Перелік питань до іспиту з дисципліни «Українська мова»

1. Літературна мова – соціально престижна форма національної мови, її

ознаки.
Національна мова- це мова, що є засобом усного й письмового
спілкування нації. Поняття національна мова охоплює всі мовні засоби
спілкування людей: літературну мову, територіальні й соціальні діалекти,
просторіччя.

Національна українська мова – це мова українського народу, української

нації, яка об’єднує літературну форму загальнонародної мови, її
територіальні та соціальні діалекти. Національна мова – це тип
національного мислення, тип національної культури, філософії, психології,
що може реалізовуватися у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої та
національної діяльності. Національна мова об'єднує людей більше, ніж
класова, партійна приналежність, етнічне походження. Ось чому на відміну
від літературної, національна мова не може оперувати поняттями єдиної
уніфікованої норми. Для сформованої політичної нації територіальні або
соціальні особливості мови є свідченням широти й багатства спільної
національної культури. Національну мову як вічну духовну цінність не
можна підганяти під категорію «державної», «офіційної» мови, що
знаходиться у сфері поточної матеріальної політики.

Літературна мова- це унормована, загальноприйнята форма національної

мови, що має розвинену систему стилів, наявність усної й писемної форм
багатий лексичний фонд.

Літературна мова - це унормована, загальноприйнята форма на-

ціональної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, уза-
гальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найвищим
досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі національної
провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Вона
обслуговує всі сфери життя і діяльності суспільства.
Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками:

унормованість;

стандартність;

наддіалектність;

поліфункціональність;

стилістична диференціація;
 наявність усної і писемної форм вираження.

Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких,

обов’язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення
та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.

В українській літературній мові виробились стабільні мовні норми, які

встановлюють найтиповіше і найхарактерніше в мовному вжитку.

Мовна норма – це сукупність правил реалізації мовної системи,

прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець.

Літературна норма виконує важливі суспільні функції – вона забезпечує

взаєморозуміння членів суспільства, полегшує процес спілкування. Норми
літературної мови створює весь народ в особі найвидатніших майстрів слова
і турботливо охороняються суспільством як його велика культурна
скарбниця.

Мовна норма – категорія історична: будучи певною мірою стійкою,

стабільною, що забезпечує її функціонування, норма водночас зазнає змін. Це
випливає з природи мови як явища соціального, яке перебуває в постійному
розвитку з творцем і носієм мови – суспільством. З погляду сучасної мовної
свідомості для розвиненої мови засадою встановлення літературного
стандарту є підхід, за яким „реалізація мовлення, що не визначається
нормою, – випадкові або під упливом білінгвізму та інші – відповідно
залишаються за її межами, незважаючи на ступінь їх поширення”31.
Основною ознакою норми є, власне, її прагнення до стабільності,
незмінності.

Наявність норм літературної мови, однак, не заперечує паралельного

існування мовних варіантів, тобто в межах норми можуть існувати варіанти,
які не порушують системних відношень мовної одиниці. Серед варіантів
розрізняють:

- нейтральні, тобто які не обмежені вживанням лише в певному

функціональному стилі. Наприклад, форми давального відмінка іменників
директорові – директору, товаришеві – товаришу; особові та безособові
синтаксичні звороти, напр.: робота закінчена – роботу закінчено тощо;

- стилістично забарвлені, тобто які співвідносні з певними стилями

мови. Наприклад, лексичні варіанти типу говорити – балакати, мовити;
граматичні варіанти дієслів, які у формі інфінітива закінчуються на -ти (-ть)
типу робити, просити – робить, просить вживаються відповідно перші в усіх
стилях мови, а другі в розмовному чи художньому стилях.
 Українська літературна мова має розвинену систему орфоепічних,
акцентуаційних, орфографічних, пунктуаційних, лексичних, словотвірних,
граматичних, стилістичних норм.

2. Основні концепції походження української мови.

Сьогодні в світі існує 13 живих мов слов’янських народів: українська,
білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька,
нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська.
До мертвих (таких, що не мають носіїв) мов слов’янської групи належать
праслов’янська, давньоруська, старослов’янська, полабська.

Живі слов’янські мови за своїми особливостями об’єднуються в 3

підгрупи:

-східнослов’янську (російська, українська, білоруська);

-західнослов’янську (польська, чеська, словацька та ін.);

- південнослов’янську (болгарська, македонська та ін).

Усі слов’янські мови мають спільне джерело — праслов’янську або

спільнослов’янську мову, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов
приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Одночасно з
перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності
формувалися й слов’янські мови. Цей процес був тривалим і неоднозначним
як для слов’янських народів, так і для їх мов, які зберігали багато спільних
рис.

Українська мова є спадкоємицею мов тих слов’янських племен, що

належали території сучасної України, — полян, древлян, тиверців, угличів та
ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень,
періоди інтеграцій діалектів у живу давньоруську мову, на основі якої й
формувалася українська мова.

Сама назва української мови походить від топоніма «Україна», який

уперше зустрічається в Київському літописі 1187 р. для позначення земель на
межі Переяславського князівства й Степу, в якому кочували половці.

Пізніше, у XVI — XVII ст., Україною стали називати Середнє та Нижнє

Подніпров’я. Мешканці цієї території називалися українцями, а їхня мова —
українською або козацькою. Українськими іноді називали й інші землі, де
жили українці, — Київщину, Поділля, Покуття, Волинь та деякі інші
території.

У XIX — на початку XX ст. назва «Україна» («українці», «українська»

мова) поширюється й узвичаюється на всіх землях, які офіційно називалися
Малоросією, а українці — малоросами на сході й русинами на заході.
Офіційно ж Малоросія стала називатися Україною після 1917 року.

Українська літературна мова, якою ми користуємося сьогодні, є однією

зі старописемних мов індоєвропейської сім’ї. Вона успадкувала давньоруську
писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції
літературної мови Київської Русі, скарби усної народної творчості та живого
мовлення українського народу. Вона формувалася на основі говорів
Середньої Наддніпрянщини, увібравши в себе чимало елементів, особливо
лексичних, з інших говірок.

Зберігаючи багато в чому спільність із білоруською та російською

мовами, українська систематично збагачувалася розмовними елементами.
Внаслідок цього утворилася староукраїнська книжна мова, яка вживалася в
ділових документах, частково — у полемічних творах і наукових працях,
наприклад «Лексикон славенороський» (1627 р.) П. Беринди.

У той же час розвивалася жива мова українського народу, струмені якої

широко вливалися в літописи Самовидця, С. Величка, в драми М.
Довгалевського та Г. Кониського, в полемічні твори І. Вишенського, в
ліричні й сатиричні вірші Г. Сковороди, в поезії І. Некрашевича. Усе це
підготувало грунт для виникнення нової української літературної мови на
народній основі. Сталося це наприкінці XVIII ст., коли вийшла Вергілієва
«Енеїда». І. П. Котляревський започаткував нову українську літературну
мову, широко використовуючи в своїх творах багатство полтавських говорів і
фольклору.

Важко переоцінити роль Т. Г. Шевченка в розвитку української

літературної мови. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий
рівень словесно-художньої культури, заклав підґрунтя для розвитку в ній
стильового розмаїття й мовного багатства сучасної української літературної
мови.

У 20-х — на початку 30-х років XX століття в колишній УРСР було

здійснено чимало заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в
розвитку певних стилів української мови. Проте в роки сталінських репресій,
а ще більше в добу застою, українська мова знову була вилучена з багатьох
сфер функціонування.

26 жовтня 1989 року було прийнято закон «Про надання українській

мові статусу державної». Державність української мови підтверджена й 10-ю
статтею Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996
року.

