1.Морфеміка як підсистема мови. Морфемологія як розділ мовознавства.

Об*єкт, предмет та завдання морфемології

Термін морфеміка має два значення:
- онтологічно (за теорією буття) відображає об’єктивні природні властивості
мовної системи (зокрема морфемної підсистеми мови, яка складаться з
морфем і морфемних структур слів), які не залежать від свідомості
людини;
- гносеологічно (за теорією пізнання) це наука про морфемну будову слова і
мінімальну одиницю - морфему, щоб уникнути омонімії, цей розділ
мовознавства називають морфемологією.
Жодна граматика укр. мови не окреслює морфеміку як самостійний,
незалежний від словотвору чи морфології розділ мовознавства. В українській
мові морфеміку відносять до морфології, об’єктами вивчення якої є
внутрішня граматична будова слова і граматичні класи слів. Обєктом
вивчення морфеміки є одиниці, менші за слово, - морфеми, а також
класифікація їх за функціями й ін ознаками, поділ слів на морфеми, правила
сполучуваності у внутр будові слова і зміни у морф структурах.
Морфемологія – розділ морфології, який вивчає систему морфем,
морфемних структур слів, а також формальні та семантичні закономірності
поєднання морфем у слові. М. є порівняно молодим розділом мовознавства.
Об*єкт дослідження – морфемна підсистема мови, система
морфем//морфів, морфемна структура укр. слів.
Предмет - теорія та практика поділу слів на мінімальні далі неподільні
знач.одиниці – морфеми;
Завдання:
 ідентифікувати виокремлені частини слова як морфеми або не
морфеми;
 інвентаризувати типи морфем за роллю та місцем в складі слова, за
функцією, за значенням, походж., фонемним вираженням;
 інвентаризувати морфемні структури слів різних частин мови, їх
типологічна характеристика.
2. Зв’язок морфемології з іншими дисциплінами (фонологією,
словотвором, парадигмологією, лексикологією)
Морфемологія безпосередньо пов’язана з ф о н о л о г і є ю. Варіювання
морфем у мовленні зумовлене насамперед чергуванням фонем. Фонема є
елементом плану вираження мовних знаків, а отже – і формою вираження
морфа.
Найтісніше морфемологія пов’язана зі с л о в о т в о р о м і п а р а д и г м о л
о г і є ю. Афіксальні морфеми є засобом вираження ГЗ і СЗ, однак, на відміну
від морфемології, в якій всі афікси розглядаються з погляду їх
концептуального статусу, їхньої різнобічної характеристики як морфем, у
парадигмології закінчення вивчають лише як один із засобів вираження ГЗ, у
словотворі інші афікси – як СФ, що виражає СЗ.
Зв’язок морфемології з л е к с и к о л о г і є ю (наукою про слово як
номінативну одиницю) спостерігається через словотвір і парадигмологію.
Словниковий фонд будь-якої мови постійно поповнюється новими
одиницями – лексемами з метою назвати, позначити об’єкти та явища
матеріального світу, а також духовного та інтелектуального. Однак
лексикологію цікавлять уже «здійснені», «готові» слова в аспекті їхнього ЛЗ,
а не в аспекті їх морфемної, хоч адекватна морфемна подільність і значення
слова – явища взаємно пов’язані й зумовлені.
І з с и н т а к с и с о м морфемологія повязана через реляційну одиницю –
закінчення, що, виконуючи роль «узгоджувального» координатора слів //
словоформ, реалізує потенційну можливість слова// словоформи бути членом
словосполучення і речення.
Морфемологія частково пов’язана з о р ф о г р а ф і є ю, оскільки в основі
української орфографії лежить, крім фонетичного й традиційного,
морфологічний принцип написання слів, який полягає в тому, щоб,
незважаючи на відмінність у звучанні , морфему писати однаково.
Морфемологія і с т и л і с т и к а пов’язані в аспекті розподілу
морфологічних одиниць за окремими стилями мови, де вони вживаються з
різною частотністю.
3. Теоретичне і практичне значення морфемології
Мову розуміють як систему засобів комунікації. Теоретичне і практичне
значення морфології визначається її місцем в цій системі (засобів мовної
комунікації). Морфема як одиниця найнижчого знакового рівня бере участь у
процесі спілкування опосередковано через слово, для якого вона є
структурним компонентом. Морфеми творять нові слова та забезпечують
процеси словозміни. Отже, можна впевнено сказати про значення
морфемології, що соціальна функція морфеми – участь у процесі комунікації.
4. Морфема як одиниця мови. Диференційні ознаки морфеми.
Морфема – мінімальна значеннєва двобічна інваріантна парадигматична
одиниця мови, яка виокремлюється у слові. Дифер. оз-ки:
1. Мінімальна (далі неподільна на менші частини). Під неподільністю
розуміють її форму, а не значення. Напр., план вираження (ПВ) суфікса – іст’
– не можна поділити на менші сегменти без втрати ними значення, як не
можна поділити ПВ закінчення –ий.
2. Значеннєва (пов’язана з вираженням різних типів лінгвістичного значення
– лексичного (ЛЗ), лексико-граматичного (ЛГЗ), граматичного (ГЗ).
Напр., най-зелен’-іш-ен’к-ий (най- ГЗ – найвищий ст. вияву ознаки, -
зелен’- ЛЗ – ознака,
-іш- ГЗ – вищий ст. порівняння, -ен’к- ЛГЗ – пестливість, -ий – ГЗ – Н.в, одн,
Ч.р)
3. Двобічна (ПВ і ПЗ в єдності). Обидва плани мають відповідати один
одному. Напр., у словах і-ти, син’-і-ти, рад-ост’-і одній формі вираження /і/
відповідають різні значення: 1) ЛЗ - процесуальність; 2) ЛГЗ –
процесуальність, набуття ознаки; 3) Р.в, одн / Д.в., одн/ М.в., одн. Отже, є 5
різних морфем, бо кожному ПВ має відповідати одне значення.
4. Морфема виокремлюється у слові. Морфема і морфемна послідовність
ніколи не виходять за межі слова. Морфеми ієрархічно підпорядковується
слову, а отже, виокремлюється лише шляхом поділу слова на мінімально
значеннєві компоненти. Морфема є структурним компонентом слова.
5. Морфемо синтаксично несамостійна. Морфема – це частина слова, яка
не може переміщатися ні в його межах (за винятком окремих коренів: лист-
о-пад-ø-ø і пад-о-лист-ø, біл-о-с’н’іж-н-ий і с’н’іж-н-о-біл-ий), ні в реченні –
місце морфеми у слові, як правило, чітко фіксоване. Типовою в укр. мові є
така послідовність морфем у слові: прифікс(и) – корінь – суфікс(и) –
закінчення – (постфікс). Префікси не можуть займати позицію суфікса, а
суфікси – префіксальну позицію.
6. Морфема – одиниця мови. Незважаючи на те, що морфема уживана лише
у слові, тобто є його частиною, морфема має статус самостійної одиниці
мови. Виокремившись зі слова, вона набуває автономності, самостійності і
певного значення. Саме завдяки цьому носії мови можуть утворювати
новотвори із тих морфем, які є в системі мови.
