1.Лексикологія.

Розділи лексикології
Лексикологія (від гр. lexikos "такий, що стосується слова" і logos "наука") — розділ науки
про мову, який вивчає лексику (словниковий склад мови).
Лексикологія — багатоаспектна наука, яка вивчає природу й суть слова, його
виникнення та зміну, визначення значення слів та їх уживання, структуру словникового
складу мови, шляхи його поповнення та ін. У компетенції лексикології й сталі
словосполучення. Такий широкий спектр лексикологічних проблем зумовив
необхідність розрізняти лексикологію у вузькому й широкому значеннях. Якщо у
вузькому значенні лексикологія (власне лексикологія) — це розділ мовознавства, що
вивчає словниковий склад мови, то в широкому значенні — це загальне позначення
всіх розділів, які вивчають слово.
До лексикології в широкому значенні слова належать такі науки:
1) власне лексикологія — наука про словниковий склад;
2) семасіологія — наука про значення слів. її ще називають лексичною семантикою.
Слово семантика дуже часто вживається і в розумінні "значення". Однак останнім
часом під семантикою розуміють а) весь зміст, інформацію, передавані мовою або
якоюсь її одиницею; б) розділ мовознавства, який вивчає цей зміст, інформацію;
3) ономасіологія — наука, яка вивчає процеси найменування. її називають ще теорією
номінації. Якщо семасіологія йде від позначення до значення, то ономасіологія веде
дослідження від речі або явища до думки про них і до їх позначення мовними
засобами;
4) етимологія — наука, яка досліджує походження слів;
5) фразеологія — наука про стійкі словосполучення;
6) ономастика — наука про власні назви, яка складається з антропоніміки — науки про
імена людей і топоніміки — науки про географічні назви та ін;
7) лексикографія — наука про укладання словників.
2. Слово — основна структурно-семантична одиниця мови, якій властиві самостійність,
формальна цілісність та ідіоматичність.
Деякі мовознавці вважають слово нелінгвістичною категорією.
Ознаки:
1) самостійність: зміна місця в реченні, ізольованість, виокремлюваність,
відтворюваність;
2) формальна цілісність: фонетична оформленість (паузи, наголос і т.д.) і непроникність
слова (всередину слова не можна вставити інше)
3) ідіоматичність: зв'язок звучання і значення; з морфемного складу не можна
однозначно вивести його значення.
Типи:
1) Повнозначні (автосемантичні) слова — відображають об'єктивну дійсність,
називаючи предмети, явища, процеси, ознаки, які можна побачити. Більша частина
лексичного складу кожної мови.
2) Службові (синсемантичні) слова — відношення між предметами, явищами,
процесами, ознаками. Виражають грам.ознаки повнозначних слів (артиклі, слова
ступеня, частки), забезпечують виконання ними функцій членів речення (прийменники,
зв'язки), поєднують (сполучники) або видозмінюють семантику повнозначних слів
(частки). Не виконують номінативної функції.
3) Проміжне місце між повнозначними та службовими — числівники та займенники:
мають граматичну визначеність (як повнозначні), безпосередньо не відображають
дійсність (як службові). Набувають змісту лише в тексті. Відрізняються функцією:
займенники — якісне узагальнення об'єктивної дійсності, числівники — кількісне.
4) Вигуки і звуконаслідування — виразники емоцій. Не називають явищ, не виражають
понять, не є членами речення, відокремлені паузами.
Тараненко виділяє до окремого типу власні назви, Кочерган відносить числівники до
повнозначних слів, окремий тип — власні назви. Вихованець стверджує, що існує три
типи: повнозначні службові і вигуки.
Основна відмінність між типами слів — спрямованність (повнозначні відображають
дійсність, службові скеровані на повнозначні слова).

