1.

Курс “Порівняльно-історичне мовознавство”, його зміст, завдання і місце в системі

наук.

Порівняльно-історичне мовознавство — один з найважливіших напрямів

у мовознавстві, який відіграв велику роль у його розвитку. В основі досліджень
порівняльно-історичного мовознавства лежить порівняльно-історичний метод, тобто
сукупність прийомів дослідження мовного матеріалу для встановлення спорідненості
мов і вивчення історичного розвитку споріднених мов.

2. Типологія та її основні різновиди: структурна типологія і змістова типологія.

Типологія - розділ мовознавства, учення про типи мов, які встановлюються шляхом їх
порівняння (зіставлення). Розділ мовознавства, який досліджує принципи й опрацьовує
способи класифікації мов.

Структурна типологія вивчає внутрішню організацію мови як системи.

Змістова типологія вивчає мову з точки зору слів і їхніх складових

частин, словосполук і фразеологізмів.

3. Типологічна класифікація мов.

ТИПОЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ — класифікація мов за типом, що

характеризує осн. властивості структури мови. У Т. к. м. тип є особливим методол.
засобом, завдяки якому можна відтворити теор. модель реально існуючої мови. Тип
виступає як абстр. еталон, особливий ідеальний об’єкт, який не реалізується у дійсності
в чистому вигляді, бо конкр. мова може поєднувати в своїй структурі риси різних
мовних типів. Оскільки кожна мова по суті багатотипологічна, слід зважати на ступінь
наявності в ній того чи ін. типу, отже, типол. характеристика мови набуває і кількісної
інтерпретації.

4. Методика зіставного мовознавства.

Зіставне мовознавство є окремою науковою парадигмою (поряд із порівняльно-

історичним, структурним тощо). Як правило, кожна наукова парадигма (лінгвістичний
напрям) пов’язана із власним методом дослідження. Таким методом для зіставного
мовознавства є зіставний (його ще називають контрастивним, зіставно-типологічним і
синхронно-порівняльним).

Зіставний метод — сукупність прийомів дослідження і опису мови шляхом її

системного порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки на фоні
спільних рис.

+Цей метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між двома чи більше

мовами (унікалій), хоча й не ігнорує їхніх спільних рис. Він є ніби зворотним боком
порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті
встановлення відповідностей між зіставлюваними мовами, то зіставний передусім
шукає відмінності. Застосовується цей метод до будь-яких мов безвідносно до їхньої
генетичної, типологічної та ареальної належності для аналізу співвідношення їхніх
структурних елементів і структури в цілому переважно на синхронному зрізі з
урахуванням усіх факторів їхньої взаємодії, взаємопроникнення і взаємовпливу на всіх
мовних рівнях. 

5. Принципи зіставних досліджень.

Щоб коректно виконати зіставний аналіз, необхідно дотримуватися певних принципів.

В. Д. Аракін виділяє три принципи зіставного аналізу: принцип системного Підходу до
опису подібностей і відмінностей; принцип опори на змістову основу зіставлюваних
явищ (семан тичний принцип); принцип врахування функціональ них особливостей
зіставлюваних одиниць.

6. Проблема мови – еталону порівняння.

Ефективність контрастивного аналізу залежить від вдало вибраного еталона (основи

порівняння, спільного знаменника), на основі якого визначається реалізація певної
ознаки. Тому дослідники-контрастивісти вважають, що для цього необхідна особлива
метамова. Метамова, як правило, не відображає жодної з реально наявних мовних
систем, а втілює в собі якийсь ідеальний тип, що служить інструментом порівняння
реальних систем. Така метамова повинна мати імена всіх одиниць і властивостей мов
— об’єктів дослідження (у ній мають бути представлені універсальні властивості всіх
мов), вираження для різних характеристик цих мов і бути зручною для зіставлення з
усіма мовами. В ідеалі метамова має бути універсальною для порівняння систем різних
мов (відомих і невідомих). Конкретні мови уявляються як вияви мови-еталона і
виводяться з неї. Характеристика конкретної мови полягає у вказівці на шлях переходу
до неї від мови-еталона. Порівняння мов із єдиною мовою-еталоном позитивно
вплинуло б на результати дослідження — дало б змогу отримати однорідні результати,
які б легко піддавалися зіставному порівнянню. У такому разі сукупність відмінностей
від мови-еталона становила б специфічну характеристику досліджуваної мови. Однак
такої мови ще не сконструйовано. 

7. Попередники та основоположники типології мов.

8. Напрями типологічних досліджень.

Метою типологічних досліджень є:

 ідентифікувати і класифікувати відповідно до спільних і відмінних ознак

досліджувані явища;
 визначити ізоморфні та аломорфні ознаки в зіставлюваних мовах;
 встановити на основі ізоморфних рис типові мовні структури і типи мов;
 представити на основі отриманих даних реальну наукову класифікацію мов світу
9. Структурна типологія мов. Типологія мовних рівнів.

Структурна типологія спирається на аналіз відношень між елементами мовної

системи. 

Типологія мовних рівнів спирається на рівні мовної структури: фонологічний (одиниця

— фонема), морфологічний (одиниця — морфема), лексичний (одиниця — лексема) та
синтаксичний (одиниця — речення).

10. Фонетична типологія. Типологія консонантних та вокалічних систем.

