МОВОЗНАВСТВО ПРАКТИЧНІ, 1 СЕМЕСТР

ПРАКТИЧНА № 1

Питання 1.мовознавство як наука, предмет та розділи мовознавства, завдання, зв’язок з іншими

⁷науками.

Мовознавство, або лінгвістика (від лат. lingua "мова"), - наука про природну людську
мову загалом і мови світу як її представників.

На земній кулі існує понад п'ять тисяч мов. Кожен етнос розмовляє власною мовою.
Однак можна стверджувати, що люди світу розмовляють єдиною мовою, бо всі мови
мають дуже багато спільного. Так, зокрема, у всіх мовах для вираження думки
використовують звуки, зі звуків будують слова, а зі слів - речення. Спільні ознаки,
властиві всім мовам світу, називають універсаліями (від лат. universalis "загальний").

Кожна мова є надбанням певного народу. Вона не тільки найпотужніший засіб

спілкування, знаряддя думки (мислення), а й дух народу, його історія і водночас
необхідна умова існування не лише культури народу, а і його самого. Мова є засобом
духовного формування особистості. У ній зафіксовано історичний досвід попередніх
поколінь, неповторний менталітет етносу, його духовні надбання. Вона допомагає краще
зрозуміти людину в її минулому і сьогоденні. Мова, крім цього, є важливим
державотворчим чинником, засобом консолідації народу. Саме тому кожен свідомий
етнос дбайливо ставиться до рідної мови, оберігає її.

Виникнення мовознавства, як і будь-якої іншої науки, зумовили практичні потреби

(навчання грамоти, оволодіння культурою усного та писемного мовлення, вивчення
іноземних мов тощо). Згодом воно розвинулося в розгалужену систему дисциплін.

Розрізняють конкретне (часткове) і загальне мовознавство.

Конкретне мовознавство вивчає окремі (конкретні) мови, як, наприклад, українську,

польську, англійську, китайську або групу споріднених мов - слов'янські, германські,
романські, балтійські, іранські, тюркські тощо.

Кожна мова має своєрідну структуру, власні норми, неповторну історію. Так, зокрема, в
кожній мові є специфічні звуки (англ. [8], [б], болт. [*ь]), морфеми, слова, синтаксичні
конструкції. Окремі мови різняться ступенем унормованості, стилістичною
диференціацією мовних засобів, багатством словника тощо, що зумовлено різними
історичними й суспільними чинниками. Такі особливості стосуються однієї, а не всіх
мов.

Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних

мов. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку, зв'язок із
мисленням, культурою тощо. Воно вивчає також структуру й закономірності
функціонування всіх мов світу. Отже, предметом загального мовознавства, з одного
боку, є мова як засіб людського спілкування, а з іншого - загальні особливості всіх мов
(тобто воно є ніби узагальненням конкретних мовознавств). Загальне мовознавство
створює лінгвістичну теорію, тому його часто називають теоретичним. Теоретичне
мовознавство протиставляється прикладному.

Прикладне мовознавство вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці (у

викладанні рідної та іноземної мов, у практиці перекладу, при створенні алфавітів для
безписемних мов, для удосконалення правопису, навчання письма, читання, культури
мови, для уніфікування термінології, анотування й реферування інформації,
забезпечення спілкування людини з комп'ютером природною мовою тощо).
межах загального мовознавства виділяють зіставне

(типологічне) мовознавство, яке шляхом зіставного вивчення мов виявляє в їх структурі

спільні й відмінні риси.

Вступ до мовознавства - початковий, пропедевтичний (вступний) курс загального

мовознавства. Він містить основні відомості із загального мовознавства (що таке мова,
яка її будова, основні лінгвістичні поняття й терміни тощо), без яких неможливо
вивчати жодну лінгвістичну дисципліну, і посідає важливе місце в системі підготовки
філологів. Це теоретичний фундамент усіх інших мовознавчих дисциплін, оскільки
ознайомлює з основами теорії мови, розвиває вміння осмислено підходити до мовних
явищ і дає лінгвістичні поняття, необхідні для вивчення будь-якої лінгвістичної
дисципліни. Цей курс охоплює такі основні проблеми:

 1) природа і сутність мови (в науці немає єдиного розуміння цієї проблеми, різні
напрями та школи по-різному її трактують);
 2) структура мови (мова - складне явище; чітке визначення структури мови,
вироблення строгої системи наукових понять - одне із важливих завдань
загального мовознавства);
 3) походження мови та закономірності розвитку мов (виникнення людської мови,
мовні зміни й фактори, які спричинюють їх тощо);
 4) виникнення й розвиток письма;
 5) класифікація мов світу за походженням і за будовою;
 6) шляхи й методи вивчення мовного матеріалу;
 7) зв'язок мовознавства з іншими науками.

Цими проблемами не вичерпується коло питань, які розглядає курс "Вступ до

мовознавства", але й вони засвідчують, яким важливим є він у підготовці філолога

📄2.ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ МОВОЗНАВСТА

Основні проблеми мовознавства – це лінгвістичні питання, на які до сих пір не

знайдено відповідь або існує кілька суперечать відповідей.

Цілий ряд проблем пов’язаний з пошуком універсальних визначень мовних категорій,

наприклад, слова, пропозиції і т.д. Крім того, мовознавці намагаються виявити
універсальний процес еволюції мов.

Не до кінця з’ясована синтаксична структура пропозицій. Не визначена зв’язок

поєднання морфем в словах і поєднання слів у реченнях, а також взаємозалежність
між фонологічними процесами і синтаксичною структурою.

Психологічний напрям мовознавства виділяє кілька проблемних розділів:

 поява мови: в першу чергу цікавить поява граматики;

 оволодіння мовою: вивчається процес оволодіння мовою дітьми; тісним з
питаннями виникнення і освоєння мови є питання про сутність здатності
людини використовувати синтаксис (ця здатність заснована на вроджених
психічних структурах або вона є функцією інтелекту і взаємодії з іншими
людьми);
 пристрій для вивчення мови: в цій якості вивчається людський мозок
(локалізація мови в мозку або в виразно відведеної його області), намагаються
 знайти причини засвоєння другою мовою до певного рівня, а також оптимальні
способи для успішного його оволодіння;
 тварини і мова: порівнюється спілкування між тваринами з людською мовою,
вивчається можливість навчання тваринами людської мови, досліджуються
процеси формування і функціонування лінгвістичної інтуїції.
Соціальне мовознавство намагається:

 боротися з соціально зумовленими змінами мови;

 будувати ефективне спілкування між людьми різних соціальних груп;
 кількісно і якісно порівнювати мовні здібності між людьми і між групами;
 визначити впливу часу, семантичних змін і віку на мовні здібності;
 розглянути формування і функціонування мови арго;
 з’ясувати причини мовних змін лінгвістичних особливостей в конкретних
ситуаціях.

Плин часу пред’являє мовознавства проблему втрати і накопичення перекладу. Якщо

переклад здійснюють не з оригіналу, а з перекладеного мови, то виникає проблема
збереження первісного змісту оригінального тексту.

У багатьох сферах суспільного життя, але в першу чергу в культурі (література, пісні,
кінематографія і т.д.), давно намагаються знайти і застосувати ефективні способи
досягнення правильної локалізації та інтернаціоналізації.

В даний час актуальною проблемою стає досягнення комп’ютерами і машинами

високого ступеня точності, зрозумілості та якості перекладу в порівнянні з
перекладом, здійсненим професійним перекладачем-людиною.

📄3.Методи мовознавства.

метод (від грец. methodos - «шлях дослідження») в мовознавстві:

а) узагальнені сукупності теоретичних установок, прийомів, методик дослідження

мови, пов'язані з певною лінгвістичною теорією і з загальною методологією, - так
звані загальні методи;

б) окремі прийоми, методики, операції, що спираються на певні теоретичні

установки, як технічний засіб, інструмент для дослідження того чи іншого
аспекту мови, - приватні методи» (ЛЕС).

спеціальними методами називаються ті прийоми, які використовуються при

вивченні мови. Наявність методів дослідження мов дуже важливо для науки. У
мовознавстві використовується багато методів, основними з яких є: порівняльно-
історичний, порівняльний, спостереження, експеримент і ін. Ці методи
використовуються в залежності від цілей і завдань, які ставить перед собою
вчений. Порівняльно-історичний метод - сукупність прийомів і процедур історико-
генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов, що представляє
собою вивчення їх історичного і сучасного стану з метою встановлення історичних
закономірностей розвитку. За допомогою порівняльно-історичного методу
простежується еволюція генетично близьких мов на основі докази насамперед
спільності їх походження (ЛЕС). Цей метод використовується при вивченні родинних
мов, а також дозволяє розробити наукову класифікацію мов
світу. порівняльний метод - дослідження і опис мови через його системне
порівняння з іншою мовою з метою прояснення його
специфічності. порівняльний метод направлений в першу чергу на виявлення
відмінностей між двома порівнюваними мовами. Він особливо ефективний стосовно
родинним мовам, тому що їх контрастні риси проступають найбільш яскраво на тлі
схожих рис. В цьому відношенні порівняльний метод наближається
до порівняльно-історичного методу, представляючи його зворотний бік:
якщо порівняльно-історичний метод базується на встановленні відповідностей,
то порівняльний - На встановлення невідповідностей (ЛЕС). Цей метод
застосовується також і при вивченні неспоріднених мов. Він охоплює як сьогодення,
так і минуле стан зіставляються мов. описовий метод застосовується при вивченні
конкретного мови на якомусь одному часовому зрізі для дослідження його окремих
сторін. експериментальний метод передбачає створення штучних умов для
вивчення окремих фактів мови з тим, щоб виявити ті ознаки і ті його властивості, які
неможливо спостерігати в природних умовах існування і функціонування мови.

📄4.Поясніть сутність концепцій відомих вчених щодо природи мови.

Питання сутності мови, безумовно, входить в коло найважливіших питаньсучасної

лінгвістики і всіх дисциплін, які з нею так чи інакше пов’язані.Однак у вчених колах
досі тривають суперечки з цього питання.

Розвиток натуралістичного підходу до мови пов’язане з ім’ям видатногонімецького

дослідника А. Шлейхера (1821-1868), який вважав, що життя мовине відрізняються
істотно від життя всіх інших живих організмів – рослин ітварин, тобто мова має
період зростання від найпростіших структур доскладніших форм, і період старіння та
вмирання. Мови, звичайно, тежвиникають, розвиваються й іноді вмирають. Смерть ця
но сить не біологічний,а соціально-історичний характер. Мова вмирає лише зі
зникненнямсуспільства, колективу людей.Однак, незважаючи на помилковий
характер натуралістичної концепції вмовознавстві, слід завжди враховувати той факт,
що порівняння мови з живиморганізмом сприяло утвердженню системного погляду
на мову як на об’єкт, щоволодіє власною структурою.

Інша відома точка зору на природу і сутність мови – це те, що мова – явищепсихічне.
Одним з найвизначніших представників, який представлявпсихологічну точку зору на
мову, був Г. Штейнталь (1823-1899), вінкатегорично заперечував участь мислення у
розвитку мови. Із психічнимиявищами мову пов’язує те, що в індивідуальному
мовленні відображаютьсяпсихічні особливості мовця, а в національній мові –
психічний склад всієїнації. Мова розглядається як поліфункціональна знакова
система, тобто мова– це система довільно відтворюваних структурних знаків (звуків,
морфем,слів, словосполучень, речень) і правил їх комбінування, що
історичносклалися на задоволення потреб спілкування й вираження всієї
сукупностізнань людей.

У сучасному мовознавстві домінує думка про мову як суспільне явище. Моваокремої

людини залежить від навколишнього середовища і перебу ває підвпливом мови
колективу. Мова – інструмент, за допомогою якого людинавпливає на людей, а інші
впливають на нього. Мова виникла в суспільстві,обслуговує суспільство і за межами
суспільства вона не можлива, як і неможливо суспільство без мови. Своєрідність
мови як суспільного явищаполягає в тому, що:мова споконвічна і буде існувати доти,
поки існує суспільство;

мова обслуговує всі сфери людської діяльності, вона невіддільна від будь- яких явищ
суспільного життя;

мова відображає суспільну свідомість – політику, право, релігію, мораль, науку,

мистецтво тощо.

Про те, що мова є суспільним явищем, свідчать її функції, які виявляютьсутність,

призначення, дію мови.

📄5.Знакова природа мови.

Однією із знакових систем є мова. Про її знаковий характер говорили ще вчені давніх
Індії та Греції. Так, Арістотель стверджував, що «мовні вирази суть знаки душевних
вражень, а письмо — знак перших». Поняття знаковості знаходимо також у граматиці
Пор-Рояля, а згодом у працях лінгвістів-компа-ративістів — В. Гумбольдта, О.
Потебні, П. Фортуна-това, І. Бодуена де Куртене, В. Поржезинського, В.
Богородицького та ін. Однак термін знак у дослідженнях цих учених не отримав
спеціального лінгвістичного визначення.

Зовсім по-іншому стали розглядати це питання з часу виходу в світ книжки Ф. де Соссюра
«Курс загальної лінгвістики» (1916). Ф. де Соссюр мову як систему знаків ставить в один ряд
з будь-якою іншою системою знаків, що «відіграє певну роль у житті суспільства». Вивчення
мови на рівних правах і тотожними методами мислиться в складі семіології — єдиної науки
про знаки: «Мова є система знаків, що виражають ідеї, а тому її можна порівняти з письмом,
з азбукою для глухонімих, з символічними обрядами, з формами ввічливості, з воєнними
сигналами тощо. Можна, таким чином, мислити собі науку, яка вивчає життя знаків у житті
суспільства [...]. Ми назвали б її семіо-логія».
Така наука виникла і отримала назву «семіотика».

Семіотика— наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових

систем.

Основним поняттям семіотики є знак.

Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і
спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для
одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації.
Основними ознаками знака є: 1) матеріальність, тобто чуттєва сприйманість; 2)
позначення чогось, що перебуває поза ним (об'єкт, позначений знаком, називається
денотатом або референтом); 3) непов'язаність із позначуваним природним
(причиновим) зв'язком; 4) інформативність (здатність нести якусь інформацію і
використовуватися з комунікативною метою); 5) системність. Що стосується
системності, то її слід розуміти так: знак отримує своє значення лише за умови
входження в певну знакову систему. Так, зокрема, знак ! в дорожній знаковій системі
означає * небезпечна дорога», в шаховій грі — «цікавий хід», у математиці — «факто-
ріал», у пунктуації — «знак оклику». Червоне світло саме по собі нічого не означає, але
в дорожній сигнальній триколірній системі — червоний, жовтий, зелений кольори —
воно має певне значення. Кивок головою зверху вниз у системі жестів українців
означає «так», а в системі жестів болгар — «ні». Таким чином, знаки утворюють певні
системи, а значеннєвість (цінність) знака зумовлюється його місцем у системі. Поза
системою знак неможливий.

Знаки-сигнали — знаки, які потребують певних дій, реакцій.

Знаки-символи — знаки, які використовують для передачі (визначення)

абстрактного змісту. Вони, як правило, характеризуються відсутністю природного
зв'язку з позначуваними об'єктами.

Знаки-індекси і знаки-копії вмотивовані і не є умовними. Це природні знаки. Вони не мають

комунікативної функції, а виконують пізнавально-прагматичну функцію.
Знаки-сигнали і знаки-символи — штучні, умовні знаки. Це знаки спілкування. Вони мають
відправника та адресата (отримувача) і виконують комунікативно-прагматичну функцію.

📄6. Функції мови та засоби їх вираження.

Найголовніші (базові) функції – комунікативна (засіб спілкування) ікогнітивна (засіб

мислення і пізнання). Другу функцію ще називаютьпізнавальною, гносеологічною,
мислетворчою. Інколи як базову ще називаютьемотивну (засіб вираження почуттів) і
метамовну (засіб дослідження й описумови в термінах самої мови). З основними
співвідносяться похідні (вторинні)функції, наприклад, з комунікативною пов’язана
фатична (засіб встановленняконтакту), конативна (засвоєння), волюнтативна
(волевиявлення, впливу),комулятивна, або історико-культурна (збері гання всього
того, що виробиланація за всю історію в духовній сфері – національної
самосвідомості,культури, історії тощо). Із когнітивною співвідноситься
репрезентативна,або номінативна (засіб позначення предметів та явищ зовнішнього
світу тасвідомості), а з емотивною – поетична, або естетична (засіб вираження
івиховання прекрасного). За такого неоднозначного підходу до визначення
йінтерпретації мовних функцій всі дослідники солідарні в одному: мовніфункції
мають суспільний характер, через що їх нерідко називаютьсуспільними функціями
мови.

📄7.Поняття національної мови, літературна мова, її ознаки.

Національна мова- це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації.

Поняття національна мова охоплює всі мовні засоби спілкування людей: літературну мову,
територіальні й соціальні діалекти, просторіччя.
Національна українська мова – це мова українського народу, української нації, яка об’єднує
літературну форму загальнонародної мови, її територіальні та соціальні діалекти.
Національна мова – це тип національного мислення, тип національної культури, філософії,
психології, що може реалізовуватися у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої та
національної діяльності. Національна мова об'єднує людей більше, ніж класова, партійна
приналежність, етнічне походження. Ось чому на відміну від літературної, національна мова
не може оперувати поняттями єдиної уніфікованої норми. Для сформованої політичної нації
територіальні або соціальні особливості мови є свідченням широти й багатства спільної
національної культури. Національну мову як вічну духовну цінність не можна підганяти під
категорію «державної», «офіційної» мови, що знаходиться у сфері поточної матеріальної
політики.
Літературна мова- це унормована, загальноприйнята форма національної мови, що має
розвинену систему стилів, наявність усної й писемної форм багатий лексичний фонд.
Літературна мова - це унормована, загальноприйнята форма національної мови. Вона не
протиставляється національній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної
мови і будучи найвищим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі націо-
нальної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Вона обслуговує всі
сфери життя і діяльності суспільства.
Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками:
• унормованість;
• стандартність;
• наддіалектність;
• поліфункціональність;
• стилістична диференціація;
• наявність усної і писемної форм вираження.

📄8.Різниця між діалогом,жаргоном,простиріччям.

Діалект – ті слова, які характерні для розмовної мови людей певного

регіону (території) зі сталими особливостями вимови, наголошення,
граматики, лексики.
Жаргон – ті слова, якими послуговується певна група осіб (професійна,
вікова, за інтересами і т.п.)
Просторіччя – ті слова, що перебувають за межами літературної мови та
уживаються без дотримання лексичних, граматичних, орфоепічних норм.

Усна і писемна мова всіх українців, незалежно від їх освіти, професії місця проживання,
називається загальнонародною. Українська загальнонародна мова, як і багато інших мов,
виявляється в двох різновидах або формах, які виступають під назвами літературна і
діалектна мова. Між цими двома діалектично протилежними різновидами української
загальнонародної мови є ще проміжні утворення, що позначають термінами «народно-
розмовна мова», «просторіччя».
Просторіччя - один із різновидів загальнонародної мови, який, не бувши обмеженим
територіальними або вузькосоціальними рамками, разом із діалектами та жаргонами
протиставлений літературній мові, її розмовному стилю. Основна форма функціонування
просторіччя - наддіалектне мовлення міських жителів (рідше - сільських), які погано
володіють літературними нормами через брак достатньої освіти. Наприклад, суржик є
однією з ознак українського просторіччя
На відміну від літературної діалектна мова характеризується відсутністю писаних для неї
правил, мінливістю своєї будови в різних частинах етнічної території, переважно усною
формою вияву і відносно обмеженою сферою вживання. Відносна обмеженість сфери
вживання діалектної мови, порівняно з літературною, ніякою мірою не позначається на
потребі її дослідження.

Українська діалектна мова складається з більших і менших одиниць (говірка, говір,

діалект, наріччя), кожна з яких виступає на певній обмеженій території. Українська
діалектна мова - це складна ієрархія мовленнєво-територіальних утворень. Історичні
умови формування й розвитку нової української літературної мови на національній
основі склалися так, що вона на початкових етапах виступала у двох основних
різновидах:

ПРАКТИЧНА №
2.МОВА І МИСЛЕННЯ. МОВА І МОВЛЕННЯ.
ПОХОДЖЕННЯ МОВИ.

📄1.Мислення, його типи й одиниці.

Пізнавальна діяльність людини починається з відчуттів і сприймань. Відображаючи дійсність на

чуттєвому рівні за участю аналізаторів, людина одержує різнобічну інформацію про зовнішні
властивості та ознаки предметів, які фіксуються в її свідомості у формі звукових, просторових,
часових, смакових, дотикових та інших уявлень. Проте такої інформації про навколишній світ людині
не достатньо для задоволення різноманітних потреб практичної діяльності, яка потребує практичного
і всебічного знання об’єктів, з якими доводиться мати справу. Вичерпні знання про об’єкти дійсності,
їх внутрішню, безпосередньо не дану у відчуттях і сприйманнях сутність людина одержує за
допомогою мислення – вищої абстрактної форми пізнання об’єктивної реальності [2, 155].

Мислення – це передусім психічний процес самостійного пошуку й відкриття суттєво нового, тобто
процес опосередкування та узагальнення відображення дійсності під час її аналізу й синтезу, що
виникає на основі практичної діяльності й досвіду [5, 12].
Виділять наступні види мислення:

 наочно-дійове;- теоретичне;
 наочно-образне;- практичне;
 словесно-логічне. - творче.

Перехід від наочно-дійового через наочно-образне до словесно-логічного мислення виявляє його

онтогенез, тоді як інша класифікація за основу бере характер задач.

Теоретичне мислення можна вважати різновидом словесно-логічного. Це засіб цілеспрямованого

теоретичного освоєння дійсності, відтворення її у поняттях. Теоретичне мислення спрямоване, як
правило, на побудову узагальненого і значною мірою усвідомленого образу світу. Двома його
формами є дискурсивне (від лат. discursus – міркування, досвід, аргумент) та інтуїтивне мислення.
Дискурсивне мислення – це розгорнуте в часі міркування за допомогою умовиводів – способів
логічного зв’язку суджень. Останні складаються із засновків та висновку. Умовивід здійснюється
шляхом індукції (від лат. inductio – наведення) – від менш загальних до більш загальних суджень або
ж дедукції (лат. deductio від deduco – виводжу) – застосування вже відомого до нових випадків
Практичне мислення генетично пов’язане з наочно-дійовим, але за механізмами
здійснення нагадує теоретичне, тобто також може бути як дискурсивним, так і
інтуїтивним. Проте, на відміну від теоретичного, воно є засобом розв’язання
конкретних задач та передбачає внесення якихось дій у дійсність.

Це одні й ті самі структурні одиниці мислення, але з різним ступенем автоматизованості:

 аналіз,
 синтез,
 абстрагування,
 узагальнення,
 порівняння.

Аналіз – розчленування об’єкта мислення як цілого на частини за допомогою зовнішніх або

внутрішніх дій чи операцій.
Синтез – практичне або теоретичне об’єднання виділених у процесі аналізу частин у нове ціле. В
процесі розв’язання задачі аналіз закономірно переходить у синтез, а синтез спонукає пошук
характерних ознак нового цілого, тобто кожен новий результат аналізу змінює об’єкт мислення,
зумовлює необхідність синтезу.
Абстрагування – виділення одних властивостей об’єкта мислення серед інших.
Узагальнення – об’єднання важливих властивостей об’єкта мислення, отриманих у результаті аналізу,
синтезу, абстрагування. Рівень узагальнення свідчить про ступінь продуктивності мислення, його
адекватність.
Порівняння – мислительна операція, що дає змогу встановити подібні і відмітні ознаки аналізованих
об’єктів. На перших етапах розвитку мислення порівняння є провідною формою пізнання: дитина
пізнає речі, порівнюючи їх між собою. Згодом воно набуває більш чи менш розгорнутого характеру і
залежить від складності порівнювальних об’єктів та мети порівняння.

📄2.Сутність зв’язку мови і мислення.

Досліджуючи зв'язок мови та мислення звертається увага і на їх

генетичний аспект, а саме на те, що мислення виникає раніше за появу
звукової мови як філогенезі (в історії виду) так і в онтогенезі (в історії
окремої особи).Процеси мислення однакові для всіх людей світу,
незважаючи на те, якою мовою вони розмовляють. Ці процеси
реалізуються в логічних формах понять, суджень, висновків. Вираження
мислення у кожній мові своєрідне, що залежить від специфіки, внутрішніх
ознак певної мови.

Прослідковується і діалектична єдність мови і мислення. Вона вбачається

в тому, що думка не пов’язана безпосередньо з мовою у загальному
розумінні, вона пов’язана з певною, конкретною мовою, яка є як засобом
спілкування і знаряддям передачі чи обміну людських думок у соціумі.
Мислення людини тісно пов'язане з мовою. У цьому вбачається його
принципова відмінність від примітивного мислення тварин, що перебуває
лише на наочно-дійовій стадії та не може бути опосередкованим мовою,
реалізуючись як пізнання. Мова – носій і знаряддя пізнання. Будь-яка
думка виникає і нерозривно розвивається у зв'язку з

мовленням. Виражаючись матеріально за допомогою слова, вона стає

доступною для інших людей. Це вказує на те, що мова є засобом
вираження думки, формою її існування і тривалого збереження. Чим
ґрунтовніше сформована думка, тим чіткіше вона виражається за
допомогою слів і є доступною для розуміння під час комунікації.
Представники різних психологічних шкіл (асоціативної психології,
вюрцбурзької школи та ін.) по-різному тлумачать зв'язок мислення з
мовою. Одні вважають, що мислення незалежне від мовлення, а саме
мовлення вільне від мислення, інші – ототожнюють мову і мислення.
Насправді ж, мова і мислення перебувають у єдності. Процеси мислення і
мовлення не тотожні, оскільки здатні відображати різні психологічні
реальності: мислення – процес пізнання, а мовлення – процес спілкування
і вираження думки. Водночас вони і не є відокремленими.

Суспільна природа мислення також передбачає його тісний взаємозв'язок

з мовою. Мислення стало могутнім засобом формування індивідуального і
суспільного досвіду, оскільки виникає в процесі трудової діяльності
людини. Суспільно-історична зумовленість мислення характеризується
тим, що в кожному акті пізнання людина бере до уваги та аналізує досвід
попередніх поколінь. Таким чином відбувається і розвиток особистості в
цілому, а знання передаються з покоління в покоління. Хоча мислення
індивіда формується і розвивається в процесі активної пізнавальної
діяльності, його характер та зміст залежать від загального рівня пізнання,
який на кожному етапі суспільного розвитку має певні особливості.

Мислення нерозривно пов'язане з мовою та мовленням. Думка

об'єктивується у мові та мовленні. При цьому, мовлення є способом, а
мова – засобом вираження думки і формою її існування. Кожна окрема
думка виникає і розвивається безпосередньо у слові, а вдало підібране
слово вдосконалює, уточнює та конкретизує думку. Чим точніше
сформована думка, тим чіткіше її можна виразити і у самому мовленні.

3.📄Характер взаємозв’язків мови та мовлення.