Лексема — абстрактна ОДИНИЦЯ МОВИ,яка реалізується в мовленні у сукупності

словоформ, фонетичних, стилістичних і семантичних варіантів слова.
За своєю природою лексема близька до фонеми:фонема виявляється в мовленні у
ряді алофонів, а лексе­ма — в сукупності варіантів, тобто алолексів, або лексів.
Лексема значно складніша за фонему, оскільки є семантич­ною одиницею.
Зіставлення фонеми та лексеми свідчить, що фонологічний і лексичний рівні мовної
системи організовані подібно. Обидва вони мають одиниці, кожна з яких існує як
сукупність різновидів — алофонів чи алолексів. Отже, сукупність усіх алолексів однієї
лексеми є конкретним виявом загального принципу мовної організації: кожен з
притаманних мові інваріантів реалізується в мовленні у певній кількості варіантів.

Значення слова — відображення в слові певного явища об'єктивної дійсності.

Формується значення слова, або лексичне значення, під дією трьох чинників:
об'єктивної дійсності, історичних обставин і ментальності народу, відношень між
словами.
1. Об'єктивна дійсність представлена предметами, процесами, ознаками,
відношеннями, явищами, які потребують словесного вираження. Як об'єкти семантики
лексеми вони є денотатами. Значення слова, обмежене відображенням певного
денотата, є денотативним, напр.: будинок — «споруда, призначена для житла».
2. Історичні обставини, ментальність народу сприяють закріпленню лексичного
значення, спричинюють його зміну й уточнення в процесі розвитку мови. Вони
обумовлюють конотативне додаткове його значення, відтінки, які накладаються на
основне значення, і оцінку денотата: дідуган.
Будь-яка, навіть найяскравіша конотація не виключає денотації. Так, слово шкапа
означає «кінь» і містить виразну негативну оцінку.
3. Відношення слова до інших слів окреслюють обсяг семантики і її межі. Кожне слово,
як і інші мовні одиниці, має два типи відношень: синтагматичні (змінні, не­сталі
поєднання слів у мовленні) і парадигматичні (стійкі, стабільні поєднання слів у мові), які
впливають на значення слова. Так, значення лексеми білий у сполученнях білий папір і
біле лице не тотожні, відтворюють різні кольори. Взагалі своєрідні коливання семантики
лексеми створюються синтагматичними відношеннями в потоці мовлення, в контексті-
контекстуальними значеннями.
Синтагматичні зв'язки впливають на межі, периферія лексичного значення слова.
Семантична основа лек­семи зумовлена парадигматичними відношеннями. Так, слово
білий, протиставлене слову чорний, означає «колір молока чи крейди». Слово кішка
означає «самка тварини», а лексема акула — «самка і самець».
Отже, об'єктивна дійсність є основою денотативного значення слова, історичні
обставини впливають на конотативне значення, а синтагматичні відношення між
словами — на контекстуальне значення. Парадигматичні відношення визначають
семантичний обсяг і семантичне наповнення цієї одиниці мови.

ВІДНОШЕННЯ СЛОВО-ПОНЯТТЯ.
ПОНЯТТЯ — результат узагальнення і виділення предметів, явищ якогось класу за
певними спільними і в сукупності специфічними для них ознаками. Прямо виражають
поняття тільки загальні назви, і то слово—загальне ім'я не стільки виражає поняття,
скільки позначає його і вказує на нього. Власні назви й займенники співвіднесені з
поняттями, але прямо їх не виражають. Вигуки зовсім не виражають понять, а лише
сигналізують про стан мовця.
Віднесеність слова до поняття називають сигніфікативним значенням. Необхідно
розрізняти побутові й наукові поняття. У мовленні слова, як правило, позначають
побутові поняття, під якими розуміють мінімум найзагальніших і водночас
найхарактерніших ознак, які необхідні для виділення й розпізнавання предмета.
Відмінність між побутовим (формальним) і науковим (змістовим) поняттями фіксують
тлумачні й енциклопедичні словники. Терміни слово і поняття не збігаються: по-перше,
слово може позначати декілька понять (багатозначні слова); по-друге, одне поняття
може виражатися декількома словами (синоніми); по-третє, поняття може виражатися
сполученням слів; по- четверте, є слова, які не позначають понять (вигуки).

