Відповіді з курсу «Українська мова за

професійним спрямуванням»
 1.УКРАЇНСЬКА МОВА - ДЕРЖАВНА МОВА УКРАЇНИ

Державна мова — це офіційно визнана обов'язкова мова законодавства,

судочинства, діловодства, навчання дітей у школах, офіційних засобах масової
інформації тощо.Ст. 10 Конституції України встановила, що державною в Україні є
українська мова. Це означає, що:
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх
сферах суспільного життя на всій території України.
Акти найвищих органів державної влади та управління України приймаються
українською мовою. В Україні мовою роботи, діловодства та документації, а також
взаємовідносин державних, громадських органів, підприємств, установ і організацій,
а також мовою сесій, конференцій, з'їздів, засідань, зборів, інших зібрань державних
органів, підприємств і організацій є українська мова. Українською мовою
проводиться також, згідно з законом, виховання дітей у дитячих дошкільних
установах, навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах. Абітурієнти, які
вступають до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів України, як
правило, складають конкурсний екзамен з української мови. Мовою офіційних
засобів масової інформації є українська мова. Українською мовою виконуються
також маркування товарів, етикетки на товарах, інструкції щодо користування
товарами, виробленими в Україні.
У ст. 24 Конституції закріплено недопустимість привілеїв чи обмежень за
мовними ознаками (незнання української чи російської мови не може бути
підставою відмови у прийнятті на роботу, але після прийняття на роботу відповідна
посадова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в
необхідному обсязі).
Окремі статті Конституції містять вимоги про обов'язкове володіння державною
мовою Президентом України, професійними суддями, суддями Конституційного
Суду (це їхній конституційний обов'язок). У законодавстві України передбачена
також вимога володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування
особами, які вступають до громадянства України.
Держава гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших
мов національних меншин._
Частково мовне питання регулюється також законом "Про національні меншини в
Україні" від 25 червня 1992 р. Держава взяла на себе обов'язок сприяти розвиткові
етнічної, мовної, культурної та релігійної самобутності всіх корінних народів та
національних меншин України. Оголошуючи українську мову державною,
законодавство
України в той же час гарантує використання і розвиток мов усіх народів, що
живуть в Україні. Громадянам гарантується право користуватися своєю
національною або будь-якою іншою мовою.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Наприклад, вивчення
іноземних мов входить в програму середніх загальноосвітніх і вищих навчальних
закладів.
Публічне приниження чи зневаження, навмисне спотворення української або
інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у
користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному грунті тягнуть за собою
юридичну відповідальність.
 Мова - це найважливіший універсальний засіб спілкування людей, висловлення їх
думок, почуттів. Вона є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна
діяльність членів відповідної етнічної спільноти.
Українська мова - єдина національна мова українського народу, якою
послуговуються не лише в Україні, а й за ЇЇ межами: у Росії, Білорусі, Казахстані,
Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах.
На ґрунті української національної мови формується і розвивається українська
літературна мова.
Видатні знавці української мови високо оцінили її:
...Українська мова в багатстві й гнучкості форм не поступається ані жодній із
сучасних літературних мов слов'янства і не бідна | аж ніяк на поняття, аби нею
заважко було перекладати глибину філософських думок і змальовувати
високохудожні образи. Це не мова І простолюду тільки, як твердять московські
невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на
право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не
може бути зайняте ніким іншим (М. Драгоманов).
На Україні повинно мати силу тільки українське слово (В. Винниченко).
Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV - першій
половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві,
канцеляріях, державному і приватному листуванні.
Утвердження української мови як державної неможливе, як зазначають учені, "без
органічної взаємодії принаймні двох засад:
1) створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі
можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих
іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих
суспільствах;
2) ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним
вихованням"2.
Мови національних меншин України — мови, поширені серед
населення України, крім державної мови (української) та мов корінних народів
України(кримськотатарська, кримчацька, караїмська).
В Україні живе понад 130 національних меншин — носіїв 79 мов. До
найпоширеніших з них (кількість носіїв не менше 1 000 осіб), за переписом 2001
року, належать 43 мови, а
саме: російська, білоруська, польська, чеська, словацька, болгарська, литовська, лат
иська, румунська (мова румунів і молдован),іспанська (мова іспанців і кубинців), ні
мецька (мова німців та австрійців), їдиш, таджицька, осетинська, ромська, албанська
, грецька (румейські говіркигрецької
мови), вірменська, новоассирійська (арамейська), арабська, узбецька, казахська, азер
байджанська, киргизька, туркменська, татарська (казанська),гагаузька, башкирська, 
чуваська, естонська, мордовська-ерзя, мордовська-мокша, марійська, комі, удмуртсь
ка, угорська, грузинська, аварська, даргинська,лезгинська, чеченська, корейська, в'єт
намська.
Носіїв мов національних меншин залежно від часу поселення в Україні можна
об'єднати у 3 групи:
1) здавна, щонайменше з XIX століття, живуть в Україні;
2) з'явилися в Україні між Першою і Другою світовими війнами;
3) почали селитися в Україні після Другої світової війни (з'явилися тут унаслідок
посилення зв'язків із країнами третього світу).
Представники першої групи живуть великими скупченнями в певних місцевостях і
поширеність їхньої мови локалізована, другої та третьої — розпорошені (переважно
в містах), тому точно визначити територію їх поширення неможливо. До першої
групи належать носії російської (переважно Схід і Південь України), білоруської
(Полісся), польської (Житомирщина, Вінниччина, Галичина, частково Буковина),
чеської (Волинь), словацької (Закарпаття), болгарської (Одеська, Запорізька
область), їдишу (переважно великі міста Правобережжя і Заходу
України — Київ, Одеса, Чернівці), німецької (Захід Закарпаття), румунської
(Буковина, Схід Закарпаття, Одеська, Кіровоградська області), албанської (Одеська,
Запорізька області), грецької (Донецька область), ромської (Закарпаття, Крим,
Одеська область), вірменської (Крим, Галичина, Прикарпаття, Київ, Чернівці, міста
Сходу України), новоассирійської (Донецька область, частково міста
Наддніпрянщини), татарської (Схід України, переважно Донбас), гагаузької
(Одеська область), чуваської (Крим), естонської (Крим), угорської (Закарпаття).
Друга група охоплює носіїв литовської, латиської, частково іспанської (за винятком
кубинців, що оселилися в Україні після Другої світової війни), таджицької,
осетинської, узбецької, казахської, азербайджанської, киргизької, туркменської,
башкирської, комі, марійської, мордовської-ерзя, мордовської-мокша, удмуртської,
грузинської, аварської, даргинської, лезгинської, чеченської мов.
До третьої групи належать ті, що розмовляють арабською, корейською,
в'єтнамською мовами.
15 травня 2003 року Верховна Рада України ратифікувала Європейської хартії
регіональних мов або мов меншин. Положення Хартії застосовуються до мов таких
національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької,
єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської,
румунської, словацької та угорської.
2.Походження назви «Україна», «український». Основні етапи становлення
і розвитку української мови
Як назва держави Україна офіційно закріпилася з часів виникнення Української
Народної Республіки в 1918 р. Але саме іменування дуже давнє. Можливо, навіть
давніше, ніж Русь. Сягає, ймовірно, спільнослов’янського періоду. Це самоназва
народу, яка протягом 1,5 тисячі років не була офіційною назвою держави.
Перша письмова згадка про Україну міститься в Іпатіївському списку “Повісті
временних літ” під 1187 р. після розповіді про смерть переяславського князя
Володимира Ігоровича, який успішно боронив руські землі від половецьких нападів.
Потім знаходимо згадки датовані :1189 р., 1213 ,1280 р. 
Словом Україна в XVI – XVII ст. позначаються всі українські землі. Французький
інженер Г.Боплан у 1650 р. видав у Франції латинською мовою книгу “Опис
України”. Він пише, що до складу України входять воєводства: Люблінське,
Белзьке, Холмське, Подільське, Покутське, Волинське, Брацлавське, Київське. Отже,
називає практично всю територію України, крім Слобожанщини, яка до Польщі не
входила, а тому Боплан там не був.
У літописі С.Величка (закінчив 1720 роком) назву Україна читаємо ледь не на
кожній сторінці.
На географічній карті 1572 p., виконаній для Генріха Анжуйського, територія по
обидва боки Дніпра має напис “Ucraine”.
Київський єпископ поляк Йосип Верещинськнй у 1594 р. пише в листі до шляхти:
“Вся Україна спільно з Короною Польською повна загрозливої небезпеки”.
В Універсалі Богдана Хмельницького (1655 р.) знаходимо: “всего войска
українського”, “на корону Польскую і на народ благочестивий, український…”, “…
народа українського по обоїм сторонам Дніпра розширяючогося нам вручену моць і
владу, як у войску, так і по всіх городах, і всім Українським народом дириговать
маючи…”.
 У народній творчості ніколи не фігурує Русь, а тільки Україна. Бо Русь було
чужинське ім’я, накинуте кимось давно, а Україна – рідне, зрозуміле. Наприклад, з
народних пісень:
“Виїжджає з України козак молоденький
“пташки на могилу…будуть йому приносити з України вісті”;
Існують три версії про походження назви Україна, кожна з яких по-своєму
тлумачить її.
1. Поляки пояснювали назву як окраїна Польщі, пограниччя їх держави, периферія:
окраїна, де [о] наблизилося до [у] і дало назву Україна. Михайло Грушевський у І т.
“Історії України-Руси” (1898) та у II т. (1905) також інформує, що “Україна” – це
назва пограниччя”.
З приводу цього Сергій Шелухин у праці “Україна” (Прага, 1936) пише:
“Грушевський сам заплутався і молодь за собою потягнув”. Цю етимологію любили
повторювати російські історики.
2. С.Шелухин пояснює назву Україна у зв’язку з дієсловом краяти: краіати —> край
—> украй, тобто це та частина території, що належить нам, наш украй – Україна. У
цьому є сенс. Для прикладу візьмемо “Пересопницьке євангеліє” (1556 p.), де
словоукраїна вживається багато разів як загальна назва у значенні земля, територія:
“І переїхали до україни Гадаринської, которая єсть з другої сторони напротив
Галилеи”.
Очевидно, таке пояснення етимології топоніма Україна є найбільш достовірним.
3. Третє пояснення подає назву Україна як складне слово: родовий відмінок
множини від слова анти -» ути + називний відмінок від слова країна: уть країна
(країна антів), де утькраїна -»yTKpajiHa -> Україна, тобто: занепад [ъ] у слабкій
позиції, потім спрощення складної групи приголосних [тк] – [к]. З позицій наукової
фонетики тут усе гаразд, та, на жаль, ніде не засвідчена назва утькраїна в пам’ятках
письма.
  Отже, Україна <— украй <— краяти. Назва виникла ще у спільнослов’янський
період, бо ті слов’яни, що у VI ст. помандрували на Балкани, понеси її з собою. Там
виникла область Крайна (між Сербією і Хорватією). Це не випадково, бо туди
перенесли й інші топоніми з України: Черногора – Чорногорія, Гуцульщина – Гуціка
– Гацка.
У царській Росії назва Україна не визнавались. Офіційною була назва Малоросія, що
протиставлялася Великороси. Побутувала думка, що українці – це ті ж росіяни, але
із зіпсованою поляками російською вимовою, люди меншої вартості, ніж
великороси.
Назви “Мала Русь” і “Велика Русь” утворені грецькою психологією, а росіяни
скористалися готовими назвами, даними греками. Уперше ці назви знаходимо в
посланнях царгородського патріарха 1303 р. із справи про утворення Галицько-
Волинської метрополії.
За термінологією грецьких географів:– Мала Русь, це власне Україна, і Велика Русь,
це Україна разом з її колоніями у Прибалтиці, Поволжі, біля Ладоги й Онеги, тобто
Русь часів Святослава, Володимира Великого, Ярослава. Отже, Мала Русь – це
метрополія.
4.Стилі сучасної української літературної мови. Особливості наукового
стилю української мови
Слово "стиль" багатозначне, походить воно від латинського stilus, stylus - гостра
паличка для письма, манера письма. Нині є понад 100 дефініцій стилю, що
зумовлено специфікою аспекту розгляду цього поняття і різноманітністю ключових
слів (спосіб, комунікація, підсистема, поведінка, стереотип тощо).
Мовний стиль - це "усвідомлена суспільством підсистема в системі
загальнонародної мови, закріплена за тими чи іншими ситуаціями спілкування, яка
історично склалася й характеризується набором засобів вираження і певним
принципом їхнього відбору"28.
Мовленнєвий і функціональний стиль розуміємо як сукупність прийомів відбору
та сполучень мовленнєвих засобів, функціонально зумовлених змістом, метою та
обставинами спілкування.
В українській літературній мові вирізняють такі функціональні стилі: художній,
офіційно-діловий, публіцистичний, науковий, розмовний, конфесійний та
епістолярний. Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у
властивих йому жанрах.
Науковий стиль - функціональний різновид літературної мови, що обслуговує
сферу і потреби науки. Основне призначення стилю - повідомлення про результати
наукових досліджень, систематизація знань.
Головними ознаками наукового стилю є широке використання науково-
термінологічної лексики, слів з абстрактним значенням та іншомовного
походження. Показовим є членування тексту на розділи.
підрозділи, параграфи, введення формул, таблиць, діаграм. Лексичні, текстові
одиниці репрезентують точність, логічність, узагальненість, аргументацію
висловлених положень.
Розрізняють власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний підстилі
наукового стилю.
Власне науковий репрезентується такими жанрами, як дисертація, монографія,
наукова стаття, доповідь, дипломна, магістерська, курсова робота тощо.
Науково-популярному підстилю властива доступність викладу наукової
інформації, розрахованої на нефахівців.
Науково-навчальний підстиль реалізується в підручниках, посібниках для учнів
шкіл та студентів вищих навчальних закладів, слухачів мережі просвітницьких
установ.

Науковий стиль реалізується в таких жанрах: дисертація, монографія, стаття,

підручник, лекція, відгук, анотація, рецензія, виступи на наукових конференціях,
дискусії, доповіді на наукові теми.
Взірець власне наукового стилю: Мовна конвергенція - тактичний вияв
комунікативної стратегії урівноваження статусу співрозмовників як пристосування
адресанта до адресата, що передбачає уподібнення мовлення одного до мовлення
другого з метою досягнення комунікативної кооперації. Наприклад, спілкування з
дитиною на підставі коду дитячого мовлення, перехід на сленг чи жаргон,
спілкуючись з людиною, що використовує їх.
5.Стилі сучасної української літературної мови.Офіційно-діловий стиль,його
найважливіші риси
Слово "стиль" багатозначне, походить воно від латинського stilus, stylus - гостра
паличка для письма, манера письма. Нині є понад 100 дефініцій стилю, що
зумовлено специфікою аспекту розгляду цього поняття і різноманітністю ключових
слів (спосіб, комунікація, підсистема, поведінка, стереотип тощо).
Мовний стиль - це "усвідомлена суспільством підсистема в системі
загальнонародної мови, закріплена за тими чи іншими ситуаціями спілкування, яка
історично склалася й характеризується набором засобів вираження і певним
принципом їхнього відбору".
Мовленнєвий і функціональний стиль розуміємо як сукупність прийомів відбору
та сполучень мовленнєвих засобів, функціонально зумовлених змістом, метою та
обставинами спілкування.
В українській літературній мові вирізняють такі функціональні стилі: художній,
офіційно-діловий, публіцистичний, науковий, розмовний, конфесійний та
епістолярний. Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у
властивих йому жанрах.
Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів, що використовуються в
офіційному спілкуванні між державами, установами, приватною особою і установою
і регулюють їх ділові взаємини.
Основне призначення стилю - регулювання офіційно-ділових стосунків.
Головні ознаки офіційно-ділового стилю: наявність реквізитів, що мають певну
черговість, однозначність формулювань, точність, послідовність викладу фактів,
гранична чіткість висловлювання, наявність усталених мовних зворотів, певна
стандартизація початків і закінчень документів, широке вживання конструкцій (у зв
'язку з, відповідно до, з метою, згідно з). Лексика стилю здебільшого нейтральна,
вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного
життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну,
професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику. Синтаксис стилю
характеризується вживанням речень різної будови з прямим порядком слів;
запроваджується поділ тексту на пункти, підпункти. Виокремлюють такі його
функціональні підстилі:
 законодавчий (закони, укази, постанови, статути);
 дипломатичний (міжнародні угоди, конвенції, комюніке (повідомлення),
звернення (ноти), протоколи, меморандуми, заяви, ультиматуми);
 адміністративно-канцелярський (накази, інструкції, розпорядження, заяви,
характеристики, довідки, службові листи тощо).
Офіційно-діловий стиль реалізується в таких текстах: закон, кодекс, устав, наказ,
оголошення, доручення, розписка, протокол, акт, інструкція, лист, список, перелік,
накладна тощо, а також виступи на зборах, наради, прес-конференції, бесіди з
діловими партнерами.
Взірець офіційно-ділового стилю: Конституція України. Стаття № 24
Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед
законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,
політичних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження,
майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.
 Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з
чоловіками можливостей у громадсько-політичній культурній діяльності, у
здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї;
спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням
пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати
працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною
підтримкою материнства і дитинства, зокрема надання оплачуваних відпусток
та інших пільг вагітним жінкам і матерям.
6.Культура мовлення як компонент професійної культури спеціаліста.
Поняття культури мовлення.Основні комунікативні ознаки
мовлення(правильність, точність, логічність)
Сучасне суспільство не може існувати без мови – найважливішого засобу
спілкування, засобу вираження думок та передачі досвіду сучасникам і нащадкам.
Мовлення - це не просто лад слів, а й лад думок та почуттів. Важливе значення має
також вивчення й правильне використання мовних засобів у вираженні думки
залежно від мети й змісту висловлювання, яке досягається тільки за допомогою
культури мовлення.
Культура мовлення — це дотримання усталених мовних норм усної й
писемної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовних
засобів залежно від мети й обставин спілкування. Отже, культура мовлення – це й
культура мислення та культура суспільних і духовних стосунків людини.
Питання мовної культури були об’єктом наукової уваги в лінгвістиці, їх
розглядали відомі мовознавці, зокрема, як  І. Огієнко, О. Потебня,            В.
Виноградов. Пізніше фахівці в галузі державного управління й мово-  знавства – Н.
Бабич, В. Князєв, І. Плотницька, П. Редін, С. Шумовицька – наголошували на
необхідності визначення оптимальної мовленнєвої поведінки в певній ситуації,
звертали увагу на важливість культури мовлення в професійно-кваліфікаційній
характеристиці фахівців будь-якого профілю.
Висока культура мовлення означає володіння багатством мови, уникнення у
мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої
усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст
думки. Правильна вимова, вільне, невимушене оперування словом, уникнення
вульгаризмів, архаїзмів, слів-паразитів, зайвих іншомовних слів, наголо-шування на
головних думках, фонетична виразність, інтонаційна розмаїтість, чітка дикція,
розмірений темп мовлення, правильне використання логічних наголосів і
психологічних пауз, взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами
та мімікою — необхідні елементи мовної культури.
Культуру мовлення  характеризують такі ознаки:
         1) Правильність, тобто відповідність прийнятим орфоепічним, орфо-
графічним, граматичним, лексичним нормам. Еталоном правильності слугують
норми, правила вимови, наголошування, словозміни, слововживання, орфографічні
правила у писемному мовленні тощо. Завдяки цьому реалізується інформаційно-
інформативна функція мовлення, здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість
людини;
         2) Різноманітність: володіння мовним багатством економічної і публіцистичної
літератури; активне мислення; постійне удосконалення і збагачення мовлення;
         3)  Виразність забезпечується оригінальністю у висловлюванні думок з метою
ефективного впливу на партнера по комунікації;
4)  Ясність, тобто доступність мовлення для розуміння тих, хто слухає, вона
забезпечує адекватне розуміння сказаного, не вимагаючи від співрозмовника
особливих зусиль при сприйнятті. Ясності мовлення сприяють чітка дикція, логічне
і фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений
темп, спокійний і ввічливий тон;
5) Чистота, тобто бездоганність усіх елементів мовлення, уникнення
недоречних, невластивих українській мові іншомовних запозичень. Забезпечується
вона системою установок, мовною грамотністю;
         6) Стислість (раціональний вибір мовних засобів для вираження головної
думки, тези). Ця ознака формує уміння говорити по суті;
         7) Доцільність, тобто відповідність мовлення меті, умовам спілкування, стану
того, хто висловлюється.
Отже, культура мовлення – це частка загальної професійної культури в
цілому, а її відсутність – свідчення бездуховності і безграмотності людини.
Мистецтво спілкування завжди вважалося органічною складовою професіоналізму
ділової людини нового типу, яка повинна мати нестандартний погляд на речі,
відзначатися високою етикою у спілкування, гнучко розподіляти обов’язки,
володіти Божим даром – харизматичним вмінням подобатися людям, надихати їх,
вести за собою не силою наказу, а силою аргументів, переконуючого слова, яке з
давніх часів вважалося божественним даром.