3. Українська мова як державна мова в Україні: законодавчо-нормативна

база.
ДЕРЖАВНА МОВА — закріплена традицією або законодавством мова,
вживання якої обов’язкове в органах держ. управління та діловодства,
громад. органах та організаціях, на підприємствах, у держ. закладах освіти,
науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики. Термін з’явився у часи
виникнення нац. держав. В однонац. державах немає необхідності юрид.
закріплення Д. м. В багатонац. Країнах конституцією (законодавством)
статус державної, як правило, закріплюється за мовою більшості населення.
У деяких країнах відповідно до їхнього тер.-етн. складу статус державних
надано двом і більше мовам (напр., у Канаді — англійській та французькій).
У дем. країнах із статусом однієї мови як державної забороняється
дискримінація громадян за мовною ознакою, носії ін. мов мають право
користуватися ними для задоволення своїх потреб. Українці мають більш як
тисячолітню історію уживання рідної мови в різних сферах громад. і культур.
життя. Давньоруська мова в добу Київ. Русі була не лише мовою худож. л-ри,
літописання, а й мовою законодавства та діловодства, офіц. і приватного
листування. Отже, вона фактично була мовою державною. Істор. доля укр.
народу склалася так, що його мова протягом історії не завжди функціонувала
як державна.
16 липня 2019 року вступає в силу Закон № 2704-VIII Про забезпечення
функціонування української мови як державної, який був ратифікований
рішенням Верховної Ради України 25 квітня 2019 року. 15 травня його
підписав Президент України. 16 травня текст Закону опубліковано в
офіційному виданні Верховної Ради – газеті «Голос України».

Це справді так, однак далеко не всі статті і положення Закону будуть

застосовуватися одразу.

Когось, мабуть, розчаруємо, а когось втішимо: з 16 липня в Україні

кардинальних змін у мовній сфері не відбудеться. Однак цей день стане
стартом для поступового їх впровадження, яке триватиме впродовж кількох
років.

Важливий момент!

Стаття 2 Закону (частина 2): Дія цього Закону не поширюється на сферу

приватного спілкування та здійснення релігійних обрядів.

Стаття 2 Закону (частина 3): Порядок застосування кримськотатарської

мови та інших мов корінних народів, національних меншин України у
відповідних сферах суспільного життя визначається законом щодо порядку
реалізації прав корінних народів, національних меншин України з
урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Що ж у мовному полі в різних сферах змінюється таки з 16 липня 2019

року, а що пізніше і коли?

Державна мова як можливість для набуття громадянства України

Законом передбачено, що особа, яка має намір набути громадянство

України, зобов’язана засвідчити відповідний рівень володіння державною
мовою (ст. 7). Однак на розроблення Вимог до рівня володіння державною
мовою, а також порядку проведення відповідного іспиту відводиться 2 роки,
тобто засвідчення рівня володіння державною мовою передбачене Законом з
16 липня 2021 року.

Хто обов’язково має володіти державною мовою та використовувати її?

Перелік осіб, які згідно зі статтею 9 Закону зобов’язані володіти

державною мовою та застосовувати її під час виконання службових
обов’язків, доволі широкий. Однак у переважній більшості до нього входять
ті особи, яких ще раніше до цього зобов’язала Конституція або ж відповідні
профільні закони (наприклад, найвище керівництво держави, держслужбовці,
судді, поліцейські, педагогічні працівники тощо).

Згідно з цією статтею Закону перелік вказаних осіб можна розділити на

дві категорії – ті, яким для підтвердження володіння державною мовою
достатньо, наприклад, шкільного атестату, який засвідчує вивчення особою у
школі української мови і ті, які мають отримати відповідний державний
сертифікат від Національної комісії зі стандартів державної мови. До
останніх належать: вище керівництво держави, державні службовці, голови
місцевих держадміністрацій та їх заступники, середній та вищий
начальницький склад Нацполіції та інших правоохоронних органів,
прокурори, судді, керівники закладів освіти всіх форм власності. При чому,
це не стосується тих посадовців, які на момент набрання чинності вказаною
нормою вже обіймали відповідну посаду. А вступає в силу це правило через
два роки – 16 липня 2021 року.

4. Захист і підтримка державної мови в інших країнах світу сьогодні.

Мовне питання в різних країнах розв'язувалось майже однаково — на
державному рівні.

У Франції наприкінці XV11I ст. «ше цілих шість мільйонів французів (із
25 мільйонів) не знали французької мови і приблизно стільки само не могли
вести зв'язної розмови (до цього числа входили 4—5 мільйонів
нефранцузів)», тобто половина населення не володіла мовою своєї країни.
Проте завдяки послідовній мовній політиці держави, яка залучила до цієї
справи такі чинники, як військова повинність, освіта, видання книг і
особливо газет та журналів, зрозуміло, французькою мовою, державні
чиновники, які мусили вживати мову держави, — французька мова протягом
XIX ст. утвердилася як єдина на всій території держави й у всіх сферах
суспільного життя. Наслідками такої політики є консолідація суспільства й
духовне та економічне зростання Франції, її високі досягнення в науці,
культурі й, врешті-решт, в економіці. І тепер французька держава не байдужа
до мовних проблем: у законі про вживання французької мови, прийнятому
Національними зборами і Сенатом Франції 4 серпня 1994 p., не тільки
проголошується, шо «французька мова як державна, згідно з Конституцією, є
важливою складовою частиною самобутності і національного надбання
Франції», а й встановлюються суворі санкції за ігнорування мови на
території держави.

Коли Італія 1861 р. здобула незалежність, італійська мова ледь животіла:

з понад 25 млн. населення Італії тільки 600 тис. (приблизно 2,4 %) володіли
італійською мовою. Причому з тих 600 тис. переважна більшість, 400 тис,
була зосереджена в Тоскані й тільки 70 тис. — у столиці країни Римі. «Італію
створено, тепер треба створити італійців», — робить висновок

один із керівників національно-визвольної боротьби. 1 за дорученням

італшського уряду відомий письменник Алессандро Мандзоні розробляє
програму утвердження італійської мови серед населення Італії. «Услід за
єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою
сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною й благотворною»,
— писав А. Мандзоні. Втілення в життя цієї програми дало змогу
консолідувати населення Італії в одне динамічне італійське суспільство, яке
тепер відіграє не останню роль у світі.

В Індонезії, де налічується понад 200 млн. населення, є більше 300 мов

та близько 1 000 діалектів. Понад 300 років ця країна перебувала під владою
Голландії. Метрополія, бажаючи увіковічити своє колоніальне панування,
докладала всіх зусиль, аби накинути індонезійському суспільству
голландську мову. «Якщо ми хочемо досягти єдності Нідерландської Індії
(Індонезії), — заявляв один із голландських діячів, — ми повинні зробити
мовою єдності мову, яка представляла б міжнародну культуру: у нашому
випадку такою мовою є голландська». Усе викладання в школах велося
голландською мовою. «Голландська стала мовою, якою я думав», — писав
перший президент незалежної Індонезії Сукарно. Тим часом індонезійці,
скидаючи колоніальне ярмо, відкинули й нав'язану їм чужу їхньому
менталітетові мову.

Майже за двадцять років до проголошення незалежності індонезійська

молодь висунула гасло: «Єдина батьківщина — Індонезія, єдина нація —
індонезійська, єдина мова — індонезійська». 1 цей курс успішно проводиться
в незалежній Індонезії за широкої підтримки представників різних етносів.
Державною мовою є індонезійська. Починаючи від четвертого класу
початкової школи й у середній школі (разом дев'ять років) усі предмети
викладаються лише індонезійською мовою. І саме вона є одним із
навчальних предметів у школі від першого класу до останнього.
У вищих навчальних закладах викладання ведеться теж індонезійською
мовою, іноді

лекції можуть читатися англійською (вживання голландської мови —

мови колишньої метрополії — заборонено). Усі індонезійські фільми
озвучуються індонезійською мовою, а в щорічних звітах президента Індонезії
про виконання державних планів публікуються дані не тільки про стан
економіки, а й про видання літератури державною мовою та про лінгвістичні
дослідження.

Як стверджує дослідник, «у становленні індонезійської незалежної

держави, у розвитку сучасної індонезійської культури, а також у здійсненні
державної політики Республіки Індонезії величезна роль належить
індонезійській мові». Ця мова об'єднує «численні народи країни і тому є
надзвичайно важливим чинником їхньої політичної, економічної й куль-
турної консолідації».
 Євреї відродження втраченої майже дві тисячі років тому власної
держави тісно пов'язали з відродженням своєї давньої мови — івриту. Для її
вивчення було створено мережу денних і вечірніх курсів, розпочато видання
відповідної літератури, спеціальних газет. Вивченню івриту сприяла й армія:
молоді люди, які не встигли добре оволодіти ним до мобілізації, проходили
180-годинний курс навчання мови під час військової служби.

