1.

Мова як явище лінгвістичне, психологічне й естетичне

Мова - суспільне явище.
● Як лінгвістичне явище, мова – це засіб людського спілкування, тобто засіб
вираження і повідомлення думок, почуттів, волевиявлень людини. Мова становить
систему знаків, матеріальних за природою і соціальних за своїми функціями.
Кожний елемент мови виявляє себе і виконує певну функцію лише у взаємному
зв’язку і в єдності з іншими елементами мови.

● Як явище естетичне, мова - синтез раціонального та чуттєвого, джерело

естетичних почуттів людини та засіб їх вияву. Мова близька до мистецтва – вищої
форми естетичної діяльності, естетичного освоєння людиною світу, особливої
форми суспільної свідомості.

● Як психологічне явище, мова - це розгорнутий процес, вид психологічної

діяльності, тип поведінки (словесний, або вербальний), який використовує мову в
якості свого знаряддя. Слово для людини є носієм особистісного змісту: у процесі
спілкування зміст слова у свідомості людини зазнає суб’єктивної інтерпретації,
зумовленої характером участі в її діяльності образу позначеного словом предмета
(явища, ознаки, дії).

2. Дихотомічна природа літературної мови

(кодифікована мова – розмовна мова)
Дихотомічний – розгалужений, розділений за принципом дихотомії (у логіці дихотомія –
поділ обсягу поняття на два видові поняття, що суперечать одне одному). Дихотомія – це
не єдина характерна ознака слова, тому загальноприйняті дефініції, що вказують на цю
притаманну йому особливість, наприклад, «слово – це єдність звучання і значення » є
правильними, але неповними та можуть стосуватися інших мовних одиниць (морфем,
словосполучень).

▪ У мовленнєвій практиці існує такий тип основної дихотомії як ˮмова – діалект“:

двомовність (білінгвізм), як однаково досконале володіння двома мовами і
двомовність як диглосія – неоднакове володіння двома мовами, що застосовуються
в різних умовах спілкування.
▪ Розрізняють активну і пасивну двомовність. Носіям активної двомовності
характерне володіння діалектним і літературним мовленням, тоді як для пасивної
двомовності властиве володіння лише діалектним мовленням, а літературне
використовується на рівні розуміння. На думку вчених, пасивна двомовність
настільки поширена в говорах, що її можна назвати ˮзагальним типом мовленнєвої
діяльності сучасних носіїв діалекту“. Саме в пасивній двомовності криється
причина структурних змін і перебудови всієї діалектної системи, саме в ній ˮіде
процес, який можна назвати інтерференцією в широкому значенні слова.“

3. Внутрішні і зовнішні системні зв’язки мови:

I. Мова і мовлення;
▪ Мова – це специфічно людський, найважливіший засіб спілкування між
членами певної групи, а мовлення – практичне користування мовою з
різними комунікативними, виражальними і пізнавальними цілями.
 ▪ Мова – особливий засіб спілкування, так само, як мовлення – особлива
психічна діяльність. Мовлення також слугує спілкуванню. По суті, мовне
спілкування відбувається саме в мовленні.
▪ (Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх
реалізації
2. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте;
мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне.)
II. Співвідношення мови і мислення;
Щодо мови і мислення в науці існували два протилежні й неправильні погляди —
ототожнення мови й мислення (Д. Шлейєрмахер, И.-Г. Гаман) і відривання мови від
мислення (Ф.-Е. Бенеке). Представники першої точки зору вважали, що мова — це всього
лише форма мислення. А оскільки відомо, що кожне явище має форму і зміст, то мова й
мислення разом становлять один об'єкт. Представники протилежного погляду
стверджували, що мова й мислення між собою абсолютно не пов'язані, мислення не
залежить від мови, воно здійснюється в інших формах.
Мова й мислення тісно пов'язані між собою, але цей зв'язок не є простим,
прямолінійним, тому єдність мови та мислення не є їх тотожністю. З одного боку, немає
слова, словосполучення, речення, які б не виражали думки. Однак мова - це не мислення, а
лише одне з найголовніших знарядь, інструментів мислення.
Але мова і мислення не тотожні. Так, зокрема, мислення не має властивостей
матерії, воно є ідеальним, тоді як мова має ідеальний (семантика) і матеріальний (звукова
оболонка слів, матеріально виражені граматичні форми тощо) аспекти. Будова мови і
будова мислення не збігаються. Мова і мислення оперують різними одиницями.
III. Співвідношення мови і свідомості;
▪ Мова – це є тілесна оболонка думки чи свідомості. Свідомість — це весь
процес відображення дійсності нервово-мозковою системою людини; це
усвідомлене буття, суб’єктивний образ світу. Свідомість не зводиться до
мислення, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення
дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне ставлення людини до світу.
Очевидно, до свідомості входять і відчуття, і уявлення.
▪ Свідомість нерозривно пов’язана з мовою своєю артикуляцією, тобто
мислить людина за допомогою мови, а мова – це дім буття. За вченням
Гайдегерра не людина мислить через мову, а мова мислить через людину.
IV. Співвідношення мови й об’єктивної дійсності;
V. Залежність мовних засобів від умов комунікації й адресата.
Доречність мовлення-це врахування ситуації мовлення, комунікативних
завдань, складу слухачів (читачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень.
Етикет регламентує поведінка в різних ситуаціях. Традиційно мова значно
різниться в офіційній обстановці і в повсякденному житті. Однак існують
загальні правила мовленнєвого етикету в різних мовленнєвих ситуаціях.
Перелік таких випадків однаковий для будь-яких галузей, культур і форм.
До стандартних етикетних ситуацій відносяться: - привітання; -
привернення уваги та звернення; - представлення та знайомство; -
запрошення; - пропозиція; - прохання; - рада; - подяка; - відмова та згоду; -
привітання; - співчуття; - співчуття і розради; - комплімент. Кожна етикетна
ситуація має стійкий набір мовленнєвих формул, які рекомендовані до
вживання.
4. Функційні аспекти культури української мови
 Культура мови — це традиції усного спілкування інтелігенції, освічених кіл
суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови.
Функційні аспекти:

● комунікативна (спілкувальна) - мова використовується як засіб спілкування;

● мислетворча - мова є не тільки формою вираження і передачі думки, а й засобом
творення самої думки;
● гносеологічна (пізнавальна) - людина пізнає світ не лише через власний досвід, а й
через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ;
● акумулятивна (накопичувальна) - передача інформації та її зберігання;
● експресивна (виражальна) - мова надає можливість розкрити світ інтелекту,
почуттів та емоцій людини для інших людей, вплинути на них силою своїх
переконань чи почуттів;
● імпресивна (вплив)
● естетична - мова фіксує в собі естетичні смаки й уподобання своїх носіїв;
милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання стають джерелом естетичної
насолоди;
● культуроносна - мова є носієм культури народу-мовотворця; людина, оволодіваючи
рідною мовою, засвоює культуру свого народу; мовна культура людини є
показником її загальної культури;
● номінативна (називальна) - віра людини в назву;
● інформаційна

● фатична (контактовстановлююча);
● метамовна - роз'яснення засобами мови самої мови;
● функція міжнаціонального спілкування
● функція міжнародного спілкування.

5. Мовна норма – центральне поняття теорії культури мови. Норма і

варіантність
● Центральним поняттям теорії культури мови є норма мови. Норма
розглядається як сукупність найбільш стійких традиційних реалізацій
мовної системи, дібраних і закріплених у процесі суспільної комунікації.
Поняття норми є водночас і власне лінгвістичною категорією, і соціально-
історичною.
● Норма літературної мови – це реальний історично зумовлений і порівняно
стабільний мовний факт, який відповідає системі та нормі мови і становить
єдину можливість або найкращий для цього конкретного випадку варіант,
дібраний суспільством на певному етапі його розвитку зі співвідносних
фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування.
● У понятті норма літературної мови об’єктивно поєднуються як відносна
стабільність, уніфікованість, так і варіантність, яка передбачає збереження
низки варіантів і синонімічних засобів вираження норми. Типи нормативних
диференціацій: диференціація норм усної та писемної форм літературної
мови; диференціація норм різних функційно-стилістичних сфер
використання мови; територіальні варіанти літературної норми.
● Основні критерії норм літературної мови (за М.М.Пилинським):
1) територіальний (культурно-історичний);
2) критерій авторитетних письменників;
 3) критерій визнаних зразків;
4) критерій мовної традиції;
5) критерій відповідності законам мови, системі, структурі мови;
6) критерій поширеності (статистичний);
7) національний;
8) формально-логічний;
9) естетичний.
+ Варіантність норми пов’язана із соціокультурними функціями, характером і
складом носіїв її норми, з її розвитком, з нормами інших мов, що контактують з нею.

6. Типологія мовних норм

До основних типів нормативних диференціацій належать:
• диференціація норм усної та писемної форм літературної мови;
• диференціація норм різних функційно-стилістичних сфер використання мови;
• територіально зумовлені нормативні диференціації у формі територіальних
варіантів літературної норми.
Мовна ситуація в державі зумовлює диференціацію трьох типів норм літературної
мови: формаційних, комунікативних та стилістичних. Варіантність норми пов’язана із
соціокультурними функціями, характером і складом носіїв її норми, з її розвитком, з
нормами інших мов, що контактують з нею.

