Лекція 1

Вступ до граматики. Основні поняття морфології. Частини мови і

принципи їх виділення

ПЛАН
1.Граматика та її розділи.
2.Граматичне значення. Граматична форма. Граматична категорія.
3.Основні способи вираження граматичних значень слова в українській мові.
4.Основні поняття морфології.
5.Частини мови і принципи їх виділення.

1. Граматика та її розділи
Термін граматика (від грец. gгаттаtіkе – письмовий, grатта – буква) у лінгвістичній
літературі вживається: а) в значенні граматичної будови мови, тобто системи об'єктивно діючих
закономірностей, що визначають способи зміни слів, творення їх та сполучення у реченні; б) у
значенні вчення про граматичну будову мови.

Граматика як наука про граматичну будову мови складається з двох розділів: м о р ф о л о г і ї

– учення про граматичну природу та будову слова – і с и н т а к с и су – вчення про сполучення
слів у реченні та речення. Деякі вчені відносять до граматики також розділ словотвору, зокрема
питання про способи морфологічного словотворення – афіксацію і основоскладання, – що тісно
пов'язуються з ученням про частини мови.
Центральним у граматиці є вчення про граматичні значення, граматичні форми і граматичні
категорії.

2. Граматичне значення. Граматична форма. Граматична категорія

Смислова структура повнозначного слова являє собою єдність лексичного значення

(індивідуального) і тих абстрактних значень, які характеризують видозміни його у зв'язках з
іншими словами. Ці абстрактні значення, що супроводять лексичне значення повнозначного
слова в конкретному випадку його вживання, називаються граматичними значеннями.
Граматичне значення не є приналежністю одного слова, воно об'єднує граматично цілі групи
або й класи слів. Наприклад, різні за лексичним значенням іменники стіл, дуб, килим, солдат,
герой мають однакові граматичні значення: називного відмінка, числа однини, виражають
належність до чоловічого роду. Ці й усі інші іменники об'єднуються також в одному класі слів із
загальним значенням предметності. Отже, граматичне значення відноситься до лексичного як
загальне до окремого.
Слова, що не виконують номінативної функції, або так звані неповнозначні слова, є носіями
граматичних значень. Наприклад, частка би (б) виражає значення умовного способу, зв'язка бути
виступає для вираження особи і числа в дієсловах недоконаного виду майбутнього часу (буду
робити, будеш робити, буде робити, будемо робити, будете робити, будуть робити).
Граматичні значення слова формально виражаються через афікси, службові слова, зміну
наголосу та інші засоби.
Засоби вираження граматичних значень
1. Осн. засіб – закінчення – вживається для вираження різних гр. значень того самого слова.
Н-д.: рік – нульова флексія є засобом вираження Н.в., одн.
Читаю – закінч. ю; гр. значення 1 особ, однини, теп. ч., дійсного способу, недок. виду.
2. Афікси (суфікси й префікси), які є засобом вираження гр. зн, словотворчими не будуть.
Засобом вираження гр. зн. Можуть бути тільки формотворчі афікси, тобто лексичне
значення не змінюється, а змінюється лише форма.
Н-д.: гірший – найгірший – щонайгірший – утворюється форма найвищого ступеня
порівняння; -ш-, -іш-, -л-, -в- – засіб вираж. гр. зн. чол. роду, одн., мин. часу.
3. Чергування звуків відіграє допоміжну роль при зміні форм слова, але як самостійний засіб
не виступає.
 2
Наприклад: мести – замітати е//і
4. Наголос виступає засобом розрізнення гр. значень слова.
Наприклад: весни – весни, поля – поля.
5. Службові слова виражають граматичне значення тих слів, до яких приєднуються. Сюди
входять прийменники та частки.
6. Суплетивізм (зміна форми слова) зустрічається рідко в мові, коли граматичне значення
виражається за допомогою різних слів. Суплетиви мають спільне лексичне значення, але
граматичне значення різне.
Наприклад: гарний – кращий.
7. Порядок слів у реченні відіграє теж допоміжну роль у вираженні гр. зн. Він вказує на гр.
зн. тоді, коли в реченні слова з різними гр. зн. мають однакову форму. Наприклад: автомобіль
везе трактор.
Граматична форма – це засіб матеріального вираження гр.зн. як абстрактного поняття.
Гр.зн. і гр.ф. нероздільні. Між граматичною формою і граматичним значенням як її змістом
існує взаємозв,язок. У цьому взаємозв,язку вирішальну роль відіграє гр.зн. Зміна гр.зн. веде за
собою зміну гр. форми.
Граматична форма слова – це сукупність граматичних значень і відповідних засобів
вираження їх у конкретному випадку вживання слова. Слово в різних формах здатне виражати
одне або кілька граматичних значень. Кілька граматичних значень можуть виражатися за
допомогою якогось одного формального показника. Наприклад, у слові легкий формальний
показник -ий водночас виражає значення роду, числа й відмінка. І навпаки, для кожного
граматичного значення в слові може бути окремий формальний показник. Наприклад, у
дієслівній формі принесли значення минулого часу виражається суфіксом -л-; значення
множини –– закінченим -и; видове значення завершеності дії — префіксом при-.
Граматичні форми є морфологічні і синтаксичні. Морфологічні форми — це видозміни
повнозначного слова для вираження властивих певному класу слів відношень до інших
повнозначних слів або для вираження різних абстракцій (завершеності/незавершеності дії,
інтенсивності виявлення ознаки і т. ін.). У синтаксичних формах знаходять своє вираження різні
типи поєднуваності слів.
Часткові граматичні значення слів, що знаходять своє вираження у відповідних формальних
показниках, об'єднуються у граматичні категорії.
Граматична категорія (від грец. судження, визначення) – це найзагальніше поняття, що
об'єднує ряд співвідносних граматичних значень і виражене в певній системі співвідносних
граматичних форм.
Поняття граматичної категорії ґрунтується на розумінні об'ктивно існуючих взаємозв'язків
між мовними системами і підсистемами. Граматична категорія є поняттям родовим щодо цілого
ряду однорідних граматичних значень. Дієслівна категорія особи, наприклад, об'єднує ряд
співвідносних граматичних значень, що виявляються у відповідних граматичних формах 1-ї, 2-ї і
3-ї особи; в категорії відмінка іменників узагальнюється вся різноманітність значень семи
відмінків і система відмінкових форм.
Отже, граматична категорія є тим загальним, що знаходить свій вияв у частковому – в
граматичному значенні, в конкретних граматичних формах.
У мовознавчій літературі термін «граматична категорія» має і більш широкий зміст. Так, О. О.
Потебня, вперше вживши цей термін, до складу таких граматичних категорій, як рід, число,
відмінок, зараховував і поняття частини мови.
У сучасній українській літературній мові наявна чітка система граматичних категорій, що
визначаються її граматичною структурою. Це категорії роду, числа, відмінка, ступенів порівняння
(компаратив), перехідності/неперехідності, стану, виду, способу, часу, особи.
Якщо категорія знаходить вияв у морфологічних формах, вона належить до морфологічних
категорій. Морфологічні категорії властиві змінюваним частинам мови.
Деякі граматичні категорії тісно пов'язані з лексико-семантичними значеннями слів.
Семантико-граматичні категорії узагальнюють семантичні ряди слів з граматичними
характеристиками їх, наприклад, категорії істот/неістот, власних і загальних назв,
збірності/одиничності, конкретності/ абстрактності тощо.
 3
3. Основні способи вираження граматичних значень слова
в українській мові
В українській мові є три способи вираження граматичних значень, а отже, і творення
граматичної форми слова: синтетичний, аналітичний та аналітично-синтетичний.
За с и н т е т и ч н и м способом граматичні значення виражаються в єдності з лексичним
значенням у межах одного й того самого слова афіксальними засобами, наприклад, в іменнику
хат-ою значення роду, числа і відмінка виражається закінченням (флексією). Крім афіксів,
граматичні значення можуть виражатися також у межах того самого слова чергуванням звуків і
перенесенням наголосу, порівняйте, наприклад: забрати — забирати, весни — весни.
Граматична форма, утворена синтетичним способом, називається с и н т е т и ч н о ю .
А н а л і т и ч н и й спосіб вираження граматичних значень виступає тоді, коли формальним
показником є службове слово, наприклад: співав би, співала б, співало б, співали б; вдалий —
більш вдалий, найбільш вдалий.
Граматична форма, в якій граматичне значення знаходить своє вираження поза основним словом
у формалізованому службовому слові, називається а н а л і т и ч н о ю .
Аналітичні форми майбутнього часу (буду читати, будеш, читати і т. д.), так само
наказового способу (хай пише, хай пишуть), виступають поряд із синтетичними в єдиній,
послідовно витриманій системі дієслівних форм. Хоч формальні показники винесені поза основне
слово, граматичне значення в аналітичній формі сприймається невідчленовано від лексичного, як і
в синтетичній формі слова (порівняйте: завзятіший і більш завзятий; найуважніший і найбільш
уважний).
Службове слово в аналітичній формі настільки формалізується, що дорівнюється своїм
призначенням стандартизованому (формалізованому) афіксу (порівняйте: частки хай, нехай та
інші службові слова в аналітичних формах з формотворчими суфіксами -ш-, -іш- у формах
ступенів порівняння прикметників і прислівників та ін.).
Граматичні значення можуть також виражатися а н а л і т и ч н о - с и н т е т и ч н и м
способом. Наприклад, у сучасній українській літературній мові значення місцевого відмінка
виражається водночас і закінченням (флексією) і прийменником. Без прийменника форма
місцевою відмінка не вживається, а формальний показник його збігається з показником давального
відмінка.
Слово як своєрідна одиниця мовної структури є об'єктом вивчення кількох розділів науки про
мову (лексикології, семасіології, граматики), різноаспектний аналіз знаходить воно і в окремих
розділах граматики. У морфології вивчаються слова як частини мови: їх граматичні категорії,
граматичні значення, форми словозміни; у синтаксисі слово аналізується як член речення
(словосполучення).

4. Основні поняття морфології

Морфологія є розділом граматики, в якому вивчаються явища, що характеризують граматичну
природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та розряди слів (частини
мови), граматичні категорії і систему словозміни їх.
Об'єктом вивчення в морфології є слово як носій ряду граматичних значень, що виражає
відповідні граматичні категорії, властиві лексико-граматичним розрядам слів. Відповідно до вияву
граматичних значень слово може видозмінюватись, утворюючи усталену мовною практикою
систему форм. Окремо взята форма конкретного слова є його словоформою.
Видозміни слова, що служать для вираження його синтаксичних властивостей (відношень між
словами), називаються с л о в о з м і н о ю . А система форм, співвідносних з певною системою
синтаксичних граматичних значень, називається його п а р а д и г м о ю . Своєрідність видозміни
слів, що належать до іменних частин мови, на відміну від дієслова, відбита в термінах
відмінювання (для іменних частин мови) і дієвідмінювання (для дієслів).
У словах, що не виражають граматичних видозмін як синтаксичних властивостей слова (у
них це нульовий показник), виступає одна словоформа. Це так звані незмінювані слова.
Словозмінні значення в сучасній українській мові в основному виражаються словозмінною
морфемою – флексією. Однак система відмінювання та дієвідмінювання, крім флексій, включає
також і систему відповідно оформлених основ з урахуванням морфонологічних явищ (чергувань
 4
звуків, перенесення наголосу в слові та ін.), наприклад: дуг-а, дуз-і, ду'г-и, дуг, ду'г-ам, дуг-
ами; водж-у, вод-ить, вод-имо, вод-ите, вод-ять.
Об'єктом морфології є також словоформи, в яких виражаються граматичні характеристики
слова незалежно від його синтаксичних властивостей, наприклад, форми ступенів порівняння
прикметників і прислівників, інфінітив, дієприслівник.

5. Частини мови і принципи виділення їх

Наскрізним питанням морфології є теорія частин мови(класів слів). Проблему поділу слів
на класи намагалися розв’язати вчені різних епох і народів. У IV ст. до н.е. давньогрецький
філософ Аристотель слова давньогрецької мови поділяв на чотири групи слів: ім’я, дієслово,
член (вигук), сполучник (зв’язка). У V ст. до н.е. давньоіндійські граматисти Яска і Паніні в
санскриті виділили п’ять груп слів: ім’я, дієслово, прийменник, частка, сполучник. Грецький
учений, представник александрійської школи Арістарх Самофракійський і його учень Діонісій
Фракійський у II ст. до н. е. вперше у грецькій мові виділили вісім груп слів і запровадили
термін “частина мови”: ім’я, дієслово, дієприкметник, член (вигук), займенник, прийменник,
прислівник, сполучник. Цю класифікацію прийняли, замінивши назву “член” вигуком, римська
граматика Варрона (І ст. до н.е.) та граматика слов’янської мови Мелетія Смотрицького (XVII
ст.). Російський учений Михайло Ломоносов (1711-1765)у “Российской грамматике” стосовно
російської мови назвав десять частин мови: ім’я, прикметник, числівник, займенник, дієслово,
дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник, вигук. Наприкінці XIX ст. О.Потебня і
П.Фортунатов розробили принципи класифікації частин мови (О.Потебня – семантичний, а
П.Фортунатов – морфологічний). УXX ст. свою теорію частин мови сформулював В.Виноградов
у книзі “Русский язык. Грамматическое учение о слове” (М., 1947).
У сучасному українському мовознавстві існує традиція виділення десяти частин
мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, прийменник,
сполучник, частка, вигук. Її певною мірою порушив І. К. Кучеренко, який
уперше в україністиці відмовився від протиставлення повнозначних і неповнозначних частин
мови, вважаючи всі частини мови повнозначними, оскільки, на його думку, «усі вони у
своєму реальному значенні (виділення наше – І. Я.) узагальнено відображають факти
матеріального світу, включаючи сюди й психічну діяльність людини» [9, с. 144]. В. О. Горпинич
теж уважає поділ частин мови за ознакою повнозначності/ неповнозначності слів умовним і
неприйнятним, хоча погоджується з їх поділом на самостійні і службові (до речі, до останніх він
зараховує і вигук) [5, с. 30–31]. І. К. Кучеренко виділив 7 частин мови – іменник, прикметник,
числівник, дієслово, прислівник, частка, сполучник – та обґрунтував безпідставність виділення
прийменників як окремої частини мови; щодо них він уживав термін прийменникові слова та
розглядав у складі прислівників узагальненого значення [9, с. 429]. До речі, об’єднання в одній
частині мови прислівників і прийменників Ю. О. Карпенко вважав чи не найслабшим місцем у
класифікації частин мови, запропонованій І. К. Кучеренком [8, с. 80]. Щодо прийменників у
поєднанні з повнозначними словами та прислівників, структуру яких становлять
прийменникововідмінкові застиглі форми іменників, у науковій літературі набув поширення
складений термін прийменникові еквіваленти слова [11, с. 95–99], а в поєднанні прийменників з
іншими класами службових слів і вигуків – термін еквіваленти слова з невизначеним
частиномовним статусом [10, с. 11–16].
Займенники з їхньою узагальненовказівною семантикою І. К. Кучеренко теж не виділяє в
окрему частину мови, а розглядає у складі іменників, прикметників, числівників і прислівників
[9, с. 145, 268, 431, 438]. Учений звернув також увагу на одне з угруповань слів, що мають
виразну граматичну ознаку прикметника (закінчення –ий) і в традиційному мовознавстві
належать до різних частин мови – числівників (перший, сьомий), займенників (такий, усякий,
кожний), дієприкметників (працюючий, писаний). Для їхнього позначення він увів
термін ад’єктивні слова [9, с. 438]. Вигуки І. К. Кучеренко розглядав у складі часток [9, с.145].
Започаткувавши в українському мовознавстві функційнокатегорійний підхід до розгляду
граматичних явищ, І. Вихованець запропонував і відмінну від традиційної класифікації
оригінальну систему поділу слів за частинами мови, згідно з якою частинами мови вважаються
лише іменники і дієслова (їх виділено як центральні)
та прикметники і прислівники (периферійні). Усі інші традиційно виокремлювані класи слів
(числівники, службові слова і вигук) учений кваліфікував як такі, що позбавлені
 5
частиномовного статусу. Стосовно поняття числівник запроваджено термін лексична
морфема, а стосовно поняття службові слова – аналітичні синтаксичні морфеми [2, с. 24–26, 30–
32]. 

Частини мови – граматичні класи (групи) слів, що розрізняються категоріальним

значенням, притаманними їм морфологічними ознаками, синтаксичними властивостями в складі
словосполучень та речень і за суфіксами. Ці граматичні класи слів характеризуються:
- спільністю категоріального значення, абстрагованого від лексичних значень (напр.,
предметність в іменників, ознака предмета у прикметників, число у числівників, процесуальна
дія у дієслів, ознака ознаки у прислівників);
- спільністю морфологічних категорій і правил словозміни (напр., рід, число, відмінок у
іменників, вид, спосіб, час у дієслів);
- тотожністю синтаксичних властивостей слів (напр., підмет і додаток у іменників,
присудок у дієслів, означення у прикметників, обставина у прислівників);
- спільністю суфіксів, з допомогою яких утворено відповідні слова (напр., суфікси
іменників -тель, -ець, -анин,ик, -ник, -ист, -ізм, -ач, -ук; суфікси прикметників -н-ий,-ськ-ий,
-аст-ий, -ан-ий, -ов-ий; дієслівні суфікси -ну-ти, -ича-ти, -ува-ти). Класифікація за цими
чотирма ознаками зафіксована в “Сучасній українській літературній мові. Морфології”(1969),
“Русской грамматике” (1980) та шкільній граматиці.
Одним із принципів класифікації частин мови є здатність або нездатність слова
(словоформи) бути членом речення. Одні словоформи можуть бути самостійними членами
речення (напр., Україна, суверенний, будувати, радісно), виконувати номінативну функцію і
вживатися в реченні як його компоненти. Це самостійні слова(словоформи). Інші слова
самостійними членами речення не бувають: пор. слова і, але, якщо, щоб, бо, не, ні, би, адже, під,
через, біля і под. Вони входять до складу речення разом із самостійними членами і вказують або
на зв’язок між словоформами, або на відношення мовця до висловлюваної думки. Це службові
слова. У зв’язку з цим частини мови поділяють на самостійні та службові. Але лише цієї ознаки
для класифікації частин мови недостатньо, бо межа між самостійними і службовими словами
умовна, оскільки самостійні слова, втрачаючи певною мірою лексичне значення, переходять у
службові (думати, вважати, почати, стати і под.).
Українська морфологія (1969) класифікувала частини мови за “наявністю чи відсутністю
у слові лексичного(співвідносного з поняттям) і граматичного значень”. Відповідно до цього
слова, а отже, й частини мови, поділила на повнозначні й неповнозначні. Службові частини
мови (прийменники, сполучники) відносили до тих, що не мають лексичного значення. У
сучасній морфології службові слова розглядають як такі, що мають лексичне значення, оскільки
кожне слово становить єдність лексичного і граматичного значення. Традиційно основним
вважали морфологічний принцип поділу слів на частини мови. Прихильниками цього
принципу були російський мовознавець Пилип Фортунатов (1848-1914) і його послідовники
Олександр Пєшковський (1878-1933) та Дмитро Ушаков (1873-1942). Морфологічні категорії
є однією з суттєвих ознак частини мови: морфологічні категорії іменника (рід, число, відмінок)
чітко протиставляються морфологічним категоріям дієслова (вид, спосіб, час). Але цей принцип
придатний для класифікації лише тих слів, які мають систему словозміни, яким властиві флексії
(іменник, прикметник, дієслово, займенник, числівник). Слова невідмінювані (таксі, бюро,
депо, вчора, сьогодні, через, при, над, щоб, бо та ін.) залишаються за межами цієї класифікації.
На однобічність морфологічної класифікації вказували російські вчені Лев Щерба (1880-1944) і
В.Виноградов.
Отже, морфологічний принцип суттєвий лише для певної групи слів, а тому є не
визначальним, а допоміжним. Існує класифікація частин мови і за лексичним значенням
словоформи, носієм якого є корінь слова, наприклад, назви кольорів – прикметники (білий,
синій, голубий), назви дій – дієслова (читати, писати, боротися), назви осіб – іменники
(сопілкар, читач, вихователь) і ін. Але лексичне значення кореня є надто низьким рівнем
узагальнення і надто дрібною семантичною одиницею для частин мови, бо практично
неможливо всі слова мови поділити на групи за лексичним значенням із більш-менш чіткими
межами між ними: колір цукру, шоколаду, мокрого асфальту. Тому для класифікації частин
мови застосовується значно абстрактніша семантична одиниця – категоріальне значення, яке
виражається суфіксами і закінченнями. Російський учений Михайло Панов довів, що
 6
належність слів до частин мови формально визначається не значенням коренів, а
значенням суфіксів і закінчень. В українському мовознавстві на базі закінчень і суфіксів
розрізняють такі типи категоріального значення: категоріальне значення предметності,
категоріальне значення ознаки, категоріальне значення дії. Всі слова, яким притаманне
категоріальне значення предметності, є іменниками (українець, стілець, завдання), слова з
категоріальним значенням ознаки предмета – прикметниками (блакитний, ранковий,
капроновий), слова з категоріальним значенням числа і кількості (три, сім) належать до
числівників, слова з категоріальним значенням ознаки ознак – до прислівників (читав швидко,
ставився серйозно, вивчив учора). Семантичний принцип з категоріальним значенням в основі
не є універсальним, бо за допомогою значень суфіксів і флексій не можуть бути віднесені до
певної частини мови:
- невідмінювані слова (іменники, прикметники, прислівники, дієприслівники, модальні
слова, які не мають флексій);
- службові слова, які не мають ні суфіксів, ні флексій, не означають ні предметності, ні
ознаки, ні дії;
- дієприкметники, які мають категоріальне значення і ознаки предмета, і дії;
- дієприслівники, які мають категоріальне значення дії і ознаки дії;
- кількісні числівники, які за закінченням можна віднести і до категоріального значення
предметності, і до категоріального значення ознаки (числівник два відмінюється як
прикметник);
- субстантивовані прикметники типу шашлична, булочна, варенична, пельменна, які
мають закінчення прикметників і тому співвідносяться з категоріальним значенням ознаки, а
лексичне значення “назви конкретних предметів” співвідносить їх із категоріальним значенням
предметності;
- запитальні (хто?, що?), заперечні (ніхто, ніщо), неозначені (дехто, дещо, хтось, щось)
займенники, які мають закінчення прикметників, а семантику – предметності.
Тому в цих розрядах слів категоріальне значення формується на базі кореневої семантики
(категоріальне значення кількості і числа у числівників, категоріальне значення дейксиса (грец.
вказівка) у займенниках, категоріальне значення ознаки дії, ознаки ознаки у прислівниках,
сполучуваності у сполучниках і т. д.). Український мовознавець Олександр Потебня (1835-
1891) перший висунув принцип семантичної класифікації, звернувши при цьому увагу й на
синтаксичний принцип. Найповніше всі слова мови розподіляються на частини мови за
синтаксичним принципом залежно від конкретної синтаксичної функції слова в реченні, тобто
від конкретної синтаксичної позиції слова в реченні. За цим принципом окремі класи слів дуже
чітко протиставляються один одному: слова, що виконують функцію підмета, тобто займають
позицію підмета, є іменниками; слова, що виконують функцію (займають позицію) присудка –
дієслова; всі слова, що займають у реченні позицію означення, є прикметниками і т. д.
Синтаксичні функції частин мови бувають первинними і вторинними. Наприклад,
іменник в українській мові може бути підметом і присудком: Студенти працюють в бібліотеці
і Ми студенти. Бути підметом – первинна функція іменника, а бути присудком – вторинна.
Первинна функція дієслова – бути присудком (Човен пливе), а вторинна – бути підметом,
неузгодженим означенням, додатком (Жити – батьківщині служити; Бажання вчитися не
залишало юнака; Ви мене навчили любити). Отже, визначальною для частин мови є первинна
синтаксична функція. Цей принцип дає змогу розподілити між частинами мови невідмінювані
слова, службові слова, числівники, дієприкметники, дієприслівники і субстантивовані слова.
Особливого значення йому надавали російські лінгвісти Олексій Шахматов (1864-1920), який
виокремив на цій основі так звані предикативні прислівники, Л.Щерба, В.Виноградов і
Микола Поспєлов (1890-1984), які кваліфікували предикативні прислівники як самостійну
частину мови – слова категорії стану. Але синтаксичний принцип самостійно не розв’язує
проблем розподілу всіх слів мови за частинами мови і не є єдиним при визначенні складу частин
мови. Л.Щерба запропонував компромісний підхід до класифікації – поділ слів на частини мови
за чотирма ознаками. Сучасна класифікація частин мови є наслідком компромісу між
синтаксичним, семантичним і морфологічним принципами класифікації, що став причиною
розбіжностей у мовознавстві з приводу класифікації частин мови. Але розбіжності в
класифікації мають і об’єктивний характер, оскільки лексичний склад мови в частиномовному
відношенні постійно змінюється, розвивається і вдосконалюється. Формуються нові частини
 7
мови, нові типи слів. У теорії частин мови є низка дискусійних питань:
1) кількість частин мови. В різних мовах виокремлюють неоднакову кількість частин
мови (в українській десять, в індійській мові йума – лише дві: ім’я і дієслово; в китайській – три:
ім’я, предикатив, прислівник; в окремих мовах Північної Америки немає таких груп слів, які ми
називаємо прикметниками і прислівниками);
2) одиниці, що розподіляються між частинами мови – слова, лексеми чи словоформи (І.
Милославський);
3) ознака класу слів, що є частиною мови – граматична (О.Реформатський), лексико-
граматична (В.Виноградов) чи семантична група слів (І. Милославський);
4) ієрархічна система частин мови (послідовність за значущістю): іменники,
прикметники, числівники, займенники, дієслова, прислівники, категорія стану; чи іменники,
прикметники, числівники, займенники, прислівники, категорія стану, дієслово; чи іменник...
дієслово; чи дієслово... іменник;
5) віднесеність слів до певної частини мови (порядкові числівники, займенники,
дієприкметники).
Отже, провідними принципами класифікації частин мови є категоріальне значення,
морфологічні категорії та синтаксичні властивості слів.

Система частин мови за В. Виноградовим

Класифікація частин мови В.Виноградова одна з найпоширеніших. На його думку, не всі
слова є частинами мови, а до слів, які перебувають за межами частин мов, належать модальні
слова, частки мови і вигуки. Отже, за функціями В.Виноградов усі слова поділяв на чотири
групи: частини мови, модальні слова, частки мови, вигуки.
Частини мови. До них належать слова, які виконують номінативну функцію, є або
можуть бути членами речення. На цій основі він виокремив сім частин мови: іменник,
прикметник, числівник як іменні частини мови, залишки займенників, дієслово, прислівник,
слова категорії стану.
Модальні слова. Такими він вважав слова, які виражають відношення висловлюваної
думки до дійсності, яке встановлює мовець. Синтаксичні функції і семантична будова
модальних слів відрізняється від функції і се мантики частин мови та часток мови.
Частки мови. До цієї групи він відносив власне частки, зв’язки, прийменники і
сполучники. Службові слова В. Виноградов, як і французький мовознавець Жозеф Вандрієс
(1875-1960), називав морфемами, тобто виразниками суто граматичних відношень.
Вигуки. За В.Виноградовим, вони перебувають за межами частин мови і часток мови й
не мають нічого спільного з морфологією. На його думку, ці слова пов’язані з емоційним
мовленням і не належать до структури інтелектуального мовлення.
Порядкові числівники В.Виноградов називав прикметниками із значенням ознаки
(відчислівникові прикметники).
До займенників він відносив як залишкові явища лише особові займенники (я, ти, він,
ми, ви, вони), зворотний займенник (себе) та їх похідні. На його думку, займенник перебуває в
стані занепаду.
Як і Л.Щерба, В.Виноградов виокремив і слова категорії стану, яка утворилася на основі
деяких іменників, прикметників, прислівників і дієслів.
Усі частини мови, як зазначав В.Виноградов, між собою генетично пов’язані і
взаємозумовлені: прислівник сформувався на основі іменників, прикметників, прислівників,
займенників, дієприслівників, дієслів, дієприкметників; слова категорії стану – на основі
іменників, прикметників, дієприкметників, прислівників, дієслів; дієприкметник – на основі
прикметників і дієслів; дієприслівник – на основі дієслів, прислівників і дієприкметників.

Сучасні українські граматисти (І.Вихованець, К.Городенська) при класифікації частин

мови користуються гетерогенною (за кількома різнорідними критеріями) системою трьох
принципів (семантичного, морфологічного, синтаксичного). На її основі Іван Вихованець (нар.
1935) виокремив лише чотири частини мови: іменник, прикметник, дієслово, прислівник.
Катерина Городенська (нар. 1948) – ще й числівник, однак тільки за однією семантичною
ознакою, їхня класифікація відрізняється від традиційної низкою особливостей. Ці граматисти,
як і російський мовознавець Олена Кубрякова (нар. 1927), у семантиці частин мови на перше
 8
місце ставлять ономасіологічну (грец. назва, найменування і слово, вчення) властивість слів
(здатність бути номінативними знаками, знаками-назвами), а не їх синтаксичну функцію.
Автори класифікації не відносять до розряду частин мови займенників, оскільки ці слова
виконують лише дейктичну функцію, яку вони вважають недостатньою підставою для
частиномовного статусу. І.Вихованець і К.Городенська зазначають, що прислівник не має
власного лексичного значення, хоч і має категоріальне значення “ознаки ознак”, а також
відстоюють нечастиномовний характер службових слів, кваліфікуючи їх як аналітичні
синтаксичні морфеми, оскільки вони, передаючи семантику відношення, виконують лише
релятивну функцію. Отже, в сучасній морфології тривають пошуки нових напрямів у вивченні
частин мови. Поняття частин мови, на нашу думку, слід висвітлювати ширше, ніж
В.Виноградов, який усі слова мови поділяв на частини мови і нечастини мови (модальні слова,
частки мовлення, вигуки), і до частин мови відносити всі однотипні слова (зокрема модальні
слова, частки і вигуки), що виділяються з мовлення на основі спільних ознак. Слово – це звук чи
комплекс звуків, які пройшли через свідомість людини, відтворені її мовленнєвим апаратом і
виконують соціальну функцію, тобто є лінгвальними ознаками дійсності. Тому до слів належать
вигуки і всі службові слова. Усі слова мови семантично навантажені. Єдність лексичної і
граматичної семантики становить сутність слова. Асемантичних слів не буває, як не буває слів
лише з граматичним або лише з лексичним значенням. Тому й прийменники, сполучники,
частки, вигуки мають лексичне і граматичне значення, хоч і своєрідне. Лексичним є не лише
понятійне, речовинне значення, що виконує номінативну або вказівну функцію, а й таке, що має
певне смислове навантаження, певний зміст, усвідомлений колективом. Найбільш прийнятною є
традиційна класифікація частин мови за чотирма ознаками: категоріальним значенням,
морфологічними категоріями, синтаксичними властивостями, характером суфіксів. На їх основі
доцільно виокремлювати дванадцять частин мови: іменник, прикметник, числівник,
займенник, дієслово, прислівник, слова категорії стану, модальні слова, прийменник, сполучник,
частку, вигук (Володимир Олександрович Горпинич). Лексичне значення слова має
мінімальний рівень узагальнення (абстрагування), якого достатньо для розрізнення окремих
слів, але недостатньо для розрізнення груп однотипних слів. Тому частини мови розрізняються
не лексичним, а категоріальним значенням, оскільки воно є вищим рівнем узагальнення і
базується на лексичному значенні окремих слів.
За характером функції частини мови поділяються на номінативні, вказівні, зв’язкові
(прийменник, сполучник, частка) і виражальні (вигуки, звуконаслідування). Поділ на
повнозначні і неповнозначні (або службові) умовний і неприйнятний, бо не охоплює всіх слів
(вигук не відносять ні до повнозначних, ні до службових), а функції кожної частини мови, які б
вони не були (службові чи повнозначні), є однаково важливими. Все, що існує в мовній системі,
працює на когнітивну (пізнавальну) і комунікативну функції, тому в ній усе важливе, все
повнозначне і водночас службове, бо чомусь служить. Наприклад, іменник служить дієслову,
яке в свою чергу служить іменнику. Немає підстав вважати прийменник, сполучник, частку
неповнозначними (неповноцінними) словами. Вони мають усе необхідне для виконання своїх
функцій, зокрема стільки семантики і таку, скільки і яка їм для цього потрібна. Тому вони також
повнозначні, повноцінні у своєму вияві, у своїй функції. Протиставляються самостійні і
службові, тобто несамостійні частини мови. Наявність чи відсутність морфологічних категорій
сама по собі вже є диференціальною ознакою частини мови. Наприклад, наявність категорії виду
і часу в словах із значенням дії (читав, прочитав, читаю, прочитую) маркує їх як дієслова, а
відсутність їх у словах із значенням дії (читання, прочитання) маркує ці слова як недієслова.
Але буває, що не самі морфологічні категорії, а особливості морфологічних ознак
протиставляють одну частину мови іншим. Наприклад, іменники і прикметники мають
морфологічну категорію роду, але грамеми роду іменника відрізняються від грамем роду
прикметника несинтаксичним характером. На основі особливостей морфологічних ознак до
окремих частин мови віднесено займенник і числівник. Диференціальною ознакою частин мови
є також характер суфіксів. Одні суфікси маркують лише іменник (-ець, -тель, -ник, -иц-я), інші –
лише прикметник (-н-ий, -ськ-ий, -ов-ий, -ів, -ин) або лише дієслово (-ти, -ся, -а-, -ува-). Але ця
ознака виявляється лише в словах зі службовими словотвірними морфами. Отже, є підстави
виділяти як окремі частини мови іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово,
прислівник, станівник, модальник, прийменник, сполучник, частку, вигук за чотирма ознаками
(категоріальним значенням, морфологічними категоріями, синтаксичними функціями,
 9
суфіксами) і протиставляти самостійні частини мови несамостійним, тобто службовими.
Лекція 2-3
Тема. Іменник як частина мови
План
1. Загальне значення іменника і його граматичні ознаки
2. Семантико-граматичні категорії іменника
2.1. Загальні та власні назви
2.2. Конкретні та абстрактні назви
2.3. Іменники предметні і речовинні
2.4. Одиничні та збірні іменники
2.5. Категорія істот і неістот
3. Граматичні категорії іменника
3.1. Категорія роду
3.2. Категорія числа
3.3. Категорія відмінка
3.4. Відмінювання іменників
1. Загальне значення іменника і його граматичні ознаки
Іменник – це частина мови, що об’єднує слова з предметним значенням, вираженим у
граматичних категоріях відмінка і числа та у формах певного граматичного роду.
Іменник (лат. substantivum) – самостійна, змінна частина мови, що має категоріальне
значення предметності, виражене класифікаційними категоріями роду й істоти/неістоти,
словозмінними категоріями числа і відмінка та власними словотвірними суфіксами, і виконує
своєрідні синтаксичні функції.
В іменнику об’єднуються спільним значенням предметності семантично різні слова:
назви конкретних предметів (човен, ліс, золото), істот (дівчина, ведмідь, синиця), явищ природи
(блискавка, дощ), узагальнених властивостей і ознак (доброта, сміливість, блакить), станів
(відпочинок, дрімота) та ін. На відміну від прикметників, прислівників, дієслів іменники
називають ознаки і дії або стани самостійно, незалежно від тих предметів і явищ, яким ці
ознаки або процеси властиві.
Загальнокатегорійне значення предметності в іменнику дістає вияв у граматичних
категоріях і в словотворчих засобах. Основні граматичні ознаки іменника – це наявність
категорій роду, відмінка і числа. Кожний іменник належить до одного з трьох граматичних
родів – чоловічого, жіночого або середнього. Не мають граматичного роду лише іменники
множинної форми (ворота, висівки, дріжджі та ін.).
Предметність у лінгвістиці розуміють як узагальнену назву конкретних предметів,
істот, абстрактних понять, явищ, ознак, дій, що позначаються іменниками в процесі
лінгвалізації дійсності: ріка, завод, лісник, лось; духовність, затемнення, мороз, блакить,
ковзання. Зміст лінгвістичного поняття предметності розкривається за допомогою семантичної
класифікації. Іменники української мови поділяють на такі основні семантичні(лексико-
семантичні) групи:
- назви конкретних предметів: парта, олівець;
- назви живих істот – людей, тварин, комах, риб: лікар, куниця, комар, карась;
- сукупність конкретних предметів і живих істот: меблі, бадилля, молодь, студентство,
комашня;
- назви речовин: мед, бронза, золото, вода;
- назви відрізків часу: день, канікули, секунда;
- назви кількості: десяток, сотня, двоє;
- назви якості і властивості: щирість, доброта;
- назви дії: біг, спів, одруження;
- назви стану: сон, мовчання;
- назви подій: революція, перемога;
- назви абстрактних понять: предметність, політика;
- назви ознак: білизна, блідість;
- назви одиниць виміру: гектар, градус;
- назви явищ: дощ, буря;
- назви почуттів: любов, ненависть;
- назви простору і території: район, регіон, поле;
- назви виробничих об’єднань: артіль, кооператив.
Кожне слово має лексичне значення: береза (дерево), університет (вищий навчальний
заклад), любов (почуття). Лексичні значення, які на основі семантичної спільності об’єднуються
в категоріальне (групове) значення предметності, формують іменник як частину мови. Всі
іменники мають узагальнене значення предметності. Воно є релевантною (лат. relever –
відзначати, виділяти) семантичною ознакою, яка відрізняє іменник від інших частин мови
(категоріальне значення прикметника – ознака предмета, дієслова – процесуальна дія,
числівника – число). Наприклад, у словосполученні читаю Шевченка словоформа Шевченка
має значення предметності (іменник), а в словосполученні вулиця Шевченка вона має значення
ознаки предмета. Тому привнесення категоріального значення предметності в звуковий
комплекс іншої частиномовної форми трансформує її в іменник: пор. Завтра поїдемо на
екскурсію (завтра – прислівник, бо має значення ознаки дії); До нашого завтра довга дорога
(завтра – іменник, бо має значення предметності). І навпаки, якщо іменник втрачає
11
категоріальне значення предметності, то він набуває ознак іншої частини мови: пор. На уроці
ліс рук (слово ліс має значення кількості – багато).Семантика окремих лексико-граматичних
груп іменників може збігатися з категоріальним значенням дієслова, прикметника, числівника,
займенника, прислівника. Дію, стан та ознаку може виражати і іменник, і дієслово. Дієслово
виражає дію, стан, ознаку динамічно, процесуально, як таку, що протікає в часі і передбачає
носія її – предмет чи особу. Іменник виражає дію, стан, ознаку статично, безвідносно до часу й
носія, тобто опредметнено (пор. зеленіти – зелень, біліти – білизна, жовтіти – жовтизна;
читати – читання, писати – писання; сидіти – сидіння, спати – спання). У таких самих
відношеннях до відповідних іменників з опредметненим значенням перебувають прикметники,
числівники, займенники, прислівники (блакитний – блакить, сто – сотня, сам – самотність,
раптом – раптовість).
Іменники змінюються за відмінками (крім деяких слів іншомовного походження, деяких
абревіатур і прізвищ) і характеризуються граматичним значенням числа (одні мають
співвідносні форми числа, інші виступають лише в однині або у множині).
Категорії роду, числа і відмінка іменників відрізняються від прикметникових,
займенникових і частково числівникових: в іменнику вони є визначальними, класифікуючими, а
в інших іменних частинах мови повторюють граматичні значення пояснюваного іменника,
отже, є синтаксично зумовленими значеннями, наприклад: солона вода, солоної води, солоній
воді, солоною водою; мій друг, мого друга, моєму другові, моїм другом. В іменнику значення
числа досить часто виражається допоміжним засобом (наголосом), а значення роду
сприймається в процесі зіставлення флексій усього парадигматичного ряду (порівняймо: ткач і
піч, день і сіль) та врахування семантичної віднесеності до статі в назвах істот (порівняймо:
Микола і Марина) і ще ряду ознак.
У прикметниках, в частині займенників і числівників усі три граматичні значення (роду,
числа і відмінка) виражаються флексією.
Іменник як назва предмета виступає в типовій для нього синтаксичній функції підмета (в
початковій формі – називного відмінка) або додатка (в непрямих відмінках). Наприклад: Небо
сьогодні синіло по-весняному (О. Гончар); Шипшина важко віддає плоди. Вона людей хапає за
рукав (Л. Костенко).
Іменник може також виконувати вторинні функції: означення, обставини, іменної
частини складеного присудка, наприклад: Синок Омелько – невеличке хлоп’я – стояв біля
матері й дивився, що вона робила (Олена Пчілка); У чужому краю не шукайте, не питайте
того, що немає і на небі, а не тільки на чужому полі (Т. Шевченко); Поезія – це завжди
неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі (Л. Костенко).
Синтаксичні властивості іменника: 1) усім іменникам притаманна синтаксична
властивість мати при собі узгоджене означення (теплий день, профспілкове бюро); 2) у реченні
іменник виконує функцію таких членів речення: а) підмета (найчастіше): Темна нічка гори
вкрила (Із пісні); б) присудка: Мир – щастя для народу (прислів’я); в) додатка (найчастіше):
Досвітній вогонь запали (Л.Українка); г) неугодженого означення: Побудував будинок з
балконом; д) обставини: В човні дівчина пісню співає (Із пісні).
Найтиповішою, первинною у іменника є синтаксична функція підмета і додатка. Функція
присудка, неузгодженого означення, обставини у іменника є нетиповою, вторинною. Тому вона
називається неморфологізованою.