Витоки протиставлення мови та мовлення

Розкриваючи дане питання, слід звернути увагу на те, що в багатьох
наукових джерелах та навчальній літературі нерідко вживаються як
однопорядкові терміни “мова” та “мовлення”, хоча ще В. фон Гумбольдт
доводив неправомірність такого ототожнення. Розрізняючи сутність мови
й мовлення, він вказував, що мова є продуктом діяльності, в той час як
мовлення - це сама безпосередня діяльність. На його думку, в строгому
сенсі слова під мовою можна розуміти лише всю сукупність актів
мовленнєвої діяльності. Так, Ф. де Соссюр писав у “Курсі загальної
лінгвістики”, що в мовознавстві з самого початку слід стати на грунт мови
і вважати її основою для всіх інших проявів мовленнєвої діяльності Він
вперше дав наукове визначення мови та мовлення, вказавши на їхні
відмінності: “На нашу думку, поняття мови не співпадає з поняттям
мовленнєвої діяльності взагалі; мова – лише певна частина – правда,
найважливіша частина –мовленнєвої діяльності. Вона є соціальним
продуктом, сукупністю необхідних умовностей, прийнятих колективом,
щоб забезпечити реалізацію, функціонування здатності до мовленнєвої
діяльності, яка існує в кожного носія мови. Взята в цілому мовленнєва
діяльність багатоманітна й різнорідна; протікаючи одночасно в ряді
галузей, будучи одночасно фізичною, фізіологічною й психологічною,
вона, окрім того, належить і до сфери індивідуального й до сфери
соціального; її не можна віднести цілком певно до жодної категорії явищ
людського життя, оскільки невідомо, яким чином усьому цьому можна
надати єдності”. Студентам слід виділити основні відмінності, на які
вказував Ф. де Соссюр: - мова – соціальна, а мовлення – індивідуальне; - у
мові фіксується істотне, а в мовленні – побічне й більш-менш випадкове; -
мова – це готовий продукт, що пасивно реєструється тим, хто говорить, в
той час як мовлення, навпаки, є індивідуальним актом волі й розуму; -
мова за своєю природою – явище однорідне, а саме: вона є системою
знаків, у якій єдиним істотним моментом є поєднання сенсу й акустичного
образу, а мовлення в цілому має різнорідний характер.

Різниця між мовою та мовленням криється вже в їхніх визначеннях. Мова

– це система символів і знаків, в яких закодовані результати людського
пізнання й життєдіяльності, та правил оперування з ними. Мовлення ж є
реалізацією мови-коду, яка лише через процес мовлення перетворюється
на акт комунікації як конкретне говоріння в звуковій чи графічній формі .
Отже, мова - більш статична, оскільки система її символів і знаків та
правила й норми оперування з ними є усталеними для певного
історичного періоду. Вони не можуть довільно змінюватися без наявності
відповідних суспільних потреб (йдеться перш за все про норми
літературної мови). Мовлення ж завжди має процесуальний, динамічний
характер, оскільки воно виступає реалізацією мови.
Елементом мови є знак, а елементом мовлення – звук. Історично мовлення
виникає раніше від мови. Це зв’язано зі становлення суспільства в процесі
перетворення людиноподібних мавп на людей. Формування
членороздільного мовлення з нечленороздільних звуків знаменувало
собою один з важливих етапів соціалізації людини

4.Соціальні та біологічні теорії походження мови.

Серед безлічі висловлювань про походження мови можна виділити дві основні групи: 1)
теорії біологічні, 2) теорії соціальні.
Біологічні теорії пояснюють походження мови еволюцією людського організму - органів
почуттів, мовного апарату і мозку. В рамках цих теорій виникнення мови розглядається як
результат тривалого розвитку природи. Разове (божественне) походження мови в них
відкидається. Серед біологічних теорій найбільш відомі дві - звукоподражательная і вигукова.
Соціальні теорії походження мови пояснюють його появу суспільних потреб, що виникли у
праці і в результаті розвитку людської свідомості. До соціальних теорій відносяться теорія
соціального договору, робоча теорія, марксистське вчення про появу мови у людини.
Звуконаслідувальна гіпотеза. Згідно з цією гіпотезою мова виникла шляхом наслідування
людиною звуків природи. Напр., рос. кукушка, болг. кукувица є відтворенням крику зозулі {ку-
ку). Вигукова гіпотеза. Суть її полягає в тому, що, сприймаючи предмети, явища, людина
реагувала на них вигуками — особливими словами, які виражають емоції.
Гіпотеза соціального договору. Суть її полягає в тому, що люди домовилися називати певні
предмети, явища певними словами. Гіпотеза соціального договору спирається на давньогр.
концепцію виникнення мови шляхом встановлення. Гіпотеза трудових викриків. Мова виникла
з трудових викриків що сприяли ритмізації, організації праці. Позитивним аспектом гіпотези
трудових викриків те, що вона пов'язує походження мови з працею. Однак трудові викрики є
лише технічним прийомом виконання колективної праці, вони не виражають ніякої інформації
і не виконують комунікативної ф-ії. Гіпотеза суспільних регуляторів. вважали, що мова
з'явилася не у людини як індивіда, біологічної істоти, а в суспільстві, у людей як соціальних
істот. Поява звукового спілкування є наслідком розвитку виробничих суспільних відносин у
первісному трудовому колективі, наслідком того, що в людей з'явилося що сказати одне
одному. На його думку, потребу в спілкуванні породила колективна праця. Гіпотеза жестів.
Деякі лінгвісти вважають, що первісно мова була не звуковою, а кінетичною і виражалася
жестами, передусім порухами рук. Прихильники гіпотези моногенезу (схиляються до думки,
що людина (а отже, й мова) виникла десь в одному місці земної кулі. Це означає, що
спочатку була тільки одна мова. В процесі її розвитку відбувалися певні зміни, інші мови
утворювалися шляхом поділу первісної. Цей поділ багаторазово повторювався.
Спираючись як на мовні, так і на антропологічні свідчення, представники
гіпотези полігенезу припускають, що людина (і мова) виникла у двох точках земної кулі — у
Сх. Африці (ностратична мовна група) і в Пд Азії (синокавказька мовна група).

5.Причини змін у мові. Приклади змін, зумовлених зовнішніми та

внутрішніми причинами.

Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними суспільними чинниками.

Надзвичайно важливою зовнішньою причиною мовних змін є контактування мов. Мовні
контакти мають місце в разі загарбання території і поневолення корінного етносу; за мирного
співіснування різномовного населення на одній території; коли різномовне населення живе на
сусідніх територіях; коли засвоюється інша мова в процесі шкільного навчання. Розрізняють
такі типи мовних контактів: безпосередні й опосередковані; між спорідненими і
неспорідненими мовами; з однобічним і обопільним впливом; маргінальні і
внутрішньорегіональні (на одній і тій самій території); казуальні (випадкові) і перманентні
(постійні); природні, штучні (навчання в школі) і змішані (природно-штучні).
Контактування мов може зумовити такі процеси:
1) запозичення лексики і фразеології.
2) засвоєння артикуляційних особливостей іншої мови. Внаслідок контактування румунської
мови зі слов'янськими її артикуляція дуже наблизилася до артикуляції слов'янських мов.
3) зміну наголосу. У латиській мові раніше наголос був нефіксований, вільний, не закріплений
за певним складом слова. Під впливом фінно-угорських мов характер наголосу змінився:
тепер наголошеним є перший склад у всіх формах усіх слів;
4) зміни у граматичній будові мови. У всіх тюркських мовах є шість відмінків. У якутській мові,
яка належить до тюркської сім'ї, їх дев'ять. Уважають, що це сталося під впливом
евенкійської мови, що належить до тунгусо-маньчжурської сім'ї, багатої на відмінкові форми.
Помітним є вплив мовних контактів на зміни в синтаксисі. Синтаксична будова таких фінно-
угорських мов, як фінська, угорська, естонська, набула ознак індоєвропейських мов: порядок
слів у реченні замість фіксованого став вільним, з'явилися підрядні речення зі сполучниками.
5) зміни у словотворі. Поширеним явищем є запозичення суфіксів та префіксів. Скажімо, в
українській мові широко вживаються запозичені префікси а-, анти-, інтер-
(аполітичний), суфікси -ир-, -ізм-, -ант-, -аж-, -ат-, -ар- та багато
інших (бригадир). Запозичення — найпоширеніший результат взаємодії мов.
Внутрішні причини мовних змін
Внутрішні причини мовних змін закладені в мові. Це протилежні начала, суперечності,
боротьба між якими призводить до змін. Серед цих суперечностей основними є такі
1) антиномія позначувального і позначуваного. План вираження і план змісту
(позначуване) мовного знака перебувають у стані нестійкої рівноваги, що зумовлює розвиток
багатозначності й омонімії, з одного боку, і синонімії — з іншого;
2) антиномія норми і системи. Не все потенційно закладене в структурі мови дозволяє
норма. Наприклад, у мовленні дітей, які утворюють похідні слова за продуктивними
словотвірними моделями, трапляються такі оказіоналізми, як малюваю, випру, що приведені
у відповідність до їх твірних основ малювати, випрати. Норма таких форм не допускає, як
не допускає змінювання запозичених слів типу кіно, піаніно. Боротьба між нормою і системою
призводить до змін, які полягають у тому, що заборонена форма стає нормативною. Ще
недавно в укр..мові, як тепер у російській, слово пальто належало до невідмінюваних
іменників, однак у мовленні пересічних носіїв мови воно змінювалося. Нині відмінювання
іменника пальто є кодифікованою нормою
3) антиномія мовця і слухача. Мовець намагається скоротити і спростити мовлення, тоді як
слухач потребує якомога повнішого виражання думки, інколи й надлишкової інформації.
Внаслідок такої антиномії змінюється форма слів, їх категоріальне значення (спаси бо(і)г —>
спасибі) та синтаксичні конструкції.
4) антиномія інформаційної та експресивної функцій мови. Багато нових слів і виразів
з'являються внаслідок суперечності між стандартним і експресивним началами в мовленнєвій
діяльності. Так, наприклад, слово автомобіль з часом звузило своє вживання за рахунок
експресивнішого синоніма машина, а в наш час набуло поширення ще експресивніше тачка
(Сідай у мою тачку, підвезу). Таким чином у мові розвиваються різноманітні синонімічні
засоби. Всі метафори та метонімії також виникають як експресивні індивідуальні новотвори.
5) антиномія коду і тексту (мови і мовлення). Суперечність між кодом і текстом полягає в
тому, що збільшення кодових одиниць зумовлює скорочення тексту, а зменшення —
подовження тексту. Код не може нескінченно збільшуватися, бо людський мозок не зміг би
його запам'ятати, а дуже довгий текст ускладнив би спілкування.З одного боку, описові
номінації замінюються однослівними (електричний поїзд — електричка), а з іншого —
однослівні назви одержують розгорнуті синонімічні перифрази (продавець — працівник
прилавка). Як приклад скорочення коду можна назвати усунення з української літературної
мови багатьох термінів спорідненості і свояцтва та заміна їх описовими
зворотами (вуй — дядько по матер).
Внутрішні причини мовних змін виявляються в таких тенденціях мовного розвитку:
1) тенденція до економи мовних засобів і зусиль мовців. Вона простежується на всіх
рівнях мови. Із обмеженої кількості фонем будується необмежена кількість слів, максимально
використовуються мовні форми. У східнослов'янських мовах відбулась уніфікація закінчень
давал, оруд.і місцевого відмінків мнж. Різні відміни іменників мали різні відмінкові закінчення:
У мові знаходить свій вияв і тенденція до економії зусиль мовців. «Постійну суперечність
між потребами спілкування людини та її прагненням звести до мінімуму свої розумові та
фізичні зусилля можна розглядати як рушійну силу мовних змін. Тут, як і в інших випадках,
поведінка людини підпорядкована законові найменшого зусилля, відповідно до якого людина
витрачає свої зусилля лише тією мірою, якою це необхідно для досягнення певної мети».
Ілюстрацією цієї тенденції є фонетичні процеси асиміляції, дисиміляції, діерези, протези,
епентези, гаплології. Однак економія у чомусь одному нерідко спричинює появу нових
засобів вираження в чомусь іншому.
2) тенденція до вираження різних значень різними формами. Ця тенденція є
протилежною попередній — економії мовних засобів. Яскравим прикладом вияву її є
відштовхування від омонімії. Так, в укр.. мові є омонімічна пара лічити «називати числа в
послідовному порядку» і лічити «вживати заходи для припинення якогось захворювання».
Нині помітна тенденція до формального розмежування цих значень: у другому випадку стала
вживатися форма лікувати;
3) тенденція до обмеження складності мовних одиниць. Обсяг сприйняття довжини
слова дорівнює оперативній пам'яті. У мовах довжина слів,не перевищує 9 складів, а
морфемна структура — 9 морфем;
4) тенденція до абстрагування мовних елементів. Конкретні мовні одиниці стають
абстрактними: на основі конкретних значень розвиваються абстрактні значення в лексиці, на
основі повнозначних слів — абстрактніші службові.

6.Розвиток і функціонування мов в різні епохи часу.

Розвиток конкретних мов залежить від економічного ладу. Так, для первіснообщинного
суспільства характерні такі об'єднання людей, як рід і плем'я. Кожне плем'я користувалося
своїм діалектом. Розпад племен призводив до роздрібнення діалектів (мов). Тому в той час
існували нечисленні за кількістю носіїв мови. Як відгомін тих часів є той факт, що в Дагестані
і на півночі Азербайджану, де тривалий час зберігалися родоплемінні відносини, є 6 порівняно
крупних народів із загальною чисельністю приблизно 1 млн. 300 тис. осіб і більше 20 дрібних
(140 тис). У селі Хіналуг, що у Північному Азербайджані, говорить окремою хіналузькою мовою
1 тис. осіб, причому мешканці кожної з трьох частин села мають свої особливості у вимові.

Інколи племена об'єднувалися в союзи племен, і так виникали споріднені діалекти. Однак
траплялися випадки, коли союз племен не мав спільної мови.

Племінні діалекти і навіть мови племінних союзів мали обмежене функціонування. Вони були
лише засобом розмовно-побутового спілкування.

Зародження класового суспільства пов'язане з виникненням рабовласницьких держав. У

рабовласницькому суспільстві формуються народності. Племінні діалекти стають
територіальними діалектами. Виникає потреба в державній мові. В одних державах виникає
єдина державна мова (грецьке койне в Греції, латинська мова в Римі), в інших - за
функціонування багатьох мов одна з них стає спільною лише на деякий період (наприклад,
арамейська мова для Близького Сходу в III ст. до н.е.).

Суспільні функції мови народності ускладнюються порівняно з племінною мовою. Вона

функціонує і в сфері матеріальних, і в сфері духовних потреб людей. З'являються перші
писемні мови, серед яких виділяється давньоіндійська мова санскрит, якою написані численні
твори релігійної, філософської, юридичної й наукової літератури.

За феодалізму складаються помісно-територіальні діалекти. Роздрібнення держав на маленькі

феоди призводить до утворення багатьох діалектів. Інколи такі діалекти настільки
розходяться, що це ускладнює спілкування. Показовою щодо цього є Німеччина, на території
якої в період феодалізму було чимало князівств. Ще М. Ломоносов помітив, що "баварський
селянин мало розуміє макденбурзького або бранденбурзький швабського". І в наш час діалекти
німецької мови різняться між собою більше, ніж деякі окремі мови.

Діалектне членування мови не збігається з племінним. Так, скажімо, територія розселення

давньоруських племен і сучасне діалектне членування української мови мають різні межі.

У феодальному суспільстві виникла необхідність над-діалектної мови для державних потреб

(церкви, законодавства, науки, літератури). У ролі такої мови використовувалася якась
мертва писемна мова. У країнах Сходу - арабська (мова Корану) і давньоєврейська (мова
іудейського богослужіння). У Західній Європі - латинська мова, а для слов'ян - старослов'янська
(староболгарська).

З розвитком капіталізму виникають нації. Нація (від лат. natio "плем'я, народ") - стійка
спільність людей, яка історично склалася на основі спільності економічного життя,
території, мови, особливостей культури та побуту. Нація приходить на зміну народності
внаслідок подолання феодальної роздрібненості і виникнення капіталістичних суспільних
відносин, об'єднання місцевих економічних ринків у загальнонаціональний. Для цих об'єднавчих
процесів у межах держави необхідна спільна мова. Роль мови в становленні нації є
вирішальною. Національною мовою може бути тільки жива мова.

Вважають, що першою нацією була італійська. Із творчістю Аліг'єрі Дайте (1265-1321), який
уперше став використовувати в своїй творчості не латину, а живу народну італійську мову,
пов'язане становлення італійської національної мови (його вважають основоположником
італійської літературної мови).

Національна мова обов'язково має літературну форму, тобто вироблені й прийняті

суспільством норми як усного, так і писемного різновидів. Для літературної мови характерна
також стилістична диференціація мовних засобів.

З поширенням літературної мови нівелюються територіальні діалекти, але водночас

з'являються і поширюються соціальні діалекти.

Відповідно до двох тенденцій у національному питанні - пробудження національної свідомості й

боротьба проти національного гноблення, з одного боку, і прагнення до інтернаціоналізації
життя - з іншого, - у мовній політиці дають про себе знати боротьба за права національних
мов і прагнення створити міжнародну мову.

Так, скажімо, у багатонаціональних імперіях Росії та Австро-Угорщині, де явно відчутними

були шовіністичні тенденції панівних націй, недержавні нації - українці, чехи, словаки, поляки,
серби, хорвати, словенці та ін. - боролися за права своїх мов.

Стосовно міжнародних мов, то їх створення відбувається декількома шляхами. По-перше,

роль міжнародної мови можуть виконувати живі національні мови. У XVIII - початку XIX ст. -
французька мова, у другій половині XIX ст. - англійська, в першій половині XX ст. - німецька.
По-друге, виникають допоміжні мови - піджини, як, скажімо. Broken English у Африці, Pidgin
English у китайських портах, Russonorsk для росіян і норвежців, са-бір у середземноморських
портах. По-третє, робляться спроби створити штучну міжнародну мову. Ще в XVIII ст. Р.
Декарт і Г.-В. Лейбніц говорили про створення штучної раціональної мови. У 1879 р. німецький
мовознавець Й.-М. Шлейєр створив першу штучну мову волапюк (vola від англ. world "світ" і pük
від англ. speak "говорити", звідки volapuk "світова мова"). У 1887 р. польський лікар Л.-Л.
Заменгоф створив штучну мову есперанто (лат. esperi "сподіватися"), яка стала
найпоширенішою серед усіх інших штучних мов.

7.Умови контактування мов, поняття про субстрат,адстрат,суперстрат.

Тривале й інтенсивне контактування мов може призвести до асиміляції однієї з мов, тобто до
її втрати, але втрачена мова не зникає безслідно. Сліди витісненої мови отримали в
мовознавстві назви субстрат і суперстрат.
Субстрат (термін Дж. Асколі) — мова-підоснова, елементи якої розчинилися в мові, що
нашарувалася на неї; сліди мови корінних жителів у мові-переможниці чужинців; сліди
витісненої місцевої мови.
Кельтський субстрат для франц.мови,фінський субстрат для рос.говірок Пн. частини Росії.
Суперстрат (термін В. Вартбурга) — мова-надоснова, елементи якої розчинилися в мові, над
якою вона нашарувалася; сліди мови чужинців у мові-переможниці корінних жителів.
Так,латинська мова стала суперстратом для мов Західної Європи, німецька для чеської.
Адстрат (термін М. Вартолі) — сукупність рис мовної системи, які з'явилися внаслідок впливу
однієї мови на іншу в умовах тривалого співіснування і контактів сусідніх народів.
На відміну від субстрату і суперстрату цей тип мовної взаємодії є нейтральним: при ньому
не відбувається асиміляції етносу і розчинення однієї мови в іншій; це своєрідний прошарок
між двома мовами. Як приклад можна навести білорусько-литовський та інші адстрати.
Сучасний стан будь-якої мови — це результат її довговічної історії, де різноманітні мовні
впливи відбилися в ній у вигляді субстратних, суперстратних та адстратних нашарувань. Так,
в англ..мові можна виявити сліди неіндоєвропейської іберійської мови перших поселенців на
Британських островах, кельтської мови бритів і гаелів.

ПРАКТИЧНА № 3.КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ СВІТУ.

1.Принципи класифікації мов світу.

Класифікація мов - це розподіл мов світу за групами на основі певних ознак, відповідно до
принципів, що лежать в основі дослідження.
Існує різні класифікації мов. Основними є:
- Генеалогічна (генетична), що базується на понятті мовного споріднення;
- Типологічна (морфологічна), що базується на понятті структурного подібності мов;
- Географічна (ареальная).
Генеалогічна класифікація базується на понятті мовної спорідненості, а типологічна
класифікація - на понятті подібності мов.
Мета генеалогічної класифікації мов - визначити місце тієї чи іншої мови в колі споріднених
мов, встановити його генетичні зв'язки. Основним методом дослідження є порівняльно-
історичний, основний класифікаційної категорією - сім'я мов (також гілка, група, підгрупа).
Мета типологічну класифікацію мов - встановити мовні типи на різних рівнях -
фонетичному, морфологічному, синтаксичному.
Родинні мови є предметом вивчення в порівняльно-історичному мовознавстві.
Спорідненість мов проявляється в їх систематичному матеріальному схожості, тобто в
схожості того матеріалу, з якого побудовані експоненти морфем і слів, тотожних або
близьких за значенням.
Спорідненість мов - це матеріальна близькість двох або більше мов, що виявляється в
звуковому і змістовному схожості і мовних елементів різних рівнів - слів, коренів, морфем,
граматичних форм і т.д. Родинні мови характеризуються матеріальної близькістю,
успадкованої з епохи їх мовної єдності.
Генетичне вивчення мов - це вивчення мов з точки зору їх походження: наявності / відсутності
спорідненості або більшого / меншого споріднення. Визнання спорідненості мов передбачає,
що споріднені мови є «нащадками» однієї спільної мови (прамови, мови-основи). Колектив
людей, котра розмовляла цією мовою, в певну епоху розпався в силу тих чи інших історичних
причин, і у кожної частини колективу в умовах самостійного ізольованого розвитку мову
змінювався «по своєму», в результаті чого і утворилися самостійні мови.
Нині у світі за різними даними нараховується від 2,5 до 7 тис. мов (за даними інтернету 1999
р. — 6703 мови). Точно визначити кількість мов неможливо, оскільк відмінність між різними
мовами і діалектами однієї мови умовна. Мови світу розрізняють за структурою, кількістю їх
носіїв, наявністю писемності, ступенем їх вивчення (стосується
і живих, і мертвих мов. Поки що недостатньо вивчені мови автохтонного населення Африки,
Австралії та Америки.), суспільними функціями.
Неоднаковим є й функціональне навантаження мов. Деякі мови виконують лише функцію
розмовно-побутового спілкування. Є мови національні, що обслуговують усі сфери діяльності
нації а є мови, які обслуговують декілька націй.
Порівнюючи окремі мови, можна помітити, що між деякими з них є подібність. Так, зокрема,
всі слов'янські мови мають дуже велику кількість спільних слів (напр.: укр.слово «ти»
звучатиме так само на рос,серб,болг,пол.,чес,слов.)
Надзвичайна близькість слов'янських мов навела вчених на думку про спільність їх
походження, тобто вони мали спільного предка — мову-основу, або прамову, яка існувала до
V—VI ст. н.е.
Генеалогічна класифікація мов (від грец. — родовідний) — класифікація мов, в основу якої
покладено принцип їх спорідненості (див. Спорідненість мов). Цей принцип базується на
існуванні регулярних системних фонет., грамат. і лекс. відповідностей, що закономірно
повторюються у спорід. мовах. Спорідн. мови виникли шляхом диференціації діалектів однієї
первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою (напр., сучас. слов’янські мови
походять від колишньої спільнослов'ян., або праслов'янської, мови). Диференціація мов є
наслідком різних соціальних причин, у тому числі міграції племен, завоювань, змін держ.
кордонів, етн. змішування і т. ін. Спорід. мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї, або
родини, а також в одиниці вищої ієрархії — надродини (гіперсім'ї). Напр., українська мова
належить до східнослов'ян. підгрупи слов'ян, групи індоєвропейської родини мов.

ТИПОЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ — класифікація мов за типом, що характеризує осн.

властивості структури мови. У Т. к. м. тип є особливим методол. засобом, завдяки якому можна
відтворити теор. модель реально існуючої мови. Тип виступає як абстр. еталон, особливий ідеальний
об’єкт, який не реалізується у дійсності в чистому вигляді, бо конкр. мова може поєднувати в своїй
структурі риси різних мовних типів. Оскільки кожна мова по суті багатотипологічна, слід зважати на
ступінь наявності в ній того чи ін. типу, отже, типол. характеристика мови набуває і кількісної
інтерпретації.
Є різні методи типології, яка визначає істотні риси мовної структури, виявляє її взаємозумовлені і
взаємовиключні характеристики на основі вивчення структури окр. мов світу та їх зіставлення. Це,
зокрема, змістова, або семантична, типологія, яку розробив Е. Сепір, спираючись на дещо механічне
сполучення форм. і змістових критеріїв. Удосконалив її Дж. Грінберг, запропонувавши зважати на
кількісну оцінку властивостей мови, виражену типол. індексами. Інша типологія — характерологічна
(розробив В. Скалічка) досліджує внутрішньоструктурні закономірності, за якими в одній мові
сполучаються і взаємно зумовлюються окр. типол. ознаки. Структурна типологія, започаткована Ф. де
Соссюром і розроблена ін. лінгвістами — Р. Якобсоном, Ч.-Ф. Вьоглином, Т. Мілевським, А. Мартіне,
спирається на аналіз відношень між елементами мовної системи. Є ще типологія мовних рівнів
(морфологічна, фонологічна і т. д.), типологія окр. мовних категорій (типологія стану, відмінка і т. д.).
Ареальна класифікація мов ((лат.) area — площа або ділянка, простір) — класифікація
мов світу за критерієм приналежності до певного (мовного ареалу). Іноді її ще
називають географічною, оскільки здійснюється з урахуванням територіального
розташування носіїв мови .

2.Учені, що заклали основи порівняльно-історичнооо мовознавства.

