Основні питання морфології

Олійник Олена
Ukr1-B19
 План

1. Предмет і завдання морфології.

2. Основні граматичні поняття: граматичне значення, граматична категорія, граматична форма.
3. Способи вираження граматичних значень слова.
4. Частини мови і принципи їх виділення.
5. З історії вивчення частин мови.
6. Класифікація частин мови у сучасній лінгвістичній теорії.
1.Предмет і завдання морфології.
Морфологія – це одна з частин граматичної будови мови, яка охоплює граматичні класи слів (частини
мови), граматичні категорії цих частин мови та їхні форми, а також менші за слово одиниці (власне-
морфеми й слова-морфеми для вираження морфологічних і синтаксичних значень).
У синтаксисі вивчаються сполучення слів, типи цих сполучень, форми зв’язку між словами в
словосполученнях і реченнях, будова речень, структурні типи речень.
Морфологія як наука являє собою вчення про граматику слова, про його граматичні класи (частини
мови) і граматичні (морфологічні) категорії частин мови, про словозміну, про власне-морфеми, аналітичні
морфеми, аналітичні морфеми і слова-морфеми для вираження морфологічних і синтаксичних значень.
Морфологія як наука передбачає розв’язання таких завдань:
1) визначення принципів розчленування лексем на словоформи та об’єднання словоформ у лексеми;
2) з’ясування частини семантики слова як морфологічної;
3) обґрунтування переліку морфологічних категорій та їхньої природи;
4) опису сукупності формальних засобів, закріплених за відповідними частинами мови та їхніми
морфологічними категоріями.
Морфологія стосується як значеннєвих, так і сполучувальних властивостей словоформ. Це означає, що
морфологія в деяких своїх властивостях прилягає до словотвору, саме до тієї його частини, об’єктом якої є
змістова природа морфем, а в інших особливостях – до синтаксису, до тієї його частини, об’єктом якої є
формальна структура синтаксичних одиниць-конструкцій – речення і словосполучення.

Відмінність між морфологією і словотвором полягає в тому, що морфологічні одиниці-слова звичайно

структурує флексія, а словотвірні явища – інші типи морфем (суфікси, префікси, постфікси тощо). Крім того,
морфологічні значення у словоформах обов’язкові й регулярні, тоді як словотвірним значенням така ознака не
притаманна.

Словотвір з’єднує морфологію з лексикою і є важливою ланкою структурування мови. Словотвірні засоби
слугують поповненню лексичного складу мови новими словами, формуванню лексичного значення похідних
слів, групуванню їх у лексичні розряди і граматичні класи. Наприклад, словотворчі суфікси іменників указують
на належність похідного слова до певного граматичного роду і типу відмінювання. Визначальною прикметою і
словотвору, і морфології є наявність спеціалізованих морфем, адже найчастіше афікси передають словотвірні й
морфологічні значення. Отже, морфемна будова мови (морфеміка) є найголовнішою характеристикою як
морфології, так і словотвору.
Морфологія тісно пов’язана також із лексикою. Морфологічні закономірності впливають на лексику та
її сполуки, з одного боку, а лексичні особливості слів – на їхні морфологічні характеристики, з іншого
боку. Семантика слова істотно відображається, зокрема, на його словозміні, на його здатності
структурувати чи не структурувати морфологічні протиставлення тощо.

На ґрунті функціональних характеристик потрібно вичленувати два взаємопов’язані типи

морфологічних одиниць: мінімальну морфологічну одиницю (морфему) і морфологічну одиницю-
конструкцію (або морфологічне слово, частину мови).

Слово з граматичного погляду є основною морфологічною одиницею, а в сукупності всіх його аспектів
(лексичного, морфологічного, словотвірного, синтаксичного тощо) – основною одиницею мови, яка
посідає в ній центральне місце.
У загальному плані слово має двоїстий характер, який виявляється в тому, що у сфері мови воно
співвідноситься часто з предметом або явищем позамовної дійсності абстраговано від одиничних уявлень
про них, а у сфері мовлення слово звичайно може бути найменуванням одиничного предмета або явища в
конкретній ситуації. Крім того, змістова сторона слова містить релятивні значення, які вказують на
відношення між предметами або явищами позамовної дійсності, а в системі мови – на відношення між
словами. Вираження понять і релятивності має різну природу і пов’язується з різними параметрами слова:
вираження поняття проектується на лексичну основу слова, а вираження релятивності – на його
граматичні форми. Слово тільки за нашаруванням його граматичного значення (або граматичних значень)
на лексичне значення функціонує як повноцінна одиниця інформації. Хоча лексичне і граматичне значення
постійно взаємодіють, при лінгвістичному аналізі їх розглядають як окремі явища лексики і граматики.
Відповідно до своєї двобічної сутності (зміст і форма) слово можна визначати як найменшу одиницю,
самостійну за значенням і формою. Відносна самостійність слова може мати два ступені: ступінь
позиційної рухливості і ступінь функціонально-синтаксичної самостійності. Позиційна рухливість слова
вказує на його широке – хоч і не абсолютне – більш чи менш вільне переміщення в реченнях (у різних
реченнях те саме слово може займати різні позиції). Ступінь функціонально-синтаксичної самостійності
полягає в здатності слова виконувати функцію члена речення або окремого самостійного речення.

