Словотвір

§ І. Словотвір як навчальна дисципліна

Словотвір як окрема галузь лінгвістичної науки виділяється протягом останніх десятиліть.

Дедалі чіткіше вимальовуються контури цієї мовознавчої дисципліни, уточнюються п основні
поняття і терміни, визначаються й нові напрями досліджень. Про місце словотвору серед Інших
мовознавчих дисциплін існують різні погляди: М. Ломоносов, О. Востоков, Б. Буслаєв, Ф.
Фортунатов, Л. Булаховський та інші вважали, що вчення про словотвір являє собою один із
розділів морфології. О. Потебня відносив словотвір до лексикології, а О. Шахматов, В.
Виноґрадов виділили словотвір у самостійну дисципліну в науці про мову. В українському
мовознавстві цю точку зору обстоював І. Ковалик. Він долучився і до створення відповідної
теоретичної бази цієї галузі. І. Ковалик підкреслював, то «самостійність науки про словотвір в
німу, що вона вивчає закони творення слів на базі моделей і (разків, наявних у системі слів, які
належать до словникового складу мови» (Ковалик, 1961 6:56). Предмет і завдання словотвору
не входять в обсяг жодної мовознавчої науки.

Словотвір — розділ науки про мову, що вивчає структуру похідного слова способи
утворення нових слів.

Аналогічно до загальноприйнятих термінів «фонологія», «морфологія», «лексикологія» у

мовознавстві словотвір нерідко позначається терміном «дериватологія» — від латинського за
походженням derivatus («відведений"») — дериват— «похідне слово» і грецького logos
(«учення»).
Термін «словотвір» мас двояке значення: 1) це сама система словотвірної будови мови,
яка утворювалася за своїми внутрішніми законами протягом усього історичного розвитку мови;
2) вчення про словотвірну будову мови як мовознавчу дисциазіну. Перше значення — словотвір
як процес — с первинним, а друге — словотвір як вчення про словотвірну будову мови — є
вторинним (Ковалик, 1961 б: 54).
Словотвір, як і мову в цілому, можна вивчати у двох аспектах: діахронічному (від гр. dia
— «через» і chronos — «час») і синхронічному (від гр. syn — «спільно, разом» і chronos —
«час»). При діахронічному аспекті досліджуються певні процеси формування, нових слів у ході
історичного розвитку мови.

Діахронічний (історичний) словотвір — це вчення про словотвірні процеси, закономірності,

які простежуються у похідних словах. про формування словотвірної системи
мови, її зміни, розпиток, зміни структури похідних слів.
Синхронічний (описовий) словотвір — це вчення про похідну лексику у " взаємовідношенні і
іншими словами на певному етапі розвитку мови протягом певного часу.

Синхронічний словотвір вивчає відношення одиниць, що співіснують, діахронічний —

процеси перетворення одних одиниць в інші (Земська. 1973: 56).
При синхронічному описі словотвору беруться до уваги деривати, утворені всіма
способами словотворення, в Яких виявляються «живі» словотвірні типи (Словотвір. 1979: 7).
Отже, у системі мови мас місце словотвірний рівень. Підставою цього с його власна
система структурно однакових лінгвоодиниць. Такими одиницями для словотвірного рівня
можна вважати систему дериватем, які утворені з різнорівневих одиниць — морфем, лексем,
словосполучень.
Дериватеми — це базова мовна одиниця словотвірного рівня, що характеризується
відповідною словотвірною формою і словотвірним значенням.
Словотвірна форма — це не що інше, як поєднання твірної основи чи основ з певним
афіксом або афіксами (дериваторами). Отже, дериватеми бувають суфіксальні, префіксальні.
постфіксальні. префіксально-суфіксальні та ін. Дериватеми з двома і більше твірними основами
поділяються на складні, складно-суфіксальні, абревіаційні, зрощеннєві та ін. (Словотвір, 1979:
36).

1.1. Об'єкт і завдання словотвору

Змістом, предметом словотвору як галузі мовознавчої науки с існуюча система
словотвірної будови конкретної мови.
Об'єктом словотвору є слово, яке також вивчається в інших розділах лінгвістичної науки.
У словотворі розглядаються не всі слова, а тільки похідні І не самі по собі, а у їх відношеннях з
відповідними твірними, у їх зв'язку з іншими похідними, однотипними за способом словотвору,
за моделлю. Компонентами словотвірних відношень є похідність за формою і мотивованість за
смислом (Словотвір, 1979: 8). Отже, об'єктом словотвору с похідні лексичні одиниці, які
розглядаються не лише як окремі похідні слова, а як певні категорії слів, що мають спільні
формальні і семантичні ознаки.
У словотворі вивчаються не будь-які слова, а лише ті, які своєю структурою підказують,
чому гак. а не інакше названо істоти, речі тощо: промовець — віл промовити, полотніти — від
полотно (стати білим, як полотно), льонар — від льон, завтрашній — від метра, мідний від мідь,
підлість від підлий.
Об'єкт словотвору визначає і його завдання. Основним завданням словотвору є вивчення
структури похідного слова, його складових частин та різних взаємозв'язків між ними. До
важливих завдань словотвору належать: вивчення конкретних формальних ознак і семантичних
ознак похідних слів, якими вони відрізняються від непохідних, вивчення конкретних принципів
розрізнення похідних і непохідних слів, вивчення способів словотворення, словотвірних
ресурсів, за котрими визначається спосіб словотворення, виявлення основних закономірностей
і тенденцій, які активно діють у
словотворчих процесах постійного збагачення лексичного складу новими утвореннями
(Словотвір, 1979: 7).

1.2. Морфологічний, ономасіологічний, структурний

аспекти словотвору
Морфологічний аспект передбачає вивчення словотворчих морфем, які входять у склад
похідних слів, оскільки вони одночасно вказують на певні морфологічні ознаки слова. Зокрема,
чимало словотворчих суфіксів визначають належність похідних слів до конкретної частини
мови: до іменників (-ик, -ник, -от(а), -изн(а), -ість, -ств(о), -тель), до прикметників (-аст-, -ив-,
-ов-, -лив-), до дієслів (-ну-, -ува-). Крім того, словотворчі суфікси іменників часто розрізняють
граматичний рід: чол. р. (-тель, -ник, -ист, -ун, -ар, -ач), жін. р. (-ість, -от(а), -изи(а)), серед. р.
(-ств(о), -нн(я)). Саме від словотворчих суфіксів іноді залежить і тип відмінювання: за першою
відміною (-изн(а), -от(а)) за другою (-тель, -сть(о)), за третьою (-ість, -знь). Дієслівні
словотворчі суфікси можуть визначати перехідність чи неперехідність дієслова: -и- (білити,
синити) — перехідність, -і- (біліти, синіти) — неперехідність. Словотворчі префікси у межах
цієї ж частини мови вказують на доконаний вид: (бити і розбити).
Окремі суфікси при поєднанні з різними основами чи словами можуть виконувати як
словотворчу, так і формотворчу або словозмінну функцію. Так, наприклад, постфікс -ся/-сь, як
правило, використовується для утворення дієслівних форм пасивного або середньозворотного
стану (задумати — задуматися), а також може служити засобом для творення дієслів (гніздо —
гніздитися). Відмінкові закінчення іменників, вказуючи на словозмінні форми, можуть
виконувати і словотворчу роль (кум — кума, раб — раба, Олександр — Олександра). Отже, ці
та інші факти свідчать про необхідність врахування морфологічних ознак у словотворі.
Ономасіологічний аспект словотвору спирається на необхідність вивчення семантики
похідного слова. Справедливо підкреслює І. Ковалик, що «дослідження словотворчої будови
слова, його значущих частин вимагає знання значення слова, а вивчення семантики значущих
частин слова веде до глибинного розуміння самого слова» (Ковалик, 1961 6: 66). Принципи
cловотвірного аналізу похідних лексичних одиниць вимагають з'ясування семантики слова.
Власне, похідність слова семантично мотивується твірними, тобто при доборі твірного до
похідного керуємося семантичним критерієм: кобзар — «той, що грає на кобзі». Твірна основа
добирається передусім за семантичним принципом. Валентність твірної основи і словотворчого
афікса регулюється в мові семантичним правилом. Кожен дериват обов'язково задовольняє
семантичну умову: між твірною основою і словотворчим формантом повинна бути семантична
сумісність, відповідність (Городенська, Кравченко, 1981: 8). Наприклад, суфікс – -ість
поєднується з основами, що виражають ознаку {старий — старість), суфікс -няк сполучається з
основами іменників назв дерев {береза — березняк), суфікс -анин з основами іменників-
топонімів (Харків — Харків'янин) тощо. Отже, семантичне узгодження твірної основи і
словотворчого форманта — визначальна риса похідних слів. Семантичні відношення між
похідними і твірними словами завжди враховуються при мотивації дериватів. Наприклад,
порівняйте семантичне співвідношення між твірним голодний і дериватом зголодніти «стати
голодним».
Структурний аспект словотвору передбачає встановлення структурної відповідності між
твірним та похідним словами. Оскільки другою особливістю похідності слова є його
структурно складніша будова, ніж у твірного, то при доборі мотивуючого слова керуємося
структурним правилом, за яким у структурній організації похідного слова повинно
відображатися твірне, котре буде найближчим за будовою до певного похідного. Так,
наприклад, для похідного слова гарнішати твірним, враховуючи структурні співвідношення,
буде слово гарніший, для деривата загадковий, відповідно, найближче за структурою стоятиме
слово загадка, воно й буде твірним.
При словотворенні важливою умовою є структурна сумісність твірних слів (основ) і
словотворчих афіксів. Якщо ж з'являється ця несумісність, то на допомогу приходять
морфонологічні явища — усічення твірних основ, чергування, накладання тощо.
Часто для формального сполучення твірної основи і форманта використовуються
структурні вставки — інтерфікси, вторинні, структурно похідні суфікси (плод-о-овочівник, тут-
е-шній, Ялта → ялт-инськ-ий).
Отже, для встановлення словотвірної похідності необхідні подвійні зв'язки — семантичні і
структурні. У цьому суть структурно-семантичного принципу, одного з найважливіших
принципів словотвірного аналізу. Цей принцип обгрунтував Г. Винокур (Винокур, 1959).

1.3. Зв'язок словотвору з іншими мовознавчими дисциплінами

Словотвір — це не абсолютно замкнута в собі самостійна мовознавча дисципліна. Вона
перебуває у певних відношеннях з фонетикою, лексикологією, граматикою, загальним
мовознавством тощо.
Зв'язок словотвору з фонетикою полягає у тому, що людська мова у своїх словотворчих
елементах є звуковою. Фонеми як звукові мовні одиниці опосередковано виражають семантику
слів, їх форм, вони є мовною оболонкою словотворчих морфем. Так, наприклад, суфікси -ик,
-ак, -ок є різними словотворчими афіксами, оскільки в їх складі наявні різні фонетичні елементи
и, а, о. Подібне спостерігається і в кореневих морфемах, наприклад: ви-ти, ми-ти, пи-ти.
Зв'язок словотвору з лексикологією відчутний, оскільки слово як одиниця лексичного
складу мови є предметом вивчення як лексикології, так і дериватології. Врешті, словотвір
поповнює словниковий фонд.
Словотвірна будова слова базується на з'ясуванні семантики слова, що є основою
лексикології. Лексичне значення похідного слова зберігається в композитних утвореннях на
зразок листопад, водомір, звукозапис.
Споріднює словотвір з лексикологією лексико-семантичний спосіб — існуючі слова через
переноси стають назвами інших предметів, понять, установ (апелятив долина і топонім Долина,
апелятив дзвін і назва журналу «Дзвін», апелятив пролісок і назва дитсадка «Пролісок»),
Суть усіх словотворчих процесів полягає в постійному творенні нових слів (вторинних
найменувань), і саме у цьому бачиться зв'язок словотвору з лексикою та, відповідно, зв'язок
дериватології з лексикологією (Словотвір, 1979: 9).
Зв'язок словотвору з граматикою досить яскраво проявляється у зв'язках з морфологією.
Словотвір і морфологія мають справу з вивченням морфем. Лише словотвір вивчає словотвірні
морфеми, а морфологія — морфеми граматичні (словозмінні, формотворчі). Проте і
словотворчі, і граматичні морфеми у багатьох відношеннях схожі між собою: багато
словотворчих морфем близькі до граматичних за ступенем регулярності, за семантикою. Так,
наприклад, ад'єктивний суфікс -ськ- може приєднуватись до основ власних географічних
назв. Деякі суфікси здатні сполучатися з основами іменників чоловічого роду, переводячи
похідне слово у жіночий рід, наприклад, суфікс -к(а): гімназист — гімназистка, студент —
студентка. Окремі суфікси служать для позначення лексико-граматичної категорії збірності
(-в(-а): мушва, -нн(я): вороння) одиничності (-ин(а): картоплина, цеглина) тощо.
Словотвір споріднюється і з синтаксисом, зокрема це яскраво проявляється при
морфолого-синтаксичному способі творення слів {учительська кімната і учительська), при
способі складання, у якому, як і в синтаксисі, існують зв'язки сурядності і підрядності
(сільськогосподарський, .жовто-блакитний) і в яких базою творення виступає саме
словосполучення. Крім того, в словотворі є те, що нагадує ознаки, характерні для синтаксису, а
саме, двочленність словотвірної структури слів (твірна основа і формант) та двочленність
речення (наявність підмета і присудка), абстрактний і узагальнюючий характер словотворчих та
синтаксичних засобів (Ковалик, 1961 6: 61).
Дериватологія певним чином пов'язана із стилістикою. Про це свідчать наявні у
словотвірній структурі мови утворення з пестливо-здрібнілими чи зневажливо-згрубілими
суфіксами у сфері іменників (внучок, листячко, забрьоха, катюга), у сфері прикметників
(яснесенький, злющий), у сфері прислівників (гарненько, точнісінько), у сфері дієслів (спатки,
питоньки), що використовуються у художніх творах, у побутовому мовленні.
Отже, у словотворі виявляється «живий» зв'язок з іншими дисциплінами.

§ 2. Похідне слово як основна одиниця словотвору

2.1. Подільність та похідність

Як у шкільному курсі сучасної української мови, так і в більшості вузівських посібників
та підручників не дається чітке розмежування термінів «подільність» та «похідність». У
«Словнику лінгвістичних термінів» (Ганич, Олійник, 1985: 172) знаходимо таке визначення
похідної основи: «Основна похідна — основа, що складається з кореня і словотворчого афікса
чи афіксів». Подібним чином похідна основа (слово) визначається і в підручниках різних
авторів: «це основа слова, у складі якої виділяються живі афікси» (СРЛМ, 1982: 145); це
основа, яка «виступає як єдність (цілісність — Л.В.), що складається зі структурної точки зору з
окремих значущих частин» (СРЛМ, 1981: 149) і т. д. При такому підході в розумінні похідної
основи (слова) фактично відбувається ототожнення її з основою подільною, оскільки останню
визначають, як таку, що складається з кореня та одного або більше афіксів (див. розділ
«Морфеміка» § 7 «Подільність основ»).
Насправді між цими поняттями є суттєва різниця.

Подільність — це здатність основи слова виділяти у своєму складі морфеми (морфи).

Будь-яка подільна основа у своїй структурі, окрім кореня, має один чи більше афіксів. З
цієї точки зору подільними основами будуть основи на-бережн-а, вул-иц-я.
Подільна основа — це поширена основа, тобто основа, яка завжди ширша від кореня.

Похідна основа (слово) — це основа, яка за допомогою тих чи інших словотворчих засобів
утворена від іншої основи (слова).

При визначенні поняття «похідне слово (основа)» доцільно звернутися до критерію Г.

Винокура. Г. Винокур зазначав наступне: «Значення слова з похідною основою завжди
визначається за допомогою відсилання до значення відповідної первинної основи, причому
саме таке роз'яснення похідних основ, а не прямий опис відповідного предмета дійсності, і є
власне лінгвістичним завданням у вивченні значення слова» (Винокур, 1959: 421). Виходячи з
критерію Г. Винокура, стає зрозумілим, що однією з головних ознак похідного слова є його
словотвірна мотивованість твірним словом. Таким чином, відносно похідного (мотивованого)
слова завжди повинно існувати твірне слово (мотивуюче).
Слово (основа) може бути визнане похідним, якщо воно відповідає диференційним
ознакам, властивим будь-якому похідному слову.

Диференційні ознаки похідних слів:

1. При кожній похідній основі (слові) має бути твірна база, тобто основа, від якої
утворена дана основа за допомогою тих чи інших словотворчих афіксів.
Твірною базою можуть виступати основи (вчи-тель), слова (за-короткий; диван-ліжко),
словосполучення {дитсадок — дитячий садок).
2. Похідна основа завжди може бути витлумачена за допомогою відсилання до твірної
(критерій Г. Винокура). Наприклад: мовчун — «той, хто мовчить», хвалько -— «той, що
хвалиться».
3. Слова з похідною основою входять у подвійні ряди співвідношень: а) слів з тією ж
основою (коренем); б) слів з тим самим афіксом. Інакше кажучи, слова з похідною основою
мають 1-ий ступінь подільності: вони чітко діляться на основу, яка є твірною базою, та
словотворчий афікс: горд-ощі, важ-іль.
З цього приводу Г. Винокур зауважував, що «...кожна похідна основа в принципі
поділяється на 2 морфеми (складові частини), з яких перша є основа твірна по відношенню до
даної похідної, а друга — афікс, за допомогою якого ця похідна основа утворена від твірної»
(Винокур, 1959: 441).
Це означає, що будь-яка похідна основа має бінарну (двочастинну) структуру: твірна база
+ афікс, або твірна база + словотворчий формант. Наприклад: основа слова видавець як кожна
похідна основа ділиться на 2-і частини: твірну основу видав- і афікс (суфікс) -ець, тобто має
бінарну структуру: видав-ець.
4. Серед всіх споріднених слів між похідною та твірною основами мають місце найменші
формальні та смислові відмінності.
Наприклад: група споріднених слів водяний, вода, водянка, водянистий, водний,
водянистість згідно з вказаною ознакою похідних слів має бути організована в пари «твірне
слово — похідне слово» таким чином:
вод(а) — вод-ян-(ий)
вод(а) — вод-н(ий)
водян(ий) — водян-к(а)
водян(ий) — водян-ист(ий)
водянист(ий) — водянист-ість().
Похідна основа формально більша від твірної на 1 (і тільки на один) афікс, водночас похідна
основа семантично мотивується твірною (водяний — «такий, що якісно пов'язаний з водою» і т.
д.), тобто вона є завжди мотивованою.
Виходячи з вищезазначеного, можна дати більш розширене, конкретизоване визначення
похідної основи (слова).

Похідна — це основа, в складі якої, крім кореневої морфеми, виділяються один чи кілька
словотворчих афіксів і яка мотивується через семантично-словотвірні зв'язки з
іншими словами того самого кореня (СУЛМ, 1994:147).

З цього визначення логічно випливає, що в його першій частині зафіксовано збіг понять
«подільність» та «похідність», оскільки обидва поняття мають точку перетину в тому плані, що
і подільна, і похідна основи завжди є ширшими, ніж корінь. Саме цей факт пояснює те, що в
шкільному курсі української мови, як і в деяких вузівських підручниках, поняття «похідна»
замінюється поняттям «подільна», однак з чисто наукової точки зору така підміна некоректна,
оскільки похідна — це основа, яка утворена від іншої (твірної) основи.
Як зазначалося вище, основи слів набережна і вулиця подільні, але тільки перша з них є
похідною, оскільки утворена від основи (слова) берег за допомогою біморфеми на- ... -н-, тобто
слово набережна є похідним від слова берег. Цього не можна сказати про слово вулиця, яке має
зв'язаний корінь вул-, що без афіксів не вживається, тому неможливо знайти для нього твірне
слово, яке б формально було меншим за дане і яке б мотивувало його. Це означає, що слово
вулиця має подільну, але непохідну основу, оскільки не відповідає диференційним ознакам
похідного слова.
Таким чином, в українській мові з точки зору подільності та похідності можна
виділити такі групи слів:
а) слова з подільними та похідними основами (морозний) ← мороз; при-летіти ← летіти і
т.д.);
б) слова з подільними, але непохідними основами (хім.-ij(а) ← твірного немає).
Отже,

Похідна основа — це основа, яка включає в себе як обов'язкові компоненти твірну основу та
афікс і значення якої мотивується значенням цієї твірної основи. Слово, що
має в своїй структурі похідну основу, називають похідним.
Непохідна основа — це основа, значення якої є немотивованим. З точки зору структури
непохідна основа може бути як неподільною, що складається тільки з
кореня, так і подільною.

Слово, що має в своїй структурі непохідну основу, називають непохідним словом.

Похідне слово (основа) характеризується диференційними ознаками, головними з яких є
словотвірна мотивованість, повна вільна подільність, бінарність будови. Ці ознаки не
притаманні непохідним словам (основам).
Виходячи з вищесказаного, можна визначити різницю між подільністю та похідністю:
— подільність відображає статику у співвідношенні мовних одиниць, в той час як
похідність відображає динаміку цього співвідношення;
— подільність — це відповідь на питання, з яких значущих частин складається слово;
похідність — це відповідь на питання, як утворене слово;
— подільність стосується формального боку слова; похідність — внутрішнього;
— подільність пов'язана з похідністю, але не зумовлена останньою. Саме тому в мові є
слова подільні, але непохідні. Похідність не тільки зв'язана з подільністю, але й зумовлюється
нею, оскільки будь-яке похідне слово (основа) з необхідністю є подільним;
— подільність належить до розділу морфеміки, похідність — до словотвору, або, точніше,
дериватології.
2.2. Твірна основа і словотворчий формант
Всі похідні слова сучасної української мови незалежно від їх морфемного складу
включають два основні елементи — твірну базу і формант.
З потенційних компонентів твірної бази формується матеріальна основа похідного слова.
Твірна база — це твірна основа, тобто основа, від якої безпосередньо за допомогою
мовотворчих засобів утворюється інше слово. Вона існує в ;ловах мови у готовому вигляді або
утворюється під час словотворчого акту. Наприклад, ніч → ніч-н-ий → нічн-ик; жи-ти → про-
жити → прожи-ток → прожитк-ов-ий.
Твірна основа складає лексичне ядро нового слова, це частина твірного слова, яка
повтроюється у складі співвідносного з ним похідного слова: мережити → мереж-ив-о,
ходити → хід, лічити → ліч-б-а, лежати → леж-ень, брехати → брех-н-я. Твірну основу ще
називають мотивуючою основою, оскільки вона мотивує (пояснює) значення новоутворених
слів. Це спільна ланка мотивуючого (твірного) і мотивованого (похідного) слова (Горпинич,
1998: 110).
Отже, похідне слово припускає обов'язкову наявність твірної основи, без якої, по суті, не
може існувати ніяка похідна основа.

Твірна основа — це така частина твірного слова, від якої твориться похідне і яка цілком або
дещо у видозміненому вигляді повторюється у цьому похідному.