● Орфоепічні норми – правила вживання і вимови звуків.

● Акцентуаційні норми – правила наголошування слів.
● Словотвірні норми – правила вживання морфем і утворення нових слів.
● Морфологічні норми – правила вживання граматичних форм роду,
відмінка, ступенів порівняння прикметників, особових і наказових форм
дієслова тощо.
● Орфографічні норми – правила написання слів. Помилки: присв’ячений
замість присвячений, нажаль замість на жаль, агенство замість агентство
тощо.
● Лексичні норми – правила вживання слів.
● Ономастичні помилки – правила вживання власних назв.
● Синтаксичні норми – правила утворення словосполучень і речень.
● Фразеологічні норми – правила вживання фразеологізмів.
● Пунктуаційні норми– правила вживання розділових знаків.
● Стилістичні норми – правила вживання слів, граматичних форм і
синтакcичних конструкцій у текстах різних стилів.

7. Наукова мовна нормалізація і пуризм

● Наукова мовна нормалізація проходить в боротьбі з двома тенденціями:
пуризмом та антинормалізаторством. Пуризм (франц. purisme, від лат.
purus – чистий) – намагання очистити літературну мову від іншомовних
запозичень, різних новоутворень, від елементів позалітературної мови
(діалектизмів, просторіччя тощо). Позитивні сторони пуризму пов’язані з
турботою про розвиток самобутності національної культури, зверненням до
 багатств рідної мови, її лексико-семантичних та словотвірних ресурсів.
Негативний аспект пуризму – суб’єктивність його послідовників,
неісторичність, нерозуміння поступального розвитку мови. Пуризм
ретроспективний (при запереченні нових фактів визнається те, що вже
закріпилося в мовленні) чи прямо консервативний (відмова від навіть
засвоєних та уживаних запозичень, намагання замінити їх новоутвореннями
з питомих коренів та морфем).
● Нормалізація містить стихійні і свідомі процеси відбору нормативних
реалізацій в умовах громадської оцінки. Співвідношення стихійності і
свідомості у процесі нормалізації окремих літературних норм залежить від
характеру історичних умов їх формування, наявності чи відсутності
довготривалої літературно-писемної традиції (старописемні та
молодописемні літературні мови) тощо. Свідомість та цілеспрямованість
нормалізації виявляється яскравіше там, де є значні розходження між
нормами писемного та усного спілкування і де, відповідно є потреба в їх
взаємному зближенні.
● Пуризм характерний для часів становлення національних літературних мов,
він виявляється також у періоди важливих суспільних подій (піднесення
демократичного руху, революції, війни тощо) і пов’язаних з ними значних
зрушень у мові (здебільшого у лексиці), коли мова швидко і показово
змінюється, поглинаючи багато запозичень, неологізмів, стилістично
перебудовуючись тощо.
● Розрізняють такі структурно-мовні типи норм: норми вимови, норми
наголошування, норми словотворення, морфологічні норми, синтаксичні
норми, лексичні та стилістичні норми.
● В опануванні норм літературної мови визначають комунікативно-
прагматичне наповнення літературно-мовної діяльності: рівень мовної
правильності, рівень інтеріоризації, рівень насиченості мовою, рівень
адекватного вибору,рівень володіння фаховою мовою.
● Поняття пуризм стосовно мови означає прагнення очистити свою мову від
надмірного вживання слів іншомовного походження тощо. В основі
українського пуризму була орієнтація на живу народну мову.
● Регресивними тенденціями, що працюють на знищення нашої мови є:
щезання звуків [д͡ж],[д͡з], пом’якшення шиплячих [ч], [ш], недотримання
вимови[ґ]; засилля слів-мутантів; деформовані форми у власних назвах;
занепад українського звертання та ін.

8. Сучасні орфоепічні норми та поширені відхилення від них

-Орфоепія – це система загальноприйнятих правил літературної вимови, що забезпечують
єдність звукового оформлення мови відповідно до її національних норм.
-Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається
в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним
нормам. Орфоепічні норми сучасної української літературної вимови складалися
впродовж тривалого часу й оформилися в мовознавстві як правила української орфоепії.
-Орфоепічні норми – норми літературної вимови.
-Предметом вивчення орфоепії є правильна вимова звуків мовлення та їх сполучень, а
також окремих слів та їх граматичних форм, якщо для них характерні якісь вимовні
особливості. Орфоепія є невід’ємним складником культури загальнонародної мови.
-Відхилення від літературної, орфоепічної вимови так само заважають мовному єднанню
та взаєморозумінню, як і правописні помилки. Прийнято розрізняти два типи вимовних
помилок: +фонематичні помилки пов’язані зі змішуванням фонем, із заміною однієї
фонеми іншою, що дуже спотворює звуковий образ слів, міняє склад фонем у них
призводить до їх плутання. До цієї категорії помилок належить недозволена в українській
літературній вимові підміна дзвінких шумних приголосних глухими, зокрема в кінці слів і
перед глухими приголосними (не на початку складу) та заміна огубленого голосного звука
[о] ненаголошеним неогубленим [а]; +акцентні або суто вимовні, тобто помилки у
варіантах фонем, що не пов’язані зі змішуванням фонем, чи заміною однієї фонеми
іншою.
-Голосні звуки [а], [о], [у], [і] у наголошеній позиції завжди вимовляються чітко і виразно,
однак артикуляція цих звуків лише дещо змінюється у ненаголошеній позиції,
місцезнаходженні у слові по відношенню до інших звуків та говорах певних наріч.
Голосний [а] ніколи не переходить в літературній мові в інші звуки. Голосний [о] в
сучасній українській літературній мові вимовляється повнозвучно, і не тільки під
наголосом, а й у ненаголошених позиціях, що є найвизначнішою рисою українського
вокалізму.
-Голосний звук [е] у літературній мові вимовляється чітко і виразно лише наголошеній
позиції та на початку слова. Ненаголошений [е] вимовляється з наближенням до
голосного [и]. Голосний [и] також вимовляється виразно в позиції під наголосом та перед
[ῐ] (граф. й). Вимова ненаголошеного [и] дещо знижена і наближається до вимови [е].
Ступінь такого наближення залежить від темпу мовлення та від характеру голосного в
наступному складі.
-Приголосні звуки вимовляються чітко як у позиції перед голосними звуками, так і в кінці
слова. Однак вимова окремих груп приголосних характеризується певними
особливостями. Зокрема: специфічною рисою губних приголосних [б], [п], [в], [м], [ф] є
їх тверда вимова, вони ніколи не пом’якшуються в кінці слова; передньоязикові та
середньоязикові приголосні [д], [з], [ж] в кінці слів не оглушуються, африкати [д͡ж], [д͡з]
вимовляються як один звук; шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш] вимовляються твердо.
Пом’якшено вимовляються лише здвоєні шиплячі та напівпом’якшено перед голосним [і];
приголосний [р] в кінці слова і складу постійно твердий, лише на початку складу перед
голосним [і] або [а] вимовляється м’яко; передньоязикові [л], [д], [т], [з], [с], [ц] бувають
твердими і м’якими; середньоязиковий приголосний [j] вимовляється лише перед
голосними [а], [у], [о], [е], [і]; задньоязикові приголосні [к], [х]; щілинний [г]
вимовляється як дзвінкий фрикативний надгортанний; проривний [ґ] наближається
вимовою до латинського [g] .

9. Акцентуаційні норми

● Інтонаційна виразність усного мовлення передбачає вміння

використовувати різні види наголосу, враховувати темп мовлення,
робити паузи, змінювати висоту тону.
● Акцентуаційні норми – це норми, які визначають правильний словесний
наголос. Наголосом називається виділення в слові складу за допомогою
артикуляційних засобів, властивих мові (посилення голосу, підвищення тону
в поєднанні зі збільшенням тривалості звучання). Розрізняють наголоси:
словесний, або складовий, логічний, емфатичний, синтагматичний, або
тактовий(наголошеним може бути будь-який склад)
● Словесний наголос служить для фонетичного об'єднання слова.
● Емфатичний наголос (емоційно-експресивний, виражальний)- варіант
логічного наголосу, який робить виділене слово емоційно насиченим.
 ● Крім словесного та емфатичного наголосу, виділяють ще фразовий наголос
(виділення певного слова у фразі або посилення словесного наголосу у
певній синтаксичній позиції) і логічний наголос (особлива вимова певного
слова чи кількох слів у висловлюванні).

До особливостей наголошування слів української мови належать:

– наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла́);

– наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних (кварта́л, кіломе́тр,

аристокра́тія);

– подвійне наголошування слів (за́вжди́, по́ми́лка);

– наголошування складних слів (прива́тнорабовла́сницький, ра́боторгів́ ля);

– наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові (фено́ мен,
до́гмат, гене́зис);

+–наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або в діалектному
мовленні мають відмінні наголоси (ки́дати, нови́й, ви́падок, віднести́,);

– наголошування слів з метою розрізнення їх значень (забіѓати і забіга́ти).