Фонологічна типологія будується на основі характеру основної фонологічної одиниці.

Консонантний тип мов. Мови, у фонемному складі яких понад 70%

приголосних. (українська).

Вокалічний. Охоплює мови у яких 30 % становлять голосні. (корейська,

гавайська).

11. Типологія просодичних систем. Інтонаційно-ритмічна своєрідність мов.

Просодика — розділ фонології, що займається одиницями, які накладаються на лінійне

мовлення, їхнє функціонування, структуру.
Серед явищ надсегментного характеру виділяють мелодійну складову, динамічну
складову та темпоральну складову.
Мелодика є результатом частотних змін звукових коливань у мовленні.
Динаміка — це результат амплітудних змін звукових коливань у мовленнєвому сигналі.
Темпоральний параметр характеризує часові зміни мовлення.
Мелодійні, динамічні і темпоральні явища мовлення виражаються у своїх одиницях.
До надсегментних одиниць можна підходити зі структурного (формального) і змістового
(функціонального) поглядів. Мелодійною одиницею є тон, а функціональною — тональний
контур (тонема);
Динамічною одиницею є наголос, а функціональною — акцентема; Темпоральною
одиницею є темп (тривалість), а функціональною — темпорально-ритмічний контур.
Окремо виділяється пауза як просодичний засіб, що найбільше споріднений з
темпоральною складовою мовлення, адже характеризується часовою протяжністю. Утім,
можна говорити і про те, що для паузи властиві й частотний і енергетичний параметри, які,
проте дорівнюють нулю.

12. Морфологічна типологія. Типологія граматичних категорій.

Морфологічна класифікація мов — типологічна класифікація мов світу на основі

принципів морфологічної будови слів.

Граматична категорія — система протиставлених одна одній граматичних

величин, тобто граматичних форм з однорідним значенням.

Так, граматичними категоріями можна вважати категорії числа, виду, бо в

межах категорії числа виділяють протиставлені граматичні значення однини і
множини, а в межах категорії виду — значення доко-наності і недоконаності дії і
кожне з цих значень має формальне вираження

13. Лексична типологія мов. Семантична типологія. Типологія номінацій.

14. Безеквівалентна лексика. Лексичні лакуни.

Безеквівалентна лексика - це слова або словосполучення, які позначають предмети,

явища, процеси, але на даному етапі розвитку мови не мають еквівалентів перекладу.
Еквівалент - це постійна лексична відповідність, яка точно збігається із значенням слова.
У сучасній мовознавчій науці термін “безеквівалентна лексика” (далі БЛ) порівняно новий,
і в його витлумаченні немає одностайності, а інколи й конкретності, що не сприяє
визначенню БЛ як категорії лінгвістики. БЛ відображає національно-культурну
своєрідність мови на лексичному рівні, називає такі поняття та явища у сфері певної
культури, які не властиві іншим. БЛ наявна в кожній мові.
При зіставленні лексики декількох мов можна виявити прогалини, білі плями в семантиці
однієї з мов. Ці прогалини називаються лексичними лакунами і з'являються в результаті
відсутності еквівалента у вигляді слова слову іншої мови. Тільки з допомогою порівняння,
за допомогою контрастивного дослідження можна виявити лакуни. Всі лакуни можна
компенсувати вільними і тимчасовими словосполученнями. Лакуни поділяються на
наступні катергоріі:

 культурологічні
 текстові
 лакуни фонових знань
 поведінкові
 кінетичні
 мовні

15. Омонімія й омографія. Міжмовна омонімія.

Омоніми – це слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення. 

Омографи – це слова, які пишуться однаково, але вимовляються по-різному.

міжмовна омонімія – це коли слова двох мов, які мають однакову чи майже однакову
форму,але різняться значення.

16. Полісемія. Специфіка переносних значень.

Полісемія – наявність у мовній одиниці(слові, фраземі, граматичній формі,

синтаксичній конструкції) кількох значень.

Пряме значення слова – це його основне лексичне значення. Найчастіше пряме

значення є первинним, тобто тим, що вперше стало назвою. Переносне
значення слова – це його вторинне значення, яке виникло на основі прямого.
17. Типи міжмовних співвідношень фразеологізмів. Національна специфіка
фразеологізмів.

З огляду на значення фразеологізмів, розрізняють такі типи міжмовних

співвідношень:

1) повна еквівалентність (фразеологізм однієї мови має ідентичний

відповідник в іншій мові, тобто фразеологізми-відповідники за значенням,
структурно-граматичною будовою, образною основою, функціонально-
стилістичною та експресивно-емоційною конотацією повністю збігаються).

2) неповна еквівалентність

а) фразеологізми з однаковим значенням, але з різною образною основою

(мотивацією)

б) фразеологізми, однакові за денотативно-сигніфі-кативним значенням, але різні за

емоційно-оцінним компонентом

18. Типологічні закономірності в синтаксисі. Типологія порядку слів. Типологія речення.

Типологія іменних груп.

19. Соціальна типологія мов.

Соціолінгвістична класифікація мов — класифікація мов за оцінкою їхніх етнічних

носіїв та іншомовних етносів. Цінність мови в суспільстві визначається її
поширеністю, практичним значенням, зокрема обсягом і важливістю одержуваної
завдяки їй інформації.

20. Функціональна різноманітність мов. Комунікативні ранги мов.