Виходячи з такого розуміння, твірну основу виявляємо шляхом «накладання» твірного

слова (або твірних слів у складних словах) на похідне. Частини, які збігаються, і будуть
становити твірну основу, наприклад:

похідні слова твірні слова

шахт-ар шахт-а
водн-ик воднтіїй
бездарн-ість бездарн-ий
при-скор-ити скор-ий
допомог-а допомог-ти
житт-є-пис житт-я пис-ати
За будовою твірна основа може дорівнювати кореню (мал-ий → мал-іти), або поділятися
на кореневу і суфіксальну (народ-н-ий → народн-ість), чи кореневу і префіксальну (ви-ходити
→ ви-хід) частини. Отже, твірна основа за своєю структурою може бути неподільною
(кореневою) і подільною.
Твірна основа виявляє себе обов'язковим елементом словотворчого процесу при
суфіксальному (сін-аж), префіксально-суфіксальному (до-реч-н-ий), а також усіх інших
змішаних способах, у яких використовуються суфікси, прн основоскладанні (чорн-о-зем)
(Невідомська, 1986: 13) та при неморфологічних способах деривації.
До складу похідного слова твірна основа може входити цілою або ж у скороченому
вигляді. Відповідно до цього розрізняють повні й усічені (скорочені) твірні основи, наприклад:
дозріл-ий → дозріл-ість, промінь → промен-евий, нов-ий → нов-изна, крича-ти → крик-ливий,
керува-ти → керів-ник, клеї-ти → клей-кий, прив'яза-ти → прив'язь.
Отже, твірна основа не існує самостійно, вона виявляється після завершення
дериваційного акту як спільна для твірного і похідного слів семантико-структурна величина.
Похідні слова утворюються за допомогою словотворчих засобів. Словотворчі засоби у
науковій літературі називають формантами.
Формант (від лат, forma — «форма, звичайний вигляд») — оформлювач слова, який
виник у результаті злиття словотворчого афікса і закінчення.
Формантом називають словотворчий елемент, за допомогою якого утворене похідне
слово і який разом із закінченням (якщо слово змінне) виражає його словотвірне значення.
Наприклад, нагрівсь (твірна основа) + -льник (формант)— «робітник, який займається
нагріванням»; засвоюван- (твірна основа) + -ість (формант)— «здатність засвоюватися»; жовт-
(твірна основа) + -іти (формант) — «набувати певної ознаки»; лукав- (твірна основа) + -ство
(формант) — «опредметнена властивість»; при- (формант) + -сісти (твірне слово) — «неповна
дія»; старт- (твірна основа) + -о-+ -клас- (твірна основа) + -ник (формант) — «учень старших
класів».
Отже, формант — це сукупність формальних ознак, за якими похідне слово відрізняється
від свого твірного в рамках словотвірної пари (вікно— під-вікон-ня, колос — колос-и-ти-ся,
догана — без-доган-ний). За допомогою форманта виражається словотвірне значення.
Поєднання префікса та суфікса у ролі словотворчого форманта в спеціальній літературі
називаються по-різному: біфіксом (біморфемою), конфіксом, складним формантом тощо.
У сучасній українській мові словотворчим формантом може виступати матеріально
виражений або нульовий афікс: префікс (вічний — пра-вічний), суфікс (чорний — чорн-ота),
постфікс (побороти — побороти-ся), флексія (Валентин — Валентин-а), нуль суфікса
(намолотити намолот), поєднання афіксів різних видів: сукупність префікса і суфікса (поза
конкурсом — поза-конкурс-н-ий), сукупність префікса і постфікса (чекати — до-чекати-ся),
сукупність суфікса і постфікса (табір — табор-и-ти-ся), сукупність префікса, суфікса і
постфікса (іцедрий — роз- щедр-и-ти-ся).
Отже, необхідно пам'ятати, що формант може складатися як з однієї, так і з декількох
морфем: -інь — теплінь, -ина — вершина, від- ... -и — віддалеки, зав- ... -шки — завбільшки.
Формант виявляється лише у співставленні похідного з його твірним, тобто в рамках
словотвірної пари.
Афікси поділяються за ступенем продуктивності і регулярності на продуктивні,
малопродуктивні, непродуктивні, регулярні і нерегулярні (Словотвір, 1979: 20). Так,
наприклад, суфікс -ник є продуктивним, за допомогою нього утворюються іменники за різними
моделями на означення агентивних назв, назв предметів: розвідник, рятівник, жартівник,
довідник. Цей суфікс є водночас і регулярним. Він легко і регулярно поєднується з дієслівними
основами (плавати → плавник), прикметниковими (обхідний → обхідник), дієприкметниковими
(мучений → мученик), іменниковими (зрада → зрадник) (Див. далі 53.).
Слова виникають також шляхом складання (за допомогою інтерфіксів чи без них) у межах
одного похідного, двох або кількох складових частин (генерал-лейтенант, лісотундра,
літакобудування). В утворенні складних слів формантом виступають сполучні голосні о, є.
Можливе їх поєднання зі суфіксом: одн-о-клас-ник сам-о-стій-ний.
Поєднуються в одне похідне слово також довільно усічені (скорочені) основи шляхом
абревіації (командир бригади — комбриг, Вища Атестаційна Комісія — ВАК).
У склад форманта входять не лише афікси, а й усі супроводжуючі морфонологічні засоби:
чергування голосних і приголосних фонем (текти —- тік, друг — дружній), переміщення
наголосу (добрий — доброта), усічення твірної основи (формальний — формальний, космос —
космічний, бігати— бігун, інакше — переінакшити), інтерфіксація (два дні— дводенний) та
деякі інші. Так, наприклад, у прикметнику короткочасний формант складається з суфікса –н-,
інтерфікса о, в іменнику ріжок формант представлений суфіксом –ок чергуванням приголосних
фонем (г-ж) і наголосом.
Таким чином, формант, як правило, ширший, ніж словотворчий афікс, але афікс —
основний обов'язковий компонент форманта. Афікс може виступати самостійно, без
супроводжуючих засобів, або в комплексі з ними. Однак жоден зі супроводжуючих засобів
(зокрема морфонологічних) не застосовується без афікса. Супроводжуючі засоби хоч і широко
використовуються у словотворенні, проте самостійної словотворчої функції вони не виконують.
Будучи супроводжуючими, морфонологічні засоби лише супроводжують афіксацію. (Тихонов,
1985: 26).
Слово, утворене морфологічним способом, поділяється на дві частини — на твірну основу
і формант.

2.3. Словотвірна структура похідного слова

Похідне слово — це найменша комплексна одиниця словотвірної системи. З формального
боку ЇЇ треба трактувати як найменше «синтагматичне ціле», як комбінацію одиниць нижчого
порядку.
Похідне слово — центр, точка перетину формальних та семантичних зв'язків.
Словотвірна структура похідних слів має подвійну природу: залежність від частини мови
твірної основи і частіш мови самої похідної основи.
Похідне слово виникає в мові як результат процесів словотворення, які в кінцевому
результаті зводяться до процесів комбінаторики та «складання» морфем. Розуміння реальних
шляхів виникнення похідного слова зумовлює можливість адекватного аналізу його формальної
організації шляхом аналізу окремих компонентів його структури: основи і форманта.
Комбінаторний характер похідного слова в ході здійснення словотвірного аналізу вимагає
не лише виявлення твірної будови та форманта, а в першу чергу — з'ясування словотвірної
структури похідного слова.
Термін «словотвірна структура похідного слова» набув поширення в науковій літературі,
однак розуміється вченими по-різному і досить часто сплутується з іншим терміном—
«морфемна (морфологічна) структура слова». Зазначимо, що деякі вчені намагаються
тлумачити термін «структура слова» через термін «форма слова», що знаходить пояснення в їх
семантичній близькості структура— «будова, внутрішня організація будь-чого», форма — «вид,
тип, організація, структура, зумовлені певним змістом».
Доцільно, однак, "розрізняти ці терміни при вживанні їх у мовознавчій науці. За терміном
«форма» закріпило";», значення «виділятися зі свого оточення», в той час як за терміном
«структура» — «виділяти в собі самому окремі частини».
Визначення словотвірної структури через форму (порівняйте: «структура — це форма
організації одиниці мовного вираження, яка мас системний, закономірний характер»
(Степанов, 1968: 111) носять узагальнений характер і не підкреслюють особливості саме
словотвірної структури.
Треба зазначити, що поняття словотвірної структури слова — це центральне поняття
синхронічного словотвору, через яке підкреслюється не лише формальна організація похідних
слів, а ще й їх семантична співвідносність до твірних слів. Саме не поняття лежить в основі
словотвірного аналізу.

Словотвірна структура — не подільність слова на елементи, які безпосередньо беруть участь

у творенні даного слова.

Така інтерпретація даного поняття наближає його до поняття взірця (або моделі), в якому
безпосередньо відображається матеріальна будова похідного слова, наявність у його складі
сукупності словотворчих елементів, які виражають не лише форму, але й зміст слова.
Отже, словотвірна структура слова— це поняття, значно ширше, ніж поняття
морфемної будови (структури), оскільки за допомогою цього поняття виявляється сукупність
тих словотворчих елементів, які виражають не лише форму, але й зміст похідного слова.

Словотвірна структура — це формально виражена похідність слова, його «організація», яка

об'єднує в собі різні за функцією частини — формантну та
мотиваторну.

Таким чином, поняття СС (словотвірної структури) дає уяву про бінарність будови
похідного слова і цілком відповідає тим ознакам похідності, яке мас місце в критерії Г.
Винокура.
Не зважаючи на той факт, що СС головним чином пов'язана з формальним боком
похідного слова, однак через неї виражається І словотвірне значення. Причому бінарність
формальних засобів зумовлює і бінарність наявного в похідному слові словотвірного значення.
Всі афікси в слові мають зв'язане значення, яке реалізується лише в єдності зі значенням
відповідної основи. Тому обидва структурних елементи слова, хоча і сприймаються як
«рівноправні партнери» словотвірної моделі», виступають як компоненти взаємопов'язані та
взаємозумовлені.
Тому прийнятним може бути дещо модифіковане визначення словотвірної структури:

Словотвірна структура — це формально-семантичне відношення похідного до твірного, яке

виражається формантом.

Без сумніву, словотвірна структура притаманна тільки похідним словам і проявляється

вона в їх здатності поділятися на складові частини — твірну і формантну. Наприклад:
розвеселитися; зміст-овний; конкурс-ант; сніговий; машин-ний; при-летіти та ін. Як бачимо,
формант сам по собі теж може бути комплексною одиницею, включаючи до свого складу всю
сукупність словотворчих засобів, які беруть участь в утворенні слова.
У сучасній українській мові налічується досить велика кількість похідних, в яких відсутні
зовнішні показники похідності. Мова йде, в першу чергу, про віддієслівні Іменники на зразок
збіг, перетин, переліт, крик та ін. У них випадках йдеться про форманти, які матеріально не
виражені, тобто так звані нульові форманти.
Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок про те, що бінарність будови
похідного слова, яка проявляється в його здатності виділяти в своєму складі мотиваторну та
формантну частини, с головною і важливою ознакою словотвірної структури будь-якого
похідного слова.
Разом з тим в сучасній українській мові поряд зі словами, які утворені за допомогою
одного словотворчого засобу (суфікса, префікса тощо), існують слова, які мають в своїй будові
декілька афіксів одночасно, тобто так звані багатоафіксальні, багатоморфемні слова. В цьому
плані закономірно постає питання про визначення словотвірної структури подібних одиниць
мови.
На цей випадок вчені пропонують інше трактування поняття «словотвірна структура
слова». Так. наприклад, II. Соболева зазначає наступне: «На відміну від поширеного розуміння
словотвірної структури слова як тільки зіставлення твірної та похідної основи, під
словотвірною структурою ми розуміємо всі дериваційні кроки, необхідні для його отримання,
тобто всі такти похідності, які є релевантними для синхронії» (Соболева, 1969; 158). Це
визначення свідчить про існування іншої точки зору на словотвірну структуру, яка стосується
похідних слів, в котрих основа виступає як результат багатоступеневого словотворення.
Іншими словами, мова Йде про словотвірну структуру слів, утворених шляхом «нанизування»
декількох афіксів.
З визначення випливає, що під словотвірною структурою розуміється як Один акт
словотворення, якщо твірна частина дорівнює кореню, так і декілька таких актів, коли твірна
частина, крім кореня, включає ще й афікси.
Однак ця точка зору на словотвірну структуру виявилась неприйнятною для більшості
вчених-дериватологів. оскільки вона суперечить розумінню будови похідного слова як бінарної
структури, яке складається з мотиватора та форманта, на що вказує і критерій Г. Винокура.
Очевидним є той факт, що попередні акти похідності для словотвірної структури похідних
останнього ступеня похідності значення не мають: словотвірно релевантними є лише форманти,
які завершують побудову похідного слова.
Закінчуючи розгляд питання про похідне слово як одиницю словотвору, визначимо, що в
науковій літературі висувається декілька вагомих причин вважати похідне слово головною
одиницею словотвірної системи. По-перше, воно дає яскраве уявлення про всі відмінні риси
системи в цілому; по-друге, опис всіх інших, структурно більших одиниць відбувається як
об'єднання або у групування похідних слів, оскільки всі вони є вторинними по відношенню до
похідного слова.

§ 3. Семантичні відношення між твірним та похідним словами

3.1. Словотвірна пара як одиниця словотвору

Як формальна, так і смислова структура похідного слова може бути виявлена лише як
результат зіставлення 2-ох одиниць: твірного слова та похідного. Як свідчать диференційні
ознаки похідності, а також критерій і. Винокура, будь-яке похідне слово завжди мас поруч зі
собою слово твірне.
Твірне слово відображає джерело деривації, а також опосередковано— і спосіб Його
творення. Основа похідного слова завжди містить у собі «натяк» на безпосередньо мотивуюче
слово, яке цілком або частково входить до семантичної формули похідного слова.
Твірне слово разом із похідним складають таку комплексну одиницю словотвірної
системи, як словотвірна пара.

Словотвірна пара — це таке зіставленій однокореневнх слів, при якому одне ї них включає
мотиватор, інше, крім мотиватора, — ще й формант.

Наприклад: стіл → столик, міський → приміський, комедія → комедіант, інструмент →

інструментарій, шофер → шоферувати, нести → принести, один → одиниця та ін.
Похідне слово своєю структурою і семантикою зв'язане з твірним і зумовлюється
останнім. Разом з тим, їх зіставлення повинно відповідати певним вимогам:
а) похідне слово за своєю формальною структурою повинно бути ширшим, аніж його
твірне. По-іншому, похідне слово — це результат синтагматичного поширення («розгортання»)
твірної основи. Тому основа похідного слова відповідає формулі «твірна основа афікс», тоді як
структура самого похідного слова (а не його основи) відповідає формулі «твірна основа +
формант»;
б) похідне слово за своєю семантикою, як правило, ширше, ніж семантика його твірного.
Це означає, що значення похідного завжди тлумачиться через значення твірного. Семантичне
зіставлення членів словотвірної пари служить доказом діалектичного зв'язку форми та змісту.
коли додавання, збільшення ((юрми з необхідністю викликає додавання, «збільшення» змісту.
Порівняйте: ключик — «маленький ключ», вимикач — «те, за допомогою чого вимикають»,
гегельянство — «вчення Гегеля», слухач — «той, хто слухає» і т. д.
Словотвірна пара як комплексна одиниця принципово важлива в системі словотвору. Це
пояснюється рядом причин. Так, максимальна об'єктивність результатів словотвірного аналізу
слова може бути досягнута лише за умови, коли цей аналіз буде здійснюватися на базі
словотвірної пари. Крім того, словотвірна пара займає певне місце в системі Ієрархічно
упорядкованих комплексних одиниць. В цьому плані СП розглядається як складова одиниця
словотвірного гнізда. Звідси випливає і дещо інше визначення цієї одиниці: словотвірна пара —
це мінімальний, бінарний ланцюжок, який є складовим елементом розширеного словотвірного
ланцюжка.
У рамках словотвірного гнізда СП набуває нових ознак: ЇЇ компоненти взаємодіють не
лише між собою, а й з компонентами інших словотвірних пар, тобто словотвірна пара в гнізді
включається в синтагматичні та парадигматичні відношення, якими характеризується
словотвірна система.
Похідне та його твірне слово в словотвірній парі мають різний характер. Похідне своєю
структурою та семантикою зумовлюється твірним. Це означає, що будь-яке похідне слово за
«необхідністю» шукає своє твірне, а тому зіставлення членів словотвірної пари відбувається у
напрямку від похідного до твірного, хоча сам процес словотворення відбувається у зворотньому
напрямку: від твірного до похідного, наприклад: край —> краянин. Щодо твірного слова, то
воно існує лише відносно слова похідного: твірне може реалізувати закладені в ньому
словотвірні можливості, а може і не реалізовувати їх. Таким чином, якщо похідне слово має
абсолютивний характер, то твірне — потенційний.
В окремих випадках процес словотворення починається і закінчується словотвірною
парою (порівняйте: балкон → балкончик). Однак таких випадків в сучасній українській мові
небагато.
Вагомість словотвірної пари як одиниці системи словотвору доводиться і тим, що
сама вона виступає базовою для встановлення і такої комплексної одиниці, як словотвірний
тип.
Таким чином, словотвірна пара як одиниця, в якій відбувається зіставленій твірного та
похідною слів, має актуальне значення для словотвору в цілому, оскільки це зіставлення, без
сумніву, носить характер закономірності і може пролити світло на невирішені питання
семасіології, лексики, слово- та формоутворення, граматики.

3.2. Семантичні відношення міме мотивуючим та мотивованим словами

Як зазначалося вище, між членами словотвірної пари мають місце не лише формальні
відношення, які дають уяву про словотвірну структуру похідного слова, але й відношення
семантичні, за рахунок яких встановлюється семантична структура тою ж похідного слова.
Семантичні відношення між твірним та похідним словами тісно пов'язані з поняттям
«мотивація».
Словотвірна мотивація — це відношення між двома однокореневими словами, значення
одного з яких або а) визначається через значення іншого; або б) тотожне значенню Іншого в
усіх своїх компонентах, крім граматичного значення частини мови.
Наприклад: а) перекладач — «той, хто перекладає», одесит — «той, хто живе в Одесі,
студентство — «сукупність студентів, та ін.; б) мокрий — мокрота, крутий — крутизна,
бігти — біг, заходити — захід, стукати — стук і т. ін.
З позиції мотиваційних відношень один із членів словотвірної пари називається
мотивованим, інший — мотивуючим. Мотивованим с похідне слово, а мотивуючим — твірне.
Визначаючи, котрий із членів словотвірної пари є мотивуючим, а котрий — мотивованим,
треба керуватися певними правилами:
а) при умові, коли лексичні значення членів словотвірної пари відрізняються,
мотивованим визнається слово, яке характеризується більшою формальною
структурою: бігти → вибігти, низ → унизу, ліс → лісовий → лісовик → лісовичок;
б) якщо члени СП мають різне лексичне значення, а у формальному відношенні
залишаються рівними, то мотивованим взнається слово, котре с семантично
складнішим, тобто його значення тлумачиться через значення мотивуючого слова:
 агітація → агітатор «той, хто займається агітацією», комерція → комерсант →
той, хто займається комерцією»; хімія → хімік «той, хто займається хімією» і т. д.;
в) при однаковій семантичній складності обох членів словотвірної пари
мотивуючим визнається слово, лексичне знамення якого ізоморфне його
категоріальному значенню частини мови. Наприклад: в парах «дієслово — іменник
зі значенням дії» мотивуючим визнається дієслово, оскільки в його семантиці має
місце ізоморфність лексичного та категоріального значень: атакувати → атака,
збиратися → збори, виходити → вихід і т.д.
Те ж саме стосується і пар «прикметник — іменник зі значенням ознаки»: чорний →
чорнота, вірний → вірність, широкий → ширина і т. д.
Наведені приклади свідчать, що в деяких випадках формальна структура слів не
враховується;
г) не може бути мотивуючим стилістично марковане слово, якщо другий член
словотвірної нари — стилістично нейтральний: вечірній і вечоровий
У словотвірному ланцюжку похідне першого ступеня, виступаючи як мотивоване,
водночас с мотивуючим для похідного другого ступеня і т.д. Наприклад: вода → водяний →
водянистий → водянистість.
Відношення між мотивуючим та мотивованим словами можуть розрізнятися рядом ознак,
на основі чого вчені виділяють такі види мотивації:
а) безпосередні /опосередковані мотивації;
б) вихідні / не вихідні мотивації;
в) одиничні /неодиничні мотивації;
г) регулярні / нерегулярні мотивації. Коротко охарактеризуємо ці типи мотивацій.

1. Безпосередня мотивація — це мотиваційні відношення двох слів, які відрізняються одне від
одного тільки одним форматом. Наприклад: вечір → вечір/ній,
корова → корів/ник, птах— пташ/иний, лід — льод/овий.

Опосередкована мотивація — це мотиваційні відношення двох слів, одне і яких відрізняється

від другого комплексом афіксів. Наприклад: плуг →
перед/плуж/ник. щедрий → роз/щедр/и/ти/ся.
Як бачимо, опосередкована мотивація спирається лише на семантичну спорідненість
однокореневих слів.
Опосередкована мотивація зумовила появу в українській мові похідних афіксів на зразок
префіксів обез-, зне-, суфіксів -ник, тельств-, -тельн- та ін.: знеболити, обезводити, випускник.

2. Вихідна мотивація — це мотивація даного похідного немотивованим словом. Наприклад:

дерево → дерев'яний, поле → польовий.

Невихідна мотивація — це мотивація даного похідного слова мотивованим. Наприклад:

лісистий → лісистість. лісовий → лісовик.
Можна сказати, що лише похідні першого ступеня похідності мають вихідну мотивацію;
похідні наступних ступенів похідності мають тільки невихідні мотивації.
Цей тип мотивації вказує на той факт, що ряди однокореневих слів пов'язані між собою
відношеннями послідовної похідності, коли мотиваторна частина наступного похідного
ускладнюється за рахунок формантної частими попереднього.
Порівняйте: вчити → вчи/тель → вчитель/ка, сніг → сніж/ити → за/сніжити →
засніж/ений.

3. Неодинична (множинна) мотивація - це мотивація даного похідною декількома словами,

які відрізняються від похідного рівною кількістю формантів.

розвеселити
розвеселитися
 веселитися
нерівний
нерівність
рівність
Всі інші мотивації називають одиничними: брат → братній, великий → завеликий і т. д.
4. Мотивації можуть бути регулярними і нерегулярними.

Регулярна мотивації – це мотивація, у процесі якої члени словотвірної пари розрізняються

регулярними словотворчими засобами. Наприклад: суфікси зі
значенням діяча (агепса) -ач-, -тель,-, -ист-, -ник-, -ец’-, -щик- та ін. є
регулярними в сучасній українській мові, а тому мотивація в парах
копати → копач, виховувати → вихователь, гітара → гітарист, піч
→ пічник грати → гравець, гонка → гонщик, вважається регулярною.
Нерегулярна мотивація — це така мотивація, коли члени словотвірної пари розрізняються
унікальними словотворчими засобами. Наприклад: пасти → паст/ух,
пошта → пошт/амт, кіоск → кіоск/ер та ін.
Кожну мотивацію можна охарактеризувати за всіма чотирма типами. Наприклад: в парі
стіл — столик мотивація безпосередня, вихідна, одинична, регулярна; а в парі добрий —
задобрити мотивація опосередкована, вихідна, одинична, регулярна.
Необхідно розрізняти словотвірну і лексичну мотивацію. Функція лексичної мотивації —
зумовлення форми слова — мас два важливих вияви: зумовленість номінації тим, що вона
називає, а також зіставлення одних одиниць з іншими. Таким чином, лексична мотивація
відповідає лексикологічним уявленням про слово як цілісну одиницю.
Словотвірна мотивація передбачає наявність у слові структурного плану, який
утворюється мотивуючою базою (представником мотиватора в мотивованому слові) і
мотнвантом (компонентом, який розрізняє мотивоване слово і а мотиватор).
Таким чином, специфіка лексичної мотивації зумовлюється тим, що їй відповідає підхід з
боку цілісної лексичної семантики; в той час як специфіка словотвірної мотивації зумовлюється
орієнтацією словотвору на структурну будову слова.
Більшість вчених-дериватологів схильні вважати, що словотвірну мотивацію доцільно
розглядати як один із виявів лексичної мотивації.
Розрізнення лексичної та словотвірної мотивації чітко простежується в наступному
визначенні словотвірної мотивованості:
Словотвірна мотивованість — це здатність слова виявляти внутрішню формально-
семантичну організацію, яка відображає існуючі способи і
засоби для подачі словотвірної інформації.
Виходячи з вищесказаного, зазначимо, що мотивація — це фундаментальне поняття
словотвору, через яке відображаються структурні і семантичні зв'язки між твірним та похідним,
що складають словотвірну пару — одну з головних комплексних одиниць словотвору. Саме на
мотивації ґрунтується і таке важливе поняття, як словотвірне значення, без якого неможливе
глибоке розуміння взаємодії всіх наявних у словотворі одиниць.