Найменша граматична одиниця морфема, на відміну від слова, не характеризується функціонально-

синтаксичною, а також позиційною автономністю. Слово в мовах типу української має таку граматичну
ознаку, як морфологічна членованість. Воно в українській мові може бути (в типових виявах) мінімально
тільки двочленним (двоморфемним), до його складу обов’язково входить корінь (носій лексичного
значення) і афікс (носій морфологічного, синтаксичного або словотвірного значення). Корінь і афікс
виступають, на противагу слову, мінімальними (нечленованими далі) значущими одиницями,
мінімальними двобічними одиницями, у яких за певним експонентом закріплений той чи інший елемент
змісту. Слово як значуща одиниця завжди характеризується формальною і семантичною членованістю,
тобто складається принаймні з двох морфем. Через формальну й семантичну членованість на морфеми
морфологічне слово можна назвати морфологічною одиницею-конструкцією.
2.Основні граматичні поняття: граматичне
значення, граматична категорія, граматична форма

Граматика (від лат. grammatike techne "письмове мистецтво") –

1) будова мови (система морфологічних категорій і форм, синтаксичних категорій і конструкцій);
2) наука, яка вивчає будову мови.
• +Що стосується граматики як науки, то розрізняють:
1) формальну, яка вивчає граматичні форми та їх структуру, і контенсивну (семантичну), яка вивчає
значення цих форм і структур;
2) синхронічну, що вивчає будову мови на певному умовно виділеному часовому етапі, і діахронічну, яка
вивчає мовну будову в її історичному розвитку. Із синхронічної граматики виокремлюють
функціональну, яка вивчає функції граматичних одиниць.
Граматичне значення - узагальнене (абстрактне) мовне значення, яке властиве рядам слів, словоформ,
синтаксичних конструкцій і яке має в мові регулярне (стандартне) вираження.

Так, слова весна, літо, парк, робітник, праця, голубінь мають значення предметності; добрий, теплий,
зелений, дзвінкий, золотий, дерев'яний - значення ознаки; йти, летіти, співати, їсти - значення
процесуальності; дороги, книжки, стола, вікна, олії, бензину - значення родового відмінка; читав,
думала, кричало, любили - значення минулого часу і т.д.

Крім тут згаданих, можна ще назвати граматичні значення роду, числа, особи, предикативності,
суб'єкта, об'єкта та ін. Як бачимо, граматичне значення відрізняється від лексичного масовістю,
груповим характером свого виявлення, тобто воно властиве великим групам слів. Крім цього,
граматичне значення відрізняється від лексичного:
Граматична категорія - система протиставлених одна одній однорідних граматичних величин
(граматичних форм із однорідним значенням).

Для того щоб констатувати, що в якійсь мові є певна граматична категорія, потрібно, щоб був ряд
форм, об'єднаних якимсь спільним значенням, щоб усередині цього об'єднання було протиставлення і
щоб ті протиставлені значення мали формальне вираження. Так, граматичною категорією є категорія
числа, бо вона об'єднує мовні одиниці на основі спільного значення "число". Всередині цього
об'єднання протиставляються одиничність і множинність, і граматичні значення однини й множини
формально виражаються за допомогою спеціальних закінчень. Пор.: ліс - ліси, весна - весни, озеро -
озера, де граматичне значення однини виражене нульовим закінченням і закінченнями -а та -о, а
граматичне значення множини - закінченнями -и та -а.

Граматичні категорії поділяють на морфологічні й синтаксичні. До морфологічних належать категорія

роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи; до синтаксичних - категорія активності/пасивності,
комунікативної спрямованості (розповідність, питальність, спонукальність),
стверджуваності/заперечуваності, синтаксичного часу й синтаксичного способу.
3.Способи вираження граматичних
значень слова.

