Терміни практична №1

Мовознавство, або лінгвістика – наука про природну людську мову

загалом і мови світу як її представників.
Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови як людського
засобу спілкування, а також структуру й закономірності функціонування всіх
мов світу.
Конкретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика,
полоністика, богемістика, русистика) або групи споріднених мов (славістика,
германістика, романістика тощо).
Теоретичне мовознавство – з’ясовує сутність і природу мови, її будову
і організацію, функціонування, розвиток. Вивчає мову як явище.
Прикладне мовознавство – вирішення завдань практичного
використання мови. (Розробка методики вивчення нової мови) (застосування
мовознавчої теорії на практиці)
Синхронія – стан мови в певний момент її розвитку ( горизонтальна
вісь). Результати синхронічного мовознавства використовують для створення
описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів
для безписемних мов, для теорії і практики машинного перекладу.
Діахронічна лінгвістика (діахронічне мовознавство, порівняльно-
історичне мовознавство) — розділ лінгвістики, що розглядає мову, зміни в
ній та її явища в історичному розвитку.
Типологічне мовознавство — напрям лінгвістики, що досліджує
ступінь структурної близькості або розбіжності мов незалежно від наявності
чи відсутності генетичних зв'язків між ними.
Порівняльно-історичне мовознавство – це область загального
мовознавства, об'єктом якої є споріднені, генетично пов'язані мови.
Порівняльно-історичне мовознавство встановлює відповідності між цими
мовами та описує їх еволюцію в просторі і часі.
Описовий метод. Його мета - дати точний і повний опис мовних
одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних
одиниць.
Зіставний метод – це сукупність прийомів дослідження й опису мови
шляхом її системного порівняння з іншою мовою з метою виявлення її
специфіки на тлі спільних рис.
Порівняльно-історичний метод – сукупність процедур реконструкції
походження мов від прамов, установлення еволюційних змін і
закономірностей розвитку споріднених мов шляхом їхнього порівняння на
різних етапах формування, доведення генетичної близькості мов.
Універсалії, які властиві кожній мові світу, називають абсолютними.
Універсалії ті, що наявні в багатьох, однак не в усіх мовах, —
статистичними.
Одні вчені розглядали мову як біологічне явище (німецький
мовознавець Август Шлейхер, що започаткував натуралістичний напрям у
мовознавстві, вважав, що мова – природній організм, який народжується,
розвивається, старіє й вмирає).
 Психологічний напрям – сукупність течій, шкіл, концепцій, які
розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи
народу.
Мова, і мовлення — явища соціальні, бо основна функція мови —
бути засобом спілкування, і люди розмовляють (користуються мовленням) не
для того, щоб демонструвати своє вміння говорити, а щоб передати комусь
якусь інформацію.
Гіпотеза божественного походження мови — вчення про походження
мови, яке стверджує, що мова виникла за допомогою божественного або
космічного втручання.
Звуконаслідувальна гіпотеза - гіпотеза виникнення мови, полягає в
тому, що мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи.
Згідно зі звукосимволічною гіпотезою між почуттями й емоціями
людини і звуками є певний прямий зв'язок.
Вигукова гіпотеза (емоційна, довільних вигуків). Суть її в тому, що
предмети навколишнього світу викликали в людини певні почуття, і вона
мимоволі вимовляла звуки, які й стали першими словами.
Гіпотеза соціального договору, Теорія за домовленістю — одна з
теорій про походження мови, яка є розвитком учення Демокріта й
Аристотеля про умовність, довільність назв, основоположником якої
вважається Діодор Сицилійський.
Гіпотеза трудових вигуків - за цією гіпотезою, інстинктивні вигуки
супроводжували колективні трудові дії. Спочатку вони були мимовільними,
поступово перетворилися на символи трудових процесів.
Гіпотеза походження мови Ф. Енґельса — одна з теорій про
походження мови, запропонована німецьким філософом та істориком
Фрідріхом Енґельсом, що викладена у дослідженні «Роль праці в процесі
перетворення мавпи в людину». Набула широкого розповсюдження у
країнах, які перебували під впливом комуністичної ідеології.
Гіпотеза жестів. За цією гіпотезою, спочатку виникла мова жестів, а
потім на її основі звукова мова.
Теорія моногенезу — вчення про походження всіх мов світу від однієї
мови.
Теорії полігенезу – протилежний моногенезові погляд. Пов'язана з
ідеєю декількох різних центрів походження людини і відповідно різних мов.
Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона —
найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних
процесів у сучасному суспільстві
Мислетворча, або когнітивна, функція полягає в тому, що мова є
засобом формування думки. Людина мислить, оперуючи поняттями, які
позначені словами і які не могли б без слів існувати.
Репрезентативна (номінативна) – функція позначення світу речей.
Процес найменування є надзвичайно важливим, адже саме з цього
розпочав біблійний Адам. Функція переплітається з когнітивною, так
як все пізнане повинно мати своє ім’я.
 Акумулятивна функція пов'язана зі збором і зберіганням інформації.
Фатична функція – це функція встановлення контактів, звертання
уваги на себе, «підготовка» потенційного співрозмовника до сприйняття
інформації.
Волюнтативна функція – вираження волі щодо співрозмовника:
прохання, запрошення, порада, спонукання тощо.
