1.

Предмет і проблематика мовознавства

Мовознавство-це наука про мову, її суспільну природу і
функції, внутрішню структуру, закономірності функціонування
та історичного розвитку. Мова – система фонетичних,
лексичних, граматичних засобів, яка розвивається і забезпечує
потреби людини у спілкуванні та пізнанні.
Об’єктом мовознавства (те,що вивчається) є природна,тобто
людська мова.мова. Предмет мовознавства: природа й
сутність мови, її будова, структура, встановлення системи
мови, походження мови, зміни в мові, фактори цих змін,
виникнення та розвитку письма, його види, встановлення зв
язку між мовою та письмом, виникнення алфавітного
проблеми графіки і орфографії, класифікація мов, типологія
мов, встановлення близькості мов, їх контрастності, виділення
мовних сімей, родин. Мовознавство досліджує людську мову
загалом і всі існуючі конкретні мови як різноманітні її вияви,
індивідуальні втілення. Нині мовознавство є не просто єдиною
наукою, а сукупністю споріднених наук, які мають спільний
предмет вивчення – мову, але розглядають цей предмет з
різних точок зору або вивчають різні його компоненти.

Сучасне мовознавство розв’язує такі важливі проблеми як

з’ясування сутності мови, її походження, дослідження
особливостей і причин розвитку мови, тобто розгляд
закономірностей і рушійних сил розвитку мови, вивченні
внутрішніх і зовнішніх факторів мовних змін, визначення
структури мови, особливостей її організації, з’ясування місця
існування мови, встановлення джерела життєвої сили мови
тощо.
2. Мовознавство конкретне і загальне, теоретичне і
прикладне
В межах єдиної науки про мову виділяють загальне і
конкретне мовознавство, теоретичне і прикладне.
Загальне (теоретичне) мовознавство вивчає людську мову як
явище, як феномен; встановлює загальні закони абстраговано
від конкретних мов. У мовах світу є багато спільного: всі вони
відображають реальний навколишній світ; в усіх мовах є такі
одиниці, як звук, слово, словосполучення, речення тощо. Їх
називають мовними універсаліями. В межах загального
мовознавства актуальними є теоретичні питання про природу
і сутність мови; вивчаються гіпотези про походження мови;
описують мову як систему, розглядають її структуру,
проблемою є різноманітність мов, вивчаються класифікації
мов світу, зв’язки мовознавства з іншими науками,
намагаються дати визначення мови тощо.
Конкретне мовознавство вивчає специфічні риси конкретної
мови, або групи споріднених мов. В межах конкретного
мовознавства виділяється україністика, германістика,
славістика, русистика і так далі.
Прикладна лінгвістика вирішує питання практичного
використання теоретичних знань про мову: проблеми
методики викладання мови,транскрипції, стенографії,
розробка комп’ютерних програм, укладання словників і
багато інших.
3. Структура мови. Зв’язки мовознавства з іншими науками
Мова як засіб спілкування обслуговує всі сфери життя і діяльн
ості людей. Оскільки мова є суспільним явищем,
мовознавство належить до суспільних, тобто гуманітарних,
наук — наук про людину. Також мовознавство тісно зв’язано з
іншими науками. Наприклад, зв'язок мовознавства
з народознавством— наукою про народ, його походження,
світосприйняття — зумовлений тим, що мова є основною
ознакою народу. Дані з народознавства використовують для
розв'язання проблеми виникнення мови та з'ясування всіх
етапів її розвитку.Також мовознавство тісно пов'язане з
історією. Так, у лексичному складі мови відображені певні
історичні факти, наприклад записані в літописі назви
східнослов'янських племен, з яких сформувалася українська
нація: поляни, сіверяни, деревляни,тощо. Спільні для
індоєвропейських мов назви свійських тварин (корова, вівця,
свиня, коза) та культурних рослин (горох, ріпа, морква, льон,
жито) свідчать про рівень розвитку господарства
індоєвропейців до поділу їх на окремі етнічні групи. Давні
запозичення слів вказують на історичні контакти певного
народу. Мовознавство пов'язане з етнографією, яка вивчає
побут і культуру різних народів (етносів). Дані етнографії
допомагають у вивченні говірок, з'ясуванні значення та
походження слів, які стосуються побуту, культури (напр.
лаваш., коровай). Зв'язок мовознавства із соціологією —
наукою про закономірності розвитку і функціонування
суспільства, соціальних систем — зумовлений тим, що мова є
суспільним явищем. У мові відображена соціальна
диференціація народу. Для сучасної України важливе
значення мають соціологічні дослідження, пов'язані з мовою
спілкування етнічних меншин, ставленням до української
мови. Взаємозв'язок мовознавства й психології — науки про
психічну діяльність людини — полягає в тому, що процеси
мовлення, його сприйняття і розуміння мають психічну
природу. Оскільки мова є засобом мислення, то мовознавство
тісно пов'язане з логікою — наукою про закони, форми та
прийоми мислення. Найбільш помітний зв'язок мовознавства
з літературознавством. Мова є будівельним матеріалом,
першоелементом літератури. Мовознавство настільки тісно
переплітається з літературознавством, що ці дві дисципліни
об'єднані в комплексну науку про слово — філологію.
Мовознавство пов'язане також із природничими науками,
зокрема фізіологією, анатомією, медициною, фізикою,
математикою, семіотикою, географією. Зв'язок мовознавства
з фізіологією, анатомією і медициною ґрунтується на тому,
що ці науки вивчають будову та функціонування апарату
мовлення, мозку. Фізика, зокрема, її розділ акустика, вивчає
звукові коливання, а отже, створює теоретичні засади для
дослідження звуків мовлення. Математика  забезпечує
наукове вивчення кількісного аспекту мови і мовлення.
Оскільки мова належить до знакових систем, то мовознавство
пов'язане із семіотикою, яка вивчає загальні властивості
знакових систем. Відомості з географії допомагають
встановити територію поширення мови та окремих мовних
явищ.
4. Методи дослідження мов
Метод – спосіб організації пізнавальної та дослідницької
діяльності науковців з метою вивчення явищ і
закономірностей певного об’єкта науки.
За метою дослідження мови виокремлюють описові, або
дескриптивні і реконструктивні методи.
Описові методи. Ці методи оперують мовними фактами, які
можна безпосередньо спостерігати. Вони призначені для
переліку і класифікування досліджуваних мовних явищ. До
описових методів належать:
- експериментальний метод: найбільше його використовують
при дослідженні фонологічного рівнямови;
- дистрибутивний метод: полягає в класифікуванні мовних
форм за їх розподілом у тексті одна відносно одної;
- статистичний метод: за допомогою спеціального
математичного апарату досліджує кількісний аспект мовних
явищ.
Реконструктивні методи. Вони дають змогу на базі мовних
фактів, що піддаються безпосередньому спостереженню,
відновити мовні факти, які неможливо безпосередньо
спостерігати. До реконструктивних методів належать:
— порівняльно-історичний метод: застосовують для
відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в
минулому;
— метод внутрішньої реконструкції: за відомими фактами
певної мови дає змогу відновити давніші невідомі її факти.
Реконструктивними є практично всі методи вивчення мовної
системи.
За шляхами досягнення мети виокремлюють індуктивний і
дедуктивний методи дослідження мови.
Індуктивний метод. Він полягає в тому, що на основі окремих
фактів формулюють загальні положення, роблять висновок
про загальне.
Дедуктивний метод. Дає змогу на базі загальних положень,
що мають достовірний характер (або сприймаються як
такі),формулювати твердження, робити висновки відносно
окремих фактів, інтерпретації їх.
За способом дослідження мови виокремлюють cинхронічний і
діахронічний методи.
Синхронічний метод. Він забезпечує вивчення мови загалом
чи окремих її компонентів на одному часовому зрізі.
Діахронічний метод. Полягає в дослідженні мови загалом чи її
компонентів у процесі історичного розвитку і встановленні
причинно-наслідкових зв'язків між попереднім і наступним
станом досліджуваного явища.
5. Вербальні й невербальні засоби спілкування
ВЕРБАЛЬНІ (від лат. verbum - слово) засоби спілкування:
найважливішим є мова (усна і письмова форми), азбука
Морзе, азбука Брайля, азбука для глухонімих, морська
сигналізація, різні види стенографії, різноманітні форми
тайнопису (розвідницькі шифри) тощо.
Невербальні засоби спілкування вивчає самостійний розділ
мовознавства – паралінгвістика (від гр. para – біля чогось).
Традиційно тут виділяють 3 групи : 1. Міміка і жести (є спроби
укладання словників міміки і жестів); цей спосіб спілкування
давніший за мову; 2. Різні сигнали або системи сигналів
технічної природи: гудок, сирена, дорожні, залізничні знаки,
наукова символіка, емблеми, рекламні символи тощо;
3.Невербальними є певні види мистецтва: живопис, музика,
балет, архітектура тощо.
Актуальним є вивчення національних особливостей
«граматики» мови тіла. Жестикуляція різного рівня теж
залежить від національності людей.
6. Природа і сутність мови
Про природу мови науковці розмірковували з ХІХ ст., тоді
існували такі гіпотези (або теорії):
1. Мову розуміли як біологічне явище: Август Шлейхер, Макс
Мюллер та інші. Вони вважали мову особливою фізіологічною
функцією людини, описували її як своєрідний живий організм,
який народжується, живе, розвивається, старіє і вмирає за
біологічними законами будь-якого організму.
«Мови живуть як усі природні організми», - писав А. Шлейхер.
2. Мову трактували і як суто психічне явище (Гейман
Штейнталь), тобто вважали, що мовна діяльність людини
визначається її індивідуальною психікою; що природа мови є
проявом лише психічних процесів, які відбуваються у
свідомості людини.
3. На поч. ХХ ст. швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр
остаточно визначився, що природа мови має суспільний
характер, тому що мова існує завдяки суспільству, наявності
носіїв мови, вона тісно пов’язана із суспільством і є однією з
істотних ознак суспільства: змінюється суспільство, змінюється
і мова (наприклад, професорка, членкиня, директорка,
дипломатка тощо. Ці форми, які називаються «фемінітиви»,
з’явилися в укр.. мові недавно). Вплив суспільства на мову
вивчає соціолінгвістика (вплив мови на суспільство -
прагматика). Актуальні поняття соціолінгвістики: мовна
ситуація і мовна політика в країні.

7. Мова як суспільне явище. Поняття про соціолінгвістику

Мова і суспільство - одна з центральних проблем сучасної
лінгвістики, що умотивоване такими чинниками, як:
громадський характер виникнення, розвитку та
функціонування мови; природа її зв'язків з суспільством;
соціальна диференціація мови відповідно з поділом
суспільства на класи, верстви і групи; соціальні відмінності у
використанні мови у зв'язку з різноманітними сферами її
застосування; взаємовідносини мов у дво -і багатомовних
суспільствах; умови набуття однією з мов функцій засобу
міжнаціонального спілкування; форми свідомого впливу
суспільства на мову і т. п.

Взаємозв’язок мови і суспільства вивчає соціолінгвістика як

маргінальна галузь сучасного мовознавства, що виникла на
теренах мовознавства, соціології, соціальної психології й
етнографії у другій половині 20 ст. Проблеми впливу
суспільства на мову почали розглядати ще античні філософи.
Однак про становлення соціолінгвістики як науки можна
говорити починаючи з XIX століття. 

Соціолінгвістика — наука, яка вивчає проблеми, пов'язані із

соціальною природою мови, її суспільними функціями,
механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови
в житті суспільства.

