Питання для підсумкового семестрового контролю (іспиту)

1. Мовознавство як частина філології. Мовознавство загальне, часткове

(конкретне) і прикладне.
Мовознавство та літературознавство часто, і не без підстав, об'єдну ють під однією назвою —
філологія. Філологія — це давньогрецький термін, що складається зі слів "філос", тобто той, хто
любить, і "логос" — тут у розумінні "наука". Отже, філологію можна розуміти як науку про різні
прояви людської мови, як усної, так і писемної.

Мовознавство, або лінгвістика – це наука про природну людську мову, її структуру,

функціонування та розвиток.

Розрізняють:

 Загальне мовознавство – вивчає загальні особливості мови: суть та природа, походження

та розвиток тощо. Воно вивчає також структуру й закономірності функціонування всіх мов
світу. Воно вивчає мову як загальнолюдське явище, її структуру й закономірності
функціонування і є теоретичною, методологічною базою для конкретного мовознавства.
Основні проблеми загального мовознавства:
- суть мови;
- зв’язок мови й мислення;
- походження мови;
- причини і закони розвитку мови;
- типологія мовних одиниць;
- система та структура мови;
- класифікація мов;
- методи лінгвістичних досліджень;
- місце мовознавства в системі наук;
- практичне використання теоретичних знань про мову.

Загальне мовознавство створює лінгвістичну теорію, тому його часто називають теоретичним.
Теоретичне мовознавство включає  лише лінгвістичні проблеми, що стосуються найсуттєвіших
ознак мови як суспільного явища в її відношенні до інших явищ дійсності.

У межах загального мовознавства виділяють зіставне мовознавство – яке шляхом порівняння

мов виявляє в їх структурі спільні й відмінні риси.

 Часткове або конкретне мовознавство – вивчає окремі мови (наприклад: українську,

англійську, російську) або групу споріднених мов (германські, романські)

 Прикладне мовознавство – вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці (у

викладанні рідної та іноземної мов, у практиці перекладу, при створенні алфавітів для
безписемних мов, для удосконалення правопису, навчання письма, читання, культури
мови, для уніфікування термінології, анотування й реферування інформації, забезпечення
спілкування людини з комп'ютером природною мовою тощо).

У мовознавстві сформувались два основні підходи до вивчення явищ мови.

 Синхронічний (від гр. synchronos “одночасний”). цей підхід ґрунтується на дослідженні стану
мови як цілісної системи взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів на певному етапі
розвитку (не обов’язково на сучасному).
  Діахронічний (від гр. dіа “через” і chronos – “час”) підхід ґрунтується на вивченні окремих
мовних явищ, розвитку системи мови у цілому в їх історичній послідовності.

2. Розділи мовознавства. Зв’язок мовознавства з іншими науками.

Міждисциплінарні напрями мовознавства.
Розділи мовознавства:

 Фонетика – вивчає звуковий склад мови.

 Фонологія – вивчає структуру звукового складу мови.
 Граматика – вивчає будову мови.
 Морфологія – вивчає явища, що характеризують граматичну природу слова.
 Синтаксис – вивчає словосполучення та речення, їх об'єднання в надфразні одиниці.
 Лексикологія – вивчає лексику.
 Фразеологія – вивчає лексично неподільні поєднання слів.
 Лексикографія – наука про укладання словників
 Ономастика – наука про власні назви.
 Етимологія – вивчає походження і історію слів.
 Семантика – вивчає значення слів.

Отже, можемо сказати, що мовознавство як одна з гуманітарних наук є частиною

культурології і так чи інакше пов'язана з багатьма іншими нау ками, особливо в наш час, коли
спостерігається прагнення до взаємозближення наук (інтеграції наук).

Зв'язок мовознавства з іншими науками:

- Історія – мова є частиною історії та розвитку кожного народу.

- Археологія – постачає мовознавству пам’ятки писемності.
- Етнографія – через побут народів, мовознавство вивчає стародавні говірки древніх племен.
- Соціологія – мова впливає на суспільство.
- Психологія – мова відображає психічний склад.
- Фізіологія – артикуляція звуків.
- Антропологія – походження мови.
- Математика – мовознавство використовує математичні методи.
- Філософія – дає мовознавство методику, системний підхід до вивчення мов.

Оскільки людська мова — це складна система знаків, вивчення її входить також у компетенцію
науки про знаки і знакові системи, — в компетенцію семіотики.

Міждисциплінарні напрями мовознавства:

- Психолінгвістика – вивчає психологічні та лінгвістичні аспекти мовленнєвої діяльності

людини.
Мовознавці займаються вивченням мов як знакових систем, що використовуються для
спілкування людей, а психолінгвісти вивчають окремі прояви мови — мовні акти як
індивідуальні, так і колективні, повязані з поведінкою людей. Психологія мовлення або
психолінгвістика скерована на вивчення, засвоєння дітьми рідної мови, вивчення дитячого
мовлення, аналіз хворобливих явищ, пов'язаних з утратою мовних здібностей внаслідок
захворювань кори головного мозку (це вивчення патології мовлення), і на розгляд розвитку
людського мовлення.

- Соціолінгвістика – вивчає вплив соціальних явищ на розвиток, появу та зміну мов.

 - Комунікативна лінгвістика – вивчає живу природну мову, її зв'язок з знаковою системою
мови.

Зв’язок мовознавства з іншими науками.Мовознавство повязане з етнографією, яка вивчає

побут і культуру різних народів(етносів). Дані етнографії допомагають у вивченні говірок,
зясування значення та походження слів, які стосуються побуту, культури.Звязок мовознавства
з соціологією-наукою про закономірності розвитку і функціонування суспільства, соц.
Систем-зумовлений тим, що мова є суспільним явищем. У мові відображена соц.
диференціація народу.Звязок з психологією-наукою про психічну діяльність людини-полягає
в тому, що процеси мовлення, його сприйняття і розуміння мають психічну пророду. Оскільки
мова є засобом мислення, то мовознаваство тісно повязане з логікою. Звязок з
літературознавством-найбільш помітний. Мова є будівельним матеріалом, першоелементом
літератури. Ці дві дисципліни обєднані в комплексну науку про слово-
філологію.Мовознавство повязане з філософією, яка вивчає найзагальніші закони природи,
суспільства і мислення; дає мовознавству методологію. А саме ж мовозн. Зародилось в лоні
філософії і лише згодом виокремилось як наука.Ще мовознавство повязане з
фольклористикою, політологією,етимологією(наука про походження). Мовознавство повязане
також із природничими науками, зокрема фізіологією, анатомією, медициною(ці науки
вивчають будову та функціонування фпарату мовлення, мозку), фізикою(її розділ акустика
вивчає звукові коливання, тож створює теоретичні засади для дослідження звуків мовлення),
математикою(забезпечує вивчення кількісного аспекту мови і мовлення), семіотикою(вивчає
загальні властивості знакових систем, бо мова належить до знакової системи),
географією(допомагає встановити територію поширення мови та окремих мовних явищ),
антропологією(досліджує походження мови). На стику мовознавства і цих наук виникли
нейролінгвістика, інженерна лінгвістика, математична лінгвістика, лінгвосеміотика,
лінгвогеографія. Ще мовознавство повязане з біологією.Тож мовознавство використовує
дослідження інших наук і навпаки в. Цей погляд зараз вважається менш імовірним.

3. Мова як об’єкт лінгвістичної теорії. Традиційні лінгвістичні парадигми.

Об'єкт мовознавства – це мова в усіх її проявах, властивостях та функцій, будові,
функціонуванні та в історичному розвитку.

Парадигма – будь-який клас лінгвістичних одиниць, протиставлених одна одній і в той же

час об'єднаних за наявністю спільної ознаки, або спільних асоціацій.
Традиційні лінгвістичні парадигми (або три погляди на природу мови):
 Натуралістичний – пов'язане з ім'ям дослідника Августа Шлейхера. Шлейхер вважав,
що мова – природний організм, який народжується, розвивається, старіє і вмирає.
Помилковим в концепції є занадто прямолінійне перенесення на мову законів, властивим
біологічним організмам.

 Психічний – мова – це явище психічне. Гейман Штейнталь вважав, шо мова розвивається

на основі законів психології. Він виключав роль мислення в становленні мови, надаючи
значення психіці. Таким чином, Штейнталь категорично заперечував участь мислення у
розвитку мови.

 Мова – явище соціальне. Мова окремої людини залежить від навколишнього середовища
і перебуває під впливом мови колективу.
4. Мова і мозок людини. Обробка мовної інформації. Мова і мислення.
Знання мови і знання про мову.

 Мозок є найскладнішим органом тіла. Він лежить під черепом і складається приблизно з 100
мільярдів нервових клітин (нейронів) і мільярдів волокон, що з'єднує їх між собою.
Поверхнею мозку є кора, яку часто називають «сірою матерією» , що складається з мільярдів
нейронів. Кора головного мозку - орган тіла, що приймає рішення. Він отримує повідомлення
від усіх органів чуття, ініціює всі добровільні та мимовільні дії та є сховищем наших спогадів.
Десь у цій сірій речовині міститься граматика, яка представляє наші знання про мову.
 Головний мозок складається з півкуль головного мозку (права і ліва). Зокрема,
наприклад, ліва півкуля: відповідає за мовні здібності — контролює мову, здатність до
письма та читання; сприяє запам'ятовуванню фактів, дат, імен і контролює їх написання.
Мова і мислення виникли одночасно в процесі розвитку пізнавальної діяльності людини і
становлять єдність. Це виявляється в тому, що мова можлива тільки в єдності з мисленням. Без неї
не може бути оформлена, закріплена й збережена думка.
Проте ці поняття не є тотожними. Метою мислення є:
 Отримання нових знань
 Систематизація отриманих знань
Метою мови:
 Виконувати пізнавальну діяльність
 Оформлення думки
 Закріплення знань

Варто зауважити, що елементи мислення (поняття, судження) – це абстрактні поняття .

Мова – явище матеріальне. Вона втілюється у матеріальних елементах – звуках.
Загалом існує три типи мислення: а) чуттєво-образне (наочно-образне); б) технічне (практично-
дійове); в) поняттєве (словесно-логічне).
 "Я мислю — це означає, що я існую" — цю думку сформулював французький філософ, фізик і
математик Рене Декарт (1596-1650).