Емотивна (експресивна) функція — функція, сконцентрована на
адресанті, мета якої — пряме вираження ставлення мовця до того, про що він
говорить.
Естетична функція мови полягає в тому, що вона є першим джерелом
культури, знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей.
Метамовна функція (функція тлумачення) — функція, що встановлює
значення висловлювання за допомогою визначення однаковості коду.

Практична №2
Чуттєво-образне мислення - мислення конкретними образами,
картинами (в мозку прокручується своєрідний фільм). Воно притаманне не
тільки людині, а й вищим тваринам - собакам, кішкам, мавпам тощо.
Технічне мислення - процес відображення у свідомості виробничо-
технічних процесів і об'єктів, принципів їхнього пристрою і роботи, це
протікання розумових процесів у сфері технічних образів, оперування цими
образами за допомогою прийомів розумової діяльності в їх статичному і
динамічному станах.
Поняттєве мислення – це процес діяльності у сфері мислення, у
результаті якого людина розв’язує певну проблему, користуючись готовими
знаннями, які виражені в поняттєвій формі, у судженнях, умовиводах.
Мова — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному
рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення
Мовлення – це акт вживання людиною мови для спілкування.
Мовленнєва діяльність — це активний, цілеспрямований процес
передавання чи сприймання інформації, що реалізується у таких її видах, як
аудіювання, читання, усне й писемне мовлення.
Мовний знак — це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із
звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних
знаків.
Знаки-індекси (знаки-прикмети, знаки-симптоми) – знаки, пов'язані з
позначуваними предметами, як дії зі своїми причинами.
Знаки-копії (знаки-ікони) – відтворення, репродукції, подібні на
позначувані предмети. їх ще називають іконічними знаками. До них належать
сліди лап тварин, фотографії, зліпки, відбитки тощо.
Знаки-символи – знаки, які використовують для передачі (визначення)
абстрактного змісту. Вони, як правило, характеризуються відсутністю
природного зв'язку з позначуваними об'єктами.
 Мовна система - безліч елементів мови, пов'язаних один з одним тими
чи іншими відносинами, що утворить певну єдність і цілісність.
Система мови — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених
елементів, а структура мови— це склад і внутрішня організація єдиного
цілого.
Фонологічний рівень мови
Фонема — найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця,
що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить,
розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.
Морфологічний рівень — це система механізмів мови, яка забезпечує
побудову словоформ та їх розуміння. Морфологія як наука вивчає структуру
значеннєвих одиниць мови, які за протяжністю не перевищують
синтагматичного слова.
Лексико-семантична система — одна з найскладніших мовних систем, що
зумовлено багатовимірністю її структури, неоднорідністю її одиниць,
різноманітністю відображених у них відношень і відкритістю для постійного
поповнення новими одиницями (словами та значеннями).
Синтаксичний рівень – це організована сукупність засобів зв'язку і
взаєморозташування словоформ, які використовуються у спілкуванні для
передачі семантики повідомлення (думки).
Морфонологічний рівень займає проміжне місце між фонетичним і
морфологічним. Морфонологія - розділ мовознавства, який вивчає
фонологічну структуру морфем і використання фонологічних відмінностей із
морфологічною метою.
Словотвірний рівень міститься між морфологічним і лексико-
семантичним основними рівнями. Суть міжрівневих зв'язків тут полягає в
тому, що основна одиниця морфологічного рівня - морфема -
використовується для творення одиниць лексико-семантичного рівня - слів
(лексем).
Фразеологічний проміжний рівень мови міститься між лексико-
семантичним і синтаксичним рівнями. Фразеологізми виникають у
синтаксисі, а функціонують на рівних правах зі словом у лексико-
семантичній системі;
Парадигматичні відношення (за Ф. де Соссюром, – асоціативні) –
відношення вибору, асоціації, що ґрунтуються на подібності й відмінності
позначувальних і позначуваних одиниць мови.
Синтагматичні відношення – відношення одиниць, розташованих лінійно -
це здатність мовних елементів поєднуватися. Синтагматичні відношення наз.
горизонтальними, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, які
розташовуються одна за одною, зокрема фонеми поєднуються не як-небудь, а
вибірково.
Ієрархічні відношення — відношення структурно простіших одиниць до
складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення.
Практична №3
Предметне письмо -- відображення мовленнєвої інформації за допомогою
певних предметів.
Піктографія -- одна з найбільш ранніх форм писемності через зображення
предметів, подій тощо спрощеними умовними знаками, схемами,
малюнками; у деяких народів збереглася до наших днів.
Ідеографічне письмо тип письма, знаки якого (ідеограми) передають
здебільшого цілі слова. Ідеографічний характер мали найдавніші системи
письма — давньоєгипетська (див. Єгипетське письмо), китайська (див.
Китайське письмо) та деякі ін.
Фонографічне письмо передає мову не тільки в її граматичній будові, а й у
фонетичному звучанні. Цей тип письма є найпродуктивніший.
Складове письмо або силабарія — вид фонетичної писемності, знаки якої
позначають окремі склади. Як правило символ у складовій писемності є
факультативним приголосним звуком із наступним за ним голосним.
Консонантне письмо - тип фонетичного письма, що передає тільки або
переважно приголосні звуки.
Буквено-звукове письмо – система графічних знаків, які позначають і
приголосні, і голосні звуки. Його започаткували давні греки.