21. Типологія літературних мов.

Норма літературної мови -це сукупність загальноприйнятих правил реалізації

мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Типи норм:

- орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),

- графічні (передавання звуків на письмі),

- орфографічні (написання слів),

- лексичні (слововживання),

- морфологічні (правильне вживання морфем),

- синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),

- стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),

- пунктуаційні (вживання розділових знаків).

22. Іноземна мова як категорія функціональної типології.

Загальноосвітній сенс викладання іноземних мов полягає у розвитку мовних здібностей

людини та у розширенні її культурного кругозору. Практичний аспект-можливість
спілкування. У загальноосвітніх школах – факультативний предмет. Викладання ін.яз.
пов'язане з європейським та гуманітарною освітою.

Прийняттю мови у школах сприяють такі фактори:

Комунікативний ранг мови (світові мови)

Потенційні можливості використовувати мову на практиці

Географічна близькість країни мови, що вивчається

Міжнародний авторитет мови як особливо престижний

Сформовані традиції шкільного викладання тієї чи іншої мови

23. Типологія мовних ситуацій. Ознаки ситуацій, значущі для типології. Етнічна і культурна
двомовність.

Мовна ситуація - це «конкретний тип взаємодії мов і різних форм їх існування в

суспільному житті кожного народу на даному етапі його історичного розвитку». 

Типологія мовних ситуацій.

 Кількість мовних утворень складових ЯС, тобто ступінь її мовного розмаїття

 Кількість етнічних мовних утворень, які вкладають ЯС (тобто ступінь
етномовному різноманітності ЯС)
 Відсоток населення, що говорить на кожній з мов, тобто відносна
демографічна потужність мов, складових ЯС
 Кількість комунікативних функцій, виконуваних кожним мовним утворенням, у
відношенні до загальної кількості таких функцій, тобто щодо комунікативна
потужність мовних утворень
 Юридичний статус мов, тобто характер державної регламентації їх
взаємовідносин
 Ступінь генетичної близькості мов, складових ЯС
 Етнічне коріння мови, престижного в даній ЯС: чи є вона одним з автохтонних
(місцевих) мов, тобто рідним для частини корінного населення, або це
імпортований мову
 Оцінки соціумом престижу співіснують мов: різний престиж - щодо рівний
престиж

24. Допоміжні міжнародні мови та їх типи. Три класи допоміжних мов.

Міжнародна допоміжна мова — мова, поряд із рідною мовою, призначена для спілкування
між людьми з різних країн, які не мають спільної рідної мови. Допоміжною мовою в першу
чергу є іноземна мова. Ця мова часто належить тим країнам чи регіонам, які внаслідок
історичних подій виграли війну, або домінуючим силам у колоніях та регіонах. Це мова-
посередник, яка використовується народами багатонаціональної держави для
взаємного спілкування: наприклад, російська мова як засіб спілкування в СРСР.
Відрізняється від міжнародної мови тим, що її використовують принаймні у межах
однієї держави.

25. Мовна політика в типологічному висвітленні. Типи мовних стратегій у регулюванні

взаємодій етносів і мов. Основні напрями мовної політики.

Мовна політика — сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на

регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі.

Від мовної політики залежить мовна ситуація у багатомовному суспільстві — уряд може
стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і звужувати функціонування
мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це було
в Німеччині, СРСР, США.
Звуження функцій і зникнення мов спричиняється використанням нерідної мови в школах,
вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на завойованих територіях
імперій, насильницьким виселенням корінних жителів з їхньої споконвічної території тощо
Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення та
впровадження усних та писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері
слововживання), усталення термінології тощо.

26. Типологія літературних мов, фактори типологічної своєрідності літературних мов.

27. Генеалогічна подібність та мовна сім’я.

Спорідненість мовне - загальне властивість двох або неск. Мов, що полягає в

тому, що їх споконвічні мінімальні значущі елементи (кореневі морфеми і афікси)
знаходяться в строго визначених відповідностях, що відображають регулярний
характер звукових перетворень ... матеріального фонду, який походить від
спільного джерела – прамови

Сім'я мов - це "сукупність споріднених мов ..., що відбулися від однієї мови-
предка, або прамови (напр., Індоєвропейська С. я.)", "Успадкували із загального
прамови помітну спільність матеріального фонду (слова, морфеми, коріння,
афікси ), що відображає суворі звукові відповідності ".

28. Ареальні і типологічні підходи до дослідження мови.

Ареальна класифікація мов — класифікація мов світу за критерієм приналежності до

певного мовного ареалу.

Розподіл мов на певні класи здійснюється на підставі загальних ознак, які виникають у
них в результаті довготривалих контактів народів, що розмовляють цими мовами.
Особливість ареальної класифікації мов: на відміну від генеалогічної і типологічної
класифікацій, поширюється не на всі мови світу, а лише на мови
окремих регіонів або ареалів. Об'єднання мов, які виділяють при ареальній класифікації,
завжди займають суміжні території (угруповання мов, що розрізняють за генеалогічної і
типологічної класифікації, можуть бути територіально розділені, відокремлені один від
одного територіями поширення мов інших типів).
29. Основні категорії лінгвістики універсалій. Принципи систематизації універсалій.
Види універсалій за ступенем універсальності та за логічною формою.