2. Семантико-граматичні категорії іменника

Значення предметності в іменнику є його всеохопною ознакою, загальнокатегорійною. У
межах класу всіх іменників виділяються менші категорії, що характеризуються за ознакою
індивідуальне/загальне. Лексико-граматичні розряди – групи іменників, які протиставляються
за значенням, але мають спільні граматичні засоби вираження роду, числа, відмінка.

2.1. Загальні та власні назви

Навіть в одному й тому ж лексико-граматичному розряді функція слів не тотожна. За
функцією розрізняють загальні та власні іменники. Загальні (апелятивні) іменники – іменники,
які об’єднують ряд предметів у єдиний узагальнений розряд і дають їм спільну назву. Лексичні
12
особливості загальних іменників(апелятивів) полягають у тому, що ці іменники мають:
- узагальнюючий характер, тобто називають предмет за його належністю до певної групи
як носія ознак цієї групи;
- понятійний характер. Наприклад, в основі лексичного значення загального іменника
стіл лежить поняття про суттєві ознаки цього предмета, на якому люди їдять, прасують, шиють,
пишуть, за яким сидять. Це поняття узагальнює різні функціональні типи цього предмета: стіл
кухонний, стіл канцелярський, стіл журнальний, стіл хірургічний.
Граматичні особливості загальних іменників:
- більшість загальних іменників має категорію числа: ліс – ліси, вода – води;
- незначна частина загальних іменників не має категорії числа і виражає предметність
або формою тільки однини (злагода), або формою тільки множини (вибори).
Власні (пропріальні) іменники – іменники, які виділяють предмет чи явище із
однорідних і дають йому власну назву. Це слова вторинного творення: прізвище Вовк –
апелятив вовк, річка Ромен – апелятив ромен (трава), жіночі імена Віра, Надія, Любов –
апелятиви віра, надія, любов, кличка корови Калина – апелятив калина. Значна частина власних
іменників утворилася на базі власних назв: прізвище Іваненко (від Іван), село Андріївка (від
Андрій), село Гайчур (від назви річки Гайчур), прізвище Смотрицький (від назви поселення
Смотрич). Розділ мовознавства, що вивчає власні назви, називають ономастикою (грец.
мистецтво давати імена). Ономастика поділяється на дві частини: антропоніміку (грец. людина
і ім’я) – вчення про власні імена людей (імена, прізвища, по батькові, псевдоніми, прізвиська,
родові назви) і топоніміку (грец. місце і ім’я) – вчення про географічні та астрономічні назви
(поселень, водних об’єктів, гір, лісів, долин, сузір’їв, зірок, планет тощо).
Існує думка, що апелятивної лексики більше, ніж власних назв, проте словники
літературних мов нараховують кілька сотень тисяч загальних назв, а власних назв – мільйони.
Лексичною особливістю власних іменників є те, що вони, позначаючи один об’єкт,
виділяють його із групи однорідних: Київ, Дніпро, Карпати, Шевченко. Деякі мовознавці
стверджували, що власні назви не мають лексичного значення, оскільки вони позначають
об’єкти без узагальнення, не виражаючи поняття. Та це не так, бо власні назви є словами, а слів
без значення не буває. Значення – це зв’язок звукового комплексу з предметом і з поняттям про
нього. Звуковий комплекс [дн'іпро] пов’язаний з рікою, на березі якої стоїть місто Київ, тобто
власна назва Дніпро має лексичне значення. Якщо поняття розуміти як сукупність суттєвих
ознак об’єкта, то звуковий комплекс [дн'іпро] вказує на них: найбільша ріка України, поділяє її
територію на дві частини, тече з півночі на південь, впадає в Чорне море, бере початок у
Білорусі. Отже, всі власні назви мають лексичне значення.
Граматичні особливості власних іменників полягають у тому, що ці іменники:
- не мають категорії числа, тобто не змінюються за числами: Десна, Полтава;
- виражають значення предметності тільки формою однини (Ніжин, Глухів) або тільки
формою множини (Богородчани, Суми, Черкаси).
Серед власних іменників розрізняють власні імена і власні найменування (назви). До
власних імен належать назви людей і тварин (імена людей, прізвища людей, ім’я по батькові,
назви родів, псевдоніми, прізвиська, клички тварин). До власних найменувань (назв)
належать:
- назви книг, журналів, газет, художніх творів: журнал “Дніпро”, газета “Гудок”, роман
“Собор”;
- назви організацій, підприємств, установ: товариство “Ватра”, дитячий садок
“Зайченя”, пансіонат “Меотіда”, завод “Металіст”;
- назви побутових предметів: морозиво “Ескімо”, духи “Бузок”;
- назви вулиць, майданів, транспортних зупинок: майдан Незалежності, частина міста
Молдаванка (Одеса), Поділ (Київ), зупинка метро “Нивки”;
- назви транспортних засобів: літак “Антей”, теплохід “Білорусь”;
- географічні назви (назви населених пунктів, водних об’єктів, гір, лісів і т. д.);
- астрономічні назви (назви галактик, сузір’їв тощо).
Власні імена людей поділяють на реальні і літературні.
Реальними є власні назви, які виникли в мові спонтанно і ввійшли до лексичної та
13
ономастичної систем мови: прізвища (Франко, Коцюбинський); імена (Наталка, Олег); назви
поселень (Батурин, Львів); назви водних об’єктів (Дністер, Самара, Прут, Тиса) тощо.
Літературні – це власні назви, що вживаються у художніх творах (Захар Беркут, Еней).

2.2. Конкретні та абстрактні назви

За характером позначуваного (конкретне/абстрактне) іменники поділяються на
конкретні й абстрактні назви.
Іменники з конкретним значенням виражають поняття, в яких передається все те, що
людина пізнає органами чуття. Це назви предметів (будинок, грудка, вишня), явищ (туман,
заметіль), людей (Гнат, Надія, дитина), одиниць виміру (метр, літр, тиждень, рік, кілограм)
та ін.
До іменників з абстрактним значенням належать назви узагальнених понять –
якостей, властивостей, дій, процесів, наприклад: дбайливість, приязнь, синява, навчання,
прискорення, вимір, переліт.
Категорія конкретності/абстрактності знаходить граматичне вираження. Більшість
абстрактних іменників має граматичну форму однини і не утворює множини, деякі абстрактні
іменники мають множинну форму і не утворюють однини (кошти, заручини, вибори).
Абстрактні іменники – це переважно мотивовані, вторинні, слова. Твірними в них
виступають прикметникові і дієслівні основи. Словотвірне значення в цих іменниках
виражається спеціальними суфіксами: -ість-, -от (а), -анн (я), -енн (я) та ін.
Чіткого розмежування всіх іменників за ознакою конкретне/абстрактне не може бути,
оскільки слова в непрямому значенні легко набувають або, навпаки, втрачають цю ознаку
(порівняймо: полум’я в печі і полум’я серця, раптовий вихор і вихор думок).
Іменники конкретні і абстрактні
Одні іменники означають назви конкретних предметів, а інші – уявних понять. З огляду
на це розрізняють конкретні та абстрактні іменники.
Конкретні іменники – іменники, в яких типізується лише конкретне уявлення про
предмет.
Лексичні особливості конкретних іменників полягають у тому, що ці іменники
означають предмети, істоти, явища, події, факти, які:
- можна уявити як окремі: вікно, пілот, жирафа, стіна, озеро;
- піддаються рахунку: місто, слон, ріка, сосна;
- сприймаються органами чуття людини: рослина, бджола, ручка, звук, море.
До конкретних іменників належать також назви:
- часових одиниць: день, година, доба, вік;
- імена людей: Петро, Таня (імена), Сидоренко, Ткачук (прізвища), Щипій, Кучер
(прізвиська) тощо;
- географічні назви: Крим, Одеса, Дніпро;
- власні назви організацій, підприємств, установ: “Інко” (банк), “Малятко” (дитсадок),
“Либідь” (готель), Дніпрогес;
- власні назви інших предметів: “Зоря” (газета), “Собор” (роман), “Пломбір”
(морозиво).
Граматичні особливості конкретних іменників:
- більшість конкретних іменників, на відміну від абстрактних, має граматичну категорію
числа: степ – степи, лан – лани, гора – гори і т. д.;
- конкретні іменники, що означають єдині в своєму роді предмети, не мають категорії
числа, а значення предметності виражають формою однини: Сонце, Місяць, небо.
Конкретні іменники протистоять абстрактним, значення яких сформувалося на базі
конкретних.
Абстрактні іменники – назви понять, суттєві ознаки яких узагальнюються настільки,
що втрачається зв’язок з їх носіями.
Лексичні особливості абстрактних іменників полягають у тому, що ці іменники
означають:
- загальні поняття, непредметні і нематеріальні явища, які не можна уявити як окремі:
14
 гумор, слава, повага, рух;
- властивості, почуття, якості, дії, стану, які не піддаються рахунку або іншим кількісним
вимірам: змагання, щедрість, доброта, читання, радість;
- поняття, які людина може пізнати лише способом мислення: швидкість, прискорення,
уявлення, альтернатива;
- події та звичаї: канікули, сутінки, хрестини, іменини, оглядини.
Граматичні особливості абстрактних іменників:
- абстрактні іменники не мають категорії числа, а мають тільки категорії роду і відмінка:
прискорення – середній рід, називний відмінок; прискоренням – середній рід, орудний відмінок;
- більшість абстрактних іменників значення предметності виражає за допомогою тільки
форми однини: ненависть, боротьба, відповідальність;
- незначна частина абстрактних іменників із значенням дій, процесів, станів, ігор,
народних обрядів і звичаїв предметність виражає тільки формою множини: вибори, тортури,
відносини, жмурки, піжмурки; проводи, обжинки, поминки, входини, оглядини.

2.3. Іменники предметні і речовинні

Іменники з конкретним значенням поділяють на предметні, або дискретні (лат.
відокремлений, відособлений), і речовинні (недискретні). Предметні (дискретні) іменники –
іменники, які позначають об’єкти, реалії, що піддаються обчисленню.
Такі об’єкти є представниками цілого класу однорідних дискретних предметів. У реченні
На галявині росте явір іменник явір означає реалію, яка є представником цілого класу
однорідних предметів, що піддаються обчисленню.

Граматичні особливості – здатність змінюватися за числами, тобто мати категорію числа

(сосна-сосни).
Речовинні іменники означають однорідну за своїм складом речовину, яку можна поділяти
на частини, яка піддається не лічбі, а вимірюванню, а вже міри піддаються лічбі, наприклад:
п’ять метрів ситцю, три кілограми цукру.
Семантичні розряди:
1) назви металів: золото, мідь, бронза; 2) назви хімічних елементів: азот, водень; 3) назви
ліків: валідол, анальгін; 4) назви рідин: молоко, бензин; 5) назви тканин: полотно, сукно, ситець;
6) назви злаків і трав: ячмінь, просо, полин, 7) назви рослин: шипшина, бузок, крижовник; 8)
назви дерев: бук, дуб, граб; 9) назви ягід і овочів: суниця, огірки; 10) назви матеріалів: капрон,
вапно, асфальт; 11) назви продуктів харчування: борошно, м'ясо, сало, хліб; 12) назви кормів:
силос, сінаж.
Граматичні властивості речовинних іменників:
1) не змінюються за числами: тісто, солома, горох; 2) більшість з них мають форму тільки
однини (сир, сметана), а деякі з них тільки форму множини (опилки, вершки); 3) поєднуються зі
словами із значенням міри: відро води, кілограм цукру, мало хліба.
Якщо речовинні іменники форми тільки однини вживаються в множині, то вони, змінюючи
лексичне значення, переходять у розряд конкретних: 1) крупи, вина — назви не речовин, а сортів;
2) масла — назва не речовини, а її різновиду (технічні масла); 3) пшениці — назва не злаків, а
назва інтенсивного вияву ознаки.
Речовинні іменники, як правило, не мають спеціалізованих суфіксів для вияву речовинного
значення, воно у них виявляється лексично.

2.4. Іменники збірні і одиничні

Збірні іменники означають неозначену множину (сукупність) предметів або осіб як єдине
неподільне ціле: молодь, студентство, рідня, біднота, сосняк, березняк.
Вони поділяються на лексико-семантичні групи із значенням сукупності: 1) осіб
(професура, студентство); 2) тварин (мошкара, мушва); 3) рослин (малинник, сосняк, березняк,
листва, гілля); 4) предметів (апаратура, білизна, ганчір 'я).
Граматичні ознаки збірних іменників: 1) відсутність категорії числа; 2) наявність у них
форми тільки однини: ректорат, рідня, біднота; 3) нездатність до поєднання з
15
кількисними числівниками, бо означають предмети, які не піддаються лічбі. Тому до збірних не
належать такі іменники, як група, ряд, зграя, полк, табун. Можуть сполучатися збірні іменники
1) з неозначено-кількісними числівниками багато, мало (багато каміння, мало пір’я); 2) з
дробовими числівниками: одна третя селянства, дві третини студенства; 3) зі словами, що
вказують на ціле або частину цілого (вся частина, ціла купа): ціла купа кукурудзиння; 4) зі
словами, що вказують на невизначену одиницю міри (уйма, безліч, гарба): уйма каміння, гарба
бадилля.
За словотвірними ознаками збірні іменники поділяються на дві групи: а) іменники
безсуфіксного творення: люд, лом, хлам; б) іменники, що творяться за допомогою суфіксів: -от(а)
(кіннота, піхота), -н(я) (собачня), -ин(а) (городина, садовина), -инн(я) (картоплиння), -як
(березняк), -ник (терник), -ств(о), -цтв(о) (селянство, козацтво), -в(а) (мишва, ботва), -ар
(інвентар), -ур(а) (апаратура), -ат(старостат).
В українській мові є іменники з лексичним значенням сукупності (загін, рота, група, полк,
народ, команда, ансамбль), але вони не належать до збірних, а означають розчленовану
множинність, оскільки їм притаманні граматичні ознаки конкретних іменників : 1) наявність
категорії числа (народ-народи); 2) здатність до сполучуваності з кількісними числівниками (два
народи, три команди).
Збірним протиставляються одиничні (сингулятивні) іменники: селянин, пшеничина, киянин.
Вони, на відміну від збірних, не зв'язані з поняттям сукупності (пшонина, сльозина), а належать
до числа тих, що позначають предмети, які можна рахувати.
Семантично сингулятиви поділяються на дві групи: 1) до першої групи належать такі
сингулятиви, що співвідносяться як зі збірними іменниками, так і з множиною конкретних
іменників: студентство — студент — студенти; селянство — селянин — селяни; сливняк —
слива — сливи; березняк — береза — берези, 2) до другої групи належать сингулятиви, що
співвідносяться лише з речовинними: солома — соломинка, роса — росинка, сніг — сніжинка.
Граматичні особливості сингулятивних іменників:1) наявність суфіксальних засобів
вираження сингулятивності (суфікси -ин, -инк-а, -иночк-а: соломиночка, киянин, росинка); 2)
здатність частини сингулятивів змінюватися за числами: сніжинка — сніжинки, пшеничина —
пшеничини; 3) здатність сингулятивних іменників уживатися в реченні з числівниками (чотири
горошини, дві стеблини).
Лексико-граматичні розряди іменників виявляються в бінарних протиставленнях, які
співвідносяться між собою в загальній системі іменника: абстрактні і конкретні — з загальними і
власними, сингулятивні — з конкретними і збірними, речовинні — з загальними і т. д.

2.5. Категорія істот і неістот

У системі семантико-граматичних категорій іменника виділяється також категорія істот і
неістот.
Групування іменників відбувається за семантичними ознаками: до категорії істот
належать назви людей і тварин (син, робітник, ворона, джміль, рак), а також демонічні і
міфологічні назви (мавка, лісовик, демон, Юпітер, Діана); усі інші назви – явищ, предметів,
абстрактних понять – входять у категорію неістот.
Категорія істот і неістот має граматичний вияв через відмінкові форми іменника. Так,
іменники чоловічого роду, що позначають істот, у знахідному відмінку однини і множини
мають форму, спільну з родовим, а назви неістот – форму, спільну з називним відмінком:
запросив гостя (гостей); слухав жайворонка (жайворонків); поклав зошит (зошити); беру цвях
(цвяхи). Іменники жіночого та середнього роду розрізняються як назви істот чи неістот лише у
формах множини: покликали сестер, розстелили хустки. Назви групувань людей і тварин
граматично категорії істот не виражають (порівняймо: скликали народ, повідомили полк, зібрали
гурт).
Деякі іменники можуть вживатися в обох формах (наприклад: пасти гусей і пасти гуси;
у назвах неістот: покласти ножа і ніж, зробити стіл і стола). Значно частіше це
спостерігається в діалектах української мови.
Граматичне розрізнення назв істот і неістот виявляється частково і в інших відмінках – у
давальному й місцевому, ще меншою мірою в родовому відмінку. Так, у давальному й
16
місцевому відмінках однини іменників II відміни чоловічого роду перевага надається флексії
-ові (-еві, -єві), якщо це назви істот, наприклад: Петрові, батькові, ковалеві, Сергієві. У назвах
неістот переважає флексія -у (-і): клену, Дніпру, піджаку.
Назви істот формально відмежовуються певною мірою і в родовому відмінку: іменники
чоловічого роду II відміни, що позначають істот, мають лише флексію -а (-я), наприклад:
агітатора, учня, Івана; у назвах неістот флексія залежить і від інших групувань цих іменників
(порівняймо: відмінка, молотка, але поверху, спирту).
До граматичних засобів вираження значення предметності іменників належить категорія
істот/неістот.
Категорія істот/неістот – відношення предметності до граматичного поняття живого і
неживого.
Одні іменники називають об’єкти живої природи, інші – неживої. Об’єкти живої
природи представлені в мові назвами людей (осіб) і тварин: корабели, лаборантка, Світлана,
бібліотекар, Корольова, лікар, Георгіївна; птиця, муха, заєць. Назви об’єктів предметності, які
пов’язані з граматичним поняттям живого, в морфології утворюють грамему істоти.
Назвами явищ, предметів, понять позначено об’єкти неживої природи: буря, Миколаїв,
інститут, вулиця Садова, відродження. Назви об’єктів предметності, пов’язані з граматичним
поняттям неживого, становлять грамему неістоти.
Категорія істоти/неістоти в українській мові понятійна. Реальне поняття і граматичне
поняття живого/неживого не збігаються. Живими з позиції реальності є всі об’єкти, в яких
відбувається обмін речовин: людина, тварини, птахи, комахи, мікроорганізми, рослини. Але з
позиції граматичної іменники, що називають об’єкти рослинного світу, не належать до істот. Не
є істотами:
- назви рослин: дуб, осика, липа, ромашка, кульбаба,жовтець;
- назви сукупності людей і тварин: народ, плем’я, військо, полк, натовп, череда, тічка,
отара, рій, гурт;
- збірні назви: студентство, молодь, дітвора;
- іменник труп.
До істот у граматичному плані належать назви, що означають:
- неживі предмети: мрець, покійник;
- умовні знаки: туз, валет, козир, ферзь, тура;
- страви: смажена гуска, варена курка, печена качка.
Деякі слова у своїх лексичних значеннях суміщають поняття істоти і неістоти. До них
належать:
1) назви мікроорганізмів: амеба, бацила, мікроб, бактерія. За біологічними ознаками ці
об’єкти природи є живими істотами, але граматично вони вживаються то як істоти, то як
неістоти: досліджують мікробів, бактерій, вірусів і досліджують мікроби, бактерії, віруси. У
непрофесійному мовленні перевагу слід надавати категорії неістот (бачу віруси, мікроби,
бактерії за аналогією до бачу трактори), а у професійному допустимо вживати
словосполучення бачу вірусів;
2) назви неживих предметів, які ототожнюються з назвами осіб: лялька, покійник, мрець.
Вживаються як іменники-істоти: лялька – ляльки – ляльку, покійник – покійника – покійника;
3) назви конкретних предметів, які вживаються в переносному значенні як назви осіб з
негативною характеристикою (мішок, тюхтій, бовдур, дуб, пень, капелюх, ковпак), набувають
морфологічних ознак істот і вживаються як іменники-істоти: Цього пня не переконаєш;
4) назви абстрактних понять (дух, геній, тип, тінь), що вживаються стосовно осіб,
набувають морфологічних ознак істот: Люди вже бачили таких типів (духів, геніїв);
5) назви конкретних предметів-неосіб, в основі яких лежать назви осіб, можуть зберігати
морфологічні ознаки іменників-неістот. До них належать:
- слова вимикач, вмикач, бомбардувальник, розвідник, роз’єднувальник, винищувач,
розподільник, двірник як пристрій у автомашині для протирання скла (збити ворожого
бомбардувальника, розвідника, відремонтувати двірника);
- назви деяких танців і пісень: гопак, козачок (затанцювали гопака);
- назви машин: “Тигр”, “Запорожець”, “Антей” (у повітря підняли «Антея»).
17
 3. Граматичні категорії іменника
3.1. Категорія роду
Граматична категорія роду є однією з визначальних, класифікаційних характеристик
іменника як частини мови.
Усі іменники, за незначними винятками, поділяються за граматичним родом на три
групи: чоловічого, жіночого і середнього роду.
Засоби вираження категорії роду
Родові значення в українській мові виражаються морфологічними, словотвірними,
синтаксичними, лексичними (семантичними) засобами.
Морфологічний засіб. До нього належить системи закінчень. Кожна грамема роду має
свою типову систему закінчень: чоловічий -0, -а, -у, -0, -ом, -і (стіл); жіночий – -а, -и, -і, -у, -ою,
-і (вода); середній – -е, -я, -ю, -е, -ем, -і (поле). Це один з основних засобів вияву родової
категорії, проте він охоплює лише відмінювані іменники (невідмінювані залишаються поза його
впливом) і виражає рід не в усіх іменниках однозначно (флексію -а мають іменники і жіночого,
і чоловічого, і середнього роду: вода, хлопча, циганча).
Словотвірний засіб. Виявляється в тому, що окремі суфікси (разом із закінченнями або
без них) надають похідному іменникові значення певного роду: іменники зсуфіксами -тель,
-ик/-ник, -ич-, -ин, -ак, -ан (-ян) мають чоловічий рід (вихователь, лісник, панич, грузин, грубіян,
степняк); іменники з суфіксами -к-а, -иц-я, -их-а, ух-а, -іада мають жіночий рід (учителька,
молодиця, ковалиха, цокотуха, олімпіада). Можливості цього засобу обмежені, тому він є
допоміжним і супроводжує морфологічний засіб вираження категорії роду.
Синтаксичний засіб. Виявляється він у системі узгодження в тексті прикметників,
дієприкметників, дієслів минулого часу, прикметникових займенників (узгоджуваних форм) з
іменниками (теплий дощик, подрібнене каміння, була ніч, наше село). Синтаксичний засіб
універсальний, бо виражає родові значення відмінюваних (темна нічка – жін. р.) і
невідмінюваних іменників (профспілкове бюро – сер. р., нове шасі – сер. р., наш поні – чол. р.), а
також іменників неоднозначної морфологічної форми (наша плакса – наш плакса, така нахаба
– такий нахаба).
Лексичний (лексико-семантичний) засіб. Реалізується лише в істотових іменниках із
значенням назв осіб і тварин: батько – мати, брат – сестра, син – дочка, хлопчик – дівчинка.
Родова віднесеність іменників-істот виражається за допомогою лексичної семантики спільно з
морфологічними і синтаксичними засобами: наш Валентин – наша Валентина, рідний дідусь –
рідна бабуся.
Отже, провідними засобами вираження родових значень в українській мові є
морфологічний і синтаксичний. Словотвірний та лексичний засоби – допоміжні, вони обмежені
певними лексико-семантичними групами іменників.
Значення роду в іменниках виражається переважно морфологічно – характером основ і
системою флексій.
Класифікація іменників за родами
Весь іменникон української мови розподіляється за родами на підставі синтаксичних,
морфологічних і семантичних (значеннєвих) ознак. На їх основі традиційно виділяли грамеми
чоловічого, жіночого і середнього родів. Але вони не охоплюють усіх іменників мови.
Частина з них не вкладається в трирядну систему і класифікується окремо. Це іменники так
званого парного роду.
До чоловічого роду належать:
- іменники з основою на твердий приголосний (крім ж, ш), що в називному відмінку
однини мають нульове закінчення, в орудному – -ом, -ем і узгоджувані слова з флексією -ей,
-ой, -ий, -ій: краб (цей, той, великий, мій краб), -а, -ом; Харків, -а,-ом; ріг, -у, -ом; завод, -у, -ом;
- іменники з основою на ж, ш, які в називному відмінку мають нульове закінчення, у
родовому – закінчення -у, -а, в орудному – -ом, -ем і узгоджувані слова з флексією -ей, -ой, -ий,
-ій: багаж (цей, дорогий багаж), -у, -ем; шпіонаж, -у, -ем; латиш, -а, -ем; чуваш, -а, -ем;
- іменники з основою на м’який приголосний з нульовим закінченням, які у родовому
відмінку однини мають закінчення -у (-ю), -а (-я), в орудному -ем і узгоджувані слова з
18
флексією -ей, -ой, -ий, -ій: вождь (цей, той, визнаний вождь), -я, -ем; лебідь, -я, -ем; жолудь, -я,
-ем; штапель, -ю, -ем;
- іменники із закінченням -а (-я), що означають істот чоловічої статі і мають узгоджувані
слова з флексією -ей, -ой, -ий, -ій: глава (цей, той, визнаний глава сім’ї), слуга, воєвода,
козарлюга, бурлака, гайдамака, владика, батя, Петя, Коля, Микита, Микола;
- іменники із закінченням -о, що означають істот чоловічої статі і мають узгоджувані
слова з флексією -ей, -ой, -ий, -ій: дідько (цей, той, страшний дідько), вуйко, батько, дядько,
незнайко, Михайло;
- іменники із закінченням -о після пестливого суфікса -еньк-, що утворилися від слів
чоловічого роду і означають істот чоловічої статі або персоніфіковані назви осіб і мають
узгоджувані слова з флексією -ей, -ой, -ий, -ій: батенько (цей, той, дорогий, мій батенько),
татусенько, зятенько, козаченько, чумаченько, паниченько, місяченько;
- іменники із закінченням -о після суфікса -енк-о, що означають осіб чоловічої статі,
утворені від слів чоловічого, жіночого і спільного роду і мають узгоджувані слова з флексією
-ой, -ей -ий, -ій: вдовенко, судденко, хорунженко, безбатченко, глитаєнко, попенко,
чередниченко;
- іменники із закінченням -о після пестливого суфікса -оньк-о, що утворилися від слів
чоловічого роду, означають істот чоловічої статі або персоніфіковані назви предметів і мають
узгоджувані слова з флексією -ей, -ой, -ий, -ій: синонько (цей, той, дорогий, мій синонько),
нянько, шпаконько, сусідонько, соколонько, свекронько, сватонько, татонько, тестонько,
гостонько, морозонько, садонько, слідонько;
- іменники із закінченням -о після зневажливого суфікса -иськ-о, що утворилися від назв
істот і неістот чоловічого роду і мають узгоджувані слова з флексією -ей, -ой, -ий, -ій: чубисько
(цей, той, такий густий, мій чубисько), сніжисько, стовписько, хвостисько, замчисько;
дідисько, сомисько, кабанисько, панисько, конисько, окунисько;
- іменники із закінченням -о після зневажливого суфікса -ил-о, що утворилися від будь-
якої основи, мають значення особи чоловічої статі і узгоджувані слова з флексією -ей, -ой, -ий,
-ій: здоровило (цей, той, невихований здоровило ), босовило, чудило, мазило, громило, бурмило,
мурмило, дурнило, зубрило, дурило, басило, воротило;
- із закінченням -о після пестливого суфікса -нь-о, що означають осіб чоловічої статі,
утворені від іменників чоловічого роду і мають узгоджувані слова з флексією -ей, -ой, -ий, -ій:
дідуньо (цей, той, сивенький дідуньо), сватуньо, братуньо, татуньо;
- іменники із закінченням -е зі згрубіло-збільшуваним суфіксом -ищ-е, що означають
істот чоловічої статі, утворені від іменників чоловічого роду і мають узгоджувані слова з
флексією -ей, -ой, -ий, -ій: парубище (цей, той, високий парубище), дідище, сомище, кабанище,
коропище, комарище, солдатище;
- іменник Дніпро.
До жіночого роду належать:
- іменники на -а (-я), що мають узгоджувані слова з флексією -а (-я): весна (та, ця рання
весна ), сівба, ворожба, бомба, тяжба, киянка, Василина, Світлана, Корольова, красуня,
богиня, Марія;
- іменники з основою на м’який приголосний з нульовим закінченням у називному, із
закінченням -і в родовому, із закінченням -ю в орудному відмінках, мають узгоджувані слова з
флексією -а (-я): кефаль (та, ця, свіжа кефаль ); молодь, -і, -ю; челядь -і, -ю; медаль, -і, -ю;
карамель, -і, -ю; яскравість, -і, -ю;
- іменники з основами на ж, ч, ш з нульовим закінченням у називному, із закінченням -і
у родовому, із закінченням -ю в орудному відмінках і мають узгоджувані слова з флексією -а (-
я), що означають істот і неістот: суміш, -і, -ю (та, ця, прозора суміш); гуаш, -і, -ю; упряж, -і,
-ю; здобич, -і, -ю; велич, -і, -ю; поміч, -і, -ю; зустріч, -і, -ю. Деякі іменники цієї групи мають
родові варіанти: ґандж – ґанджі (жін. р.) і ґанджу (чол. р.); дрож – дрожі (жін. р.) і дрожу (чол.
р.); фальш – фальші (жін. р.) і фальшу (чол. р.), харч – харчі (жін. р.) і харчу (чол. р.);
- деякі іменники з основами на кінцеві тверді приголосні р, в, ф з нульовим закінченням
у називному, закінченням -і у родовому, закінченням -ю в орудному відмінках, що мають
узгоджувані слова з флексією -а (-я): кров, -і, -ю (та, ця, гаряча кров); любов, -і, -ю; верф, -і, -ю;
19
кіновар, -і, -ю (фарба);
- іменник мати.
До середнього роду належать:
- іменники із закінченням -о в називному відмінку, які мають узгоджувані слова з
флексією -е (-є): село (те, це, нижнє село), небо, Різдво, дерево, диво, меливо, мливо, пиво,
печиво, сяйво, олово;
- іменники на -о після пестливого суфікса -еньк-о, що утворилися від слів середнього
роду і мають узгоджувані слова з флексією -е (-є): вушенько (це, те, маленьке, моє вушенько ) –
від вухо (сер. р.), плеченько — від плече (сер. р.), личенько — від лице (сер. р.), віченько — від
око (сер. р.);
- іменники із закінченням -о після пестливого суфікса -оньк-о, що утворилися від слів
середнього роду і мають узгоджувані слова з флексією -е (-є): крилонько (це, те, міцне
крилонько) – від крило (сер. р.), лишенько – від лихо (сер. р.), словонько – від слово (сер. р.),
світлонько – від світло (сер. р.), дівчатонько – від дівча (сер. р.), святонько – від свято (сер.
р.), дитятонько – від дитя (сер. р.);
- іменники із закінченням -о після зневажливого суфікса -иськ-о, утворені від слів
середнього і жіночого роду, а також іменники на -иськ-о зі значенням місця або конкретного
предмета, що мають узгоджувані слова з флексією -е (-є): дівчисько (це, мале, моє дівчисько),
свекрушисько, ручисько, шиїсько, лаписько, бабисько, плечисько, чудисько, чудовисько,
картоплисько, коноплисько, торфовисько, вогнисько, граблисько;
- іменники із закінченням -е в називному відмінку, які мають узгоджувані слова з
флексією -е (-є): поле (зоряне поле), горе, море, серце, перекотиполе; царствіє, житіє,
Євангеліє;
- іменники із закінченням -е в називному відмінку після зменшено-пестливого суфікса
-ц-, що мають узгоджувані слова з флексією -е (-є): деревце (високе деревце), слівце, човенце,
суденце, ряденце, зеренце, веретенце;
- іменники із закінченням -е після суфікса -ищ-е зі значенням місця, що мають
узгоджувані слова з флексією -е (-є): глинище (сільське глинище), бавовнище, базарище,
вапнище, гульбище, грибовище, вівсище;
- іменники із закінченням -а (-я) у називному відмінку, що мають узгоджувані слова з
флексією -е (є): життя (таке, радісне життя), знання, читання, писання, повітря,
побережжя, сузір’я, листя, довір’я; лоша, ведмежа, коліща, внуча, дівча, курча;
- іменники із закінченням -е після суфікса -ищ-е із значенням збільшеності, що утворені
від слів середнього роду і мають узгоджувані слова з флексією -е (-є): гніздище (від гніздо),
багнище (від багно), дівчище (від дівча), плечище (від плече), шатрище (від шатро).
Родова форма іменників на -ищ-е ще не усталилась. Якщо іменники на -ищ-е із
значенням збільшеності утворилися від слів чоловічого роду, то одна частина з них набуває
середнього роду відповідно до закінчення -е: бурячище (буряк), вузлище (вузол), гарбузище
(гарбуз), дубище (дуб), димище (дим), клубище (клуб); частина вживається з чоловічим і з
середнім родом: басище – густий і густе басище, борсучище – великий і велике борсучище,
будячище – великий і велике будячище, вусище – чорний і чорне вусище, кулачище – великий і
велике кулачище; третя ще зберігає чоловічий рід – рід твірного слова: віз – возище (чол.р.),
вітер – вітрище (чол. р.), голос – голосище (чол. р.), дід – дідище (чол.р.), дім – домище (чол.
р.). Такий процес відбувається і в іменниках на -ищ-е, утворених від слів жіночого роду:
губище, головище – середній рід, але бабище, гадючище – і жіночий, і середній рід.
Спеціальної флексії для вираження родової віднесеності, як видно на прикладах, немає.
Вона (родова віднесеність) виявляється у системі всіх відмінкових закінчень. Так, іменники з
нульовою флексією розрізняються в інших відмінках: ткач, ткача, ткачеві (-у), ткачем; ніч,
ночі, ніччю.
Проте система флексій – не завжди достатній критерій для розрізнення роду іменників.
Так, наприклад, іменники чоловічого і середнього роду об’єднуються в одному типі
відмінювання (II відміна), а іменники жіночого роду на -а (-я) разом з іменниками чоловічого
роду з цією ж флексією становлять І відміну. Частина іменників на -а (-я) може мати значення
двох родів — жіночого і чоловічого, наприклад: нероба, плакса, сирота, причепа, Валя, Шура.
20
Іменники спільного роду не виражають якогось особливого граматичного значення роду.
Позначаючи людей залежно від їхньої статі, вони поєднуються з означуваними словами у
формах чоловічого або жіночого роду (круглий сирота, кругла сирота; такий причепа, така
причепа; другий плакса, друга плакса; прийшов Саша, прийшла Саша).
На відміну від відмінюваних невідмінювані іменники мають лише значення роду і
позбавлені морфологічних форм його вияву. Вони поділяються на родові групи за лексичним
значенням (за семантичними ознаками).
До чоловічого роду належать:
- іменники із значенням особи чоловічої статі (незалежно від кінцевого голосного):
буржуа, аташе, портьє, рантьє, конферансьє, мосьє, маестро, кулі (вантажник), денді, кюре,
торі (член англійської партії);
- іменники – назви тварин (крім іменника цеце): гну, фламінго; шимпанзе, поні, какаду,
колібрі, кенгуру, зебу;
- назви вітрів: сироко, торнадо;
- назви деяких конкретних предметів: екю (французька старовинна монета), пенні
(розмінна монета Фінляндії),ін-октаво (восьма частина аркуша), ін-фоліо (піваркуша).
До жіночого роду належать:
- іменники із значенням особи жіночої статі: міс, фрау, мадам, леді;
- назви деяких тварин і риб: цеце (муха), івасі (риба);
- назви деяких конкретних предметів: авеню (вулиця), салямі (ковбаса), кольрабі
(капуста), бере (груша);
- субстантивовані назви мов: ідиш, хінді (гінді), суахілі, фіджі.
До середнього роду належать невідмінювані назви неістот: кашне, депо, таксі,
портмоне, кіно, ескімо, амплуа, какао, драже, купе, желе, реле, шосе, кліше, резюме, койне,
турне, пенсне.
Розподіл невідмінюваних географічних назв між родами регулюється родовою
належністю географічних номенклатурних слів (місто, село, хутір, озеро, ріка, країна, острів,
півострів, республіка тощо): середній рід – місто Сочі, місто Тбілісі, місто Баку, місто Карші;
жіночий рід – станція Тбілісі, станція Баку, станція Карші; чоловічий рід – чудовий курорт
Сочі, морський порт Баку; далекий острів Борнео; вся республіка Перу, чудова гора Ай-Петрі.
Логічною основою виділення грамеми парного роду є розуміння граматичної категорії
як універсали, яка охоплює всю лексику, що об’єднується категорією “іменник як частина
мови”. Парним рід називають тому, що багато іменників цього типу означають предмети, що
складаються з двох частин (окуляри, брюки, ножиці, ворота, сани). До іменників парного роду
належать ті, які мають форму тільки множини: ножиці, ворота, двері, сани, вершки, канікули,
іменини, Суми, Ромни, Прилуки, Альпи, Кордільєри, Карпати та ін. Вони, як і всі слова
множинної форми, не мають засобів вияву категорії роду (вона в них має імпліцитний
характер). В іменників, що змінюються за числами, категорія роду виявляється у відповідних
формах однини (ріки – ріка, озера – озеро). В іменників, що мають форму лише множини,
безпосередньо вона не виявляється. Але її можна виявити опосередковано. Всі іменники тільки
множинної форми належать до категорії неістот. Тому узгоджувані з ними прикметники,
прикметникові займенники, дієслова у формі минулого часу повністю збігаються з
множинними формами неістотових іменників чоловічого, жіночого і середнього роду: пор. були
такі гострі ножиці і були такі гострі ножі (від ніж – форма однини чол. р.). Отже, іменник
ножиці опосередковано стосується морфологічно не вираженої категорії роду.
Самостійною грамемою в науковій літературі вважають грамему “спільний” рід. До
нього відносять іменники, в яких рід семантично не розрізняється (староста, базіка, каліка),
морфологічні засоби його вираження є неоднозначними (закінчення -а мають іменники і
чоловічого, і жіночого роду), а синтаксичні засоби вияву категорії роду залежать від
позамовних факторів (статі особи).
Іменники “спільного” роду не мають таких фундаментальних ознак, які, з одного боку,
об’єднували б групу іменників в окремий родовий клас, а з другого – відрізняли б їх від
чоловічого, жіночого, середнього родів так, як розрізняються вони між собою. Крім того,
“спільного” роду не мають прикметники, прикметникові займенники, дієприкметники і
21
дієслова минулого часу. Отже, немає підстав виокремлювати грамему “спільний рід”.
До “спільного” роду зараховують невелику кількість іменників:
- із значенням особи найчастіше за негативною ознакою, що мають закінчення -а, -о:
писака, читака, посіпака, рубака, задавака, зівака, служака, гуляка, трудяга, стиляга, бідняга,
волоцюга, ледацюга, жаднюга, базікало, ледащо, вайло та ін.;
- українські прізвища на приголосний: Стефаник, Федькович;
- українські прізвища на -ко: Франко, Шевченко, Івашко;
- невідмінювані іншомовні прізвища на голосний: Віардо, Дюма, Рабле;
- пестливі імена на -а(-я): Шура, Валя, Женя, Соня.
Не належать до “спільного” роду іменники чоловічого роду з основою на приголосний,
які називають осіб жіночої статі за посадою або професією: декан, ректор, педагог, професор,
директор, доктор, інженер, доцент, агроном, філософ, лейтенант, технік і под. Оскільки вони
не мають жіночого відповідника типу автор – авторка, учень – учениця, то легко заступають
його позицію при номінації осіб жіночої статі: Прийшла декан Врублевська; Професор
Пентилюк відсутня; Виступає доцент Тимченко. Проте вони не набули ознак жіночого роду,
бо в тексті поєднуються лише з формою жіночого роду дієслів минулого часу і не поєднуються
з формами прикметників, дієприкметників, прикметникових займенників жіночого роду (можна
сказати прийшла професор, директор сказала, але не можна сказати дорога професор, відома
доктор, наша директор).
Отже, самостійної грамеми “спільного” роду немає, є спільні омонімні засоби вираження
семантики чоловічого, жіночого і середнього родів.
Іменники множинної форми значення роду не виражають (наприклад, канікули, Суми),
як і будь-який інший іменник, вжитий у формі множини (книги, джерела, змії).
Значення роду у невідмінюваних іменниках пов’язується з віднесеністю їх до назв істот
чи неістот.
Назви осіб жіночої статі за семантичною мотивацією належать до іменників жіночого
роду: місіс, мадам, леді, Бетті, Беатріче, Толейко і т. д.
До чоловічого роду належать назви осіб чоловічої статі або назви людей без вказівки на
стать (месьє, рантьє), а також назви тварин безвідносно до статевого розподілу (кенгуру,
шимпанзе, зебу, поні). Коли треба вказати на самку, значення жіночого роду передається
синтаксично: та кенгуру, маленька колібрі.
Назви неживих предметів належать до іменників середнього роду, наприклад: резюме,
соло, рагу, алібі, па, шасі. У назвах істот родове протиставлення іменників опирається, хоч і
непослідовно, на семантичну мотивацію – вказівку на стать.
Основним показником родової віднесеності іменників виступає характер основи і
система флексій.
Так, наприклад, іменники степ, кір, Сибір, біль за характером основ і системою флексій
в українській мові належать до чоловічого роду (в російській мові це іменники жіночого роду),
а іменник путь – до жіночого роду (рос. путь – іменник чоловічого роду).
Рід абревіатур
Нині триває активний процес формування літературної норми категорії роду абревіатур.
У розряді абревіатур категорію роду визначають двома способами: за формою роду
опорного іменника словосполучення: АТС – жіночий рід, бо опорний іменник станція має
жіночий рід; за характером кінцевих звуків абревіатур: твердий приголосний маркує чоловічий
рід (загс, філфак), голосний -а – жіночий рід (Думка – Державна українська мандрівна капела),
голосний -о – середній рід (НАТО). Це породжує варіантність (райвно запланував і райвно
запланувало; ВАК затвердив і ВАК затвердила), яка свідчить про те, що категорія роду в
розряді абревіатур нині перебуває в процесі становлення. Проте деякі закономірності вже
сформувалися:
- якщо кінцевим елементом абревіатури є самостійне слово у називному відмінку, то
воно й визначає рід абревіатури: ветлікарня – жіночий рід, педучилище – середній рід;
- якщо кінцевим елементом абревіатури є словоформа у непрямому відмінку, то рід
абревіатури визначається опорним компонентом: завкадрами – чоловічий рід, завкафедрою –
чоловічий рід;
22
 - складові абревіатури з основою на твердий приголосний завжди чоловічого роду, хоч
опорні компоненти можуть мати і жіночий, і середній рід: лісгосп – чоловічий рід (пор. лісове
господарство), промторг – чоловічий рід;
- складові абревіатури на голосний мають той рід, який визначається опорним
компонентом: КІВІ (Київський інженерно-будівельний інститут) – чоловічий рід, ОДУ
(Одеський державний університет) – чоловічий рід, ДАТА (дуплексна абонентська телеграфна
апаратура) – жіночий рід;
- комбіновані абревіатури приймають рід опорного компонента: райвно – чоловічий рід,
КремГЕС – жіночий рід, КамАЗ – чоловічий рід;
- літерні абревіатури з кінцевою літерою голосного звука (АПО – апарат повітряного
охолодження, АСУ – автоматизована система управління, НДІ – науково-дослідний
інститут), літерні абревіатури на приголосні літери б, в, г, д, ж, з, к, п, т, х, ц, ч, ш, що при
читанні закінчуються голосними звуками (БМВ – беемве, ПМК – пеемка, КВД – каведе, УВЧ –
увече), літерні абревіатури на приголосні л, м, н, р, с, ф мають рід опорних компонентів (ДДУ –
чол. р., ЦСУ – сер. р., ПМК – жін. р., КВД – жін. р., УВЧ – жін. р., АПН – жін. р.);
- звукові ініціальні лексикалізовані абревіатури, що не потребують розшифрування,
виявляють рід за правилами звичайних слів (лавсан ЛАборатория Высокомолекулярных
Соединений Академии Наук – чол. р., дзот деревянно-земляная огневая точка – чол. р., загс —
чол. р., радар radio detection and ranging – чол. р., неп — чол. р.);
- на відміну від звичайних запозичених невідмінюваних слів з кінцевим голосним (типу
бюро, кашне, декольте), які мають середній рід, рід невідмінюваних запозичених і питомних
абревіатур на голосний визначається опорним компонентом словосполучення: УТО
(універсальне торгове об’єднання) – середній рід, ХТЗ (хатезе) – чоловічий рід, СТО (станція
технічного обслуговування) – жіночий рід. У системі абревіатур кінцеві звуки -о, -е не
маркують середнього роду.
Отже, чотирьохграмемна категорія роду (чоловічий, жіночий, середній, парний) охоплює
всі іменники української мови.

