1. Мова як знакова (семіотична) система.

Семіотика - це наука, яка вивчає знаки і знакові процеси.

Система - сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів.
Знак -материальний,
материальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета
і використовується для отримання, зберігання і передачі інформації.
У семіотиці як науці про знаки виділяються три аспекти функціонування і дослідження
знака: відношення знака до позначуваного (семантика), відношення знака до ін. знаків
(синтактика) і відношення знака до того, хто ним користується (прагматика).
Мовний знак - це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків
(фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних знаків.
Види знаків: 1. знаки-індекси - безпосередньо вказують на позначуваний ними предмет. У
цьому випадку між знаком і предметом існує зв'язок, аналогічний зв'язку наслідку з
причиною. Наприклад, дим вказує на наявність вогню, зміна висоти ртутного стовпчика -
на відповідні зміни в атмосфері. 2.знаки-образи - мають певну подібність з відповідними
предметами. Наприклад, карта, план місцевості, картина, креслення. 3.знаки-символи -
фізично ніяк не пов'язані з предметами на які вони вказують. Тут зв'язок між знаком і
предметом складається або за угодою, або стихійно при формуванні мови і практичного її
засвоєння конкретною людиною. Саме ці знаки складають основу мови. Слова і є знаками.
Відмінність між знаками полягає в характері зв'язку, який може мати знак конкретного
виду з предметом. Кожний знак повинен вказувати на певний предмет і нести певну
інформацію про нього.
Властивості мовних знаків:
Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризуються такими рисами, як довільність
(умовність), тобто відсутність між позначувальним і позначуваним якогось природного
зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними), лінійність (звуки в слові вимовляють
один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються і просторовою
лінійністю), змінність.
Кожна мова є складною динамічною системою знаків, які належать до різних структурних
рівнів. У своїх безпосередніх природних виявах мовні знаки є усталеними в даній мові
артикуляційними звуковими актами, кожний з яких осмислюється носіями мови в
постійному зв’язку з якимсь класом позамовних явищ і може довільно відтворюватись і
комбінуватися з іншими знаками при необхідності позначення відповідних явищ. Мовні
одиниці різних структур, рівнів виявляють знакові властивості неоднакового характеру.
Найвиразніше специфіка мовного знака виявляється на структурному рівні слова. Кожне
слово — це окремий артикуляційний звуковий акт, яким у даній мові прийнято позначати
певний клас чи сукупність, як правило, близько пов’язаних між собою класів позамовних
явищ — об’єктивних предметів, процесів, властивостей та їх відображень у свідомості.
Завдання. Фердинан де Сосюр - швейцарський лінгвіст, засновник структуралізму. Його
вважають одним з основоположників сучасної лінгвістики й одним із найвидатніших
мовознавців XX століття. Серед найважливіших праць — «Курс загальної лінгвістики»
(виданий посмертно, 1916 року), перекладений багатьма мовами. Часто його називають
найважливішою лінгвістичною працею XX сторіччя. Найбільше враження справили три
ідеї Соссюра: про розмежування мови та мовлення, мову як систему знаків та розрізнення
синхронії й діахронії. Мовознавство XX сторіччя впевнилося в істотній різниці між двома
поняттями, запропонованими Фердинандом де Соссюром, — мовою та мовленням. Перед
лінгвістами постало питання: текст належить до явищ мови чи мовлення? Де його місце?
Соссюр порівнював людей зі словниками. Можна провести аналогію між людьми і
текстами: кожен з них є неповторним.
2. Мова як система і структура.
Структура мови — це спосіб організації системи, її внутрішня будова.
Мова має чотирирівневу будову Основні рівні мови - фонологічний, морфологічний,
лексико-семантичний і синтаксичний - не існують ізольовано один від одного. Вони
взаємодіють, унаслідок чого на їх стику виникають проміжні рівні - морфонологічний,
словотвірний і фразеологічний.
1. Найнижчим рівнем є фонологічний.
Фонема - найменша лінійно неподільна величина, що використовується для утворення,
розпізнавання й розрізнення морфем і слів в мовному потоці.Функції фонем:
Конститутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня; Дистинктивна - з
розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути
розщеплена на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну);
Делімітативна (розмежувальна) функція пов'язана з сигнальною вказівкою на межі слів і
морфем (пограничні сигнали); Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності
та виділеності слова, що досягається завдяки наголосу і сингармонізмові(процес
уподібнення голосних звуків афіксів голосним звукам кореня того самого слова (барабан)).