Способів вираження граматичних значень не так уже й багато, і використовуються вони в усіх мовах
нерівномірно. це такі способи: афіксація, службові слова, порядок слів, чергування звуків і внутрішня
флексія, наголос та інтонація, редуплікація і суплетивізм.
Афіксація – це приєднання до кореня або основи афіксів (префіксів, суфіксів, інфіксів, флексій). так, за
допомогою префіксів в українській мові часто знаходить своє вираження вид дієслова: писати –
написати, їхати – приїхати, за допомогою суфіксів – граматичне значення пестливості: стіна –стінка,
ліс – лісок; за допомогою закінчень – граматичне значення числа: стіл – столи; відмінка: дорога –
дорогою тощо.
За способом поєднання афіксів із основами виділяють
два різновиди афіксів: аглютинацію та фузію.
Аглютинація (від лат. agglutinare – приклеювати)
полягає у приєднанні до незмінюваної основи
однозначних і стандартних (однакових) афіксів.
Наприклад, татарська словоформа кул “рука ” має
граматичне значення однини й називного
відмінка, кулда “на руці” – значення місцевого
відмінка, куллар “руки ” – значення
множини, кулларда “в руках ” – значення множини
й місцевого відмінка.
Фузія (від лат. fusio – злиття) притаманна
флективним мовам. Її суть – у приєднанні до
змінюваного кореня багатозначних нестандартних
афіксів. так, у словоформі на конях флексія -
ях одночасно виражає граматичне значення
місцевого відмінка і множини. у
дієслові несу закінчення -у є носієм дійсного
способу теперішнього часу першої особи однини.
нестандартність афіксів полягає в тому, що,
наприклад, форма місцевого відмінка може
виражатися різними закінченнями: на столі, на
коневі.
Службові слова не виконують у реченні самостійної функції, а стоять при повнозначних словах,
тобто таких, які можуть бути членами речення й виражають при цьому ті чи інші граматичні
значення. Службові слова не виконують номінативної функції, у них предметне значення
збігається з граматичним. До службових слів відносять прийменники, сполучники, частки,
артиклі, допоміжні дієслова.

Наприклад, за допомогою прийменника на у сполученні слів на столі виражається граматичне

значення місцевого відмінка. у тих мовах, де іменники не відмінюються (англійська, французька,
болгарська та ін.), відношення між словами та граматичними значеннями виражаються за
допомогою прийменників. Сполучники можуть виражати сурядні й підрядні відношення: читає і
пише; читає, щоб писати. частки в українській мові є насамперед засобом вираження
способу: поїхав би (умовний спосіб), нехай пише (наказовий спосіб).
Артиклі як засіб утворення граматичного значення надзвичайно важливі в германських, переважно
в німецькій мові, наприклад: der deutsche “німець ” має граматичне значення чоловічого роду, die
deutsche “німкеня” – граматичне значення жіночого роду. Допоміжні дієслова можуть виражати
категорію часу (читати – буду читати. часопис цікавий. часопис був цікавий).
Порядок слів відіграє значну роль у мовах із нерозвиненою або слабко розвиненою системою
словозміни. наприклад, у китайській, англійській, французькій мовах за допомогою порядку слів
відрізняють члени речення і частини мови. у китайській мові: во да ні “я б’ю тебе”, ні да во “ти
б’єш мене ”; тролейбус зачепив автомобіль – автомобіль зачепив тролейбус.
Чергування звуків і внутрішня флексія – це закономірна для певної мови зміна звуків усередині кореня чи
голосного з нулем звука. вона протиставляється зовнішній флексії – граматичному показнику, що
приєднується до кореня або основи. Внутрішня флексія притаманна семітським мовам, наприклад
арабській. у ній корінь є поєднанням приголосних, між якими вставляються голосні; закономірна зміна
голосних утворює або нове слово, або нову форму слова. так, корінь к-т-б має значення “писати ” і за
допомогою внутрішньої флексії утворюється слово катаб – “він писав ”, кутуба – “він був написаний ”,
катібун – “пишучий ”.

Внутрішня флексія вживається в німецькій та англійській мовах у вигляді чергування звуків, наприклад,
англ. foot [fut] – “нога” / feet [fі:t] – “ноги ”; нім. тосhter – “донька” / тцchter – “доньки” (множина). в
українській і російській мовах внутрішня флексія представлена у вигляді чергування звуків, однак вона не
використовується в чистому вигляді, а в поєднанні з афіксацією: день – дня, називати – назвати.

