Лекція 7. Граматика та учення. Предмет граматики. Розділи граматики. Морфема.

Структура
слова і його морфемний склад. Зміст у морфемній будові слова.

Граматика:

1) будова мови (система морфологічних категорій і форм, синтаксичних категорій і

конструкцій);

2) наука, яка вивчає будову мови.

Що стосується граматики як науки, то розрізняють:

1) формальну, яка вивчає граматичні форми та їх структуру, і контенсивну (семантичну), яка

вивчає значення цих форм і структур;

2) синхронічну, що вивчає будову мови на певному умовно виділеному часовому етапі, і

діахронічну, яка вивчає мовну будову в її історичному розвитку. Із синхронічної граматики
виокремлюють функціональну, яка вивчає функції граматичних одиниць. Граматика
складається з двох розділів: морфології й синтаксису.

Морфологія (від гр. morphe "форма" і logos "слово, вчення, наука") - розділ граматики, що вивчає
граматичні властивості слова, зміну форм слів і пов'язаних із ними граматичних значень. До
морфології належить і вчення про частини мови. Можна сказати, що морфологія - це
граматика слова.

Морфологія як наука передбачає розв'язання таких завдань:

 визначення принципів розчленування лексем на словоформи та об'єднання словоформ у

лексеми;
 з'ясування частини семантики слова як морфологічної (граматичне значення);
 обґрунтування переліку морфологічних категорій та їх природи;
 опис сукупності формальних засобів, закріплених за відповідними частинами мови та
їхніми морфологічними категоріями

Підставою для виділення морфології як окремого розділу граматики є членованість слова на

менші одиниці — морфеми. Слова тоді передбачають подвійне членування, яке полягає у тому,
що означуване слово членується на менші означувані, а його означальне — на менші означальні,
до того ж компоненти внутрішнього (змістового) плану співвідносяться з компонентами
зовнішнього (звукового) плану. Морфологія стосується вираження значень не коренями, а
афіксами, що відрізняє її від лексикології.

Поділ граматики на морфологію і синтаксис закономірний для мов (до них належить і
українська мова) з протиставленням двох морфологічних одиниць — слова і морфеми. У
граматичній системі слово є максимальною та основною морфологічно значеннєвою одиницею
(одиницею-конструкцією, оскільки складається з менших одиниць-морфем), а морфема —
мінімальною. Оскільки морфологічна система перетинається з синтаксичною, то слово є
з'єднувальною ланкою між ними, функціонуючи як максимальна та основна одиниця в
морфології і як мінімальну одиниця у синтаксисі.

У слові відбито морфемну структуру і морфологічні категорії конкретної мови. Граматичне

значення слова, передаване службовими елементами, є абстрактним, не залежним
безпосередньо від його конкретного лексичного значення. Наприклад, у слові біг («вид руху»)
наявні такі граматичні значення, як належність до розряду іменника, до чоловічого роду
однини, називного відмінка.
Класифікацію типів морфологічних значень слів проводять на основі їх відношення до
відображення позамовної дійсності, синтаксичної системи, словозміни, словотвору тощо.
Значення, що відображають дійсність, кваліфікують як номінативні, а спрямовані у внутрішню
синтаксичну структуру мови — як синтаксичні (релятивні). Внутрішньоморфологічна
класифікація значень ґрунтується на широкому розумінні морфології як такої системи, що
складається з власне морфології і словотвірної морфології, і відповідно до характеру службових
морфем (афіксів) охоплює словозмінні (власне граматичні, грамеми, флективні) та словотвірні
(дериваційні, дериватеми, класифікаційні) значення.

Словозмінні і словотвірні значення зумовлюють поділ морфології на дві взаємопов'язані

частини — граматичну морфологію (словозміну, парадигматику) і лексичну морфологію
(словотвір). Нерідко до власне морфології зараховують тільки словозміну, яка спирається на
регулярне творення форм слова.

Морфологічні категорії здебільшого класифікують за кількістю грамем (значень), що

утворюють категорію, і за характером відношень між ними. Мінімальним виявом
морфологічної категорії у сучасній українськиій мові виступають дві грамеми (категорія числа),
а максимальним — сім грамем (категорія відмінка). Грамемам кожної категорії властива
однорідність граматичного значення. Зокрема, категорію часу дієслова формують значення
теперішній, минулий і майбутній часи. Морфологічні категорії мають зовнішний (афіксальний)
засіб вираження граматичного значення, що уможливлює граматичну видозміну слова.

Конкретну форму слова називають словоформою, а слово як сукупність і репрезентант

словоформ, об'єднаних тотожним лексичним значенням і розрізнених тільки у граматичному
плані за допомогою службових елементів, кваліфікують як лексему. Відповідно до
причетності/непричетності морфологічних форм слів до синтаксичної сфери мови їх
поділяють на синтаксичні й несинтаксичні.

Синтаксичні форми вказують на відношення залежності (наприклад, прикметникові форми

відмінка, числа і роду вказують на підпорядкування прикметника опорному ім.) або
взаємозалежності (наприклад, зв'язок координації між підметом і присудком, де головні члени
речення взаємно підпорядковують один одного) у синтаксичних одиницях-конструкціях —
реченні і словосполученні. Несинтаксичні ж форми не функціонують у межах того самого
речення або словосполучення як показники синтакс. зв'язку між їхніми компонентами
(наприклад, відношення між формами не-док. і док. в. дієслова).