Значення слова виявляється в актах мовлення, а існує в свідомості, ментальному

лексиконі людини. Взаємозв'язок слова, поняття й концепту відображає відношення
мови і мислення.'Так, слово є одиницею моди, поняття — узагальненим відображенням
предметів) і явищ об'єктивної дійсності, яке набуває в свідомості стає основною
одиницею мислення.
Значення слова ширше, ніж поняття. Воно охоплює:
— поняття або уявлення (у власних назвах, та в інших словах, які виконують лише
номінативну функцію, у яких ідеться про конкретних людей, а не про загальне поняття),
або емоційне переживання (у вигуках) конотативний додаток, який може складатися з
різних компонентів, становити різну частину обсягу значення, мати різне
співвідношення об'єктивного (загальнолюдського) і суб'єктивного (індивідуального)
розуміння: шкапа, дідуган.
Засвоєне людиною слово стає концептом завжди: ко­ли його значення утворене і
шляхом безпосереднього, і шляхом опосередкованого поняттям зв'язку звучання та
предмета.
Концепт теж є одиницею, значно ширшою за понят­тя. Всі поняття у свідомості людини
стають концепта­ми, але не всі концепти містять поняття, наприклад власні назви.
Концепт взагалі може бути невербальним, тобто виражатися зоровими образами,
звуковими уявленнями тощо.
У процесі спілкування людина використовує ланцюжки слів, поєднаних думкою.
Потрапляючи у ментальний лексикон мовця, слова перетворюються на концепти. При
комунікативній потребі вони реалізуються у вигляді слів. Частина цих слів є носіями
понять, які зберігаються і при перетворенні на концепти.
Отже, слова за обсягом свого значення є ширшими, ніж поняття, а концепти —
ширшими, ніж слова.
3. Етимологія — розділ лексикології, який досліджує походження слів.
Слово, як правило, походить від іншого, рідше від двох лексем. Слово, від якого
твориться інше, є твір­ним, або мотивуючим, а слово, утворене від нього, — похідним ,
або мотивованим. Так, лексема моряк мотивована словом море, а лексема морячка —
словом моряк. У першому випадку мотивуючою є лексема море, а в другому — моряк.
При вивченні відношень між мотивуючим і мотивованим словами встановлюють, як
пов'язана семантика цих слів; якими спеціальними засобами мотивоване слово
утворене від мотивуючого; коли відбулося це ут­ворення, тобто коли з'явилося
конкретне слово в мові чи, якщо йдеться про запозичення, коли воно прийшло в мову з
іншої мови.
Так, слово столиця пов'язане зі словом стіл (давньоруськ. столъ), однак семантичні
відношення цих слів нині віддалені. Давніше слово столъ мало ширше коло
значень:трон. Населений пункт, де був розта­шований княжий трон, на основі метонімії
почали називати стол. Від цього значення слова стол — «місто, де розташований
княжий стіл» (пор.: стольний град) і утворене за допомогою суфікса -иця слово
столиця.
Усі слова мови поділяють на:
— етимологічно прозорі: слова з виразною внутрішньою формою, напр.: листати,
листівка (внутрішня форма — «лист») — етимологічно непрозорі: деетимологізовані
слова, внутрішня форма яких затемнена або взагалі втрачена, напр.: лист, кусати.
Спеціального етимологічного вивчення потребують етимологічно непрозорі слова. У
цих дослідженнях спирається на різні принципи.
1. Фонетичний принцип. Він полягає в тому, що, з'ясовуючи етимологію слова, треба
керуватися фонетичними законами. Наприклад, укр. начальник — «керівник» і польс.
Naczelnik— «керівник» дуже схожі і за змістом, і за формою. Однак це слова різної
етимології, про що свідчить порушення фонетичного закону. Українська лексема
начальник походить від слова начало, яке своїм історичним коренем має компонент
-ча-, а польське naczelnik пов'язане зі сполученням na czele — «на чолі» і має корінь
czel (пор.: укр. чоло).
2. Семантичний принцип. Він передбачає з'ясування під час етимологічного
дослідження семантичних зв'язків слів, закономірностей семантичних переходів. Слово
горе етимологічно пов'язане з дієсловом горіти на основі значення. Семантичний
принцип діє менш послідовно, ніж фонетичні закони. Так, синоніми путь і до­рога
з'явилися різними семантичними шляхами: слово путь в індоєвропейській мові мало
семантику «подо­лання небезпек», а лексема дорога у праслов'янській мові означала
«заглиблення, рівчак». Тобто перше слово вказувало на небезпечність шляху, а друге
— на його розташування вздовж водотоку.
3. Словотвірний (морфологічний) принцип. Цей принцип ґрунтується на з'ясуванні при
етимологічному дослідженні морфемної структури слова. Слова творяться від інших
слів, як правило, за допомогою спеці­альних морфем (суфіксів, префіксів
тощо).Виявлення їх у похідному слові може викликати труднощі, оскільки морфеми
перестають виділятися внаслідок фонетичних процесів або спрощення. Так, внаслідок
пом'як­шення приголосних у праслов'янській мові зник суфікс -j- у слові поле.
4. Генетичний принцип. Він полягає в тому, що для з'ясування походження слова його
зіставляють не тільки з іншими словами мови, до якої воно належить, а й зі словами
інших споріднених мов. На слов'янському
ґрунті слово рука абсолютно незрозуміле. Зіставлення його з лит. renku — «збираю»
засвідчує, що воно похідне від слова зі змістом «збираюча».
5. Речовий принцип. Виявляється в тому, що при вивченні історії слова необхідно
виходити за межі мови, звертатись до реалій об'єктивної дійсності, суспільних звичаїв
тощо. Назва рослини лобода походить від
індоєвропейського кореня (аlbus — «білий»). Пояснення такої етимології цього сло­ва
наявне в реальній дійсності: листя цього бур'яну вкрите білим пилком.
6. Просторовий принцип. Цей принцип полягає в тому, що географічна локалізація
слова є дуже істотним показником його походження, особливо у випадку запозичення.
Так, територіальне поширення лексеми баран у слов'янських мовах дало змогу О.
Трубачову вважати, що вона за походженням є східним запозиченням з іранського
*varan. Встановлення етимології слова, його первісної се­мантики, зіставлення
етимологічного значення лексеми і її сучасного значення дають змогу з'ясувати історію
слова. Тому етимологія має важливе значення для історії мови загалом.