3.2. Категорія числа

Категорія числа виражає кількісний вияв позначуваного в іменнику. Граматичне
значення числа виражається у співвідносних формах однини і множини або виступає як
невизначена однинність чи множинність.
За граматичним значенням числа іменники в сучасній українській літературній мові
поділяються на дві групи: 1) слова з формально вираженим протиставленням кількісного вияву;
2) слова, що кількісного протиставлення не виражають.
Більшість іменників в українській мові має співвідносні форми однини і множини. До
цієї групи належать назви предметів, що піддаються рахунку або кількісному вираженню.
Однина – граматичне значення для позначення одного предмета – протиставляється множині,
що позначає кілька або багато предметів (день – дні, стіна – стіни, книга – книги, комаха –
комахи). Однина, крім основного свого значення, може виражати узагальнення без вказівки на
кількість, тоді іменник не творить форми множини. Наприклад: У будівництві човнів широко
використовується граб, дуб, бук та інша деревина.
Протиставлення однини множині може бути семантично нечітким. Так, наприклад,
іменники гурт, ватага, полк, дивізія, бригада, колектив, ланка, шеренга виражають однину як
сукупність багатьох істот, а слова ряд, низка, стос — як сукупність багатьох предметів.
Форми множини таких іменників вказують на кількісну визначуваність сукупних
одиниць (гурти – два гурти, полки – п’ять полків, колективи – кілька колективів; шеренги –
три шеренги). Порівняймо також значення однини і множини в іменниках типу квасолина
(одна, виділена із сукупності) і квасолини (кілька, багато, виділених із сукупності). Одиничність
у таких іменниках є семантико-словотворчим значенням, а значення однини і множини є
граматичною абстракцією, однаково застосовуваною до всіх назв предметів за їх кількісною
характеристикою, крім тих, що не підлягають кількісному визначенню. Назви предметів і явищ,
що не підлягають кількісному визначенню, граматично вираженого протиставлення за числом
не виражають. Це іменники, що мають форму лише однини чи множини.
23
 До іменників однинної форми (singularia tantum) належать:
а) слова з речовинним значенням (мука, сіль, пиво, молоко, сталь, вапно);
б) слова зі збірним значенням (старостат, учительство, агентура, дрібнота, рідня,
городина, вишняк, верб’я);
в) назви абстрактних понять (молотьба, жовтизна, курява, тиша, змагання, блиск,
радість, дружба, садівництво, успішність, рань).
Виражаючи інші семантичні відтінки, окремі слова однинної форми можуть виступати і
в формі множини, наприклад: іменники з речовинним значенням на позначення типів, сортів,
ґатунків (вина, води, масла, сталі, ґрунти, солі) або іменники абстрактного значення, коли
виражають конкретний прояв почуттів, стану чи конкретний вияв ознаки, властивості (болі,
печалі, висоти, злети, глибини, світи). Однинну форму мають також іменники – власні назви:
Дмитро, Василина, Шевченко, Смотрич, Харків.
Проте й ці іменники можуть мати множинну форму, коли позначають однорідні поняття:
Шевченки, Василі.
Значення числа в однинних іменниках виражено за допомогою відмінкових флексій. У
множинних формах показником числа часто виступає також перенесення наголосу (глибина –
глибини, висота – висоти, пісок – піски, масло – масла).
До іменників множинної форми (pluralia tantum) належать:
а) назви конкретних предметів парної або симетричної будови: вила, ворота, кайдани,
куранти, ножиці, ковзани, штани, ночви;
б) назви предметів, що сприймаються як сукупність, збірність: гроші, кучері, солодощі,
нутрощі, фінанси, чари, шахи, оплески;
в) назви речовин, залишків та ін.: вершки, ліки, дріжджі, консерви, висівки;
г) назви дій, процесів, станів: вибори, проводи, збори, піжмурки;
ґ) назви часових понять: канікули, роковини, сутінки;
д) деякі географічні назви: Чернівці, Житні Гори, Карпати, Дунаївці.
Іменники множинної форми, що позначають конкретні предмети і семантично
виражають однинність (порівняймо: двері – одні двері, ножиці – одні ножиці, шаровари – одна
пара шароварів), можуть виражати граматичне значення множини синтаксично, поєднуючись зі
збірними числівниками (двоє дверей, п’ятеро ножиць, шестеро шароварів або: шість пар
шароварів).
До іменників множинної форми належать і ті однинні іменники, що утворюють множину
із зміною семантичного відтінку, наприклад: матеріали, коштовності, вина, біга.
Граматичне значення числа в іменниках множинної форми знаходить своє вираження у
відмінкових флексіях множини та через синтаксичний зв’язок іменника з числівником.
Значення числа в невідмінюваних іменниках може виражатися синтаксично: цікаве
інтерв’ю – цікаві інтерв’ю, таке па – такі па, нове кашне – нові кашне.
Категорія числа в іменнику, на відміну від інших іменних частин мови і дієслів, є
синтаксично незалежною. Граматичне значення числа в іменнику являє собою вираження
кількісної характеристики предмета в її реальному вияві. Формальне вираження числа
іменників відображено в їхній відмінковій парадигмі.
3.3. Категорія відмінка
Відмінок — це морфологічна категорія, яка вказує на різноманітні зв’язки предметів з
діями і процесами.
Категорія відмінка служить для вираження функціональних значень іменника, тобто для
вираження відношень іменника до інших слів у реченні.
Залежно від функціонального значення іменник видозмінюється за відмінками.
Категорію відмінка в сучасній українській літературній мові складають сім відмінків:
називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний.
Значення кожного відмінка сприймається на рівні синтаксису слова – у словосполученні.
На основі ряду протиставлень кожний відмінок виступає як значеннєво-функціональна
абстракція, що знаходить своє вираження у відповідній відмінковій формі.
Найзагальніше протиставлення виявляється в поділі відмінків на дві групи: прямий
відмінок, що виражає незалежність іменника (називний відмінок), і непрямі відмінки, що
24
виражають залежність іменника від інших слів (усі інші відмінки).
Визначення обсягу значень відмінка здійснюється на рівні його основних функцій, тобто
на основі типового зв’язку іменника в словосполученні і характеру відношень між граматично
пов’язаними словами. Функціональні можливості відмінкової форми в структурі речення
завжди багатоманітніші, аніж основні відмінкові значення, проте вони (похідні від основних
функцій) у морфології не розглядаються.
Категорія відмінка – один із засобів вираження іменникової категорії предметності. На
думку В. Виноградова, відмінки іменника переважно є не формами звичайного відношення, а
формами співвідношення. Залежність відмінка від дієслова чи іншого імені взаємомотивована
формою і значенням самого відмінка, а не лише формою і значенням керуючого слова.
Категорія відмінка – відношення іменника до інших слів у словосполученні чи
реченнях, яке виражається в протиставлених рядах граматичних форм.
Функція відмінків – це зв’язок іменника з іншими словами в словосполученні і реченні, а
засобом вираження відмінкової функції виступає відмінкове закінчення з прийменником або
без нього, напр.: Між ярами над ставами верби зеленіють (Т. Шевченко).
Система відмінків іменника
Сучасне українське мовознавство дотримується семирядної системи відмінків:
1. Називний відмінок (Н. в.). Його зміст вказує на наявність, буття предмета: У мене є
зошит (брат, автомобіль, честь, душа). Він є початковою формою, що протиставляється всім
іншим відмінкам.
2. Родовий відмінок (Р. в.). Його зміст вказує на предмет, який є об’єктом дії або носієм
атрибутивності: Домагаюсь перемоги... (успіху, визнання); Відчуваю запах моря(степу, квітів,
лісу, болота, ночі).
3. Давальний відмінок (Д. в.). Його зміст вказує на предмет, якому адресується дія:
Віддати перевагу навчанню (відпочинку, читанню, прогулянці).
4. Знахідний відмінок (Зн. в.). Його зміст вказує на предмет як на об’єкт дії: Говорю
про книгу (недоліки, весну, журнал ).
5. Орудний відмінок (О. в.). Його зміст вказує на предмет як на діючий об’єкт: Прибув
автомобілем (поїздом, літаком, мотоциклом ).
6. Місцевий відмінок (М. в.). Його зміст вказує на предмет як на місце дії: Перебуває в
саду (в аудиторії, на кораблі, на заняттях, на уроці).
7. Кличний відмінок (Кл. в.). Його зміст вказує на адресата: Покохай мене, мій раю!
(Леся Українка). Від статусу категорії відмінка він має лише відмінкове значення,
парадигматичні засоби вираження (закінчення -е, -о, -у), числові словоформи.
Семирядна система відмінків не охоплює всіх словоформ, що утворюються в мовленні.
Наприклад, нерідко вживаються словосполучення мітить в генерали, вийти в люди, попасти в
начальники та ін. В них словоформи в генерали, в люди, в начальники не належать ні до
називного, ні до знахідного. Можливо, це восьмий відмінок. Тому семичленну систему не
можна вважати ідеальною, оскільки виникають такі словосполучення, на базі яких може
сформуватися новий відмінок.
І. Вихованець за семантико-синтаксичними ознаками виділив лише шість відмінків,
поділяючи їх на центральні, напівпериферійні, периферійні. Центральні (Н. в., Зн. в.) означають
суб’єкт та сильнокерований об’єкт дії і разом з дієсловом утворюють граматичну структуру
речення. Периферійні виражають слабокеровані (О. в., Р. в.)або некеровані (Кл. в.) компоненти
речення. Напівпериферійним є давальний відмінок, оскільки він виражає напівсильнокерований
додаток. Місцевий відмінок, на думку І. Вихованця, разом з прийменником перетворює
іменникову словоформу на прислівник місця.
Відмінкове значення – смисл відношення між іменником (займенником, числівником)
та іншим словом у словосполученні чи реченні.
Основними і найзагальнішими в іменника є об’єктне, суб’єктне і атрибутивне значення.
В межах кожного з них виділяється система окремих конкретних відмінкових значень, що
формуються в кожній конкретній позиції іменника. Наприклад, узагальнене об’єктне значення
може мати значення прямого об’єкта (читаю книгу), значення непрямого об’єкта (напишу в
листі), значення об’єкта-адресата (пишу другові), значення неповного об’єкта дії (випити води).
25
 Об’єктне значення відмінка – це значення відношення предмета до дії, яка на нього
спрямована: білити стіну вапном (білити що? – стіну, білити чим? – вапном), повідомляти про
конференцію (повідомляти про що? – про конференцію).
Суб’єктне значення – це значення відношення предмета до дії, яка виконується
предметом, або до стану та ознаки, носієм яких він є: Листя летить; Діти радіють; Верби
зеленіють.
Атрибутивним значенням відмінка є відношення предмета до дії, до іншого предмета,
до ознаки, до стану, до певної ситуації, які характеризують цей предмет. Це може бути
характеристика за якістю, властивістю, за місцем, часом, метою, причиною, умовою,
належністю, відношенням і т. д.: поради батька (поради чиї? – батька), родовий із значенням
належності (атрибутивне значення); будинок з балконом (будинок який? – з балконом) –
орудний із значенням ознаки (атрибутивне значення).
Відмінки – грамеми багатозначні, однозначних відмінків в українській мові немає.
Кожний із них має свою систему значень, одні з яких є основними, інші – периферійними.

3.4.Відмінювання іменників
Поділ іменників на відміни
За характером основ і відмінкових закінчень змінювані іменники в сучасній українській
мові поділяються на чотири відміни.
До першої відміни належать іменники жіночого і чоловічого, а також подвійного
(чоловічого і жіночого) роду з закінченням -а (-я) у називному відмінку однини (робота,
Олена, Микола, лівша, земля, суддя, Валя).
До другої відміни належать іменники чоловічого роду, що в називному відмінку однини
закінчуються на твердий чи м’який приголосний основи (дуб, кінь, гай), а також із закінченням
на -о (батько, Петро, Дніпро); іменники середнього роду, що в називному відмінку однини
мають закінчення -о, -е (перо, полотно, поле), а також -я, крім тих, що при відмінюванні мають
суфікси -ен-, -ат- (листя, знаряддя, клоччя). Сюди належать також іменники подвійного
(чоловічого і середнього) роду з суфіксом -ищ(е) (вовчище, носище).
Третю відміну складають іменники жіночого роду, які в називному відмінку однини
закінчуються на твердий чи м’який приголосний основи (ніч, кров, сіль). До цього типу
відмінювання належить також іменник мати.
До четвертої відміни належать іменники середнього роду, що в називному відмінку
однини мають закінчення -а (-я) і у яких при відмінюванні з’являються суфікси -ен, -ат- (-ят-):
ім’я – імені, курча – курчати, теля – теляти.
Іменники першої і другої відмін поділяються на групи: тверду, м’яку і мішану.
У першій відміні до твердої групи належать іменники з твердим приголосним основи
перед закінченням, крім тих, що закінчуються на шиплячий приголосний: хата, книга, риба,
Оксана, сирота.
До м’якої групи належать іменники з м’яким приголосним основи перед закінченням:
праця, вишня, лінія, Ілля, Соня.
Мішану групу складають іменники з шиплячим приголосним основи перед
закінченням: межа, круча, груша.
У другій відміні до твердої групи належать іменники з твердим приголосним чистої
основи (віл, граб, міст, Роман) та з закінченням -о (батько, Дмитро, вікно, болото, світло). До
цієї групи належить більшість іменників з основою на -р (сир, вир, твір, муляр, столяр і т. д.), у
тому числі іменники іншомовного походження на -ар (-яр), -ир, -ур (з наголосом переважно на
останньому складі основи): гектар, футляр, командир, абажур. Сюди також належать
іменники звір, комар, снігур, хоч вони в називному відмінку множини мають закінчення -і,
властиве іменникам м’якої групи (звірі, комарі, снігурі).
До м’якої групи належать іменники з кінцевим м’яким приголосним чистої основи
(пень, скрипаль, Івась, обрій) та з закінченням -е (не після шиплячого): сонце, поле, життя,
полум’я.
За типом м’якої групи відмінюються деякі іменники з основою на -р, зокрема на -ар, -ир,
у яких при відмінюванні в однині наголос буває на корені або на флексії, а в множині – тільки
26
на флексії (пузир, лікар, воротар; пузиря, лікаря, воротаря; пузирі, лікарі, воротарі).
До мішаної групи належать іменники з шиплячим приголосним в кінці основи (ткач,
плащ, масаж), перед флексією -е (плече, видовище). Сюди ж належить частина іменників на -р,
а саме: назви осіб за фахом чи діяльністю з наголошеним суфіксом -яр та сталим наголосом на
флексії (газетяр, газетяра, газетяреві, газетярем, газетярі; каменяр, каменяра, каменяреві,
каменярем, каменярі).
В основу типів відмінювання іменників у сучасній українській мові покладено
групування іменників за родами та особливості основ слів. Родове протиставлення досить
своєрідне. Іменники жіночого роду на -а (-я) становлять першу відміну, сюди також належать
однотипні за формою (жіночого відмінювання) іменники чоловічого роду (кількість їх
обмежена).
Іменникам жіночого роду протиставляються іменники чоловічого і середнього роду, що
входять до другої відміни.
Третю відміну складають іменники жіночого роду, що в називному відмінку формально
схожі на іменники чоловічого роду. До четвертої відміни належать іменники середнього роду,
що виявляють деяку специфіку порівняно з іменниками цього самого роду другої відміни.
Парадигми першої відміни
Тверда група
Однина Множина
Н сестра рука сестри руки
Р сестри руки сестер Рук
Д сестрі руці сестрам рукам
З сестру руку сестер руки
О сестрою рукою сестрами руками
М (на) сестрі (на) руці (на) сестрах (на) руках
К сестро руко сестри руки
М’яка група
Однина Множина
Н ткаля надія ткалі надії
Р ткалі надії ткаль надій
Д ткалі надії ткалям надіям
З ткалю надію ткаль надії
О ткалею надією ткалями надіями
М (на) ткалі (на) надії (на) ткалях (на) надіях
К ткале надіє ткалі надії
Мішана група
Однина Множина
Н миша круча миші кручі
Р миші кручі мишей круч
Д миші кручі мишам кручам
З мишу кручу мишей кручі
О мишою кручею мишами кручами
М (на) миші (на) кручі (на) мишах (на) кручах
К мишо круче миші кручі

Парадигми другої відміни

Однина
Н стіл шофер батько село
Р стола шофера. батька села
Д столу (ові) шоферові (у) батькові(у) селу
З стіл шофера батька село
О столом шофером батьком селом

27
М (на) столі (на) шоферові (у) (на) батькові (у) (на) селі
К столе шофере батьку село
Н коваль гай Ігор поле
Р коваля гаю Ігоря поля
Д ковалеві (ю) гаю Ігореві (ю) полю
З коваля гай Ігоря поле
О ковалем гаєм Ігорем полем
М (на) ковалеві (ю) (на/у) гаю (на) Ігореві(і) (на/у) полі
К ковалю гаю Ігоре поле
Н м'яч каменяр днище знання
Р м'яча каменяра днища знання
Д м'ячу (еві) каменяреві (у) днищу знанню
З м'яч каменяра днище знання
О м'ячем каменярем днищем знанням
М (на) м'ячі (на) каменяреві (-у) (на) днищі (на) знанні
К м'яче каменяре днищу знання

Множина
Н столи шофери батьки села
Р столів шоферів батьків сіл
Д столам шоферам батькам селам
З столи шоферів батьків села
О столами шоферами батьками селами
М (на) столах (на) шоферах (на) батьках (на) селах
К столи шофери Батьки села
Н ковалі гаї поля знання
Р ковалів гаїв полів знань
Д ковалям гаям полям знанням
З ковалів гаї поля знання
О ковалями гаями полями знаннями
М (на) ковалях (на/в) гаях (на/в) полях (на) знаннях
К ковалі гаї поля знання
Н м'ячі каменярі днища
Р м'ячів каменярів днищ
Д м'ячам каменярам днищам
З м'ячі каменярів днища
О м'ячами каменярами днищами
М (на) м'ячах (на) каменярах (на) днищах
К м'ячі каменярі днища

Парадигми третьої відміни

Однина
Н піч вісь мати
Р печі осі матері
Д печі осі матері
З піч вісь матір
О піччю віссю матір’ю
М (у) печі (в) осі (на) матері
К піч осе матір
Множина
Н печі осі матері
Р печей осей матерів
28
Д печам осям матерям
З печі осі матерів
О печами осями матерями
М (у) печах (в) осях (на) матерях
К печі осі матері

Парадигми четвертої відміни

Однина
Н лоша теля ім’я
Р лошати теляти імені та ім'я
Д лошаті теляті імені
З лоша теля ім'я
О лошам телям іменем
М (на) лошаті (на) теляті (на) імені
К лоша теля імене і ім'я
Множина
Н лошата телята імена
Р лошат телят імен
Д лошатам телятам іменам
З лошат і лошата телят і телята імена
О лошатами телятами іменами
М (на) лошатах (на) телятах (на) іменах
К Лошата телята імена
Відмінювані і невідмінювані абревіатури
Система словозміни абревіатур перебувають у процесі становлення, що пояснюється
незавершеністю процесів формування категорії роду абревіатур, яка лежить в основі
словозмінної системи іменника. Тому нині одні абревіатури вже мають усталені відмінкові
форми, інші – допускають значну варіантність у відмінюванні, а деякі поповнили групу
невідмінюваних іменників. У зв’язку з цим існують такі особливості відмінювання
абревіатур:
- якщо абревіатури закінчуються повним словом у називному відмінку, то вони
відмінюються як іменники відповідної відміни: Дніпроруда, Головдизель, Заготзерно;
- якщо ініціальні звукові абревіатури закінчуються на твердий приголосний, то вони
відмінюються як іменники другої відміни: БАМ – БАМом, ЛАЗ – ЛАЗом, ЦУМ – ЦУМом; ТЮГ
– ТЮГом, ЗАГС — ЗАГСом;
- якщо абревіатура є назвою заводу, фабрики, тресту тощо, то у родовому відмінку
вживається закінчення -у: МАЗу (завод); якщо ця абревіатура є назвою конкретного предмета,
то вживається закінчення -а: МАЗа (автомобіль). За цим зразком відмінюються абревіатури
КамАЗ,ЛАЗ, КрАЗ, БілАЗ;
- складові абревіатури на твердий приголосний відмінюються за зразком іменників
другої відміни: біофак, -у,завуч, -а, Вторчормет, -у;
- комбіновані абревіатури, що закінчуються ініціальною абревіатурою на твердий
приголосний, відмінюються як іменники другої відміни: Дніпрогес, -у, автотрек, -у,Волховгес,
-у і под.
Не відмінюються в літературній мові:
- літерні абревіатури, які закінчуються буквами голосних звуків: ДНУ
(Дніпропетровський національний університет) – денеу, КПО – капео, ЦСУ – цесеу, НДІ –
ендеі;
- звукові абревіатури, які закінчуються буквами голосних звуків: АПО – апо, УТО – уто,
ІНТІ – інті, КрАО (Кримська астрофізична обсерваторія) – крао, МАГАТЕ – магатпе;
- літерні абревіатури, які закінчуються буквами б, в, г, д, ж, з, к, п, т, х, ц, ч, ш, що при
читанні в кінці мають голосний звук (бе, ве, ге, де, же, зе, ка, пе, те, ха, це, че, ша):БМВ –
беемве, ПМК – пеемка, КВД – каведе, ККД – какаде;
29
 - складові або комбіновані абревіатури з кінцевим компонентом у формі непрямого
відмінка: Мінзв’язку, завкафедри;
- абревіатурні назви країн та держав: США – сша, ЙАР – йар, ОАЕ – оае, СНД – есенде;
- літерні абревіатури на л, м, н, р, с, ф: АПН (Академія педагогічних наук) – апеен, АТС
(автоматична телефонна станція) – атеес.
Частина абревіатур цього типу в усному мовленні може відмінюватися: АТС – працюю
на атеесі, РТС – працюю в ертеесі.
Особливості відмінювання топонімів
Українські топоніми належать до розряду відмінюваних слів. Вони вживаються з
номенклатурними словами(місто, село, хутір, селище, виселок, порт, артіль) або безних. Якщо
назви населених пунктів вживаються без номенклатурного слова, то вони відмінюються як
іменникивідповідної відміни: прибув до Одеси, живу в Гуляйполі, родом з Рівного.
Якщо власні назви вживаються з номенклатурнимисловами станція, артіль, порт,
застава, аул, кишлак, тотакі назви не відмінюються: до станції Ніжин, біля портуБердянськ,
на заставі “Рибаківка”, біля аулу Тезек, закишлаком Ванч.
Одні топоніми з номенклатурними словами місто, село, виселок, селище, хутір
відмінюються, інші – не відмінюються.
Відмінюються ті топоніми з номенклатурним словом, які:
- мають форму жіночого роду і закінчуються на -к-а,-иц-я, -ин-а, -их-а: у селі Варварівці,
у місті Вінниці, у місті Долині, у місті Лепетисі (Лепетиха);
- мають форму прикметників середнього роду і закінчуються на -ов-е, -н-е, -ськ-е, -цьк-е,
-е: у селищі Чутовому, у селищі Агрономічному, у селі Воздвиженському, у селіСвітлому;
- мають форму іменників чоловічого роду і закінчуються на -ець, -ик, -ів, -ин, -поль (-
піль) та кореневий приголосний: біля міста Кролевця, у селі Бобрику, у містіГлухові, у місті
Снятині, у місті Нікополі, у місті Хусті;
- мають прикметникову форму чоловічого роду і закінчуються на -н-ий, -ськ-ий/-цьк-ий,
-ат-ий, -ий: у селищі Залізничному, виселком Новолуганським, селом Хащуватим;
- закінчуються суфіксом -ськ, -цьк, -зьк: у місті Бердянську, біля міста Луцька, у селищі
Харцизьку.
Не відмінюються з номенклатурними словами:
- двослівні топоніми у формі словосполучення: до міста Кривий Ріг, селищем Липова
Долина, до селища КривеОзеро;
- однослівні топоніми у формі множини: біля міста Богородчани, у місті П’ятихатки, у
місті Пологи, за селом Дубівці;
- однослівні топоніми середнього роду на -я: за селом Добропілля, біля села
Побережжя, за містом Запоріжжя;
- маловідомі назви міст, сіл, селищ: у місті Адуй;
- назви озер, рік, заток, проток, островів, гір: у річці Гайчур, біля річки Янчур, біля озера
Баскунчак, біля озераЕльтон;
- назви зарубіжних адміністративно-територіальниходиниць: штатом Оклахома, в
штаті Техас, у провінціїТоскана.
Не відмінюються також топоніми у формі родового відмінка: місто Артема, село
Тараса Шевченка, площа Горького, вулиця Коцюбинського.
У мовній практиці трапляються варіанти (за містомЗапоріжжя і за містом
Запоріжжям), які свідчать про активні процеси розвитку і становлення системи словозміни
топонімів в українській мові.
Невідмінювані іменники
В українській мові є іменники, що знаходяться поза відмінами. У тексті невідмінювані
іменники набувають певного родового, числового і відмінкового значення, але, не маючи
морфологічних форм вираження, маркують їх синтаксично, за допомогою узгоджуваних слів.
До невідмінюваних іменників належать:
- загальні і власні назви іншомовного походження: на -а (боа, бра, амплуа, Нікарагуа);
- на -о (бароко, лібрето, трюмо, бюро, Токіо);
- на -у (-ю) (рагу, кенгуру, фрау, Баку);
30
 - на -е (-є) (фойє, пенсне, ательє, турне, резюме, Данте, Туапсе);
- на -і (леді, жалюзі, дербі, Кутаїсі, Батумі);
- іншомовні загальні назви осіб жіночої статі та імена і прізвища з кінцевим
приголосним: міс, місіс, мадам, Жаклін, Камбат, Джонсон, Шмідт;
- іншомовні імена і прізвища з кінцевими наголошеними голосними -о, -а (-я): Ніно,
Нана, Дюма, Золя;
- російські прізвища на -их, -ово: Черних, Сєдих, Дурново;
- українські жіночі прізвища на -о і приголосні: Грищенко (Тетяна), Жовтобрюх
(Марія), Вихованець (Наталка ), Валюх (Зоя);
- деякі типи абревіатур: ДДУ, райвно, СТО.
Невідмінювані іменники належать до розряду слів з нульовою парадигмою.
Отже, іменник як клас слів протиставляється іншимсамостійним частинам мови
категоріальним значеннямпредметності; засобами вираження предметності (категорією
істоти/неістоти, роду, числа, відмінка); семирядною системою відмінкових грамем дієслівної
залежності; власними суфіксами; морфологізованими синтаксичнимифункціями підмета і
додатка; неморфологізованими синтаксичними функціями присудка, означення, обставини.

ПРИКМЕТНИК ЯК ЧАСТИНА МОВИ

План
1.Загальна характеристика.
2.Граматичні категорії прикметника. Синтаксична роль.
3.Семантико-граматичні групи прикметників.
4. Ступені вияву ознаки прикметників.
5.Повна та коротка форми прикметників.
6.Відмінювання прикметників.