Синтаксис (від гр. syntaxis "побудова, порядок") - розділ граматики, який вивчає засоби і правила
побудови висловлювань, тобто його предметом є речення. Іншими словами, синтаксис - це
граматика зв'язного мовлення.

Синтаксис розмежовують на:

 синтаксис словосполучень, який установлює синтаксичні властивості окремих слів як

частин мови, тобто правила їхньої сполучуваності з іншими словами;
 синтаксис речень, спрямований на дослідження типів, ознак речень, зв'язків слів і сполук
у складі речень і висловлювань.

Структурно-статичний — розглядає синтаксичну будову словосполучень і речень, їх типи і

ознаки, структурні схеми, не пов'язані з контекстом і ситуацією мовлення.

Семантичний — вивчає семантичну природу предикативності речень, їхні синонімічні

перетворення, пропозиційну відповідність, позиційні схеми, їхнє варіювання в мовленні й
парадигматику, типи функцій синтаксем (мінімальний носій елементарного змісту,
конструктивний компонент речення) як складників речення, імпліцитність і компресію
предикативних одиниць.

Генеративний — дослідником був Ноам Чомскі, цей напрям оперує універсальними глибинними й
поверхневими синтаксичними структурами, встановлює універсальні правила синтаксичних
трансформацій й обмеження на них, виявляє вроджені принципи й параметри, що коригуються
процесом мовної соціалізації.

Комунікативний — спрямований на динамічний бік мовленнєвих одиниць — висловлень, на

особливості їхнього актуального членування (Актуальне членування речення) в конкретних
комунікативних ситуаціях, на встановлення мовленнєвих варіантів речень, комунікативної
парадигматики, особливостей модальності і перформативності, ролі порядку слів й інтонації
у формуванні змісту висловлень тощо.

Стилістика тексту — дослідження правил адаптації та зв'язності речень у контексті і

ситуації мовлення, референційної природи висловлень у конкретних текстових масивах, ролі
синтаксичних одиниць у формуванні концепту тексту, його тематичних ліній, образності,
експресивності тощо.

Когнітивний — аналіз проекції синтаксичних конструкцій на структури знань людини.

Комп'ютерний — моделювання синтаксичних структур, яке ґрунтується на доробку

семантичного й генеративного синтаксису.

Логічний — розгляд синтаксису як учення про способи вираження думки й розроблявся

філософськими граматиками під кутом зору раціоналізму й універсалізму (речення дорівнювало
судженню, умовиводу, члени речення розглядалися як виразники логічних складників).

Психологічний — дослідники: Г. Пауль, Г. Штейнталь, О. Потебня, В. Вундт; за своєю сутністю

близький до логічного, однак зміст речень мав комунікативно-психологічну інтерпретацію.

Поділ граматики на морфологію й синтаксис є умовним. По-перше, граматичні значення слів

повністю розкриваються тільки в реченні; по-друге, значення такого поділу для кожної
конкретної мови залежить від типу її будови: для мов із бідною морфологією (англійської,
індонезійської, багатьох тибето-бірманських та ін.) морфологія відходить на задній план, а
для китайської, в'єтнамської, тайських, йоруба не має жодної цінності, бо там її (морфології)
немає. Словотвір, або дериватологія (від лат. derivatio "відведення води з ріки", а згодом
"утворення нових слів від наявного кореня"), займає проміжне місце між лексикологією і
граматикою. Однією з особливостей граматики є її абстрактність. Щоправда, абстрактною є
й лексика. Слово будинок позначає будь-який будинок незалежно від його форми, розміру,
матеріалу, з якого він побудований тощо. Однак граматична абстракція є значно вищою від
лексичної. Наприклад, слова будинок, стіл, віз, віл, лікар для лексики - різні одиниці, а для
граматики - одне й те ж: іменники чоловічого роду в називному відмінку однини. Основні
одиниці граматики - морфема для морфології і конструкція (речення) для синтаксису.

Центральними абстрактними поняттями граматики є граматичні одиниці, граматичне

значення, граматична категорія та граматична форма.

Граматичні одиниці поділяються на морфологічні одиниці та синтаксичні одиниці, відповідно

до двох розділів граматики: морфології та синтаксису. До граматичних одиниць належать
морфема, слово, словосполучення і речення. Слово має два відмінні аспекти: як частина мови і
як член речення.

Граматичне значення — це узагальнене абстрактне поняття, яке відображає те, яку роль
зазвичай, регулярно, відіграє та чи інша граматична одиниця в мові. Граматичне значення існує
поряд із лексичним значенням, але має абстрактну на відміну від конкретної сутність.
Наприклад, іменник може мати значення предметності або загальності, граматичне значення
дієслова відрізняється в залежності від часу, виду тощо. Граматичне значення виражає
лексичне значення через граматичну форму.