 Мова, мислення, свідомість. Мова — це не тільки засіб спілкування, а також засіб

формування думки. Для того, щоб точніше визначити роль мови в процесі мислення,
необхідно насамперед уточнити поняття мовленнєвого мислення у його відношенні до
свідомості. У мозку індивіда свідомість і мова утворюють дві відносно самостійні області,
кожна з яких володіє своєю «пам'яттю», де зберігаються компоненти, що будують її. Ці дві
сфери поєднані між собою таким чином, що діяльність свідомості завжди супроводжується
діяльністю мови, виливаючись у єдиний реченнєвомисленнєвий процес. Діяльність свідомості
виражається в процесах мислення. Притаманність мові мислетворчої функції свідчить про
взаємопов'язаність і взаємозумовленість мови і мислення. Проте ототожнювати одне з одним
— означає не бачити специфічних ознак, а розривати їх — означає допускати самостійне
існування мислення без мови. Мова — це суспільне явище. Мова існує та змінюється разом з
розвитком суспільства. Мова — це інструмент, за допомогою якого відбувається обмін
думками. Мислення — це психофізичний процес відображення мозком людини дійсності в
поняттях, судженнях. Мислення — узагальнене й абстрактне відображення мозком людини
явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Мисленню властиві абстракція,
узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розв'язання,
висунення гіпотез тощо. Існують й інші форми мислення, які здійснюються несловесно.
 Загалом існує три типи мислення: а) чуттєво-образне (наочно-образне); б) технічне
(практично-дійове); в) поняттєве (словесно-логічне). А )— мислення конкретними образами,
картинами; Б) — здійснюється без участі мови; В) — здійснюється за допомогою мови.
Сутність мови полягає у тому, що вона бере участь у всіх видах мислення. Думки формуються
завдяки слову і в слові. Будь-яка думка має знайти своє словесне вираження, що свідчить про
те, що мова і мислення пов'язані між собою, але не тотожні. З одного боку, немає слова,
словосполучення, речення, які б не виражали думки, але, з іншого боку, мова не то- тожня
мисленню, а лише один з найголовніших його інструментів. Мова — матеріальна,
а мислення — ідеальне. Ми мислимо для того, щоб пізнати і зрозуміти, а говоримо для того,
щоб передати наші думки, почуття та побажання. Мова-засібспілкування, грунтується на
лексемах, морфемах, фонемах; існує у свідомості.Соссюр запропонував
дихотомічне(цілісність-як єдність 2 частин) розрізнення(виділяє 2 компоненти:мова і
мовлення).4 етапи мовної діяльності: слухання, мовлення, сприйняття, розуміння.Цю
проблему ще розглядав Б.де Куртене. Немає одностайності, що було раніше, але, розрізняючи
поняття мови і мовлення, Соссюр виділив ряд диференційних ознак:-мова-явище абстрактне і
потенційне, а мовлення-явище конкретне, актуалізоване; -мова унормована, мовлення часто
виходить за межі мовних норм; -мова-явище соціальне, загальне, мовлення-явище
індивідуальне, окреме; -мова ієрархічна, мовлення-лінійне; -мова-певною мірою обмежена,
мовлення-безкінечне, не обмежене(безмежна кількість способів використання); -мова є
консервативною, статичною,мовлення-динамічне, змінне; -мова-обовязкова і
панхронічна(існувала весь час), мовлення-довільне, синхронічне(залежить від потрбеб
комунікативної ситуації); -одиниці мови-інваріанти(фонеми, морфеми, лексеми,
синтаксеми),одиниці мовлення-варіанти(звуки, морфи, слова, словосполучення, речення); -
мова-психічне явище, мовлення-психофізіологічне.
Дисципліни, які досліджують мовлення:-комунікативна лінгвістика-лінгвогендерологія або
гендерна лінгвістика-генологія-психолінгвістика: афазія-мовленєві розлади, повязані з
травмуванням мозку. Дізлексія-не може правильно вимовити і написати слово. Дискурсивна
лінгвістика.

5. Провідні і другорядні функції мови. Універсальні властивості мови.

На земній кулі існує понад 5 тис. мов. Кожна мова є надбанням певного народу. Кожен етнос
розмовляє власною мовою. Однак можна стверджувати, що люди розмоляють єдиною мовою, бо
всі мови мають дуже багато спільного. Так, зокрема, у всіх мовах для вираження думки
використовують звуки, зі звуків будують слова, а зі слів - речення. Спільні ознаки, властиві всім
мовам світу, називають універсаліями.
Універсальні властивості мови:
 В усіх мовах існують голосні і приголосні звуки.
 В усіх мовах мінімальною комунікативною одиницею є речення (тобто усі люди говорять
реченнями).
 В усіх мовах є власні назви.
 Якщо в мові існує відмінювання за граматичним родом, то обов’язково існує відмінювання
за числом.
Провідні функції мови:

 Комунікативна – спілкування.
 Когнітивна – спогади, роздуми, творча діяльність та формування письмового тексту.
 Мислеоформлювальна – оформлення думки.
 Репрезентативна – позначення світу речей.
  Емоційна – вираження почуттів та емоцій.
 Експресивна – самовираження, створення образу мовця або автора.
 Імпресивна – дія мовлення на адресата.
Другорядні функції мови:
o Магічна – обряди, пісні, ритуали

o Констатуюча – тлумачення фактів

o Питальна – питання

o Фатична, - неінформативний обмін інформацією

o Метамовна – опис іншої мови.

6. Семіотика і лінгвосеміотика. Специфіка мови як знакової системи.

Природні і штучні знакові системи. Типи знаків.
 Семіотика – наука, що вивчає різні системи знаків
Лінгвосеміотика – наука, що вивчає знаковий склад мови.
 Знак - матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета і
використовується для отримання, зберігання і передачі інформації.
Мова є однією зі знакових систем, бо будь-який знак іншої системи можна передати словом
чи якимось іншим мовним виразом.
 Мова - на відміну від інших знакових систем, які є штучними, особлива, дуже складна
природна знакова система. Мова є універсальною, всеосяжною знаковою системою. Будь-яку
іншу знакову систему можна передати мовою, а навпаки зробити неможливо.
 Невербальні форми спілкування (міміка, жести) є допоміжними, супровідними щодо мови
засобами. Їх вивчає наука паралінгвістика.
Також мова є найпотужнішим засобом формування думки.
Специфіка мови як знакової системи:

 Мова виникає природним шляхом.

 Мова багаторівнева і складна ієрархічна система.
 Мова є універсальним засобом спілкування.
 Мова є поліфункціональною знаковою системою.
Знакові системи:

 Природні – в яких є елементи природної мови: слова, вислови, жести, міміка, рухи тіла.
Мають високий ступінь варіативності та національну специфіку, динаміки розвитку,
репрезентують різні рівні комунікації.
 Штучні – використовують сконструйовані або взяті з різних галузей знань символи,
формули, ноти, графи, знаки на позначення зв'язків між елементами. Вони створені на
забезпечення певної комунікації на міжнародному рівні, тому позбавлені національної
специфіки.
Типи знаків:
  Знаки-індекси (або знаки-прикмети і знаки-симптоми) – пов'язані з позначуваними
предметами, як дії зі своїми причинами (наприклад: дим як знак вогню, низькі чорні хмари
як знак дощу)

 Знаки-ікони (або знаки-копії) – відтворення, репродукції, подібні на позначувані

предмети. До них належать сліди лап тварин, фотографії, зліпки, відбитки тощо.

 Знаки-символи – використовують для передачі абстрактного змісту. Вони

характеризуються відсутністю природного зв'язку з позначуваними об'єктами (наприклад:
тризуб і синьо-жовтий прапор як символ України, голуб як символ миру, маска як символ
театру).

 Знаки-сигнали – потребують певних дій, реакцій. Вони завжди прив'язані до ситуації.

Таким знаком може бути: звук сирени як знак повітряної тривоги, свисток як знак дозволу
ввести м'яч у гру, дзвінок як знак початку чи закінчення заняття тощо.
З погляду фізичної природи знаки поділяють на 5 видів:
- Акустичні (слухові, вокально-інструментальні);
- Оптичні (зорові);
- Дотикові (брайлівський алфавіт для сліпих);
- Нюхові;
- Cмакові;

Мова як особлива знакова система.

Знаковий характер мови. У процесі життєдіяльності люди використовують різні знаки та їх системи. Прикладами
знакових систем є світлофор, дорожні знаки, п'ятибальна (або дванадцятибальна) система оцінювання знань, форми
ввічливості. До знакових систем належить і мова.
Знак — матеріально виражене умовне і довільне позначення чогось.
Знаки не слід ототожнювати із симптомами, тобто прикметами. Знаки створюються й існують тільки в суспільстві.
Будь-що може стати знаком, якщо люди про це домовляться.
для знака характерні такі властивості, як умовність і довільність.
Умовність знака. Полягає вона в наявності згоди, домовленості суспільства чи його частини про інформацію, яку
виражає знак.
Мові як знаковій системі також притаманна умовність. Щоправда, домовленість про значення слів не є
безпосередньою. Вона складалася внаслідок розвитку суспільства. Історичні умови, різні обставини призвели до того,
що в конкретній мові за певним явищем як його знак закріпилася певна назва.
Довільність знака. Вона передбачає відсутність органічного, внутрішнього зв'язку між предметом і його позначенням
(знаком), між ідеєю про предмет (змістовим боком знака) та звуковим виразником цієї ідеї (формальним боком
знака). Знак не породжується предметом, а довільно приписується йому. Мовним знакам, зокрема словам, також
характерна довільність. Якби назва речі породжувалася нею, то кожна річ на світі мала б ту саму назву і, відповідно,
не було б різних мов.
Довільність немотивованих, тобто не утворених від іншого слова (непохідних), слів незаперечна. Мовознавці
зіткнулися з проблемою довільності мотивованих (похідних) слів. Отже, мова є знаковою системою, оскільки для
усіх слів (немотивованих і мотивованих), а також інших її значущих одиниць характерні умовність і довільність. Від
інших знакових систем мова відрізняється всеосяжністю, універсальністю. Інші знакові системи мають обмежену
сферу дії.
Усі знаки і знакові системи є засобом спілкування. Мова, на відміну від інших знакових систем, які мають
чітко обмежену сферу застосування і за її межами не діють, є всеосяжною знаковою системою, що не має обмежень у
використанні.
7. Конститутивні риси мови. Відмінності природної мови від інших
знакових систем.
Відмінність природної мови від інших знакових систем за Фердинандом де Соссюром :
 В знаку розрізняються дві сторони:

 Позначуване – значення;
 Позначувальне – вираження;

Білатеральна природа мовного знаку.