Латиниця - сучасний латинський алфавіт, який є основою писемності
багатьох мов.
Кирилиця — це алфавітна (абеткова) система письма в країнах Східної
Європи, Північної і Центральної Азії.
ГРАФІКА – сукупність рукописних та друкованих знаків певної писемності
(графеми, розділові знаки, шрифтові різновиди); розділ мовознавства, що
досліджує співвідношення писемних знаків із фонетичною системою мови.
Складовий принцип графіки полягає в тому, що за мінімальну одиницю
позначення фонем на письмі обирається склад. У межах складу
встановлюється фонемна відповідність з урахуванням її безпосереднього
оточення.
Алфавіт - сукупність усіх літер, розміщених у певному, усталеному в даній
мові порядку.
Буква - письмовий знак, що позначає звук або сполучення звуків мови;
літера.
Лігатура – зображення одним письмовим знаком двох або декількох літер
Діакритичний знак — надрядковий або підрядковий знак при букві, що
вказує на вимову, яка відрізняється від вимови звука, позначеного цією ж
буквою без знака.
Фонетика— це розділ мовознавства, в якому вивчають звуковий склад мови.
Об'єктом вивчення фонетики є звуки, їх властивості та функції,
закономірності поєднання, фонетичні процеси, одиниці, засоби, ознаки, а
також інтонація.
Акустичний (фізичний) аспект виявляється в звучанні звука, завдяки якому
мовлення може передаватися і сприйматися.
Артикуляційний (анатомо-фізіологічний) аспект передбачає вивчення
процесу творення звука, склад і роботу мовленнєвого апарату
Лінгвістичний (функціональний) аспекту вивченні звуків. Функціональний
аспект у вивченні звуків є найважливішим. Для того щоб вивчити функції
звуків, їх необхідно зіставити і протиставити в конкретних словах.
Протиставлення в мовознавстві називають опозицією.
Перцептивний (сприймальний) аспект передбачає вивчення звуків з погляду
їх сприймання і розуміння.
Артикуляція — робота органів мовлення, спрямована на продукування
звуків. Уся сукупність навичок артикуляції, засвоєних людиною з дитинства
разом із опануванням мови, створює т. зв. артикуляційну базу, властиву
кожному мовному колективу.
Активні органи – рухомі, вони виконують основну роботу при творенні
звуків, серед них – язик, губи, нижня щелепа, м'яке піднебіння та язичок.
Пасивні органи – нерухомі, виконують під час артикулювання звуків
допоміжну функцію (зуби, альвеоли, тверде піднебіння, задня стінка зіва,
верхня щелепа та порожнина носа).
Звуки, які утворюються лише голосом, називаються голосними.
Звуки, які утворюються голосом і шумом або тільки шумом, називаються
приголосними.
Звук (мовний) — найменша неподільна одиниця мовлення, яка утворюється
апаратом мовлення, має фізичну природу і виконує в мові певну функцію.
Склад —мінімальний відрізок потоку зв'язного мовлення, що складається з
одного або кількох звуків.
Фонетичне слово — це самостійне слово разом із ненаголошеними
службовими словами (прийменниками, сполучниками або частками), які
приєднуються до нього в усному мовленні
Такт — частина фрази, об'єднана одним наголосом. У мовознавстві такт ще
називають фонетичним словом, оскільки службові слова, як правило, не
мають наголосу і примикають до повнозначного слова з наголосом;
Фраза — основна одиниця мови; синтактико-фонетичне ціле, що має
синтаксичну структуру, смислову закінченість та інтонаційну оформленість.
Складотворні звуки утворюють вершину складу, решта звуків у складі —
нескладотворчі. У функції складотворних звуків виступають звичайно
голосні, у функції нескладотворчих — приголосні.
До просодичних засобів відносять висоту тону, силу звучання, темп, наголос,
паузи, тобто ті характеристики звукового потоку, які використовуються для
творення ритмічної, інтонаційної, або мелодійної, ладово-гармонійної
організації мовлення.
Наголос, або акцент, — надсегментна одиниця мовлення. Наголос вказує на
склад, який виділяється під час вимови слова.
Інтонація – сукупність звукових мовних засобів, завдяки яким передають
смисловий, емоційно-експресивний і модальний характери висловлення,
комунікативні значення та ситуативну зумовленість, стилістичні забарвлення
тексту, індивідуальність виражальних прийомів мовця.
Динамічний (силовий, експіраторний) наголос - виділення (вимова) одного із
складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя
повітря.
Музикальний (мелодійний, тонічний) наголос – виділення наголошеного
складу інтонаційно, підвищенням або зниженням основного голосового тону.
Кількісний, або довготний, квантитативний наголос – виділення складу
більшою тривалістю звучання. Такий наголос можливий у тих мовах, де
немає розрізнення довгих і коротких голосних.
Проклітика — ненаголошене слово, яке стоїть перед словом, що має наголос,
і примикає до цього слова в плані наголошування.
Енклітика — ненаголошене слово, що примикає у вимові до попереднього,
яке несе наголос, і утворює з ним єдине акцентуаційне ціле (фонетичне
слово).
Кількісна редукція — редукція, за якої голосні ненаголошених складів
втрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр.
Якісна редукція — редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не
тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру,
тобто свою якість.