У мовленні виступають уже не фонеми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які
називаються варіантами фонем, або алофонами. Варіанти фонем, або алофони, потрібно
відрізняти від варіацій. Варіації - це індивідуальні, територіальні і позиційні видозміни
фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Із
синтагматичним аспектом фонем пов'язане поняття фонотактики, тобто закономірності
сполучування фонем.
2. Другий рівень морфологічний — це система механізмів мови, яка забезпечує побудову
словоформ та їх розуміння. Морфологія як наука вивчає структуру значеннєвих одиниць
мови, які за протяжністю не перевищують синтагматичного слова, тобто словоформи.
Об'єктом дослідження морфеміки є морфеми, їх формальні видозміни (аломорфи) та їх
лінійне поєднання.
Морфема — це абстрактний інваріант, який реалізується в мовленні у вигляді варіантів —
морфів. Морф — найкоротший мінімальний відрізок словоформи, або інакше —
текстового слова, що наділений самостійним значенням і певною формою. Морфема
реалізується в текстах як сукупність аломорфів.
Аломорф — морф певної морфеми, зовнішня несхожість якого порівняно з іншими
морфами тієї самої морфеми зумовлена фонемним складом сусідніх морфів, отже, тільки
його позицією в слові.
3. Найвищий рівень - синтаксичний.
Характерною ознакою сучасного синтаксису є системний підхід до вивчення головної
синтаксичної одиниці – речення, а також проблем, пов’язаних із системним дослідженням
речення, до яких належать такі: 1) проблема глибинного та поверхневого синтаксису, тобто
співвідношення семантичної і синтаксичної структури речення; 2) види синтаксичних
зв’язків; 3) синтаксичні трансформації речення та проблема синтаксичної парадигми,
тобто форм зміни одного й того самого речення; 4) комунікативно-семантичні типи речень;
5) синтаксична та семантична валентність, проблема обов’язкових і факультативних
елементів речення; 6) зв’язок і співвідношення логічних і синтаксичних структур; 7)
основні одиниці, категорії і закономірності побудови тексту.
Проміжні рівні мови:
Морфонологія у вузькому значенні вивчає варіювання фонем у морфах однієї морфеми,
тобто чергування фонем: друг - дружній, вузький - вужчий, мука - мучний – муці.
Морфонологія у широкому значенні досліджує фонологічний склад морфем і способи їх
розрізнення; видозміни морфем при їх сполучуваності в процесах формотворення і
словотворення, тобто стикові зміни морфем. Фонеми, які чергуються в морфах однієї
морфеми, називаються морфонемами. Дискусійним залишається і питання про належність
до морфонологічних засобів наголосу (у мовах із нефіксованим і рухомим наголосом
нерідко зміна граматичної форми слова за допомогою афікса чи флексії супроводжується
зміною наголосу (профессор – профессора).
Фразеологія як проміжний рівень мови знаходиться на стику лексико-семантичного і
синтаксичного рівнів. Особливість проміжних рівнів у тому, що вони не мають власної
одиниці. їхні одиниці виникають на одному рівні, а функціонують як одиниці іншого
рівня. Фразеологізми виникають у синтаксисі, а функціонують на рівних правах зі словом
у лексико-семантичній системі.
Словотвірний рівень міститься між морфологічним і лексико-семантичним основними
рівнями. Суть міжрівневих зв’язків тут полягає в тому, що основна одиниця
морфологічного рівня - морфема - використовується для творення одиниць лексико-
семантичного рівня - слів (лексем). Словотвір - утворення слів, що називаються
похідними і складними, на базі однокореневих слів, якими вони мотивовані, тобто
виводяться з них за значенням і за формою, за наявними в мові моделями (зразками) за
допомогою афіксації, словоскладання, конверсії (переходу з однієї частини мови в іншу) та
інших формальних засобів.
Емічна одиниця являє собою тип абстрактного об'єкта проаналізованого в лінгвістиці та
суміжних галузях. Емічні одиниці, як правило, є термінами з суфіксом -eme, такі як
phoneme (фонема), grapheme (графема) і morpheme (морфема). Nöth (1995) визначає емічну
одиницю як «інваріативну форму, отриману шляхом редукції класу варіантних форм або
обмеженого числа абстрактних одиниць». Варіативні форми називають етичними
одиницями. Це означає, що дану емічну одиницю вважають основним об'єктом, який
може мати кілька різних «поверхневих» представлень.