Ф. де Соссюр розглядав знак як спеціальну двосторонню мовну одиницю, яка має план вираження
та змісту, тобто значення. На його думку, поняття знаку без значення втрачає будь-який сенс.

Значення і значеннєвість знака можна встановити, коли він буде розглянутий у знаковій ситуації,
тобто в таких відношеннях, як знак – референт (поняття і предмет), знак – знак і знак – людина.

 Ідеальну (внутрішню, понятійну, смислову) сторону знаку називають сигніфікат;

 Матеріальну (зовнішню) сторону знаку іменують експонентом.

За Ф. де Соссюром, мовний знак – це двостороння психічна сутність, що включає поняття і

акустичний образ, найтіснішим чином пов’язані один з одним та які притягуються один до одного.
Відповідно до точки зору Ф. де Соссюра, як позначуване, так і те, що позначає є психічними
сутностями: «Мовний знак пов’язує не предмет та її назву, а поняття і акустичний образ»

Термін «знак» зберігається для позначення цілого, тоді як терміни «поняття» і «акустичний образ»
замінюються термінами «означуване» і «те, що означає» відповідно. Поряд з цим дослідники
використовують й інші взаємопов’язані один з одним терміни: «денотат» (реалія), «денотатор»
(словознак), «десигнат» (означуване), «десигнатор» (той, що що означає).

Відповідно, знак позначає не сам по собі об’єкт, а пізнаний об’єкт, тобто інформацію про нього і
через неї – об’єкт. Так, люди, які мають мовні розлади (наприклад, афазію), можуть повторювати
почуте або прочитане без розуміння сенсу тексту, а також можуть знати про той чи інший
предмет, але 10 не можуть назвати його ім’я.
Конститутивні риси мови за Чaрльзом Хоккетом:
 Довільність – передбачає відсутність органічного, внутрішнього зв'язку між предметом і
його позначенням.
 Структурна подвійність (подвійне членування) – одиниці мови поділяться на незначущі
(фонеми) и значущі (слова, речення).
 Відкритість (продуктивність) – мова постійно поповнюється новими знаками (наприклад,
словами), людина постійно будує нові речення, яких ніколи раніше не будувала.
 Дискретність – здатність передавати інформацію, яка не має відношення до моменту і
місця мовлення.
8. Мовні знаки. Підходи до їх вивчення. Риси знаків.

Мовний знак — це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і
з відповідних їм друкарських, графічних знаків.

Однак не все, що є в мові, можна вважати знаком, а лише те, що служить для передачі інформації.
Окремо взяті звуки мови не є знаками, бо вони нічого не означають. Вони мають план вираження і
не мають плану змісту. Тому спілкуватися за допомогою лише окремих звуків неможливо.
О. С. Мельничук пропонує розуміти під значенням мовного знака «соціально усвідомлюване,
закріплене суспільною мовною практикою, стійке відношення знака до психічного відображення
певних предметів чи явищ дійсності та їх класів — уявлення, поняття і т. д.».
З мовних знаків будуються слова, які об'єднуються в речення.

О. О. Селіванова виокремила такі різновиди мовних знаків:

- звукорядні (зокрема ті, що складаються з одного звуку);

- просодичні (інтонація, наголос, тон, тривалість звуку);
- нульові – саме відсутність звукового знака у співвідношенні з певними звукорядними знаками
вказує на термін «означуване»;
- структурно-синтагматичні – у якості знака виступає сама модель синтагматичних відносин
звукорядного знака класифікуючи, коли у якості знака виступає віднесення звукорядного знака до
певного класу за допомогою спеціальних звукових класифікаторів або постійного набору його
звукорядних форм

Характеризуючи мовні знаки, Ф. де Соссюр виділив такі три їх властивості:

1. Довільність.
2. Лінійний характер позначаючого.
3. Змінність.

Підходи до вивчення мовних знаків або три основні аспекти семіотики (відповідно до
концепції знакової ситуації Ч. Морріса):

 Семантика – вивчає закономірності побудови знакових систем, тобто співвідношення

знаків один з одним;
 Синтактика – вивчає відношення між знаком та його смислом;

 Прагматика – вивчає відношення знаків з їх відправниками, одержувачами та контекстом

знакової діяльності.

Риси знаків:
- Матеріальність;
- Позначає щось, що перебуває поза ним;
- Умовність – не пов’язаний з позначеним предметом природним або причинним зв’язком;
- Інформативність;
- Системність – знак отримує своє значення лише за умови входження до певної знакової
системи);
- Знак складається з позначувального та плану змісту;
- Асиметричність знаку – одиниця плану вираження – декілька одиниць плану змісту і
навпаки.
 9. Ієрархічна будова мови. Основні й проміжні рівні мови та їх емічні
одиниці. Системні відношення в мові: парадигматичні і синтагматичні
відношення.
Мова складається з мовних одиниць. Сукупність однотипних одиниць утворює мовний рівень, або
рівень мови.
Ієрархічна будова мови.
Виділяють такі основні рівні мови:

 Фонологічний – емічною одиницею якого є фонема, а наука, яка займається вивченням –

фонологія.

 Морфологічний – емічна одиниця – морфема, наука, що вивчає – морфологія.

 Лексико-семантичний – емічна одиниця – лексема, наука, що вивчає – лексикологія.

  Синтаксичний – емічна одиниця – речення, наука, що вивчає – синтаксис.

Проміжними рівнями мови є:

o Морфонологічний  – розділ мовознавства, що вивчає фонологічну структуру морфем:
(/б/→[б]баба,[б′]бійка,[бо]була)
o Словотвірний
o Фразеологічний рівні

Особливістю проміжних рівнів є те, що їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в
одному рівні, а функціонують, як одиниці іншого рівня.
Одиниці мови пов’язані між собою різними типами відношень. Основні види:

 Парадигматичні – об’єднують одиниці мови в групи, тобто парадигми (наприклад,

синонімічний ряд; частини мови; тверді, м’які приголосні). 
- Парадигма – це ряд протиставлених мовних одиниць, кожна з яких визначається
відношенням до інших; об’єднання мовних одиниць у певні класи (тверді, м’які
приголосні; довгі та короткі голосні).

 Синтагматичні відношення – виникають між послідовно розташованими одиницями мови в

їхньому сполученні одна з одною в мовленнєвому ланцюжку; це здатність мовних одиниць
поєднуватись. Ці відношення називають ще лінійними або горизонтальними..
Якщо парадигматичні та синтагматичні відношення охоплюють одиниці одного рівня, то
ієрархічні відношення – різних рівнів.

10. Лінгвістичні антиномії. Мова і мовлення. Синхронія і діахронія.

Антиномія – є суперечністю між двома твердженнями, що взаємно виключаються, але визнаються
в однаковій мірі істинними (однаково доказовими логічним шляхом).
o Антиномія мови і мислення
o Антиномія довільності знаку і вмотивованості елементів мови
 o Антиномія об'єктивного і суб'єктивного в мові
o Антиномія мови як діяльності і як продукту діяльності
o Антиномія стійкості і руху в мові
o Антиномія цілого і одиничного в мові
o Антиномія індивідуального і колективного в мові
o Антиномія мови і мовлення
o Антиномія розуміння і нерозуміння

Відмінності між мовою та мовленням:

• Мова – явище загальне, абстрактне;
• Мовлення – конкретне.
- Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну
стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо спостерігати
неможливо.
• Мова – явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте;
• Мовлення – динамічне (рухливе), випадкове й унікальне.
- У мові немає помилок, у ній усе правильно. У мовленні люди можуть припускатися
помилок. Унікальність же мовлення полягає у своєрідному використанні мовних засобів, у
вживанні оказіональних (випадкових) слів, словоформ, словосполучень тощо.

• Мова – явище психічне,

• Мовлення – психофізичне.
- Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну
мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологічний) аспект,
пов'язаний із його породженням і сприйманням. Мовлення можна характеризувати за
темпом, тембром, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо.

• Мова – нелінійна.
• Мовлення – лінійне.
- Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний
часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки,
слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну
будову.

Синхронія – стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху або вивчення мови в цьому
стані.
Діахронія – історичний розвиток мови або дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.

11. Фонетика як галузь мовознавства та її розділи. Акустика мовлення і

фізіологія мовлення.
Фонетика – галузь мовознавства, в якій вивчається звукова система мови.
 Фонетика поділяється на:

 Описову або синхронічну – займається вивченням звукової системи певної мови на

певному етапі її розвитку
 Історичну або діахронічну – вивчає розвиток звукової сторони мови протягом ряду епох,
вивчає процес становлення сучасної фонетичної системи певних мов.
Також розрізняють:
o Загальну – вивчає загальні особливості, характерні для звуків усіх мов.
o Конкретну – вивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов.
o Зіставну – виявляє і характеризує спільне й відмінне в звукових системах в двох чи більше
мов.
o Експериментальну – вивчає звуки мови за допомогою точних приладів та апаратів.

Три аспекти вивчення звуків:

 Фізичний аспект звука – це його звучання, акустика.

 Фізіологічний – творення його мовленнєвим апаратом.
 Лінгвістичний – його функція в мові.
Акустика та фізіологія мовлення:

 Тони і шуми – акустичні ознаки.

 Голосні – це звуки, в основі яких лежить тон.
 Приголосні – звуки, в основі яких – шум.
 З акустичного погляду звуки (тони і шуми) розділяються за:

 Силою – залежить від амплітуди коливань голосових зв’язок. Чим більша амплітуда
коливання, тим більша сила звука.

 Висотою – визначається частотою коливань за одиницю часу. Одиницею висоти є

Герц (Гц), який дорівнює 1 коливанню за секунду. Чим більша кількість коливань
за одиницю часу, тим вищий звук.

 Тривалістю – визначається його протяжністю в часі, яка вимірюється

мілісекундами.

 Тембром – у звуках людської мови розрізняють основні тони і додаткові.

Сукупність усіх тонів надають мовному звуку певного забарвлення, утворюють
тембр звучання. Найбільшу роль відіграє ротова порожнина.

12. Структура мовленнєвого апарату. Активні та пасивні органи

мовлення. Фази артикуляції. Артикуляційна база мови.
Структура мовленнєвого апарату:

 Нижній поверх – легені, бронхи, трахея та діафрагма,

 Середній поверх – гортань.
 Верхній поверх – порожнини глотки (фаринкс), рота і носа.
Активні – голосові зв'язки, задня стінка глотки, язик, губи.
 Пасивні нерухомі – тверде піднебіння, зуби, носова порожнина.
Артикуляція – це утворення звука, тобто робота апарата мовлення, необхідна для одержання
звука.
В артикуляції розрізняють три етапи:

 Екскурсія – полягає в підготовці апарата мовлення для вимови звука.