Граматична категорія — це клас граматичних однорідних значень, об'єднаний найзагальнішим

абстрактним значенням, у межах якого протиставляються також значення, що далі не
членуються. Так, граматична категорія відмінка в українській мові ґрунтується на загальному
відношенні предмета до дії, стану і подібного, з одного боку, і на протиставленні часткових
відношень — суб'єктного, об'єктного, адресатного, інструментального, просторового, з
другого боку, а граматична категорія числа — на загальному кількісному відношенні предметів
та явищ і на протиставленні значень однини й множини.

Граматична форма — це засіб вираження граматичного значення. В українській мові таким

засобом звичайно є службові морфеми у морфології та синтаксичні зв'язки й відношення слів і
речень у синтаксисі. Наприклад, граматичними формами слова яблуко є яблука, яблуком,
яблуками тощо. Вони утворюються за допомогою морфем — закінчень, і передають різні
граматичні значння одного й того ж слова у лексичному розумінні. Граматичною формою в
синтаксисі може бути, наприклад, порядок слів у реченні.

Слово — центральна одиниця граматики, яка пронизує всі її підсистеми, крім того, функціонує
у позаграматичних сферах мови. Всі інші одиниці мови (фонеми, морфеми, словосполучення,
речення) структуруються через слово і пов'язані з ним системними відношеннями. У слові
об'єднані три сутності: звукова організація, лексичне і граматичне значення. Сукупність
граматичних значень слова становлять: значення частини мови як вершинне в граматичній
ієрархії, що стосується належності слова до певного лексично-граматичного класу (іменник,
прикметник, дієслово, прислівник та ін.); його загальні й конкретні граматичні значення
(наприклад, в іменника — значення відмінка, числа і роду; у дієслова — часу, способу, виду,
стану, особи, числа, а в ряді дієслівних форм також значення роду); його словотворне значення,
яке поширюється лише на похідні слова. Є й вужчі граматичні значення, що охоплюють певні
групи слів (наприклад, іменники на означення істот або неістот), а також проміжні між
лексичними й граматичними значеннями лексико-граматичні значення конкретної або
абстрактрої предметності, речовинності в українських іменниках тощо. Слово вказує також
на граматичні особливості, які виявляються у його семантично-синтаксичних сполучувальних
можливостях (див. Валентність) і здатності конденсувати в собі граматичні характеристики
свого лексико-граматичного оточення. Роль слова в граматичній будові мови лінгвісти
трактують по-різному. Здебільшого в мовознавстві слово розглядається як одна з
визначальних граматичних одиниць. У сучасному українському мовознавстві граматичний опис
мови ґрунтується на всебічному висвітленні ролі слова в системі граматичних відношень і
взаємодії лексичних та граматичних чинників.

Одиницею повідомлення у мові виступає речення. Речення складається зі слів разом із

інтонацією. Реченню властиві: предикативність як найабстрактніша граматична категорія,
до складу якої входять категорія об'єктивної модальності з грамемами реальності та
ірреальності, й категорія синтаксичного часу. Модальність виражає відношення речення до
реальності, тобто, чи є воно фактом, чимось уявним, бажаним або небажаним тощо. За
допомогою системи синтаксичних часів граматика надає змогу розповідати про події
теперішнього, майбутнього і минулого. Реченням також властиві категорії семантичної
структури — предикат, суб'єкта, об'єкта, адресата і подібні. Тема і рема є двома частинами
актуального членування речення. Тема — це те, про що повідомляє речення, рема — що саме
воно повідомляє.
Речення можуть бути простими або складними. Сукупність простих і складних речень утворює
текст.

Смислова структура повнозначного слова — це поєднання лексичного значення

(індивідуального) і тих абстрактних значень, які характеризують видозміни його у зв'язках з
іншими словами. Ці абстрактні значення, що супроводжують лексичне значення повнозначного
слова в конкретному випадку його вживання, називаються граматичними значеннями.

Граматичне значення, або грамема, або граматична сема, не є належністю одного слова, воно
об'єднує граматично цілі групи або й класи слів. Наприклад, різні за лексичним значенням
іменники стіл, дуб, килим, солдат, герой мають однакові граматичні значення: називного
відмінка, числа однини, виражають належність до чоловічого роду. Ці й усі інші іменники
об'єднуються також в одному класі слів із загальним значенням предметності. Отже,
граматичне значення відноситься до лексичного як загальне до окремого.

Граматика оперує тільки загальними граматичними значеннями, що формуються в кожному

класі слів на основі можливих функцій слова в конкретних умовах уживання його в реченні.

Слова, що не виконують номінативної функції, або так звані службові слова, є носіями
граматичних значень. Наприклад, частка би (б) виражає значення умовного способу, зв'язка
бути виступає для вираження особи і числа в дієсловах недоконаного виду майбутнього часу
(буду робити, будеш робити, буде робити, будемо робити, будете робити, будуть робити).

Граматичні значення слова формально виражаються афіксами, службовими словами, зміною

наголосу та іншими засобами.

Граматична форма слова — це єдність граматичного значення і відповідного засобу вираження

його у конкретному випадку вживання слова. Слово в різних формах може виражати одне або
кілька граматичних значень, в останньому випадку — за допомогою якогось одного
формального показника. Наприклад, у слові легкий формальний показник -ий. виражає значення
роду, числа й відмінка, але для кожного граматичного значення в слові може бути окремий
формальний показник. Наприклад, у дієслівній формі принесли значення минулого часу
виражається суфіксом -л-; значення множини — закінченням -и; видове значення завершеності
дії— префіксом при-.