3.3. Словотвірнеpне значення як вираження мотиваційних відношень

Компоненти словотвірної пари зв'язані між собою відношеннями похідності, тобто один з
компонентів — це твірне слово, або твірна база, а другий — це похідне, або утворене слово з
бінарною структурою, яка формується, згідно з критерієм Г. Винокура, твірною базою та
формантом.
Похідність передбачає певні формально-семантичні відношення між твірним та похідним
словами. Формальна відмінність похідного слова від твірного стосується зовнішнього боку, а
тому піддасться візуальному спостереженню. Це означає, що структура твірного менша від
структури похідного на один словотвірний крок, який супроводжується додаванням
матеріально вираженого (або нульового) словотворчого засобу — форманта: чай + -ник-
→ чайник; один + -иц - одиниця + -и- → одиничний і т. д. Відповідно до цього зі збільшенням
форми відбувається «збільшення», приріст семантики похідного слова порівняно з твірним.
Приріст семантики стосується внутрішнього боку слова і не піддається візуальному
спостереженню, а тому визначення семантики похідного слова — це результат зіставлення
значень мотивованого та мотивуючого слів, а також глибокого аналізу цього зіставлення. Саме
в ході такого зіставлення слів, що пов'язані між собою відношеннями мотивованості
встановлюється дериваційне, або словотвірне значення.
Що таке словотвірне значення? Щоб дати відповідь на це складне питання, звернімося до
загальновідомої фрази Л. Щерби: «Глокая куздра штеко будланула бокра и кудрячит бокренка».
Створена Л. Шербою фраза складається з, так званих, квазіслів, однак їх інформативність
досить конкретна саме завдяки афіксам, що мають конкретне значення. Так, суфікс -л- не лише
вказує на приналежність слова будланула до класу дієслів, а й на минулий час цього дієслова,
суфікс -ну- передає значення одноразової дії, включаючи тим самим дане квазіслово у ряд
похідних з таким же значенням: плюнути, грюкнути, стукнути, стусонути, штурхонути,
сипонути та под. (в рос. мові: пригнула, дернула, стукнула, двітула і т. д.), в той час як флексія -
а передає значення жіночого роду; суфікс -енк- (-онк-) ставить квазіслово бокренка у ряд слів зі
значенням «недоросла істота» (в рос.: козлёнок, телёнок, слонёнок; в укр,: курча, слоненя,
кошеня, та ін.).
Як бачимо, дериваційне значення створюється за допомогою дериваційних засобів
(афіксів) української мови. Разом з тим, дериваційне значення є досить складним та
багатогранним явищем, а тому не може бути витлумачено однобічно.
У на «загальнішому вигляді дериваційне значення включає в себе декілька складових, які
визначають його. Це, по-перше, семантичне співвідношення твірного та похідного слів; по-
друге, значення словотворчого елемента (афікса); по-третє, значення частини мови твірного
слова та значення частини мови похідного слова; но-четверте, морфонологічні явища, які
відбуваються на морфемному шві при поєднанні морфем. Синтез усіх цих складових, їх
взаємодія дають повну уяву про значення, яке виникає у похідних, тобто мотивованих словах.
Варто зазначити, що поняття словотвірного (дериваційного) значення у лінгвістиці ще не
відстоялося, а тому І сьогодні вчені ведуть активні пошуки визначення цього поняття,
з'ясування його сутності. Аналізуючи існуючі у науці концепції розуміння даного поняття, П.
Соболева констатує, що в даний момент існує 2 основних підходи: асинтаксичний та
синтаксичний. Під асинтаксичний підходом розуміється пояснення дериваційного значення
через категоріальні (частиномовні) та лексичні властивості твірного і похідного слів, а під
синтаксичним — трактування його через семантичну схему висловлювання або через
компоненти граматичної схеми словосполучення чи речення, які включають в себе твірне слово
(Соболева 1982:119).
Важливо зрозуміти, що дериваційне значення відрізняється тим, що воно охоплює не всі
слова певної частини мови, а лише частину їх. Наприклад, значення діяча (агентивності)
охоплює лише ті іменники, які утворюються від Іменників, дієслів, прикметників за допомогою
певних афіксів (у даному випадку суфіксів) і які, незалежно від значення твірної основи,
набувають граматичного значення живих істот: картопляр, скляр, сурмач, піаніст, радник,
наглядач, слухач, вчитель, умілець, завзятець, спесивець і т. ін.; значення і негру ментальності
охоплює ті іменники, які утворюються від різних частин мови: змішувач, паяльник, черпак,
стартер, фінішер, супник, стимулятор, консервант і т.д. Таким чином, дериваційне значення
не має такого всеохоплюючого характеру, який притаманний, наприклад, граматичному
категоріальному значенню предметності. Крім того, це значення не утворює ряди значень, котрі
протиставляються у рамках єдиної морфологічної категорії, як, наприклад, конкретне значення
доконаного та недоконаного виду, за якими протиставляються всі дієслова української мови.
Однак дериваційне значення виявляє свою близькість до значення граматичного, оскільки
за його допомогою здійснюється «граматична категоризація дійсності» (Циганенко, 1978: III), з
одного боку, з другого, — цей зв'язок виявляється у закріпленні морфем за тими чи Іншими
частинами мови, тобто можна говорити про частиномовну спеціалізацію як граматичних
афіксів, для яких це є обов'язковим, так і словотворчих.
Від лексичного дериваційне значення відрізняється тим, що воно не є індивідуальним
значенням окремого слова. Дериваційне значення притаманне цілим групам похідних слів,
внаслідок чого його слід характеризувати як значення інтегруюче (об'єднуюче), в той час як
лексичне значення має диференціюючий характер.
Саме тому дериваційне, або словотвірне, значення слід визначати не як лексичне, а як
узагальнено-граматичне значення, яке випливає з лексичних значень серії нових слів
(Циганенко, 1978: 111).
Крім того, дериваційне значення, на відміну від лексичного, має спеціальний засіб
вираження — словотворчий формант (афікс).
Не можна заперечувати зв'язок лексичного та словотвірного значень, який проявляється в
тому, що значення більшості похідних слів, котрі стали назвами тих чи інших явиш
об'єктивного світу, мають екстралінгвістичну співвіднесеність. До того ж значення
словотворчих форматів деякі вчені вважають лексичним. оскільки воно є досить конкретним,
визначеним (як, наприклад, значення діяча у суфіксів -тель-, -ач- та ін.) і здатним суттєво
впливати на лексичне значення новоутвореної одиниці.
Словотвірне значення мас місце тільки у похідних словах, і цим певною мірою зумовлена
його структура. Оскільки структура похідного слова завжди двочленна, тобто складається з
твірної бази та форманта, постільки І структура дериваційного значення теж включає дві
складові частини. Двочленність дериваційного значення візуально спостерігається тоді, коли
похідне слово «розгортається» у зовнішню синтагму, наприклад: вчитель — «той, хто вчить»,
співак— «той, хто співає»; різак — «те, чим ріжуть»; бідняк— «той, хто бідний» та ін. У
наведених прикладах перша частина синтагми (займенники той або те) виступають аналогами
значення суфікса, в той час як друга частина (підрядне речення) «вбирає» значення твірної
основи (слова). Це цілком підтверджує критерій Г. Винокура щодо визначення особливостей
похідного слова: «значення слова з похідною основою завжди визначається за допомогою
посилання на значення відповідної первинної основи...»
Однак необхідно розрізняти дериваційне значення конкретного похідного слова та
дериваційне значення серії похідних слів. У першому випадку конкретність дериваційного
значення зумовлюється включенням у тлумачну формулу значення похідного слова твірної
основи, як це мало місце у вищенаведених прикладах. У другому випадку мова йде про
максимальне абстрагування дериваційного значення від конкретного лексичного, оскільки
перше має серійний характер. У такому разі формула значення похідного слова набуває
більш абстрактного вигляду. Так. наприклад, всі похідні слова зі значенням діяча можуть бути
витлумачені за допомогою формули: «той, хто робить те, що названо твірною основою». Вчені-
дериватологи досить плідно працюють над проблемою розробки стандартних схем тлумачення
значень мотивованих слів на базі їх дериваційного значення, наприклад: холодний — той, що
час відношення до холоду; бруднити — наділяти брудом; знесилити — відібрати сили і т.д.
Виходячи зі сказаного вище, можна дати такі визначення дериваційного значення.

Дериваційне (словотвірне) значення — це значення похідних слів, яке встановлюється на базі

семантичного зіставлення похідних та твірних і спільним для слів
даного типу.
Дериваційне значення — не значення. яке с спільним для серії похідних слів з однаковими
дериваційними відношеннями, що виникають як результат
одночасного обов'язкового сполучення формальної похідності та
семантичної мотивованості, і яке виражається мовним» засобами
всередині слова.

Наприклад, слово вчитель має конкретне дериваційне значення «той, хто вчить», слово
копач означає «той, хто копає», піаніст — «той, хто грає на піаніно» і т.д., а всі разом вони
мають загальне дериваційне значення агентивності (діяча). Таким чином, конкретне
дериваційне значення формується з опорою на семантику твірною слова й є індивідуальним для
кожного похідного, в той час як загальне, або ж узагальнююче, дериваційне значення
абстрагується від значення твірних слів і являє собою спільне значення груп похідних одиниць.
Треба зазначити, що дериваційне значення тісно пов'язане із референціальними
властивостями значення слова взагалі. Це виражається в тому, що іменники, виступаючи
назвами референтів (класу предметів), утворюють від своїх основ похідні зі значеннями, які
досить легко визначити, включивши їх у певні схеми словотвірних значень. Порівняйте:
іменники із значенням і негру ментальності (вимикач, сікач, світильник, тесак, держак): зі
значенням «недоросла істота» (слоненя, каченя, курча), зі значенням локативності (спальня,
пральня, вітальня, курильня); зі значенням зменшеності (жучок, балкончик, тополенька) і т. д.
Щодо дієслів та прикметників, то їх значення більш абстрактні, як, до речі, і значення деяких
абстрактних іменників, тому утворені від них слова, а також похідні, які належать до цих
частин мови, набагато складніше систематизувати за допомогою схематичного відтворення їх
дериваційного значення. Порівняйте: гордість — субстантивована ознака; ламкий — «такий,
що ламається»; шоферувати — бути шофером, або виконувати роботу шофера і т. д.
Одні з дериваційних значень мають більший рівень абстрактності, інші — менший. Так,
загальне значення суб'єктності, яке властиве всім іменникам зі значенням особи, при більш
детальному аналізі конкретизується, розкладаючись на дрібніші значення: іменники зі
значенням діяча-агента (оглядач, ремонтник, писар, швець та ін.), іменники зі значенням
суб'єкта стану (союзник, динамівець, нахімовець та ін.), іменники зі значенням територіальної
приналежності {болгарин, кримчанин, киянин, одесит і т. д.). Конкретні дериваційні значення
співвідносяться зі загальними за видо-родовим принципом.
Таким чином, дериваційні значення відображають різні понятійні категорії — діяч
(особа), предмети (речі), абстрактні поняття дії, якості, кількості, способи дії і т. д. В мові ці
поняття передаються по-різному, що відображається у значеннях похідних слів. Останні
можуть виступати номінаціями конкретних референтів (сіялка. діяч, танцюрист, крамниця і т.
д.); інтенсивності вияву ознаки (довжелезний, червонуватий та под.) і фази тої чи іншої дії
(заговорити, доварити, наспіватися, пережити); суб'єктивної оцінки (столик, малесенький,
мамуся) і т. д.
Поняття дериваційного значення с важливим для всього словотвору. Воно виявляє себе у
різних комплексних одиницях словотвірної системи, починаючи від словотвірної нари і
закінчуючи словотвірним гніздом. Можна стверджувати, що дериваційне значення маг
систематизуючий характер, виступаючи одним із головних засобів упорядкування відношень
семантичної мотивованості. Саме на основі його виявляються різні типи деривації —
синтаксичної та лексичної. Дериваційне значення лежить і в основі поняття «словотвірний
тип». У цьому плані воно може бути визначене як: те спільне значення, яке відрізняє всі
мотивовані (похідні) слова заданого словотвірного типу від їх мотивуючих, а також, разом з
тим, і як значення, яке відрізняє похідні слова одного словотвірного типу від похідних іншого
(або інших) типів.
Носієм словотвірного значення виступає формант.
Як зазначалося вище, словотвірне значення досить специфічно співвідноситься зі
значенням лексичним, оскільки, з одного боку, воно протиставляється останньому як загальне
конкретному, з другого боку — воно органічно входить в лексичне значення як основна його
складова у семантиці похідного слова.
Словотвірне значення є одночасно й абстрактним, узагальнюючим, оскільки притаманне
великим групам похідних слів, і конкретним, властивим окремому, конкретному похідному
слову. Як максимально узагальнююче це значення виявляє свою «байдужість» до лексичного
значення як твірного, так і похідного слова, хоча і зумовлюється, чи прогнозується, останнім.
Разом з тим воно має своє конкретне виявлення у лексичному значенні окремого похідного
слова: столик — «маленький стіл», де значення форманта передається як «маленький», а
значення мотивуючого слова — «стіл», а все разом — це лексичне значення похідного слова.
Вплив СЗ на лексичне не викликає сумніву ще й тому, що словотворчі засоби української
мови поділяються на дві групи: граматичні та словотворчі, тобто такі, за допомогою яких
утворюються слова з новим лексичним значенням. Незважаючи на те, що згідно з критерієм
Г. Винокура значення похідного слова не прямо співвідноситься з об'єктами реального світу, а
через значення твірного, однак в кінцевому результаті будь-яке похідне слово, як і непохідне,
виконуючи свою номінативну функцію, виступає назвою, номінацією, тої чи іншої реалії
об'єктивного світу, тобто має референціальну співвіднесеність. У семантиці окремого похідного
слова словотвірне значення набуває індивідуальності за рахунок мотивуючої бази твірного
слова.
 У більшості випадків значення похідного (мотивованого) слова вичерпується бінарним
протиставленням мотивуючої ваш та форманта. Наприклад: крикун — «той, хто кричить»,
християнин — «той, хто належить до християнства», добряк — «той, хто добрий» і т. д.
Однак в деяких словах після виділення цих частин залишаються додаткові семантичні
компоненти. Порівняйте: рибак — «той, хто ловить рибу», а не той, хто її чистить або їсть,
співак — це не просто «той, хто співає», а співає «професійно»; жовток — не просто якість
жовтого, а жовта частина яйця; письменник — не кожен, хто пише, а лише той, хто пише
художні твори «професійно» і т. д. Тобто значення подібних слів ширше, між сума значень
складових частин. Це явище називають фразеологічністю (ідіоматич-ністю) семантики
мотивованого слова.

§ 4. Системність українського словотвору

Словотвір відображає еволюційний та функціональний аспект мови.

Словотвірний аналіз похідної лексики базується на її системному характері. Словотвірна
система мови являє собою одну з окремих систем, або мікросистему, або підсистему загальної
мовної системи, яка розглядається як система систем.
Поняття словотвірної системи у найзагальнішому вигляді може бути визначене як
сукупність взаємозв'язаних одиниць словотвору даної мови, які функціонують на даному етапі
її розвитку.
Специфіка словотвірної системи зумовлена її зв'язками з «сусідніми» системами —
лексичною та морфологічною; за рахунок словотвору поповнюється лексичний запас
української мови, відбувається його збагачення, заповнюються так звані «порожні» клітки
лексичної системи. Разом з тим, створені слова відносяться до певної частини мови.
Синтагматичні ознаки морфем частіше зумовлюються морфологічними властивостями основ.
Як відомо, основною одиницею словотвору всіма лінгвістами визнається похідне слово.
Саме воно с об'єктом морфемного та словотвірного аналізу. Похідне слово — це кінцевий
результат, заради якого і відбувається акт словотворення. Виходячи з цього,
словотвірну систему треба визначити як особливим чином організовану сукупність, або
систему, похідних слів мови.
Організація. упорядкованість похідних слів простежується в комплексних одиницях
словотвірної системи.
Комплексними вони називаються тому, що складаються більш ніж з одного компонента,
складника. Саме похідне слово не є комплексною одиницею, але воно є головним компонентом
будь-якої комплексної одиниці словотвірної системи української мови.

4.1. Основні ознаки словотвірного типу

Словотвірна пара, відображаючи процес словотворення в мініатюрі, є не тільки основною
одиницею словотвірного аналізу, але й обов'язковою і основною одиницею, яка представляє
системність словотвору.
Словотвірна пара — це словотвірна база та її похідне: осінь → осінній, зима → зимовий,
музика → музикант і т. д. Дане визначення свідчить, що словотвірна пара також є комплексною
одиницею, оскільки складається з 2-х компонентів: твірного та похідного слів, які пов'язані між
собою формально та семантично. Порівняно з іншими комплексними одиницями словотвірної
системи словотвірна пара характеризується найменшим обсягом, а тому сприймається як
одиниця нижчого порядку відносно комплексних одиниць вищого порядку. Цим. власне.
зумовлюється той факт, що словотвірна пара, з одного боку, входить в комплексні одиниці
вищого порядку як їх складова та обов'язкова частина, з другого, — її можна вважати вихідною
одиницею всієї системи словотвору української мови.
Саме на словотвірній парі ґрунтується розуміння, визначення та характеристика такої
важливої в плані підтвердження системності українського словотвору комплексної одиниці, як
словотвірний тип.
Словотвірний тип − це формально-есмантична схема побудови похідних слів певного способу
словотворення, мотивованих словами тої чи іншої частини мови, які мають
 одне й те саме словотвірне значення.
Похідні слова одного словотвірного типу характеризуються обов'язковою спільністю
таких елементів:
а) тотожність частини мови твірних слів;
б) тотожність частини мови похідних слів;
в) тотожність семантичного співвідношення між твірними та похідними словами, то
виражається спільністю словотвірного значення;
г) тотожність формального співвідношення між твірними та похідними словами,
тобто спільність способу словотворення та словотворчого засобу (форманта).
Для встановлення словотвірного типу необхідне зіставлення щонайменше двох
словотвірних пар. Так. наприклад, похідні піаніст, арфіст, баяніст, бандурист, акордеоніст,
гітарист належать до одного словотвірного типу, оскільки: одиниць словотвору даної мови, які
функціонують на даному етапі її розвитку.
Специфіка словотвірної системи зумовлена її зв'язками з «сусідніми» системами —
лексичною та морфологічною: за рахунок словотвору поповнюється лексичний запас
української мови, відбувається його збагачення, заповнюються так звані «порожні» клітки
лексичної системи. Разом з тим, створені слова відносяться до певної частини мови.
Синтагматичні ознаки морфем частіше зумовлюються морфологічними властивостями основ.
Як відомо, основною одиницею словотвору всіма лінгвістами визнається похідне слово.
Саме воно с об'єктом морфемного та словотвірного аналізу. Похідне слово — це кінцевий
результат, заради якого і відбувається акт словотворення. Виходячи з цього,
словотвірну систему треба визначити як особливим чином організовану сукупність, або
систему, похідних слів мови.
Організація. упорядкованість похідних слів простежується в комплексних одиницях
словотвірної системи.
Комплексними вони називаються тому, що складаються більш ніж з одного компонента,
складника. Саме похідне слово не є комплексною одиницею, але воно є головним компонентом
будь-якої комплексної одиниці словотвірної системи української мови.

4.1. Основні ознаки словотвірного типу

Словотвірна пара, відображаючи процес словотворення в мініатюрі, є не тільки основною
одиницею словотвірного аналізу, але й обов'язковою і основною одиницею, яка представляє
системність словотвору.
Словотвірна пара — це словотвірна база та її похідне: осінь → є осінній, зима → зимовий,
музика → музикант і т. д. Дане визначення свідчить, що словотвірна пара також є комплексною
одиницею, оскільки складається з 2-х компонент: твірною та похідного слів, які пов'язані між
собою формально та семантично. Порівняно з іншими комплексними одиницями словотвірної
системи словотвірна пара характеризується найменшим обсягом, а тому сприймається як
одиниця нижчого порядку відносно комплексних одиниць вищого порядку. Цим, власне,
зумовлюється той факт, що словотвірна пара, з одного боку, входить в комплексні одиниці
вищого порядку як їх складова та обов'язкова частина, з другого, — її можна вважати вихідною
одиницею всієї системи словотвору української мови.
Саме на словотвірній парі ґрунтується розуміння, визначення та характеристика такої
важливої в плані підтвердження системності українського словотвору комплексної одиниці, як
словотвірний тип.

Словотвірний тип − це формально-сечантична схема побудови похідних слів певного способу

словотворення, мотивованих словами тої чи іншої частини мови, які мають
одне й те саме словотвірне значенення.

Похідні слова одного словотвірного типу характеризуються обов'язковою спільністю

таких елементів:
а) тотожність частини мови твірних слів;
б) тотожність частини мови похідних слів;
 в) тотожність семантичного співвідношення між твірними та похідними словами, що
виражається спільністю словотвірного значення;
г) тотожність формального співвідношення між твірними та похідними словами, тобто
спільність способу словотворення та словотворчого засобу (форманта).
Для встановлення словотвірного типу необхідне зіставлення щонайменше двох
словотвірних пар. Так, наприклад, похідні піаніст, арфіст, баяніст, бандурист. акордеоніст,
гітарист належать до одного словотвірного типу, оскільки: — всі вони утворені віл твірних
слів, що належать до іменників: баян → баяніст, піаніно → піаніст і т.д.;
— самі похідні слова теж належать до однієї й тої ж частини мови — іменника;
— семантичне співвідношення між твірними та похідними в наведених прикладах є
тотожним, тобто всі похідні слова мають однакове словотвірне значення: «той, хто грає на
інструменті, названому твірним словом»;
— очевидною є й тотожність формального співвідношення між компонентами
словотвірних пар. а саме: всі похідні утворені морфологічним способом (суфіксація) і за
допомогою суфікса -іст-(-ист-).
Як бачимо, словотвірний тип визначається лише при умові зіставлення результатів аналізу
однієї словотвірної пари з результатами такого ж аналізу другої словотвірної пари, третьої,
четвертої і т.д.
Відсутність тотожності однієї з вказаних ознак свідчить про те, що дані похідні слова
належать до різних словотвірних типів. Наприклад: слова баранина, горошина, соломина,
конина, цеглина, рибина, садовина, городина, свинина та ін. не належать до одною
словотвірного і йму, оскільки спільними для них с такі елементи, як: і) частині, мови твірного;
2) частина мови похідною; 3) спосіб творення та формант -ина-. Однак ці похідні
характеризуються різними семантичними співвідношенням між твірними та похідними. Саме за
цією ознакою наведе слова розподіляються на три словотвірні типи: 1) ті, мають словотвірне
значення «сукупність об'єкт садовина, городина; 2) ті, що мають значення «одиничний об'єкт»:
рибина, горошина, соломина, цеглина; 3) слова значенням «м'ясо тварини, що названа у
твірному слові свинина, конина, баранина.
Словотвірний тип — основний осередок словотвірної системи української мови, оскільки
завдяки саме йому в мові створюється сталий взірець, модель творення слів, і за аналогією з
якими переважно відбувається деривація нових слів як задоволення потреби самої мови.
З цим фактором органічно пов'язане питання ступеня продуктивності словотвірних типів.
Розрізняють продуктивні і непродуктивні словотвірні типи.
На продуктивність словотвірного типу впливають мовні та позамовні чинники. Мовні чинники
зумовлюються такими причинами:
1) кількість і якість твірних основ, з якими може сполучатись певний афікс згідно з
закономірностями словотвірного функціонування;
2) здатність афікса приєднуватись до вихідного слова (основи), що регулюється
певними законами синтагматичного співвідношення частин у структур»
слова. Так, наприклад, суфікси -ач-, -ак-, -ар-, -ик-, -ець- приєднуються до твірних
основ з кінцевим приголосним: глядач, держак, поводир, лірик, зубець;
3) похідна структура афікса: похідні афікси переважно більш продуктивні, ніж
непохідні. Порівняйте, наприклад, суфікси -ик- та -альник- (облицювальник
фрезерувальник, штампувальник та ін.).
Словотвірний тип не має лише йому властивих афіксів. Один і той же афікс може
виступати як Словотворчий засіб (формант) у декількох і навіть багатьох словотвірних типах.
Наприклад, суфікс -ин(а) має місце у словотвірних типах, які розрізняються своїм словотвірним
значенням:
а) «м'ясо тварин»: баранина, телятина, конина, свинина;
б) «одиничний елемент»: цибулина, морквина, картоплина;
в) «географічна назва»: долина, низина;
г) «назва міри»: довжина, глибина;
л) «результат дії»: зазубрина, подряпина;
ж) «сукупність предметів»: садовина, городина.
 До позамовних факторів відносять такі:
1) обсяг і типи поширення понять, що відповідають конкретному типу словотворення
(наприклад: види діяльності людини);
2) обсяг і збільшення розряду слів, що становлять словотвірну базу в процесі деривації.
Мовознавці зазначають, що продуктивність типу залежить і від мовно-територіального
чинника: в одних говірках української мовної території може активно функціонувати один
словотвірний тип, а в інших — цілком інший. Наприклад, в західноукраїнських говірках
домінуючим с тип прізвищ на –ук-, -тюк-, -ів- (Радчук, Костюк, Демків), а в східноукраїнських
— панівним є тип прізвищ на -енко (Адаменко, Довженко та ін.).
Якщо словотвірний тип служить зразком для творення нових похідних слів сучасної
української мови, то він є продуктивним (плодотворним).

ІІродуктивність словотвірного типу — це його здатність служити зразком для творення слів.

Ряд слів продуктивного словотвірного типу с відкритим (незамкненим), тобто в мові

регулярно з'являються нові слова продуктивного словотвірного типу (наприклад, іменники з
суфіксами -ник-, -ач-, які мають значення діяча; іменннки-назви осіб за місцем проживання з
суфіксом -ець-, або назви особи за професією з суфіксом –ист- та багато ін.).
Тип, за яким в сучасній мові не утворюються нові слова, с непродуктивним. Похідні слова
непродуктивного типу створюють закритий ряд, тобто таку груп) слів, яка не поповнюється
новими утвореннями. Це, наприклад, іменники з суфіксами -ух- (пастух), -аль- (коваль,
скрипаль), -ал- (театрал), -ад- (попадя), -атм- (поштамт) та ін.
В сучасній дериватології вживається термін «валентність», який за своїм значенням
близький дії терміну «продуктивність».

Під валентністю розуміють здатність тих чи інших словотворчих засобів «поєднуватися з

певною сукупністю співмірних одиниць морфемної підсистеми мови
(Клименко, Корпіловська, 1998: 81).

З наведеного визначення стає зрозумілим, то ПОНЯТТЯ «валентність» і «продуктивність»

хоча і близькі одне до одного, однак їх не можна повністю ототожнювати. Так, термін
«валентність» вживається лише відносно морфем української мови. Говорять про ліво- та
правобічну валентність морфеми, тобто «її здатність мати певну множину морфем зліва чи
справа від себе» (Клименко, Корпіловська, 1998: 81). Тому даний термін скоріше належить
морфеміці, аніж словотвору.
Щодо терміну «продуктивність», то він значно ширший за своїм значенням і може
вживатися як по відношенню до морфем, так і по відношенню до одиниць словотвору, зокрема
до словотвірного типу, моделі та ін. Говорячи про валентність, мають на увазі, в першу чергу,
потенційні можливості морфем, в той час як під продуктивністю розуміють активність тих чи
Інших одиниць морфеміки або словотвору, тобто частоту їх уживаності в словах сучасної
української мови.
Словотвірний тип — це комплексна одиниця, що маг узагальнююче значення. Це
узагальнення відбувається у двох напрямках — формальному та семантичному. Дійсно,
словотвірний тип об'єднує похідні слова з одним і тим же словотвірним значенням, тотожними
значеннями граматичних категорій та однаковими словотвірними показниками (спосіб
словотворення та формант). Необхідно зазначити, що не всі лінгвісти однозначно тлумачили
поняття словотвірного типу: деякі з них основний наголос роблять на семантичній тотожності
похідних слів, ігноруючи формальні показники типу (Троїцький, 1940: 291; Граматика. 1953:
44; Левковська, 1954: 27; Максимов, 1975: 56, 77, 210). Однак такий односторонній підхід був
переконливо спростований результатами наукових досліджень як вітчизняних, так і зарубіжних
вчених-дериватологів.
Існування в мові великого розмаїття словотвірних типів викликало потребу їх
класифікації на основі різних ознак: а) характер дериваційного значення: б) належність до
частини мови; в) лексичне значення членів словотвірної пари.
 І. За характером дериваційного значення розрізняють 2 групи словотвірних типів: а) типи
синтаксичної деривації; б) типи лексичної деривації. Обидві групи названих типів
встановлюються в результаті семантичного зіставлення членів словотвірної пари — твірного та
похідного слів.

Синтаксичною деривацією називають таке словотворення, при якому твірна база і похідне
належать до різних частин мови. а їх лексичні значення збігаються: гострий—
гострота, читати— читання, ранок — райковий, жадібний — жадібно.