 Витримка – збереження того положення органів мовлення, яке потрібне для вимови.

 Рекурсія – закінчення звука, при якому органи мовлення перебудовуються для вимови
наступного звука або ж переводяться в стан спокою.
Артикуляційна база – сукупність артикуляційних навичок, характерних для певної мови.
Так, для англійської мови характерне напружене положення губ і розслаблення передньої частини
язика. В укр. мові більшість приголосних утворюється зближенням передніх частин органів
мовлення (губи, передня частина язика, верхні зуби). Французьке [r] твориться вібрацією
маленького язичка, тоді як українське [р] є передньоязиковим.

13. Принципи класифікації звуків мови. Класифікація голосних.

Відмінності між окремими голосними звуками полягають в особливостях тембру. Голосні
поділяються на:

 голосні переднього, середнього та заднього рядів

 низького, середнього та високого піднесення.
Більшість голосних – це голосні переднього і заднього рядів.
o Голосних середнього ряду мало. Так, в укр. та тюркській мовах немає жодного.
o Високе підняття мають: укр.[и], рос. та казах.[ы]; [у];
o Середнє підняття: [е],[о], нім.,фр. [ö];
o Низьке підняття – рос. та укр. [а], англ. [æ].

За положенням губ під час артикуляції звуків розрізняють:

 Лабіалізовані – вимовляються з участю витягнених і заокруглених губ. До них належать

[у],[о], німецькі [ö], [ü].
 Нелабіалізовані – [і], [и], [е], [а].
 Ротові – при творенні ротових м'яке піднебіння підняте і закриває прохід повітря в ніс, а
при творенні носових м'яке піднебіння опущене і повітря проходить у ніс.
 Носові – є в польській, португальській та інших мовах. Особливо багато носових у мові
гінді, де кожному чистому голосному відповідає носовий: наприклад, [а] – [ã]. Залежно від
 Відкриті – у французькій мові є відкритий [ε].
 Закриті – франц. закритий [е].
 Довгі – були в латинській мові, а зараз існують в англійській (ship «судно» – sheep «вівця»)
та німецькій.
 Короткі голосні – в естонській мові розрізняють короткі голосні (sada "сто" - saada
"прийшли" - saaada "отримати").
14. Класифікація приголосних. Додаткова артикуляція приголосних.
За акустичною ознакою приголосні поділяють на:

 Сонорні – тон переважає над шумом. До них належать л, р, м, н, j, укр. [в], англ. [w] [η],
нім.[η].

 Шумні – шум переважає над голосом або наявний лише шум. Шумні приголосні
поділяються на:
- Дзвінкі – шум переважає над голосом. До них належать: б, г, д, ж, з, дж, анг. [ð].
- Глухі – творяться тільки шумом. До них належать к, п, с, т, ф, х, ц, ч, ш; нім. [h].
За місцем творення розрізняють:

 Губні (лабіальні):
 губно-губні (білабіальні) – б,п,м, анг. [w];
 губно-губні (лабіодентальні) – ф, в.

 Язикові – поділяються на:

 передньоязикові – д, т, ж, з, с, ш, р, л, н, ц, ч, дж, дз, анг.[ð];
 середньоязикові – [й], фр.,італ., ісп.,[η];
 задньоязикові – ґ, к, х, англ.[η].

 Язичкові (увулярні) – приголосні характеризуються активною артикуляцією маленького

язичка. Таким є французький гаркавий звук [r].

 Глоткові (фарингальні) – творяться в порожнині глотки. До них належать укр. [г], нім.
[h].

 Гортанні (ларингальні) – утворюються при зімкненні або зближенні голосових зв'язок.

Ларингальним є англ. [h].

За способом творення приголосні поділяють на:

 Проривні або вибухові – утворюються зімкненням двох артикуляторів, що створюють

перешкоду. До них належать б, п, д, т, ґ, к.

 Щілинні або спіранти – До них належать: в, з, ж, г, ф, с, ш, х, англ.[ð], англ. і нім.[h].

 Зімкнено-прохідні – утворюються одночасним поєднанням зімкнення і проходу (щілини).

Зімкнено-прохідними є р, л, м, н, французький увулярний [r].

 Африкати.– зімкнені приголосні, вимова яких закінчується щілинною фазою. До них

належать [ц], який починає вимовлятись, як проривний [т], що згодом переходить у
фрикативний [с], і [ч], початок вимови якого нагадує [т], а кінець [ш], також звуки дз, дж.
(че, бля?)
Існують такі опозиції приголосних:

 Глухі – творяться тільки шумом. До них належать к, п, с, т, ф, х, ц, ч, ш; нім. [h].

 Дзвінкі – переважає над голосом. До них належать: б, г, д, ж, з, дж, анг. [ð].
  М’які – при їх творенні відбувається артикуляційний зсув у напрямку до середнього
піднебіння. Саме тому всі середньоязикові є м’якими: т', с', л', н', та інші.
 Тверді – до них належать: [б] [в] [г] [ґ] [д] [ж] [з] [дж] [дз]
 Довгі – українських словах знання і життя довгими є приголосні [н:'], [т:']. . У російській
мові довгим є [ж:] – изжога.
 Короткі – [если кто найдет пример, то вставьте сюда, спасиб]

15. Фонологія та об’єкт її вивчення. Фонема, її основні функції й ознаки.

Фонематичні опозиції. Інваріант фонеми та її алофони.
Фонологія – розділ мовознавства, що вивчає лінгвістичні функції. У 70-80-ті роки XIX ст. Бодуен
де Куртене започаткував учення про фонему як відмінну від звука величину.
Фонема – найменша звукова одиниця мови, що служить для творення і розрізнення слів та їх
форм
Фонемі властиві диференційні(розрізнювальні) і недиференційні(нерозрізнювальні) ознаки:

 Диференційні(розрізнювальні) – ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи

морфем. (твердість/м'якість,дзвінкість/глухість,шумний/фонаційний,губність/
передньоязиковість тощо). Так фонема [д] характиризується передньоязиковістю,
проривністю, дзвінкістю і твердістю. Ці ознаки відрізняють її від інших фонем.

 Недиференційні(нерозрізнювальні) – ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи

морфем.
Без нерозрізнювальних ознак фонема може обійтися, але без них не може існувати звук, у
якому ця фонема втілюється. У більшості мов світу вібрант [р] і плавний [л] є різними
фонемами(рак і лак), тоді як у японській мові звука [л] немає і в запозичених словах будь-
яке [л] змінюється звуком [р]: Лондон-Рондон.

Функції фонем:

 Смисло- і форморозрізнювальну функції

 Так, у словах як [jак] так, пак, фонеми [т],[н] виконуються смислорозрізнювальну

функцію.
 А в словах рука, руки фонеми [а], [и] мають форморозрізнювальну функцію,
оскільки розрізняють іменникові форми називного і родового відмінків.

 Делімітативна функція – вказує на межі слів чи морфем. Так в англ. мові фонема [n](н с
хвостиком) не може знаходитись на початку слова чи морфеми.

Фонематичні опозиції:

 Привативна опозиція – опозиція, в якій один член має якусь ознаку, а інший її не має.
(опозиція [д]-[т].Фонема [д] має ознаку дзвінкості, якої не має фонема [т].)

 Градуальна опозиція – опозиція, в якій члени характеризуються різним ступенем,

градацією однієї й тієї самої ознаки.(фонеми [е] і [і] характеризуються різним ступенем
розкриття рота.)
  Еквіполентна опозиція – опозиція, в якій обидва члени рівноправні.( фонеми [п] і [т] –
обидві мають такі ознаки, як глухість, проривність, твердість, але кожна з них ще має по
одній ознаці, якої не має інша:фонема [п] має ознаку губність, а [т] – передньоязиковість.)

 Корелятивна опозиція – опозиція, члени якої різняться тільки однією ознакою, а за іншими
ознаками збігаються.([б] і [п] – спільні ознаки – губність, проривність, твердість, а
розрізняються ознакою дзвінкість/глухість.

Алофони – звукові різновиди фонеми, які реалізуються у її варіаціях і варіантах.

Алофони наявні в таких випадках:

 коли різні звуки взаємозамінні при збереженні значення слова;

 коли різні звуки не є взаємозамінними;
 коли взаємозамінність звуків теоретично можлива, але на практиці немає пари слів,
де б вона реалізувалася.
Алофони з'являються внаслідок різних причин, які, однак, підлягають відповідним
закономірностям, наприклад: розум - /розум/ - [розум] і зозуля - Ізозул'а/ -[зоузул'а].
Інваріант – абстрактне поняття, що означає матеріальне узагальнення суттєвих для фонеми ознак.
Наприклад, інваріант фонеми /ті - це така одиниця, яка є приголосною, шумною, глухою,
зімкненою, твердою, неносовою.

16. Взаємодія звуків у мовленнєвому потоці. Комбінаторні фонетичні

процеси. Позиційні зміни фонем у потоці мовлення.

Комбінаторні зміни – вплив одного звука на інший.

Позиційні зміни – вплив загальних умов вимови.
До позиційних змін належать:

 Редукція голосних – ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання.

(кленок-клинок). Редукція голосних буває кількісною та якісною.

 Кількісна – редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але
зберігають хар-ний для них тембр.(дуб-дубок-дубовик).

 Якісна – редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і

коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру,тобто свою якість.(воді (о),вода (а),
водяной (ы)).

!! Якісна редукція є тільки в мовах з динамічним наголосом. Для СУМ не характерна.

Позиційні зміни приголосних зумовлені їх положенням в кінці слова.
Протеза – поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення
вимови. (острий-гострий, улица-вулиця).!!

