1.

Поняття літературної мови

Українська мова є єдиною національною мовою українського народу. Національна мова – це мова,
що є засобом писемного і усного спілкування нації, отже, це мова нації. Національна мова – категорія
історична. Вона склалася в період переходу народності в націю. А нація як історична категорія
характеризується спільністю:

1) мови,

2) території,

3) економічного життя,

4) культури (маємо на увазі і психологію, ментальність народу).

Національна мова – це найважливіша і найнеобхідніша ознака нації. Без своєї мови нація
повноправно існувати не може.

Не в усіх народів одночасно відбувся перехід народності в націю. Для українського народу це період
приблизно 17-18 ст. Цей процес супроводжується національно-визвольною боротьбою під проводом
Б. Хмельницького, яка відіграла важливу роль у формуванні національної свідомості і консолідації
українського народу.

Деякі вчені вважають, що українська нація утворилась пізніше, що про неї треба говорити, починаючи
з поч. 20 ст. ?Будемо вважати, що нація почала формуватися у 17-18 ст. і її формування триває й досі.

Національна мова успадкувала структуру мови народності, тобто вона не виникає на голому місці.

Українська національна мова існує: а) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській
літературній мові; б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах.

Таким чином, поняття українська мова охоплює всі різновиди мови, що ними послуговуються люди:
літературну мову, діалекти (територіальні й соціальні), просторіччя, мову фольклору.

Українська літературна мова формується і розвивається на ґрунті української національної мови,

зокрема на основі її діалектів. Між ними існує тісний взаємозв’язок: взаємовплив і взаємозбагачення.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує

найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні і громадські установи, пресу,
художню літературу, науку, театр, освіту, побут людей тощо.

Літературній мові властиві такі основні риси:

1) унормованість (має усталені й кодифіковані – тобто закріплені у словниках, довідниках – мовні

норми);

2) уніфікованість (стандартність);

3) наддіалектний характер (не збігається із жодним діалектом, тому представляє цілу націю; на
відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України,
виконує об’єднувальну функцію);

4) поліфункціональність (маючи усну й писемну форми вираження, використовується в усіх сферах

спілкування суспільства);

5) стилістична диференціація (розвинена система стилів).

2.Мовна норма

Українська літературна мова характеризується наявністю сталих норм, які є обов’язковими для всіх її
носіїв. Мовна норма, унормованість – головна ознака літературної мови.
Поняття мовної норми існує вже понад століття.

Літературна мовна норма – це сукупність найпридатніших (правильних, найкращих) для

обслуговування суспільства засобів мови, які є повторюваними, відібраними й закріпленими в
процесі спільної комунікації.

[Можна вивчити інше визначення: Літературна мовна норма – усталені, загальноприйняті правила,
взірці вживання мовних засобів у писемній і усній формі спілкування.]

Мовна норма має суспільний характер і з часом зазнає змін. Основні ознаки мовної норми:

1) системність (мовні норми наявні на всіх рівнях мовної системи – див. типи мовних норм у 4
питанні);

2) історична й соціальна зумовленість;

3) стабільність.

Літературні мовні норми фіксуються (кодифікуються) у словниках, довідниках, правописі,

пропагуються навчальними посібниками, методичними журналами.

Нормативним вважається мовлення:

1) що відповідає системі мови, не суперечить її законам;

2) у якому варіант мови має нові семантико-стилістичні можливості, увиразнює, уточнює контекст,
дає додаткову інформацію;

3) у якому не допущено стилістичної (і стильової) невідповідності;

4) у якому доречно обґрунтовані форми з іншого стилю;

5) у якому не допущено змішування норм різних мов під впливом білінгвальної мовленнєвої
практики (немає суржику).

Мовні літературні норми є відносно стабільними. Проте з часом вони можуть змінюватися. Тому в
межах норми співіснують мовні варіанти – видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на
різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, граматичному. Варіанти виникають відповідно до
потреб суспільства в кодифікації написань і нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і

алфавіт, весняний і весняний), морфологічні (у Д.в. – Василеві і Василю, а в Р. в. – моста і мосту, у М. в.
– на зеленому і на зеленім), словотвірні (хитрун і хитряк, окатий і окастий, орля й орленя) та ін.

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється.

Українська літературна мова постійно збагачується і розвивається. Цей процес супроводжується

усталенням, шліфуванням обов’язкових для всіх літературних норм.

Тільки мертві мови, мови тих народів, що давно зійшли з історичної арени в небуття, наприклад,
санскрит, латинь, старогрецька мова, залишаються незмінними. Втративши давно своє практично-
побутове значення, вони не зазнають більше ні змін, ні розвитку, залишившись тільки лінгвістичними
пам’ятками минулої сивої данини.