Основоположниками порівняльно-історичного
мовознавства вважають німецьких учених Ф. Боппа, Я. Грім-
ма, датчанина Р. Раска і росіянина О. Востокова.
У 1816 р. опубліковано працю Франца Боппа
(1791—1867) «Про систему дієвідмінювання
санскритської мови у порівнянні з такою грецької, латинської,
перської та германської мов», яка заклала підвалини
порівняльно-історичного методу. У цій праці Бопп
доводить спорідненість санскриту з переліченими
мовами. Його заслугою є те, що він уперше розробив
загальну теорію порівняльно-історичного дослідження мов
на основі порівняння закінчень дієслів і дійшов
висновку про систему їх відповідників у різних мовах.
Учений вважав, що на основі порівняння фактів живих і
мертвих мов можна встановити їх первісний стан. Ви-
водячи праформи, він пояснював явища однієї мови за
допомогою фактів іншої. Це було новим у
методології лінгвістичних досліджень. Свій метод Бопп
апробував на матеріалі 45 залучених до дослідження мов.
Він увів у лінгвістичний обіг поняття звукового закону
і термін індоєвропейські мови (його попередники
вживали термін індогерманські мови).
Видатний швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр
так оцінив внесок Ф. Боппа до скарбниці світової
лінгвістики: «Заслуга Боппа полягає не в тому, що він
відкрив спорідненість санскриту з деякими мовами
Європи й Азії, а в тому, що він зрозумів можливість
побудови самостійної науки, предметом якої є відношення
споріднених мов між собою. Аналіз однієї мови на
основі іншої, пояснення форм однієї мови формами
іншої — ось що було нового в роботі Боппа» [Соссюр
1977: 40]. А французький мовознавець А. Мейє писав: «Бопп відкрив порівняльну граматику в пошуках
індоєвропейської прамови подібно до Колумба, який
відкрив Америку в пошуках шляху до Індії».
У 1818 р. вийшла праця датського мовознавця Рас-
муса Раска (1787—1832) «Дослідження в галузі дав-
ньопівнічної мови, або Походження ісландської мови».
У ній Раск доводить наявність споріднених зв’язків
між ісландською, грецькою, латинською і балто-сло-
в’янськими мовами та відсутність будь-яких ознак
спорідненості між ісландською і такими мовами, як
гренландська, баскська, фінська. Що стосується
використання матеріалу для порівняльно-історичних
досліджень, то Раск указав на ненадійність лексичних
відповідників, тому, на його думку, слід довіряти
граматиці: у процесі взаємодії мов лексика може запози-
чуватися, тоді як відмінкові форми і форми
дієвідмінювання не запозичуються, а втрачаються. Звукові
зміни в морфемах мають закономірний характер, через що
фонетичні відповідники у споріднених мовах є
регулярними. Для порівняльно-історичних досліджень можна
використовувати лише ту лексику, яка служить для
позначення найнеобхідніших понять.
Усі індоєвропейські мови, на думку Раска, походять
від мертвої і незафіксованої фракійської мови,сліди
 якої зберегла давньогрецька мова. її й слід розглядати
як реального предка індоєвропейських мов.
У 1819 р. з’явився перший том (із чотирьох)
«Німецької граматики» Якоба Грімма (1785—1865).
Зміст книжки виходить далеко за межі її назви.
Насправді це перша порівняльно-історична граматика
германських мов. У ній автор акцентує на історичному
підході до вивчення споріднених мов і ретельно описує
граматичні форми германських мов та діалектів у їх
історичному розвитку, починаючи з найдавніших
писемних пам’яток. Грімм першим сформулював конкретні
закони звукових змін у мові, в тому числі відкрив
закон пересунення приголосних, за яким система
зімкнених приголосних усіх германських мов змістилась на
один ступінь

3.Порівняльно-історичний метод, як принцип генеалогічної класифікації

мов. Що лежить в основі генеалогічної класифікації ? Значення терміну
«генеалогія»..

Порівняльно-історичний (компаративний) метод – це прийоми і процедури

історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, окремих мов для встанов.
закономірностей їх розвитку (Бопп, Грімм, Раск, Востоков). Основні положення: 1)
порівняння мов виявляє їх спорідненість; 2) за спорідн. мови об'єднуються в сім'ї,
групи і підгрупи; 3) відмінності спорід. мов пояснюються їх безперервним розвитком;
4) зміни звуків у спор. мовах мають строго закономірний х-р, тому корені та флексії є
стійкими, що дає можливість реконстр. архетипи. Основні завдання: 1)визнач.
генетичної належності мовних явищ; 2) встановл. системи відповідностей і відхилень
від них; 3) генеалогічна класифікація мов на основі моделювання праформ і
визначення хронологічної і просторової локалізації мовних явищ. Прийоми. Прийом
зовнішньої реконструкції пов'язаний з виходом за межі однієї мови і залученням
матеріалу споріднених мов. Так, Востоков, порівнюючи слова типу рос. мясо і
польськ. mieso, рос. ручка і польськ. raczka зі старослов. графічн. відтворенням цих
слів, реконструював праслов'янські форми *теsо, * roczka, пояснив фонет. значення
старослов. юсів, як букв, що передавали носові голосні. Прийом внутрішньої
реконструкції базується на викор. даних тільки однієї мови, але ці етимологічно
споріднені дані повинні співвідноситися як мовні елементи різної давності. Так,
порівняння укр. класти і кладу, вести і веду дає змогу реконструювати давні
інфінітиви *kladti, *vedtі. Прийом відносної хронології полягає у встановл. не
точного часу появи мовних явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке з них
виникло раніше, а яке пізніше) ([ґ],[к], [х]//[ж],[ч],[ш]//[з'], [ц'], [с']). Компаративний метод
розвивали Фортунатов, Мейє, Бругман, Дельбрюк, Курилович, Бенвеніст, Мельничук
та ін. Якщо раніше реконструкція індоєвр. праформ і прамови була кінцевою метою,
то нині це лише точка відліку для вивчення історії мови. На основі пор.-іст. методу
створені порівняльні та історичні граматиками й етимологічні словники.

Генеалогічна класифікація мов – вивчення і групування мов світу на основі

споріднених зв’язків між ними (спільн. походження від прамови). Мови світу
поділяють на сім'ї, сім'ї – на групи (гілки), групи – на підгрупи, а вже в підгрупах
виділяють конкретні мови. Ізольовану мову, генетичних зв’язків якої не вдалося
знайти, вважають окремою сім’єю.
 Генеалогія, яка випливає з грецьких слів logos і genea значення походження
знання є вивчення родин сім'ї через історію.

4. Індоєвропейська сім’я мов. характеристика слов’янської, германської,

романської мовних груп.

ІНДОЄВРОПЕЙСЬКІ МОВИ — найпоширеніша сім’я спорідн. мов, одна з понад 20 мовних

сімей світу. Належність окр. мов і мовних груп до сім’ї І. м. визначається на підставі подібності їхньої
структури, досліджуваної за допомогою порівн.-істор. методу і пояснюваної як результат їх
походження від єдиної у минулому індоєвроп. прамови. За ознаками ближчої спорідненості І. м.
поділяються на групи мов і окр. мови на рівні груп. Існує 7 груп живих І. м. і 3 окр. мови, до яких
належать також відомі з історії близькоспоріднені з ними мертві мови, що були поперед. етапами
розвитку сучас. мов або належали до відповід. груп як самост. мови.
Найб. групу живих І. м. становлять індійські мови — 96, якими розмовляє понад 770 млн. чол. До
них належать мови гінді та урду (2 різновиди єдиної літ. мови в Індії і Пакистані), бенгалі, панджабі,
маратхі, гуджараті, орія, ассамі, синдхі, циганська та ін., а також мертві мови — ведійська і санскрит,
на яких збереглося багато писем. пам’яток. До групи іранських мов належать живі мови — перська,
таджицька, дарі (фарсі-кабулі), афганська (пушту), осетинська, ягнобська, курдська, белуджська,
талиська, ряд памірських мов та ін. (всього 81 млн. носіїв) і мертві мови — давньоперська,
авестійська, пехлеві, мідійська, парфянська, согдійська, хорезмійська, скіфська, аланська, сакська
(хотанська). На підставі ряду спільних структур, ознак іран, мови об’єднуються з інд. в індоіранські
мови: є припущення щодо їхнього походження від кол. мовної єдності.
Слов’янська група мов (див. Слов’янські мови) поділяється на 3 підгрупи (понад 290 млн. носіїв):
східну (українська, російська, білоруська; див. Східнослов’янські мови), західну (польська, чеська,
словацька, верхньолужицька, нижньолужицька) і південну (болгарська, македонська, сербська,
хорватська, словенська); до зх. підгрупи належала також полабська мова, яка зникла на поч. 18 ст.
Група балтійських мов складається з живих мов — литовської і латиської (4,3 млн. чол.) і мертвих
— прусської, ятвязької, куршської та ін. З огляду на особливу структурну близькість балт. мов до
слов’янських припускається існування у минулому якогось виду балто-слов’янської мовної
спільності (прамови, походження від близьких індоєвроп. діалектів, тривалого контактування).
До групи германських мов (бл. 550 млн. носіїв) належать живі мови: англійська — друга (після
китайської) за поширеністю у світі, німецька, нідерландська, фризька, люксембурзька, африкаанс,
їдиш, шведська, датська, норвезька, ісландська, фарерська і мертві — готська, бургундська,
вандальська, гепідська, герульська. Романська група мов (576 млн. чол.) представлена живими
мовами — французькою, провансальською (окситанською), італійською, сардинською (сардською),
іспанською, каталанською, португальською, румунською (мова румунів і молдован), аромунською,
ретороманською, рядом креольських мов. Усі романські мови розвинулися на основі лат. мови, літ.
форма якої відома тепер за численними писемними пам’ятками і застосовується досі як мова катол.
літургії та (обмежено) як міжнар. мова науки. Лат. мова разом з мертвими мовами оскською й
умбрською утворювали групу італьських мов.

5.Ареальна класифікація мов.

Ареальна класифікація. ареальна(Від лат. Агеа - площа, простір) класифікація мов полягає в
складанні мовної карти світу, ареалів поширення окремих мов або груп мов. Ця класифікація
є складовою частиною ареальної лінгвістики - розділу мовознавства, що досліджує за
допомогою методів лінгвістичної географії розповсюдженням мовних явищ в просторі і часі.
Одним з центральних понять ареальної лінгвістики виступає мовної або
діалектна ареал,тобто межі розповсюдження окремих мовних явищ і їх сукупностей, а також
окремих мов або груп мов. В результаті вивчення ареалів виявляються області поширення і
взаємодії не тільки окремих мовних явищ, а й мов, діалектів і ареальні спільнот - мовних
спілок.
поняття мовного союзув ареальної лінгвістики тісно пов'язане з мовними контактами. Мовний
союз - це особливий тип мовної спільності, що включає в себе різні мови в межах одного
географічного простору. Ці мови характеризуються загальними структурними ознаками,
отриманими протягом тривалого часу спільного співіснування.
Типовим прикладом вважають балканський мовний союз, обсягів по-диня болгарський,
македонський, румунську, молдавську, албанський і новогрецька мови, тобто представників
чотирьох різних гілок індоєвропейської сім'ї. В результаті контактів один з одним, а також з
іншими мовами на одному і тому ж просторі балканський мовний союз придбав багато
спільних рис на різних рівнях - фонетичному, граматичному, лексичному. Подібна близькість
мов, що входять в мовна спілка,;, зовсім не передбачає єдиний для всіх них джерело в
минулому, а є результатом наступних зближень, тобто спорідненість мов і їх зближення в
результаті мовних кон-тактів - це різні явища.
У ареальної класифікації мов істотно розмежування сучасної та історичної лінгвістичної
карти мов світу, тобто синхронического і діахронічного аспектів класифікації. Склавшись в
одному місці, мова в силу цілого ряду історичних обставин може набути широкого поширення
в іншому регіоні планети

6. Мови живі і мертві.

Жива мова - Це будь-який природний мову (викон. Для спілкування), який

використовується в даний час. мертва мова - Мову, не існуючий в живому вживанні
і, як правило, відомий лише за письмовими пам'ятників, або знаходиться в штучному
регламентованому вживанні. Мертвими мовами часто називають архаїчні форми
живих, активно вживаних мов. У деяких випадках мертві мови, переставши служити
засобом живого спілкування, зберігаються в письмовій формі і використовуються для
потреб науки, культури, релігії: 1. латинську мову (з 6 ст. До н. Е. По 6 ст. Н. Е) 2.
давньоруську мову (писемні пам'ятки XI-XIV ст.) 3. давньогрецька мова (з кінця 2
тисячоліття до н. е. до V століття н. е). в наукових і релігійних цілях-санскрит,
латинський, церковнослов'янський, коптський, авестийська і ін. Є приклад, коли
мертва мова знову став живим, як це сталося з івритом. Найчастіше літературна
мова відривається від розмовного і застигає в якомусь своєму класичному вигляді,
далі майже не змінюючись; коли ж розмовна мова виробляє нову літературну форму,
стару можна вважати перетворилася в мертву мову (прикладом такої ситуації може
бути турецьку мову, який змінив в 20-х роках XX століття османський мову як мову
освіти і діловодства в Туреччині). штучні мови - Спеціальні мови, які, на відміну від
природних, сконструйовані цілеспрямовано. види: 1. Мови програмування і
комп'ютерні мови. 2. Інформаційні мови - мови, що використовуються в різних
системах обробки інформації. 3. Формалізовані мови науки - мови, призначені для
символічного запису наукових фактів і теорій математики, логіки, хімії та інших
наук.4. Мови неіснуючих народів, створені в белетристичних або розважальних цілях,
наприклад: ельфів мова-Дж. Толкіном, Клінгонскій мова-«Star Trek». Міжнародні
допоміжні мови - мови, створювані з елементів природних мов і пропоновані як
допоміжний засіб міжнаціонального спілкування. Найбільш відомим штучною мовою
став есперанто (Л. Заменгоф, 1887) - єдиний штучна мова, що набув широкого
поширення і що об'єднав навколо себе досить багатьох прихильників міжнародної
мови. Також є мови, які спеціально були розроблені для спілкування з позаземним
розумом (лінкос). За мети створення штучні мови можна розділити на наступні групи:
1. Філософські та логічні мови. 2. Допоміжні мови - призначені для практичного
 спілкування. 2. Артистичні або естетичні мови .3. Також мова створюється для
постановки експерименту, наприклад для перевірки гіпотези Сепіра-Уорфа (про те,
що мова, якою говорить людина, обмежує свідомість, заганяє його в певні рамки).

7. Класифікація мов за суспільними функціями.

Міжнародна світова мова — інтернаціональна мова спілкування, котру

вивчають багато людей як другу мову. Міжнародна мова характеризується не
лише за числом носіїв (рідна чи друга мова), а також за географічним
поширенням, і вона використовується в міжнародних
організаціях та дипломатії

8. Світові мови та штучні мови.

Згідно лінгвістичного енциклопедичного словника, штучна мова - «Знакові системи,

створювані для використання в тих областях, де застосування природної мови менш
ефективно або неможливо».
Ідея створення нової мови міжнародного спілкування зародилася в XVII - XVIII століттях в
результаті поступового зменшення міжнародної ролі латини. Спочатку це були переважно
проекти раціонального мови, звільненого від логічних помилок живих мов і заснованого на
логічної класифікації понять.
На сьогоднішній день в світі більш-менш успішно функціонують близько п'ятисот штучних мов
[8]. При цьому не беремо до уваги крайні і вироджені випадки - такі, як хімічна нотація, нотна
грамота або флажковая азбука. Ми говоримо тільки про розвинених мовах, придатних для
передачі складних понять. Найбільш відомими і поширеними штучними мовами є волапюк,
есперанто, ідо (Едо), інтерлінгва, клінгонов, новіаль, окциденталь, севоріан, логлан, мови
світу Толкієна. Проекти створення штучної мови, як правило, базувалися на ідеї
створення універсальної мови, Який був би загальним для всього людства або декількох
етносів.
Розрізняють такі види штучних мов:
- Мови програмування і комп'ютерні мови - Мови для автоматичної обробки інформації за
допомогою ЕОМ.
- Інформаційні мови - Мови, що використовуються в різних системах обробки інформації.
- Формалізовані мови науки - Мови, призначені для символічного запису наукових фактів і
теорій математики, логіки, хімії та інших наук
Мови неіснуючих народів, Створені в белетристичних або розважальних цілях. Найбільш
відомі: ельфів мову, придуманий Дж. Толкієном, і клінгонською мовою, придуманий Марком
Окрандом для фантастичного серіалу «Star Trek».
- Міжнародні допоміжні мови - Мови, створювані з елементів природних мов і пропоновані як
допоміжний засіб міжнаціонального спілкування.
Думка про те, що світ можна змінити за допомогою мови, не нова; ще 1629 року
філософ Рене Декарт писав про те, що є бажаним створити просту мову без винятків, ази
якого можна було б осягнути після шести годин роботи. У 1617 р в Антверпені було
опубліковано невеликий твір французького ченця Германа Гюго, В якому автор намагався
обґрунтувати необхідність побудови загального мови. А в 1936 році був виявлений
рукопис Ісаака Ньютона "Про загальне мовою", в якій той розробляв мову з неймовірно
тонкою і складною граматикою. Підраховано, що з того часу до початку XX століття було
запропоновано близько 70 проектів мови, як недалеких, так і досить цікавих. У 1661 році
хтось доктор Бехер запропонував (можливо, жартома) просто перенумерувати слова в
словниках і спілкуватися за допомогою цифр. Уже сім років по тому англійський
єпископ Уілкінс створив мову на основі "словника ідей"І кількох родів: наприклад, стихія -
de, перший рід - b, "вогонь" - deb, "полум'я" - deba. Надзвичайно популярний був свого часу
"універсальний музичну мову сольресоль", створений французом Жаном-Франсуа Сюдр.
Слова в ньому утворювалися з назв семи нот: "Доредо" - "час", "ДоРеМі" - "день".
Перестановка складів давала протилежне значення:"домісоль "-" Бог "," сольмідо "-" диявол".
На цій мові можна писати літерами, нотами і кольорами веселки, співати і грати на музичних
інструментах.

ПРАКТИЧНА № 4.

1.Поняття про систему та структуру мови.

Мовна система та структура Система мови – множинність елементів будь-якої

природної мови, які перебувають у відношеннях і зв’язках один з одним і утворюють
певну єдність і цілісність. Структура мови – спосіб організації мовної системи, її
внутрішня будова. У науковій літературі немає чіткої диференціації термінів система і
структура. Вперше розмежував ці терміни О. О. Реформатський, який запропонував
термін система використовувати для позначення системних відношень між
одиницями одного рівня мови, а термін структура для визначення системних
відношень між різними рівнями. Таким чином, за О. О. Реформатським, система —
це зв'язок і взаємозалежність по горизонталі, а структура — це вертикальний аспект;
система — єдність однорідних елементів, структура — єдність різнорідних елементів.
Уся мова — система через структуру. В. А. Звегінцев пов'язує поняття структури з
діахронічним аспектом: «На відміну від системи, саме утворення якої передбачає
статичний стан елементів, що входять до неї, структура — поняття динамічне і шир-
ше, ніж поняття системи. Воно зумовлює не тільки стан, а й (це передусім) форми
розвитку елементів, взаємопов'язаних у цілісній єдності». Оригінальним є тракту-
вання терміна структура Л. Єльмслевом: «Структура — це автономна сутність із
внутрішніми взаємоза-лежностями». Іншими словами, структура — це гіпотетична
побудова, яка являє собою сітку внутрішніх залежностей, внутрішніх відношень, що
характеризують суть мови. Визначення Л. Єльмслева не приймає переважна
більшість мовознавців, бо структуру мови ні в якому разі не можна звести до «чистих
відношень». Загальноприйнятою стала інтерпретація понять «система» і «структура»
О. С. Мельничука. О. С. Мель-ничук термінологічне значення виводить із загально-
вживаних значень цих слів. Так, наприклад, можна сказати система міністерства і
структура міністерства, але не'молена сказати замість система важелів — структура
важелів, замість структура ґрунту — система ґрунту. Під структурою ґрунту тут
розуміють його склад. Звідси О. С. Мельничук доходить висновку, що система — це
сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів, а структура — це склад і
внутрішня організація єдиного цілого [Мельничук 1970: 27]. Мовна система не є
однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з часткових
систем, які називаються рівнями, або ярусами. Ідея рівневої організації мови набула
поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінгвістиці. Вона була
підготовлена традиційним виокремленням у мовознавстві фонетики, морфології,
лексикології, синтаксису, які, правда, розглядались як явища одного порядку, а не як
ієрархічно організовані. Рівні мови — деякі «ділянки' мови, підсистеми мовної
системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних одиниць і набір
правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи.

2.Фонетика. охарактеризувати 3 аспекти вивчення звуків мови.

Фонетика – галузь мз. в якій вивчається звукова система мови, у зв’язку з її смисловою
роллю та різноманітні звукові зміни, що виступають у мовленні рот сполученні звукових
елементів між собою.
У лінгвістиці сформувалося два погляди на фонетику як науку:
 Фонетика вивчає артикуляційні та акустичні особливості звуків мовлення, а суспільну
функцію мовних звуків вивчає інша дисципліна – фонологія.
 Фонетика вивчає не тільки природу звуків, а й функцію їх.
Залежно від завдань , які ставляться при дослідженні звукової системи будь-якої конкретної
мови, фонетика поділяється на описову та історичну.
Описова займається вивченням звукової система даної мови на певному етапі її розвитку.
Звуком називається коливальний рух різноманітних тіл з наступним поширенням цих
коливальних рухів у навколишньому середовищі. Джерелом мовних звуків служать коливання
голосових зв’язок у гортані й тертя повітряного струменя об стінки мовного апарата.
Звуки поділяються на тони й шуми. Тони виникають внаслідок періодичних коливань
повітряного середовища, а шуми – внаслідок неперіодичних.
У чистому вигляді як тони, так і шуми зустрічаються рідко. Як правило, до тону завжди
більшою чи меншою мірою прилучається шум, а до шуму – незначний елемент тону. Тому
різкої межі між тонами й шумами немає. Проте мовні звуки розрізняються залежно від того,
що лежить у їх основі – тон чи шум, - і відповідно поділяються на дві групи: голосні і
приголосні. Голосні – це звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні – це звуки, в основі яких
лежить шум, до якого й може долучатися голос ( при утворенні сонорних або дзвінких
приголосних)
Звуки (тони і шуми) розрізняються інтенсивністю, висотою, спектром і тривалістю. Фонологія
займається передусім такими питаннями:
 Встановлює фонематичні засоби передачі думки в українській літературній мові;
встановлює систему основних значущих одиниць – фонема і дає їх класифікацію;
 Досліджує, якими ознаками розрізняються вони між собою, які варіанти фонем
з’являються в різних фонетичних умовах.
Історична фонетика вивчає розвиток звукової сторони мови протягом ряду епох, зокрема
встановлює виникнення або занепад певних звуків, еволюцію певних звукових явищ та
процес становлення сучасної фонетичної системи даної мови.
Вивчають звуки мовлення у трьох аспектах: фізичному, фізіологічному і лінгвістичному.
Ф і з u ч н u й (акустичний) аспект звука виявляється у його звучанні, завдяки якому мовлення
може передаватися і сприйматися. Зважаючи на фізичну природу звука, його визначають як
коливання пружного середовища (повітря).
Фізіологічний (біологічний) аспект включає репродуктивний компонент (творення звуків
апаратом мовлення) і перцептивний компонент (сприймання звуків слуховим апаратом).
Лінгвістичний (соціальний, функціональний, мовний аспект полягає у розгляді звуків з точки
зору їх функціонального навантаження. Цей аспект звука (фонему) вивчає фонологія.
Оскільки фізіологічний аспект дослідження звуків має два вияви — репродуктивний
(артикуляційний) і перцептивний, деякі мовознавці розрізняють акустичну, артикуляційну і
перцептивну фонетику.
Звуки реалізуються в усному мовленні, а для передавання їх на письмі використовують букви
(літери). Проте звук і буква не тотожні. Літери пишуть, друкують і читають, а звуки
вимовляють і чують. Букви жодного алфавіту не є точними відповідниками звуків. Для запису
звуків застосовують квадратні дужки: [ ].

3.Лінгвістичний аспект у вивченні звуків. Різниця між фонемою та звуком

Лінгвістичний (функціональний) аспект у вивченні звуків Фонема — мінімальна звукова

одиниця мови, яка служить для розпізнавання й розрізнення значеннєвих одиниць —
морфем і слів.
Отже, звуки [а], [и], [у], [ґ], [г] в українській мові є окремими фонемами, бо вони, як свідчать
вищенаведені приклади, служать для розрізнення слів, так само як звуки [є], [л], [І], [ І : ] , [О],
[З:], [аг], [и:] — в англійській, [а:], [л] — в німецькій. Іншими словами, фонема — це мінімальна
релевантна звукова одиниця. Фонема виконує дистинктивну (від лат. distinctio "пізнання") —
тобто смисло- і форморозрізнювальну функції. Так, у словах як []ак], так, пак фонеми <j>, <т>,
<п>, нім. Kante "край", Tante "тітка" фонеми <k>, <t>, фр. Coute [kut] "варто", toute [tut] "уся"
фонеми <к> і <t> виконують смислорозрізнювальну функцію, а в словах рука, руки, англ. man
[тагп] "чоловік", men [men] "чоловіки, люди" фонеми <а> і <и>, <аг> і <е> мають
форморозрізнювальну функцію, оскільки розрізняють іменникові форми у першому випадку
називного і родового відмінків, а в другому — однини та множини. Загалом, можна було б не
акцентувати на форморозрізнювальній функції фонем, оскільки зміна форми завжди
зумовлює зміну смислу (різні форми мають різний смисл).

Якщо бути гранично коротким, то різницю між звуком і фонемою можна

сформулювати наступним чином.

Звук – це будь-яке коливання в пружному середовищі, яке сприймається органами

чуттів (людини або тварин), а фонема – «первинна цеглинка», з якої будуються слова,
які складають наш лексикон, тобто мінімальна звукова одиниця мови, вузьке,
конкретне поняття, щось на зразок окремого випадку звуку.

Одна буква зовсім не обов’язково дорівнює одній фонемі. Деякі голосні в українській
мові (Я, Ю, Є, Ї) складаються з двох фонем. В інших мовах, як, наприклад, в
англійській, одна фонема позначається двома або навіть трьома літерами (по-німецьки
звук [Ш] записується так: SCH).

У лінгвістиці існує розділ, який спеціалізується на вивченні фонем. Він називається

фонологія. Точніше, цей розділ вивчає загальний звуковий лад мови і функціонування
звуку в лінгвістичній системі.

А фонема – один з предметів вивчення фонології.

4. Артикуляційно-акустична класифікація звуків мови

З акустичного погляду всі звуки мови поділяються на голосні й приголосні, які

розрізняються співвідношенням голосу (тону) і шуму. Якщо голосні складаються з
чистого голосу і шуму в них немає, то приголосні складаються з голосу і шуму або лише
шуму. Отже, голосні - це тональні звуки. Приголосні обов'язково містять у собі шум.
Співвідношення голосу і шуму в різних групах приголосних залежить від їх природи.

Голосні й приголосні розрізняються й за артикуляційними характеристиками. Так, при

творенні голосних у мовленнєвому апараті немає перешкоди, так що струмінь повітря
проходить вільно. При творенні приголосних видихуваному повітрю доводиться долати
перешкоди. Різною є і м'язова напруга: при творенні приголосних вона є значно
більшою. Крім того, у творенні голосних беруть участь інші м'язи, ніж у творенні
приголосних: у першому випадку ті, які служать для відкривання рота, а в другому ті, які
служать для закривання рота.

Голосні та приголосні розрізняються і функціонально. Особлива функція голосних

полягає в тому, що вони є вершиною складу, тобто складотворчими. Правда, ця ознака
не є абсолютною. У деяких мовах складотворчими є й сонорні приголосні. Однак
загалом голосні мають більшу складотворчу силу.

А)класифікація голосних

Відмінності між окремими голосними звуками полягають в особливостях типового для

кожного з них тембру. Однак описати голосні звуки за тембром дуже складно, через що
найпоширенішою класифікацією голосних є артикуляційна, тобто за ступенем
просування язика вперед або назад і ступенем його підняття при їх творенні. За цими
ознаками голосні поділяються на голосні переднього, середнього та заднього рядів і
низького, середнього та високого піднесення.

За положенням губ під час артикуляції звуків розрізняють лабіалізовані і

нелабіалізовані голосні. Лабіалізовані вимовляються з участю витягнених і
заокруглених губ. До них належать [о], [у], німецькі [o], [ü] (ofnen "відкривати", schon
"красивий", überall "всюди", üben "тренуватися, вправлятися"), французьке [ü] (dur [dur]
"твердий"), узбецьке [ü] (myk [тик] "волосок"). Лабіалізовані звуки е також в уральських
і алтайських мовах, причому тут вони, як і в німецькій, французькій і узбецькій,
протиставляються таким самим, але нелабіалізованим звукам і розрізняють значення
слів (nop. фр. dire [dir] "сказати" - dur [dur] "твердий", нім. Helle "ясність" - Holle "пекло",
узб. тик "крутий" - тук [тик] "волосок").