Більшість нових держав Азії та Африки, національний склад яких дуже

неоднорідний, оголосили й конституційно закріпили офіційною або
державною якусь одну мову. Наприклад, Танзанія, де 12 млн. населення і
понад 100 мов, єдиною національною мовою країни проголосила мову
суахілі. Ця мова вживається в усіх державних установах. Нею проводиться
навчання в школі, а обов'язковою умовою для одержання диплома про
закінчення середньої школи є досконале володіння нею.

Якщо багатонаціональна Індія з необхідності і визнала англійську мову

як офіційну, поряд із мовою гінді, то її використанню в такому статусі
встановлено певний термін. Як слушно зауважує індійський вчений, «хоч
англійська мова і є рідною для деякої частини населення, вона залишається
іноземною мовою не тільки тому, шо ця частина населення становить
мікроскопічну меншість, а головним чином тому, шо збагачення англійської
мови на різних рівнях її структури — семантичному, морфологічному,
лексичному, синтаксичному, стилістичному — іде із чужих джерел».
Надання мові іншої країни статусу державної означає приректи свій народ на
постійну другорядність, меншовартість і, врешті-решт, духовну залежність.
Тому-то індійська держава докладає значних зусиль, шоб утвердити одну,
спільну для всього індійського суспільства, мову (за одночасного збереження
регіональних мов).

Але навіть там, де спільна для всього суспільства мова посідає міцні
позиції, держава не забуває дбати про неї, справедливо вбачаючи в ній
важливий чинник соціального поступу. «Мабуть, — пише сучасний
дослідник, — у жодній з розвинутих капіталістичних країн уряд не приділяє
мовним питанням такої великої уваги, як у Японії»2. Тут для забезпечення
всебічного розвитку й функціонування японської мови створено цілу низку
державних установ, найважливішими з яких є Державний інститут японської
мови, підпорядкований міністерству освіти, й Інститут культури радіо і
телепередач, що належить державній радіо і телекомпанії. Вони наділені
законодавчими правами щодо визначення мовних норм у межах своєї сфери,
постійно стежать за появою нових слів, видають реєстри їх. Складено списки
«мовного існування» типового службовця, типової домогосподарки тощо.
Питання мовної практики посідають помітне місце в японських засобах
масової інформації, тут не дивина навіть телевізійні серіали на лінгвістичні
теми. Великими тиражами виходять журнали «Мовне існування», «Мова»,
«Бібліографічний щомісячник». Велика увага приділяється науковим
дослідженням із машинної лінгвістики — автоматичної обробки інформації,
введення інформації в ЕОМ, машинного перекладу, упорядковуються
термінологічні системи тощо

5. Комунікативні ознаки культури мовлення.

Мова і культура перебувають в одній поняттєвій площині і як духовні
вартості органічно пов'язані між собою. Слово культура (від лат. cultura -
догляд, освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних
цінностей, які створило людство протягом своєї історії. Мова - це прояв
культури. "Мова утримує в одному духовному полі національної культури
усіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Вона
цементує всі явища культури, є їх концентрованим виявом"7. Плекаючи
мову, дбаючи про її розвиток, оберігаючи її самобутність, ми зберігаємо
національну культуру.

Культура мови - галузь мовознавства, що займається утвердженням

(кодифікацією) норм на всіх мовних рівнях. Використовуючи відомості
історії української літературної мови, граматики, лексикології, словотвору,
стилістики, культура мови виробляє наукові критерії в оцінюванні мовних
явищ, виявляє тенденції розвитку мовної системи, проводить цілеспрямовану
мовну політику, сприяє втіленню норм у мовну практику. Культура мови має
регулювальну функцію, адже пропагує нормативність, забезпечує
стабільність, рівновагу мови, хоча водночас живить її, оновлює. Вона діє між
літературною мовою і діалектами, народнорозмовною, між усною і
писемною формами.

Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і

визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від
мети і ситуації мовлення.

Культура мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимови,

наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту,
логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання
правил мовленнєвого етикету.

Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:

- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

- адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);
- естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови,
які роблять мовлення багатим і виразним);
- поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних
сферах життєдіяльності).
Висока культура мовлення означає досконале володіння літературною
мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основними
якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури
мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність,
багатство, виразність, чистота.

Правильність - одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має

свої закони розвитку, які відображаються у мовних нормах. Вільно володіти
мовою означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі. До
них належать правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила
наголошування слів, лексико-фразеологічна, граматична, стилістична
нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм.

Про деяких людей кажуть, що вони мають чуття мови. "Чуття мови"
означає наявність природних, вроджених здібностей до мови, вміння
відчувати правильність чи неправильність слова, вислову, граматичної
форми. Це чуття можна виховати в собі тільки одним шляхом -
вдосконалюючи власне мовлення.

Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета

мовлення і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно
предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності,
постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови.
Мовлення буде точним, якщо вжиті слова повністю відповідатимуть
усталеним у цей період розвитку мови їхнім лексичним значенням.
Розуміння предметно-понятійної віднесеності слова, його емоційно-
експресивного забарвлення, місця в стилістичній палітрі, сполучуваності з
іншими словами - усе це в комплексі дає нам знання слова, вміння
виокремити його з мовної системи. Точність досягається не лише на лексико-
семантичному рівні, вона тісно пов'язана з граматичним (особливо
синтаксичним) рівнем. Правильний словолад -це "душа ясности мови" (І.
Огієнко). Треба так побудувати речення, щоб воно було зрозумілим без
напруження думки. Отже, точність - це уважне ставлення до мови,
правильний вибір слова, добре знання відтінків значень слів-синонімів,
правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість
синтаксично-смислових зв'язків між членами речення.

Точність мовлення залежить від інтелектуального рівня мовця, багатства

його активного словникового запасу, ерудиції, володіння логікою думки,
законами її мовного вираження. Точність визначається і етикою мовця. Саме
повага до співрозмовника не дозволить погано знати предмет розмови.

Точність у різних стилях мови виявляється по-різному. У науковому - це

одна з найперших вимог до тексту, до вживання термінів. Недаремно деякі
науки називають точними. Точність у науці - пряма, емоційно-нейтральна.
Точність в офіційно-діловому стилі реалізується передусім на лексичному
рівні, тобто виявляється на рівні слововживання і пов'язана з урахуванням
таких мовних явищ, як багатозначність, синонімія, омонімія, паронімія.
Художня точність відображає хуцожньо-образне сприйняття світу,
підпорядкована певній пізнавальній та естетичній меті. Неточність у
розмовному мовленні компенсує ситуація спілкування, міміка, жести.

Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно

правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня
закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях
об'єктивної реальної дійсності.

Логіка (від грец. - проза, наука про умовивід) - прийоми, методи

мислення, з допомогою яких формується істина. Логічність виявляється на
рівні мислення, залежить від ступеня володіння прийомами розумової
діяльності. Пригадаймо безліч народних прислів'їв, які підтверджують цей
органічний зв'язок: Яка головонька, така й розмовонька; Який розум, така й
балачка; Хто ясно думає, той ясно говорить. Логічність пов'язана з точністю
мовлення на всіх мовних рівнях, тобто знанням мови. Правильні,
конструктивні думки і добре знання мови породжують логічно правильне
мовлення.

6. Мовленнєвий етикет. Конструкції службового мовного етикету.

Культура мовлення — це система вимог, регламентацій стосовно
вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній чи писемній).

Культурою мови називають дотримання усталених мовних норм усної і

писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне
використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин
спілкування1.

Головним завдання культури мови є:

• виховання навичок літературного спілкування;

• пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку,

граматичному оформленні мови;

• у вимові та наголошуванні;

• неприйняття спотвореної мови, або суржику.

Людина з низькою культурою мовлення порушує правила

слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання.
 Якщо ж людина володіє культурою мовлення, то про неї кажуть, що це
людина розвинутого інтелекту і високої загальної культури.

У чому ж виявляється культура мовлення?

Насамперед, у таких аспектах, як нормативність, адекватність,

естетичність, поліфункціональність мовлення.

Нормативність — це дотримання правил усного та писемного мовлення:

правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень,
діалогу, тексту, це дотримання загальноприйнятих стандартів. Наше завдання
— розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів
відповідно до предмета розмови.