Оглушення приголосних — це втрата голосності у гомоорганних приголосних,
які утворюють пари за ознакою дзвінкості/глухості: д—т, з—с, б—п, ж-ш, г
—х(к), дз—ц, дж—ч.
Протеза— приєднання до слів переднього неетимологічного опорного або
перехідного звука для зручності вимови.
Акомодація— пристосування суміжних приголосних і голосних звуків один
до одного, внаслідок чого властивості приголосного поширюються на
голосний.
Асиміляція або уподібнення — у мовознавстві, уподібнення звука до
сусіднього як в умовах його творення (артикуляції), так і в акустичному
відношенні.
Дисиміляція — комбінаторний фонетичний процес — заміна одного із двох
однакових щодо способу творення приголосних звуків у межах одного слова
на інший звук, відмінний щодо способу творення. Дисиміляція може
відбуватися з голосними і з приголосними.
Гаплологія — спрощення звукового складу слова внаслідок дисимілятивного
випадання одного з двох сусідніх близьких за звучанням складів
Дієреза— випадання приголосного при словотворі або відмінюванні;
спрощення в групах приголосних для зручності вимови.
Епентеза— поява у словах додаткового звука; протилежне дієрезі явище.
Метатеза— перестановка звуків, рідше складів у слові. Зумовлена
намаганням уникнути важковимовних або не властивих даній мові
звукосполучень.
Субституція — у мовознавстві заміна в запозичених словах чужого звука
своїм.
Фонологія — розділ мовознавства, що вивчає звуки з погляду їхнього
функціонування у мові.
Фонема — найменша структурно-семантична звукова одиниця, що здатна
виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і
розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.
Диференційні ознаки - ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи
морфем.
Інтегральні ознаки фонеми — ті, які не розрізняють значення слів, морфем
Сильна позиція — позиція, в якій протиставлення і розрізнення фонем
досягають найбільшої сили.
Слабка позиція — позиція, в якій протиставлення фонем неповне або зникає
зовсім, тобто нейтралізується.
Варіантами фонеми вважаються такі її видозміни, які за своїм звучанням
збігаються з будь-якої іншої фонемой даного мови, наприклад кінцевий
приголосний в слові
Варіації фонем - це індивідуальні, територіальні й позиційні видозміни
фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють сприймання.

Практична №4
Лексикологія — розділ мовознавства, що вивчає лексику, лексеми як
визначальні структурно-семантичні одиниці мови, їх функціональні
можливості, висвітлює процес формування словникового складу в соціально-
історичному, національному контексті.
Семасіологія - розділ мовознавства, що вивчає лексичні значення мовних
одиниць — окремих слів, фразеологізмів і т. ін. та зміни значень;
Ономасіологія — підрозділ лінгвістики, який вивчає процеси найменування.
Слово - мовна одиниця, що являє собою звукове вираження поняття про
предмет або явище об'єктивного світу
Лексема — слово як самостійна значеннєва одиниця, яку в мовознавстві
розглядають у сукупності всіх своїх форм і значень.
Повнозначні слова — основний структурно-семантичний клас слів, які
характеризуються номінативною функцією
Вказівними словами бувають: вказівні займенники цей, той, такий, стільки;
означальні займенники весь, всякий, кожний; вказівні прислівники так,
настільки, там, тут, туди, звідти, тоді, доти, тому.
Слова, які не мають лексичного значення і виконують у мові допоміжну
роль, називаються службовими.
Вигук — незмінювана особлива частина мови, яка виражає почуття,
волевиявлення мовця, не називаючи їх. Наприклад, ой, ах, ого-го, ну, гей,
алло, гайда.
Віднесеність слова до предмета називають денотативним значенням
Сигніфікативне значення – це відношення словесного знаку до сигніфіката
(поняття).
Конотативними вважаються значення слів із пестливо-зменшувальною
(демінутивною) та згрубіло-збільшувальною (аугментативною) семантикою.
Такі слова вживаються і для передачі емоційного настрою мовця, і для
вираження ним своєї оцінки предмета, явища, якості чи дії, про які йдеться.
Пряме значення слова — це його основне лексичне значення. Найчастіше
пряме значення є первинним, тобто тим, що вперше стало назвою.
Переносне значення — похідне, вторинне значення, що розвинулося з
прямого лексичного значення слова на основі просторової, часової, логічної
чи іншої співвіднесеності понять.
Узуальнимі - називаються лексичні значення слів, усталені, що закріпилися в
мові, що фіксуються і описувані в тлумачних словниках.
Контекстуальне значення слова - це значення, яке реалізується тільки у
певному контексті і яке не фіксується у словниках.
Вільні значення.
Вживання цих значень не має жодних, крім логічних, обмежень. Так,
зокрема, номінативне значення є вільним, бо воно може вільно поєднуватися
з певним колом слів (тут обмеження на сполучуваність мають предметно-
логічний характер).
Зв'язані значення.
Ці значення можуть реалізуватися за певних синтагматичних умов. Серед
зв'язаних значень розрізняють фразеологічно зв'язані, синтаксично і
конструктивно зумовлені.
Фразеологічно зв'язані значення - значення слова, які реалізуються лише в
певних сполученнях.
Синтаксично зумовлені значення - значення, які реалізуються тільки в певній
синтаксичній позиції.
Конструктивно зумовлені значення - це такі значення, які реалізуються лише
в певних конструкціях.