Різні етичні одиниці, які являють собою емічні одиниці певного виду, позначені
відповідними термінами з префіксом allo-, наприклад, allophon (аллофон), allograph
(аллограф), allomorphe (алломорф) (які є відповідниками фонемі, графемі, морфемі).
Відношення між емічною одиницею і відповідною етичною формою іноді називають алло-
емічним відношенням.
Перша «емічна одниця», досліджена в кінці 19-го століття, була фонема. Цей термін
спочатку використовувався для позначення мовного звуку, але згодом його
використовували для позначення абстрактного поняття й користуються ним донині. Слово
походить від грец. phōnēma, що означає «той , що звучить», від дієслова phōneō, «звук»,
який приходить в свою чергу, від іменника phōnē, «звук». Інші емічні одиниці, такі як
морфема і графема, мають у своїй назві суфікс -eme за аналогією з фонемою. Сучасні
терміни «емічна одиниця» і «етична одиниця» були введені Кеннетом Пайком (1954).
Префікс allo- використовують в таких термінах, як allophone (аллофон) від
давньогрецького ἄλλος, що означає «інший».
Завдання. Синтагматика — один із двох системних аспектів у вивченні мови, який
розглядає відношення між послідовно розташованими одиницями за їхнього
безпосереднього поєднання в реальному потоці мовлення або в тексті, тобто
сполучуваність мовних одиниць.
Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність
мовних елементів поєднуватися. Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні
явища, як асиміляція, акомодація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні
відношення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем.
Парадигматика — розділ мовознавства, протилежний синтагматиці, який вивчає
парадигматичні відношення. Парадигма — система морфологічних одиниць, що входять
до одного морфологічного категоріального ряду. Тобто, парадигма — це набір усіх
граматичних форм однієї лексеми.
Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що грунтуються на
подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови.
Парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими
звуками; в граматиці — між відмінковими формами слів; в лексико-семантичній системі
— це синонімічні, антонімічні та інші відношення.
3. Антиномії: як утворено цей термін?
Антиномія - суперечність між двома однаково сильними твердженнями, що не піддаються
а-ні остаточному ствердженню, а-ні остаточному запереченню. Вчення про антиномії
запропонував Кант, який увів чотири головні антиномії:
1. "Світ обмежений в просторі і в часі", - і навпаки: "світ не має ні початку, ні кінця"
2. "Все у світі складається з неподільних атомів", - і навпаки: "в світі нема нічого
неподільного а все ділиться безкінечно". Цю другу антиномію сучасна наука усунула,
виявивши, що в світі нема неподільних атомів і що атоми всякої матерії - це тільки
згустки енергії, що може безкінечно зростати й зменшуватися.
3. "У світі існує свобода вибору і свобода волі", - і навпаки: "в світі існує лише сама
необхідність"
4. "У початку світових причини знаходиться якась первопричина", - і навпаки: "у низці
світових причин не існує ніякої первопричини"
У вченні про антиномії, Кант поставив і спробував осмислити проблеми діалектики.
Проте, виділивши ці суперечності, Кант визнає їхнє існування лише в людському розумі, а
не в об'єктивній дійсності і не бачить шляхів їхнього теоретичного вирішення.
Отже, Кант поставив надзвичайно важливі проблеми в дослідженні структури
пізнавального процесу, багато з яких лишаються актуальними і в наші дні. Саме в полеміці
з Кантом народились філософські концепції Фіхте, Шеллінга, Гегеля.
4. Функції мови.
Функція мови - призначення, роль, завдання, що їх виконує мова в суспільстві.
Основними функціями мови є комунікативна і мислетворча(когнітивна), які мають
виразний соціальний характер.
Комунікативна функція — функція спілкування. Мова й створена для того, щоб
спілкуватися, а спілкування можливе лише в суспільстві. Щоправда, існують й інші
комунікативні засоби, наприклад, жести й міміка. У мовознавстві навіть існує думка, що
спочатку люди спілкувалися за допомогою жестів і міміки і лише згодом - звуковою
мовою. Як доказ комунікативної придатності жестів та міміки можна навести пантоміму. У
театрі пантоміми та балетному спектаклі, де пантоміма відіграє значну роль, глядачам
цілком зрозумілі "діалоги" дійових осіб і всі колізії подій. Однак у звичайному людському
спілкуванні жести й міміка є лише допоміжними супровідними щодо звукової мови
засобами. Допоміжними засобами спілкування можна якоюсь мірою назвати музику й
живопис, проте якими б досконалими вони не були, замінити мови не можуть. У кожної
людини музика й живопис викликають свої враження, почуття, думки, а от спілкуючись за
допомогою мови, всі люди приблизно однаково розуміють висловлене. Тому-то мову
вважають найважливішим засобом людського спілкування. До того ж комунікативну
функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й написані чи надруковані тексти.