10. Фонетична транскрипція. Вимоги до фонетичної транскрипції

● Коли є потреба в письмовій формі точно передати звуковий склад окремих
слів чи цілого тексту, застосовують спеціальне фонетичне письмо, або
фонетичну транскрипцію.
● Фонетична транскрипція – це письмо, за допомогою якого найточніше
передаються звуки в усій їх різноманітності й незалежно від їх ролі в
звуковій системі мови.
● Вимоги, на яких будується фонетична транскрипція:
-кожен звук повинен мати свій особливий знак, який позначається літерами
алфавіту української мови з використанням додаткових знаків;
-кожен знак-повинен завжди вживатися тільки в одному значенні, тобто
завжди означати тільки один який-небудь звук;
-система повинна давати можливість позначати якимось одним спільним
додатковим знаком цілий ряд звуків, що мають одну спільну додаткову
ознаку, тобто вживати єдині додаткові позначки.
● За допомогою діакритичних (розрізнювальних) знаків, що ставляться над і
під буквами, збоку їх, передаються різні відтінки звуків.
● У фонетичному записі здебільшого використовують букви українського
алфавіту. Оскільки мовних звуків дуже багато і для позначення усіх їх не
вистачає букв, використовують додаткові букви і позначки.

11.Палаталізація приголосних
● Пом’якшення, або палаталізація, приголосних звуків відбувається внаслідок
додаткового підняття язикової спинки до твердого піднебіння, що виникає в
певному фонетичному оточенні приголосного звука. Різні приголосні мають
неоднаковий ступінь палаталізації. Так, за даними експериментальних
 досліджень, найвищий ступінь пом’якшення виявляють передньоязикові
зімкнені приголосні, за ними йдуть передньоязикові африкати,
передньоязикові щілинні, далі – губні, задньоязикові та дрижачий [р].
● У зв’язку з цим розрізняють серед палаталізованих приголосних:
-м’які – [д′],[ т′], [н′], [л′], [j],
-пом’якшені – [з′], [с′], [ц′], [д͡з′], [р′],
-напівпом’якшені – губні ( б’ / п’ / в’ / м’ / ф’],
-задньоязикові [к’ / х’],
-горловий [г’],
-неподовжені шиплячі ([ж’, ш’, д͡ж’, ч’).
● Пом’якшення приголосних здійснюється в українській мові у чітко
визначених позиціях:
1) усі приголосні набувають палатальної вимови перед голосним переднього
ряду [і], якщо вони не розділені паузою на стику префікса і кореня, або
частин складноскороченого слова;
2) усі передньоязикові приголосні можуть пом’якшуватися перед голосними
[а], [о], [у], [е];
3) м’які і пом’якшені приголосні [д′, т′, з′, с′, ц′, л′, н′, д͡з′] можуть
вживатися також у кінці слова та в кінці складу;
4) в обмеженій кількості українських слів зберігає незначне пом’якшення
приголосний [v’] перед [а], коли перед цим [v’] вимовляється [с′], [ц′], [д͡з′].
● У словах іншомовного походження можуть вимовлятися пом’якшено всі
приголосні звуки, включаючи й губні, задньоязичні та глотковий.

12. Аналіз асиміляційних процесів

● Асиміляція – уподібнення одного звука іншим, причому обидва такі звуки
можуть входити до складу того самого слова або до складу двох різних слів,
що стоять поруч. Розрізняється асиміляція прогресивна (попередній звук
впливає на наступний) і регресивна (наступний звук впливає на попередній).
● Як регресивна, так і прогресивна асиміляція може бути повною і неповною
(частковою). Повна асиміляція можлива між такими сусідніми
приголосними, в яких усі ознаки, крім однієї, спільні. При повній асиміляції
звук цілком уподібнюється сусідньому (наприклад, «розсіяти» вимовляється
як [россіяти]); Часткова асиміляція можлива між такими приголосними, що
мають дві і більше відмінних ознак.
● При неповній — звук уподібнюється сусідньому частково, напр. за
дзвінкістю (слово «боротьба» вимовляється як [бородьба]) або за глухістю
(слово «нігті» — як [ніхті]).
● Регресивна асиміляція в сучасній українській літературній мові буває:
● 1) за дзвінкістю і глухістю приголосних; Асиміляції за дзвінкістю зазнають
тільки ті глухі, які мають дзвінкі відповідники, однак її не зазнають губні
[п], [ф]. При асиміляції за глухістю відбувається оглушення дзвінких. Лише
в окремих словах і формах окремі приголосні оглушуються. Наприклад:
[кіхті], [ніхті], [лехко], [вохко], [діхтяр]. Може також оглушуватися звук
[з], але якщо він є у складі прийменника або префіксів з- і роз-.
● 2) за місцем і способом творення їх; У цих асиміляціях можна виділити три
основні закономірності:
 - Зубні перед ясенними шиплячими уподібнюються до них ([д], [т], [ц], [з],
[с], [т'], [з'], [с']).
- Ясенні шиплячі перед зубними м'якими [з'], [ц'], [с'] уподібнюються до них.
- Звуки [д], [т], [т'], [д'], перед [з], [ц], [с], і їх м'якими відповідниками
уподібнюються до них.
● 3) за м’якістю і твердістю вимови приголосних. За м'якістю уподібнюються
тільки ті звуки, які мають м'які відповідники. Зокрема цього роду асиміляцій
зазнають зубні приголосні. Ступінь пом'якшення під впливом наступного
приголосного може бути різним. Очевидно, що меншим ступінь
пом'якшення буде на межі між префіксом і коренем, ніж у корені. З іншого
боку, перед пом'якшеними приголосними попередні звуки, як правило
тверді (напр.: свій, срібний — [с] не пом'якшується). Проте в українській
мові є ряд слів, в яких [з], [ц], [с] перед наступним пом'якшеним, а не м'яким
пом'якшуються. Наприклад: світло, звір, цвіт.

13.Дисиміляція приголосних
● Дисиміляція — це таке фонетичне явище, при якому один з двох однакових чи
подібних приголосних звуків у межах одного слова замінюється іншим,
артикуляційно близьким.
● При дисиміляції відбувається заміна одного з двох однакових щодо способу
творення приголосних на інший, відмінний щодо способу творення.
● Дисиміляція, або розподібнення, у фонетичній системі української мови
спостерігається рідше, ніж асиміляція.
● Розрізняють дисиміляцію прогресивну (розподібнюється другий приголосний) і
регресивну (розподібнюється перший приголосний).
Розрізняють також поняття:
● графічна дисиміляція — розподібнення, відтворене на письмі. Наприклад, в
українській мові: рушник, вести.
● дистантна дисиміляція — розподібнення звуків, розділених іншими.
Наприклад, римар > лимар
● контактна дисиміляція — на противагу дистантній дисиміляції —
розподібнення суміжних звуків.
● прогресивна дисиміляція — зміна другого приголосного звука у сполученні
двох. Напр.: близ-ш-ий → ближ-ший -→ ближчий.
● регресивна дисиміляція — на противагу прогресивній —
зміна першого приголосного звука у сполученні двох.
Напр.: вед-ти — вет-ти — вести, сердешний ← сердечний.

● Дисиміляція спостерігається у таких найважливіших випадках:

а) в інфінітивах і віддієслівних іменниках;
б) у нових групах приголосних, що творилися після занепаду редукованих у
давньоруській мові;
в) при творенні форм вищого ступеня порівняння прикметників.
Явища дисиміляції приголосних звуків сприяють зручності у вимові, роблять її
природною та милозвучною. Крім того, вони допомагають краще зрозуміти ті позиційні й
історичні зміни, які становлять фонетичну особливість української мови.
 14.Поняття лексико-фразеологічної норми
● Лексико-фразеологічні норми – розрізнення значень і семантичних відтінків
слів, закономірності лексичної сполучуваності.
● Мовне багатство людини залежить від уміння користуватися лексичним
складом мови (синонімами, антонімами, паронімами, фразеологізмами та
іншими лексико-семантичними категоріями). Псують мову плеоназми,
тавтологія, кальки з російської, просторічні елементи, мовні штампи,
жаргонізми.
● Виконуючи номінативну функцію, лексика миттєво відгукується на зміни в
житті:
1) передає до фонду пасивної лексики слова, що позначають об’єкти, які
перестали існувати;
2) актуалізує одне зі слів синонімічного ряду;
3) розширює значення наявних у мові слів, позбавляє їх ідеологічного
нашарування;
4) засвоює нові слова на позначення об’єктів, що щойно з’явилися чи існують
давно.
Позамовними чинниками впливу на лексику є: демократизація суспільного життя; істотне
послаблення цензури; статус української мови як офіційної; зміни в соціальній структурі
українського суспільства; практичні потреби мовців; мода на певні слова; пошуки нових
засобів вираження.
Зміни не зачіпають основного фонду, збереженого з індоєвропейської та праслов’янської
епох. Неологізація, оновлення лексики відбувається передусім завдяки продуктивності
власних словотворчих засобів. Так, у сучасній мові активізувалося словотворення за
допомогою суфікса –ник- для називання осіб певного роду діяльності, певної професії або
носіїв якоїсь ознаки. Продовжується також традиція ХХ століття у творенні складних слів.
15.Аналіз лексичних відхилень
● Лексичні норми – правила вживання слів. Ці норми, як і інші види,
характеризуються стабільністю та консервативністю, однак їм притаманна й
певна рухливість. Однак відхилення від норм слововживання у практиці має
досить численні. Порушення норм правильного словосполучення
вважається лексичною помилкою. Прийнято виділяти кілька видів
лексичних помилок:
- стилістично невмотивована тавтологія - повтор слова, спільнокореневих слів в
одному або сусідніх реченнях: Ці ліки допоможуть вилікувати вашу хвороби.
- стилістично немотивований плеоназм - дублювання значення у двох словах:
Кожному гостеві нашого заклад подарували пам’ятний сувенір.
- багатослів'я - уживання зайвих слів: Похід князя Ігоря на половців відбувся у квітні
місяці.
- Уживання слів у невластивому значенні: Відкрийте (розгорніть) ваші підручники.
- уживання слів, не властивих літературній українській мові - немотивовані
діалектизми, полонізми, кальки російських лексем, тощо: Він старався (намагався)
допомогти.
- Уживання слів, не властивих зображуванні епосу: На панських полях працювали
раби (кріпаки)
- Некоректне вживання фразеологізмів: клин клином викорінюють (вибивають)
● Помилки на лексичному рівні переважно виникають під впливом
російської, рідше польської мови: карман (кишеня), полка (полиця), одіяло
(ковдра), мусор (сміття), грязь (бруд), забор (паркан), качелі (гойдалка),
 любий (будь-який), коляска (візочок), повезло (пощастило, поталанило),
напиток (напій), взнати (дізнатися, довідатися), клюква (журавлина),
учбовий (навчальний) і т. ін.
● На думку науковців, ˮуживання слова у невластивому йому значенні або
сполученні із словами, з якими воно не сполучається в літературній мові,
заміна його просторічним, діалектним словом або вульгаризмом,
спотворення його будови – все це і є лексичні помилки, що їх треба
усувати“, однак не слід ˮвиганяти діалектизми, а тонко відмежовувати від
літературної мови і знаходити їм місце в доречному побутовому чи
художньому спілкуванні“.
● Лексичні недоліки залежно від характеру й причин, що їх зумовлюють,
можна поділити на групи:
1) вживання слова у невластивому йому значенні;
2) невдалий добір синонімів;
3) сплутування різних за значенням, але близьких за звуковим оформленням
слів (паронімів);
4) уживання зайвих слів;
5) повторення спільнокореневих слів (тавтологія);
6) сплутування українських і російських слів;
7) калькування російських слів і стійких словосполучень.