Наголос уживається як у смислорозрізнювальній функції (замок – замок), так і у формо розрізнювальній:

вікна – вікна. Таку функцію наголос може виконувати в мовах, де він рухомий.
Інтонація (йдеться про інтонацію як модуляцію голосу, тобто його підвищення чи зниження) може
виступати і як засіб словотворення, і як засіб формотворення. У мові індійського племені такелама на
алясці слово хіл, що вимовляється зі спадною інтонацією, означає “пісня ”, а з висхідною – “співай ”.
сін, якщо вимовляється низьким током, означає “продавав ”, а високим тоном – “буду продавати ”. В
українській мові інтонація має широке застосування як засіб вираження відношення мовця до предмета
мовлення, до сказаного, наприклад, вираження задоволення або невдоволення.

Редуплікація (від лат. reduplicare – подвоювати) – це повтор цілого кореня, слова чи початкового складу.
редуплікація широко вживається в усіх мовах світу, пор.: маленький і маленький-маленький, ледве і
ледве-ледве, де вона служить засобом посилення ознаки. У багатьох мовах редуплікація є засобом
утворення граматичного значення множини: у малайській мові оrапg –“людина ”, оrапg-оrапg – “люди ”.

Суплетивізм (від лат. suppleo – доповнюю). Цей спосіб вираження граматичного значення полягає в
тому, що недостатню для певного слова сукупність форм доповнюють формою від іншого кореня чи від
іншої основи. так, у слов’янських мовах існує парність дієслів за видами (доконаний і недоконаний):
писати – написати, де форма доконаного виду утворена за допомогою префіксації, однак говорити –
сказати, беру – візьму. Такі форми доконаного виду утворені за допомогою суплетивізму і називаються
суплетивними формами.
4.Частини мови і принципи їх виділення.
Частини мови— великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального граматичного значення і
його формальних показників. Частини мови — одне з найважливіших понять у граматиці. Без нього
неможливо вивчати граматичну будову будь-якої мови. За допомогою частин мови людина диференціює
речі, їх якості, процеси, дії і стани та їх ознаки, виявляє відмінності в реальному світі й здійснює його
категоризацію. Частини мови, таким чином, є важливим способом розуміння й інтерпретації дійсності, три
основні критерії: семантичний, морфологічний і синтаксичний.
СЕМАНТИЧНИЙ КРИТЕРІЙ — критерій, який передбачає віднесення до однієї частини мови слів із
спільним загальним граматичним значенням, як, наприклад, предметність, дія, якість тощо. Так, зокрема,
слова зі значенням предметності утворюють клас іменників, хоча до такого класу, як іменники, в
українській мові належать слова, які позначають предмет (стіл, книжка), якість (краса, сила), дію (ходіння,
крик), кількість (сотня, тисяча) та ін., але більшість непохідних іменників позначає саме предмети. Отже,
граматичні значення частин мови не рівнозначні поняттям, що виражаються словами, не рівнозначні й
логічним узагальненням цих понять. мова не тільки відображає дійсність, а й інтерпретує її. Дієслово
також є розуміння чого завгодно в дійсності як дії: працювати — дія, сприйнята як дія; порозумніти —
якість, інтерпретована як дія; подвоїти, подесятерити — кількість, інтерпретована як дія. Значення і форма
існують у єдності, тому при класифікації слів на частини мови потрібно враховувати й форму, тобто
формально-граматичний (морфологічний) критерій виділення частин мови.
ФОРМАЛЬНО-ГРАМАТИЧНИЙ (МОРФОЛОГІЧНИЙ) КРИТЕРІЙ — критерій, за яким до уваги береться
своєрідність змінювання слів, тобто інвентар їх форм і парадигм, які є виразниками певних
морфологічних категорій. Так, наприклад, іменники змінюються за відмінками і числами, дієслова — за
особами і часами, прислівники не змінюються. Кожна частина мови характеризується особливою
системою граматичних категорій. в українській мові іменнику властиві категорії роду, числа й відмінка,
прикметнику — категорії ступеня порівняння, роду, числа та відмінка, дієслову — категорії способу, часу,
особи, стану, виду тощо. Крім значення і форми, слово має здатність функціонувати в реченні, причому
різні слова виконують не однакові синтаксичні функції, тому при класифікації слів на частини мови
використовують синтаксичний критерій.