Висока культура мовлення означає досконале володіння літературною мовою у

процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основними якісними
комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є
правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність,
чистота.
Правильність - одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має свої
закони розвитку, які відображаються у мовних нормах. Вільно володіти мовою
означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі. До них належать
правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів,
лексико-фразеологічна, граматична, стилістична нормативність, написання
відповідно до правописних і пу Про деяких людей кажуть, що вони мають чуття
мови. "Чуття мови" означає наявність природних, вроджених здібностей до мови,
вміння відчувати правильність чи неправильність слова, вислову, граматичної
форми. Це чуття можна виховати в собі тільки одним шляхом - вдосконалюючи
власне мовлення.
Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення
і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або
явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним
прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови. Мовлення буде точним,
якщо вжиті слова повністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови
їхнім лексичним значенням. Розуміння предметно-понятійної віднесеності слова,
його емоційно-експресивного забарвлення, місця в стилістичній палітрі,
сполучуваності з іншими словами - усе це в комплексі дає нам знання слова, вміння
виокремити його з мовної системи. Точність досягається не лише на лексико-
семантичному рівні, вона тісно пов'язана з граматичним (особливо синтаксичним)
рівнем. Правильний словолад -це "душа ясности мови" (І. Огієнко). Треба так
побудувати речення, щоб воно було зрозумілим без напруження думки. Отже,
точність - це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання
відтінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих
висловів, чіткість синтаксично-смислових зв'язків між членами речення.
Точність мовлення залежить від інтелектуального рівня мовця, багатства його
активного словникового запасу, ерудиції, володіння логікою думки, законами її
мовного вираження. Точність визначається і етикою мовця. Саме повага до
співрозмовника не дозволить погано знати предмет розмови.
Точність у різних стилях мови виявляється по-різному. У науковому - це одна з
найперших вимог до тексту, до вживання термінів. Недаремно деякі науки
називають точними. Точність у науці - пряма, емоційно-нейтральна. Точність в
офіційно-діловому стилі реалізується передусім на лексичному рівні, тобто
виявляється на рівні слововживання і пов'язана з урахуванням таких мовних явищ,
як багатозначність, синонімія, омонімія, паронімія. Художня точність відображає
хуцожньо-образне сприйняття світу, підпорядкована певній пізнавальній та
естетичній меті. Неточність у розмовному мовленні компенсує ситуація
спілкування, міміка, жести.
Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно
правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня закономірність, яке
відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності.
Логіка (від грец. - проза, наука про умовивід) - прийоми, методи мислення, з
допомогою яких формується істина. Логічність виявляється на рівні мислення,
залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності. Пригадаймо безліч
народних прислів'їв, які підтверджують цей органічний зв'язок: Яка головонька, така
й розмовонька; Який розум, така й балачка; Хто ясно думає, той ясно говорить.
Логічність пов'язана з точністю мовлення на всіх мовних рівнях, тобто знанням
мови. Правильні, конструктивні думки і добре знання мови породжують логічно
правильне мовлення.
Розрізняють предметну логічність, що полягає у відповідності смислових зв'язків і
відношень одиниць мови у мовленні зв'язкам і відношенням, що існують між
предметами і явищами об'єктивної дійсності, і понятійну логічність, яка є
відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних
зв'язках елементів мови у мовленні. Якщо в казкових і фантастичних текстах можна
обійтися без предметної логічності, то понятійна логічність є завжди.
Логічність - поняття загальномовне. Це ознака кожного функціонального стилю. У
науковому стилі суворо дотримуються логіки викладу, вона "відкрита", адже ми
простежуємо хід пізнавальної діяльності мовця і процес пошуку істини. В офіційно-
діловому-це несупе-речливість, логічно правильна будова тексту, послідовність,
смислова погодженість частин тощо. У розмовному стилі нелогічність компенсує
ситуація мовлення.
Логічні помилки виявляють увесь спектр мисленнєво-смислових порушень. Так
звані алогізми виникають внаслідок:
- поєднання логічно несумісних слів, напр.: жахливо добрий, страшно гарний;
- вживання семантично порожніх (зайвих) слів, тавтологія, напр.: місяць травень,
моя особиста справа, особисто я звільнити із займаної посади, о 20 годині вечора,
захисний імунітет;
- порушення порядку слів у реченні, напр.: Успіх породжує старання;
- зіставлення незіставних понять, напр.: Структура фірми відрізняється від інших
фірм;
- порушення хронологічної точності, напр.: У ХУІІ ст. у Львівській області;
- підміна понять, напр.: У всіх кінотеатрах міста демонструють ту саму назву
фільму; Ревматичний діагноз не дає можливості мені ходити;
- розширення чи звуження поняття, напр.: письменники і поети;
 7. Поняття культури мовлення.Основні комунікативні ознаки
мовлення(багатство,чистота,виразність та доречність)
Доречність. Це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові,
експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення-це врахування ситуації
мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (читачів), їхнього стану,
настрою, зацікавлень. По-іншому цю вимогу можна назватикомунікативною
доцільністю. Передусім це використання належних мовних засобів, досягнення
стильової відповідності. Наприклад, стандартні типові вислови-кліше доречні у
діловому мовленні, але зовсім не доречні в розмовному. У наукових текстах
недоречною буде експресивна, емоційно-образна лексика, адже там панують
терміни, мова формул, графіків, схем і т. ін. Доречність - це і вміння вибрати форму
спілкування (монолог, діалог, полілог), тон, інтонацію спілкування, намагання бути
тактовним. Мовознавець Н. Бабич пропонує розкривати поняття доречність з
усвідомлення значення часто вживаної сполуки "до речі": "Кожний історичний і
кожний конкретний сучасний момент, кожен предмет мовлення і кожен
співрозмовник вимагають нетотожних мовних засобів для свого вираження. Тому
мовлення має бути гнучким, динамічним, функціонально мобільним"8. Стильова,
контекстуальна, ситуаційна доречність свідчитиме про правильну мовленнєву
поведінку.
Багатство, Показник багатства мовлення - великий обсяг активного словника,
різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій.
Звичайна людина використовує близько 3 тис. слів, добре освічена - 6-9 тис. слів,
хоча розуміє в десять разів більше. Порівняймо: словник мови Т. Шевченка - понад
20 тис. слів. Багате мовлення
- це естетично привабливе мовлення, що відображає вміння застосувати тропи,
образно-емоційну лексику, стійкі вислови, урізноманітнити мову синонімами,
знання синтаксичних виражальних засобів. Мати "дар слова" означає вміти так
організувати своє мовлення, щоб воно вплинуло на людину не лише змістом, а й
своєю формою, чуттєвим моментом, щоб принести задоволення тим, на кого це
мовлення спрямоване.
Виразність. Ця невід'ємна частина культури мовлення означає використання
невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі
мистецтва володіння словом. Виразність мовлення забезпечується виразністю дикції
і чіткістю вимови. Великою мірою -це вміння застосовувати виражальні засоби
звукового мовлення
- логічний наголос, видозміни голосу, паузи, емоційну тональність, що передає
настрій, оцінку, викликає потрібне сприйняття. Технічні чинники виразності -
дихання, інтонація, темп, жест, міміка. Виразність мовлення - це "душа" мовлення,
засіб самовираження.
Чистота. Мова тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли
вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучення, будуть
правильні граматичні форми. Що "каламутить" і засмічує українську мову? Зайві
слова, слова-паразити, які заповнюють паузи у мовленні, коли людині важко чітко
висловити думку. Найчастотніші з них: ну, от, значить, там, як це, чуєш, знаєш, так
сказать, типу, розумієш та ін. їх можна легко позбутися, уважно стежачи за своїм
мовленням.
 Недоречним є вживання діалектизмів, надмірне захоплення просторічною
лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Вживання цих слів може бути доречним
у відповідному стилі чи ситуації, а вжиті без потреби, вони роблять мову
незрозумілою і важкою для сприйняття.
Не варто "пускати" у свою мову вислови жаргонні, особливо лайливі, треба
поставити їм стійку перепону, основану на глибокому переконанні, що вони мають
руйнівний вплив на нашу мораль і духовність. І не тільки цуратися недобрих слів
самому, а не дозволяти їх вживати у твоїй присутності, адже втратиш повагу до
себе. Грубі слова, що звучать в мові людини, можуть засвідчити лише одне: ти
повівся не з тим.
Чистота мовлення - це відсутність суржику
Суржик означає штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і російської
мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови, соціальним злом. Назва
сучасного терміна метафорична, адже первісне значення слова суржик - суміш зерна
різних злаків і борошно з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у
важкі голодні роки. Примітно, що аналогічне мовне явище (суміш білоруської і
російської мов) є в Білорусі. Воно має назву трасянка, так називали неякісний корм
для худоби, в який до сіна додають ("натрушують") солому. Спільне одне - ці
змішані субмови є низьковартісними.
На жаль, суржик - давнє явище. Ще наприкінці ХІХ-ХХ ст. звучало застереження
інтелігенції щодо поширення цієї скаліченої мови Україною як "збитку і згуби
слов'янського добра". Характеристики суржику - лише негативні: "мішана й ламана
мова", "мовний покруч", "здеградована під тиском русифікації форма українського
мовлення", "мовний безлад", "низька мова", "напівмовність", "кровозмісне дитя
двомовності", "бур'ян". Причинами такого всеохопного впливу однієї мови на іншу
науковці вважають цілеспрямовану мовно-культурну політику, тобто мовний тиск
однієї мови на іншу, а також велику зовнішню подібність і тісну спорідненість
лексичного складу й граматичної системи української і російської мов9. Наприкінці
XX ст. українські мовознавці, відчувши загрозу тотального розмивання норм
української літературної мови, розпочали рішучу боротьбу проти наступу суржику.
Б. Антоненко-Давидович, Є. Чак, О. Сербенська, С. Караванський, О . Пономарів,
М. Лесюк у своїх працях подали практичні поради щодо правильного
слововживання, розподіляючи їх за мовними рівнями та сферами функціонування,
створили реєстри ненормативних слів і словосполучень і їх правильних
відповідників. Промовиста назва одного з посібників "Антисуржик" за загальною
редакцією О. Сербенської свідчила про активне протистояння зросійщенню,
занечищенню рідної мови.
Суржик охоплює всі мовні рівні. Особливо потерпає від нього усне українське
мовлення, а отже, вимова слів. Мовознавець Л. Масенко зазначає, що 90 % лексики
цієї змішаної мови становлять російські слова, які, однак, вимовляють по-
українськи. М. Лесюк зауважує, що така цифра більше стосується мовлення східних
українців, у Галичині ступінь ураження може становити лише 30-40 % ,0. На
фонетичному рівні ці "непрохані гості" відрізняються від автентичних українських
своїм звучанням(ноль,регістратура, двойка.хожу, сижу замість нуль, реєстратура,
двійка, ходжу, сиджу), запозиченим наголосом (одинадцять, чотирнадцять, новий,
восємдесят замість одинадцять, чотирнадцять, новий, вісімдесят), порушують
словотворчі закони (ан-глічанка, лікарство, зварщик, осінню,
весною замістьанглійка, ліки, зварювальник, восени, навесні), мають російські
граматичні форми (у продажі, два студента, по дорозі замість у продажу, два
студенти, дорогою). Надзвичайно багато лексичних кальок, напр.: не дивлячись на,
фамілія, учбовий, рахую, на рахунок, любий замість незважаючи на, прізвище,
навчальний, вважаю, щодо, будь-який. Інколи мовець і не підозрює про своє
ураження суржиком, хоч і послуговується ним тривалий час (всьо, здача, тоже, все
рівно, куда, сюда, туда замість все, решта, теж, все одно, куди, сюди, туди). Але
частіше - це ознака байдужості, адже той, хто промовляє слова вроді, вообще,
mina, ладно, ужас, кашмар, прівєтік, добре знає, що це неправильно. "То як маємо
трактувати наш суржик? - наголошує О. Сербенська. - Не як нашу вину, а як нашу
органічну слабість, хворобу, яку треба лікувати. Нашою виною, моральною хибою є
хіба загальне лінивство, крутійство та лизунство (1. Франко) і, як неодноразово
підкреслював 1. Огієнко,
небажання пильно й ненастанно вчитися рідної мови, невизнання того, що існує
складна наука рідної мови"".
Потрібно усвідомити, що розмовляти суржиком - це ознака мов-леннєво-
мисленнєвого примітивізму, неосвіченості, провінційності, байдужості до своєї
мовної поведінки, а отже, неповаги до української мови, свідчення неможливості
професійного зростання.
До виділених комунікативних ознак можна додати й інші, що свідчать про
високий рівень культури, бездоганність і зразковість мовлення, уміння
використовувати дар слова з усією повнотою: достатність, стислість, чіткість,
нестандартність, емоційність, різноманітність, внутрішня істинність,
вагомість, щирість та ін.
Ставлення до мови, потреба розвивати культуру мовлення формується передусім в
сім'ї. Батьки закладають найпевніші основи поваги й любові до рідного слова.
Школа додає теоретичних знань і практики, а далі у рамках суспільних впливів,
культурного оточення, навчання, засобів масової інформації приходить досвід
користування словом, збагачується лексика, поліпшується чистота мовлення. Але за
однієї умови - подолання лінощів і бажання наполегливо працювати над своєю
особистістю.
8.Особливості усної форми мови.Орфоепічні норми.Словесний і фразовий
наголос.Милозвучність мовлення
Усне мовлення - це така форма реалізації мови, яка виражається за допомогою
звуків, являє собою процес говоріння і є первинною формою існування мови.
Українське усне мовлення стало сьогодні засобом широких ділових контактів - у
трудовому колективі, на зборах, нарадах, конференціях, з'їздах, а також під час
бесід, переговорів з діловими партнерами тощо. Ця широта суспільних функцій стає
основою для розвитку та вдосконалення усної літературної мови. Недостатній
рівень культури усного ділового мовлення може стати причиною значних
економічних втрат. Відомий економіст Г. Карпухін стверджує, що держава на
міжнародних переговорах мала значні, мільйонні втрати через неправильно або
неточно складені заявки, неточності в патентній формулі, мовне безкультур'я
ділових людей. Сьогодні вносять пропозиції про те, щоб до характеристики ділових
якостей людини додавати ще й мовну характеристику: вміє чи не вміє чітко та
лаконічно висловлювати свої думки.
Живе усне переконливе мовлення - важливий засіб багатоманітного та
різноспрямованого впливу на слухача. Правильне, унормоване усне мовлення може
забезпечити швидкість взаєморозуміння між учасниками комунікативного акту.
У сучасному світі є багато шкіл, центрів, факультетів і кафедр, які займаються
проблемами риторики, ораторського мистецтва, ділової комунікації, мистецтва
вести полеміку, дискусію тощо. Всесвітньо відомі імена Поля Сопера, Дейла Карнегі
та їх послідовників, які формують риторичну культуру політиків, бізнесменів,
юристів, рекламних агентів, учителів, акторів. Українську школу мистецтва
публічного мовлення представляють сьогодні вчені Г. Сагач, Л. Мацько, Н. Бабич,
Н. Чибісова та інші. Видатними українськими риторами минулого були Ф.
Прокопович, Г. Кониський, Г. Сковорода. Професор риторики Києво-Могилянської
академії Ф. Прокопович вважав риторику "царицею душ", "княгинею мистецтв" і
вказував на такі її функції, як соціально- організаційну (засіб агітації), культурно-
освітню, а також одержання знань, збудження почуттів, формування громадської
думки та ін.
Прагматично-інформаційне XXI ст. зараховує риторику до соціально активних
наук, що мають забезпечити ефективну передачу інформації через канал мови,
формувати гуманістично орієнтовану мовну особистість, толерантний мовний
клімат у суспільстві1. Одного неточного, невдало сказаного слова або хоча б погано
вимовленого слова іноді досить, щоб зіпсувати усе враження. "Головна складність в
оволодінні усним мовленням,-наголошують автори сучасних посібників з ділової
мови, - полягає у необхідності визначити на слух, інтуїтивно доцільність чи
недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному
конкретному випадку"2.
Відомий вислів, який приписують Сократові, "Заговори, щоб я тебе побачив"
свідчить про те, що високий рівень культури усного, зокрема професійного,
мовлення є яскравим свідченням високої загальної культури людини. Видатний
український педагог В. Сухомлинський вважав мовну культуру "життєдайним
коренем культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності". Боротьба за
чистоту усного мовлення, вправність і культуру вислову, за збагачення усного
мовлення, за вільне оперування різноманітними словесно-виражальними засобами,
боротьба за чіткість, виразність та економність ділової мови - основне завдання, яке
ставить сьогодні вища школа перед студентом - майбутнім фахівцем у галузі
економіки, банківської справи чи будь-якого іншого фаху.
Інтонаційна виразність усного мовлення передбачає вміння використовувати різні
види наголосу, враховувати темп мовлення, робити паузи, змінювати висоту тону.
Наголос - це основний елемент інтонації, який пов'язаний з виділенням складу у
слові або слова у реченні, фразі.
Є такі основні види наголосу - словесний, логічний, синтагматичний, фразовий.
Словесний наголос служить для фонетичного об'єднання слова. Виділення
одного із складів відбувається трьома способами: підвищенням тону, посиленням
голосу, збільшенням тривалості звучання. Відповідно до цього розрізняють наголос
- тонічний, динамічний, кількісний. В українській мові основним фонетичним
засобом є посилення м'язової напруженості, а кількісний елемент і довгота
відіграють допоміжну роль. Наприклад, у слові корисний наголошеним є другий
склад, порівняно з першим і останнім складами він промовляється з відчутними
змінами в голосі - корисний?, а також одинадцять, тридцятеро, черговий, новий,
завжди, український та ін.
На дгумку мовознавців, "правильне наголошування важливе для збереження не
тільки внормованості, а й характерного для українця мелодійного, пісенно-плинного
ладу мовлення"4. Наголос у слові засвоюється природно, в поєднанні зі значенням та
звучанням. Попри те, що наголос в українській мові не є фіксованим, тобто не
закріплений за якимось складом у слові, як, наприклад, у чеській - на першому, у
польській - на передостанньому чи у французькій - на останньому, особливих
труднощів для носіїв мови він не викликає. Кожен українець підсвідомо розрізняє за
допомогою наголосу значення слів замок і замок, мука і мука чи форми слів слова і
слова, сестри і сестри" дорога і дорога. Однак, на жаль, помилки все ж таки
трапляються і причиною цих порушень вважають значний вплив діалектного
наголосу, напр.: кажу, беру, перу, або інтерференцію російського наголосу.
Наприклад, в українських словах загадка, літопис, рукопис, подруга, приятель,
уродженець, старий, стійкий, низький, заводити, полежати, посидіти наголошено
інший склад, ніж у відповідних російських.
Наголос, пов'язаний з виділенням у реченні слова, яке несе особливе смислове
навантаження, називають логічним. Від логічних наголосів (основних і побіжних)
залежить логічна виразність висловлювання. Змінюючи логічний наголос, можна
надавати висловлюванню різних смислових відтінків, напр.: Сьогодні у нас лекція,
або Сьогодні у нас лекція; або Сьогодні у нас лекція.
Варіантом логічного наголосу вважають емфатичний наголос (емоційно-
експресивний, виражальний), який робить виділене слово емоційно насиченим.
Найчастіше він виражається подовженням наголошеного голосного (деколи
приголосного) звука і передається на письмі повторенням тих самих букв, напр.:
Вона ду-у-уже симпатична! Розу-у-умний!
Ступінь вираження смислових і стилістичних відтінків залежить від
синтагматичного та фразового наголосу, який виділяють у межах синтагми, фрази.
Ритмічно-інтонаційну та смислову єдність усного мовлення, що складається з
одного чи кількох слів, називають синтагмою. Синтагма створюється мелодикою,
темпом, паузами, наголосом. За допомогою пауз фраза членується на синтагми.
Поділ речення на синтагми збігається з частиною мовленнєвого потоку, який
вимовляється одним напором видихуваного повітря, без пауз. Синтагматичний
наголос здебільшого падає на останнє слово синтагми, напр.: Я добре знаю,/ що твої
спортивні успіхи великі/ і ти скоро завоюєш титул чемпіона/.
Близьким до синтагматичного є фразовий наголос. В емоційно нейтральному
мовленні він стоїть на останньому слові фрази як основній одиниці мовлення, що
часто відповідає реченню, напр.: Я прийду пізніше.
Існують певні правила логічного виділення слів у фразі6: 1. Підмет і присудок (у
непоширеному реченні - один з головних членів), напр.: Сонце заходить, гори
чорніють, пташечка тихне, поле німіє, радіють люди, що одпочинуть, і я радію...
(Т. Шевченко). Фразовий наголос не тотожний логічному. Відмінність насамперед
полягає в тому, що перший керується законами граматичної логіки, а другий
залежить від ситуації мовлення, тобто мовець вільно переміщає його в межах фрази
(речення) з одного слова на інше, надаючи йому смислової ваги. До орфоепічних
норм прийнято зараховувати правила вимови звуків і звукосполучень та
наголошування складів у слові.
У сучасній українській літературній мові витворилися та усталились такі основні
правила вимови голосних та приголосних звуків:
1. Голосні звуки [а], [о], [у], [е], [и], [і] вимовляються повнозвучно, не зазнають
редукції:
а) звуки [а], [у], [і] в усіх позиціях незалежно від наголосу чи місця в слові звучать
виразно, напр.: [знати], [бувати], [д'ілити];
б) голосний [о] перед складом з наголошеним звуком [у] або [і] вимовляється з
наближенням до [yj, напр.: [соуйуз], [с&б'ї];
в) голосні звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються з легким відтінком
І є"], [ис], напр.: [деиржава], [книсжки].
2. Приголосні звуки вимовляються виразно, чітко (за нечисленними винятками):
а) дзвінкі приголосні звуки |д|, [б], [г], [ґ], [ж], [дз], [докІ, [з] ніколи не втрачають
своєї дзвінкості, напр.: [рад], [гриб], [м'іг], [важ], [в'із]. Втрата дзвінкості може
призвести до спотворення змісту слова, пор.: [раті, [грип]" [ваш], [м'іх].
Винятком з цього правила є вимова звука [г], який перед наступними глухими у
словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю та коренево-споріднених з ними
вимовляється як парний йому глухий [х]: [лехко], [вохко], [н'іхт'і], [к'іхт'і], [д'охт'у].
Варто також звернути увагу на вимову дзвінкого приголосного [з] у складі
префіксів роз-, без- чи самостійної префіксальної морфеми: перед наступними
глухими звук [з] допускає подвійну вимову-він може зберігати дзвінкість, а може
втрачати голос і переходити у відповідний глухий [с], напр.: [розказати] або
[росказати], [безперечно] або [бесперечно].
Отже, вимова дзвінких приголосних в українській літературній мові здебільшого
відповідає їх написанню.
б) глухі приголосні звуки [ті, [п|, [х|, [к|, [ш], [ц|, [ч[, [с] у середині слова перед
наступними дзвінкими треба вимовляти як парні їм дзвінкі, а саме:
ІД], [б), [г], [ґ], [ж], [де], [дж),[з]
М, [п], Іхі [к], [ц], |ч], [с]
Отже, в словах боротьба, вокзал, хоч. би, просьба підкреслені літе* ри на письмі
позначають звуки [д'], [г], [док], [з'], напр.: [бород'ба], [вогзал], [ходокби], [проз'ба].
в) звуки [в] та [й] в потоці мовлення змінюють свої артикуляційні властивості і
наближають відповідно до голосних [у] та [і], тобто їх слід вимовляти як короткі
нескладові звуки [у] та [І], якщо вони стоять:
 - на початку слова перед приголосним, напр.: [учител'], [іти].
- у кінці слова після голосного, напр.: [знау], [краї].
- у середині слова після голосного перед приголосним, напр.: [прауда], [знаіти].
Грубим порушенням є вимовляти у таких випадках звук [в] з наближенням до [ф],
напр.: [знаф], [казаф], [просиф].
г) шиплячі звуки [ж], [ч], [ш], [док] в сучасній українській літературній мові
тверді, напр.: [жал'], [чого], [шчос'], [чудо], [черга], [плач], [джаз].
Тільки в позиції перед звуком [і] та при подовженні (перед графічним закінченням
ю, я) шиплячі пом'якшуються (напівпом'якшені), напр.: [ш'істка], [ч'ітко], [облич':а],
[запор'іж':а].
д) шиплячі звуки зазнають асиміляції у позиції перед наступними свистячими [з],
[ц], [с], [да], тобто вимовляються як відповідні їм свистячі і навпаки, а саме:
шиплячі: [ж], [ч], [ш], [док]
     І свистячі: [з], [ц], [с], [да]
1 1 1