16.Робота зі словником як засіб збагачення лексичного запасу

● Розвинене мовлення людини – не тільки форма думки, а й сама думка, супутник
мислення, свідомості, джерело пам'яті. Створені за допомогою мови образи, описи
подій, якостей, властивостей найрізноманітніших виявів життя людей є вищим
актом пізнавальної діяльності людини.
● Ознайомлення із словниковим багатством, своєрідністю звукової та інтонаційної
системи, словотворчими властивостями, особливостями граматичної будови,
художньо-зображальними засобами мови розкриває учням духовне багатство
народу, сприяє вихованню патріотизму.
● Обсяг словника конкретної особи залежить від роду її занять, освіченості та здібностей.
Встановлено, що мовець активно використовує близько 3000 слів, а розуміє в 10 разів
більше.
● Славнозвісний ˮСловарь української мови“ за редакцією Бориса Грінченка містить близько
70 тисяч слів.
● Вершиною українського словникарства став одинадцятитомний ˮСловник української
мови“ – перший тлумачний загальномовний український словник, опублікований в 1970 –
1980 роках. Це найбільша мовна скарбниця нашого народу. У ˮСловнику“ близько 135
тисяч слів, однак коли пильніше придивитися, то в ньому виявиться трохи більше слів,
оскільки частина слів не розглядається як реєстрове слово.
● Жоден з українських словників за кількасотлітню історію українського словникарства,
починаючи від знаменитого ˮЛексикона“ Памви Беринди, не містив такого словесного
багатства.

17.Логічність мовлення
● Психологи зазначають: “Нагромадженню мовних знань сприяє не лише
активний процес говоріння, а й процес розуміння”. Звідси, логічність, як ознака
культури мовлення формується на рівні “мислення-мова-мовлення” і залежить
від ступеня володіння прийомами розумової діяльності, знання законів логіки і
грунтується на знаннях об’єктивної реальної дійсності, тобто перебуває в
 тісному зв’язку з точністю. Звідси, погане мовлення є свідченням поганого
мислення. Щоб навчитися добре висловлювати думки, треба навчитися
мислити. Коли мовлення точне, воно логічне.
● Логічне мовлення — це мовлення продумане, виважене, семантично й
структурно впорядковане. Його сутність найбільшою мірою визначається
повною відповідністю сказаного чи написаного певним реаліям життя.
● Логічність мовлення обов’язково передбачає його правильність, розумність, які
втілюються в літературно-нормативних формах слів, у структурах речень,
словосполучень тощо. Усе висловлене має відповідати життєвій правді, її
логіці, реальному станові речей.
● Логічність по-різному виявляється у різних типах мовлення, але є одна
особливість: логічність, як і точність, буває предметна і понятійна. Предметна
логічність полягає у тому, що смислові зв'язки між мовними одиницями, які
встановлюються в процесі мовлення, відповідають смисловим зв'язкам у
реальному світі. Понятійна логічність — це відображення структури логічної
думки і її розвитку в семантичних зв'язках, структурах і поєднаннях мовних
елементів, які використовуються у конкретному випадку.
● Логічне мовлення формується на основі:
- навичок логічного мислення, спрямованого і на нагромадження нових знань, і на
передачу цих знань співбесідникові.
- знання мовних засобів, якими можна оформити думку
- володіння технікою смислової зв’язності, тобто логікою викладу. Кожен фактор
удосконалюється впродовж життя людини, і якщо логіку викладу може
контролювати оточення, то логіку пізнання контролює сам мовець.
● Логічність мовлення ґрунтується на правдивості мислення. Воно здебільшого
істинне, але може становити собою і вияв фантазії як елемент людського буття,
сприймання й відтворення дійсності.
● Логічне мовлення ґрунтується на системних мовних зв'язках. Якщо зв'язки не
порушуються — мовлення логічне, якщо порушуються — виникають алогізми.
Кожен стиль має свій вияв логічності.
● Для наукового стилю характерна відкрита логічність. Вона розкриває шлях
пізнавальної діяльності мовця, шлях пізнання істини, тому передумовою
логічності є збереження послідовності дій і процесів.
● У художньому стилі хронологія може порушуватися, бо це не дзеркальне
відображення дійсності, а результат сприйняття дій, фактів через художній
образ, який породила уява автора.
● У розмовному стилі порушення деяких правил логічної організації мовлення
може запобігти сама ситуація. Проте вміле використання ресурсів мови
відповідно до ситуації є однією з умов логічності.
18.Чистота мови

● Чистота мови нормативного акта тісно пов'язана з правильністю мови і

нормативністю: якщо у мовленні немає порушень лексичних, стилістичних,
орфоепічних та інших норм, воно вважається чистим. .
 ● Чистота мови передбачає відсутність позалітературних елементів -
просторічних слів, діалектизмів, жаргонізмів, плеоназмів, слів-паразитів,
суржику тощо.
● Чистота мовлення на рівні вимови досягається суворим дотриманням
орфоепічних норм (вимова голосних та приголосних звуків, звукосполучень,
наголос у словах). Тому недопустимі такі порушення: зеркало (дзеркало),
не́нависть (нена́висть).
● Просторічні слова мають знижений (згрубілий, іронічний) колорит, властиві
розмовно-побутовому стилю, відзначаються невимушеністю,
фамільярністю. У діловому документі такі слова (біганина, брехати,
викарабкатись, змахувати (на когось), поцупити, скиглити тощо) є
неприпустимими.
● Діалектизми - слова з обмеженою сферою вживання (цевот, тута, типіро, в
цему тощо), характерні для жителів певної місцевості, у діловому стилі не
вживаються.
● Жаргонізми - слова, що відображають специфіку людей, об'єднаних
спільністю інтересів (насамперед, професійних), та їхнє вживання небажане,
оскільки вони надають документу характеру просторіччя (бігунок -
обхідний лисі, махнути, сачку вати, кумекати тощо). Іноді жаргонізми
адаптуються і набувають загальновживаного характеру, що створює
можливість їхнього використання в документах (самогон, притон, виручка,
звідництво).
● Втрата контролю над власним мовленням може призвести до появи слів-
паразитів - зайві, повторювані слова, що не мають змістового навантаження
у фразі (реально, mina, от, знаєш, ну, так би мовити тощо). Спостерігаються
в усній формі ділової мови, засмічують її.
● Архаїзми - застарілі слова, що з різних причин (найчастіше -соціальних)
вийшли з ужитку (пристав, присяжні засідателі, податель, подаяніє, сіє
прошеніє тощо). їх не слід штучно витісняти з мови права, оскільки тут
спостерігається власна традиція наступництва у слововживанні.
● Історизми - слова, що передають назви зниклих предметів, явищ
(губернатор, волость, соцький, магдебурзьке право, непман, МТС і под.).
Вони можуть входити до активного словника як назви відроджених за нових
умов реалій (прапорщик, династія, гувернантка тощо).
● Суржик - мова, у якій штучно об'єднані без дотримання літературних норм
елементи різних мов (кидатися в очі, не дивлячись на відсутність, дане
питання, у відповідності з діючим законодавством, свідком являється особа,
згідно статті тощо). Це збіднена мова, позбавлена краси й виразності.
Найпоширеніший у побутовому мовленні, звідки він активно потрапляє на
сторінки преси, книжок, у ділові документи. Боротьба із суржиком - одне з
головних завдань у галузі підвищення культури української мови.
● Засмічують мову і недоречно вжиті іншомовні слова. І не лише з мов
віддаленої спорідненості, а й з мов споріднених. Хіба приємно чути щось на
кшталт “Я не вспіваю”, “Не зря мені приснився той сон”.
● Чистота мови нормативного акта - це його естетичність і досконалість.
● Усі комунікативні ознаки культури мови взаємопов'язані і взаємозалежні.
Не може бути мова юридичного документа точною без правильності,
логічності, чистоти мовного оформлення. Юристу, законотворцю слід дбати
про високу культуру і справжню красу мови права.