Граматичні форми є морфологічні і синтаксичні. Морфологічні форми — це видозміни

повнозначного слова для вираження властивих певному класу слів відношень до інших
повнозначних слів або для вираження різних абстракцій (завершеності/незавершеності дії,
інтенсивності виявлення ознаки та ін.). У синтаксичних формах виражаються різні типи
поєднуваності слів.

Часткові граматичні значення слів, що знаходять свій вияв у відповідних формальних

показниках, об'єднуються у граматичні категорії.

Морфема — найменша частина слів, що має певне значення (за визначенням американського
лінгвіста Леонарда Блумфілда, 1933). Членування морфем на частини призводить лише до
виділення елементів, що не мають значення — фонем.

Вивченням морфем займається морфеміка.

Морф — найкоротший мінімальний відрізок словоформи, або інакше — текстового слова, що

наділений самостійним значенням і певною формою. Через те, що морфи реалізуються в
конкретних мовленнєвих ланцюжках, вони доступні спостереженню. Родовим поняттям для
морфів є морфема. Морф — конкретний лінійний представник морфеми, узагальненої
абстрактної одиниці мови, один із формальних її різновидів, що встановлюється при поділі
текстового слова.

Аломорф — морф певної морфеми, зовнішня несхожість якого порівняно з іншими морфами тієї
самої морфеми зумовлена фонемним складом сусідніх морфів, отже, тільки його позицією в
слові. Морфема виступає як клас позиційно зумовлених аломорфів. Ця абстрактна одиниця
маніфестується (реалізується) в текстах як сукупність аломорфів.

Аломорфи морфеми характеризують три ознаки. Вони:

 мають те саме значення

 наділені формальною (фонемою) близькістю, тобто частково подібним складом фонем
і порядком їх слідування,
 замінюють один одного лише в певних позиціях, перебуваючи в контексті
взаємовиключення.

Так, морф -ін- у наведених прикладах з'являється лише після коренів, що закінчуються
йотованим. У цій позиції неможливий морф -ин-. Морф -юват- зі значенням неповного вияву
ознаки приєднується лише до коренів з кінцевим приголосним н.

Співвідношення між морфою, аломорфом та морфемою приблизно таке саме, як між фоном
(звуком мови), алофоном та фонемою. Важливо розуміти, що аби дві морфи відносилися до
одного аломорфу, вони не обов’язково повинні мати абсолютно однакове звучання: вони
повинні мати лише однаковий фонемний склад та наголос.

Класифікація:

Морфеми поділяються на два основних типи — кореневі (корені, або основи), та афіксальні
(афікси).

Корінь — основна значуща частина слова. Корінь є обов’язковою частиною будь-якого слова —
не існує слів без кореня. Кореневі морфеми можуть утворювати слово як разом з афіксами, так
і без них.

Афікс — допоміжна частина слова, що приєднується до кореня, та служить для словотвору та

вираженню граматичних значень. Афікси не можуть самостійно утворювати слово, а лише з
коренями. На відміну від коренів, афікси не бувають одиничними (тобто, зустрічаються в
багатьох словах, а не якомусь одному).

Афікси поділяються на типи в залежності від їхнього положення в слові. Найпоширеніші в мовах
світу два типи афіксів — префікси, що стоять перед коренем, та постфікси, що стоять після
кореня.

Префікс уточнює значення кореня, передає лексичне значення, інколи виражає і граматичне
значення (наприклад, вид у дієслів).

В залежності від значення, що виражається постфіксами, вони розділяються на суфікси (що

мають дериваційне, або словотвірне значення) і флексії або закінчення (що мають реляційне
значення, тобто вказують на зв’язок з іншими членами речення). Суфікс передає лексичне та
(частіше) граматичне значення.

Є мови, в яких не вживаються префікси (тюркські, угро-фінські), а всю граматику виражають

постфіксами. В деяких інших мовах, наприклад, суахілі (родина банту, Центральна Африка),
використовуються префікси і майже не використовуються постфікси. Індоєвропейські мови, до
яких належить і українська мова, використовують і префікси і постфікси, але з перевагою
останніх.
Окрім префіксів та постфіксів зустрічаються й інші типи афіксів. Інтерфікси — службові
морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв’язування коренів у складних словах
(наприклад, вод-о-спад). Конфікси — комбінації префікса з постфіксом, які завжди вживаються
спільно, оточуючи корінь (як, наприклад, в німецькій мові ge-lob-t — «хвалений»). Інфікси —
афікси, що вставляються в середину кореня, і служать для вираження нового граматичного
значення; зустрічаються в індонезійських мовах (наприклад, ta-n-go) . Трансфікси — афікси, які,
розривають корінь, що складається лише з приголосних, і визначають граматичне значення
слова (характерні для семітських мов, наприклад, для арабської).

Морфемна будова слова - "це закономірна єдність взаємопов'язаних складових частин,

розташованих у певній послідовності відповідно до їх ролі в організації слова як цілісної одиниці
лексичного і граматичного рівнів мови".