Отже, у словах типу безжурно, смієшся" в книжці підкреслені літери позначають

звуки [ж], [с*], [зі і слова треба вимовляти: [бе"ж:урно], [с'м'ійес':а], [у книз'ц'і].
е) приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], |да] перед наступними м'якими з цього
ряду вимовляються м'яко, однак їх м'якість, за винятком звука [л], відповідно до
орфографічних норм, на письмі не позначається, пор.: сьогодні - [с'огод'н'і],
літні - [л'іт'н'і], на місці - [на м'іс'ц'і], пальці -[пал 'ці].
На межі морфологічних частин слова - префікса і кореня асиміляція за м'якістю
виявляється непослідовно, пор.:розділити - [роз'д'ілити], але роздягальня -
[розд'агал'н'а].
є) зазнають змін у потоці мовлення приголосні [д|, [т|: у позиції перед шиплячими
вони уподібнюються до шиплячих відповідно [док]" [ч], а перед свистячими
вимовляються як [да], [ц], напр.:підживити-
[п'ідокисвити] і квітчати - [кв'ічгати], двадцять - [двадз'ц'ат'] і здається -
[здайец'с'а] або [здайец':а].
ж) звуки їй |, |дж! слід вимовляти як природні для української мови злиті,
напр.: сиджу - [сисджу],піджак - [п'іджак], дзвін - [дзв'ін], дзеркало - [дзеркало].
Вимова на їхньому місці інших звуків, зокрема [ж], [з] є грубим порушенням норм
української мови і призводить до розхитування її фонетичної системи, яка
складалася віками9.
з) правильно вживати звуки |г] і [г], пам'ятаючи, що саме вони можуть розрізняти
значення слова, пор.: гніт - гніт, гулі - хули грати - грати. У реченні Пішов на
перші гулі і набив собі гулі ця відмінність добре відчувається. Слів зі звуком [г] в
українській мові чимало, його вважають "ознакою української мови*'. Значно менше
слів з проривним задньоязиковим звуком [ґ]. Він, як правило, є в українських та
іншомовних власних назвах (прізвищах, географічних назвах), напр.: Ґрещук, Ґузь,
Мамалиґа, Ґете, Ґданськ; деяких загальновживаних словах, напр.: грунт, ґудзик,
аґрус, дзиґа, та діалектних, напр.: ґанок, ґринджоли, ґердан, леґінь. Звук [г]
відповідно зберігається і в похідних від них словах, напр.:обґрунтувати, ґратка,
аґрусовий. Важливо також пам'ятати, що звук [г] при словозміні чергується зі звуком
[дз], напр.: дзиґа - дзидзі. Мамалиґа - Мамалидзі, а в прикметниках, утворених від
таких прізвищ, має бути [дж], напр.: Мамалиґа - Мамалиджин, Салиґа -
Салиджин*0.
 Однією з орфоепічних вимог літературної вимови є милозвучність (евфонія) як
здатність мови до плавності, мелодійності звучання. Суть милозвучності полягає в
урівноваженні, послідовному чергуванні голосних, приголосних звуків та їх сполук,
звукових повторів у межах слів, словосполучень, речень і тексту в цілому.
Милозвучність спирається на повнозвучну вимову голосних звуків й насиченість
української мови дзвінкими приголосними.
До евфонічних засобів сучасної літературної мови належать фонетичні та інші
варіанти мовних одиниць і окремих їх форм, а саме:
1. Чергування прийменників у - в - уві та сполучників і - й:
- на початку речення перед приголосними вживають прийменник у, а перед
голосними в, напр.: У тексті трапляються помилки але В Україні розширюється
сфера банківських послуг;
- між приголосними, що закінчують і починають слово, використовують у (уві) та
і, напр.: був у брата, прийшов і переміг, бачив уві сні;
- після голосного перед приголосним звуком (сполученням приголосних звуків)
виступають в та й, напр.: була в брата (школі), прийшла й побачила
(спитала). Прийменник у вживають лише тоді, коли наступце слово починається
звуком [в], [ф], напр.: була у відпустці, прийшла у ваш дім, вся у фарбах.
Аналогічні правила діють щодо початкових звуків [в], [й] слів, якщо чергування їх
зі звуками [у], [і] не впливає на зміну значення слова (вправа -управа, вроки -
уроки), напр.: прийшов учитель але прийшла вчителька, хотів іти але хотіла йти,
знав увесь твір але зібралася вся родина. Сполучник І поєднує слова з протилежним
значенням, напр.: любов_[ ненависть, війна_[мир, теорія і практика.
- після приголосного перед голосним вживають прийменник в, напр.: зустріч в,
ефірі. Сполучник і у такій позиції заміняє його фонетичний варіант та,
напр.: політолог та економіст (політологи та економісти).
2. Поява голосного звука [і] у префіксах та прийменниках у випадку збігу
наступних приголосних, пор.: з тобою але зі мною, із звуків, надходити але
надійшов, збити але зібрати.
3. Чергування часток ж - же, б - би, хоч - хоча, ще - іще, сь - ся, напр.: він же
знав але вона ж прийшла, хоча б раз але хоч би раз, здавався смішним але здавалась
нав 'язливою.
4. Уживання паралельних морфологічних форм: іменників у формі давального
відмінка {ректорові-ректору), дієслів (читати - читать, ходімо - ходім),
прислівників (знов -знову, по-українськи - по-українському, більш -
більше), займенників (тому - тім), числівників (одному - однім), прикметників
(зеленому - зеленім).
5. Спрощення в групах приголосних як фонетичне явище, пов 'яза-не із втратою
одного із звуків у групах приголосних, які фіксує сучасний український правопис:
стн - сн: пристрасть - пристрасний стл - сл: щастя - щасливий здн - зн: проїзд -
проїзний жди - жн: тиждень - тижневий
Українській мові властиве також спрощення, яке відбувається в групах
приголосних лише в усному мовленні та не засвідчене на письмі: |стч] - (шч]:
невістчин
|нтс'к| - [н'с'к]: студентський [стс'к] - Іс'к]: туристський |стс] - [с:]: шістсот
[стн] - [сн]: шістнадцять
 6. Вставляння голосних [о], [е] між приголосними, напр.: сосон або сосен, вікон,
весен чи приголосних [в], [й] між голосними, напр.: павук, геро[йі]ка.
7. Додавання приставних звуків [і], [г], [в] на початку слова, напр.: іржа, імла,
ігор, вузол, вулиця - пор. рос. ржа, мла, узел, улица.
8. Добір і розташування слів у реченні, тексті.
Треба дбати, щоб на межі слів у реченні не виникали немилозвучні збіги звуків чи
складів, напр.: ці цікаві розповіді - ці розповіді цікаві.
Не слід допускати римування слів у прозі, напр.: любов людини до батьківщини -
любов людини до рідної землі.
Уникати набридливого повторення однакових чи близьких за вимовою звуків,
звукосполучень та слів. Наприклад, у реченні Треба стимулювати самостійність,
скромність, людяність, принциповістьнагнітається звук [с]. У художній літературі
звукові повтори служать певним стилістичним прийомом (алітерація, асонанс,
анафора, епіфора тощо), напр.:
Осінній день, осінній день, осінній/
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, О! - та сама (Л. Костенко).
У діловій мові такі звукові ефекти не прийнятні.
Робота над технікою усного мовлення значно полегшується, якщо текст,
призначений для виголошення, попередньо підготувати, тобто скласти партитуру
тексту, зазначивши логічні та інші наголоси, зміни висоти тону, паузи тощо. Для
цього застосовують систему спеціальних знаків, наприклад:
- * - знак словесного наголосу (використовують у випадках його впливу на зміну
форми чи значення слова);
- _- знак логічного наголосу (якщо він буде відчутно посилений, то підкреслювати
слово слід подвійною лінією);
- / - коротка пауза;
- // - середня пауза;
- ///-довга пауза;
- f або - знак висоти тону: піднята стрілка засвідчує підвищення тону, спрямована
вниз - зниження тону. Вони можуть писатися через усе слово (навіть групу слів) або
над голосним звуком інтонаційно виділеного слова.
Наведемо приклад партитури поетичного тексту:
Мов водопаду рев /мов битви гук кривавий /
так наші молоти гриміли раз у раз //
І п 'ядь за п 'ядею ми місия здобували /
Хоч не одного там калічили ті скали ///
Ми далі йшли / ніщо не спинювало нас /// (І. Франко).

Орфоепічні норми
Розділ мовознавства, який вивчає правила єдиної літературної мови,
називається орфоепією ( від. грецьк . orthos- правильний, рівний і epos – мова,
слово)
Орфоепічні норми регулюють правила вимови звуків і звукосполучень , правила
наголошування слів, їх форм при словозміні тощо.
Орфоепічні норми сучасної української літературної мови склалися на основі
вимови, властивої центральним українським говорам – полтавським і київським.
Досить часто в усні мові спостерігаються відхилення від орфоепічних норм, що
пояснюється впливом діалектів, а також впливом правопису на вимову в тих
випадках, коли слово вимовляється не так, як пишеться.
 Основними нормами української літературної вимови є такі:
 1.Під наголосом усі голосні звуки української мови виголошують чітко,
виразно, відповідно до написання.
2. Голосні [а], [у],[ і] в ненаголошеній позиції вимовляються повнозначно і ясно,
відповідно до написання.
3. Ненаголошені голосні [е], [и] часто у вимові взаємно зближуються і
вимовляються як [е ] , [и ].
Наприклад : реквізит [ ре в ізит] , викладач [ ви кладач]
4. Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється виразно і чітко, він ніколи не
наближається до [а], як це властиво російській мові .
У позиції перед наголошеним складом з [у] ненаголошений [о] часто
вимовляється як [о ] : костюм [ко ст ум].
 
5. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко : хліб –
[хл іб] ; книжка – [ книжка], рідко –[ р ідко].
В окремих випадках перед глухими приголосними дзвінкий [г] вимовляється
як [ х] : наглих – [н іхтик]
6. Глухі приголосні пер6д дзвінкими в середині слів вимовляються дзвінко :
вокзал [ вогзал ], боротьба – [бородьба]
7. губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф] , а також звук [р] вимовляються твердо
майже в усіх випадках. Напівпом’якшені вони перед [і]: біржа - [ б іржа], бюро
- [б уро], Мюнхен - [М унхен], свято - [св ато].
 
8. Приголосний ц у кінці слів вимовляється м’яко, за винятком іншомовних слів
хлопець – [хлопе ц] , палець – [пале ц] ; продавець – [продавец ]; палац –
[ палац ], шприц – [шприц].
9. Розрізняються приголосні – проривний [г ] ( ґудзик, ганок, грунт, ґрунтовний) і
щілинний [г] ( генеральний, голова, гнучкий).
10. В іншомовних словах звук [ і ] пісня іншого голосного обов’язково
йотується : інтуїція [ інтуйіц ійа] ; руїна – [руйіна].
 
  9.Культура писемного мовлення фахівця.Особливості писемної форми
мови

Мова — втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова... (М. Рильський)

 Писемне мовлення —це універсальний засіб спілкування людей. За
допомогою писемної мови думки і почуття передаються від покоління до покоління.
Писемне мовлення — переважно монологічне, має свої лексичні й стилістичні
особливості, відповідну граматичну будову.
Писемне мовлення спирається на усне і є вторинним.
У писемному мовленні точніший добір лексики. Тут вживаються різні терміни,
професійна й загальновживана лексика тощо. Не вживаються нелітературні слова,
лайливі, територіальні. З діалектної лексики добираються лише найцінніші життєво
необхідні слова і граматичні форми.
У писемному мовленні використовуються складні речення, різні форми сурядності
й підрядності, відокремлення, вставні слова тощо.
Одиницею писемного мовлення є текст. Його поділяють на абзаци, що логічно
пов'язані один з одним.
Писемне мовлення передається не лише словами й літерами, а й графічними
знаками, схемами, таблицями, малюнками тощо.
У писемному мовленні форма викладу залежить від того, про який стильовий
різновид йдеться. Наприклад, художній текст відрізняється від публіцистичного,
науковий від ділового і т. д.
Щодо ділового писемного мовлення доречно сказати, що тут можливий не лише
текстовий виклад. Є папери, котрі містять тільки конкретні цифрові дані, схеми,
таблиці тощо. Це документи стандартного типу. Вони дають можливість ефективно
підготувати максимум даних. А є й такі ділові папери, що містять лише загальні
відомості. Тут відповідно добираються й мовні елементи. Такі документи мають
дещо вільну від стандарту форму викладу.
Ефективність того чи іншого документа залежить від мовних засобів, насиченості
найнеобхіднішою інформацією. Ось чому кожна організація чи підприємство
прагнуть виробити свої типові документи. Перевага їх у тому, що вони не
потребують багато часу для складання, легко сприймаються і зручні у використанні.
Писемне мовлення. Цей вид має багато
кодів: ідеографічне письмо, ієрогліфічне, фонемне письмо. Писемне мовлення має
два напрямки: 1) письмо як письмове вираження думки; 2) читання. Письмо — це
процес, дія, перекодування змісту думки з коду мислення на
графічний, літерний код. Проміжною ланкою перекодування служить фонема.
Письмо — це: а) підготовка, формування висловлювання на внутрішньому рівні; б)
кодові переходи; в) техніка запису — накреслення потрібних графічних знаків за
правилами та орфографічними нормами. Переваги письма такі: мовлення
підготовлене, унормоване,відредаговане (як правило).

Інший вид письмового мовлення — це читання (вголос і про себе). Процес

читання — це знову ж таки кодовий перехід з графічного коду (надрукованого чи
написаного тексту) на акустичний і, зазвичай одночасно, на код мислення. Процес
читання відбувається таким чином: 1) сприймаються графічні знаки (техніка
 читання); 2) здійснюються кодові переходи; 3) усвідомлюється прочитане через
код мислення, через знаки-еталони, що зберігаються у пам'яті. Писемне мовлення
для ділових людей, науковців є основним, бо саме через ділову документацію,
листування встановлюються певні ділові контакти, описуюються, доводяться до
читача наукові ідеї, погляди.

Писемне мовлення визначається як загальною культурою суспільства, так і

культурою кожного його члена зокрема. Воно є віддзеркаленням культури
розумової і культури усного мовлення.

У писемному мовленні надзвичайно велике значення мають виразність, чіткість

літер, акуратність тексту (неохайність написанного свідчить про погану звичку й
про неповагу до того, хто читатиме текст).

Писати потрібно, залишаючи поля, - цього вимагають і технічні умови, наприклад,

підшивання ділових паперів, і традиція зберігати поле для поміток, доповнень.
Згідно з Державним стандартом, поля повинні бути такими: ліве – 30 мм, праве –
10 мм, верхнє – 20 мм, нижнє – 20 мм.

Друкують звичайно на одному боці стандартного листка білого паперу.

Небажаними у писемному тексті є виправлення і домальовування чорнилом.

Нумерація сторінок іде за порядком від титульного листа до останнього, без

пропусків, повторів. Таким чином, титульний лист є першою сторінкою
(нумерація не ставиться), на наступній сторінці – 2 і т.д. Порядковий номер
друкується посередині верхнього поля сторінки.

Писемна мова – мова, зафіксована на папері чи іншій поверхні за допомогою

усталеної системи графічних знаків, сприймання зором, розташованих у певній
лінійній послідовності і співвіднесених з одиницями реального, звукового
мовлення.

Характер писемного мовленнябагато в чому визначається специфічними умовами

писемного спілкування і в першу чергу – відсутністю співрозмовника в момент
висловлення думки. Невизначена кількісно аудиторія обслуговує, як правило,
писемне мовлення (адже книжки, статті, газети, журнали розраховані на величезну,
саме “невизначену кількісно” аудиторію).

Одиницею писемного мовлення,тобто реальним проявом його,є текст – це

“ланцюг” речень, які дають в результаті певну якісно нову цілість.
 10.Технічні правила оформлення рукописних та машинописних
текстів.Оформлення адреси
Адресат(службова кореспонденція).
Адреса проставляється на багатьох документах: листах, доповідних записках,
довідках, повідомленнях та ін.
Одним з правил адресування документа за новими державними стандартами є
написання поштової адреси після назви установи, організації, підприємства, яким
надсилається документ. Проте якщо документ надсилається окремим громадянам,
то спочатку вказується поштова адреса, а потім прізвище та ініціали адресата.
Немає потреби зазначати адресу на документах, що надсилаються у вищі урядові
органи, постійним кореспондентам, а також установам підвідомчої системи.
Кожна складова частина реквізиту “адресат” повинна друкуватися з нового рядка і
з одного положення табулятора. Ось ці компоненти:
- назва організації;
- назва структурного підрозділу;
- назва посади з прізвищем та ініціалами особи, якій адресовано документ,
поштова адреса організації.
Кожний елемент цього реквізиту подають із нового рядка, бажано без
перенесення. Якщо документ адресовано службовій особі (керівникові), то назва
установи є складовою назви посади адресата.
 
У Н.в. Міністерство освіти України
У Д.в. Заступнику міністра освіти України
п. Артемову В.І.
115049, Київ, вул. Зелена, 14
 
У документах (циркулярних листах), адресованих декільком однорідним ор-
ганізаціям чи службовим особам, які обіймають однакові посади, можна написати
узагальнене значення.
У Д.в. мн. Інспектору у справах неповнолітніх
У Р.в. Тернопільської області
Якщо до складу реквізиту “адресат” входить і поштова адреса, то вона
зазначається в документі після назви організації, структурного підрозділу й
прізвища слубової особи (для офіційної зовнішньої кореспонденції).
У Д.в. Директорові
У Р.в. Чернівецької СШ № 11
У Д.в. п. Сальнікову Віктору Івановичу
У Н.в. вул. Південно-Кільцева, 7
811013, Чернівці-13.
 
Але поштову адресу не зазначаютьу документі, якщо він (лист) адресований до
урядових установ, органів державної влади.
У Н.в. Вищий арбітражний суд
Відділ листів
У Д.в. п. Мисенку М.Л.
 
Адресу відправника (адресанта) зазначають у лівому верхньому куті конверта.
1) Тимошенко Вадим Олегович у Н.в.
вул. Грінченка, 23 у Р.в.
Донецької області
м. Макіївка – 19 у Н.в.
 