Внутрішня форма слова — ознака реалії дійсності, покладена в основу назви.

Зміст «трава» є внутрішньою формою слова травень, а зміст «сонце» — внутрішньою
формою назви комахи сонечко. Внутрішню форму слова утворює сукуп­ний зміст усіх
його компонентів, але основним є зміст кореневої частини слова.
Деякі слова у зв'язку зі змінами звукової та морфемної їх будови або зі змінами самих
реалій втрачають внутрішню форму. Наприклад, лексема відро утворена від слова
вода за допомогою суфікса -р-. Мотивуюче слово може просто зникнути, як зникла в
російській мові лексема коло — «колесо, круг», збере­жена українською мовою. Тому
рос. кольцо втратило свою внутрішню форму, а укр. кільце її зберігає.
Як правило, втрачається внутрішня форма при запозиченні. Так, російські назви
весняних місяців март, апрель, май не мають внутрішньої форми, адже ці слова
запозичені. У латинській мові ці назви внутрішню форму мали: martius — «належний
богові Марсу».
Втрату внутрішньої форми слова називають деетимологізацією. Виявом
деетимологізації є поява словосполучень, у яких одне слово суперечить внутрішній
формі іншого, є несумісним з нею: зелене чорнило. Такі словосполучення
представляють явище катахрези — зловживання.
Деетимологізовані слова нерідко пов'язуються в сві­домості мовців з іншими словами,
помилково з них ви­водяться. Так, слово пекло, асоціюючись із пекти, на­було навіть
переносного значення «спека», хоч воно походить від лат. picula — «смола».
Помилкова асоціація російської назви місяця май з дієсловом маяться породила
забобон, що в травні не можна одружуватись. Ці приклади свідчать про існування
явища народної етимології — надання слову генетично невиправданої внутрішньої
форми.
Народна етимологія може призводити до перебудови звукової форми слів. Так, назви
річок Кара-су та Сары-су, що мають у тюркських мовах прозору внутрішню форму:
відповідно «Чорна вода» та «Жовта вода», змінені в російській мові під впливом
народної етимології в Карасиха та Царицин.
Відродження внутрішньої форми слова в народній етимології засвідчує важливість цієї
його ознаки. Внутрішня форма пояснює семантику слова, виявляє значеннєві зв'язки
одного слова з іншим, підтримує єд­ність лексичної системи мови.