У змінюваних словах виділяються дві частини: та, що змінюється, поєднуючись з іншими

словами, і та, що залишається незмінною. У незмінюваних словах наявна лише незмінна
частина. До змінюваних належать іменники, прикметники, числівники, займенники, дієслова,
дієприкметники.

Основа слова - це частина слова без закінчення, що виражає його лексичне значення. Наприклад,
у словах верба, сільський, надводний виділяються основи верб-, сільськ-, надводн- шляхом
відкидання закінчень -а, -и и, -ии.

Незмінювані повнозначні слова складаються лише з основи, що назвивається чистою: восени,

додому. Чисту основу мають:

1) незмінювані іменники: бюро, таксі, депо;

2) інфінітив: перемагати, активізувати;

3) дієприслівники: танцюючи, малюючи, пишучи;

4) прислівники: швидко, тут, там

Іменники, прикметники та дієслова з нульовим закінченням не мають чистої основи: ніч,

сталь, син, сестрин, стій, читав. Це змінювані слова, що мають нульове закінчення.

За морфологічним складом основа може бути кореневою (простою), тобто складатися тільки
з кореня: саду, пишеш, вода. Крім кореневої є афіксальна (комплексна) основа, що складається з
кореня і одного або кількох словотворчих афіксів.

За словотвірними зв'язками основа може бути непохідною (немотивованою) і похідною

(мотивованою).

Непохідна - це основа, що складається лише з кореня або кореня і закінчення. У складі такої
основи не виокремлюються словотворчі афікси: степ, книг-а, сір-ий.

Похідна - це основа, що складається з кореня і одного чи кількох словотворчих афіксів.

Основі слова як носієві лексичного значення протиставляється закінчення (флексія) як показник

граматичного значення.

Закінчення - це змінна частина слова, що виражає синтаксичні відношення слова до інших слів у
словосполученні й реченні. Звідси випливає, що закінчення мають лише змінювані слова. Щоб
виокремити закінчення, треба утворити кілька слоформ певного слова, змінна частина яких і
буде закінченням: біл-ий, біл-ого, біл-ому, біл-им, біл-а, біл-ої.
Закінчення може виражатися фонемою чи послідовністю фонем і бути нульовим, що умовно
зображується символом 0: вистав-а, вистав-ою, бік-0, сіл-0, земель-0.

У типових випадках закінчення знаходиться в абсолютному кінці слова: слухач-а, слухач-ем,

слухач-у; пиш-у, пиш-еш, пиш-емо, пиш-уть.

Проте у структурі українського слова маємо розташування постфіксів після закінчення,

наприклад: як-ого-сь, відбуд-уть-ся.

За роллю у структурі слова морфеми переділяються на кореневі й афіксальні (службові).

Корінь - основна обов'язкова для кожного слова морфема, що виражає його лексичне значення.
Це спільна частина споріднених слів: біг, біг-ун, біг-ати; вод-а, вод-яний, під-вод-ний, за-вод-
нити. Необхідно розмежовувати омонімічні (однозвучні) корені, що виражають різне значення:
заводський, заводити, розводити, заводчани, доводити. Тут дві групи споріднених слів: 1)
заводити, розводити, доводити - корінь вод - (від дієслова водити); 2) заводський, заводчани -
корінь завод -(від іменника завод).

Найчастіше корінь поєднується з афіксами, що приєднуються до нього у певній послідовності.

Корені, що вільно сполучаються з різними словотворчими афіксами і можуть вживатися без
них, називаються вільними: берег, берег-овий, при-береж-ний, береж-ок.

Корені, що не можуть себе виявляти самостійно, а лише в поєднанні із суфіксами і префіксами

називаються зв'язаними: в-зу-ти, роз-зу-ти.

До афіксальних (службових) морфем належать префікси, суфікси, закінчення, постфікс.

Афікс - це службова морфема, що є "носієм словотвірного і граматичного значень слова і

служить засобом творення похідних слів або вказує на відношення його до інших слів"І4. Ці
значення афікси реалізують тільки в єдності з коренем, щодо якого займають пре- або
постпозицію.

За функціями афікси поділяються на формотворчі й словотворчі.

Префікс (приросток) - афікс, що стоїть перед коренем або іншим префіксом і надає слову нового
лексичного чи граматичного значення: дослухати, виспівати, возі 'єднання.

За функцією у слові префікси поділяються на словотворчі й формотворчі.

Словотворчі префікси надають слову нового лексичного значення (баба - прабаба, хмарний -
безхмарний) чи модифікують його в тому чи іншому плані (дов 'язати - перев 'язати).

Формотворчі префікси виражають нове граматичне значення слова (читати - дочитати,

робити - зробити - префікси творять дієслівні видові пари).

Словотворчі префікси в українській мові є більш поширені, вони виражають певне словотвірне
значення, наприклад: без- вказує на відсутність чогось - безхліб 'я; над - наближення чогось,
неповноту дії -надходити, надламати.

Префікси не змінюють частиномовної належності слова: гіркий -прегіркий, модний -

супермодний (прикметники); ніхто, абихто, дехто (займенники).