19.Виразність мови
Немає науки, яка б навчила добре бачити або чути, але є наука, що може навчити добре
говорити - це виразне читання, а ширше - виразне мовлення, риторика.
Не може бути людини, котра не могла б навчитися добре говорити.
Виразність мовлення формується впродовж усього життя: і мовленням середовища(сім’ї,
друзів). і мовленням авторитетів ( вчителів, майстрів сцени), і художньою літературою.
● Виразність мовлення -  багатоаспектна проблема, яка розглядається у
лінгвістиці, психології та лінгводидактиці.
● Поняття «виразність мовлення» поєднує в собі два окремі, але
взаємозалежні аспекти, що становлять діалектичну єдність: емоційну
насиченість (експресивність) та образність (зображувальність).
● Експресія мовлення - це комунікативна якість культурного мовлення,
особливість його структури, яка впливає не лише на свідомість, а й на емоції
читача і слухача, підтримує його увагу та інтерес.
● Щодо виразності, то учені виокремлюють такі типи: структурну, образно-
емоційну, поняттєву та змішану (Б. Головін); структурно-інтонаційну й
логічну (Н. Бабич); експресивно-фонетичну, експресивно-морфологічну
(словотворчу), експресивно-лексичну та експресивно-синтаксичну
● Виразного читання потрібно навчати всіх, а не лише тих, хто виявляє до
цього вроджені здібності, бо в сучасному суспільстві не повинно бути
людини, котра не володіє культурою усного слова, основу якого закладає
виразне читання.
● Зрозуміло, що поки сучасний мовець не усвідомить, що потреба культури
мовлення є для нього органічною, поки не сприйматиме її як етичну норму,
жоден учитель не зможе навчити учнів доброго мовхення.
● Отже, виразне читання є найважливішою практичною основою виразного
мовлення, тому навчитися його у першу чергу повинен кожен, чия майбутня
професія пов’язана з усним словом. А оскільки живе слово здатне творити
чудеса, то варто докладати зусиль, щоб нашою майстерністю творилася
краса людського мовного спілкування.
● Виразність мовлення досягається за таких умов:
a. самостійність (а не за шпаргалкою) мислення мовця;
b. інтерес мовця до того, про що він говорить чи пише;
c. добре знання мови й виражальних засобів;
d. досконале володіння стилями мовлення;
e. систематична мовна практика;
f. свідоме бажання мовця говорити або писати виразно;
g. розвинутий хист, “чуття” мови.

20.Образність мови
● Одну з особливостей мовлення становить й ого образність — спосіб
передавання певних понять через художні образи, якими відтворюється не
зовсім звичне бачення, сприймання людиною навколишнього світу і себе в
 ньому. Найповніше образне мовлення реалізується в художньому стилі
мови. Образність мовлення - це вираження однієї і тієї ж думки, одного і
того ж граматичного значення різними способами.
● Образне мовлення звичайно стосується емоційної сфери людини, позитивно
чи негативно налаштовує її щодо інших, спонукає до словесної відповіді,
певної фізичної дії, роздумів, міркувань. Воно протиставляється мовленню
звичному, нетропеїчному, позбавленому переносності, образності.
● У своєму типовому і найповнішому вияві образність мовлення представлена
в усіх жанрах художньої літератури, особливо в творах талановитих
письменників, які навіть найпростішими, найзвичайнішими словами
створюють винятково й максимально образні, стилістично майстерні тексти.
● Образність мовлення налаштовує мовців на почуттєво-емоційне сприймання
того, що наявне в природі і в суспільному житті.
● Отже, образність мови - одна з його своєрідних позитивних якостей.
Образне мовлення найвиразніше передає розумово-почуттєвий стан
людини.

21.Принципи української орфографії

● Орфографія – історично сформована система правил, що визначають
написання слів згідно з усталеними нормами. Центральним поняттям
правопису є орфограма, під якою розуміють написання слова, що
вибирається з кількох можливих і ґрунтується на сформульованому і
закріпленому в системі орфографії правилі.
● Сучасний український правопис, або орфографія, базується на певних
принципах – тих закономірностях, які визначають правиловивідні
теоретичні положення.
● Більшість дослідників орфографії вважає, що в основі українського
правопису лежить фонетичний і морфологічний принципи.
● Для фонетичного принципу характерна передача слів на письмі так, як вони
чуються і вимовляються в літературній мові.
● Морфологічний принцип полягає в тому, що морфеми незалежно від
звучання і позиції в слові завжди пишуться однаково. За традиційним
принципом слова передаються так, як вони писалися в історичному
минулому.
● В українському правописі названо також диференційні, або семантико-
диференційні написання, вживання яких залежить від смислового значення
слів чи словосполучень.
● Оскільки письмо в українській мові в своїй основі фонематичне,
співвідносність писемних знаків з фонемами не завжди послідовна, в ряді
випадків вона порушується. Цим зумовлюється потреба у правилах, що
регулюють передачу на письмі звукового складу мови.