Адресу одержувача (адресата) – у правому нижньому куті конверта:
2) у Д.в. Ляшенкові Івану Петровичу
у Н.в. с. Нараїв
Бережанський район
Тернопільської області
Україна
Обидва варіанти 1) і 2) – рівнозначно нормативні.
 14.Види усного спілкування за професійним спрямуванням. Жанри
публічних виступів.Композиція мовлення
Ділова бесіда. Мета зустрічі між двома чи більше діловими партнерами —
обговорити, вирішити певні питання, налагодити комерційні стосунки тощо.
Уміння вислухати людину, зрозуміти її — неабияке мистецтво, тому під час
ділової бесіди віддають перевагу тим співрозмовникам, які уважно сприймають
висловлювані погляди і докази свого партнера та говорять лише по суті, стежачи
при цьому за його реакцією і відповідно коригуючи власні дії.
З урахуванням залежності ефективності розмови від поведінки і характеру її
учасників, вичленовують такі основні  моменти будь-якої ділової бесіди:
1. Встановлення місця й часу зустрічі (попередня домовленість про розмову на
“своїй”, на “чужій” чи на “нейтральній” території).
2. Спосіб вступу в контакт. За етикетом правила “бесіди” диктує “власник”
території, а на нейтральній території ”ініціатива” належить тому, хто прийшов
перший: це привітання, жести, початкові фрази для мобілізації уваги
співрозмовника.
3. Постановка мети (мета бесіди подається у формі проблеми, яку слід вирішити,
або як конкретне завдання).
4. Фіксування домовленості й вихід із контакту. Співрозмовники підбивають
підсумки бесіди, фіксують (бажано письмово) взаємні зобов'язання й розподіляють
ініціативу щодо реалізації ухвалених рішень.
Є кілька різновидів ділових бесід залежно від мети і характеру поставленого
завдання.
Службова бесіда — один із різновидів ділової бесіди. Найчастіше — це розмова
керівника з підлеглим. На думку психологів, такі бесіди сприяють підвищенню
інтересу працівника до роботи, налагодженню тривалого ділового контакту,
підсилюють авторитет керівника і довіру підлеглого.
Фахівці виробили певні правила ведення службових бесід. До такої бесіди треба
готуватися заздалегідь. Слід поцікавитися особистістю майбутнього
співрозмовника, його нахилами, захопленнями. Напруженості на початку розмови
можна уникнути завдяки приязній і ввічливій манері звертання, інтересу до
особистих і службових справ співрозмовника. Розмова стане приємнішою й
невимушеною, якщо підлеглий пересвідчиться у щирості намірів керівника.
У вирішальний момент бесіди — після з'ясування фактів, позиції підлеглого і
викладення керівником свого розуміння справи — начальник має стимулювати
дальшу діяльність працівника, поставивши перед ним конкретне завдання. У цій
ситуації керівникові треба бути вкрай обережним і тактовним. Слід пам'ятати, що у
взаєминах керівника і підлеглого наказовий тон спілкування, навіть якщо людина
має право розпоряджатися, викликає або протест, або пасивність. Коли людина
відчуває, що нею намагаються маніпулювати як річчю, у неї виникає бажання
ухилитися від цього або зробити ступінь тиску мінімальним. Беручи це до уваги,
керівникові слід вживати коректних за формою і змістом словесних і несловесних
засобів, повідомляючи підлеглого про поставлене перед ним завдання.
    Під час бесіди треба говорити чітко, переконливо, не поспішаючи. Протягом
бесіди варто змінювати інтонацію, ак центи, щоб мова не була монотонною,
невиразною. Важливо, щоб підлеглий і особливо керівник до кінця вислуховували
одне одного, якомога уважніше сприймали сказане співрозмовником. Керівникам
рекомендують дотримуватися таких правил службової бесіди:
1.  Визначте перед собою конкретні завдання.
2.     Заздалегідь складіть план бесіди.
3.  Визначте час, потрібний для досягнення своєї мети.
4.   Виберіть місце й час проведення бесіди з урахував ням впливу її на
результати.
5.  На початку бесіди створіть атмосферу взаємодовіри.
6.  Від початку й до завершення бесіди дотримуйтесь основного напряму, що веде
до поставленої мети.
7.  Будьте на висоті становища.
8. Зафіксуйте набуту інформацію в придатній для подальшого використання
формі.
9.        Припиняйте бесіду, досягнувши поставленої мети.
У свою чергу до запрошених на бесіду ділових людей теж висувається низка
вимог.
Основна вимога — пунктуальність. На місце зустрічі треба прийти на п'ять
хвилин раніше від призначеного часу. Слід заздалегідь уточнити адресу, вид
транспорту, яким Ви поїдете. Навіть коли Вам і не подадуть знаку, що незадоволені
запізненням, за Вами у цій фірмі збережеться репутація людини неввічливої.
Вважається, що неохайний вигляд — це неповага до співрозмовника. Отже,
одягатися треба охайно в традиційному стилі: повсякденний костюм, скромна
краватка, добре вичищене взуття.
Прийшовши за дві-три хвилини до зустрічі в приймальню, чітко назвіть
секретареві свої ім'я, прізвище, мету приходу.
Під час бесіди слід уважно слухати співрозмовника, не можна робити нервових
рухів, крутити в руках якісь предмети або щохвилини поглядати на годинник.
Відповідати на запитання потрібно якомога чіткіше й лаконічніше, бо
безперервне красномовство справляє таке саме несприятливе враження, як і
бурмотіння та заїкання. У ділових бесідах фіксований не тільки початок, а й
закінчення. Трапляється, захопившись відповідями, відвідувач згадує про власне
запитання, коли час зустрічі вичерпався.
Нарешті, не можна затягувати бесіду — розмову варто завершити за мить до
того, як відчуєте себе зайвим.
Найважливішими етичними принципами в бесіді керівника з працівником при
прийомі на роботу є:
конфіденційність (забезпечення умов для щирої і відвертої бесіди, особливо при
викладенні причин звільнення з колишньої роботи);
доброзичливість (ставлення до співрозмовника має бути позитивним, схвальним;
Ваше схвалення і психологічна проникливість допоможуть йому точніше висловити
свої думки, не замовчуючи істотного; навпаки, негативне ставлення відразу викличе
у співрозмовника захисну реакцію, почуття невпевненості, настороженість,
потайливість);
психологічна проникливість (здатність до розуміння іншої людини, її
емоційного стану, вміння підтримувати розмову, вирішувати конфліктну ситуацію,
давати належну оцінку культурі мови, виразу обличчя співрозмовника);
 тактовність (повага до співрозмовника, обережність у висловлюваннях, вміння
надати йому психологічну підтримку і словом, і жестом тощо).
Телефонна розмова – один з різновидів усного ділового мовлення. Має свої
специфічні особливості, оскільки співрозмовники не бачать одне одного. Тому в
ділових телефонних розмовах слід якомога ширше використовувати лексичні
можливості української мови: багату синоніміку, точність термінології. Обов'язково
уникайте елементів професійного жаргону, діалектизмів, елементів просторіччя
(зневажливих слів, образливої іронії, негативних експресивних оцінок). Володіючи
формулами ввічливості, не забувайте про інтонаційні можливості мовлення.
Оскільки ділові партнери часто спочатку знайомляться заочно, по телефону, дуже
важливо справити на співрозмовника добре враження. Для цього слід дотримуватися
ряду вимог, на яких наголошував відомий український економіст В. Терещенко,
читаючи курс лекцій з організації та управління на основі узагальнення свого
тридцятирічного досвіду роботи у США:
1. Якщо Ви телефонуєте в установу чи незнайомій людині, то спершу
відрекомендуйтеся: з Вами розмовляє такий-то (ім'я, по батькові, прізвище,
представник якої організації, вкажіть посаду); після цього запитайте ім'я, по
батькові й прізвище свого співрозмовника. Усе це говоріть без поспіху, розбірливо,
щоб можна було записати. У великих установах подібні записи веде, як правило,
секретар.
2. Завжди закінчує розмову той, хто телефонує, а не той, кому дзвонять, тому що
іноді у вас може бути два питання. Перше Ви вичерпали – Вам відповіли й поклали
трубку. А у Вас ще одне питання, і тому ви змушені телефонувати повторно.
3.  Розмовляти по телефону належить чітко й стисло. Інакше – тисячі й тисячі
непотрібних телефонних дзвінків, перевантаження телефонних ліній. Слід
заздалегідь продумувати свою розмову, щоб замість кількох хвилин не розтягувати
її на півгодини.
4.  Правильне, раціональне використання телефону має і такий аспект –
розміщення апарату. Треба ретельно обміркувати це питання ще тоді, коли установу
обладнують. Для цього слід заздалегідь знати, де будуть робочі місця, які
потребують телефонного зв'язку, щоб найдоцільніше розмістити телефонні апарати.
Як показує досвід, потрібен телефон спільного користування, розміщений у
зручному для всіх місці.
Ділове спілкування по телефону можна подати у вигляді схеми.
1. Початковий етап спілкування — момент встановлення зв'язку.
2.  Повідомлення мети дзвінка — виклад справи.
3. Завершення телефонного спілкування — закінчення розмови.
1. Встановлення зв'язку часом забирає багато часу й зусиль, особливо у людей
багатослівних і неорганізованих.
Початкові фрази в службовій розмові мають вказувати не лише на те, що зв'язок
між сторонами встановлено, а й визначити ці сторони. Службова особа, знявши
трубку, зобов'язана одразу назвати своє прізвище, ім'я та по батькові, а також
сказати, від чийого імені говорить (установа, службова особа та ін.). Звичайно, у
відповідь теж називають себе й установу або себе й свою посаду (при цьому сторони
вітаються).
Якщо той, хто телефонує, забув назвати себе, співрозмовнику слід перепитати.
Так само не слід сподіватися, що Ваш голос обов'язково впізнають: це може
викликати непорозуміння й забирає час у ділової людини. На анонімний дзвінок
можна не відповідати й покласти трубку.
Коли той, хто телефонує, не впевнений у правильності набраного номера, він
послуговується формулами ввічливості: “Пробачте, це...”, “Перепрошую...”.
В офіційній розмові по телефону неприпустиме звертання без привітання.
Ознакою особливої ввічливості вважають такі початкові фрази:
—  Чи можна попросити...                                     
—  Чи не можна покликати...
—  Ви можете покликати...
—  Чи не могли б Ви попросити...                            
—  Вам не важко попросити...
2. Виклад справи — це введення в курс справи, постановка питання, обговорення
ситуації, позитивна або негативна відповідь. Кожен із цих етапів слід будувати
чітко, коротко, без зайвих подробиць. Обговорення певної ділової ситуації —
найважливіший і найдовший за тривалістю етап будь-якої телефонної розмови.
Отже, потрібен лаконізм. Він досягається за рахунок детально продуманого переліку
головних і другорядних питань, які вимагають короткої конкретної відповіді.
Встановлено, що короткі фрази легше сприймаються на слух, ніж довгі та ще й
ускладнені подробицями і повторами.  Ведення надто довгих службових розмов —
прояв безцеремонності та неповаги до тих, хто чекає звільнення телефону.  Розмову
по телефону не можна перетворювати на монолог: викладаючи багатоаспектне
питання, слід передавати інформацію частинами, по можливості частіше робити
паузи, щоб міг включитися співрозмовник.
Коли співрозмовник зупиняється, він цим самим дає знак, що чекає
підтвердження зрозумілості викладеного, а тоді продовжить думку. Пауза може
означати, що якусь частину розповіді закінчено, думку завершено. Це створює
певний ритм у розмові й дає можливість уникнути перебивання, переривання думки.
Трапляється, що з якихось причин зв'язок під час розмови переривається.
Побутує правило, за яким під час розмови і по службовому, і по домашньому
телефону знову набирає номер той, хто подзвонив.
3. Ініціатива закінчення розмови належить зазвичай тому, хто подзвонив, але
якщо співрозмовник значно старший за віком або за службовим становищем, слід
дати можливість закінчити розмову йому. Молодший за віком чи за становищем
може лише повідомити старшому про те, що він уже з'ясував усі питання, які в
нього виникли.
Якщо викликаний по телефону службовець — жінка, то співрозмовник має
зачекати, щоб розмову закінчила вона.
Різноманітні довідки по телефону дають чітко, діловито, водночас спокійно,
ввічливо й не припиняють розмови доти, поки співрозмовник не зрозуміє всього
того, що йому було сказано.
Є декілька найважливіших правил телефонного етикету.
Якщо Ви не запам'ятали прізвища чи імені та по батькові Вашого
співрозмовника, краще вибачитися й перепитати ще раз, ніж користуватися
займенником =Ви=  та безособовими конструкціями.
При розмові про третю особу її слід називати на ім'я та по батькові або на
прізвище (говорити він неввічливо).
 Тільки близьких друзів і знайомих можна поздоровляти по телефону зі святом чи
сімейною подією, запитувати про стан здоров'я хворого члена родини. Людей, з
якими Ви підтримуєте офіційні стосунки, поздоровляти слід особисто.
Не слід телефонувати на роботу з особистих питань чи з приводу приватної
справи, якщо це не зумовлено крайньою потребою.
Просити про послугу по телефону можна лише у людини, близької вам або рівної
Вам за своїм службовим становищем.
Перш ніж зателефонувати комусь додому, треба ретельно продумати час (не
занадто пізно чи рано).
Висловлювати співчуття по телефону неприпустимо (лише особисто або листом).
Телефоном не користуються для вирішення складних і відповідальних питань. Така
заочна розмова може зашкодити справі.
 Жанри публічних виступів
Публічний виступ — це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від
змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі
основні жанри публічних виступів:
1) громадсько-політичні промови (лекції на громадсько-політичні теми,
виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди);
2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукові дискусії);
3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости).
Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує
певну мету — проіформувати, переконати чи створити настрій у відповідної
аудиторії.
Інформативними бувають найчастіше доповіді, лекції. Будуються вони за
схемою: що, для чого, як, у який спосіб. У вступі викладається проблема, окремі її
складові; виклад розвивається від простого до складного. Закінчення містить як
теоретичні висновки, так і практичні пропозиції.
Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної
чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання переконати
аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його
залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання
переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних
аспектах теми и закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень.
Така мета, як створення певного настрою, постає на всіляких урочистостях: на
святах, на ювілеях, на річницях тощо. Найважливіше тут — уміння знайти в темі
щось нове, незвичне, дотепне. Але при цьому підтекст такої промови мас бути
доброзичливим, шанобливим, щирим, а форма — оригінальною, нетрадиційною.
У книзі А.П. Коваль "Ділове спілкування" конкретно характеризується кожен
вид публічного виступу.
Мітингова промова звичайно має гостре політичне спрямування; вона
злободенна, стосується суспільно значимої, хвилюючої проблеми.
Найчастіше на мітингах виступає не один, а кілька ораторів — кожен із
короткою промовою. Вона, як правило, гаряча, заклична; оратор звертається
насамперед до почуттів своїх слухачів. Навіть якщо він вдається до своїх записів,
його виступ має відзначатися яскравою емоційністю, граничною напруженістю
інтонацій і високим пафосом. Тематика такої промови зазвичай не нова для
слухачів, тому завдання оратора — виявити нові аспекти теми, підкріпити сказане
новими фактами, щоб відоме сприймалося по-новому. Залежно від того, чи ця
промова є імпровізованою, а чи підготовленою й навіть попередньо написаною, вона
має містити більше чи менше рис розмовного мовлення.
Ділова промова вирізняється більшою стриманістю в проявах емоцій,
орієнтацією на логічний, а не на емоційний її вплив, аргументованістю.
Звітна доповідь — це особливо важливий і відповідальний публічний виступ,
адже доповідач зобов'язаний правдиво, об'єктивно висвітлити факти й переконати
слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій. Для цього треба чітко
окреслити мету, характер і завдання доповіді; до кожного положення майбутньої
доповіді необхідно добрати переконливі факти, цифри, приклади, цитати; слід
продумати й скласти загальний план доповіді, а до найважливіших пунктів цього
плану підібрати й опрацювати фактичний матеріал; окремі положення загального
плану потрібно пов'язати в одну струнку систему викладу, подбавши про зв'язки
між частинами; хоча вся доповідь звичайно читається повністю або тезисно, її
вступну та заключну частини належить написати повністю і прочитати попередньо
кілька разів, щоб позбутися під час виступу невпевненості, розгубленості.
Звітна доповідь не лише обговорюється, а й схвалюється зібранням. До
окремих її частин може бути внесено корективи. Уже усталено, що після
обговорення такої доповіді приймається рішення — програма майбутніх дій.
Лекція є формою пропаганди наукових знань. У ній, як правило, йде мова
про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш загальні. За своїм змістом
лекції надзвичайно різноманітні, за формою викладу — також (лектор має при-
стосовуватися до аудиторії, яка кожного разу чимось різниться від попередньої).
Усі види лекцій об'єднує те, що вони несуть слухачам певну суму знань і є
процесом спілкування між промовцем і слухачем.
Дуже важливою для успіху лекції є її вступна частина, в якій — переконливо,
дохідливе, цікаво — треба пояснити, чому тема лекції є актуальною і в ній
необхідно розібратися, чому вона потрібна саме цій аудиторії. Тільки так можна
зацікавити слухачів, підготувати їх до спільної праці, згуртувати аудиторію.
Знайшовши потрібні для вступу слова і зацікавивши аудиторію, дуже важливо
утримати протягом усієї лекції викликаний інтерес і довір'я.
В основній частині лекції найважливіше — чіткий виклад стрижневого
питання, послідовне й логічне розкриття його, увиразнення причиново-наслідкових
зв'язків. Не менш важлива ясність думки й послідовність викладу при переході від
однієї смислової частини до іншої, чітке оформлення зачину й кінцівки кожної
самостійної за змістом частини. В окремих місцях досвідчений лектор може
дозволити собі будувати виклад так, наче він "займається пошуками істини",
вирішенням певного питання тут, в аудиторії. Він залучає до цих пошуків слухачів,
примушує їх також мислити, розмірковувати разом із ним. Основна частина лекції
може мати не більше семи вузлових питань або смислових частин. Коли їх більше,
слухач губиться, увага його розпорошується, він стомлюється. Не слід забувати про
те, що перенасиченість лекції фактами, цифрами, датами, невпорядкованим
ілюстративним матеріалом утруднює сприймання, не дає можливості слухачам
стежити за основною думкою, за ходом її розгортання.
Наукова дискусія — це обговорення будь-якого спірного наукового питання.
 Наукові дискусії мають свою специфіку. Дуже важливо формулювати свої
думки однозначними й точними словами; терміни й абстрактні слова, важливі для
дискусії, слід витлумачити попередньо.
Висуваючи якусь тезу, обов'язково стежать за тим, щоб у ній не було двох
питань, якщо для кожного з них потрібні свої докази.
Найважливіше в науковій дискусії — точно визначити головну проблему й
навколо неї зосередити увагу.
Виступаючий має подати слухачам ту інформацію, яка потрібна для того, щоб
правильно зрозуміти й оцінити запропонований спосіб вирішення проблеми. При
цьому треба дібрати такі аргументи, які б свідчили на користь запропонованого
рішення. Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргументи і
вже у своєму виступі спробує спростувати їх.
У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час. Тому в аудиторії
фахівців треба бути гранично лаконічним: уникати довгих преамбул, подробиць,
про які можна сказати лише тоді, коли виникнуть питання або хтось спеціально
ними зацікавиться.
Ювілейна промова зазвичай присвячується якійсь даті (ювілеєві установи чи
окремої особи). Цей тип промови характеризується святковістю, урочистістю,
позаяк це своєрідний підсумок періоду діяльності. Якщо відзначається ювілей
окремої особи, то промови звичайно короткі, урочисті, пафосні, а водночас і
сердечні, дружні; у них — схвальні відгуки про ювіляра, добрі побажання. В таких
промовах дуже бажані жарти, дотепні підкреслення якихось рис ювіляра, спогади
про цікаві факти з його біографії. Манера виголошення — невимушена,
безпосередня.
Для того, щоб навчитися добре, змістовно говорити, радить відомий чеський
письменник і соціолог Іржі Томан, необхідно постійно збагачувати свої знання і
досвід, удосконалювати освіту, інакше кажучи, всебічно розвивати свою осо-
бистість. Успіхів у ділових стосунках з людьми можна досягти лише за умови
постійного вдосконалення власної особистості. Адже вміння добре говорити завжди
розвивається одночасно з розширенням наукового, політичного чи професійного
кругозору.
Людина, яка вміє правильно і гарно говорити, тактовно і терпляче
вислуховувати співрозмовника, завжди посміхається і має задоволення від
спілкування — це сучасна, ділова, цікава для оточення людина.
 15.Службова бесіда.Правила ведення службової бесіди
Ділове спілкування, як складова частина культури управління, повинне
ґрунтуватися на засадах етичних норм, певних ритуальних правил ділових
взаємин, знання й уміння, які пов'язані з обміном інформацією,
використанням способів і засобів взаємовпливу та взаєморозуміння. У
цьому контексті вагомого значення набуває моральний аспект ділового
спілкування.
Етика ділового спілкування ґрунтується на таких правилах і нормах
поведінки партнерів, колег, які сприяють розвиткові співпраці,
розв'язанню поставлених проблем. А це й зміцнення взаємодовіри, постійне
інформування партнера щодо своїх намірів та дій, а також запобігання
обману й порушенню взятих зобов'язань. Формуючись в умовах конкретної
діяльності, професійне спілкування вбирає в себе її особливості, стає
важливою частиною й дієвим засобом цієї діяльності. Загальні норми й
правила ділового спілкування зумовлюються також характером суспільного
ладу, історичними традиціями та сучасними здобутками.
Службова бесіда — це дієвий чинник установлення контакту, з'ясування
непорозумінь, розв'язання проблем, залагодження конфліктів тощо. На
основі практики вироблені певні правила ведення службової бесіди
керівника з підлеглими, які слід знати, але не варто обмежуватися лише
ними:
 завчасно повідомити підлеглого про службову бесіду та її тему (хоча б у
 загальних рисах);

 мати конкретну мету (почути зізнання, заспокоїти, поінформувати тощо);

 мати найповнішу інформацію про співробітника (освіту, службові

 досягнення, родину, уподобання тощо);

 укласти план службової бесіди (вступ, основна частина, підсумок);

 продумати час і місце проведення службової бесіди (хто, де і на чому

 сидить);

 бути щирим і Ґречним у питаннях і намірах; брати вірний тон (сила голосу,
інтонація, акцентування, пауза) і манеру
 (чіткість формулювань, переконливість аргументів, невербальні засоби
 тощо);

 бути уважним у вислуховуванні відповідей, заперечень, контраргументів

 (не перебивати, не відкидати відразу почуте тощо);

 тактовно завершити службову бесіду, досягнувши поставленої мети;

 дотримуватися конфіденційності щодо отриманої інформації.