Лінгвістика універсалій вивчає спільні риси людської мови. Універсалії, що властиві кожній мові
світу, тобто не знають винятків, належать до абсолютних, або описових універсалій. Абсолютні
універсалії, як закономірності, властиві всім мовам завдяки своєму всезагальному мовному
характеру можуть бути використані для виділення універсалій, притаманних лише мовним
системам на відміну від будь-яких інших систем, напр., різноманітних семіотичних систем.

30. Семіотичні універсалії. Мовні та мовленнєві універсалії. Статичні та динамічні

універсалії.

Існує декілька класифікацій універсалій, що будуються на різних підставах. Одна з таких

класифікацій ґрунтується на відношенні до осі синхронія / діахронія. З цього погляду виділяють
синхронічні (статичні) та діахронічні (динамічні) універсалії. Виокремлюючи діахронічні
універсалії, Дж. Грінберг, Ч. Осгуд та Д. Дженкінс стверджують: ці універсалії формулюються з
акцентом на тому, що мають місце два синхронні стани, з яких один є історичним продовженням
іншого.

31. Фонетико-фонологічні та морфологічні універсалії.

 Першими голосними, які вчиться вимовляти дитина, є а, і, у; першими приголосними – п,

м, н, г, в, б, тобто, переважно губні приголосні. Це пов’язано з рухами губ дитини під час
годування материнським молоком.

 В усіх мовах надлишковість (редундантність) складає близько 50 %.

 В усіх мовах світу присутні щонайменше 3 голосні звуки (і, у, а); більшість мов має п’ять
“класичних” голосних – і, є, а, о, у.

 Максимальна кількість голосних – 12.

 Довгі голосні та дифтонги зустрічаються, як правило, тільки в наголошених складах.

 Передні лабіалізовані голосні зустрічаються у 12 % мов світу. У мовах Азії їх кількість

складає приблизно 35 %, Європи – 30 %, Африки – 3 %. Передні лабіалізовані голосні є
більш пізніми та вторинними звуками.

 Задні нелабіалізовані голосні існують не більше, ніж у 10 % мов.

 Довгі голосні виявлені у 48 % мов. Довгота, як правило, взаємодіє з тоном та наголосом.

 Дифтонги існують тільки в тих мовах, у яких є або були довгі голосні.

 Кількість приголосних у мовах світу коливається від 7 до 67–70. У більшості мов ця

кількість коливається в межах від 20 до 30.

 Аспіровані проривні зустрічаються тільки в тих мовах, в яких є або був звук h.

 Фрикативні приголосні зустрічаються майже в усіх мовах світу.

 Фарингальні фрикативні зустрічаються тільки у 7 % мов.

 Африкати є більш пізніми вторинними звуками в усіх мовах. Вони зустрічаються в 70 %

мов.

 Дрижачі зустрічаються в 70 % мов.

 Глухі проривні та фрикативні (немарковані) є більш древніми, ніж марковані дзвінкі.

 Кількість маркованих фонем ніколи не перевищує кількості немаркованих.

 В усіх мовах сполучення приголосних на початку складу чи слова зустрічаються рідко.

 У багатьох мовах дзвінкі приголосні можуть нейтралізуватися (оглушуватися) в кінці

слова або складу.

 В інтервокальній позиції приголосні найчастіше стають дзвінкими.

 Серед змін приголосних найбільш частотні такі: k – t (але не навпаки), t – s, s – h (але не

навпаки), w – v, n – η перед велярними.

 У мовах, в яких існує гармонія голосних, голосні на початку складу визначають характер
голосного у наступних складах. У мовах, де існує умлаут, навпаки, голосні в кінцевих
складах визначають характер голосного в корені. Гармонія голосних та умлаут взаємно
виключають один одного, тобто, не може бути мови в якій би одночасно діяли умлаут та
гармонія голосних.

 Поняття “маленький” символізується голосними переднього ряду або високого

піднесення (напр., англ. little, thin). Поняття “великий” символізується голосними заднього
ряду або низького піднесення (и, а).

 Поняття “швидкий” символізується голосними верхнього піднесення (і), “повільний” –

нижнього піднесення.

 Поняття “гострий” символізується нелабіалізованими голосними переднього ряду (і),

“тупий” – лабіалізованими заднього ряду (у).

 Поняття “гладкий” символізується латеральним l, “шорсткий” дрижачим r та глухими

фрикативними.

Частина 2. Морфологія та синтаксис

 Мови синтетичної будови часто стають мовами аналітичними.