При синтаксичній деривації відбувається зміна синтаксичної функції похідного без зміни
його лексичного значення в порівнянні з твірним.
Таким чином, синтаксичні деривати характеризуються тим, що їх лексичне значення
збігається з лексичним значенням твірних, але вони відрізняються твірних слів належністю до
частини мови (і, зрозуміло, синтаксичними функціями). Наприклад: бігати біг, чекати —
чекання, горіти — горіння і т. д. У наведених парах обидва члени — твірне і похідне — мають
одне й те ж лексичне значення: «назва тієї чи іншої дії». Різниця між ними полягає в тому, що
твірні слова належать до дієслів, похідні — до іменників.
До сфери синтаксичної деривації належать:
а) відсубстантивні прикметники, які означають неконкретизоване в значенні похідного
відношення до того, що названо твірною основою (цемент → цементний, смак → смаковий;
слух → слуховий; вулиця → вуличний);
б) віддієслівні іменники зі значенням абстрагованої дії (молотити → молотьба; вивозити
→ вивіз; спадати → спадина).
в) відад'єктивні іменники зі значенням «опредмеченої» ознаки (білий → білизна, гордий
→ гордість, синій → синяво);
г) окремі типи прислівників (жалісність → жалісно) (Словотвір. 1979: 10).
Лексична деривація характеризується тим, що лексичне значення похідних суттєво
відрізняється від лексичного значення твірних слів. Належність похідного та твірного до
частини мови значення не мас, тобто вони можуть належати як до різних частин мови, так і до
однієї. Наприклад: медицина → медик; виховати → вихователь, ворота → воротар; чай →
чайник; чай → чаювати і т. д.
Таким чином, лексичною деривацією називають таке словотворення, при якому лексичне
значення похідного відмінне від лексичного значення твірного.
Лексичні деривати, як і синтаксичні, теж можуть бути відад'єктивними,
відсубстантивннми та віддієслівними, однак між ними існує суттєва різниця.
Так, одним з принципових доказів семантичного розмежування відсубстантивних
синтаксичних та лексичних дериватів є існування паралельних однокореневих утворень.
Наприклад: грудний («має стосунок до грудей») — грудастий («який має великі груди»); лісний
(«мас стосунок до лісу») — лісистий («вкритий лісом»); ворсяний («який має стосунок до
ворсу») — ворсистий («мас багато ворсинок») і т. д.
Якщо значення синтаксичних дериватів конкретизується лише за рахунок контексту
(грудний голос, грудний біль, грудна жаба), то значення лексичних дериватів зрозуміле і поза
контекстом, оскільки крім відношення до того, що називає твірна основа, в значенні самого
слова мас місце ще й конкретна семантична «добавка», яка й зумовлює лексичний характер
похідного слова: носатий — «має великий ніс», болотистий — «вкритий болотом». Поділ
словотвірних типів на сфери синтаксичної та лексичної деривації с принциповим для розподілу
всієї системи словотвору. Одним з перших вчених, хто легально описав та розробив цс питання,
був польський лінгвіст Е. Курилович (Курилович, 1962: 57-70).
II. Відповідно до належності похідного та твірного слів до частини мови виділяють 2
групи словотвірних типів: а) транспозиційні типи; б) нетранспозиційні типи.
Транспозиційними вважають ті словотвірні типи, в яких частина мови похідного не
збігається з частиною мови твірного. Сам термін «транспозиція» в цьому випадку розуміється
як процес переводу слів з однієї частини мови в іншу. Наприклад: чай → чаювати; дурний →
дурень; стояти → стоянка і т. д.
 Нетранспозиційними називають словотвірні типи, в яких частина мови похідного слова
збігається з частиною мови твірного (тобто транспозиція не відбувається). Наприклад: най →
чайник (іменник → іменник); пити → мінити (дієслово → дієслово); довгий → предовгий
(прикметник → прикметник) і т.д.
Треба відзначити. то вся сфера синтаксичної деривації належить до транспозиційних
словотвірних типів, оскільки в ній мас місце обов'язковий «перевід», транспозиція, з однієї
частини мови в іншу.
Лексична деривація розподіляється між транспозиційними та нетранспозиційними
типами. Можна сказати, що поділ словотвірних типів на транспозиційні і нетранспозиційні є
актуальним лише для сфери лексичної деривації.
III. Чеський лінгвіст М.Докуліл розробив і описав свою класифікацію словотвірних типів,
виходячи з характеру лексичного значення похідного слова відносно лексичного значення
твірного (Докуліл, 1962).
За цією ознакою він виділив 2 групи типів: а) модифікаційні; б) мутаційні
(немодифікаційні).
Самі терміни запозичені з природничих наук, але семантика їх досить прозора:
модифікація — це видозміна, мутація — «скачок», кардинальна зміна.
Модифікаційними (за Докулілом) називаються такі словотвірні типи, в яких похідні
слова означають лише різного типу видозміни (модифікації) значення твірних слів. Наприклад:
мама — мамуся, вікно — віконце, добрий — добренький; картопля — картоплина і т. д. Можна
сказати, що лексично-денотативне значення похідного слова майже цілком збігається зі
значенням твірного слова. Так, денотативна віднесеність слів мама і мамуся, добрий і
добренький практично не змінюється. До модифікаційних словотвірних типів належать такі
похідні:
а) слова (іменники, прикметники, прислівники) з суфіксами та префіксами суб'єктивної
оцінки {татусь, водичка, старенький, далеченько і т. д.);
б) іменники зі значенням одиничності та сукупності {соломина, цибулина, березняк,
студенствота ін.);
в) іменники-назви осіб жіночого роду, які утворені від іменників-назв осіб чоловічого
роду (артист — артистка, студент — студентка, баяніст — баяністка та ін.);
г) іменники зі значенням «дитя, недоросла істота» (козеня, вовченя, тигреня і под.);
д) префіксально-суфіксальні дієслова зі значенням кількісно-темпоральних характеристик
процесів (заспівати, наговоритися та ін.);
ж) прикметники зі значенням неповноти ознаки (кислуватий, яснуватий, рудуватий).
Похідні модифікаційних словотвірних типів завжди належать до тієї ж частини мови, що й
їх твірні, тобто модифікаційний тип завжди є нетранспозиційним.
Мутаційними (за Докулілом) називаються словотвірні типи, в яких похідні слова
характеризуються Іншим, порівняно з твірним словом, значенням. У певному смислі таке
розуміння мутаційних типів близьке до лексичної деривації, для якої теж характерна різка зміна
лексичного значення похідного відносно значення твірного слова. Крім того, похідні
мутаційних типів, як і похідні лексичної деривації, можуть належати тій же частині мови, що і
твірні слова, а можуть переводитися в іншу частину мови: співати— співак, бенефіс—
бенефіціант, соус — соусник та ін.

4.2. Будова словотвірного ланцюжка

Вивчення відносин послідовної похідності привело до виділення такої комплексної
одиниці, як словотвірний ланцюжок. Одним з перших визначення цій комплексній одиниці дав
О. Тихонов: Словотвірний ланцюжок — «це ряд спільнокореневих слів, пов'язаних між собою
відношеннями послідовної похідності» (Тихонов, 1985: 41).
У науковій літературі можна знайти й інші, більш деталізовані, визначення. Порівняйте:
«Словотвірний ланцюжок — це сукупність похідних, впорядкованих таким чином, що кожна
попередня одиниця с безпосередньою твірною для наступної» (Земська. 1978: 30), або:
«Словотвірний ланцюжок — це ряд споріднених слів, пов'язаних відношеннями послідовної
похідності, коли мотиваторна частина наступного похідного ускладнюється за рахунок
формантної частини попереднього» (Звєрєв, 1985:49). Як свідчать наведені визначення,
словотвірний ланцюжок — це така комплексна одиниця, в якій виявляється ступеневий
характер українського словотворення.
Разом з тим, загальним недоліком цих визначень с те, що в них знаходить відображення
організація, впорядкованість складових компонентів, але відсутня вказівка на межі ланцюжка, в
результаті чого ланцюжком можна вважати і ряд слів зв'язати → зв'язок → незв'язний →
незв'язно (без вихідного слова), і ряд в'язати → зв'язати → зв'язок → незв'язний (без кінцевого
слова). Тому більш точним визначенням словотвірного ланцюжка треба вважати таке, в яке
входить визначення межі цієї одиниці:
Словотвірний ланцюжок — це ряд спільнокореневих слів, організованих за принципом
послідовної похідності від вихідної ланки до кінцевої.
Вихідною ланкою ланцюжка можуть виступати 2 типи слів: а) непохідні та неподільні;
б) непохідні, але подільні.
Наприклад: а) сніг → сніговий → сніговик → сніговичок; б) туризм → турист →
туристичний.
Ланки словотвірного ланцюжка розрізняються якісно і функціонально. Найбільшою
протиставленістю характеризуються вихідна та кінцева ланки: вихідна — непохідне і твірне
слово; кінцева — похідне і нетвірне. Проміжні ланки мають функцію вихідної (попередньої) та
якість кінцевої (наступної) ланки ланцюжка. Причому від ланки до ланки відбувається
зменшення здатності основи слова бути твірною.
Крім того, кінцева ланка може входити лише в один ланцюжок, в той час як вихідна
(некінцева) ланка може входити більше як в один ланцюжок:
→ дощовий → дощовик
дощ → дощик → дощичок
→ дощити → задощити.
Словотвірні ланцюжки мають план вираження і план змісту.
У плані вираження кожен наступний член словотвірного ланцюжка відрізняється від
попереднього на один словотвірний крок. Кількість формантів визначається кількістю
словотвірних кроків та ступенем похідності. Механізм утворення словотвірного ланцюжка
можна представити у вигляді графічної формули, де К— це корінь вихідного слова, Ф —
формант:

К → К+Ф' → КФ1+Ф2 → КФ1Ф2+Ф3 → КФ1Ф2Ф3...

З цієї формули випливає наступне:

— кожний попередній член ланцюжка виступає твірною базою для наступного;
— і всі слова ланцюжка є однокореневими (спорідненими);
— у ланцюжку відбувається поступове ускладнення формальної структури похідних слів, яка
супроводжується і поступовим зростанням семантики;
— словотвірний ланцюжок зв'язаний з іншими одиницями словотвору; формантом, похідним
словом, словотвірною парою;
— у ланцюжку стільки словотвірних пар, скільки в ньому похідних слів.
З точки зору структури словотвірні ланцюжки бувають бінарними та поліпарними.
Бінарні ланцюжки дорівнюють словотвірній парі: бачком → балконний, тобто словотвірні
потенції згасають вже на першому ступені словотворення. Поліпарні ланцюжки включають в
себе більше, ніж одну словотвірну пару.
Виходячи з формально-структурної характеристики, словотвірний ланцюжок можна
визначити як сукупність словотвірних пар, які перебувають у відношеннях послідовної
мотивації.
У плані змісту члени словотвірного ланцюжка відзначаються послідовним зростанням:
додавання форми закономірно зумовлює додавання (зростання) змісту. Треба зазначити, що
таке послідовне зростання змісту має місце лише у тих ланцюжках, в яких відсутні синтаксичні
деривати, оскільки в останніх значення похідного тотожне значенню твірного. Таким чином,
наявність синтаксичних дериватів обмежує зростання змісту, стримує його. У таких ланцюжках
«кількість ускладнень значення», як правило, на одиницю менше віл кількості дериваційних
кроків (в одному ланцюжку, за звичай, буває тільки один синтаксичний дериват). Те ж саме
спостерігається і в тих ланцюжках, де зустрічаються деривати модифікаційних словотвірних
типів. У рідких випадках ланцюжок може цілком складатися з подібних дериватів: солома →
соломина → соломинка → соломиночка.
У семантичному відношенні будь-яке похідне, в тому числі і кінцевий її член, мотивується
попереднім словом — своїм твірним. Семантика останнього члена ланцюжка, як правило,
включає значення всіх інших її членів.
Таким чином, значення словотвірного ланцюжка можна, очевидно, асоціювати зі
семантичною структурою останнього її члена. Таке значення має комплексний характер — в
ньому відображається значення всіх ланок ланцюжка.
Словотвірний ланцюжок може характеризуватися не лише і точки зору структури —
бінарні і полінарні, але й з точки зору частиномовної належності початкового і кінцевого
компонентів. Виходячи з цього, виділяють ланцюжки лінійні на кільцеві.

Лінійними називаються словотвірні ланцюжки, в яких частиномовна належність початкового

та кінцевого слова не збігаються. Наприклад: ходити → приходити → прихід;
вчити → вчитель → вчителька.
Кільцевими називаються такі словотвірні ланцюжки, в яких частина мови початкового слова і
частина мови кінцевого збігаються. Наприклад: холод → холодити →
холодильний → холодильник: газ → галчати → загазувати → загазований →
загазованість.

Таким чином, словотвірний ланцюжок в рамках словотвірної системи виконує

систематизуючу функцію, оскільки певним чином організовує однокореневі слова. В ньому
проявляються елементи лінійних співвідношень: поєднання мотиваторної та формантної частин
в складі похідного слова, а також поєднання похідних слів в синтагматичні ряди відповідно зі
зростанням їх формально-семантичної структури.
У кінцевому результаті словотвірний ланцюжок виступає як комплексна одиниця системи
українського словотвору, в якій реалізуються синтагматичні відношення.

Словотвірний ланцюжок — це розгорнуте у зворотному напрямку у вигляді окремих слів

багатоморфемне похідне.

З цієї позиції ця комплексна одиниця відіграє важливу роль у процесі словотвірного

аналізу, оскільки в ній фіксується послідовне формально-семантичне співвідношення
однокореневих похідних.

4.3. Словотвірно парадигма та її характеристика

Відношення між твірною основою та всіма похідними, що утворені від неї, породили таку
комплексну одиницю словотвору, як словотвірна парадигма (СП).
Словотвірна парадигма — це сукупність похідних, які мають одну і ту ж твірну основу і
знаходяться на одному ступені словотворення.
Наприклад:

сніж-ок(Ø) кін-ськ(ий)
сніг-(Ø) снігов(ий) кінь-(Ø) кон(ик)
сніжинк(а) кінник(Ø)
коняч(ий).

Відношення між твірною основою та її похідними у рамках словотвірної парадигми

можна назвати радіальними.
Поняття СП в теорії синхронного словотвору є найбільш «молодим». Виникнення цього
поняття пов'язане з пошуками ізоморфізму між будовою різних підсистем мови, намаганнями
виявити парадигматичні відношення між одиницями словотвору. Введення самого терміна
«парадигма» у словотвір, а також його тлумачення свідчать про співвідносність словотвору та
морфології: подібно до того, як словоформи відмінювання та дієвідмінювання утворюють
морфологічні парадигми, так і сукупність похідних від однієї основи утворює його словотвірну
парадигму.
Своєрідність СП чітко проявляється у їх зіставленні з парадигмами словозміни. Структура
СП залежить від того, до якої частини мови належить вихідне слово і в яку лексико-семантичну
групу воно входить. Таким чином, найбільші розрізнення спостерігаються між СП слів різних
частин мови. Однак і в рамках слів однієї частини мови можуть мати місце суттєві розходження
між парадигмами слів різних лексико-семантичних груп. Так, наприклад, склад словотвірних
парадигм з вихідним дієсловом зі значенням руху та з вихідним дієсловом зі значенням
конкретної фізичної дії будуть різними.
СП — це частина гнізда. СП мають всі слова, які беруть участь у словотворенні і які
виступають твірними. Тому можна сказати, що у гнізді стільки словотвірних парадигм, скільки
твірних.
Наприклад: меблі_______мебл(ев)ий
мебель(н)ий_________мебельн(иц)я

мебл(яр)____________мебляр(к)а

мемель(ник)
мебл(ю)вати________меблюва(льник)
меблюва(нн)я

У наведеному прикладі 4 твірних основи (слова): меблі, мебельник. мебляр, меблювати,

відповідно — чотири словотвірні парадигми.
Необхідно зазначити, що в цілому непохідні слова мають значно більший словотвірний
потенціал, ніж похідні слова, а складні слова за цією ознакою поступаються афіксальним
утворенням.
Компоненти СЛ зв'язані між собою за значенням. їх семантична єдність визначається тим,
що всі члени СП структурно пов'язані з одним твірним, а тому їх лексичне значення випливає з
лексичної семантики похідного. Однак між собою члени СП семантично не зв'язані, оскільки їх
лексичні значення формуються незалежно одне від одного. Між членами СП існує, так би
мовити, семантичний паралелізм, або семантична незалежність.
Кожний із компонентів СП утворює зі своїм твірним словом твірну пару, а тому СП
можна визначити як сукупність словотвірних пар, які мають одну і ту ж твірну основу.
Словотвірну парадигму називають «радіальним» ланцюжком. У цій комплексній одиниці
чітко відображаються парадигматичні відношення словотвірної системи.
Вчені відзначають, що слова однієї і тої ж лексико-семантичної або тематичної групи
мають близький або навіть однаковий склад похідних. Так, наприклад, більшість дієслів зі
значенням звучання мають однаковий набір префіксальних утворень. Порівняйте: пищати:
за-пищати, про-пищати, про-пищати-ся; кричати: закричати, про-кричати, розричати-ся і
т. д.
Саме тенденція слів української мови утворювати однакові СП призвела до виділення
двох груп парадигм: конкретних і типових. Типові і конкретні парадигми протиставляються, з
одного боку, і зіставляються, з другого.
Типову парадигму формують конкретні парадигми, в яких має місце один і той же набір
дериваційних значень. Так, одну типову парадигму складають всі СП назв тварин, іншу типову
парадигму — всі СП назв рослин, третю — всі СП прикметникові зі значенням кольору.
Одне й те ж дериваційне значення може передаватися різними формантами. Наприклад,
значення абстрактної дії в іменниках української мови може передаватися суфіксами –н(j)-,
-ен(j)-, -т( j)-, -ін(j)-, -к-, -ств-, -нин-, -6-, -в- та ін. Однак типова парадигма дієслів зі значенням
руху одна. Вона може включати похідні іменники, прикметники, дієслова, які розміщуються за
такими «семантичними позиціями»: назва абстрактної дії, назва діяча, назва інструмента, назва
процесуальної ознаки, а також назва просторових та кількісно-часових модифікацій даної дії.
Таким чином,

пілона парадигма — це сукупність СП, яким притаманний однаковий або близький

набір похідних.
Типова парадигма «байдужа» до конкретних засобів вираження тих або інших
дериваційних значень. З цього випливає, що типова парадигма — це одиниця ішану змісту.
ТП являє собою узагальнення всіх існуючих у мові СП певної структури. Тому жодна
конкретна СП не може маги повний набір похідних, властивих для своєї ТП. Разом з тим у
кожній конкретній СП, так чи інакше, реалізується певний набір похідних ТП.
Для повного опису словотвірної системи мови необхідне виявлення класів слів, які мають
одну і ту ж словотвірну парадигму. Це дозволяє встановити, які ознаки є релевантними для
з'ясування дериваційних валентностей слова, і дає можливість розподілити весь словниковий
склад мови за Його словотвірним потенціалом. Виявлення типових СП допоможе відкрити
деякі ще не вивчені закономірності дериваційної семантики. Разом з тим, такий підхід дає
багато І для вивчення лексичної семантики, оскільки в багатьох випадках різниця в наборі
похідних буде показником глибоких семантичних розходжень між словами.
Вивчення СП дозволить створити більш точний опис системи словотвору, що дасть
можливість встановити класи слів, які мають одні й ті ж конкретні і типові парадигми, виявити
неповні парадигми і розробити типологію словотвірних парадигм.
Опис явищ нереалізації словотвірних валентностей, виявлення неповних (дефектних)
парадигм вкрай важливе дія розробки маловивченого питання про ті види обмежень, які діють
при словотворенні, оскільки до цих пір увага вчених була переважно зосереджена на валентних
якостях афіксів, тоді як дериваційні валентності твірних основ майже зовсім не вивчалися.
Вивчення словотвірного потенціалу окремих слів, лексико-семантичних груп та частин мови в
найважливішим завданням словотвору, Воно підводить нас до проблеми синтезу словотвірних
структур.
Дослідження словотвірних парадигм — необхідний крок і при порівняльно-типологічному
вивченню мов, оскільки в різник мовах типові парадигми вихідних слів однієї і тої ж частини
мови і семантики мають риси тотожності і нетотожності.

4.4. Структура словотворчого гнізда

Поглиблене вивчення системи українського словотвору вимагає встановлення
взаємозв'язків між комплексними одиницями. їх ієрархічна упорядкованість, як виявилось,
зумовлена тим, що одиниці меншого порядку стають складовими для структурно більших
одиниць.
У цьому плані найбільшою у формальному відношенні комплексною одиницею виступає
словотвірне гніздо.
Словотвірне гніздо — це вся сукупність однокореневих слів, упорядкована
відношеннями похідності.
Спільність однокореневих слів виявляється як в плані вираження, що зумовлено
наявністю в них формально спільного компонента — кореня, так і в плані змісту, оскільки
корінь зосереджує в собі спільний для всіх однокореневих слів елемент значення. Звідси
випливає той факт, що в словотвірне гніздо об'єднуються слова, які характеризуються
формально-смисловою спільністю. Це одна зі суттєвих ознак цієї комплексної одиниці.
У словотвірне гніздо входять всі інші комплексні одиниці: словотвірна пара, словотвірний
ланцюжок, словотвірна парадигма.
Наприклад:
→ нагороджуватися
→ нагороджувати → нагороджування
нагородити → нагорода → нагородний
→ нагородження
→ винагорода
→ винагороджувати → винагороджуватися
 → винагородити → винагородження
Наведене гніздо охоплює 12 словотвірних пар, 8 словотвірних ланцюжків, 5 словотвірних
парадигм. Тому словотвірне гніздо справедливо називають «сукупністю словотвірних
ланцюжків та парадигм».
Структура гнізда залежить від семантики, будови і частиномовної належності початкового
слова. Від інших комплексних одиниць гніздо відрізняється деревоподібною структурою,
завдяки чому в ньому виділяються блоки, які складаються зі словотвірних парадигм та
ланцюжків.
Аналізуючи формальну структуру гнізда, можна встановити певні закономірності його
будови. Слово, яке знаходиться на початку гнізда, називається вершиною словотвірного гнізда.
Найчастіше у вершині гнізда виступає непохідне і неподільне слово, як, наприклад, слова
«молоко», «вода», «сніг» та под. Однак цю позицію може займати непохідне, але подільне
слово, тобто слово зі зв'язаною основою: нагородити, вулиця, агітація та под.
Кількість словотвірних пар у гнізді дорівнює кількості похідних слів. Кількість
словотвірних ланцюжків у гнізді встановлюється за кількістю кінцевих похідних гнізда, тобто
тих похідних, на яких закінчується процес словотворення. Щодо кількості словотвірних
парадигм, то вона встановлюється за кількістю груп похідних одного ступеня словотворення.
Так, наприклад, у гнізді
│ граціо
грація → граціозний │граціозність
маємо 2 кінцевих похідних, що відповідає двом словотвірним ланцюжкам. Крім того, у
наведеному прикладі гнізда має місце лише одна група похідних 2-го ступеня похідності. які
формують одну парадигму.
У вузлах пересічення ланцюжків та парадигм перехрещуються синтагматичні та
парадигматичні зв'язки слів. Можна сказати, що словотвірне гніздо — це словотвір в мініатюрі.
Виступаючи комплексною одиницею словотвірної системи, гніздо само по собі теж с
мікросистемою, упорядкованість елементів якої зумовлена відношеннями структурно-
семантичної мотивованості. Псі комплексні одиниці всередині словотвірною гнізда пов'язані
між собою спільністю мотиваторної частини.
Словотвірні гнізда можуть включати в себе різну кількість елементів: від 2-х до кількох
сотень. Деякі словотвірні гнізда можуть складатися з однієї словотвірної пари, з одного
словотвірного ланцюжка, з однієї словотвірної парадигми.
Визначення гнізда через словотвірні ланцюжки та парадигми є не тільки прямим
свідченням того, що словотвірне гніздо — це комплексна одиниця українського словотвору, яка
відіграє суттєву роль у систематизації, ієрархічній упорядкованості словотвірних одиниць
взагалі, а й яскравим доказом того, що саме у гнізді в кінцевому результаті відбувається
перетин та взаємодія синтагматичних та парадигматичних відносин, на яких ґрунтується
системність будь-якого рівня мови.
Таким чином, уявлення про словотвірне гніздо як мікросистему українського словотвору,
або «словотворення у мініатюрі», зумовлене перш за все двома типами вимірів;
парадигматичним та синтагматичним. Парадигматичний вимір СГ визначається словотвірними
парадигмами, синтагматичний вимір — словотвірними ланцюжками. Отже, в рамках
словотвірного гнізда відбувається взаємодія словотвірної парадигматики та синтагматики.
У науковій літературі зустрічається й інше тлумачення відносин, які складаються між
елементами словотвірного гнізда. Так, наприклад, М. Закар'ян вважає, що у СГ діють три типи
відносин: парадигматичні або відношення тотожності та розрізнення між будь-якою парою слів
в гнізді; синтагматичні, які проявляються в гнізді, головним чином, як внутрішньослівні, тобто
як відношення між морфемами одного слова; та дериваційні — відношення похідності,
виведення одних слів з інших, які виявляються в дериваційних ланцюжках (Закар'ян, 1980: 86).
Така розбіжність у тлумаченні тих чи інших типів відносин, що чають місце в словотвірному
гнізді, свідчить про невизначеність термінологічно-понятійної бази в словотворі. Ще одним
підтвердженням цього служить і той факт, що в деяких наукових працях поряд із терміном
«словотвірне гніздо» вживається термін «дериваційне гніздо», причому останній тлумачиться
по-різному. В одних випадках цей термін вживається як синонімічний до терміна «словотвірне
гніздо», в інших — під ним розуміють гніздо, в яке входять не лише ціліснооформлені одиниці,
а й одиниці, оформлені роздільно, тобто «усталені словосполучення» (наприклад: прийняти
рішення, взяти участь і под.) (Чинглей, 1982: 45-46). У цьому розумінні у дериваційне гніздо
включаються одиниці 3-х типів: словотвірні, суплетивні, роздільнооформлені.
Необхідно розрізняти поняття «словотвірне гніздо» та «лексичне гніздо».