1.Загальна характеристика прикметника

У системі частин мови прикметникові відведена роль називати ознаки, властивості, риси
об’єктів позамовної дійсності і виражати їх через зв’язки з цими предметами. Прикметник становить
окремий клас морфологічних одиниць, специфіка яких полягає в тому що, називаючи абстрактну
ознаку безвідносно до її носіїв, вони передають її тільки через конкретний предмет, наприклад: біла
хата, червона троянда, широкий шлях, зелена вулиця. Прикметник не функціонує без іменника; як
зазначав Л.В.Щерба,‘‘без іменника, явного чи такого, що розуміється, немає прикметника ‘‘[Щерба
Л.В.,1957; 70]. Постійний, залежний зв‘язок прикметника від іменника ґрунтується на реальних
ознаках предметів, які становлять план змісту цієї категорії.
Ознака – це особливість, властивість предмета, яка не підлягає часовим змінам, вона
невід‘ємна від нього, є його природною суттю, постійно його супроводжує, На цьому формується
уявлення про статичність, незмінність ознаки, відтвореної прикметником . Вираження ознаки через
зв‘язок з предметом є категоріальною особливістю прикметника.
Прикметником називається самостійна частина мови, що виражає статичну ознаку
предмета безпосередньо або через його відношення до інших предметів.
Кожен предмет має свій набір особливостей, тобто має кілька ознак, які виділяють його з-
поміж інших предметів. Ознаки передають різні значення, наприклад: колір (білий, блакитний,
червоний); смак (солодкий, кислий, гіркий) ; зовнішні і внутрішні властивості (сміливий, чесний,
тендітний, високий, боязкий, розумний), матеріал(залізний, чавунний, дерев‘яний); відношення до
простору (степовий, сільський, близький); відношення до часу(вечірній, завтрашній,
ранній);належність(батьків, материн, Оксанин). , материн, Оксанин).
2. Граматичні категорії прикметника
Для прикметника як частини мови граматичні категорії роду, числа та відмінка є похідними від
однойменних категорій іменника.
Ознака як особливість, властивість предмета не має родових і кількісних показників. Значення
роду, числа та відмінка у прикметникові не співвідносне з реальним поділом осіб за статтю, не
31
відтворює кількісної ознаки предмета і не сумісно з типом предметного значення відмінка. Тому
прикметник на противагу іменникові не має значення роду, а змінюється за родами. Категорія роду
прикметника не класифікуючи, як в іменнику, а словозмінна, оскільки прикметник дублює
граматичні значення опорного іменника.
Свої особливості в прикметнику має категорія відмінка, яка є абсолютно словозмінною
категорією. Словозміною є і категорія відмінка іменника, але тут вона має інший характер, оскільки
ґрунтується на валентному зв‘язку з присудком-предикатом; крім того, відмінкова форма іменника
позначає якийсь предмет, явище поняття, тобто як знак мови, вона співвідносна з реальним
навколишнім світом. Відмінкова форма прикметника продиктована аналогічною формою іменника,
спричинена граматичним узгоджувальним зв‘язком.
Подібна ситуація відбувається у категорії числа. Яка має словозмінний характер, про що
свідчать числові форми однини та множини іменника, що називають той самий предмет. У
прикметнику форми однини та множини не пов‘язані з кількісно-числовою характеристикою
предмета, а узгоджуються граматично з формами числа опорного іменника.
Таким чином, категорія відмінка, роду і числа іменника та прикметника не однотипні. В
іменнику вони є засобом відтворення позамовної дійсності, їх граматичні значення семантично
вмотивовані, щодо прикметника, то його іменні категорії є похідними, базою для них служать
категорії іменника, які нівелювалися за змістом і виконують синтаксичний зв‘язок опорного
іменника і залежного прикметника.
Основні синтаксичні функції прикметника – означення та частина іменного складеного
присудка. Наприклад: Буяють київські каштани; Іван (є) добрий.
3.Семантико-граматичні групи прикметників
Поділ прикметників на семантико - граматичні групи зумовлений характером ознаки, наявної в
предметі.
Природні властивості позамовних об‘єктів відтворюють якісні прикметники; ознаки, передані
ними, є безвідносними до інших предметів. Вони стосуються зовнішньої форми(величина, обсяг,
розмір, колір тощо), внутрішніх особливостей предмета і можуть мати неоднакову міру виявлення,
наприклад: веселий, світлий, дорогий, низький, лагідний, теплий, лукавий, повний, високий, чорний,
широкий, ніжний, приязний, яскраво-червоний, грошовитий, темно-синій, рідненький, найрідніший,
превеликий, жирнючий. Довжелезний, надвисокий. Якісні прикметники становлять
центр(ядро)категорії прикметника.
Відносні прикметники відтворюють ознаку за відношенням предмета до інших предметів, до
дії, процесуального стану, обставини, наприклад: бавовняна сукня, дерев‘яне ліжко, вовняна ковдра,
весняне небо, грозова хмара, осінній день.
Ознака, передана відносним прикметником, аналогічно до ознаки якісних прикметників,
відтворює реальні властивості предметів, але ті, які виникли, наприклад, у результаті дії самого
предмета, пов‘язані з ним (літальний апарат, пояснювальний диктант, обчислювальний прилад) або
з‘явилися за відношенням до інших предметів, які називають речовину, матеріал, масу і містять
значення речовинності (предметності), наприклад: залізний лом, гумова рукавиця, паркетна підлога,
солом‘яний бриль, електричний ліхтар; просторові поняття, наприклад: гірський хребет, гірська
дорога, лугова квітка, приміський поїзд; часові поняття: осінній день, ранкова гімнастика, нічне
чергування; поняття щодо розміру, обсягу, ваги, кількості: двометрова яма, кілограма гиря,
дев‘ятиповерховий будинок.
Присвійними (посесивними – володіння, власність) називаються прикметники, які означають
приналежність предмета особі в її різноманітних відтінках, наприклад: сестрина книги, батькова
шапка, зозулине гніздо. Присвійні прикметники відповідають на питання чий? чия? чиє?
Семантико-граматичні категорії якісних прикметників
Якісні прикметники означають:
1)такі властивості і якості предметів, які сприймаються органами чуттів безпосередньо:
а) зором: жовтий, синій, гнідий, світлий, яскравий;
б) слухом: голосний, дзвінкий;
в) смаком: солодкий, гіркий, солоний;
г) нюхом: запашний, смердючий;
д) дотиком: колючий, гострий, теплий;
32
 є) зовнішніми органами ( ознака ваги, температурні ознаки тощо): легкий, важкий, холодний,
гарячий, теплий;
2)просторові ознаки (обсяг, розмір, відстань тощо): широкий, вузький, малий, великий, довгий,
короткий;
3)часові ознаки: давній, тривалий;
4)вікові ознаки: молодий, старий;
5)якості людського характеру, розумового складу: добрий. злий, хитрий, гордий, хоробрий, веселий;
6)фізичні якості (і вади) істот, властивості предметів: здоровий, хворий, худий, босий;
7)зовнішню форму: круглий, опуклий;
8)загальну оцінку: поганий, гарний, передовий.
Лексико-семантичні категорії відносних прикметників
Відносні прикметники є назвами ознаки:
1) за відношенням до предмета, явища: залізна лопата – лопата із заліза, інститутський
корпус – корпус інституту;
2) за відношенням до людини або тварини: батьківські збори – збори батьків, пташиний крик
– крик птахів
3) за відношенням до абстрактного поняття: наукова праця – праця, що стосується науки;
4) за відношенням до дії : лічильний апарат – апарат для лічби;
5) за відношенням до обставини місця, часу: сьогоднішня газета – газета, видана сьогодні;
6) за відношенням до числа: подвійна плата – збільшена вдвічі.
З граматичних особливостей, специфічних для відносних прикметників, слід відмітити такі:
1. Відносні прикметники утворюються найчастіше від іменників і мають похідну основу:
прибережні сіла, хімічний факультет.
2. Відносні прикметники можуть вступати в синонімічні відношення з такими конструкціями:
а) непрямий відмінок іменника з прийменником або без нього, наприклад: паперові іграшки –
іграшки з паперу;
б) відносний займенник і дієслово: винищувальна зброя – зброя, що винищує.
3. Стилістично-синтаксичною особливістю відносних прикметників є те, що деякі з них вживаються
тільки в складі неподільних фразеологічних одиниць: розрізний ніж, складальний ніж, доповідна
записка, волоський горіх.

4. Ступені вияву ознаки прикметників

В українській мові традиційно розрізняють два ступені порівняння: вищий і найвищий.
Горпинич виділяє нульовий. Його має прикметникова словоформа, яка називає ознаку предмета в її
звичайному, нормальному стані без порівняння зі станом ознаки в іншому предметі: білий папір,
добре слово.
Вищий ступінь указує на те, що якість, позначувана прикметником, властива даному предмету (або
предметам) у більшій мірі, ніж якомусь іншому предмету(або предметам): швидкий – швидший;
Вищий ступінь порівняння має просту і складену форми.
Проста форма вищого ступеня утворюється синтетично – за допомогою суфікса –ш або –іш - :
дешевий – дешевший, червоний – червоніший.
Деякі прикметники вищого ступеня мають суплетивні форми ( утворюються від інших основ):
гарний – кращий, великий – більший.
Складена форма вищого ступеня утворюється аналітично – сполученням слова більш, менш із
звичайним прикметником: більш відповідальний, менш здатний.
Найвищий ступінь порівняння (суперлатив) вказує, що даному предмету або предметам в ряді
однорідних властива в найбільшій мірі якість, позначувана прикметником: високий – найвищий.
Найвищий ступінь порівняння має дві форми: просту і складену.
Проста форма найвищого ступеня утворюється синтетично – додаванням префікса най- до форми
вищого ступеня: найсильніший, найдобріший.
Проста форма найвищ ступеня з преф най може ускладнюватися преф що і як: щонайбільший,
якнайбільший (дехто з мовозн назив їх складною формою). А В. Горпинич називає їх
елативом – абсолютний безпорівняльний ступінь вияву ознаки предмета.
Складена форма найвищого ступеня утворюється аналітично – додаванням до звичайного
33
прикметника слова найбільш і найменш: найбільш дорогий, найменш цікавий.
Не всі якісні прикметники можуть мати ступені порівняння. Не мають ступенів порівняння якісні
прикметники, що означають:
а) масть тварин : гнідий, вороний;
б) назви кольорів, які утворено за кольоровою схожістю до інших предметів: кофейний, вишневий.
в) неповний вияв ознаки (з суфіксами –ав- ( -яв- ), - уват-(-юват-): синюватий, жовтавий.
г) високий ступінь якості ( з суфіксами –ущ-, -ющ-, -енн-, -езн-): старезний, жирнючий;
д) абсолютний вияв ознаки: мертвий, голий, босий.
5. Повні і короткі прикметники
У сучасній українській літературній мові вживаються переважно повні прикметники, що мають в
усіх формах відмінкові закінчення: добрий, добра, добре, добрі; доброго, доброї, добрих і т.д.
Коротких прикметників у сучасній укр. мові дуже мало, напр.: зелен, рад, певен, повен. Більшість
прикметникових форм має стягнені флексії, що утворилися на основі злиття закінчення давнього
вказівного займенника із закінченням коротких прикметників, напр..: добра–добра.
Паралельні стягнені/нестягнені форми якісних прикметників вживаються в називному й
знахідному відмінках жіночого і середнього роду однини, у цих самих відмінках множини: широке –
широкеє поле, широкі – широкії поля.
Повні нестягнені форми вживаються в поетичній мові, в народній творчості, в усному
літературному мовленні: Літо краснеє; Літа мої молодії. Деякі повні форми якісних прикметників у
Н.в. (З.в.) одн. чоловічого роду мають співвідносні короткі форми: зелений сад – зелен сад.
Короткі форми якісних прикметників є незмінними. Вони є первинними в зіставленні з повними
формами й були основою для їх виникнення. Вживаються в поезії, фольклорі.
Зеленая (повна настягнена форма), зелена (повна стягнена форма), зелен (коротка форма).
Короткими є також присвійні прикметники у початковій формі – у Н.в. одн. ч.р.: Миколин друг,
сестрин підручник. У непрямих відмінках вони набувають відповідних закінчень (на відміну від
якісних коротких прикметників).

Відмінювання прикметників.
Тверда і м’яка група прикметників
Повні прикметники стягненої форми змінюються за родами, числами і відмінками.
Змінюючись за родами, числами і відмінками, прикметники набувають відповідних закінчень
залежно від того, до якої групи вони належать – твердої чи м’якої. Група прикметника визначається
за кінцевим приголосним основи початкової форми його – називного відмінка однини чоловічого
роду.
До твердої групи належать прикметники, основа яких закінчується на твердий приголосний, що
вживається після голосного звука (веселий, широкий) або після приголосного (злий, близький). До
твердої групи належать також присвійні прикметники, які у початковій формі мають чисту основу на
твердий приголосний [н] чи [в]: Ольжин, сусідів.
До м’якої групи належать прикметники, основа яких у початковій формі закінчується на мякий
приголосний: літній, вечірній.
Більшість прикметників належать до твердої групи, невелика кількість – до м’якої, а саме:
1) якісні і відносні прикметники з основою на м’який [н'], перед яким стоїть ще один
приголосний: ближній, верхній;
2) відносні прикметники прислівникового походження на -жній, -шній: справжній,
внутрішній;
3) кілька присвійно-відносних прикметників на -жній, похідних від іменників:
дружній (дружня рука (рука друга)).
Окремий тип відмінювання утворюють прикметники з другою частиною -лиций (круглолиций,
білолиций). Такі прикметники мають в одн. м’яку основу (крім Н.в. й О.в.), а в множині – тверду
(крім Н.в).
Відмінкові парадигми прикметників
Тверда гр. М’яка група Множина
Однина
Н. нов-ий нов-а нов-е нов-і
34
 Р. нов-ого нов-ої нов-ого нов-их
Д. нов-им нов-ій нов-ому....................... нов-им
З. як Н. Або Р. нов-у нов-е........................... .як Н.в. або Р.в.
О. нов-им нов-ою нов-им........................ .нов-ими
М. (на) нов-ому, (на) нов-ій......................(на) нов-ому................ нов-их
(на) нов-ім (на) нов-ім
Однина Множина
Н. батьків батьков-а батьков-е батьков-і
Р. батьков-ого батьков-ої батьков-ого батьков-их
Д. батьков-ому батьков-ій..........................батьков-ому батьков-им
З. як Н. або Р. батьков-у батьков-е як Н. або Р.
О. батьков-им батьков-ою батьков-им батьков-ими
М. (на) батьков-ому (на) батьков-ій (на) батьков-ому (на) батьков-их
(на) батьков-ім (на) батьков-ім

М’яка група Однина Множина

Н. ранн-ій (-я) (-є) З. як Н. або Р. (-ю) (-є) Н. ранн-і З. як Н. або
Р.
Р. ранн-ього....(-ої)...(-ого) О. ранн (-ім) (-ою) (-ім) Р. ранн-іх О. ранн-іми
Д. раннь-ому...(-ій) (-ому) М. (на) рань-ому (-ій) (-ому) Д. ранн-ім М. (на)
ранн-іх
(на) ранн-ім (-ім)

ЧИСЛІВНИК
План
1. Семантична основа числівника.
2. Структурно-семантичні розряди числівників. Кількісні числівники, їх значення і
синтаксичні властивості.
3. Словозміна числівників.
4. Зв’язок числівників з іменниками.
5. Правопис числівників і відчислівникових слів.

1. Семантична основа числівника

Іменникові і прикметникові як самостійним частинам мови протиставляється числівник.
Семантичною основою числівника є поняття кількості і числа. Кількість є
філософською (і логічною) категорією, що характеризує зовнішній аспект предметів і явищ з
погляду їх вимірюваності (величини, маси, числа, об’єму, ступеня розвитку властивостей
тощо). У реальній дійсності кількість виражається за допомогою поняття числа. Число
становить сукупність певної кількості чого-небудь. Це явище дійсності, а не продукт творчості
розуму. Німецький учений Фрідріх Енгельс (1820-1895) писав:“Поняття числа і фігури взято не
звідки-небудь, а тільки з дійсного світу. Десять пальців, на яких люди вчилися рахувати, тобто
виконувати першу арифметичну операцію, являє собою все, що завгодно, тільки не продукт
вільної творчості розуму”.
Поняття числа є абстрактним і дає лише загальне уявлення про кількість, формуючись
у процесі пізнання картини світу. Первісно воно було пов’язане з предметністю і виникло з неї,
а коли людина в процесі пізнання світу навчилася абстрактно мислити (узагальнювати),
звільнилося від предметності й набуло абстрактного значення. На думку Ф. Енгельса, “щоб
лічити, треба мати не тільки предмети, які підлягають лічбі, але й володіти вже здібністю
абстраговуватися при розгляді цих предметів від усіх інших їх властивостей, крім числа, а ця
здібність є результатом давнього історичного розвитку, що спирається на досвід”.
Отже, число є засобом вираження ширшого поняття кількості, яким воно спричинене, і
невід’ємне від нього.
Поняття кількості інтерпретується в мові такими граматичними засобами:
- граматичною категорією числа (грамеми однини, двоїни, множини): книга – книги,
35
учень – учні;
- іменниками із значенням міри: купа (зошитів), гарба (соломи), мішок (картоплі);
- порядковими відчислівниковими прикметниками: п’ятий клас, перша кімната;
- відчислівниковими дієсловами: подвоїти, потроїти, переполовинити;
- відчислівниковими прислівниками: двічі, тричі, вшестеро; пор. старосл. пятижды;
- займенниками: кілька, стільки, скільки, декілька;
- синтаксичним словосполученням: три цілих і одна п’ята, дві третіх, одна десята;
- числівником: два, три, чотири, шість, сім і т. д.
На цій підставі окремі граматисти (А. Супрун, А. Грищенко, К. Городенська) формують
поняття широкого розуміння числівника як частини мови. Сучасний білоруський мовознавець
Адам Супрун числівником називає клас повнозначних слів, які означають число, кількість, міру
і пов’язані з числом розумові категорії порядку при лічбі, кратності (повторюваності),
сукупності (збірності). Відповідно до цих визначень він виділяє такі розряди числівників:
кількісні (три, шість), порядкові (третій, шостий), кратні (двічі, тричі, вп’ятеро), збірні
(двоє, обидва), розділювальні (по двоє, по троє, по два, по три), неозначено-кількісні (багато,
мало, кілька, скільки), дробові (пів, чверть, третина, половина, одна третя). Але в усіх цих
лексемах, крім кількісних і збірних, основною семантикою є предметність, ознака, дія,
обставина, дейксис (вказівка), а поняття кількості і числа – додатковою. Оскільки частиномовне
(категоріальне) значення формується на базі основної семантики, а не додаткової, то до
числівника як окремої частини мови належать лише ті слова, у яких основним значенням є
кількість (предметна або абстрактна), пов’язана з числом, тобто слова з кількісною і збірною
семантикою.
Кількісно-числове поняття і поняття числівника не збігаються. Кількісно-числове
поняття охоплює всі слова незалежно від частиномовної належності, що використовуються
при лічбі. Вони утворюють числовий ряд: нуль, один, два, три, чотири..., тисяча..., мільйон...,
мільярд і т. д., який складається з іменників, числівників, прикметників, займенників. До
поняття числівника належать лише ті слова числового ряду, які називають означену кількість
(квантитативна функція) і абстрактне число (нумеративна функція). Кількісно-числове
значення в слові може бути категоріальним (основним) і додатковим (відтінковим). Група слів,
у яких категоріальне значення виражене числом, становить окрему частину мови, що
називається числівником.
Дехто з мовознавців не вважає числівник окремою частиною мови. О. Пєшковський
писав: “Числівник при всіх своїх особливостях не лише у відмінюванні, але й у синтаксичному
вживанні не становить окремої категорії..., бо числові уявлення не відрізняються принципово
від кількісних уявлень взагалі”. Він, орієнтуючись переважно на формальні ознаки, одні з
числових лексем розглядав як числівникові іменники (чотири, п’ять), другі – як числівникові
прикметники (четвертий, п’ятий), треті – як числівникові прислівники (двічі, тричі).
Польський мовознавець Єжі Курилович та І. Вихованець називають їх або числовими словами,
або лексичними морфемами.
О. Безпояско, К. Городенська виокремлюють числівник як частину мови на базі однієї
(семантичної) ознаки – категоріального значення кількості, вважаючи його повнозначною
частиною мови, яка означає кількість предметів (певну або точно не визначену) та абстрактно-
математичну кількість. Однак семантична ознака не дає змоги вирішити частиномовний статус
усіх слів зі значенням кількості (пара, десяток, тисяча, сотня, чверть, третина і т. д.) і
розмежувати числові іменники та власне числівники. Не розмежовує їх і морфологічна
категорія відмінка, оскільки і числові іменники (тисяча), і власне числівники (десять) мають
повну відмінкову парадигму. Навпаки, категорія відмінка зближує числівник з іменником і
прикметником. Не є коректним визначення числівника як частини мови і за двома ознаками:
категоріальним значенням і категорією відмінка при обмеженому вияві категорії роду і числа:
“Числівник – частина мови, яка позначає кількість предметів... і виражає категоріальне
лексичне значення у морфологічній категорії відмінка при обмеженому функціонуванні
категорії роду і числа” (А. Грищенко).
Вузьке розуміння числівника як частини мови (І. Милославський та ін.) базується на
категоріальному значенні, що формується на лексемах з основною семантикою абстрактного
36
числа і точної предметної кількості, вираженої числом, а також на таких морфологічних,
морфемних і синтаксичних особливостях, які протиставляють числівник іменникам і
прикметникам. На цій підставі числівник можна визначити як самостійну частину мови, яка
означає абстрактне число й точну предметну кількість, пов’язану з числом, і протистоїть
іменникам і прикметникам нульовою категорією роду, поділом на однину/множину,
своєрідними закінченнями, специфічними суфіксами, двофункціональним статусом і
дискретною валентністю в словосполученні. З огляду на різноманітні підходи до визначення
числівника як частини мови можна сформулювати узагальнене визначення.
Числівник (лат. числовий) – самостійна змінювана частина мови, що означає
означену чи неозначену кількість предметів, їх абстрактне число і порядок при лічбі:
Стулились краями дві половини – одна зелена, друга блакитна – й замкнули у собі сонце,
немов перлину (М.Коцюбинський).
Отже, числівник має такі категоріальні, морфологічні й синтаксичні ознаки, які
дають підстави виокремлювати його в самостійну частину мови.

2. Структурно-семантичні розряди числівників

Розрізняють дві сфери вживання числівників: 1) самостійне вживання (у випадках
вираження абстрактно-математичних числових значень). Напр.: До чотирьох необхідно
додати три ; 2) несамостійне вживання (поєднання з імениками, що позначають
обчислювані предмети в широкому значенні цього поняття) Напр.: Доглядали мене
змалечку аж чотири няньки (О.Довженко).
До складу числівників традиційно зараховують і лічильно-порядкові слова : перший,
шостий, двадцятий. Тому числівники поділяються на дві групи – числівники кількісні і
числівники порядкові, хоча у сучасному мовознавстві останні здебільшого розглядають у
складі відносних прикметників.
Кількісні числівники відповідають на питання скільки? Напр.: один, десять, сорок.
ІІорядкові числівники відповідають на питання котрий по порядку? Напр.: другий
поверх, четвертий семестр.

Серед кількисних числівників розрізняють такі, що означають абстрактну кількість,

число (2, 20,100), і такі,що означають кількість як ознаку предмета (два учнї, десять книг, сто
машин).
Ці числівники графічно, у вигляді цифр, можуть бути позначені цілими або дробовими
одиницями.
За значенням кількісні числівники поділяються на такі 2 групи :
1) означено-кількісні : власне кількісні, збірні, дробові;
2) неозначено-кількісні.
Означено-кількісні числівники називають певну визначену кількість, вони обіймають
собою основну масу слів, що означають число. За особливостями будови, значенням та
використанням у мові вони поділяіються на власне кількісні, збірні і дробові.
Власне кількісні означають кількість,оформлену у вигляді певного числа предметів у
цілиходиницях ( 10 зошитів ) або абстраговане від конкретних предметів кількісне поннятя у
вигляді цілих одиниць. Напр. : Десять менше за дванадцять.
Збірні - означають кількість предметів в їх сукупності як одне ціле. Напр. : шестро учнів,
двоє дівчат, троє курчат.
Дробові числівники означають дробові величини в сполученні з цілми числами або без них
і виражаються сполученням кількісних та субстантинованих порядкових числівників: п’ять
шостих, сім цілих і дві десятих.
Неозначено-кількісні числівники називають точно не визначену кількість: небагато,
мало, кілька, кільканадцять.

За будовою та характером утворення кількісні числівники поділяються на 3 групи: прості,

складні, складені.
Простими називають ті числівники, які в своїй структурі мають лише один корінь: назви
37
чисел першого десятка (два, три, шість); збірні числівники (двоє, шестеро, тридцятеро) і їх
похідні утворення (трійко, четвірко, двоєчко); числівники сто і сорок; числівники з суфіксами
-дцять, -надцять (двадцять, чотирнадцять), тобто назви двох десятків (двадцять, тридцять) і
чисел другого десятка (сімнадцять); числівник півтора – півтори.
До складних належать ті числівники, які мають у структурі два корені: назви десятків від
п’ятдесят до дев’яносто; назви сотень (двісті – дев’ятсот); числівник півтораста; збірний
числівник обидва, обидві.
Дехто з мовознавців (О. Безпояско та ін.) числівники на -дцять, -надцять відносить до
розряду складних на тій підставі, що вони історично сформувалися на базі кількох коренів (два
+ на + дцять), що первісно були окремими самостійними словами в складі числових
словосполучень: дъва на десяте (дванадцять), дъва десяти (двадцять). Але в сучасній
українській мові кінцеві компоненти (на десяте, десяти) внаслідок спрощення і перерозкладу
трансформувалися в суфікси. Тому вони належать до розряду простих.
Складеними називаються числівники, що складаються з двох і більше простих або
складних числівників, окремо взятих: 25, 45, 67, 89, 58.
З цих трьох груп найбільша, за своїм складом кількісним третя група. Прості і складні
числівники новоутвореннями нині не поповнюються.
Синтаксичні функції кількісних числівників
Позначаючи абстраговані кількості, тобто вживаючись без іменника, числівники можуть
виступати в реченні в ролі підмета та додатка. Напр.: вісімнадцять ділиться на три, шість,
дев’ять. Синтаксично пов'язуючись з іменниками, числівники переважно виступають у ролі
означення: У семи студентів були гарні оцінки з СУМ. Крім цього вони можуть виступати в
ролі обставини: Літ за двадцять до цієї події та іменної частини складеного присудка: Серце в
нас одно.

3. Відмінювання числівників

Кількісні числівники не мають граматичної категорії числа. Вони також не мають категорії
роду (крім числівників один і два ).
Числівники один, одна, одно, подібно до прикметників, мають ознаки трьох родів і
узгоджуються з іменниками у роді, числі та відмінку : один місяць, одна тонна, одне село.
Числівник два (дві) має ознаку тільки при імениках у Н.в. і Зн.в.: два кілометри, дві
тонни. У непрямих відмінках числівник два не має родових ознак: двох кілометрів, тонн.
Збірні числівники (крім обидва, обидві) не мають роду і числа.

1.Числівники один, одна, одно (одне) відмінюються як займенник той, та, те.
У Р.в. та О.в. числівник має паралельні форми жіночого роду:
Р.в.-однієї, одної
О.в.-однією, одною
У М.в. однини чоловічого та середнього роду теж дві паралельні форми:
(на) одному, однім.

2. Числівники два, три і чотири у непрямих відмінках мають такі форми:

Р.в двох, Д.в. двом, О.в. двома (трьома, чотирма).
За цим же типом відмінюються :
а) збірні числівники двоє, троє, четверо;
б) неозначено-кількісні і займенникові числівники багато, небагато, кілька, скільки, стільки.

3. Числівники від 5 до 10, від 11 до 20, 30, 50, 60, 70, 80 відмінюються за таким зразком: (як
п’ять ).
Н.в. п’ять
Р.в. п’яти ( п’ятьох )
Д.в. п’яти ( п’ятьом )

38
Зн.в. п’ять (п’ятьох)
О.в. п’ятьма ( п’ятьома )
М.в. на п’яти ( п’ятьох )
Форми О.в. для числівника сім –сьома, сімома; для числівника вісім-вісьма, вісьмома.
До цього типу словозміни належать збірні числівники п’ятеро, шестеро і т.д.
У непрямих відмінках їм властиві тільки вторинні форми:
Р.в. п’ятьох, шістьох , Д.в. п’ятьом, шістьом , О.в. п’ятьома, шістьома.
У всіх складних числівниках на -дцять і -десят відмінюється тільки друга частина.

4. Числівники 40, 90, 100 в усіх відмінках, крім Н.в і Зн.в., мають закінчення –а: сорока,
дев’яноста, ста.

5. Складні числівники на визначення сотень відмінюються за таким зразком :

Н.в. двісті триста п’ятсот
Р.в. двохсот трьохсот п’ятисот
Д.в. двомстам трьомстам п’ятистам
Зн.в. як Н.в. або як Р.в.
О.в. двомастами трьомастами п’ятистами
М.в. на двохстах трьохстах п’ятистах
У цих числівниках відмінюються обидві складові частини.

6. Числівники тисяча, мільйон, мільярд відмінюються як іменники.

7. Складені кількісні числівники відмінюються за таким зразком :
Н.в. двісті сімдесят п’ять
Р.в. двохсот сімдесяти (-ьох) п’яти (-ьох)
Д.в. двомстам сімдесяти (-ьом) п’яти (-ьом)
Зн.в. як Н.в. або Р.в.
О.в. двомастами сімдесятьма (-ьома) п’ятьма (-ьома)
М.в. на двохстах сімдесяти (-ьох) п’яти (- ьох)
У складених кількісних числівниках відмінюються всі складові частини.

8. Неозначено-кількісні числівники кільканадцять, кількадесят відмінюються як

числівник 5.
Неозначені числівники багато, небагато, кілька, декілька відмінюються як числівник 5 (без
паралельних форм).

9. Збірні числівники у непрямих відмінках мають форми звичайних кількісних числівників.

10. У дробових числівниках чисельник відмінюється як кількісний числівник, знаменник –

як порядковий. Напр.: дві п’ятих, двом п’ятим, двома п’ятими.
Порядкові числівники відмінюється за числами, родами, відмінками і зв’язуються з
іменниками як прикметники, тобто узгоджуються з ними в роді, числі та відмінку.
Відмінюються порядкові числівники як прикметники твердої групи (числівник третій – як
прикметники м’якої групи ).
У складених порядкових числівниках відмінюється тільки останнє слово: двісті двадцять
перший, двісті двадцять першого, двісті двадцять першому.
4. Зв’язок числівників з іменниками
Кількісні й порядкові числівники по-різному пов’язуються з іменниками в реченні, що
зумовлено їхніми різними граматичними ознаками.
Порядкові числівники граматично залежать від означуваних іменників і тому узгоджуються
з ними в роді, числі і відмінку. Напр.: на двадцят-ий день-Ø – чол. рід/ однина/ зн. в.; сьогодні
двадцят-е числ-о - сер. рід/ однина/ наз. в. Зустрінемось о двадцят-ій годин-і – жін. рід/ однина/
місц. в.

39
 Кількісні числівники у наз. і знах. в. керують означуваним іменником, тобто вимагають від
нього певного відмінка, в інших – узгоджуються іменником за відмінком. Напр.: числівник
керує іменником
Н. п’ять яблук               Н. + Р. множ.
Р. п’яти яблук               Р. + Р. множ. 
Д. п’яти яблукам          Д. + Д. множ.
З. п’ять яблук                Н. + Р. множ.
О. п’ятьма яблуками    О. + О. множ.
М. (у) п’ятьох яблуках  М. + М. множ.
Кількісні числівники по-різному керують означуваним іменником. Наводимо правила
керування:
1) Числівники два, три, чотири вимагають від іменника Наз. в. множини: три (рідні) брати,
чотири (нові) комп’ютери, два (білі) лебеді.
Виняток: іменники, які втрачають у множині суфікс -ин (киянин – кияни, вірменин –вірмени),
а також ім’я, плем’я вживаються при числівниках два, три, чотири у формі род. в. однини: 
двадцять два киянина, тридцять три селянина, два племені, чотири імені;
2) числівники від п’яти і більше, тисяча, мільйон, мільярд вимагають від іменника Род.
множини: п’ять братів, дев’ятсот днів, тисяча гривень, мільярд років;
3) дробові числівники вимагають від іменника форми род. однини: одна десята процента,
півтора року, три сьомих аркуша;
Виняток: дві п’яті виробів (Род. мн.) одна десята запасів (Род. мн.)
4) Збірні числівники вимагають від іменника Род. множини : двоє курчат, семеро козенят,
четверо дверей.
Із збірними числівниками вживаються:
 переважно іменники чол. роду – істоти: семеро овець, троє учнів, дванадцятеро
шахтарів;
 іменники сер. роду виявляють тенденцію до вживання із цими числівниками; існують
варіантні форми: два вікна/ двоє вікон; п’ять ліжок/ п’ятеро ліжок. Але іменники 4 відміни –
назви істот вживаються тільки із збірними числівниками: троє хлоп’ят, семеро лошат,
вісімнадцятеро курчат і под.
 іменники множинні, що називають парні предмети: двоє воріт, четверо ножиць, семеро
окулярів (можливо також: чотири пари ножиць, сім пар окулярів);
5) у датах назви місяців вживаються тільки у род. одн. : друге лютого, перше вересня, з
першим травня, з двадцять третього серпня.
5. Правопис числівників і відчислівникових слів
1. У складних числівниках після першої частини м’який знак не пишеться: шістнадцять
(але шість ), дев’ятсот (але дев’ять ), п’ятдесят (але п’ять ).
2. Порядкові числівники на –сотий, -тисячний, -мільйонний, мільярдний пишуться одним
словом. Перша частина них стоїть у род.відм. (крім сто і дев’яносто). Напр.: трьохсотий,
п’ятимільйонний, десятитисячний, тридцятимільярдний. Але: стотисячний,
дев’яностомільйонний.
3. У порядкових числівниках, утворених від назв десятків, перша частина не змінюється:
тридцятий, тридцятого, тридцятому, сімдесятий, сімдесятого, сімдесятому.
4. На початку складних прикметників та іменників пишеться одно-, дво-, три-, чотири- перед
приголосними: двоповерховий (не двохповерховий!), трикутний ( не трьохкутний!),
чотириколесний.
Форми двох-, трьох-, чотирьох- вживаються перед голосними: двох’ярусний,
трьохелементний, чотирьохосьовий. Виняток: трьох’ярусний.
Числівники  п'ять і більше (крім дев’яносто і сто) на початку складних слів стоять у
род.відм.: п’ятдесятилітній, тридцятидоларовий , сорокатрьохденний, двадцятисемирічний.
Але: стогривенний, дев’яностолітній – перша частина у наз. в.

40
 5. Якщо перша частина складного слова записана цифрами, друга дописується через дефіс:
57-мільйонний (читається: п’ятдесятисемимільйонний), 175-річчя (читається:
стосімдесятип’ятиріччя ), 73-процентий (читається: сімдесятитрьохпроцентний ).
6. Букви дописуються тільки до цифр на позначення порядкових числівників: 7-й (сьомий),
11-го (одинадцятого), на 14-му (на чотирнадцятому), у 70-х (у сімдесятих). До римських цифр
букви не дописуються: ХХ століття, у ІІІ кварталі, до ІІ ст. н. е.

Схема морфологічного аналізу числівника

1. Записати числівник словами разом з означуваним іменником у граматичному контексті.

2. Словникова форма числівника.
3. На яке питання відповідає (скільки? котрий?).
4. Кількісний чи порядковий числівник.
5. Для кількісного: визначити тип (власне-кількісний, дробовий, збірний, неозначено-
кількісний).
6. Визначити тип за будовою (простий, складний, складений).
7. Для кількісного: відмінок. Для порядкового: рід, число, відмінок.
8. Синтаксична роль у реченні.

ЗАЙМЕННИК ЯК ЧАСТИНА МОВИ

План
1. Загальна характеристика займенникаяк частини мови
2. Семантичні розряди займенників.
3. Відмінювання займенників.

1. Загальна характеристика займенникаяк частини мови

В українській мові, як і в інших, є слова, якими узагальнено можна вказати на ті
предмети та ознаки, які позначаються в мовленні іменниками, прикметниками, числівниками.
Це займенники.
Займенник (лат. pronomen) як клас слів формувався зовсім інакше, ніж іменники,
прикметники, числівники.
О. Потебня вважав, що первісно всі слова мови поділялися на дві лексико-семантичні
групи: якісні, які називали предмети, якість, обставини та ін.; вказівні, які не називали явищ
дійсності. Давнє ім’я, а також іменники, прикметники і числівники, що виділилися з нього, є
словами якісними. Займенники належать до вказівних слів, оскільки вони позбавлені
номінативної функції і лише натякають на іменники, прикметники, числівники та прислівники.
Тому, на думку О. Пєшковського, П. Фортунатова, Л. Щерби, І. Кучеренка, І. Вихованця та
інших, займенник не є самостійною частиною мови. За їхнім твердженням, на основі
формальної подібності до відповідних частин мови ці лексеми слід називати займенниковими
іменниками(я, ти, він), займенниковими прикметниками (наш, свій, твій), займенниковими
числівниками (кілька, стільки), займенниковими прислівниками (там, туди, тоді). У
європейській традиції ще з давньогрецьких часів від Аполлонія Діскола (II ст.) займенник
розглядають як самостійну частину мови (О. Шахматов, Л. Булаховський та ін.). На основі
семантико-граматичної подібності до інших частин мови займенники поділяють на іменникові
(я, ти, він), прикметникові (наш, свій, твій), числівникові (кільканадцять, стільки),
прислівникові (там, тут, тоді). Особливу позицію займав В. Виноградов. Як і О. Потебня, він
вважав, що давні вказівні слова були займенниками і мали всі ознаки самостійної частини мови.
Але в процесі еволюції граматичної будови більшість із них злилася з дієсловами, іменниками,
прикметниками, прислівниками, сполучниками, частками, а деякі перетворилися на
прислівники й частки. І лише невелика кількість іменникових займенників (за словами
В. Виноградова, “граматичних пережитків займенників як особливої частини мови”), які
вказують на особу або предмет, збереглася як самостійна частина мови. До них він відніс
41
іменникові займенники я, ти, він, вона, воно, вони, ми, ви, себе, хто, що, хтось, щось, хто-
небудь, що-небудь, ніхто, ніщо, дехто, дещо та ін., назвавши їх предметно-особовими. Погляд
В. Виноградова, який розвинув окрему думку О. Потебні, знайшов відображення у
фундаментальних працях, зокрема в “Русской грамматике” (1980).
Займенник – самостійна частина мови, яка не називає предмети, ознаки чи обставини, а
лише вказує на них. На питання про семантику займенників існують різні погляди. Окремі
лінгвісти вважають займенники формальними словами без лексико-семантичних ознак і
лексичного значення. О. Пєшковський, наприклад, зазначав, що займенники позбавлені
предметного значення і мають лише формальне значення. На думку О. Потебні, серед
займенників є слова предметні, конкретні, предметно-формальні (той, цей) і суто формальні (я,
ти). Тому він, хоч і не вважав займенник самостійною частиною мови, відносив його до
своєрідного лексико-семантичного типу слів, які можна класифікувати за значенням на певні
лексико-семантичні групи.
Визначальною особливістю семантики займенників є її абстрактний характер.
Займенникам властива невизначеність предметного значення кореня, відсутність номінативних
відношень, надзвичайно широке і загальне значення, що й формує абстрактний характер їх
семантики.
Якщо в займеннику абстрактність зникає, то, як вважає О. Пєшковський, займенник
переходить в іншу частину мови: ти – тикати, ви – викати, так – потакати, я – якати, наш –
нашенський, ваш – вашець (Ваша милість).
Категоріальним значенням займенника є не назва предмета, ознаки, обставини
(номінація), а вказівка на них (дейксис).
Традиційне визначення займенника як замінника імені, що започатковане ще греко-
римською граматикою, є калькою латинського терміна pronomen “замість імені”. Його
неточність зауважили російські граматисти ще в першій половині XIX ст. Герасим Павський
(1787-1863) писав, що займенники не заступають імен, а лише вказують, натякають на них: “Як
номер чи заголовок книги не може заступити місце самої книги, точно так і займенник не
заступає місця імені”. О. Пєшковський наголошував, що займенник завжди означає одне й те ж
і при тому таке, чого ніяким іншим словом не висловиш. У тексті Зима люта. Вона хоче всіх
холодом заморозити не можна встановити, який іменник замінюється займенником всіх, а
займенник вона тут не можна замінити іменником зима. Отже, займенник не є замінником чи
заміщувачем (еквівалентом, субститутивом) імені, він лише вказує на іменник, прикметник,
числівник.
Займенники виконують ті ж самі синтаксичні ролі, що й слова, які вони замінюють у
реченні. Займенники в реченні виконують функцію усіх членів речення:
– підмета: Він їм тугу розганяє, хоч сам. світом нудить (Т. Шевченко); Хто його не знає
(Т. Шевченко);
– присудка: Ти хто такий?; Я твоя!;
– означення: Привітай же, моя ненько, моя Україно, моїх діток нерозумних, як свою дитину
(Т. Шевченко);
– додатка: Виростав вас, доглядав вас, де ж мені вас діти (Т. Шевченко); Думи мої, лихо мені з
вами (Т. Шевченко);
– обставини: Розуміння шукайте в собі .
Щодо формально-граматичної специфіки займенників, то одні з них характеризуються
співвідносністю з іменниками, інші – з прикметниками.
Через особливу граматичну природу займенників, яка полягає в співвідносності
форм окремих груп їх з іменниками та прикметниками, цей клас слів серед таких частин мови,
як іменник, прикметник, дієслово, прислівник, займає трохи відмінне становище. Наявність
займенників як самостійної частини мови ряд мовознавців заперечує взагалі. Так, на думку
О.М.Пєшковського, в російській мові займенники не становлять частини мови; на основі
формальної подібності до відповідних частин мови слова я, ти, він, хто, що слід вважати
займенниковими іменниками, мій, твій, який, чий, інший, цей, той – займенниковими
прикметниками так, як слова типу по-моєму, по-твоєму, як, так, де, там, тоді – займенниковими
прислівниками.
42
 Подібно кваліфікують займенники в російській мові П.Фортунатов, Д.Ушаков,
М.Петерсон, в українській мові – І.Кучеренко, І.Вихованець, К.Городенська та ін.
В.В.Виноградов як окрему частину мови в російській мові виділяє тільки
предметно-особові займенники, до яких зараховує співвідносні з іменником особові,
зворотний, питально-відносні, неозначені і заперечні займенники.
Традиційний погляд на займенники як окрему частину мови обстоює
О.О.Шахматов, таке ж трактування займенників характерне для більшості сучасних курсів
граматики.
При традиційному виділенні займенників в окрему частину мови на основі їх семантики
(диференційно семантичною ознакою займенників є узагальненість позначення предметів,
якостей, кількості) доводиться в багатьох випадках указувати на співвідносність їх граматичних
ознак з іншими частинами мови — іменниками, прикметниками і числівниками. З іменниками
співвідносні особові займенники, зворотний, частина питально-відносних (хто, що), заперечних
(ніхто, ніщо), неозначених (хтось, щось); з прикметниками – присвійні, означальні, вказівні,
частина питально-відносних (який, котрий, чий), неозначених (якийсь, котрийсь, чийсь),
заперечних (ніякий, нікотрий, нічий), з числівниками – (скільки, ніскільки, стільки, стільки-но,
скількись).
За семантикою до займенників тісно прилягають прислівники з узагальненим значенням
тут, там, де, куди, сюди, туди, скрізь, так, як і под.