Змінюється й наша українська мова. Ніхто не скаже тепер на салют яса, як колись за козаччини (“Із
дванадцяти штук гармат гримали, ясу віддавали” – іст. пісня); упродовж кількох десятиріч майже
зникло слово комірне, й хіба лише старі люди знають, що це означає плату за квартиру. Нормативний
на початку 20 ст. наголос на другому складі у слові український зараз сприймається як акцентуаційна
помилка.

3.Типи мовних норм і професійна мовнокомунікативна компетенція

Мовна норма розрізняється на рівні вимови, наголошування, словотворення, морфології, синтаксису,
лексики, стилістики, орфографії та пунктуації. Відповідно виділяють такі типи мовних норм:

1) орфоепічні – регулюють вимову звуків і звукосполучень; у їх межах інколи окремо виділяють

акцентуаційні норми, тобто правила наголошування;

2) графічні – регламентують передання звуків на письмі;

3) орфографічні – визначають написання слів;

4) лексичні – регламентують правила вживання слів відповідно до їх лексичних значень;

5) граматичні, у межах яких виділяють морфологічні норми (регулюють правильне вживання

граматичних форм слів), синтаксичні норми (пропонують усталені зразки побудови словосполучень і
речень), словотвірні норми (регулюють утворення слів за певними словотвірними моделями);

6) стилістичні – визначають добір мовних елементів відповідно до умов спілкування;

7) пунктуаційні – регулюють уживання розділових знаків.

[Детальніше приклади різних мовних норм див. у підручнику С. Шевчук та І. Клименко “Українська
мова за професійним спрямуванням” (2012р., с.19-49).]

Знання й дотримання загальноприйнятих літературних мовних норм різних типів формує

мовнокомунікативну компетенцію фахівця і є обов’язковою умовою професійного мовлення.

Мовна компетенція (від лат. competens – належний, відповідний) – знання учасниками комунікації
норм і правил сучасної літературної мови і вміле використання їх у продукуванні висловлювань.

4.Поняття про культуру мови і культуру мовлення. Мова і культура мовлення в житті професійного
комунікатора

Із часу виникнення науки про мову можна говорити й про складову частину мовознавства – культуру
мови. Культура мови як галузь мовознавства оформилась у системі лінгвістичних дисциплін як власне
практичний курс у 50-60-ті рр. 20 ст. Вона пов’язана з іншими філологічними дисциплінами:
стилістикою, лексикологією, граматикою, історією літературної мови, мовою художньої літератури,
теорією перекладу тощо.

Культура мови – мовознавча наука, яка на основі даних лексики, фонетики, граматики, стилістики
формує критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних одиниць і явищ, виробляє
механізм нормування і кодифікації (уведення в словники та у мовну практику).

Культура мовлення – це володіння нормами літературної мови (нормативний аспект культури

мовлення), вміння користуватися її виражальними засобами у різних умовах спілкування відповідно
до мети і змісту мовлення (комунікативний аспект культури мовлення).

Культура мовлення має теоретичний і практичний аспекти. Теоретичний передбачає ознайомлення з

мовними нормами, практичний – власну мовну майстерність.

Культура мовлення – це ще й загальноприйнятий мовний етикет (етичний аспект культури мовлення):

типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо. Вони змінюються залежно від
ситуації спілкування, від соціального стану, освітнього, вікового рівня тих, хто спілкується.

[Термін культура мовлення використовується також для позначення лінгводидактичної науки, яка
вивчає стан і статус (критерії, типологію) норм сучасної української мови в конкретну епоху та рівень
лінгвістичної компетенції сучасних мовців, соціальний та особистісний аспекти їх культуромовної
діяльності. ]
Культура мовлення починається із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й
розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть,
як сприймається їхнє мовлення в різних мовних середовищах, а також у контексті інших мов.

Культура мовлення – невід’ємна складова загальної культури людини, важлива умова професійного
успіху та фахового зростання. Мовна культура вдосконалюється у процесі спілкування, під час
виконання професійних обов’язків. Вона виявляється у володінні професійною мовою, вмінні
висловлюватися правильно, точно, логічно, майстерно послуговуватися мовними засобами залежно
від мети і ситуації спілкування. Особливо важливо для всіх фахівців оволодіти нормами мови
документів та усного ділового спілкування.

Таким чином, високу культуру мовлення фахівця визначає досконале володіння літературною мовою,
її нормами в процесі спілкування.