Багатозначність або Полісемія— наявність у мовній одиниці (слові,
фраземі, граматичній формі, синтаксичній конструкції) кількох значень.
Перенесення за подібністю називається метафоричним (від гр. metaphor а
"переміщення"). Метафора за своєю суттю є прихованим порівнянням
(скороченим порівнянням).
Перенесення за функцією - перенесення, за якого речі можуть бути
абсолютно різні, головне, щоб вони виконували однакові чи подібні функції.
Перенесення за суміжністю називається метонімічним (від гр. metonymia
"перейменування"). Суміжність може бути просторовою (уважна аудиторія,
школа на канікулах), часовою (літературний вечір), причиново-наслідковою
(чудовий переклад, вивчення словотвору).
Семема (лексико-семантичний варіант) — це варіанти в плані змісту, які є
різними значеннями багатозначного слова. Сема — це формальний варіант,
тобто варіант у плані вираження.
Архісема — сема, спільна для певного лексико-семантичного поля чи
тематичної групи (час, погода, переміщення, почуття тощо).
Диференційна сема — сема, за якою розрізняють значення (диференційною
семою для йти і бігти є інтенсивність, для йти і ходити —
односпрямованість/різноспрямованість).
Омоніми — це слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне
значення.
Повні (абсолютні) — омоніми, у яких збігається уся система форм.
Наприклад, ключ (від замка́) — ключ (джерело).
Неповні (часткові) — омоніми, у яких збігаються за звучанням не всі форми.
Гомогенні омоніми, або етимологічні — омоніми, які виникли внаслідок
розпаду одного слова на два. Такий розпад зумовлений втратою зв'язків між
окремими значеннями колись багатозначного слова.
Гетерогенні омоніми— омоніми, які виникли внаслідок збігу етимологічного
значення різних слів.
Омофони — слова, які вимовляються однаково, але мають різні значення й
написання.
Омографи — слова, що мають однакове написання, але різне звучання і
значення.
Омоформи (граматичні омоніми) — це слова, звучання яких збігається лише
в окремих граматичних формах (покласти на віз — віз дрова)
Міжмовні омоніми — це пари слів або фраз із різних мов або діалектів, які
мають однаковий вигляд або однакове звучання, але означають різні речі.
Синоніми — слова однієї частини мови, різні за звучанням і написанням, які
мають дуже близьке або тотожне лексичне значення.
Синонімічний ряд — це група слів, що об'єднані спільним основним
значенням.
Домінанта — стрижневе слово синонімічного ряду, найбільш загальне за
лексичним значенням, навколо якого групуються інші слова-синоніми.
Абсолютні синоніми – слова, тотожні щодо свого лексичного значення й
емоційно-експресивного забарвлення
Часткові синоніми – синоніми, які не повністю збігаються. Вони можуть
різнитися відтінками значень, емоційно-експресивним забарвленням,
стилістичними функціями.
Семантичні, або ідеографічні синоніми – синоніми, які різняться відтінками
значень. Наприклад: шлях і дорога (шлях – це велика проїзна дорога, тоді як
дорога – будь-яке місце для проїзду й місце для проходу, навіть дуже вузьке).
Стилістичні (емоційно-експресивні) синоніми – синоніми, які різняться
емоційно-експресивним забарвленням.
Семантико-стилістичні синоніми – синоніми, як і одночасно різняться
відтінками значень і стилістичним забарвленням, тобто поєднують ознаки
першої й другої групи.
Гіперонім— слово з ширшим значенням, яке виражає загальне, родове
поняття, назва класу (множини) предметів (властивостей, ознак).
Гіпонім— слово з вужчим значенням, яке називає предмет (властивість,
ознака) як елемент класу (множини).
Антоніми — слова, протилежні за значенням.
Контрарні антоніми виражають якісну протиставленість і утворюють граду-
альні опозиції.
Комплементарні антоніми позначають два взаємодоповнювальні видові
поняття, які разом становлять певне родове поняття, без проміжних ланок:
живий — мертвий, зрячий — сліпий.
Контрадикторні антоніми один із членів утворюється за допомогою
префікса не- і не має точної визначеності: молодий - немолодий (середніх літ,
літній, старий)
Векторні антоніми виражають протилежну спрямованість дій, ознак,
властивостей: в'їжджати - виїжджати, збирати – розбирати.
Енантіосемія або антилогія – це мовне явище, під час якого одне слово
(фраза) набуває різних, іноді протилежних значень.
Конверсиви - вид антонімів. Це обов'язково різні слова, але відносяться вони
до одного й того ж предмету з різних точок зору.
Фразеологія — розділ мовознавства, у якому вивчаються лексично
неподільні поєднання слів. Фразеологією називають також сукупність
властивих мові усталених зворотів і висловів.
Фразеологізм — стійке словосполучення, що виступає в мові як неподільний
за значенням вислів.
Фразеологічні зрощення (ідіоми) – це стійкі словосполучення, які
представляють собою семантично неподільне ціле; на відміну від
фразеологічних єдностей, вони абсолютно демотивовані, тобто значення
цілого не виводиться із значень окремих слів, що входять до складу даного
фразеологічного зрощення.
Фразеологічні єдності – стійкі словосполучення, зміст яких певною мірою
зумовлений значеннями слів-компонентів: тримати камінь за пазухою, ложка
дьогтю в бочці меду.