Увесь комплекс соціолінгвістичних проблем у загальному

вигляді можна звести до таких питань: 1) як соціальний
чинник впливає на функціонування мов;
2) як він відображається в мовній структурі; 3) як мови
взаємодіють.
Традиційно в соціолінгвістиці виділяли три розділи:
психолінгвістику, етнолінгвістику й інтерлінгвістику. На
сучасному етапі розвитку мовознавства намітилась тенденція
до виокремлення цих розділів у самостійні науки.
Соціолінгвістика розглядає такі поняття, як мовна
ситуація і мовна політика.
Мовна ситуація  — сукупність форм існування однієї мови або
сукупність мов у їх територіально-соціальному
взаємовідношенні і функціональній взаємодії в межах певних
географічних регіонів або адміністративно-політичних
утворень.
Це взаємовідношення використовуваних на певній території
різних мов чи різних мовних варіантів. Мовна ситуація
охоплює соціальні умови функціонування мови, сферу і
середовище вживання мови, форми її існування.
Мовну ситуацію описують за кількісними, якісними й
оцінними критеріями.
До кількісних критеріїв належать:
а) кількість мов у певній мовній ситуації;
б) кількість мовців, що говорять певною мовою;
в) кількість комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова.
Якісними критеріями є:
а) характер мовних форм: різновиди однієї мови чи різні мови
(одномовність і багатомовність);
б)структурно-генетичні відношення між мовами (споріднені і
неспоріднені,морфол. тип мови);
в) функціональна рівнозначність — нерівнозначність мов;
г) характер панівної мови (місцева чи іноземна). Під оцінними
критеріями розуміють внутрішню і
зовнішню оцінку мов.
Внутрішня оцінка  — це ступінь прихильності мовців до рідної
мови.
Зовнішня оцінка — це характеристика названих параметрів
мови носіями інших мов. На основі цих критеріїв будується
типологія мовних ситуацій.
Усі мовні ситуації поділяють на прості (одномовні) і складні
(багатомовні).
Одномовні ситуації ще
називають ендоглосними,  а багатомовні — екзоглосними. У
випадку ендоглосної ситуації мовець залежно від середовища
користується то літературною мовою, то говіркою, а в разі
екзоглосної — різними мовами.
Із екзоглосних ситуацій найпоширенішою
є двомовність, або білінгвізм. При білінгвізмі дві мови
співіснують у межах одного колективу, який користується
двома мовами в різних комунікативних сферах залежно від
соціальної ситуації. Крім двомовності, в сучасному світі
непоодинокі випадки тримовності, рідше трапляється
чотиримовність і навіть п'ятимовність. Прикладом
чотиримовної ситуації є мовна ситуація в Індії: у межах штату
тут використовують офіційно визнану мову Індії і неофіційну
мову, між штатами — англійську, а у вищих верствах
населення — ще санскрит.
Залежно від того, як співвідносяться між собою функції
окремих мов чи варіантів мови,
розрізняють збалансовані і незбалансовані мовні ситуації. У
разі збалансованої ситуації мови виконують однакові суспільні
функції, а в незбалансованих мовних ситуаціях суспільні
функції мов не збігаються. Збалансовані ситуації трапляються
дуже рідко, а можливо, їх зовсім не існує. Як приклад
наводять мовну ситуацію в Швейцарії, однак там справжньої
збалансованості немає, бо ретороманською мовою розмовляє
лише один відсоток населення; в загальнодержавному
масштабі основні мови — німецька та французька, причому
функції мов по-різному розподіляються залежно від
місцезнаходження кантону.
Дві мови не можуть бути функціонально тотожними. Це
суперечило б чинному в мові законові економії мовних
засобів. Через те двомовність не є тривалою, а лише
перехідним етапом на одномовність, де одна з мов
усувається. Навіть на рівні індивідуального білінгвізму
спостеріг-ається тенденція до диференційованого вибору
мови залежно від теми тощо.
Різноманітність мовних ситуацій у світі нескінченна. Відомі
ситуації, де мовою міжетнічного спілкування є мова меншості,
запозичена мова, мови колишніх метрополій.
Одним із конкретних випадків незбалансованого білінгвізму
є диглосія — це одночасне існування в суспільстві двох мов
або двох форм однієї мови з функціональним їх розподілом.
Вибір мови диктує комунікативна ситуація, і він не залежить
від етно-мовної належності мовців. На відміну від білінгвізму
диглосія передбачає свідому оцінку мовцями певної мови за
шкалою «високий — низький». Компонентами диглосії є різні
мови, різні варіанти однієї мови, різні стилі мови.
Вивчення мовної ситуації дуже важливе для вироблення
правильної мовної політики.
Мовна політика — свідомий і цілеспрямований вплив, який
має на меті сприяти ефективному функціонуванню мови в
різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних
принципів і практичних заходів щодо розв'язання мовних
проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і
адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному
розвитку бажаного спрямування.
Термін мовна політика має два значення:
1) мовна політика як сукупність заходів, спрямованих на
певний мовний розвиток;
2) мовна політика як частина національної політики певної
держави. Щодо другого значення в мовознавстві і політології
вживають термін національно-мовна політика.  Національно-
мовна політика спирається на певне теоретичне й ідеологічне
обґрунтування, на вироблені в суспільстві концепції з
національного питання.
Держава впливає на мовну ситуацію через ідеологічні,
законодавчі, адміністративні важелі. Ситуація була і в Австро-
Угор.імперії, де, всупереч прогол.конституцією рівноправості,
чехи, словаки, українці зазнавали на собі політ.і мовної
дискримінації.змістом нац..мовної політики є
різноман.заходи, які проводить уряд з метою розвитку одних
мов і стримування розвитку інших.
Інтерлінгвістика— особлива лінгвістична дисципліна, яка
вивчає міжнародні мови як засіб комунікації в багатомовному
світі.
Термін інтерлінгвістика ввів у 1911 р. Ж. Мейсманс. До того
часу інтерлінгвістика існувала як теорія лінгвопроектування. У
XVII—XIX ст. стали опрацьовувати філософські мови для заміни
природних мов, які начебто є недосконалими. Згодом були
спроби спростити й удосконалити природну мову. Переважна
більшість проектів створення штучної мови була позбавлена
матеріальної подібності з природними.  Лише з другої
половини XIX ст. спеціалісти в галузі лінгвопроектування
починають орієнтуватися на створення штучних мов на зразок
природних (апостеріорних) мов як допоміжного засобу
спілкування поряд з національними мовами.

8. Мова і мислення. Мова і мовлення. Поняття про

психолінгвістику
МОВА І МИСЛЕННЯ
Мовленнєві здібності людини пов’язані з певними зонами
кори головного мозку (ліва півкуля). Мозок – орган мислення,
мова – система словесного вираження думок. Однією з
найважливіших функцій мови є мислетворча функція. Мова є
засобом формування думки. Суто людське мислення – це
мислення понятійне, тобто оперування поняттями, які
виражаються за допомогою слів. Мислити означає оперувати
словами. Мислення відбувається у формах конкретної мови,
здебільшого – рідної. Процес мислення має національну
специфіку, яка обумовлена національним характером мови.
Різні мови пов’язані з різними картинами світу.
Давні греки користувалися словом logos, яке означало і слово,
і мовлення, і розум, і думки. Отже, були часи, коли поняття
мова і мислення не розмежовували. Протилежна точку зору:
люди з такими типами мислення, як технічне, чуттєво-
образне, можуть обійтися без словесного вираження.
Мовне й немовні типи мислення тісно пов’язані між собою. Це
– дві форми єдиного процесу відображення дійсності.
Домінуючим, панівним типом мислення у будь-якому
суспільстві є словесне мислення. Невербальне мислення існує
на фоні вербального. Розвиток мислення відбивається
(закріплюється) й у вигляді мовних змін. Наприклад, у давнину
в мові було число двоїна, а коли мислення стало більш
абстрактним, відбувся занепад двоїни.
Мова і мислення – це дві сторони однієї медалі. Їх не можна
ототожнювати і не можна протиставляти. Мова є
матеріальним засобом існування мислення. Мова – провідник
інтелекту між людьми в горизонтальному і вертикальному
напрямах. Схематично це можна представити так: слово – це
імпульс для думки й для запуску процесу мислення, що має
національну специфіку й особливості, що, в свою чергу,
закріплюється у мові.
МОВА І МОВЛЕННЯ
Мовлення (не мова!) існує в різних формах
Усне мовлення первинне, його коріння сягає сивої давнини.
Письмова форма вторинна, вона виникла як спосіб фіксації
усного мовлення. Мова існує й реалізується тільки у мовленні,
проте ніколи ним не вичерпується.
Мова – це сотні тисяч слів, а пересічна людина використовує у
розмовно- побутовуму вжитку від 4-х до 6-ти тисяч слів. Мова
як система живить і збагачує мовлення. Ми лише умовно
можемо відділяти мову від мовлення.
Але незважаючи на тісний зв’язок мови і мовлення, є ціла
низка відмінностей між ними:
1. Мова – поняття загальне, абстрактне, стале й статичне; мова
– стабільна, тому що правила і норми залишаються
незмінними для певного історичного періоду; мовлення –
змінне, має процесуальний і динамічний характер.
2. Мова – це ієрархічна система; мовлення має лінійний
характер: будь-який текст можна уявити у вигляді дуже
довгого рядка.
3. Мова – явище соціальне, зміни у мові залежать від
суспільства.
Окрема людина, як правило, нічого не може змінити у мові.
Мовлення ж індивідуальне й суб’єктивне: кожна людина
творець і володар свого мовлення.
4. Мовлення – сама діяльність; мова – продукт цієї діяльності.
5. Елемент мови – знак (мова – знакова система); елемент
мовлення – звук.
6. Мова абстрактна й об’єктивна. Мовлення – конкретне,
суб’єктивне, емоційно забарвлене.
7. Мовлення безконечне, система мови – конечна. Кількість
мовних елементів (одиниць) велика, але скінченна величина.
Мовлення є безмежним і нескінченним.
Мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального.
Психолінгвістика розглядає мову, мовлення і самого мовця.
Предметом є мовленнєва діяльність. Основний метод –
асоціативний експеримент. У мовленні відображається
психологічний стан мовця. Психолінгвістика вивчає мовлення
як діяльність. Вплив психічної діяльності (мислення) на
мовлення і мовлення на психічну діяльність (мислення). У
кожного мовця є свій ідіолект як індивідуальні особливості
мовної свідомості. Національна психологія як продовження та
поглиблення індивідуальної психології.

9. Гіпотези про походження мови

Філософи античної Греції вказували на дві можливості
виникнення мови. 1 схилялися до думки, що мова постала
природним шляхом, тобто назви речей зумовлені самими
речами. 2 вважали, що мова виникла штучним-шляхом, тобто,
назви речам дало суспільство. Перша точка зору має
біологічне забарвлення, а друга — соціальне.
Звуконаслідувальна гіпотеза. Згідно з цією гіпотезою мова
виникла шляхом наслідування людиною звуків природи.
Наприклад, рос. кукушка, болг. кукуви-ца є відтворенням
крику зозулі {ку-ку).
вигукова гіпотеза. Суть її полягає в тому, що, сприймаючи
предмети, явища, людина реагувала на них вигуками —
особливими словами, які виражають емоції.
Гіпотеза соціального договору. Суть її полягає в тому, що люди
домовилися називати певні предмети, явища певними
словами. Гіпотеза соціального договору спирається на
давньогрецьку концепцію виникнення мови шляхом
встановлення.
Гіпотеза трудових викриків. мова виникла з трудових викриків
що сприяли ритмізації, організації праці. Позитивним
аспектом гіпотези трудових викриків те, що вона пов'язує
походження мови з працею. Однак трудові викрики є лише
технічним прийомом виконання колективної праці, вони не
виражають ніякої інформації і не виконують комунікативної
функції.
Гіпотеза суспільних регуляторів. вважали, що мова з'явилася
не у людини як індивіда, біологічної істоти, а в суспільстві, у
людей як соціальних істот. Поява звукового спілкування є
наслідком розвитку виробничих суспільних відносин у
первісному трудовому колективі, наслідком того, що в людей
з'явилося що сказати одне одному. На його думку, потребу в
спілкуванні породила колективна праця.
Гіпотеза жестів. Деякі лінгвісти вважають, що первісно мова
була не звуковою, а кінетичною і виражалася жестами,
передусім порухами рук.
Гіпотеза ігор. її висунули американські вчені. Вона полягає в
тому, що мова народилася з гри: людина примітивно
моделювала дійсність, заступаючи реальні речі звуковими
замінниками, що й стали з часом елементами мови.
Контактна гіпотеза. Сформулював її російський мовознавець
Василь Абаєв.На його думку, в давні часи всередині племені
люди розуміли одне одного і без мови, а ось зіткнення двох
різних племен породило звукові сигнали типу ми, вони, свої,
чужі. Просте копіювання викриків чужого племені могло стати
його назвою для інших племен, а свої власні викрики
підносилися до рівня самоназви.
Прихильники гіпотези моногенезу(схиляються до думки, що
людина (а отже, й мова) виникла десь в одному місці земної
кулі. Це означає, що спочатку була тільки одна мова. В процесі
її розвитку відбувалися певні зміни, інші мови утворювалися
шляхом поділу первісної. Цей поділ багаторазово
повторювався.
Спираючись як на мовні, так і на антропологічні свідчення,
представники гіпотези полігенезуприпускають, що людина (і
мова) виникла у двох точках земної кулі — у Східній Африці
(ностратична мовна група) і в Південній Азії (синокавказька
мовна група).
10. Предмет і завдання фонетики
Будь-яка мовна одиниця (морфема, слово, речення)
передається через звукове вираження. Звукове вираження -
це матеріальна оболонка мови. Матеріальна звукова форма
мови є об'єктом фонетики.
Фонетика (від гр. phone "голос, голосовий звук", phônëtikôs
"звуковий") - наука, яка вивчає звуки мови.
Об'єктом вивчення фонетики є не тільки звуки, а й
закономірності їх сполучування, склад, наголос та інтонація.
Розрізняють фонетику загальну і конкретну. Загальна
фонетика вивчає загальні особливості, характерні для звуків
усіх мов. Конкретна фонетика вивчає звуки певної мови або
якоїсь групи мов.
Звуки вивчають у синхронічному і в діахронічному
(історичному) аспектах. Відповідно до синхронії і діахронії
розрізняють описову й історичну фонетику. Описова фонетика
вивчає звукову систему мови на певному етапі її розвитку.
Історична фонетика встановлює формування звукової системи
мови, закономірності й тенденції її розвитку. Також існує
експериментальна фонетика, тобто досліджування звуків за
допомогою спеціальних приладів.