Мислетворча (когнітивна) функція мови - функція формування й формулювання думки.
Мислення (думка) не тільки виражається словом, але й здійснюється в ньому. Не
випадково один із найвидатніших мовознавців XIX ст. Гумбольдт назвав мову "органом,
який творить думку".
Обидві ці функції дуже тісно пов'язані між собою: для того, щоб спілкуватися, потрібно
мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних засобів.
Завдання. Усі інші функції мови, про які йдеться в мовознавчій літературі, похідні від
головних, вони є ніби уточненням, детальнішою видовою класифікацією їх. Так, з
комунікативною функцією пов'язані такі конкретні функції: фатична, тобто
контактоустановлювальна; репрезентативна - функція позначення світу речей; емотивна -
функція вираження почуттів, емоцій; експресивна - функція самовираження, створення
образу мовця, автора; волюнтативна - функція волевиявлення; прагматична - функція, що
вказує на ставлення мовця до висловленого; естетична - функція вираження прекрасного,
виховання естетичного смаку; метамовна (у сучасній термінології вживається для
позначення таких систем, які використовують для дослідження чи опису інших систем) -
функція використання мови для опису іншої мови, тобто спеціальної наукової мови
(метамова фізики, хімії, кібернетики, логіки тощо).
Із мислетворчою функцією пов'язані когнітивна або гносеологічна, тобто пізнавальна, й
акумулятивна функції. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає навколишній світ,
нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає всі інтелектуальні здобутки
попередніх поколінь, фіксує досвід предків. Так, зокрема, у словнику відображено
результати розумової діяльності людства, класифіковано і систематизовано весь
навколишній світ. Мова навіть часто підказує людині, як чинити в тому чи іншому
випадку, що, наприклад, засвідчують усталені мовні звороти - фразеологізми: Не знаючи
броду, не лізь у воду; Сім раз відмір, один відріж тощо. Засвоюючи мову, людина засвоює
знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях пізнання, оберігає людину від зайвих
помилок.
Деякі часткові функції, наприклад, інформативна, або референтна, пов'язані з обома
головними. Інформація спершу осмислюється (формується і формулюється), а відтак
передається.
Усі функції, як правило, реалізуються не ізольовано, а в різноманітних поєднаннях, бо
кожне висловлювання здебільшого є багатофункціональним. У кінцевому результаті всі
функції працюють на комунікацію, і в цьому сенсі комунікативну функцію якоюсь мірою
можна вважати провідною.
5. Паралінгвістика.
Паралінгвістика - це розділ мовознавства, що вивчає невербальні засоби, які разом із
вербальними передають інформацію в складі мовленнєвого повідомлення, а також
сукупність таких засобів.
Лінгвістика (мовознавство) - це наука про природну людську мову загалом і мови світу
як її представників.
Розрізняють три види паралінгвістичних засобів:
1. фонаційні — темп, тембр, гучність мови, наповнювачі пауз, мелодика мови, діалектні,
соціальні або ідіолектні особливості артикуляції звуків;
2. кінесичні — жести, поза, міміка мовця;
3. графічні — особливості почерку, графічні додатки до букв, замінники літер.
Вибір мовцем того чи іншого втілення паралінгвістичного засобу відрізняється
непередбачуваністю, на відміну від лінгвістичних засобів; так, інтонаційне оформлення
питаття в мові задане, тому має вважатися лінгвістичним засобом, тоді як його тембральне
забарвлення заздалегідь не відоме і є паралінгвістичним засобом.
Паралінгвістичні засоби можуть виконувати наступні функції стосовно вербальної
складової висловлювання:
1. внесення додаткової інформації (у тому числі й такої, що суперечить вербальній, як у
випадках озвучення тексту, що містить позитивну оцінку, з фонаційними
характеристиками, які несуть значення заперечного ставлення);
2. заміщення вербального елемента (наприклад, використання заперечного жесту);
3. поєднання з вербальними засобами для вираження загального змісту («Я хочу цю
червону кулю» + вказівний жест).
Паралінгвістичні засоби можуть служити джерелом інформації про мовця, оскільки часто
відображають його соціальні, вікові риси, а також містять етнолінгвістичну складову.