5. Морфема як інваріантна одиниця мови
Поняття «інваріант» - це науково здійснена абстракція (узагальнення
конкретних речей ). Інваріантом виступає морфема, а варіантом – конкретні
морфи (префікс, корінь, суфікс, закінчення і постфікс). // вона пояснювала на
лекції, що, наприклад, дерево – це інваріант, а дуб, береза, каштан – це
варіанти //
У бодуенівському розумінні термін «морфема» позначає всі значеннєві
частини слова (P, R, S, Z, Pf) і є щодо них інваріантом, узагальнюючи ті
спільні ознаки, що вирізняють морфеми з-поміж інших одиниць мови (фонем
і слів).
У суч. мов-ві загальновизнаною є дихотомія «мова - мислення», відповідно
до якої мовні одиниці існують у двох сутностях – абстрактній, інваріантній
та конкретній, варіантній. Поняття інваріанта та варіанта спочатку було
введене на позначення фонеми та її звукових реалізацій, пізніше перенесене
на одиниці інших мовних рівнів. Морфема, як і фонема, реально – в мовленні
(у словоформах) – не існує. У мовленні функціонують варіанти морфеми, які
називають морфами. Наприклад, словоформа-морф: на берез-і – -берез-,
берег-и – -берег-, при-береж-н-их – -береж-, уз-бережж-ø-а – -
бережж-.Морфема як наукова абстракція узагальнює тотожні за значенням і
фонемно вираженні морфи.
Відношення між абстрактними (інваріантними) й конкретними (варіантними)
одиницями одного рівня називають репрезентацією та реалізацією: морф
репрезентує (представляє) морфему, а морфема реалізується у морфах.
Відношення морфеми і морфа – це відношення 2 двобічних одиниць –
абстрактної та конкретної, що обидві мають ПЗ і ПВ. Напр.,
МОРФИ МОРФЕМА
М1 – ПЗ – частина суші М – ПЗ – частина суші
- ПВ - -берег- - ПВ - -бере (г)-
М2 – ПЗ – частина суші (ж)
- ПВ - -береж-
6. Морфема як двобічна одиниця мови
Морфема є двобічною одиницею, тобто ПЗ і ПВ перебувають у єдності.
Обидва плани мають відповідати один одному. Напр., у словах і-ти, син’-і-
ти, рад-ост’-і одній формі вираження /і/ відповідають різні значення: 1) ЛЗ -
процесуальність; 2) ЛГЗ – процесуальність, набуття ознаки; 3) Р.в, одн / Д.в.,
одн/ М.в., одн. Отже, є 5 різних морфем, бо кожному ПВ має відповідати
одне значення. Морфема як одиниця мови існує у свідомості мовців, які, як
правило, легко поділяють слова на морфеми і приписують їм значення.
Виокремившись зі слов, морфема набуває певної автономності не лише у
плані вираження, а й у плані значення. Як двобічна одиниця морфема
повинна мати і має самостійне значення в системі мови.
7. Морфема і слово: спільні та відмінні ознаки
Слово - центральна одиниця мови. Структурно слова, як правило,
складаються мінімум з двох морфем. Однак є кілька слів, що формально
дорівнюють морфемі: де, там, таксі та ін. Слово і морфема – різні поняття, які
однак перебувають у певній залежності одна від іншої. Слово поділяється на
морфеми, морфеми функціонують лише у слові.
Відмінне
Спільне
Морфема Слово
1. Значеннєві одиниці: Синтаксично Синтаксично самостійна
обидві мають значення. несамостійна од, поза одиниця (є членом
словом не існує. речення і може бути
самост реченням).
2. Двобічні одиниці: Мінімальна, Не мінімальна, як
обидві мають план неподільна. мінімум двочленна
значення і план (корінь та закінчення).
вираження. Місце у слові чітко Відносно вільне у межах
фіксоване (за винятком речення (можлива
окремих коренів в інверсія).
межах складних слів).
3. виступають у двох Не є лексико- Завжди морфологічно і
сутностях – абстр. чи граматичною єдністю семантично оформлене, є
конкретній (-син-, -син'-). лексико-граматичною
(слово//словоформа, єдністю (син'-ій, син'-і-
морфема//морф). ти-Ø, син-и-ти-Ø, син'-Ø-
Ø, син'-о).
Не виражає поняття: Має здатність виражати
су-, -ість. поняття як уявлення про
предмети, явища: сутінь,
прозорість.
4. Вступають у системні Значення Значення, як правило, не
зв’язки відповідно до актуалізується в залежить від контексту –
двох типів відношень – поєднанні з іншими в поєднанні з ін словами
парадигматичних і морфемами (уч-и-тел'- у реченні.
синтагматичних. к-а – СЗ ‘особа жін
статі’, колис-к-а – СЗ
‘предмет’
Значення більш Більш конкретні назви
узагальненне. предметів, ознак, дій.
5. Мають цілісну Немає Наголошуваність
структуру: у слово не (враховується у
можна вставити інше випадках, коли слово за
слово; в морфему не ПВ збігається із
можна вставити іншу морфемою (н-д: корінь
морфему. час- і слово час).
Одиниця нижчого Одиниця вищого
знакового рівня, знакового рівня, ієрархія
ієрархія «входить у «складається з морфем» і
слово» «входить у речення».
Кількість чітко Практично необмежена
обмежена кількість
8. Морфема за І. О. Бодуеном де Куртене.
Поняття морфеми є одним із основних в сучасній граматиці, однак розуміють
його по-різному. (Морфема є од двобічною, а отже, має ПЗ і ПВ. Із цього
проблеми: чи можна вважати однією морфемою –ей та –ів (гост-ей і бат`к-
ів), якщо вони мають тотожне значення`Р.в. мн.` та ін. )
Відомі 3 основні напрями в поглядах на морфему:
1. М – одиниця ПВ: - ПЗ не важливе при визначенні морфеми, - морфема
лише повторювана частина окремих висловлювань: М=ПВ -а: школ-а,
вікн-а, пис-а-ти- ᴓ, а-морал`ний;
2. М – одиниця ПЗ: - форма (ПВ) не важлива для виконання морфемою її
функцій, - морфема є суто функціональна одиниця: М=ПЗ `К.в. одн`:
друж-е, син-у.
3. М – двобічна одиниця: - важливими є обидва плани: ПВ і ПЗ, -морфема
– одиниця, яка розмежовує обидва плани й одночасно об’єднує їх:
ПЗ `відносність`
Мs(стрілочки) ПВ –с`к- (кийів-с`к-ий)

ПЗ `відносність`
Мs(стрілочки) ПВ –ов- (степ-ов-ий)
Розгляньмо безпосередньо погляди І.О. Бодуена де Куртене, вклад якого в
науку більшою мірою стосується саме морфології та фонетики. Варто
згадати, що немає жодної його статті, повністю присвяченій морфемі, тільки
окремі фрагменти. Він увів терміни «морфема» й «фонема» у 70х роках 19ст.
в науковий обіг і створив власну концепцію морфеми.
 «…Суцільне зв’язане мовлення поділяється на речення або значеннєві
фрази. Речення – на значеннєві слова. Слова – на морфологічні склади або
морфеми. Морфеми – на фонеми».