За положенням м'якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на ротові й

носові. При творенні ротових м'яке піднебіння підняте і закриває прохід повітря в ніс, а
при творенні носових м'яке піднебіння опущене і повітря проходить у ніс. Носові голосні
е в польській (bedç "буду", dziekuje "дякую", ріес "п'ять", pieniqdze "гроші", rqczka "ручка",
rqbac "рубати"), французькій (monde [mod] "світ", penser [päse] "думати", pain [рс]
"хліб"), португальській (fim [ft]"кінець", bom [bo] "добрий") та інших мовах. Особливо
багато носових у мові гінді, де кожному чистому голосному, відповідає носовий: [а] - [ä],
[а] - [а ], [і] - [Т], [Г] - [7] та ін.

Б)приголосних
Якість різних приголосних залежить від умов їх творення. В українській мові приголосні
характеризують і класифікують за такими ознаками:
1) за участю голосу і шуму в їх творенні (тобто за роботою голосових зв’язок);
2) за місцем творення (за активним мовним органом);
3) за способом творення;
4) за наявністю або відсутністю палаталізації (пом’якшення);
5) за наявністю або відсутністю носового забарвлення.
• За участю голосу і шуму (тобто за роботою голосових зв’язок) приголосні діляться на
сонорні й шумні.
Сонорними називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою
голосу. До сонорних приголосних належать: [в], [й], [р], [р’], [м], [н], [н’], [л], [л’].
Шумними називають приголосні, що складаються з голосу і шуму з перевагою шуму
(дзвінкі приголосні) або з одного тільки шуму ( глухі приголосні ).

Дзвінкі й глухі приголосні, крім звука [ф], утворюють співвідносні пари:

Дзвінкі Глухі

[б] [п]

[д] [т]

[д’] [т’]

[з] [с]

[з’] [с’]

[дз] [ц]

[дз’] [ц’]

[ж] [ш]

[дж] [ч]
 [Ґ ] [к]

[г] [х]

• За місцем творення (або за активним мовним органом) усі приголосні поділяються

передусім на губні і язикові.
Губні приголосні творяться в результаті зближення нижньої губи з верхньою або верхніми
зубами. До губних приголосних належать: [б], [п], [в], [м], [ф].
Язикові приголосні залежно від того, яка частина язика артикулює до пасивного мовного
органа ( зубів, піднебіння, або задньої стінки глотки), поділяються на:
1. Передньоязикові.
2. Середньоязикові.
3. Задньоязикові.
4. Глотковий, або фарингальний. При творенні корінь язика зближується із задньою
стінкою глотки.

5.Теорія складу

склад - Іменна, произносительная одиниця мови, що складається з одного або декількох

звуків, які утворюють тісне фонетичне єдність на основі єдиного видихательного поштовху:

 початок (напад)
 вершина (ядро)
 кінець (відступ)

Типи складів:

 закритий (При кінцевому компоненті, зреалізований згодним звуком)

 відкритий (При кінцевому компоненті, зреалізований гласним звуком)
 неприкритий (При початковому компоненті, зреалізований гласним звуком)
 прикритий (При початковому компоненті, зреалізований згодним звуком)

Теорії складу:
а) експіраторна теорія- Теорія складу, по якій склад є видихательним поштовхом повітря.
Однак експериментальні дослідження показали, що число складів не обов'язково збігається з
числом поштовхів.
б) сонорна (акустична) теорія - Теорія складу, по якій склад є видихательним поштовхом
повітря, Однак вершину складу утворює звук, що володіє найбільшою звучністю.
Слабкою стороною сонорні теорії є те, що ступінь звучності того або іншого звуку немає
величина постійна. Один і той же звук може бути виголошений з різним ступенем звучності.
в) м'язова теорія - Теорія складу, по якій склад є результат мускульної напруги під час
артикуляції (Л. В. Щерба)
Теорія м'язового напруження пояснює складні явища слогообразованія лише з точки зору
фізіології, Т. Е тільки артикуляційно.
г) артикуляційно-акустична теорія- Теорія складу, по якій склад визначають як мінімальну
произносительную одиницю мовлення, елементи якої тісно пов'язані між собою як акустично,
так і артикуляційно

6.Наголос, його типи. Явища енклізи та проклізи.

Наголос — надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Носієм

його виступає голосний звук. Наголос, розрізняють словесний, фразовий, логічний і
емфатичний наголос. СЛОВЕСНИЙ НАГОЛОС буває динамічним, музикальним і
кількісним. Динамічний (силовий, експіраторний ) наголос — виділення (вимова)
одного із складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя
повітря. Динамічний наголос може бути фіксованим (зв'язаним), тобто в усіх словах
падає на певний склад (перший, останній тощо) і вільним (нефіксованим), тобто може
падати на будь-який склад. Фіксований наголос характерний для польської, чеської,
французької, естонської та інших мов. Вільний (нефіксовании) наголос характерний
для української, російської, білоруської, сербської, хорватської, литовської,
мордовської, абхазької та інших мов. Вільний наголос виконує
смислорозрізнювальну(мука — мука, замок — замок) і форморозрізнювальну(вікна —
вікна, виходити — виходити) функції. Динамічний наголос часто пов'язаний з
редукцією тобто з ослабленням і скороченням звучання ненаголошених складів.
Музикальний (мелодійний, тонічний) наголос — виділення наголошеного складу
інтонаційно, підвищенням основноготону. Він властивий норвезькій, шведській,
литовській, латиській, словенській, сербській, хорватській, японській мовам.
Кількісний, або довготний, квантитативний наголос — виділення складу більшою
тривалістю звучання. Такий наголос можливий у тих мовах, де нема розрізнення
довгих і коротких голосних. У чистому вигляді трапляється рідко (новогрецька мова).

ЕМФАТИЧНИЙ НАГОЛОС — емоційне виділення тих чи інших слів у висловлюванні

напруженою вимовою певних звуків. Наприклад: Він чу-до-о-ова людина! Негід-д-
дник ти!

СЛОВЕСНИЙ НАГОЛОС буває динамічним, музикальним і кількісним. Динамічний наголос

— виділення одного із складів слова більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя
повітря. Музикальний наголос — виділення наголошеного складу інтонаційно, підвищенням
основноготону. Кількісний, або довготний, квантитативний наголос — виділення складу
більшою тривалістю звучання.
Фразовий наголос —виділення певного слова у фразі Логічний наголос — особливе
виділення якогось слова чи кількох слів у всьому висловлюванні.
Прокліза-явище при якому слова які,втративши наголос,приєднуються до наступних слів.
(переді мною, мимо нас)
Енкліза-це явище при якому ненаголошені слова що стоять після наголошених утворюють з
ними одне фонет ціле (во поле, за руку)

7.Фонетичні процеси.Різниця між фонетичними та не фонетичними

змінами.
Оскільки звуки в мовленні вимовляються не ізольовано, а в звуковому потоці зв'язного
мовлення, то вони можуть, по-перше, зазнавати на собі впливу загальних умов вимови
(початок і кінець слова, положення під наголосом і в ненаголошеному складі), і, по-
друге, впливати один на одного (рекурсія одного слова впливає на екскурсію іншого).
Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови, називають позиційними, а зміни,
зумовлені впливом одного звука на інший, - комбінаторними. Існують деякі звукові
зміни, які можна водночас розглядати і як позиційні, і як комбінаторні.

8. Позиції зміни звуків

До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в

кінці слова і протеза.
Редукція голосних (від лат. reductio "відсунення, повернення, відведення назад") -
ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання.
Наприклад, у словах кленок і клинок [є] в ненаголошеному складі своїм звучанням
наближається до [и], а [и] до [е], так що ці слова звучать однаково: [клеинок].
Різниця в звучанні наголошених і ненаголошених складів у різних мовах не однакова.
Скажімо, в російській мові наголошений склад у півтора раза сильніший від першого
складу перед ненаголошеним і в три рази - від інших ненаголошених складів. В
англійській мові найслабшим є перший склад перед наголошеним (understand
[,Andd'8ta?nd]). В українській і німецькій мовах так само є відмінність у звучанні
наголошених і ненаголошених голосних, але вона не є такою значною, як у російській та
англійській мовах
Редукція голосних буває кількісною та якісною.
Кількісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і
довготу, але зберігають характерний для них тембр. Так, якщо порівняти звучання
голосного [у] в словах дуб, дубок, дубовик, то він у другому слові є слабшим та
коротшим, а в третьому - ще слабшим і коротшим, але його тембр, зумовлений формою
резонатора при високому піднесенні задньої частини язика і витягненими вперед
заокругленими губами, залишається незмінним.
Якісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки
слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість.

9.Комбінаторні зміни звуків.

комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза,

епентеза, метатеза.
Акомодація (від лат. accomodatio "пристосування") - зміна одного звука під впливом
іншого, сусіднього; часткове пристосування сусідніх звуків.
При вимові звуків органи мовлення настроюються на наступний звук і таким чином
відбувається накладання екскурсії наступного звука на рекурсію попереднього. Це добре
відчутно, коли порівняти вимову голосних у таких парах слів, як дар і доза, той і тон. У
слові доза відбувається огублення звука [д], а в слові тон - крім огублення [т], звук [о] під
впливом звука [н] набуває носового відтінку.
Як бачимо, акомодація стосується впливу голосних на приголосні і навпаки.
Отже, акомодація може бути консонантною і вокалічною, прогресивною (попередній
звук упливає на наступний) і регресивною (наступний звук упливає на попередній).
Асиміляція (відлат. assimilatio "уподібнення") - артикуляційне уподібнення одного звука
до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.
Наприклад, у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т'] і уподібнює
його собі, тобто одзвінчує його: [бород'ба].
Асиміляція від акомодації відрізняється тим, що, по-перше, при асиміляції взаємодіють
однорідні звуки (приголосний і приголосний або голосний і голосний), а, по-друге,
асимілюватися можуть не тільки сусідні звуки, але й звуки, які знаходяться на відстані
один від одного.
Розрізняють декілька різновидів асиміляції:

 1) за результатами - повну і неповну (часткову);

 2) за спрямуванням - прогресивну і регресивну;
 3) за розташуванням звуків, які взаємодіють, - контактну (суміжну) і дистанційну
(несуміжну).

ПРАКТИЧНА № 5.

1.

Лексикологія (від гр. lexikos "такт, що стосується слова" і logos "наука") - розділ науки про
мову, який вивчає лексику (словниковий склад мови).

Лексикологія суттєво відрізняється від фонетики і фонології. Якщо фонетика й фонологія

вивчають односторонні одиниці, що мають лише план вираження, то лексикологія -
двосторонні одиниці, які мають план вираження і план змісту.

Розрізняють загальну, конкретну, історичну, зіставну й прикладну лексикологію. Загальна

лексикологія встановлює загальні закономірності будови, функціонування й розвитку лексики.
Конкретна лексикологія вивчає словниковий склад однієї мови. Історична лексикологія
займається історією словникового складу, причинами й закономірностями його зміни.
Зіставна лексикологія досліджує словниковий склад двох чи більше мов із метою виявлення
структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними або з метою виведення
спільних семантичних закономірностей. Прикладна лексикологія вивчає питання укладання
словників, перекладу, лінгводидактики й культури мовлення.

Лексикологія - багатоаспектна наука, яка вивчає природу й суть слова, його виникнення та
зміну, визначення значення слів та їх уживання, структуру словникового
складу мови, шляхи його поповнення та ін. У компетенції лексикології й сталі
словосполучення. Такий широкий спектр лексикологічних проблем зумовив необхідність
розрізняти лексикологію у вузькому й широкому значеннях. Якщо у вузькому значенні
лексикологія (власне лексикологія) - це розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад
мови, то в широкому значенні - це загальне позначення всіх розділів, які вивчають слово.

До лексикології в широкому значенні слова належать такі науки:

1) власне лексикологія - наука про словниковий склад;

2) семасіологія (від гр. semasia "знак, значення") - наука про значення слів. її ще називають
лексичною семантикою (від гр. semantikos "позначальний"). Слово семантика дуже часто
вживається і в розумінні "значення". Деякі лінгвісти семасіологією і семантикою називають
тільки вивчення значень слів, але не інших одиниць мови. Однак останнім часом під
семантикою розуміють а) весь зміст, інформацію, передавані мовою або якоюсь її одиницею
(морфемою, словом, словосполученням, реченням); б) розділ мовознавства, який вивчає цей
зміст, інформацію;

3) ономасіологія (від гр. onomasia "називання, именования") - наука, яка вивчає процеси
найменування. її називають ще теорією номінації. Ономасіологія протиставляється
семасіології за спрямуванням, напрямком дослідження. Якщо семасіологія йде від позначення
(слова) до значення, то ономасіологія веде дослідження від речі або явища до думки про них і до
їх позначення мовними засобами;

4) етимологія (від гр. etymon "істина") - наука, яка досліджує походження слів;

) фразеологія (від гр. phrasis "мовний зворот, фраза") - наука про стійкі словосполучення;

в) ономастика (від гр. onomastikos "той, що стосується імені", onomastike" мистецтво давати
імена") - наука про власні назви, яка складається з антропоніміки (гр. antropos "людина") - науки
про імена людей і топоніміки (від гр. topos "місце") - науки про географічні назви та ін.;

7) лексикографія (від гр. lexicon "словник" і grapho "пишу") - наука про укладання словників.

Лексикологія як окремий розділ мовознавства виділилася пізніше від інших розділів, наприклад -
граматики. Ще в першій половині XX ст. деякі мовознавці, як, скажімо, американський
мовознавець Леонард Блумфільд (1887-1949) та його школа, вважали, що мовознавство
загалом не повинно займатися семантикою, яка насправді становить ядро лексикології

Лексика — сукупнiсть слiв певної мови, її словниковий склад.

Кожна мова складається зi слiв. Слово – це одна з основних одиниць мови. Воно виконує номiнативну
функцiю, тобто дає найменування всiм предметам, явищам, слугує для вираження почуттiв, емоцiй
тощо.
Ознаки слова:

 складається зi звукiв, якi впорядкованi

 має наголошений склад
 може подiлятися на морфеми
 має лексичне значення
 у словосполученнi та реченнi пов’язане граматично, i за змiстом з iншими словами
 виконує синтаксичнi функцiї
 має граматичнi форми

Слова подiляються на самостiйнi та службовi.

Самостiйнi слова мають граматичне i лексичне значення. Наприклад: сонце, йти, веселий, цiкаво. До
самостiйних слiв належать iменники, дiєслова, прикметники, прислiвники, числiвники i займенники. А
cлужбовi слова мають тiльки граматичне значення. Вони виражають залежнiсть слiв у реченнi та
словосполученнi, пов’язують однорiднi члени речення або частини складного речення, надають
вiдтiнки словам, утворюють окремi граматичнi форми. Наприклад: у, та, перед. До службових слiв
належать сполучники, частки i прийменники.

Окрема група слiв – звуконаслiдування та вигуки. Вони виражають почуття, емоцiї, акустичнi образи,
реакцiї, але нiчого не називають.

Визначення Лексичне значення слова — це те, що означає слово.

Наприклад, слово «виделка» означає знаряддя для їжi, що має форму ручки з кiлькома зубцями.
Лексичнi значення слiв пояснено у тлумачному словнику.

Слово – це мінімальна структурно-семантична одиниця мови, яка виражає своїм звуковим

складом поняття про предмети, процеси, явища дійсності, їхні ознаки чи відношення між
ними, вільно відтворюється в мовленні і служить для побудови висловлювань. Лексема – це
слово в сукупності його форм і можливих значень у всіх його вживаннях і реалізаціях.

Різниця між слоовом і лексемою полягає в тому, що слово є конкретною одиницею, а

лексема – абстрактною.

Наприклад, у реченні: Людина людині друг є три слова і дві лексеми, бо слова людина і
людині є формами однієї лексеми.

2.

У своєму мовленні ми користуємося словами, з яких складаємо речення, що

утворюють зв'язне висловлювання.
Використовуючи слова, ми орієнтуємося на їх значення.
Лексичне значення слова — це те поняття, той зміст, який вклали в слово люди.

Приклад:
Лексичне значення слова «школа» — навчальний заклад, який здійснює загальну
освіту і виховання молодого покоління.
Слова можуть позначати назви предметів, явищ, вказувати на процеси чи ознаки.
Лексичне значення можуть мати лише слова, що належать до самостійних частин
мови.
В українській мові слова можуть мати одне або багато значень. За цією ознакою
вони діляться на:

 однозначні — найчастіше це терміни та назви конкретних предметів

(наприклад: ліжко, тиждень, лікар, шість);
 багатозначні (наприклад: ручка, голова, сонце).

Значення багатозначних слів залежить від контексту.

Слова можуть мати пряме та переносне значення.

Пряме значення слова — це його основне значення, яке сприймається як таке,
коли чуємо слово поза контекстом.

Приклад:
Сонце — це небесне тіло, зірка, яка є центром Сонячної системи.
Переносне значення слова — це таке значення, яке виявляється в певному
контексті. Воно утворюється, коли назви переносяться з одного предмета, явища
на інший за їхньою частковою схожістю.
Схожість може бути:

 за дією (сонце сходить),

 за ознакою (срібляться хмаринки),
 за формою (мереживо доріг),
 за відчуттям дотику (шовкова трава) тощо.

Переносне значення слів дає нам змогу точніше й образніше описувати певні
явища, оформлювати думку.
Лексичне значення слова можна дізнатися з тлумачного словника.
Слово — це мовна одиниця, звукове та буквене вираження поняття
про предмет або явище.
Слово має два типи мовного значення — лексичне та граматичне.
Реальний зміст слова становить його лексичне значення.

Лексичне значення — це зміст слова, закріплений у свідомості людей зв’язок

певного звучання з певним явищем дійсності, поняттям, дією.

Лексичне значення — продукт мислення людини. Слово здатне називати не

лише предмет чи явище, а й поняття. Будь-яке поняття закріплюється у слові і
виражається словом. Без такої здатності існування мови було б неможливим так
само, як без здатності узагальнювати поняття було б неможливим
людське мислення.

Приклад:
Коли ми подумки чи вголос вимовляємо слово «міст», ми уявляємо певну
інженерну споруду. Хтось бачить дерев'яний, хтось — кам'яний чи скляний. Це
може бути довгий чи короткий міст, над рікою, чи над урвищем, чи
над залізничними коліями. Тобто слово викликає в уяві чітку картинку.
Граматичне значення встановлює належність слова до певної частини мови,
визначає його граматичні ознаки.

Якщо лексичні значення слів наповнюють думку конкретним змістом,

то граматичні значення цю думку організовують у речення, текст.
Повнозначні слова (самостійні частини мови) мають і лексичне,
і граматичне значення. Службові частини мови лексичних значень не мають.

Лексичні значення слів пояснюють тлумачні словники.

Одне слово може мати кілька лексичних значень. Таке явище

називають багатозначністю,
або полісемією. Розрізняють пряме та переносне значення слова.

Поняття як форма мислення – це такий спосіб

відображення

дійсності, за якого предмет розкривається через

сукупність його

суттєвих ознак. Тому мати поняття про предмет – це

знати, які

ознаки йому притаманні, в яких зв'язках і

відношеннях він пере‐

буваєз іншими предметами, чим від них відрізняється.

У підручниках і монографічній літературі наводиться

кілька

найбільш уживаних визначень поняття як форми мислення.

"Поняття – думка, яка фіксує ознаки відображуваних в
ній

предметів та явищ, що дозволяють відрізняти ці

предмети та

явища від суміжних з ними" (Д. Горський).

"Поняття – це мисленне відображення класу індивідів або

класу класів на основі загальних ознак" (В. Зегет).

"Поняття – це форма мислення, в якій узагальнюються та

виділяються предмети й явища того або іншого класу

за більш або

менш суттєвими ознаками" (Логіка. – Мінськ : вид.

БДУ, 1974).

"Поняття –це думка, в якій узагальнені та виділені

предме‐

ти за сукупністю ознак, яка спільна для даних

предметів та відріз‐

няє їх від інших предметів" (Ю. Івлєв).

"Поняття як форма (вид) думки, або як мисленне

утворення,

є результат узагальнення предметів деякого класу та

мисленнє‐

вого виділення самого цього класу за певною

сукупністю загальних

для предметів цього класу – і за сукупністю

відмінних для них –

ознак" .
❤❤❤❤❤❤❤❤❤❤❤Оскільки поняття є формою абстрактного
мислення, то для

нього, як для абстрактного мислення в цілому,

характерна така

ознака, як зв'язок із мовою. Тобто, мовною формою

понять у при‐

родній мові є слова та словосполучення.

Зв'язок поняття та мови полягає в тому, що

будь‐яке слово

реалізується, втілюється у понятті, але не всяке

слово чи слово‐

сполучення виражає поняття. Функція слів чи

словосполучень по‐

лягає у називанні понять, але вони безпосередньо не

збігаються зі

словесним виразом ознак, що фіксуються в понятті.

Наприклад,

поняття про метал виражається словом метал. Це

слово не збіга‐

ється з мовним виразом ознак металу як хімічного

елемента: бути

металом; мати питому вагу; мати вільні електрони на

зовнішній

орбіті; мати ковкість; мати блиск; бути електропровідним.

Із усіх перелічених назв ознак ми беремо слово,

яке називає

ознаку бути металом, і це слово (назва) вбирає до

себе всі відомі
на сьогодні науцій практиці ознаки, притаманні металам.
За сло‐

вом, яке виражає поняття, стоїть усвідомлення загальних і

специ‐

фічних ознак предмета, названого даним словом.

Оскільки слово – це знак, то воно володіє двома

типами зна‐

чень – денотацією та смислом. Денотацією слова є

предмет,

який воно називає, а смислом – інформація про цей предмет. Якщо

слово виражає поняття, то справедливо стверджувати,
що смис‐

лом слова є поняття як концентроване знання про

предмет. Але не

будь‐який смисл слова є поняттям. Тому не будь‐яке

слово вира‐

жає поняття. Наприклад, понять не виражають частки,

вигуки,

сполучники, оскільки їх смислом є емоційні або вольові

спонукан‐

ня. Не виражають понять і власні прості терми,

смислом яких є

іменування предмета (Предмет називається так‐то). Тоді

понят‐

тя – це смисли слів, які є описовими іменами та

предикаторами

(загальними іменами).
Відмінність між словом і поняттям полягає не тільки
в тому,

що не всякеслово виражає поняття, а й в тому,що

слова природ‐

ної мови полісемічні, багатозначні.16 Слово може

отримати уста‐

лений смисл тільки у певному контексті. Поняття ж

однозначні.

Мотивоване значення визначає внутрішню форму слова. У ній відбита певна ознака
предмета (у слові касир – каса, Tischler - Tisch), на основі якої сталося найменування
відповідного слова. У розглянутих словах внутрішня форма слова прозора (касир –
від каса, Tischler – від Tisch). Ураховуючи „механіку” виникнення мотивованого
значення слова, можна обґрунтувати природу виникнення назви, тобто як з’являлися
і з’являються слова з відповідною семантикою. Більшість учених схиляється до того,
що в мотивованому значенні відбиваються не всі ознаки предмета, який мотивує
зміст, а лише якісь особливості, що переносяться на весь об’єкт новоствореної
назви. З погляду сучасної мови немотивованими є й такі слова, як нога, рука, вода,
дім, око, вухо, рот, ніс, кінь, земля, білий, синій, ходити, возити, носити. Історично їх
значення були мотивованими. Вони мали внутрішню форму. Але їхня мотивованість
втрачена внаслідок дії тих фонетичних, морфологічних і семантичних змін, яким ці
слова піддавалися в процесі історичного розвитку і розкрити які можна лише з
допомогою етимологічних досліджень, завдяки яким упізнається затемнена або
втрачена внутрішня форма слова. Так, українське слово урожай не одразу можна
пов’язати з коренем дієслова уродити, тим часом це так: уродити > уроджай >
урожай. Історично слово мішок утворилося від кореня міх- („шкура”), бо мішки
робилися із шкур тварин. Колись до кореня мех- (міх-) додався суфікс -ок- (мех-ок), а
тепер ми сприймаємо це слово з одним коренем: мішок. Внутрішня форма слова
затемнена, але вона була: довели етимологічні пошуки

3.

Моносемія і полісемія. Пряме і переносне значення слів.

Типи перенесення значень слів. Розширення і звуження
значень слів.
Слова бувають однозначні й багатозначні, мають пряме й переносне значення.

Слово, що має одне значення, називається однозначним. Одне значення мають

переважно назви людей за різними ознаками (українець, киянин, слюсар,
лікар), назви тварин (олень, леопард), назви рослин (сосна, тополя, вишня,
смородина, пшениця), назв конкретних предметів (споруда, шафа), назви місяців і
днів (січень, лютий, понеділок, вівторок), більшість відносних
прикметників (міський, латунний, кленовий, морський,
дев'ятиповерховий), числівники (два, три, десять) тощо.

Також однозначними є терміни (банкнот, вексель, інструкція, катет, аорта,

меридіан, тонна, метр)

Слово, що має два і більше значень, називається багатозначним. Здатність слова

виступати з різними значеннями називається багатозначністю, або полісемією.

Полісемія - багатозначність, наявність у мовній одиниці (слові, фраземі, граматичній

формі, синтаксичній конструкції) кількох значень.

Наприклад, слово «драматургія» означає:

• драматичне мистецтво;

• сукупність драматичних творів письменника, літературного непряму, народу, епохи;

• теорія побудови драматичного твору.

Пряме номінативне значення безпосередньо вказує на співвідношення слова з тим

чи іншим явищем об'єктивної дійсності. Пряме значення є переважно первинним
значенням слова. Наприклад, пряме й первинне значення слова промінь - «світлова
смуга, що виходить з якого-небудь джерела світла, усі інші - переносні й похідні.

Переносне номінативне значення - це одне зі значень слова, яке виникло

внаслідок перенесення найменувань одних явищ, предметів, дій, ознак на інші і
закріпилося в ньому як додаткове. Переносне значення завжди похідне, вторинне.
Наприклад, значення «початок чогось доброго, позитивного» у слові промінь -
переносне (промінь надії, промінь щастя, промінь свободи).

Переносне вживання слова відбувається в мові у вигляді метафори, метонімії,

синекдохи.

Метафора - перенесення назви з одного предмета, явища на інший предмет, явище

за їхньою схожістю. Метафори бувають за кольором (сріблиться річка), за формою
(павутина доріг), за розміром (крапля надії, море радості), за місцем (ніс корабля), за
динамічністю (спалах ентузіазму, вибух ненависті), за відчуттям дотику (шовкова
трава, шорсткий голос), за функцією (металеве перо, електролампа горить), за дією
(ступає ніч ногами бурими - В.Симоненко), за способом дії (навшпиньки підійшов
вечір - П.Тичина), за наслідком дії (небо невмите. і заспані хвилі - Т Шевченко) тощо.

Метонімія - перенесення назви за суміжністю. Вона буває тоді, коли вживається:

а) назва матеріалу замість назви речі: діаманти й золото на руках (замість: прикраси
з діамантів і золота);

б) назва предмета замість його вмісту: чайник закипів (замість: вода в чайнику);

а) назва властивості замість її носія: відвага мед п'є (замість: відважна людина);

г) назва місцевості замість людей тієї місцевості: Київ продасться (замість: люди, що
живуть у Києві);

д) назва особи замість речі, що їй належить: читаю Ліну Костенко (замість: твори, які
належать Ліні Костенко), шофер підвіз мене (замість: автомашина, якою керував
шофер) тощо.