Формотворчі префікси беруть участь у творенні форм найвищого ступеня порівняння

прикметників і прислівників (найдосконаліший, найвище) та форми доконаного виду дієслів
(малювати - перемалювати, реєструвати - зареєструвати).
Префікси в українській мові здебільшого співвідносяться з прийменниками в-, від-, під-, над-,
nped-, по-, за- тощо. Частина префіксів іншомовного походження: а-, анти-, гіпер-, гіпо-, де-,
дез-, екс-, екстер-, інтер-, квазі-, контр-, pe-, суб-, супер-, ультра-, які використовують
переважно в іменниках і рідше в дієсловах.

Суфікс (наросток) - афікс, що стоїть після кореня або іншого суфікса у слові й надає йому нового
значення або відтінку. Суфікси приєднуються переважно до твірної основи, а не до слова в
цілому, як префікси: нагріти - нагрі-ва-ти, білий - біл-уват-ий.

За значенням суфікси поділяються на словотворчі й формотворчі.

Словотворчі суфікси використовують як словотвірний засіб. Вони видозмінюють значення

твірного слова: тесати - тес-ак, сірий -сір-к-о.

Суфікси можуть надавати слову найрізноманітніших відтінків стосовно головного лексичного

значення: яблуко - яблуч-к-о, хвіст-хвост-ищ-е, зелений - зелен-есеньк-ий.

Формотворчі суфікси використовують для творення граматичних форм: дієслів у минулому

часі: писа-в, прикметників вищого ступеня порівняння: холод-іш-ий, тепл-іш-ий. За допомоги
формотворчих суфіксів -я- (-єн-), -т- утворюються дієприкметники минулого часу; за допомоги
суфіксів -уч- (-юч-),-ач- (~яч-),-л- творяться активні дієприкметники теперішнього і минулих
часів: написати - написа-н-ий, зробити - зробл-ен-ий, пломеніти - пломені-юч-ий.

Суфікс вживається лише у поєднанні з іншими морфемами, а тому належить до зв'язаної

морфеми. У слові може бути кілька суфіксів: друж-ин-а - друж-ин-н-ник.

Постфікс - службова морфема, розташована в слові після закінчення і виконує словотворчу і

граматичну роль. В українській мові постфікс -ся приєднується до дієслів як словотворчий афікс
і виражає граматичне значення пасивного стану: лікуватися, виднітися, умиватися. До
постфіксів належать також: -сь (хтось, десь), -небудь (який-небудь, як-небудь); -будь (хто-
будь, куди-будь); -то (десь-то, хтось-то).

Основні одиниці і елементи граматичної будови мови. Граматичне значення слова. Поняття
граматичної категорії. Лексико-граматичні розряди слів.

Основні одиниці граматики - морфема для морфології і конструкція (речення) для синтаксису.
Правда, є й інші погляди щодо цього. Дехто вважає, що їх значно більше й серед них називає
слово, словоформу, словосполучення, просте речення, складне речення, надфразну єдність і
навіть текст. Однак таке розуміння основних одиниць морфології та синтаксису не є
коректним хоча б тому, що кожен мовний рівень повинен мати тільки одну основну одиницю.

Морфема - це найменша неподільна значуща частина слова. Морфеми існують тільки в складі
слова і є його найменшою частиною. Характерною особливістю всіх різновидів морфем є їхня
регулярна відтворюваність і повторюваність у процесі мовлення. Поєднуючись і розміщуючись
у певній послідовності, вони є засобом вираження певного лексичного і граматичного значень.

Речення — граматична конструкція, побудована з одного чи кількох слів певної мови, що

становить окрему, відносно незалежну думку; значеннєве, граматичне та інтонаційне ціле, що
виражає якусь думку у відношенні її до дійсності (предикативність, створена категоріями
модальності, часу й особи) одним словом чи сполукою слів.

Граматичне значення - узагальнене (абстрактне) мовне значення, яке властиве рядам слів,
словоформ, синтаксичних конструкцій і яке має в мові регулярне (стандартне) вираження.
Граматичне значення відрізняється від лексичного масовістю, груповим характером свого
виявлення, тобто воно властиве великим групам слів. Крім цього, граматичне значення
відрізняється від лексичного:

1. Відношенням до слова і будови мови.

Воно є обов'язковим (не можна вжити слово, не використавши притаманні йому граматичні
значення роду, числа, відмінка тощо). Оскільки граматичне значення характерне для багатьох
слів, конструкцій тощо, то воно є значно частотнішим від лексичного.

2. Характером узагальнення.

Якщо лексичне значення пов'язане з узагальненням властивостей предметів і явищ дійсності,

то граматичне значення - з узагальненням властивостей слів, з абстрагуванням від їх
лексичного значення.

3. Відношенням до мислення й об'єктивної дійсності.

Якщо лексичне значення співвідноситься з об'єктивною дійсністю, то граматичне значення

може не співвідноситися з позамовним референтом.

4. Способом вираження.

Граматичне значення має регулярне (стандартне) вираження. Про наявність граматичного

значення в мові можна говорити лише в тому випадку, коли воно формально виражене в мові.

Граматичні значення бувають трьох типів: дериваційні, реляційні й модальні.

Дериваційні значення - це незмінні, постійні показники слова, що дають йому певну граматичну
класифікацію. Так, значення роду іменників, виду дієслів, перехідності, зворотності є
дериваційними.