Лексичне гніздо — це сукупність однокореневих слів, які пов'язані між собою не лише
відношеннями словотворення, а також і лексичними відношеннями
синонімії, полісемії, конверсії, гіпонімії і т, д.
Словотвірне гніздо розуміється як структура словотвірних відношень. У такому разі в опис
словотвірної структури гнізда вводиться поняття «відношень
сполучуваності, тобто відношень «вимушеного» прогнозування зв'язків між
дериваційними категоріями похідних» (Гінзбург. 1981: 176).

Останнім часом в словотвір активно входить термін «кореневе гніздо». Кореневе гніздо
виділяється на морфемному рівні, тоді як словотвірне гніздо — на словотвірному рівні.
Кореневі гнізда очолюються не словами, а зв'язаними коренями, а їх структура складається з
підгнізд, що знаходяться в словотвірних відношеннях.
Наприклад:
(гермет-) герметичний
герметично
герметичність
гермет-изувати
герметиз-ація
за-герметизувати
роз- герметизувати
розгерметизувати-ся
розгерметизування
розгерметиз-ація
герм-о-шлем.
Таким чином, словотвірне гніздо виступає однією з найважливіших комплексних
одиниць, яка виконує головну роль у систематизації українського словотвору. Саме в
ньому виявляються закономірності дії його внутрішнього механізму, який визначається
ієрархічними зв'язками між іншими комплексними одиницями словотвірної системи.

4.5. Поняття словотвірного ряду та словотвірної категорії'

Сучасна теорія словотвору прагне до послідовної реалізації системною підходу в описі
мови, виявлення ієрархічної організації словотвірних відношень і заснованих на них класів слів,
відокремлення головних і закономірних явищ від другорядних та випадкових, встановленій
взаємозв'язків та взаємодії між словотвірними одиницями, побудови обгрунтованих
класифікаційних схем {Манучарян, 1981:3).
Відповідно до цього, окрім названих комплексних одиниць системи словотвору, не менш
важливу роль відіграють і такі одиниці, як словотвірний ряд та словотвірна категорія.
Тлумачення цих термінів не носить в сучасному мовознавстві однозначного характер),
хоча вони і не с новими в мовознавчій науці. Найбільшою мірою це стосується терміна
«словотвірна категорія», який зустрічається в роботах Н. Крушевського та В. Богородицького,
котрі розглядали це поняття як одне з головних в теорії словотвору. Цей термін зустрічається і в
працях О. Потебні, М. Покровського, О.Пешковського, Г.Винокура, В. Виноградова. Однак
зміст цього терміна у різних дослідників не мас повної тотожності, він змінювався разом із
розвитком словотвірної теорії.
Щодо терміна «словотвірний ряд», то на сьогоднішній день не всі вчені-дериватологи
його визнають і вживають у своїх теоріях. Так, І. Ковалик поряд із терміном «словотвірна
категорія» використовує термін «словотвірний розряд», в який складає відмінний від терміна
«словотвірний ряд» зміст (Ковшик, 1958; 1961). Не визнає цього терміна і І'.Циганенко, котра
поряд Із поняттям словотвірного типу вводить поняття «словотвірний розряд», «словотвірна
категорія» та «словотвірний клас», які ієрархічно упорядковані (Циганенко, 1978: 109).
Поняття словотвірного ряду в сучасному його трактуванні введено в словотвір II.
Соболевою. Під словотвірним рилом вона розуміє «скінчену множину словотвірних структур,
які характеризуються тотожністю останнього дериваційного кроку».
Наприклад, до одного словотвірного ряду будуть належати всі похідні з суфіксом -ник-:
проповідник, передплатник, порадник, різник, служник, обмірник, наїзник і т. п.
Як бачимо, всі похідні мають один і той же формант (суфікс) з тим же значенням, в той
час як мотиваторні частини кожного з похідних — лексично інші, хоча і належать до однієї і тої
ж частини мови. Звідси випливає дещо конкретніше визначення словотвірного ряду.

Словотвірний ряд — це ряд однотипно побудованих слів з одним і тим же формантом та

лексично різними мотиваторами.

Словотвірний ряд легко відтворює відповідний ряд твірних, перетворюючись, таким

чином, в ряд (сукупність) словотвірних пар:
проповідувати — проповідник
передплачувати — передплатник
різати — різник
служити — служник і т. д.

У словотвірний ряд входять похідні різних ступенів похідності.

За своїми ознаками СР дещо нагадує словотвірний тип, але суттєво відрізняється від
останнього перш за все тим, що включає в себе похідні з певним формантом, а не словотвірні
пари, які є одиницею словотвірного типу.
Зазначимо, що узагальнююче значення похідних одного словотвірного ряду є власне
словотвірним значенням.
Поняття словотвірної категорії було введено в дериватологію чеським вченим
М.Докулілом, який вважав, що СК — це одиниця більш загальна, ніж словотвірний тип. Вона
відрізняється від останнього відсутністю спільності форманта (чи дериватора), який служить
засобом вираження словотвірного значення (Докуліл, 1962: 203).
Словотвірна категорія як комплексна одиниця системи словотвору вивчена недостатньо.
Можна виділити два підходи в трактуванні цього поняття. Згідно першого підходу ця одиниця
розглядається у єдності плану вираження та плану змісту. Це дає підстави стверджувати, що
словотвірна категорія виступає як одиниця «функціонально-формальна». На фоні цього
визначення словотвірний тип треба характеризувати як одиницю «формально-функціональну».
Згідно другого підходу план вираження і план змісту в рамках словотвірної категорії
розглядаються не в ієрархічній належності, а як рівноправні вияви словотвірної категорії І типу.
В дослідженнях І. Ковалика ця одиниця визначається як сукупність словотвірних розрядів,
які, в свою чергу, об'єднують «семантично однорідні» словотвірні типи (Ковалик, 1961 а: II).
До остаточно невизначених питань доцільно віднести також питання про належність
твірних до однієї частини мови та питання про спільність способів словотворення.
Найбільш поширеним серед вчених-дериватологів є наступне визначення словотвірної
категорії:

СК — це одиниця, яка формується сукупністю словотвірних типів на основі спільності

дериваційного значення без врахування формальних засобів вираження даного значення.

«Словник лінгвістичних термінів» дає менш конкретне визначення:

СК — це сукупність похідних утворень зі спільним загальним словотвірним значенням, яке

виражене комплексом словотвірних засобів (Ганич, Олійник, 1985: 276).

У І. Ковалика знаходимо наступне визначення:

СК — це таке загальне абстрактне поняття, до складу якого входить сукупність усіх підлеглих
словотвірних розрядів, споріднених одним загальним значенням (Ковалик. 1958: 12).

У колективній монографії «Словотвір сучасної української літературної мови» наводиться

таке визначення СК:
словотвірна категорія — це сукупність дериватем зі спільним загальним словотвірним
значенням, виражений певним комплексом словотворчих засобів (Словотвір, 1979: 34).
Як свідчать наведені визначення, санним, безумовно визнаним всіма авторами, критерієм
виділення словотвірної категорії с спільність словотвірного (дериваційного) значення. Таким
чином, СК виділяється на основі спільності словотвірного значення, тоді як засоби вираження
цього значення до уклін не беруться. Наприклад, одну СК утворюють іменники зі спільним
значенням «агентивності» з такими формантами, як –ач, -ник/-івник, -льник, -ар, -чик, -ец', -тел,
-ій, -ал', -атор, -ізатор/-изатор, -ант, -ер: різальник, коваль, копач, страйкар, перебіжчик,
гонщик кравець, визволитель, водій, меліоратор, механізатор та інші.
Таким чином, словотвірна категорія формується групою словотвірних типів, які
об'єднуються спільністю дериваційного (словотвірного) значення. Виступаючи, подібно до
граматичної категорії, одиницею двоплановою, тобто такою, що маг як план вираження, так і
план змісту, вона базується перш за все на спільності дериваційною значення, тоді як
формальні показники цього значення можуть бути різними. Можна сказати, що в рамках
словотвірної категорії спостерігається чергування дериваторів (словотворчих засобів) на фоні
спільного дериваційного (словотвірного) значення.
Відомий сучасний дериватолог Р. Манучарян вважає, що об'єм і значимість СК не повинні
обмежуватися рамками певного способу словотворення. Це означає, що під СК він розуміє
«ряди похідних з різними формантами і способами словотворення на основі спільності
словотвірного значення» (Манучарян, /981: 201-202). Таке визначення СК значно розширює її
рамки.
Стосовно інших комплексних одиниць словотвірної системи словотвірний ряд та
словотвірна категорія виступають більш складними й абстрактними одиницями. На відміну від
Інших, ці одиниці діють не в рамках одного словотвірного гнізда, а в рамках декількох гнізд
одночасно, тобто вони виконують систематизуючу функцію між гніздами.

§ 5. Поняття про спосіб словотворення

Під лінгвістичним терміном «способи словотвору», за І. Коваликом, розуміються всі

структурно різні шляхи й прийоми творення нових слів у результаті використання
всіх наявних у мові словотворчих засобів.
Це ті процеси, які відбуваються у мові при утворенні нового слова: 1) приєднання до
основи слова афіксів; 2) поєднання двох чи кількох основ в одну; 3) перехід слова з однієї
частини мови в Іншу; 4) переосмислення значення наявного у мові слова; 5) відкидання
флексій, суфіксів (Толовій, 1973); 6) скорочення твірних слів; 7) злиття, зрошення кількох
лексем в одну.
Спосіб творення дає найзагальнішу відповідь на питаній, як утворюються нові слова.
Спосіб словотвору визначається за тим новим, що з'явилося у структурі похідного слова
порівняно з твірною базою.
Спосіб словотвору − це шлях, прийом утворення чіп це дія, якою твірна база перетворюється у
похідне слово.
У лінгвістичній літературі розрізняються способи словотвору в плані синхронії і діахронії
(Земська, 1973: 169). Під способом словотвору з точки зору діахронії розуміється спосіб зміни
структури наявного у мові слова або словосполучення, у результаті якого виникає нове слово.
Способи діахронічного словотвору базуються на змінах у твірних словах і словосполученнях,
які служать основними словотворчими засобами. Способи словотвору у діахронії відображають
реальні історичні процеси формування нових слів на базі наявних у мочі лексичних одиниць.
Способи синхронічного словотвору — це такі одиниці словотвірної системи. які
визначаються словотворчим засобом, що характерний для цілої групи (Яппат, І984: І№-
Способи словотвору у синхронії визначаються з урахуванням таких ознак:
1) кількість словотворчих засобів;
2) вид словотворчих засобів;
3) кількість елементів у твірній базі.
Проте загалом більшість мовознавців не розмежовує способи діахронічного і
синхронічного словотвору. Сутність самих способів словотвору в обох площинах їх розгляду
залишається тією ж Г. Циганенко зауважує, що різниця у вказаних двох площинах
спостерігається у сприйнятті похідних слів — результату деривації (Циганенко, 1978: 125).
Автори відомої монографії зі словотвору стверджують, що «немає достатніх підстав для
того, щоб одні способи словотворення кваліфікувати діахронними, а інші — синхронними, бо
способи словотворення, по суті, є панхронними» (Словотвір, 1979: 28).

5.1. Поняття словотвірної моделі

У мовознавчій літературі часто використовують недиференційовано, як синоніми, терміни
словотвірний тип і модель. Н. Янко-Триницька «модель» вживає у значенні «тип». Дехто з
мовознавців вважає, що термін «модель» варто використовувати для позначення
морфонологічних різновидностей всередині одного і того ж типу, тобто словотвірну модель
визначають як похідні з морфонологічними змінами (модель з чергуванням приголосних на
межі твірної основи і суфікса, з інтерфіксами). О. Земська визначає словотвірну модель як
конкретну морфонологічну особливість утворення слів одного словотвірного типу. В
українському словотворі побутує визначення моделі як схеми, що характеризується
морфонологічними відмінностями, які супроводжують дериваційний акт. Однак на сьогодні
загальноприйнятим с такс визначення моделі: модель — це схема структурної будови деривагів,
яким властиве: 1) спільність частин мови твірних; 2) тотожність афікса.
Отже, похідні на зразок тритомник, шестикласник, п'ятикутник належать до єдиної
моделі, у якій маємо «числівникові основи + іменникові + -ник». Одномодельними будуть слова
у кожній з наведених 4-ох груп:
1) Корів-ник, мати-ник, салат-ник, ковбас-ник;
2) Літ-ун, двиг-ун, цвірк-ун;
3) Гор-ищ-е, вовч-ищ-е, сел-шц-е, прос-ищ-е;
4) ВихідØ, обмінØ, перелітØ, поділØ.
Моделі бувають продуктивні і непродуктивні. Продуктивні словотвірні моделі — це
моделі, за зразком яких творяться нові слова у даний момент розвитку мини До продуктивних,
наприклад, належать моделі, утворені від ад'єктивів зі суфіксом -їсть зі значенням певної
опредметненої ознаки: свіжість, щирість, ясність, хоробрість, мужність і ї. Д., моделі,
утворені від дієслів зі суфіксом -нн(я) та -к(а): знання, бажання, карання: підкладка, переписна
підказки і т. п.
Непродуктивними вважаються моделі, за якими не утворюються (чи майже не
утворюються) нові похідні слова. До малопродуктивних належать моделі утворення
віддієслівних іменників зі суфіксом -л(я): ткаля, праля, тесля; зі суфіксом -неча: колотнеча,
ворожнеча: зі суфіксом -іж: платіж, падіж, крадіж: зі суфіксом -х(а): невдаха: зі суфіксом -
ас: ляпас, викрутас.
Розрізняють моделі регулярні і нерегулярні. Регулярні моделі — це ті, за якими
утворюються довгі ряди похідних. До регулярних, наприклад, належать моделі сутїстаїггивів —
«Дієслівна основа + Øс»: насппаØ, відгулØ, починØ...; «прикметникова основа + -ість»:
радість, щедрість, мудрість...; модель ад'єктивів — «іменникова основа +н-ий»: вічний, очний,
ручний, зубний, алмазний та ін. Нерегулярними будуть моделі, що не поповнюють свій ряд
похідних новими утвореннями. Порівняйте, наприклад:
молель «іменникова основа + -ниц- + я»: робітниця, газетниця; модель «іменникова
основа + -івн- + а»: королівна, попівна, бондарівна та мі.
Поняття «продуктивність моделі» варто розширити за рахунок визначення її
словотвірного потенціалу, то є не що інше, як активність («живучість»), поширеність (дистри-
бутивність). Так, наприклад, модель «дієслівна основа + -к(а)» мас 1077 репрезентантів, модель
«дієслівна основа + -ник» наповнена 657 репрезентантами ІМБ. 1975: 46, 48). Ці моделі є
активні, «живучі» і поширені.
Поширеною вважається така модель, утворені за якою похідні слова функціонують у
різних сферах вживання, реалізуються з більшою частотністю у текстах різних функціональних
стилів. Наприклад, модель «іменникова основа + -ист(ии)» високопродуктивна і поширена, що
й підкреслюється лінгвістами. Утворені за нею слова активно функціонують у різних сферах
спілкування (розмовно-побутовій, науковій), що й доводить її активність. Порівняйте:
голосистий, волокнистий, кам'янистий.
До внутрішньої характеристики словотвірної моделі. крім регулярності, відносять ще її
варіантність.
Варіантність словотвірної моделі пов'язана з внутрішньою валентністю слів, тобто зі
закономірностями поєднання основи з формантом. Внутрішня валентність слова визначаються
можливостями системи мови, яка обмежує вільне поєднання основ з афіксами. Обмежують,
головним чином, причини формально-морфологічного та фонетичного характеру.
Морфологічні обмеження дозволяють поєднання афікса лише з основами певних частин мови.
Наприклад, суфікс -тель поєднується тільки з основами дієслів (мислитель, правитель), суфікс
-ість тільки з основами прикметників (радість, ніжність), суфікс -ш(а) тільки з основами
іменників чоловічого ролу (генеральша).
Фонетичні обмеження відображають загальні закони сполучуваності звуків, які
передбачають неможливість прямого поєднання морфем, їх непристосованість одна до одної,
появу між ними «вставок», створення «шва» тощо (вовк — вовч-иця, жити — жи-в-учий, купець
— купець-к-ий, Прага — празь-к-ий).
Таким чином, морфологічні обмеження сприяють регулярності моделі, а фонетичні —
ведуть до ЇЇ варіантності. Отже, слова кража, ноша утворені за різними варіантами однієї
словотвірної моделі (МВ. 1975: 38).

5.2. Класифікація способів словотворення

Протягом розвитку словотворчої системи і опорою на наявні словотворчі засоби, а також
процеси (процес зрощення кількох самостійних членів підрядного синтаксичного сполучення
бет зміни його форми, перехід з одного лексико-граматичного розряду в інший шляхом зміни
морфолого-синтаксичних характеристик слів; зміна лексичного значення існуючих в мові слів)
визначаються способи словотвору.
За лексико-граматичним характером твірної бази і словотворчих засобів традиційно
виділяють чотири способи:
І. Морфологічний;
II. Морфолого-синтаксичний;
III. Лексико-синтаксичний;
IV. Лексико-семантичний.
В основу традиційної класифікації способів словотворення покладена класифікація В.
Троїцького, який розрізняв і ґрунтовно описав морфологічний, синтаксичний і семантичний
способи (Троїцький, 1940: 285-290). Запропонована ним класифікація використовується і в
працях В. Виноградова і деякими доповненнями. Морфологічний спосіб доповнюється
безсуфіксним. Названо ще четвертий спосіб — морфолого-синтаксичний. М. Шанський
доповнює цю класифікацію абревіацією. В основному дотримується цієї класифікації І.
Ковалик. Однак, спираючись на дослідження у галузі словотвору інших слов'янських мов. він
говорить про функціонування ще фонетико-морфологічного, фонетико-акцентуаційного,
контамінаційного і синтаксичного способів (Ковачик, 1961 6; 5).
Розрізнення чотирьох способів словотвору стало традиційним у науковій і навчальній
літературі.
Способи також поділяють на морфологічні і неморфологічні. Ця ідея була підтримана і
знайшла відображення у підручниках, в тому числі і шкільних. Однак усталений термін
«морфологічні способи» останнім часом не вживається у дериватології, оскільки він вийшов з-
під опіки морфології, зникло наукове підґрунтя подіту способів словотворення на морфологічні
і неморфологічні (Горпинич, 1998: 112).
 Найбільш поширеним і продуктивним в українській мові і в інших слов'янських мовах с
морфологічне словотворення. Морфологічні способи передбачають приєднання афіксальних
морфем до твірної бази (окремо або в комплексі) за певними словотвірними моделями, за
певними правилами, що існують у мові.
Основними словотворчими засобами при морфологічному словотворенні виступають
префікси, суфікси, постфікси, флексії. Слова також виникають шляхом поєднання в одне ціле
кількох складових частин (чорно-бічий), сполучення скорочених основ (педрада, 00Н).
Існують додаткові або супроводжуючі засоби. Серед супроводжуючих засобів
розрізняють: чергування звуків (рік → річний, нести → ноша), зміну наголосу (синій → синіти,
творити → творення); усічення елементів твірної основи (твірного слова) (земля → земний,
дописати → допис); накладання внаслідок повного або часткового збігу морфем в одному
звуковому відрізку на стику твірної основи і словотворчого суфікса (Омськ → ом-ськ-ий). Ці
засоби виявляють себе при суфіксації і тих змішаних способах, які включають її. рідше при
складанні.
Отже, способи словотворення класифікуються і за видом основних компонентів
словотворчих формантів.
Залежно від кількості словотворчих засобів у рамках морфологічного словотворення
розрізняють чисті і змішані способи.
Способи словотвору, які ґрунтуються на використанні якогось одного із словотворчих
засобів (формантів).

Таблиця 1.
Способи морфологічного мовотворення в українській мові

Способи Приклади
Афіксальні
ч суфіксальний довершен-ість, род-ин-а,
страш-н-ии, гір-няк
префіксальний пра-дід, пре-милий,
після-завтра, перед-день
постфіксальний клопотати-ся, учити-ся, кого-небудь
флексійний ворон-а, Валері-я

з префіксально-суфіксальний роз-доріж-жя, з-ное-у, зне-кроа-и-ти

суфіксально-постфіксальний
префіксально-постфіксальний
префіксально-суфіксально-
постфіксальний
суфіксально-складний
ирефіксально-суфіксально-
складний
табун-и-ти-ся, іскр-и-ти-ся
роз-шумі-ти-ся, б-чшпа-ти-ся
на-слух-а-та~ся, роз-щедр-и-ти-ся
одн-о-біч-н-ий, три-том-ник
в-пів-ок-а, у-три-дорог-а

Безафіксні
ч усічення (нульсуфіксальний) синьØ, ЦвільØ, облітØ
осново- та словоскладання овоч-е-сховище
абревіація міндобриво, ВАК, вуз

з складання з усіченням час-о-пис, всюди-хід

(складно-нульсуфіксальний)
Примітка: ч – чисті, з – змішані.
 5.3. Афіксальні способи словотворення
Головне, центральне місце в системі українського словотвору, як і словотвору інших
слов'янських мов, займає афіксація. Афіксальне словотворення у сучасній українській мові
охоплює різні повнозначні частини мови і складає більшість похідних слів.
Похідні слова, утворені за допомогою одною і того ж словотворчого засобу, належать до
одного і того ж способу творення. Так, усі похідні, утворені за допомогою суфіксального
форманта (незалежно від формальних властивостей суфікса, його частиномовної належності і
семантики), належать до суфіксального способу: сценіч-н-ий, сценічн-ість, друж-б-а, друж-н-
ий, друж-и-ти, гань-б-а, ганеб-н-ий, ганебн-о, ган-и-ти. Слова, утворені за допомогою
префіксальної морфеми (незалежно від того, яку семантику і формальні властивості вони
мають), належать до префіксального способу: пра-внук, під-тип, анти-науковий, за-летіти, не-
доля, не-рівний, при-пасувати, в-раз.
Отже, за основним компонентом форманта похідні слова поєднуються у способи
словотвору.
Більшість способів афіксального словотворення не мають термінологічної
багатозначності. Однак деякі зі способів у пачковій і а навчальній літературі визначаються по-
різному. Це стосується в першу чергу нульової суфіксації, яка у науковій літературі
окреслюється як усічення, регресивний спосіб, безсуфіксний, безафіксний. У шкільних
підручниках окреслюється як спосіб відкидання значущих частин. Поняття нульової суфіксації
ґрунтується на визнанні словотворчої ролі відсутності матеріально вираженого суфікса
(порівняйте: синій — синь і син-яв-а, зав'язати — зав'язь і зав'язка), яке при цьому не заперечує
словотворчої ролі усічення.

Суфіксальний спосіб
Суфіксальний спосіб— це творення нових слів за допомогою суфіксальних формантів.

Суфіксальний спосіб словотворення (суфіксація) — це вираження дериваційного

значення похідного слова за допомогою суфікса і системи флексій. Наприклад: тужити →
тужливий, реальний → реалізувати, Хорал → хоролець.
Цей спосіб панівний у слов'янських мовах. В українському мовознавстві суфіксальному
словотвору присвячені монографічні праці І. Ковалика, Л. Дідківської та Л. Родніної, Н.
Клименко, М. Кравченко. В. Горпинича та ін. Оскільки суфікси відзначаються різноманітністю,
ширшою сполучуваністю, здатністю до творення варіантів, значною багатофункціональністю
тощо, то й це щоразу привертає увагу мовознавців. Суфіксальне багатство української мови
засвідчує можливість приєднання різних суфіксів до однієї і тієї ж твірної основи і створення
синонімів. Порівняйте, наприклад: вість — вістун, вістянець, вістовець, вістовик, вісник,
вістовник (Дідівська, Родніна, 1982: 96).
Суфіксальний спосіб мас свої особливості:
1) суфікси приєднуються як до твірної основи, так і до твірного слова, наприклад:
волохатий → волохатіти, срібло → срібний, Харків → харків'янин, розум →
розуміти, ніч → нічний;
2) суфікси утворюють слова з новим лексичним значенням, наприклад: газ →
газівник, вечір → вечірній, ворог → ворогувати, тут → тутешній;
3) суфікси утворюють слова з відтінком у значенні, наприклад: вітер → вітрище,
міст → листочок, гарний → гарнесенький;
4) суфікси мають здатність переводити одну частину мови в іншу, наприклад:
хоробрий → хоробрість, сварити → сварливий, білий → біліти, сідло → сідлати,
десять → десяток, свій → свояк, завтра → завтрашній, ой → ойкати, дивний →
дивно, ти → тикати;
5) суфікси служать класифікаційним засобом. показником певної частини мови, а
також визначають граматичні особливості слів, формують категоріальне
значення, наприклад, суфікси -лив-, -ан- вказують на належність до прикметників,
суфікс -їсть- — показник жін. р. (порівняйте: щасливий, пестливий, глиняний;
рівність, старість).
 Суфіксальним способом творяться усі повнозначні частини мови, крім займенника.
Суфіксація діє також в межах однієї частини мови, зокрема іменників, прикметників,
прислівників, рідше— дієслів. Так, наприклад: Україна — українець, зброя — зброяр, юнак —
юнацтво, тісний — тіснуватий, підтримати — підтримувати. Разом з тим суфіксальні
форманти можуть приєднуватися до основ майже усіх частин мови: прислівникових —
завтра-шн-ій, тепер-ішн-ій; вигукових— ой-ка-ти; іменникових— тернопіль-ц-і, кра-ян-и,
лікар-к-а; прикметникових — мудр-ець, гнучк-ість, нов-изн-а; числівникових — дв-ійк-а, один-
иц-я, десят-ер-о; займенникових — ви-ка-ти, сво-як, жодн-ісіньк-і; дієслівних — оцінюва-ч,
замов-ник, куп-ець.
Отже, у межах суфіксального словотворення існують різні класифікації похідних
відповідно до їх частиномовної належності, а також належності твірних основ до певної
частини мови. З цього погляду виділяються відіменникові, відприкметникові, віддієслівні,
відзайменникові, відчислівникові, відприслівникові та ін. деривати (іменники, прикметники,
дієслова, прислівники).