Український народ здавна відзначався культурою мовних стосунків. Так,

турецький мандрівник Евлія Челебі після перебування в 1657 році в Україні
писав, що українці — це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша, ніж
перська, китайська, монгольська. До речі, його цікавили лайливі слова в
різних мовах. Так от, у цій "всеосяжній" українській мові йому вдалося
знайти аж чотири лайливих вирази: "щезни, собако", "свиня", "чорт",
"дідько".

Культура мовлення суспільства — це чи не найяскравіший показник

стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що
заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм,
вульгарщина — тривожні симптоми духовного нездоров´я народу.

Нині культура і мова виявилися об´єднаними в царині духовних

вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде
заперечувати, що через низьку культуру мови виявляються виразні ознаки
бездуховності.

Мовна неграмотність, невміння написати елементарний текст,

перекласти його з української мови на російську чи навпаки чомусь
перестали сприйматись як пляма на службовому мундирі.

Мовна культура кожної людини і студентів зокрема має стати надійною

опорою у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів.
Обов´язковою ознакою високої мовної культури є володіння лексичним
багатством рідної мови. Кожна культурна людина з вищою освітою має
вчитися глибше пізнавати тонкощі рідної мови, сприймати гру відтінків
рідного слова (учитися серцем сприймати красу слова). Адже українська
мова може здивувати і захопити.
7. Стилістична диференціація сучасної української літературної мови.
Стиль літературної мови – різновид мови (її функціонувальна
підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних
мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між
людьми в даних умовах.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену

системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний,
епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний.

Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови -

усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми,
хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша - переважно
писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають
книжними.

Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю

характерний діалог (полілог) то для інших - переважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але

спільним для них є те, що вони - різновиди однієї мови, представляють усе
багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті
суспільства - забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди

- підстилі - для точнішого й доцільнішого відображення певних видів
спілкування та вирішення конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер

експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний,
фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Розмовний стиль

Сфера використання - усне повсякденне спілкування в побутів, у сім'ї,

на виробництві.

Основне призначення - бути засобом впливу й невимушеного

спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями,
з'ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше -

нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються
особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге - обумовлене
соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Основні ознаки:

безпосередня участь у спілкування;, усна форма спілкування;,

неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);невимушеність
спілкування;непідготовленість до спілкування (неформальне);використання
несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз,
інтонації);використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести,
міміка);емоційні реакції;потенційна можливість відразу уточнити
незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:емоційно-експресивна лексика (метафори,

порівняння, синоніми та ін.);суфікси суб'єктивної оцінки (зменшено-
пестливого забарвлення, зниженості);прості, переважно короткі речення
(неповні, обірвані, односкладові);часте використовування різних
займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);фразеологізми,
фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й
т. д.);заміна термінів розмовними словами (електропоїзд - електричка,
бетонна дорога - бетонка.

Художній стиль

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна

розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники
органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої
переконливості та достовірності в зображенні подій.Художній стиль широко
використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й
освіті.Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному
письменстві - художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної
функції найсуттєвішу - естетичну: впливати засобами художнього слова
через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні
переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:найхарактерніша ознака художнього відтворення

дійсності - образність (образ - персонаж, образ колектив, образ - символ,
словесний образ, зоровий образ);поетичний живопис словом навіть прозових
і драматичних творів;естетика мовлення, призначення якої - викликати в
читача почуття прекрасного,експресія як інтенсивність вираження (урочисте,
піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе,
іронічне, зневажливе, грубе та ін.);зображуваність (тропи, епітети
порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма,
поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

Основні мовні засоби:наявність усього багатства найрізноманітнішої

лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ,
ознак);використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів,
анонімів, фразеологізмів);запровадження авторських новаторів (слів, значень,
виразів, формування індивідуального стилю митця);уведення до творів, зі
стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних
елементів., навіть жаргонізмів;

Науковий стиль

Сфера використання - наукова діяльність, науково-технічний прогрес,

освіта. Основне призначення - викладення наслідків дослідження про
людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення
істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз'яснення явищ,
збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки: ясність (понятійність) і предметність тлумачень;логічна

послідовність і доказовість викладу; узагальненість понять і
явищ;об'єктивний аналіз;точність і лаконічність висловлювань;аргументація
та переконливість тверджень; однозначне пояснення причино-наслідкових
відношень;докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і

характеризуються:великою кількістю наукової термінології (транскрипція,
турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);наявність схем,
таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та
ін. знаків і значків;оперування абстрактними, переважно іншомовними
словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та
ін.);використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних
словосполучень;залучення цитат і посилань на першоджерела;як правило,
відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної
лексики;

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти

складається з таких підстилів: а) власне науковий) із жанрами текстів:
монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й
дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-
технічні та науково-гуманітарні тексти; б) науково-популярний
застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки
складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних
часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;в)
науково-навчальний - наявний у підручниках, лекціях, бесідах для
доступного, логічного й образного викладу й н включає використання
елементів емоційності.

Публіцистичний стиль
 Сфера використання - громадсько-політична, суспільно-виробнича,
культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:інформаційно-пропагандистськими методами

вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні
проблеми;активний вплив на читача (слухача), спонукання його до
діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити
погляди чи сформувати нові;пропаганда певних думок, переконань, ідей,
теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:доступність мови й формування (орієнтація на широкий

загал);поєднання логічності доказів і полемічності викладу;сплав точних
найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;висловлення наукових
положень і фактів емоційно-експресивною образністю;наявність низки
яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке
має здебільшого тенденційний характер;широке використання художніх
засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом

подачі інформації поділяється на такі підстилі:а) стиль ЗМІ - засобів масової
інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);б) художньо-
публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси
тощо);в) есе (короткі нариси вишуканої форми);г) науково-публіцистичний
стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо

Епістолярний стиль

Сфера використання - приватне листування. Цей стиль може бути

складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури,
публіцистики ("Посланія" І. Вишенського, "Листи з хутора" П Куліша та ін.).

Основні ознаки - наявність певної композиції: початок, що містить

шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа;
кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум. (Р. S. -
приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби - поєднання елементів художнього,

публіцистичного та розмовного стилів.

Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним),

скоротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань та заключних
формувань увічливості.

Конфесійний стиль
 Сфера використання - релігія та церква.

Призначення - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і

всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах,
проповідях, молитвах (усна форма) й у "Біблії" та інших церковних книгах,
молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:суто церковна термінологія і слова - символи;непрямий

порядок слів у реченні та словосполученні;значна кількість метафор,
алегорій, порівнянь;наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість,

піднесеність.

Організаційно-діловий стиль. Офіційно-діловий стиль - функціональний

різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному,
громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління
адміністративно-господарською діяльністю.

Основне призначення - регулювати ділові стосунки в зазначених вище

сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних

одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених
соціальними завданнями мовлення.

Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних

особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки
управління - організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники,
Характер і зміст інформаційних зв'язків, у яких вони можуть бути задіяні,
залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції,
функціонального змісту діяльності.

Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в

умовах ділового спілкування:офіційний
характер;адресність;повторність;тематична обмеженість.

Специфіка офіційно-ділового стилю полягає в певних стильових рисах

(ознаках), що притаманні лише йому, а саме:нейтральний тон викладу змісту
лише у прямому значенні;точність та ясність повинні поєднуватись з
лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;документальність
(кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність
реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати
традиційні стабільні форми;наявність усталених одноманітних мов6них
зворотів, висока стандартизація вислову;сувора регламентація тексту для
чіткої організації текст поділяє на параграфи, підпункти.

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:

Законодавчий - використовується в законотворчій сфері, регламентує та

обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між
державою і приватними т службовими особами. Реалізується в Конституції,
законах, указах, статутах, постановах та ін.

Дипломатичний - використовується у сфері міждержавних офіційно-

ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури.

Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій,

структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних
угодах), комюніке (повідомленнях). нотах (зверненнях), протоколах,
меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т. ін.

Юридичний використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання.

розслідування, арбітраж).

8. Розмовний стиль як один зі складників фахового мовлення.