Фразеологічні сполучення – стійкі вислови, до складу яких увіходять слова з
вільним і фразеологічно зв’язаним значенням. У них цілісне значення
випливає з семантики окремих слів: здобути перемогу; делікатне питання..
Фразеологічні вирази — це стійкі поєднання слів, які, проте, на відміну від
власне фразеологізмів, не мають цілісного значення. У них виділяються
окремі члени речення, як і в будь-яких словосполученнях. До них належать
прислів'я і приказки, крилаті слова, мовні кліше.

Практична №5
Граматика - сукупність правил зміни слів і сполучуваності морфів у слова,
слів у словосполучення і речення, тобто поєднання елементів нижчого рангу
у значеннєві одиниці вищого рангу з метою реалізації комунікативної і
пізнавальної (когнітивної) функції мови.
Граматика - це наука, вчення про її об'єкт, розділ мовознавства, що вивчає
закономірності та особливості будови і форми слів, словосполучень, речень і
тексту.
Морфологія — розділ граматики, в якому вивчають явища, що
характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це
вчення про будову та граматичні класи слів, граматичні категорії і систему
словозміни їх.
Синтаксис — розділ граматики, що вивчає граматичну будову
словосполучень та речень у мові.
Граматичне значення - узагальнене (абстрактне) мовне значення, яке
властиве рядам слів, словоформ, синтаксичних конструкцій і яке має в мові
регулярне (стандартне) вираження.
Дериваційні значення - це незмінні, постійні показники слова, що дають йому
певну граматичну класифікацію. Так, значення роду іменників, виду дієслів,
перехідності, зворотності є дериваційними.
Реляційні значення є змінними. Вони видозмінюються від однієї словоформи
до іншої. Реляційні значення використовуються мовою для зв'язку слів у
реченні.
Модальні значення виражають відношення людини до висловленої думки і до
об'єктивного світу - ствердження, заперечення, умовність, бажаність,
запитання, волевиявлення тощо.
Граматична форма слова - єдність граматичного значення і засобів його
вираження; співвіднесеність певного граматичного змісту з певним
граматичним способом у їх єдності.
Синтетичні форми - форми, в яких граматичне значення виражене в межах
слова, тобто лексичне й граматичне значення синтезовані в одній формі.
Аналітичні форми - форми, в яких лексичне і граматичне значення виражені
різними словами: лексичне - самостійним словом, а граматичне - службовим.
Парадигма — у широкому сенсі — будь-який клас лінгвістичних одиниць,
протиставлених одна одній і в той же час об'єднаних за наявністю спільної
ознаки, або спільних асоціацій. Найчастіше — сукупність мовних одиниць,
пов'язаних парадигматичними відношеннями.
Граматична категорія — система протиставлених одна одній граматичних
величин, тобто граматичних форм з однорідним значенням.
Класифікаційні (словотворчі, дериваційні) категорії - це такі, члени яких
виступають як рубрики класифікації слів.
Словозмінні (релятивні) категорії - граматичні категорії, яких слово може
набувати залежно від іншого слова, з яким воно поєднується в реченні. До
словозмінних належить категорія роду прикметників, бо прикметники не
класифікуються, а відмінюються за родами і родова форма прикметника
залежить від поєднуваного з ним іменника (великий успіх, велика справа,
велике враження).
Синтаксичні категорії - це категорії, що онтологічно відображають сутність
речення: його формальну організованість, семантичну структуру,
комунікативну семантику тощо
Категорія роду-граматична категорія, яка полягає в розподілі слів або форм
за двома чи трьома класами, традиційно співвідносними з ознаками статі або
їх відсутністю.
Категорія числа - граматична категорія, яка виражає кількісні
характеристики предметів думки.
Категорія відмінка - граматична категорія імені, яка виражає його
синтаксичні відношення до інших слів висловлювання.
Категорія означеності/неозначеності (детермінації) - граматична категорія,
яка вказує на те, чи мислиться ім'я предмета як єдине в описуваній ситуації
(означеність) чи як таке, що належить до класу подібних йому феноменів
(неозначеність).
Категорія ступеня якості (порівняння) - граматична категорія, яка виражає
ступінь якості, що характеризує предмет чи дію.
Категорія виду (аспектуальності) - граматична категорія дієслова, яка
узагальнено вказує на протікання дії в часі.
Категорія часу - граматична категорія дієслова, яка є специфічним мовним
відображенням об'єктивного часу і служить для темпоральної локалізації
події або стану, про які йдеться в реченні.
Категорія способу - граматична категорія, яка виражає відношення названої
дієсловом дії до дійсності з погляду мовця.
Категорія стану - граматична категорія дієслова, що виражає суб'єктно-
об'єктні відношення.
Категорія особи - граматична категорія дієслова, яка позначає відношення
суб'єкта дії до мовця.
Частини мови — це слова, що характеризуються спільними лексичними
ознаками, властивими їм граматичними категоріями, синтаксичними
функціями і засобами словотвору.
Семантичний критерій - критерій, який передбачає віднесення до однієї
частини мови слів із спільним загальним граматичним значенням, як,
наприклад, предметність, дія, якість тощо.