СИНТАКСИЧНИЙ КРИТЕРІЙ — критерій, за яким до однієї частини мови відносять слова, здатні стояти
в реченні в однакових синтаксичних позиціях і виконувати однакові синтаксичні функції (йдеться
головним чином про первинні синтаксичні функції). Наприклад, однією з ознак, за якою розрізняють
іменник і дієслово в українській мові, є здатність бути головним компонентом атрибутивної конструкції.
Однак для іменника функція підмета є первинною, а присудка — вторинною, тоді як для дієслова функція
присудка є первинною, а підмета — вторинною. Вторинні синтаксичні функції мають деякі обмеження.
Синтаксичним за своєю суттю є критерійсполучуваності, який як додатковий стали активно
використовувати при класифікації слів на частини мови в останні десятиліття. Не всі слова можуть
поєднуватися одне з одним.
СЛОВОТВІРНИЙ КРИТЕРІЙ — критерій, за яким для кожної частини мови виділяють властивий тільки
їй набір словотвірних моделей та інвентар словотвірних засобів. В українській мові можна назвати ряд
словотвірних афіксів, наявність яких засвідчує належність слова до групи іменників: -тель, -ник, -щик, -
ар тощо. для різних за будовою мов провідними є різні критерії.не всі частини мови виділяють за одним
принципом. Зокрема, займенник і числівник виокремлюють на основі виключно семантичного критерію,
тоді як інші частини мови в українській мові — за морфологічним критерієм.
5. З історії вивчення частин мови.
Майже всі сучасні граматичні концепції частин мови беруть свій початок з античної (давньогрецької).
Частини мови - калька з давньогрецького mere tu logu чи безпосередньо латинського partes orationis, де
partes - "частини", а oratio - "мовлення, висловлювання, речення". Частинами мови спочатку називали ті
граматичні явища, які тепер називають членами речення. Лише згодом цей вираз набув сучасного
термінологічного значення, хоч ще довго частини мови ототожнювали з членами речення.

Остаточно вчення про частини мови сформувалося в александрійській школі (II ст. до н.е.). Аристарх
Самофракійський і його учень Діонісій Фракійський уперше виділили вісім частин мови:
ім'я, дієслово, прислівник, артикль, займенник, прийменник, дієприкметник, сполучник.

 Прикметник був об'єднаний з іменником в одній частині мови, бо в давньогрецькій мові вони мали
спільну систему відмінювання. В основу класифікації слів за частинами мови було покладено два
принципи: морфологічний ("Ім'я є відмінюваною частиною мови, ...") і семантичний ("що означає тіло або
річ"). Ця система частин мови була запозичена римськими вченими, які, правда, внесли до неї незначні
зміни: з числа частин мови було усунено артикль, якого немає в латинській мові, а додано вигук.
Пізніше ця класифікація поширилася на всі європейські, а згодом і на інші мови. Так витворилася
класифікація частин мови, яку прийнято називати шкільною і яка по суті стала універсальною.
Граматичні класи слів різних мов намагаються втиснути в наперед вибрану античну схему, не
враховуючи відмінності, які є в різних мовах.

За шкільною класифікацією виділяють десять частин мови, які поділяють на самостійні (ті, що можуть
бути членами речення) і службові (ті, що виражають відношення між словами в реченні). До
самостійних частин мови належать іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово і прислівник.
До службових - прийменник, сполучник, частку й артикль.

Осібно виділяють вигуки, які не можуть бути членами речення, але можуть самі утворювати речення.
6. Класифікація частин мови у сучасній
лінгвістичній теорії.
Сучасна класифікація частин мови є наслідком комігромісу між синтаксичним, семантичним і морфологічним принципами
класифікації, що став причиною розбіжностей у мовознавстві з приводу класифікації частин мови. Але розбіжності в
класифікації мають і об’єктивний характер, оскільки лексичний склад мови в частиномовному відношенні постійно
змінюється, розвивається і вдосконалюється. Формуються нові частини мови, нові типи слів.
У теорії частин мови є низка дискусійних питань:
1) кількість частин мови. В різних мовах виокремлють неоднакову кількість частин мови (в українській десять, в індійській
мові йума — лише дві: ім’я і дієслово; в китайській — три: ім’я, предикатив, прислівник; в окремих мовах Північної Америки
немає таких груп слів, які ми називаємо прикметниками і прислівниками);
2) одиниці, що розподіляються між частинами мови — слова, лексеми чи словоформи (І. Милославський);
3) ознака класу слів, що є частиною мови — граматична (О. Реформатський), лексико-граматична (В. Виноградов) чи
семантична група слів (І. Милославський);
4) ієрархічна система частин мови (послідовність за значущістю): іменники, прикметники, числівники, займенники, дієслова,
прислівники, категорія стану; чи іменники, прикметники, числівники, займенники, прислівники, категорія стану, дієслово; чи
іменник... дієслово; чи дієслово... іменник;
5) віднесеність слів до певної частини мови (порядкові числівники, займенники, дієприкметники).
Отже, провідними принципами класифікації частин мови є категоріальне значення, морфологічні категорії та
синтаксичні властивості слів.