До комбінаторних змін належать:

  Акомодація (пристосування) – зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього;
часткове пристосування сусідніх звуків. Акомодація може бути двобічною: няня.
 Асиміляція – уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова
або словосполучення.(боротьба – дзвінкий б впливає на т і уподібнює його собі).
 Дисиміляція – розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах
слова, втрата ними спільних фонетичних ознак. Напр.: близ-ш-ий → ближ-ший -→
ближчий.
 Діереза – викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.(корисний-корисний,
згибнути-згинути).
 Епентеза – поява у словах додаткового звука.(страм і срам «сором».пощирене в говірках
– радійо, окіян).
 Метатеза – взаємна перестановка звуків або складів у межах слова.(суворий виникло із
суровий, намисто із монисто).
 Гаплологія – випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або
подібних складів. (мінералологія-мінералогія,трагікокомедія-трагікомедія).
 Стяжіння – злиття двох суміжних звуків в один (дочка-дочці /доц ´:і/)

17. Принципи членування мовленнєвого потоку. Сегментні ланки

мовленнєвого ланцюга та суперсегментні явища.
Сегментні одиниці – це звуки (фонеми), склади, слова, тощо. Довші мовні одиниці діляться на
коротші сегменти.
Суперсегментні одиниці нашаровуються на ланцюжок сегментів - складів, слів, фраз, речень.
Типові суперсегментні одиниці - наголос і інтонація.
Суперсегментні явища:
Наголос – виділення яким-небудь акустичним засобом одного з компонентів мови. Зокрема,
такими акустичними засобами:

 Висота звуку – тонічний наголос;

 Сила звуку – силовий наголос;
 Тривалість звучання – кількісний наголос;
 Відсутність редукції – якісний наголос.
      Різновиди наголосу:
 Складовий –  зміна сили звучання і тону складоутворюючого звуку

  Словесний – виділення одного із складів в слові шляхом посилення звучності, зміни тону,
довготи.
Роль словесного наголосу:
 організовує слово
 з'єднує звуки в єдиний звуковий комплекс
 сприяє розмежуванню слів в мовному потоці
  розмежовує різні граматичні форми одного слова:  ́ноги - но ́ги

 Фразовий – виділяє слово в групі слів, які утворюють смислову єдність.

 Інтонацією називаються всі просодичні від (грецьк. prosodia - приспів, наголос) явища в
синтаксичних одиницях – словосполученнях і словах. Це зміна динаміки тону, що забарвлює
висловлювання.

Сегментні ланки:
Фраза – відрізок мовлення, що характеризується смисловою завершеністю, синтаксично-
фонетичною цілісністю й інтонаційною оформленістю, обмежений двома досить тривалими
паузами.
Синтагма – інтонаційно-смислова єдність, мінімальна інтонаційна одиниця мовлення, що
виражає у певному контексті одне поняття і може складатися із одного слова, словосполучення і
цілого речення.
Фонетичне слово – це відрізок мовленнєвого потоку, об’єднаний одним словесним наголосом. У
фонетичне слово, або акцентні групи звичайно об’єднуються на основі змісту повнозначні слова
разом із службовим.
Такт – це частина синтагми, об’єднана одним наголосом. Такт може збігатися зі словом і може
включати кілька слів. Короткі, неповнозначні слова не мають свого наголосу й приєднуються до
наголошеного слова.
Склад – і сегментна, і суперсегментна одиниця.
 Склад як сегментна одиниця – це послідовність звуків
 Як суперсегментна – єдність складового і нескладового звуків.
Завдяки словесному наголосові склади об'єднуються у фонетичні слова. Синтагматичний наголос
та інтонація об'єднують фонетичні слова в синтагми (такти). Інтонація і фразовий наголос
сприяють об'єднанню синтагм у фрази.

18. Склад, види складів.

Склад складається зі звуків – мінімальних фонетичних одиниць.
Вершина – момент найвищої звучності.
Периферія – складається з ініціалі(наростання звучності до вершини) і фіналі(затухання звучності
після вершини).
Склади бувають:
 Відкритий неприкритий (V):
 і, у, о, англ. eye, ear, are;

 Закритий прикритий (CVC):

 сад, кіт; англ. hat, top, look;

 Відкритий прикритий (CV):

 на, те, до; англ. day [dej], know, far;
 Закритий неприкритий (VC):
 ар, ось, от, ум; англ. is, ice, arm.
Складотворчим звуком є голосний.
Види складів:
  Монофтонг – простий голосний звук.

 Дифтонг – поєднання складотворних і нескладотворних голосних звуків в одному складі.

–

o Висхідний дифтонг – звукова сполука із складотворним другим голосним. (фр. [іе] (pied
“нога”), [ui] (nuit “ніч”), ісп. [ие] (bиепо “добрий”, nuevo “новий”, pueblo “народ”, puerta
“двері”).

o Низхідний дифтонг – звукова сполука із складотворним першим голосним. (ісп. [аі] (аіrе
“повітря”), [eu] (deuda “борг”).
 Трифтонг – три голосних, які творять один склад, чим забезпечують свою фонетичну
цілісність. Трифтонги трапляються лише в тих мовах, де є дифтонги. Наприклад: англ. our
“наш”, flower “квітка.

19. Наголос та його види. Словесний наголос. Фразовий наголос.

Основний та другорядний наголос.
Наголос – виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою
фонетичних засобів.
Виділяють такі словесні наголоси:
 Силовий (динамічний або експіраторний) – присутній в український, іспанський,
французький, англійський та чеський.

 Музичний (тоновий або мелодичний) – характерний для норвезької, швецької, литовської,

хорватської, японської тощо.

 Кількісний (квантитативний) – присутній лише у новогрецькій мові.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на:

 Вільний – на будь-якому складі в межах слова. (українська, англійська, хорватська тощо)

 Рухомий наголос – залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах
одного й того ж слова. (українська мова)

 Нерухомий – залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного
й того ж слова. (англійська мова)

 Постійний (або фіксований) – на певному складі в межах слова. (польська, французька,

чеська тощо)
В українській мові наголос вільний, рухомий. Також присутній побічний.
Залежно від значення розрізняють:

 Логічний наголос – особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні.

 Емфатичний наголос – емоційне виділення сегменту мовлення.
Фразовий наголос – виділення певного слова у фразі. Наприклад: Коли я вийшов на вулицю,
зустрів давнього друга. Що ви читали | сьогодні вранці? Фразовий наголос – посилення словесного
наголосу в певній синтаксичній позиції.
Побічний наголос – додатковий наголос у багатоскладовому слові. Відносна слабкість головного
наголосу слова приводить до виділення побічного наголосу у тому самому слові.
Побічний наголос, як правило, мають складні слова: п'ятиповерховий, перекотиполе,
психолінгвістика.

20. Інтонація, її функції та компоненти.

Інтонація – рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний
малюнок мовлення.
Інтонація складається з:
 Мелодика мовлення – зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень
і понижень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно тощо).

 Інтенсивність – підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний

наголос).

 Пауза – перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку

мовлення, сприяють виділенню певного змісту

 Темп мовлення – швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду

складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється
повільніше, неважливе - швидше.

 Тембр мовлення – емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе тощо).

Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять єдність.

Інтонація відіграє найважливішу роль у розрізненні й характеристиці фраз.
У фразах розрізняють:
 Висхідний – показує, що речення не закінчене.
 Низхідний – вказує, що речення закінчене.

У кожній мові інтонація має свої особливості.

В англійській мові тон, який виражає запитання, не досягає висоти першого наголошеного
складу, а в українській має місце різке підвищення тону.

Інтонація виконує такі функції:

 Розрізняє розповідь, запитання чи спонукання.

 Розрізняє частини висловлювання за їх смисловою важливістю.

 Оформлює висловлювання в єдине ціле.

 Одночасно розчленовуючи його на ритмічні групи.

  Виражає конкретні емоції.

 Розкриває підтекст висловлювання.

 Характеризує мовця та ситуацію спілкування.

21. Граматика, її розділи. Об’єкт граматики.

Граматика – будова мови (система морфологічних категорій і форм, синтаксичних категорій і
конструкцій) та наука, яка вивчає будову мови.
Розділи граматики:
Морфологія – розділ граматики, що вивчає граматичні властивості слова, зміну форм слів і
пов'язаних із ними граматичних значень.
Синтаксис – розділ граматики, який вивчає засоби і правила побудови висловлювань, тобто його
предметом є речення.
Словотвір (або дериватологія) – творення похідних слів за певними зразками та моделями за
допомогою афіксації та інших формальних засобів.

22. Граматичний устрій мови. Основні одиниці граматичної будови мови.

Основні одиниці граматики:
 Морфема – це найменша неподільна значуща частина слова. Морфеми існують тільки в
складі слова і є його найменшою частиною.

 Слово – найменша смислова одиниця мови, вільно відтворювана в мовленні для побудови
висловлювань.

 Словосполучення – це синтаксична одиниця, утворена поєднанням двох і більше повнозначних

слів, пов’язаних між собою за змістом і граматично.

 Речення – це синтаксична одиниця, яка слугує для формування повідомлення і передачі

думки.

 Надфразова єдність – відрізок мовлення, що формується з двох і більше речень, об'єднаних

за спільністю теми в конструкцію, якій властива певна змістова завершеність і структурна
єдність.

23. Граматична форма і граматичне значення.

Граматичне значення – абстрактне значення, яке характерне групам слів і має регулярне
формальне вираження.
Весна, літо, парк - значення ознаки;
Йти, летіти, співати, їсти - значення процесуальності;
 Дороги, книжки, стола, вікна, олії, бензину - значення родового відмінка;
Читав, думала, кричало, любили - значення минулого часу і т.д
Ще можна назвати граматичні значення роду, числа, особи, предикативності, суб'єкта, об'єкта та
ін.
Граматичне значення відрізняється від лексичного:

 Відношенням до слова і будови мови.

Воно є обов'язковим (не можна вжити слово, не використавши притаманні йому граматичні
значення роду, числа, відмінка тощо). Оскільки граматичне значення характерне для багатьох слів,
конструкцій тощо, то воно е значно частотнішим від лексичного.

 Характером узагальнення.
Якщо лексичне значення пов'язане з узагальненням властивостей предметів і явищ дійсності, то
граматичне значення - з узагальненням властивостей слів, з абстрагуванням від їх лексичного
значення..

 Відношенням до мислення й об'єктивної дійсності.

Якщо лексичне значення співвідноситься з об'єктивною дійсністю, то граматичне значення може
не співвідноситися з позамовним референтом. Чому, наприклад, ліс чоловічого роду, а діброва, яка
е тим же лісом, жіночого роду, обґрунтувати позамовними фактами неможливо.

 Способом вираження.
Граматичне значення має регулярне (стандартне) вираження. Про наявність граматичного
значення в мові можна говорити лише в тому випадку, коли воно формально виражене в мові.