 Категорія “частина мови” не є універсальною і відрізняється в різних мовах.
Найдавнішою частиною мови є вигук. Чим примітивніша мова, тим більше в ній
вигуків і навпаки.
 Спочатку всі мови світу були моносилабічними (односкладовими).
 Граматичний рід за своїм походженням є метафоричним переосмисленням статевих
відмінностей і відображає давні відношення між статями, переосмисленого у магічних
та міфологічних уявленнях.
 Категорія роду завжди взаємодіє з категорією числа.
 За своїм походженням афікси – самостійні морфеми.
  На початкових стадіях розвитку мови будь-яке поєднання морфем було складанням
(складеним словом). У такому складному слові одна з морфем могла в процесі
розвитку мови стати афіксом.
 Найдавнішою формою множини є редуплікація.
 Якщо у мові є двоїна, то множина цього слова означає “більше двох”, а не “більше
одного”.
 Двоїна є реліктом тих часів, коли люди ще не вміли рахувати.
 Двоїна може бути соціально-мотивованою. В деяких мовах вважається непристойним
говорити про заміжню жінку інакше, як в двоїні, оскільки вона мислиться як дещо
єдине зі своїм чоловіком.
 Чисельник є відносно новою частиною мови. Він увійшов у вжиток після утворення
двоїни та множини. Існування точної системи рахунку зробило непотрібною
відмінність між двоїною та множиною.
 Багато числівників є метафоричним вживанням назв частин тіла (рука, п’ятірня).
 Найдавнішим типом займенників є особові займенники.
 Суфікси зустрічаються в різних мовах частіше, ніж префікси.
 Префікси – пізніші утворення, ніж суфікси.
 Часто вживані слова нерідко утворюють свої форми за допомогою суплетивізму
(добре – краще).
 Кількість відмінків у різних мовах варіює від двох до 24 (напр., в угорській мові).
 Інфінітив є однією з найпізніших форм дієслова; тому його форми не збігаються
навіть у споріднених мовах (порівн.: нім. steh-en, укр. стоя-ти).
 Імператив – давніша форма, ніж індикатив. Ці два способи – наказовий та дійсний –
універсальні.
 Граматичний вид є вторинною та відносно пізньою категорією. Форми continuous
існують тільки в тих мовах, у яких немає префіксів.
 Категорія часу в деяких мовах характерна також і для іменників (Я є мисливець, Я був
мисливцем), у яких вона виражається за допомогою іменних флексій.
 Час як граматична категорія – метафоричне позначення просторових відносин.
 Складно-сурядні речення (паратаксис) виникли раніше, ніж складнопідрядні
(гіпотаксис).
 Вигуки є не тільки найдавнішими словами, але й найдавнішими реченнями.
 Число синтагматичних моделей у будь-якій мові обмежене.
 Базовою одиницею синтаксису є речення.
 Еволюційно додаток (об’єкт) – більш пізня одиниця, ніж підмет та присудок.
 Найбільш древня обставина – обставина місця.
 Обставина часу вважається метафоричним вживанням обставини місця.
 Обставини причини – більш пізні утворення у всіх мовах.
 Копула (зв’язка) є порівняно пізньою інновацією. Більшість мов світу не вживають
зв’язок в іменних присудках.

32. Лексичні, лексико-семантичні та синтаксичні універсалії.

33. Соціолінгвістичні універсалії.

34. Мовознавство в давній Індії.

Найдавнішою науковою традицією є

давньоіндійська. Вона налічує 3000 років.
Виникнення давньоіндійського мовознавства
зумовлене суто практичними потребами. віками передавалися усним шляхом священні
гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й
увійшли до чотирьох збірників — Рігведа, Самаведа,
Яджурведа й Атхарваведа. Якщо не буде збережена
смислова і формальна, тобто орфоепічна, точність, то
це перешкоджатиме спілкуванню з Богом. Прагнучи
зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння давні індуси детально вивчали мовні
явища і створили оригінальну й добре розвинуту
лінгвістичну науку. Уже в самих Ведах розглядаються
деякі мовознавчі питання, зокрема питання фонетики,
орфографії, граматики і лексики. Давньоіндійське мовознавство першої половини IV —
другої половини III ст. до н. є. досягло такого високого
рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного
мовознавства в XIX ст.Найвідомішим давньоіндійським мовознавцем є Па-
НІНІавтор першої граматики санскриту.
Вважають, що його граматика створена в усній формі й
розрахована на усне передавання. Для легкого
запам’ятовування вона подана у вигляді 3996 віршованих
правил (сутр). Паніні трактує мову як систему, що складається з
фонетичного, морфологічного, словотвірного і
синтаксичного рівнів. Саме розуміння мови як системи
зумовило введення ним понять фонеми та нульової
морфеми, до чого європейське мовознавство прийшло лише
наприкінці XIX ст. Інші давньоіндійські граматисти Яска (V ст. до н. є.),
Вараручі (III або II ст. до н. є.), Катьяяна (ІП ст. до н. є.),
Патанджалі (П ст. до н. є.), Бхартріхарі (V—VI ст. н. є.)
розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють
чотири частини мови — ім’я, дієслово, прийменник і
частку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках
визначають сім відмінків: називний, родовий,
давальний, знахідний, орудний, місцевий і аЬІаііуиз, але
називають їх за порядком розташування: перший, другий,
третій і т. д. Детально описують звуки, класифікуючи їх
за фізіологічним принципом. Слова ділять на склади.
Складотворчим вважають голосний звук.
Давньоіндійські вчені започаткували ідею
історичного розвитку мов і їх порівняльно-історичного
вивчення. Так, Вараручі вивчав пракрити й дійшов висновку,
що вони постали з однієї мови — санскриту. Отже, він
застосував порівняльно-історичний метод задовго до
того, як його стали використовувати в Європі.

35. Мовознавство в Давній Греції.

http://litmisto.org.ua/?p=15007

36. Мовознавство в Давньому Римі.

Римські вченні наслідували традиції давньогрецького мовознавства (уточнили,

систематизували розгорнули теоретичні засади стоїків та представників александрійської
школи на матеріалі латини), тому зберегли значну частину мовознавчої спадщини античної
Греції; коментували праці своїх попередників; переклали дослівно всі терміни граматики й
фонетики з грецької ораторське мистецтво, стилістику поєднували з граматикою, питаннями
фонетичних, граматичних, лексичних норм латини, її чистоти, вишуканості, ясності.