Синекдоха - перенесення назви частини на ціле (найменування предмета за його

характерною деталлю). Це, власне, різновид метонімії.

Наприклад, назва частини тіла може вживатися на означення людини: роботящі руки,
носа не показувати куди, руда борода захвилювалася; назва одягу може замінювати
назву людини з певного середовища: сіряки і свитки підвели голови, чорний смокінг
оглянувся. Однина вжинається замість множини: риба в ставку, буряк у полі.

При звуженні обсягу значення назва стає конкретнішою. Так, слово печиво колись
означало «усе спечене з борошна», тепер - «кондитерські вироби з борошна»;
слово каша колись означало «будь-яка густа їжа, звільнена від рідини», тепер -
«страва з крупів, зварена на воді або молоці».

При розширенні обсягу значення кількість охоплюваних словом предметів, явищ

зростає. Наприклад, слово поле колись означало «безліса рівнина, порожній великий
простір», тепер, крім цього, - «ділянка землі, відведена під що-небудь», «простір, у
межах якого відбувається якась дія», «сфера діяльності», «смужка вздовж краю
аркуша паперу», «відігнуті краї капелюха» тощо.

4. Переносне значення слів особливо поширене в художньому та розмовному стилях.

Розрізняють такі типи переносних значень: метафору, метонімію і синекдоху.

Метафора (від грец. metaphora - перенесення) - це тип переносного вживання слова,

що ґрунтується на подібності тих або інших ознак. Найчастіше відбуваються
метафоричні перенесення ознак, властивостей предметів на істоти і навпаки,
наприклад: І земля, і вода, і повітря - все поснуло.

Метафора може бути побудована на:

 1) подібності форьт:Помережив вечір кучерявий льодяними тратами вікно (М.

Драй-Хмара);
 2) подібності кольору: Сонце хилилося уже на захід і кривавим блиском обливало
сніжні полонини (І. Франко);
  3) подібності властивості: Відомо, що за людина з Невкипілого - кремінь (А.
Головко);
 4) подібності вияву почуття: Думки, спогади краяли серце Костомарова (М.
Івченко);
 5) схожості поведінки, способу дії: Втома крадеться тихо, але він втомі взяти
себе не дає (В. Бичко).

Метафора може ґрунтуватися і на основі вражень та оцінки будь-чого: Вишневі пахощі

думок (М. Драй-Хмара).

На основі метафоризації в художньому мовленні створюються мовні образи: грім

оплесків, зоря надії.

Метонімія (від грец. metonimia — перейменування) — це перенесення назви з одного

класу предметів або назви одного предмета на інший, які межують, перебувають між
собою в органічному зв'язку.

переноситися:

 1) назва приміщення - на людей у

ньому: Інститут святкує своє сторіччя (П.
Воронько);
 2) назва матеріалу - на виріб з нього: Весь стіл
заставлено сріблом (тобто посудом зі срібла);
 3) назва дії—на результат: зупинка (сама дія і
місце, де зупиняються);
 4) предмет, що вивчається, - на галузь
науки: анатомія і фізіологія;
 5) назва заходу - на її учасників: Конференція
прийняла звернення;
 6) назва емоційного стану - на його причину: Жах!;
 7) ім'я автора - на його продукцію: Вивчаємо
Шевченка;
 8) назва об'єкта - на препарат: пігулки від голови;
 9) назва предмета — на те, що в ньому міститься:
— Ось, випий склянку, освіжись;
 10) назва ознаки, властивості - на її носія: Сам
народний бас, що сидів попереду, теж вибіг на
сцену, трохи поспівав... (Ю. Яновський).

Синекдоха (від грец. snekdoche - співпереймання) -

це тип перенесення назви частини на назву цілого і
навпаки. Наприклад: Ґринджолами мовчазно кожух
проїхав (М. Драй-Хмара).

Як і метонімія, синекдоха грунтується на понятті

суміжності, але специфічним для неї є те, що ця
суміжність кількісного характеру - загальніша і
конкретніша від назви: Він скрізь руку має, а ми
що? (І. Карпенко-Карий). Синекдоха
використовується як мовний художній засіб, але не
так часто, як метафора і метонімія.

Омоніми. Пароніми
Омоніми (від грец. homos - однаковий і опута - ім'я)
- це слова, які однаково звучать, але мають різне
значення.

Розрізняють лексичні омоніми абсолютні (або повні)

і неповні. Повні омоніми бувають у межах однієї
частини мови. Звуковий склад абсолютних (повних)
омонімів збігається в усіх граматичних формах.
Наприклад: деркач - невеликий перелітний птах
і деркач - стертий віник.

Неповні омоніми - це слова, що збігаються

звучанням не в усіх граматичних формах. Неповні
лексичні омоніми називають омоформами.
Наприклад: кілька (імен.) - маленька рибка
і кілька (числівн.) — неозначена кількість
предметів; синів (імен.) — родовий відмінок
множини іменника син і синів (дієсл.) - форма
минулого часу чоловічого роду дієслова синіти. •

Омографи - це орфографічний тип омонімів,- слова,

однакові за написанням, але різні за звучанням
(мають різний наголос) і значенням. Наприклад: води
— родовий відмінок однини іменника вода і води —
називний відмінок іменника, що вживається тільки у
множині; сурма - духовий музичний інструмент
і сурма - сріблясто-білий крихкий метал.

Омофони - слова, що збігаються за своїм звуковим

складом, але різні за значенням і написанням.
Наприклад: сон це (мені сниться) і сонце (світить).

Увага! Відрізняйте омоніми від багатозначних слів.

Між значеннями багатозначного слова існують
зв'язки, вони об'єднані спільним поняттям, схожою
ознакою чи подібною функцією.
Наприклад: ручка (дитини) — ручка (для письма)
- ручка (дверей); корінь (дуба) - корінь (зуба)
- корінь (слова). Коли ж окремі значення уже
віддаляються від основного змісту слова і втрачають
з ним зв'язок, то це омоніми.
Наприклад: ласка (пестощі)
і ласка (тварина), правий (бік) і правий (невинний).

Пароніми - слова, досить близькі за звуковим

складом і звучанням, але різні за значенням.
Наприклад: білити і біліти; сильний і (ліловий, Часто
вони мають один корінь, а різняться лише суфіксом,
префіксом чи закінченням. Незначна відмінність
у вимові призводить до помилок. Тому стежте за
вживанням малознайомих слів, уточнюйте їхні
значення за тлумачним словником.
5.

Словникові твори з’являються на певному етапі розвитку мовної

культури народу, коли, з одного боку, починає відчуватися потреба в

загальному нормативному описі лексики мови, а з іншого – мова

достатньо розвинута, щоб надати лексикографам засоби для такого опису.

Оскільки словниковий склад мови є певним “інвентарем”

відповідної культури і, охоплений повністю, може розглядатися як її опис,

то найбільшої взаємозалежності слід очікувати саме в сфері лексики, адже

словник виражає значення, тобто по суті те, з чого і складається дана

культура. Словники відіграють велику роль в духовній культурі, в них

відображаються знання, якими володіє дане суспільство в певну епоху.

Виникнення лексикографії як галузі знань зумовлене потребами

тлумачення незрозумілих слів. Лексикографія забезпечує кодифікування

норм шляхом систематизування слів у словниках.

Лексикографія, на відміну від інших розділів мовознавства,

безпосередньо не вивчає мовні одиниці. Її цікавлять методи і прийоми

упорядкування цих одиниць з метою створення словників, які би

забезпечували потреби мовців у спілкуванні.

Лексикографія (грец. lexikon — словник і grapho — пишу) – розділ

мовознавства, що займається розробкою

теоретичних засад укладання лексикографічної

продукції, а також практичним створенням

словників та енциклопедій.

Термін “лексикографія” має одночасно три значення:

1) наука, точніше, особлива область мовознавства, вивчає принципи

укладання словників різних типів;

2) сама практика словникової справи, тобто процес укладання

словників;

3) сукупність словників даної мови.

За обсягом і відбором одиниць обробки словник може бути:

 ЕКСТЕНСИВНИМ (таким, що намагається охопити максимальну

кількість одиниць). Тлумачні словники певної мови, що

намагаються охопити максимальну кількість одиниць;

 СЕЛЕКТИВНИМ (таким, що обмежує відбір залежно від обсягу і

призначення словника). Тлумачний словник лінгвістичних

термінів, орфографічний словник тощо.

Відбір слів та інформація про них ґрунтуються на аналізі текстів,

зразків усного мовлення, які лексикограф моделює, існуючих словників і

граматик, а також на власному мовному досвіді укладачів. Словникова

стаття у своїй типовій формі є певним “рівнянням” між пояснюваним (ліва

частина словника) і пояснювальним (права частина). Ліва частина містить

одиницю обробки.

Спадкоємність лексикографічних творів.

Будь-які словники під час опису певного словникового матеріалу

завжди спираються на існуючі лексикографічні традиції. Крім того, є

непоодинокі випадки, коли словник, що з різних причин не відповідає

первісному задуму укладачів, надалі виявляється корисним джерелом при

створенні інших словників.

2. Значна роль суб’єктивного чинника при створенні

словників.

Мабуть, не можна повністю виключити з лексикографії й

індивідуально-стилістичний чинник. Талант видатних лексикографів

різних країн, таких як Уебстер, Літтре, Ларусс, Даль, Щерба, Ожегов і

багатьох інших, відбився зокрема і в тому, що створені ними словники

несуть на собі відбиток їхньої особистої творчості, новаторства,

неповторної індивідуальності стилю.

Наприклад, суб’єктивний чинник відіграє свою роль у процесі

подання значень у словниковій статті багатозначних лексем; лише

лексикограф може вирішити – який з методів обрати: історичний, коли

розташування значень ґрунтується на етимологічному описі розвитку

значень, а сучасні й найбільш вживані значення, таким чином,

залишаються останніми в семантичній структурі; або емпіричний, що

базується на сучасному розумінні актуальності того або іншого значення

слова (що, природно, кожний лінгвіст і навіть звичайний носій мови

бачить зі своєї точки зору).

3. Зумовленість жорстким прагматизмом.

Кожний словник завжди зорієнтований на певного читача, враховує

особливості мов та потребу в певних лексикографічних працях у певний

час. Інколи словник створюється виключно з утилітарних міркувань.

4. Нормативність у відборі лексики.

Виходячи з нормативно-стилістичних завдань словника, не можна

дозволити необмежене використання в ньому ненормативних засобів

мовлення, навіть тих, що широко трапляються в різних сферах

слововживання. Не можна забувати, що словник безпосередньо

пов’язаний із виробленням літературної норми мови в кожну епоху

Теоретична та практична багатоплановість

лексикографічних творів.

Під час будь-якого наукового аналізу словникового складу мови

завжди залишаються неврахованими деякі аспекти, що могли би подати

певне явище в іншому вигляді, з іншої точки зору.

Філософсько-діалектична відносність лексикографічного опису

мовних одиниць тягне за собою велику кількість можливих словників.

СЛОВНИКА – набір типових формул при опису значень слів. Крім

формул,
метамова словника включає пояснення, позначки, види скорочень, умовні

позначення.

Відображення різних лексикографічних параметрів у конкретному

словнику визначається специфікою мови, лексикографічною традицією

відповідної країни, типом і призначенням словника, а також поглядами

лексикографа.

6.

1) розділ мовознавства, що вивчає походження й минулі етапи розвитку слів і морфем мови
або певної групи мов; 2) пояснення якогось слова за допомогою зіставлення його зі
спорідненими словами тієї самої або інших мов.

Етимоло́ гія (від грец. ἔτυμον «правда», «істина» і грец. -λόγος — «слово, наука») —
розділ лінгвістики , розділ порівняльно-історичного мовознавства, який вивчає
походження слів мови ; сукупність методик дослідження, спрямованих на з'ясування
походження слова, а також сам результат цього з'ясування.

Тобто у сучасній мовознавчій практиці цей термін має принаймні три значення: розділ
мовознавства, що вивчає походження слів; походження (щодо словесного знаку) та
встановлення; науково-дослідну процедуру, спрямовану на розкриття походження слова, а
також сам результат цієї процедури.

Завдяки давнім текстам , порівнянню слів зі словами з інших мов етимологія відновлює
історію слів: як вони виникли у мові, первинне (істинне) значення, їхнє джерело та зміну
їхнього значення.

НАРОДНА ЕТИМОЛОГІЯ» — назва, яка вживається (на противагу наук. етимології) щодо
фактів хибного розуміння походження або значення мовної одиниці, коли їй на основі випадкової
форм. подібності або тотожності з ін. одиницею, знайомішою мовцеві, помилково приписуються і
значення чи мотивація, аналогічні цій останній. Ґрунтується на основі дії аналогії. «Н. е.» характерна
для сприймання незрозумілих слів (іншомовних, застарілих та ін.) і найчастіше трапляється в мові
дітей, малоосвічених людей. Виникає між паронімами (Паронімічна атракція), омонімами, рідше
при полісемії.
«Н. е.» виявляється або просто як хибне осмислення слова за зразком іншого (з можливим
становленням нового, переносного значення): чайка ‘човен у запорожців’ (з тур., але може
осмислюватися від чайка ‘птах’), клинок ‘лезо шаблі, кинджала’ (з голл., але часто розуміється як
пов’язане з клинок — зменш. від клин), або, разом з тим, як його структурне переоформлення:
просторічні форми мазелін (зам. вазелін під впливом мазати), простирядно (зам. простирадло),
застар. винополька ‘монополька, шинок’, ‘страшний (зам. страсний)
тиждень’, некрут (зам. рекрут). Ряд под. слів і значень уже не сприймаються як
ненормативні: високосний рік (з грец., асоційоване з високий), крилас (зам. клірос під
впливом крило, оскільки це підвищення по обидва боки перед вівтарем), звіробій (зам. діробій: на
листках цієї рослини є невеликі плями, що здаються дірочками), кашлюк ‘коклюш’
(пор. кашель), рукомесло ‘ремесло’ (пор. рука); талан ‘успіх, щастя, доля’ (з тюрк., розвинуло
значення ‘обдарованість, хист’ під впливом талант).
На основі «Н. е.» нерідко ґрунтуються різноманітні звичаї, прикмети, забобони. Так,
на Маковія (у день св. мучеників Маккавеїв) заведено їсти коржі з маком; навесні, коли прилітають
з вирію журавлі, не слід казати про них журавлі, а тільки веселики, бо інакше будеш журитися весь
рік; для того, щоб дітей потім любили, кохали, їх змалку купають у воді з любистком; «Хто
в маї вінчається, буде вік маяться» (прислів’я). Міркування про походження тих чи ін. топонімів
можуть породжувати цілі легенди. Так, назва с. Сорочинці виводиться в одному переказі від того, що
його заснували сорок ченців; назва вершини Донецького кряжа Савур(Саур)-Могили (з тюрк.) —
від імені козака Сави; назва м. Чита — від того, що укр. переселенці, шукаючи виділену їм землю,
питали «Чи та ж це земля, чи не та?», а урядовець, який не розумів укр. мови, нібито відповідав
їм: «Чи та, чи та!».
Явище, що повністю відповідає «Н. е.» у лекс.фразеол. складі, існує також на рівні морфем і
взагалі частин слова та грамат. категорій. Напр., сел-ищ-е в сучас. знач, (селище міського типу і
под., тобто велике село) розвинулося від сел-ищ-е ‘поселення; село’ (безвідносно до розміру) на
основі того, що суфікс зі значенням місця в даному слові був асоційований з тотожним за формою
суфіксом із збільшувальним значенням; бузувір (з тюрк.) відоме і в формі безувір (той, хто без віри);
іменник оковита (від лат. aqua vitae ‘вода життя’) часто сприймається на основі форм, ознак як
прикметник ж. p. «H. е.» може використовуватися як стиліст, засіб, переважно як деталь мовного
портрета малоосвічених людей (напр., ототожнення слів крез і кремезний в устах героя комедії І.
Карпенка-Карого), зокрема як малапропізм (від імені героїні комедії Р.-Б. Шерідана місіс Малапроп)
— перекручене вживання одиниць літ.-книжної мови з претензією на культурність, інтелігентність.
Якщо в мові персонажа це «Н. е.», то сам автор використовує такий прийом як гру слів. Явище «Н. е.»
в укр. мові досліджували К. Ганкевич, Р. Смаль-Стоцький, А. Критенко, Й. Дзендзелівський, В.
Сабадош та ін.

ПРАКТИЧНА № 6.

1. Омоніми,їх характеристика та класифікація. Міжмовні омоніми.

2. Омоніми (у перекладі з грец. – ‘однойменний, однакове ім’я’) – слова або їх окремі
граматичні форми, а також стійкі словосполучення, морфеми, синтаксичні конструкції,
що при однаковому звучанні або написанні мають абсолютно різні
значення. Найбільш повно й різноаспектно омоніми виявляються в лексиці.
3. Лексичні омоніми належать до однієї частини мови, виникають унаслідок як внутрішніх
закономірностей розвитку певної мови, так і її контактів з іншими мовами. Крім того,
існують ще фразеологічні омоніми (зелена вулиця – ‘безперешкодний шлях для
транспорту, а також у розвитку, досягненні чого-небудь’ і зелена вулиця – ‘покарання
солдатів у царській Росії, коли їх проганяли крізь стрій, б’ючи шпіцрутенами’; пускати
півня – ‘видавати пискливий звук, зриваючи голос’, і пускати (червоного) півня –
‘підпалювати, влаштовувати пожежу’), словотвірні, морфемні (омоморфеми),
граматичні, синтаксичні (утворюються внаслідок неоднозначного розуміння
 синтаксичних відношень між компонентами конструкції, наприклад: пошуки
художника; туристи з Англії приїхали; що породжує це явище?).
4. Крім названих однорівневих, є міжрівневі типи омонімів: лексико-граматичні омоніми,
синтаксично-фразеологічні, лексико-синтаксичні омоніми (назустріч і на
зустріч, немає і не має, аякже і а як же?).
Омоніми принципово відрізняються від багатозначних слів.
Між значеннями полісемантичного слова існують зв’язки: вони об’єднані спільним поняттям.
Значення омонімів не пов’язані між собою. Існує ряд способів відрізнення омонімів від
полісемічних слів:
 Шляхом підбору синонімів: бродити – блукати, сновигати;
бродити – шумувати, отже, це омоніми,
АЛЕ: вибиратися – виїжджати, виселятися,
вибиратися – вилазити, видряпуватися,
вибиратися – вирушати, відправлятися – синоніми різні, проте це полісемічне слово.
 Шляхом утворення похідних слів (у омонімів вони будуть різними):
термін – терміновий,
термін – термінологічний,
горн – горновий,
горн – горніст, АЛЕ полісемічне слово клас утворює: класний, класовий,
класифікаційний, тому в кожному випадку слід зважати на зміст слова, його морфологічні та
синтаксичні особливості.

Повні й неповні омоніми

Розрізняють омоніми повні та неповні. Повні (абсолютні) омоніми зустрічаємо в
межах однієї частини мови, їх звуковий склад збігається в усіх граматичних
формах: двір (‘господарська ділянка, на якій розміщені будівлі та місце біля них’)
і двір (‘монарх і його оточення’); деркач (‘невеликий перелітний птах з жовтувато-
бурим оперенням, що має характерний скрипучий крик’) і деркач (‘стертий
віник’); сага (‘давньоскандинавське чи давньоірландське епічне сказання’)
і сага (‘річкова затока’); бігун (‘той, хто може швидко й легко бігти,
бігати’), бігун (‘полюс’) і бігун (‘один із двох спарованих каменів для розтирання
зерна, подрібнення каміння тощо в дробильній машині’); курити, точити (воду,
ножа), моторний, донести; коса, ключ тощо. Такі слова ще називаються власне
омонімами.

Неповні омоніми – це слова, що збігаються звучанням не в усіх граматичних формах,

наприклад: биток (‘шматок свинцю, палиця тощо, взагалі предмет, яким б’ють у грі’) і
форма родового відмінка однини слова битки (‘круглі котлети з посіченого або
відбитого м’яса’). Називний відмінок множини першого слова і другого також
збігаються; баранці, кадри, рись, ласка та ін.

Неповні омоніми поділяються на кілька підгруп:

а) омофони –це слова, у яких однаковим є тільки звучання, а значення й написання

різні: сонце – сон це, про те – проте, за те – зате, мріяти – мрія ти, по стелі –
постелі; орел, сокіл (птахи), Орел, Сокіл (прізвища), гриби – греби, кленок – клинок,
тони – тонни, бона – бонна, Роман – роман, Вікторія – вікторія.

б) омографи – слова, у яких однаковим є тільки написання, а звучання і значення різні: óрган
– оргáн, зáмок – замóк, білúзна – білизнá, прúклад – приклáд, áтлас – атлáс, гóри – горú,
рáдій – радíй, дорóга – дорогá, óбід – обíд, брáти – братú, нáсип – насúп); глáдкий (‘без
загинів, виступів, рівний’) і гладкúй (‘який має повне тіло, вгодований, ситий’). Такі слова
розрізняються наголосом.
в) омоформи – це однакові форми слів. Це збіг форм слів тільки в одному якомусь
граматичному значенні: три (числівник) і три (дієслово в наказовому
способі), мила (прикметник) і мила (дієслово), налив (іменник)
і налив (дієслово), мати (іменник) і мати (дієслово), шию (іменник) і шию (дієслово) тощо.
У словнику повні (абсолютні, лексичні) омоніми та омографи реєструються як окремі слова.
Омофони та омоформи спостерігаються в мовленні і словниками не фіксуються.
У різних мовах існують однакові звукові комплекси, що мають відмінні значення. Явище
міжмовної омонімії властиве не тільки близькоспорідненим, а й досить віддаленим мовам.
Так, майже омонімічними є латин. bis (‘двічі’) та укр. біс (‘диявол’). Слова, які однаково
звучать чи пишуться у двох або більше мовах, але не збігаються значенням і вживанням
називають ще “фальшивими друзями перекладача”. Такі слова в зіставлюваних мовах
можуть викликати неправильні асоціації, що ведуть до неточного розуміння слів,
неправильного їх перекладу. В одних випадках це слова, які в двох мовах означають різні
поняття: рос. уродливый і укр. уродливий, рожа і рожа, является и являється. Інший тип –
близькі за значенням слова з різними відтінками: артистка в чеській мові – лише ‘артистка
цирку, кабаре’.
Часто виникають помилки при перекладі з російської мови слів типу: калитка, лихо, дурно,
месяц, неделя, брак, луна, детина, наглый, удача, мешать, рыбалка. Люди, недостатньо
обізнані з лексичними нормами тієї чи іншої мови, часто користуються такими словами
неправильно. Наприклад, про боягуза можуть сказати: “Він
такий трус!”, лазню називають банею, а баню на церкві – запозиченим з російської мови
словом купол тощо.
На жаль, такі помилки не обмежуються усним мовленням, інколи вони псують і термінологію,
зокрема технічну чи музичну. Приміром, російське слово шарикоподшипник перекладають у
нас шарикопідшипник замість нормального відповідника кульковий підшипник, на “Місячну
сонату” Л. Бетховена кажуть “Лунна соната” (хоч точна назва цього твору в дослівному
перекладі з німец. – “Соната місячного світла”).

2. Явище синонімії. Типи синонімів(контекстуальні,мовні)

Синоніми — це слова, що звучать по-різному, але мають спільне основне

лексичне значення.

Водночас синоніми обов'язково чимось різняться між собою — відтінками

значень, емоційним забарвленням, експресивністю, стилістичною віднесеністю,
різною активністю в мові, здатністю сполучатися з іншими словами.

Дібрати синоніми до слова, а також дізнатися відтінки значень чи сферу

використання допоможуть словники синонімів.
Кричати, гримати — ці слова виражають відтінки значень; верещати,
лементувати, горланити, горлопанити — виражають експресивність,
емоційність; кричати — стилістично нейтральне слово, а вищати,
галасувати — відноситься до розмовного, художнього
стилів; кричати використовується активно як літературне слово, а йойкати,
фукати, галакати — рідко, тому що це діалектизми.

Коричневий сполучується майже з усіма іменниками (шарф, стіна,

наплічник), каштановий — може бути колір волосся й масть
коня; гнідий — масть коня, а карий — так кажемо про очі; бронзовою може
бути медаль і засмага, шоколадний буває торт і засмага.
Синоніми складають синонімічний ряд, згрупований
навколо головного (стрижневого) слова, яке й виражає основне лексичне
значення. Синоніми завжди виражаються однією частиною мови.

Приклад:
БЕЗТУРБО́ ТНИЙ (про час, пору життя - вільний від турбот, не обтяжений
ними), БЕЗЖУ́ РНИЙ, БЕЗКЛО́ ПІТНИЙ, БЕЗПЕЧА́ ЛЬНИЙ поет., БЕЗПЕ́ ЧНИЙ
(http://lcorp.ulif.org.ua/dictua/)
Синоніміка збагачується також словами іншомовного походження.

Приклад:
Кавер — переспів, голкіпер — воротар, ОК — гаразд, авангардний —
передовий, симптом — ознака, фон — звук, пресинг — тиск, вокзал — двірець.
Такі пари називають ще абсолютними синонімами. Слова в них відрізняються хіба
сферою вживання: чинник характерне для побуту, а фактор — для науки,
документів.
Синонімічні ряди зростають і внаслідок розвитку
багатозначності: гострий (гостролезий), гострий (дошкульний,
уїдливий), гострий (чіпкий, уважний, проникливий (погляд), глибокий (про
розум)), гострий (гостроязикий, дотепний), гострий (напружений,
драматичний), гострий (шпилястий (про скелі)).
Стилістичні синоніми обмежені тією чи іншою сферою вживання, належать до
різних стилів мовлення.

Приклад:
Слово друг має нейтральне забарвлення і вживається без обмежень, друзяка,
брат характерне для розмовного стилю, тоді як виразно вульгарне братан,
кент несе негативний відтінок.
Контекстуальні синоніми – цікаве явище в мові, адже зближення за значенням
відбувається лише в певному мовленнєвому контексті. Вони часто вживані в
художній літературі, рідше — у публіцистиці, де використовуються для створення
яскравих образів, передають світобачення автора, його індивідуальну манеру.

Приклад:
Слова двигун та звір не є синонімами, але в розмовному, художньому, деяких
жанрах публіцистичного ці слова можна взаємозаміняти.
На основі синонімії грунтуються такі стилістичні явища,
як перифраза та евфемізм.
Перифраза — описовий зворот мови, за допомогою якого передається зміст іншого
слова не прямо, а через характерні ознаки: Ольга Кобилянська — робітниця свого
народу; ріки — водні артерії. Інколи назви країн чи міст теж мають перифрази:
Одеса — Південна Пальміра; Фінляндія — Країна Тисячі Озер.
Евфемізм — слово або вислів, що пом'якшує або завуальовує зміст сказаного.
Вони виступають замінниками грубих, непристойних зворотів; вживаються з
почуття страху чи сорому: розстріл — найвища міра покарання, 10 років без
права переписки.
На ґрунті української мови можна говорити й про синоніми фонетичні, які є одним
із важливих засобів створення милозвучності нашої мови.

Приклад:
Уже — вже, учитель — вчитель, йти — іти, імовірно — ймовірно.

3. Емфемістичні синоніми, їх звязок із явищем табу.

Табу (tapu) – слово полінезійського походження, що ввійшло в

європейські мови наприкінці

XVIII століття й первісно означало «віддалений», «відокремлений».