Порівняйте:

Віддієслівні Відприкметникові
іменники іменники

вишивка оптовик
підривник доброта
наглядач синява
відбиток новина
терпець спритність
чорнило білизна
опікун білок
каратель красень
спадина малюк
пекарня синець
носій хижак

Валентність словотворчих суфіксів регулюється певними правилами: семантичним,

структурним(формальним) та стилістичним (Городенська, Кравченко, 1981: 8-9). Кожен
дериват обов'язково вимагає семантичної відповідності між твірною основою й афіксом. Для
одних похідних ця відповідність виявляється у виборі твірної основи з певним категоріальним
значенням. Наприклад, суфікс -ість сполучається з основою, що виражає ознаку (порівняйте:
вірний → вірність, щедрий → щедрість, хитрий → хитрість), суфікс -аст- — на означення
збільшеності, інтенсивності вияву ознаки — з основами предметного характеру (пор.: гілля →
гіллястий, зуб → зубастий, дупло → дупластий), суфікс –тель — з основами, що позначають
дію (пор.: виховати → вихователь, мислити → мислитель, учити → учитель).
Другий тип словотворчих суфіксів полягає у тому, що вони приєднуються до основ лише
однієї або кількох семантичних груп певної частини мови (Городенська, Кравченко. 1981: 8).
Так, наприклад, суфікс -ува- на означення неповноти ознаки сполучається з прикметниковими
основами, які вказують на смакові якості (солоний → солонуватий, солодкий → солодкуватий),
колір, форму, розмір (жовтий → жовтуватий, широкий → широкуватий, малий →
малуватий), внутрішні якості (гордий → гордуватий, хитрий → хитруватий) та деякі інші.
Суфікс -анин- (-янин-) загалом поєднується з основами іменннків-топонімів на означення осіб
за територіальною ознакою (Львів → львів'янин, Чернівці → чернівчанин, Ланівці →
ланівчанин).
До третього типу належать суфікси, значення котрих має кілька відтінків, кожен з яких
корелює з відповідним типом твірних основ (Городенська, Кравченко, 1981: 9). Такими є,
наприклад, іменникові суфікси -ець, -ші(а), -к(а), які поєднуються зі семантично
багатоплановими основами. Так, зокрема, суфікс -ець, позначаючи назви осіб, сполучається з
дієслівними основами (стрічець,співець), з іменниковими (сімферополець, дніпропетровець), з
прикметниковими (старець, молодець). Суфікс -ин(а) додається до іменникових основ різної
семантики (долина, стеблина, баранина), до прикметникових (рівнина, давнина), до дієслівних
(зазубрина, пробоїна), до числівникових (десятина, четвертина) тощо.
У доборі словотворчих суфіксів має певну вагу стилістичний фактор, за яким необхідно
забезпечувати стильову однорідність твірної основи і форманта (Городенська, Кравченко, 1981:
16). Так, суфікси зі стилістично зниженим значенням часто добирають собі основи відповідного
характеру: дід → дідуган, вітер → вітрюга, ручка → ручище.
Важливою умовою валентності суфіксів є характер кінця твірної основи та початку
суфікса, тобто морфонологічна сумісність. Отже, суфіксальний словотвір супроводжується
морфонологічними змінами:
— чергування звуків твірної основи:
друг → дружити, сухий → сушити, воля → вільний,
село → сільський;
—випадання голосних:
вогонь → вогняний, вітер → вітряний, заєць → зайченя;
— нерегулярні чергування приголосних фонем:
діагноз → діагностувати [з] – [ст.];
склероз → склеротичний [з] - [т];
хаос → хаотичний [с] - [т];
— усічення суфікса -ськ- в позиції перед дієслівним
іншомовним суфіксом -ізува-:
слов'янський → слов'янізувати;
український → українізувати;
— усічення суфіксів -к- (-ок-, -ек-) пред -ш-, -іш- для
утворення форм вищого ступеня порівняння:
солодкий → солодший;
глибокий → глибший;
далекий → дальший;
— накладання і чергування:
убогий → убозтво;
моряк → моряцький;
Париж → паризький;
— накладання:
Донецьк → донецький;
Крелі'янець → кременецький;
Шумськ → шумський;
регбі → регбіст;
— нарощення твірної основи:
пасти → паст-ух;
слід → слідк-увати;
— використання структурної вставки (інтерфіксів —
Булаховській, асемантем — Будагов, структем —
Жовтобрюх):
тут-е-шній, сух-о-фрукти,
тепер-і-шній, трав-о
пілля, газ-и-фікація, жит-є-пис.

Отже, суфіксальний спосіб широко використовується в українській мові. Найчастіше— в

утворенні іменників і прикметників. Похідні слова творяться від різних частин мови.
Суфіксація діє також у сфері усіх (крім займенника) повнозначних частин мови.
 Префіксальний спосіб
Префіксальний спосіб — це утворення нових слів шляхом приєднання префіксального
форманта до твірної бази.
Префіксальний спосіб словотворення (префіксація) — вираження дериваційного
значення похідного слова за допомогою префіксів. Наприклад: вість— безвість, історичний —
праісторичний, шкільний — дошкільний, день — переддень.
Префіксальним способом творяться:
— іменники: горб → пагорб, внук → правнук, тінь → сутінь;
— прикметники: воєнний → антивоєнний, гарний → прегарний, потужний →
надпотужний;
— дієслова: шукати → ошукати, годувати → прогодувати, бути → прибути;
— прислівники: торік → позаторік, завтра → післязавтра.
Префіксальний спосіб домінує при утворенні видових нар дієслова, виконуючи при цьому
формотворчу роль, наприклад: зайти, вийти, прийти.
Префіксація мас свої особливості:
а) при префіксації твірна основа може збігатися формально 3 твірним словом:
прамова, співпраця, прадавній, безкласовий;
б) нездатність префікса змінювати частиномовну належність похідного слова: могти
→ допомогти, науковий → антинауковий, автор → співавтор.
Префіксальний спосіб може супроводжуватися такими морфонологічними явищами:
1) зміною наголосу: сино’к → па’синок, леті’ти → ви’летіти, куто’к → за’куток; 2) чергу-
ванням: поїхати, пізнати. На нашу думку, не мас підстав твердження В. Горпинича про
інтерфіксацію між префіксами і твірною основою на зразок ставити; -з+ і + ставити,
оскільки в українській мові мають місце префікси зі- (зібрати, зіпсувати), зо- (пор. у діалектах
забачити) (Горпинич, 1998: 119).
Діапазон словотворення у префіксів доволі вузький. Продуктивні типи префіксального
способу творення в іменниках, прикметниках, прислівниках малочисельні. 3-поміж
продуктивних префіксів для творення іменників виступають питомо слов'янські про-, не-, спіє-
(прабаба, недоля, співучасть) та запозичені анти-, супер-, ультра- (антитеза, суперкубок,
ультрамікроскоп). Прикметникові префікси складають дві групи: а) префікси, які виражають
вищу міру ознаки — пре-, пра-, чад-, ізо-, архі-, супер-, ультра-, екстра-, транс- (препоганий,
праслов'янський, надміцний, задовгий, архікорисний, супермодний, ультразвуковий.
екстравагантний, трансконтинентальний); б) префікси, що виражають іншу, ніж твірні
основи, ознаку — не- (нетактовний), а-(аритмічний), 6ез- (безсистемний), анти-
(антидемократичний).
Префікси виконують у процесі словотворення лише мутаційну функцію: воля → неволя,
день → переддень, вічний → правічний, мовчати → замовчати. Вони позбавлені
транспозиційної та модифікаційної функцій.
Активними засобами префікси виступають у сфері дієслова, утворюючи видові пари:
читати — прочитати, перечитати, вичитати, зачитати, підпитати.

Суфіксально-префіксальний спосіб
Цей спосіб є різновидом комбінованого або змішаного способу. Афікси одночасно
приєднуються до основи, префікс і суфікс виступають одним формантом: звук → співзвучний,
мир → перемир'я, стріха → острішок, декада → подекадний.
Суфіксально-префіксальний спосіб — вираження дериваційного значення похідного
слова за допомогою суфікса і префікса (біморфеми). Наприклад, звірячий → ми звіряч-ому,
менший → з-менш-ити, верх → на-верх-у.
Суфіксально-прсфіксальний спосіб стоїть ближче до суфіксації, ніж до префіксації,
оскільки префікси с більш нейтральними до парадигматичного оформлення слова, а суфікси
пов'язують твірну основу (слово) з відповідним лексико-граматичним розрядом слів, тобто з
конкретною частиною мови й її граматичними особливостями. Так. наприклад, у словах ошийок
оздоровити маємо префікс о-, але перше з них належить до іменників завдяки суфіксу -ок, а
друге до дієслова (суфікс -и(ти)).
 Суфіксально-префіксальним способом утворюються усі основні частини мови: іменники,
прикметники, дієслова і прислівники. Для творення кожної з них у мові існують так звані
рамкові конструкції (циркумфікси або біморфеми) типу без...пик (безбожник), на..мик
(нарукавник), від...ник (відлюдник) і т. п.
Цей спосіб відповідно до словотворчого засобу (конфікса) називають те конфіксальним.
У кожній частині мови існують комплекси своїх (характерних) префіксів і суфіксів. Багато
з них використовуються широко і є продуктивними; інші використовуються рідко і є
малопродуктивними. До продуктивних належать утворення з поєднанням різних префіксів
зі суфіксом -ьj/иj-. М'які приголосні д', т', н', л', ж', ч', ш' поглинули йот, а самі подвоїлися: без-
лад-д-я, по-береж-ж-я, поділ-л-я, пониз-з-я. У багатьох випадках у похідних іменниках йот
«заховався» за апострофом (після губного та р): без-дум-'-я, під-гір-'-я, без-хліб-'-я.
В іменниковому словотворі виступають такі суфіксально-префіксальні типи:
1) утворення з суфіксом -ок на означення конкретних предметів, явищ з одночасним
приєднанням до іменної основи префіксів:

від- : відсоток;
ви- : видолинок, виярок;
за- : запічок;
над- : надвечірок, надлишок;
о-, об- : огарок, одвірок, обніжок;
під- : підборідок, підліток;
про- : прошарок, проміжок;
су- : сутінок, суглинок;
пере- : перешийок;

2) утворення з конкретних предметів, префіксів: суфіксами -ик, -ник на означення назв

людей з додаванням до основи:
без- : безсрібник безбожник;
від- : відлюдник;
за- : займенник;
па- : нагрудник, наконечник;
під- : підсвічник, підхомутник;
по- : поплічник;
перед- : передплужник;
при- : прийменник, прислівник;
спів- : співвітчизник, співрозмовник;
через- : черезплічник, черезсідельник.
Система суфіксально-префіксальних дериватів на -ник представлена в сучасній
українській мові відсубстантивними, віддієслівними, відприкметниковими утвореннями;
3) утворення зі суфіксами -ин(а), -j(а)-, -юх(а) на означення абстрактних назв,
географічних понять, конкретних предметів з додаванням до іменникової основи префіксів:
без- : безсилля, безлісся, безводдя, бездум'я;
за- : заріччя, загір'я;
між- : міжряддя, міжбрів'я;
над- : надріччя, надхмар'я;
перед- : передгроззя, передгір'я;
пере- : перемир'я;
під- : підворіття, підніжжя;
по- : полісся, подвір я, Подністров’я;
при- : прикордоння, приозер'я;
по- : посмітюха;
під- : підгорлина.
Суфіксально-префіксальний спосіб також продуктивний при утворенні прикметників.
Твірною базою для похідних прикметників служать іменники (межа — суміжний, путь —
супутній), дієслова (бачити — обачливий).
До іменникової твірної основи можуть додаватися різні префікси, в тому числі і дієслівні,
але у суфіксальному плані такі похідні небагаті, лише деякі прикметникові суфікси можуть
виступати в суфіксально-префіксальних дериватах, а саме: -н-, -ов/-ев, -лив-, -янн-, -ськ-, -івськ-,
-анськ-, рідко -ч-. Якісні прикметники утворюються за такими типами:
1) на утворення якісних прикметників з одночасним приєднанням до іменникової твірної
основи форманта -ний виступають префікси:
до- : доречний, доцільний;
без- : безіменний, безправний;
за- : закулісний, заозерний;
міме- : міжбрівний, міжрядний;
на- : настінний, наплічний;
не- : невтомний;
над- : надгробний, надхмарний;
під- : підводний, підніжний;
по- : поденний, поголовний;
при- : привільний, прибережний;
перед- : передчасний;
су- : суміжний, сукупний;
2) на утворення відносних прикметників з одночасним приєднанням до твірної основи
таких префіксів:
у- : утвердити, увиразнити, усиновити;
2) до дієслівної основи приєднуються суфікси -ува-, -овува- при творенні дієслів
недоконаного виду одночасно з префіксами:
ви- : вимазувати;
на- : насвистувати;
по- : поблискувати;
при- : прихвалювати;
за- : зачісувати;
під- : підказувати.
Серед дієслів чають місце і поодинокі суфіксально-префіксальні похідні на зразок в-бач-
ати.
Твірною базою для прислівників служать іменники, прикметники (переважно відносні)
та зрідка займенники, дієслова.
Відіменникові прислівники різних моделей на зразок збоку, вгорі, внизу, спереду, додолу
та ін. трактуються то як префіксально-суфіксальні, то як адвербіалізовані утворення. До
префіксально-суфіксальних дериватів відносять прислівники по-моєму, по-людськи. по-
доброму, по-батьківському. Більшість прислівників на -ому здавна співвідносилась з
прикметниками з суфіксом -н-. На думку О. Єрмакової, в утвореннях по-банкетному, по-
базарному, по-газетному, по-анкетному, по-концертпому і под. словотвірною моделлю є вже
не по-...-ому, а по-...-ному. У новоутвореннях формант -ному стає особливим словотворчим
афіксом. Ці похідні співвідносні з іменниками: по-геройському — як герой, подібно до героя
(Єрмакова, 1964: 145). Отже, в синхронній системі мови відображаються діахронічні процеси
виникнення інших нових афіксів.
Префіксально-суфіксальний спосіб має свої особливості:
1) твірною основою може виступати основа будь-якої частини мови, до якої одночасно
приєднуються префікс і суфікс: гора → узгір'я, цвіт → суцвіття, думати → задумати,
рука → приручити, щирий → по-щирому;
2) твірним виступає поєднання іменника з прийменником. Прийменник, входячи у склад
похідного, стає префіксом і виконує словотворчу функцію: над міру → надмірний, поза
штатом → позаштатний, над вечір → надвечір’я, при морі →
приморський.
Таким чином, префіксально-суфіксальний спосіб у сучасній українській мові належить до
продуктивних. Він діє у сфері основних повнозначних частин мови. У багатьох похідних
використовуються типові рамкові конструкції.

Суфіксально-постфіксальний спосіб
Суфіксально-постфіксальний спосіб творення полягає в одночасному приєднанні до
твірної основи суфікса і постфікса. Властивий лише дієслову. Твірною базою суфіксально-
постфіксальних дієслів виступають іменники, прикметники. Формантом є постфікс -ся та
дієслівні суфікси:
-а-ти : брат → брататися, пиха → пишатися;
-и-ти : гніздо → гніздитися;
-ува-ти : краса → красуватися;
-і-ти : видно → виднітися.
Суфіксально-постфіксальний спосіб утворює похідні з новим значенням і новою
частиномовною належністю.

Префіксально-постфіксальпий спосіб
Префіксально-постфіксальниіі спосіб — це спосіб, при якому основним словотворчим
засобом виступають префікс і постфікс, які одночасно приєднуються до твірних основ. Твірною
базою служать дієслова недоконаного виду. Використовується для утворення дієслів. У
префіксально-постфіксальному способі формантом є постфікс -ся і такі префікси:
в- : думати → вдуматися;
ви- : бігати —> вибігатися;
від- : мовчати → відмовчатися;
за- : горіти → загорітися;
на- : воювати —> навоюватися;
до- : копати —> докопатися;
об- : мовити —> обмовитися;
роз- : плакати —>розплакатися;
при- : жити —» прижитися, слухати —> прислухатися;
про- : рахувати —> прорахуватися.
Префіксально-постфіксальний спосіб виконує мутаційну функцію (змінює лексичне
значення слова), а також зберігає частиномовну належність похідного слова.

Префіксально-суфіксально-постфіксальний спосіб
Префіксально-суфіксально-постфіксальннй спосіб — це спосіб, при якому для
творення похідних використовується комбінація трьох словотворчих засобів: префікса, суфікса,
постфікса. Отже, формантом є поєднання префікса, суфікса і постфікса. Можливий лише у
сфері дієслова. Твірною базою дериватів виступають іменники: сміх → посміхатися, земля →
приземлитися, табір → отаборитися; прикметники: бідний → прибіднитися, щедрий →
розщедритися, смілий → насмічитися; дієслова: дзвонити → передзвонюватися, стукати →
перестукуватися.

Постфіксальний спосіб
Постфіксальний спосіб — це утворення нових слів за допомогою постфіксів. Останнім
часом мовознавці виділяють цей спосіб як самостійний і називають п'ять постфіксів: -ся, -сь, -
небудь, -будь, -то (Горпинич, 1998: 118-119).
Специфіка цього способу полягає у тому,що словотворчий засіб (постфікс), приєднуючись
до дієслівних, займенникових, прислівникових основ, змінює лексичне значення похідного
слова, не змінюючи його частиномовну належність. Наприклад, дієслова: кусати → кусатися;
займенники: чий → чийсь; прислівники: як → як-небудь, десь → десь-то. Отже, цей спосіб
функціонує у сфері дієслова, рідше — займенника, прислівника. Порівняйте, наприклад,
похідні дієслова: носити → носити-ся (рухатися з великою швидкістю), прийняти → прийняти-
ся (про рослину), відбувати → відбувати-ся (здійснюватися), ставити → ставити-ся (до когось,
до чогось); прислівники: коли → коли-сь, де → де-сь, де-небудь, куди-будь, десь-то, коли-
небудь; займенники: хто → хто-сь, що → що-сь, який-небудь, хто-небудь, хтось-то та деякі
інші.

Флективний спосіб
Флективний спосіб — це спосіб творення похідних за допомогою флексії. Своєрідність
цього способу полягає в тому, що флексія виконує не свою основну формотворчу роль, а
словотворчу. Словотворчим засобом служить не ізольована морфема, а система флексій, які
утворюють парадигму слова (Ващук, 1973: 39-42).
До словотворчих флексій відносять: а) іменникову флексію -а зі семантнко-граматичним
значенням особи жіночої статі: змій → змія; б) іменникову флексію -я зі ономастичним
значенням: Володимир → Володимира, Дикий → Дика; в) прикметникові флексії зі семантико-
граматичним значенням відносності -ий, -а, -є: зло → злий, вовк → вовчий, присвійності: куниця
→ куничий; флексію -ий у порядкових числівниках: п'ять → п'ятий, десять → десятий.
У рамках цього способу виділяють такі різновиди:
1) утворення нових слів тієї ж частини мови: Олександр → Олександра, Мирослав →
Мирослава, Богдан → Богдана;
2) утворення нових слів іншої частини мови: золото → золотий, погода → погожий,
сто → сотий.
Отже, флективним способом утворюються іменники, прикметники, числівники.
Таким чином, матеріально виражена флексія одночасно виконує і словотворчу функцію,
вона є носієм словотвірного значення. Таку флексію ще називають синкретичною морфемою,
або синкретичним суфіксом-флексією (Горпинич, 1998:118).

5.4. Безафіксні способи

У межах морфологічного виду словотвору чільне місце посідають безафіксні способи:
безсуфіксний (нульсуфіксальний), складання та абревіація.

Нульсуфіксальний спосіб (усічення)

У системі іменникового словотвору активно діє безафіксний (безсуфіксний) спосіб, чи
спосіб усічення. регресивний (нульова суфіксація).
Віддієслівні та відприкметникові деривати на зразок біг, відгук, зачин, зелень, цвіль у своїй
словотвірній структурі не мають матеріально вираженого словотворчого засобу (суфікса,
префікса), носія словотвірного значення. У мовознавчій літературі, в тому числі й підручниках,
Існує термінологічний різнобій в окресленні цього способу залежно від того, на яку з ознак при
творенні подібних похідних звертають увагу дослідники. У дериватології безсуфіксний спосіб
ще називають зворотним (І. Ковалик), способом заміни флексій (І. Тимофеєв), конверсією (В.
Зінов'єв, І. Мельчук) та ін. Застосовуючи у словотворі поняття нульового суфікса, можна
розглядати безсуфіксне творення як нульову суфіксацію (В. Лопатін, Ю. Азарх, А. Черкасова, В.
Горпинич). Ці та інші назви доповнюють одна одну, окреслюючи назване словотвірне явище з
різних сторін: з процесуальної (безафіксний, безсуфіксний. регресивний способи), з
результативної (нульсуфіксальний).
Нульсуфіксальні іменники належать до найдавніших пластів лексики. Вони
характеризуються специфічними ознаками стосовно похідності (матеріально не виражена).
Тому розгляд цієї групи дериватів передбачає використання результатів історичного
дослідження словотвірної системи (Третевич, 1975: 61).
При утворенні нульсуфіксальних іменників відбувається зворотний процес — слово
утворюється не за допомогою суфікса, а шляхом відкидання його, тобто додавання Ø с. Таким
чином, при цьому способі деривації утворена основа перетворюється у самостійне слово
{потворний → потвора, синій → синь).
Нульова суфіксація — це утворення похідних за допомогою нульових суфіксів:
відсівати — відсівØ, відварити — відварØ.
Розрізняють два типи слів, утворених нульсуфіксальиим способом:
1) Похідні, утворені від прикметників і дієприкметників (деад'єктиви) та 2) похідні,
утворені від дієслів (девербативи).
Нижче подаємо кожен тип дериватів.
 1. Нульова суфіксація деад 'єктивних іменників у сучасній українській мові
Від прикметникових (рідше віддієприкметникових) іменників із нульовими суфіксами в
сучасній українській мові небагато. В основних лексикографічних джерелах зафіксовано понад
250 Іменників, що репрезентують чотири словотвірні моделі нульової суфіксації (Третевич,
1982: 61).
Усі чотири моделі мають спільні риси: якісна обмеженість суфіксальної будови твірних
(більшість дериватів утворені від безсуфіксних прикметників); нечасте представлення
префіксальних твірних слів; значна кількість деад'єктивів мотивується якісними
прикметниками у вихідній формі (гладкий → гладь).
При утворенні похідних суфікси і флексії прикметників, дієприкметників відкидаються.
1. Модель «ОП+ Øс + -аф» представляє понад 100 дериватів. Наприклад:
багряний → багра;
дотепний → дотепа;
густий → гуща;
сухий → суша;
незграбний → незграба;
знайдений → знайда.
Утворюються іменники жіночого роду (та спільного) І відміни. Твірними виступають
безсуфіксні та афіксальні прикметники, дієприкметники. При утворенні похідних
спостерігається якісне чергування кореневих приголосних: х — ш, ст — шч, рідше «зворотне»
чергування (небезпечний → небезпека).
2. Модель «ОП+Øс+ Øф» охоплює понад 70 дериватів. Наприклад:
блакитний → блакить;
високий → вись;
далекий → даль;
лютий → лють;
міцний → міць;
порослий → поросль.
Утворюються іменники жіночого роду III відміни. Твірною базою виступають безсуфіксні
прикметники та прикметники і дієприкметники зі суфіксами -н(ий), -к(ий), -ок(ий), -ек(ий), -
л(ий) (широкий → шир, лагідний → лагідь), префіксальні прикметники (негідний → негідь,
відталий → відталь). При утворенні похідних цієї моделі наявне чергування парних
твердих/м'яких приголосних в основах {молодий → молодь).
3. Модель «ОП+Øс+ -Øф» налічує всього біля десяти дериватів:
добрий → добро;
теплий → тепло.
4. Модель «ОП+0с+-и(і, а)ф» налічує всього біля десяти дериватів:
білий → білі;
зарослий → зарослі;
рум'яний → рум'яна.
Утворюються плюративні іменники, для яких характерним є чергування твердий / м'який
парний приголосний основи, або збереження твердого кінцевого приголосного.
Утворюються плюративні іменники, для яких характерним є чергування твердий / м'який
парний приголосний основи, або збереження твердого кінцевого приголосного.
Отже, відад'єктивні іменники утворюються за 4-ма основними моделями. Моделі не
відзначаються особливою регулярністю. Нульсуфіксальні деривати цього зразка значно
поступаються за продуктивністю суфіксальним іменникам, однак вони є і засвідчують своє
безсуфіксне утворення.