Морфологічний критерій - критерій, за яким до уваги береться своєрідність
змінювання слів, тобто інвентар їх форм і парадигм, які є виразниками
певних морфологічних категорій. Так, наприклад, іменники змінюються за
відмінками і числами, дієслова - за особами і часами, прислівники не
змінюються.
Синтаксичний критерій - критерій, за яким до однієї частини мови відносять
слова, здатні стояти в реченні в однакових синтаксичних позиціях і
виконувати однакові синтаксичні функції (йдеться головним чином про
первинні синтаксичні функції).
Словотвірний критерій - критерій, за яким для кожної частини мови
виділяють властивий тільки їй набір словотвірних моделей та інвентар
словотвірних засобів. В українській мові можна назвати ряд словотвірних
афіксів, наявність яких засвідчує належність слова до групи іменників: -тель,
-ник, -щик, -ар тощо.
Словосполучення – це синтаксична одиниця, яка утворюється поєднанням
двох або більше повнозначних слів, одне з яких – головне, а інше – залежне.
Предикативний зв'язок - це зв'язок між підметом і присудком, який є
реченнєво-твірним зв'язком, що формує структурну основу простого
двоскладного речення.
Сурядний зв'язок - синтаксичний зв'язок, що поєднує граматично рівноправні
компоненти в словосполученні, простому та складному реченні.
Підрядний зв'язок - синтаксичний зв'язок, що вказує на граматичну
залежність одного компонента від іншого в реченні чи словосполученні.
Узгодження — тип підрядного зв'язку між головним і залежним словами у
словосполученні, коли форма залежного слова відповідає формі головного,
тобто узгоджується з ним у роді, числі, відмінку.
Керування — тип підрядного зв'язку між складниками словосполучення, за
якого залежне слово (без прийменника чи з прийменником) ставлять у
певному відмінку, якого потребує головне слово.
Прилягання — вид підрядного синтаксичного зв'язку між словами в реченні,
при якому залежне слово пов'язане з головним інтонаційно, за змістом і за
допомогою порядку слів, а не граматичних форм, як при узгодженні й
керуванні.
Тяжіння — це узгодження предикативного означення з підметом. Зі
смислового боку цей зв'язок означає, яким є предмет, виражений підметом, у
момент здійснення позначуваної присудком дії.
Замикання — синтаксична побудова, яка вимагає дистантного розташування
найтісніше пов'язаних слів.
Ізафет — атрибутивне словосполучення, яке складається з двох іменників, пе
рший з яких є означенням,показник зв'язку знаходиться в другому (головном
у, трижневому) слові.
Інкорпорація — поєднання слів-коренів, сукупність яких оформляється
службовими елементами, синтаксичну побудову в одному злитому вигляді,
яка зовнішньо подібна до слова з одним закінченим змістом.
Речення — це синтаксична одиниця, що виражає певну думку, має
інтонаційну та смислову завершеність і служить для спілкування.
Висловлювання — мовленнєвий твір, створений мовцем у процесі
конкретного мовленнєвого акту.
Комунікативність речення (та функціональних замінників речення) полягає в
тому, що воно виступає засобом спілкування носіїв мови, засобом
формування, вираження думки, почувань, емоцій.
Предикативність – це віднесеність змісту речення до об'єктивної реальності.
Це комплексна категорія, що виражає співвіднесеність змісту речення з
реальною дійсністю і відбивається у зв'язку підмета і присудка, які
становлять граматичну основу речення.
Модальність— це функціонально-семантична категорія, яка виражає
відношення змісту висловлювання до дійсності, тобто це ставлення мовця
(того хто говорить) до змісту висловлювання. Модальність є істотною
ознакою речення.
Інтонаційна оформленість (завершеність) – це засіб оформлення речення та
водночас його відмежування від інших речень у мовному потоці.
Структурна цілісність – кожне речення будується за певним структурним
зразком, у його основі лежить якась структурна модель.
Просте речення має в своєму складі одну граматичну основу, виражену
сполученням підмета й присудка або лише одним головним членом.
Двоскладне речення — просте речення, що складається з підмета і присудка,
поєднаних предикат. зв'язком, та синтаксично залежних від них компонентів.
Односкладні речення — це такі речення, граматична основа яких має у
своєму складі лише один головний член (підмет або присудок), причому
зміст речення залишається зрозумілим і без другого головного члена.
Поширене речення це, якщо в реченні, крім головного, є хоча б один
другорядний член.
Якщо в реченні є лише підмет та присудок, воно вважається непоширеним.
У повних реченнях наявні всі головні та другорядні члени, необхідні для
завершеності будови і повноти вираження значення
Неповні речення — це речення, в яких пропущено один чи декілька
потрібних для його структури членів, що встановлюється з попереднього
речення чи ситуації мовлення.
Складносурядне речення (ССР) — складне речення, в якому прості (сурядні)
речення рівноправні за змістом і пов'язані сурядними сполучниками.
Складнопідрядне речення – це речення, частини якого нерівноправні за
смислом і поєднані сурядним зв'язком за допомогою сполучників підрядності
або за допомогою сполучного слова. Одна з частин складнопідрядного
речення є головною, інша – залежною.
Речення, в якому про щось розповідається або повідомляється, називається
розповідним. У кінці розповідного речення ставиться крапка.
Речення, в якому про щось запитується, називається питальним. У кінці
питального речення ставиться знак питання.
Спонукальним називається речення, у якому висловлюється прохання, наказ,
заклик до дії, побажання, дозвіл, заборона тощо.