24. Типи граматичних значень. Способи і своєрідність їх виявлення у

різних мовах світу.
Граматичні значення бувають трьох типів:

 Дериваційні значення – це незмінні, постійні показники слова, що дають йому певну

граматичну класифікацію. Так, значення роду іменників, виду дієслів, перехідності, зворотності
є дериваційними.

 Реляційні значення – є змінними. Вони видозмінюються від однієї словоформи до іншої.

Реляційні значення використовуються мовою для зв'язку слів у реченні. До них належать
значення роду прикметників, значення відмінків, значення особи та ін.

 Модальні значення – виражають відношення людини до висловленої думки і до об'єктивного

світу - ствердження, заперечення, умовність, бажаність, запитання, волевиявлення тощо.

25. Морфема як мінімальна значеннєва мовна одиниця. Типи морфем.

Морфема – найменша значуща одиниця мови, виражена однією фонемою чи їх сполученням.
 Корінь – сегментна частина, що є спільною для всіх споріднених слів. Він є центром
слова, носієм речового (лексичного) значення.
  Афікси (дериваційні, реляційні) – службова морфема, приєднана до кореня, яка виражає
граматичне і словотвірне значення.
- Мають лексико-граматичне, тобто дериваційне (руч-к-a, виручити)
- Граматичне, реляційне значення (рука, руки, рукою).
Види афіксів:
o Флексія (або закінчення) – змінний афікс, що стоїть у кінці слова і виражає синтаксичні
відношення між словами у словосполученні й реченні. Наприклад: село.

o Суфікc – афікс, що стоїть між коренем слова і закінченням: баб-уся.

o Постфікс – афікс, що стоїть після кореня. До постфіксів належать суфікси і флексії.

o Префікс – афікс, який стоїть перед коренем. Наприклад: ви-їхати, un-known.

o Інтерфікс – афікс, що стоїть між двома коренями і служить для зв'язку цих коренів у
одному складному слові. Наприклад: земл-е-мір.

o Інфікс – афікс, вставлений у середину кореня. Наприклад: лат. pigment-um – фарба (корінь
pig-).

o Трансфікс – перерваний афікс, вставлений у перерваний корінь. Трансфікси наявні в

арабській мові: bank – банк – bunuk – банки (трансфікси а, и-и).

o Конфікс (або циркумфікс) – перерваний афікс, який охоплює з двох боків корінь. Як
приклад такої морфеми можна назвати нім. ge-t, ge-en.

26. Морфологічна будова слова. Основні способи словотворення.

Корінь – спільна частина споріднених слів, яка виражає їх загальне значення. Наприклад, для
споріднених слів водяний, водяник, підводний, заводнити, водянистий коренем є морфема вод-.
Суфікс – частина похідної основи, яка стоїть після кореня і служить для утворення слів з новим
значенням або новим відтінком у значенні. Суфіксів може бути кілька в одній основі.
Префікс – частина похідної основи, яка стоїть перед коренем і служить для утворення слів з
новим значенням або відтінком значення.
Способи словотворення:

 Префіксальний спосіб – спосіб творення слів за допомогою словотворчих префіксів: заходити

- ходити, перенавантаження - навантаження, прехороший - хороший, безвідповільно -
відповідально.

 Суфіксальний спосіб – спосіб творення слів за допомогою словотворчих суфіксів:

холодненький -- холодний, дубок - дуб, вітерець - вітер, читання - читати, молодість -
молодий.

 Префіксально-суфіксальний спосіб – спосіб творення слів шляхом одночасного приєднання до

твірної основи словотворчих префіксів і суфіксів: надбрівний - брова, безмежний - межа,
затишок - тиша.
  Постфіксальний спосіб – спосіб творення слів шляхом приєднання до твірної основи
словотворчих постфіксів: битися - бити, миритися - мирити.

 Безафіксний спосіб (відкидання значущих чаcтин) – це спосіб творення слів шляхом

укорочення (усічення) твірного слова: відхід - відходити, закид - закидати, зелень - зелений.

 Основоскладання – спосіб творення слів шляхом поєднання твірних основ кожного зі слів, що
входять до базової сполуки - підрядної чи сурядної. Наприклад: хмарочос - хмари чесати,
життєпис - життя писати, хвилеріз - хвилі різати, лісостеп - ліс і степ, синьо-жовтий -
синій і жовтий, кисло-солодкий -- кислий і солодкий.

 Абревіація. Вони можуть утворюватися:

- складанням частин кожного із твірних слів, що входять до базового словосполучення:

завмаг - завідуючий магазином.
- складанням частини твірного слова і цілого твірного слова: держадміністрація – державна
адміністрація, медсестра - медична сестра.
- складанням назв початкових букв твірних слів: УТН - Українські телевізійні новини, ЛПУ -
Ліберальна партія України,
- складанням початкових звуків твірних слів: загс - запис актів громадянського стану, ДЕК -
державна екзаменаційна комісія;
- складанням початкових частин і звуків, букв, цифр тощо: облвно - обласний відділ народної
освіти, СУ-15 (Сухий - прізвище конструктора).

 Морфолого-синтаксичний спосіб – це спосіб творення слів, при якому нове слово

утворюється внаслідок переходу з однієї частини мови в іншу. Наприклад: операційна – перехід
прикметника в іменник, завідуючий – перехід дієприкметника в іменник, коло хати – перехід
іменника в прийменник.

27. Граматична категорія. Типи і види граматичних категорій.

Граматична категорія – це найзагальніше поняття, що об'єднує ряд співвідносних граматичних
значень і виражене в певній системі співвідносних граматичних форм.
Граматичні категорії поділяють на:

 Морфологічні – категорія роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи

 Синтаксичні – категорія активності/пасивності, розповідність, питальність,
спонукальність, стверджуваності/залеречуваності, синтаксичного часу й синтаксичного
способу.
Морфологічні категорії, в свою чергу, поділяють на:

 Класифікаційні – ступають як рубрики класифікації слів. Так, зокрема, класифікаційною є

категорія роду іменників і категорія виду дієслова, бо іменники не відмінюються, а
класифікуються за родами (кожен іменник належить до одного певного роду).

 Cловозмінні – граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від іншого слова, з
яким воно поєднується в реченні. До словозмінних належить категорія роду прикметників, бо
прикметники не класифікуються, а відмінюються за родами і родова форма прикметника
залежить від поєднуваного з ним іменника (великий успіх, велика справа, велике враження).
28. Питання частиномовної приналежності слів.
Частини мови – великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального граматичного
значення і його формальних показників.
Повнозначні частини мови:
• Іменник
• Прикметник
• Дієслово
• Прислівник
• Числівник
• Займенник
До службових частин мови належать прийменники (в деяких мовах їм відповідають
післяйменники), артиклі, частки і сполучники, модальні слова, вигуки.
Критерії частиномовної приналежності слів:

 Семантичний критерій – критерій, який передбачає віднесення до однієї частини мови слів із
спільним загальним граматичним значенням, як, наприклад, предметність, дія, якість тощо.
Так, зокрема, слова зі значенням предметності утворюють клас іменників, хоча до такого класу,
як іменники, в українській мові належать слова, які позначають предмет (стіл, книжка), якість
(краса, сила), дію (ходіння, крик), кількість (сотня, тисяча) та ін., але більшість непохідних
іменників позначає саме предмети. Щоб пояснити це явище, потрібно виходити з того, що мова
не тільки відображає дійсність, а й інтерпретує її.

 Формально-граматичний (морфологічний) критерій – критерій, за яким до уваги береться

своєрідність змінювання слів, тобто інвентар їх форм і парадигм, які є виразниками певних
морфологічних категорій. Так, наприклад, іменники змінюються за відмінками і числами,
дієслова - за особами і часами, прислівники не змінюються. Форми слова репрезентують
морфологічні категорії частин мови. Кожна частина мови характеризується особливою
системою граматичних категорій. Так, в українській мові іменнику властиві категорії роду,
числа й відмінка, прикметнику - категорії ступеня порівняння (для якісних прикметників) роду,
числа та відмінка, дієслову - категорії способу, часу, особи, стану, виду тощо.

 Синтаксичний критерій – критерій, за яким до однієї частини мови відносять слова, здатні
стояти в реченні в однакових синтаксичних позиціях і виконувати однакові синтаксичні
функції (йдеться головним чином про первинні синтаксичні функції). Наприклад, однією з
ознак, за якою розрізняють іменник і дієслово в українській мові, є здатність бути головним
компонентом атрибутивної.

 Словотвірний критерій – критерій, за яким для кожної частини мови виділяють властивий тільки
їй набір словотвірних моделей та інвентар словотвірних засобів. В українській мові можна
назвати ряд словотвірних афіксів, наявність яких засвідчує належність слова до групи
іменників: -тель, -ник, -щик, -ар тощо. В англійській мові іменниковими є суфікси -ship
(friendship "дружба", kinship, relationship "споріднений"), -ment (movement "pyx", nourishment
"харчування", statement "висловлювання, твердження") та ін.
 29. Синтаксичні зв’язки слів. Типи і види синтаксичних зв’язків.
Синтаксис – розділ граматики, що вивчає будову речень і словосполучень та способи поєднання в
них слів, а також правила творення й функціонування речень і словосполучень..
Типи синтаксичного зв’язку слів:

 Узгодження – граматичні значення стрижневого слова повторюються в залежному

слові.Напр: В англ.. узгодження рідкісне,хіба що в вказівних займенниках та іменниках: this
book;

 Керування – одні граматичні значення стрижневого слова викликають у залежному слові

інші, але конкретно виражені граматичні значення, тобто форма залежного слова повністю
зумовлюється стрижневим словом. Напр:читаю книжку.

 Кординація – взаємна супідрядність підмета і присудка, їх взаємна узгодженість. Підмет і

присудок формально уподібнюються один одному.Напр:у роді та числі:соловейко щебетав.

 Прилягання – зв'язок між словами в словосполученні, який виражається позиційно або

інтонаційно. Прилягають до стрижневого слова незмінні слова(присл, дієприслівники). Для
англ..мови це найпоширеніший зв'язок. Напр.:wonderful song – чудова пісня. – позиційне
прилягання.

 Тяжіння – узгодження предикативного означення з підметом. Означає яким є предмет,

виражений присудком у момент здійснення позначуваної присудком дії.Напр:батько
повернувся задоволений.

 Інкорпорація– поєднання слів-коренів, сукупність яких оформляється службовими

елементами.

 Замикання– синтаксична побудова, яка вимагає дистантного розташування найтісніше

пов’язаних слів. Наявна у нім.мові.