II Нульова суфіксація девербативів у сучасній українській мові

Віддієслівні іменники утворюються внаслідок відсікання частини дієслівної основи.
Твірними для дериватів цієї групи виступають безпрефіксні (рідше) і префіксальні дієслова.
Утворюються, як правило, іменники зі словотвірним значенням «результат дії, знаряддя, засіб
дії», в тому числі й терміни. Нараховується понад 4600 утворень, серед яких переважають
похідні, мотивовані префіксальними дієсловами (Третевич, 1979: 28). Розрізняють декілька
основних моделей.
1. Модель «ДО+Øс+Øф» утворює незначну кількість іменників чоловічого роду II відміни
від:
а) безпрефіксних дієслів:
бігти → біг;
ходити → хід;
пускати → пуск;
б) від префіксальних дієслів:
вибухати → вибух;
вилітати → виліт;
добирати → добір;
переписати → перепис.
Ця модель найпродуктивніша в сучасній українській мові. Похідні іменники мотивуються
дієсловами з різними префіксами: в- (впускати → впуск), ви- (випускати → випуск), від-
(відварити → відвар), до- (дотикатися → дотик), з-/с- (злітати → зліт), за- (загинати →
загин), на-(написати → напис), над- (надкусити → надкус), недо-(недопалити → недопал), о-
(описувати → опис), об-(обривати → обрив), пере- (перетинати → перетин), під-(підпалити
→ підпал), по- (починати → почин), при-(припливати → приплив), про- (пропускати →
пропуск), роз- (розглядати → розгляд). Загальна кількість таких похідних, за даними
досліджень, становить близько 1400 одиниць (Третевич, 1979: 28).
Похідні іменники утворюються і від дієслів, у морфемній структурі яких наявні два і
більше префіксів (перерозподілити → перерозподіл, здогадатися → здогад). Власне дієслівні
префікси виступають показником напрямку словотвірної мотивації (описати → опис, вибухати
→ вибух).
Похідні іменники утворюються як від неперехідних, так і від перехідних дієслів. При
визначенні мотивуючого дієслова треба вважати на звуковий збіг твірної та похідної основ:
вираз ← виразити, виражати. Тому мотивуючі дієслова можуть бути або одного виду
(недоконаного — виверт, вигрів; або доконаного — вимолот, вибій); або обох видів (випит,
виріз).
2. Модель «ДО+Øс+-аф» репрезентує деривати жіночого роду І відміни:
витратити → витрата;
відмовити → відмова;
загородити → загорожа;
носити → ноша.
У цій моделі домінують утворення від префіксальних дієслів. У похідних іменників
спостерігається чергування приголосних: г - ж, с - ш.
3. Модель «ДО+Øс+Øф» служить для утворення іменників жіночого роду III відміни:
прив'язати → прив'язь; зав'язати → зав'язь.
Однак цей тип утворень непродуктивний. Кінцевий приголосний основи у дериватах
палаталізований.
4. Модель «ДО+Øс+-и(і)ф» нечисленна. Утворюються множинні іменники:
вибирати → вибори;
відходити → відходи;
гонити → гони;
ловити → лови.
Таким чином, при нульсуфіксальному способі утворюються іменники. Твірною базою
служать дієслова і прикметники (рідше дієприкметники):
1) похідні іменники утворюються шляхом усічення, відкидання не лише дієслівного
суфікса, а й тематичного голосного: запливати → заплив, ударити → удар;
2) кінцевий приголосний основи, як правило, не палаталізується (крім названих
похідних іменників жіночого роду III відміни): вивозити → вивіз, доносити → донос;
3) утворюються іменники чоловічого та жіночого (спільного) роду з флексією -а:
 викидати → викид, накипати → накип, заявляти → заява, марудитися → маруда;
4) в утворених іменниках відбувається переміщення наголосу. Наголошеною частіше
виступає префіксальна морфема: виходити → вихід, оглядати → огляд, хоч
переносити → перенос.

Осново- і словоскладання
Складання (осново- і словоскладання) — різновид морфологічного словотворення, при якому
нове слово утворюється шляхом об'єднання в одне ціле двох чи
більше основ або слів: жовтогарячий, зубробізон, лісотундра,
світловодолікарня, шахтобудівник.
Складання належить після афіксації до найпродуктивніших способів творення слів у
сучасній українській мові. Способом складання утворюються іменники, прикметники, рідше
прислівники та дієслова. Складні слова більш повно виражають нові поняття. У складних
словах поєднуються стислість і семантична насиченість, проявляється економія мовних засобів
(Потіха, 1970: 163). Вони досить широко використовуються у термінології, наприклад,
радіоактивний, боєприпаси, зерносховище, лавровишня, качконіс, чорноклен, шлакоблок.
Способом складання утворюються слова, що мають особливу композиційну будову.
Відповідно до цього у межах складання розрізняють основоскладання та словоскладання.

Основоскладання
Шляхом основоскладання утворюються складні слова, або композити (лат. compositus —
складений з частин).
Основоскладання – це поєднання кількох основ слів (основи та цілого слова) за допомогою
інтерфіксів о, є або без них: вівцеферма. доброзичливий, кіноповість,
фотовиставка, сухофрукти, всякчас.
Основоскладання виникає на посипанні словосполучень різних типів зв'язку:
а) твірними виступають повні основи слів, співвідносних зі словосполученнями,
побудованими за типами підрядного зв'язку: близькоспоріднений, водолікарня, марнословити;
б) твірними виступають основи слів, які співвідносяться зі сполученням компонентів,
побудованих за типами сурядного зв'язку: синьо-жовтий, лісотундра, англо-американський,
національно-визвольний.
Утворені таким чином композити поділяються на морфеми і характеризуються
цільнооформленістю. Основний словотворчий засіб — це наявність у слові кількох кореневих
морфем. Допоміжним засобом часто виступають сполучні голосні.

Словосклаланння, або юктапозиція (лат. juxta — поряд. positta — місце) — це поєднання

кількох слів в одному складному слові: гуси-лебеді, зайчик-
побігайчик, дрібно-дрібно.

Юктапозити утворюються на базі словосполучень придаткового типу і виражають одне

поняття, наприклад: лікар-педіатр, хліб-сіль, хтозна-коли.
За характером твірної бази складні слова (їх те називають складені, або зближення)
поділяються на такі групи:
а) синонімічні зближення: стежки-доріжки, часто-густо, нишком-тишком;
б) парні зближення сумарної семантики: батько-мати (рідні), руки-ноги
(кінцівки), внуки-правнуки (потомство);
в) поєднання в одне ціле означуваного і означуючого: школа-лабораторія,
фільм-опера;
г) повтори, що становлять собою експресивну редуплікацію певного слова:
ледве-ледве, жовтий-жовтий, ходив-ходив;
д) найменування з числовим показником: ЛН-24 (літак). Київ-10 (фотоапарат).
Складні деривати можуть утворюватися на базі одних і тих же сліп, що виступають
родовими назвами, наприклад, токар: токар-оператор, токар-карусельник, токар-швид-
кісник, токар-універсал: слюсар: слюсар-електромонтаж-пик, слюсар-ремонтник. слюсар-
сантехнік, слюсар-скла-дальиик та ін. Деякі з подібних утворень охоплюють по кілька сотень
назв професій. Машиніст, наприклад, групує до 800 найменувань (Клименко, 1991:127).
За допомогою словоскладання виражаються родо-видові відношення (технік-механік,
читець-декламатор), частина від цілого (бурят-монгол. комі-перм'як), функціональне
призначення (хата-читальня, салон-перукарня), виявляється підсилена ознака (густий-густий.
перший-ліпший. повік-віки), невизначеність (згодом-перегодом, хто та-звідки), визначеність
(волею-неволею. навік-віки): утворюються терміни (гамма-проміння, дизель-мотор), народні
назви рослин (буркун-зілля, сон-трава).
У науковій і навчальній літературі по-різному визначають твірну базу складних слів (типи
словосполучень їх кількість), утворення композитів.
Так, В. Григор'єв вважає, що не кожне слово, яке мас у своїй структурі дві кореневі
морфеми, може бути утворене способом складання. Зокрема, слово життєрадісність є
суфіксальним дериватом, оскільки твірним до нього виступає складне слово життєрадісний
(Григор'єв, 1958: 219). І це цілком справедливо.
Крім цього, у системі складних слів існує чисте основоскладання і змішане (ускладнене
афіксами). Тому ускладнені афіксами композити варто розглядати окремо. В основній
навчальній літературі, та навіть і в іншій додатковій літературі зі словотвору (див. Клименко,
1991), чисте складання і змішане розглядаються разом, у межах одних типів. Проте, наприклад,
у похідних на зразок плоскогубці, старшокласник, криголам маємо складання основ зі
суфіксацією (плоск- + -о- + губ- + -ц- + -і, старт- + -о- + клас-ник, криг- + -о- + лам + ØС).
У сучасній українській літературній мові є чимало слів, утворених складанням з
афіксацією, тому їх типи варто розглядати окремо.
Чисте складання досить продуктивно діє у мові у межах композитних дериватів іменників,
прикметників, прислівників. Композитні похідні співвідносяться з кількома типами
словосполучень.
Найпродуктивнішими є складні іменники.
До першого типу належать складні іменники, утворені на базі словосполучення іменник +
іменник:
ліс і тундра → лісотундра;
залізо і цемент → залізоцемент;
людина і день → людинодень;
Волга і Дон → Волгодон;
увіз і вивіз → увіз-вивіз (імпорт-експорт).
До цього типу відносимо І похідні, в яких у словосполученні один із іменників є
вторинним, віддієслівним утворенням і містить у собі афікси, проте ці віддієслівні іменники
існують у мові як самостійні слова, наприклад: бурякокопач (← копач буряка), бурякорізка (←
різка буряка), вуглеочистка (← очистка вугілля), землечерпалка (← черпалка землі),
картоплесортувалка (← сортувалка картоплі), сортооновлення (← оновлення сорту),
хлібопостачапня (← постачання хліба), турбобудівник (← будівник турбін), шовкоткацтво (←
ткацтво шовку), але результатом складання з суфіксацією будуть композити на зразок
китоловØ, сталеварØ, газомірØ, білокрівці ть ін.
До другого типу належать складні іменники, мотивовані сполученням прикметник →
іменник:
жовтий цвіт → жовтоцвіт;
вітровий двигун → вітродвигун;
дурний сміх → дурносміх;
довгий носик → довгоносик;
сухі фрукти → сухофрукти;
білі ручки → білоручка;
легкий атлет → легкоатлет.
Утворення на зразок жовтобрюх0, чорнозем0 та ін. належать до змішаного складання
(складання з нульсуфіксацією).
До третього типу відносимо складні іменники, мотивовані сполученням числівника і
іменником:
 перше джерело → першоджерело;
дві крапки → двокрапка;
сорок, ніжка → сороконіжка;
три члени → тричлен, але восьминігØ.
Таких утворень мало.
До четвертого типу зараховуємо Іменники. мотивовані сполученням займенник +
іменник, наприклад: самоаналіз. самокритика, самоцвіт. самодіяльність, самоконтроль,
самозахист та ін. У цих утвореннях займенник сам набуває значення префіксоїда, однак
подібні похідні вважаються композитними. До цього типу дериватів належить і слово всесвіт.
До п'ятого типу належить декілька іменників, утворених на основі сполучення
прислівника та іменника. наприклад: багатоніжка.
Отже, при чистому складанні другим опорним компонентом виступає самостійне слово.
Осново- та словоскладання прикметників
Складання у прикметників здійснюється за такими основними моделями:
1. На базі сурядних словосполучень двох і більше прикметників, наприклад: темно-
фіолетовий, українсько-англійський, шахово-шашковий, яскраво-синій.
2. На основі підрядних сполучень іменника і прикметника, наприклад: кулеподібний,
білогривий, високочолий, жовтогрудий, крутогрубий. Такі деривати ще
розглядаються як складно-флексійні, або складно-нульсуфіксальні.
До цього типу належать складні слова з другим компонентом -подібний: людиноподібний,
хвилеподібний і т.д. У працях з морфеміки та словотвору цей компонент називають суфіксоїдом
(наприклад, Н.Шанські), В.Лопатін та І.Улуханов також вважають афіксоїдами цілий ряд
компонентів, що повторюються у багатьох словах, але пропонують їх виділяти як основи
складних слів (АГ, 1970:78).
Чисте складання у прислівниках та дієсловах спостерігається рідко. Осново- та
словоскладання, наприклад, маємо в словах всякчас, благодіяти, верховодити, марнотратити,
хтозна-де, казна-звідки, давно-давно та ін.
Серед складних іменників, прикметників с чимало похідних, утворених за допомогою слів
пів- (напів-, полу-) в першій частині, які вважаються префіксоїдами. Однак слова з пів-, напів-
тяжіють до композитних дериватів, оскільки пів- означає половина, тобто співвідноситься зі
словом. До складних утворень належать і слова з іншомовними елементами гідро-, агро- та ін.,
значення яких дорівнює відповіднику у рідній мові, наприклад, гідро- — водо-: гідровузол,
гідропарк.

Змішані способи творення складних слів

Складні слова в сучасній українській мові часто утворюються у поєднанні з афіксацією —
матеріально вираженими і нульовими суфіксами, зрідка префіксами.

Складно-суфіксальний спосіб
Складно-суфіксальним способом утворюються іменники, прикметники, менше дієслова та
прислівники. Вони мають свої моделі, які відзначаються регулярністю-нерегулярністю, свої
продуктивні і непродуктивні типи. В основі деяких утворень лежить метафора. Так,
метафоричними будуть композити буквоїдØ, серцеїдØ, чортаіюлохØ, та ін.
Складно-суфіксальні іменники поширені серед назв рослин на зразок медоносØ, лідорізØ,
назв осіб, наприклад, вуглекопØ, землемірØ, киіполовØ та ін.

Скпадно-суфіксальні іменники
I. Слова з опорним компонентом — основою іменника містять початкові компоненти,
представлені основами іменників. прикметників, числівників, займенників. Базуючись на
словосполученнях, складно-суфіксальні іменники у межах конкретних словосполучень
одночасно приєднують певні словотворчі форманти. Відповідно до цього розрізняють Й
основні моделі композитних утворень зі суфіксацією:
1. При початковому компоненті-основі іменника як словотворчий формант
 використовуються такі суфікси:
-ець: народоволець;
-j(а): народовладдя, травопілля.
2. При початковому компоненті-основі прикметника вживаються такі словотворчі
суфікси:
-ець: чорноморець, білогвардієць, кінногвардієць;
-j(а): білокрів’я, рідколісся;
-ц(і): білогубці, плоскогубці;
-ник: білодеревник, старшокласник;
-к(а): босоніжка;
-ств(о): красномовство.
3. При першому компоненті-основі числівника
-анин, -чанин: однополчанин, односільчанин;
-ець: однофамілець, двоєженець;
-j(а): двовладдя, сторіччя;
-к(а): п'ятирічка, тритонка, шестиденка;
-ник: другорічник, першорозрядник, тритомник, шестикласник;
-ок: одноліток.
4. При першому компоненті-основі займенника одночасно приєднуються такі суфікси:
-ець: іноземець;
-j(а): всевладдя;
-анин: інопланетянин.
5. При першому компоненті-основі дієслова зустрічається суфікс -к(а) у назвах птахів:
трясогузка, вертихвістка.
II. Слова з опорним компонентом-основою дієслова можуть мати початкові (перші)
компоненти, які співвідносяться з іменниками, числівниками, займенниками, прислівниками.
1. При першому компоненті-основІ іменника словотворчим формантом виступають
суфікси:
-ець: орденоносець, полководець, мореплавець, віршописець:
-ин(а): червоточина:
-j(я): богомілля;
-н(а): винокурня, льонопрядильня, глиновальня, лісопильня:
-ік(а): сінокосилка, снопов'язалка:
-к(а): Ґюрошноїдка, землерийка, плодожерка:
-ник: сталепрокатник.
Існують композити, які однаково співвідносяться зі сполученнями дієслова та іменника +
суфікс і двох іменників, наприклад, тепловозобудівник (той, хто будує тепловози і будівник
тепловозів). Так само тлумачаться автотягач, бетонорозмішувач, гноєрозкидач.
золотошукач, вантажоодержувач, димовловлювач, рудовідкатник. Подібні композити можуть
мати подвійну мотивацію, І, отже, бути результатом чистого складання- або складання з
суфіксацією. Як правило, назви знарядь дії, пристроїв, машин частіше горнуться до дієслівно-
іменникових сполучень, визначаючись за діями, спрямованими на об'єкт, вказаний першою
основою дієслова: бурякокопач знаряддя для викопування буряків, картоплесаджалка,
бетономішалка і т.д. Отже, подібні утворення будуть складно-суфіксальними. Подвійну
мотивацію мають І численні іменники — найменування машин, знарядь і приладів з другим
компонентом на -ач, -увач, наприклад, голкотримач, рослинопідживлювач, іскровловлювач. У
таких композитах другий компонент може становити самостійне слово (тримач, підживлювач,
вловлювач) і водночас може бути дієслівною основою зі формантом -ач, -увач (те, що тримає
голку, підживлює рослини, вловлює іскри).
У багатьох випадках композити можуть групуватися навколо основи (слова), яка виражає
однакову дію над різними об'єктами. Порівняйте, наприклад:
 бомботримач
різцетримач
-тримач
труботримач
щіткотримач
дернознімач
-знімач пінкознімач
плодознімач
асфальтоукладач
бетоноукладач
-укладач
трубоукладач
штабелеукладач

2. При першому компоненті-основі займенника використовуються суфікси:

-ець: самодержець;
-к(а): самокрутка.
3. При першому компоненті-основі числівника
можливі суфікси:
-ець: п 'ятиборець;
-ств(о): п 'ятиборство.
4. При першому компоненті-прислівнику зустрічаються суфікси:
-ець: ясновидець;
-к(а): скоромовка, скороварка;
-ок: гуртожиток.
Окремі типи утворень не є продуктивними. Інші можуть мати подвійну мотивацію.

Складно-суфіксальні прикметники
Складно-суфіксальні прикметники будуються на іменникових і дієслівних
словосполученнях. Опорними компонентами виступають основи іменників і дієслів.
І. Складно-суфіксальні прикметники, у яких опорним компонентом складання є основи
іменників, початковими (першими) компонентами виступають іменники, прикметники, рідше
— числівники, займенники. Моделей небагато.
1. При початковому слові-іменнику словотворчим суфіксом виступає -н(ий):
паротурбінний.
2. При початковому компоненті-основі прикметника вживаються суфікси -н(ий), -ов(ий),
-ськ(ий): далекосхідний, довголітній, короткочасний, минулорічний, правобережний,
різнобарвний, високогірний, тонкостінний, короткохвильовий, довготерміновий,
середземноморський, південноамериканський.
3. При початковому компоненті-основі числівника використовуються суфікси -н(ий), -
ов(ий): двомісний, п'ятихвилинний, двомовний, семимильний, трирядний,
восьмигодинний, тридобовий, першочерговий, одноламповий, третьосортний,
чотирикілограмовий.
4. При першому компоненті-основі займенника можливі суфікси -н(ий), -ськ(ий);
всебічний, іноземний, іншомовний, всеукраїнський.
Отже, продуктивними є типи композитів прикметник + -н(ий).
У складно-суфіксальних іменниках опорним компонентом може виступати дієслівна
основа, при цьому першим компонентом будуть іменники, прислівники. У ролі словотворчих
формантів використовуються суфікси -н(ий), -ив(ий), -льн(ий), однак найактивніше вживається
суфікс -н(ий). У межах цього типу дериватів виділяються лише три моделі:
1. При початковому компоненті-основі іменника виступають словотворчі суфікси -н(ий),
 -ин(ий), -льн(ий): водоочисний, водоплавний, домобудівний, землерийний,
кровопролитний, сльозоточивий, життєдіяльний, снопов'язальний.
Такі складно-суфіксальні прикметники характеризують ознаку через об'єкт дії
(водоплавний — «який плаває у воді»).
2. При початковому компоненті-основі прислівника використовуються суфікси -н(ий), -
льн(ий), наприклад: легкоплавкий, тиховійний, рівнодіїтий, далекосяжний,
легкотравний, далекобійний.
3. При початковому компоненті-основі займенника вживається суфікс -н(ий),
наприклад: саморобний, самоочисний, самосійний.
Помічено, що від деяких основ утворюються цілі ряди слів, особливо від основ з
об'єктним відношенням, що виступають другим компонентом. Так, наприклад, другий
компонент -збиральний виступає у дериватах вовнозбирачьний, зернозбиральний,
льонозбиральний та ін.; другий компонент -очисний виявляє себе у таких похідних одиницях:
зерноочисний, насіннєочисний, повітроочисний тощо. Часто у ролі другого компонента у
складно-суфіксальних прикметниках вживаються основи -любний {теплолюбний, тіньолюбний,
світлолюбний), -будівний {верстатобудівний, машинобудівний, тракторобудівний) (Клименко,
1991:86).
Складно-суфіксальним способом творяться і дієслова, проте таких похідних у мові
небагато. Вони мотивуються прикметниково-іменниковими сполученнями у поєднанні з
дієслівними суфіксами, наприклад: лихословити («говорити лихі слова»), славословити та деякі
інші.

Абревіація
Цей спосіб полягає в утворенні похідних шляхом скорочення твірних слів, наприклад:
радіостанція → рація, стінна газета → стінгазета. Це порівняно молодий спосіб творення
абревіатур (лат. abbreviatura — «щось скорочене, коротке»). Твірною базою виступають окремі
слова або цілі словосполучення. При абревіації з'єднувані компоненти Їае4айо 30а
асемантичними частинами слова або окремими звуками (Горпинич, 1998: 127). Наприклад:
метробуд, філфак, ЦДІА (Центральний державний історичний архів). Абревіація діє у сфері
іменника.
Джерелами абревіації є науково-технічний прогрес, поява політичних партій, розвиток
оперативного ділового спілкування, розвиток реклами тощо. Абревіація поширена серед
власних назв: назв держав (США), міжнародних організацій (ООН, НАТО), установ (АН,
Укрфільм), машин (ЛАЗ, КРАЗ) політичних партій (НДП).
Абревіатури з'являються у мові досить активно. Особливо активно вони виявили себе у
20-30-ті роки, навіть проникаючи у власні імена людей (Вілор). Протягом останніх років
абревіатури знову входять у вжиток. Цьому процесові підлягають слова найрізноманітнішої
будови. Абревіація суттєво вплинула на всю систему словотворення. Вона стимулювала
скорочення неабревіатурних слів за своїми зразками (Клименко, 1991: 113). Порівняйте: маг
(замість магнітофон), член-кор (член-кореспондент Академії наук). На правах самостійних
лексем вживається чимало абревіатур на зразок відео, вело, кіно, радіо, стерео, протигаз.
Абревіатури стають сталими словами, здатними вживатися поза контекстом. Серед таких назв є
терміни, в тому числі й запозичені, на позначення хімікатів, фізичних явищ (позитрон <
позитивний електрон), назви приладів (газотрон < газ і електрон), медикаментів (салол <
саліцилова кислота і фенол) та ін. Окремі абревіатури міцно закріпилися у мові і послужили
твірною базою для похідних слів: Дніпробуд — дніпробудівці, дніпробудівський.
У процесі розвитку мови у багатьох новотворах-абревіатурах з'являються спільні
компоненти. Ці компоненти мовознавці називають абревіатурною морфемою (Клименко, 1991:
100-101). Порівняйте, наприклад, усталені компоненти ком- (комітет): виконком, студком,
страйком і т. п.; проф- (профспілковий): профком, профбюро, профробота, профрух та ін.; -кор
(кореспондент): власкор, робкор, сількор, спецкор, юнкор. Таких морфем у мові з'явилося багато
(мед-, рев-, вет-, орг-, спец- та ін.).
Отже, в абревіатурах-новотворах часто повторюються конструкції, схеми побудови
одного слова дублюються в інших словах. А коли нова похідна одиниця належить до масового
випуску, їй, в основному, гарантоване довше життя, ніж одинокому слову, бо її значення і
структура більш зрозумілі і легше розпізнаються. «Скорочення приживається тоді, — зауважує
Н.Клименко, — коли воно має подобу слова, часто використовується у мовленні, повторюється
в однакових значеннях у серіях слів і різних стилях літературної мови» (Клименко, 1991: 109).
Так, наприклад, маємо біля десятка похідних слів зі скороченням пласт- {пластмаса ←
пластична маса): пінопласт, склопласт, вініпласт та ін.
Проте серед абревіатур є чимало таких, що, виникнувши «на випадок», не приживаються.
Окремі абревіатури-новотвори прочитуються з труднощами, годяться для того, щоб
заощаджувати папір (порівняйте: НДІ, Дмаш тощо).
Залежно від того, що береться за основу складових частин— один елемент чи якийсь
сегмент— абревіатури прийнято ділити на ініціальні (акроніми) і поскладово-ініціальні
(складноскорочені слова). Цю класифікацію можна представити наочно:

Отже, розрізняють такі типи абревіатур: часткові (складово-словесні): будматеріал,

дитсадок, райвідділ, сількор, сільрада, спортмайданчик, приватбанк. Залежно від
поєднання частин у частковій абревіації виділяється поскладова: Донбас, власкор, виконком,
держстрах, Мінфін (Міністерство фінансів); ініціальні: в яких враховуються то букви, то звуки
і відповідно розподіляються на:
а) фонемні (вуз ← вищий учбовий заклад, ДАІ ← державтоінспекція);
б) буквені {АТС ← автоматичні телефонні станції, СБУ – служба безпеки України,
МВФ ← Міжнародний валютний фонд);
в) буквено-фонемні (ЦДІА — Центральний державний історичний архів);
комбіновані (поскладово-ініціальні). У них комбінуються фонемний та ініціальний
спосіб, та фонемний і поскладовий. Відповідно виділяються:
а) поскладово-фонемні абревіатури (райвно ← районне управління народної освіти,
КамАЗ ← Камський автомобільний завод);
б) поскладові абревіатури {соцзабез ← соціальне забезпечення);
в) ініціально-цифрові абревіатури (ГАЗ-51, ТУ-134).
Проте в утворенні складноскорочених слів, особливо складених не з частин слів, а з
окремих звуків чи букв, необхідна обережність і стриманість, оскільки такі деривати за своєю
звуковою формою часто незрозумілі і чужі для української мови.
Отже, абревіація активізувала скорочування як спосіб творення слів. Шляхом абревіації
утворюються терміни, які проникають в інтернаціональну термінологію.
Складання з усіченням
У науковій та методичній літературі деривати на зразок хлібороб, лиходій, землемір,
вуглекоп відносять до способу синхронного словотворення складання з нульовою суфіксацією.
Складно-нульсуфіксальним називається такий спосіб творення складних слів, при якому
основним словотворчим засобом виступає поєднання основ і нуль-
суфікса, наприклад: сніг+о+падØ, чудо+дійØ, скло+дувØ.
Цей спосіб ще іменується складно-флексійним, оскільки вважається, що нові слова
утворюються шляхом поєднання в одне ціле різних слів чи основ з одночасною зміною системи
закінчень (Немченко, 1984; 137). Для складних похідних іменників більше підходить перша
назва цього синхронного способу, оскільки панівна частина дериватів цього типу має другий
компонент усічений: вітрогонØ, сталеварØ. У прикметниках другий компонент оформляється
прикметниковою флексією -ий, наприклад: волоокий, білозубий, круглолиций, тому, можливо,
тут більше підходить термін складно-флексійний спосіб.
Однак, виходячи з частіше вживаного у спеціальній мовознавчій літературі іменування
способу як складання з нульовою суфіксацією, ми теж будемо дотримуватись
загальноприйнятої назви. Складно-нульсуфіксальним способом творяться складні іменники та
прикметники. Опорними компонентами складних похідних слів можуть виступати основи
іменників та дієслів. Складно-нульсуфіксальні іменники опорним компонентом можуть мати
основу іменників. При субстантивній опорній основі першими (початковими) компонентами
виступають основи іменників: вуглеводØ, шшіохвістØ, носорігØ; прикметників: гострословØ,
косогірØ, суходілØ, чорноземØ, чорносливØ, чорногузØ; числівників: восьминігØ, єдинорігØ;
дієслів: лизоблюдØ, скалозубØ.
При дієслівній опорній основі початковими компонентами виступають основи іменників:
водопровідØ, кулеметØ, книголю6Ø, пароплавØ, лицемірØ, листопадØ, те/ілохідØ;
прикметників: новоселØ, суховійØ; числівників: однолюбØ; займенників: самоскидØ,
самолкидØ; прислівників: дармоїдØ, всюдихідØ, тугодумØ, добродійØ.
Серед складно-нульсуфіксальинх іменників у сучасній українській літературній мові —
продуктивні типи назв осіб за фахом, ролом занять, а також назви механізмів, пристосувань, у
яких часто виступають одні і ті ж усічені другі компоненти -мір (водомір), -мет (міномет), -вар
(пивовар), -різ (склоріз), -пад (снігопад) та деякі інші.
Для творення складно-нульсуфіксальиих іменників цього типу найчастіше твірною базою
виступають словосполучення іменника та дієслова. А для творення назв рос. і ми. тварин
твірною базою с сполучення прикметника з іменником чи іменника з іменником (качкодзьоб,
качконіс, білозір).
Серед складних прикметників також розрізняють складно-нульсуфіксальні похідні на
зразок широкоплечий, сіроокий на тій підставі, що другий компонент с усіченою основою, а
флексія -ий виступає формальним показником належності до частини мови.
Як правило, у складно-нульсуфіксальних прикметниках опорним компонентом
виявляються основи іменників. Початковим компонентом можуть бути основи іменників:
горбоносий, волоокий; прикметників: босоногий, далекозорий, повнолиций, круторогий.
чорнобровий, м'якошерстий, довговухий, крутолобий, сизокрилий; числівників: двоокий,
двокрилий, одноногий, тисячоголосий.
Отже, найчастіше твірною базою для складно-суфіксальних прикметників виступають
прикметниково-іменникові сполучення. Окремі з них послужили твірними для суфіксальних
похідних, наприклад: сизокрилий → сизокрилець, чорнобривий → чорнобривець, короткозорий
→ короткозорість тощо.
Таким чином, при складно-нульсуфіксальному способі дериваційне значення похідного
слова виражається за допомогою складання і нульової суфіксації.