Марк Теренцій Варрон – «Про латинську мову» (опис граматичної системи латини на
матеріалі відмінювання дієслів та імен), виділяє 4 ЧМ (слова, які утворюють відмінки –
імена, займенники; слова, які мають часи – дієслово; слова незмінні – прислівники,
прийменники, сполучники; слова, які мають імена і часи – діє прикметники) – за
наявністю/відсутністю флексії;

Тіт Лукрецій Кар – «Про природу речей» (у 5 книзі – про виникнення мови, підтримує
теорію афективного походження мови);

Елій Донат – «Мистецтво граматичне» (повна і скорочена форма);

Прісціан – «Граматичні настанови»;

Квінт Ремій Палемон – підручник нормативної граматики латини, виділяв 8 ЧМ, із яких
замість артикля ввів вигук (ім’я, дієслово, прикметник, прислівник, прийменник, сполучник,
займенник), основи сучасної термінології.

Відкривають новий відмінок – аблатив, поділяють прислівники на кількісні та порядкові.

Діомед при поясненні Діонісієвого вчення про речення вказує: речення – взаємоузгоджене
сполучення слів, що доводить думку до завершення, тобто узгоджене словосполучення.
Граматики Доната і Прісціана слугували як зразкові граматики латини, за їх зразком
укладали граматики живих європейських мов.

37. Арабське мовознавство.

https://studfile.net/preview/5650930/page:3/

38. Європейське мовознавство епохи Середньовіччя.

Мовознавство середньовіччя В середні віка відроджуються сперечання про природу назв -

сперечання реалістів і номіналістів. Реалісти, на чолі з єпископом Кентерберийським
Ансельмом (1033-1109), стверджували, що загальні поняття є об'єктивними і реальними і
передують матеріальним речам. Ідеї, поміщенні в форму поняття, є внутішнім словом бога,
що творить материальні речі. Номіналісти, очолювані Росцеліном з Комп'єна (прибл. 1050-
прибл. 1120), вважали, що реальними є лише речі з їх індивідуальними якостями і
властивостями, а загальні поняття, які виводить наше мислення, не лише не існують
незалежно від предметів, а й навіть не відображують їх властивостей. Середню позицію
займали поміркованні номіналісти на чолі з французьким філософом П'єром Абеляром
(1079-1142) , які вважали, що реально існують лише окремі предмети, які є базою загальних
понять. На їх думку, загальні поняття не існують окремо, а виводяться свідомістю дюдини з
узагальнення реально існуючих властивостей предметів і відображують їх властивості.

В середні віка виникають дві особливі сфери дослідження канонічних текстів - герменевтика
і екзегенетика. Герменевтика ( з грец. hermeneutike(techne) - мистецтво тлумаченя) і
кзегетика ( з грец. exegetikos - пояснюючий, той , що дає тлумачення) з різних боків
досліджували канонічні тексти. Герменевтика тлумачила зміст текстів, первісний смисл яких
загублений через їх давність або недостатню збереженість давніх пам'ятників. В
герменевтиці розуміння тексту досягається граматичним дослідженням мови, форми твору,
розкриттям натяків, смисл яких з часом зробився незрозумілим. Екзегетику цікавила історія
виникненя і життя канонічних текстів,справжність і умови їх сворення, історія подій,
описаних в них, і це давало суттєвийматеріал для герменевтики. Обидві стали основою для
текстології, палеографії, епіграфіки та інших наук про мовний текст. Латинська мова стає
єдиною мовою, яку вивчають, до того ж її вивчають лише з прктичною метою- для
отримання освіти.Верхом ученості вважається опанування граматики латинської мови у
викладі Доната і Присціана. Сама же латинська граматика виступає взірцем премудрості,
мистецтвом провильно говорити і писати. Граматики Доната і Присціана використовувались
як основні поібники для вивчення латинської мови в школі, як засіб розуміння,
інтерпритування і відтворення в суспільно-мовній практиці канонічної латинської мови.В
додаток до них створюються глосари, або словники, призначені для кращого розуміння
канонічних текстів. Глосари являли собою перефразування чи переклад слів і виразів з
"правильної" мови канонічного тексту на "неправильну" мову.

Виникнення логістичного напрямку - логістичної граматики - в мовознавсті середньовіччя

датується XI - XII ст., коли в європейському суспільстві відбулося широке знайомство з
працями Аристотеля і логіка глубоко проникла у всі сфери розумової діяльності.

Таким чином мовознавство середньовічної Європи базується на античній греко-римській

теорії мови, перш за все граматичному каноні двух мов - латинської та грецької, остання
використовується менш інтенсивно, більш обмежено, лише в православному світі.
Панування схоластики сприяло розвиткові того боку античної думки, яка характеризувалась
скоріше мистецтвом спору, ніж об'єктивністю спостережень і суровим констатуванням
фактів. Поділ мов на "правильні" і "неправильні", їх співіснування призводить до того, що
"неправильні" мови починають брати на себе функції "правильних" мов. Звідси відбуваються
осмислення великої кількості мов, спроби розкрити притаманну всім мовам едність. Так у
загальних рисах відбуваться підготовка до формування в Європі мовознавста епохи
Відродження.