11. Три аспекти вивчення звуків

Звуки мови можна одночасно розглядати як фізичні,
фізіологічні і лінгвістичні явища.
• Фізичний аспект звука - це його звучання, акустика. Як
фізичне явище, звук людського мовлення утворюється
коливаннями голосових зв'язок і приводяться в рух струменем
повітря з легенів. Ознаки: у звука є характеристики: висота
(Гц), частота, гучність, інтенсивність. Звук – це коливання
повітря.
• Фізіологічний аспект. Органи мовлення складаються з
органів дихання й органів, які безпосередньо беруть участь у
творенні звуків. Умовно можна виділити три "поверхи"
мовленнєвого апарату - нижній, середній і верхній.До
нижнього належить апарат дихання - легені, бронхи, трахея
та діафрагма. їх функція - накопичувати й видихати
необхідний для творення звуків повітряний струмінь.
Середній поверх - гортань. Верхній поверх - надставна
порожнина, до якої належать порожнини глотки (фаринкс),
рота і носа. Це резонатор, де творяться обертони і резонаторні
тони та шуми, тобто конкретні звуки. Маємо активні органи
(голосові зв‘язки, язик, язичок, губи) і пасивні - зуби, ясна,
тверде піднебіння.
• Лінгвістичний - функція звука в мові. Лінгвістичний аспект
мовних звуків ще називається фонологічним, іноді –
соціальним. У процесі спілкування звуки виконують певні
функції, отже, вони становлять функціональні одиниці мови.
Аналіз звуків як функціональних одиниць – найважливіше
завдання лінгвістичного аспекту.

12. Артикуляція звуків. Артикуляційна база.

Артикуляційна база - призвичаєна, типова вимова звуків в
будь-якій мові. Усі люди легко вимовляють звуки рідної мови,
а звуки іноземної мови викликають певні труднощі.
Наприклад, важко навчитися правильно вимовляти
французькі носові голосні, англійські альвеолярні приголосні,
польські пом'якшені людям, для яких ці мови не є рідними. Це
не означає, що вказані звуки важкі для вимови. Адже француз
дуже легко вимовляє носові голосні французької мови,
увулярне [г], а українські м'які приголосні, фарингальний [г]
йому вимовити важко. Це зумовлене тим, що у всіх мовців
апарат мовлення призвичаєний до утворення звуків тієї мови,
якою вони спілкуються. У них сформована артикуляційна база
— зафіксована в мозку система рухів мовних органів при
утворенні звуків певної мови. Артикуляційна база є стійкою і
сталою. Зберігається вона у свідомості людини як сукупність
взірців, еталонів усіх звуків та їх різновидів і поєднань,
притаманних певній мові. Реалізується і виявляється
артикуляційна база в роботі апарату мовлення. Він з високою
точністю відтворює позиції та розташування органів, потрібних
для творення всіх звуків мови. Засвоєння артикуляційна
одиниця незалежно від позиції зберігає свою єдність доти,
доки вона виконує ту саму функцію.
Щодо типів змін звуків, то розрізняють такі типи:
1)Комбінаторні:
-акомодація - пристосування суміжних приголосних і голосних
звуків один до одного, внаслідок чого властивості
приголосного поширюються на голосний. (сім,сум,сам)
-асиміляція - уподібнення звука до сусіднього як в умовах його
творення (артикуляції), так і в акустичному відношенні.
(просьба)
-дисимиляція - заміна у слові одного з двох однакових або
схожих звуків іншим, менш подібним (кто-хто)
-метатеза - перестановка звуків або складів в межах слова
(медведь-ведмідь)
-епентеза - виникнення у слові додаткового звуку (паук-павук)
-дієреза - викидання звуку для зручності вимови (солнце-
сонце)
-стяжіння - злиття двох суміжних звуків в один (дочка-дочці
/доц ´:і/)
2)Позиційні зміни:
-редукція – ослаблення вимови ненаголошених голосних,
результатом якого є якісна видозміна або повне зникнення.
-протеза – поява на початку слова додаткового звука для
полегшення вимови (вулиця «улица»)
Крім комбінаторних та позиційних, існують і такі фонетичні
процеси, які не залежать ні від оточення звука, ні від його
позиції. Звук в усіх випадках, де б він не стояв, змінюється в
інший звук, тобто відбувається його спонтанна
зміна.Спонтанні звукові зміни — незалежні від оточення чи
позиції фонетичні процеси, спричинені змінами фонологічної
системи мови. Наслідком спонтанної зміни завжди є повне
зникнення в мові певного звука. Такий загальний характер
цього фонетичного процесу зумовив те, що його називають
також фронтальним. Історичні звукові зміни — фонетичні
процеси, які діяли в минулому, але вже втратили свою
актуальність. Живі звукові зміни — фонетичні зміни, які діють
у процесі функціонування мови і ще не втратили свою
актуальність.Історичні, або діахронічні, та живі, або
синхронічні, звукові зміни належать до комбінаторних і
позиційних.

13. Класифікація голосних. Класифікація приголосних

Звукова система української мови нараховує 38 звуків: 6
голосних і 32 приголосні. Поділ звуків на голосні і приголосні –
це найбільше протиставлення у системі звуків мови.
Голосні - це звуки людської мови, основу яких становить
голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши
з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію
зімкнених напружених голосових зв’язок, далі рухається до
ротової порожнини вже у вигляді звукової хвилі з
періодичними коливаннями і вільно виходить назовні. Ротова
порожнина відіграє при цьому роль резонатора, який за
рахунок руху нижньої щелепи та переміщення язика в
горизонтальній і вертикальній площинах змінює свої розміри
та форму, що є вирішальним при творенні голосних різної
якості.
За місцем творення (береться до уваги рух язика в го-
ризонтальній площині ротової порожнини) виділяються
голосні звуки переднього  ряду ([є], [и], [і]) та заднього  ([а],
[о], [у])
Залежно від ступеня  підняття язика, тобто від його руху у
вертикальній площині, розрізняють голосні
звукинизького ([а]), середнього  ([є], [о]), високо-
середнього ([и]) і високого ([і], [у]) ступенів підняття.
За участю губ голосні поділяються на неогублені (не-
лабіалізовані) й огублені (лабіалізовані). До огублених на-
лежать [о], [у], решта голосних звуків неогублені.
Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки можуть
бути наголошеними і ненаголошеними.
Приголосні  - це звуки людської мови, основу яких становить
шум з більшою чи меншою часткою голосу або тільки шум.
При вимові приголосних звуків голосові зв’язки можуть бути
напруженими і вібрувати під тиском повітряного струменя,
утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути
розслабленими, не зімкненими і вільно пропускати видиху-
ване повітря. Характерні для приголосних шуми виникають
переважно у ротовій порожнині при подоланні струменем
повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху
активними і пасивними мовними органами.
В основі поділу приголосних
на шумні й сонорні,  дзвінкі і глухі  лежить участь  голосу і ш
уму при їх творенні. Сонорні (від лат. sonorus - звучний) – це
приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом.
Цих звуків в українській мові 9: [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р],
[р'], [і]. Решта – шумні – поділяються на дзвінкі, при творенні
яких шум переважає над голосом, і глухі, в яких голос взагалі
відсутній (табл. 2).
За активним  мовним  органом  приголосні поділяються
на губні,  язикові,  глотковий (табл. 3), а за ознакою твердо-
сті  чи м’якості розмежовуються на тверді і м’які (табл. 4).
У мовленнєвому потоці, крім твердих і м’яких звуків,
трапляються пом’якшені приголосні, які не є самостійними
звуками системи мови, а лише варіантами відповідних твер-
дих: [б'] – пом’якшений варіант твердого [б], [п'] – пом’як-
шений варіант твердого [п], [в'] – [в], [м'] – [м], [ф'] – [ф], [ж'] –
[ж], [ч'] – [ч], [ш'] – [ш], [дж']  - [дж],  [ґ'] – [ґ], [к'] -[к], [х'] – [х],
[г'] – [г]. Інші приголосні пом’якшеними не бувають.
+Пом’якшені варіанти твердих приголосних, як правило,
з’являються перед голосним [і] (напр.: [б'ілка], [м'істо],
[ж'інка], [ч'ітко], [к'іт], [х'ід], [ґелґ'іт], [г'ілка]), проте в не-
багатьох українських словах і здебільшого в словах іншо-
мовного походження трапляються перед іншими голосними:
[ц'в'ах], [с'в'ато], [б'урб], [реив'у], [ф'узеил'аж], [м'узикл],
[к'ур'і], [г'аур]

14. Позиційні зміни

-редукція – ослаблення вимови ненаголошених голосних,
результатом якого є якісна видозміна або повне зникнення.
-протеза – поява на початку слова додаткового звука для
полегшення вимови (вулиця «улица»)
15. Комбінаторні звукові зміни (акомодація, асиміляція,
дисиміляція)
16. Інші звукові зміни: (епентеза, дієреза, гаплологія)
17. Звук і фонема. Фонема і її алофони.
Алофони. Алофо́н — реалізація фонеми, її варіант,
зумовлений конкретним фонетичним оточенням. Варіанти
фонеми відрізняються один від одного фонетичною ознакою,
а не функцією. На відміну від фонеми це не абстрактні
поняття, а конкретний мовний звук.
Звуки можуть, по-перше, зазнавати на собі впливу загальних
умов вимови (початок і кінець слова, положення під
наголосом і в ненаголошеному складі), і, по-друге, впливати
один на одного (рекурсія одного слова впливає на екскурсію
іншого).
Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови,
називають позиційними, а зміни, зумовлені впливом одного
звука на інший, - комбінаторними.

