1. Слово й лексема. Ознаки й функції лексем.

2. Полісемія, її природа, зв’язки між значеннями багатозначного слова.

3. Парадигматичні й синтагматичні відношення слова.
4. Лексико-семантична парадигматика: омоніми, синоніми, антоніми, гіпоніми.
5. Лексичне значення і контекст. Типи контекстів.
6. Функціонально-соціальна диференціація лексики:
-       лексика загальновживана й обмеженого вживання;
-       активна і пасивна лексика;
-       стилістична диференціація лексики.
7. Фразеологія. Особливості функціонування фразеологічних одиниць.
1. Слово — це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями
одиниця мови, яка передає одне чи більше лексичних значень, легко відтворюється і є бу-
дівельним матеріалом для речення.
Лексема — це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у
різних контекстах. Наприклад, форми голова, голови, голові, голову і т. д. з усіма значеннями
(«частина тіла», «керівник установи», «передня частина колони» і т. п.) становлять одну
лексему — голова. Лексема — це узагальнене, абстрактне поняття.  План вираження
лексеми – звукоряд і його відтворення за допомогою графічних засобів. План змісту
лексеми – лексичне значення. Конкретна реалізація лексеми в мовленні (тексті), за
допомогою однієї із можливих граматичних форм називається лексою. Звідси →  лексема –
це сукупність лекс,  виражених сукупністю можливих словоформ.
Фонетичні ознаки: Цільнооформлене, складається зі звуків, має один основний наголос.
Семантичні ознаки: Слово є назвою якогось поняття чи явища – має лексичне значення –
повнозначне; слово не має лексичного значення, а виражає відношення між значеннями –
неповнозначне; проміжний рівень – вигуки.
Морфемний склад: У слові виявляють своє значення морфеми. За кількістю кореневих
морфем у слові – прості й складні.
Словотвірні ознаки: Похідні / непохідні.
Граматичні ознаки: Певний набір граматичних ознак для якоїсь частини мови.
Морфологічна словозміна: Змінні / незмінні.
Синтаксичні властивості: Слово пов’язується з іншими словами в реченні змістовими і
граматичними зв’язкамиі; можуть виконувати роль члена речення.
2. Полісемія (від гр. polysemos "багатозначний") - наявність різних лексичних значень у
одного й того ж слова відповідно до різних контекстів.
Слово завжди виникає з одним значенням, яке називається первинним. Первинне значення є
прямим, оскільки прямо називає позначуваний предмет. Багатозначність слова розвивається
на основі перенесення назви з одного предмета на інший. Нове значення є завжди
переносним, похідним від первинного, мотивованим через пряме. Лексико-семантичні поля
не є ізольованими об'єднаннями. Вони пов'язані між собою. Одним із засобів міжпольових
зв'язків є багатозначні слова, які окремими своїми значеннями належать до різних полів. Так,
скажімо, слово година значеннями "час, пора", "60 хвилин" належить до темпорального
лексико-семантичного поля, а значенням "гарна сонячна погода" - до метеорологічного поля,
слово підійти одним значенням належить до лексико-семантичного поля переміщення, а
іншим - до поля розумової діяльності (підійти до висновку); уже згадувані слова теплий,
холодний, гарячий тощо одними значеннями належать до поля температури, а іншими - до
поля почуттів. Таким чином, лексико-семантичні поля перетинаються. Зв'язок між полями
забезпечує безперервність семантичного простору, об'єднує всі поля в одну лексико-
семантичну систему мови.
3. Парадигматичні відношення  — відношення вибору, асоціації, що грунтуються на
подібності й відмінності позначувальних і позначу-ваних одиниць мови. Парадигматичними у
фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками; в граматиці —
між відмінковими формами слів; в лексико-семантичній системі — це синонімічні,
антонімічні та інші відношення. Парадигматичні
відношення називають вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в
стовпчик, вертикально.
Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; це
здатність мовних елементів поєднуватися.
Синтагматичні відношення називають горизонтальними, оскільки вони завжди
реалізуються між одиницями, які розташовуються одна за одною. Так, фонеми поєднуються
не як-небудь, а вибірково.Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні явища, як
асиміляція, акомодація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відношення
виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській
мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів -тель, -ар, -ач, -ник,
-ій  тощо, однак кожна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів.
У лексиці синтагматичні відношення також виявляються у вибірковій сполучуваності. Є
слова з одиничною сполучуваністю (див. укр. згайнувати (час), розтринькати  (гроші)).
Лексична синтагматика також є специфічною для кожної мови (укр. коричневі
черевики, але карі очі).
4. Як будь-яка система, лексико-семантична система базується на відношеннях. Як і
в фонології, тут відношення бувають парадигматичними й синтагматичними.
Парадигматичні відношення - це відношення між словами на основі спільності або
протилежності їх значень. Зокрема, тут можна виділити:
1) відношення смислової подібності (синонімія); 2) відношення смислового протиставлення
(антонімія); 3) відношення смислового включення (гіпонімія);
Синоніми — слова однієї й тієї ж частини мови, значення яких повністю чи частково
збігаються. Синоніми поділяються на абсолютні, або повні (мовознавство — лінгвістика),
часткові (друг — товариш). Відповідно до виконуваних функцій синоніми поділяються
на ідеографічні, або семантичні (гарний — чудовий — чарівний), стилістичні (говорити —
глаголати — патякати) і змішані, або семантико-стилістичні (йти — плестися (розм.) «йти
повільно, стомлено»).
Антоніми — можна виділити декілька груп, що різняться між собою характером
протиставлення: 1) антоніми, які виражають контрарну протилежність, тобто такі, які
перебувають в градуальній опозиції, через що між ними можна вставити слово, яке позначає
щось середнє {молодий — старий; між ними можна вставити середнього віку); 2) антоніми,
які виражають доповнювальні, комплементарні відношення (живий — мертвий); 3) антоніми,
які виражають контрадикторну протилежність; один із членів, що вживається з заперечним
префіксом не-, не має точної семантичної визначеності (молодий — немолодий); 4)
антоніми з векторною протилежністю (входити — виходити, приїжджати — виїжджати).
Однак нерідко трапляються антонімічні тріади (минуле — сучасне — майбутнє).
Гіпонімія  — що охоплює родо-видові відношення в лексико-семантичній системі. Гіпонімія
як родо-видове відношення — це сукупність семантично однорідних одиниць, які належать
до одного класу. Наприклад, видові поняття яблуко, груша, апельсин, тощо (гіпоніми)
об'єднуються одним родовим поняттям (гіперонімом) фрукти.
Омоніми (від гр. homos - однаковий і опута - ім’я) - слова, які мають однакове звучання й
написання, але зовсім різні значення. Наприклад: балка - «яр з пологими схилами» і балка -
«дерев’яна колода або залізний брус, що є основою перекриття, настилу…»
5. Лексичне значення — історично закріплена у свідомості людей співвіднесеність
слова з певним явищем дійсності, зв'язок певного звучання з певним поняттям.
Контекст (від лат. Contextus - з'єднання, зв'язок) – 1. фрагмент тексту, що включає
обрану для аналізу одиницю, необхідний і достатній для визначення значення цієї одиниці,
що є несуперечливим по відношенню до спільного змісту даного тексту. 2. відрізок, частина
тексту писемної чи усної мови з закінченою думкою, який дає змогу точно встановити
значення окремого слова чи виразу, що входять до його складу.