к і в кожній мові, в українській — це найдавніший стиль, тому що він
започаткувався з виникненням мови і в ньому вона розвивалася на
початкових своїх етапах. Перші норми літературних мов, що виникали на
діалектній основі, формувалися саме в розмовному стилі.

Для української мови розмовний стиль є особливо важливим, бо в різні і

майже завжди несприятливі для розвитку літературної мови часи через
політичні утиски українського народу, через офіційне невизнання його мови,
культури, через надмірні впливи запозиченої старослов'янської й інших мов
тільки розмовна мова зберігала й передавала з уст в уста моральні засади й
етнічні риси українства. В період, коли почала занепадати давня українська
літературна мова з її книжними стилями й рисами, розмовна мова вже мала
таке багатство різноманітних виражальних засобів на кожному рівні і таку
уніфікацію вимовних, лексичних, граматичних, стилістичних норм, що
змогла взяти на себе функцію нової літературної мови українського народу і
оживити соками живомовності не тільки художній, а й інші стилі. Ця роль
живильного джерела для літературної мови та її стилів визначена розмовній
мові, можна сказати, Богом і тому вічна.

Розмовний стиль має дві суттєві риси, якими зумовлюється більшість

його ознак. Перша з них — він з'явився в усній формі і намагається її
зберегти, хоча нині поширюється і в писемній формі (епістолярії, художні
твори). Друга — розмовний стиль має дуже широку сферу. Він настільки
об'ємний, що, здається, не має стримувальних норм, насправді ж вони просто
дуже широкі.

Усна форма розмовного стилю позначилася на мовних одиницях усіх

рівнів: вимові звуків і звукосполучень, лексиці, словотворі, морфологічних
формах, синтаксичних структурах, будові тексту. У вимові для емотивної чи
вольової експресії використовуються різні види інтонації, модуляцій голосу,
емфатичне розтягування звука, розрив слова на склади, обриви слів, різкі
зниження чи підвищення тону. Наприклад: Раптом як ба-б-б-ба-бахне! (Остап
Вишня).

Оскільки розмовний стиль «обслуговує» всіх громадян суспільства, всі

верстви українського етносу в їхніх щоденних життєвих потребах, то він має
надзвичайно розгалужену, багату лексику. З-поміж інших стилів його виділяє
те, що в ньому широко представлена лексика оцінної, емоційної, вольової
конотації і особливо — лексика зниженої конотації (просторічної,
фамільярної, вульгарної, інвективної), чого не дозволяє собі жодний інший
стиль. Це мовлення невимушене, максимально вільне, літературне. Усно-
розмовні побутові діалоги формуються з нерозгорнутих, навіть однослівних,
реплік і набувають виразного емоційного забарвлення. Широко
використовують побутова лексика, фразеологізми (прислів’я, приказки,
крилаті слова). Слова здебільшого вживаються в прямому значенні, назви
предметів домашнього вжитку, речей, інтер’єру, одягу. Речення різного типу,
починаючи від однослівних і до найбільш розгорнутих складних
конструкцій, обірвані речення, речення різного модального спрямування,
прості, словесно неускладнені конструкції, неускладнені прості речення, які
не мають у своєму складі дієприкметникового чи дієприслівникового
зворотів, найтиповіші вставні чи вставлені одиниці (мабуть, на щастя, мені
здається), речення зі звертаннями, слова речення (Так!, Алло!), вітальні та
прощальні слова. У ньому найбільше мовних помилок, недоладностей.

Розмовний відтінок мають складні іменники з дієслівним компонентом у

формі наказового способу: варивода, вернигора, вернидуб, вертихвістка,
дурисвіт, жмикрут, крутивус, крутиніс, паливода, пройдисвіт, шибайголова
та дієслівним коренем у ролі другого компонента: віршомаз, блюдолиз,
душогуб, пустолот.

Такі ознаки розмовного стилю, як лаконічність тексту, стислість

структур, ведуть до того, що в розмові означуване слово випускається,
залишається тільки те основне, що вказує на ознаку, тобто структури
компенсуються і відбувається субстантивація іменників:
гардеробна, душова, закусочна, приймальня, примірочна, пивна, шашлична,
булочна, молочна, заливне, холодне, гаряче (страва), апаратна, артистична,
прохідна, ливарний, складальний, доповідна, накладна, відпускні, квартирні,
комісійні, хлібні тощо.

9. Специфіка функціонування різних груп лексики в розмовному стилі.

Розмовна лексика інтенсивніше, ніж граматичні розмовні форми,
проникає в інші стилі, особливо в художній, зберігаючи за собою стилістичне
забарвлення розмовності. Розмовні слова, зокрема іменники й прикметники,
можуть мати формальні показники розмовності — суфікси та префікси,
поєднуючи в собі розмовність лексичної і словотвірної семантики. До таких
зафіксованих одиниць розмовності належать віддієслівні іменники жіночого
роду з суфіксом -к-: читка газет, прополка буряку, поливка огірків, рубка
лісу, прокладка дороги тощо. Офіційно-діловий стиль надає перевагу
книжним віддієслівним іменникам з суфіксами - анн-, -енн-, -інн-: читання,
прополювання, поління, поливання, прокладання тощо.

Відтінок розмовності мають і віддієслівні іменники жіночого роду з

суфіксами -н-, -еч-, -анин- на означення інтенсивності та розтягненості дії,
процесу, явища: гульня, грання, метушня, гризня, реготня, ворожнеча,
колотнеча, біганина, тяганина.

Розмовний відтінок переважно негативного забарвлення мають і збірні

іменники з суфіксами -н-, -в-, -от-: комашня, дітлашня, собачня, офіцерня,
братва, біднота, голота, парубота, мишва, мушва.

Серед іменників — назв осіб за професією, родом занять та розмовно-

просторічним характером відзначаються іменники жіночого роду з суфіксами
-ш-, -их-: директорша, комендантша, офіцерша, генеральша, ревізорша,
акомпаніаторша, інспекторша, лікарша, бухгалтерша, кравчиха, сторожиха,
дячиха.

Відтінок розмовності завжди мають і суфіксальні іменники, що є

назвами осіб за якимись характерними особистими рисами і зовнішніми
ознаками: бабій, багатій, крутій, лупій, плаксій, тюхтій; дивак, пияк, чудак;
забудько, крутько, незнайко, хапко, хвалько; брехун — брехуха, ласун —
ласуха, балакун — балакуха, реготун — реготуха; бурмило, дурило, громило,
здоровило, міняйло, страшило, чудило та ін.

Стилістика і риторика використовують розмовний стиль як тло, на

якому вибудовують високі, офіційні, урочисті промови, а також окремі
елементи цього стилю як засоби досягнення ефекту фамільярності.
Наприклад: п'яниця, бухарик, жмурик, алкаш; керівник, голова, господар,
хазяїн, старший, шеф.

Абревіація словосполучень в одне слово також є ознакою розмовності:

житлобуд, харчоблок, медсестра, ветлікар, завгосп, машбуд.

Розмовний стиль широко послуговується художніми засобами —

тропами і фігурами, проте надає перевагу лише окремим. Немає в ньому
широких періодів, полісиндетонів, нарочитих повторів, але активно
використовуються епітети й метафори, порівняння, метонімія і синекдоха,
еліпс і парцеляція.

10. Суржик, мовна надмірність, вживання слів у невластивому значенні як

проблеми розмовного стилю сучасної української літературної мови.
Мова є своєрідним живим організмом. Він зазнає безперервного
розвитку, але так само постійно йому щось загрожує. Небезпечною для
української мови впродовж тривалого часу була імперська політика
русифікації. Тяжкими є її наслідки. Змішанням української та російської мов
утворився суржик. Він став чи не найголовнішою проблемою української
мови у ХХІ столітті.

Так, результати дослідження, проведеного у 2012 році, показали, що

кожен десятий українець спілкується саме суржиком.

Суржик — елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без

додержання норм літературної мови (нечиста мова).

Спілкування суржиком значно спотворює інформацію, оскільки мовець

у цьому випадку може вживати слово в лише йому відомому значенні та ще й
у формі, яка не відповідає загальноприйнятим граматичним нормам. Отож
порозумінню суржик не сприяє.