2. СЕМАНТИЧНІ РОЗРЯДИ ЗАЙМЕННИКІВ

За значенням займенники в граматиці поділяються на вісім розрядів: особові,
зворотний, присвійні, питально-відносні, вказівні, означальні, заперечні та неозначені.
1. До о с о б о в и х займенників належать я (ми) – перша особа, ти (ви) –друга особа, він
(вона, воно, вони )-третя особа.
Займенник 1-ї особи я вживається для виділення мовцем самого себе. Займенник 2-ї
особи ти виражає особу співбесідника, слухача, того, до кого звертається мовець.
Займенники я, ми вказують на особу мовця, ти , ви – на особу співбесідника, або
адресата мовлення.
Займенники я, ти можуть мати також значення узагальненої особи: «Коли б я знав, де
впаду, то б і соломи підмостив» (нар. прислів'я); «От і читай, І йми ти їм віри!» (Т. Шевченко).
Множинна форма займенника 1-ї особи (ми) може включати в себе, крім значення 1-ї особи
однини, ще й значення 2-ї і 3-ї особи однини (я і ти; я і він; я, ти і він і т. д.), а множинна
форма займенника 2-ї особи (ви) — значення 3-ї особи однини (ти і він; ти, ти і він; ти, він і
він і т. д.).
Займенники ми, ви можуть також позначати лише одну особу; це буває тоді, коли
вони вживаються замість займенників я, ти. Так, ми з вами, ми з тобою, ми з Петром
уживається замість я з вами, я з тобою, я з Петром у значенні я і ви, я і ти, я і Петро: « Які ми з
тобою ще будем багаті...» (А Малишко); «Земле! Як тепло нам із тобою» (М. Рильський).
Замість займенника я досить часто вживається авторське ми, характерне тим, що,
виражаючи скромність автора, вносить відтінок співрозмови з читачем: «Після великої зими, За
Катерини за цариці, Москаль ту викопав криницю; А як він викопав, то ми Оце й розкажемо в
пригоді» (Т. Шевченко).
Займенник ви нерідко стосується однієї тільки особи. Характерною щодо цього є форма
так званої пошанної множини.
Множинні займенники всіх трьох осіб (ми, ви, вони) позбавлені категорії роду, тому
що вони можуть охоплювати уяву про істоти і предмети всіх трьох родів.
2 . З в о р о т н и й займенник себе не має свого самостійного називного відмінка, не
може виражати суб'єкт думки, а завжди стосується до іншої особи, яка в реченні є
суб'єктом дії чи стану.
Зворотний займенник не має родових форм, не властива йому також категорія числа.
Проте, залежно від роду і числа того суб'єкта, до якого він стосується, може означуватись
словами в формі всіх родів і чисел (самого себе, себе одну, самих себе).
43
 3 . П р и с в і й н і займенники вживаються для вираження належності предмета якійсь
особі. Займенник мій (наш) виражає належність першій особі, займенник твій (ваш) –другій,
займенник свій, його – першій, другій і третій. Таким чином, ці займенники поєднують у собі
особове значення із значенням належності, виявляють співвідносність з особовими
займенниками.
Присвійним займенникам, як і прикметникам, властиві граматичні категорії роду,
числа і відмінка.
Займенник мій (наш) може вживатися при іменнику-особі для підкреслення того, що саме
ця особа в певний момент є предметом обговорення. Тут займенник служить засобом вираження
кваліфікаційного ставлення мовця чи автора до відповідної особи: «Росте Марко, Старі мої Не
знають, де діти...» (Т. Шевченко).
Множинна форма займенника наш у такому значенні створює враження, що
кваліфікаційне ставлення до предмета мови якоюсь мірою поширюється і на слухача або читача:
«Еней наш роздобро-хотався...» (І . Котляревський).
Займенник свій уживається тоді, коли особа (незалежно від того яка — 1-а, 2-а чи 3-
я), що їй у реченні приписується належність якогось предмета, є суб'єктом дії. Інколи замість
займенника свій можуть виступати займенники мій (наш), твій (ваш), його (її, їх, їхній)
відповідно до особи-підмета.
4 . В к а з і в н і займенники цей, той, сей уживаються для виділення окремих
предметів, істот чи явищ з ряду інших, однорідних з ними; займенник такий позначає
певну якість предмета і пов'язує її з якістю, згаданою в попередньому контексті. Крім цих
основних значень, вказівним займенникам властива низка інших семантичних відтінків.
Займенник стільки вказує на неозначену кількість, він співвідносний з кількісними
числівниками.
Для вказівних займенників характерні граматичні категорії прикметника (рід, число,
відмінок).
Займенник цей (оцей) уживається послідовно тоді, коли йде мова про щось, на що
вказується, що знаходиться в безпосередній просторовій або часовій близькості до мовця: «Як
серцем я рвався на місці оцім» (Л.Українка). Займенник той уживається для позначення чогось
дальшого, наступного .
Вказівний займенник такий часто вносить у мову відтінок ефективності: «А де ж найде
такі очі, Такі чорні брови?» (Т.Шевченко).
Ужиті поряд вказівні займенники цей (сей) і той невиразно вказують на різні
предмети, поняття, обставини і под., які важко назвати або не можна чи не варто називати:
«Розмовляли сеє, теє, Чого серце повне...» (І. Франко); «... Я зате вам Можу купить того й
сього...» (М.Рильський).
Архаїчна займенникова форма сей (ся, се), що зустрічалася часто в художній
літературі XIX і початку XX ст. замість цей (ця, це), у сучасній літературній мові виходить
з ужитку.
Архаїчна форма вказівного займенника сякий виступає тільки в словосполученні
сякий-такий: «На сяку-таку віллу, гадаємо, грошенята знайдуться» (О.Вишня).
5. До о з н а ч а л ь н и х належать займенники сам (самий), увесь, усякий, кожний
(кожен), інший, які узагальнено вказують на ознаки предметів.
Основний зміст займенника сам – виділення або підкреслення самостійної ролі особи або
предмета в чому-небудь, позначення відокремлення особи або предмета від інших осіб або
предметів, підкреслення вагомості особи або предмета.
Членна форма самий уживається для вираження крайності в якомусь просторовому або
часовому понятті, у сполученні з вказівним займенником (той самий) – для підкреслення
тотожності означуваного ними з попереднім його виявом чи просто для наголошення значення
цих займенників.
Займенник сам при іменниках, що виражають часові поняття, набирає прислівникового
значення «якраз», «саме», «точно»: «То було на самі проводи...» (Г.Квітка-Основ'яненко).
При іменниках – поняттях, що можуть відповідати просторовим уявленням, займенник
44
сам має значення частки аж прислівника точно: «Далеко, небого? В саму Москву» (Т. Шевченко);
...упав, попав у саме серце ворога!» (П.Тичина).
Займенник увесь в однині змістом своїм установлює стосунок частини предмета або
явища до його цілості, у множині – стосунок предмета або особи до сукупності однорідних
предметів чи осіб: «Прокинувшися, ввесь трусився...» (І.Котляревський) (тобто трусились усі
частини тіла); «Тут Микита зірвавсь: Усі ви безголові» (П.Тичина).
Означальні займенники всякий і кожний значенням своїм досить близькі. На відміну від
займенника весь, вони позначають сукупність узятих порізно одиниць.
Займенник інший служить для відмежування означуваного предмета, особи чи явища від
відомих уже предметів, осіб або явищ, протиставляє означуваний предмет, особу чи явище
першому, попередньому, якщо вони в якомусь відношенні становлять один ряд: «То наш кобзар
заграв на інших струнах» (С.Голованівський).
Означальні займенники, подібно до прикметників, мають форми роду, числа і відмінка,
але синтаксичні функції їх у реченні дечим відрізняються від функцій прикметників.
6 . П и т а л ь н о - в і д н о с н і займенники становлять групи іменникового (хто,
що) і прикметникового типу (який, чий, котрий).
Одні і ті ж займенникові слова, що належать до питально-відносних, виражають
1) запитання про предмети, якості, належність, кількість або 2) вказують на зв'язок підрядного
речення з якимсь членом головного речення. У першому випадку – це питальні займенники, у
другому – відносні. Питальні займенники не позначають якихось осіб, предметів, явищ, ознак,
а тільки вказують, що вони повинні бути названі і спонукають співбесідника назвати їх.
Займенник хто вживається для запитання про осіб, що – для запитання про предмети,
явища, поняття, а також про тварин. Отже, займенники хто, що співвідносні не з категорією
істот і неістот, а з категорією особи і неособи.
Займенники хто, що, який, котрий можуть виражати неозначеність осіб, предметів та
ознак: «Я хочу попрохать, щоб хто мене сховав На цей недобрий час» (Л.Глібов).
Займенник котрий відрізняється від займенника який тим, що вимагає визначення
порядку і передбачає відповідь у формі числівника, тоді як займенник який виражає запитання
про якість узагалі: «От скоро обід буде... Котра година? — Одинадцята...»
(М.Коцюбинський).
Займенник чий виражає питання про належність предмета; щодо цього він
співвідносний з присвійними займенниками.
7 . З а п е р е ч н і займенники ніхто, ніщо, ніякий, нікотрий, нічий, будучи утворені
від питальних за допомогою частки ні, виражають заперечення того лексичного змісту, який
виражається відповідним питальним займенником, і граматичними особливостями не
відрізняються від питальних.
Заперечні займенники в усіх відмінках мають властивість сполучатися з словом більше
(більш), яке змістом пов'язує заперечення з наявними предметами, істотами, явищами чи
ознаками, тобто заперечує можливість інших предметів, істот, явищ чи ознак, крім наявних
(більш ніхто, більш ніщо, більш ніякий, більше нічого та ін.).
8.Неозначені займенники утворюються від питально-відносних за
допомогою формантів аби-, де-, будь-, небудь-, казна-, хтозна-, -сь (дехто, дещо, деякий,
хтось, щось, хто-небудь, що-небудь, який-небудь, будь-хто, будь-що, будь-який, абй-який, казна-
хто, хтозна-що і под.).
Неозначені займенники виражають неясне, невідоме, точно не визначене загальне
уявлення про предмет, істоту, якість, властивість, належність, порядкове місце якогось
предмета в ряді інших.
Утворені від питальних за допомогою різних часток, вони характеризуються в
загальному тими ж граматичними особливостями, що й питальні.

3.ВІДМІНЮВАННЯ ЗАЙМЕННИКІВ
Відмінкові парадигми займенників співвідносні з парадигмами іменників, прикметників
і числівників.

45
Займенники відмінюються, як слова, які вони заміняють. Частина займенників відмінюється, як
іменники, частина - як прикметники, займенники стільки, скільки - як числівники.
Особливістю відмінювання займенників ІІІ особи є поява в них після прийменників в Р.в. та
М.в., а також в О.в. початкового н:  Р.в. без нього; від неї; без них; М.в.(на/у/по) ньому/нім; ній;
по них; О.в. ним, з ним; нею, з нею; ними, з ними.
Займенник сер.роду воно має З.в.=Р.в.: бачу його (село, море)

Відмінювання зворотного займенника себе

Відмінки Однина
Н.  ----
Р. себе
Д. собі
З. себе
О. собою
М. (у) собі

     займенник себе не має форми Н.в. (у словнику він записаний як себе);
     не має множини.

Відмінювання питальних займенників хто, що

Відмінки Однина Множина

хто що
Н. хто що
Р. кого чого
Д. кому чому
З. =Р.в. =Н.в.
О. ким чим
М. кому чому

 ці займенники є своєрідними еталонами для іменника:

1) це слова - питання до іменника;
2) це слова - питання до істот (хто?) і неістот (що?);
3) це слова - питання до відмінків іменника: Н. хто-що Р. кого-чого Д. кому-чому і т.д.
 хто, що не відмінюються в множині;
46
  так само, як хто, що, відмінюються заперечні та неозначені займенники, утворені від
них. Напр.: Н. ніхто казна-що Р. нікого казна-чого Д. нікому казна-чому і т.д.
ПРИСВІЙНІ ЗАЙМЕННИКИ
Однина Множина
Чоловічий рід Жіночий рід Середній рід
Н. мій моя моє мої
Р- мого моєї мого моїх
Д. моєму моїй моєму моїм
Зн. як Н. або Р. мою моє як Н. або Р.
Ор. моїм моєю моїм моїми
М. (на) моєму (на) моїй (на) моєму (на) моїх
і (на) моїм і (на) моїм
За таким зразком відмінюються присвійні займенники твій, свій.

Відмінювання присвійних, вказівних, означальних та питальних займенників

(прикметникового типу)

Відмінки Однина Множина

  чол.р. сер.р. жін.р.
Н. мій, наш моє, наше моя, наша мої, наші
Р. мого, нашого мого, нашого моєї, нашої моїх, наших
Д. моєму, нашому моєму, нашому моїй, нашій моїм, нашим
З. =Н.в. або Р.в. =Н.в. мою, нашу =Н.в. або Р.в.
О. моїм, нашим моїм, нашим моєю, нашою моїми, нашими
М. моєму/їм, нашому/ім моєму/їм, нашому/ім моїй, нашій моїх, наших

 займенники цих розрядів відмінюються, як прикметники твердої групи. Виняток: їхній

відмінюється за м‛якою групою: їхнього, їхньому, їхнім і т.д.
 заперечні та неозначені займенники, утворені на основі питальних який, чий, котрий,
відмінюються аналогічно до них:
Н. абиякий      нічий          котрий-небудь
Р. абиякого    нічийого     котрого-небудь
Д. абиякому  нічийому   котрому-небудь і т.д.

Відмінюваня займенників стільки, скільки

Відмінки стільки скільки
Н. стільки скільки
Р. стількох скількох
Д. стільком скільком
З. =Н.в. абоР.в. =Н.в. абоР.в.
О. стількома скількома
М.(на) стількох скількох

 ці числівникові займенники відмінюються, як два;

47
 Схема морфологічного аналізу займенників

Схема морфологічного аналізу займенника

1. Виписати з речення займенник у граматичному контексті.

2. Записати його словникову форму.
3. На яке питання відповідає?
4. Визначити розряд (особовий, зворотний, присвійний, вказівний, означальний,
питальний, відносний, неозначений, заперечний).
5. Визначити тип займенника: іменниковий, прикметниковий,
числівниковий/сполучне слово.
6. Відмінок.
7. Число(якщо є).
8. Рід (якщо є).
9. Синтаксична роль у реченні.
Приклади морфологічного аналізу займенників за схемою:
а) Нема кому розказати, Чого серце хоче; Ніхто його не питає (Т.Шевченко).
1) нема кому розказати
2) хто
3) кому? (розказати нема кому?)
4) питальний
5) іменниковий
6) Дав. в.
7) *числа немає
8) *роду немає
9) частина іменного присудка.
(*) Займенники хто, що не мають ознак числа (вони не позначають предмети ні в
кількості “один”, ні в множині), а також роду.
1) чого серце хоче
2) що
3) чого? (серце хоче чого?)
4) відносний
5) виконує роль сполучного слова
6) Род. в.
7) числа немає
8) роду немає
9) додаток
1) ніхто не питає
2) ніхто
3) хто?
4) заперечний
5) іменниковий займенник
6) Наз. в.
7) числа немає
8) роду немає
9) підмет
1) не питає його (серце)
2) воно (серце)
3) не питає кого – що? – його

48
 4) особовий, III особа
5) іменниковий займенник
6) Знах. в.
7) однина
8) сер. рід
9) додаток

Дієслово
План
1. Значення дієслова, його морфологічні ознаки.
2. Система дієслівних форм. Інфінітив.
3. Типи дієслівних основ.
4. Поділ дієслів на дієвідміни.
Література:
1. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика
української мови : Морфологія. – К. : Либідь, 1993.
2. Вихованець І.Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія української
мови. – К.: Пульсари, 2004.
3. Волох О.Т., Чемерисов М.Т., Чернов С.І. Сучасна українська літературна мова.
Морфологія. Синтаксис. – К. :Вища школа, 1989.
4. Горпинич В.О. Морфологія української мови. – К.: Академія, 2004.
5. Доленко М.Т., Дацюк І.І., Кващук А.Г. Сучасна українська мова. – К.: Вища
школа,1987.
6. Сучасна українська літературна мова /За ред. А.П.Грищенка. – К.: Вища школа,
1997.
7. Сучасна українська літературна мова / За ред. М.Я.Плющ. – К. : Вища школа,
1994.

Значення дієслова, його морфологічні ознаки

Як і іменник, дієслово належить до числа центральних частин мови, бо воно разом з
іменником є головним носієм семантичної структури і граматичної основи речення.
У навчальній і науковій літературі існує кілька визначень (дефініцій) дієслова (лат.
verbum):
1) частина мови, що означає узагальнене поняття дії як процесу, яке виражається в
граматичних формах часу, особи, способу, стану і виду (М. Жовтобрюх);
2) частина мови, тобто клас слів, що виражають дію чи стан як процес і
характеризуються певними морфологічно вираженими категоріями: стан, вид, час, спосіб і
особа (П. Кузнецов);
3) частина мови, що виражає граматичне значення дії (тобто ознаки, рухомої в часі) і
функціонує переважно як присудок (Ю. Маслов);
4) частина мови, яка означає процес і виражає це значення в формах виду, стану
(активного, пасивного), особи, числа, роду, способу, виступає у функції простого
дієслівного присудка (О. Тихонов);
5) частина мови, що служить для вираження динамічної ознаки (дії, стану) у процесі її
тривання, розгортання або становлення (В. Русанівський).
Традиційна граматика визначає дієслово, як і інші частини мови, за чотирма ознаками
(категоріальним значенням, морфологічними категоріями, синтаксичними властивостями,

49
характером суфіксів), тому кожне з цих визначень у науковому плані є неповним, бо
характеризує дієслово лише за двома-трьома ознаками. Найповніші дефініції
М. Жовтобрюха і О. Тихонова. В сукупності вони досить повно характеризують суттєві
ознаки дієслова як частини мови.
Дієслово – самостійна змінна частина мови, яка означає категоріальне значення
процесуальної дії, вираженої в категоріях виду, стану, способу, часу, функціонує в реченні
здебільшого як присудок і має свої суфікси.
Дієслово (як виразник динамічної, процесуальної ознаки) протистоїть іменникові як
виразнику предметності. На думку американського лінгвіста Едуарда Сепіра (1884-1939),
“який би невловимий характер не мало в окремих випадках розрізнення імені і дієслова,
немає такої мови, що зовсім нехтувала б це розрізнення”. Виокремлення частин мови в
античних (Платон), давньоіндійських, арабських та інших лінгвістичних працях почалося з
функціонального розмежування імені і дієслова.
Поняття процесу передбачає певні зміни, рух, дію, які відбуваються в часі. Значення
часу, часової протяжності є визначальною (релевантною) ознакою будь-якого дієслова. Під
процесом розуміють різноманітні явища – фізичну дію (читати), стан (сидіти, радіти),
пересування в просторі (бігти), мовлення (базікати), вияв звукових явищ (свистіти), вияв
ознаки (світліти, тепліти), думку (мислити), сприйняття (бачити, чути), ставлення особи
до когось або чогось (поважати, шанувати, любити).
Отже, категоріальне значення дії як процесу є семантичною базою, на якій
формується дієслово як частина мови.
Зміст лінгвістичного поняття дії, ставлення, становлення ознаки, стану як процесу
розкривається за допомогою семантичної класифікації. Дієслова української мови
поділяють на такі основні семантичні (лексико-семантичні) групи:
- дієслова руху (пересування, переміщення): брести, їхати, летіти, повзти, возити,
носити, прямувати;
- дієслова мислення: думати, мислити, мріяти, пам’ятати, аналізувати, уявляти,
розмірковувати, характеризувати;
- дієслова бажання: бажати, хотіти, прагнути, вимагати, просити, примушувати,
мріяти, домагатися, жадати;
- дієслова мовлення: говорити, мовити, казати, мимрити, бубоніти, читати,
кричати, співати, булькотіти, оповідати;
- дієслова волевиявлення: дозволяти, наказувати, змушувати;
- дієслова вияву почуттів: дякувати, радіти, гніватися, ненавидіти, любити,
зневажати, поважати, терпіти, страждати;
- дієслова вияву ознаки: зеленіти, добрішати, червоніти, дерев’яніти, п’яніти;
- дієслова сприйняття: бачити, чути, сприймати, засвоювати;
- дієслова стану: сидіти, спати, морозити, температурити, трясти;
- дієслова ставлення: клювати, репетувати, кусати, преміювати, глузувати тощо;
- дієслова вияву фази дії (фазові дієслова): розпочати, закінчити, продовжувати,
лишати, припинити та ін.
Класифікацію здійснюють на основі тих дій, процесів, станів, які позначаються
дієсловами. Семантичні зв’язки між словами настільки складні і багатогранні, що непросто,
а часто і неможливо, провести чітку межу між окремими семантичними групами.
За функцією в тексті дієслова поділяють на самостійні (читати, будувати,
малювати, розповідати, зеленіти), службові (бути), допоміжні (складати екзамени, почав
навчатися, став говорити, думав кинути палити, продовжував мовчати).
За валентністю (здатністю до семантичної сполучуваності з іншими словами)
дієслова поділяють на нульвалентні (світає, морозить, темніє), одновалентні (спить –
хто?; існує – хто? або що?; куняє – хто?; морозить – кого?), двовалентні (читає – хто?
що?; любить – хто? кого? або що?; хочеться – кому? чого?), тривалентні (ріже – хто?
що? чим?; віднімає – хто? що? у кого?), чотиривалентні (пише – хто? що? кому? чим?) і

50
т. д.
Отже, поняття дії як процесу, ставлення, вияву ознаки, стану лежить в основі
категоріального значення дієслова.

МОРФОЛОГІЧНІ ОЗНАКИ ДІЄСЛОВА

Дієслово має такі морфологічні категорії, яких не має жодна частина мови, що
зумовлено специфікою категоріального значення – процесуальністю дії чи стану.
Значення процесу, дії притаманне і багатьом іменникам: ходити – ходіння, ходьба;
читати – читання; білити – біління, побілка; підігріти – підігрів, підігрівання; кричати –
кричання, крик. Однак у них значення процесуальності не виражене в граматичних
категоріях (а лише семантично), дія не приписується предмету чи особі і не осмислюється в
часі, а виражається формами роду, числа, відмінка і таким чином опредметнюється. Так
формується значення віддієслівної предметності як різновиду категоріального значення
іменника. У дієсловах процесуальне значення дії (стану, становлення ознаки) виражене і
семантично, і граматично (стан, вид, час, спосіб, особа).
Категорії особи, часу, стану, виду, способу становлять специфіку дієслова як частини
мови.
Дієслово як ознака динамічної дії стоїть в одному ряду з прикметником, що означає
ознаку предмета, і з прислівником, що означає ознаку ознаки.
Морфологічними ознаками дієслово відрізняється від прикметника та прислівника:
синє (море) – синіюче (море), зелене (поле) – зеленіюче (поле); сидіти замислено – сидіти
замислившись. Лексеми синє (море), зелене (поле) – прикметники, бо вказують на постійну
ознаку, яка виражається в залежних категоріях роду, числа, відмінка, що формують
категоріальне значення ознаки. Слова синіюче (море), зеленіюче (поле) також вказують на
ознаку, але динамічну, яка змінюється в часі і виражається в категоріях часу, особи, стану,
виду. Лексема замислено є прислівником, тому що означає ознаку ознаки, а замислившись –
дієсловом, бо означає додаткову дію.
Дієслово має такі морфологічні ознаки:
вид:

доконаний заробив, перевів,

недоконаний заробляв, переводить, співали

рід:

  у минулому часі в умовному

способі

чоловічий працював засліпив би

жіночий працювала засліпила б
середній працювало засліпило б

число:

однина малював, малювала,

малювало
множина малювали

спосіб:

дійсний працюю, сказали, летить,

51
 умовний ходила б, вживав би,
наказовий напишіть, ходіймо, хай зайде

час:

минулий знаходив, знаходила,

знаходили
теперішній знаходжу, знаходимо,
знаходите
майбутній знайду, буду знаходити,
знаходитиму

особа:

у теперішньому часі

однина
1-а особа я знаходжу
2-а особа ти знаходиш
3-а особа він (вона, воно) знаходить
множина
1-а особа ми знаходимо
2-а особа ви знаходите
3-а особа вони знаходять

у майбутньому часі:

однина
1-а особа я знайду
2-а особа ти знайдеш
3-а особа він (вона, воно) знайде
множина
1-а особа ми знайдемо
2-а особа ви знайдете
3-а особа вони знайдуть
Перехідність/неперехідність, що встановлюється за наявністю або відсутністю при
дієслові прямого додатка:  готувати  кого – що? відповіді (питання, страви)
Стан дієслова. У граматиці визначають два значення стану: активний і пасивний.

Система дієслівних форм. Інфінітив

В українській мові дієслово має 5 типових форм: 
1) неозначена форма (інфінітив): писа-ти, говори-ти, літа-ти, гримі-ти, мерзну-ти;
2) способові форми: (він) пиш-е, писа-в-Ø, напиш-е, буде+писа-ти, писати-ме, писа-в-
Ø+би, хай+пиш-е;
3) дієприкметник: пиш-уч-ий, любл-яч-ий; пожовті-л-ий, посиві-л-ий; писа-н-ий,
підписа-н-ий; залюбл-ен-ий, бач-ен-ий; вимии-т-ий, коло-т-ий;
4) форми на –но/–то: написа-но, зробле-но,прожи-то, випи-то;
5) дієприслівник:  пиш-учи, любл-ячи, підписа-вши, полюби-вши/
Вони поділяються на відмінювані та невідмінювані.
Невідмінювані: інфінітив і дієприслівник, решта – відмінювані.
Дієслівні форми поділяються на дієвідмінювані та недієвідмінювані.
До дієвідмінюваних належать форми особи, числа, роду, часу і способу. Зміна

52
 дієслів за згаданими формами називається дієвідмінюванням.
Дієвідмінювані форми в реченні виступають, звичайно, у функції присудка. Тому їх
називають предикативними.
До недієвідмінюваних належать інфінітив, дієприслівник, дієприкметник (але він
відмінюваний).
Об’єднує дієвідмінювані і невідмінювані форми в єдину дієслівну систему
спільність лексичного значення, а також категорії перехідності.
Інфінітив – походить від лат. modus infinitivus – неозначений спосіб, (початкова
форма дієслова; неозначена форма) - це форма дієслова, яка означає дію, але не
виражає способу, часу, особи, числа і роду (хотіти, йти, плакати). Інфінітиву властиві
лише категорії виду, перехідності/неперехідності: інфінітив вважається початковою
формою дієслова, яка є центром всієї дієслівної системи, бо він найбільш узагальнено
виражає дію. Форму інфінітива мають усі дієслова і відповідають на питання що
робити? що зробити? Значення інфінітивів найбільше наближається до іменників із
значенням дії. Утворюються інфінітиви за допомогою суфіксів –ти, -ть: Можна
вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну мати вибирати (В.Симоненко).
Неозначена форма дієслова вживається тоді, коли треба назвати дію взагалі,
безвідносно до того, хто її виконує і коли ("Мовчати!"- несподівано навіть для себе
самої сказала Марія).
У двоскладовому реченні неозначена форма дієслова може виступати у функції
будь-якого члена речення:
 підмета (Зробити це буде доброю справою);
 означення (Навіть камні інколи можуть кричати);
 частини складеного присудка (Прибули і стали виходити на берег);
 обставини ("Як би не попастися"- раптом подумалося Сергію);
 додатка (Пора вже збиратися).
У безособовому реченні неозначена форма дієслова найчастіше виступає у ролі
головного члена речення (Повірити у це було неможливо; Нічого не можна вже
повернути).
Типи дієслівних основ
Є два типи дієслівних основ, від яких утворюються дієслівні форми: основа
інфінітива і основа теперішнього часу.
Основа інфінітива виділяється шляхом відокремлення в дієслові інфінітивного
суфікса -ти, -ть (унес-ти).
Від інфінітивної основи творяться такі дієслівні форми:
а) форми дієслів минулого часу (читав, ніс);
б) дієслова умовного способу (читав би, ніс би);
в) дієприкметників минулого часу (прочитаний);
г) дієприслівників доконаного виду (прочитавши);
ґ) форми на -но, -то: (прочитано, стоптано, забуто).
Основа теперішнього часу виділяється шляхом відокремлення в дієслівній формі 3 ї
особи множини особового закінчення − уть , −ать (j – належить завжди до
основи): читаj-уть, шукаj-уть.
Від основи теперішнього часу творяться:
а) всі особові форми дієслів теперішнього часу (читаю, читає, читають, читаємо,
читаєте);
б) особові форми майбутнього часу доконаного виду (прочитаю, прочитаєш);
в) всі особові форми наказового способу (читай-мо; працюй-мо);
г) дієприкметникові форми теперішнього часу (крокуючий);
ґ) дієприслівники недоконаного виду (читаючи, знаючи).
В деяких дієсловах основи інфінітива і теперішнього часу можуть збігатися, це
відбуається тоді. Коли основа закінчується на приголосний (вез-ти → вез-уть, нес-ти →
53
нес-уть, гриз-ти → гриз-уть, рев-ти → рев-уть).

Поділ дієслів на дієвідміни

Зміна дієслів за особами, часами і числами називається дієвідмінюванням. За типом
відмінювання дієслова поділяються на дієслова 1-ої і 2-ої дієвідмін:
1-а привезуть, скажуть,
дієвідміна зможуть

2-а заходять, говорять,

дієвідміна сидять
Практично 1-а і 2-а дієвідміни поділяються за закінченням 3-ої особи множини
теперішнього часу, тобто до 1-ої дієвідміни належать дієслова, які у 3-ії особі множини
мають закінчення -уть, -ють (думають, хочуть, переживають), до 2-ої дієвідміни-
закінчення -ать, -ять (сушать, варять).
Голосні звуки [е], [є] та [и] (ї) в закінченнях дієслів, за якими розрізняються
дієвідміни, називають тематичними голосними (шиєш, шиємо; стоїш, стоїмо).
До 1-ої дієвідміни належать дієслова:
 з основою на -оро-, -оло- (полоти, бороти, колоти);
 з односкладовою основою (бити, лити, пити);
 з суфіксами -ува-, -ну-, -і-, -а-, які в особових формах не випадають
(крикнути, грати, перезимувати);
 з основою на приголосний (берегти, могти, нести);
 дієслова іржати, ревіти, сопіти, гудіти, хотіти.
Дієслова 1-ої дієвідміни відмінюються так:
  однина множина

1-а особа везу, принесу веземо, принесемо

2-а особа везеш, принесеш везете, принесете
3-я особа везе, принесе везуть, принесуть
. До 2-ої дієвідміни належать дієслова:
 з суфіксом -а- після шиплячих та [й], який випадає в особових формах
(стояти, лежачи);
 з суфіксами -и-, -і- (-ї-)-, які в особових формах випадають (клеїти,
сидіти);
 дієслова бігти, спати.
 
Дієслова 2-ої дієвідміни відмінюються так:
  однина множина

1-а особа стою, прошу стоїмо, просимо

2-а особа стоїш, просиш стоїте, просите
3-я особа стоїть, просить стоять, просять
Окрему групу складають дієслова їсти, бути, дати і вісти (в сучасній мові вживається
лише з префіксами: розповісти, відповісти та ін.):
  однина множина

1-а особа відповім, їм відповімо, їмо

2-а особа відповіси, їси відповісте, їсте

54
 3-я особа відповість, їсть відповідять,їдять
Від дієслова бути вживається лише форма є (втім, інколи в поетичній мові
зустрічаються єсть- для першої і третьої особи однини, а також суть- для третьої
особи множини)

Морфологічні категорії дієслова

План
1. Категорія виду.
2. Категорія перехідності/неперехідності.
3. Категорія стану.
4. Категорія способу.
5. Категорія часу.
6. Категорія особи, числа і роду дієслова.

Категорія виду
Категорія виду охоплює всі дієслова. Вона виражає відношення дії до внутрішньої межі.
Процес протікання дії може мати різний характер. В українській мові визначається 2 види
дієслів : доконаний і недоконаний. Дієслова доконаного виду означають дію, яка в часі її
протікання обмежена, завершена в минулому або буде завершена в майбутньому. Напр. :Я
скоро виконаю це завдання. Відповідають вони на питання ЩО ЗРОБИВ? ЩО ЗРОБИЛА?
ЩО ЗРОБЛЮ?
Дієслова недоконаного виду означають дію без вказівки її завершеність. Відповідають
на питання ЩО РОБИВ? ЩО РОБИЛА? ЩО РОБИТИМЕ? ЩО РОБИТЬ? Напр. : Реве та
стогне Дніпр широкий (Т.Шевченко).

ТВОРЕННЯ ВИДОВИХ ФОРМ ДІЄСЛОВА

1. Префіксальний спосіб. Він є найпоширенішим, найактивнішим засобом творення
доконаного виду від недоконаного: нести - занести, принести, понести.
2. Суфіксальний спосіб. За допомогою суфіксів творяться дієслова доконаного виду від
недоконаного і навпаки: навчати- навчити, записувати - записати, стукати - стукнути,
схиляти - схилити.
3.Чергування голосних і приголосних в основі. Цей спосіб відіграє допоміжну роль і майже
завжди поєднується з префіксальним та суфіксальним творенням видових пар. Напр. :
вибирати - вибрати, рухати - рушити, скакати - скочити.
4.Наголос. Вид дієслова в окремих випадках иоже виражатися зміною наголосу Напр. :
виміряти-виміряти, скликати-скликати.
5. Суплетивізм. У деяких дієсловах категорія, виду твориться від різних основ. Слів. Напр.:
брати-взяти, говорити-сказати.
Чимало українських дієслів називають такі дії, які мисляться і як нерезультативні:
допомагати – допомогти, наказуючи – наказавши, прибивав – прибив. Такі дієслова
утворюють видові пари.
Видова пара – це одне й те саме дієслово з двома граматичними ознаками – доконаного і
недоконаного виду. Залежно від того, яка ознака – результативність чи нерезультативність –
цікавить мовця, з пари вибирається словоформа доконаного або недоконаного виду, напр.:
ввійти – входити; загорнути – загортати; затримати – затримувати; оздобити –
оздоблювати.

55
 У видовій парі словоформи дієслова розрізняються лише за значенням результативності
(доконаного виду) і нерезультативності (недоконаного виду). Якщо при цьому виражаються
ще й інші значення, то така пара називається парою за родом дії. Об'єднуються
однокореневі, але лексично різні дієслова. Порівняйте:
видові пари пари за родом дії
біліти – побіліти (стати білим) біліти – забіліти (почати біліти)
писати – написати (результат) писати – підписати (поставити підпис)
вбивати – вбити (результат) бити – вбити (позбавити життя)
виконувати – виконати
виконувати – перевиконувати
(результат)
Крім того, є дієслова, що позначають такі дії, які мисляться тільки як результативні або
тільки як нерезультативні. Вони вживаються відповідно лише в одній видовій формі і
називаються одновидовими. Наприклад:
Тільки недоконаного виду Тільки доконаного виду
(нерезультативні дії) (результативні дії)
 існувати  хлинути
 заважати  стрепенутися
 коштувати  завітати
 милуватися  заборгувати
Доконаний вид українських дієслів співвідноситься з формами перфекта в
європейських мовах; недоконаний вид – з формами імперфекта. Ця аналогія допоможе вам
глибше осмислити значення видової ознаки українського дієслова, обов'язковість її
врахування, особливо у перекладацькій справі.