 Морфема - системна одиниця, що займає певне, чітко визначене місце
і має такі особливості: мінімальність (неподільність), значеннєвість (за нею
закріплене певне значення), синтаксична несамостійність (її місце чітко
фіксоване у слові, тобто в межах слова морфема переміщатись не може).
Тільки морфема функціонує на морфологічному рівні, а фонема – на
фонетичному.
 Поняття «морфема» охоплює корінь та усі можливі афікси: суфікси,
префікси, закінчення.
 Морфема як найменша значуща частина слова, що є родовим поняттям
для коренів і афіксів. Вона хоч і є найпростішою одиницею, але
розкладається на частини, тобто на морфологізовані фонеми (з певним
відтінком значення, при тому, що зазвичай фонеми значення не мають).
 Поняття «морфема» не витісняє поняття «слово», як це зазначалось
пізніше в працях деяких ін лінгвістів, в тому числі і в концепції Л.В. Щерби.
 Психологічна реальність морфеми: «На всі морфологічні елементи
мовного мислення - морфеми, синтагми ... - слід дивитися не як на наукові
фікції або вигадки, а тільки як на живі психічні одиниці».
9.Принципи виокремлення у словоформах лінійних одиниць – морфів
Морфема осмислюється як певний конструкт,як наукова абстракція,що
узагальнює конкретні варіанти - морфи.
Морфема - парадигма морфів; узагальнена одиниця мови, що реалізується у
морфах; інваріант, що узагальнює сукупності морфів-варіантів
Морф - мін. значеннєва, двобічна, варіантна, синтагматична одиниця
мовлення, яка виокремлюється у словоформі.
Принципи виокремлення морфів у словоформі:
1)тотожність значення: морфи однієї морфеми повинні мати те саме знач;
2)фонемна подібність: морфи однієї морфеми повинні мати однакове
фонемне вираження;
3)фонемна відмінність морфів однієї морфеми можлива лише тоді, коли вона
зумовлена морфонологічною позицією – позицією морфа до або після ін
морфа.
10. Правила зведення морфів у парадигматичну одиницю – морфему.
Морф – це конкретний лінійний представник морфеми як узагальненої
одиниці мови, один із формальних її різновидів. В свою чергу морфема – це
елементарна, неподільна одиниця мови, формально не подільна за
семантикою двостороння одиниця, що має значення та матеріальне
вираження.
Морфема є неподільною за формою, однак зі структурного погляду вона
розкладається на компонентні частини. Морфема також може варіюватися у
ПЗ і ПВ, це варіювання здійснюється за її реалізації в мовленні через своїх
конкретних представників – морфів (Мф).
Єдність морфеми-інваріанта як узагальненої сукупності морфів-варіантів
передбачає такі 3 ознаки: - тотожність значення: морфи однієї морфеми
повинні мати те саме значення; - фонемна подібність: морфи однієї морфеми
повинні бути фонемно однаковими; - фонемна відмінність морфів можлива
лише за умови реалізації їх у певній морфонологічній (граматичній) позиції.
Часткова фонемна відмінність морфів однієї морфеми можлива лише тоді,
коли вона зумовлена морфонологічною позицією – позицією морфа до або
після іншого морфа, до якого відбувається пристосування.
Якщо планом вираження морфеми є одна фонема, що варіює, ідентифікація
різних за фонемним вираженням така сама: за тотожності значень фонемна
відмінність має бути зумовлена позицією додатковою дистрибуції.
11. Морфи, аломорфи та варіоморфи: їх дистрибутивні особливості.
Морфема – це науково здійснена абстракція, конструкт-інваріант, який у
мовленні виявляється у своїх варіантах – морфах, що мають тотожне
значення, а за фонемним вираженням можуть бути як однакові, так і відмінні
(берег-, берез’-, береж-, бережж-).
Морф – одиниця мовлення, мінімальна, значеннєва, двобічна, варіантна,
синтагматична, виокремлюється у слові.
Аломорфи – морфи однієї морфеми, однакові за значенням, частково
відмінні за фонемним вираженням, які перебувають у відношеннях
додаткової дистрибуції. Реалізуються тоді, коли виникає необхідність їхнього
пристосування у пре- чи постпозиції, тобто до передньої чи наступної щодо
них морфеми: від-зв-а-ти – від’і-зв-а-ти.
Позицію морфа до або після іншого морфа називають морфонологічною,
аломорфи не можуть передувати в тотожних морфонологічних позиціях,
завжди перебувають у відношеннях взаємовиштовхування або
взаємовиключення.
Аломорфи: кореневі, префіксальні, суфіксальні.
Варіоморфи – морфи однієї морфеми, тотожні за значенням, частково
відмінні за фонемним вираженням, які перебувають у відношеннях вільного
варіювання, тобто заміняють один одного і тій самій морфонологічній
позиції: співа-ти – співа-т’. Ширше варіювання виявлять суфіксальні морфи,
менше – префікси та закінчення.
Між аломорфами та варіоморфами немає перехідної межі. Є багато випадків,
коли та сама одиниця актуалізується то як варіоморф, то як аломорф.
Дієслівні суфикси -ти, -ть – після основи на голосну є варіоморфами, а після
основи на приголосну – аломорфами. За ознакою взаємозамінюваності в
тотожних позиціях варіоморфи: - повні – виявляють здатність до вільного
варіювання в усіх морфонологічних позиціях; - часткові – взаємозамінні
лише в окремих позиціях.
12. Морфема і морф. Спільні та відмінні ознаки.
Морфема – одиниця мови, мінімальна, значеннєва, двобічна, інваріантна,
парадизматична, виоктемолюється у слові. Може варіюватися у ПЗ і ПВ тоді,
коли в мовленні вона реалізується у своїх варіантах – морфах.
Морф – одиниця мовлення, мінімальна, значеннєва, двобічна, варіантна,
синтагматична, виокремлюється у словоформі.
Морфема:
- одиниця мови;
- виокремлюється у слові;
- абстрактно отнологічна сутність: узагальнення суттєвих ознак
конкретно реалізованих морфів;
- ПЗ – певне значення, ПВ – деяке (потенційне) звучання.
Морф:
- одиниця мовлення;
- виокремлюється у словоформі;
- конкретно онтологічна сутність: конкретний лінійний представник
морфеми в мовленні;
- ПЗ – певне значення, ПВ – конкретне звучання.
13.Структурно-семантична характеристика кореневих морфем.
Корінь — основна й обов’язкова морфема, звичайно спільна частина
споріднених слів, що містить елемент денотатного й лексичного значення
слова і виражає ідею тотожності слова самому собі. Слів без кореня не існує.
Корінь — це частина слова, морфема, він не має лексико-граматичної
єдності, морфологічного оформлення, поєднується з іншими морфемами в
межах слова, сполучуваність кореня обмежена: : земл-я, земель-к-а, земл-як,
земл-яч-ок, земл-яч-к-а, земл-ян-к-а, зем-н-ий, земл-ян-ий, на-зем-н-ий, під-
зем-н-ий, за-земл-юва-ти.