 1) До позиційних змін належить редукція голосних,

оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза.
Редукція голосних (від лат. reductio "відсунення, повернення,
відведення назад") - ослаблення артикуляції ненаголошених
звуків і зміна їхнього звучання. Наприклад, у словах кленок і
клинок [є] в ненаголошеному складі своїм звучанням
наближається до [и], а [и] до [е], так що ці слова звучать
однаково: [клеинок].
Редукція голосних буває кількісною та якісною.
Кількісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених
складів утрачають силу і довготу, але зберігають характерний
для них тембр. Так, якщо порівняти звучання голосного [у] в
словах дуб, дубок, дубовик, то він у другому слові є слабшим
та коротшим, а в третьому - ще слабшим і коротшим, але його
тембр, зумовлений формою резонатора при високому
піднесенні задньої частини язика і витягненими вперед
заокругленими губами, залишається незмінним.
якість.
Якісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених
складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й
утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість.
Наприклад, у словах кленок і клинок [є] в ненаголошеному
складі своїм звучанням наближається до [и], а [и] до [е], так
що ці слова звучать однаково: [клеинок].
 Протеза (від rp. prothesis "додання, приєднання'') -
поява перед голосним, що стоїть на початку слова,
приголосного для полегшення вимови. Наприклад:
ocmpuu - гострий, улиця - вулиця. Найчастіше
приєднуються приголосні [г], [в], [j]: Анна - Ганна, рос.
усеница - гусеница; она - вона, оспа - віспа, рос. отчина
- вотчина.
 Оглушення дзвінких приголосних. У багатьох мовах
прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються. Такий
 процес спостерігається в російській, білоруській,
польській, німецькій, туркменській та інших мовах:
рос. дед [д'зт], дуб[дуп], друг [друк];

2) До комбінаторних змін звуків належать акомодація,

асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.
 Акомодація (від лат. accomodatio "пристосування") -
зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього;
часткове пристосування сусідніх звуків. У слові доза
відбувається огублення звука [д], а в слові тон - крім
огублення [т], звук [о] під впливом звука [н] набуває
носового відтінку. Отже, акомодація може бути
консонантною і вокалічною (змінюється
відповідно приголосний чи голосний),
прогресивною (попередній звук упливає на
наступний) і регресивною (наступний звук упливає
на попередній).
 Асиміляція (відлат. assimilatio "уподібнення") -
артикуляційне уподібнення одного звука до іншого
в мовленнєвому потоці в межах слова або
 словосполучення. Наприклад, у слові боротьба
дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т'] і
уподібнює його собі, тобто одзвінчує його:
[бород'ба].
Розрізняють декілька різновидів асиміляції:
1) за результатами - повну і неповну (часткову); Повна
асиміляція - асиміляція, за якої звуки уподібнюються повністю,
тобто стають абсолютно однаковим. Неповна (часткова)
асиміляція - асиміляція, за якої звуки наближаються за
ознаками, але повністю не збігаються.

2) за спрямуванням - прогресивну і регресивну; Прогресивна

асиміляція - асиміляція, за якої попередній звук упливає на
наступний. Регресивна асиміляція - асиміляція за якої
наступний звук впливає на попередній.

3) за розташуванням звуків, які взаємодіють, - контактну

(суміжну) і дистанційну (несуміжну).Контактна (суміжна)
асиміляція - асиміляція, за якої взаємодіють сусідні звуки (всі
вищенаведені приклади). Дистанційна (несуміжна) асиміляція
- асиміляція звуків на відстані. Наприклад: сочевиця чечевиця,
желізо -> залізо (пор. рос. железо).

 Дисиміляція, як і асиміляція, може бути

прогресивною (срібро -> срібло; рос фе в pap ь -"
февраль, регресивною (рицар -"лицар, рос. что -
>[што], нім. Bibel "біблія" -" Fibel "буквар");
контактною (легкий [ле"хки[], рос. скучно [скушнъ]);
дистанційною (велблюд -^верблюд,рос.
просторічне коридор -" колидор, icn. arbor -> albor
"дерево", фр. тарре -> nappe "обрус").
 
Метатеза (від гр. metathesis "перестановка") -
взаємна перестановка звуків або складів у межах
слова.
Наприклад, слово суворий виникло із суровий,
намисто із монисто, бондар із боднар, ведмідь із
медвідь.

 Діереза (від гр. diaresis «поділ, розділяння) –

викидання звука чи складу в слові для зручності
вимови. корыстный – корисний, обвласть – обдасть,
згибнути – згинути, гляднути – глянути, кивнути –
кинути, утопнути – утонути, солнце – сонце, сердце
– серце, чесний – чесний.

 Епентеза (від гр. epenthesis «вставка») – поява у

словах додаткового звука. страм – страм, срок –
строк, верста – верства, паук – павук.
Фонетичні закони - це закони, що керують регулярними
змінами звукових одиниць, їхніх чергувань і сполучень.
Сутність фонетичних законів полягає в регулярності
фонетичних змін у мові на певному етапі її розвитку і
регулярності фонетичних відповідників як у різних
споріднених мовах, так і в одній і тій самій мові. Фонетичні
закони діють у певний період і на певній території (тобто
мають обмеженість часу). Так, наприклад, закон відкритого
складу (принцип висхідної звучності в складі) діяв до
половини XI ст., закон палаталізації задньоязикових [ґ], [к], [х]
перед голосними переднього ряду приблизно з IV ст. до н. е.
до IV ст. н.
Фонема - мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для
розпізнавання й розрізнення значеннєвих одиниць - морфем і
слів.
 Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках.
Однак фонема й звук не одне й те саме.
Відмінність між фонемою і звуком полягає в тому, що:
1) фонема - соціальне явище, звук - індивідуальне;
2) фонема - мовна одиниця; звук - мовленнєва;
3) фонема - абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців);
звук - конкретна одиниця, фізичне явище, яке сприймається
на слух; (пояснити чому: звук має конкретні характеристики,
наприклад, висоту, частоту, гучність, інтенсивність)
4) фонема - величина стала; звук - величина залежна (сказати,
від чого залежить)
Фонетика – розділ мовознавства, що вивчає звукову систему
мови, а
фонологія - це наука, що досліджує систему фонем.
18. Види письма. Значення письма
Письмо не зразу стало таким зручним і надійним засобом
фіксування і передавання інформації, яким є тепер. Воно
удосконалювалося протягом тисячоліть у творчих пошуках і
писемній практиці багатьох поколінь. Предметне
письмо.Певні спроби дистанційного спілкування виникли ще в
первісному суспільстві. В той час передавали повідомлення за
допомогою предметів, які були спеціально для цього
призначені і мали загальноприйнятий зміст.Залишки давнього
предметного Спілкування збереглись у багатьох народів. В
Україні, наприклад, існує звичай вручати гарбуз хлопцеві, що
означає відмову дівчини вийти за нього заміж. Предметне
спілкування розвинулося у досить розгалужені системи
предметного письма. Його основою були однорідні предмети,
що своїми розмірами, кольором чи конфігурацією
символізували певний зміст. Предметне письмо —
відображення мовленнєвої інформації за допомогою певних
предметів.Формами предметного письма є:камінцеве -
мішечок із камінцями, форма, розмір і колір яких виражали
усталений зміст;—вузликове: письмо кіпу давніх інків у Перу.
Інформацію передавали кольорами шнурків і кількістю та
формою зав'язаних на них вузликів;—черепашкове:
північноамериканське письмо вампум.Воно являло собою
пояс із нанизаними черепашками, колір та розташування яких
виражали певне значення.Загалом предметне письмо є
обмеженою формою передавання інформації. Ним можна
передати коротке конкретне повідомлення, проте абстрактні
роздуми, поетичний твір ним зафіксувати неможливо.
Предметне письмо практично не пов'язане зі звуковою
матерією мови — воно передає тільки зміст. Виникнення
предметного письма зумовлене спостереженнями людини за
природою.Звукове письмоВелика кількість знаків
ідеографічних систем викликала певні труднощі у їх засвоєнні.
Це спричинило виникнення більш зручного письма —
звукового. Створювали його понад 1000 років.Звукове письмо,
або фонографія, — тип письма, в якому графічні знаки
позначають склади або окремі звуки.Найдавнішою формою
звукового письма є силабічне,у якому окремий знак виражає
певну послідовність звуків, найчастіше склад. Саме греки
завершили перехід від силабічного письма до літерно-
звукового (алфавітного), у якому кожен знак виражає окремий
звук. Вони запровадили знаки не тільки для приголосних
звуків, як це зробили фінікійці, а й для звуків голосних. Це
дало змогу повно і диференційовано відображати на письмі
звукову матерію мови. Водночас греки, на відміну від
фінікійців, почали писати зліва направо і обернули літери.
Поширений нині латинський алфавіт було створено на основі
західного варіанта грецького письма. Початок формування
латини припадає на VIII ст. до н. є. Не набагато вищий відсоток
збігів у грецькій і слов'янській системах письма. Слов'янське
письмо виникло на базі східного (візантійського) варіанта
грецького в IX ст. Старослов'янська кирилиця (43 літери) Точно
повторювала форму і звуковий зміст 25 грецьких літер.
Звукове письмо стало найзручнішою формою графічного
відтворення мовлення.Нині основними завданнямирозвитку
цього письма є удосконалення форми букв; розроблення
нових шрифтів для різних комунікативних і технічних потреб;
встановлення повнішої відповідності у співвідношеннях літер і
звуків,вилученяя з алфавіту(відповідно до фонетичних змін
мови) букв,що стали зайвими,і запрвадження нових,якщо їх
потребує звукова організація мови.

19. Орфографія. Принципи орфографії

Орфографія— система правил відтворення звукового
мовлення на письмі; розділ мовознавства, який розробляє і
досліджує систему правил написання.Правила орфографії
єдині для мови і обов'язкові для всіх, хто користується
письмовою формою мови. Порушення їх призводить до
помилкового відтворення звукової мови.Орфографія, або
правопис, ґрунтується на певних принципах —
закономірностях, які обумовлюють розроблення правил
написання. Основними принципами орфографії є фонетичний,
морфологічний, історичний (традиційний) і диференційний.
Основними принципами орфографії є фонетичний,
морфологічний, історичний і диференційний.
Фонетичний принцип орфографії.Він полягає в точному записі
звучання мови. За цим принципом в українській мові той
самий префікс відповідно до його вимови передають перед
приголосними [к], [п], [т], [ф], [х] літерою с (спитати, схопити),
а перед дзвінкими й сонорними — літерою з (збути,
зробити).Морфологічний принцип орфографії. Він передбачає
однакове написання морфем незалежно від їх вимови в
окремих формах слова або споріднених словах. За цим
принципом в українській мові префікс роз пишуть з кінцевим з
в усіх випадках. На відміну від білоруського та російського
правописів, у яких переважає один принцип, українська
орфографія спирається майже однаковою мірою як на
фонетичний, так і на морфологічний принципи.Історичний
(традиційний) принцип орфографії. Відповідно до цього
принципу написання обґрунтовують не вимовою і бажанням
зберегти однакове відтворення морфеми, а давнім
написанням слова чи звичкою. За історичним принципом
пишуть українські є або и, що позначають ненаголошені
голосні в тих словах, у яких ці звуки не можна перевірити
наголосом: левада, леміш, кишеня, лиман. У правописі
французької мови історичний принцип зумовлює значну
кількість написань, а в правописі англійської мови він став
провідним.
+Диференційний принцип орфографії. Його ще називають
смисловим, символічним, ідеографічним, ієрогліфічним,
семантично-диференційним. Диференційний принцип
передбачає графічне розрізнення слів, що мають однакове
звучання. Він реалізується у перетворенні омонімів чи
омоформ на омофони, що дає змогу диференціювати
значення слів за їх графічною формою.Диференційний
принцип орфографії обумовлює написання великої літери.
Воно забезпечує розрізнення однозвучних загальних і власних
назв.Реалізується диференційний принцип також у багатьох
написаннях слів окремо і разом, наприклад до дому —
додому, в гору — вгору.Отже, правила написання ґрунтуються
на чотирьох принципах орфографії, серед яких
найпоширенішими є фонетичний і морфологічний, а в деяких
мовах провідним став історичний. Диференційний принцип
характерний для правопису всіх мов, однак виступає як
допоміжний.

20. Лексикологія як розділ науки про мову

Лексикологія (від грецького lexikos — словесний,
словниковий і logos — учення) — розділ мовознавства, що
вивчає лексику (словниковий склад мови).
Лексикологія суттєво відрізняється від фонетики і фонології.
Якщо фонетика і фонологія вивчають односторонні одиниці,
що мають лише план вираження, то лексикологія –
двосторонні одиниці, які мають план вираження і план змісту.
Розрізняють загальну, конкретну, історичну, зіставну й
прикладну лексикологію.
Загальна лексикологія встановлює загальні закономірності
будови, функціонування й розвитку лексики.
Конкретна лексикологія вивчає словниковий склад однієї
мови.
Історична лексикологія займається історією словникового
складу, причинами й закономірностями його зміни.
Зіставна лексикологія досліджує словниковий склад двох чи
більше мов із метою виявлення структурно-семантичних
подібностей і відмінностей між ними або з метою виведення
спільних семантичних закономірностей.
Прикладна лексикологія вивчає питання укладання словників,
перекладу, лінгводидактики й культури мовлення.