39. Мовознавство Відродження: представники (Данте Алігієрі, П. Рамус, Й. Скалігер);

граматика Пор-Рояля; філософія мови у роботах Ф. Бекона, Р. Декарта, Дж. Локка, М.
Ломоносова.

Епоха Відродження ( в Італії XIV – XVI ст, в інших країнах Європи XV–XVI ст.)
характеризується відродженням гуманізму, зверненням до культурної спадщини античності,
розквітом мистецтва, літератури, оживленням в науці. В цей період яскравовиявляються три
розумові і культурні течії – ренесанс, реформація і просвітлення. Ренесанс означав розрив із
середньовічною ідеологією і відкриттям заново античної культури, заміну церковної
культури на культуру світську. Реформація дала моливість розвиткові національних сил
європейських країн. Просвітлення замінило теологію на філософію раціоналізма і науку і
пов’язало з ними усе духовне життя народів Європи.

В сфері мовознавства в епоху Ренесанса переглядається антична і середньовічна спадщина.

Знайомство Європи з культурою античного світу стало можливим лише в резуьтаті
величезної роботи і тлумачення грецьких і латинських текстів. Значні заслуги у виданні і
філологічному коментуванні античних літературних пам’ятників французьких гуманістів
Юлія Скалігера ( 1484 – 1558) і його сина Йосифа скалігера ( 1540 – 1609), Роберта
Стефануса ( 1503 – 1559) і його сина Генріха Стефануса(1528 – 1598). Текстологічна робота
над літературними творами, тлумачення явищ граматики і лексики класичних мов сприяють
відродженню класичної філології. Ю.Скалігер обгрунтував закон про три єдності, який
згодом став основою нормативної есетики класицизму. І.Скалігер видає працю “Про засади
мови латинської”, а Р.Стефанус – “Скарбниця мови латинської”. Опис грецької мови
пов’язаний з ім’ям Г.Стефануса, автора книги “Скарбниця мови латинської”.

Рух Реформації в європейських країнах викликав необхідність переклада Біблії на мови

різних національностей. Це приводить європейських вчених до заннять семитськими
мовами: давньоєврейською ( мовою Старого заповіту), арамейською, арабською та інш., что
сприяло створенню семитської філології. Переклади Священних текстів на національні мови
викликають появу філології різних народів Європи, оскільки при цьому виникало питання
про засади нових літературних мов, особливостях їх граматичної будівлі і лексичного
складу, про співвідношенні діалектних і літературних форм.

Великий італійський поет Данте Алігьєрі (1265-1321) вперше ставить питання про народну і
літературну мови.В трактаті “Про народну мову” він захищає нову літературну мову,
підкреслюючи, що народна італійська мова благородніше латинськлї мови, тому що це мова
“природня”, а латинська – мова “штучна”. Ці ідеї він втілює на практиці і пише свою
“Божествену комедію” не латинською, як це було тоді прийнято, а народною італійською
мовою.

Технічні досядження в сфері кногодрукарства сприяють перетворення всього мовного

вигляду суспільства. Поява друкованих текстів надає усі умови для стандартизації освіти,
росту темпів мовної комунікації. Через певні умови становлення і формування націй і
національних країн, розвитка національної самосвідомості суспільство спрямовує свої
зусилля на зміну “ неправильних” мов, яка одночасно б віповідала машинній переробці мови.
Нове мовне будування здійснюється за принципом “єдність мови і пиьсма”, причому рух
здійснюється від письмової мови до усної – через школу, граматики, словники. Великий
вплив на становлення книгодрукарства в низці слов’янських країн зробила діяльність
білоруського просвітника і гуманіста Франциска Скоріни (прибл. 1490- прибл. 1541). Великі
його заслуги в перекладі Біблії на рідну мову.

40.Основоположники порівняльно-історичного мовознавства (Ф. Бопп, Р. Раск, Я. Грімм,

О. Востоков).

https://studopedia.com.ua/1_559_osnovopolozhniki-porivnyalnogo-istorichnogo-
movoznavstva.html

41. Порівняльно-історичний метод і генеалогічна класифікація мов.

Порівняльно-історичний (компаративний) метод – це прийоми і процедури історико-

генетичного дослідження мовних сімей і груп, окремих мов для встанов. закономірностей їх
розвитку (Бопп, Грімм, Раск, Востоков). Основні положення: 1) порівняння мов виявляє їх
спорідненість; 2) за спорідн. мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності
спорід. мов пояснюються їх безперервним розвитком; 4) зміни звуків у спор. мовах мають
строго закономірний х-р, тому корені та флексії є стійкими, що дає можливість реконстр.
архетипи. Основні завдання: 1)визнач. генетичної належності мовних явищ; 2) встановл.
системи відповідностей і відхилень від них; 3) генеалогічна класифікація мов на основі
моделювання праформ і визначення хронологічної і просторової локалізації мовних явищ.
Прийоми. Прийом зовнішньої реконструкції пов'язаний з виходом за межі однієї мови і
залученням матеріалу споріднених мов. Так, Востоков, порівнюючи слова типу рос. мясо і
польськ. mieso, рос. ручка і польськ. raczka зі старослов. графічн. відтворенням цих слів,
реконструював праслов'янські форми *теsо, * roczka, пояснив фонет. значення старослов.
юсів, як букв, що передавали носові голосні. Прийом внутрішньої реконструкції базується
на викор. даних тільки однієї мови, але ці етимологічно споріднені дані повинні
співвідноситися як мовні елементи різної давності. Так, порівняння укр. класти і кладу,
вести і веду дає змогу реконструювати давні інфінітиви *kladti, *vedtі. Прийом відносної
хронології полягає у встановл. не точного часу появи мовних явищ, а лише послідовності
цих явищ у часі (яке з них виникло раніше, а яке пізніше) ([ґ],[к], [х]//[ж],[ч],[ш]//[з'], [ц'],
[с']). Компаративний метод розвивали Фортунатов, Мейє, Бругман, Дельбрюк, Курилович,
Бенвеніст, Мельничук та ін. Якщо раніше реконструкція індоєвр. праформ і прамови була
кінцевою метою, то нині це лише точка відліку для вивчення історії мови. На основі пор.-іст.
методу створені порівняльні та історичні граматиками й етимологічні словники.