У художньому творі естетичне навантаження кожного елемента тексту
визначає вузький контекст (фрази, епізоди, ситуації) та широкий контекст (твору, творчості
письменника). Виділяють два види контексту: зовнішній контекст, стосовно мови (фізичне
оточення) і внутрішній, що виникає внаслідок зростання смислового значення мовних
текстів. Розрізняють мікроконтекст - мінімальне оточення одиниці, в якому вона,
включаючись в загальний зміст фрагмента, реалізує своє значення плюс додаткове кодування
у вигляді асоціацій, конотацій і т. д., і макроконтекст - оточення досліджуваної одиниці, що
дозволяє встановити її функцію в тексті як цілому. Розрізняються
власне лінгвістичний і екстралінгвістичний контекст, тобто ситуація комунікації, що
включає умови спілкування, предметний ряд, час і місце комунікації, самих комунікантів, їх
ставлення один до одного. Власне лінгвістичний, або вербальний, контекст
протиставляється невербальному контексту, тобто міміці, жестам, рухам тіла. Невербальний
контекст завжди супроводжує вербальний, а іноді його замінює.  Контекст
буває експліцитний, тобто явно виражений як вербальними, так і невербальними засобами,
й імпліцитний, тобто явно не виражений. 
6. Загальновживана лексика – це слова, які використовують усі носії мови незалежно від
рівня освіти, фаху, місця проживання тощо.
Лексика обмеженого вживання співвіднесена зі сферами суспільного життя та
функціональними стилями мови. Її поділяють на розмовну лексику, тобто слова, поширені в
розмовному варіанті усного літературного мовлення, якому властиві буденність спілкування.
Характерне наявність вульгаризмів, варваризмів, жаргонізмів і діалектизмів.
Варваризми – слова з особливо виразним забарвленням іноземності: міні, максі, о’кей.
Вульгаризми – грубі, брутально-лайливі слова або звороти (свиняка, мордяка).
За соціальною важливістю лексику поділяють на активну й пасивну.
Активна лексика – частовживані слова. До активної лексики належать такі тематичні групи:
назви спорідненості, назви частин організму людини і тварин, назви свійських і
широковідомих диких птахів, назви риб, рослин, явищ природи, часових понять, предметів і
процесів харчування, одягу, взуття, почуттів, кольору, смаку, розміру, чисел, усі займенники
й широковживані службові слова.
Пасивна лексика – це рідковживані слова, якими переважно є застарілі слова,  слова, які
тільки-но з'явилися в мові (неологізми), а
також терміни, діалектизми, екзотизми та жаргонізми.
Термін (від лат. terminus – межа, границя) – спеціальне слово або словосполучення, яке
служить точним позначенням понять якоїсь галузі науки.
Діалектизми – слова, які вживають на певній території (вуйко "дядько по матері").
Екзотизми (від гр. exоtikos "чужий, іноземний") – слова, які позначають властиві іншим
народам або країнам поняття (чалма "мусульманський головний убір").
Жаргонізми (від фр. jargon), або сленгові слова (чи вирази), – слова, властиві розмовній
мові людей, пов'язаних певною спільністю інтересів (хвіст "заборгованість").
Неологізми – нові слова, словосполучення, фразеологізми, що з’являються у мові. Їх
виникнення спричинене потребою давати назви новим предметам.
7. Фразеологія - це розділ мовознавства, що вивчає фразеологічну систему мови.
Одиниця фразеологічної системи називається фразеологізмом (лексико-граматична єдність
двох і більше граматично оформлених компонентів).
Фразеологiзм — стiйке поєднання слiв, яке виступає в мовi як неподiльний за значенням
вислiв (дорiвнює одному слову за значенням) (пекти ракiв — червонiти). Значення
фразеологiзму зазвичай не спiвпадає iз значенням слiв, що входять до його складу.
Особливості фразеологізму: лексичне значення виражається сполученням кількох слів,
значення фразеологізму єдине, постійне відтворювання одного й того самого компонентного
складу, характеризуються стійкістю граматичних категорій, слова у складі фразеологізмів
мають часто переносне значення, контекстуальна обумовленість вживання.