 Ізафет – атрибутивне словосполучення, яке складається з двох іменників, перший з яких є

означенням, але показник зв’язку знаходиться у другому слові. Ізафет характерний для
тюркських мов. Трохи інший різновид ізафету спостерігається в іранських та арабських
мовах.

30. Словосполучення і речення. Основні ознаки речення. Структура

речень. Типи речень.
Речення – мінімальна комунікативна одиниця, яка про щось повідомляє й розрахована на слухове
або зорове сприйняття.
Речення характеризується:

 Комунікативністю – передає конкретний зміст у логічно зрозумілих формах і здатне

входити до будь-яких форм спілкування.
 Відносною самостійністю – виражає відносно закінчену думку і виділяється від інших
речень паузами.
 Структурною цілісністю – будується за певною структурною моделлю.
  Предикативністю – співвіднесеність змісту речення з об’єктивною дійсністю.
 Інтонацією
Типи речень:

 Залежно від мети повідомлення речення бувають розповідними, питальними і

спонукальними.
 За структурою речення бувають складні й прості.
 Прості речення можуть бути поширеними і непоширеними.
 Речення можуть бути двоскладними і односкладними, що залежить від наявності підмета
та присудка.
 Елементарний абстрактний зв'язок, за яким будується просте речення, становить його
структурну схему.
Словосполучення – це два чи більше повнозначних слів, об’єднаних синтаксичним зв’язком.
Словосполучення є предметом синтагматичного синтаксису, який вивчає валентність слова,
способи її реалізації та вираженні в словосполученнях синтаксичні відношення.
Валентність – здатність слова вступати в синтаксичні зв’язки з іншими словами.
- Синтаксичні словосполучення – зберігають лексичні значення всіх повнозначних слів, що
входять до нього.
- Фразеологічне словосполучення – це лексична самостійність одного чи обох його компонентів
ослаблена, або зовсім утрачена, що призводить до наближення значення до одного слова.

31. Лексикологія як галузь мовознавства та її розділи. Об’єкт

лексикології.
Лексикологія – розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови (лексику).
Розділи:

 Загальна лексикологія – встановлює загальні закономірності будови, функціонування й

розвитку лексики.

 Конкретна лексикологія – вивчає словниковий склад однієї мови.

 Історична лексикологія – займається історією словникового складу, причинами й

закономірностями його зміни.

 Зіставна лексикологія – досліджує словниковий склад двох чи більше мов із метою

виявлення структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними.

 Прикладна лексикологія – вивчає питання укладання словників, перекладу,

лінгводидактики й культури мовлення.

До лексикології в широкому значенні слова належать такі науки:

 Cемасіологія – наука про значення слів.

 Ономасіологія – наука, яка вивчає процеси найменування.
 Етимологія – наука, яка досліджує походження слів.
 Фразеологія – наука про стійкі словосполучення.
  Ономастика - наука про власні назви, яка складається:
- антропоніміки – науки про імена людей
- топоніміки – науки про географічні назви та ін.
 Лексикографія – наука про укладання словників. 
Об’єктом лексикології є слово.

32. Поняття словесного знака. Структура словесного знака (план

вираження і план змісту).
Слово, як одиниця лексичного рівня мови, становить собою єдність:
- матеріальної форми вираження (послідовність звуків або графічне зображення);
- значення, закріпленого у суспільній комунікативній практиці;
- предмета позамовної дійсності, який цим словом іменується.
Знакову природу слова виражає семантичний трикутник, у якому:
o предмет позамовної дійсності;
o форма вираження;
o значення

Компоненти даної структури мають термінологічні назви:

o Предмет дійсності – денотат – це клас відповідних предметів, який ми виділяємо за
найбільш загальними критеріальними ознаками. У зв”язку з денотатом виділяють загальну
предметну віднесеність словесного знака, в основі якої – уявлення про клас предметів.

o Референт

Значення словесного знака – відношення, засноване на взаємозв'язку між матеріальним

вираженням знака і мисленнєвим відображенням у свідомості людей явищ дійсності.
Номінація денотата може бути:
· немотивованою (вода);
· мотивованою (подорожник);
Словесні знаки поділяються на два класи з погляду їх денотативної і референтної функції.
За здатністю позначати предмети, явища, ознаки об'єктивної дійсності виділяють власне
номінативні знаки (імена).
Номінативні знаки (імена) поділяються на:
o Загальні імена (апелятиви)

- предметні (відро);
- ознакові (зелений, іти, швидкість).
o Власні (Київ).
o Квантитативні (6 дерев, 2 подруги).
 33. Характерні риси слова. Проблеми визначення меж слова у різних
мовах. Лексема, її відмінності від словоформи.
Слово – найменша смислова одиниця мови, вільно відтворювана в мовленні для побудови
висловлювань.
Ознаки слова:

 Фонетична оформленість, тобто вираженість звуком або поєднанням звуків;

  Cемантична валентність, тобто наявність значення (чим слово відрізняється від звуку);

 Недвонаголошеність, тобто неможливість мати більш одного основного словесного

наголосу (чим слово відрізняється від словосполучення, у тому числі і фразеологізму);

 Лексико-граматична віднесеність, тобто належність до певного лексико-граматичного

розряду, або частини мови (чим слово відрізняється від морфеми);

 Лексична непроникність, тобто неможливість «вставки» всередину слова інших

словесних одиниць (чим слово відрізняється, наприклад, від вільних
словосполучень, прийменниково-відмінникових конструкцій.

Навіть для однієї мови важко дати визначення слова, яке можна було б застосувати до усіх слів,
тому що структура слова в усіх мовах різноманітна.
У лексикології прийнято розрізняти поняття «слово» і «лексема».

 Слово є конкретною одиницею.

- Лексема – слово-тип, абстрактна одиниця мови, інваріант, у якому абстрагуються від його
форм.
Лексема – це слово в сукупності його форм і можливих значень у всіх його вживаннях і
реалізаціях. Так, у реченні: «Людина людині друг» – є три слова і дві лексеми, бо слова «людина» і
«людині» є формами (варіантами) однієї лексеми.
Лексема може варіюватися і в плані вираження, і в плані змісту.
- Формальними варіантами (варіантами у плані вираження) є, наприклад: співати і співать,
сміятися і сміятись, би і б.
- Варіантами в плані змісту є різні значення багатозначного слова, які прийнято називати
лексико-семантичними варіантами.

34. Лексичне, словотворче та граматичне значення слова. Структура

лексичного значення словесного знака (семантичний, синтаксичний,
прагматичний аспекти).
Граматичне значення – абстрактне мовне значення, яке властиве рядам слів, словоформ,
синтаксичних конструкцій і яке має в мові стандартне вираження.
Лексичне значення – історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з певним
явищем дійсності, зв'язок певного звучання з певним поняттям, волевиявленням. Лексичне
значення є продуктом мисленнєвої діяльності людини.
Словотвірне значення – це семантичне співвідношення між похідним і його твірним, яке
проявляється у вигляді різниці між їх лексичними значеннями: комбайн — комбайнер (- той, ідо
працює на комбайні, обслуговує комбайн).
Словотвірне значення виражається формантом, який входить до складу похідного слова.
Лексичне значення слова виражається його основою. Лексичне значення індивідуальне.
Граматичне значення властиве цілому класу слів.
Словотвірне значення належить усім словам, що мають однаковий словотворчий засіб.
Семантична структура слова.
Cлово є не тільки «ярликом», що позначає окремий предмет, дію чи якість.
Семантична структура слова набагато складніша. Багато слів мають не одне, а декілька значень.
Явище багатозначності слів – широке, і точна «предметна віднесеність» чи найближче значення
слова є по суті вибором потрібного значення з низки можливих.
Факт багатозначності слів не вичерпується тільки явищем полісемії слова. Найбільш істотним є те,
що поряд з прямим «референтним» («денотативним») значенням слова ще є «асоціативне»
значення. Таким чином, слово стає центром для цілої сітки образів, які мовець чи слухач затримує,
щоб вибрати потрібне значення.

В семантиці знакових систем розрізняють значення знаку (денотат – те, що даний знак позначає в
конкретній знаковій ситуації) і його сенс (десигнат, концепт, інформація, яку знак несе про той,
що позначається.
Прагматика пов'язана з вивченням категорії корисності, цінності, зрозумілості знаку, а також з
дослідженням семантичної інформації, де істотну роль грає питання про оцінку інформації,
витягуваної даним адресатом з тексту. Одне з важливих досягнень семіотики. — встановлення
принципової несводімості семантики до синтаксису.

35. Моносемія. Полісемія. Омонімія. Пряме та переносне значення

слова. Метафора. Метонімія.
Омоніми – це слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення. В народі
омоніми часто не відрізняються від омографів та омофонів. Це частково пов'язано з тим, що в
українській мові слова пишуться та читаються однаково.
Полісемія – наявність різних лексичних значень у одного й того ж слова відповідно до різних
контекстів.
Метафора – за своєю суттю є прихованим порівнянням (скороченим порівнянням). Так, за
подібністю з'явилися значення «кулястий плід окремих рослин на кінці стебла» в слові головка
(головка маку, головка капусти).
Моносемія – слова з одним значенням.
Слово завжди виникає з одним значенням, яке називається прямим, оскільки прямо називає
позначуваний предмет.
Багатозначність слова розвивається на основі перенесення назви з одного предмета на інший.
Нове значення є завжди переносним, похідним від первинного, мотивованим через пряме. Пор.:
хлопчик біжить і час біжить; ніс дитини і ніс човна.
Метонімія – перенесення за суміжністю. Суміжність може бути просторовою (уважна аудиторія,
школа на канікулах), часовою (літературний вечір), причиново-наслідковою (чудовий переклад,
вивчення словотвору).