Перехідність / неперехідність дієслова

Перехідність / неперехідність виражає можливість дії поширюватися / не поширюватися
на певний об’єкт:
 будувати (що?) дім, сім’ю, завод
 зустрічати (кого?) друга, знайомого, вчителя.  Дія поширюється на об’єкт
(предмет чи особу)
 Іти, сміятися, летіти, лежати –  дія не поширюється на об’єкт.
Залежно від цього усі дієслівні форми поділяються на перехідні / неперехідні.
Ознака перехідності / неперехідності виникає в інфінітиві і способових формах залежно
від лексичного значення слова і переходить в інші, похідні форми дієслова:  дієприкметник,
форми на -но / -то, дієприслівник разом із твірною основою. Напр.: прочитати (що?) книгу;
прочитав (що?) книгу;
прочитавши (що?) книгу;
прочитану (що?) книгу поклали на стіл
Летіти, прийти, летів прийшов, летячи, прийшовши - ці дієслівні форми не мають при
собі об’єкта,  отже, є  неперехідними.
Для чого необхідно знати, чи є дієслово перехідним, чи неперехідним? Це потрібно для
того, щоб правильно будувати речення, а також для того, щоб правильно утворювати типи
дієприкметників.
Запам’ятайте правило визначення перехідності / неперехідності. Ключовим у цьому
правилі є поняття прямого додатка.
Прямий додаток – це іменник або займенник у формі:
1. знахідного відмінка однини / множини без прийменника:
 скласти (що?) екзамен
 вивчити (що?) вірш
 вітати (кого?) переможців

56
  любити (кого?) дівчину
2. родового відмінка без прийменника, якщо:
 при дієслові є заперечна частка не, напр.: не скласти (чого?) екзамену /
екзамен;  не вивчити (чого?) вірша / вірш; 
 іменник означає частину від цілого, напр.: випити (чого?) кави; з’їсти (чого?)
хліба;  купити (чого?) сиру.
Прямий додаток – це словоформа без прийменника.
Іменник / займенник у знах. в. з прийменником і, взагалі, в інших непрямих відмінках
називається непрямим додатком. Пор.:
Прямий додаток Непрямий додаток
читати (що?) роман читати (про що?) про роман у пресі
чув (кого?) Івана чув (про кого?) про Івана
   
Перехідні дієслова мають при собі прямий додаток; неперехідні дієслова не можуть мати
при собі прямого додатка. Це встановлюється питаннями кого – що? кого – чого? від
дієслова до іменника / займенника.
Деякі дієслова залежно від свого лексичного значення бувають як перехідними, так і
неперехідними. Пор.:
 Микола читає. (тобто вміє читати).
 Микола читає книгу. (тобто виконує дію, що поширюється на об’єкт "книга").
Аналогічно вживаються дієслова: співати, танцювати, малювати, вишивати, писати,
грати і под., тобто дієслова на позначення певного вміння та конкретного вияву цього
вміння.
Усі дієслова на –ся є неперехідними: дивитися, сміятися, взуватися, мріятися, милуватися
тощо.

Стан дієслова
Розглянемо дієслова-присудки і підмети в таких реченнях:
1) Художник малює картину.
2) Картина малюється художником.
3) Дівчинка взувається.
4) Дівчинка сміється. 
У 1) підмет художник (наз.в.) називає суб’єкта дії малює.
У 2) підмет картина (наз.в.) називає об’єкт дії малюється, а суб’єкт цієї дії, виражений
словоформою художником (ор.в.).
У 3) підмет дівчинка (наз.в.) називає і суб’єкта і об’єкт дії взувається. Тобто можна
перефразувати: Дівчинка взуває себе.
У 4) підмет дівчинка (наз.в.) називає суб’єкта дії сміється; зауважмо, що це дієслово без
–ся не вживається в українській мові.
Ці приклади свідчать, що дієслово-присудок вступає в різні відношення з підметом,
який в одних випадках називає суб’єкт дії (1), (4), в інших об’єкт дії (2), або суб’єкт і об’єкт
(3). Такі відношення присудків з підметами виражаються становими значеннями дієслова.
Стан дієслова – це відношення дії до суб’єкта та об’єкта в реченні. У граматиці
визначають два значення стану: активний і пасивний.
Активний стан – це така ознака дієслова-присудка, при якому підмет називає суб’єкт дії,
що переходить на об’єкт.
Письменник (суб’єкт) пише повість (об’єкт).
Учитель (суб’єкт) перевіряє → диктанти (об’єкт).
Сніг (суб’єкт) замітає → дорогу (об’єкт).
Пасивний стан – це така ознака дієслова-присудка, при якому підмет називає об’єкт дії,
а суб’єкт виражений додатком в Ор.в.

57
 Пасивний стан утворюється від активного додаванням до дієслова формотворчого
постфікса -ся, що супроводжується такою трансформацією речень.
Письменник (суб’єкт) пише повість (об’єкт) → Повість (об’єкт) пишеться письменником
(суб’єкт).
Сніг (суб’єкт) замітає дорогу (об’єкт)→ Дорога (об’єкт) замітається снігом (суб’єкт).
Пасивний стан може виражатися також формами:
а) пасивних дієприкметників із суфіксами -н-, -ен-, -т-; Напр.:
Повість (об’єкт) написа-н-а письменником (суб’єкт).
Дорога(об’єкт) замет-ен-а снігом (суб’єкт).
б) безособовими формами на -но, -то;. Напр.:  
Повість (суб’єкт) написа-но письменником (суб’єкт).
Дорогу (об’єкт) замете-но снігом (суб’єкт). 
Постфікс -ся може виражати не тільки значення пасивного, а й значення активного стану
у зворотних дієсловах.
Зворотними називаються дієслова, в яких постфікс –ся виконує словотвірну функцію,
-ся в них виражає етимологічне значення займенника себе: Вона збирається ~ збирає себе.
Вона вмивається ~ вмиває себе.
Зворотні дієслова поділяються на такі підгрупи:
а) загально-зворотні – у них –ся має значення ’себе’: вчитися, голитися. зупинитися,
сердитися, заспокоїтися і под.;
б) взаємно-зворотні – називають дію, яка стосується двох суб’єктів: цілуватися,
миритися, зустрічатися, змагатися;
в) зворотно-безоб’єктні – називають властивість суб’єкта поза відношенням до об’єкта:
Собака кусається – означає, що собака кусається взагалі, а не кусає себе; так само: б’ється,
гнеться, рветься, дряпається і под.
г) зворотно-пасивні – при яких суб’єкт виражений Дав. в.: Галині пригадується минуле.
Зворотні дієслова виконують роль присудка, при якому підмет суміщено називає суб’єкт
або об’єкт дії (а, б), або суб’єкт дії (в), або взагалі відсутні (г). Зворотні дієслова, як правило,
є неперехідними і мають значення тільки активного стану. Для них неможлива
трансформація “актив → пасив”. Усі інші неперехідні дієслова також мають значення тільки
активного стану, оскільки підмет при них називає суб’єкт дії:
Трава (суб’єкт) зеленіє.
Кінь (суб’єкт) стоїть.
Човен (суб’єкт) пливе.
Таким чином, значення стану властиве усім дієсловам української мови. Перехідні
дієслова мають значення як активного, так і пасивного стану; неперехідні – тільки активного
стану.
Усім слов’янським і західноєвропейським мовам властива категорія стану дієслова.
Особливо важливим у ній є значення активного/пасивного стану. Чому це так?
Речення з присудками активного і пасивного стану виражають ту саму думку, але
роблять це по-різному. В активних конструкціях (реченнях) підмет є активною величиною –
суб’єктом дії, у пасивних конструкціях підмет є пасивним носієм дії, її об’єктом. Суб’єкт і
об’єкт – це логічні, семантичні категорії, підмет – це граматична категорія, один з головних
членів реченням. Якщо мовець, автор речення, хоче надати пріоритету суб’єкту – виконавцю
дії, він побудує речення як активну конструкцію: Ейнштейн (суб’єкт) відкрив закон
відносності (об’єкт).
Якщо ж для мовця більш важливим виступає об’єкт дії, він побудує речення як пасивну
конструкцію, де об’єкт буде виражено підметом: Закон відносності (об’єкт) відкрито
Ейнштейном (суб’єкт).
У науковому та офіційно-діловому стилях літературної мови пасивні конструкції -
часте явище, оскільки в цих типах текстів акцент частіше робиться на об’єкті, а не на
суб’єкті.

58
 Категорія способу
Суть категорії способу полягає у протиставленні реальних дій ірреальним, тобто діям,
протікання яких було б бажаним чи необхідним, але вони можуть бути здійснені тільки за
певних обставин. Отже, ця граматична категорія виражає відношення дії до дійсності,
встановлюване тим, хто говорить.
Учення про спосіб прийшло з греко-латинської традиції. Уперше цей термін ввів
М. Смотрицький у 1619 р. («Грамматика славенскія правильна синтагма»), до нього вживався
термін «чин».
Оскільки мовець за допомогою категорії способу виражає відношення дії до дійсності за
своїм уявленням, то окремі мовознавці розглядають спосіб як категорію суб’єктивну
(Є.Реферовська, М.Жовтобрюх). Але уявлення мовця є частковим відображенням тих
відношень між дією і дійсністю, які існують в мові об’єктивно, незалежно від мовців. Тому
більшість мовознавців розглядають спосіб як категорію об’єктивну (В.Белоусов,1979;
И.Милославский,1981).
Відношення дії (стану) до дійсності може бути реальним і нереальним (ірреальним).
Реальним є таке відношення, при якому дія (чи стан) справді відбувалася, відбувається або
відбудеться дійсно: Дівчата співали, співають і будуть співати.
Ірреальними є такі відношення, при якому дія (стан), названа дієсловом, не відбувалася, не
відбувається і не буде відбуватися, вона лише мислиться як бажана з боку мовця, або могла б
відбутися за певних умов: Я б землю покинув і в небо злітав (з пісні).
Усі дієслова мови характеризуються за ознакою реальності або ірреальності, тобто мають
категорію способу дії.
Традиційно виділяють три способи: дійсний, умовний, наказовий, які розрізняються між
собою лише граматичним значенням, зберігаючи спільність лексичного. Тому категорія
способу є категорію словозмінною, а не словотвірною.
Проте деякі мовознавці, зокрема в Академічному виданні, ще виділяють два способи:
спонукальний і бажальний.
Дійсний спосіб виражає реальні дії або ірреальні, але такі, що відбувалися, відбуваються чи
будуть відбуватися, стверджуючи або заперечуючи їх наявність: І кожен з нас те знав, що
слави нам не буде (Франко).
При запереченні дієслово вживається з часткою не, але значення дійсного способу при
цьому не змінюється, тому що говориться про реальну дію, але як про таку, що відсутня тепер,
у минулому чи в майбутньому.
Дієслова дійсного способу реалізуються у формах теперішнього, минулого та майбутнього
часу.
У теперішньому і майбутньому часі дієслова дійсного способу відмінюються за особами і
числами, в минулому і давноминулому – за числами, а в однині – за родами.
Наприклад: Люди мучились, як в пеклі, пан втішався, як у раю (Л. Українка).
Умовний спосіб означає дію бажану або можливу тільки за певних обставин. Тому дієслова
в формі умовного способу не мають категорії часу і категорії особи, але змінюються за родами
і числами: Я жив би двічі і помер би двічі, якби було нам два життя дано (Бажан).
Значення умовного способу в сучасній мові виражається аналітичною формою, яка
утворюється з форми минулого часу або інфінітива і елемента би (б): читав би, прийшов би,
читала б, знайти б. Частка би (б) в дієсловах умовного способу не має постійно зафіксованого
місця: може знаходитися після, перед дієсловом: Я б тобі сказав; Я тобі сказав би.
Наказовий спосіб виражає необхідність виконання дії мовцем, співрозмовником, або
особою, що не бере участі в розмові. Воля того, хто говорить, виражається у формі наказу,
заклику, поради, побажання, прохання, вимоги.
Цей спосіб означає дію, яка реально не існує, але повинна відбутися з погляду того, хто
говорить: Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте
(Шевченко).

59
 Утворюються форми наказового способу від основ теперішнього часу за допомогою
закінчень, оскільки категорія способу є категорією словозмінною.
Дієслова наказового способу не мають категорії часу, але мають категорію особи і числа.
До дієслів наказового способу може приєднуватися зворотна частка -ся, -сь: сійся, родися,
читайся, творись.

Для передачі значень 3 особи наказового способу вживається описова форма, яка
утворюється від дієслів теперішнього часу та майбутнього простого в 3 ос. одн. і множ. за
допомогою частки хай, нехай: Хай наша думка не вмирає і наше слово хай живе.
Різновидом наказового способу є сполучення спонукальних часток давай, даваймо з
формами майбутнього часу доконаного і недоконаного виду або з інфінітивом. Ці сполучення
виражають заохочення, спонукання. Наприклад: давайте будемо читати.
У значенні наказового способу можуть вживатися форми минулого та форми майбутнього
часу доконаного виду. Наприклад: пішли швидше, негайно підете і виконаєте завдання.
Дієслова, які означають дії і стани, що відбуваються без діючої особи або не залежать від
волі діючої особи, форм наказового способу не мають. Це:
1) безособові дієслова: світає, морозить, трясе;
2) деякі дієслова сприймання: бачити, чути;
3) деякі дієслова стану: недомагати;
4) деякі модальні дієслова: хотіти, могти.
Вживання форм одного способу в значенні іншого:
1) форма умовного способу у значенні наказового: Чи не встав би, ти, небоже (Л.
Українка);
2) форма умовного способу у значенні дійсного: я долі кращої для себе не просила б
(Шевело);
3) форма дійсного способу у значенні умовного: Не пожалій Настя грошей, мала б добрий
будинок;
4) форма дійсного способу у значенні наказового: Всі слухають відповідь;
5) форма наказового способу в значенні дійсного: А він візьми і піди додому!;
6) форма наказового способу в значенні умовного: Не будь тебе, я ніколи не прийшов би
сюди!;
7) форма інфінітива у значенні наказового способу: Покликати його і уважно вислухати!;
8) форма інфінітива у значенні умовного способу: Знайти б своє щастя!

Час дієслова
Час (темпоральність) – це граматична ознака дієслова, що визначається за відношенням
дії до моменту мовлення.
Якщо уявити собі часову вісь і точкою відліку вважати сегмент у момент мовлення, то
часова система українського дієслова набуває такого вигляду:
 дія, яка виконується у момент мовлення (тобто під час повідомлення про неї), має
значення теперішнього часу: сиджу, гомонять, здобуваємо, снідає;
 дія, яка була виконана до моменту мовлення, має значення минулого часу: сидів,
гомоніли, здобувала, снідав;
 дія, яка була виконана до іншої минулої дії, має значення давноминулого часу: сидів
був, гомоніли були, здобувала була, снідав був;
 дія, яка буде виконана після моменту мовлення, має значення майбутнього часу:
сидітиме (буде сидіти), загомонять, здобуде, снідатимуть (будуть снідати).
Отже, словоформа дієслова може виражати одне з чотирьох реальних часових значень:
теперішнього / минулого / давноминулого / майбутнього часу.
Минулий час означає дію, яка колись відбувалася або вже відбулася.

60
 Теперішній час означає дію, яка відбувається в час мовлення або постійно.
Майбутній час означає дію, яка відбуватиметься у майбутньому.
Дієслова минулого часу змінюються за числами (хотів, хотіли), а в однині і за родами
(хотів, хотіла, хотіло). Вони можуть бути як доконаного (покохав, приїхав), так і недоконаного
виду (кохав, їхав).
У чоловічому роді виступає суфікс -в- (ходив, гуляв) і нульове закінчення або немає
суфікса і нульове закінчення (віз, ніс); у жіночому, середньому роді і в множині- суфікс -л- і
закінчення -а- (була, їла), -о- (хотіло, могло), -и- (росли, могли).
Дієслова теперішнього часу завжди недоконаного виду і змінюються за особами і
числами (чую, чуєш, чуємо, чуєте, чує, чують)
Дієслова майбутнього часу мають три форми: просту доконаного виду (зберу,
посаджу), просту недоконаного виду (збиратиму, садитиму) і складену недоконаного виду
(буду збирати, буду садити).
Дієслова майбутнього часу змінюються за числами і особами (купуватиму,
купуватимеш, купуватимете, купуватиме, купуватимуть).

Категорії особи, числа і роду дієслова

Категорія особи – словозмінна категорія, що позначає зв'язок процесуальної

ознаки з її носієм у дієслівних формах теперішнього і майбутнього часу дійсного способу,
а також наказового способу і виражає це значення на основі розмежування трьох
часткових категорій: 1-ї, 2-ї, і 3-ї особи однини і множини.
Дієслова минулого часу і умовного способу не мають граматичних засобів
вираження особи. Синтаксичними показниками цієї категорії виступають особові
займенники (Я писав, ти писав, він писав). Такі форми називають також аналітичними
особовими формами минулого часу і умовного способу.
Форма першої особи однини вказує на те, що носієм процесуальної ознаки (дії,
стану, відношення) є мовець, наприклад: Розпочну я краще писати новий сценарій про
народ (О.Довженко); Марную день на пошуки незримої німої суті в сутінках понять
(Л.Костенко).
Дієслово, вживане на позначення дії, яка виконується адресатом мовлення,
виражається формою другої особи, наприклад: Ти надто любиш спів дзвінкоголосий
Минулих днів і показних епох, Слід половецький, що давно заглох, Книжок старинних
перетлілі стоси. У формі третьої особи дієслова виступають у тих випадках, коли вони
позначають дії або стани, не пов'язані з мовцем, ні з адресатом мовлення, наприклад:
Посеред молоденького парку, якому ще всього один рік, біля крана чи фонтана стоять з
відрами поливальниці - Вода ллється у відра срібним струмком... (О. Довженко).
За відношенням до учасників комунікативної ситуації особові форми поділяються
на дві групи, які позначають: 1) безпосередніх учасників спілкування (Перша і друга
особи однини і множини); 2) особи або предмети, про які повідомляється у процесі
спілкування (третя особа однини і множини). Форма третьої особи має предметно-особову
функцію, тому що вона виражає процеси, носіями яких виступають суб'єкти як з
особовим, так і предметним значенням.
Особові форми дієслова утворюють парадигми дійсного і наказового способу і
виражаються за допомогою особо-числових закінчень дієслів теперішнього і майбутнього
(синтетичні форми) часу, а також наказового способу (парадигма – це система
словозмінних форм певного слова).
Дієслова з повною і частковою особовою парадигмою називаються особовими, або
фінітними. Особовим дієсловам протиставляються безособові.
В особових формах дієслова знаходить вияв синтетичне вираження категорія
числа.
Перша особа множини означає, що носіями процесуальної ознаки (дії, стану

61
або відношення) є кілька осіб, до складу яких належить і мовець, наприклад: Ми мовчимо
— поезія і Я. Ми одна одній дивимось у вічі (Л. Костенко). Друга особа множини
вказує на дію двох або більшої кількості адресатів, наприклад: Розкажіть, розкажіть мені,
хмари: Ви чого це тікаєте далі? Третя особа множини означає, що реалізація
процесуальної ознаки пов'язана з участю кількох суб'єктів (осіб або предметів), про які
повідомляється у відповідній комунікативній ситуації, наприклад: Кравці лисицям хутра
шиють, вітри на бурю грізно трублять. (Б-І. Антонич).
Словозмінна категорія роду представлена у формах минулого часу i умовного
способу, що пояснюється їx первинною дієприкметниковою природою. Вживания одного з
трьох форм роду в однині (чоловічого, жіночого, середнього) грунтується на узгодженні з
іменником або предметно-особовим займенником: Вітер затих; Гроза минула; Сонце
зайшло;
Фіксована форма середнього роду закріплена за безособовими дієсловами, а
також особовими, вживаними у значенні безособових, наприклад: Надворі світало.

Безособові дієслова

Не всі дієслова мають повну особову парадигму, тобто форми першої, другої,
третьої особи однини i множини.
Окрему функціональну групу утворюготь безособові дієслова: а) бажання
(хотітися, кортіти); б) міри наявності (бракувати, вистачати, ставати); в) успіху
(таланити, щастити, фортунити, везти); г) фізичного стану (морозити, лихоманити,
температурити); д) на позначення явищ природи (вечоріти, розвиднятися); е) дієслова на
-ся, які керують іменниками у формі давального відмінка (садиться, працюється, пишеться,
сниться, п'ється, лежиться, хочеться).
Безособовими називаються дієслова, які не виражають значень особи, роду і числа.
Ці дієслова вживаються тільки у формі:
   а) ІІІ особи однини теп./майб. часу або наказового способу: світає, світатиме,
нехай світає;
   б) середнього роду минулого часу або умовного способу: щастило, щастило б;
   в)  інфінітива: Треба постійно вчитися.
Безособові дієслова вживаються у ролі присудка у безособових реченнях. При них
не може бути підмета. Однак нерідко потрібен додаток у род./дав./зн./ор. відмінках. Напр.:
   Йому добре живеться.
   Дитині не спиться.
   Подвір’я замело снігом.
   Їм бракує професіоналізму. 
   Їсти треба культурно.
Безособові дієслова означають дію, яка відбувається без участі мовця, слухача або
відсутньої особи (ІІІ ос.). Це назви:
1) явищ природи: темніє, розвидняється, моросить. замело, вечоріє і под.;
2) фізичного і психічного стану: температурить, морозить, хочеться, дихається,
співається, живеться, кортить і под.;
3) успіху: щастить, фортунить. таланить, везе і под.;
4) недостатності чогось: бракує, не вистачало і под.;
5) повинності: (йому) довелося, припадає, належить і под.
Дієслова з указаними значеннями, як правило, вживаються тільки як безособові:
розвидняється, смерклося, здавалося, фортунить, вистачає.
Однак частина дієслів може вживатися як в особових, так і в безособових
значеннях. Пам’ятаймо, що при особових присудках завжди є підмет. Пор.:
     
  Особові присудки                                Безособові присудки

62
       Шумить потік.                                        І шумить, і гуде, дрібен дощик іде.
        Гудуть джмелі.
      Він працює.                                                  Йому легко працюється.
      Темніє гай.                                                   В очах темніє.
Значення безособовості дієслова часто набувають за допомогою постфікса -ся:
живе – живеть-ся
гуляє – гуляєть-ся
лежить – лежить-ся
думає – думаєть-ся

Дієприкметник та дієприслівник як особливі форми дієслова

План
1.Поняття про дієприкметник як форму дієслова.
2.Творення дієприкметників.
3.Дієприслівник як особлива форма дієслова.
4.Творення дієприслівників.
5.Дієслівні форми на -но, -то.

Дієприкметник – це недієвідмінювана форма дієслова, що виражає ознаку предмета за

дією, яку виконує предмет, або яка на нього спрямована.
Н-д: Скопаний робітниками та зораний трактором лан лежав перед нами.
В дієприкметниках різні мовознавці виділяють визначальними різні явища: одні ознаку
(атрибутивність), інші – дію (процесуальність).
У морфології склалося кілька поглядів на категоріальне значення дієприкметника: одні
вважають, що дієприкметник виражає ознаку предмета за дією, інші – дію як ознаку
предмета. На цій основі деякі мовознавці зближують дієприкметник з прикметником, інші
розглядають його як одну із форм дієслова, а дехто виділяє дієприкметник як самостійну
частину мови.
У морфології дієприкметник розглядається або як змішана частина мови (О.М.
Пєшковський), або як дієслівно прикметникову форму, проміжну між дієсловом і
прикметником (В.В. Виноградов), або як віддієслівний прикметник (Л.А.Булаховський,
І.Кучеренко, І.Вихованець, Ю.Шевельов, А.П.Грищенко),або як атрибутивна форма (О.
Потебня, М.А.Жовтобрюх, В.Русанівський, В.Бєлоусов). Ці погляди аргументовані, але
недостатньо вмотивовані, оскільки мовознавці применшували роль тих чи інших ознак.
Дієприкметник як самостійна частина мови розглядається в граматиці Діонісія
Фракійського (170-190 р. д н.е.), в російській граматиці М.В.Ломоносова (1755), в синтаксисі
російської мови Д.М.Овсянико-Куликовського (1912), в граматиці російської мови
В.В.Бабайцевої і Л.Д.Чеснокової (1988).
Дієприкметник поєднує в собі дієслівні і прикметникові ознаки.
Дієслівні ознаки дієприкметника
Як дієслівному утворенню, йому властиві категорії часу, виду, стану, перехідність-
неперехідність.
Дієприкметник має форми двох часів – теперішнього і минулого: підкреслити –
підкреслюючий, підкреслений; записати – записуючий, записаний.
Дієприкметник має вид того дієслова, від якого його утворено: виконувати –
виконуючий (дієпр.теп.ч.недок.виду.), прочитати –прочитаний (дієприкм.мин.ч.док.виду),
шити – шитий (дієпр.мин.ч.недок.виду).
У дієприкметниках зберігається дієслівна категорія стану – активний і пасивний.
Активний стан дієприкметників означає, що носієм дії і носієм ознаки є один і той

63
самий предмет (особа): правлячі кола, невстигаючі учні.
Пасивний стан дієприкметників означає,що носієм ознаки є один предмет, а носієм
(виконавцем) дії є інший предмет: намальований художником портрет, забуті нами імена,
забуті нами знання.
Як і дієслова, дієприкметники можуть бути перехідні і неперехідні.
Дієприкметник подібно до дієслова може керувати додатками і обставинами: засмаглий
від сонця хлопчик; вчора дозрілий помідор.
Від перехідних дієслів утворюються перехідні дієприкметники, від неперехідних дієслів –
неперехідні дієприкметники: виконувати обов’язки – виконуючий; вишити рушник –
вишитий; відпочивати – відпочиваючий; спати – сплячий.
Як і дієслова, дієприкметники здатні керувати залежними словами : виконуючий
завдання учень, написане пером слово.
Прикметникові ознаки дієприкметника
1.Як і прикметники, дієприкметники називають ознаку предмета, але прикметник означає
постійну ознаку (дерев’яний стіл), а дієприкметник – процесуальну ознаку (план, виконаний
робітником; екзамен, складений весною).
2.Як і прикметник, дієприкметник має граматичні категорії роду, числа, відмінка:
розвантажений вагон, розвантажені вагони, розвантажених вагонів.
3.Дієприкметник виступає в реченні узгодженим означенням: пахнуче сіно, меркнучі зорі,
кипляча вода.
Функцію означення виконує і дієприкметниковий зворот: Сірий, припорошений
весняною пилюкою, степ дихав пахощами росяних трав (Г.Тютюнник).
Як і прикметник, дієприкметник може виступати іменною частиною складеного присудка:
Поле було виоране. Вікна були зачинені.
Слід зазначити, що дієприкметник може виконувати і функцію підмета або додатка:
виступаючі повідомили; вели атакуючих.
4.Дієприкметники мають спільні з прикметниками закінчення – ий, - а, - е: зелений –
завезений.
Власне дієприкметникові ознаки:
1.Процесуальна ознака за дією в часі на відміну від постійної ознаки прикметника: прикм.
невблаганний – дієпр. невблаганий, прикм. сушений – дієпр. сушений.
2.Свої власні суфікси : а) -уч- (-юч-), - ач - ( -яч): благаючий, лежачий,
дрижачий,киплячий,сидячий; б) -л- : обважнілий, змерзлий, спалий, згорілий; в) -ш -
перемігший, допомігший; г) -т- : бритий, дутий, критий, литий, вилитий;
3.Відсутність процесуальної ознаки за дією в майбутньому часі (на відміну від дієслів).
Наявність власне дієприкметникових ознак була підставою для деяких мовознавців
вважати дієприкметники самостійною частиною мови (Дмитро Михайлович Овсянико-
Куликовський, Віра Василівна Бабайцева, Лідія Дмитрівна Чеснокова).
Отже, дієприкметник має специфічне категоріальне значення (дія як атрибутивна
ознака в часі), своєрідні морфологічні категорії (єдність дієслівних і прикметникових ознак),
спільну з прикметником синтаксичну функцію (означення), свої власні суфікси, яких не має
жодна частина мови.
Творення дієприкметників
1. Активні дієприкметники виступають у формах теперішнього і минулого часу і
творяться від перехідних і неперехідних дієслів. Активні дієприкметники теперішнього часу
утворюються від основ недоконаного виду за допомогою суфіксів - уч -, - юч – від дієслів І
дієвідміни : - ач -, - яч, від дієслів ІІ дієвідміни: керують – керуючий, відпочивать –
відпочиваючий, лежать – лежачий, правлять – правлячий.
Активні дієприкметники минулого часу утворюються від основи інфінітива
неперехідних дієслів за допомогою суфікса – л – (-ий): засохнути – засохлий, змарніти –
змарнілий, повеселіти – повеселілий.
Зрідка активні дієприкметники минулого часу утворюються за допомогою суфіксів –

64
ш (-ий), -вш(ий): бувший, перемігший. У літературній мові дієприкметники з цими
суфіксами майже не вживаються, їм звичайно відповідають описові звороти: той, що був; той,
що переміг.
2. Пасивні дієприкметники творяться від основ інфінітива тільки перехідних дієслів і
виражаються формами минулого часу доконаного і недоконаного виду.
Пасивні дієприкметники минулого часу творяться за допомогою суфіксів –н (ий), - ен
(ий), - єн (ий), - т (ий): переписати – переписаний; принести – принесений, зварити –
зварений, засидіти – засиджений, напоїти – напоєний; шити – шитий, жати – жатий.
При утворенні пасивних дієприкметників за допомогою суфікса - ен відбуваються
зміни кінцевих приголосних основи інфінітива:
Д на дж : згромадити – згромаджений;
Зд на ждж : виїздити – виїжджений;
Г,з на ж : запрягти – запряжений, виразити – виражений;
С на ш : погасити – погашений;
К,т на ч: пекти – печений, присвятити – присвячений;
Ст. на шч : пустити – пущений.
Якщо дієслівна основа закінчується на губний, то після нього при утворені
дієприкметника з”являється – л перед – ен - : купити – куплений, виробити – вироблений,
зловити – зловлений, зломити – зломлений.
На означення тривалої дії в українській мові вживаються пасивні дієприкметники
минулого часу, які утворюються за допомогою суфікса – н – від дієслів недоконаного виду з
ненаголошеними суфіксами – ува -, - юва - : записувати – записуваний, простежувати –
простежуваний, підкреслювати – підкреслюваний.
Такі дієприкметники можуть виконувати функцію теперішнього часу : уявлювані успіхи,
вирощувані овочі – овочі, які вирощуються.
Пасивні дієприкметники теперішнього часу з суфіксом -м- вживаються дуже рідко:
любимий, проходимий

Дієприслівник як особлива форма дієслова

Дієприслівником називається незмінна дієслівна форма що вказує на додаткову дію,

пояснює в реченні основне дієслово: Мене там мати повивала і, повиваючи, співала...Там
батько, плачучи з дітьми... не витерпів лихої долі (Шевченко).
Оскільки дієприслівник має специфічне категоріальне значення (додаткова дія),
своєрідні морфологічні категорії (єдність дієслівних і прислівникових ознак), своєрідну
синтаксичну функцію (другорядний присудок і обставина), свої власні суфікси, яких не має
жодна інша частина мови. Це й спричинило різні погляди на дієприслівник.
Так, В.В.Виноградов визначив дієприслівник як гібридну прислівниково-дієслівну
категорію з ознаками дієслова і прислівника. О.Пєшковський вважав дієприслівник змішаною
частиною мови, яка об”єднає властивості дієслова і прислівника. В.Богороцький відносив
дієприслівники до прислівників. В.Русанівський та А.Грищенко розглядають його, як одну із
форм дієслова.
Цій дієслівниій формі властиві ознаки дієслова і прислівника.
Дієслівні ознаки:
1.Дієслівна твірна основа для дієприслівників: співати – співаючи, заснути – заснувши;
2.Спільне лексичне значення у дієслова і відповідного дієприслівника: працюю –
працюючи;
3.Категорія виду (в дієприслівниках завжди зберігається категорія виду відповідного
дієслова: здобувати – здобуваючи (недок. вид.), здобути – здобувши (док. вид);
4.Категорія перехідності – неперехідності (відповідного твірного дієслова): сидіти –
сидячи, сидівши (неперех), вручати –вручаючи, вручивши (перех);
5.Категорія стану (дієприслівники завжди зберігають активний або пасивний стан

65
відповідного твірного дієслова): гойдати – гойдатися і гойдаючи – гойдаючись;
6.Постфікси -сь, -ся як спільний засіб творення пасивного стану: хитати –хитатися,
хитаючи –хитаючись;
7.Здатність сполучатися з тими самими прислівниками: їхати швидко – їдучи швидко,
йти поволі – йдучи поволі.
Прислівникові ознаки:
1.Відсутність форм словозміни (нульова парадигма).
2.Здатність вживатися в функції обставин (способу дії, часу, умови, причини).
3.Здатність бути залежним від дієслова-присудка.
О.Шахматов та В.Русанівський дієприслівник називають другорядним присудком, так як
він прилягаючи до дієслова – присудка, який виражає основну дію, означає додаткову дію до
основної.
Власне дієприслівникові ознаки:
1.Значення додаткової дії: Художник сів на нарах, здивовано оглядаючи бійців, що
заповнили бункер (Гончар) (оглядаючи – додаткова дія до основного дієслова сів).
2.Свої власні суфікси:
а) дієприслівники творяться суфіксом – чи від основи дієслів теперішнього часу.
Залежно від того, до якої дієвідміни належить дієслово, цей суфікс може ускладнюватися
голосними у або а (ю, я): пишуть – пишучи, стоять – стоячи.
Час основного дієслова в реченні впливає на те, у яких часових формах виступає
дієприкметник недоконаного виду. Так, якщо основна дія виражена дієсловом у формі
теперішнього часу, то і додаткова дія (виражена дієприслівником) збігається з основною. Тому
дієприслівник означатиме дію теперішнього часу: Співають ідучи дівчата (Шевченко)
(дієприслівник ідучи має категорію теперішнього часу, бо він означає додаткову дію, що
відбувається одночасно з головною, вираженою дієсловом теперішнього часу співають.)
б) дієприслівники доконаного виду творяться суфіксом –вши або –ши від інфінітивної
основи, якщо вона закінчується на голосний, то суфікс –вши, а якщо на приголосний то –ши:
зробити – зробивши, зекономити – зекономивши, принести – принісший.
Дієприслівники доконаного виду можуть виражати минулий або майбутній час, залежно
від форми основного дієслова, але вони означають таку додаткову дію, яка в часі випереджає
основну дію, виражену дієсловом – присудком. Але іноді вони можуть виражати одночасно
основну і додаткову дію. Згодом, вилікувавшись, Шура побачила це краще (Гончар).
Відпочивши, почнете ремонтувати новий комбайн. (у першому реченні дієприслівник
вилікувавшись означає додаткову дію минулого часу, яка відбулася раніше від основної
минулої дії, виражає відмінюваною формою дієслова побачила; у другому реченні
дієприслівник відпочивши, як і особове дієслово почнете, означає дію майбутнього часу, але
додаткова дія, виражена дієприслівником, випереджає в часі основну, виражену особовим
дієсловом.)
Іноді дієприслівники доконаного виду можуть означати й таку додаткову дію, яка
одночасна з основною: Закривши очі, він злегка щось бурмотів уві сні (Гончар).
Зрідка в сучасній українській мові вживаються і дієприслівники недоконаного виду із
суфіксами - вши, - ши: пивши.
Дієприслівники доконаного і недоконаного виду можуть вживатися з часткою -сь,
рідше -ся: схилившись, побравшись.

Дієслівні форми на -но, -то.

Форми на -но/-то творяться від пасивних дієприкметників із суфіксом -о: прочитан-ий
→ прочитан-о, вбит-ий → вбит-о.
За походження – це історичні форми давніх коротких пасивних дієприкметників
середнього роду на -о, які в сучасній мові зникли, перетворившись на нову модель дієслівних
форм – з власними синтаксичними і морфологічними ознаками.
Граматичними ознаками форм на -но/-то можна вважати:

66
 а) синтаксичну функцію присудка односкладних неозначено-особових речень (типу: До
бібліотеки привезено підручники);
б) морфологічну незмінюваність;
в) суфікс -о, за допомогою якого ці форми творяться від будь-якого пасивного
дієприкметника.
Ці граматичні риси надали формам на -но/-то особливого статусу в системі дієслова. На
фоні морфологічної незмінюваності пріоритетного значення у них набули синтаксичні ознаки.
По-перше, форми на -но/-то є присудками неозначено-особових речень. У цих реченнях
відсутній підмет, а присудок, у даному випадку форма на -но /-то, називає дію, яка стосується
невизначеного кола виконавців: Хтось (щось) зробив. Напр.: Роботу закінчено. Роботу буде
закінчено завтра. Книгу читано-перечитано. Луки затоплено.
По-друге, присудки на -но/-то завжди є формами від перехідних дієслів, тобто при них є
у реченні додаток у Зн.в.: Козаченька вбито. Посуд вимито. Задачу розв'язано.
Незмінюваність зближує ці форми з інфінітивом і дієприслівником. Ці форми поширені в
різних типах текстів, особливо в наукових та офіційно-ділових, де є потреба наголосити на дії,
а не на її виконавцях. Напр.: Закон прийнято одноголосно. Роман надруковано великим
тиражем.
Для українського синтаксису характерно паралельне уживання речень з:
а) особовим присудком  (Урожай зібрали вчасно.);
б) пасивним дієприкметником у ролі присудка  (Урожай зібраний вчасно.);
в) присудками на -но/-то  (Урожай зібрано вчасно.).
Речення а), в) – є неозначено-особовими, у них немає підмета, а є лише прямий додаток
як назва oб'єкта; б) – це пасивна конструкція, де підметом названо об'єкт, той самий.

Лекція №
Прислівник як частина мови
План
1. Історія вивчення прислівника та його місце в системі частин мови.
2. Загальна характеристика прислівника як частини мови.
3. Семантико-синтаксичні розряди прислівників.
4. Ступені порівняння прислівників.
5. Проблема статусу предикативних і модальних прислівників у мовознавстві.
Поняття про модальність.

Термінологічний мінімум: прислівник, непроцесуальна ознака, означальні

прислівники, обставинні прислівники, модальні прислівники, предикативні
прислівники, слова категорії стану, модальність, об’єктивна модальність, суб’єктивна
модальність.

Дидактична мета: ознайомити здобувачів із особливостями історії вивчення

прислівника та його місця в системі частин мови; дати загальну характеристику
прислівника як частини мови: морфологічні особливості, лексичне значення й
синтаксична роль; схарактеризувати групи прислівників за походженням та
структурою; проаналізувати семантико-синтаксичні розряди прислівників; дослідити
проблеми статусу предикативних та модальних прислівників у мовознавстві;
сформувати поняття про модальність; підвищувати культуру мовлення здобувачів на
морфологічному рівні.

Здобувач повинен знати:

 визначення прислівника як частини мови;

67
  морфологічні особливості, лексичне значення та синтаксичні функції
прислівників;
 семантико-синтаксичні розряди прислівників;
 проблеми дослідження прислівників в лінгвістичній науці;
 особливості слів категорії стану та модальних прислівників;
 поняття модальності.

Здобувач повинен уміти:

 характеризувати морфологічні особливості прислівників;
 визначати семантико-синтаксичні розряди та синтаксичні функції
прислівників;
 виконувати морфологічний аналіз прислівника.

Рекомендована література

Базова

1. Вихованець І. Р., Городенська К.Г., Загнітко А.П., Соколова С.О. Граматика

української мови. Морфологія. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2017. 752 с.
2. Бойко В. М. Граматика української мови: Морфеміка. Словотвір. Морфологія:
навч. посіб. Київ: Академвидав, 2014. 248 с.
3. Вихованець І. Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія української мови:
Академ. граматика укр. мови. Київ: Унів. вид-во «Пульсари», 2004. 400 с.
4. Горпинич В. О. Морфологія української мови: підручник. Київ: ВЦ «Академія»,
2004. 336 с.
5. Микитюк Оксана. Сучасна українська мова: самобутність, система, норма: навч.
посіб. 5-те вид., зі змінами. Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2018. 440 с.
6. Сучасна українська мова: Морфологія: підручник / за ред. А. К. Мойсієнка. Київ:
Знання, 2013.