Префіксально-складно-суфіксальний спосіб — це вираження словотвірного значення

похідного слова за допомогою складання, префікса і суфікса, діє у сфері
іменників, прикметників, дієслів.

Префіксально-складно-суфіксальні іменники представлені поодинокими випадками,

одиничними моделями: «префікс + прикметник + іменник + суфікс» (Причорномор'я); «префікс
+ іменник + іменник + суфікс» — (Замоскворіччя).
Префіксально-складно-суфіксальних прикметників теж небагато. Вони мотивуються
ад'єктивно-субстантивними сполученнями і мають такі словотворчі форманти:
при- + -ськ(ий): причорноморський;
під- + -н(ий): підноворічний;
поза- + -ош(ий): позакістковомозковий:
по- + -н(ий): потойбічний.
 До префіксально-складно-суфіксальних дієслів можна віднести дієслово утихомирити
(зробити тихим і мирним), яке поєднує дві ад'єктивні основи з префіксом у- та суфіксом -и-.
У складних похідних словах в основному є власний будівельний матеріал. Проте наша
мова також запозичує будівельний матеріал, з якого конструюються нові слова. Це відбувається
насамперед через запозичення наукових термінів. Кожна мова поповнює свою лексику за
рахунок іншомовних слів, а відтак збільшується кількість їх твірних основ. Іншомовні афікси,
основи не запозичуються самі по собі, вони поступово виділяються в засвоєних з інших мов
словах і згодом використовуються в словотворенні рідної мови (Клименко, 1991: 39).
Так, наприклад, ми легко виділяємо грецьку основу -метр у назвах внмірюьальннх
приладів: амперметр, арифмометр. барометр, ваттметр, вольтметр, гальванометр,
електрометр, спідометр, термометр.
Інтернаціональною є основа грецького походження -оїд зі значенням «подібний», яка дає
змогу уподібнювати чимало явищ і речей: поверхні, подібні до ...: сфероїд, еліпсоїд, різні
речовини, схожі на ...: целюлоїд, кристалоїд та ін. За допомогою основи -оїд творяться терміни-
іменники. А термінц-прикметники творяться в українській мові при допомозі основ -подібн(ий)
та -видн(ий), які також вказують на уподібнення явищ: дугоподібний, кристалоподібний,
мигдалевидний, роговидний та ін. Активність цих основ досить велика.
Взагалі, іншомовні основи часто конкурують із основами рідної мови в утворенні
композитів. Зокрема, наприклад, основа психо-, що виступає у препозиції у складних словах,
конкурує з основою-відповідником української мови душа. Порівняйте у термінах:
психотерапевт, психоневропатолог, психопрофілактика та ін. і в словах нетермінал на зразок
душевнохворий, душогуб, душоприказник (Клименко, 1991: 46-47).
Конкуруючи, такі основи розподіляють сфери впливу і загалом мирно уживаються.

5.5 Неморфологічні способи мовотворення

Морфолого-синтаксичний спосіб
У словотворенні особливе місце займає спосіб, при якому дериваційне значення у
похідних словах виражається за допомогою специфічного перетворення парадигми словозміни
твірного. Цей спосіб у мовознавчій літературі окреслюється як морфолого-синтаксичний
(за Виноградовим, Коваликом), як семантико-морфологічний (за Шанським), як конверсія (за
Смирницьким). Це процес трансформації слів одних частин мови в інші без зміни їх зовнішньої
форми, але зі зміною значення та граматичних особливостей. Цей спосіб називається
морфолого-синтаксичним тому, що в процесі його реалізації новоутворене слово набуває нових
морфологічних категорій і як такс виконує нові синтаксичні функції у реченні (Ковалик, 1961 6:
20). Цей спосіб прийнято називати конверсією.
Конверсія (від лат. conversio — перетворення, зміна, видозміна) — спосіб словотворення, при
якому словотворчим засобом виступає лише парадигма слова: майбутнє,
бідний.
Конверсію розглядають у вузькому розумінні, як спосіб творення, який базується на
функції словозмінної парадигми — вживання слова у новій синтаксичній функції
супроводжується набуттям нового морфологічного значення і зміною засобів його вираження
(Горпинич, 1998: 125).
За допомогою конверсії (морфолого-синтаксичного способу) творяться:
1) відприкметникові іменники: ситий, черговий;
2) відприкметникові топоніми на -ів, -ин, -е: Чернігів, Чигирин, Високе;
3) відприкметникові прізвища на -ів, -ин, -ишин: Романів, Настин, Луцишин;
4) віддієприкметникові прикметники: зрячий, зрілий;
5) віддієприслівникові прислівники: сидячи, стоячи, лежачи:
6) відіменникові вигуки: Господи! мамо! лишенько! люди!
Перехідність виникає тоді, коли відсутні у мові лексичний паралелізм частин мови і
потрібна функціональна заміна слів однієї частини мови словами іншої. Синтаксична
дистрибуція посилює чи послаблює граматичні категорії слова і приводить до зміни його
лексичною значення (Циганенко 1978: 130). Отже, перехід здійснюється, коли не лише
змінюються синтаксична функція слова, але і його семантичні та морфологічні ознаки.
 У межах цього способу виділяють два різновиди: семантично-граматична трансформація і
лексикалізація окремих граматичних форм (Панський, /968: 264).

1. Семантико-граматичне перетворення парадигми слова

Слово однієї частини мови переходить в іншу, зазнаючи змін у семантиці і в граматичних
категоріях. Наприклад, прикметник учительська (кімната) означає ознаку, мас категорію числа,
роду, відмінка, форма цього прикметника може змінюватися зі зміною форм іменника.
Переходячи в іменник, прикметник учительська концентрує % собі значення словосполучення
учительська кімната і вже без іменника кімната виражає значення предметності. Відповідно у
слові учительська залежні граматичні категорії (рід, число, відмінок) стають самостійними.
Слово учительська перебрало на себе всі ознаки іменника — узагальнену предметність,
граматичні категорії, синтаксичну роль (зайти в учительську, в учительській проходить
педрада).
У межах значення різновиду розрізняють субстантивацію й ад'єктивацію, рідше
прономіналізацію.
Субстантивація — перехід в іменники прикметників і дієприкметників. Наприклад:
близькі, рідні, сучасне, придане, чайна, операційна, черговий, голодний.
Переходять у розряд іменників слова у тій формі, у якій вони вживаються поряд з
означуваним іменником. Це здебільшого форма однини чоловічого або жіночого роду, рідше
множини та середнього роду.

Однина Множина
чол.р. жін.р. сер.р.

ситий мостова колишнє добові

уповноважений набережна пальне

Наприклад: Ситий голодного не розуміє. Не питай старого, а бувалого. Лежачого не

б'ють. Придане напоготові (придане — <іпосаг>>).
Субстантивовані слова відмінюються за прикметниковим типом (учительська,
учительської, учительській).
Розрізняють повну субстантивацію і часткову. Про повну субстантивацію говорять тоді,
коли слово і семантично, і граматично, і структурно сприймається як іменник. Такі слова в
сучасній мові вживаються лише як іменники (набережна, накладна), а також географічні назви
(Львів, Харків), прізвища: Демків). Про часткову говорять тоді, коли прикметники чи інші
частини мови можуть вживатися і в ролі іменника, і в ролі іншої частини мови. Це можуть бути
назви осіб за ознакою (полонений, рядовий, хворий), назви приміщень (прийомна, чайна), назви
військових позицій (вогнева), назви страв (перше, друге, холодне), назви тварин (Гнідий, Чалий),
назви абстрактних понять (колишнє, особисте), термінологічні назви (голосний, приголосний).
Крім субстантивованих прикметників, у мові утворилися і-і аналогією до них слова на
зразок бульйонна, бутербродна, варенична, ланкова.
Ад'єктивація — перехід у прикметники дієприкметників, займенників, числівників.
Наприклад: третій сорт, перший у класі учень, своя людина, відкритий характер, блискуча
відповідь, знаючий педагог, тямущий чоловік.
Ад'єктивовані слова змінюються за прикметниковим типом {пекучий, пекучого,
пекучому...).
Прономіналізація — перехід у займенники. Прономіналізовані слова мають особливість
— зберігають усі граматичні ознаки своєї частини мови, у тому числі і відмінювання.
Наприклад: ми не одні (самі), клопоталися цілий (увесь) день, був собі один (якийсь) чоловік ...
Отже, за рахунок переосмислення всієї парадигми слова поповнюється клас іменників,
прикметників, рідше займенників.

2. Лексикалізація граматичних форм

Лексикалізація відбувається тоді, коли конкретна словоформа відмінюваного слова
відокремлюється від парадигми, переходячи в іншу частину мови і отримуючи ознаки цієї
частини мови у цілому.
Лексикалізація використовується при утворенні прислівників, вигуків, часток.
1. Перехід у прислівники:
а) іменників у різних відмінюваних формах: сором, слідом, літом, краплина, додолу,
дома, хором, гуртом, страх;
б) прикметників у формі середнього роду називного відмінка однини: рішуче, краще.
добре (добре серце і вчинив добре);
в) дієслівних форм: мовчки, пішки, лежачи. стоячи.
2. Перехід у вигук, частки:
а) іменників у вигуки: жах! господи! лишенько!
б) у частки: саме у цей день, були собі дід та баба, а воно ніяк не смішно.
У змінюваних словах при лексикалізації змінюється і структурне членування слова.
Наприклад, іменник слід-ом (-ом — флексія) і прислівник слід-ом (-ом — суфікс).
Оіже. у лексикалізованій словоформі відмінюваного слона закінчення стає
суфіксом. Тут відбувається явище декореляції. Морфолого-синтаксичним способом
утворені назви військових посад і звань у Січі: бунчужний, значковий, кошовий,
обозний, хорунжий та ін.
Отже, морфолого-синтаксичне творення слів — активне джерело словотвору.

Лексико-семантичний спосіб
Лексико-семантичним (семантичним) називається такий спосіб, при якому звукова оболонка
твірного слова залишається незмінною, набуває нового значення і твірне
слово стає, таким чином, похідним. Наприклад: Поділля (географічно
окреслена територія) і «Поділля» (кав'ярня); свобода (воля) і «Свобода» (назва
газети).
При лексико-семантичному способі не застосовуються спеціальні словотворчі засоби, а
формантом є зміна семантики (Горпинич, 1998:129).
Більшість мовознавців дотримується думки, що суть цього способу полягає у
семантичному розщепленні полісемічного слова на два або більше омонімів (В.Виноградов,
М.Шанський, В.Потіха, І.Ковалик). Семантичний (лексико-семантичний) спосіб словотвору
заснований на тому, що з колишнього багатозначного слова виділяється омонім, який втрачає
семантичний зв'язок «зі значенням цього багатозначного слова і, в результаті додаткового
навантаження, отримує нове лексичне значення (Ковалик, /961 6: 24). Наприклад: перо (І) —
пір'їна, перо (2) — знаряддя праці; корінь (І)— частина рослинного організму, корінь (2) —
основна морфема, корінь (3) — математичний знак.
Розрізняють три різновиди лексико-семантичного словотворення:
1) розщеплення полісемічного слова на омоніми: рукав (1) — частина одягу, рукав (2)
— руки;
2) концентрація значень фразеологічного звороту в одному опорному слові І в
пропуску залежних від нього слів: температура — підвищена (висока температура),
мороз (І)— явище природи, мороз (2) — великий мороз;
3) Існуючим словам дасться значення, не пов'язане з основним (умовна номінація)
(Горпинич, 1998: 129); «Україна», «Галичина» (готелі), «Дзвін», «Сучасник»
(журнали), «Муза», «Зустріч», «Планета» — (заклади харчування), «Промінь»,
«Сонечко» (дитячі садки), «Прометей», «Метеорит», «Курочка ряба», «Дубок»
(цукерки), «Горизонт», «Електрон», «Славутич» (телевізори) та ін. Цей різновид, на
думку Циганенко має власне семантичне словотворення і досить поширене в
сучасній мові. Тому ця обставина підтверджує думку про те, що семантичне
словотворення можна розглядати як в плані діахронії, так і в плані синхронії
(Циганенко, 1978: 129).
Лексико-семантичний спосіб використовується в ономастиці: апелятив вовк і прізвище
Вовк, апслятив заздрість і назва села Заздрість, апелятив буковина і власна географічна назва
Буковина.
 При лексико-семантичному способі нових слів не виникає, переосмислюються значення
наявних лексичних одиниць. Це дало підставу деяким мовознавцям розглядати цей спосіб як
суто лексичне явище, пов'язане з темами «Полісемія», «Омонімія» (Потіха, 1970: 150).
Однак більшість учених розглядає лексико-семантичний словотвір як один з основних
способів творення нових слів. Правомірність цього способу показали В. Троїцький, 1. Ковалик,
говорячи про те, що слово — це єдність форми і змісту, порушення цієї єдності спричиняє
видозміну слова, створення нового слова (Троїцький, 1940:300).
Семантичний спосіб — це навантаження новим лексичним значенням слова, яке існує в
даній мові, при одночасному зберіганні здебільшого первісного значення слова. (Ковалик. 1961
б: 51),
Потреба в нових словах пов'язана часто з позамовним фактором (розвитком науки,
техніки, культури). І тому семантичних омонімів у мові дуже багато. Семантичне
словотворення, по суті, економить човні засоби.

Лексико-синтаксичний спосіб
Лексико-синтаксичний спосіб — це спосіб утворення слів шляхом злиття, зрощення в
одному слові двох чи більше лексичних одиниць (словосполучень). Це дало підставу окремим
мовознавцям (В. Виноградов, І. Ковалик) називати цей спосіб синтаксичним. І. Ковалик
підкреслює, що синтаксичний словотвір у мові є, хоч і зустрічається дуже рідко. Синтаксичний
словотвір, на думку вчених, проходить поза межами основного словникового фонду мови
(Ковалик 1961 6: 22-23).
Лексико-синтаксичний спосіб (зрощення) — це такий спосіб, коли похідне слово
утворюється на базі синтаксичного вільного словосполучення, компоненти якого зливаються
(зростаються) в єдину цілісну лексичну одиницю беї жодних формально-граматичних змін.
Наприклад: втридорога, звіробій.
Похідні слова лексико-синтаксичного способу, а відтак і сам спосіб, часто називають
зрощенням. При лексико-синтаксичному способі не використовуються спеціальні словотворчі
засоби. Словосполучення кам'яніє, застигає і зливається в одне слово (Горпинин. 1977: 119),
наприклад: той рік → торік, три ста → триста, пройди світ → пройдисвіт.
В одну лексичну одиницю найчастіше зливаються:
1. Повнозначні слова, які входять у синтагму (Циганенко, 1978:127):
а) означення з означуваним словом: Білгород, Вишгород, сьогодні:
б) обставина з дієприкметником: вищевказаний, сильнодіючий, дикоростучий;
в) означенім з дієсловом: зірвиголова, спасибі, перекотиполе, пройдисвіт. Такі утворення
є частинами в українських (козацьких) прізвищах, наприклад: Замрикіт, Верни гір,
Лупириба, Перебийніс, Палихата та ін.
Лексико-синтаксичним способом утворюються:
— іменники (Новгород, горицвіт, ломикамінь);
— прикметники (вічнозелений. малознайомий, нижчепідписаний);
— прислівники (босоніж, запанібрата, натщесерце, бознащо);
— числівники (двісті, п'ятсот, чотириста).
Специфіка лексико-синтаксичного способу полягає у тому, що похідні слона в основному
зберігають значення твірних словосполучень. У складі похідного спостерігаються фонетичні
зміни. іноді похідні ускладнюються суфіксами (бог зна що → бознащо, ні се ні те - і
нісенітниця).
Цей спосіб близький до складання, оскільки деривати також мають характер складних
слів. При складанні похідна лексема утворюється поєднанням слів, основ (часто за допомогою
інтерфіксів), а при лексико-синтаксичному способі похідне слово виникає шляхом зрощення
двох чи більше слів. Порівняйте, наприклад, водопостачання, вівцеферма і не пий ниво →
Непийпиво, на тоще серце → натщесерце.
 § 6. Словотвірний аналіз

Поділ словотвору як лінгвістичної дисципліни на морфеміку та власне словотвір

(словотворення, дериватологію) зумовив принципове розмежування двох видів аналізу слова —
морфемного та словотвірного.
Якщо центральним поняттям морфемного аналізу с поняття подільності, то центральним
поняттям словотвірного аналізу с поняття мотивованості, або похідності. Об'єктом
словотвірного аналізу виступає похідне (мотивоване) слово, однак основною одиницею, якою
оперує словотвірний аналіз, виступає словотвірна пара, в рачках якої встановлюються
відношення мотивованості.
Словотвірний аналіз (СА) може бути частковим і повним. Мета часткового СА полягає у
встановленні способу словотворення даного похідного слова. Досягнення цієї мети можливе
при умові встановлення останнього дериваційного кроку. А це, в свою чергу, вимагає виявити
структурні елементи похідного слова — словотвірну базу і формант. Наприклад: в слові
учитель/ськ(ий) знаходимо формант -ськ-(ий) та словотвірну базу учитель.
При встановленні елементів бінарної структури похідного слова — словотвірної бази і
форманта — необхідно звернутися до такої одиниці словотвірної системи, як словотвірна пара,
в якій один член виступає твірним словом, а другий — похідним. Аналізуючи словотвірну пару,
важливо правильно знайти, котре з двоє близькоспоріднених слів є мотивованим, а котре —
мотивуючим, а це можливо при врахуванні формально-семантичних зв'язків.
Щоб уникнути помилки, треба враховувати такі ознаки твірного та похідного слів:
— твірне слово найближче за значенням до похідного;
— значення похідного слова завжди тлумачиться через значення твірного; разом з
тим, значення похідного ширше від значення твірного, оскільки в ньому чає місце
ще й словотвірне (дериваційне) значення;
— похідне слово за своєю формальною структурою завжди ширше, ніж формальна
структура твірного: окрім твірної бази, похідне мас в своїй структурі ще й
формант;
— при зіставленні твірного та похідного слів необхідно враховувати
морфонологічні зміни, які відбуваються при словотворенні згідно з
закономірностями української мови;
— при зіставленні слів однієї формальної структури необхідно керуватися
семантичним правилом: твірним виступає те слово, значення якого типове для
всіх слів, що належать до даної частини мови, тобто у твірному слові його
лексичне та категоріальне значення збігаються;
— встановлюючи формально-структурне співвідношення твірного та похідного
слів, необхідно пам'ятати, що утворення слів в українській мові може відбуватися
за допомогою нульових морфем, тобто матеріально не виражених афіксів;
— якщо похідне слово утворене способом складання, то при Його утворенні беруть
участь дві твірні основи, крім того в цьому випадку треба знати всі правила і
закономірності, якими супроводжується цей спосіб словотворення.
Знання цих основних правил допоможе досягти правильних результатів словотвірного
аналізу.
Процес часткового словотвірного аналізу дає відповідь на деякі питання:
1) встановлення вихідного слова;
2) визначення вихідної бази утвореного слова;
3) з'ясування способу словотворення.
Процедура часткового словотвірного аналізу включає в себе наступні етапи:
1) визначити частину мови слова, що аналізується;
2) встановити, чи є дане слово змінним чи ні;
3) виділити основу слова шляхом відсічення закінчення (для змінюваних слів);
4) визначити тип основи: похідна/ непохідна. Подальший словотвірний аналіз
здійснюється тільки відносно похідних основ;
 5) знайти твірне слово шляхом добору однокореневого слова, найближчого за структурою
і семантикою до даного похідного. Вказати твірну основу, проаналізувавши
морфонологічні зміни в ній, якщо такі мають місце;
6) визначити словотвірне значення як різницю між значеннями твірного та даного
похідного;
7) назвати словотворчий формант, продемонструвавши бінарну структуру слова, що
аналізується;
8) визначити спосіб словотворення;
9) навести приклади слів такого ж словотвірного типу як доказ правильності проведення
словотвірного аналізу.
На цьому частковий словотвірний аналіз завершується.
Повний словотвірний аналіз передбачає встановлення послідовності у формуванні основи
слова з багатоморфемною структурою і складним творенням. Мета цього виду аналізу полягає
у встановленні того, який цілях пройшло слово у своїй «дериваційній історії», які слова
включаються в його родовідну лінію в плані синхронного сприйняття дериваційних зв'язків цих
слів. Тому повний словотвірний аналіз називають синхронно-етимологічним за своїм
характером, на відміну від часткового СА, який за своєю суттю є власне словотвірним.
Практично процедура повного словотвірного аналізу зводиться до відновлення
словотвірного ланцюжка у зворотному напрямку: від даного похідного слова до вихідного,
початкового слова ланцюжка, яке обов'язково мас бути непохідним. При цьому варто пам'ятати,
що вихідне слово ланцюжка при обов'язковій непохідності може бути як неподільним на
морфеми, так і подільним. Подільність початкового слова має місце тоді, коли воно включає в
себе зв'язаний корінь.
Як правило, вихідне слово відновленого в ході повного словотвірного аналізу ланцюжка
збігається з вершиною словотвірного гнізда, в яке включається дане похідне слово.
Таким чином, практична цінність повного СЛ полягає в тому, що в ході його здійснення
визначається місце слова у словотвірному гнізді, а через нього — і в словотвірній системі
української мови.
Словотвірний аналіз певним чином пов'язаний із морфемний аналізом. їх співвідношення
зумовлене в першу чергу тим, що обидва типи аналізів — це дві сфери вивчення будови слова.
Протиставлення морфемного та словотвірного аналізів полягає передусім в тому, що:
— морфемний аналіз скерований на з'ясування індивідуального морфосполучення даного
слова; словотвірний — на встановлення бінарної структури слова — твірної бази та форманта;
— при морфемному аналізі враховуються значення слова в цілому, а також його смислові
зв'язки як з іншими спільнокореневими словами, так і з граматичними формами того ж слова;
при словотвірному — враховується формально семантична співвіднесеність двох слів —
твірного та похідного;
— морфемний аналіз мас статичний характер, словотвірний — динамічний.
Незважаючи на вказані протиставлення, хибною, на наш погляд, є думка про те, що ці два
види аналізів слова можуть існувати і здійснюватися незалежно один від одного, тобто
здійснюються паралельно при відсутності моментів перетину. Домінуючою у сучасному
мовознавстві є точка зору, згідно якої морфемний та словотвірний аналізи знаходяться в такому
співвідношенні, при якому словотвірний аналіз займається впорядкуванням фактів, здобутих в
результаті морфемного аналізу.
Таким чином, морфемний та словотвірний аналізи не тільки пов'язані між собою, але й
зумовлюють один одного. Об'єктивність результатів словотвірного аналізу може бути досягнута
лише за умови використання об'єктивних результатів аналізу морфемного.