22. Орфографічні норми

● Орфографічні норми – загальноприйняті правила передачі звукової мови на письмі.
Орієнтація в написанні на останнє видання “Українського правопису” та на
нормативні словники. Тобто орфографія визначає правильне написання звуків
 літерами, написання слів разом, окремо, з дефісом, вживання великої букви,
правила переносу частини слова з рядка в рядок, окрім того, орфографія регулює
написання афіксів і закінчень, відмінювання слів. Орфографічні норми охоплюють
правила написання слів та їх частин.
● Слова в українській мові пишуться за такими принципами:
-фонетичним (пишуться так. як і вимовляються): випробувати, підрозділ, дата,
бланк;
-морфологічним (позначення на письмі складових частин слова незалежно від
їхньої вимови): підписуєшся, укладається. сміється, зчитувати, хвилюєшся;
-історичним (традиційним; букви, морфеми, слова пишуться за традицією, а не
відповідно до існуючих норм): дзвінок, рівень, меншості, зосереджений, черговий;
-смисловим (диференціюючим; різне написання однозвучних слів, які мають
неоднакове написання): напам’ять / на пам’ять, вишневе / Вишневе, проте / про те.
● Написання слів разом, окремо і через дефіс У сучасній українській мові діє
загальне правило
ОКРЕМО пишуться всі самостійні та службові слова. Але незначна частина слів
має свої правила. Слід розрізняти слова і схожі (омонімічні) з ними
словосполучення напам’ять і на
пам’ять, назустріч і на зустріч, проте і про те, зате і за те, якби і як би, вбік і в бік,
вгору і в гору. Словосполучення, що злилися водне слово, стали прислівниками,
пишуться разом завтра, опівночі, нанівець, нашвидкуруч, напередодні, щовечора,
щорічно, навперейми, навпростець, навкоси, навпіл, навпроти, досхочу, всмак,
щиросердно тощо.
РАЗОМ пишуться
1) складні іменники, що утворилися з допомогою сполучних голосних лісостеп,
чорнозем, водогін, легкоатлет, медозбір, снігопад, листопад, землероб складні
слова без сполучних голосних перекотиполе, Трипілля, болиголов, П’ятихатки,
шістдесятиріччя;
2) складні слова з частками пів-, напів, спів, полу піввідра, півпаляниці,
напівповний,
полумисок, співдружність;
3) складні слова, що утворилися з підрядних словосполучень народна пісня –
народнопісенний, сільське господарство – сільськогосподарський, багато води –
багатоводний, збирати зерно – зернозбиральний, швидко діяти
– швидкодіючий, довгий вік
– довговічний. 
ЧЕРЕЗ ДЕФІС пишуться слова, що є незалежними одне від одного і, наблизившись
фонетично, складаючи одне поняття, не злились остаточно водне слово, зокрема:
1) слова, що не мають сполучного голосного хата-читальня, ракета-носій, дизель-
мотор, блок-система; географічні назви Франкфурт-на-Майні, Івано-Франківськ,
Рава-Руська;
2) повторення синонімічних слів плаче-ридає, думає-гадає, Зайчик-Побігайчик;
3) повторення того самого слова ледве-ледве, далеко-далеко, рідний-рідний;
4) сполучення слів, що мають приблизне значення день-другий, сотня-дві, туди-
сюди;
5) слова з часткою пів- у власних назвах пів-України, пів-Києва, пів-Європи;
6) прикметники, утворені від двох і більше слів, що перебувають у сурядному
зв’язку:
фізико-математичний (фізика і математика, історико-філологічний (історія і
 філологія,
фінансово-економічний (фінанси і економіка
7) прикметники, що означають поєднання двох окремих кольорів або їх відтінків,
напр.:
жовто-блакитний, сніжно-білий, темно-зелений, криваво-червоний, блідо-рожевий.
● Уживання великої літери З великої літери пишуться
– перше слово в реченні
– усі антропоніми (прізвища, імена, по батькові, псевдоніми
– назви божестві релігійних свят Бог, Господь, Богородиця, Різдво, Пречиста, Великдень;
– індивідуальні назви міфологічні (Зевс, Перун, Венера, Прометей), тварин (Жучка,
Гнідий, Мурка, Минька), дійових осіб у байках, казках (Котигорошко, Морозенко, Дід
Мороз) тощо
– назви держав, країн, материків Україна, Росія, Казахстан, Азія, Балкани;
– одиничні астрономічні, географічні назви Марс, Місяць, Земля, Юпітер, Сатурн;
– перше слово складних офіційних назв Криворізька міська рада народних депутатів,
Криворізький державний педагогічний університет, Національний педагогічний
університет імені М. П. Драгоманова;
– урядові назви й назви партій, громадських організацій Кабінет міністрів України,
Генеральний прокурор України, Народний Рух України;
– власні назви газет (“Голос України, Вечірній Київ, “Кур’єр Кривбасу”), журналів
(“Дивослово”, Дзвін, “Саксагань”), підприємств, установ (спорткомплекс “Олімп”,
навчально-виховний комплекс “Руданочка”).
● Правопис слів з апострофом 
Українська мова має специфічний нелітерний знак – апостроф, що
використовується для передання твердої, роздільної вимови приголосних, що не
зливаються з наступними звуками б’ють, в’яз, з’їзд, інтерв’ю, комп’ютер, подвір’я,
об’єкт, під’їзд. У російській мові в аналогічних позиціях (роздільної вимови)
вживається твердий роздільний знак.
Апостроф вживається:
1) після губних звуків б, п, в, м, ф перед я, ю, є , ї б’ється, п’ять, дев’ять,
п’ється, п’яний, м’ятний, м’який, в’юн, верф’ю, солов’ї, зв’язок, пам’ять,
торф’яний;
2) після префіксів, які закінчуються на приголосний, перед я, ю, є, ї з’їзд, під’їзд,
з’єднання, від’ємний, без’ядерний, роз’ярити;
3) після р перед я, ю, є, ї, якщо вони позначають два звуки подвір’я, сузір’я,
матір’ю. В іншомовних словах апостроф ставиться в таких самих позиціях, які в
питомих українських лексемах або словах, що не сприймаються як запозичені.
Проте, апостроф ставиться перед я, ю, є не тільки після губних тара й після
шиплячих та задньоязикових, якщо вони вимовляються твердо і букви я, ю, є
позначають два звуки
прем’єра, об’єкт, бар’єр, Х’юстон, ін’єкція, кон’юнктура, п’єдестал, В’єтнам тощо.
Апостроф не ставиться:
– якщо йотовані букви я, ю, є передають м’якість попереднього приголосного
звука, то він звучить м’яко, звука й немає й вимова є плавною, а
нероздільною свято, цвях,
морквяний, тьмяний, мавпячий, духмяний, дзвякнути, рутвяний;
– в іншомовних словах, якщо я, ю, є передають м’якість попереднього
приголосного, не чується звук й і відповідно вимова є нероздільною, а
плавною бюро, пюре, манікюр,
рюкзак, гравюра, кювет, нюанс, Мюнхен, бюрократ, бюлетень, бюджет, бюст,
мюзикл.

23.Пунктуаційні норми
● Пунктуаційні норми - це система правил, що регулюють вживання розділових знаків:
крапки, трьох крапок, знака оклику, знака питання, коми, крапки з комою, двокрапки,
тире, лапок, дужок, абзацу. Свідоме засвоєння пунктуаційних норм сприяє виробленню
умінь і навичок безпомилкового вживання розділових знаків.
● Знаки пунктуаційної системи називаються пунктограмами. Роздільну функцію
виконують такі розділові знаки: крапка, знак питання, знак оклику, кома,
крапка з комою, тире, двокрапка, багато крапок, знак виноски (покликання). За
значенням знаки поділяються на віддільні (крапка, крапки′, знак питання, знак
оклику, кома, крапка з комою, двокрапка, тире), відокремлювальні (кома, дві
коми, тире, два тире) і видільні (дві коми, два тире, дужки і лапки). Розділові
знаки бувають одиничними і парними.
● Правила вживання крапки:
1. Крапка ставиться у кінці розповідного та спонукального речень, якщо вони
вимовляються без окличної інтонації; при скороченні слів: доц., проф.
2. Крапка не ставиться в абревіатурах між складовими частинами: ОДАБА, неп; після
заголовків, на штампах, вивісках, печатках: Троянда (заголовок), Сільпо (вивіска); у
скорочених назвах метричних мір: г (грам), дм (дециметр).
● Правила вживання знака оклику:
Знак оклику ставиться у кінці речень, що вимовляються з окличною інтонацією; у кінці
окличного називного речення; у кінці окличних речень, що починаються
словами хвала, слава, скільки, як, який, ганьба, що то за, до чого ж; після звертань,
що вимовляються оклично; після вигуків та слів так, ні.
● Правила вживання знака питання:
Знак питання ставиться у кінці питального речення, якщо воно вимовляється з
питальною інтонацією; у кінці риторичного питального речення.
● Правила вживання лапок:
1. Лапки використовують для виділення назв газет, книг, журналів, заводів, фабрик,
товариств, об’єднань тощо, якщо ці назви вживаються у тексті із загальними словами;
для виділення цитат прямої мови.
2. Лапки не використовують на позначення власних назв неумовного
характеру: Одеська державна академія будівництва та архітектури.
● Правила вживання дужок:
Дужки використовують для позначення прізвища автора після цитат, речень, уривків
тощо; для наведення прикладів; для виділення вставних слів і речень; для виділення
імен і прізвищ, що знаходяться після займенників; для виділення підзаголовків,
розшифрування назв; для пояснення іншомовних та маловідомих слів; для виділення
ремарок у драматичних творах при прямій мові.

● Правила вживання двокрапки:

Двокрапка використовується при прямій мові та в діалогах після слів автора; у
простому реченні після узагальнюючого слова перед однорідними членами речення; у
складному реченні між простими реченнями, якщо друге розкриває зміст першого або
доповнює його чи вказує на причину.
● Правила вживання крапки з комою:
 Крапка з комою використовується між однорідними членами речення, коли вони
поширені; між частинами складносурядного чи безсполучникового речення, особливо
коли всередині таких речень уже є розділові знаки.

24.Морфологічні норми і поширені відхилення від них

● Морфологічні норми – це загальноприйняті правила вживання граматичних

форм слів, що вивчає розділ мовознавства морфологія; норми, що регулюють
вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів поєднання з іншими
словами.
● Морфологічні помилки - вид граматичних помилок, які пов’язані з порушенням
творення граматичних форм, спотворення морфологічного складу слова:
неправильне вживання відмінкових закінчень іменників, форм числа, дієслівних
форм.
● Найбільше помилок - при відмінюванні іменників чоловічого роду 2 відміни, це
зокрема стосується форми родового відмінка однини: поблизу гуртожитка.
● Відхилення від норм спостерігається і при творенні інших форм слів,
наприклад: самий гарний (найгарніший) - ступені порівняння прикметників;
неправильне визначення роду іменників - ажурна тюль(ажурний), по інститутам
(інститутах).
● Багато помилок пов’язано з утворенням форми кличного відмінка від імен по-
батькові, який зазвичай замінюють формою називного, наприклад: Олена
Іванівна.
● Також типовими порушеннями морфологічної норми є вживання форми
давального відмінка однини чоловічого роду: ректорові Шелюкові Івану
Дмитровичу.
● Актуальним також є питання використання роду іменників у назвах професій,
звань, посад. Вони вживаються в чоловічому роді. Однак щоденно засоби
масової інформації обговорюють роботу “прем’єрки”, зустрічі з видатною
“мисткинею” та інтерв’юють “ректорку”.
● До категорії слабких морфологічних норм увійшли:
1) слова, в яких припускаються помилок у визначенні граматичного роду;
2) іменники, в утворенні відмінкових форм яких виникають певні труднощі;
3) форми ступенів порівняння;
4) форми непрямих відмінків числівників;
5) певні форми дієслів архаїчної групи та наказового способу.