Поняття табу тісно пов’язано з терміном «евфемізм». А. Кацев під

евфемізмами розуміє «емоційно нейтральні слова або вирази, що

використовуються замість синонімічних їм слів чи виразів, які є

непристойними, згрубілими або нетактовними»1

. Н. Мечковська

визначає їх як «заміну табуйованого слова загальноприйнятим»2

Відношення між табу та евфемізмом характеризуються, як правило,

симетричністю; лише інколи вони асиметричні: евфемія неможлива

без табу, хоча табу може існувати без евфемії. Евфемізми стали

об’єктом лінгвістичних досліджень у ХІХ столітті. Одним із перших

звернув увагу на слова, породжені дією табу, німецький

мовознавець Г. Пауль. Науковець розглядає їх як структурний

елемент семантичного розвитку лексики та називає кілька причин

появи евфемізмів, як-от почуття сорому, релігійний та забобонний

страх. Праці А. Мейє3

, присвячені цій проблемі, стали науковим

орієнтиром для багатьох мовознавців ХХ століття. Зі східнослов’янських

дослідників чи не найбільший внесок у вивчення.....

Загалом, під

евфемізмами розуміють емоційно нейтральні слова / вирази, які

вживаються замість синонімічних слів /

виразів, які мовець вважає непристойними, грубими, образливими чи

нетактовними. Особливу увагу лінг-

вісти звертають на те, що евфемізми спрямовані на досягнення

навмисного пом’якшуючого ефекту. Тому

евфемізми не належать до певної лексико-семантичної групи слів, а

скоріше є певним стилістичним резуль- татом, досягнення якого
здійснюється тоді, коли «сильний» вираз поступається більш слабкому.
Окрім

пом’якшення, евфемізми реалізують низку інших прагматичних функцій,

до яких уналежнюємо функцію

ввічливості, функцію табуювання, функцію вуалювання, функцію етикету.

Функція ввічливості базується

на максимі такту та скромності (за П. Грайсом), що реалізується у випадку

заміни грубих чи образли- вих слів евфемізмами. Функція табуювання має
місце тоді, коли йде мова про смерть чи тяжку хворобу,

непристойні речі, тощо. Слова та вирази, що заміняють непристойні чи

небажані явища, поняття, про- цеси, умовно називаємо дейксисами
табуювання. Функція вуалювання спрямована на те, щоб приховати

«справжню сутність позначуваного». Як правило, евфемізми реалізують

функцію вуалювання в політичній

сфері. Етикетну функцію евфемізми виконують тоді, коли мовець уникає

прямих номінацій непрестиж- них професій, низького соціального статусу
особистості, шкідливих звичок, расових та національних про-

блем. Щодо класифікацій евфемізмів, то згідно критерію частотності

вживання, їх можна поділити на

загальновживані та оказіональні. За тематичної ознакою евфемізми

поділяються на ті, що позначають

фізіологічні процеси та стани; ті, що номінують певні частини тіла,

пов’язані з «тілесним низом»; ті,

що позначають відношення між чоловіком та жінкою; ті, що вживаються,

коли мова йде про хворобу

та смерть. За хронологією виникнення евфемізми можуть бути

постійними, сталими та новими. Згідно

лінгвістичного аналізу, евфемізми поділяються на евфемізми значення та

евфемізми форми. Дослідження
структурно-семантичних особливостей дозволяє провести класифікацію
евфемізмів на фонетичному, лек- сичному, синтаксичному та навіть
текстовому рівнях

5. Антоніми, їх різновиди (мовні,контекстуальні) та стилістична роль в

мові.
6. Антоніми – це слова з протилежним лексичним значенням, однак
поєднані певним спільним фактором, наприклад: високий – низький
(зріст), товстий – худий (статура), веселий – сумний (настрій). Як бачимо,
антоніми поєднуються у пари. Багатозначні слова можуть входити у різні
антонімічні пари з різним відтінками своїх значень. Наприклад, важка
скриня – легка скриня; важка хода – плавна хода; важке завдання – просте
завдання.
7. Структурно антоніми діляться на дві групи:
8. 1. Однокореневі антоніми, або афіксальні, що творяться за допомогою
додавання префіксів: доля – недоля, свіжий – несвіжий, революція –
контрреволюція, приватизація – реприватизація, чесний – безчесний;
9. 2. Різнокореневі антоніми: день – ніч, назад – вперед, мокрий – сухий,
працювати – ледарювати.
10.Деякі слова в українській мові антонімів не мають. По перше, власні назви
(імена і географічні назви), конкретні іменники, такі як «будинок», «око»,
«лава», всі числівники та деякі займенники, вузькі терміни: сума,
розчинник, іменник, багато прикметників і дієслів. Адже у багатьох із них
не можливо виділити два крайніх прояви або стани, що лежить в основі
антонімії. Це явище активно використовується письменниками для
створення антитези.
11. нтонімів; розвивати вміння добирати до слова антоніми, визначати їх види та доцільно
використовувати в мовленні; виховувати любов до рідного слова. Тип уроку: урок засвоєння
нових знань.
12. Перегляд файлу

13.Тема. Антоніми та їх види. Стилістичні фігури, пов’язані з поняттям

антонімії (антитеза, оксиморон)
14.Мета: поглибити знання про антонімію в українській мові, подати
відомості про стилістичні функції антонімів; розвивати вміння добирати
до слова антоніми, визначати їх види та доцільно використовувати в
мовленні; виховувати любов до рідного слова.
15.Тип уроку: урок засвоєння нових знань.
16.Хід уроку
17.І. Організаційний момент
18.ІІ. Ознайомлення з темою та метою уроку
19.ІІІ. Актуалізація опорних знань
 20.Пригадайте, які слова називаються антонімами?
21.Прочитайте текст. Замініть виділені слова антонімами. Що змінилося?
22.Десь далеко, за темною смугою, обізвався грім. Легко й радісно зітхнули
в густому парку столітні дуби. Тихо забриніли маленькі шибки
в низенькій хатці. Потемніло (С. Васильченко).
23.Тестові завдання з теми «Антоніми»
24.ІV. Засвоєння нових знань у процесі виконання практичних завдань
25.Слово вчителя
26.Антоніми – це слова з протилежним лексичним значенням, однак
поєднані певним спільним фактором, наприклад: високий – низький
(зріст), товстий – худий (статура), веселий – сумний (настрій). Як бачимо,
антоніми поєднуються у пари. Багатозначні слова можуть входити у різні
антонімічні пари з різним відтінками своїх значень. Наприклад, важка
скриня – легка скриня; важка хода – плавна хода; важке завдання – просте
завдання.
27.Структурно антоніми діляться на дві групи:
28.1. Однокореневі антоніми, або афіксальні, що творяться за допомогою
додавання префіксів: доля – недоля, свіжий – несвіжий, революція –
контрреволюція, приватизація – реприватизація, чесний – безчесний;
29.2. Різнокореневі антоніми: день – ніч, назад – вперед, мокрий – сухий,
працювати – ледарювати.
30.Деякі слова в українській мові антонімів не мають. По перше, власні назви
(імена і географічні назви), конкретні іменники, такі як «будинок», «око»,
«лава», всі числівники та деякі займенники, вузькі терміни: сума,
розчинник, іменник, багато прикметників і дієслів. Адже у багатьох із них
не можливо виділити два крайніх прояви або стани, що лежить в основі
антонімії. Це явище активно використовується письменниками для
створення антитези.
31.Завдання 1. Прочитайте. Випишіть антоніми. Поміркуйте, яке загальне
значення об’єднує кожну пару антонімів (якість, кількість, простір, час чи
дія).
32.1. За селом вдень і вночі було чути гуркіт тракторів і комбайнів (А.
Давидов). 2. Її очі з м’якеньких стали зразу тверденькі (І. Нечуй-
Левицький). 3. То ліворуч, то праворуч із заметів несподівано постають
привиди (Л. Михайловський). 4. Він ненавидів, бо умів любити (М.
Рильський). 5. Усякі люди трапляються на містку: і щедрі, і скупі, і веселі, і
сумні, і мовчазні, і говіркі (М. Стельмах).
33.Завдання 2. Розгляньте таблицю «Види антонімів». Розкажіть про їх
класифікацію.
Види антонімів Характеристика Приклад
 Означають два різко
протилежні видові поняття
в межах родового. Холод — тепло, всі
Градуальні Між ними може бути — ніхто, близький —
проміжний елемент далекий
(молодий — (середніх літ,
літній) — старий)
Позначають два
взаємодоповнювальні
Чоловік — жінка,
поняття. За характером є
Комплементарн брат — сестра,
граничними (не мають
і живий — мертвий,
проміжного елементу).
істинний — хибний
Заперечення одного з них
дає значення іншого
Туди — звідти,
Позначають дві
одружуватися —
протилежно спрямовані
Векторні розлучатися, вперед
дії, явища, ознаки,
— назад, відчиняти
напрями
— зачиняти
Один із членів
утворюється за Дорогий —
Контрадикторн
допомогою префікса «не» недорогий, старий
і
і не має точної — нестарий
визначеності
вказують антоніми (якість, кількість, простір, час, дію).

подати відомості про стилістичні функції антонімів; розвивати вміння добирати до слова антоніми,
визначати їх види та доцільно використовувати в мовленні; виховувати любов до рідного слова. Тип
уроку: урок засвоєння нових знань.

Чорний — білий, небо — земля, широкий — вузький, купувати — продавати,

гарний — негарний, недооцінювати — переоцінювати, початок — кінець,
повний — неповний, щастя — нещастя, сумний — веселий, вверх — вниз,
півень — курка, високий — низький, будувати — руйнувати, щедрий — скупий,
винний — невинний.
Завдання 4. Прочитайте прислів’я. Знайдіть антоніми, визначте, якою частиною
мови вони є. З’ясуйте їх тип та види протиставлення.
1. Праця чоловіка годує, а лінь марнує. 2. Маленька праця краща за велике
безділля. 3. Що ранком не зробиш, то вечором не доженеш. 4. Вчення — світ, а
невчення — тьма. 5. Зроби сьогодні те, що хочеш відкласти на завтра. 6. Правда
та кривда — як вогонь та вода (З народної творчості).
Завдання 5. Прочитайте текст. Визначте особливості антитези та оксиморону.
З’ясуйте, у чому полягає відмінність між цими фігурами.
Антитеза (від гр. antithesis — протиставлення, суперечність) — риторична
фігура, що полягає у зумисне підкресленому зіставленні двох протилежних, але
пов’язаних між собою понять, явищ, речей, ідей та образів для підсилення
вражень, для більшої переконливості. Антитеза може використовуватися у
порівняннях, підсилюючи ефект несподіваності. В основі риторичної фігури
антитези — філософське розуміння світу як єдності протилежностей.
Оксюморон (від гр. oxymoron — дотепно-безглузде) — це риторична фігура, яка
є сполученням двох непоєднувальних понять, що мали б виключати одне одне.
В такий спосіб виникає ефект несподіваності і від того свіжість образу. При
подальшому вдумуванні в такі сполуки можна помітити, що в цьому поєднанні
дві його частини є двома ознаками одного явища. Як правило, оксюморон — це
атрибутивне словосполучення іменника з прикметником (сумна радість,
солодкий біль, гірке щастя, куці заробітки), проте можливими є й іменникові
та іменниково-дієслівні сполучення (За Л. Мацько).

# Д ВА А Б З А Ц И

ЕНАНТІОСЕМІЯ
13.11.2019

Енантіосемія або антилогія – це мовне явище, під час якого одне слово
(фраза) набуває різних, іноді протилежних значень. З часом одне значення
може цілком витіснити інше. Наприклад, слово «безцінний» у сучасній
українській сприймається як «надзвичайно дорогий», хоча могло б
трактуватися як «дуже дешевий», бо не має ціни взагалі. Найкраще
енантіосемію видно на прикладі різних слов’янських мов, де одні і ті ж слова
з часом набули різних значень. Чеською «черстві» означає «свіжий», «вонєті»
– «пахнути»; російською «запамятивать» означає «забути»; польською
«пукачь» означає «стукати»

5. Пароніми,їх використання у мові

Пароніми — слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням.
Наприклад: білити і біліти; сильний і силовий. Часто вони мають один корінь, а відрізняються лише
суфіксом, префіксом чи закінченням. Незначна різниця у вимові часто призводить до помилок. Тому
стежте за вживанням малознайомих слів, уточнюйте їхні значення за тлумачним словником.

Стилістичні можливості паронімів ґрунтуються на їхній звуковій близькості. Пароніми

використовуються для створення каламбурів у художній літературі, уснорозмовному мовленні та в
публіцистиці. Наприклад: У графа профіль, як у грифа... (Л. Костенко)

Пароніми – слова, близькі за звучанням, але різні за значенням: нагода –пригода, адрес –
адреса, дільниця – ділянка. Пароніми мають, переважно, однаковий корінь, а відрізняються
суфіксом, префіксом, кількома літерами в закінченні, наявністю чи відсутністю частки –ся (-
сь).
Паронімічними відношеннями поєднується пара слів, значно рідше – три або більше
(дипломат – дипломант – дипломник). За характером смислових зв’язків пароніми
поділяються на кілька груп:
1. Синонімічні (важкий – тяжкий, привабливий – принадливий).
2. Антонімічні (прогрес – регрес, адресат – адресант).
3. Що мають семантичну близькість (витратити – затратити, вирізнятися –
відрізнятися).
4. Тематичні пароніми (абонент – абонемент, пам’ятка – пам’ятник).
У паронімах головне – їх смислове розрізнення. Незначна різниця у вимові паронімів
спричиняє труднощі в їх засвоєнні, призводить до помилок, зокрема до неправильної заміни
одного слова іншим. Щоб таких помилок не траплялося, слід уточнювати значення слова,
звертаючись до словників: оснований– той, що базується на чомусь,заснований– створений,
розпочатий;дипломант– переможець конкурсу,дипломник– автор дипломної
роботи;додержувати– виконувати щось точно, забезпечувати наявність чогось (додержувати
слова, порядку),додержуватися– бути прихильником якихось думок, певних поглядів,
переконань;покажчик– напис, стрілка, довідник,показник– наочне вираження (у цифрах,
графічно), наприклад:предметний покажчик,економічний показник;економічний– 1) який
стосується сукупності суспільно-виробничих відносин, господарського життя
тощо:економічна криза, економічний журнал; 2) вигідний у господарському
відношенні:економічна техніка;економний– той, що ощадливо витрачає щось, сприяє
економії:бути економним, економна людина.
Помилки щодо вживання паронімів особливо небезпечні у діловому мовленні, оскільки вони
можуть спотворити зміст усього документа: макроклімат – клімат великих просторів
землі;мікроклімат – клімат невеликих просторів, обумовлений особливостями місцевості –
ліс, болото і т.д.;парламентер – особа, що направляється однією воюючою стороною до
іншої;парламентар – член парламенту.

6. Історичні зміни в лексиці: архаїзми,історизми та неологізми

Зміни в лексиці зумовлені як позамовними, так і внутрішньомовними

причинами.ПОЗАМОВНІ (ПОЗАЛІНГВАЛЬНІ) ПРИЧИНИ — це зміни в навколишньому
світі. Будь-яке нововведення в техніці, побуті, суспільному житті, у сфері культури та
ідеології супроводжується появою нових слів, а зникнення тих чи інших знарядь,
форм побуту, суспільних явищ спричинює зникнення відповідних слів. Таким чином,
мова в своєму сло-внику віддзеркалює всі суспільні зміни.ВНУТРІШНЬОМОВНІ
(ІНТРАМОВНІ, ВНУТРІШНЬОЛІНГВАЛЬНІ) причини зміни словникового складу
представлені тенденціями до економії, уніфікації, системності мовних засобів,
варіювання номінацій із різними мотивацією, походженням, завданнями експресивно-
емоційної та стилістичної виразності.Архаїзми- застарілі слова, які вийшли з
активного вжитку, але збереглися в пасивному словнику.(напр. чадо-дитина,самокат-
велосипед).Історизми — слова, які вийшли з ужитку в зв 'язку зі зникненням по-
значуваних ними понять.(Напр: війт "сільський староста", осавула "прикажчик у
панському будинку").Неологізми - нові слова, що виникли за пам'яті людей, які їх
використовують.(Напр: беркутівець "член спецпідрозділу "Беркут".Історична
лексикологія — розділ мовознавства, який вивчає історію лексичного складу мови -
його формування й розвиток, історію слів та їх значень, зміни в різних групах слів.З
історичною лексикологією тісно пов'язана етимологія.

7. Прокоментуйте причини та шляхи запозичення слів.

8. Дайте визначення поняттю «фразеологізм». Назвіть ознаки
фразеологізмів. Принципи класифікації фразеологізмів.

Розмовні фразеологізми найчастіше використовуються в побутовому

невимушеному спілкуванні, у художній літературі, пожвавлюючи діалоги,
надаючи авторській оповіді гнучкості (на капусту бити, за комір не капає,
порожня кишеня, ще й кіт не валявся, воду варити, ні в які ворота не лізе)

Просторічні фразеологізми — найбільш знижена частина всього

ідіоматичного запасу (квацати дьогтем (кого), аж із горла лізе (в
кого), якої бісової матері.

Фольклорні фразеологізми забарвлені емоційністю небуденності й

належать і за походженням, і за вживанням до народнопоетичної
сфери: (скоро казка мовиться, тридев’яте царство, за тридев’ять (за
тридесять) земель, з тридев’ятої землі, красна дівиця, залишити ріжки та
ніжки, за царя Хмеля (Томка, Панька), летіти нижче неба, вище землі

Джерело: https://dovidka.biz.ua/klasifikatsiya-frazeologizmiv

Книжні фразеологізми використовуються в наукових і публіцистичних

текстах, у художніх творах і трапляються значно рідше (цар тьми, царство
пітьми (тьми, мли), царство тіней, яблуко розбрату)

Семантична класифікація фразеологізмів

Широкого визнання у вітчизняному й світовому мовознавстві здобула

семантична класифікація, опрацьована В. В. Виноградовим.

Відштовхуючись від синтаксичних ідей академіка О. Шахматова й узявши

до уваги деякі думки Ш. Баллі, академік В. Виноградов подав семантичну
класифікацію, виділивши три типи фразеолгічних одиниць: фразеологічні
зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення — абсолютно неподільні, нерозкладні,

немотивовані фразеологічні одиниці, у значенні яких «немає ніякого
зв’язку, навіть потенційного, зі значенням їх компонентів»: бити байдики,
точити ляси, собаку з’їсти (на чому), пиши пропало, чорта з два, сон в
руку.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/klasifikatsiya-frazeologizmiv

Фразеологічні єдності — теж семантично неподільні фразеологічні

одиниці, але цілісне значення їх умотивоване значенням компонентів (не
нюхати пороху — не бути ще в боях; прикусити язика — замовкнути; кров
з молоком — здоровий та ін.)

Фразеологічні сполучення — «тип фраз, створюваних реалізацією

зв’язаних значень слів» Фразеологічні сполучення не є безумовними
семантичними єдностями. Вони аналітичні: «зачепити почуття»,
«зачепити гордість», «зачепити інтереси».

Зберігши три основні класи фразеологічних одиниць за

схемою В. В. Виноградова, М. М. Шанський виділив четвертий
клас — фразеологічні вирази, до яких належать «такі стійкі в своєму
складі і вживанні фразеологічні звороти, які не тільки є семантично
подільними, але й складаються цілком із слів з вільним значенням
(серйозно й надовго; Вовків боятися — в ліс не ходити; Не все те золото,
що блищить)»

Джерело: https://dovidka.biz.ua/klasifikatsiya-frazeologizmiv

Практична № 7.

1. Морфеміка: предмет,об’єкт ,одиниці. Морфема, як двостороння

одиниця мови.
2. Морфеміка – розділ мовознавства, який вивчає типи й структуру морфем.
3. Морфеміка — розділ мовознавства, що вивчає поділ слова на морфеми,
вичленування морфів у слові, аломорфію морфеми, межі аломорфії, перетворення на
морфем, швах, спрощення, перерозклад у морфемі, ідентифікацію морфем, їхню
структурну, дистрибутивність, функціональну класифікацію.
4. Об’єктом дослідження морфеміки є морфеми, їх формальні видозміни (аломорфи) та
їх лінійне поєднання.
 5. Як окремий розділ мовознавства морфеміку почали виділяти лише наприкінці 1970-их
років. Доти вона вважалася розділом морфології або, згодом, дериватології.
6. В українському мовознавстві вивченням питань морфеміки серед інших займається
Ніна Клименко, автор першого підручника у цій галузі «Основи морфеміки української
мови».
7. Морфеміка вивчає:
8. - Види морфем за місцем у слові та їх функцією(корінь, афікси);
9. Типи значень, виражених морфемою (лексичне, граматичне, дериваційне);
10. - Мовні одиниці морфемного рівня(морфема і морф, лексема і форма слова)
11. - Принципи виділення морфем і правила їх сполучуваності;
12. - Звукові зміни пов’язані з комбінаторикою морфем(чергування, усічення);
13. - Типи морфів різних класів і морфну структуру слів.
14. До складу морфеміки входить морфонологія (вивчає морфонологічне явище, що
виникає між морфемами) та морфо тактика (вивчає правила лінійного сполячування
слів)
15. Гловним методом є морфемний аналіз, спрямований на встановлення морфем у слові
та вилучення їх значень.

16. Морфема – це найменша значуща частина слова. Найменша частина слова, що має
певне значення (за визначенням американського лінгвіста Леонарда Блумфілда,
1933).Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що
не мають значення — фонем. Вивченням морфем займається наука морфеміка.
Морфема є абстрактною, незалежною одиницею мови, і тому є не знаком, а класом
знаків. Морфема (від грец. μορφη – форма, вигляд) – елементарна, мінімальна
одиниця мови, формально не подільна в межах одного слова, але подільна за
семантикою. Термін в українському мовознавстві вперше вжив у 1907 році
Є.Тимченко. Морфема – двостороння одиниця, що має значення та матеріальне
вираження і може варіюватися як у першому, так і в другому плані. Морфема існує
тільки в складі слова і є його найменшим компонентом, який наділений значенням.
Морфема – це родове поняття, що охоплює такі видові поняття, як – корінь, префікс,
суфікс, інтерфікс, постфікс, флексія
17. Морф — найкоротший мінімальний відрізок словоформи, або інакше — текстового
слова, що наділений самостійним значенням і певною формою. Через те, що морфи
реалізуються в конкретних мовленнєвих ланцюжках, вони доступні спостереженню.
Родовим поняттям для морфів є морфема. Морф — конкретний лінійний представник
морфеми, узагальненої абстрактної одиниці мови, один із формальних її різновидів,
що встановлюється при поділі текстового слова.

2. Охарактеризувати види морфем.

Морфеми поділяються на сегментні й несегмевтні.

Сегментні морфеми - морфеми, які виділяються шляхом сегментування (членування)
лінійної одиниці - слова.
Сегментні морфеми, в свою чергу, поділяються на корені й афікси.
3. Охарактеризуйте види основ,наведіть приклади.

Корінь - сегментна частина, що є спільною для всіх споріднених слів. Він є центром
слова, носієм речового (лексичного) значення. Корінь обов'язково наявний у кожному
слові, через що корені кількісно не обмежені (їх кількість постійно збільшується у
зв'язку з появою нових слів). Слово може мати у своєму складі два і більше коренів: укр.
водогін, англ. blackboard "дошка" (буквально "чорна дошка"), фр. timbre-poste "поштова
марка", нім. Worterbuch "словник" (буквально "словникова книжка").
Афікс (від лат. affixus "прикріплений") - службова морфема, приєднана до кореня, яка
виражає граматичне і словотвірне значення. Афікси мають лексико-граматичне, тобто
дериваційне (руч-к-a, виручити), або власне граматичне, реляційне значення (рука,
руки, рукою). Правда, є афікси, які не мають ні дериваційного, ні реляційного значення,
а служать лише для поєднання двох коренів в одне слово (рукоділля). Таке значення
можна назвати формально-структурним. Деякі афікси виконують формально-
класифікаційну функцію, як, наприклад, афікс и- у слові приручити вказує на те, що це
дієслово належить до другої дієвідміни (пор. зеленіти, веселіти, де афікс і-вказує на
належність цих дієслів до першої дієвідміни). Афікси мають значно абстрактніше
значення, ніж корені. На відміну від коренів вони кількісно обмежені, їх можна
полічити, подати списком.
Залежно від позиції щодо кореня афікси поділяються на префікси, постфікси,
інтерфікси, інфікси, циркумфікси і трансфікси.
Префікс (від лат. praefixus "прикріплений спереду") -афікс, який стоїть перед коренем.
Наприклад: заїхати, е-їхати, приїхати, ви-їхати, з"-їхати, пере їхати, доїхати; англ. im
possiblc "неможливий", un-known "невідомий", нім. ver-kaufen "продавати", eintreten
"входити", aufstehen "вставати". Префікси є в індоєвропейських, семіто-хамітських,
кавказьких, австронезійських та інших мовах. Відсутні вони у фіно-угорських,
тюркських, монгольських, тунгусо-маньчжурських, корейській, іранській, ескімоській
мовах.
Постфікс (від лат. post "після" і fixus "прикріплений") - афікс, що стоїть після кореня. До
постфіксів належать суфікси і флексії (закінчення).
Суфікс (від лат. suffixus "прикріплений") - афікс, що стоїть між коренем слова і
закінченням: баб уся, знахар к-а, поль-к-а, орлиний; англ. teacher "учитель", eat able
"їстівний", beaut і-fui "прекрасний"; нім. Schonheit "краса".
Флексія (від лат. flexio "згинання, відхилення"), або закінчення, - змінний афікс, що
стоїть у кінці слова і виражає синтаксичні відношення між словами у словосполученні й
реченні. Наприклад: село, білий, англ. reads "читає", нім. fragst "питаєш". Флексія
виражає реляційне граматичне значення й утворює різні форми слова. & не можна
усунути зі складу слова без руйнування його цільно-оформленості: вікн/о, чорн/ий,
розуми і'ий, пиш/у.

4. Процеси опрощення,ускладнення, перерозкладу.

Спрощення - це зміна в будові слова, наслідком якої є втрата похідним словом здатності
виділяти первісно наявну в ньому морфему. Наприклад, у словах сучасний, пагінець,
посуд уже не виділяються префікси су-, па-, по-; вони зрослися з коренями. Так само
іменники жир, мило, діло, вікно вже сприймаються як безсуфіксні слова, хоч у давні
часи вони сприймалися як похідні, утворені суфіксами -д, -л-(о), -н-(о).
Ускладнення - це зміна в будові слова, внаслідок якої від кореня відділяється його
частина як суфікс, і тим самим воно стає складнішим за будовою. Це трапляється зі
словами іншомовного походження, при засвоєнні яких частина кореня у звуковому
відношенні збігається з наявним в українській мові суфіксом. Наприклад, у засвоєних з
німецької мови словах марка (der Mark) і зонтик (der Zondek) на українському фунті
кореневий звук у слові марка і сполучення звуків ик у корені слова зонтик збіглися за
звучанням з наявними в іменниках суфіксами -к- та -ик- (дужка, ручка, хвостик,
ножик). Непохідні слова почали сприйматися як похідні, з'явилося слово зонт з
обірваним коренем, що нагадує в українській мові утворення ніж - ножик, хвіст -
хвостик. Тільки в Поданих вище прикладах усе відбулося навпаки: зонтик
Перерозклад - це зміна в будові слова, що виявляється в іншому, ніж було первісно,
розподілі морфем. Наприклад, в іменниках сестра, земля та інших на -а(-я) у давнину в
множині -а(-я) входив до основи як суфікс, а тепер приєднався до закінчення: сестрам,
сестрами, сестрах; землям, землями, землях.
Спостерігаються також зміни на стику морфем у слові, що викликає труднощі в
морфемному аналізі. Наприклад, у слові довгобразий зник другий кореневий о
(довгообразий); у словах козацький, одеський суфікс -ськ- злився з кінцевим
приголосним кореня.