Значення а с о ц і ат и в н е (І. Бодуен де Куртене, В. Солнцев). Поза словом
кореню далеко не завжди можна приписати те чи інше значення: -віз-, -вод-, -
н'іс-, -пол- (віз- і віз---, вод-а і вод-и- ти, н'іс- і н'іс---). Корінь —
виразник елементу ЛЗ( все ЛЗ виражає лише основа). Корінь є ГЗ: R-сидж-,
крім ЛЗ ‘перебувати в певному положенні’, містить ГЗ ‘1-ша ос. одн.’ (сидж-
--у), R -сид' - ГЗ ‘3-тя ос. мн.’ (сид'---ат') або ГЗ ‘Наказ, сп., 1-ша і 2-га
ос. мн.’ (сид'---імо, сид'---іт'), а R -с'і- — ГЗ ‘мин. час’ (с'і--в-, -л-а...-
л-и), R -с'ад'- — ГЗ ‘наказ, спосіб’ (с'ад'---, --мо, --те).
Фонемне вираження Корені завжди фонемно виражені.
Функція кореня полягає у формуванні гнізд спільнокореневих слів.
Позиція у слові Місце кореня у слові чітко не фіксоване. Він може займати
позицію абсолютного початку слова (дерев-о, червон-ий); після одного-
чотирьох префіксів (роз-буд-ов-а, по-від-буд- ов-ува-ти), перед одним-
п’ятьма суфіксами (фінанси-ов-ий, фінанс-ова-н-ий, буд'-ів-н-ик-0, буд'-ів-н-
иц-тв-о); між префіксами і суфіксами (по-клон'-ін'н'-а, по-об-коп-ува-н-ий). У
слові може бути кілька коренів, окремі з них можуть міняти свої позиції
(с'н'іж-н-о-біл-ий і біл-о-с'н'іж-н-ий).
Характер зв’язку з іншими морфемами
Корені вільні —ті, що можуть виступати самостійно, без інших словотвірних
морфем (без префіксів і без суфіксів): при-віл'л'--а (R вільний, бо вол'-а),
йун-ац-тв-о (R вільний, бо йун-ий), буж-ан-и (R вільний, бо Буг-).
Корені зв’язані — ті, що ніколи не вживаються самостійно, без інших
словотвірних морфем (без префіксів або/і без суфіксів): ім-порт-  (R
зв’язаний, самостійно з елементом ЛЗ «везти куди-н.» -порт- не існує).
Корені напівзв’язані — корені непохідних дієслів, які без формозмінного
суфікса не вживаються: дер--ти, нес--ти, чит-а- ти, ход-и-ти, хот'-і-ти.
Походження
1)вторинні корені виник.в=> процесів, переважно спрощення, перерозподілу,
що відбувалися в певні періоди розвитку укр.м (весн-а, ви-нахід-лив-ий,
вітер-, жабр-и, жит-о). 2) Первинним є етимологічний, генетичний корінь.
Первинні корені можна встановити лише шляхом етимологічного аналізу (за-
бу-ти замість сучасн. забу--ти-). 3) питомі (велик-ий, йіс-ти, неб-о,) 4)
запозичені (долар-), Коренева підсистема української мови є відкритою.
14.Структурно-семантична та функціональна характеристика афіксів.
Афікс — службова необов’язкова морфема в слові, що займає пре- чи
постпозицію щодо кореня чи іншого афікса, виражає словотвірне або
граматичне значення і виконує словотвірну, словозмінну або формозмінну
функцію. За роллю у складі - факультативними морфемами. На відміну від
кореня, без якого слово не існує, афікс у слові може бути, а може й не бути.
Він є не обов’язковою морфемою у структурі слова. Афікси не існують поза
словом. Значення афіксів категорійно-класифікаційне:
1.словотвірне — спільне значення ряду похідних слів із різ-ними коренями (з
різним лексичним значенням), але з тотожними афіксами (суфіксами і
префіксами):
СЗ ‘особа за відношенням до дії’: вихова-тел'-, зас’іда-тел’-,
СЗ ‘загальна відносність’: кийів-с'к-ий, н'іжин-с'к-ий, пари-з’к-ий;
СЗ ‘абстрактна опредметнена ознака’: молод'-іс'т'-, рад’-іс'т'-.
2.граматичне — обов’язкове, формально виражене значення афіксів
(закінчень, окремих суфіксів), що об’єднує словоформи різ¬них лексем
однієї словозмінної парадигми:
ГЗ ‘О. в. одн.’: вітр-ом, сел.-ом, син-ом, тепл-ом
ГЗ ‘Н. в. одн. жін. рід’: блискуч-а, гарн-а, зелен-а,ран'н'-а
ГЗ ‘мин. час’: з-бир-а-в-, на-мовл'-а-в-, прос-и-в-, с-каз-а-в-
ГЗ ‘чол. рід’: з-бир-а-в-, на-мовл'-а-в-,
ГЗ ‘1-ша ос. одн.’: з-бир-а-й-у, на-мовл'-а-й-у, прош---у, с-каж---у.
Афікси як двобічні одиниці мають план значення і план вираження.
Більшість афіксів фонемно виражені.
Нульовий афікс — це така морфема, яка не має фонемної репрезентації,
однак в мові за нею закріплене певне значення: велич- ‘Н./З. в. одн.’, сестер-
 ‘Р./З. в. мн.’, спитав- ‘чол. р. одн.’.
Функція. За виконуваною функцією афікси поділяють на словотворні,
словозмінні та формозмінні. Словотвірні афікси слугують для творення
нових слів: мармур- ‘різновид каменю’ — мармур-ов-ий ‘відносна ознака за
матеріалом’.Словозмінні афікси забезпечують процеси відмінювання й
дієвідмінювання, утворюючи словоформи однієї лексеми. Словозмінні
афікси виражають розчленовану граматичну семантику: л'іс-, -у, -ом, -і...
(ГЗ відмінка і числа). Формозмінні афікси також утворюють форми однієї
лексеми. Формозмінними в основному є суфікси (іноді префікси), що
виражають нерозчленовану граматичну семантику: с'мілив-іш-ий, -а, -е, -і
(форма вищого ступеня порівняння).
За структурою афікси можуть бути:
1) Простимиє афікси, у складі яких не можна виокремити менші
компоненти: Р на-, об-, під-, перед- і под.; S -ак-, -ец'-, -ов-, -іст-, -с'к-, -ств- і
под.; Z -у, -е, -і, -а тощо.
2) Складними вважають афікси, що утворилися в процесі істо-ричного
розвитку мови шляхом злиття кількох (переважно двох) афіксів — префіксів:
по- + над- —> понад- {понад строковий), не- + до- —> недо- (недо-бачати).
 15. Структурно-семантична та функціональна характеристика
префіксів.
Префікс – службова необов’язкова морфема в слові, що перебуває в
препозиції щодо кореня чи іншого префікса, виражає переважно СЗ або іноді
ГЗ і виконує словотвірну або формозмінну фун-ю.
В укр. мові у препозиції щодо кореня може бути від 0 до 4 префіксів (1: без-
надʹійний, 2: не-по-вага, 3: по-при-з-бирувати, 4:по-на-з-до-ганʹати- ᴓ).