У свою чергу, працівник, запрошений на службову бесіду, повинен
дотримуватися теж певних правил і норм:

 пунктуальність (прийти слід за 3—5 хв. до початку службової бесіди,

 назвати секретареві своє прізвище, мету приходу);

 мати охайний, діловий вигляд (одяг, взуття, зачіска тощо);

 дотримуючись субординації, уважно слухати співрозмовника (без зайвих

 жестів, міміки, емоцій);

 не уникати погляду шефа (щоб у нього не склалося враження про нещирість

 ваших намірів);

 чітко й лаконічно формулювати відповіді чи запитання;

 після завершення шефом службової бесіди не продовжувати її.

 16.Власне українська та іншомовна лексика у професійному
мовленні.Доцільність використання у фаховому мовленні іншомовної
лексики
У сучасній українській мові вживаються слова, засвоєні з інших мов. Вони вливалися до
складу української мови з різних джерел. Це, зокрема, економічні, політичні та культурні
взаємозв'язки українського народу з народами Заходу й Сходу, внаслідок чого українська
мова перейняла значну кількість слів. Запозичуючи їх, підпорядкувала своїм законам
фонетики і граматики, пристосувала до правил українського словотвору семантичних
систем
Так, одні з них, що давно вже засвоєні означають назви загальновідомих явищ і предметів,
увійшли до Української мови і вже сприймаються як активна лексика. Наприклад: крейда,
м'ята, агроном.
Інші засвоєні слова, що означають назви понять і явищ, які не є загальновідомими і рідко
вживаються в мові мають виразні ознаки іншомовних слів, не властиві українській мові,
наприклад: адажіо, мольберт, фрикасе, вуаль, ланцет, ландшафт.
У словниковому складі української мови особливе місце посідають запозичення грецького
походження. Вони означають:
- назви рослин, тварин: кедр, мигдаль, мак, кит, крокодил;
- назви побутових предметів: парус, миска, ванна;
- поняття церковно-релігійного вжитку: вівтар, ангел, антихрист, ікона, ієрей, ладан, ідол;
- терміни науки, культуру, мистецтва: апостроф, ідея, театр, музей, корал, філософія,
комедія.
З грецької мови засвоєно чимало імен людей: Софія, Федір, Олена, Петро.
В українській мові чимало слів латинського походження вони належать до понять наук,
техніки, мистецтва, політичних і суспільних відносин, медичної, юридичної термінології.
Наприклад: індустрія, меридіан, екзамен, депутат, декан.
З латинської мови запозичені імена: Юлія, Валерія, Віктор, Павло, Марко.
З французької мови засвоєні слова що стосуються побуту, назв одягу, науки, техніки,
мистецтва, технічних і військових понять. Наприклад: абажур, браслет, пудра, бюлетень,
екіпаж, бюст, кабінет, маршал, пансіон.
З німецької мови прийшли деякі адміністративні, технічні, медичні, торговельні,
військові, виробничі терміни, назви предметів побуту, рослин, птахів, ігор, наприклад:
штат, шахта, цех, бухгалтер, бинт, фельдшер, кеглі, матрац.
Чимало слів в українській мові засвоєно з італійської. Наприклад: опера, бемоль,
інтермецо, бас, лібрето, арлекін, дебет, кредит, банк, вата, барикада.
У словниковому складі української мови є елементи, що прийшли через посередництво
російської та інших мов. Але представлені вони здебільшого одиницями й вживаються
рідко. Наприклад: булат, тахта, караван, гиря, сакля, чурек, орангутанг.
 18 Власне українська та іншомовна лексика у професійному мовленні.
Терміни, виробничо-професійні та науково-технічні професіоналізми
Проблеми української термінології
Українська термінологія вже упродовж двох століть привертає до себе увагу багатьох учених, фахівців,
ентузіастів національного відродження. Адже українська мова стоїть як рівноправна серед інших мов, і є
цілком придатною для творення наукового стилю. Інша справа, що через історичні обставини та політичні
спекуляції вона не завжди мала право вільно і беззастережно виконувати свої прямі функції, обслуговуючи
різні сфери людського життя.
Особливістю нашого часу, який межує не лише зі століттями, а й тисячоліттями, є те, що нарешті після
багатьох років поневірянь та утисків українська мова знову зайняла своє достойне місце в усіх сферах
життєдіяльності, і зокрема у науковій галузі. Поступово на державну мову перейшла освіта і переходить
наука. Як писав колись І. Огієнко, ""українська мова здатна бути мовою науки, як і всі інші мови. .." [ 2, С.
198] .
Національна термінологія як складова частина наукової мови знаходиться на гребені свого третього
національного відродження. На запити середньої і вищої освіти упродовж 1990-х років з'явилася низка
термінологічних словників, які в тій чи іншій мірі заповнювали прогалину спеціальних назв і понять.
Звичайно, не усі лексикографічні праці відповідали духові і завданням часу, але кожна з них по краплиночці
додавала снаги нашій науковій мові, пробуджувала її від десятилітньої сонливості, заставила запрацювати
на рівні найпрестижніших європейських мов, а може, й краща.
За останні десять років з'явилося близько сотні різноманітних термінографічних праць різного статусу і
ґатунку, які виходили у різних містах України. Крім словників, написано чимало роздумів з приводу
термінологічної справи, які друкувалися як на сторінках періодики, так і на сторінках спеціальних журналів.
Вийшло кілька підручників, посібників, монографій.
Уся ця продукція є наслідком живого діалогу між фахівцями-ученими, спеціалістами різних сфер і
філологами, що відбувається постійно на внутрішньовузівських і міжвузівських семінарах, термінологічних
нарадах і конференціях як регіонального, державного, так і міжнародного рівня.
Уже давно побутує думка, що в Україні на сьогодні є кілька термінологічних центрів, основні з яких
знаходяться у Харкові, Києві і Львові. Зокрема Львівський термінологічний центр, започаткований у свій час
на кафедрі української мови Львівського національного університету ім. Івана Франка, успішно функціонує як
самостійна номенклатурна одиниця і установа при державному університеті "Львівська політехніка". Це
Комітет науково-технічної термінології, який веде широку просвітницьку роботу, виконує державне
замовлення на створення держстандартів, а також плідно працює в лексикографічному та організаційному
напрямах. Так, під егідою центру за останні десять років з'явилися такі словники: "Російсько-український
електрорадіотехнічний словник" (за ред. В.С Перхача), "Російсько-український та українсько-російський
словник з радіоелектроніки" (Б. Рицар, К. Семенистий, І. Кочан); "Російсько-український словник термінів і
зворотів з технології нафти" (А. Зелізний, Г.О. Літковець, З.В. Гуменецький, М. Ганіткевич); "Російсько-
український словник з хемії та хемічної технології" (А. Зелізний та М. Ганіткевич); "Російсько-український
автошляховий словник" (І. Фецович), "Англійсько-український словник-довідник інженерії довкілля" (Т.
Балабан) тощо.
Одним з напрямів роботи Комітету є проведення міжнародних термінологічних конференцій з проблем
української термінології.
У вересні 2000 відбулася VIМіжнародна конференція, яка тепер має назву “ Проблеми української
термінології ” . У ній взяли участь 104 учасники, виголошено 138 доповідей. До початку конференції
вийшли матеріали, які засвідчили високий рівень конференції та її учасників.
Основна увага на конференції була звернена на такі проблеми:
• Теоретичні засади термінознавства та лексикографії.
• Лексикографія та міжмовні зв'язки.
• Нормування та стандартизація термінології.
• Термінологія природничих знань.
• Термінологія гуманітарних знань.
Вони стали віхами розділів збірника "Проблеми української термінології"".
Відкриває збірник стаття провідного науковця ' Харківського лексикографічного товариства Володимира
Дубічинського "Організація термінографічної праці в Україні", у якій автор проводить аналогію між
термінографічним "вибухом" кінця і початку XXстоліття. Він зазначає, що поява кількох сотень
термінологічних словників має деякі позитивні моменти, це поступове зростання якості продукції; залучення
до термінологічної справи не лише фахівців-аматорів, а й відповідних інституцій, таких, як: Інститут
української мови НАН України, держуніверситет "Львівська політехніка, Науково-дослідний інститут
стандартизації, сертифікації та інформатики, Київська політехніка, Харківське лексикографічне товариство,
термінологічна група при Чернівецькому державному університеті тощо.
Негативний момент сучасного термінологічного процесу п. Дубічинський бачить в тому, що практична
термінографія випереджає теоретичну, і це нерідко позначається на якості продукції. Тому автор з метою
підвищення якості термінологочної діяльності подає низку пропозицій, серед яких: координація зусиль усіх
термінологічних центрів; створення чіткої державної структури термінологічних організацій;
унормування терміносистем; створення державних стандартів і їх незалежна постійна експертиза;
проведення на наукових засадах термінографічної діяльності, контакти з міжнародними
термінологічними центрами.
Якщо більшість пропозицій вносяться постійно уже тривалий час, то перша і друга заслуговують на
особливу увагу і схвалення, бо від їх втілення залежить і подальша термінологічна діяльність в Україні.
Цікавою видається і думка про створення асоціації українських термінологів, яка координуватиме створення
термінологічних словників за єдиними принципами, на спільних наукових засадах і в автоматизованій
системі обробки науково-технічної інформації.
Про українську термінологію як фактор державності української мови продовжує роздуми
професор Тарас Кияк (Київський національний університет). Він пропонує два етапи державної мовної
політики, посилаючись на 10 статтю Конституції та досвід державотворення європейської хартії:
1) відродження та всебічне утвердження української мови як єдиної державної, одначе надаючи статус
офіційної іншим мовам в місцях компактного проживання меншин (де саме? І чи є такі аналоги у
світовій практиці?); 2) окреме вирішення мовної ситуації в регіонах через 15-20 років, де рішення буде
прийматися з урахуванням етнічної картини [ 1, С. 7] .
Автор захоплюється державною політикою Російської Федерації у цьому питанні, хоч стосовно
української мови і Української держави дає їй негативну оцінку. Т. Кияк робить екскурс в історичне питання
про шляхи розвитку української мови, і зокрема мови науки, змальовує її сучасний стан і проблеми, пов'язані
з правописом та входженням у наше життя чужомовних слів.
Питання правопису є одним з найактуальніших не лише в термінології, а й в українській культурі взагалі.
Тому схвально, що цю проблему не обминули і учасники міжнародної конференції з проблем термінології.
Зокрема Л. Полюга у матеріалі "Найновіша редакція українського правопису" зауважив, що завдання нової
редакції "надати повнокровне життя тим елементам української мови, які в часи тоталітаризму з
політичних міркувань були несправедливо і примусово відтиснені на другий план чи на периферію
спілкування або і зовсім заборонені..." , і наголосив коротко на тих змінах, які передбачені в новій редакції
[ 1, С. 22-23] . Однією з них є відновлення функцій літери "ґ" в сучасній українській мові. Тому публікація
гостя із Сполучених Штатів Петра Грицака"Дальша історія букви "ґ" є цілком слушною і поглиблює наші
знання про цю багатостраждальну літеру. Автор доводить, що існує вона в нашій мові близько 900 років і ще
послужить їй, особливо у науковій сфері, у сфері технології та політичних і торговельних зносин між різними
народами.
А. Орловський висловив тези на захист "желехівки", вважаючи, що "желехівка" сприяє орієнтації на
Захід, бо має спорідненість з правописами західнослов'янських мов, зберігає в собі праслов'янський
елемент, високу системність і позбавлена московських впливів.
Продовжують тему правопису публікації В. Моргунюка " Українська мова про повновартісність
українських фонем І та И". Однак авторові явно бракує філологічних знань, бо навіть формулювання назви
статті позбавлене логіки, а читати, що "и" утворює тверді склади, а "і" м'які явно антинауково. В українській
мові є групи тверді і м'які ( а ще і мішані), які визначаються за кінцевим приголосним основи, і тому нерідко
слова мішаної групи іменників також закінчуються на "і". Прикметники мають лише дві групи, які також
визначаються за кінцевим приголосним основи. У називному відмінку множини усі прикметники мають
однакові закінчення: червоні, і сині, гарячі.
Автор сам собі заперечує, пропонуючи у місцевому відмінку паралельну форму не безкрайим, а безкрай -
ім. Що ж до літери "і", яка є специфічною для української мови у зіставленні із російською, то ми її таким
чином втратимо, і графічно наблизимося до російської літери [ 1, С. 42] .
Подає автор й інші пропозиції до останньої редакції правопису в інших публікаціях, пропонуючи творити
іменники на позначення виконавців дії за допомогою суфікса -увач: завідувач, командувач, доплачувач. Але
ж ці іменники віддієслівного походження, які вже мають суфікс -ува: завід-ува-ти, команд-ува-ти тощо. За
допомогою якого ж суфікса творяться іменники ? [ 1, С. 47].
"Про необхідність ліквідації свавілля в правописанні власних імен і призвищ українською і російською
мовами"розмірковує А. Гожий з Полтавської гравіметричної обсерваторії. Питання це надзвичайно слушне,
оскільки нерідко одна літера вибудовує китайський мур у юридичних справах перед позивачем чи
спадкоємцем. Автор пропонує дотримуватися точної транслітерації у написанні українських імен та прізвищ
по-російськи і навпаки: російських чи іншомовних по-українськи. Однак у назві публікації доцільніше б ужити
слово написанні, замість правописанні, яке, поза всяким сумнівом, є російськомовною калькою від
"правописание".
Питання іншомовних запозичень в сучасній українській термінології було в центрі уваги публікацій О.
Кочерги та Н. Непийводи "Висловлювальні можливості української мови та втілення їх у
термінотворенні". Автори проаналізували низку англо-українських та російсько-українських словників і
дійшли висновку, що сучасні слоеники у своїй перекладній частині переважно калькують модель терміна
мови-продуцента, і тому маємо неоковиті аналоги на зразок відредагувати,
відділити, замість зредагувати, вибілити. Пропонують повернути суфіксам втрачену спеціалізацію,
зокрема використовувати прикметники з суф. —івн~ у тих випадках, коли слід позначити активну
здатність, замість форм на -альн -(ий), бо цей афікс має сему "призначений".
20.Явище лексичної омонімії. Міжмовна омонімія,її небезпека.Пароніми
Водночас не лише синонімічні, а й однакові слова можуть бути сприйняті й
використані мовцем з по-різному. Такими словами є омоніми – слова однакового
звукового складу, але зовсім різного значення. Вирішити цю проблему допомагає
точний, виразний, достатньо-інформативний контекст.
Омоніми становлять неабияку трудність у практиці слововживання, по-перше,
тому, що точність їх застосування залежить від знання мовцем лексичного складу
мови і від того, наскільки цим знанням відповідають знання слухача. Часто нам
відоме одне слово відповідного звукокомплексу, а почувши цей звукокомплекс,
вжитий в іншому значенні, ми його просто не сприймемо.
Особливе уважним треба бути тоді, коли мова запозичила з іншої мови слово
такого звучання, яке має питоме українське слово: щоб уникнути неточності (а
часом і ляпсусу), необхідно підготувати слухача до сприйняття цього слова.
Напр.: лава (укр.) – вид меблів; ряд, шеренга людей; великий забій у
шахті, лава (італ.) – магма, продукт виверження вулкану; клуб (укр.) – диму,
пари; частина тіла людини або тварини; клуб (англ.) – культурно-освітня
організація.
Добрі знання лексичної і граматичної систем сприятимуть точності використання
омографів – слів, різних за значенням, однакових за написанням, але відмінних за
вимовою (áдресний - адрéсний; прúвід - привíд; вúгода - вигóда), омоформ (клич
(ім.) – клич (наказ. форма дієслова)) іомофонів (Лев – лев). Вдало використані
омоніми свідчать про багатство індивідуального словника і про стилістичну
вправність мовця.
Як ми вже сказали, омоніми становлять неабияку трудність у практиці
слововживання. Тому основна вимога до тексту з омонімом – чіткість, виразність,
повнота інформації, точність контексту.
Існує також явище міжмовної омонімії – продукт взаємодії близькоспоріднених
мов, сплутування однакових за звучанням слів, що позначають різні поняття у
різних мовах. Це дало змогу називати міжмовні омоніми «фальшивими друзями
перекладача». Провокаційна близькість слів – однаковість (чи приблизна
однаковість) звучання – створює проблему в міжкультурній комунікації, є
причиною двозначних ситуацій або словесною пасткою під час перекладу.
Причиною прикрих помилок у щоденному мовленні є сплутування слів,
однакових за звучанням у російській та українській мовах.
Омоніми можуть застосовуватися у різних функціональних стилях, але лише в
художньому – з певною стилістичною метою. Науковий і ОДС вимагає точності
контексту, тому омоніми у них не мають стилістичних функцій.

До типових помилок у слововживанні мовців належить і нерозрізнення

ними паронімів – слів, досить близьких за звуковим складом і вимовою, але
різних за значенням чи відтінками значень і написанням: засвідчення – по-
свідчення, загроза –погроза,оглядати –доглядати.
Слова можуть мати спільні корені, але відрізнятися різними префіксами або
наявністю / відсутністю префіксів. Найчастіше це дієслова або похідні від них
утворення.
Незначна різниця у вимові паронімів спричиняє труднощі їх засвоєння,
призводить до помилок, зокрема до неправильної заміни одного слова іншим.
Тому треба особливо уважно стежити за вживанням малознайомих слів і завжди
звертатися до відповідних словників, щоб уточнити значення правопис та вимову
потрібною слова. За способом словотворення розрізняють такі види паронімів:
1) спільнокореневі, які різняться префіксом, суфіксом, закінченням, постфіксом -
ся: стримувати – утримувати, уповноваження (надання певній особі дозволу
(прав) говорити (діяти) від імені іншої особи: за уповноваженням керівництва) –
повноваження (право, надане зазначеній особі на проведення певних дій (заходів):
здійснювати свої повновесисення); адрес – адреса, жорсткий – жорстокий,
виборний (коли йдеться про виборну посаду) – виборчий (пов’язаний з виборами,
з місцем, де відбуваються вибори, з правовими нормами виборів); додержувати
(виконувати щось точно, забезпечувати наявність чогось: слова, порядку,
чистоти) –додержуватися (бути прихильником якихось думок, певних поглядів,
переконань); нервувати – нервуватися; особистий (який належить певній особі,
стосується окремої особи, виражає її індивідуальність: підпис, життя) - особовий
(який стосується окремої людини: справа, склад; у російській мові на позначення
цих двох понять є лише один відповідник: личний); показник (напис, стрілка,
довідник) – покажчик (наочне вираження, у цифрах, графічно: економічний
показник, показник можливостей) і под.;
2) різнокореневі (дерен – терен; розбещений – розпещений; бювет –кювет;
дистанція - інстанція тощо).
За характером смислових зв’язків поділяємо пароніми на:
1) синонімічні (рідкий – рідкісний об’єднані значенням «який трапляється
нечасто; незвичайний», але рідкий має ще й значення «негустий», отже: рідкісний
випадок і рідке волосся; питання – запитання об’єднані значенням «словесне
звертання до кого-небудь, яке вимагає відповіді; тема для відповіді», але питання
має ще й значення «положення, проблема справа які потребують обговорення,
вивчення, вирішення, дослідження, уваги», отже: розумне, формулювати,
уточнити, ставити запитання і актуальне, вивчення, порушення, виклад питання;
відзначати – зазначати об’єднані значенням «виділяти позначкою; звергати увагу
на щось», але відзначати має ще значення «вирізняти кого-, що-небудь похвалою,
нагородою; здійснювати певні заходи з приводу свята події»;
 2) антонімічні (еміграція – імміграція, експорт – імпорт, аверс – реверс, персона
ґрата (особа, кандидатуру якої на посаду дипломатичного представника схвалена
урядом країни, де її мають акредитувати) – персона нон ґрата (особа, кандидатура
якої на посаду дипломатичного представника викликає заперечення уряду
держави перебування) тощо;
2)тематичні (абонент – абонемент, компанія – кампанія, декваліфікація –
дискваліфікація і т. ін.).
Явище паронімії вимагає знання значень близькозвучних слів, можливостей
сполучення з іншими словами. Лише за такої умови можна досягти адекватного їх
вживання.
Отже, для складання будь-яких документів розуміння й правильний відбір
синонімів, паронімів, а також точне створення контексту для омонімів та
багатозначних слів є першорядними і надзвичайно важливими завданнями.
 21.Явище суржику.Шляхи і методи запобігання появи та подолання
суржику в мовленні фахівця
Суржик – українсько-російське просторіччя – у текстах з’являється тоді, коли
документ пишеться нашвидкуруч одразу “кількома мовами”: розмовною
українською, частково російською там, де автор не знайшов українських
відповідників. Суржик – скалічена мова, якою користується, як правило,
малоінтелігентна частина населення, байдужа до будь-яких мовних проблем.
Засилля суржику слід викорінювати з допомогою літературної мови, через її
утвердження. Українська мова впродовж багатьох століть була поставлена в
такі умови, що можна тільки дивуватися, як вона вижила і збереглася взагалі.
Накладене ще в другій половині XVII ст. табу великим тягарем лежало на ній
майже до кінця XX ст.
Зрозуміло, що кількасотрічне приниження української мови і водночас
насаджування іншої, тобто російської, не могло не позначитися на усному (в першу
чергу) та писемному мовленні її носіїв. Українська мова навіть там, де вона активно
функціонувала, зазнала такого негативного впливу російської, що перетворилася на
суржик, «язичіє», на мішанину українських та російських слів, кальок, а частіше
всього - мовних покрутів, які утворилися на базі цих двох великих мов. 
Особливо тривожить те, що частина носіїв української мови часто вживає російські
слова з підкресленою бравадою, хизуючись при цьому своїми «глибокими»
знаннями російської мови. Інша категорія україномовців - це люди, що не володіють
українською літературною мовою і вживають російські слова, вважаючи при цьому,
що це її літературні форми. Є ще й така категорія українців, що добре володіє
літературною мовою, але часто лінується, не хоче напружити пам'ять і віднайти
правильний український відповідник до російського слова. І як наслідок -
українсько-російський покруч. 
Звичайно процес взаємопроникнення слів із однієї мови в іншу - закономірний
процес. В українській мові є немало «законних», унормованих русизмів, полонізмів,
германізмів, тюркізмів, запозичень з інших європейських мов. Вважається, що
близько 10% слів нашої мови є іншомовними запозиченнями. Однак, коли слова з
чужої мови вживаються бездумно, безсистемно, коли перекручується їх зміст і
спотворюється звукове оформлення, це засмічує мову. 
Мовне явище, що дістало назву суржик, належить до специфічної форми
побутування мови в Україні. Його національну й соціальну природу відображає сам
термін, запозичений із сільськогосподарської лексики. Тлумачний словник
української мови фіксує слово суржик у двох значеннях: 
1. Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з
такої суміші; 
2. Елементи двох або кількох мов, об'єднані штучно, без додержання норм
літературної мови; нечиста мова. 
Отже, семантичне ядро слова суржик поєднує два елементи значення - змішування
двох різних субстанцій і пониження якості утвореного внаслідок змішування
продукту. 
Можна розглядати історію суржику як своєрідне, сказати б, непряме, чи зворотне,
віддзеркалення процесів мовної політики останніх часів, зокрема тривалої
насильницької русифікації та її непрогнозованих наслідків. Проте русифікація, у
певному сенсі, триває і донині, змінивши, щоправда, форми та модернізувавши
засоби. Тож заяви, буцім українська і російська мирно та щасливо співіснують в
інформаційному середовищі сучасної України є або наївним виданням бажаного за
дійсне, або лукавою маніпуляцією масовою свідомістю. Насправді, залишається
досить великою конфліктна напруга поміж українською та російською мовами.
Підтверджують це полеміки довкола сфери вжитку української, які раз у раз
спалахують у регіонах чи засобах масової інформації, а не раз інспіруються з боку
сусідньої держави під маскою захисту прав російськомовного населення. Ці
полеміки наочно актуалізують гостроту проблеми, яка залишається невирішеною
протягом багатьох літ, а, отже, дає підстави для двозначних трактувань. 
Де мешкає кровозмісне дитя? 
Звичайним середовищем побутування гібридної мови є малі соціальні спільноти, як
стійкі (двомовні сім'ї, професійно-виробничі колективи), так і стихійні, як-от у
транспорті, в магазині, у черзі до лікаря. Найсприятливіші умови для побутування
суржику створює звичайно ж сімейна комунікація, яка є природним диханням
людини. Саме сімейні мови законсервували цей гібрид, що може використовуватися
й несвідомо як основний і навіть єдиний засіб спілкування, й свідомо як засіб мовної
гри. Неусвідомлюваний сімейний мовний консерватизм і є власне суржиком: це
переважно мова вихідців із села у першому та наступних поколіннях, ідеальним
виявом якої є сімейний тандем суржикомовного чоловіка та дружини. Тонко
помітила риси мовного та психологічного портрета носія суржикової комунікації
такого типу Світлана Пиркало: 
Вони цілими днями переймаються, як би зекономити гроші, купивши щось дешеве,
але «хароше»...- Щоб зекономити на обіді, вони постійно носять з собою якісь
баночки, кульочки, булочки. Всі між собою говорять по-російськи, а з чоловіками по
телефону - суржиком. Не знаю, що це за рудимент радянської свідомості, чому
вже між собою не говорити суржиком? (Повість «Зелена Маргарита») 
До суржику-гри охоче звертається освічена молодь, коли хоче ввійти в інший
мовний образ, розширити діапазон мовних варіацій. Соціологічні дослідження
показують, що вона вдається до суржику частіше, ніж люди середнього та похилого
віку, які схильні вважати його ознакою низького рівня мовної культури. Прекрасно
володіючи іншими мовними кодами, молода людина воліє проте використовувати
суржик, щоб отримати задоволення від власного мовлення, бо їй так цікаво. 
Свідоме використання суржику несе в собі також комунікативно-прагматичні
настанови. В певній ситуації суржиком спілкуватися вигідно. Наприклад, із
представниками старшого покоління в сім'ї: 