Допоміжна

1. Алексієнко Л.А., О. М. Зубань О. М. , І. В. Козленко І. В.  Сучасна українська

мова: Морфологія: підручник / за ред. А. К. Мойсієнка. Київ: Знання, 2013. 524 с.
2. Бойко В.М., Давиденко Л.Б. До проблеми вивчення лексико-граматичних
розрядів прислівника. Література та культура Полісся. Серія: Філологічні науки.
Ніжин, 2017. Вип.86. С. 186-194.
3. Висоцький А. В. Історія дослідження прислівника як самостійної частини мови.
Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Філологічні науки (мовознавство і
літературознавство). Київ: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2009. – Вип 1. C.
185-192.
4. Висоцький А. В. Синтаксична сфера прислівника в українській літературній
мові: монографія. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2013. 328 с.
5. Сучасна українська літературна мова. Морфеміка. Словотвір. Морфологія: навч.
посіб. / упоряд. С. П. Гірняк, Н. Р. Лисенко, І. А. Шумей. Дрогобич: Посвіт, 2009. 256 с.
6. Сучасна українська літературна мова: підручник / за ред. А. П. Грищенко,
Л. І. Мацько, М. Я. Плющ. та ін. Київ: Вища шк., 2002. 439 с.
7. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Синтаксис: підручник / за ред.
А. К. Мойсієнко та ін. Київ: Знання, 2010. 374 с.

68
 8. Сучасна українська літературна мова: підручник / за ред. М. Я. Плющ,
С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін. Київ: Вища шк., 2005. 430 с.
9. Сучасна українська мова: підручник / за ред. О. Д. Пономарева. Київ: Либідь,
2005. 488 с.
10. Цілина М.М. Сучасна українська літературна мова: Морфеміка. Словотвір.
Морфологія: навч. посіб. Київ: Університет «Україна», 2009. 215 с.
11. Ющук І. П. Українська мова: підручник. Київ: Либідь, 2006. 640 с.

1. Історія вивчення прислівника та його місце в системі частин мови

Загалом походження прислівника пов’язане з вивченням загальних законів

розвитку мови, всієї сукупності ознак і своєрідності мови як суспільного явища.
Виникнення тої чи тої частини мови не можна розглядати як раптове явище, адже це
поступовий складний еволюційний процес утворення й нагромадження одиниць нової
якості та їх виокремлення зі сукупності існуючих.
Дослідники відзначають, що вже в праіндоєвропейській мові були незмінні
слова, зокрема й прислівники.
На прислівник звернули увагу ще античні (давньогрецькі) граматисти. Діонісій
Фракійський (александрійська школа) назвав прислівник як слово, що стоїть при
дієсловах. Так сприйняли його і римські граматисти. У них прислівник аdverbium (при
дієслові). Цей термін перейшов і в європейські граматики.
Початки наукового вивчення прислівників як окремого класу слів потрібно
шукати в старослов’янських граматиках, яким властива традиційна схема «восьми
частин» мови, тому прислівнику приділяється мало уваги, його ототожнюють із
означеннями імені. Уперше до прислівника як окремого класу слів звернувся М.
Смотрицький. У праці «Грамматика» (1619) Мелетій Смотрицький подав семантичну
класифікацію прислівників, у якій виокремив значеннєві розряди, поділив групи на
підгрупи. В еволюції поглядів на природу прислівника аналізована праця мала вагоме
значення, оскільки її ключові положення слугували підґрунтям для характеристики
прислівників на вищому науковому рівні [Горпинич 2004: 234-235].
Значний внесок у розвиток теорії прислівника у І половині XIX ст. зробили
західноукраїнські вчені (І. Вагилевич, Я. Головацький. О. Левицький,
І. Могильницький). Наприклад, І. Могильницький класифікував прислівник «як
невідмінювану частину мови, що означає обставину мовлення або дії».
У другій половині XIX ст. вчені О. Потебня і О. Шахматов звернули увагу на
синтаксичну функцію прислівника, що дало можливість виявити його зв’язок із
прикметниками, іменниками та прислівниками. Тривалий час прислівник
ототожнювався з іншими частинами мови. М. Ломоносов, наприклад, до прислівників
відносив заперечні і стверджувальні частки, питальні займенники, деякі вигуки. Після
М. Ломоносова багато вчених вилучили прислівник зі складу частин мови, бо
розглядали його як синтаксичне явище, що виражає тільки відношення. Наприклад,
російський лінгвіст Федір Буслаєв стверджував, що прислівник не є особливою
частиною мови.
У XX ст. теорія прислівників була ґрунтована на ключових положення вчення О.
Потебні. У монографії І. Чаплі «Прислівники в українській мові» (1960) запропоновано
виокремлювати прислівник як одну з основних, повнозначних частин мови з низкою
характерних ознак: категоріальне значення ознаки ознак, гетерогенна морфологічна
природа й синтаксична обставинна функція у складі речення [Бойко, Давиденко 2017:
188].
Злам XX–XXI ст. у лінгвістиці характеризований активним вивченням
частиномовної природи прислівника в морфологічному, словотвірному та
синтаксичному аспектах. В українському мовознавстві різні аспекти прислівникової

69
системи досліджували С.П.Бевзенко, Л.А.Булаховський, І.Р.Вихованець,
К.Г.Городенська, М.А.Жовтобрюх, І.К.Кучеренко, А.В.Майборода, В.В.Німчук,
В.М.Русанівський, С.П.Самійленко, О.О.Тараненко, І.М.Уздиган та ін. Проте знову
спостерігаємо два діаметрально протилежних погляди, по-різному також класифікують
ці лексичні одиниці.
Представники традиційного мовознавства (М. Жовтобрюх, В. Німчук, А.
Майборода, І. Чапля, М. Плющ, І. Уздиган, В. Горпинич) розглядають прислівник як
окрему незмінну повнозначну частину мови серед інших самостійних частин мови із
загальним категорійним значенням непроцесуальної ознаки дії або стану, іншої
непроцесуальної ознаки або предмета.
Якісно нові теоретичні здобутки українського мовознавства, ґрунтовані на
новітніх продуктивних мовознавчих ідеях, уточнюють і розширюють частиномовний
статус прислівника як повнозначної частини мови. Запровадивши функційний аналіз
морфологічних одиниць, провідні українські граматисти І. Вихованець, К. Городенська,
А. Висоцький, на відміну від своїх попередників, доводять, що прислівник – це
самостійна, але абсолютно периферійна частина мови, категорійне значення якої
ґрунтується на чотирьох повнозначних частинах мови, для якої характерна
морфологічна безкатегорійність і незмінність. Периферія прислівника характеризується
різним ступенем нейтралізації вихідних іменникових, дієслівних і прикметникових
ознак [Бойко, Давиденко 2017: 187]. Він не має власного специфічного лексичного
значення, «вживається для вираження ознаки іншої ознаки – динамічної дієслівної та
статичної прикметникової» [Там само].
Отже, у мовознавстві не існує однозначного погляду на
прислівник як частину мови: тривалий час визначальною рисою прислівника вважали
незмінність і характеризували його як окрему повнозначну частину мови, а в кінці ХХ
ст. мовознавці звернули увагу на периферійність прислівника й визначили його як
самостійну, але абсолютно периферійну частину мови.

2. Загальна характеристика прислівника як частини мови

Прислівник (лат. adverbium – при дієслові) – незмінювана самостійна частина

мови, що виражає категоріальне значення непроцесуальної ознаки дії, предмета або
ознаки іншої ознаки, і виконує синтаксичні функції обставини, неузгодженого
означення, інколи частини присудка [Горпинич 2004: 228].
Категоріальне значення непроцесуальної ознаки дії виявляється в тому, що
прислівник дає дієслову часову, локальну, причинову, цільову, якісну, кількісну та
іншу характеристики, наприклад: Сьогодні йшов лісом швидко (час, напрямок, якість
дії); Працював багато і наполегливо (кількість і якість дії); Відмовився спересердя
(причина); Не прийшов навмисне (мета). Такі прислівники залежать від дієслів і
дієприслівників.
Категоріальне значення непроцесуальної ознаки ознак виявляється в якісній
та кількісній характеристиці ознаки, названої прикметником, дієприкметником та
прислівником: дуже тонкий, надто сміливий, трохи смішний; прочитаний по
діагоналі, підписаний зопалу, перевірений нашвидкуруч; дуже швидко, надто повільно.
Такі прислівники залежать від прикметників, дієприкметників і прислівників.
Категоріальне значення непроцесуальної ознаки предмета у прислівниках
виявляється в його якісній характеристиці: кава по-турецьки, рух уперед, крок назад,
зовсім дитина, біг галопом, плавання брасом, їзда верхи, ходіння напомацки, читання
вголос, сорочка навипуск. Такі прислівники залежать від іменника.
З огляду на традиційну класифікацію, прислівник як самостійну частину мови
виокремлюють на основі [Микитюк 2018: 343-344]:

70
 1) семантичного критерію: для прислівника характерне частиномовне
значення ознаковості, тобто це частина мови, що вказує на ознаку іншої ознаки: Добре
співає, та низько сідає (Нар. тв.);
2) морфологічного критерію:
 незмінюваність, тобто відсутність словозміни (нульова парадигма);
 відсутність морфологічних категорій;
 лексико-граматична співвіднесеність з усіма самостійними частинами
мови: іменники втрачаючи своє предметне значення, перетворюються в прислівники
(іде лугом, говорить часом, восени – осінь, взимку – зима, вночі – ніч, верхом – верх); з
прикметниками (по-новому – новий, по-украінському – український, наліво – лівий,
добре – добрий); з числівниками (вдвоє – два, двічі – два, тричі – три); із займенниками
(по-нашому – наш, по-моєму – мій); з дієсловами (мовчки – мовчати, бігом – бігти);
Тому прислівники поділяють на такі морфологічні типи:
o первісні: де, куди, усюди, тут, там, як. З погляду історичної морфології
найархаїчнішими є займенникові прислівники, що втратили морфемну подільність:
український де, старослов’янський къде, російський где; російський куда, український
куди; як, коли, чому, там, потім.
o відіменникові здебільшого сформувалися: із застиглих форм іменників,
що одержали самостійне значення (взяти даром, іти лісом, їхати галопом, бити
гуртом, бігом, зробити миттю – О. в.);
o відприкметникові: тихо, здалеку, по-старому, досита;
o  відчислівникові: вперше, надвоє, утричі;
o  віддієслівні: утворилися на основі дієслів: майже (від мати), видно (від
видіти), спішно (від спішити), смішно (від смішити), зопалу (від випалити), напоказ
(від показувати), навприсядки, нехотячи, перегодя;
o відзайменникові прислівники – це ті слова, які суміщають у собі
значення займенника й прислівника. Вони не називають різних обставин, а лише або
вказують на них, або узагальнюють їх, або виражають запитання: завжди, інколи,
всюди, повсюди, скрізь, де, куди, звідки, чому, тут, там, онде, туди, сюди, тоді, тому,
так, ніде, ніколи, нікуди, ніяк, нізвідки, колись, коли-небудь, де-небудь, десь, по-нашому
тощо;
 якісно-означальні прислівники мають ступені порівняння: швидко –
швидше – найшвидше, чисто – чистіше – найчистіше, весело – веселіше – найвеселіше.
3) синтаксичного критерію: прислівник у реченні може виступати:
 обставиною: Завтра буде дощ; влітку, спочатку, рано, пізно, здавна
(прислівники часу), вгорі, додому, навколо, далеко, поруч (прислівники місця), зозла,
спересердя, зопалу, спросоння, здуру (прислівники причини) тощо;
 неузгодженим означенням: Прогулянка пішки мене надихнула; кава по-
варшавському, їзда галопом;
 компонентом дієслівного складеного присудка: частиною дієслівного
складеного присудка: До міста було близько; Жартів було багато; Все тут не так.
4) словотвірного критерію: прислівники української мови поповнюються
внаслідок адвербіалізації (верхи, вдруге, потім). З морфологічних способів
найпродуктивніші – суфіксальний (гарно, добре), префіксальний (затемно),
префіксально-суфіксальний (по-нашому) тощо [Микит, с. 343-344].
За будовою прислівники бувають: прості; складні; складені.
Прості прислівники мають один корінь: бігом, по-вовчи, внизу, добре, заодно,
забагато, по-латині;
Складні прислівники мають два і більше коренів і пишуться разом або через
дефіс : голіруч, стрімголов, нашвидкуруч; тишком-нишком, рано-вранці, де-не-де,
тихо-тихо;

71
 Складені прислівники мають форму словосполучень: сам на сам, кінець
кінцем, час від часу, плече до плеча, раз у раз.
Отже, прислівники як клас слів мають специфічне категоріальне значення,
морфологічні ознаки, синтаксичні функції, суфікси.

3. Семантико-синтаксичні розряди прислівників

На думку українських науковців І. Чаплі, В. Горпинича, за лексичним

значенням, синтаксичними властивостями і словотвірними особливостями прислівники
поділяються на два основні розряди: означальні
та обставинні. Крім цих двох основних автори «Граматики СУЛМ» І.Р.Вихованець,
К.Г.Городенська, А.П. Загнітко виділили ще два неосновні семантико-синтаксичні
розряди. Це – прислівники способу дії, що утворюють проміжний семантико-
синтаксичний розряд між означальними і обставинними, оскільки вони виражають
обставинне значення в синтаксичній позиції прислівного другорядного члена речення,
що типово для означальних прислівників, і модальні прислівники, які передають різні
модальні значення в синтаксичній позиції детермінантного другорядного члена
речення, властивій обставинним прислівникам [Вихованець, Городенська, Загнітко
2017: 506].
Означальні прислівники – самостійний семантико-синтаксичний розряд,
виокремлений на підставі відношень, сформованих унаслідок уживання лексичних
значень прикметників у присубстантивній позиції. Означальні кількісно переважають
над обставинними прислівниками [Вихованець, Городенська, Загнітко 2017: 507].
Семантичні групи:
1) якісно-означальні прислівники – ядро означальних прислівників, одна з
найбільших груп. Це відприкметникові прислівники (замість прикметникових флексій
набули специфічних суфіксів -о чи -е, морфологічні категорії прикметника в них
цілком нейтралізовані), наприклад: лагідно, мило, красиво, мелодійно, ласкаво, ніжно:
Трави й квіти хутко вбираються в білі свити (О. Олесь). Якісно-означальні
прислівники характеризують дії процеси та стани, виражені дієсловами за багатьма
ознаками, наприклад, за емоційним забарвленням: Я радісно захихикав (В. Нестайко),
або ж фізичними відчуттями: дихали важко, співали голосно;
2) кількісно-означальні (за Вихованець, Городенська, Загнітко 2017: 510 –
прислівники міри і ступеня). Характеризують кількісний вияв динамічної або
статичної ознаки в позиції прислівного другорядного члена речення. Про їх якісність
свідчать різні форми суб’єктивної оцінки: трохи – трішки – трішечки, багато –
багацько – багатенько; надзвичайно, цілком, сповна, доволі, надто, вщерть, дуже,
досить, вдвоє, наприклад: Пиріг з квасолею дуже смачний і м'який (Ю. Яновський) –
міра вияву ознаки;
3) прислівники способу дії (у сучасній теоретичній граматиці проміжний
розряд, оскільки мають ознаки і обставинних, і означальних), наприклад: мовчки,
жартома, верхи, удвох; соколом, по-українськи: У різну пору дня лютневий сніг цвіте
по-різному (Є. Гуцало). Подібно до обставинних виражають обставинне порівняльно-
уподібнювальне значення: обійняти по-батьківськи, говорити по-дитячому,
крутитися вихром. До означальних подібні за синтаксичною функцією прислівного
другорядного члена речення. АЛЕ!!! За традиційною класифікацією вони означальні.
Зазначимо, що автори «Граматики СУЛМ – 2017» І.Р.Вихованець,
К.Г.Городенська, А.П. Загнітко виділяють ще такі розряди означальних прислівників,
як: просторові, часові, якісно-відносні [Вихованець, Городенська, Загнітко 2017: 507].
Подібно до якісних прикметників якісно-означальні прислівники
та деякі обставинні (високо, низько) утворюють форми
ступенів порівняння: Досвіток світає раніше, а вечір вечоріє пізніше, сонце все вище й

72
вище спливає у небеса (Є. Гуцало).
Обставинні прислівники – самостійний, ядерний семантико-синтаксичний
розряд, оскільки вони відображають власне-обставинне вживання прислівників. Вони
позначають зовнішні обставини та мотиви, додаткові ситуації, за яких відбувається дія.
Обставинні прислівники утворені інакше, ніж означальні (є колишніми відмінковими
або прийменниково-відмінковими формами деяких іменників чи формами певних
дієслів, закріпилися в прислівниковій позиції, унаслідок чого їх закінчення
перетворилися на суфікси). Їх значно менше, ніж означальних.
Традиційно обставинні прислівники об’єднані в чотири семантичні групи:
місця, часу, причини, мети. Зауважимо, що автори «Граматики СУЛМ – 2017»
І.Р.Вихованець, К.Г.Городенська, А.П. Загнітко виділяють аж 6 семантичних груп
(додають ще прислівники умови й допустовості) [Вихованець, Городенська, Загнітко
2017: 518].
Прислівники місця об'єднують дві підгрупи, одна з яких указує на місце дії
(вгорі, внизу, позаду, тут, там, кругом, довкола), а друга позначає напрямок руху
(додолу, додому, врозтіч, нагору, вниз), наприклад: Ідеш, аж
дивно: у вечірній млі то там, то там димок із-під землі (Л. Костенко); Сипнули
врозтіч галки чи ворони. Довкола лід бабами зарябів (Л. Костенко).
Обставинні прислівники часу передають різні часові характеристики вияву
процесуальних ознак (тепер, тоді, вночі, влітку, щоденно, здавна, змалку, спочатку,
завтра, рано, пізно, вдень, споконвіку), наприклад: Зимою і влітку вона йшла в гості
до сина (Є. Гуцало).
Прислівники причини вказують причину виникнення дії (зопалу, спросоння,
спересердя, згарячу, здуру, знічев'я): Ну, дарма, не варто нам про
теє говорити, що там вигадують знічев'я люди (Леся Українка).
Для вираження мети вживають прислівники (наперекір, напоказ,
ненароком, навмисне, нащо, на зло), які становлять кількісно обмежену підгрупу:
Легким сном спить мій жаль у серденьку, нащо співом будити його? (Леся Українка).
Обставинні прислівники пояснюють тільки дієслово-присудок і розкривають
сутність речення-висловлення в цілому. З іншими словами в
реченні означальні та обставинні прислівники поєднуються синтаксичним зв'язком
прилягання. Найчастіше вони прилягають до особових
форм дієслова (співаю гарно, пишу вночі), інфінітива (працювати
завзято), дієприкметника і дієприслівника (прекрасно зроблений,
добираючись пішки), рідше – до прикметника, прислівника та іменника (занадто
веселий, зовсім вільно, місто вночі).
Отже, у межах прислівника виразно виокремлюють дві семантичні групи –
означальні (що виражають внутрішні ознаки інших ознак) та обставинні (що
позначають зовнішні обставини перебігу дій або станів).

4. Ступені порівняння прислівників

У традиційних описах прислівника вказувалося на таку морфологічну

особливість, як здатність утворювати ступені порівняння, проте лише недавно їх
вирізнено в окрему категорію, що має складну граматичну природу. У сучасному
мовознавстві категорію ступенів порівняння кваліфікують як морфолого-синтаксико-
словотвірну категорію. Із цих позицій досліджується проблема категорії ступенів
порівняння у працях
О. К. Безпояско, І. Р. Вихованця, К. Г. Городенської,
Н. М. Костусяк, М. Д. Степанової.
Категорія ступенів порівняння за структурою є двокомпонентною,
оскільки вона ґрунтується на протиставленні двох рядів форм з однорідним

73
значенням: прислівників вищого (компаратив) та найвищого (суперлатив)
ступенів порівняння, на основі яких сформовано грамеми з відповідними
значеннями [Вихованець, Городенська, Загнітко 2017: 544].
Ступінь Проста (синтетична) Складена (аналітична) Примітки
форма: форма:
Вищий суфікси -ш(е), -іш(е): слова більш (менш) 1) творимо СП
(компаратив) глибоко – глибше, гостро – + вихідний прислівник: від різних
гостріше, гучно – гучніше, більш впевнено – менш основ: погано –
мудро – мудріше, впевнено, більш гірше;
чітко – чіткіше. досконало – менш гарно – краще;
Приголосні [г], [з] досконало, більш добре – ліпше;
чергуються із [ж]: приязно – менш приязно.
близько – ближче, дорого – 2) не можна
дорожче, низько – нижче, поєднувати
а суфікси -к-, -ок- перед синтетичну та
суфіксом -ш(е) усікаються: аналітичну
легко – легше, форми:
тонко – тонше, широко – більш довше
ширше.
Найвищий - най + проста форма найбільш, найменш не можна
(суперлатив) вищого ступеня + вихідний прислівник: поєднувати
прислівника: найбільш вдало – синтетичну
ближче – найближче, вище найменш вдало, форму
– найвище, голосніше – найбільш чемно – компаратива з
найголосніше. найменш чемо. аналітичною
Іноді суперлативи формою
вживаються з морфемами- суперлатива:
інтенсифікаторами найбільш
-як або -що: якнайшвидше, довше
щонайшвидше,
якнайбільше,
щонайбільше.

Прислівники вищого ступеня порівняння вживаються у двох

формах – синтетичній та аналітичній. Синтетична форма утворюється від
відповідних вихідних прислівників за допомогою суфіксів -ш(е), - іш(е): глибоко –
глибше, гостро – гостріше, гучно – гучніше, добре – добріше, мудро – мудріше, чітко
– чіткіше та ін. Приголосні [г], [з] чергуються із [ж]: близько – ближче, дорого –
дорожче, низько – нижче, а суфікси -к-, - ок- перед суфіксом -ш(е) усікаються: довго –
довше, легко – легше, тонко – тонше, швидко – швидше, широко – ширше, наприклад:
Швидше і швидше котилися хвилі, заливали все, розливалися ширше і помалу
заспокоювалися (Леся Українка); І стане жити легше, стане до серця ближчою весна
(І. Калинець); Дорога все глибше врізалась в ущелину (М. Олійник); Рідна мова в рідній
школі! Що бринить нам чарівніш? Що нам ближче, і миліш, І дорожче в час недолі?!
(О. Олесь).
Аналітичні компаративні прислівники утворюються за допомогою
поєднання морфем більш або менш та вихідного прислівника: більш
впевнено – менш впевнено, більш досконало – менш досконало, більш
приязно – менш приязно [Вихованець, Городенська, Загнітко 2017: 545].
Прислівники найвищого ступеня порівняння також мають синтетичну й
аналітичну форми. Синтетична форма утворюється за допомогою префікса -най, що

74
приєднується до компаратива: ближче – найближче, вище – найвище, голосніше –
найголосніше, дужче – найдужче, тепліше – найтепліше, тяжче – найтяжче,
яскравіше – найяскравіше. Наприклад: Та найдужче знав і любив оці кучугури штибу
на місці колишньої сортувальні (Г. Тютюнник); А найбільше старався-вислужувався
Митро Грабчак – свій, забродянський (М. Кравчук); Найцікавіше було ходити у степ
із пастухами (Р. Іваничук) (Є. Шморгун) [Там само].
Іноді суперлативи вживаються з морфемами-інтенсифікаторами -як або
-що: якнайшвидше, щонайшвидше, якнайбільше, щонайбільше,
якнайгірше, щонайгірше, якнайкраще, щонайкраще, наприклад: Коли всі пішли з
барака, він якнайтепліше закутався в свою заробітчанську одежину (М. Стельмах);
Кабінет був маленький, у ньому могло заразом вміститися щонайбільше шість
чоловік (М. Трублаїні); Уранці вирядилась [Маруся] щонайкраще: поплела коси...
(Г. Квітка-Основ’яненко) [Вихованець, Городенська, Загнітко 2017: 546].
Аналітична форма суперлатива утворюється за допомогою компонентів
найбільш, найменш, що приєднуються до неступеньованих прислівників: найбільш
вдало – найменш вдало, найбільш досконало – найменш досконало, найбільш чемно –
найменш чемно. Зауважимо, що аналітичні компаративи й суперлативи мають
порівняно незначне поширення в українській мові.
Отже, у сучасній українській мові типовою для вищого й найвищого ступенів
порівняння якісно-означальних прислівників є придієслівна позиція.

5. Проблема статусу предикативних і модальних прислівників у

мовознавстві. Поняття про модальність

Виокремлення інших розрядів прислівника за значенням – предикативних і

модальних – підтримується науковцями непослідовно і
неоднозначно.
Відомо, що вперше думку про предикативні прислівники як окрему
частину мови висловив у кінці 20-х років XX століття зарубіжний
мовознавець Л. Щерба. Він же і увів термін «категорія стану». В. Виноградов
обґрунтував статус цих слів як самостійної частини мови. Категорію стану визнали і
М. Поспелов, Є. Галкіна-Федорук, І. Милославський. У 60-70-ті роки XX ст. термін
«категорія стану» не вживався, його було замінено терміном «предикатив».
В українському мовознавсті думку про категорію стану як окрему частину мови
поділяють М. Жовтобрюх, В. Горпинич, М. Плющ. В. Горпинич використовує для
кваліфікації таких слів термін «станівник» [Горпинич 2004: 236].
Інакше потрактовують прислівники та невідмінювано-іменні слова зі значенням
стану І. Вихованець та К. Городенська. Вони їх визначають як аналітичні дієслова.
«Цей статус підтверджує семантика предикативних слів, властиві їм морфологічні
категорії, виконувана в реченні синтаксична функція, а також їхні семантико-
синтаксичні особливості» [Вихованець, Городенська, Загнітко 2017: 368].
Інша група мовознавців (А. Майборода, Л. Коломієць, І. Уздиган,
Н. Шкуратяна, С. Шевчук, В. Бойко, Л. Давиденко) предикативні прислівники, що
мають аналітичні форми часу та способу, розглядають
у межах прислівника [Бойко 2014: 135].
За слушним зауваженням І. Уздиган: «Тільки синтаксична функція, не
підкріплена класифікаційними ознаками іншої природи, зокрема морфологічними, не
створює достатніх підстав для виділення в системі повнозначних частин мови категорії
стану. Існує більше підстав уважати такі функціональні різновиди слів відповідно
предикативними прислівниками...» [СУЛМ, Грищенко 2002: 405].
Отож, предикативні прислівники передають різні стани (природи,
довкілля, психо-фізичний стан людини, значення можливості, необхідності), із

75
синтаксичного погляду виконують функцію головного члена,
співвідносного з присудком, в односкладному безособовому реченні.
Зазвичай предикативні прислівники об'єднують у декілька основних семантичних груп:
1) прислівники на позначення психо-емоційних станів людини (пригніченість,
страх, страждання, незадоволення, тривогу, сум, сором, жаль тощо): сумно, страшно,
смішно, радісно, соромно, холодно, принизливо, наприклад: Ользі стало соромно за
нього, – соромно, принизливо і тяжко (Олесь Гончар); Як холодно. Душа за вами
плаче (Л. Костенко); Жаль було прощатися з острівцем, на якому провели кілька
безтурботних днів (Є. Гуцало). Ця група прислівників виявилася найбільшою.
2) прислівники на позначення фізичного стану людини (це частіше стан здоров'я
– задовільний чи незадовільний, або стан, спровокований ситуативно): погано, гірко,
боляче, нестерпно, наприклад: Маші, видно,
аж жарко стало від цих слів; Сидіти їй було трудно, нестерпно (із творів Олеся
Гончара).
3) прислівники, що позначають інтелектуальні здібності людини:
ясно, цікаво, зрозуміло, дотепно: Семен знову приліг. Йому тепер все було ясно (Д.
Бедзик).
4) прислівники на позначення стану природи і навколишнього середовища
(довкілля): тихо, сиро, вітряно, тіняво, зелено, гомінко,
людно, наприклад: Потім усі гуртом пішли вподовж коси по бережечку, і так було
тут гарно, вільно, роздольно, що й сперечальники, нарешті, попримовкали; В хаті у
Мелани було як у віночку: тіняво, зелено, чисто; Дико, тихо, безлюдно серед кучугур
(із творів Олеся Гончара).
5) стан із модальним відтінком необхідності: потрібно, необхідно,
повинно, бажано, треба, варто, наприклад: Яке гірке, яке гірке вино! А
треба пити (Л. Костенко) [Бойко, Давиденко 2017: 191].

Ще з початку XVIII ст. мовознавці виділяли в окрему групу слова з модальним

відтінком у значенні.
У працях О. Востокова, О. Шахматова, В. Богородицького модальні слова, як
правило, розглядаються як прислівники. Пізніше було виявлено незвичність цих
прислівників – у реченні вони не пов’язані з іншими словами граматичним зв’язком.
Тому Д. Овсянико-Куликовський називав їх «вставними прислівниками».
Іншу позицію займав В. Виноградов. Він виділив модальні слова в окрему
групу поряд з частинами мови з тієї причини, що вони не можуть бути членами речення
і не пов’язуються з іншими словами в реченні, але виражають ставлення мовця до
об’єктивної дійсності і не лише до змісту, а й до форми висловлювання.
В. Горпинич використовує для кваліфікації модальних слів термін «модальник»
[Горпинич 2004: 243].
Поняття про модальність
Зміст усного чи писемного тексту так чи інакше стосується дійсності. Це
відношення змісту до дійсності називається модальністю, яка охоплює всю тканину
мовлення і виявляється в кожному висловлюванні.
Модальність є мовною універсалією і належить до числа основних категорій
мови. На думку В. Виноградова, вона притаманна всім європейським мовам.
Модальність (лат. modalis – модальний, modus – міра, спосіб) – це функційно-
семантична категорія, яка виражає відношення змісту висловлювання до дійсності і
мовця до змісту висловлювання [Горпинич 2004: 241].
Розрізняють об’єктивну модальність і суб’єктивну модальність.
Об’єктивна модальність – це обов’язкова ознака кожного висловлювання, одна
з категорій, яка формує предикативну одиницю – речення. Об’єктивна модальність
виражає відношення висловлювання до дійсності як реальне або нереальне (ірреальне):

76
Люди були щасливі (реальне відношення), наприклад: Хай люди будуть щасливі!; Люди
були б щасливі (ірреальне).
Суб’єктивна модальність – це факультативна ознака висловлювання, яка
вказує на ставлення мовця до змісту висловлювання.
Модальні прислівники відрізняються від інших прислівників тим,
«що вони не пов'язуються граматично і семантично з якимось із
членів речення, а слугують для виявлення ставлення мовця до змісту
всього речення» [Вихованець, Городенська, Загнітко 2017: 535]. Їх уживають для
надання окремому слову або всьому реченню модальних відтінків: ствердження /
заперечення, впевненості / невпевненості, можливості / неможливості, вірогідності /
невірогідності, упевненості / неупевненості, а також для вираження послідовності
розташування думок, подій, явищ (напевне, можливо, очевидно, дійсно, справедливо,
справді, видно, звичайно, звісно, безумовно, безсумнівно, по-перше, п-одруге, по-третє),
наприклад: На дівчину звертали увагу всі. По-перше, звісно, тому, що була тут
чужою, а по-друге, коси її полум'яніли вогнем осіннього золотистого листя (Є.
Гуцало).
Модальні прислівники виражають такі значення:
1) упевнененості, вірогідності, достовірності (безперечно, безумовно, справді,
зрозуміло, без сумніву, природно, правда, звичайно), наприклад: Іншим разом Хаєцький,
безперечно, зважив би на Маковейові просьби (О. Гончар);
2) невпевненості, імовірності (напевно, очевидно, либонь, певно, можливо,
може, мабуть), наприклад: Мабуть, неможливо знайти галузь знань, яка обійшлась би
без послуг математики (З журналу);
3) покликання на чиюсь думку (по-моєму, по-вашому, по-їхньому), наприклад:
По-моєму, тут потрібні не політологи, а політпатологи (Л.Костенко);
4) підбиття підсумку (отже, зрештою, нарешті, врешті-решт), наприклад:
Зрештою, він може піти в інший інститут ( Ю. Мушкетик);
5) логічне впорядкування компонентів повідомлення (по-перше, по-друге, до
речі, зокрема, наприклад, приміром), наприклад: Нарешті, курячи пилюгою, з’явилися
дві машини (М. Стельмах);
6) узагальнення спостережень мовця (взагалі, загалом, переважно), наприклад:
Та й узагалі, все і всі походять від України (Л.Костенко);
7) виділення протилежних думок (навпаки), наприклад: Хіба я пропоную вам
щось неприємне? Навпаки, … пропоную любити чоловіка, якого ненавидиш
(В.Винниченко) [Вихованець, Городенська, Загнітко 2017: 537-538].
Отже, модальні слова, хоч і не пов’язані з іншими членами речення, органічно
входять у синтаксичну структуру висловлення.
Висновки. Проблема частиномовного статусу прислівника і
досьогодні залишається актуальною. Функція вираження якісної або
кількісної ознаки дії, стану, іншої ознаки чи предмета є категорійною
для прислівника. У його межах виразно виокремлюють дві семантичні групи
прислівників – означальні (що виражають внутрішні ознаки
інших ознак) та обставинні (що позначають зовнішні обставини
перебігу дій або станів). Предикативні та модальні прислівники від
інших розрядів відрізняються специфікою синтаксичного функціювання. Предикативні
вживаються тільки в односкладних безособових
реченнях, а модальні із членами речення не пов'язані ні семантично,
ні граматично. Більшість прислівників – це вторинні (похідні) слова,
що виникли у процесі адвербіалізації іменних та дієслівних словоформ. Їх граматичні
категорії при цьому повністю нейтралізувались,
натомість виникли морфологічна периферійність і незмінність.

