Поняття про мовознавство

Поняття про синхронію та діахронію

1) синхронії як аспекта лінгвістичного дослідження, що передбачає вивчення стану певної
мови у даний конкретний невеликий відрізок часу, протягом якого мова начебто не
змінюється; стан мови на певному етапі її існування; як просте відображення наявного
порядку речей, синхронічний закон лише констатує певний стан
2) діахронії як протилежного синхронії аспекту дослідження, спрямованого на вивчення
мови чи її явищ і елементів у процесі їхнього історичного розвитку; стан мови в її
історичному розвиткові, русі; Діахронія, навпаки, передбачає динамічний чинник, що
зумовлює певний наслідок
Тут ми вертаємося до вже сформульованого принципу: система ніколи не змінюється
безпосередньо; сама по собі вона незмінна; зазнають змін лише деякі елементи
незалежно від зв’язків, що єднають їх у сукупність
Синхронічна лінґвістика має вивчати логічні та психологічні відношення, які поєднують
елементи, що співіснують і утворюють систему; вона розглядає їх відношення такими, як
вони сприймаються однією колективною свідомістю. Діахронічна лінґвістика, навпаки, має
вивчати відношення, які поєднують послідовні в часі елементи, що не сприймаються тією
самою колективною свідомістю; тобто елементи, що послідовно замінюють один одного і
не утворюють у своїй сукупності системи.

Функції мови
Функції – ролі які виконує мова в суспільстві
Основні її функції — оформлення думок (мислетворча функція) і міжлюдське спілкування
(комунікативна функція). Мова однаково спрямована як у внутрішній, психічний, так і в
зовнішній, соціальний світ людини. Завдяки цьому вона виконує визначальні особи стісні і
суспільні функції. Для суспільства особливо важливі такі функції мови:
- об'єднавча — мова об'єднує людей, створює в них відчуття групової єдності,
групової ідентичності і, отже, сприяє перетворенню населення на суспільство;
- організуюча — мова виступає засобом планування, мобілізації зусиль, адекватного
передавання волі від одних структур суспільства до інших;
- інформаційна — мова забезпечує «здатність підтримувати й відтворювати високу
інтенсивність внутрішніх зв'язків»3 , якими поширюються інтелектуальні й моральні
імпульси, що пронизують усе суспільство;
- когнітивна — мова є засобом пізнання та освоєння навколишнього світу й
поширення набутих знань серед членів усього суспільства;
- акумулятивна — мова нагромаджує, зберігає й передає життєво важливий
суспільно-історичний досвід від покоління до покоління.
- Імпресивна – вплив на слухача з метою спонукання до дії
- Експресивна – свідчення про внутрішній стан мовця
- Фатична – налагодження контакту між людьми
- Естетична – задоволення естетичних почуттів слухача
 - предикативну — цю функцію виконує речення, воно висловлює закінчену думку
- метамовна – вивчення мови за допомогою мови, вираження однієї мови через
іншу

Мова і мовлення
Мова — це система одиниць спілкування і правил їхнього функціонування, тобто, мова —
це інвентар (словник) і граматика, які існують у потенційній можливості. Мовлення —
конкретно застосована мова, засоби спілкування в їхній реалізації. Під мовленням
розуміють сам процес говоріння і результат цього процесу. Якщо мова — це система, вона
статична, то мовлення — це процес говоріння і результат
1) Мова – це абстракція; мовлення – конкретне спілкування, воно існує в говорінні і
сприйманні та текстах
2) Мова – явище незалежне від індивіда, воно належить суспільству; мовлення –
індивідуальне, його кожен може творити по-своєму, але в межах мови
3) Мова – досить стабільна; мовлення – змінне, динамічне
4) Мова має ієрархічну організацію, систему; мовлення має лінійний характер, де
кожен елемент іде один за одним
Мова реалізується в мовленні; мовлення формує і живить мову. Мова не існує без
мовлення, і мовлення не існує без мови – одне без одного вони мертві.

Мова і мислення. Їхній взаємозв’язок. Типи мислення.