Ось деякі з характерих для суржика особливостей:

вживання русизмів замість нормативних українських відповідників:

даже (навіть), да (так), нє (ні), када (коли), нє нада (не потрібно), єлє (ледве),
щас/січас (зараз), всєгда (завжди), нікогда (ніколи), чуть-чуть (трішки),
конєшно (звичайно, звісно), навєрно (мабуть), напрiмєр (наприклад),
допустім (припустимо), мєжду (між), вмєсто (замість), вродє/будто (наче,
начебто), імєнно (саме), рядом (поруч), язик (мова), больнiця (лікарня),
циплята (курчата), предохранітєль (запобіжник), предсідатель (голова), почта
(пошта), почтальйон (листоноша) тощо;
“українізовані” форми російських дієслів – уїхав (поїхав), уволився
(звільнився), дівся (подівся), поняв (зрозумів), получав (отримував), щитав
(“вважав” або “рахував” залежно від контексту), отдав (віддав), включив
(ввімкнув);
“українізовані” форми російських числівників – первий/перва,
послєдній;
змішування українських і російських форм займенників – хто-то (хтось),
шо-то (щось), як-то (якось), які-то (якісь), який-то (якийсь), чого-то (чомусь,
чогось), кой-шо (щось), кой-які (якісь);
порушення дієслівного керування, вживання прийменників і відмінків за
російським зразком – по вулицям (замість вулицями), на російській мові
(замість російською мовою), зошит по біології (замість зошит з біології);
утворення найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників
за зразком російської мови – самий лучший (найкращий), саме тверде
(найтвердіше);
утворення від українських дієслів активних дієприкметників за
російським зразком – купивший, прийшовший, зробивший;
слова і вирази, кальковані з російської – міроприємство, прийняти міри,
прийняти участь, так як, бувший у користуванні, на протязі, повістка дня, під
відкритим небом, або “насильно милим не будеш” (до речі, українською це
буде – “на милування нема силування”).
Українська мова впродовж багатьох століть була поставлена в такі
умови, що можна тільки дивуватися, як вона вижила і збереглася взагалі.

Накладене ще в другій половині XVII ст. табу великим тягарем лежало

на ній майже до кінця XX ст.

Зрозуміло, що кількасотрічне приниження української мови і водночас

насаджування іншої, тобто російської, не могло не позначитися на усному та
писемному мовленні її носіїв.

Українська мова навіть там, де вона активно функціонувала, зазнала

такого негативного впливу російської, що перетворилася на суржик , язичіє ,
на мішанину українських та російських слів, кальок, а частіше всього –
мовних покрутів, які утворилися на базі цих двох великих мов.

Особливо тривожить те, що частина носіїв української мови часто

вживає російські слова з підкресленою бравадою, хизуючись при цьому
своїми глибокими знаннями російської мови.

Інша категорія україномовців – це люди, що не володіють українською

літературною мовою і вживають російські слова, вважаючи при цьому, що це
її літературні форми.
 Є ще й така категорія українців, що добре володіє літературною мовою,
але часто лінується, не хоче напружити пам ять і віднайти правильний
український відповідник до російського слова. І як наслідок – українсько-
російський покруч.

Звичайно процес взаємопроникнення слів із однієї мови в іншу –

закономірний процес.

В українській мові є немало законних, унормованих русизмів,

полонізмів, германізмів, тюркізмів, запозичень з інших європейських мов.
Вважається, що близько 10% слів нашої мови є іншомовними запозиченнями.

Однак, коли слова з чужої мови вживаються бездумно, безсистемно,

коли перекручується їх зміст і спотворюється звукове оформлення, це
засмічує мову.

11. Наукова комунікація: визначення та особливості.

У розвитку сучасного суспільства важливу роль відіграє наукова
інформація, отримана в результаті наукового пізнання, її отримання,
поширення та використання мають суттєве значення для розвитку науки.
Наукова інформація поширюється в часі та просторі певними каналами,
засобами, методами. Особливе місце в цій системі належить науковій
комунікації. Наукова комунікація (НК) — обмін науковою інформацією
(ідеями, знаннями, повідомленнями) між ученими і спеціалістами.

У процесі НК виділяють п'ять основних елементів:

1) комунікант — відправник повідомлення (особа, яка генерує ідею або

збирає, опрацьовує наукову інформацію та передає її).

2) комунікат — повідомлення (фіксована чи нефіксова-на наукова

інформація, закодована певним чином за допомогою символів, знаків, кодів).

3) канал (спосіб передачі наукової інформації).

4) реципієнт — отримувач повідомлення (особа, якій призначена

інформація і яка певним чином інтерпретує її, реагує на неї).

5) зворотний зв'язок — реакція реципієнта на отримане наукове

повідомлення.

Є багато підходів до класифікації наукової комунікації, її поділяють на

пряму (безпосереднє спілкування фахівців, зайнятих у науково-
дослідницькому процесі); опосередковану (комунікація між ученими через
їхні наукові публікації); вертикальну (між науковим керівником і
дисертантом); горизонтальну (пов'язує здобувача з представниками наукової
школи) та ін. Однак найпоширенішим є поділ наукових комунікацій на
формальні і неформальні, документні і недокументні, між якими встановлено
тісний взаємозв'язок.

Формальна НК — обмін науковою інформацією через спеціально

створені структури для генерації, оброблення і поширення наукового знання.
Це — видавництва, редакції газет і журналів, науково-дослідні установи,
вищі навчальні заклади, радіо, телебачення, бібліотеки, інформаційні центри,
музеї, архіви тощо. В наукознавстві формальну комунікацію часто
розглядають як опублікування статті в журналі або наукової монографії і
посилання. Пряме цитування одного автора іншим свідчить про створення
формального каналу комунікації між ними — від цитованого автора до того,
хто цитує. Якщо два дослідники цитують третього, то створюється
формальна комунікація між першим і третім автором шляхом цитування.
Ефективність формальної НК визначається кількістю та якістю
опублікованих наукових результатів.

Неформальна НК — це комунікація, що встановлюється між

комунікантом (відправником) і реципієнтом (отримувачем) шляхом
особистих контактів, зустрічей, бесід, телефонних розмов, листування тощо.
Позитивним аспектом такої комунікації є економія часу, забезпечення
глибшого взаєморозуміння. Ефективність неформальних НК визначається
через самозвіти, опитування, спостереження. Окремі неформальні обміни
науковою інформацією стають очевидними, коли науковці у співавторстві
публікують результати свого дослідження.

Документна НК — комунікація, опосередкована науковим документом,

побудована на обміні документованою інформацією (ідеями,
повідомленнями, знаннями). Науковий документ — це публікація результатів
теоретичних і (чи) експериментальних досліджень, а також підготовка
науковцями до публікації пам'яток культури, історичних документів та
літературних текстів. Він містить зафіксовану на матеріальному носієві
наукову інформацію для передачі її в просторі і часі.

12. Науковий виступ як усна форма представлення результатів досліджень.

13. Академічна недоброчесність як проблема культури дослідника.
Проблема академічної недоброчесності лише на перший погляд може
видатися доволі простою. Може скластися враження, що дану проблему
можна вирішити рішучими кроками з реалізації певного переліку
превентивно-каральних заходів, зокрема рішучого виявлення та покарання
тих, хто або сам вдається до академічної недоброчесності, або своєю
діяльністю чи бездіяльністю сприяє процвітанню відповідної негативної
практики. Чи дійсно це так, розмірковує незалежний освітній аналітик-
консультант Юрій Федорченко.

Спроба вирішення проблеми академічної недоброчесності в рамках

реалізації програми превентивно-каральних заходів може не лише не досягти
позитивних результатів, а й навіть сприяти посиленню тих негативних
тенденцій, що спостерігаються сьогодні в академічному середовищі.
Небезпека останнього посилюється в тому разі, якщо виокремлюються
окремі форми академічної недоброчесності, протидія яким здійснюється без
врахування глибинних причин, що породжують масові прояви відповідної
форми академічної недоброчесності. Завжди при цьому варто остерігатися
гучних кампаній, які, як правило, керуються виключно міркуваннями
поточного моменту.