21. Слово і лексема. Лексичне значення слова

У морфології слід розрізняти пов’язану системними
відношеннями низку явищ: слово, лексему,
словоформу і форму слова. Диференційною ознакою в
названих одиницях виступає ступінь їхньої абстрактності.
Центральною одиницею у чотирикомпонентній сукупності
одиниць (слово, лексема, словоформа і форма слова)
є слово. Слово – основна формально-семантична одиниця
мови, яка призначена для називання предметів, явищ,
властивостей, дій, процесів, станів, кількісних ознак тощо і
якій притаманна сукупність лексико-семантичних, фонетичних
і граматичних (морфологічних, синтаксичних і словотвірних)
ознак, специфічних для кожної мови. Для слова
характерні цілісність, виділюваність і відтворюваність у
мовленні. У слові виокремлюються такі структури: фонетична,
морфологічна (сукупність морфем), словотвірна (для похідних
слів) і семантична (сукупність значень).
Вирізняються лексичне значення і граматичне значення
слова у трьох різновидах останнього – морфологічному,
словотвірному і синтаксичному. Сукупність граматичних
значень з відповідними мовними засобами його вираження
структурує граматичну форму. В українській мові та інших
мовах зі словозміною слово – це єдність граматичних
модифікацій (словоформ) і семантичних модифікацій (його
лексико-семантичних варіантів, значень). У багатозначному
слові наявні основне і похідні (вторинні) значення, що
перебувають у системних взаємовідношеннях. На ґрунті своїх
семантичних і граматичних ознак слово входить до певної
частини мови, виражаючи зумовлені системою конкретної
мови граматичні значення. У значеннях слова закріплено
результати пізнавальної діяльності людей. Слово може
складатися з кількох морфем. Воно функціонує в реченнях
різної структури як член речення (на грунті синтаксичних
зв’язків) і як синтаксема (на ґрунті семантико-синтаксичних
відношень).
Лексема – слово, розглядане як одиниця словникового складу
мови в сукупності його конкретних граматичних форм і
пов’язаних із цими формами флексій, а також можливих
конкретних значеннєвих варіантів. З цього погляду вона являє
собою абстрактну двобічну одиницю словника, єдність форм і
значень, притаманну тому самому слову в усіх його
вживаннях.
Реальний зміст слова становить його лексичне значення.

Лексичне значення  — це зміст слова,  закріплений у 

свідомості людей зв’язок  певного звучання з певним
явищем дійсності, поняттям, дією.

Лексичне значення — продукт мислення людини. Слово

здатне називати не лише предмет чи явище, а  й поняття.
Будь-яке поняття закріплюється у  слові і 
виражається словом. Без такої здатності існування мови
було  б неможливим так само, як без здатності
узагальнювати поняття було  б неможливим
людське мислення.
Приклад:
Коли ми подумки чи вголос вимовляємо слово  «міст»,  ми
уявляємо певну інженерну споруду.
Хтось бачить  дерев'яний, хтось  —   кам'яний чи  скляний.
Це може бути довгий чи  короткий міст, над  рікою, чи
над урвищем, чи над залізничними коліями. Тобто слово
викликає в уяві чітку картинку.

22. Співвідношення слова і поняття

ПОНЯТТЯ — результат узагальнення і виділення предметів,
явищ якогось класу за певними спільними і в сукупності
специфічними для них ознаками. Прямо виражають поняття
тільки загальні назви, і то слово—загальне ім'я не стільки
виражає поняття, скільки позначає його і вказує на нього.
Власні назви й займенники співвіднесені з поняттями, але
прямо їх не виражають. Вигуки зовсім не виражають понять, а
лише сигналізують про стан мовця. Віднесеність слова до
поняття називають сигніфікативним значенням. Необхідно
розрізняти побутові й наукові поняття. У мовленні слова, як
правило, позначають побутові поняття, під якими розуміють
мінімум найзагальніших і водночас найхарактерніших ознак,
які необхідні для виділення й розпізнавання предмета.
Відмінність між побутовим (формальним) і науковим
(змістовим) поняттями фіксують тлумачні й енциклопедичні
словники. Терміни слово і поняття не збігаються: по-перше,
слово може позначати декілька понять (багатозначні слова);
по-друге, одне поняття може виражатися декількома словами
(синоніми); по-третє, поняття може виражатися сполученням
слів; по- четверте, є слова, які не позначають понять (вигуки).
Значення слова виявляється в актах мовлення, а існує в
свідомості, ментальному лексиконі людини. Взаємозв'язок
слова, поняття й концепту відображає відношення мови і
мислення.'Так, слово є одиницею моди, поняття —
узагальненим відображенням предметів) і явищ об'єктивної
дійсності, яке набуває в свідомості стає основною одиницею
мислення. Значення слова ширше, ніж поняття. Отже, слова за
обсягом свого значення є ширшими, ніж поняття, а концепти
— ширшими, ніж слова

23. Омоніми. Синоніми. Антоніми

Омоніми
Від багатозначності треба чітко відмежовувати омонімію.
Омоніми — це слова, однокові або подібні за звучанням, але
різні за лексичним значенням.
Наприклад, балка — яр з положистими схилами
і балка — дерев’яний чи металевий брус для перекриття
стелі; порох — пил і порох — вибухова речовина; чайка — птах
і чайка — човен.
Отже, омоніми мають однаковий звуковий склад, але зовсім
різні за значенням. Це різні слова, а не різні значення одного й
того ж слова: стан — талія, стан — ситуація, обставини.
Омоніми сучасної української літературної мови
переділяються на дві групи: повні (прості) і неповні (часткові).
Повні омоніми — це такі слова, які зберігають однакове
звучання в усіх граматичних формах: деркач – птах і деркач —
стертий віник (пор. деркача, деркачем, на деркачі). Такі
омоніми завжди належать до однієї частини мови.
Серед неповних омонімів вирізняють декілька груп.
Омоформи — різні за значенням слова, однакове звучання
яких зберігається лише в окремих граматичних
формах: ранком (іменник в орудному відмінку однини і
прислівник); мати, поле (іменники) і мати, поле
(дієслова); світи (іменник у формі множини) і світи (дієслово
наказного способу: Світи, сонечко, яскравіше).
Омофони — слова різні за значенням і написання, але
однакові за звучанням: сонце і сон це, лежу (від лежати)
і лижу (від лизати), мене (до я) і мине (від минати), проте і
про те.
Омографи — слова, однакові за написанням, але різні за
значенням і звучанням. Вони розрізняються наголосом: обід і
обід (у колесі),  мала (прикметник)
і мала (дієслово), дорога (прикметник) і дорога (іменник).
Омоніми здебільшого вживаються в художній літературі,
народній творчості, в розмовно — побутовому
мовленні: Погана та мати, що не хоче дитя мати (Народна
творчість). Ними послуговуються для створення дотепних
висловів, каламбурів.

Синоніми
Синоніми — це слова тотожні або близькі за значенням, але
різні за звучанням: аргумент, доказ, підстава,
обґрунтування; конче, доконче, неминуче; будувати,
споруджувати, зводити, (хату) ставити, (з каменю)
мурувати; (машини) складати, виготовляти; (суспільство)
створювати, організовувати; (світогляд) формувати,
ґрунтувати.
Синоніми переважно належать до однієї частини мови і
відрізняються відтінками значень або стилістичними
забарвленням, чи обома ознаками одночасно. Наприклад,
дієслова із загальним значенням говорити розрізняються і
відтінками значень, і емоційним забарвленням: базікати
— говорити про щось не варте уваги, шептати — говорити
тихо, варнякати — говорити дурниці, воркотати — ніжно і
стиха розмовляти, бурчати — говорити нерозбірливо, з
незадоволенням тощо.
Синоніми групуються в синонімічні ряди (синонімічні гнізда).

Виокремлюють такі різновиди синонімів: лексичні і

контекстуальні.
Лексичні синоніми — це слова, що належать до однієї
частини мови і мають відмінності у значенні. Серед лексичних
розрізняють семантичні, стилістичні, семантико-стилістичні й
абсолютні.
Семантичні (поняттєві, ідеографічні) синоніми — це
стилістично нейтральні слова, що відрізняються відтінками у
значенні: схвалювати, підтримувати, затверджувати;
взаємини, стосунки, відносини.
Стилістичні синоніми — це слова, що різняться експресивно-
емоційним забарвленням, належністю до мовних
стилів: біографія(офіційно-діловий стиль)
і життєпис (публіцистичний стиль).
Семантико-стилістичні синоніми — слова, що різняться і
відтінками значень, і емоційним забарвленням: бити,
ударяти, гатити, гамселити, садити.
Абсолютні синоніми — це слова тотожні за значенням і
різняться лише звучанням: алфавіт, азбука, абетка; дієслово,
інфінітив, неозначена форма дієслова; безплатний,
безкоштовний. Ці синоніми позбавлені експресивно-
емоційних відтінків: мовознавець, лінгвіст, баритися,
гаятися.
Контекстуальні синоніми — це слова, що мають близьке
значення тільки в контексті. Поза контекстом ці слова
вживаються з абсолютно різним значенням. Так дієслова
провалитися і не скласти не є синонімами, але в певному
контексті вони можуть вживатися як синоніми (провалитися
на екзамені – не скласти екзамену).
Специфічними синонімами є евфемізми — слова, що
вживаються для непрямого, прихованого, ввічливого
позначення певного предмета, явища, дії замість прямої їх
назви: нерозумний замість дурний; допускати неточність
замість збрехати; знешкодження, нейтралізація замість
убивство. Джерела евфемізмів — у прагненні уникнути з тих
чи інших міркувань прямої назви предмета шляхом заміни її
позитивним еквівалентом.
Наявність багатої системи синонімів у сучасній українській
літературній мові створює неабиякі можливості для вибору їх
у мовленні.
Антоніми — це слова з протилежним лексичним значенням,
однак поєднані певним спільним фактором,
наприклад: високий – низький (зріст), товстий – худий
(статура), веселий – сумний (настрій). Як бачимо, антоніми
поєднуються у пари. Багатозначні слова можуть входити у
різні антонімічні пари з різним відтінками своїх значень.
Наприклад, важка скриня – легка скриня; важка хода –
плавна хода; важке завдання – просте завдання.
Структурно антоніми діляться на дві групи:
1. Однокореневі антоніми, або афіксальні, що творяться за
допомогою додавання префіксів: доля – недоля, свіжий –
несвіжий, революція – контрреволюція, приватизація –
реприватизація, чесний – безчесний;
2. Різнокореневі антоніми: день – ніч, назад – вперед, мокрий
– сухий, працювати – ледарювати.

Деякі слова в українській мові антонімів не мають. По—перше,

власні назви (імена і географічні назви), конкретні іменники,
такі як «будинок», «око», «лава», всі числівники та деякі
займенники, вузькі терміни: сума, розчинник, іменник, багато
прикметників і дієслів. Адже у багатьох із них не можливо
виділити два крайніх прояви або стани, що лежить в основі
антонімії. Це явище активно використовується
письменниками для створення антитези.