Реляційні значення є змінними. Вони видозмінюються від однієї словоформи до іншої. Реляційні
значення використовуються мовою для зв'язку слів у реченні. До них належать значення роду
прикметників, значення відмінків, значення особи та ін.

Модальні значення виражають відношення людини до висловленої думки і до об'єктивного

світу - ствердження, заперечення, умовність, бажаність, запитання, волевиявлення тощо.

Граматична категорія - система протиставлених одна одній однорідних граматичних величин

(граматичних форм із однорідним значенням).

Для того щоб констатувати, що в якійсь мові є певна граматична категорія, потрібно, щоб
був ряд форм, об'єднаних якимсь спільним значенням, щоб усередині цього об'єднання було
протиставлення і щоб ті протиставлені значення мали формальне вираження. Так,
граматичною категорією є категорія числа, бо вона об'єднує мовні одиниці на основі спільного
значення "число". Всередині цього об'єднання протиставляються одиничність і множинність, і
граматичні значення однини й множини формально виражаються за допомогою спеціальних
закінчень.

Формальне вираження - дуже важлива ознака граматичної категорії, бо саме її наявність чи

відсутність є основним критерієм виділення граматичної категорії. Звідси розрізняють
граматичні й поняттєві категорії. Поняттєва категорія статі є універсальною, тобто всі
люди незалежно від використовуваної ними мови розрізняють чоловічу і жіночу стать.

Граматичні категорії поділяють на морфологічні й синтаксичні. До морфологічних належать

категорія роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи; до синтаксичних - категорія
активності/пасивності, комунікативної спрямованості (розповідність, питальність,
спонукальність), стверджуваності/залеречуваності, синтаксичного часу й синтаксичного
способу.

Морфологічні категорії, в свою чергу, поділяють на класифікаційні й словозмінні.

Класифікаційні (словотворчі, дериваційні) категорії - це такі, члени яких виступають як

рубрики класифікації слів. Так, зокрема, класифікаційною є категорія роду іменників і категорія
виду дієслова, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник
належить до одного певного роду), а дієслова розподіляються між трьома видовими групами -
дієсловами доконаного чи недоконаного виду або двовидовими.

Словозмінні (релятивні) категорії - граматичні категорії, яких слово може набувати залежно
від іншого слова, з яким воно поєднується в реченні. До словозмінних належить категорія роду
прикметників, бо прикметники не класифікуються, а відмінюються за родами і родова форма
прикметника залежить від поєднуваного з ним іменника (великий успіх, велика справа, велике
враження). Суто реляційною є також категорія відмінка: кожна іменна частина мови
змінюється за відмінками.

У мовах світу найчастіше трапляються граматичні категорії роду, відмінка, числа,

означеності/неозначеності, ступеня якості, часу, виду, стану, способу й особи.

Категорія роду-граматична категорія, яка полягає в розподілі слів або форм за двома чи
трьома класами, традиційно співвідносними з ознаками статі або їх відсутністю.

Категорія відмінка - граматична категорія імені, яка виражає його синтаксичні відношення до
інших слів висловлювання.

Кількість відмінків у різних мовах неоднакова. Є мови, в яких відмінків зовсім немає: болгарська,
італійська, французька, таджицька, абхазька та ін.

Категорія числа - граматична категорія, яка виражає кількісні характеристики предметів

думки.

У мовах світу категорія числа не збігається. Є мови, в яких, крім однини і множини, є двоїна і
троїна. Двоїна була в давньоукраїнській мові (два стола, див. залишки цих форм у діалектах: дві
руці, дві селі тощо). Троїна є в деяких папуаських мовах на острові Нова Гвінея. У давніх
індоєвропейських мовах - санскриті, давньогрецькій, давньогерманських було три числа: однина,
двоїна і множина.

Категорія означеності/неозначеності (детермінації) - граматична категорія, яка вказує на те,

чи мислиться ім'я предмета як єдине в описуваній ситуації (означеність) чи як таке, що
належить до класу подібних йому феноменів (неозначеність).

Як уже зазначалося, ця категорія характерна для германських, романських, болгарської,

македонської та інших мов і виражається за допомогою артиклів. Означеними є англійський
артикль the, німецькі der, die, das, французькі le, la, les (останній для множини), а неозначеними
відповідно a; ein, eine, ein; un, une. У болгарській, македонській, румунській і скандинавських мовах
існують постпозитивні артиклі, тобто артиклі, які стоять після слова, приєднуючись до
нього як постфікси. Пор.: болг. стол "якийсь стілець" - столгт "певний стілець", маса "якийсь
стіл" - масата "певний стіл"; село "якесь село" - селото "певне село".

Категорія ступеня якості (порівняння) - граматична категорія, яка виражає ступінь якості, що
характеризує предмет чи дію.
Розрізняють звичайний, вищий і найвищий ступінь. У деяких мовах є тільки два ступені
порівняння - звичайний і елатив, який поєднує значення вищого і найвищого ступенів. Вищий
ступінь указує на наявність в об'єкті якоїсь якості більше, ніж в іншому, найвищий - більше, ніж
у всіх інших. Звичайний ступінь означає якість безвідносно до ступеня.