 приєднуються до слова в цілому (крім випадків, коли префікс є частиною
преф-суф. форманта: гор-а –під-гір-й-а);
 не змінюють частиномовної приналежності. Найчастіше приєднуються до
дієслів, ніколи – до числівників. Окремі префікси закріплені за частинами
мови – іменні: па- (па-горб- ᴓ), прʹі- (прʹі-рва), дієслівні: недо- (недо-чувати-
ᴓ), прикметникові: пра- (пра-вічний).
 значеннєво самостійні, бо значна їх частина пов’язана з прикметниками і їх
значення більш зумовлене контекстом.
Значення: Функції:
СЗ (словотвірне) Словотвірна – утворюють нові слова:
милий - пре-милий
Модифікаційне – префікси не Формозмінна – утворюють форми
змінюють ЛЗ, лише його однієї лексеми:
видозмінюють:  най – утвор. форму вищого
сʹпівати- ᴓ - за-сʹпівати - ᴓ , від- ступеня порівняння
сʹпівати - ᴓ , пере- сʹпівати - ᴓ (най-крашчий)
 видові префікси – утвор. форму
дієслова доконан.виду від
недокон.виду
(будувати- ᴓ - з-будувати- ᴓ)

Словотвірна-формозмінна –
утворюють нову лексему і
вираж.значення докон.виду
(варити- ᴓ - пере-варити- ᴓ)

 префіксам властиві всі типи системних відношень: омонімія: за – «ознака

перебування за чим-н»: за-гірний, «висока міра чогось»: за-високий;
синонімія: «протилежність» анти-кризовий і проти-кризовий; антонімія:
відʹі-йти- ᴓ - підʹі-йти- ᴓ;
 завжди фонемно виражені – від 1 до 6 фонем
(з-рʹіст- ᴓ, екстра-клас- ᴓ).
 аглютинативно поєднуються з коренем або іншим префіксом і тому легко
виокремлюються.
 аломорфія зумовлена морфонологічними чинниками (позиція перед
коренем, який почин.на приголосну зумовлює фіналь префікса на голосну)
 варіоморфія зумовлена стилістичними чинниками (із-, іс-, ізʹі- залежить від
автора)
 структура: прості (непохідні) – елементарні, неподільні: в, на, у ,під. складні
(похідні) – утвор. внаслідок перерозподілу двох простих: недо, зав (зав-
білʹшки).
 система більш стійка, склалася в період спільнослов’янської мовної єдності.
 система – незамкнута, поповнюється за рахунок власних ресурсів (перехід
прислівників до морфемної підсистеми: навколо-земний)
 префіксальну підсис-му складають: давні префікси спільнослов.
походження (па-вітер- ᴓ, пра-дід- ᴓ, су-тʹінʹ- ᴓ), давні східнослов.
префікс,що постали з прийменників (без-надʹійа, від-гомін- ᴓ, до-плата і тд.),
нові укр.префікси (недо-чувати- ᴓ, сʹпів-учасник- ᴓ, проти-дʹійа),
іншомовного походження: грец. (а-моралʹний, ана-генез- ᴓ, анти-вітаміни),
лат. (екстра-клас- ᴓ, ім-моралʹізм- ᴓ), спрефіксовані частки (аби-де, анʹі-
трохи, казна-зʹвідки, шчо-най-швидше)
 більшість питомих префіксів
 існує понад 100 префіксів.
16. Структурно-семантична та функціональна характеристика суфіксів
В україністику термін ввів П. Залозний у 1906 р. Суфікс – службова
необов’язкова морфема в слові, що перебуває в постпозиції щодо кореня або
іншого суфікса, має СЗ або ГЗ і виконує переважно словотвірну чи
формозмінну функцію.
В укр. мові після кореня може бути від 0 до 6 суфіксів: 0-весел-ий, 1-лʹінгв-
іст- ᴓ, 2-лʹіс-ов-ик- ᴓ, 3-перв-іст-оч-к-а, 4-твар-ин-н-иц-тв-о, 5-рос-л-ин-н-
ицʹ-к-ий, 6-не-о-по-да-т-к-ов-ува-нʹ-ісʹтʹ- ᴓ.
 переважно закріплені за частинами мови і є їхніми показниками.
Іменні: -ак- (служ-ак-а), прикметникові: -ов- (зим-ов-ий), дієслівні: -
ува- (парубк-ува-ти- ᴓ), -а- (вечерʹ-а-ти- ᴓ)
 приєднуються до твірної основи тому змінюють значення базового
слова і частиномовну приналежність:учи-ти- ᴓ - учи-телʹ- ᴓ. Деякі – не
змінюють: біл-ий – біл-уват-ий.
СЛОВОТВІРНІ СУФІКСИ
 Мутаційні – надають похідному слову нового значення, порівняно з
твірним: кіоск- ᴓ «предмет» - кіоск-ер- ᴓ
 Модифікаційні – не змінюють ЛЗ твірного слова, а лише надають
йому відтінків: зелен-ий «колір» - зелен-уват-ий «певний вияв кольору»
 Транспозиційні – не змінюють ЛЗ твірного слова, вони виражають це
значення засобами іншої частини мови: чит-а-ти- ᴓ - чит-а-нʹнʹ-а
«процес»
ФОРМОЗМІННІ СУФІКСИ
Виражають нерозчленовані ГЗ:
Іменникові:
 утвор. форми непрямих відмінків іменника мати: -ерʹ- (мат-ерʹ-і), -ір-
(матʹ-ір- ᴓ), -ір/й- (матʹ-ір/й-у)
 утвор. форми непрямих відмінків ім. 4 відміни (телʹ-а, імй-а): -ат-
(телʹ-ат-и), -атʹ- (телʹ-атʹ-і), -ен- (ім-ен-ем), -енʹ- (ім-енʹ-і)
 утвор. форми множини окремих ім. 2 відміни: -ес- (неб-ес-а)
Прикметникові:
 утвор. вищий ступінь порівняння: -ш- (тонк-ий –тон-ш-ий), -ч- (вис-
ок-ий – виш-ч-ий), -іш- (зелен-ий-зеленʹ-іш-ий)
Дієслівні:
 утвор. форму інфінітива: -ти-, -тʹ-
 утвор. форми мин.часу: -в- (малʹува-в-ᴓ), -л- (біг- ᴓ -л-а), - ᴓ- (віз- ᴓ- ᴓ-
ᴓ)
 утвор. форми майб часу: -м- (біг- ᴓ-ти-м-у)
 утвор. видові форми: -и-/-а- (вийав-и –ти - вийавлʹ-а-ти), - ᴓ-/-ува-
(надпис-а-ти- ᴓ-надпис-ува-ти- ᴓ
 суфіксам властиві всі типи системних відношень: омонімія: -ик-
«особа, тварина, предмет, демінутив» (тайгов-ик- ᴓ, риж-ик- ᴓ, лʹодов-
ик- ᴓ , горб-ик- ᴓ), синонімія: СЗ «збірність-сукупність однорідних
 предметів» -ик-, -ак-, -ад- (лекс-ик-а, вишнʹ-ак- ᴓ, арк.-ад-а), антонімія:
СЗ «особа ч.р. – особа ж.р.» -ецʹ- ↔ -к- (украйін -ецʹ- ᴓ - украйін-к-а)
ЗА ВИРАЖЕННЯМ:
Фонемні: Нульові
 вокалічні: -а- (хоробрʹіш-а-ти-  нульовий словотвірний:
ᴓ) наказ-а-нʹнʹ-а – наказ- ᴓ
 консонантні: -к- (зелен-к-а)  нульовий формозмінний:
 вок-конс: -ник- (мрʹій-ник- ᴓ) чит-а-ти – чит-а-в
 фузійно поєднуються з іншими морфемами, що створює труднощі при
їх встановленні
 структура: прості (непохідні): пт-аш-ник- ᴓ та складні (непохідні): с-
по-глʹад-алʹн-ик- ᴓ
 походження: питомі(споконвічні) та іншомовні (запозичені): лимон-ад-
ᴓ
 суфіксальну підсистему складають: давні індоєвроп. –ер-, -ен-,
спільнослов. –б-, -ств-, -ач-, східнослов. –шчин-, -ик-, власне укр. –
ошч-, -тв-, -ува-, запозичені –ит-, -ист-, -аж-.