24. Табу та евфемізми. Історизми та архаїзми

Зрозумілими є поняття активна і пасивна лексика. В цих межах
виділяються такі мовні явища як табу та евфемізми. Табу або
татуйованим називають слово, вживання якого в суспільстві є
забороненим через вірування, етичні норми, цензуру (якщо
вона є). В результаті той чи інший предмет починають
називати іншим словом, яке має інший конотативний відтінок.
Наприклад, люди споконвіку боялися смерті, отже й боялися
часто повторювати це слово або напряму говорити, що
людина померла. Саме тому замість табуйованих слів у мові
з’явилися евфемізми: відійшов у вічність, упокоївся тощо; рос.
скончался, преставился, отдал богу душу тощо.
Евфемізми – це слова чи вислови, які ми вживаємо замість
табуйованих слів або замість слів із грубим чи неприємним
змістом. Наприклад, вам відомо, як у школі діти можуть
ображати однокласників із зайвою вагою? В англ. мові таку
людину частіше характеризують прикметником heavy замість
fat.
Лексикологія як наука тісно пов’язана із суспільним життям
людей, зі змінами, що обумовлені прогресом. У нашому житті
постійно з’являються нові поняття, що потребують нових назв
або неологізмів. Наприклад, не так давно стали активно
вживатися лексеми менеджмент, сертифікат, браузер тощо.
Зважаючи на ґендерні виклики сучасності, в мові з’явилися
нові форми слів (фемінітиви): членкиня-кореспондентка,
історикиня й директорка тощо. Крім загальномовних
неологізмів, є неологізми індивідуально-авторські, тобто
оказіоналізми, створені письменниками.
Наприклад, яблуневоцвітно (П. Тичина); краплинь (А.
Малишко); рос. стушеваться (Ф. Достоевский). Більшість таких
неологізмів –оказіоналізмів залишається у творах авторів, але
деякі можуть увійти в мову: криводушний (Т. Шевченко);
дочасний (дочасні вогні Л. Українки).
Крім неологізмів, у кожній мові є застарілі слова, які бувають
2-х типів: історизми та архаїзми. Історизмами називають
слова, які вийшли з активного вжитку, тому що зникли речі й
поняття, які вони позначали: кольчуга, кріпак, соха тощо.
Архаїзми вийшли з активного вжитку, тому що їх замінили
іншими словами: піїт (поет); чадо (дитина), рос. очи (глаза) і т.
д.
25. Етимологія та її завдання. Деетимологізація. Народна
етимологія
Етимологія як наука займається встановленням ВФ слів,
вивчаючи їх походження, зміни у значенні та звучанні.
Внутрішня форма присутня в момент створення слова, тобто в
момент номінації. Але в процесі історичного розвитку деякі
слова втрачають свою ВФ, або вона забувається,
затемнюється. Наприклад, рубель (карбованець) пов’язане з
дієсловом рубати, оскільки рубль означало відрубок срібної
гривні, яка рубалася на чотири частини.
Втрачаючи свою внутрішню форму, слова втрачають
етимологічні зв’язки зі спорідненими словами, тобто
втрачають свою вмотивованість.
Втрата словом своєї ВФ називається деетимологізацією.
Забута або загублена внутрішня форма в деяких словах може
відроджуватись.
Наприклад, зараз актуальним є оживлення ВФ власних імен:
Віктор – переможець; Олександр – мужній. Чи відома вам ВФ
власного імені?
З фактами відродження ВФ слова пов’язане явище «побутова
або народна етимологія», коли незрозуміла семантика слова
пояснюється на побутовому, а не на науковому рівні.
Наприклад, в народі етимологія слова огірок пояснюється
зв’язком з прикметником гіркий; високосний від високий
тощо.

26. Основні види словників

Енциклопедичні словники. Вони присвячені реалі ям
об'єктивної дійсності, які відображені в мові з допомогою
слів.У енциклопедичних словниках зосереджена увага не на
самих словах, а на денотатах, що позначені ними. Мовні
словники. їх метою є систематичний опис слів та інших мовних
одиниць. У мовних словниках розглядаються усі типи слів, їх
значення, граматичні та стилістичні ознаки, особливості
функціонування тощо. Одномовні словники. У них словникова
стаття подається однією мовою. Тлумачні словники містять
перелік слів мови з поясненням їх значення, граматичних і
стилістичних особливостей. Діалектні словники фіксують
лексику, властиву територіальним діалектам. Історичні
словники подають слова та значення слів, зафіксовані в
історичних пам'ятках певної епохи. Етимологічні словники
описують походження слів. Орфографічні словники подають
правильне написання слів конкретної мови. Орфоепічні
словники відображають правильну вимову слова і його
словоформ. У словниках іншомовних слів подаються
запозичені слова з поясненням їх значення та вказівкою на
мову, з якої вони запозичені. Словники нових слів містять
мовні неологізми, тобто слова, які активно вживаються, але в
жодному словнику не зафіксовані.

27. Предмет і склад граматики

Граматика - 1) будова мови (система морфологічних категорій
і форм, синтаксичних категорій і конструкцій); 2) наука, яка
вивчає будову мови. 1) формальну, яка вивчає граматичні
форми та їх структуру, і контенсивну (семантичну), яка вивчає
значення цих форм і структур; 2) синхронічну, що вивчає
будову мови на певному умовно виділеному часовому етапі, і
діахронічну, яка вивчає мовну будову в її історичному
розвитку. Із синхронічної граматики виокремлюють
функціональну. Морфологія - розділ граматики, що вивчає
граматичні властивості слова, зміну форм слів і пов'язаних із
ними граматичних значень Синтаксис - розділ граматики, який
вивчає засоби і правила побудови висловлювань, тобто його
предметом є речення. Основні одиниці граматики — морфема
для морфології і конструкція (речення) для синтаксису.
Морфема — найменша значуща одиниця мови, виражена
однією фонемою чи їх сполученням. Речове значення
морфем. Воно є узагальненим відображенням об'єктивної
дійсності: значення морфем ход-, роб-, біл-, чорн- у словах
ходити, робити, білуватий, чорнуватий. Дериваційне значення
морфем. Це значення не вказує безпосередньо на об'єктивну
дійсність, а тільки доповнює речове значення. Самі по собі
компоненти -йти, -уват-ий не відображають дійсність і лише в
поєднанні з коренями ход-, біл- починають вказувати на
процес ходіння, відтінок кольору: ход-ити, біл-уват-ий.
Реляційне значення морфем. Воно стосується лише
граматики, відображає граматичне значення слова: морфеми
-а, -и, -і у відмінкових формах хата, хати, хаті вказують
відповідно на називний, родовий і давальний відмінки
іменника жіночого роду однини хата. Корінь. Він являє собою
центральну морфему слова, є носієм речового значення, тобто
служить для безпосереднього зв'язку мови з об'єктивною
дійсністю. Афікси. Це всі морфеми, крім кореня. За
виконуваною функцією афікси поділяють на дериваційні та
реляційні. 1. Закінчення, або флексія. Це словозмінний афікс,
що розташований найчастіше наприкінці слова і виражає
реляційне граматичне значення: велик-е село, великого сел-а,
велик-им селом. Закінчення може також стояти перед іншим
афіксом:, хвал-ять-ся, у середині слова: п'ять-ма-ст-ами. 2.
Суфікс. Це словотвірний, рідше словозмінний, афікс, що
розташований після кореня або після іншого суфікса перед
закінченням і виражає дериваційне або реляційне значення.
3. Постфікс. Він розташований після закінчення: укр. смію-сь,
смієш-ся, смієть-ся; 4. Префікс. Цей афікс розміщений перед
коренем або іншим префіксом і виражає дериваційне або
реляційне значення: на-писати, до-писати. 5. Інтерфікс. Він
розташований між коренями в складному слові: укр. пар-о-
плав, земл-е-мір. 6. Інфікс. Це афікс, вставлений всередину
кореня. 7. Трансфікс. Він розриває корінь на окремі звуки і сам
теж розривається на звукові компоненти. 8. Конфікс , або
циркумфікс. Цей афікс складається з двох компонентів,
розташованих перед і після кореня

28. Граматичне значення

Граматичне значення — абстрактне значення, яке характерне
групам слів і має регулярне формальне вираження. Реляційне
– граматичне значення є різним у різних формах одного слова.
Дериваційне граматичне – значення є постійною ознакою
слова, дає йому певну граматичну характеристику. Так,
граматичні значення роду є у іменників дериваційними (вони
мають певний рід: батько, ніч, море, але не змінюються за
родами), а у прикметників — реляційними (прикметники
змінюються за родами: світлий — світла — світле).

3. Синтетичні способи вираження граматичних значень.

Граматичні значення слова можуть виражатися за допомогою
мовних засобів, які знаходяться у його межах. Афіксація. Вона
полягає у вираженні граматич них значень з допомогою
різних афіксів. а) суфіксація — вираження граматичних
значень за допомогою суфіксів. Ці морфеми мають, як
правило, дериваційне значення (вовк — вовч-их-а) б)
префіксація — полягає у вираженні граматичних значень
префіксами: малювати (недоконаний вид) — на-малювати
(доконаний вид). в) інфіксація — вираження граматичних
значень за допомогою інфіксів. г) трансфіскація — полягає у
вираженні граматич них значень трансфіксами. ґ) конфіксація
— вираження граматичних значень за допомогою конфікса.
Внутрішня флексія. Цей синтетичний спосіб вираження
граматичних значень полягає у зміні звукового складу кореня.
Так, у словах називати — назвати, чергування [и] з нулем
звука є внутрішньою флексією, адже воно в наведених формах
— єдиний розрізнювач недоконаного й доконаного виду.
Редуплікація. Вона виявляється у повному чи неповному
повторенні кореня або цілого слова.За формою редуплікація
буває повною, коли повторюється весь корінь або слово (укр.
ледве- ледве), неповною, коли повторюється тільки частина
кореня,повною зі зміною кореня (тик-так). Суплетивізм.
Полягає він в утворенні різних форм одного слова від різних
коренів: ребенок — дети. Прикладом суплетивізму є форми
дієслівної зв'язки в теперішньому та минулому часі: укр. є —
був. Синтаксичне словоскладання. Цей синтетичний спосіб
вираження граматичних значень передбачає поєднання двох
коренів, основ або слів у одному слові: працездатний,
всюдихід. Наголос. Варіювання наголосу, в результаті якого
розрізняються форми слів. Наприклад, розрізнення називного
відмінка множини та родового однини: руки — руки.
Службові слова. Вираження граматичних значень за
допомогою сполучників, прийменників (або післяйменників),
часток, допоміжних дієслів, артиклів. Наприклад, укр. стіл і
нім. der Tisch (стіл) є іменниками називного відмінка однини
чоловічого роду. Але в укр. стіл граматичні значення виражені
в межах слова, його нульовою флексією. У нім. граматичні
значення виражені спеціальним службовим словом —
артиклем der, а в слові Tisch зосереджене тільки його
лексичне значення. тивності. Порядок слів. Граматичне
значення може залежали від місця слова у реченні. Так, у
реченні Київ кличе Донбас підмет і додаток розрізняються
тільки порядком слів. Інтонація. Цей спосіб вираження
граматичних зшгчень виявляється на синтаксичному рівні,
тобто є носієм синтаксичних значень. На відміну від усіх інших
граматичних способів, що реалізуються в мовах різною мірою,
інтонація властива кожній мові, кожному усному
висловлюванню

29. Морфема. Види морфем за значенням і місцем у слові

Основною одиницею морфологічного мовного рівня є
морфема. Морфема— найменша значуща одиниця мови,
виражена однією фонемою чи їх сполученням. Ця мовна
одиниця є компонентом слова, його будівельним матеріалом.
Поєднанням морфем формується не тільки матеріальний бік
слова, а і його лексичне та граматичні значення. Морфемам як
значущим одиницям мови властиві три типи значення —
речове, дериваційне та реляційне.
Морфеми поділяються на два основних типи — кореневі
(корені, або основи), та афіксальні (афікси).
Корінь — основна значуща частина слова. Корінь є
обов’язковою частиною будь-якого слова — не існує слів без
кореня. Кореневі морфеми можуть утворювати слово як
разом з афіксами, так і без них.
Афікс — допоміжна частина слова, що приєднується до
кореня, та служить для словотвору та вираженню граматичних
значень. Афікси не можуть самостійно утворювати слово, а
лише з коренями. На відміну від коренів, афікси не бувають
одиничними (тобто, зустрічаються в багатьох словах, а не
якомусь одному).