Притаманність мові мислетворчої функції свідчить про взаємопов’язаність і
взаємозумовленість мови і мислення. Проте ототожнювати одне з одним — означає не
бачити специфічних ознак, а розривати їх — означає допускати самостійне існування
мислення без мови. Мова — це суспільне явище. Мова існує та змінюється разом з
розвитком суспільства. Мова — це інструмент, за допомогою якого відбувається обмін
думками.
Мислення — це психофізичний процес відображення мозком людини дійсності в
поняттях, судженнях та умовиводах. Розрізняють логічне, абстрактне, технічне та образне
мислення. Сутність мови полягає у тому, що вона бере участь у всіх видах мислення.
Думки формуються завдяки слову і в слові. Будь-яка думка має знайти своє словесне
вираження, що свідчить про те, що мова і мислення пов’язані між собою, але не тотожні. З
одного боку, немає слова, словосполучення, речення, які б не виражали думки, але, з
іншого боку, мова не тотожня мисленню, а лише один з найголовніших його інструментів.
Формування думок:
- Виникнення почуттів і спонук під впливом якихось подразників
- На межі підсвідомості і свідомості вони переходять в уявлення образ,
трансформуються у внутрішнє мовлення
- У свідомості перетрансформовується у зовнішнє мовлення
Мова — матеріальна, а мислення — ідеальне. Ми мислимо для того, щоб пізнати і
зрозуміти, а говоримо для того, щоб передати наші думки, почуття та побажання. Мова
також визначає стратегію мислення, його техніку, підхід до явищ.

Мова як універсальна знакова система. Характеристика мовного

знака
Мова система неоднорідна – поєднуються взаємозалежні елементи різного характеру, які
утворюють підсистеми (слова і лексична і граматична), відкрита (дозволяє і включати
елементи і виключати)
У широкому розумінні знаками мови, або лінгвістичними знаками, є всі ті мовні одиниці —
звуки (навіть букви), морфеми, слова, словосполучення і речення, які різняться поміж
собою своєрідністю функції і певним сталим місцем в системі мови. Знаками мови
виступають лише ті її елементи, яким властива функція називання, або номінативна
функція. Номінативну функцію виконують слова і такі сполучення слів, які значенням рівні
окремому слову. Найголовніші диференціальні властивості мовних знаків полягають у
тому, що ці знаки:
1) матеріальні одиниці, бо складаються зі звуків або навіть одного звука. Тим самим їх
можемо вимовляти і чути;
2) соціальні за призначенням одиниці, що знаходять свій вияв у закріплених за ними
смислових значеннях. Тільки тому, що мовний має певне значення, яке усвідомлюється
всім колективом, робить його спільним для членів певного соціуму. Отже, він може
служити засобом комунікації та інформації;
3) повторювані елементи мови. Саме функціонування мови немислиме без повторення
тих самих мовних знаків, що здійснюється у різній послідовності і в різному кількісному
виявленні

Система та структура мови

При визначенні поняття мовної системи особливо підкреслюються такі її властивості, як
цілісність, наявність закономірних зв'язків і відносин між елементами. Закономірність
зв'язків і відносин між елементами мовної системи передбачає наявність певних правил
організації одиниць мови як елементів системи.
Якщо під системою мови зазвичай розуміється організована сукупність взаємопов'язаних
його елементів, то структурою мови прийнято називати організацію елементів в мовній
системі, існуючі відносини між ними, регулюються діючими правилами.
Мова як загальна система включає в себе все різноманіття мовних елементів - конкретні
одиниці і всілякі їх об'єднання, типи, розряди і т.д. Різні конкретні об'єднання мовних
одиниць, пов'язана спільністю певних ознак, входять в загальну систему мови як її
приватні системи, або підсистеми. Система кожної мови "обіймає безліч приватних
систем, в різному ступені між собою пов'язаних"
Кожна система має свою структуру. Структура — це спосіб організації системи, її внутрішня
будова.
Мовні рівні, одиниці мови та їхні функції.
Рівні мови та їх структурні елементи:

 фонологічний (фонема) – це одностороння одиниця, яка виконує побудовчу

(конститутивну) функцію: будує морфеми. Одностороння вона тому, що має
тільки звукову оболонку і не виражає ніякого змісту (такий погляд у традиційній
лінгвістиці, тоді як суґестивна лінгвістика чи фоносемантика вважає цю одиницю
двосторонньою).
 морфологічний (морфема) – двостороння одиниця, яка теж виконує
конститутивну функцію: з неї будуються лексеми. Двостороння вона тому, що
має: 1) звукову оболонку, 2) здатність виражати або фрагмент лексичного
значення, або граматичне значення: (зак. - а може виражати граматичне значення жін. рід,
однина, Н.в. (рука, голова), а суф. - ик – фрагмент лексичного значення ‘маленький’ (столик,
дощик).)
 лексико-семантичний (лексема) – двостороння одиниця яка виконує
конститутивну функцію (з лексем будуються речення), а також номінативну
функцію (називає предмети, дії, ознаки і т.д.). Двостороння вона тому, що має: 1)
звукову оболонку (наприклад, рука – звуки [р] [у] [к] [а]), 2) виражає лексичне значення
(наприклад, рука ‘верхня кінцівка тулуба людини’).
 синтаксичний (синтаксема, конструкція) – двостороння одиниця синтаксичного
рівня, яка виконує конститутивну функцію: будує текст. Двостороння вона тому,
що має: 1) звукову оболонку, 2) виражає смисл. У традиційній лінгвістиці цій
одиниці мови приписують виконання комунікативної функції.
одиниці нижчого рівня формують вищі рівні.
Так, зокрема, мова має чотирирівневу (чотириярусну) будову. Найнижчим рівнем є
фонологічний, далі йде морфологічний, відтак лексико-семантичний, і найвищим рівнем є
синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний — фонему, морфологічний •—
морфему, лексикосемантичний — лексему (слово), синтаксичний — речення. Усі названі рівні
становлять собою окремі системи і вивчаються окремими лінгвістичними науками:
фонологічний — фонологією, морфологічний — морфологією, лексико-семантичний —
лексикологією і синтаксичний — синтаксисом. Мовні рівні не є автономними, незалежними.
Вони взаємопов'язані. Із фонем будуються морфеми, з морфем — лексеми, з лексем — речення.
Отже, мова складається з чотирьох систем, які утворюють загальну систему мови.

Типи відношень у структурі мови.

Ієрархічні зв’язки будують родо-видові відношення, відношення вищого до нижчого. Тому
саме вони пов’язують усі рівні в одну систему, де нижчий (наприклад, фонологічний
рівень) підпорядковується вищому (наприклад, морфологічному рівню). Ці зв’язки
функціонують і всередині структурних рівнів, наприклад, на лексико-семантичному рівні
вони вибудовують гіперо-гіпонімічні групи як тип родо-видових відношень: птах
(гіперонім) – сорока, ворона, горобець (гіпоніми).
Парадигматичні зв’язки – це ті відношення, які об’єднують одиниці мови в групи,
розряди, категорії. Вони теж характерні для усіх структурних рівнів мови. У їхній основі
лежить ознака подібності, усі члени парадигми (системи) вступають у парадигматичні
відношення за якоюсь спільною рисою. Це єдність однорідних елементів. Наприклад, усі
голосні становлять собою парадигму за спільною ознакою (це тональні звуки), тому всі
голосні як члени системи перебувають між собою у парадигматичних відношеннях. Тоді
ми виокремлюємо дві парадигми: загальні та власні назви.
Синтагматичні відношення – це лінійні, горизонтальні відношення у системі мови, тобто
вони розгортаються у просторі та часі. Ці відношення характерні для усіх структурних
рівнів мови. У їхній основі лежить ознака відмінності. Це єдність різнорідних елементів.
Синтагматичні відношення дозволяють будувати складніші системи стосовно вихідних
одиниць. Наприклад, на фонетичному рівні дифтонги, трифтонги та африкати будуються
на базі синтагматичних відношень. На лексичному рівні синтагматичні відношення
дозволяють лінійно поєднувати елементи різних парадигм (корені, суфікси і т.д.) у складні
морфемні комплекси-лексеми, які називають об’єкти довколишнього світу: під-сніж-ник,
по-буд-ува-ти.
Асоціативні відношення – це відношення, які поєднують у свідомості мовця подібні за
ознаками предмети, явища дійсності. На базі цих відношень у мові творяться порівняння,
метафори, синекдохи, переносні значення слів.