5. Словотвір і основні способи словотвору.

Суфіксальний спосіб полягає в приєднанні до твірної основи словотворчого суфікса: сніг

- сніг-ур, клен — клен-ов-ий, голос - голос-ува-ти.
Суфіксальним способом творяться іменники, прикметники, дієслова і прислівники. За
кожною частиною мови закріплені певні суфікси, а приєднання їх до твірних основ
підлягає правилам, що відображають мовну практику народу. Наприклад, при
приєднанні суфікса -ин- до основи, яка закінчується звуками г, к або х, відбувається
чергування г - ж, к - ч, х - ш: друг - дружина, дівка - дівчина, горох -
горошина. Кінцевий -ск змінюється на шч(щ): віск - вощина. Суфікс разом із
закінченням граматично оформлює не тільки основу, тобто залишає її в тій же частині
мови чи переводить до іншої (стіл-стіл-ець, стіл - стол-ува-ти-ся), а й слово в цілому.
Оформлене суфіксом і закінченням або тільки суфіксом без закінчення (у прислівнику),
нове слово входить у якусь частину мови і дістає можливість виступати в усіх формах цієї
частини мови. Наприклад, столуватися - дієслово, воно утворює форми усіх часів і
способів, дієприслівник, а слово стілець має форму іменника чоловічого роду і
відповідно змінюється за відмінками і числами.
Префіксальний: бігти — прибігти, писати — підписати, дописати, переписати,
записати.
2. Суфіксальний: слухати — слухач, день — денний, вікно — віконний, говорити
— говоріння.
3. Префіксально-суфіксальний: ліс — пролісок, вода — підводник, земля —
підземний.
4. Безафіксний: блакитний — блакить, пробігати — біг, приїзд — їзда, бігати — біг.
5. Складання слів та основ: телефон, автомат — телефон-автомат; лід і ходити —
льодохід; фото, монтаж — фотомонтаж.
6. Складання скорочених основ: заробітна плата — зарплата, професійна спілка
— профспілка, Організація Об’єднаних Націй — ООН.
7. Зрощення слів: маловідомі — маловідомий, перекоти поле — перекотиполе.
8. Перехід однієї частини мови в іншу: майбутнє (яке?) покоління — близьке
(що?) майбутнє.

6. Поясніть різницю між морфемним та словотвірним аналізом.

Застосування морфемного аналізу допомагає розкрити внутрішню будову слова,

виявити організацію значущих частин у ньому, з'ясувати значення кожної морфеми.
Морфемний аналіз проводиться на основі зіставлення споріднених (однокореневих)
слів. Це зіставлення допоможе знайти корінь слова як спільну частину споріднених слів.

Порядок морфемного аналізу

 1. З'ясувати, до якої частини мови належить аналізоване слово та змінюване воно

чи незмінюване.
 2. У змінюваному слові визначити закінчення (або закінчення і суфікс, яким
утворено форму слова, що аналізується).
 3. Вказати, яке закінчення - фонетично виражене чи нульове - і які значення воно
виражає.
 4. Охарактеризувати основу за її подільністю: дорівнює кореню чи до її складу
входить один або більше словотворчих суфіксів чи префіксів.
 5. Виділити умовними позначками кожну морфему (основу, корінь, суфікс,
префікс і закінчення).
 6. Пояснити фонетичні зміни на стику морфем і в будові слова (якщо вони є).
 завдання синхронного словотвірного аналізу тієї чи іншої основи - встановити, чи є ця
основа непроизводной або похідною; в останньому випадку слід з'ясувати, яка база є
виробляє по відношенню до аналізованої основі і за допомогою якого словотвірного
кошти і яким способом вона зроблена. Словотворчий аналіз встановлює лише
виявляються в даний час, в сучасній російській мові, відносини між спорідненими
словами і не враховує етимологічних зв'язків, втрачених в ході розвитку мови.
 Словотворчий аналіз слід починати з кінця слова: відокремивши флексію, знайти
виробляє базу і вичленувати словотвірний формант. Не слід відразу шукати корінь
слова, так як це може привести до неправильних висновків. Якщо в слові паровозний
ми відразу виділимо коріння пар і віз і вирішимо, що слово паровозний утворено
шляхом складання основ, то помилимося, так як це слово вироблено від «готової»
основи паровоз і словотворчих формантом є в ньому суфікс -н. Таким чином, воно
вироблено суффіксальним способом, а не шляхом складання основ.
 Для того, щоб правильно зробити аналіз слова, слід враховувати не тільки
співвідношення двох слів похідного і виробляє), але і співвідношення слів у
словотвірному типі і - ширше - в системі словотвору. Так, наприклад, аналізуючи
слова писар (пор. писати}, орач (пор. орати}, Можна вирішити, що в них виділяється
дієслівна основа письмен-, паху- І суфікс -рь. Прівлеценіе для аналізу слів дзвонар
(пор. Дзвонити), лікар (пор. Лікувати) показує, що а відноситься до суфікс, який
приєднується до дієслівними корені: піс-арь (піс-ать), пах-арь (пах-ать), дзвін-арь
(дзвін-ить).
 Щоб визначити, наприклад, спосіб утворення слова захопливість, потрібно знайти
слово з виробляєосновою (Захоплюючим-ий) і визначити морфему, за допомогою якої
дане слово утворено від слова з похідною основою (суфікс -ость). З допомогою
 суфікса -ость утворюються абстрактні іменники зі значенням, обумовленим ознакою
прикметника, що містяться в мотивує слові: Чутливість-ий - Чутливість-ость, пі-
вальний-ий - поживних-оапь і т.п.
 Поряд зі звичайним словотворчим аналізом можливий також повний словотвірний
аналіз. Його завданням є не тільки визначення способу утворення даного слова.
Метою повного словотвірного аналізу є послідовне виділення безпосередньо
складових, що закінчується вичленовуванням непроизводной основи,
наприклад: захопливість - захоплюючий, захоплюючий - захоплювати,
захоплювати - захопити, захопити - спричиняти.

Практична № 8.

1. Предмет,розділи,основні одиниці граматики

Граматика - 1) будова мови (система морфологічних категорій і форм,

синтаксичних категорій і конструкцій); 2) наука, яка вивчає будову мови. Що
стосується граматики як науки, то розрізняють: 1) формальну, яка вивчає
граматичні форми та їх структуру, і контенсивну (семантичну), яка вивчає
значення цих форм і структур; 2) синхронічну, що вивчає будову мови на певному
умовно виділеному часовому етапі, і діахронічну, яка вивчає мовну будову в її
історичному розвитку. Із синхронічної граматики виокремлюють функціональну,
яка вивчає функції граматичних одиниць. Граматика складається з двох розділів:
морфології й синтаксису. Морфологія (від гр. morphe "форма" і logos "слово,
вчення, наука") - розділ граматики, що вивчає граматичні властивості слова, зміну
форм слів і пов'язаних із ними граматичних значень. До морфології належить і
вчення про частини мови. Можна сказати, що морфологія - це граматика слова.
Синтаксис (від гр. syntaxis "побудова, порядок") - розділ граматики, який вивчає
засоби і правила побудови висловлювань, тобто його предметом є речення.
Іншими словами, синтаксис - це граматика зв'язного мовлення. Поділ граматики
на морфологію й синтаксис є умовним. По-перше, граматичні значення слів
повністю розкриваються тільки в реченні; по-друге, значення такого поділу для
кожної конкретної мови залежить від типу її будови: для мов із бідною
морфологією (англійської, індонезійської, багатьох тибето-бірманських та ін.)
морфологія відходить на задній план, а для китайської, в'єтнамської, тайських,
йоруба не має жодної цінності, бо там її (морфології) немає. Словотвір, або
дериватологія (від лат. derivatio "відведення води з ріки", а згодом "утворення
нових слів від наявного кореня"), займає проміжне місце між лексикологією і
граматикою. Однією з особливостей граматики є її абстрактність. Щоправда,
абстрактною є й лексика. Слово будинок позначає будь-який будинок незалежно
від його форми, розміру, матеріалу, з якого він побудований тощо. Однак
граматична абстракція є значно вищою від лексичної. Наприклад, слова будинок,
стіл, віз, віл, лікар для лексики - різні одиниці, а для граматики - одне й те ж:
іменники чоловічого роду в називному відмінку однини. Основні одиниці
граматики - морфема для морфології і конструкція (речення) для синтаксису.

До граматичних одиниць належать морфема, слово (як частина мови і

член речення), словосполучення і речення як носії узагальнених
граматичних властивостей. Слід зазначити, що, у граматичній будові
мови найвагоміші одиниці – це слово і речення.
При поясненні поняття граматики йшлося, головним чином, про таких одиницях граматичної
будови мови, як граматична форма (в широкому сенсі), граматична категорія і граммема. Деякі
лінгвісти до числа граматичних одиниць відносять морфему або морф, який іноді розглядається
як "гранична граматична форма". До основних одиницям граматики нерідко ставиться слово, яке
"є одиницею як Лекс., Так і граматичних. Рівнів мови і виявляє ознаки, властиві одиницям обох
рівнів". Це обгрунтовується тим, що слова висловлюють не тільки лексичні, а й граматичні
значення, наприклад, значення певної частини мови.
За визначенням В. В. Лопатіна, до граматичним одиницям ставляться "слово, словоформа,
синтаксична конструкція (словосполучення, просте речення, складне речення) як носії
узагальнених граматичних властивостей, а також засоби вираження граматичних значень:
службові морфеми (афікси) і їх сукупності, службові слова (прийменники, сполучники, частки) і
ін. ".
Найчастіше в якості одиниць граматики розглядаються граматичні форми і граматичні категорії.
Є достатні підстави для того, щоб основною одиницею граматики вважати граматичну форму
(подібно до того, як в фонетиці основною одиницею вважається звук мови, або фонема, в
МОРФЕМИКА - морф, або морфема, в лексиці - слово, або лексема, в словотворенні - похідне
слово , чи похідне від).
Граматична форма (в широкому сенсі) може бути визначена як одиниця мови, точніше - як
мовний знак, що виражає певний граматичне значення. Граматична форма - це "мовний знак, в
якому граматичне значення знаходить своє регулярне (стандартне) вираження", це "матеріальний
вид існування граматичного значення".
Термін "граматична форма" часто використовується для позначення граматичної форми слова
(форми роду, числа, відмінка іменника, прикметника, числівника, займенника, форми виду,
застави, нахилення, часу, числа, особи дієслова і т.д.). Це морфологічні граматичні форми
(докладніше про них див. В § 181), які протиставляються граматичним
формам синтаксичним (про них див. В § 228).
Під граматичним значенням розуміється узагальнене мовне значення, характерне для цілої низки
однорідних в граматичному відношенні форм. Граматичне значення - це "узагальнене, абстрактне
мовне значення, притаманне ряду слів, словоформ, синтаксичних конструкцій і знаходить своє
регулярне (стандартне) вираження в граматичних формах".
Сукупність граматичних форм, що виражають одне і те ж граматичне значення, традиційно
називається граматичної категорією , яка нерідко розглядається в якості основної одиниці
граматики мови, його граматичної будови. (На цій підставі граматика іноді визначається як
сукупність або система граматичних категорій, про що говорилося вище.) За твердженням деяких
лінгвістів, граматичні категорії є "найважливішим поняттям граматики" - поряд з морфемою,
"центральним поняттям граматики" - поряд з граматичними формами і граматичними
значеннями, "займають першорядне місце в морфології" і т.п.
сучасному мовознавстві граматична категорія зазвичай визначається як єдність граматичного
значення і виражають його граматичних форм або граматичних засобів.
"Граматичні категорії представляють єдності граматичних значень і граматичних засобів
вираження цих значень"; "Реальне мовне єдність граматичного значення і засобів його
матеріального вираження"; "Граматичне значення узагальненого характеру, властиве словами або
сполученням слів у реченні і в той же час абстрактне від конкретних значень самих цих слів".
Аналогічні визначення даного поняття пропонують автори багатьох робіт.
При такому розумінні граматичної категорії в якості останньої розглядаються окремі частини
мови, тобто виділяються граматичні категорії іменника, прикметника, дієслова, прислівники і ін .;
лексико-граматичні розряди слів різних частин мови, тобто розрізняються граматичні категорії
абстрактності, матеріальність, одухотвореності іменників, якісність, відносності прикметників,
способи дії дієслова та ін .; йдеться про граматичних категоріях чоловічого роду, жіночого роду,
середнього роду, однини, множини, називного відмінка, родового відмінка іменника, доконаного
виду, зворотно-середнього застави, ізьявітельного способу, теперішнього часу дієслова; про
граматичних категоріях різних типів словосполучень і пропозицій, різних членів пропозицій і т.д.
Останнім часом широкого поширення набуло більш суворе, більш вузьке розуміння граматичної
категорії. Відповідно до загальновживаним значенням слова категорія граматичної категорією
називається загальне, родове поняття, що об'єднує ряд (два або більше) однорідних видових,
більш приватних явищ, протиставлені один одному за певними ознаками.
новітніх роботах граматична категорія визначається як "ряд протиставлені один одному
однорідних граматичних значень, систематично які висловлюються тими чи іншими
формальними показниками"; "Клас граматичних значень, які об'єднують в собі різні формальні
одиниці, що знаходяться у відносинах єдності самого загального абстрактного значення і
противопоставленности теж абстрактних, але більш приватних значень"; "Система протиставлені
один одному рядів граматичних форм з однорідними значеннями".
Відповідно до даного визначення до граматичним категоріям сучасної російської мови
відносяться, наприклад, категорії роду іменників, прикметників та ін. (Протиставляються
чоловічий, жіночий і середній рід), числа (пор. Однина і множина), відмінка (пор. Називний,
родовий, давальний і інші відмінки), ступеня порівняння (пор. вищий та найвищий ступені), виду
дієслова (пор. досконалий і недосконалий вид), часу (пор. сьогодення, минуле і майбутнє час),
типу пропозиції (пор. пропозиція оповідає Серйозна, питальне і спонукальне, просте і складне і
т.д.) і багато інших.
При такому, уточненому розумінні граматичної категорії традиційно розуміється граматична
категорія розглядається як граммема . За визначенням А. В. Бондарко, граммеми є
"компонент граматичної категорії, що представляє собою але своїм значенням видове поняття
по відношенню до значення грамматич. Категорії як поняття родового. ... В структурі грамматич.
Категорії Г. (тобто граммема. - В. Н.) являє собою один їх протиставлені один одному рядів
граматичних форм, конструюють грамматич. категорію як систему ". Відповідно до
пропонованого розумінням даної граматичної одиниці в якості граммем сучасної російської мови
розглядаються, наприклад, кожен з протиставлені пологів, чисел, відмінків іменників,
прикметників, займенників, кожна ступінь порівняння прикметників, прислівників, кожне нахил,
час, особа, число дієслова. Можна говорити про граммеми чоловічого, жіночого, середнього роду,
єдиного, множини, називного, родового, давального відмінка, порівняльної, ейфорію, вчиненого,
недосконалого виду, ізьявітельного, умовного, наказового способу, теперішнього, минулого,
майбутнього часу, першого, другого , третьої особи і т.д.
У зв'язку з поділом граматики на морфологію і синтаксис граматичні одиниці (граматичні форми,
граматичні категорії, граммеми) поділяються на морфологічні граматичні одиниці (про них див.
В розділі "Морфологія") і граматичні одиниці синтаксичні (див. В розділі "Синтаксис"),
Багато сучасні лінгвісти поряд з морфологічними і синтаксичними одиницями до граматики
відносять також одиниці словотвірні, на підставі чого в рамках граматики ними виділяється
словотвір як підсистема мови і підрозділ (розділ) мовознавства (про що говорилося при
розгляді словотворення). Ця думка чітко сформульована в академічній Російської граматиці:
"Граматична будова (граматика мови) являє собою єдність кількох систем, кожна з яких
об'єднує в собі граматичні засоби, близькі за характером формальної організації і
абстрактних значень, за функціями в мові, а також за характером відносин як один до одного,
так і до одиниць інших підсистем граматики. Такими приватними системами граматики є
словотвір, морфологія і синтаксис ". Порівняємо також: "Граматика як лад мови являє собою"
систему систем ", що об'єднує словотвір .., морфологію ... і синтаксис ...", "Граматичний лад
мови вивчає граматика - наука про освіту слів, їх зміну, класах, поєднаннях і вживанні в
реченні і контексті ".
2.Граматичне значення слова,співвіднесеність лексичних та граматичних
значень.

3. Засоби вираження граматичних значень.

Граматичні значення виражаються різними матеріальними засобами (суфіксами,

префіксами, закінченнями тощо). Ці засоби об'єднуються на основі спільних
характеристик у групи, які називаються способами. Для всіх мов світу граматичні
способи зводяться до таких: 1) афіксація; 2) чергування; 3) наголос; 4) повтори; 5)
словоскладення; 6) суплетивізм; 7) спосіб службових слів; 8) спосіб порядку слів; 9)
спосіб інтонації. Способи, які виражають граматичні значення засобами, що знаходяться
у межах слова, називають синтетичними, а способи, які виражають граматичні значення
засобами, що знаходяться поза словом, - аналітичними.

До синтетичних способів вираження граматичних значень належать афіксація,

чергування, наголос, редуплікація, словоскладення і суплетивізм.
Афіксація - це вираження граматичних значень за допомогою афіксів (суфіксів,
префіксів, закінчень тощо). Оскільки в мовах світу використовуються різноманітні
афіксальні засоби, то в афіксальному способі виділяють такі його різновиди:

 а) суфіксація - вираження граматичних значень за допомогою суфіксів. Це один із

найбільш поширених способів вираження граматичних значень в
індоєвропейських і семітських мовах. Пор. укр. перечитати - перечитувати
(недоконаний вид), спати - спатоньки (значення пестливості), гарний - гарніший
(вищий ступінь); рос. стучать - стукнуть (доконаний вид), веселий - веселее
(вищий ступінь), сололіа - соломина (значення одиничності); нім Arbeit "робота" -
Arbeiter "робітник" - Arbeiterin "робітниця", krank "хворий" - Krankheit "хвороба";
англ. write "писати" - writing "який пише";
 б) префіксація - вираження граматичних значень за допомогою префіксів. Це
основний спосіб вираження лексико-граматичних значень дієслів у
індоєвропейській мовній родині: укр. нести - занести, внести, принести, піднести,
перенести; рос. читать - прочитать, писать- написать; нім. gehen "йти"- vergehen
"проходити", entgehen "відходити"; болг. червен "червоний" - почервен
"червоніший";
 в) конфіксація - вираження граматичних значень комбінацією з двох афіксів -
префікса й суфікса, які, хоча й являють собою дві морфеми, але діють сукупно,
разом. У німецькій мові за допомогою конфіксації творяться пасивні
дієприкметники: machen "робота" - gemacht "зроблений", schreiben "писати" -
geschrieben "написаний", fahren "їхати" - gefahren "який приїхав";
 г) інфіксація - вираження граматичних значень за допомогою інфіксів, тобто
морфем, вставлених у середину кореня. Лат. vici "переміг" - vinco "перемагаю", fidi
"колов" - findo "колю", тагальськ. sulat "письмо" - sumulat "писати";

ґ) трансфіксація - вираження граматичних значень за допомогою трансфіксів, тобто

афіксів, котрі, розриваючи корінь, що складається з одних приголосних, самі
розриваються і служать "прошарком" голосних серед приголосних, визначаючи
словоформу й оформляючи її граматично. Трансфіксація характерна для семітських мов.
Дав-ньоєвр. гноб "красти" - ганаб "крав", гонеб "той, що краде; злодій", гануб "украдене";
араб, катаба "написав", кутіба "написаний", катібу "той, що пише", кітабу "написання",
уктуб "пиши";
д) нуль-афіксація, тобто відсутність афікса в одній з форм парадигми за наявності
афіксів в інших формах. Укр. стіна - стін, робота - робіт; рос. бел - бела, вода - вод,
крестьянин - крестьяне. У тюркських мовах нульовий афікс є показником називного
відмінка однини іменників: казах, бала "дитина", балага "дитині", балада "на дитині",
балалар "діти", балаларга "дітям", балаларда "на дітях".
Говорячи про афіксацію, потрібно розрізняти фузію та аглютинацію. При фузії афікси
неоднозначні (пор. стіна, вола, рукава, де закінчення -а виражає називний відмінок
однини жіночого роду, родовий відмінок однини чоловічого роду і називний відмінок
множини чоловічого роду), нестандартні (стіни, пісні, імена; тут закінчення -и, -і, -а
виражають одне й те саме значення називного відмінка множини), основи без афіксів,
як правило, не вживаються (двер-і, грабл-і, ручк-и, червон-ий), відбувається ніби сплав
основи й афікса (козацький із козак+ськ(ий); рос. проездить - проезжать, лисий -
лисьего), причому корінь може змінюватися у фонетичному складі (сон - сні/, друг -
друзі).
При аглютинації, що є притаманною тюркським та фіно-угорським мовам, афікси
однозначні (казах, -га завжди позначає давальний відмінок, -лар - множину тощо),
стандартні, вони механічно приклеюються до основи, причому основа вживається без
афікса (am "кінь", бала "дитина", бат "голова") і ніколи не змінює свій фонетичний
склад.
Чергування (внутрішня флексія) - засіб вираження граматичних значень, характерний
для індоєвропейських мов. Так, зокрема, в українській та російській мовах за допомогою
чергування виражається граматичне значення виду (зібрати - збирати, нарвать -
нарывать), в англійській та німецькій - часу та числа (sing "співати", "співаю" - sang
"співав", drink "пити", "п'ю" - drank "пив"; foot "нога" - feet "ноги", tooth "зуб" - teeth
"зуби"; Mutter "мати" - Mutter "матері", Bruder "брат" - Brüder "брати"). Чергування як
спосіб вираження граматичних значень часто виступає в слові в поєднанні з афіксацією.
Наприклад: рос. спросить - спрашивать, укр. ходити - ходжу; нім. Hand "рука" - Hände
"руки", Gast "гость" - Gäste "гості", singen "співати" - gesungen "заспіваний".
Наголос - фонетичний засіб вираження граматичного значення. Таку функцію він може
виконувати лише тоді, коли він рухомий і нефіксований. Таким він є в українській,
російській, білоруській, болгарській та інших мовах. У цих мовах зміна місця наголосу в
парадигмі слова є способом розрізнення форм цього слова. Наприклад: руки (род. відм.
однини) -руки (наз. відм. множини), вирізати, насипати, виносити (недоконаний вид) -
вирізати, насипати, виносити (доконаний вид). Наголос як граматичний спосіб може
поєднуватися з афіксацією: (руки - рукам, ліс - ліси) і з чергуванням: (кричати -
крикнути, рос. стучать - стукнуть)"
Редуплікація - повне або часткове повторення кореня, основи або цілого слова без зміни
звукового складу або з частковою його зміною. Вона використовується для вираження
множини імен у китайській, японській і корейській, а також в індонезійських,
палеоафриканських, ав-стронезійських мовах. Так, наприклад, в індонезійській мові
orang "людина" - orangorang "люди", sedulur "друг" - sedulur sedulur "друзі", kuda "кінь" -
kuda-kuda "коні"; у китайській жень "людина" - жень-жень

4. Граматична форма, граматичне категорія.

Граматична категорія — система протиставлених одна одній граматичних величин, тобто

граматичних форм з однорідним значенням.
Так, граматичними категоріями можна вважати категорії числа, виду, бо в межах категорії
числа виділяють протиставлені граматичні значення однини і множини, а в межах категорії
виду — значення доко-наності і недоконаності дії і кожне з цих значень має формальне
вираження- стіл — столи, берег — береги, корова — корови.
Усі граматичні категорії поділяють на морфологічні і синтаксичні. До морфологічних
категорій належать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи. До
синтаксичних категорій можна віднести категорію комунікативної спрямованості (розповідні,
питальні, спонукальні речення), категорію активності й пасивності, категорію
стверджувальності—заперечувальності та категорії синтаксичного часу і синтаксичного
способу, які формують парадигму речення.
Морфологічні категорії в свою чергу поділяються на класифікаційні і
словозмінні. Класифікаційні категорії — це такі, в яких члени виступають як рубрики
класифікації слів.
Словозмінні — це граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від партнера, з
яким воно поєднується в мовленнєвому ланцюжку.
Граматичне значення — узагальнене, абстрактне значення, властиве цілому ряду слів,
словоформ, синтаксичним конструкціям, яке має в мові своє регулярне й стандартне
вираження.
У морфології — це значення предметності, процесуальності, ознаки тощо як обов'язкові
атрибути певних частин мови. У синтаксисі — це значення предикативності, суб'єкта, об'єкта і
відношень між предикативними одиницями в складному реченні.
Усі граматичні значення можна поділити на три типи: а) ті, що виражають відношення явищ
дійсності; б) ті, що виражають відношення людини до тих явищ; в) ті, які не пов'язані зі світом
речей і явищами людської свідомості, а зумовлені внутрішньомовними відношеннями.
До першого типу належать значення числа (зошит — зошити, пишу — пишемо), роду, коли
йдеться про розрізнення статі (робітник — робітниця, викладач — викладачка) тощо. До
другого типу відносять граматичні значення модальності (ствердження, заперечення,
наказовість, умовність, запитання, відповідь, окличність, волевиявлення). До третього типу
належать значення роду, числа та відмінка прикметників, що зумовлені відповідним значен-
ням іменника, з яким вони узгоджуються

Граматична форма слова — це засіб вираження граматичного значення, показник граматичних

значень[1]. Найчастіше виражає одне граматичне значення або й кілька якась морфема,
наприклад: закінчення -и в іменника в українській мові (може бути родовий відмінок однини
(доро́ ги) і називний відмінок множини (батьки́ , дороги́)), -s в дієслів у англійській (третя особа
однини теперішній час (reads, writes)).
Проте не можна ототожнювати граматичну форму з морфемою — вона визначається з
усього слова взагалі. Прикладами граматичних форм можуть бути закінчення (пиш-у, несл-
а), афікси (розоряти — розорити), наголос (голови́ — го́ лови), службові слова (пішов би, через ліс),
суплетивні форми (брати — взяти), порядок слів
у реченні (Сміх викликає гнів. — Гнів викликає сміх.), чергування звуків (перемога — перемозі),
чи взагалі контекст (Голова зборів сказала). Граматичне значення і граматична форма нероздільні:
не може бути граматичного значення, яке б не виражалося граматичною формою, і навпаки,
немає таких граматичних форм, які не виражали б певного граматичного значення.
Граматичне значення і граматична форма взаємно зумовлені і визначають одне одне, тому
граматична форма становить єдність граматичних значень слова і способів його вираження [2].
5. Типологічна класифікація мов.

ТИПОЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ — класифікація мов за типом, що характеризує осн.