- А якою мовою ви говорите з хазяями цього дому? 

- Переважно мовою національого спілкування. З українськими інкрустаціями. 
- А з матір'ю? Чоловіком? Сином? 
- Із свекрухою, - в тон йому продовжила вона, - я общаюсь суржиком. Так вона мене
лучче понімає і передає восени картоплю. 
(Євгенія Кононенко, «Земляки на чужині») 
Вигідно спілкуватися суржиком з торговкою на базарі, щоб стати для неї «своїм»
тощо. 
Пам'ятайте, що підвалини мовного розвитку дитини формує мова матері.
Російськомовна, україномовна чи суржикомовна мати продукує відповідний мовний
режим у своїй родині, але більший вплив має на мовну поведінку сина, а не дочки.
Вийшовши поза межі сімейної комунікації, одружившись, син занурюється в інше
комунікативне середовище, і вплив російськомовної чи суржикомовної дружини
цілком може знівелювати прищеплену його матір'ю українськість. Такий сценарій
відтворив Валерій Шевчук у повісті «Сонце в тумані»: її персонаж, ставши
людиною соціального дна, спілкується з дружиною суржиком. Але в розмові з
матір'ю відбувається миттєве переключення мовного коду, а лінгвістичну інтуїцію
персонажів легко можна спроектувати у площину наукових знань про суржик: 

- ...Куди мені піти? 

- Куди хочиш, мама, - сказав Шурик. - Можеш по дворі погулять, на свєжім
воздухі. 
- Що це в тебе за жаргон? - не втрималася мати. 
- Сотвєтственний моєму положенію, - сказав Шурик. - Битіє оприділяєт сознаніє...

Здається, Шурик із матері кпив. Кинула на нього позиром, ні, був серйозний, без
тієї дурної півусмішечки. 

- Нам треба перемовитися, мамо, - сказав уже чистою мовою. 

Звичайно, україномовна дружина може вплинути на російськомовного чоловіка й
дати відповідне мовне виховання дітям. Але той факт, що сила цього виховання
позначатиметься не на всіх дітях однаковою мірою, а ймовірність інших
асимілятивних тенденцій у подальшій долі сина досить висока, не залишає
особливого оптимізму щодо україномовного сімейного виховання. 
Певно, рольова маска суржикомовної Вєрки Сердючки вдалася її творцеві Андрієві
Данилку саме завдяки його сімейній мові. Артист, як розповіла газеті «Факты и
комментарии» (15.09.2000) його сестра, «прекрасно розмовляє і по-українськи, і по-
російськи. Однак удома з нами розмовляє по-польтавськи». 
Наша суржикова естрада справді цікаве і далеко не просте явище. Освічену
україномовну людину цей суржик дратує через той маргінальний мовний гумор, що
постає як основний засіб плекання сміхової культури. Якщо взяти осібно феномен
Вєрки Сердючки, то її знамените «СВ-шоу» із зірками російської естради
переконливо, здається, довело, що суржик викликає певні емоції тільки по наш бік
екрана. Зросійщеного мешканця України суржик на тлі літературної російської мови
ще більше зміцнює у ставленні до українськості як феномена другосортного. Для
етнічного росіянина джерелом гумористичних емоцій є насамперед суржикове
вбрання Вєри та її приколи, а якраз мова жодних емоцій не викликає, бо видається
йому справжньою українською мовою, яка не чинить жодних перешкод для
комунікативного порозуміння. Відповідним чином налаштованого етнічного
росіянина більше насмішила би правильна народно-розмовна або літературна
українська мова, а не суржик! 
Щоправда, є доволі несподівані й цікаві приклади російської культурної рецепції
суржику. Автор статті «Поетика суржику, або котлета по-київськи», яку 1989 року
опублікував журнал «Декоративное искусство» (ч. 12), певен, що стилістика
полотен київських художників Реунова і Тистола засвідчує своєрідний
образотворчий суржик: 

Суржик - це не тільки мова. Це й сфальсифікована історія, переповнена штампами,

це буйне цвітіння національного кічу, це свічка каштана, це дівчина у вінку, це
тисячі метрів полотна, витрачених на зображення «Київських схилів» і пейзажі
«Мальовничої України»... Поетику суржику вони втілили, може, не задумуючись
про це, в зображальній мові, яка за своєю структурою дуже нагадує лінгвістичний
суржик, бо і перший, і другий складаються із суміші російських та українських
елементів. Цей матеріал безмежний, творчо не осмислений і комічна його краса є
гарантією щирості намірів художників. 
Стійка і ефективна структура «низової» культури 
Суржик - феномен не тільки мовної, а й - що незмірно важливіше й глобальніше -
геополітичної стратегії. Це симптоматичний варіант відповіді на питання вибору
України. Сучасна влада в державі принципово уникає відповідей на кардинальні
геополітичні питання, зокрема щодо орієнтації на Росію чи Захід. А оскільки
російську експансію Україна відчуває на порядок сильніше, ніж американсько-
європейську, то й реагує на неї податливістю мовної політики. Можна не
проголошувати російську мову офіційною, як вимагають східні регіони, але просто-
напросто широко й безборонно вживати її в офіційних сферах, що нині й маємо. 
Треба мати на увазі, що згубний вплив на нашу мову мають не тільки самі русизми,
тобто неунормовані, фонетично чи морфологічно спотворені лексеми, а й інші
фактори, які деформують нашу мову, розхитують її зсередини, нівелюють її
специфічні особливості й ознаки - усе те, що визначає її самодостатність як окремої
мови, позбавляють її здатності протистояти російському впливу. 
22.Стилістичні норми української мови.Стилістичні помилки в діловому та
науковиму стилях : тавтологія, плеоназм, штампи
Плеоназм – вислів, у якому є близькозначні, хоч різні за звучанням
слова: Розкажи свою автобіографію; Справжні факти дезорганізації
порядку; Іншої альтернативи немає.
 
Тавтологія – повторення певної думки дуже близькими за звучанням
словами: Рух широко поширився; Користь від використання цих
препаратів; Тривалість засідання триває 1 годину.
Мовленнєвому вияву точності сприяє стандартизованість (головна ознака
офіційно-ділового стилю літературної мови), яка полягає у регулярному
використанні стандартних мовних конструкцій – мовних стереотипів (кліше).
Кліше – це готовий мовний стандарт, який є необхідним елементом ділових
паперів, напр.: на основі викладеного; беручи до уваги; подаю до вашого відома; з
метою; у зв’язку з тим, що...; зважаючи на те, що...; прошу дозволити; взяти до
уваги; взяти за основу; ми, що нижче підписалися. Ці мовні стандарти мають
певне функціональне навантаження: економлять розумову енергію, сприяють
швидкому й точному складанню документів, однозначному вираженню думки,
полегшують ділове спілкування і є нормативним явищем в ОДС.
У діловому стилі найбільш поширені такі кліше з головними словами:
а) іменниками: виконання доручень, внесення змін, заходи щодо реконструкції,
ратифікація угоди, додаткові заходи, грошова допомога, порядок денний,
матеріальна відповідальність, за місцем основної роботи, з боку адміністрації, на
підставі наказу;
б) дієсловами: порушити питання, довести до відома, надати допомогу, взяти до
уваги, вжити заходів, надати допомогу, обіймати посаду, виголошувати промову,
накласти резолюцію, позбавити слова, брати участь, схвалити пропозицію;
в) іншими частинами мови: згідно з розпорядженням, відповідно до чинного
законодавства, у зв’язку з виходом на пенсію та ін.
Кліше треба відрізняти від мовних штампів – слів і виразів, позбавлених
образності, часто й одноманітно повторюваних без урахування контексту, які є
явищем негативним, безбарвним і використання у мові яких, як правило,
недоречне. Найпоширеніші штампи в ОДС та ЗМІ такі: дати путівку в життя,
являти значний інтерес, необхідно відзначити, приділяти велику увагу, набути
широкого розмаху, піддати різкій критиці, викликає занепокоєння стан справ
набула гостроти ситуація, працювати на якійсь ниві і под.
У розповідях про сучасного успішного керівника підприємства не обходиться без
висловів: людина невтомної енергії, пройшов усі сходинки службової кар’єри,
людина високих професійних якостей, бере курс на людський фактор, має
високий авторитет серед колег тощо. А підприємство, очолюване цим керівником,
вийшло на передові рубежі вітчизняної економіки, випускає продукцію широкої
номенклатури, робить вагомий внесок у... і т. ін.
Навичок висловлюватися штампами людина на жаль, починає набувати ще в
школі; майже у кожному творі сучасного школяра читаємо: автор яскраво
зображує, яскравим образом твору є, незабутнє враження справив на мене, образ
героя виховує в нас такі якості, як і т. д. У побуті ж постійно чуємо побажання
творчих успіхів у роботі, міцного здоров’я.
 Штампи часто творять перенесенням кліше з ОДС в інші стилі: у зв’язку з
відсутністю коштів, за наявності відповідних умов, проведена певна робота та
штучними нагромадженнями зайвих слів: проведення роботи по впорядкуванню
території (замість впорядкування території), по впровадженню нових методів,
працюють над здійсненням завдання поліпшення роботи транспорту.
Отже, розрізняють штампи таких видів:
– універсальні слова, тобто такі, які мають невизначене узагальнення і якими
мовець, прагнучи висловитись нечітко, приблизно, замінює слова з конкретним
значенням: факт, питання, окремі, деякі, охопити тощо;
– парні слова, які звичайно використовуються у мові разом, хоча й не є
фразеологічними зворотами, визначення у цих сполученнях неповноцінні і
виражають думку шаблонно, позбавляють її індивідуальності: оплески
обов’язково бурхливі, критика – різка, успіхи – великі, поширення – велике,
величезні зусилля, бездоганне вирішення тощо;
– надлишкові словосполучення, які виникають через прагнення до уточнення
чогось: за допомогою методу, друга за розміром, згідно з умовою задачі
(завдання), спільне співробітництво (замість співпраця), засідання мало тривалий
характер (замість було тривалим або тривало довго).
Розмежування понять кліше – штамп має істотне значення. Якщо використання
кліше зумовлене точністю найменування понять, то використання штампів тягне
за собою недотримання таких вимог офіційно-ділового стилю, як точність,
лаконічність, стандартизованість.
Порівняйте відмінні ознаки кліше і штампів:
 
Кліше Штамп
Готова форма, її стійкість Форма, що запам’яталась
Свідоме відтворювання Бездумне повторення
Закріпленість за визначеними умовами стандарту  
Однозначність, чіткість семантики Невиразність семантики
Як правило, недоречний у
Є конструктивною одиницею тексту
мовленні
Економить час, розумову енергію, полегшує
Шкодить думкам
процес спілкування
Нейтрально-нормативне явище Порушує мовні норми
Явище лінгвістичне, інтелектуалізований засіб
Явище психологічне
вираження
Кліше – це помічник для укладачів документів, вони прискорюють комунікацію, а
штамп – ворог і того, хто пише, і того, хто говорить, який гальмує спілкування.
Штампована мова – це недолік культури мовлення. Коли людина не знає всього
багатства мови, вона намагається обійтися порівняно невеликого кількістю
універсальних слів.
23.Особливості використання граматичних форм іменників у професійному
мовленні.Іменники на позначення статусу,професій,посад,звань.Варіанти
відмінкових форм іменників.Кличний відмінок.Основні формули звертань.
Слід пам’ятати, що науковий та офіційно-діловий стилі вимагають:
1. Перевагу надавати абстрактним, неемоційним, однозначним іменникам книжного
походження; автор, біографія, варіант, габарит, гарант, довідка, екзотика, екскурсія,
ємність, єство, журі, звершення, зона, інгредієнт, компрометація, кон’юнктура,
лабораторія, маркетинг, номенклатура, об’єктивність, поборник, прецедент та ін.
Отже, треба уникати вживання іменників із розмовного стилю, із суфіксами
збільшеності чи зменшеності, з усіченою основою тощо й заміняти їх нейтральними,
книжними іменниками або іншими частинами мови чи розгорнутими
пояснювальними конструкціями.
2. Збірні іменники, що позначають сукупність однакових або подібних понять, істот,
тварин, предметів тощо заміняти іменниками у формі множини, наприклад:
студенти, професори, діти, а не „студентство”, „професура”, „дітвора”. Проте для
деяких збірних іменників ОДС є основною сферою функціонування: адміністрація,
секретаріат, ректорат, група тощо.
3. Щоб уникнути помилок при відмінюванні іменників ч.р. ІІ відміни, слід
пам’ятати, що закінчення слова у Р.в. однини (-а/-я або -у/-ю) залежить від
лексичного значення.
4. Нульове закінчення для іменників чоловічого роду II відміни у З. відмінку
однини, а не в Р.в.: підписали акт, отримав лист, узяв олівець, видав наказ і под.
5. Надавати перевагу не дієсловам, а віддієслівним іменникам, які забезпечують
однозначність і водночас узагальненість змісту, наприклад: надати допомогу, дати
доручення, а не „допомагати”, „доручити”. Хоча в наказах, розпорядженнях та
інших документах припускається форма наказового способу дієслова (доручити,
оглянути та под.).
6. Іменник (додаток) після дієслів повідомляти, сповіщати ставити в З. відмінку, а не
в Д., наприклад: повідомити студента, а не „повідомити студентові”.
7. Особливо ретельно треба стежити за тим, щоб поєднання відмінкових форм не
викликало двозначності, напр.: контроль бухгалтерії, допомога університету. Її
можна уникнути, ввівши слова-конкретизатори: контроль з боку бухгалтерії,
допомога від університету.
Назвами посад, професій, звань виступають іменники чоловічого роду незалежно від
статі особи, яку вони позначають: викладач хімії, касир заводу, бригадир цеху, а не
„викладачка хімії”, „касирка (касирша) заводу” „бригадирка (бригадирша) цеху”.
Слова (прикметник, дієслово), залежні від найменування посади чи звання,
узгоджуються із цим найменуванням лише в чоловічому роді, наприклад: бухгалтер
фірми виявив, старший інспектор комісії записав, висококваліфікований кухар
ресторану переміг.
Форми жіночого роду набувають лише залежні займенники та дієслова,
узгоджуючись із прізвищем, посадою, фахом тощо, наприклад: завідувач кафедри
української мови доцент Креч Тетяна Василівна зазначила, що...; Слід звертати
увагу на контекст уживання професії чи статусу, наприклад: До кабінету було
запрошено секретарку директора Полякову Л. О. і До кабінету було запрошено
секретаря комісії Полякову Л. О. Жіночий рід мають слова: авторка, аспірантка,
вихованка, дипломантка, дисертантка, кравчиха, поетеса, студентка, учениця та ін.
Лише жіночий рід мають такі слова: друкарка, покоївка, праля, швачка (на відміну
від шевця, який шиє лише взуття).. Для вираження звертання до однієї особи або
сукупності осіб в усіх стилях української мови використовується кличний відмінок.
У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, форму Кл.в. має як перше
слово, так і друге (за винятком слів посол, суддя, які вживаються тільки у формі
Н.в.): добродію бригадире, пане лейтенанте. У звертаннях, що складаються з
загальної назви та імені, форму кличного відмінка набуває як загальна назва, так і
власне ім’я: брате Петре, друже Миколо, панно Катерино. У звертаннях, що
складаються з загальної назви та прізвища, форму кличного відмінка має тільки
загальна назва, а прізвище завжди виступає у формі називного відмінка: колего
Іванчук, студенте Максименко. У звертаннях, що складаються з двох власних назв –
імені та по батькові, обидва слова мають закінчення кличного відмінка.
24.Особливості використання прикметників  та займенників у професійному
мовленні. Використання форм ступенів порівняння прикметників. Вживання
присвійних прикметників.
1. Перевага надається прикметникам книжного походження: автобіографічний,
балансовий, валютний, гарантійний, ґрунтовний, дезорієнтований, еквівалентний,
єретичний, зоологічний, ідеальний, конфіденційний, легітимний, маршрутний,
нейтральний, організаційний, парламентський, регіональний та ін. Отже, треба
уникати вживання прикметників із розмовної, зниженої лексики, двозначним
змістом, суфіксами збільшеності, зменшеності й пестливого забарвлення, стягнених
повних та усічених форм, замінюючи їх однозначними, неемоційними
прикметниками або розгорнутими пояснювальними конструкціями з інших частин
мови.
2. Прикметник двосторонній уживається тільки тоді, коли стосується двох сторін у
значенні – особа, група осіб, організація, яка представляється в певному відношенні
іншій особі, особам, організації. Поєднується зі словами: договір, угода,
домовленість, співробітництво, відносини, взаємини, стосунки, зустрічі, зв’язки,
обов’язки, переговори.
3. Уникають уживання прикметників, що походять від географічних назв з
додатковим роз’яснюючим іменником: житель м. Біла Церква, а не „білоцерківський
житель”. Але усталеним є вживання подібних прикметників, які означають
географічні назви, що походять:  від топонімів та інших географічних назв:
Харківська область, Київський проспект.
4 Усі прикметники (у ролі означень), що вживаються у сполуках із числівниками
два, три, чотири, стоять у Н. та 3. відмінках множини й мають переважно закінчення
-і, а не -их. Це ж стосується і прикметника останній із числівником п’ять і більше:
Чотири великі контейнери; За останні вісімдесят років.
5. У формах М. відмінка однини чоловічого та середнього роду слід
використовувати закінчення -ому: на старому обладнанні, а не „на старім
обладнанні”.
1. У використанні ступенів порівняння окремих якісних прикметників перевага
надається аналітичним формам, які утворюються за допомогою прислівників: дуже,
надто, більш, менш та ін.: менш вдалий, а не „невдаліший”.
2. Складена форма вищого й найвищого ступенів порівняння утворюється за
допомогою прислівників: більш, найбільш, менш, найменш, але слід уникати
вживання суфікса -іш-: менш оптимальний, а не „менш оптимальніший”.
3. Слово „самий” на означення вищого ступеня ніколи не вживається із
прикметниками. Його заступає частка най-: найвищий, а не „самий високий”.
Уникають уживання присвійних прикметників, замінюючи їх іменниками або
відповідними прикметниковими формами. Якщо потрібне точне означення, іменник-
прізвище (посада, звання тощо) ставлять у Р. відмінку, це ж стосується тих випадків,
коли є кілька однорідних членів: досягнення студента, студентські досягнення, а не
„студентові досягнення”. Але усталеним є вживання присвійних прикметників:  у
термінологічних словосполученнях: адамове яблуко, архімедова спіраль, базедова
хвороба, бертолетова сіль, вейєрштрассова сигма-функція;  у крилатих висловах:
аріаднина нитка, авгієві стайні, езопівська мова;  у географічних назвах: Соломонові
острови, Маґелланова протока..
25.Правопис та відмінювання імен та імен по батькові.Типи прізвищ та
особливості їх словозміни
Складні випадки написання українських прізвищ
* Деякі прізвища функціонують як юридично-правові одиниці у своїх
орфографічних і фонетичних варіантах,які передаються за традицією
вживання як різні за джерелом походження:
Бондарук –Боднарук
Герасименко – Гарасименко
Задорожний –Задорожній
Панасенко – Опанасенко
Олексієнко –Алексієнко
 * Нормативним є написання прізвищ на –иченко : Калиниченко, Михайличенко,
Мірошниченко,Удовиченко
* Не подвоюються приголосні у прізвищах: Криленко, Комісар, Комісаренко,
Поліський, Савенко , Філіпенко, Чекраський
* И пишеться :
- у переважній більшості після к : Кикоть, Кищук, Кизим;
- у суфіксах –их(а): Зубиха, Павлиха;
- у суфіксах – инськ(ий), -ицьк(ий) : Крапинський, Мотовицький, Петрицький
* Іпишеться в суфіксі –ій під наголосом: Бабій, Журбій, Завалій, Мокрій, Яцій
* У практиці написання складних прізвищ традиційно значна частина форм
уживається без закономірного переходу О в І в закритому складі: Біловол,
Довгонос, Лисогор, Чорновол
* голосні о,е чергуються з нульовим звуком (випадають): Вітер –Вітра, Кравець
- Кравця
* однак не відбувається чергування у прізвищах: Кисиль – Кисіля, Куліш –
Кулішеві, Чіп -Чіпом
* Відмінюються обидві частини складних прізвищ, якщо перша частина може
бути самостійним прізвищем: Квітка-, Гулак-, Карпенко-, Нечуй-…
Квітка-Основ’яненко – Івана Квітки –Основн’яненка , Марії Квітки-
Основ’яненко
* Не відмінюються: Бонч-,Дольд-, Кос-, Кара- тощо.
* Паралельні форми існують і відповідно відмінюються
 