Сьогодні, мабуть, багатьох не полишає відчуття когнітивного дисонансу

як при спробі дати оцінку стану вітчизняного академічного середовища, так і
при спробі дати оцінку тим рецептам, що пропонуються для протидії
академічній недоброчесності. Одним зі шляхів подолання когнітивного
дисонансу є свідоме чи несвідоме спрощення реальної картини, відмова від її
повноти. Сьогодні в публічному просторі активно обговорюється тема
плагіату в текстах дисертаційних досліджень. Таким обговоренням подекуди
не вистачає врахування всього контексту даної проблеми. Остання, як
правило, розглядається у відриві від того ланцюга, завершенням якого вона і
виступає. Така тенденція може мати своїм наслідком доволі суперечливі
рекомендації, що будуть направлені не на подолання причин, а лише на
усунення симптомів масштабної та глибинної проблеми.

Плагіат як вершина айсбергу масштабної академічної недоброчесності

Щоб уникнути можливого непорозуміння та закидів, мусимо

констатувати, що плагіат є присвоєнням чужого інтелектуального продукту,
видаванням чужого за своє, такі дії дійсно потребують і засудження, і
відповідного реагування. Разом з тим слід враховувати не лише всю
складність цього феномену, а і його відношення до конкретного стану
відповідної академічної спільноти.

Плагіат є не лише виявом неспроможності конкретного дослідника

самостійно провести наукове дослідження та оформити його результати у
тексті, а й вираженням відвертої зухвалості, що часто межує з
недоумкуватістю. Разом з тим поширений плагіат є також ознакою
неспроможності конкретних академічних спільнот та академічних інституцій
повноцінно сприяти проведенню наукових досліджень та запобігати практиці
імітації наукових досліджень. Наголошуємо на тому, що поширений плагіат в
академічних публікаціях є лише одним з проявів кризового стану академічної
спільноти. Небажання конкретних академічних спільнот та академічних
інституцій в належний спосіб реагувати на виявлені факти плагіату є саме
неготовністю визнати власну неспроможність забезпечити належні умови для
проведення наукових досліджень та адекватно оцінити отримані результати
науково-дослідної роботи своїх колег. Поширений плагіат разом з іншими
негативними феноменами є лише завершенням довгого ланцюга потворних
практик, які уможливлюють подібні феномени. Увага має в першу чергу бути
прикута до таких негативних практик. Виявлений плагіат має давати привід
для дослідження всього ланцюга, а не зводити все до питання покаранням
винних та причетних.

Слід визнати, що відвертий плагіат поміж багатьох негативних

складових вітчизняного академічного життя, мабуть, найлегше піддається
виявленню. Виключна концентрація уваги лише на питанні зухвалого
плагіату, і тим більше кампанія боротьби з плагіатом в кращому випадку
приведуть до подолання одного з найбільш очевидних симптомів кризи
вітчизняного академічного середовища, однак не дозволять подолати
глибинні причини такої кризи.

Відкритий плагіат, що легко піддається виявленню, межує з практикою

прихованого плагіату, або практикою тотального перефразування чужих
текстів з метою створення нового тексту. Як і практика відвертого плагіату,
так і практика написання текстів, що містять у собі переважно
перефразування інших текстів, є з точки зору повноцінної науково-дослідної
роботи феноменами фактичного одного порядку. Як перша, так і друга
практика не є результатом чи частиною повноцінної науково-дослідної
роботи. Хоча практика перефразування чужих текстів є по суті прихованим
плагіатом, вона не піддається легкому виявленню, часто довести щось доволі
складно. Кампанія боротьби з плагіатом буде зведена до боротьби з
відвертим плагіатом, що відносно легко виявляється з допомогою
комп’ютера та відповідних програм. Проте, результатом такої кампанії буде
витіснення відвертого плагіату в площину практики перефразування, що вже
і сьогодні становить левову частку академічних публікацій у цілих сегментах
вітчизняної науки, ставлячи під сумнів саме існування таких наук у
вітчизняному академічному просторі.

14. Вимоги до оформлення первинних та вторинних наукових жанрів.

Рецензування та захист наукових робіт.
Рецензування письмових робіт. Відгуки та рецензії наукового керівника,
консультанта та рецензента про письмову роботу, їх виступи на захисті
письмової роботи є необхідним елементом її творчого та критичного обгово-
рення, гарантом виконання встановлених вимог та об´єктивності оцінки.

У відгуках (рецензіях) встановлюються актуальність обраної теми,

ступінь обґрунтованості наукових положень, сформульованих висновків і
рекомендацій, їхня достовірність, повнота і новизна, надаються рекомендації
щодо їх використання, а також робиться висновок про відповідність
письмової роботи встановленим вимогам, вказується на її зв´язок з
державними чи галузевими науковими програмами, пріоритетними
напрямами розвитку науки й техніки, визначеними Верховною Радою
України, тощо.

Об´єктивність оцінки обґрунтованості основних положень роботи, їх до-

стовірності, новизни та значущості залежить від повноти висвітлення пози-
тивних і негативних сторін роботи, зокрема аналізу ключових проблем, ви-
сновків і тверджень, шляхів використання результатів, завершеності змісту та
якості оформлення дослідження.

Відгук наукового керівника роботи пишеться в довільній формі і зазна-

чається рівень підготовки студента за цією навчальною дисципліною або до
наукової діяльності чи виконання професійних функцій за спеціалізацією
юридичної діяльності, а саме:

• ступінь самостійності у виконанні роботи;

• новизна поставлених наукових, навчальних та практичних питань,

оригінальність шляхів їх вирішення;

• вміння використовувати нормативно-правові акти та правозастосовні

рішення, наукову та навчально-методичну літературу;

• ступінь оволодіння методами дослідження;

• повнота і якість розробки теми;

• логічність, послідовність, аргументованість, літературна грамотність

викладення матеріалу;

• відповідність вимогам державного стандарту освіти;

• можливість практичного застосування висновків, рекомендацій роботи;

• висновок про відповідність вимогам та оцінка роботи за чотирибаль-

ною системою: відмінно, добре, задовільно, незадовільно.

Для оцінки рівня наукової та практичної значущості результатів, розро-

бок і рекомендацій, викладених у письмовій роботі, використовують рецензії
юридичних установ та організацій, органів державної влади, громадських об
´єднань, політичних партій.
 У рецензії, крім питань, тотожних питанням змісту відгуку, звертається
увага на визначення актуальності проблеми для правотворчої та правозасто-
совної практики, врахування вимог відповідних керівних документів, виснов-
ки, пропозиції та рекомендації, можливості їх практичного застосування.

Якщо встановлено суттєві порушення вимог до підготовки та оформлен-

ня письмових робіт (запозичення чужих праць без посилань, невідповідність
змісту письмової роботи обраній темі дослідження чи спеціалізації, спеціаль-
ності підготовки), у відгуку чи рецензії мають бути вказані конкретні при-
чини, через які письмова робота не рекомендується до захисту.

Відгук (рецензія) не повинен складатися з короткого формального ви-

сновку про те, що письмова робота відповідає встановленим вимогам, або
мати невизначений характер і містити формулювання подібні до "значний
науковий інтерес", "суттєвий внесок", "крок до вирішення проблеми".

Відгуки (рецензії) особисто підписуються їх авторами, у разі

необхідності офіційно засвідчуються.

Копії письмових відгуків (рецензій) видають студентам не пізніше як за

десять днів до захисту письмової роботи.

Під час виступу на захисті письмової роботи, як правило, оголошують

повний текст відгуку (рецензії).

Підготовка до захисту. Завершену письмову роботу разом з відгуками

керівника і рецензента подають на кафедру, а в подальшому, залежно від
виду письмової роботи, у Державну кваліфікаційну чи екзаменаційну комісію
разом з довідкою деканату факультету про виконання студентом навчального
плану та оцінками з теоретичних дисциплін, курсових робіт, навчальної
практики, а також іншими матеріалами, які характеризують наукову та
практичну цінність роботи (друковані статті з теми дослідження, тези
наукових доповідей, акти впровадження результатів роботи в практику та ін.)

Після завершення роботи готують доповідь на захист, яка не повинна пе-

ревищувати за часом 12—15 хв і у якій висвітлюють:

• обґрунтування актуальності теми дослідження;

• мету, завдання, об´єкт, предмет, проблему та гіпотезу дослідження;

• методологію та результати дослідження;

• елементи новизни в теоретичних положеннях та в практичних реко-

мендаціях;

• труднощі, яких довелося зазнати в процесі дослідження; положення,

гіпотези, які не знайшли підтвердження;

• відповіді на основні зауваження наукового керівника та рецензента.