Генеалогічна класифікація мов – вивчення і групування мов світу на основі споріднених

зв’язків між ними (спільн. походження від прамови). Мови світу поділяють на сім'ї, сім'ї – на
групи (гілки), групи – на підгрупи, а вже в підгрупах виділяють конкретні мови. Ізольовану
мову, генетичних зв’язків якої не вдалося знайти, вважають окремою сім’єю.

42. Розвиток порівняльно-історичного методу у 20-90-х роках ХІХ ст.

В основі досліджень порівняльно-історичного мовознавства лежить порівняльно-історичний

метод, тобто сукупність прийомів дослідження мовного матеріалу для встановлення
спорідненості мов і вивчення історичного розвитку споріднених мов. Позаісторичне
порівняння мов, яке, на відміну від історичного порівняння, назагал є зіставленням
споріднених і неспоріднених мов, застосовували певною мірою ще за античних часів у
Європі наприклад зіставлення давньогрецької і латинської мов, у Стародавній Індії —
зіставлення санскриту й пракриті) тощо. Особливо розвинулось воно в XVII—XVIII
століттях з нагромадженням матеріалів дослідження різних споріднених мов Європи та
інших частин світу.

Порівняльно-історичне мовознавство виникло на початку XIX століття (праці Ф. Боппа,

Р. К. Раска, Я. Грімма). Велику роль у його розвитку відіграли праці А. Ф. Пошта, А.
Шлейхера, Ф. Діца, Ф. Міклошича та інших. Визначний внесок у його розвиток зробили
молодограматики.

У порівняльно-історичному мовознавстві виробились і застосовуються різні прийоми.

 У ньому зіставляється або паралельно вивчається мовний матеріал, який розглядається в

історичному розвиткові, з урахуванням змін, що відбуваються в мові.
 Вивчаються не окремі мовні факти чи явища, а системи їх: у фонології — система фонем, у
морфології — системи граматичних форм, їхніх парадигм, у лексиці — означення
взаємозв'язаних понять тощо.
 Встановлюються системи відповідностей між зіставлюваними мовами у фонетиці, морфології,
синтаксисі, лексиці й фразеології.
 Визначається відносна (релятивна) хронологія мовних фактів поряд з безвідносною
(абсолютною) хронологією.
 Встановлюється спорідненість мов на основі систем відповідностей.
 Відновлюються (реконструюються) факти на основі систем відповідностей між спорідненими
мовами й усуваються прогалини в їхній документальній історії.
 Відбираються релікти (архаїчні факти), які мають важливе значення для відновлення
найдавнішого стану досліджуваних мов.
 Береться до уваги взаємодія складових частин окремих мов (явища граматичної аналогії,
лексичної контамінації) і взаємодія окремих мов, яка порушує основну лінії їхнього
розвитку — вплив однієї мови на іншу, запозичення тощо.
43. Лінгвістична концепція Вільгельма фон Гумбольдта.

https://studfile.net/preview/2425918/

44. Натуралізм у мовознавстві (А. Шлейхер та ін.).

http://litmisto.org.ua/?p=15025

45. Психологічний напрям у мовознавстві.

http://litmisto.org.ua/?p=15027

46. Молодограматична мовознавча школа.

47. Соціологізм у мовознавстві (А. Мейє, Ж. Вандрієс).

48. Лінгвістична концепція Ф. де Соссюра.

49. Структуралізм. Різновиди структуралізму.

50. Структуралізм празької лінгвістичної школи.

51. Копенгагенська школа структуралізму.

52. Американський структуралізм. Американська дескриптивна лінгвістика.

53. Теорія лінгвістичної відносності (гіпотеза Сепіра-Уорфа).

54. Харківська лінгвістична школа. Наукова діяльність та лінгвістично-філософські

погляди О. О. Потебні.

55. Московська лінгвістична школа. Наукова діяльність П. Ф. Фортунатова та його учнів.

56. Казанська лінгвістична школа. І. О. Бодуен де Куртене, В. О. Богородицький.

57. Принципи формування мовних картин світу різних носіїв мови.

58. Поняття стереотипу у носіїв різних мов.

59. Поняття міжкультурної етикетної поведінки.

60. Національно-культурна семантика різнорівневих мовних одиниць та їх значення для

успішного міжкультурного спілкування.