Стверджувальні речення - речення, в яких стверджується те, що
висловлюється про предмет мовлення (думки).
Заперечні речення— це такі речення, в яких заперечується те, що говориться
в присудку, або заперечується будь-який інший член речення, його ознака,
властивості.
Якщо речення вимовляються з підсиленою, напруженою інтонацією, вони
називаються окличними. На письмі в кінці таких речень ставимо знак оклику.
Речення зі звичайною інтонацією належать до неокличних.
Актуальне членування речення — це членування речення за змістом на дві
частини: предмет мовлення й те, що про нього говориться.
Тема — компонент актуального членування речення, вихідний пункт
повідомлення – те, відносно чого дещо стверджується в даному реченні.
Рема - компонент актуального членування речення, те, що стверджується або
запитується про вихідний пункт повідомлення — тему і створює
предикативність, закінчене вираження думки.

Практична №6
Генеалогічна класифікація мов — класифікація мов, в основу якої покладено
принцип їхньої спорідненості
Мовна сім'я — група мов, пов'язаних походженням від єдиної спільної мови
(батьківської), тобто прото-мови.
За генеалогічною класифікацією мови світу поділяють
на сім'ї (максимальні об'єднання споріднених мов), сім'ї на групи (гілки), гру
пи — на підгрупи, а вже в підгрупах виділяють конкретні мови.
Індоєвропейські мови — найпоширеніша сім'я споріднених мов родом із
Західної та Південної Євразії, які вважаються нащадками
праіндоєвропейської. Представлена на всіх населених континентах Землі,
число носіїв перевищує 2,5 млрд. За гіпотезами деяких сучасних лінгвістів, є
частиною макросім'ї ностратичних мов.
Мови германської групи у спілкуванні використовують понад 550 мільйонів
людей. Найпоширеніші з них -- англійська та німецька.
Германські мови традиційно поділяються на три підгрупи:

 - північна підгрупа: також відома, як скандинавська підгрупа. До її

складу входять шведська і діалекти (ґетамол, норлендска, ельвдалск т.
і.), данська, норвезькі офіційні мови а діалекти (букмол, нюношк,
ріксмол, трендешк, нордношк і т. д.), ісландська, фарерська мови.
 - західна підгрупа: мовами, що належать до цієї групи є англійська,
фризька, люксембурзька, нідерландська, німецька, їдиш, африкаанс.
 - східна підгрупа: до цієї підгрупи належать згаслі германські мови --
готська, бургундська, вандальська, гепідська, герульська мови.

Романська група мов пов'язана спільним походженням від латинської мови.

ЦЕНТРАЛЬНА ПІДГРУПА. До неї належать французька, італійська, ретором
анська та сардинська мови.
ЗАХІДНА ПІДГРУПА. До неї належать іспанська,португальська,каталонська
та провансальська мови.
СХІДНА(БАЛКАНОРОМАНСЬКА)ПІДГРУПА.ДО неї належать румунська
та молдавська мови.

Слов'янськими мовами користуються 290 млн. 475 тис.осіб (1985 p.). Виділя-
ють три підгрупи слов'янських мов: східну, західну і південну.
СХІДНА ПІДГРУПА. ДО неї належать українська, російська
та білоруська мови.
ЗАХІДНА ПІДГРУПА. ДО неї належать польська, чеська,
словацька, кашубська, лужицька і мертві полабська та поморська мови.
ПІВДЕННА ПІДГРУПА. ДО неї належать болгарська, македонська, сербська,
словенська і мертва старослов'янська мови.
Ізольована мова або мовний ізолят — природна мова не пов'язана з іншими
мовами генеалогічними зв'язками, тобто така, що не має спільного предка з
жодною іншою мовою.
 аквітанська мова
 корейська мова
 яґанська мова
 нівхська мова
 мова хадза
Макросім'я — структурна одиниця в лінгвістиці, що включає у себе кілька
мовних сімей. Об'єднання декількох сімей в одну велику макросім'ю зазвичай
ґрунтується лише на теоріях, і тому сприймається багатьма лінгвістами
неоднозначно.
Типологічна класифікація мов — класифікація мов світу на основі виявлення
подібностей і відмінностей, що притаманні мовній будові як найважливіші
властивості мови, але які не залежать від генетичної спорідненості мов.
Ізолятивні (кореневі) мови - мови, які не мають афіксів і граматичні значення
виражають способом прилягання одних слів до інших або за допомогою
службових слів. У цих мовах немає різниці між коренем і словом. Звідси й
назва кореневі мови.
Аглютинативні мови — мови, в яких граматичні форми й похідні слова
утворюються додаванням однозначних афіксів до незмінюваних основ слів.
Інкорпоративні, або полісинтетичні мови - мови, в яких різні частини
висловлення у вигляді аморфних слів-основ (коренів) об'єднані в єдині
складні комплекси, сукупність яких оформляється службовими елементами.
Флективні мови — мови, в яких у вираженні граматичних значень провідну
роль відіграє флексія (закінчення)
До синтетичних мов належать українська, російська, білоруська, польська,
чеська, литовська, німецька, старослов'янська, санскрит, давньогрецька,
латинська, готська та ін. Аналітичними мовами є всі романські, англійська,
датська, таджицька, новоперська, гінді, урду та ін