 суфіксальна сис-ма не є сталою (деякі суфікси виходять з ужитку,
інші функціонують як нові одиниці)
 сис-ма не є замкнутою, поповнюється новими
 існує понад 320 суфіксів.
 17.Структурно-семантична та функціональна характеристика
закінчення
Термін вжив Я. Головацький 1849 р. Закінчення – службова обов’язкова
одиниця, яка перебуває в постпозиції щодо кореня чи суфікса (іноді перед
постфіксом), вираж. ГЗ і виконує власне словозмінну (парадигматичну) та
релятивну фун-ї. Мають лише змінюванні слова, у яких є форми
словозмінни, не мають: іншомовні імен. (депо, таксі), прислівники (кругом,
тут, там), службові частини мови (під, перед, але)
 виражає ГЗ, є полі функціональною морфемою, тобто одночасно виражає
кілька ГЗ (в іменниках 14 відмінково-числових форм)
 виконує словозмінну (парадигматичну) фун-ю, утворюючи словоформи
однієї лексеми. Г. Винокур назвав закінчення комплексно змінною
одиницею, бо словоформи утвор. шляхом приєднання до однієї словозмінної
основи закінчень
 виконує релятивну фун-ю, тобто поєднуючи словоформи в потоці
мовлення.
 граматична семантика вирізняється максимальною узагальненістю,
обов’язковістю та регулярністю (в імен. грамат. значення Н.в./З.в. в одн.с.р.
виражають –о,-е,-а: вікн-о, лиц-е
 закінченням властиві всі типи відношень: омонімія: Н.в./З.в. і Р.в/З.в.що
корелюють за значенням «істота-неістота» і тд., синонімія: морфеми-
закінчення (на кон-еві, на конʹ-і), морфи однієї морфеми-закінчення (зелен-е,
зелен-ейе), антонімія: «однина-множина» -а↔-и (книг-а – книг-и)
 має фонемне вираження
 наявні нульові закінчення є виразником ГЗ
 має різний характер поєднання – залежить від частини мови (імен,прикм,
числів – аглютинативно: сестр-а)
 графозакінчення – буквене закінчення не передає реальної мовної природи
цієї одиниці
 морфемозакінчення – одиниця сис-ми мови яка в мовленні реаліз. в ало- та
варіозакінченнях
 немає запозичених закінчень! утвор. на базі власних мовних ресурсів
 за походженням є вторинні закінчення, що виникли внаслідок
перерозподілу тематичної голосної основи імен. і дієслова
 сис-ма є замкнутою
 існує понад 102 графемозакінчення, 150 морфозакінчень
Диференційні ознаки: 1.комплексно-змінна одиниця, оформляє слово як структ-
грамат єдність
 займає як правило позицію абсолютного кінця словоформи
 не входить в основу слова
 розрізняє словоформи однієї лексеми
 значеннєва частина словоформи
 виражає ГЗ що має абстрактний обов’язків і регулярний характер
 слугує засобом зв’язку між словам
 18. Структурно-семантична та функціональна характеристика
постфіксів
Термін ‘постфікс’ має два значення: уширокому розумінні — це всі морфеми
після кореня, тоб¬то суфікс, закінчення та власне постфікс:
у-ми-ва-й-у-с', чит-а-й--но
— у вузькому розумінні — це службова необов’язкова морфема в слові, що
займає позицію абсолютного кінця слова і виконує переважно словотвірну
(іноді формозмінну) функцію: у-ми-ва-й-у-с’, чит-а-й--но.
У сучасній морфемології цей термін переважно вживається на позначення
однієї морфеми абсолютного кінця слова: буд-ува- ти--с'а, н'іс'----с'а,
ход'---ім-бо, каж---и-но.
В українській мові постфіксів не так багато. Усього — 9: -с'а/-с'; -буд', -
небуд', -бо, -но, -то, -от, -таки, -те. З них лише -с'а/-с' та -бо, -но, -то, -те
постпозиційно закріплені у структурі слова — після закінчення, фонемно
вираженого або нульового: би--ти--с'а, ід--и-бо, після кореня, що
дорівнює основі: де-небуд', після суфікса: бй-учи-с', роз-р'іс-ши-с', після
постфікса: де-с'-то.
Інші (-буд'-, -небуд'-, -таки, таки) не є класичними постфіксами, вони
можуть стояти як у постпозиції (котр-ий-буд', хт о-небуд', куди-буд', з-роб-и-
в--таки), так і в препозиції (буд'-йак-ий, буд'-шч-о, буд'-шч-о-буд', таки з-
роб-и-в-).
Постфікси приєднуються до слова (словоформи) в цілому і тому, як і
префікси, не змінюють частиномовної належності слова. Усі постфікси
фонемно виражені.
Значення і функції постфіксів чітко диференційовані. Постфікси -буд', -
небуд', приєднуючись до слів різних частин мови, не змінюють лексичного
значення базового слова. Вони, виконуючи словотвірну функцію, виражають
модифікаційне словотвірне значення ‘неозначеність’.
Постфікси -бо, -но, -то, -от, -таки, -те мають обмежену сферу вживання —
розмовне мовлення. Вони виконують формозмінну функ¬цію і виражають
різні відтінки граматичних значень переважно наказового та спонукального
способу.
Зворотний постфікс -с'а/-с' дієслова: топт-а-ти--с'а/-с'; зворотний постфікс
-с' дієприслівника: бй-учи-с', гр-а-й-учи-с', кот'-ачи-с', с'мій-учи-с', до-мов-и-
вши-с', про-н'іс-ши-с'; неозначений постфікс -с' займенників, прислівників:
чий--с', котр-ий-с', звідки-с', куди-с'. У процесі словозміни постфікс,
пристосовуючись до системи закінчень, змінює свій фонемний вигляд, що є
обов’язковою умовою функціонування його в мовленні. реалізується
аломорфами -c'a, -с' , *-ц'а.