36. Мотивація слова (зображальна, описова). Відмінності між

мотивацією і значенням слова; мотивацією і етимологією.
Мовне мотивування слова – семантичне (змістове) і структурне співвіднесення словоутворюючих
морфем з іншими морфемами певної мови.
Можна виділити наступні типи мотивування :
o звукове (звуконаслідування, onomatopoeia) e.g.: ку-ку, roar, splash, click
o морфологічне (є корінь-основа) e.g.: рука - ручний, рукав
o семантичне – тобто переносне значення, мотивоване прямим e.g.: fat-farm – курорт для
охочих схуднути, хоча в даному випадку слово мотивоване як морфологічно, так і
семантично.
Семантичні зміни, що відбуваються в лексичному значенні, також відбиваються на внутрішній
формі. Так, слово росс. город колись співвідносилося із словом городить, оскільки в давнину міста
огороджувалися частоколом або кріпосною стіною. Поступово із зміною реалій лексичне значення
російського слова город втратило ознаку "той, має огорожу", і семантичні зв'язки між цими
словами були порушені.
У деяких слів мотивованість значення дещо «затушована», оскільки не завжди вдається виділити
їх історичний корінь. Проте етимологічних аналіз встановлює древні родинні зв'язки слова з
іншими словами, дає можливість пояснити походження його значення. Наприклад, етимологічний
аналіз дозволяє виділити історичне коріння артикля «a» і встановити його зв'язок із числівником
«one», а також означеного артиклю «the» та демонстративного прикметнику “that”, тим самим
полегшити розуміння та засвоєння знань з граматики англійської мови під час вивчення
означеного та неозначеного артиклю.
Тобто значення слова може здаватися мотивированим людині з філологічною підготовкою, тоді як
неспециалістусмислові зв'язки цього слова представляються втраченими.

37. Лексико-семантична система мови. Парадигматичні відношення:

семантичні відношення подібності, полярності, включення,
відношення частини і цілого.
Лексико-семантична система – є найрухомішою серед усіх мовних рівнів. Однак, змінюючись,
вона має здатність до саморегулювання, тобто такої перебудови, яка б не порушувала системності,
що необхідно для постійної комунікативної придатності.
Деякі з лексико-семантичних об'єднань мають дуже чітку, строгу системну організацію. Так,
скажімо, дієслова, що означають переміщення (рух) - це струнка система, елементи якої
розрізняються за трьома ознаками:
1) спосіб руху (йти, їхати, плисти, летіти тощо);
2) характер руху - самостійний, незалежний і несамостійний, залежний (йти, їхати і везти, нести,
тягти тощо);
3) напрямок руху (в'їхати, заїхати, з'їхати, виїхати, від'їхати тощо).
Парадигматичні відношення – це відношення між словами на основі спільності або
протилежності їх значень. Зокрема, тут можна виділити:
o відношення смислової подібності (синонімія);
o відношення смислового протиставлення (антонімія);
o відношення смислового включення (гіпонімія);
o відношення супідрядності (наприклад: ялина, сосна, кедр, береза, дуб, вільха, осика, клен,
явір перебувають між собою в сурядних відношеннях і в підрядному відношенні щодо
гіпероніма дерево) і партитивності, тобто цілого та його частини (сосна - шишка,
людина - рука, кінь - грива, лисиця - хвіст).
Синтагматичні відношення – лінійні зв'язки слова, його сполучуваність, контекст. Кожне слово
поєднується не з будь-яким іншим словом, а тільки з певними словами. Так, наприклад, слова
гайнувати'! розтринькувати поєднуються тільки з одним словом - відповідно час і гроші, слово
безпробудний - із двома лексемами - сон і п'яниця.

38. Шляхи збагачення лексики: морфологічне та семантичне

словотворення, запозичення.
Є чотири типи змін у лексико-семантичній системі:
- зникнення слів;
- зникнення значень слів;
- поява нових слів;
- поява нових значень.
Ці лексико-семантичні зміни відображені в таких поняттях, як архаїзми, історизми,
неологізми і запозичення.
Морфологічне словотворення:
- Конверсія - безаффіксальний спосіб словотворення, в результаті дії якого
утворюється категоріально відмінне слово, що збігається в деяких формах з вихідним. 
- Аффіксація - це спосіб утворення нових слів шляхом приєднання до основи слова
словотворчих афіксів. 
- Компресія - утворення складних слів на базі словосполучень і пропозицій в результаті
зниження рівня компонентів вихідного словосполучення чи речення.
- Основосложеніе - утворення складних слів з'єднанням основ чи основи і слова (що
здобуває в останньому випадку ранг морфеми і розглянутого теж як основа). 
- Абревіація - утворення нових слів шляхом скорочення (усічення основи). У результаті -
створюються слова з неповною, усіченою основою (або основами), звані абревіатурами. 
- Дезаффіксація - спосіб словотворення, при якому слова утворюються шляхом відкидання
суфікса або елемента, зовні схожого з суфіксом. 
Лексико-семантичний спосіб словотворення – неморфологічний спосіб словотворення, що
полягає в семантичному розщепленні багатозначного слова з подальшим поступовим утворенням
омонімів. Наприклад, унаслідок розщеплення полісемантичного слова поганка утворилося два
омоніміми: 1) поганка як нехристиянка; 2) поганка як неїстівний отруйний гриб.
Семантичні запозичення – такі запозичення, коли своє слово набуває значення, яке має його
іншомовний відповідник. Наприклад, слова правий і лівий, які мали значення відповідно
"розташований праворуч" і "розташований ліворуч" під упливом фр. droit і gauche отримали
значення "консервативний" і "революційний" (на засіданнях конвенту партія жирондистів сиділа
справа, а партія монтаньярів - зліва).
Словотвірні запозичення – такі запозичення, коли власний зміст передається морфемами інших
мов. Так, наприклад, слово телефон складене з давньогрецьких елементів tele "далеко" і phone
"звук" у США. У давньогрецькій мові такого слова не було, як не було й таких слів, як телеметрія,
агробіологія, телетайп тощо.
Матеріальне (лексичне) запозичення – запозичення, за якого з іноземної в рідну мову входить
лексична одиниця повністю. (лазер – laser )
Калькування – копіювання іншомовного слова за допомогою свого, незапозиченого матеріалу;
поморфемний переклад іншомовного слова. (skyscraper – небоскреб)

39. Історичні зміни словникового складу мови (позамовні,

внутрішньомовні).
Зміни в лексиці зумовлені як позамовними, так і внутрішньомовними причинами.

 Позамовні (позалінгвальні) причини - це зміни в навколишньому світі. Таким чином,

мова в своєму словнику віддзеркалює всі суспільні зміни.

 Внутрішньомовні – причини зміни словникового складу представлені тенденціями до

економії, уніфікації, системності мовних засобів, варіювання номінацій із різними
мотивацією, походженням, завданнями експресивно-емоційної та стилістичної виразності.

40. Стилістичне розшарування лексики мови: книжна і розмовна

лексика. Табу, евфемізми.
 Висока лексика:

 Книжна – лексика, яку використовують передусім у літературно-писемному і

піднесеному усному мовленні - науковому й публіцистичному, в ділових документах, в
художній літературі.
 низька лексика

 Розмовно-побутова – виразними експресивно-оцінними позитивними й негативними

відтінками значень (пестливі й згрубілі слова): матінка, матуся, донечка, сонечко,
близенько, хлопчисько, бурмило, витріщитися; словами, які часто перебувають за
межами літературної норми: математика, зубрій, служака, діляга, злигатися,
стовбичити, банькатий.
Евфемізми – слова або вислови, які вживають замість заборонених слів. Це переважно
нейтральні слова або вирази, що вживаються замість синонімічних слів, які, на думку мовця, є
непристойними, грубими або нетактовними. Так, замість умер в українській мові вживають
упокоївся, спочив (у Возі), відійшов у вічність; в російській мові - скончался, преставился,
отправился к праотцам, отдал Богу душу, приказал долго жить.
Табу – полінезійське слово, яке стосується етнографії: означає заборону на вживання тих чи інших
слів, виразів або власних імен через забобони, вірування, з цензурних і етичних міркувань. У
сучасних мовах до табу можна віднести тенденцію не говорити прямо про смерть, тяжку хворобу,
уникати згадок про «непристойні» предмети тощо.
41. Фразеологія. Фразеологічна одиниця, її властивості, відмінності від
вільного словосполучення.
Фразеологія – розділ мовознавства, який досліджує фразеологізми; сукупність фразеологізмів
конкретної мови.
Основними завданнями фразеології є з’ясування складу фразеологічної системи, класифікування
стійких сполучень слів.
Фразеологізмом (фразеологічною одиницею) називається – лексико-граматична єдність двох і
більше компонентів, граматично організованих за моделлю словосполучення чи речення, яка,
маючи цілісне значення..Наприклад: байдики бити (ледарювати); показати, де раки зимують
(провчити, покарати).
Фразеологізми об'єднуються в єдину систему одиниць на основі таких типологічних ознак:

 семантична цілісність (неподільність) компонентів фразеологізму (значення

фразеологічної одиниці не може бути витлумачене на основі значень тих слів, які
входять до неї);
 стабільність компонентного складу, усталеність порядку слів;
 автоматичність відтворення фразеологізму в мовленні;
 кількакомпонентний склад
 можуть вступати в синонімічні й антонімічні відношення: теревені правити - ляси
точити - дурниці молотити; хоч греблю гати - кіт наплакав;
 характеризуються образністю.
У реченні фразеологізми завжди виступають одним членом. Найчастіше ними послуговуються у
розмовному та художньому стилях мовлення. Вони надають мовленню виразності, влучності та
емоційності.

42. Основні поняття лексикографії. Типи словників. Лексикографічні

ресурси в інтернеті.
Лексикографія – розділ мовознавства, який займається теорією і практикою укладання
словників.
Лексикографія тісно пов'язана з лексикологією. Укладання словників вимагає великих
теоретичних знань і доброго чуття мови, тобто розуміння відтінків значення слова, особливостей
його вживання, сполучуваності з іншими словами тощо.
Розрізняють теоретичну і практичну лексикографію.

 Теоретична лексикографія опрацьовує загальну теорію словників: розробляє принципи

відбору лексики, розташування слів і словникових статей, структуру словникової статті.
 Практична лексикографія забезпечує навчання мови - як рідної, так і іноземної, описує й
нормалізує рідну мову, дає матеріал для наукового вивчення лексики.

Типи словників:
 Енциклопедичні словники – описують світ, пояснюють явища, поняття, дають
бібліографічні довідки про знаменитих (інколи й одіозних) людей, відомості про країни й
міста, про видатні події тощо
 Лінгвістичні словники – це словники слів. Вони дають інформацію не про речі, явища,
поняття, а про слова.
 Ідеографічні словники – в ідеографічних словниках слова розташовано не за алфавітом, а
за групами, які виділяють на основі спільних значень, тем.
 Словники-тезауруси – словник, у якому слова, які належать до певних галузей знань,
розташовані за тематичною ознакою і зазвичай мають приклади їх правильного
використання в тексті

(АААААА УРА КІНЕЦЬ)