25.
Речення як основна одиниця мови і мовлення
● Граматично організована одиниця мови, яка складається з одного слова або
групи слів, виражає відносно закінчену думку, почуття або волевиявлення і має
інтонацію повідомлення, називається реченням. Кількість самих лише
визначень речення як синтаксичної одиниці у науковій літературі коливається
від 300 до 600. Найпоширенішим є визначення речення В.В.Виноградова, який
трактує речення як інтонаційно і граматично оформлену найменшу
комунікативну одиницю, що служить головним засобом формування,
вираження думки, вольових почуттів і емоцій.
● Речення має низку семантичних ознак:
а) речення є комунікативною одиницею, одиницею спілкування;
 б) за допомогою речення формується і втілюється думка;
в) речення має модально-часовий план, тобто предикативність;
г) у плані актуального членування речення може поділятися на ˮдане “ (тему,
вихідне у висловлюванні і ˮнове“ (рему, основне, комунікативний центр у
висловлюванні).
● Структурні ознаки виявляються у його структурних схемах (моделях) і
формах вираження компонентів структурних схем.
● Граматичні ознаки речення: предикативність (речення щось стверджує
або заперечує, виявляє відношення ознаки (якості, властивості, дії тощо),
вираженої присудком, до предмета думки, вираженого підметом);
модальність (виражає відношення змісту висловленого до дійсності та
ін.; інтонація (оформлює закінченість речення і членування на
синтаксичні одиниці); граматична організованість; відносна смислова
закінченість.
26.Типи речень за метою висловлювання

● Усі речення залежно від мети висловлювання поділяються на розповідні,

питальні, спонукальні.
● Розповідне речення
Розповідним називається речення, у якому міститься повідомлення про якісь
факти, події чи явища дійсності. Інтонація розповідного речення характеризується
зниженням тону наприкінці речення.
Наприклад: Золоте свічадо розливає теплі ноти дня (О. Довгоп'ят ).
● Питальне речення
Питальним називається речення, яке містить запитання, що спонукає
співрозмовника до відповіді, до роздуму над відповіддю. У таких реченнях тон
підвищується на тому слові, що містить смислове запитання. У кінці питального
речення ставиться знак питання.
Наприклад: Чом верба свої віти над водою так уклінно нагиба? (П. Усенко).

На початку питального речення можуть стояти питальні займенники (хто, що,

котрий тощо), питальні прислівники (як, де, звідки, навіщо, відколи тощо) і
питальні частки (хіба, невже, чи, що за). Питання виражається також за допомогою
питальної інтонації.
● Риторичне речення
Риторичні речення - це речення, які не вимагають відповіді, бо вона вже міститься
в самому питанні.
Наприклад: Хіба можливо матір посварити із немовлям? (М. Рильський).

● Спонукальне речення

Спонукальним називається речення, що виражає спонукання до дії у формі

прохання, поради, наказу, заборони, вимоги, заклику, перестороги тощо.
Наприклад: 1. Хай доля матері всміхнеться і рушником застеле слід (В. Москвич ).
2. Розкажи мені казку теплим голосом ночі, срібним променем дня (Н. Одинець). 

Спонукання найчастіше виражається дієсловами наказового способу, інфінітивом,

різноманітною за своїм виявом спонукальною інтонацією. Більш піднесеним тоном
вимовляються речення, що виражають наказ, заклик, застереження.
 ● Види речень за інтонацією

Розповідні, спонукальні та питальні речення можуть вимовлятися з підсиленою

інтонацією, тобто вони стають окличними. Оклична інтонація на письмі
передається за допомогою знака оклику. Відсутність знака оклику свідчить про те,
що речення є неокличним.
Наприклад: 1. Ліси мої, хто вас убереже?! (О. Пахльовська). 2. І сонце яре з
глибини небес сипнуло світанкову позолоту! (М. Боровко).

Інтонаційне забарвлення окличних речень залежить від змісту речення. Позитивні

емоції виражаються рівною висхідною інтонацією. Негативні емоції передаються
висхідно-нисхідною інтонацією.

27.Порядок слів у простому реченні

● Порядком слів (або словоладом) називається властиве мові
взаєморозташування слів у реченні, зумовлене змістом і граматичною
структурою самого речення.
● Розрізняють два типи порядку слів:
1) прямий, або звичайний, порядок
2) зворотний порядок, або інверсія.
● Порядок слів в українській мові виконує три пов’язані між собою функції:
синтаксичну, семантичну і стилістичну. Прямий порядок слів має свої
закономірності, що склалися історично.
● Порядок слів допомагає відрізняти:
а) підмет від іменного присудка, коли вони обидва виражені формою
називного відмінка – підметом у таких реченнях є іменник, що стоїть на
першому місці;
б) підмет від складової частини головного члена в безособовому реченні,
коли вони виражені інфінітивом: препозитивний інфінітив є в ролі підмета;
в) означення, виражене прикметником, від присудкового члена, вираженого
прикметником: препозитивний прикметник – в ролі означення,
постпозитивний – в ролі присудкового члена.
● У простому двочленному реченні підмет (його група) посідає перше місце,
а присудок (його група) – друге.
● Прямий порядок допомагає розрізнити підмет (перше місце) і прямий
додаток (третє місце), тобто розпізнати називний відмінок і знахідний.
● За прямого порядку слів різні дієслівні та іменні присудки – на другому
місці щодо підмета. Інфінітив дієслівного складеного присудка, іменна
частина іменного складеного присудка, відповідна їм частина головного
члена одночленного речення, дієслівні присудки, що означають рух або
буття, а також головний член заперечних безособових речень немає (нема)
та його синоніми при прямому порядку слів стоять на першому місці в
реченні. Головний член в означено-особових та узагальнено-особових
реченнях, дієслівний присудок у складеній формі наказового способу в
бажальних двочленних реченнях, у реченнях із зображенням стану природи
присудок вживається на першому місці.
● Другорядні члени речення також розміщуються за певними правилами.
Прямий додаток міститься після пояснюваного слова. Додаток в О.в.,
 означаючи знаряддя, речовину чи матеріал має звичайне місце після
дієслова – після присудка чи голосного члена в одночленних реченнях.
Додаток у формі Д.в., означаючи особу, якої стосується стан, виражений
пояснюваним предикативним членом займає перше місце у реченні при
прямому порядку слів. Місце додатка змінюється залежно від необхідності
його наголошення.
● Означення: а) невідокремлені узгоджені означення містяться перед
пояснюваним словом; б) неузгоджені та відокремлювані (переважно) –
після іменника.
● Прямий та змінений порядок слів властивий і обставинам.

28. Аналіз будови ССР

● Складносурядні речення – це речення, синтаксично рівноправні предикативні
частини якого поєднуються в одне граматичне й смислове ціле сурядними
сполучниками. Наприклад: Скрізь якась покора в тишині розлита, і берізка
гола мерзне за вікном (В. Сосюра).
● Основні ознаки складносурядного речення:
а) рівнозначність предикативних частин: вони виступають як відносно самостійні й мають
певну синтаксичну незалежність;
б) сполучники сурядності, що поєднують предикативні одиниці в одне ціле й завжди
знаходяться між цими предикативними частинами, не належачи жодній із них;
в) позиція предикативних одиниць: одна з них не може знаходитися в середині іншої;
г) інтонація сурядності.

● Складносурядні речення поділяють на елементарні і неелементарні.

Елементарні структури є вихідними, базовими й складаються з двох предикативних
частин: Літа ніколи не повертаються до людини, а людина завжди повертається до своїх
літ... (М. Стельмах).
Неелементарні складносурядні речення складаються не менше ніж із трьох предикативних
частин, напр.: П’янить ромашкою трава, і він неначе у жнива приліг спочить, сказати
слово, а тільки рана випадково йому дихання забава (А.Малишко).

● Складносурядні конструкції поділяють на речення відкритої і закритої структури.

Складносурядні речення відкритої структури можна кількісно розширити, доповнити
предикативними частинами, напр.: Чи то солов’ї щебетали, чи капали роси з туманів, чи
трави співали квіткам? (О. Олесь). Належать утворення з темпоральними відношеннями
між частинами та розділові складносурядні речення.
Складносурядні речення закритої структури поєднують лише дві предикативні частини і
виражають зіставні, протиставні та градаційні відношення, напр.: Він був дуже здоровий з
природи, але і в нього вже не вистачало сил (О. Довженко).

● Засобами вираження зв’язку між простими реченнями в складносурядному, як і

зв’язку між однорідними членами в простому реченні, є інтонація і сполучники
сурядності (єднальні, приєднувальні, протиставні і розділові); крім того, смислові
відношення між простими реченнями в складносурядних із сполучниками
виражаються чіткіше, вони більш різноманітні, ніж у подібних безсполучникових
складних реченнях.
● Сполучники сурянодності поділяються на єднальні, протиставні і розділові.
 ● Семантичні типи складносурядних речень
Основні семантичні типи складносурядних речень:
1. Часові – семантичний різновид єднальних складносурядних речень. Їм властива
повна або часткова часова симетрія.
2. Зіставні – виражають зіставні відношення між сурядними частинами.
3. Протиставні – характеризуються контрастним змістом сурядних частин.
4. Розділові – вказують на реальний вияв лише одного із двох явищ.
5. Приєднувальні – виражають відношення доповнення.
6. Градаційні – побудовані на розрізненні сурядних частин у комунікативних
позиціях теми і реми.
7. Причинно-наслідкові – побудовані на двобічних відношеннях: одна сурядна
частина вказує на причину, інша – на наслідок.
8. Умовно-наслідкові – являють собою трансформацію складнопідрядних речень із
підрядними умови.
9. Обмежувальні – вказують на обмеження вияву якогось явища.