За значенням і виконуваною функцією -c'a є словотвірним
постфіксом, що утворює дієслівні лексеми із загальним значенням
‘зворотність, неперехідність дії’ і виражає різні СЗ зворотних дієслів :
власне-зворотне (вмивати- — вмивати--с'а), взаємно-зворотне {ц'ілувати-
— ц'ілувати--с'а), загально-зворотне (дивувати- — дивувати--c'à),
пасивно-зворотне (пригадувати- — пригадувати--с'а) тощо.
19. Інтерфікси та інфікси. Загальна характеристика
Термін ‘інтерфікс’ у науковий обіг увів Олексій Михайлович Сухотін, його
підтримав Михайло Вікторович Панов2.
Інтерфікси не є чимось однорідним ні щодо структури, ні щодо семантики, ні
щодо функції. Так, інтерфіксами є взяті в дужки сегменти:
вогн-(е)-ц'віт-0 йазич-(е)-с'к-ий
жив-(о)-кіст-0 угод-(ов)-с'к-ий
жи-(в)-у жи-(л)-ец'-0
чит-а-(й)-у...-ут' іиосе-(й)-н-ий
буд'д'-(ій)-с'к-ий і буд'д'-(ів)-с’к-ий кант'-(ів)-с'к-ий і кант'-(іан)-с'к-ий конго-
(лез')-к-ий і конг-(ій)-с'к-ий
Морфемний статус інтерфіксів — фонемосполук між двома коренями або
основами — у с к л а д н и х с л о в а х визнає переважна більшість учених (М.
Жовтобрюх, І. Ковалик, П. Кузнецов, В. Лопан і ї ) : л'іс-о степ-0, жи-т'т'е-
л'уб-0-0. Вони мають не лише фонемне иираження, а й виконують
словотвірну функцію і виражають, за М. Лопатіним, особливе —
с и н т а г м а т и ч н е — значення. Специфіка семантики таких морфем
виявляється в характері зв’язку між компонентами складного слова.
Такими є інтерфікси:
-о-, -е- (орфограф. -є-), -в- —* після іменникової та прикметнико- иої основ
(с'віт-о-гл'ад-0-0, хвил-е-мір-0-0, край-е-вид-0, жит'т'-е- 1>ад'існ.ий,
електрон-в-вол'т-0, ом-в-метр-0);
-о-, -и-, -а-, -ох- —*• після числівникової основи (дв о денний, чотир-и-
р'ічний, сорок а градусний, тр'-ох-йарусний);
-и-, -0—» після дієслівної основи (перекот и поле, Гул'ай-0-поле).
У сучасному мовознавстві залишається дискусійним морфемний і тптус
інтерфіксів — фонемосполук, що з’являються між основою (або коренем) і
суфіксом (або закінченням), — у п р о с т и х с л о в а х .
Ознаки інтерфіксів у простих словах:
С т р у к т у р н і . У простих словах інтерфікси найчастіше займають позицію
після кореня чи структурного суфікса перед словотвірним суфіксом або
перед закінченням:
гр а- + -ец'- —> гр-а-(в)-ец'-0 гр а- + -у...-ут' —» гр-а-(й)-у...-ут'
кабаре- + -ист- —* кабаре-(т)-ист-0 жи- + -у...-ут' —> жи-(в)-у...-ут'
Значно рідше інтерфікси з’являються перед коренем, що почина- сться збігом
кількох приголосних (з-бирати-0 і з'і-брати-0; під- мести-0 і підо-ждати-0;
роз-робити-0 і роз'і-класти-о).
Ф о р м а л ь н і . Інтерфікси можуть бути подібні за фонемним вираженням до
повноцінних суфіксів.Окремі інтерфікси мають відмінну від суфіксів форму
виражен ія: комфорт-(абел')-н-ий, хант-(ий)-к-а, жест-(икул')-ац'ій-а, мавр
итан)-к-а, негр-(ит'ан) к-а, неапол'-(ітан)-ец'-0, конго\лез)-ец'-и аатер-(нал')-
ізм-0, чудер-(цац)-тв-о, адмірал-(тей)-ств-о, ізрайіл' (,т'ан)-ин-0.
С е м а н т и ч н і . Інтерфікси не виконують словотвірної функції а отже, й не
мають словотвірного значення. Саме ця обставина не до зволяє визнати
інтерфікси повноцінними морфемами-афіксами:
кийів- + -с'к —* кийів-с'к-ий йалт-(ин) с'к-ий
ї
СЗ ‘загальна відносність’
студент- + -ств—*■ студентство
СЗ ‘збірне поняття’
Асиметрія між планом змісту і планом вираження — інтерфікс мають
фонемне вираження, але позбавлені закріпленого за цим ви раженням
значення — втілюється в чотирьох різних визначення інтерфіксів.
Інтерфікс — явище морфемного шва (міжморфемні, асемантич ні вставки),
що сприяє сполучуваності морфем//морфів у слові/ словоформі (В.
Гимпелевич, К. Городенська, В. Горпинич, О. Зем ська, М. Кравченко, О.
Тихонов).
Інтерфікс — частина похідного суфікса (Г. Винокур, А. Грище ко, М.
Жовтобрюх, І. Ковалик, М. Шанський).
Інтерфікс — аломорфна реалізація морфеми (О. Красильнико- ма, В. Лопатін,
І. Улуханов).
Інтерфікс — самостійна морфема: інтерфікс (О. Герд), суфікс (А. Дементьєв,
І. Милославський), суфіксальна зв’язка (Є. Карпілов- гька).
Інфікс — службова морфема, яка з’являється у процесі творення нових слів
або форм слів усередині кореня чи основи.У сучасній українській мові
інфіксами є суфікси суб’єктивної оцінки -ен'к-, -он'к-, -очк-, -ун'-, -ечк-, -
ус'-, -к-, -ц'-, що вставляються всередині інфінітивного суфікса. Голосна /и/
після м’яких /н'/, /с'/, /ц'/ чергується з /і/: куп-ц'-і, пи-т-он'к-и, спа-т-ус'-і.
20. Функціональна характеристика афіксів. Словотвірні, формозмінні та
словозмінні морфеми української мови.
Афікс — службова необов’язкова морфема в слові, що займає пре- чи
постпозицію щодо кореня чи іншого афікса, виражає словотвірне або
граматичне значення і виконує словотвірну, словозмінну або формозмінну
функцію.
За роллю у складі слова афікси є факультативними морфемами. На відміну
від кореня, без якого слово не існує, афікс у слові може бути, а може й не
бути. Він є не обов’язковою морфемою у структурі слова. Афікси не існують
поза словом.
Значення
Значення афіксів категорійно-класифікаційне:
• словотвірне — спільне значення ряду похідних слів із різ-ними
коренями (з різним лексичним значенням), але з тотожними афіксами
(суфіксами і префіксами):
СЗ ‘особа за відношенням до дії’: вихова-тел´-ø, зас’іда-тел´-ø,
СЗ ‘загальна відносність’: кийів-с´к-ий, н´іжин-с´к-ий, пари-з´к-ий;
СЗ ‘абстрактна опредметнена ознака’: молод´-іст´-ø, рад´-іст´-ø.