властивості структури мови. У Т. к. м. тип є особливим методол. засобом, завдяки якому можна
відтворити теор. модель реально існуючої мови. Тип виступає як абстр. еталон, особливий ідеальний
об’єкт, який не реалізується у дійсності в чистому вигляді, бо конкр. мова може поєднувати в своїй
структурі риси різних мовних типів. Оскільки кожна мова по суті багатотипологічна, слід зважати на
ступінь наявності в ній того чи ін. типу, отже, типол. характеристика мови набуває і кількісної
інтерпретації.
Є різні методи типології, яка визначає істотні риси мовної структури, виявляє її взаємозумовлені і
взаємовиключні характеристики на основі вивчення структури окр. мов світу та їх зіставлення. Це,
зокрема, змістова, або семантична, типологія, яку розробив Е. Сепір, спираючись на дещо механічне
сполучення форм. і змістових критеріїв. Удосконалив її Дж. Грінберг, запропонувавши зважати на
кількісну оцінку властивостей мови, виражену типол. індексами. Інша типологія — характерологічна
(розробив В. Скалічка) досліджує внутрішньоструктурні закономірності, за якими в одній мові
сполучаються і взаємно зумовлюються окр. типол. ознаки. Структурна типологія, започаткована Ф. де
Соссюром і розроблена ін. лінгвістами — Р. Якобсоном, Ч.-Ф. Вьоглином, Т. Мілевським, А. Мартіне,
спирається на аналіз відношень між елементами мовної системи. Є ще типологія мовних рівнів
(морфологічна, фонологічна і т. д.), типологія окр. мовних категорій (типологія стану, відмінка і т. д.).
Т. к. м. виникла на основі морфол. класифікації А.-В. Шлегеля, Ф. Шлегеля, В. Гумбольдта та ін.,
яка, визнаючи базовими у мові поняття слова і морфеми, враховувала їх співвідношення, спосіб
вираження грамат. значення, характер морфем, об’єднаних у слові, а також спосіб їх об’єднання
(аглютинація чи фузія) та позицію словотв. або словозм. морфеми відносно кореневої. Відповідно до
цих критеріїв встановлювалися 4 типи мов: ізолюючий, аглютинативний, флективний та
полісинтетичний (інкорпоруючий). Ізолюючі мови не знають словозміни, складаються з кореневих
морфем, грамат. значення виражається переважно порядком слів. До мов цього типу належать
китайська, в’єтнамська, йоруба та ін. Аглютинативні мови мають незмінний корінь і варіанти словозм.
афіксів, які добираються за характером звучання кореня і сполучаються з ним аглютинацією, словозм.
афікси тут однозначні та є єдиними виразниками грамат. значення (це явище гаплосемії); до таких
мов належать тюркські, уральські, дравідські, більшість конго-кордофанських. У флектив. мовах
корінь може виступати в кількох варіантах, а словозм. афікси бувають синтетосемічними і
сполучаються з коренем фузійно, одне грамат. значення може виражатися різними афіксами. До
флектив. мов належить українська, як і всі слов’ян., герм., балт. та ін. індоєвроп. мови, а також мови
афразійської родини. Полісинтетичні (інкорпоруючі) мови відзначаються складними утвореннями, що
є водночас і словами, і реченнями, слово-речення має у своєму складі різні компоненти, що
передають зміст осн. і другорядних членів речення. До цього типу мов належать деякі палеоазіатські
та індіанські мови Америки.
Існує також фонол. типологія мов, за якою мови світу поділяють на мови фонемної будови (осн.
фонол. одиницею є фонема) і мови складової будови (осн. фонол. одиницею є склад або його ініціаль
чи фіналь); серед мов фонемної будови розрізняють мови вокаліч. та консонант. типів.
Інколи форм. типології протиставляють контенсивну, маючи на увазі пошуки зв’язків і
зумовленостей форм, плану мови її змістовим планом. Сучас. контенсивна типологія вивчає різний
характер вираження у мовах суб’єктнооб’єктних відношень. Вона висуває поняття мовного типу як
системної сукупності певних структур. ознак мови. За концепцією Г. Климова, є щонайменше 4 мовні
типи: класний, активний, ергативний і номінативний. Мови класної будови відзначаються передусім
численними класами іменників і наявністю багатьох класно-особ. афіксів у дієвідмінюванні. У мовах
акт. будови іменники поділяються на активні й неактивні, певною мірою аналогіч. поділ характеризує і
дієслова цих мов (активні й стативні). У синтаксисі розрізняють акт. й неакт. конструкції речення, а
також ближчий і дальший додатки. Дієсл. морфологія цього типу відзначається двома рядами особ.
афіксів — активними і неактивними, розрізненням серед форм акт. дієслів форм відцентрової і
невідцентрової версій, а також способу дії. В іменній морфології розрізняють відчужувану та
невідчужувану належність (власність). У мовах ергатив. будови протиставляються агентивні та
фактитивні дієслова, ергативна та абс. конструкції речення, прямий і непрямий додатки, ергативний
та абс. відмінки, ергативний та абс. ряди особ. афіксів. Агентивне дієсл. не протиставляє форм акт. і
пас. стану. Мови номінат. будови характеризуються протиставленням перех. і неперех. дієслів,
номінат. конструкцією речення, наявністю наз. і знах. в., суб’єктного (інколи й об’єктного) ряду особ.
афіксів у дієвідмінюванні.
В сучас. мовознавстві існує тенденція до заміни великої кількості незіставлюваних або
важкозіставлюваних парціальних типологій єдиною всеохоплюючою типологією, що підходить до
мови як до цілісної системи систем. Пор. Генеалогічна класифікація мов, Соціолінгвістична
класифікація мов.

6. Частина мови, як найбільші морфологічні категорії. Принципи віділення

частини мови.

Початок форми

Кі

2.Частини мови як основні морфологічні одиниці

Основними морфологічними одиницями є частини мови (морфологічні слова). Саме в
частинах мови найпоказовіше відображаються особливості морфологічного ладу української
мови, зокрема сукупність морфологічних категорій та їхніх грамем (грамема – компонент
граматичної категорії, що за своїм значенням є видовим поняттям щодо граматичної
категорії, поняття родового: грамема однини і множини – категорія числа і под.),
словозмінна морфеміка, співвідношення синтетизму й аналітизму в морфологічній
структурі мови. За комплексним (семантичним, морфологічним, синтаксичним, а для
похідних слів і словотвірним) критерієм вирізняються п’ять частин мови в таких ієрархічних
відношеннях: іменник та дієслово як центральні частини мови і прикметник,
числівник та прислівник як периферійні частини мови. Центральність іменника й дієслова
виявляється в сукупності притаманних тільки їм визначальних морфологічних категорій і
виконанні основних функцій у структурі синтаксичних одиниць-конструкцій. Іменник і дієслово
протиставляються власним структуруванням морфологічних категорій: категоріями відмінка,
числа й роду (іменник) і категоріями часу, способу, виду і валентності (дієслово). У
дієслові морфологічно закріплені категорії роду, числа й особи не є власне-дієслівними, а
синтагматично зумовленими опорним іменником у позиції підмета.

Частини мови – це найбільші морфологічні класи слів, що характеризуються

такими чотирма ознаками: 1) узагальненим (категорійним) граматичним значенням,
абстрагованим від конкретних лексичних значень слів; 2) структурою морфологічних
категорій; 3) системою словозміни або її відсутністю; 4) спільністю синтаксичних функцій.

Наприклад, до класу прикметників належать слова, що позначають ознаку предмета; мають

словозмінні категорії відмінка, роду й числа, залежні від морфологічних категорій опорного
іменника, і морфолого-словотвірно-синтаксичну категорію ступенів порівняння; вирізняються
словозмінною парадигмою з двадцяти одної відмінково-родової форми в однині й семи
відмінкових форм у множині, структурованих відповідними флексіями; виконують у реченні
формально-синтаксичну функцію приіменникового другорядного члена речення, поєднаного
підрядним невалентним зв’язком з опорним іменником, і семантико-синтаксичну функцію
атрибутивної синтаксеми (означення).

За семантико-граматичними ознаками слова поділяються на п’ять частин мови. Вони

позначають: а) предмети (іменник); б) дії, процеси, динамічні стани (дієслово); в) ознаки
предметів (прикметник); г) кількість (числівник); г) ознаку ознаки (прислівник). Серед частин
мови протиставляються один одному з семантичного погляду іменник як частина мови, що
називає предмет, і дієслово, прикметник, числівник і прислівник, які по-різному називають
ознаки. Сукупність ознакових частин мови диференційована так: прикметник позначає
статичну (непроцесуальну) ознаку предмета; дієслово – процесуальну (дії, процессу,
динамічного стану) ознаку; числівник – кількісну ознаку предмета; прислівник – статичну
(непроцесуальну) ознаку іншої ознаки. Вказані п’ять частин мови протиставлені за всією
сукупністю розрізнювальних частиномовних ознак – семантичних, морфологічних і
синтаксичних.

Граматичні елементи з іншою семантикою перебувають поза частинами мови. З цього

погляду не частиномовними одиницями виступають слова-морфеми (прийменники,
сполучники, частки, зв’язки). До того ж вони позбавлені притаманних словам кореневих
морфем та типової для слів двоморфемної структури, не виконують синтаксичних функцій
членів речення і функціонально зближуються з власне-морфемами. Не належать до частин
мови і слова-речення, оскільки вони звичайно займають позицію речення і передають
реченнєву семантику, зокрема емоційну реакцію мовця на ситуацію (вигукові слова-речення).

У внутрішній структурі частини мови виокремлюються менші від них угруповання – лексико-
граматичні розряди. Це такі угруповання слів, яким властиві певна однотипність
узагальненого лексичного значення, наявність тих або тих особливостей в утворенні
граматичних форм і у вираженні граматичних категорій. Наприклад, з-поміж іменників
вирізняються розряди власних і загальних назв, конкретних і абстрактних іменників.
Прикметники розподіляються на розряди якісних і відносних прикметників, перші з яких
можуть виражати градацію ознаки.

Морфологічний опис частин мови пов’язаний із розглядом їхніх лексико-

морфологічних розрядів, морфологічних категорій, словозмінних парадигм і явищ
транспозиції

основу розподілу слів за частинами мови покладено такі принципи:

1. Семантичний (лексичний), тобто кожний лексико-граматичний клас слів об'єднується

єдиним спільним категорійним значенням частини мови. Таким значенням для іменника є
значення предметності, для прикметника - значення статичної ознаки предмета, для
числівника-значення означеної чи неозначеної кількості, для дієслова - значення процесуальної
дії.

За співвіднесеністю з поняттям (наявністю чи відсутністю лексичного значення) частини

мови поділяються на повнозначні і неповно-значні.
Повнозначні частини мови - це слова, що мають лексичне значення (виконують номінативну
функцію). Серед них виділяють іменник, прикметник, займанник, числівник, дієслово,
прислівник.

Неповнозначні частини мови - це слова, що не мають лексичного значення, а лише виражають

різні семантико-синтаксичні відношення між словами. До них належать прийменник, сполучник,
частка. Ні до повнозначних, ні до службових не належить вигук, що є засобом вираження (не
називання) емоцій, почуттів, вольових спонукань мовців.

Морфологічний, що визначає своєрідність граматичної форми слова - його граматичні

категорії, фаматичні значення. Головною морфологічною ознакою, покладеною в основу
класифікації слів за частинами мови, є здатність або нездатність їх до формотворення
(словозміни). За цією ознакою виділяють змінювані і незмінювані частини мови. До змінюваних
належать іменник, прикметник, займенник, числівник, дієслово; незмінними є прислівник, усі
неповнозначні частини мови і вигук.

3. Синтаксичний передбачає враховувати здатність слів виступати членами речень. За

кожною повнозначною частиною мови закріплена певна синтаксична роль. Так, іменники
найчастіше у реченні виступають підметом чи додатком, прикметники - означенням, дієслова
- присудком, прислівники - обставиною. На основі синтаксичного принципу частини мови
поділяються на самостійні і службові. До самостійних належить іменник, прикметник,
числівник, займенник, дієслово, прислівник, що виступають завжди членами речення. До
службових зараховують прийменник, сполучник і частку, що служать для вираження
синтаксичних відношень між членами речення чи частинами складних речень.

7. Поняття словосполучення. Відміність словосполучення

Словосполучення — це поєднання двох і більше повнозначних слів, одне з яких

є головним, а інше (інші) — залежним(-и).

Слова у словосполученні поєднуються за допомогою граматичного зв'язку

(закінчень і прийменників) або за змістом і граматично.

Приклад:
Прикласти листок подорожника, зелений сад, червоний від сорому,
вивчена напам'ять поезія, занадто далеко.
Слово, від якого ставимо запитання, називається головним.

Слово, до якого ставимо запитання, називається залежним.

Приклад:
Вправа (яка?) цікава, приїхали (з якою метою?) відпочити, знайшов
(що?) бурштин, біжу (яким способом?) наввипередки, черга (яка?) до лікаря.
Непоширеним (простим) називається словосполучення, у якому є одне залежне
слово, виражене самостійною частиною мови.

Поширеним (складним) називається словосполучення, у якому

є кілька залежних слів, виражених самостійними частинами мови.

Приклад:
Приємний співрозмовник, класна стінгазета, популярний у молоді співак,
війська швидкого реагування.

Різниця між словом, словосполученням, реченням

Слово називає предмет, дію, явище, поняття.

Словосполучення конкретизує предмет, дію, явище, поняття, дає їм точнішу,

детальнішу характеристику.

Речення, на відміну від слова й словосполучення, виражає закінчену думку.

від слова,речення,випадкового поєднання слів. Типи підпорядного зв’язку в

словосполученнях,
(узгодження,керування,координація,прилягання,координація,тяжіння,
інкорпорація,ізафет,замикання).

Узгодження - тип синтаксичного зв'язку, за якого граматичні значення стрижневого

слова повторюються в залежному слові. Якщо в обох словах є рід, число і відмінок, то
вони повинні бути однаковими. Наприклад: велике радість, польовими стежками; нім.
eine neue Feder "нове перо".

Керування - тип синтаксичного зв'язку в словосполученні, коли одні граматичні

значення стрижневого слова викликають у залежному слові інші, але конкретно
визначені (певні) граматичні значення, тобто форма залежного слова повністю
зумовлюється стрижневим словом. Наприклад: читаю книжку, захоплююсь книжкою,
радію книжці, бракує (брак) книжки, малюнок у книжці; англ. to Ш те "дозволити мені",
to kiss her "поцілувати її", mother's room "кімната матері"; нім. schreiben an (seinen)
Bruder "писати (його) брату", in Bewegung geraten "приводити в рух".

Координація - це взаємна супідрядність підмета і присудка (особливий тип зв'язку, який

не є ні сурядним, ні підрядним), їх взаємна узгодженість. Підмет і присудок формально
уподібнюються один одному. Вони можуть координуватися у відмінку, роді та числі
(вода чиста), в роді та числі (соловейко щебетав), у числі (дівчата співають), у числі та
особі (він сидить, англ. she works "вона працює") тощо.

Прилягання - зв'язок між словами в словосполученні, який виражається позиційно

(порядком слів) або інтонаційно. Прилягають до стрижневого слова незмінні слова
(прислівники, дієприслівники, неозначена форма дієслова). Наприклад; рух уперед,
слухати уважно, повірити зразу, уміння аналізувати, відповідати сидячи; нім. arbeiten
hier "працювати тут", sehr eifrig "дуже старанно". Для англійської мови це
найпоширеніший зв'язок. Тут прилягати можуть усі самостійні частини мови: wonderful
song "чудова пісня", nice story "гарне оповідання", great writer "великий письменник", to
visit a friend "відвідати товариша", to take interest in smth. "цікавитися чим-небудь", ready
to answer "готовий відповідати", to read well "читати добре", awfully glad "дуже радий", the
song of the nightingale "пісня солов'я", a travel by bus "подорож автобусом", to fly a plane
"пілотувати літак", to run a factory "керувати фабрикою", to begin writing "почати писати"
to deside to leave "вирішити від'їхати".

Тяжіння - це узгодження предикативного означення з підметом. Наприклад: Батько

повернувся задоволений; Учитель ходив замислений; Дівчина слухає вдоволена музику.
Зі смислового боку цей зв'язок означає, яким є предмет, виражений підметом, у момент
здійснення позначуваної присудком дії. Л.А. Булаховський назвав тяжіння подвійним
синтаксичним зв'язком, бо, з одного боку, дієслово-присудок керує означенням, а, з
другого, означення узгоджується з підметом.

інкорпорація (від лат. in "всередині" і corpus "тіло", "єдине утворення") - поєднання слів-
коренів, сукупність яких оформляється службовими елементами. Так, наприклад,
чукотське "я виймаю руки" складається з коренів (слів) ти "я", мити "руки", нто "вихід",
які оформлені в один комплекс (слово-речення) закінченням -ркын. Як бачимо, тут
закінчене висловлювання є цільною побудовою, що являє собою злиття декількох слів-
коренів. Маємо єдину синтаксичну побудову в одному злитому вигляді, яка зовнішньо
подібна до слова з одним закінченим змістом. Цей зв'язок нагадує словоскладання
(творення складного слова).

Замикання - синтаксична побудова, яка вимагає дистантного розташування найтісніше

пов'язаних слів. Так, зокрема, в німецькій мові перфектна форма минулого часу, що
утворюється аналітично поєднанням допоміжного ' дієслова (haben і sein) та другої
форми дієприкметника (Partisip II), у реченні утворює рамкову конструкцію (між
допоміжним дієсловом і дієприкметником ставляться всі інші члени речення).
Наприклад: Haben Sie dieses Bush in Berlin gekauft? "Чи купили ви цю книжку в
Берліні?", де haben gekauft "купили" - перфектна форма дієслова kaufen "купувати". Див.
ще: Da war unsere Mutter aus der Stadt gekommen "Це наша мама прийшла з міста", де
war gekommen - "прийшла". Як бачимо на цих прикладах, тут залежні слова знаходяться
між частинами аналітичної форми слова

Ізафет (від араб, аль-ідафату "додаток, доповнення, приєднання") - атрибутивне

словосполучення, яке складається з двох іменників, перший з яких е означенням, але
показник зв'язку знаходиться в другому (головному, стрижневому) слові. Ізафет
характерний для тюркських мов. Наприклад, азерб. am баши "голова коня" буквально
розшифровується так: am "кінь", баш "голова", и - показник зв'язку, "його" (кінь голова
Його).
8. Речення, як основна одиниця синтаксису. Ознаки речення:
комунікативність,віднісна самостійність,структурна
комунікативність,предикативність,модальність. Класифікація речень.

Воно розглядається, з одного боку, як одиниця, що утворюється зі слів і словосполучень, а з іншого —

як одиниця, що вичленовується з тексту. Утворюючи речення, слова й словосполучення об’єднуються
синтаксичними відношеннями й виражають думку, тобто якесь повідомлення про предмети і явища
дійсності. У реченні виражається ставлення мовця до фактів дійсності з погляду ствердження,
заперечення, непевності, вірогідності, невірогідності.
Переважна більшість речень має типову формально-синтаксичну будову — наявність предикативної
пари (підмета і присудка).
Предикативність та інтонаційна завершеність є основними ознаками речення, що відрізняють його від
словосполучення і слова.
У першому реченні словесно не виражений суб’єкт, у другому — предикат.
Судження виражається лише реченням, а речення може виражати, крім судження, почуття, емоції,
переживання людини: Весна, Весна! Яка блакить, який кругом прозорі (П. Тичина).
Отже, кожне судження є реченням, але не кожне речення є судженням (не є судженнями питальні,
спонукальні бажальні речення).

Найістотнішими ознаками речення є предикативність, модальність та інтонація.

Предикативність — це відношення повідомлюваного до дійсності. Вона охоплює ті особливості
речення, що репрезентують:
а) повідомлюване як реальне (у теперішньому, минулому або майбутньому часі):
 В синіх скелях поезії волею й розумом я обтесую слово, мов камінь тверде (Л. Забашта);
 Пошив собі їжачок з будякових колючок гарнесенький кожушок (О. Олесь);
 Я тебе шукатиму, шукатиму, я тебе чекатиму, чекатиму, я про тебе у людей питатиму, все
віддам за тебе без ваги (С. Летюк);

б) повідомлюване як ірреальне, тобто можливе, бажане, необхідне:

 Ніжну, ніжну, як подих билини, я хотів би вам пісню сплести. Із проміння зорі, із ниток
павутини… (О. Олесь).

У наведених прикладах не тільки

Речення — багатоаспектна одиниця, виділення якої базується на таких ознаках, які репрезентують
його структурно-семантичну єдність:
1) самостійність функціонування;
2) предикативність;
3) інтонаційна оформленість та смислова завершеність;
4) граматична організованість.
Сукупність цих ознак і характеризує речення як одиницю мови й мовлення.
Отже, речення — це граматично й інтонаційно оформлена за законами певної мови
комунікативна одиниця, яка є основним засобом формування, вираження й повідомлення думок,
вольових почуттів, емоцій:
 Спасе того в недолі наша мрія золота, наше гасло і мета: рідна мова в рідній школі;
  Живіть! Ідіть на сизі гори, в тернах співаючи пісні, летіть в незмірені простори, назустріч
сонцю і весні (3 тв. О. Олеся).

Речення співвідноситься з логічним судженням: Моя мати – наївність, тиха жура і добрість
безмежна (М. Хвильовий).
У цьому реченні стверджується думка, яка є судженням, а формою вираження його є речення.
Речення й судження — поняття співвідносні, але не тотожні. Судження є предикативним поєднанням
суб’єкта, тобто поняття про певний предмет, і предиката, що виражає ознаку суб’єкта. Суб’єкт
виражається групою підмета, а предикат — групою присудка:
 Мова (суб’єкт) є дивовижне і досконале творіння народного духу (предикат).

У судженні завжди наявні два головні члени, а речення може складатися й з одного:
 Осяяти землю безщасную треба (Леся Українка);
 Пізній вечір.Темінь (В. Козаченко

говориться про окремі події, стверджується наявність їх, а й виражається ставлення авторів до змісту
повідомлення (його бажаність чи небажаність, необхідність, імовірність).
Оцінка змісту мовцем реальності/ірреальності називається модальною. Засобами вираження
модальності є форми способів дієслів-присудків, інтонація, модальні слова, частки.
Дієслова дійсного способу позначають дії реальні, що відбуваються чи не відбуваються, дієслова
наказового способу виражають дії бажані, а дієслова умовного способу — дії ірреальні, імовірні. До
модальних слів належать повнозначні слова, за допомоги яких виражається оцінка
повідомлюваного (на щастя, на жаль, мабуть, напевно, безперечно, до речі та ін.).
Модальні частки (наче, неначе, мов, немов, ніби), інтонація можуть надавати висловлюванню
характеру невизначності. Пор.: Він думає. — Мабуть, він думає. — Він ніби думає.
Істотною ознакою речення є інтонація, яка виступає засобом оформлення предикативності й
модальності. Інтонація оформляє речення як цілісну комунікативну одининю. Залежно від
комунікативного призначення речення виділяють інтонацію повідомлення, запитання, спонукання
тощо. А в дзвінкій прохолодній сині пропливають ключі журавлині! (Н. Кащук)
Інтонація виконує і роль супровідного способу виділення комунікативного центру висловлювання.
Інтонаційні особливості є важливим засобом розрізнення типів речень за метою висловлювання:
розповідних, питальних і спонукальних.

9. Морфологічна(типологічна) класифікація слів.

типологічну класифікацію мов називається розподіл мов на певні класи, або типи, в залежності
від характеру (типу) мовних одиниць того чи іншого рівня, від способів і засобів вираження їх
граматичних значень, незалежно від походження мови.
Типологічна класифікація мов, на відміну від розглянутої вище генеалогічної класифікації,
носить відносний характер, вона "завжди відносна і історично мінлива зважаючи мінливості
самої структури мови і її теоретичного осмислення".
Для позначення типологічну класифікацію мов в спеціальній літературі часто використовується
термін "морфологічна класифікація мов". Це пояснюється тим, що типологічна класифікація мов
найчастіше здійснюється на основі морфологічних ознак слів або словоформ. Її слід розглядати
як видове поняття по відношенню до типологічної класифікації, як один з видів типологічну
класифікацію (докладніше див. Нижче).
Типологічна класифікація мов може здійснюватися за різними структурними ознаками - не тільки
морфологічними, але і синтаксичним, фонетичним (або фонологическим), семантичним
(лексико-семантичним) і ін. На цій підставі деякі лінгвісти в рамках типологічну класифікацію
мов розрізняють кілька різних класифікацій, говорять про різних типологічних класифікаціях,
або типологиях, - морфологічну, синтаксичну, фонетичної (фонологічної), семантичної. Найбільш
розробленою і найбільш відомою є морфологічна типологічна класифікація, або морфологічна
типологія, мов світу.
§ 310. Морфологічної класифікацією називається "класифікація мов, що проводиться на
морфологічному рівні", тобто на основі морфологічних ознак слів, їх граматичних форм. За
словами Б. Н. Головіна, "морфологічна (типологічна) класифікація мов спирається на схожість і
відмінності морфологічної будови слів (мається на увазі їх морфемного будову. - В. Н. ) в тій чи
іншій мові".
За морфологічними ознаками слів (словоформ), по їх морфемного будовою більшість мов світу
ділиться, перш за все, на два класи, або типу, - на мови кореневі і афіксальних.
Кореневими вважаються мови, в яких "слово зазвичай дорівнює кореню, а відносини між
словами передаються перш за все синтаксично (порядком слів, службовими словами, ритмом,
інтонацією)"; в них "немає афіксів формоутворення, немає, зрозуміло, і граматичного зміни
слова, пов'язаного з такими афіксами". У лінгвістичній літературі кореневі мови називаються
також ізолюючими, або корнеізолірующімі, безаффікснимі (див. Вище), аморфними,
аналітичними.
Афіксальними називаються мови, в яких граматичні форми слів утворюються за допомогою
афіксів - в широкому розумінні цього терміна, тобто в значенні власне афіксів (афіксів у вузькому
сенсі слова) і флексій, або закінчень. Серед афіксальних мов розрізняються флективні і
Аглютинативне мови.

До флективною (флектирующие) відносяться мови, в яких основним засобом освіти граматичних

форм слів і вираження граматичних значень є закінчення, або флексія (зовнішня чи внутрішня),
як поліфункціональна, багатозначна граматична морфема. За словами Б. Н. Головіна, флексія в
таких мовах являє собою "стійкий і суттєва ознака морфологічної структури слова".
Поліфункціональність флексії полягає в тому, що одна і та ж флексійной морфема в складі однієї і
тієї ж словоформи здатна виражати різні граматичні значення. Наприклад, флексія -ий в
словоформи білий висловлює одночасно значення однини, називного або знахідного відмінка,
належність до чоловічого роду; флексія -ит в словоформи бачить - значення ізьявітельного
способу, теперішнього часу, однини, 3-ї особи.
Флективною є, перш за все, більшість індоєвропейських мов (слов'янські, балтійські та ін.),
Багато Афразійські (афроазійських), або семіто-хамітські, мови.
Аглютинативне (агглютинирующие) мови (від лат. Agglutinare - "приклеювати"), так само як і
флективні, характеризуються тим, що в них граматичні форми слів утворюються за допомогою
морфем, афіксів, які в певній послідовності приєднуються до основи слова, "приклеюються" ,
"приліплюються" до неї. Відрізняються вони від Фузія насамперед тим, що морфеми в них є
однозначними, кожна морфема висловлює тільки одне строго певне значення. При цьому
морфеми мають стійкий фонемний склад, залишаються незмінними при поєднанні з різними
основами і з іншими афіксальними морфемами.
в світі і мови, що не укладаються в рамки розглянутих трьох морфологічних типів. Вони
виділяються в особливий тип мов, які називаються інкорпоруючими (від лат. Incorporare
- "включати до свого складу, приєднувати"), В таких мовах використовуються похідні (складні)
слова (словоформи), еквівалентні пропозицій. Вони часто називаються також полісінтетіческімі
(дослівно - "многооб'едіняющіе").