Тверда група М’яка група
Задорожний – Задорожного Зарудний – Задорожній – Задорожнього Зарудній -
Зарудного Заруднього
 Правопис імен
* Подвоєння приголосних іменах
Не подвоюються приголосні в іменах : Агрипина, Інеса, Інокентій, Іполит,
Кирило, Сава
* Не пишеться знак м’якшення після м’яких приголосних перед я,ю в іменах:
Омелян, Тетяна, Уляна, але Люсьєна, Жульєн
* Не пишеться апостроф, коли я,ю означають а, у в сполученні з пом’якшеним
приголосним : Зорян, Катря.
 
  
Особливості творення та відмінювання форм імен по батькові
  Чоловічі Приклад Жіночі Приклад
Андрій Андріївна
- ович - Андрійович Володимирович - ївн (а)
Володимир   Володимирівна  
іч- -ич- Ілліч Кузьмич -ївн(а)
Ілля Кузьма Іллівна Кузьмівна
26.Правопис та відмінювання кількісних(цілих і дробових) та порядкових
числівників.Написання від числівникових слів
1) В усіх відмінках, крім називного допускаються паралельні форми.
2) У назвах десятків в українській мові змінюється лише друга
частина (п'ятдесятьох, шістдесятьох, сімдесятьох, вісімдесятьох) на відміну від
російської мови, де змінюються обидві частини (пятидесяти, шестидесяти,
семидесяти, восьмидесяти).
3) В числівниках шість, сім, вісім при відмінюванні відбувається чергування
голосного і з е, о: шести, семи, восьми.
4) В числівниках п'ятдесят, п'ятсот в українській мові не зберігається м'який знак,
що є у слові п'ять. Тим більше, не може його бути після першої частини у
числівникахшістдесят, сімдесят, вісімдесят, шістсот, сімсот, вісімсот,
дев'ятсот (хоча в усному мовленні й трапляється м'яка вимова першої частини
числівника під впливом російської мови — пятьдесят).
5) У числівниках одинáдцять, чотирнáдцять наголошується середня частина, а не
перша, як у російській мові.
6) Числівники сорок, дев'яносто, сто, які в усіх непрямих відмінках мають
закінчення -а.
7) У числівниках назвах сотень двісті - дев'ятсот відмінюються обидві частини
слова: п'ятистам, семистам, дев'ятистам. В орудному відмінку можливі
паралельні форми:п'ятьмастами і п'ятьомастами, вісьмастами і вісьмомастами,
дев'ятьмастами і дев'ятьомастами.
8) Числівники нуль, тисяча, мільйон, мільярд відмінюються як іменники.
9) У складених кількісних числівниках змінюються всі складові частини, у
порядкових — тільки останнє слово.
10) У дробових числівниках перша частина змінюється як кількісний числівник, а
друга — як порядковий: дві п'ятих — двом п'ятим — двома п'ятими.
11) Порядкові числівники змінюються, як прикметники.
12) При відмінюванні перша частина порядкового числівника на -сотий, -тисячний,
-мільйонний, -мільярдний має форму родового відмінка кількісного числівника
(крім сто ідев'яносто), а друга частина має закінчення, що залежить від роду, числа,
відмінка порядкового числівника: трьохсотий, трьохсотого,
двохсотсімдесятимільйонний, семитисячний, семитисячного.
13) Порядкові числівники, що закінчуються на -сотий, -тисячний, -мільйонний, -
мільярдний, пишуться одним словом: дев’ятисотий.
14) !!! Треба розрізняти складні порядкові числівники та складні прикметники з
першою частиною числівником: стотисячний (числівник) – стокілограмовий
(прикметник). Такі прикметники пишуться разом.
15) Слова типу двохсотрічний, столітній пишуться разом, і вирази 200-річний, 100-
літній – через дефіс. Читається 86-відсотковий - вісімдесятишестивідсотковий,
125-річчя -стодвадцятип'ятиріччя.
16) У датах відмінюється числівник, а іменник стоїть у родовому відмінку.
17) Півтораста – не змінюється.
18) Півтора, півтори – змінюються за родами, не змінюються за відмінками.
19) На початку складних слів (прикметників,іменників) числівники один, два, три,
чотири мають відповідно форми одно-, дво-, три-,
чотири-: однозвучний, двоповерховий (недвохповерховий), триярусний (не трьохяру
сний), чотирикутник (не чотирьохкутник). Форми двох-, трьох-,
чотирьох- вживаються тільки перед частинами, що починаються з
голосного: двохелементний, чотирьохосьовий (і чотиривісний).
20) Числівники п'ять і більше (крім сто і дев'яносто) на початку складних слів
мають форму родового
відмінка: п'ятиденний. п'ятдесятирічний, п'ятисоткілограмовий (але:стодоларо
вий). Це стосується числівників два, три, чотири, якщо вони є частиною складеного
числівника: двадцять два роки - двадцятидвохрічний (але: дворічний), тридцять
три дні - тридцятитрьохденний (але: триденний).
21) Букви дописуються до цифр тільки на позначення порядкових числівників: 7-й,
9-ї, 11-го, 12-му, 70-х тощо. До римських цифр букви не дописуються: І квартал, у ІІ
кварталі.
27.Дієприкметники та дієприслівники у професійному мовленні.Особливості
використання активних дієприкметників.Перевага активних конструкцій
над пасивними,використання безособових конструкцій з дієслівними
формами на –но,-то.
Дієсловом називається частина мови, що означає дію або стан предмета як
прцес.
У сисему дієслова входять такі форми:
а) неозначена форма (інфінітив): прочитати, затвердити, сплатити;
б) форми у дійсному, умовному та наказовому способах: підписав,
передплатимо, підписав би, передплатив би, підпиши, передплати;
в) безособові форми на -но, -то: підписано, передплачено, відкрито;
г) дієприкметник: підписаний, передплачений, відкритий;
д) дієприслівник: підписуючи, передплачуючи, відкриваючи.
 1.  Треба використовувати тільки книжні дієслова та їх форми: активізувати,
дезінформувати, знаменувати, подається, символізувати, формулюючи й т. ін.
 
 
неправильно правильно
балакати говорити
слабувати хворіти
договорюватися домовлятися
поспівати устигати
пришедші які (що) прийшли
відчитуватися звітувати
повідати розповідати, повідомляти
тикати говорити "ти"
сидя сидячи
сипонути насипати
 2.  Уникати умовного способу:
 
неправильно правильно
Підприємства змогли б виконати Підприємства виконають (зможуть
заповлення, якби... виконати) замовлення, якщо...
Виконавець повідомив би Вас Завчасне повідомлення виконавця
завчасно, коли б... можливе лише за умов...
 3. Форми наказового способу використовуються в ділових паперах дещо
своєрідно. Форми власне наказові (іди, пиши, робіть) вживаються лише в
усному мовлені. В писемному мовленні переважає інфінітив та описові
лексичні засоби. Саме інфінітив у наказах та розпорядженнях надає
висловленню категоричності (доручити, звільнити, призначити, а не доручить,
звільнить, призначить).
4. В актах, наказах, розпорядженнях, службових листах, інструкціях,
дорученнях уживають неозначену форму дієслова (інфінітив).
Але слід пам'ятати, що нормативною є форма на -ти, а не на -ть (говорити,
запроваджувати, виконквати).
 5. У документах більшість дієслів має форму 3-ї особи олнини, але
неприпустиме використання коротких форм (допомагає, а не допомога; оббігає, а
не оббіга)
1.        Треба надавати перевагу активним конструкціям над пасивними або ж
використовувати безособову конструкцію з дієслівними формами на -но, -то. У
таких текстах ідеться про наслідки якихось заходів чи подій у момент мовлення:
 
неправильно правильно
Завдання було достроково виконане Наша група достроково виконала
нашою групою завдання
Головна увага ним приділяється... Головну увагу він приділив...
Інспектори, які призначаються Інспектори, яких призначає комісія...
комісією...
Випробування проводяться у Випробування проводять (проведено)
запланованому режимі у запланованому режимі
 7. Найпоширенішою дієслівною формою в офіційно-діловому стилі є дієслово
теперішнього часу із значенням позачасовості, яке вживається у першій або третій
особі множини: (ми вимагаємо, дирекція звертається, рівень інфляції становить).
Теперішній час може вживатися у значенні майбутнього, коли треба
підкреслити обов'язковість виконання дії (нарада розпочинається о 10-
й годині, мітинг розпочинається завтра об 11.00).
8.        Треба уникати форм давноминулого часу:
 
9.        Дієслова доконаного виду утворюють просту форму майбутнього
часу: профінансуємо, сплатимо, переглянемо. Дієслова недоконаного виду
мають просту і складену форми майбутнього часу. Надавати перевагу слід
складеним формам дієслів недоконаного виду в майбутньому часі:
 
10.     Не порушувати норми вживання форм залежного слова:
 
11. Форми нема – немає вживаються
паралельно: у нас нема таких документів – у нас немає таких документів або ми не
маємо таких документів.
12      Форми 2-ї особи однини, 1,2-ї особи множини дозволяють уникати
форми давайте в наказовому способі. Обійтися без неї неможливо й за допомогою
додаткових слів.
 
13. Дієслово давайте вживається лише у своєму прямому значенні, коли ця
форма заохоти поєднується з іменником, що означає певні предмети: Давайте Ваші
посвідчення; Розрахунки і креслення давайте мені.
Хоча й у цих випадках інтонаційно та за допомогою невербальних засобів
(жесту) можна спонукати до дії: Ваші посвідчення, будь ласка; Прошу розрахунки і
креслення.
14. Існує дві рівнозначні форми написання дієслів із числівниками: а) Шість
бригад не виконало (не виконали) план. Але за непрямого порядку слів лише – Не
виконало план шість бригад; б) Двоє студентів пішло до їдальні (сумісна дія –
пішли разом); Двоє студентів пішли до їдальні (роз'єднана дія – кожен пішов
окремо).
15. За наявності слів разом, спільно дієслово (присудок) ставиться в
однині: Адміністрація заводу спільно із профкомом розглянула... Але ставиться у
множині, коли однорідні підмети вжиті через кому або через сполучники -і-, -й-, -
та-: Адміністрація заводу та профком розглянули...
16. Дієслово вибачаюсь (-ся) має у своєму складі колишній займенник ся, що
був формою від себе – я,порівняйте: збираюся (я збираю себе), умиваюся (я вмиваю
себе). Отже:
17. Слід уникати лінгвістично необгрунтованого вживання частки -ся-, -сь-:
слід писати Роботу аналізують за такими вимогам, а не Робота аналізується за
такими вимогами.
18. Дія, названа присудком, і дія, названа дієприслівником, обов'язково мають
виконуватися одним суб'єктом:
19. Дієслово бути в усіх особах однини і множини теперішнього часу має
форму є: підприємство є юридичною особою, контракт є документом.
Дієприслівники, їх творення і вживання
 
Дієприслівник - це особлива форма дієслова, яка вказує на додаткову дію
 
Дієприслівник вживається лише тоді, коли в реченні до одного діяча відноситься
щонайменше дві дії.
Дієприслівники недоконаного виду утворюються за допомогою суфіксів -учи- (-ючи-) і -
ачи-(-ячи):пишучи, читаючи; доконаного - за допомогою суфікса -вши- (-
ши-): написавши, прочитавши.
 
Особливості використання дієслівних форм у ділових паперах
 
1. Треба використовувати тільки книжні дієслова та їхні форми: активізувати,
дезінформувати, деномінувати, домінувати, дрейфуючи, регламентувати,
символізувати, формулюючи тощо.
Розмовний варіант Нормативний варіант

відчитуватися звітуватися

верховодити головувати, керувати, управляти,

очолювати

 
2. Уникати умовного способу:
 

Розмовний варіант Нормативний варіант

підприємства змогли б виконати підприємства виконають (зможуть

замовлення, якби... виконати) замовлення, якщо...

виконавець повідомив би Вас завчасно, завчасне повідомлення виконавця було

коли б... можливе лише за умов...

 
3. Форми дієслів наказового способу слід уживати, враховуючи конкретну ситуацію, умови
спілкування та норми мовленнєвого етикету.
 
4. У документах поширеною є форма дієслів 3-ї особи однини:
 

Розмовний варіант Нормативний варіант

виклика викликає

уклада укладає

 
5. Надається перевага активним конструкціям над пасивними або ж використовується
безособова конструкція з дієслівними формами на -но, -то:
Розмовний варіант Нормативний варіант

рішення було достроково виконане нашою наша група достроково виконала рішення
групою (рішення достроково виконано)

головна увага ним приділяється... головну увагу він приділив... (приділено

головну увагу)

інспектори, які призначаються комісією... інспектори, яких призначає комісія...

(інспекторів призначено комісією)

 
6. Не вживаються розмовні форми і дієслівні форми теперішнього часу:
 

Розмовний варіант Нормативний варіант

носе носить

просе просить

робе робить

 
7. Не вживаються форми передминулого часу:
 

Розмовний варіант Нормативний варіант

   
інформація надходила була інформація надходила

я виконав був я виконав

проект (були) узгодили були проект узгодили

звернення надійшло було звернення надійшло

 
8. Не порушувати норми вживання форм залежного слова:
 

Розмовний варіант Нормативний варіант

свідчити факти cвідчити про факти

відзначати про успіхи відзначати успіхи

довести про інформацію довести інформацію

опанувати професією опанувати професію

 
9. Надавати перевагу складеним формам дієслів недоконаного виду в майбутньому часі:
 

Розмовний варіант Нормативний варіант

перераховуватимемо будемо перераховувати

працюватимемо сьогодні будемо працювати сьогодні

 
10. Широко використовувати дієприкметники і дієприслівники, але уникати
ненормативних форм (тобто розмовних варіантів) або заміняти їх іменниками, іменниками
з прийменниками (описова конструкція), дієсловами:
 

Розмовний варіант Нормативний варіант

оточуюче середовище довкілля

знаючий працівник обізнаний працівник, який добре знає

розбирається, володіє

бувші учасники колишні учасники

запитуючий делегат запитувач; делегат, який запитує (задає

 запитання); той, хто запитує

даючий обіцянку той, хто дає обіцянку

рахуючий прибутки рахівник; який (хто) рахує прибутки

пануюча думка панівна думка

кажучий промову мовець; який (хто) говорить

не дивлячись на об`єктивні причини незважаючи (незважаючи) на об`єктивні

причини

 
Однак окремі форми активних дієприкметників теперішнього часу з суфіксами -уч (-юч), -
ач (-яч)почали використовувати, але у функції означення, а не головного компонента
дієприкметникового звороту. Наприклад:
 

Розмовний варіант Нормативний варіант

співробітник, виконуючий службові виконувач службових обов`язків (або

обов`язки співробітник, який виконує службові
обов`язки)

академік, керуючий новим відділом керуючий новим відділом (або академік,

який керує новим відділом)

 
Це ж стосується й активних дієприкметників минулого часу з суфіксом -л-:
Розмовний варіант Нормативний варіант

студенти, замерзлі від холоду замерзлі студенти (або студенти, які

замерзли від холоду)

 
Сфера використання активних дієприкметників - в основному термінологічна
лексика: діючий вулкан, лімітуючий режим.
11. Іноді у діловій сфері необґрунтовано використовується форма давайте у наказовому
способі. Уникнути цього можна, вживаючи форми 2-ї особи однини, 1-ї та 2-ї особи
множини, або додаткові слова.
 

Розмовний варіант Нормативний варіант

давайте виконаємо виконаймо

давайте проголосуємо проголосуймо

давайте почнемо є пропозиція почати або пропоную почати

 
Дієслово давайте вживається лише у своєму прямому значенні, коли ця форма заохоти
поєднується з іменником, що означає певні предмети: Давайте Ваші посвідчення; звіти і
додатки давайте мені.
Хоча й у цих випадках інтонаційно та за допомогою несловесних засобів (жесту) можна
спонукати до дії: Ваші посвідчення, будь ласка; прошу звіти і додатки.
12. Часто зустрічається в усному мовленні неправильне використання: “Я
вибачаюсь” замість правильного: “Вибачте”. Дієслово вибачаюсь (-ся) має у своєму
складі постфікс -ся (-сь) -колишній займенник ся, що був формою від себе я, для
порівняння: збираюся (я збираю себе), вмиваюся (я вмиваю себе).
 

Розмовний варіант Нормативний варіант

я вибачаюсь (-ся), вибачте мені (даруйте, перепрошую); прошу вибачення.

вибачаюсь (-ся) Пробачте! Прошу вибачити мені!

за це треба вибачитися за це треба попросити пробачення або треба перепросити

я хочу вибачитися Даруйте, завинив (винуватий).