29. Аналіз будови СПР

● Складнопідрядним називають різновид складного речення, дві або більше
предикативних частин якого поєднані підрядним зв’язком і в якому одна
частина підпорядковується іншій.
● Диференційною ознакою таких конструкцій є синтаксична нерівноправність
поєднуваних підрядним зв’язком частин.
● Частина складнопідрядного речення синтаксично залежна від іншої
називається підрядною, а яка підпорядковує підрядну – головною.
● Розрізняють такі види підрядного зв’язку: передбачуваний і
непередбачуваний.
● Важлива формальна ознака таких речень – сполучниковий і
безсполучниковий зв'язок.
● Головна формально-синтаксична і семантико-синтаксична ознака
складнопідрядних речень – елементарність / неелементарність їх структури.
● У формально елементарних складнопідрядних реченнях дві предикативні
частини (головна і підрядна) поєднані підрядним сполучниковим чи
безсполучниковим зв’язком. Семантично елементарне складнопідрядне
речення утворюють тільки дві семантично елементарні предикативні
частини (вихідні семантично елементарні прості речення) та одне
семантико-синтаксичне відношення (часове, причинове, цільове, допустове,
умовне, порівняльне). У формальному плані семантично елементарні
складнопідрядні речення є сполучниковими і безсполучниковими
конструкціями.

● З урахуванням семантико-структурних ознак виділяють кілька типів

складнопідрядних речень:

-з підрядними означальними (атрибутивними);

-з підрядними з’ясувальними; з підрядними місця; з підрядними часу;
-з підрядними обставинними: способу дії, міри і ступеня; порівняльними,
причини; мети; умови; допусту, наслідку; , супровідними;
-складнопідрядні речення зі зіставними відношеннями між частинами;
 ● -складнопідрядні речення з пояснювальними відношеннями між
частинами. У сучасному мовознавстві загальновизнаною є
структурно-семантична класифікація складнопідрядних речень, що
враховує структурні і семантичні параметри складнопідрядних
конструкцій. Згідно з цією класифікацією виділяють складнопідрядні
речення нерозчленованого типу (з підрядними прислівними) та
розчленованого типу (з підрядними, що стосуються усього головного
речення). У реченнях нерозчленованого та розчленованого типу
виявляється різний ступінь спаяності предикативних частин.

● Складнопідрядні речення можуть являти собою або елементарні

конструкції (дві предикативні частини), або неелементарні
(багатокомпонентні), які складаються з трьох і більше предикативних
частин. Складнопідрядні речення найчастіше бувають
неелементарними синтаксичними одиницями. Кожне з
неелементарних складнопідрядних речень членується на синтаксичні
блоки, які охоплюють як одну предикативну частину, так і декілька.
● З-поміж неелементарних складнопідрядних речень виділяють такі
класи:
1) конструкції з супідрядністю;
2) конструкції з послідовною підрядністю;
3) конструкції з супідрядністю і послідовною підрядністю (змішаного
типу, або контаміновані).
● Конструкції з супідрядністю – неелементарні складнопідрядні речення, у
яких дві або більше підрядних частин залежать від опорного чи
співвідносного слова головної частини або від головної частини в цілому.
Залежно від характеру вираження в цих реченнях підпорядкованості
підрядних частин розрізняють два види супідрядності: а) супідрядність
неоднорідну; б) супідрядність однорідну.

30.БезсполучниковіСР
● Безсполучникове складне речення – це складне речення, частини якого з'єднуються
в одне смислове та граматичне ціле інтонацією.
● Є два види смислових відношеннь:
-з однорідними частинами, що є рівноправними, наприклад:
Сонце на небі, вітер дує, тихо по морю яхта пливе;
-з неоднорідним частинам, одна з яких пояснює іншу, наприклад:
Бачу здалека: хмара по небу пливе.

● Між реченнями у безсполучниковому складному на письмі ставляться кома, крапка

з комою, двокрапка, тире.

● КОМА
Якщо частини безсполучникового складного речення вказують на одночасність або часову
послідовність явищ, подій тощо, між ними ставиться кома. Наприклад: Мороз притискує,
зривається північний вітер, мете сніг через рейки (О. Десняк);
 ● КРАПКА З КОМОЮ
Якщо частини безсполучникового складного речення менше пов'язані між собою за
змістом чи дуже поширені, або в середині їх є вже розділові знаки, то між ними ставиться
крапка з комою. Наприклад: Веселому жартівливому меншому братові хотілося говорити;
старший знехотя кидав йому по кілька слів (І. Нечуй-Левицький);

● ДВОКРАПКА
Двокрапка ставиться між реченнями, що входять до безсполучникового складного
речення:
-якщо друге речення вказує на підставу, причину того, про
мовиться у першому: Мир у світі таки буде: його хочуть усі люди (нар. тв.); Любіть книгу:
вона допоможе вам розібратися в строкатому сплетінні думок, навчить вас пова-лсати
людину (М. Горький);
-якщо друге речення розкриває зміст першого в цілому або якогось із його членів: Ти
знаєш приказку: перш ніж: запалає вогонь, мусить вибухнути сірий дим (М.
Коцюбинський); В осінній час сім погод у нас: сіє, віє, туманіє, шумить, мете, гуде і зверху
йде (нар. тв.);
● ТИРЕ
Тире ставиться між частинами безсполучникового речення, коли:
-наступна частина виражає наслідок або висновок із того, про що йдеться в попередній,
наприклад:
Ластівки літають високо - завтра нічого не буде;
-зміст частин протиставляється або зіставляється, наприклад:
Ще сонячні промені сплять — досвітні огні вже горять (Леся Українка);

-наступна частина порівнюється за змістом з попередньою, наприклад:

Гляне — воду витре.
Першу частину таких речень вимовляють із підвищенням тону, а після паузи тон потрібно
знизити.

31.Аналіз безсполучниково- сполучникових складних конструкцій.

● Складні речення, в яких поєднуються різні види сполучникового (сурядного

і підрядного) та безсполучникового зв’язку, називають ще й реченнями
мішаного типу або безсполуниково- сполучниковими складними
конструкціями.
Конструкції з підрядністю і безсполучниковістю, у цьому
типі сполучниково-безсполучникових речень ведучою
здебільшого є безсполучниковість. Залежно від характеру
безсполучниковості виокремлюють три різновиди конструкцій:
з підрядністю і однорідною безсполучниковістю;
з підрядністю і неоднорідною безсполучниковістю; з підрядністю
і однорідною та неоднорідною безсполучниковістю.
Речення з підрядністю і однорідною безсполучниковістю. Різноманітні з погляду
структури.
Найпоширеніші конструкції з трьох ^ восьми речень,
розміщення яких вільне, напр.: Містечко типово південне, із
світлого черепашнику, вдень воно аж очі сліпить і все засипане
цвітом акацій, виногради в’ються над самими вікнами,
бо тінню тут дорожать... (О. Гончар)
Структури з підрядністю і неоднорідною
безсполучниковістю. На зовнішньому рівні членування
поєднуються безсполучниково. Регулярними є
структури з трьох — п’яти предикативних одиниць. Компактність
цих утворень зумовлена змістовою і структурною
єдністю речень, оскільки неоднорідна безсполучниковість
співвідносна з підрядним зв’язком, якиіі є більш
тісним, ніж сурядний.
Структури з підрядністю і однорідною та
неоднорідною безсполучниковістю. Складаються,
як мінімум, з чотирьох речень
Конструкції з сурядністю і безсполучниковістю. Виділяють
три їх різновиди: з сурядністю і однорідною безсполучниковістю;
з сурядністю і неоднорідною бесполучнико-
вістю; з сурядністю і однорідною та неоднорідною безсполучниковістю.
Структури із сурядністю і однорідною
безсполучниковістю, з погляду змістового і структурного
вони співвідносні із складносурядними реченнями,
їх легко трансформувати в сполучникові складносурядні
речення, напр.: Вона явно хотіла здаватися дорослою і
досвідченою, а дитя проглядалося в ній в кожному русі, слові,
було це кумедно і водночас дратувало (В. Собко)
Ці конструкції часто становлять теоретично не замкнений
ряд предикативних одиниць, у зв’язку з чим не поділяються
на рівні членування.
.Однак нерідко рівні членування виділяються, причому
ведучою може бути і сурядність, і безсполучниковість:
а) конструкції з ведучим сурядним зв’язком, напр.:
Десь лютують епідемії, шторми ревуть, / а тут така
тиша, така сліпучість (О. Гончар)
б) конструкції з ведучою безсполучниковістю, напр.:
Колись шукали істин Піфагори і для жерців горів огонь наук,
— / тепер всесвітні перелоги оре у вбогу свитку вдягнений
селюк (М. Рильський)
Структури з сурядністю і неоднорідною безсполучниковістю. Вони співвідносні з
багатокомпонентними
реченнями з сурядністю і підрядністю, однорідною
супідрядністю, оскільки семантичні відношення у
них ті самі, що і в зазначених сполучникових моделях,
налр.: Він іще щось говорить, але я нічого не чую: думаю про
своє (І. Муратов)
Речення з сурядністю і однорідною та неоднорідною
безсполучниковістю. В мовленні використовуються
значно рідше, ніж попередні два різновиди,
оскільки без сполучникового зв’язку в таких об’ ємних
структурах важко обійтись, напр.: Он з пущі ледве чутно
стук сокири, з високих круч луна орлиний клекіт, лиш
тихі води все стоять мовчазно, і тільки часом камінь з
круч зірветься, впаде і кане в темних, тихих водах, —
розійдеться і зникне круг тремтячий (Леся Українка)