На захист можна готувати на великих аркушах паперу власні схеми, таб-

лиці, діаграми, графіки тощо.

Орієнтовний порядок проведення захисту письмової роботи. Захист роз-

починається, як правило, доповіддю студента, яка може читатися з написа-
ного тексту, але краще — розповідатися.

Після доповіді студентові задають питання члени комісій і присутні. За-

питання можуть бути пов´язані з темою роботи, а можуть бути значно ширші
від теми роботи, оскільки захист має на меті виявити не лише знання з теми
дослідження, а й рівень загальної підготовки студента з навчальної дисци-
пліни або випускника з обраної спеціальності.

Після відповіді на всі запитання голова комісії зачитує відгук про роботу
та рецензію на неї.

Члени комісії чи присутні у своїх виступах висловлюють думку щодо

письмової роботи та рівня підготовки студента.

На всі зауваження, викладені у відгуках та рецензіях, виступах під час

захисту роботи, студент зобов´язаний дати вичерпні відповіді.

Хід захисту фіксують у протоколі засідання комісії.

Оцінку виставляють на закритому засіданні комісії, голова оголошує її

студенту і всім присутнім на відкритому засіданні.

Кращі роботи можуть бути рекомендовані на конкурси і виставки, кон-

ференції, а також до друку в студентських збірниках.

Захищені курсові роботи зберігаються на кафедрі два роки, дипломні

(кваліфікаційні) — п´ять років.
15. Основні правила бібліографічного опису джерел.
Завершальна частина наукової роботи обов'язково включає список
використаних у роботі джерел, оформлений відповідним чином. Великою
мірою він відображає етику й культуру наукової праці.

Розрізняють такі способи розташування літератури у списку:

 А. Абетковий.

Б. За типами документів (книжки, статті, словники тощо).

В. Хронологічний (використовується у працях історичного спрямування,

де важливо продемонструвати періоди і звернути увагу на те, коли
опубліковано те чи інше джерело).

Г. За ступенем використання (застосовується зазвичай у статтях

(доповідях), де список використаних джерел невеликий.

Зазвичай бібліографію в науковій роботі подають в алфавітному порядку

(абетковий спосіб). У бібліографічному описі видання зазначаються такі дані:

• прізвище, ініціали автора; якщо книгу написано кількома авторами, то

перераховуються всі прізвища (за тим порядком, у якому вони вказані у
книжці);

• повна і точна назва роботи, яка не береться в лапки;

• підзаголовок, який уточнює назву, якщо його зазначено на титульному

аркуші;

• дані про перевидання;

• назва збірника, часопису (якщо це опис статті);

• назва міста видання книжки в називному відмінку. Назва міста

пишеться повністю (для міст Києва, Харкова, Одеси, Тернополя, Львова,
Дніпропетровська, Сімферополя та Москви вживаються скорочення К., X.,
О., Т., Д., С, М.);

• назва видавництва без лапок;

• рік видання (без слова "рік" та скорочення "р.");

• кількість сторінок зі скороченням "с." або номери використаних

сторінок після великої літери "С".

Бібліографічний опис роблять мовою документа.

У разі, якщо книгу написано одним автором або авторським колективом,

не більшим, ніж троє людей, її бібліографічний опис оформляють так:
 Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис : підручник / І.Р.
Вихованець. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.

Гулий І.С. Основи валеології. Валеологічні аспекти харчування :

підручник / І.С. Гулий, Г.О. Сімахіна, А.І. Українець. – К.: НУХТ, 2003. – 336
с.

Томан І. Мистецтво говорити / І. Томан. – К. : Політвидав України, 1989.

– 223 с.

У відомостях про твори, опубліковані в окремих збірниках праць,

подаються такі дані: прізвище автора (якщо він зазначений), повний
заголовок твору; через дві скісні риски – найменування видання, в якому
міститься цей твір, номер тому й номери сторінок, на яких надруковано твір:

Хоткевич Г.М. Гірські акварелі / Г.М. Хоткевич // Хоткевшч Г.М.

Вибране : в 2-ох т. – Т.2. – К.: Держ. вид-во худ. літ-ри, 1966. – С. 299 – 377.

Посилання на словникову або енциклопедичну статтю містить заголовок

статті (ключове слово), потім через одну скісну риску / назву словника або
енциклопедії, місце і рік видання й номер (номери) сторінок:

Стиль / Літературознавчий словник-довідник. – К. : КМ Асаdетіа, 1997. –

С. 656.

Документ, який має більше ніж трьох авторів, описують за назвою, а у

відомостях про відповідальність наводять (через одну скісну риску) прізвища
чотирьох авторів (якщо їх чотири) або трьох з припискою "[та ін.]" (якщо їх
п'ять і більше):

Ділова українська мова : навч. посіб. / О.Д. Горбул, Л.І. Галузинська,

Т.І. Ситник, С.А. Яременко. – К.: Знання, 2002. – 226 с.

Податкова система України : підручник / В.М. Федосов, В.М. Опарін,

Г.О. П'ятаченко [та ін.]; за ред. В.М. Федосова. – К.: Либідь, 1994. – 464
с.

Якщо у роботі використано лише розділ чи параграф із книги, то у

списку літератури це слід записати так:

Текст. Найтиповіші наукові тексти // Гриценко Т.Б. Українська мова та

культура мовлення: навч. посіб. для студентів аграрних вищих навчальних
закладів та коледжів / Т.Б. Гриценко – Вінниця: Нова Книга, 2003. – С. 121 –
163.

Якщо на титульному аркуші немає прізвища автора (авторів), то запис

даних про книжку починають з назви, після чого (через одну скісну риску)
вказують прізвище редактора та його ініціали, які ставлять перед прізвищем,
і решту елементів, розміщених під прізвищем автора :

Український правопис / АН України, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні;

Інститут української мови. – 4-е вид., випр. і доп. – К.: Наук. думка, 1993. –
236 с.

Культура української мови: довідник / за ред. В.М. Русанівського. – К.:

Либідь, 1990. – 304 с.

Відомості про статті, які опубліковані в збірниках, журналах та інших

періодичних виданнях, повинні містити: прізвище й ініціали автора статті;
заголовок статті, після якого (через дві скісні риски) має йти повна назва
джерела, де розміщена стаття (книги, збірника), за викладеними вище
правилами; для періодичних видань – назва журналу або газети, рік випуску,
номер журналу, сторінки, а для газет – число і місяць:

Пастух Т. В. Чари "Вишневого садка" Тараса Шевченка / Т.В. Пастух //

Дивослово. – 2002. – №2. – С. 2 – 4. (журнал).

Підсумки конкурсу "Київ очима молодих" // Хрещатик. – 2001. – 28

травня. – № 35. – С. 11 (газета).

Оформлення покликань

Покликання – уривок, витяг з якого-небудь тексту, який цитують у

викладі матеріалу, з точною назвою джерела й указівкою на відповідну
сторінку. Бібліографічні посилання – це сукупність бібліографічних
відомостей про цитовану працю.

Під час написання наукової роботи дослідник зобов’язаний оформляти

покликання на кожну цитату, наслідувану думку, приклад, ідеї чи висновки,
на основі яких розробляють проблеми чи розв’язують завдання, поставлені у
статті, монографії тощо.

Відсутність покликань – підстава говорити про плагіат, а їх наявність

визначає етику дослідника.
16. Оформлення покликань і цитувань у тексті роботи.
17. Термін як основна лексична одиниця наукового стилю: дефініція,
ознаки.
18. Способи поповнення термінологічної лексики.
19. Нормування та стандартизація термінології. Роль термінологічних
словників у професійній діяльності.
20. Загальнонаукова, міжгалузева та вузькоспеціальна термінологія.
21. Офіційно-діловий стиль: лексичні, морфологічні та синтаксичні
особливості.
22. Документ – основний вид ділового мовлення: визначення терміна,
класифікація документів.
23. Вимоги до оформлення найпоширеніших документів (заява,
автобіографія, резюме, характеристика).
24. Реквізити та правила оформлення ділових листів.
25. Основні вимоги до оформлення пояснювальних записок.
26. Індивідуальні та колективні форми ділового спілкування.
27. Стратегія поведінки під час ділової бесіди.
28. Співбесіда з роботодавцем.
29. Етикет ділової телефонної розмови.
30. Правила ведення дискусії.