77
 СЛУЖБОВІ ЧАСТИНИ МОВИ
ПРИЙМЕННИК

План
1. Поняття про службові слова.
2. Прийменник як службова частина мови.
3. Структура первинних і вторинних прийменників.
4. Основні значення конструкцій з прийменниками. Класифікація прийм. за будовою.
Література
Базова
1. Безпояско О. К. Граматика української мови : Морфологія / О. К. Безпояско,
К. Г. Городенська, В. М. Русанівський. – К. : Либідь, 1993. – С. 274-310.
2. Вихованець І. Р. Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика
укр. мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська. – К. : унів. Вид-во «Пульсари», 2004. –
С. 328-357.
3. Горпинич В. О. Морфологія української мови : підручник для студентів вищих
навчальних закладів / Володимир Олександрович Горпинич. – К. : ВЦ «Академія»,
2004. – С. 251-286.
4. Сучасна українська літературна мова : підручник / [А. П. Грищенко,
Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.]. – К. : Вища шк., 2002. – С. 407-424.
5. Сучасна українська літературна мова : підручник / [М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко,
Н. Я. Грипас та ін.]. – К. : Вища шк., 2005. – С. 298-306.
Допоміжна
1. Волох О. Т. Сучасна українська літературна мова : Морфологія. Синтаксис /
О. Т. Волох, М. Т. Чемерисов, С. І. Чернов. – К. : Вища шк., 1989. – С. 169-175.
2. Плющ М. Я. Сучасна українська літературна мова : Зб. вправ : навч. посібник /
М. Я. Плющ, О. І. Леута, Н. П. Гальона. – К. : Вища шк., 2003. – С. 141-147.
3. Сучасна українська мова : підручник / [О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. 
Шевченко та ін.]. – К. : Либідь, 2005. – С. 246-262.
4. Ужченко В. Д. Сучасна українська мова : Зб. вправ і завдань : навч. посібник /
В. Д. Ужченко, Т. П. Терновська, Т. С. Маркотенко. – К. : Вища шк., 2006. – С. 141-146.
5. Шкуратяна Н. Г. Сучасна українська літературна мова : Модульний курс : навч.
посібник / Н. Г. Шкуратяна, С. В. Шевчук. – К. : Вища шк., 2007. – С. 568-577.
6. Ющук І. П. Українська мова : підручник / Іван Пилипович Ющук. – К. : Либідь,
2006. – С. 419-432.
Повнозначні слова протиставляються службовим. Виявлення суттєвих ознак цього
протиставлення в лінгвістиці ще не завершилося, воно продовжується.
На думку П.Ф.Фортунатова, Л.В. Щерби межа між повнозначними і службовим словами
дуже розмита. Так, І.Г. Милославський зазначав, що ті слова, які є членами речення і потенційно
можуть бути вжиті самостійно як слова-речення, формують самостійні частини мови. Слова
позбавлені цих двох можливостей, залежать до службових частин мови. 0тже, здатнісгь чи
нездатність слова бути членом речення або стати реченням і є диференціальними ознаками
самостійних і службових слів.
Традиційна граматика виходить з того, що службові слова позбавлені номінативної
функції, тобто не мають лексичного значення.
Проте деякі мовознавці стверджують наявність лексичного значення у службових словах.
Зокрема, І.К. Кучеренко зазначає, що прийменники та сполучники мають лексичне значення,

78
узагальнене часом важко вловлюване з першого погляду. На думку В.В. Виноградова службові
слова не мають самостійної номінативної функції. Вони відносяться до дійсності тільки через
посередництво і при посередництві слів-назв.
У сучасному мовознавстві погляди В.В. Виноградова розвинув В.Г.Гак, який наголошує,
що службові слова не виконують самостійної номінативної функції, не мають фонетичної і
граматичної самостійності, вказують на явища позамовної дійсності, лише вживаючись з
самостійними словами. Отже, службові слова виконують номінативну функцію, але не
самостійно /як повнозначні/, а спільно з повнозначними.
Словник української мови /в 11 томах/ фіксує 40 лексичних значень прийменника на, 34-
прийменника в.Таким чином, службові слова мають лексичне значення, але не самостійне.
Службові слова мають і граматичне значення, але воно також не самостійне, нє відокремлене від
лексичного, як у повнозначних словах, а з'єднане з лексичним значенням службового слова і з
граматичним значенням повнозначного слова.
Враховуючи несамостійний характер функцій службових слів, особ-ливості семантики,
В.В.Виноградов відніс їх не до частин мови, а до часток мовлення, як і поставив між частинами
мови і нечастинами /вигуками/. За межі частин мови службові слова виносить К.Г.Городенська,
оскільки вони не мають лексичного значення, номінативної функції і граматичного значення.
Вона відносить їх до морфем /це одноморфемні, неподільні слова/. Традиційна граматика
розглядає службові слова як службові частини мови.
За особливостями семантичних і синтаксичних ознак усі службові слова поділяються на
ПРИЙМЕННИКИ, СПОЛУЧНИКИ, ЧАСТКИ.
Обсяг поняття "службові слова" був різним. Так, Ф.І Буслаєв, до них відносив
займенники, числівники, прийменники, сполучники, допоміжні дієслова; О.М.Пєшковський–
прийменники, сполучники; Л.В.Щерба дієслівні зв'язки БУТИ, ЯВЛЯТИСЯ, прийменники,
сполучники, сполучні слова; Виноградов В.В. і автори академічної граматики-частки,
прийменники і сполучники. Позиція Виноградова В.В. знайшла відображення і в шкільній
граматиці.
СПІЛЬНІ РИСИ СЛУЖБОВИХ СЛІВ:
1/ несамостійність номінативної функції /беруть участь у номінації ознак, властивостей
не самостійно, а спільно з повнозначними словами; 2/ несамостійність граматичного значення
/прийменники разом з іменниками виражають граматичне значення відмінка; 3/ несамостійність
синтаксичної функції бути членом речення; 4/ морфемна неподільність/становлять цілісні корені/.
ПРИЙМЕННИК
Прийменником називається службова частина мови яка виражає синтаксичні відношення
між повнозначними словами.
У мовознавстві сформувалися три основні підходи до визначення статусу прийменника.
Найбільш поширена традиційна точка зору полягає в тому, що прийменник – це службове слово,
включене до загального ряду частин мови /службових, повнозначних/. Але існує і такий підхід,
як визначення прийменника особливою морфемою. Концепцію морфемної природи прийменника
теоретично обгрунтував Єжі Курилович, а поглибив, розбудував і послідовно застосував на
матеріалі прийменникової системи сучасної української мови І.Р. Вихованець
Ще в українському мовознавстві відома спроба витлумачити прийменник як слово з
лексичним значенням. Автором цієї концепції є І.К. Кучеренко, який вважає прийменники
прислівниками узагальненого значення, зазначаючи, що прийменники мають лексичне значення
узагальнене.
Така розбіжність в поглядах пояснюється тим, що в семантичному відношенні
прийменники не однорідні: одні з них, що зберігають зв’язок з повнозначними словами, від яких
вони утворилися, виразно виявляють лексичне значення /коло, через, після/, в інших воно надто
абстрактне і зливається з граматичним, що перетворює його в майже формальний морфологічний
показник синтаксичного зв'язку /з, в, до, про/.
На думку мовознавців, прийменники і префікси мають спільне походження. У ході

79
розвитку мови прийменники відокремились від іменників та їх еквівалентів через те, що перед
цими частинам мови почали вживатися означення. Ще й зараз більшість префіксів мають свої
відповідники серед прийменників, що також підтверджує факт їх спільного походження.
СТРУКТУРА ПЕРВИННИХ І ВТОРИННИХ ПРИЙМЕННИКІВ.
За походженням прийменники неоднорідні і поділяються на первинні /непохідні/ і
вторинні /похідні/.
Традиційно первинними вважають прості, непохідні від інших слів прийменники, а
вторинними - похідні від повнозначних слів. Але точно поділити прийменники за цим критерієм
не можна, тому що їх етимологічні характеристики не завжди збігаються. Деякі з них, зокрема
КРІМ, КРІЗЬ, РАДИ, ЗАВДЯКИ деетимологізувалися, тобто в сучасній українській мові зникли
слова, від яких вони утворилися, внаслідок чого і стали сприйматися як непохідні. Більшість
підручників розглядають їх як похідні. Деякі вчені пропонують здійснювати поділ прийменників
на первинні і вторинні з синхронічного погляду, тобто ті прийменники, що не мають у сучасній
мові співвідносних повнозначних слів і виступають у позиції та з семантикою прийменника слід
віднести до первинних, а ті, що мають співвідносні омонімічні, повнозначні слова-до вторинних.
Крім основної диференціальної ознаки, а саме відсутності співвідносності з повнозначним
словом, первинні прийменники мають інші відмінні ознаки, а саме: одно складність,
одноморфемність, а двоскладність якщо зустрічається, то зумовлена здебільшого фонетичним
варіаціям основного варіанта; широка полісемія та більша значеннєва абстрактність, порівняно з
вторинними. До групи первинних відносяться також і ті, що утворюються поєднанням двох або
трьох первинних з генетичного боку, але не розкладних у граматичній системі мови без втрати їх
семантико- граматичної функції прийменників: ЗАДЛЯ, 3-П0МІЖ.
Вторинні прийменники в сучасній українській мові співвідносяться з аналітичним та
морфологізованими прислівниками. З формального боку вони не однорідні і об’єднуються в
кілька груп: 1/ прийменники, співвідносні з морфологізованими прислівниками НИЗЬКО,
НАВКОЛО; 2/ прийменники, співвідносні з безприйменниково-відмінковими формами
іменників, що перейшли в прислівники:КІНЕЦЬ, КРАЙ, КРУГ, ШЛЯХОМ, ЦІНОЮ,
ПРОТЯГОМ; 3/ прийменники, співвідносні з прийменниково-відмінковими формами імен-
ників,що перейшли в прислівники: В ІМ’Я,3 БОКУ, З МЕТОЮ, ПО ЛІНІЇ, У МІРУ, НА ЧОЛІ, НА
ЧЕСТЬ, У ПЛАН І, У СПРАВАХ, З НАГОДИ; 4/ прийменники, співвідносні з адвербіалізованими
дієприслівниковими формами: ВКЛЮЧАЮЧИ/ВИХОДЯЧИ З, ЗВАЖАЮЧИ НА,
НЕЗВАЖАЮЧИ НА; 5/ прийменники, утворені з морфологізованих прислівників і первинних
прийменників: БЛИЗЬКО ВІД, НА ВІДМІНУ ВІД, ЗГІДНО 3| ВСЛІД ЗА, ПАРАЛЕЛЬНО З,У
ЗВ'ЯЗКУ 3, 3 ОГЛЯДУ НА.
Первинні прийменники багатозначні, а вторинні – здебільшого однозначні.
ОСНОВНІ ЗНАЧЕННЯ КОНСТРУКЦІЙ З ПРИЙМЕННИКАМИ.
Сполучаючись з іменником в тій чи іншій відмінковій формі, прийменники
характеризують певне коло смислових відношень.
Виділяють три основні семантичні типи прийменників:
-просторові; -темпоральні; -логічні.
ПРОСТОРОВІ прийменники передають безпосереднє місце перебування чи пересування
предмета щодо просторового орієнтира. У сучасній українській мові їх нараховують понад 130:
біля, близько, всередині, край, довкруг, з-межи та ін.
У складі цього типу виділяються підтипи, що означають: МІСЦЕ /зверху , ліворуч, біля/,
НАПРЯМОК /назад, слідом за, у напрямку/, ПРОСТІР /довкола, кругом, перед/, МІСЦЕ
ЗНАХОДЖЕННЯ /навпроти, під, нижче/, ШЛЯХ РУХУ /через, попід, слідом за/, ВИСХІДНИЙ
ПУНКТ /починаючи від, з, з-під/, КІНЦЕВИЙ ПУНКТ /край, кінець/, ВІДСТАНЬ /недалеко від,
поблизу/, ПРОМІЖОК /посередині, між/.
ТЕМПОРАЛЬНІ /часові/ прийменники передають значення проміжку часу, заповненого
явищем /у, в/, тривалості в часі /протягом, у міру, у процесі/, одночасності /одночасно з, під час/,
різночасності /через, біля, близько/, часову попередність /раніше, напередодні, перед, до/, часову
80
наступність /пізніше, після, вслід, за/, початок /починаючи з, від, до/, кінець /наприкінці, по/
ЛОГІЧНІ прийменники виражають такі різновиди логічного зв'язку між явищами: це
відношення причини /за, з, від, через, перед/, мети /для, на, на знак, у справах/, умови /у, з, без, у
випадку, за умови/, допустові /всупереч, наперекір, незалежно від/.

За БУДОВОЮ прийменники поділяються на ПРОСТІ, СКЛАДНІ, СКЛАДЕНІ.

До ПРОСТИХ належать первини: у, в, на, до, за, серед, перед.
До СКЛАДНИХ належать прийменники, утворені поєднанням двох або кількох простих:
з-за, попід, з-під, понад, із-за.
СКЛАДЕНІ прийменники частіше розвиваються з одного або двох прийменників та
іменників з прийменником або з прислівника з прийменником: в справі, в галузі, незалежно від,
одночасно з.

СПОЛУЧНИК
План
1. Загальне поняття про, сполучник.
2. Поділ сполучників за структурою і способом уживання.
3. Сполучники сурядності й підрядності.
4. Сполучники і сполучні слова.

1. СПОЛУЧНИКОМ називається службова частина мови, за допомогою якої

поєднуються члени речення та окремі речення. Наприклад: Усе в чеканні: спілі краплі рос, 3емля і
місяць, вишні і тополі /Б.Олійник/; Дніпро спокійно шумить і реве і хвиля берег миє; Я не такий,
щоб зрадити людину /Леся Українка/.
Сполучники, як і прийменники, не мають самостійно вираженого лексичного значення.
Особливість їх як службових слів полягає в тому, що вони виражають смислові відношення між
однорідними членами речення, а також між частинами складного речення, тоді як прийменники
разом з відмінковими формами іменних частин мови виражають смислові відношення між
неоднорідними членами речення.

2. За своєю будовою, або морфологічним складом, сполучники поділяються на ПРОСТІ,

СКЛАДНІ, СКЛАДЕНІ.
ПРОСТІ, або НЕПОХІДНІ, сполучники не діляться на складові частини, вони
здебільшого складаються з однієї фонеми або одного складу: А, БО, ТА, І, Й, ЧИ, АЛЕ. Проте
серед простих сполучників є й похідні, що походять з дієслова /хоч, мов/, займенника /що/, частки
/аж/ тощо.
СКЛАДНІ сполучники належать до похідних, вони утворилися з інших частин мови
внаслідок поєднання в одному слові прислівника і займенника, прислівника і частки, займенника і
прийменника або частки, простого сполучника і частки або іншого сполучника та однієї частки з
іншою: ЯКЩО, ЯКБИ, ТАКОЖ, ПРОТЕ, ЗАТЕ, ТЕЖ, ЩОБ, АБО, НІБИ.
СКЛАДЕНІ сполучники складаються з кількох слів – двох, трьох, а зрідка й чотирьох:
ТОМУ ЩО, ЧЕРЕЗ ТЕ ЩО, ДЛЯ ТОГО ЩОБ, НЕЗВАЖАЮЧИ НА ТЕ ЩО, В МІРУ ТОГО ЯК.
Найдавніші з усіх цих сполучників – прості. У сприйманні вони не пов'язуються з тими
словами, з яких вони склалися. Напр., сполучник АЛЕ, очевидно, склався з А та частки ЛЕ;
сполучник АБО - з двох сполучників А і БО.
Складні сполучники утворилися пізніше. Нарешті, складені сполучники з'явилися ще
пізніше у зв'язку розвитком складних речень; вони продовжують поповнювати розряд
сполучників і нині, різноманітність їх значення весь час збільшується.
За способом вживання сполучники поділяються на ОДИНИЧНІ, ПОВТОРЮВАНІ і
ПАРНІ.
81
 ОДИНИЧНІ сполучники не повторюються при однорідних членах речення та при
простих реченнях у складному: Стоять високі сокорини і де-не-де осики, а по низах озер -
очерети, дуже високі і густі /О.Довженко/; Над плесом схилялися маки багряні, І хвилями бралась
пшениця густа /А.М'ястківський/.
ПОВТОРЮВАНІ сполучники вживаються при кожному однорідному члені речення або
при кожному простому реченні в складному: У нас і долі, і круті дороги переплелись, як жилаве
коріння /Дм. Луценко/; Тільки в слові ніколи не вмира краса, бо мова – плоть живого
духу, бо мова – мислі вічна плоть /Є.Гупало/.
До ПАРНИХ належать такі складені сполучники, одна частина яких вжита перед одним
членом речення або простим реченням у складному, а друга частина – перед іншим: ЯК – ТАК,
ЯКЩО – ТО, НЕ ТІЛЬКИ – АЛЕ Й. Напр.: Як у травні гукнеш, так тобі і відгукнеться під
зиму /Нар.тв./; Якби не зима, то літо було б довше /Нар.тв./.

3. Залежно від виконуваних синтаксичних функцій сполучники поділяються на

СУРЯДНІ і ПІДРЯДНІ.
СУРЯДНІ сполучники поєднують рівноправні синтаксичні одиниці – однорідні члени
речення і окремі речення Напр.: Я хочу правді бути вірним сином і ворогом одвічним злу
/В.Симоненко/; Нас оточує прекрасне життя, і кожна його деталь повинна нас цікавити
/Я.Галан/.
СУРЯДНІ сполучники за своїм синтаксичний значенням поділяються на ЄДНАЛЬНІ,
ПРОТИСТАВНІ і РОЗДІЛОВІ.
К.Г. Городенська виділяє ще ГРАДАЦІЙНІ (а й, а ще, а навіть, а до того ж, та ще й, не
тільки... а навіть тощо, наприклад: Ястшембський пустив її, ще й гроші заплатив вперед (І. Н-
Левицький); та ПРИЄДНУВАЛЬНІ (і(й), та та й, а також тощо).
До ЄДНАЛЬНИХ належать сполучники І, Й, ТА, ТАКОЖ, НЕ ТІЛЬКИ - А Й, І - І, НІ –
НІ. Вони, як про це свідчить їх назва, виражають єднальні відношення між реченнями або їх
членами. Напр.: Запахла осінь в'ялим тютюном, та яблуками, та тонким туманом, і свіжі
айстри під піском рум'яним зоріють за одчиненим вікном /М.РИЛЬСЬКИЙ/.
За своїм вживанням серед єднальних сполучників є сполучники одиничні
/неповторювані/ – І, Й, ТА, ТАКОЖ; повторювані – І – І,НІ-НІ, АНІ-АНІ; парні - НЕ ТІЛЬКИ -
АЛЕ Й, НЕ ТІЛЬКИ - А Й. Наприклад: Надворі смеркало і сутеніло /І.Нечуи-Левицький/; І літо
минуло, осінь приспіла і листям пожовклим всі стежки покрила /Л.Глібов./.
Повторюваний сполучник НІ-НІ вживається в значенні І в заперечних реченнях: Я не
складав тобі ні гімнів, ні поем /М.Зеров/. Парний сполучник: Не тільки пісні про те, як "синиця
десь жила", а й пісні про народні страждання цікавили Пушкіна /М.Рильський/.
До ПРОТИСТАВНИХ належать сполучники А, АЛЕ, ТА /в значенні АЛЕ/, ПРОТЕ,
ЗАТЕ, ОДНАК, ТІЛЬКИ та ін. Вони, поєднуючи речення чи їх члени, одночасно виражають
протиставне значення одного поєднуваного компонента іншому. Напр.: Праця чоловіка годує, а
лінь марнує /Нар.тв./; Хороша в зірок мова, багата і ясна, та тільки невідома, філологам вона
/Леся Українка/; Зустріч була не організована, трохи безладна, зате шумна й радісна
/Ю.Вовкопляс/.
До РОЗДІЛОШХ належать сполучники АБО, ЧИ, ХОЧ, ТО, АБО-АБО, ЧИ-ЧИ, ХОЧ-
ХОЧ, НЕ ТО - НЕ ТО, ЧИ ТО - ЧИ ТО, ТО - ТО. Вони, крім поєднання синтаксичних одиниць,
вказують також на несумісність предметів, дій, ознак, що називаються поєднуваними словами чи
реченнями, або на часову послідовність їх вияву. Напр.: Київ люблять навіть ті, хто тільки
читав про нього або слухав розповіді /В.Збанацьккя/; А в серденьку твоєму цвіт весняний, то
білий, то рожевий, то червоний віночком зацвіте /Леся Українка/; Не то був приголомшений, не
то просто з несподіванки зомлів /Ю.Смолич/.

82
 ПІДРЯДНІ сполучники поєднують нерівноправні частини складнопідрядних речень і
виражають причинові, умовні, часові, порівняльні, допустові та інші відношення. До них
належать такі сполучники: БО, ТОМУ, ТОМУ ЩО, ХОЧ, ЯКЩО, ЧЕРЕЗ ТЕ ЩО, ДОКИ, ПОКИ,
ЩОБ, АБИ, МОВ, З ТИХ ПІР ЯК та ін. Наприклад: Лукія такої думки, що розумну дитину
достаток не зіпсує, навіть мотоцикл синові купила, хай катається, аби тільки вчився добре
/О.Гончар/.
Сполучники підрядності теж поділяються на групи залежно від того, які синтаксичні
відношення між головним і підрядним реченням вони виражають:
- причинові: БО, ТОМУ ЩО, ЧЕРЕЗ ТЕ ЩО, У ЗВ'ЯЗКУ З ТИМ ЩО: Люблю людей
землі своєї, бо й я землі своєї син /В.Сосюра/; Вона плаче, тому що їй важко, і вона страждає
/О.Довженко/;
- мети: ЩОБ, ЩОБИ, ДЛЯ ТОГО ЩОБ, З ТИМ ЩОБ, КОЛИ Б, АБИ: А щоб кінні як-
небудь поховать, я хочу банку розказати /Л.Глібов/;
- часові: КОЛИ, ЛЕДВЕ, ЩОЙНО, СКОРО, ТІЛЬКИ-НО, З ТОГО ЧАСУ ЯК, ВІДКОЛИ,
ЯК, ПІСЛЯ ТОГО ЯК, АЖ ПОКИ: Як тільки весна вступала в свої права, Маланка вибігала в
поле, милувалась землею /М. Коцюб./;
- порівняльні; МОВ, НЕМОВ, МОВБИ, НАЧЕ, ЯК, НІБИ, НІБИТО, ЩО, НЕНАЧЕ,
МОВБИТО, НЕМОВБИТО, НЕНАЧЕБТО: Вишні цвіли так рясно, неначе вкрив їх пухнастий сніг
/Ю.Яновськия/; Міст обваливсь, потонув, як тонуть у штормах десь кораблі /О.Гончар/;
- умовні: ЯК, ЯКЩО, КОЛИ Б, РАЗ, АБИ: Як батьків покинеш, то і сам загинеш
/Нар.тв./; Коли б знав чоловік, що доля готує йому через якийсь проміжок часу, тоді б десятою
дорогою обминав непевні стежки /И.Стельмах/;
- допустові: ХОЧ , ХОЧА, ХАЙ, НЕХАЙ, НЕЗВАЖАЮЧИ НА ТЕ ЩО, ДАРМА ЩО,
ХОЧ, АЛЕ, ХАЙ /НЕХАЙ/...АЛЕ /ТА, ТАК/, ХОЧА...ОДНАК /ЗАТЕ/; Хоч нікому Тоня не
потурає, всякого вміє приструнчити, і все ж, незважаючи на це, малюки чомусь линуть до неї
найбільше /О.Гончар/;
- наслідку: ТАК ЩО: Листя горобини з зеленого стало жовтим, а подекуди й червовим,
так що його важко бую відрізнити від ягід;
- означальні: ЩО, ЯКИЙ, ЧИЙ, КОТРИЙ, НІБИ, МОВ, НАЧЕ та ін.: Потреба краси, що
жила в душі Антона, викликала у нього потребу скрізь шукати її, але дійсність давала мало /М.
Коцюбинський/; Цегляний клуб, до якого з самого рання зводили людей, почало теж підтоплюва-
ти /О.Гончар/;
- з’ясувально-об’єктні: ЩО, ЩОБ, ЧИ, НЕМОВ, НАЧЕ, ЯК: Тим часом пан поїхав до
міста й пожалівся, ніби Джеря бунтує громаду /І.Нечуй-Левицький/.
Деякі Із сполучників багатозначні /ЩО, ЩОБ/. Наприклад, сполучником ЩО може

приєднуватися до головного підрядне речення з'ясувальне /Не раз мені здається, що я прожив

тисячу років /Д.Павличко/, означальне /Гора була така, що з неї спускалися цілий день/, способу

дії /Кричали так, що чути було далеко/.

Серед підрядних сполучників виділяються парні, одна частина їх входить до головного

речення, друга – до підрядного: ЯКЩО-ТО, ЯК-ТО, КОЛИ-ТО, ДЛЯ ТОГО-ЩОБ та ін. Напр.: Як
батька покинеш, то й сам загинеш /Нар.тв./; У природі ніч існує для того, щоб у тиші росло усяке
зілля і відпочивала людина /М.Стельмах/,

4. Різні смислові відношення між структурними частинами складнопідрядних речень,

крім сполучників, виражають повнозначні слова, які одночасно виконують роль і членів речення.
Вони називаються СПОЛУЧНИМИ СЛОВАМИ. У ролі сполучних слів виступають відносні
займенники /хто, що, який, чий, котрий, скільки/ та прислівники займенникового походження

83
/де, коли, як, куди/. Напр.: Коли на боці людини правда, їй нічого не страшно /В. Дрозд/; Хто не
робить, той не їсть /Нар. тв./; Сумую знов за невідомим, що завжди манить далиною.../П.Воронь-
ко/.
Як сполучники, так і сполучні слова можуть виражати не одне, а різні смислові
відношення між структурними частинами складнопідрядних речень. Наприклад, сполучні слова
ЯК і КОЛИ виражають часові й умовні відношення. Пор.: Коди Настя вступила в його хату, в хаті
стало тихо та весело /М.Коцюбинський/; Коли потрібно, так зробимо; Коли я під ногами знайду
хоч листочок, я до серця його приголублю /Леся Українка/.
Слова ЩО, КОЛИ, ЯК у сучасній українській мові виступають в одних реченнях у
функції сполучників /Я сказав, що захопився книжкою/, а в інших – у функції сполучних слів
/Пахне хлібом земля, що дала мені сонне і крила /Д.Павличко/.
Істотна відмінність між сполучниками і сполучними словами полягає в тому, що
сполучник – це не повнозначна частина мови, а в ролі сполучних слів виступають повнозначні
частини мови /займенники і прислівники/. Тому сполучні слова як повнозначні частини мови крім
своєї "сполучникової" функції виступають ще і як члени підрядного речення. При цьому відносні
займенники – сполучні слова виступають у функціях підмета, додатка, означення. Напр.: Через
лісові хащі видніється дорога, яка веде на Нестерівку /Ю.Збанацький/; Щасливий той, кому пером
дано небачене у звичному відкрити /Д. Павличко/.
Сполучні слова – прислівники у підрядних реченнях виступають лише у функції
обставин: ДЕ, КУДИ, ЗВІДКИ – обставини місця; КОЛИ – обставина часу; ЯК – обставина
способу дії. Напр.: І де ми не пройшли, нас радо зустрічали /В.Сосюра/; Коди копають картоплю,
ключ угорі журавлиний рідною мовою кличе у невідомі краї /М.Рильський/.
Щоб розрізнити сполучники і сполучні слова, можна використати такі прийоми:
1. Коли ЩО піддається заміні на виразно займенникове ЯКИЙ /ЯКА, ЯКЕ/, то
це – сполучне слово. Н-д: Ми працю любимо, що в творчість перейшла /М.Рильський/ ЩО можна
замінити словом ЯКА, отже, це – сполучне слово, підмет у підрядному реченні. А в реченні: Всі
побачили, що справа виходить - що - сполучник.
2. Сполучне слово ЩО може бути наголошене, тоді як на сполучник ЩО
логічний наголос ніколи не падає. Пор: Я знаю, ЩО ви зробите / тобто ЩО САМЕ ви зробите/; Я
знаю, що ви ЗРОБИТЕ /тобто не залишитеся бездіяльними/.
3. Слово ЯК – це сполучник, коли воно приєднує до головного речення
підрядне речення часу, умови, порівняльне, способу дії. Напр.: Як ти підносиш на руках дитя,
світлішають думки і почуття /Д.Пав личко/; Мій час пливе собі так тихо-тихо, як по ставку пливе
листок сухий /Леся Українка/;
І тільки у складі підрядних речень з'ясувальних ЯК завжди сполучне слово. Наприклад: Розкажи,
як за горою сонечко сідає /Т.Шевченко/.
4. ДЕ, КУДИ, ЗВІДКИ завжди сполучні слова; КОЛИ сполучне слово в
складнопідрядних реченнях з підрядними з'ясувальними й означальними; у конструкціях з
підрядними часу, умови КОЛИ – сполучник. Н-д: Де кров текла козацькая, трава зеленіє
/Т.Шевченко/ Куди б тебе не закинула доля, всюди будь насамперед людиною /О.Гончар/;
Люблю, коли хвилі, шумують, лишаючи слід /В.Сосюра/ – КОЛИ сполучне слово. Коли вогонь
розгорявся ясніше, навколо багаття вимальовувалися постаті людей /Г.Тютюнник/ – КОЛИ
сполучник.

ЧАСТКА
План
1. Загальне поняття про частки. Морфологічні, структурні та синтаксичні
особливості.
2. Класифікація часток.

84
 Частки – це службові слова, які надають реченням, словосполученням та окремим словам
семантичних, емоційно-експресивних та модальних відтінків та служать засобом творення
слів і форм слів.

Мовознавці мають різні погляди щодо поняття частки.

Так, Сидоров В. М., Вихованець І. Р. виводять частку за межі службових слів, надаючи їм
статусу не слова, а морфеми.
Традиційне мовознавство розглядає частку як окремий різновид службових частин мови із
зв’язковою функцією.
Морфологічні ознаки часток:
1) не мають системи словозміни;
2) частка сформувалася на базі інших частин мови (самостійних і службових);
3) окремі частки є засобом творення морфологічних форм наказового способу дієслів
(хай, нехай), умовного способу дієслів (би, б);
4) деякі частки переростають в префікси (не, ні, будь, казна, хтозна, чи, ані, аби-
ніхто, небога, казна-що, чимало, абище) та суфікси (ся, небудь, бо, но, то, таки – взутися,
куди-небудь, скажи-но, все-таки);
5) частки, як слова протиставляються морфемам, як частинам слова;
6) частка протиставляється як самостійним, так і службовим частинам мови;
частки можуть змінювати категорійне значення і переходити в розряд інших частин
мови – найчастіше в клас сполучників (частки і, й, та, хоч; сполучники і, й, та, хоч ).
Частка: Так я і знав. Так він тобі і скаже.
Синтаксичні властивості часток:
1) частки не бувають самостійними членами речення, але вони входять до складу
членів речення сумісно з самостійними словами (Тільки вітер гуде в проводах.);
2) окремі частки виконують функцію слів-речень в певних синтаксичних позиціях (ну,
невже, еге, атож, добре, так): Та ну!
3) Частка семантично поєднує у висловлюванні різнозначні члени речення: Я ж тобі
казала щиро (Пісня) – частка ж поєднує підмет я з додатком тобі.
4) Надає всьому реченню або окремим його членам додаткового значення: Не щебече
соловейко в лузі над водою (Шевченко).
Відносно слова, з яким вони поєднуються, частки можуть перебувати як в
препозиції, так і в постпозиціїї, а також можуть відділятися від цього слова кількома
словами.
Частки відрізняються від модальних слів та вигуків, які більш самостійні з лексичного
боку. Модальні слова виражають суб’єктно-об’єктне ставлення того, хто говорить до
висловлюваного, а частка надає додаткового відтінку реченню, словосполученню чи окремому
слову.
Класифікації часток
Класифікуються частки за різними ознаками. Так, за структурними особливостями,
тобто за місцем і роллю у мовних одиницях, частки поділяються на фразові (модальні і
відтінкові), формотвірні, словотвірні.
1) Фразові частки:
 виражають ставлення мовця до змісту сказаного;
 надають слову певного відтінку.
а) Фразові частки (модальні), які виражають ставлення мовця до сказаного,
вживаються для оформлення різних типів речень.
Серед фразових модальних часток виділяють:
 стверджувальні: так, авжеж, аякже, атож, еге ж;
 заперечні: не, ні;
 питальні: чи, невже, хіба, де, чому, як і под. ;

85
  спонукальні: давай, бодай, ну.
 б) Серед фразових часток (відтінкових), які надають слову певного смислу або
емоційного відтінку, розрізняють:
 вказівні : то (ото), це (оце), от, ось (осьде), он (онде), оно.
 уточнювальні : якраз, справді, точно, рівно, власне, майже, десь, трохи не,
мало не, ледве не, ніби, мов, немовби, наче;
 видільні: саме, лише, тільки, навіть, аж, вже й, і, собі, -таки, -то і под.
2)  Словотвірні частки служать для утворення займенників і прислівників,
виконуючи роль префіксів і постфіксів: аби -, де-, -сь, казна-, хтозна - , ні-, не-, що -, будь -,
небудь-: абищо, деякий, казна-скільки, хтозна-чому, будь-що, ніде, коли-небудь, хтось,
вчитися, котрий-небудь.
3) Формотвірні частки є засобом утворення різних форм дієслова: умовного способу
– би (б ) форм наказового способу – хай (нехай) і форм стану (пасивного і активного) – ся.

ВИГУКИ
План
1. Загальна характеристика вигуків як частини мови.
2. Граматичні особливості вигуків.
3. Морфологічні ознаки.
4. Розряди вигуків (інтер'єктивів).
5. Інтер'єктивація

Загальна характеристика вигуків як частини мови

Вигуки, або інтер'єктиви — служать для вираження емоційно-вольових реакцій,
звукових уявлень мовців про навколишню дійсність.

Усталений погляд на вигук як частину мови ще не сформувався. У старій лінгвістичній

традиції вигук розглядали як окрики (К.Аксаков), словами, що знаходяться за межами
частин мови (О.Пєшковський, Ф.Буслаєв), визнавали частиною мови, але відокремленою
від сам. і служб.(П.Фортунатов, О.Шахматов, А.Грищенко, Л.Мацько). Сучасні
мовознавці (А.Уфімцева, І.Вихованець) розглядають їх як реченнєві дейктичні одиниці, що
перебувають на переферії речення в сфері лише мовлення.
Вигуки не належать ні до повнозначних, ні до службових слів. На відміну від
повнозначних слів вигуки не мають номінативної функції, на відміну від службових — не
виконують граматичної функції зв'язку. Відповідний клас слів об'єднує у своєму складі
одиниці типу: агов! ох! бр! гайда! мг! гей! геть! е-е!- ех! о! ого! тс! тю! тьху, у! ух! фе! ха-
ха! цить! марш! брись! вйо! по! тпру! спасибі! будь ласка! бух! гуп-еуп! дзінь-дзінь! ку-ку!
трінь-трень! фіть-фіть! фу-р-р! ш.,.ш.
Лексичний склад вигуків досить широкий. Крім одиниць з емоційною і спонукальною
функцією, до цього класу належать слова прикликання та відгону тварин, спеціалізовані
команди, усталені одиниці мовленнєвого етикету, звуконаслідування. Термін і н т е р ' є к т и в и
як спільна назва об'єднує вигуки, звуконаслідування та інші розряди слів, що виражають
емоційно-вольові реакції на навколишню дійсність поза морфологічними категоріями.
Граматичні особливості вигуків:
1) емоційно наснажують речення;
2) можуть виконувати функцію самостійного висловлювання: Прощай!Б раво!
3) завжди стоять на початку речення: Ой лихо! Що, коли вийде ворог?
Морфологічні ознаки:
1) відсутність системи словозміни, що зближує вигуки з прийменниками, сполучниками,
частками;
2) наявність вигукової інтонації, що протиставляє вигук іншим частинам мови;

86
 3) співвіднесеність вигуків з іншими частинами мови: з іменниками (горе! Боже! Лихо!), з
дієсловами (Прощай! Диви! Глянь! Геть!), з займенниками (Це! Оце! Воно! Отаке!), з
прислівниками (Як! Так! Раз! Браво!);
4) здатність утворювати відвигукові деривати (охати, хукати, ахання).

Розряди вигуків (інтер'єктивів)

Інтер'єктиви поділяються на два основні розряди: вигуки (виражають емоційно-
вольові реакції мовців) і звуконаслідування (виражають умовну імітацію звуків реальної
дійсності засобами мови).
У складі вигуків виділяються такі часткові розряди:
1. Е м о ц і й н і вигуки — одиниці, що виражають емоційне ставлення мовців до
певних об'єктів чи явищ, переживання, в яких відображається стійке і узагальнене ставлення
до об'єктів і явищ (почуття). У вигуках знаходить вираження таке емоційно-чуттєве
відображення дійсності, яке усвідомлюється, але не відокремлюється від і незалежне від
нього.
За обсягом і рухливістю семантики первинні емоційні вигуки поділяються на дві
групи:
а) багатозначні, з широким емоційним діапазоном захоплення, урочистості, болю,
розпачу, здивування, несподіванки тощо: а!, о!, є!, ай!, ах!, ой!, ох! та їх фонетичніваріанти,
наприклад: О, тоді ясні дні оживлять твою путь... Юних днів, днів весни не забудь, не
забудь(1. Франко); Хтось гладив ниви, все гладив ниви, ходив у гніві і сіяв співи: «О,
дайте грому, о, дайте зливи!» (П. Тичина);
б) однозначні, що виражають негативні емоційні реакції: пхе!, пхи, пхі!, тьху!, фе!,
фі, фу!, хе!, хі! тошо,наприклад: Рубін мріяв, що дівчина в нього буде висока й струнка, як
тополя, ... прекрасна, як щастя. А ця — пхе!(І. Сснченко);— Пху!- аж сплюнув з серця
запорожець (П. Куліш).
2. І м п е р а т и в н і — вигуки, що виражають волевиявлення мовця. Їх загальне
категоріальне значення реалізується в більш конкретних значеннях наказу, спонукан ня,
вимоги, заклику, оклику, заохочення тощо. Відповідні одиниці і поза контекстом
сприймаються як виразники однієї головної семи волевиявлення: ав! ей! (звертання), баста!
(вимога припинити дію), гайда! (спонукання до швидкої дії), геть! (наказ швидко зникнути), стоп!
(вимога зупинитися), пробі! (заклик на допомогу), тс!, чш! (вимога тиші) тощо.
За ступенем інтенсивності прояву імперативної ознаки ці вигуки поділяються на такі
підгрупи;
а) оклики типу агов!, агій!, агей!, алло!, гей!, гов!, ей!, єгей! використовуються, щоб
звернути увагу співрозмовника або бажаного співучасника чи виконавця, наприклад: Гов, Лукашу,
гов! го-го-го-го-го! А де ти?(Л. Українка);
б) вигуки типу ану!, анумо!, ну!, нум!, нумо!, нуте!, що мають найзагальнішу спонукальну
семантику. їх змістом є спонукання до здійснення дії, але оскільки вони через загальний характер
спонукальної семантики не вказують на конкретну дію, то порівняно легко допускають
сполучуваність з дієсловами у формі інфінітива, що називають конкретну дію чи стани, наприклад:
Ой, нене, сум!Нумо плакать, нумо! (Л. Українка);
в) імперативні вигуки, що мають найвищий ступінь інтенсивності спонукальної ознаки.
Вони виражають категоричне спонукання до виконання, повторення чи припинення дії, їх семантика
вужча і конкретніша, а саме: баста!, буде!, годі!, шабаш!— заклик до негайного припинення дії; біс!—
прохання повторити дію; марш!— військова команда або наказ швидко зникнути; зась, цур, пек!—
заборона; цить!—вимога припинити розмову, прохання заспокоїтись тощо, наприклад: Спи мій
маленький, Цить. Зайчик сіренький Спить (П. Воронько).
3. Е т и к е т н і вигуки — одиниці, що виражають такі узвичаєні складові частини
спілкування, як вибачення, вітання, прощання, запрошення (спасибі!, даруйте!, добридень!, добраніч!,
здрастуйте!, бувайте!, будь ласка!, прошу! тощо).
4. В о к а т и в н і Інтер'єктиви, або слова прикликання та відгону домашніх тварин і

87
птахів, орієнтовані на встановлення певного контакту між мовцем і твариною: (агуш! бря-бря!,
вйо!, гей!, гиля!, киць-киць!, на!, (ня!) тощо.
Звуконаслідування виражають умовну імітацію звуків навколишнього середовища
засобами мови. Сферою такої імітації виступають звуки й шуми природи, звукові сигнали
тварин, птахів, звірів.
У складі звуконаслідувань виділяються одиниці, що виражають звукові ознаки:
а) предметів і явищ дійсності (та-та-та! бав! бум! гу! тік-так! трах-трах! ту! ш-ш!
шу-шу!);
б) дій, рухів (ах! еуп! кап! пурх! рип! тьоп! хлюп!);
в) тварин, птахів, звірів (гав! кар! ках! кру! ку-ку! курли! кукуріку! не! му! мур-
мур! пугу! тьох-тьох! фііть!);
г) фізіологічних процесів, відтворюваних мовними органами людини (апчхи, кахи!
буки! ха-ха! хе-хе! хі-хі! ш! тьху! пху! хух! фу!).
З синтаксичного погляду звуконаслідування можуть функціонувати як:
1) нечленовані речення: Дзень-дзелень... дзень-дзелень! Сильний різкий дзвінок
вдарив у передпокої;
2) присудки: А журавлі все кру, кру... А колосся з сумом: шу... ш... ш...
(А. Головко).
3) відокремлені обставинні детермінанти зі значенням акустичного конкретиаатора:
Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий дзвін — ку-ку! ку-ку!— і сіє тишу по травах
(М. Коцюбинський);
Субстантивуючись, звуконаслідування можуть виступати у функції підмета: Твоє
журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому (М.
Коцюбинський). Звуконаслідування використовуються як стилістичний засіб звукопису,
створення звукообразного фону відповідних подій, процесів. Наприклад: ...Се жайворонки.
...Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню ...Хочу спіймати, записати
у пам'яті — і не виходить. От-от, здається ...Тью-і, тью-і, ті-і-і ...Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-
тіх (М. Коцюбинський).
Інтер'єктивація
Інтер'єктивація — це перехід до класу вигуків слів і сполучень слів з інших лексико-
граматичних розрядів. У результаті інтер'єктивації поповнюється лексичний склад похідних
(вторинних) вигуків: е м о ц і й н и х (горе/ лихої жах! господи! матінко! нене! боже!):
с п о н у к а л ь н и х (гвалтї гляди! диви! пробі! рятуйте!): е т и к е т н и х (даруй, добридень,
пробачте! будь ласка! надобраніч! прошу! спасибі!); в о к а т и в н и х (гусі-гусі! киць-киць!
мим-мам! сіла-саа!). Перехід у вигуки повнозначних слів супроводжується втратою ними
свого лексичного значення, набуття синтаксичної незалежності і застиглості форми. Цьому
процесові передує посилення здатності слова чи форми до вираження емоційної або вольової
реакції мовців, а не до називання, тому з часом функція називання заступається функцією
вираження, і повнозначне слово стає вигуком: Ой, горенько! косо моя! косо моя золотая! Ой,
лишенько! красо моя! красо моя молодая!; Лиха година! Такого піджака загубити. Процесові
інтер'єктивації підлягають іменники (Леле! Який світ широкий!); дієслова (Потім — сміх:—
Диви! Ото паничі так паничі! Чорт з нею, з економією. Подумаєш!—щастя);
словосполучення (Де тобі! Суддя той ласий, як дізнався про ковбаси; Ото хіба що! На комарах
він знається багато —; Пробував заперечувати... Куди там!; Гайда в плавні розшукувати оту
затонулу турецьку фелюгу, що її й мулом в очеретах затягла... Та де там!).

88