4. Енциклопедичні словники. Вони присвячені реалі­ям об'єктивної дійсності, які

відображені в мові з допомогою слів.У енциклопедичних словниках зосереджена увага
не на самих словах, а на денотатах, що позначені ними. Мовні словники. їх метою є
систематичний опис слів та інших мовних одиниць. У мовних словниках розгля­даються
усі типи слів, їх значення, граматичні та стилістичні ознаки, особливості
функціонування тощо.
Одномовні словники. У них словникова стаття подається однією мовою.
Тлумачні словники містять перелік слів мови з поясненням їх значення, граматичних і
стилістичних особливостей.
Діалектні словники фіксують лексику, властиву територіальним діалектам.
Історичні словники подають слова та значення слів, зафіксовані в історичних пам'ятках
певної епохи.
Етимологічні словники описують походження
слів.
Орфографічні словники подають правильне написання слів конкретної мови.
Орфоепічні словники відображають правильну вимову слова і його словоформ.
У словниках іншомовних слів подаються запозичені слова з поясненням їх значення та
вказівкою на мову, з якої вони запозичені.
Словники нових слів містять мовні неологізми, тобто слова, які активно вживаються,
але в жодному словнику не зафіксовані.
Словник мови письменника охоплює лише ті слова і ті їх значення, що наявні в творах
певного письменника.
У словниках скорочень подаються всі використовувані в мові скорочення, тобто
абревіатури.
Словники синонімів представляють синонімічні ряди переважно за алфавітним
розташуванням домінантного синоніма.
Словники антонімів подають слова з протилежним значенням.
Словники омонімів охоплюють або власне омоніми, або ще й омофони, омоформи,
омографи.
Словники паронімів містять близькозвучні слова.
У топонімічних словниках представлені геогра­фічні назви, а в антропонімічних — імена,
прізвища, прізвиська людей.
Двомовні та багатомовні словники. Їх ще називають перекладними.
Словники ПРАВИЛЬНОСТІ МОВЛЕННЯ. В них пояснюється написання й вимова слів,
словотворення, даються граматична і стилістична характеристики слів, наводяться
приклади можливої сполучуваності слів і керування.
ЧАСТОТНІ СЛОВНИКИ. У цих словниках подаються слова не за алфавітом, а за
спадом частот, тобто розташовуються в порядку від найбільш частотного до найменш
частотного.
ЗВОРОТНІ СЛОВНИКИ. У зворотних (інверсійних) словниках слова розташовані за
алфавітом із їх кінця: а, ба, баба, жаба, раба і так далі.
СЛОВОТВІРНІ ТА МОРФЕМНІ СЛОВНИКИ. У цих словниках членуються слова на
морфеми, визначається твірна основа слова і морфема, за допомогою якої утворене
від твірної основи слово.
ІДЕОГРАФІЧНІ словники. В ідеографічних словниках слова розташовано не за
алфавітом, а за групами, які виділяють на основі спільних значень, тем.
Словники АСОЦІАТИВНИХ НОРМ. У словниках цього типу до кожного реєстрового
слова наведено асоціації, які це слово викликало у людей, що брали участь у
психолінгвістичних експериментах.
ФРАЗЕОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ. У фразеологічних словниках зібрано усталені звороти,
яким дається тлумачення і стилістична характеристика.