30. Спосіб граматики. Синтетичні та аналітичні способи

граматики
У кожній мові граматичні значення слова виражаються
певними способами. Залежно від використовуваних мовних
засобів розрізняють два типи способів вираження
граматичних значень - синтетичні і аналітичні.Синтетичні
способи вираженняграматичних значень. Граматичні
значення слова можуть виражатися за допомогою мовних
засобів, які знаходяться у його межах. Ці способи вираження
граматичних значень є синтетичними. До синтетичних
способів належать афіксація, внутрішня флексія, редуплікація,
суплетивізм, синтаксичне словоскладання, наголос.Афіксація.
Вона полягає у вираженні граматичних значень з допомогою
різних афіксів. Виокремлюють такі різновиди афіксації:а)
суфіксація - вираження граматичних значень за допомогою
суфіксів. б) префіксація - полягає у вираженні граматичних
значень префіксами.Існують мови, у яких вираження
граматичних значень здійснюється тільки способом
префіксації (мови банту в Африці) або лише способом
суфіксації (тюркські, фінно-угорські мови). Це означає, що
префікси й суфікси можуть виконувати однакові функції,
виражати ті самі значення. Наприклад, вираження найвищого
ступеня порівняння прикметників здійснюється з допомогою
суфікса в російській мові (добрейший, высочайший), а в
українській - з допомогою префікса (най-добріший,
найвищий). У мовах з перевагою префіксації префікси
утворюють дериваційну та реляційну групи,тобто мають
словотвірне або словозмінне значення, чим подібні до
суфіксів і закінчень;в) інфіксація - вираження граматичних
значень за допомогою інфіксів;г) трансфіскація - полягає у
вираженні граматич них значень трансфіксами.;ґ) конфіксація
- вираження граматичних значень за допомогою конфікса. У
слов'янських мовах конфікси виконують дериваційні функції:
син - пасинок. Крім цих різновидів афіксації, виокремлюють
ще й такі її типи, як аглютинація і фузія. Ці два типи афіксації
розрізняються не в складі однієї мови, як, наприклад,
суфіксація і префіксація, а в різних мовахПрикладом
аглютинативної мови є казахська, а фузійної - українська. При
аглютинації одна словозмінна морфема є носієм тільки
одного граматичного значення.При фузії злиття морфем
виражається не тільки на звуковому рівні, а й на рівні
змісту.Внутрішня флексія. Цей синтетичний спосіб вираження
граматичних значень полягає у зміні звукового складу кореня.
Внутрішня флексія наявна в усіх індоєвропейських мовах, хоч у
жодній з них вона не є основним граматичнимРедуплікація.
Вона виявляється у повному чи неповному повторенні кореня
або цілого слова. Редуплікація є досить поширеним способом
вираження граматичних значень.Суплетивізм. Полягає він в
утворенні різних форм одного слова від різних коренів: погано
- гірше, добре - краще, я - мене, він - його; Виявом
суплетивізму (як граматичного, так і лексичного) вважають
також близькозначні групи різно-кореневих слів, які в
більшості випадків реалізуються похідними від одного
кореня.Синтаксичне словоскладання. Цей синтетичний спосіб
вираження граматичних значень передбачає поєднання двох
коренів, основ або слів у одному слові: працездатний,
всюдихід. Основоскладання в багатьох мовах, у тому числі
слов'янських, є одним зі способів словотвору.Наголос. Цей
граматичний спосіб виявляється у варіюванні наголосу, в
результаті якого розрізняються форми слів. Наприклад,
розрізнення називного відмінка множини та родового
однини: руки - руки, голови - голови, недоконаного і
доконаного виду: насипати – насипати.Аналітичні
способивираження граматичних значень. До аналітичних
способів належать службові слова, порядок
слів,інтонація.Службові слова. Граматичний спосіб службових
слів полягає у вираженні граматичних значень за допомогою
сполучників, прийменників,часток, допоміжних дієслів,
артиклів. Службові слова цілком або частково звільняють
повнозначні слова від необхідності виражати граматичні
значення. Це функціонально наближає службові слова до
морфем.Порядок слів. Граматичне значення може залежати
від місця слова у реченні. У мовах з розвинутими флексіями,
зокрема українській та російській, речень такого типу небагато
(при збігу форм називного та знахідного відмінків), оскільки
граматичні значення слів виражаються переважно
закінченнями, а не місцем цих слів у реченні. У тих мовах, де
афіксація представлена слабо, порядок слів є дуже важливим
граматичним способом. Однак відсутність значного
граматичного навантаження не означає, що порядок слів є
цілком довільним. Не виражаючи регулярних граматичних
значень, він набуває стилістичного навантаження, відіграє
важливу роль в актуальному членуванні речення, внаслідок
чого кожна зміна розташування слів у реченні стає
значущою.Інтонація. Цей спосіб вираження граматичних
значень виявляється на синтаксичному рівні, тобто є носієм
синтаксичних значень. інтонація властива кожній мові,
кожному усному висловлюванню.В інтонації як граматичному
способі виокремлюють універсальний і специфічний шари.
Універсальний шар притаманний усім мовам або значній їх
кількості. Так, у всіх мовах запитальне речення передається
висхідною мелодикою - рухом основного тону голосу, його
підвищенням, а розповідне речення - низхідною мелодикою.
Специфічний шар інтонації характерний для певної мови і
залежить від фонетичної організації та історії цієї мови. Навіть
кількість інтонаційних конструкцій (інтонем) у різних мовах
різна

31. Граматична форма. Парадигма

Кожне слово співвідноситься з певним явищем дійсності,
тобто має лексичне значення, напр.: рука — «верхня кінцівка
людини», стіна — «вертикальна частина будови». Хоча ці
слова відрізняються семантикою, їх об'єднують в одну групу
граматичні значення іменника, називного відмінка, однини,
жіночого роду.
Граматичне значення—абстрактне значення, яке характерне
групам слів і має регулярне формальне
вираження.Розвинулися граматичні значення як узагальнені
відображення найтиповіпіих ознак і властивостей об'єктивної
дійсності. Так, значення іменника, прикметника, дієслова та
інших частин мови сформувалися тому, що реальний
навколишній світ складається з предметів, ознак, процесів
тощо.Від лексичного значення граматичне відрізняється
передусім тим, що воно притаманне не одній лексемі, а групі
слів. Якщо лексичне значення розрізняє слова, то граматичне
значення об'єднує їх, відрізняючи від інших груп слів.
Граматичне значення, порівняно з лексичним,
характеризується значно вищим рівнем
абстрактності.Віднесення значення до лексичного чи
граматичного здійснюється, зважаючи на одиничність чи
масовість його вияву.Граматичне значення наявне лише в
протиставленнях (відмінків, чисел, родів, осіб, часів
тощо).Граматичні значення властиві не тільки словам, а й
словосполученням та реченням. Граматичні значення
словосполучення збігаються з граматичними значеннями його
головного члена. Так, словосполучення синє море має такі
граматичні значення: іменник, середній рід, називний
відмінок, однина. Реченню притаманні особливі граматичні
значення, наприклад синтаксичного часу (минулого,
теперішнього, майбутнього), об'єктивної модальності
(розповідності, питальності, спонукальності, бажальності,
умовності, імовірності, переповідності) тощо.Синтаксичні
граматичні значення притаманні тільки реченням і служать
для їх розрізнення, відмежування від інших мовних одиниць.
Граматична категорія. Усі ознаки, властивості об'єктивної
дійсності узагальнені в граматичних значеннях, однотипні
сукупності яких (грамемні або частково-категоріальні
значення) утворюють граматичні категорії. Так, грамеми
однина і множина в українській мові представляють категорію
числа..Граматична категорія — сукупність однотипних
граматичних значень, або грамем, об'єднаних певним
змістом.Оскільки граматичні категорії реалізуються в
граматичних значеннях, кожна з них обов'язково існує в
протиставленнях. Та сама граматична категорія може бути в
одних випадках дериваційною (категорія роду іменників), а в
інших — реляційною (категорія роду прикметників). У
іменників, що вживаються тільки в одному числі {сани,
окуляри), категорія числа дериваційна, а в інших випадках —
реляційна.Реляційні граматичні категорії завдяки активній
участі в граматичній організації речення, як правило, є більш
абстрактними, ніж дериваційні граматичні категорії, і
виявляють тенденцію до формалізації. Так, відмінок, число та
рід прикметника в українській мові не відображають ніяких
властивостей об'єктивної дійсності, а зумовлені відповідними
категоріями іменника, з яким прикметник узгоджується
{веселий день, весела розвага, веселе свято). Ці граматичні
категорії прикметника спрямовані всередину мови, за її межі
не сягають і тому належать до формалізованих, формально-
граматичних. Прикметникова граматична категорія ступеня
відображає реальне співвідношення якостей, спрямована за
межі мови і тому не є формальною, зберігає своє семантико-
граматичне наповнення {Остап веселіший за Семена).
Загалом, більшість реляційних граматичних категорій певною
мірою зберігає свій зміст і не формалізується або
формалізується частково, тобто поєднує семантико-
граматичне і формально-граматичне значення.Із
граматичними категоріями не слід ототожнювати не
категоріальні словозмінні форми, зокрема розрізнення першої
та другої дієвідмін в українськіймові, які не стосуються
змістового аспекту мови. Певна схожість граматичних
категорій у різних за походженням мовах спричинена тим, що
граматичні категорії узагальнюють ту саму об'єктивну
дійсність, спираються на однакові її ознаки та властивості.
Граматична форма— поєднання граматичних значень і
граматичних способів їх вираження.Вона вказує, які саме
граматичні значення властиві конкретному слову і якими
граматичними способами вони виражені. Наприклад,
граматична форма слова зима представлена граматичними
значеннями іменника, називного відмінка, однини, жіночого
роду і виражена флексією -а.Різні граматичні форми може
виражати флексія -уіменник знахідного відмінка однини
жіночого роду: воду, стіну;іменник родового відмінка однини
чоловічого роду: журналу, часу;дієслово першої особи однини
теперішнього часу: веду, сиджу.

32. Поняття граматичної категорії. Своєрідність граматичних

категорій
Граматична категорія. Усі ознаки, властивості об'єктивної
дійсності узагальнені в граматичних значеннях, однотипні
сукупності яких (грамемні або частково-категоріальні
значення) утворюють граматичні категорії. Так, грамеми
однина і множина в українській мові представляють категорію
числа..Граматична категорія — сукупність однотипних
граматичних значень, або грамем, об'єднаних певним
змістом.Оскільки граматичні категорії реалізуються в
граматичних значеннях, кожна з них обов'язково існує в
протиставленнях. Та сама граматична категорія може бути в
одних випадках дериваційною (категорія роду іменників), а в
інших — реляційною (категорія роду прикметників). У
іменників, що вживаються тільки в одному числі {сани,
окуляри), категорія числа дериваційна, а в інших випадках —
реляційна.Реляційні граматичні категорії завдяки активній
участі в граматичній організації речення, як правило, є більш
абстрактними, ніж дериваційні граматичні категорії, і
виявляють тенденцію до формалізації. Так, відмінок, число та
рід прикметника в українській мові не відображають ніяких
властивостей об'єктивної дійсності, а зумовлені відповідними
категоріями іменника, з яким прикметник узгоджується
{веселий день, весела розвага, веселе свято). Ці граматичні
категорії прикметника спрямовані всередину мови, за її межі
не сягають і тому належать до формалізованих, формально-
граматичних. Прикметникова граматична категорія ступеня
відображає реальне співвідношення якостей, спрямована за
межі мови і тому не є формальною, зберігає своє семантико-
граматичне наповнення {Остап веселіший за Семена).
Загалом, більшість реляційних граматичних категорій певною
мірою зберігає свій зміст і не формалізується або
формалізується частково, тобто поєднує семантико-
граматичне і формально-граматичне значення.Із
граматичними категоріями не слід ототожнювати не
категоріальні словозмінні форми, зокрема розрізнення першої
та другої дієвідмін в українськіймові, які не стосуються
змістового аспекту мови. Певна схожість граматичних
категорій у різних за походженням мовах спричинена тим, що
граматичні категорії узагальнюють ту саму об'єктивну
дійсність, спираються на однакові її ознаки та властивості.