Ступені порівняння мають прикметники і прислівники (важкий, важчий, найважчий; темно,

темніше, найтемніше). У деяких мовах ступені порівняння мають також іменники й дієслова.
Наприклад, у мові комі кужо "вміє", кужоджик "більше вміє".

Ступені порівняння виражаються афіксами (цікавий - цікавіший - найцікавіший; англ. large

"великий" - larger "більший" - largest "найбільший", нім. interessant "цікавий" - interesanter
"цікавіший" - interesantest "найцікавіший") і аналітично (відомий - більш відомий - найбільш
відомий, англ. difficult "важкий" - more difficult "важкіший", (the) most difficult "найважчий"). У
слов'янських, германських і романських мовах є декілька співвідносних за значенням
прикметників та прислівників, які творять ступені порівняння від інших основ: укр. добрий -
кращий - найкращий; рос. хороший - лучше - наилучший; англ. good - better - best, нім. gut - besser -
best (am besten).

Категорія часу - граматична категорія дієслова, яка є специфічним мовним відображенням

об'єктивного часу і служить для темпоральної локалізації події або стану, про які йдеться в
реченні.

Ця категорія вказує на одночасовість, передування чи наступність події щодо моменту

мовлення. У більшості мов є три часи: теперішній, минулий і майбутній. Це абсолютні часи.
Крім них, у деяких мовах є спеціальні "відносні" часи, які позначають події відносно якоїсь точки
відліку, яка, в свою чергу, визначається відносно моменту мовлення (передминулий час,
передмайбутній час, майбутній у минулому тощо).

Категорія виду (аспектуальності) - граматична категорія дієслова, яка узагальнено вказує на

протікання дії в часі.

У слов'янських мовах граматично протиставлені доконаний і недоконаний вид. Доконаний вид

вказує на досягнення межі, тобто показує обмежену дію або її результат (зашумів, написав).
Недоконаний вид не вказує на граничність дії (шумів, писав).

Категорія стану - граматична категорія дієслова, що виражає суб'єктно-об'єктні відношення.

У мовознавстві поки що немає загальноприйнятої класифікації станів, однак у всіх

класифікаціях згадується активний, коли носій дієслівної ознаки відповідає суб'єкту (Учні
виконують пісню), і пасивний, коли носій дієслівної ознаки відповідає об'єкту (Пісня виконується
учнями).

Категорія способу - граматична категорія, яка виражає відношення названої дієсловом дії до
дійсності з погляду мовця.

Це оцінка мовцем дії як бажаної, можливої, передбачуваної (припущення) тощо.

Категорія особи - граматична категорія дієслова, яка позначає відношення суб'єкта дії до
мовця.

Виконавцем дії може бути мовець, Його співрозмовник або особа, яка не бере участі в розмові.
Відповідно розрізняють першу, другу і третю особу (пишу, пишеш, пише).

Категорія особи належить до узгоджувальних, словозмінних. Вона виражається особовими

закінченнями (я процюю, він працює; англ. / work, he works). У деяких мовах (самодійських,
палеоазіатських) категорія особи характерна не тільки для дієслів, а й для імен у позиції
присудка.

Лексико-граматичні розряди (категорії)

Від граматичних категорій треба відрізняти лексико-граматичні розряди, які нерідко

називають лексико-граматичними категоріями.

Лексико-граматичні розряди (категорії) - це граматично важливі групи слів у межах певної

частини мови, які мають такі властивості:

1) об'єднуються за спільною семантичною ознакою. Наприклад, лексико-граматичні розряди

становлять збірні іменники, речовинні іменники, іменники - назви істот, іменники - назви
неістот, власні назви, загальні назви, зворотні дієслова, бо кожна така група має спільну
семантичну ознаку - збірність, речовинність тощо.

2) можуть мати і можуть не мати формальне морфологічне вираження. Якщо, скажімо, деякі
збірні іменники мають формальне вираження - суфікси -ств(о), (студентство, ганчір'я),
зворотні дієслова - постфікс -ся (умиватися, листуватися, обніматися), то власні та загальні
назви, речовинні назви, назви істот/неістот формальних показників не мають (місто Орел і
летить орел, масло і вікно, ворона і корона);

3) взаємодіють із пов'язаними з ними граматичними категоріями. Так, від зворотності дієслів

залежить категорія стану (зворотні дієслова не належать до активного стану); від
істоти/неістоти - категорія відмінка (у назвах істот форма знахідного відмінка збігається з
формою родового, у назвах неістот форма знахідного відмінка збігається з формою називного);
від особи/неособи - категорія роду (назви осіб мають, як правило, категорію чоловічого або
жіночого роду, назви неосіб - усі три роди); від власних і загальних назв - категорія числа (власні
назви мають форму лише однини або лише множини (Київ, Суми), загальні назви мають форми
однини і множини (стіл - столи, книжка - книжки);

4) можуть мати і можуть не мати протиставлені всередині розряду ряди форм. Якщо,
наприклад, власні назви протиставляються загальним, назви істот - назвам неістот,
перехідні дієслова - неперехідним дієсловам, то всередині речовинних і збірних іменників
подібного протиставлення немає.