Я хочу (повинен) попросити у Вас вибачення.
Дозвольте попросити у Вас вибачення (пробачення).
Я не хотів завдати Вам прикрощів. Я не хотів Вас
образити.
Прошу Вас не ображатися (не ображайтеся).
Я завинив перед Вами.
Мені дуже прикро (жаль, шкода), що так сталося.
Я завдав Вам стільки клопоту (прикрощів, турботи,
хвилювань, неприємностей).
Я відчуваю свою провину перед Вами
28.Особливості використання службових слів у професійному
мовленні.Прийменники у професійному мовленні.Синонімія прийменниково-
відмінкових форм і безприйменниково-відмінкових конструкцій.Уживання
прийменника по. Переклад російських конструкцій з прийменником
в.Уживання прийменника при.Сполучники у професійному мовленні
Прийменник – це службова частина мови, яка уточнює граматичне значення
іменника і виражає зв'язки між словами в реченні.
Сфера вживання прийменників у діловій мові необмежена. Виражаючи
смислові відношення між словами не самостійно, а спільно з відмінковими
закінченнями іменника або займенника, прийменник утворює прйменниково-
відмінкову конструкцію: занепокоєні з приводу дій, у відповідності до, у
залежності від. Часто прийменниково-відмінкові форми синонімічні
безприйменниково-відмінковим: занепокоєні діями, відповідно до, залежно від.
У діловому мовленні традиційно закріплені значення прийменників для
передачі різних відношень:
1) просторових – в(у), на, з, від, над, перед, вздовж, при, до, край, біля, поза,
крізь, навпроти: на підприємстві, при фірмі, до керівництва.
2) часових – за, з, у, до, о, об, через, над, під час, після: за звітний період
(за весь час), у звітний період (протягом часу, за який звітують), о восьмій годині,
під час перевірки, через тиждень, у зазначений термін;
3) причинових – від, через, з, за, у зв'язку, в силу, з нагоди, завдяки, всупереч,
внаслідок: у силу обставин, з нагоди ювілею,через хворобу, за умови, у зв'язку з
відсутністю, всупереч розпорядженню.
4) мети – для, на, про, заради, щодо, задля: на випадок, заради успіху, щодо
покращення, для місцевих потреб, на місцеві потреби.
5) допустовості – при, всупереч, окрім, незважаючи на, відповідно до: всупереч
правил, окрім роботи, незважаючи на попередження, при нагоді.
У більшості випадків вибір прийменника визначається
традицією: у вихідні дні, на цьому тижні, звертаємося з пропозицією, надсилаємо
на адресу.
Правила використання прийменників у діловому стилі
1. Правильно добирати прийменникові конструкції: враження про виставку –
враження від виставки; застерігати про небезпеку – застерігати від небезпеки;
вітер п'ять метрів на секунду – вітер п'ять метрів за секунду.
2. При виборі прийменникової чи безприйменникової конструкції, перевага
надається безприйменниковій: зрікатися від ідеалів – зрікатися ідеалів,
повідомляти по телефону –  телефонувати, оплатити за проїзд – оплатити
проїзд.
3. У прийменникових конструкціях іменник повинен ставитися в правильному
відмінку: всупереч проблем – всупереч проблемам, завдяки опитування – завдяки
опитуванню, наперекір рішень – наперекір рішенням.
4. Не слід нагромаджувати в одному контексті однакуові прийменники: На
наступному тижні на честь свята на сценах театрів, на відкритих майданчиках,
на Центральному стадіоні відбудуться найрізноманітніші концерти, на які ми
запрошуємо всіх бажаючих.
 5. Пропуск прийменника створює двозначність тексту: лист організації – від
організації, до організації.
6. У діловому стилі української мови є ряд особливо часто повторюваних
усталених словосполучень дієслівного типу, де заміна приймененників
неможлива: витрати на, відрахування на, винагорода за, покладається на, у
відповідь на, у відповідності з, відповідно до, у зв'язку з, згідно з, залежно від,
виходячи з.
Побудова словосполучень із прийменниками при перекладі з російської
мови
Прийменник по в українській моаі поєднується лише:
1. У складних прислівниках з іншими частинами мови:
а) з іменниками: по можливості, по суті, по батькові;
б) з прикметниками: по-господарськи, по-дружньому, по-українськи;
в) із займенниками: по-нашому, по-своєму;
г) із числівниками : по троє, один по одному, по-друге.
2. З іменниками у місцевому відмінку і вживається:
а) зі значенням мети: послали по інструктора, пішли по воду;
б) зі значенням місця чи напрямку, де відбувається дія: пляма розповзлася по
стелі, трансляція по телебаченню;
в) зі значенням певних стосунків, взаємин: товариш по парті, дядько по
батькові;
г) зі значенням місця поширення дії: розпорядження по фабриці, чеканник по
міді;
д) зі значенням розподільності: усі делегати отримали по подарунку, жінкам
подарували по букету квітів.
3. З прикметниками: по чайній ложці, по зеленій поверхності .
4. Із займенниками: по їхньому будинку, по цьому місцю.
5. З числівниками: отримати по десять балів, по дві пропозиції.
В інших випадках слід використовувати прийменники:
-на: по предложению делегата – на пропозицію делегата, по Вашему желанию –
на Ваше бажання, називать по имени – називати ни ім'я, по требованию – на
вимогу;
-за: по собственному желанию – за власним бажанням , по нашим подсчетам –
за нашими підрахунками, по семейним обстоятельствам – за сімейних обставин;
-з(-із, -зі): по происхождению – із походження, по вине – з вини, по собственной
воле – із власної волі, комиссия по спорту – комісія зі спорту, по злобе – зі злості;
-до: пришлось по вкусу – припало до смаку, с 06.10.2003 по 01.01.2004 – з
06.10.2003 до 01.01.2004, получить по накладной – отримати відповідно до
наклкдної;
-для: комиссия по расследованию – комісія для розслідування, производство по
изготовлению – підприємство для виготовленя, секция по изучению – секція для
вивчення;
-від: добрий по природе – добрий від природи, смотря по погоде – залежно від
погоди, действовать по обстоятельствам – діяти залежно від обставин;
-під: задание не по силам – завдання не під силу;
 -у (-в): по мере возможности – у міру можливості, ответчик по делу –
відповідач у справі, инспектор по делам несовершеннолетних – інспектор у справах
неповнолітніх;
-як: по обыкновению – як звичайно(як завжди, як правило); 
-через: по ошибке – через помилку, по болезни (отпуск) – через хворобу
(відпустка), по техническим причинам – через технічні причини;
-щодо: расходи по – витрати щодо, предложения по улучшению – заходи щодо
поліпшення, инструкция по использованию – інструкція щодо використання;
-після: по завершению – після завершення;
-безприйменникові конструкції: по душам – щиро, відверто; по безналичному
расчету – безготівковим рахунком, по факсу – факсом, по достоинству – належно.
Російські словосполучення з прийменником -в українською мовою
передаються:
-на: в адрес – на адресу, в виду (иметь) – на увазі (мати),в завершение – на
завершення, в защиту – на захист, в нашу пользу – на нашу користь;
-до: в известность (поставить) – довести до відома, в работу (вовлечь) –
залучити до роботи, в соответствии с – відповідно до, в состав (вошли) – до
складу ввійшли, в карман – до кишені;
-з: в следующих вопросах – з таких питань;
-за: в пример (поставить) – поставити за приклад, в пяти шагах – за п'ять
кроків, в те времена – за тих часів, в одни сутки (уложился) – впорався за одну
добу;
-про: в получении расписался – про одержання розписався;
-при: в случае некплати – при несплаті;
-під: в конце недели – під кінець тижня;
-о (об): в семь часов – о сьомій годині, в одиннадцать часов – об одинадцятій
годині;
-як: в качестве – як, в порядке исключения – як виняток;
-безприйменникові конструкції: в дальнейшем – надалі, в момент – миттєво, в
покое оставить – дати спокій, в прошлом году – торік, минулого року, в равной
мере – однаково, в полной мере – цілком, в юности – замолоду.
 
Порушення синтаксичної норми також виникає через невмотивоване вживання
прийменника -при.
Цей прийменник уживається часто паралельно з іншими прийменниками біля,
коло, край, поруч.Наприклад, для позначення близькості до конкретного
місця: при виході – коло виходу – біля виходу, край дороги, поруч мене.
А на позначення епохи, періоду, часу, протягом якого відбувається дія, –
прийменниками за, під час: за царювання Романових – під час царювання
Романових.
Лише з прийменником при можливі конструкції:
а) на передавання значення приналежності, певних стосунків до кого-,чого-
небудь: При університеті працює дослідна станція; Служу при штабі дивізії;
б) на зазначення чого-небудь у будь-кого, будь-чого або присутність когось
будь-де: Був при повній свідомості; Сьогодні я при зброї; Не можна лаятися при
дітях;
 в) на вказування певних обставин або супутніх умов, за яких щось
відбувається: Роздивився при світлі сірника; При нульовій температурі випав сніг;
Проголосували при овному мовчанні; Зателефоную при першій нагоді; Зроблю при
бажанні.
Значно ширший обсяг значень прийменника -при в російській мові спричиняє
автоматичне помилкове перенесення його до подібних українських конструкцій.
Цього не слід робити, оскільки в українській мові є різноманітні можливості, не
змінюючи значення, передати зміст за допомогою інших прийменників, сполучень
дієприслівникового звороту чи шляхом розгорнутих конструкцій, наприклад: при
реке раскинулся город – коло річки розляглося місто; битва при Желтих Водах –
битва біля Жовтих Вод; он бил все время при мне – він був увесь час поруч; при сем
прилагается – до цього додається; при громких аплодисментах – під гучні оплески;
при исполнении служебних обязанностей – під час виконання службових обов'язків;
при первом появлении – як тільки з'явиться; при участии – за участі;при всех
наших усилиях это сделать невозможно – попри всі наші зусилля це зробити
неможливо; при анализе собитий – аналізуючи події; при обработке данних – коли
опрацьовуються дані; при опасности – у разі небезпеки; при наличии – за
наявності; безопасность гарантирована при соблюдении этих правил – безпеку
гарантовано за умов дотримання цих правил.
Чергування прийменників з, із, зі(зо) та у-в
Прийменник з уживається:
 на початку речення: з наступного року...;
 після паузи (коми, тире, крапки з комою, двокрапки, дужки): дилери можуть
укладати угоди між собою, з брокером;
 між голосними: згідно з інструкцією;
 після приголосного, перед голосним: майнові права, що випливають з
авторського права; фахівець з економіки;
 після голосного перед приголосним (крім с, ш): знижка з ціни валюти,
конференція з проблеми, згідно з наказом.
Прийменник із уживається:
 між свистячими й шиплячими звуками (з, с, ц, ч, ш, щ): встав із сходом сонця;
 та між групами приголосних (після них або перед ними): із двох примірників
один був зіпсований; вийшов із тьмяної кімнати.
Прийменник зі вживається:
 перед сполученням приголосних, коли початковими виступають з, с, ц, ч, ш,
незалежно від закінчення попереднього слова: розмова зі звичайної робилася
політичною; пов'язаених зі сплатою податків, продаж товарів зі знижкою
Прийменник зо вживається:
 завжди при числівниках два, три: Буду у відрядженні днів зо два;
 із займенником мною: Вирішили зо мною укласти угоду.
 
Чергування прийменників у – в
 
Прийменник у вживається:
1) між приголосними: отримав у сумі, сплатив у розмірі;
2) на початку речення: У період...;
 3) після паузи (коми, крапки з комою, тире, двокрапки, дужки): сплачуються
внески на соціальне страхування, у державний бюджет;
4) перед числовими показниками: У 2004 році...;
5) перед словами, які починаються на в, ф, ст, хв, зв: у зв'язку, у відповідності, у
статуті.
Прийменник в пишеться:
1) між голосними: записано в акті;
2) після голосного перед більшістю приголосних: зафіксовано в документі,
зазначено в контракті, виготовлено в кількості;
3) на початку речення перед голосним: В оголошенні, в акті зазначено;
4) після приголосного перед голосним: зустріч в аудиторії, участь в агітації,
показник в опитуванні.
Особливості використання сполучників у професійних текстах
Сполучник – це службова частина мови, що поєднує члени речення і частини
складного речення.
За значенням сполучники бувають:
1. Сурядні – для з'єднання однорідних членів або рівноправних речень. Вони
поділяються на:
- єднальні: і, й, та (у значенні і), також, ні...ні, як...так і, не тільки...а й;
- пртиставні: а, але, та (у значенні а),зате, проте, однак, все ж;
- розділові: або, чи, то, або...або, чи...чи, то...то, чи то... чи то.
2. Підрядні – для приєднання підрядних речень до головного. Вони поділяються
на:
- часові: як, перед тим як, після того як, тим часом як, як тільки, щойно;
- причинові: бо, тому що, через те що, оскільки;
- мети: щоб, для того щоб, задля того щоб, аби;
- умовні: якщо, якби, коли б;
- допустові: хоч, хай, нехай, незважаючи на те що, дарма що;
- наслідковий: так що;
- порівняльні: як, що, мов, немов, немовби, неначе, наче, ніби, нібито.
Як засіб милозвучності використовується чергування сполучників і - й - та.
Сполучник і вживається:
1) перед йотованими (й, є, ю, я, ї): наша фірма і її стабільність;
2) на початку речення: І бригадири почали готуватися до засідання;
3) між приголосними: рівновага між попитом і пропозицією;
4) після паузи перед голосним: Слід розрізняти поточні резерви, які можна
реалізувати найближчим часом (місяць, рік), і перспективні...;
5) при зіставленні понять: доходи і витрати, спад і піднесення.
Сполучник й уживається:
1) між голосними: контрольні цифри й обов'язкові держзамовлення;
2) після голосного перед приголосним: перевірка слушності й чинності дій,
встановлення господарських зв'язків й укладення договорів.
Сполучник та вживається:
1) якщо в реченні вже є і або й: Особливо вдячні за доброзичливий і відкритий
тон переговорів між паном ... та керівництвом Вашої фірми;
2.)для поєднання близьких споріднених понять, станів, явищ: фінанси та
кредит, фірма вивчала та аналізувала, робота з газетами та журналами.
29.Синтаксичні особливості професійних текстів.Прямий порядок
слів,уживання інфінітивних конструкцій,пасивні конструкції,використання
віддієслівних іменників.Місце в реченні вставних слів,дієприслівникових
зворотів.Використання різних типів речень у професійному мовленні
Загальна грамотність документа, що виражається в чіткості й логічності викладу
дотриманні правописних норм, а також дотриманні правил, обов'язкових для
ділових паперів, досягається, зокрема, за рахунок синтаксису. Здебільшого це
прямий порядок слів з узгодженими й неузгодженими означеннями. Вставні слова,
які пояснюють окремі поняття чи систематизують виклад, переважно стоять на
початку речення. Щодо структури речень ділових документів, то майже всі
присудки вживаються в теперішньому часі. Поширеними є пасивні структури типу:
закон приймається; наказ виконується; вимога ставиться
Синтаксис ділової' документації' визначається ще й вживанням інфінітивних
конструкцій. Наприклад: поїхати у відрядження; написати листа; відбудувати
споруду.
Важливою ознакою ділових паперів є і часте використання дієприкметникових і
дієприслівникових зворотів, що надають діловим документам стислості. Крім
того, в діловому листуванні переважає непряма мова, а пряма вживається лише в
тих випадках, коли є необхідність дослівно передати зміст деяких законодавчих
актів.
Стислість викладу інформації визначає і специфіку синтаксису. Найчастіше
надається перевага простим реченням. Якщо ж використовуються складні, то вони
невеликі: одне-два підрядних речення чи дієприкметниковий або
дієприслівниковий звороти.
Прямий порядок слів передає загальний зміст речення без спеціального
наголошення окремих його елементів. Він полягає ось у чому:
 підмет ставиться перед присудком ;
 узгоджене означення – перед означуваним словом, неузгоджене – одразу ж
після нього;
 вставні слова ставляться на початку речення; вони вказують на висловлене
раніше, систематизують виклад, служать для пояснення окремих слів і
словосполучень, відсилають до джерел та ін.
Типова ознака ділового стилю - використання віддієслівних іменників. Вони
створюють загальне уявлення про дію. Наприклад: провести технічний огляд
службових автомобілів в установлений строк; подати звіт до 20 серпня поточного
року.
Віддієслівні іменники забезпечують однозначність, узагальненість змісту і
надають документам певної офіційності. У ділових документах вживають
розщеплені присудки, це мотивується тим. що вони конкретніші за дієслівні
відповідники. Наприклад: пропонуємо проводити змагання за містом;
рекомендуемо надавати перевагу одягу з натураіьної сировини.
 До складу розщепленого присудка може входити іменник-термін або кілька
означень.
У мові ділових документів є такі словосполучення дієслівного типу, які багато
разів використовуються у конкретній виробничій чи адміністративно-виробничій
ситуаціях, зокрема: взяти за основу; взяти до уваги; взяти на себе обов язок; зобов
язання.
Із метою економності вислову й точності відтворення думки в документах часто
вживають дієприкметникові та дієприслівникові звороти.Рекомендацій щодо їх
вживання такі:
Дієприслівниковим зворотом не можна висловити значення часу, причини, умови.
Не рекомендується розпочинати речення або абзац дієприслівниковими зворотами,
бо це збільшує його обсяг і надає сухого, трафаретного, канцелярського звучання
усьому текстові.
Оскільки смислова близькість дієприслівникових зворотів до підрядних речень
менша, ніж у прикметникових зворотів, при заміні – якщо є можливість вибору –
про це слід пам’ятати.
Особливістю ділового мовлення є також переважне вживання непрямої мови. До
прямої мови в діловому стилі звертаються тільки в тих випадках, коли дослівна
передача тексту необхідна (цитування розпорядчих документів, законодавчих актів
тощо).
Місце в реченні вставних слів та словосполучень у діловому мовленні.
Слова і словосполучення, введені в речення з метою внесення в нього того чи
іншого пояснення або надання йому різних модальних значень, називаються
вставними. Вони не пов'язані з членами речення способами узгодження, керування
чи прилягання, але за смислом поєднані з реченням. Тому виключення вставних слів
і словосполучень із речення змінює його зміст, але не порушує синтаксичної будови.
Вставні слова і словосполучення часто використовуються у діловому мовленні, при
складанні ділових паперів, ними розпочинаються речення, абзаци. Але
рекомендується вживати їх обмежено.
Вставні конструкції в сучасному мовознавстві піддаються класифікаціям з різних
боків. Найважливіші з них — за складом компонентів і за семантикою. Інші
класифікації сполучаються з цими двома. За складом, наприклад, розглядаються
вставні слова, словосполучення і речення у зв'язках з вираженням компонентів
різними частинами мови та частками . За складом виділяються вставні слова,
словосполучення і речення. У ролі вставних слів найчастіше виступають модальні
слова: мабуть, певно, безперечно, можливо, безсумнівно та ін. Більшість із них
співвідноситься з прислівниками: звичайно, нарешті, власне, імовірно, взагалі,
навпаки тощо. Або просто прислівники, утворені від інших частин мови, у тексті
стають вставними словами: по-моєму, по-твоєму, по-перше, по-друге, по-двадцяте,
зрештою, наприклад, без сумніву, по суті (прислівникові сполучення) та ін.
Деякі дієслова також можуть виконувати роль вставних слів, граматично
відриваючись від інших слів у реченні (даруйте, дозвольте, бачу, може, розуміється,
знаєте, чуєте, буває тощо).
Деякі сполучники, частки відіграють роль вставних слів: проте, однак, власне,
мовляв, мов (рідко), отже, втім тощо. Слова однак і проте бувають вставними і
надають значення модальної протиставності тільки тоді, коли вони стоять у середині
речення. На початку речення це звичайні протиставні сполучники сурядності і після
них не треба ставити кому.
У другу групу умовно можна виділити вставні словосполучення і сполучення слів:
чого доброго, коротше кажучи, кажучи відверто, з дозволу сказати, чесно кажучи, з
одного боку, як правило, як звичайно, як відомо, на щастя, на лихо, на диво, за
словами... Словосполучення бувають вільні і фразеологічні (дієслівні та іменні). До
вільних належать такі: на мою думку, сказати по правді, за словами (переказами)
чиїмись тощо. До фразеологічних — в усякому разі, таким чином, власне кажучи,
так би мовити, хвалити Бога (долю), пробачте на слові та ін.
Характер відношень між вставним словом і словосполученням, з одного боку, і
словом речення, з яким вони пов'язані, зовсім інший, ніж у звичайному
синтаксичному словосполученні при вільному сполученні слів. Тут нема
граматичної злитості, семантичної єдності компонентів, які дозволяють
словосполученню виконувати номінативну функцію: «Постать Джмелева як
пасічника, либонь, найколоритніша на Україні» (С. Колесник). Віднесеність
вставного слова либонь до присудка зумовлена метою, характером та обстановкою
висловлювання в цілому, а не необхідністю семантичного розкриття присудка.
Вставними можуть бути й цілі речення, переважно односкладні — означено-,
неозначено- та узагальнено-особові, безособові.
Основні групи вставних конструкцій
За значенням виділяються такі групи вставних конструкцій:
1. Ті, що виражають ступінь вірогідності повідомлюваного: безперечно, безумовно,
справді, очевидно, можливо, може, розуміється, певно, звичайно, мабуть, здається та
ін.
2. Ті, що вказують на зв’язок думок, послідовність викладу чи його завершення: по-
перше, по-друге, між іншим, до речі, втім, проте, однак, отже, значить, словом,
таким чином тощо.
3. Вставні конструкції, які виражають почуття мовця: на жаль, на лихо, на щастя, на
диво, чого доброго, на біду превелику тощо.
4. Ті, що вказують на характер висловлення або спроби оформлення думок: сказати
по правді, коротше кажучи, іншими словами, так би мовити та ін.
5. Вставні конструкції, які вказують на джерело повідомлення: на думку..., за
словами..., як кажуть, признатися, думаю, каже, за повідомленням..., на наш погляд,
по-моєму тощо.
6. Вставні конструкції, звернені до співбесідника, щоб привернути увагу: розумієте,
бач, бачте, чуєш, пам’ятаєте, уявіть собі, даруйте, пробачте на слові та ін.
Інші групи менш виразні і не дуже численні.
Місце розташування вставних конструкцій в основному реченні довільне, проте
найчастіше розміщуються вони на початку і в середині речення. Рідше
зустрічаються в кінці його.
З розділових знаків, що виділяють вставні конструкції в реченні відокремлюють їх
від інших членів, переважають коми. Якщо вставні конструкції входять до складу
відокремлених членів речення, то вони, як правило, не виділяються комами.
В текстах ділової мови здебільше використовуються такі вставні слова і
словосполучення:
1. Вставні слова і словосполучення, що вказують на ставлення мовця до висловленої
ним думки. Наприклад: звичайно, напевно, безумовно, та ін.
2. Вставні слова і словосполучення, що вказують на те, кому належить висловлена
думка (самому мовцеві чи комусь іншому). Наприклад: по-моєму, по-нашому, по-
вашому, тощо.
3. Вставні слова і словосполучення, що вказують на зв'язок висловлюваного з
контекстом.

30.Складні випадки керування й узгодження.Узгодження прикметника з

іменником на означення професій.Особливості поєднання іменників зі
словами числового значення