33. Генеалогічна класифікація мов. Індоєвропейська та інші

мовні сім’ї
Кожна мова світу утворилася на ґрунті певної прамови.
Оскільки мови, які походять від однієї прамови, є
спорідненими, то спорідненість мов і стала основою
найпоширенішої їх класифікації — генеалогічної.
Генеалогічна класифікаціямов — групування мов за
спорідненістю. Ця класифікація мов передбачає
виокремлення мовних сімей — сукупності мов, основою яких
є одна прамова.
Індоєвропейська мовна сім'я. Мовами цієї сім'ї розмовляє
більше 2 млрд. осіб. До неї належать усі мови, що виконують
функцію світових мов. У індоєвропейській сім'ї існують такі
мовні групи: індійська, іранська, грецька, вірменська,
італійська, романська, кельтська, германська, іллірійська,
албанська, балтійська, слов'янська, тохарська, анатолійська.
Індійська мовна група. До неї входить понад 150 живих мов,
якими розмовляють майже 770 млн. осіб. Найпоширенішою
мовою цієї групи є гіндустані, що має дві літературні форми:
гінді (державна мова Індії) та урду (державна мова
Пакистану).
Іранська мовна група. Найпоширенішими живими мовами
цієї групи є іранська, тобто перська, або фарсі,, курдська та
афганська з її трьома наріччями. Переважно на території СНД
поширені таджицька,осетинська,тат-ська,памірські мови. До
мертвих мов іранської групи належать давньоперська та
авестійська мови, а також парфянська, согдійська, скіфська.
Грецька мовна група. До неї входять давньогрецька та
новогрецька мови, деякі мовознавці виокремлюють ще й
середньогрецьку (візантійську).
Вірменська мовна група. Представлена вона
давньовірменською і нововірменською мовами.
Італійська мовна група. об'єднує тільки мертві мови: оскську,
умбрську, фаліскську, латинську і, можливо, венетську.
Романська мовна група. Найпоширенішими мовами цієї групи
є іспанська, португальська, французька та італійська. До
романських мов належать також галісійська та ката-ланська
(Піренейський півострів), провансальська (південь Франції),
сардінська (острів Сардінія), ретороманська (північ Італії та
прилеглі території Швейцарії), румунська.
Кельтська мовна група. Вона представлена такими живими
мовами, як ірландська, шотландська, уельська, менська
(острів Мен), бретонська (північ Франції). До цієї мовної групи
належать і мертві мови: галльська і корнуельська.
Германська мовна група. До германської мовної групи
входять:
західногерманська підгрупа. Вона охоплює англійську,
німецьку, голландську (нідерландську), фламандську,
фризьку, ідиш, бурську мови.
північногерманська підгрупа (скандинавська). До неї входять
датська, шведська, норвезька, фарерська та ісландська мови;
східногерманська підгрупа. її утворює мертва готська мова.
Іллірійська мовна група. Вона представлена мертвою
іллірійською мовою.
Албанська мовна група. До неї входить лише албанська мова.
Балтійська мовна група . Включає вона живі литовську і
латиськумови, а також мертву прусську мову.
Слов'янська мовна група. До неї належать:
східнослов'янська підгрупа. Представлена вона українською,
російськоюі білоруською мовами.;
західнослов'янська підгрупа. Вона охоплює польську, чеську,
словацьку, верхньолужицьку та нижньолужицьку мови, а
також мертву полабську.
південнослов'янська підгрупа. До неї входять болгарська,
македонська, словенська, а також сербська, хорватська,
боснійська та чорногорська.
Тохарська мовна група. До неї входять дві мертві мови, що
засвідчені в пам'ятках V—VIII ст., знайдених у Китаї.
Анатолійська мовна група. До неї входять лише мертві мови:
хеттська, палайська, лувійська і більш пізні лікійська
(продовження лувійської), лідійська, карійська та сидетська.
Китайсько-тибетська мовна сім'я. За поширенням вона
займає друге місце в світі: нею розмовляє 1350 млн. осіб. До
складу цієї сім'ї входять китайська, тибето-бірманська і
тайська мовні групи. Китайську групу утворюють китайська
мова, що має найбільшу кількість носіїв і дунганська мова. До
тибето-бірманської групи належать бірманська й тибетська
мови, а також багато гімалайських та ассамських мов.У
тайській групі основною є тайська мова,якапоширена в
Таїланді.
Афразійська мовна сім'я. Нею спілкується 262 млн. осіб.
Найпоширенішими мовами сім'ї є арабська, хауса та
амхарська.
Австронезійська мовна сім'я. Вона об'єднує майже 800 мов,
якими розмовляє понад 230 млн. осіб. Найпоширенішими
мовами цієї сім'ї є індонезійська, якараніше називалася
малайською, і яванська.
Конгокордофанська мовна сім ' я. Вона охоплює 213 млн.
носіїв і є основною мовною сім'єю Чорної Африки. В ній
розрізняють такі мовні групи: банту, манде, західна ,
вольтійська, іква.
Дравідська мовна сім'я. Поширена вона на Індостанському
півострові й охоплює 192 млн. носіїв. Це мови корінного
населення Індії, що мешкало тут до приходу індоєвропейців.
Дравідська сім'я мов охоплює три або чотири мовні групи.
Японська мовна сім'я. До неї входить лише японська мова,
якою розмовляє 124 млн. осіб.
Тюркська мовна сім ' я.Найбільш прийнятною є класифікація
російського тюрколога Олександра Самоиловича Він поділив
тюркську мовну сім'ю на шість груп: булгарську, уйгурську,
кипчацьку, чагатайську, кипчацько-туркменську, огузьку.
Австразійська мовна сім'я. Мовами цієї сім'ї розмовляє 84
млн. осіб. У ній виокремлюють в'єтську, монкхмерську,
мундську, мяо-яо мовні групи. До в' єтської мовної групи
належать в'єтнамська та ін. Спорідненість різних груп
австразійських мов досить віддалена і не є
загальновизнаною .
Корейська мовна сім'я. До неї входить корейська мова, яка
має понад 65 млн. носіїв і поділяється на шість діалектів.
Фінно-угорська мовна сім'я. Мовами цієї сім'ї розмовляє 25
млн. осіб. Вона об'єднує угорську і фінську мовні групи.
Нілосахарська мовна сім'я. Вона локалізована у Північній
Африці і охоплює майже 23 млн. носіїв.
Андо-екваторіальна мовна сім'я. її виокремив Дж. Грінберг.
Мовами цієї сім'ї розмовляє понад 20 млн. осіб, які
проживають у Південній Америці.
Кавказька мовна сім' я. Мови цієї сім'ї мають 7,5 млн. носіїв.
До кавказької мовної сім'ї входять картвельська і
північнокавказькі (абхазько-адигейська, нахська,
дагестанська) мовні групи. Картвелъська група охоплює
грузинську, чанську, мегрельську та сванську мови. Деякі
мовознавці вважають її окремою мовною сім'єю. Абхазько-
адигейська група включає абхазьку, адигейську, абазинську та
ін.До дагестанської групи належить майже ЗО мов Дагестану.
Монгольська мовна сім'я . Охоплює 6,5 млн. носіїв.
Утворилася вона з єдиної монгольської мови внаслідок
розпаду Золотої Орди — імперії, створеної Чінгісханом
Тунгусо-маньчжурська мовна сім'я. Носіями мов цієї сім'ї є
понад 4 млн. осіб. її утворюють маньчжурська мова та ін.
мови.
Існує і багато інших мовних сімей, однак вони мало-чисельні
(до 1 млн. носіїв) і, як правило, недостатньо вивчені.
СЛОВ'ЯНСЬКА ГРУПАСлов'янськими мовами користуються 290
млн. 475 тис. осіб (1985 p.). Виділяють три підгрупи
слов'янських мов: східну, західну і південну. ГЕРМАНСЬКА
ГРУПА Германські мови, якими розмовляють 425 млн. 460 тис.
осіб, поділяються на три підгрупи: північногерманську
(скандинавську), західногерманську і
східногерманську.ПІВНІЧНОГЕРМАНСЬКА (СКАНДИНАВСЬКА)
ПІДГРУПА. До неї належать датська, шведська, норвезька,
ісландська і фарерська мови.ЗАХІДНОГЕРМАНСЬКА ПІДГРУПА.
До неї належать англійська, голландська, фламандська,
фризька, німецька та їдиш. СХІДНОГЕРМАНСЬКА ПІДГРУПА. До
неї належить готська мова, яка виникла на основі двох
діалектів — вестготського, що був поширений в Іспанії та
Північній Італії, та остготського (мова східних готів, які жили в
ранньому середньовіччі на північному узбережжі Чорного
моря і в південній Наддніпрянщині; у Криму вона існувала до
XVI ст.). Найвидатнішою пам'яткою готської мови є переклад
Біблії, здійснений єпископом УльфілоюРОМАНСЬКА
ГРУПАРоманська група мов пов'язана спільним походженням
від латинської мови. Поширені романські мови в більш ніж 60
країнах. Загальна кількість мовців становить 576 млн. 230
тис.Умовно виділяють чотири підгрупи романських мов:
галло-романську, італо-романську, іберо-романську і балкано-
романську.ГАЛЛО-РОМАНСЬКА ПІДГРУПА. ДО неї належать
французька, провансальська і каталонська мови.  ІТАЛО-
РОМАНСЬКА ПІДГРУПА. До неї входять італійська, сардинська і
ретороманська мови.ІБЕРО-РОМАНСЬКА ПІДГРУПА. До неї
належать іспанська і португальська мови.БАЛКАНО-
РОМАНСЬКА ПІДГРУПА. До неї належать румунська та
молдавська мови.

34. Принципи типологічної класифікації мов

Усі мови відображають ту саму об'єктивну дійсність. Вони
служать для спілкування та пізнання і мають звукову матерію.
Ці та інші вияви близькості різних мов дають змогу зіставляти
їх незалежно від факту спорідненості або неспорідненості.
Якщо при порівняльно-історичному аналізі споріднених мов
встановлюють їх генетичну тотожність та історичні зміни, то
при зіставленні мов, не орієнтованому на їх споріднекість,
встановлюють спільні та відмінні ознаки цих
Типологічне мовознавство — напрям лінгвістики, що
досліджує ступінь структурної близькості або розбіжності мов
незалежно від наявності чи відсутності генетичних зв'язків між
ними.
Поняття «мовний тип» має частковий і загальний зміст. Його
частковий зміст полягає у зіставленні мов за одним аспектом,
наприклад за порядком слів (змінний чи сталий, ступінь
фіксованості, місце означення відносно означуваного слова
тощо), за характером наголосу (динамічний, музичний чи
кількісний, рухомий чи постійний). Загальний зміст мовного
типу стосується дослідження різних мов у цілому. Віднесення
мови до певного загального типу означає включення її до
типологічної класифікації мов.
+Типологічне мовознавство виникло зі спроб групування
різних мов світу за їх загальним типом. Започаткував цей
напрям лінгвістики німецький мовознавець Фрідріх Шлегель
(1772—1829), який у 1808 р. поділив мови на флективні й
нефлективні.

35. Морфологічна типологія

Морфологічна типологія. Морфологічний рівень мови,
порівняно з фонологічним і синтаксичним, у типологічному
відношенні вивчений накраще. За морфемною будовою слова
В.фон Гумбольт відокремив 4 типи мов:
ізолюючі. Для них характерні незмінність і морфологічна
нерозчленованість слів. Ізолюючі мови мають лише один
різновид морфем – корінь. Граматичне значення виражається
здебільшого за доп.порядка слів. До ізолюючих мов належить
давньокитайська – веньянь.
Аглютинуючі(аглютинативні). В них корінь незмінний і тому
внутр.флексія відсутня. В аглютинативних мовах афікси у
межах слова характеризуються високм ступенем
самостійності, оскільки чітко відмежовуються 1 від одного і
зберігають своє значення незалежно від містя у слові. Вони
завжди виражають саме те значення при чому тільки одне, а
певне значення у свою чергу завжди передається тм же
афіксом. Напр.у киргизькій мові атарискага – батькові.
Атарискаларга – батькам.
Флективні мови. У них корінь змінний, при чому ця змінність
може виявлятись і як внутрішня флексія, тобто здатність
кореня виражати своїм чергуванням граматичне значення.
Напр..анг фуд – нога і фіід – ноги.
+Інкорпоруючі мови. До них входять складні комплекси, які є
водночас і словами і реченнями. Цей тип мов представлений
деякими палеазійськими мовами та більшістю індіанських
мов Америки.