• граматичне — обов’язкове, формально виражене значення афіксів
(закінчень, окремих суфіксів), що об’єднує словоформи різних лексем однієї
словозмінної парадигми:
ГЗ ‘О. в. одн.’: вітр-ом, сел-ом, син-ом, тепл-ом
ГЗ ‘Н. в. одн. жін. рід’: блискуч-а, гарн-а, зелен-а,ран´н´-а
ГЗ ‘мин. час’: з-бир-а-в-ø, на-мовл´-а-в-ø, прос-и-в-ø, с-каз-а-в-ø
ГЗ ‘чол. рід’: з-бир-а-в-ø, на-мовл´-а-в-ø,
ГЗ ‘1-ша ос. одн.’: з-бир-а-й-у, на-мовл´-а-й-у, прош-ø-ø-у, с-каж-ø-ø-у.

Афікси як двобічні одиниці мають план значення і план вираження.

Більшість афіксів фонемно виражені.
Функція
За виконуваною функцією афікси поділяють на словотворні, словозмінні та
формозмінні.
Словотвірні афікси слугують для творення нових слів: мармур-ø ‘різновид
каменю’ — мармур-ов-ий ‘відносна ознака за матеріалом’.
Словозмінні афікси забезпечують процеси відмінювання й дієвідмінювання,
утворюючи словоформи однієї лексеми. Словозмінні афікси виражають
розчленовану граматичну семантику: л'іс-ø, -у, -ом, -і... (ГЗ відмінка і числа).
Формозмінні афікси також утворюють форми однієї лексеми.
Формозмінними в основному є суфікси (іноді префікси), що виражають
нерозчленовану граматичну семантику: смілив-іш-ий, -а, -е, -і (форма вищого
ступеня порівняння).
21. Поняття нульового афікса: ø-суфікси, ø-закінчення в українській
мові.
Суфікси і закінчення можуть бути як фонемно виражені так і нульові. На
позначення відсутності засобів вираження певного значення ввели поняття
нульового афікса (нульова морфема).
Нульовий афікс – морфема, яка не має фонемної репрезентації, але в мові за
нею закріплене певне значення: рев-і-ти – рев – Ø – а (СЗ «особа»).
В 60-70х рр. поняття морфемного нуля було введено на позначення того
значення, яке передує відсутності суфікса; поняття нульового закінчення ввів
Бодуен де Куртене, нульового суфікса у 60х рр. ХХ ст. – Земська, Лопатін,
Клименко.
Нульові суфікси можуть бути:
- Словотвірні: встановлюються співвіднесенням похідного слова із твірним;
словотвірне значення нуля в інших словах передають фонемно виражені
суфікси. наказ-а-ти-ø – наказ-а- н´н´-а - наказ-ø-ø – опредметнена дія;
- Формозмінні: встановлюються шляхом співвіднесення словоформи з
іншими словоформами парадигми слова. (греб-ø-ти – гріб-ø-ø-ø – греб-ø-л-а)
Нульові суфікси можуть виражати значення:
- СЗ «спільна особа» (не-зграб- ø-а, з-найд-ø-а)
- СЗ «особа чол. статі» (стал-е-вар-ø-ø)
- СЗ «жіноч статі» (кум-ø-а, раб-ø-а)
- СЗ «опредметнена дія» (по-шук-ø-ø, об-хід-ø-ø)
- СЗ «ознака» (без-л´іс-ø-ий)
- ГЗ «минулий час» (ліз-ø-ø-ø)
Нульове закінчення встановлюється на фоні інших словоформ однієї
лексеми. Воно є виразником ГЗ; історично умотивоване – нуль заміщає
редукований неповного творення –ъ, що у слабкій позиції занепав.
Нульові закінченняння є у:
- Іменниках Н.в і З.в. одн. ч.р. (сад- ø, край-ø)
- Іменниках Н.в. і З.в. ж.р.одн.(чесніст´-ø, піч-ø)
- Прикметниках Н.в і З.в. одн.ч.р. (брат´ів-ø, красен-ø, мамин-ø)
- Дієсловах , інфінітивні форми (ц´ілувати-ø-с´а)
- Дієсловах ч.р.одн.мин.часу (біг-ø-ø-ø)
- Дієсловах 2-ої особи одн. наказ. способу (мий-ø-с´а, ліз´-ø-ø-ø)
- Числівниках Н.В, З.в., Р.в.(тр´-ох-сот-ø , один-ø, віс´ім-ø).
22. Явища асиметрії в морфемі. Омонімія, синонімія, антонімія коренів,
префіксів, суфіксів та постфіксів.
Асиметричність відношень між значенням і формою вираження в морфемі є
основою різних видів системних зв’язків – багатозначності, омонімії,
синонімії, а також антономії.
Полісемія – морфема має кілька значень, які обов’язково пов’язані між
собою певними відношеннями, лініями семантичного розвитку, форма
вираження морфеми при цьому залишається незмінною.
-ец`- -`особа-носій ознаки (процесуальної, атрибутивної, предметної)`
МСВ 1. Особа за професією (законодав-ец`- ø, продав-ец`- ø);
МСВ 2. Особа за видом занять (вибор-ец`- ø, позикодав-ец`-ø);
МСВ 3. Особа за національністю (литов-ец`-ø, американ-ец`-ø);
МСВ 4. Особа за суспільно спрямованою ознакою (бор-ец`-ø)
МСВ 5. Особа за демінутивною характеристикою(брат-ец`-ø) і т.д.
Омонімічні – морфеми які мають однакове фонемне вираження‚ але різний,
не пов'язаний між собою план значення.
а)кореневі
вод - 1)вод-а‚ вод-ний‚ під-вод-ний‚2) вод-и-ти-ᴓ ‚ при-вод-и-ти-ᴓ
куп - 1)купити‚ 2)купати;
буд -1)буд-и-ти- ᴓ ‚ 2)буд-ува-ти- ᴓ;
б)афіксальні /суфікси‚ префікси‚ флексії/ :
-ец` - 1)хлоп-ец`- ᴓ ‚бой-ец` ᴓ -‚ 2)різ-ец`- ᴓ ‚ зуб-ец`-ᴓ;
-к- 1)ніж-к-а‚ руч-к-а‚ 2) студент-к-а‚ лікар-к-а‚
-ик – 1)фіз-ик- ᴓ ‚ 2)стол-ик- ᴓ;
над- 1) над-р`ізати‚2) над-писати- ᴓ;
-а - 1)вод-а‚ земл`-а‚2) старост-а‚ 3) міст-а‚4)студент-а‚ 5)бул-а‚ 6)вос`м-
а‚ 7)гарн-а‚ 8)задумлив-а;
-и- 1)бер-и‚ 2)хат-и‚ 3)верб-и
Синонімічні – морфеми‚ які мають різний звуковий склад‚ але спільне
значення і спільну функцію;різні за звуковим складом і походженням‚ але
тотожні або дуже близькі значенням‚ роллю‚ яку виконують.
S : зл`-іс`т`- ᴓ - зл-об-а, абрикос-н-ий – абрикос-ов-ий
P: не-симетричний –а-симетричний‚ по-мити – ви-мити‚ з-орати – ви-
орати.
Синонімічні флексії: шест-и – шіст`-ом‚ десят-и – десят`-ох, на мост-у - на
мост-і‚ братові - брату.
Антонімічні - морфеми‚ між якими існують антонімічні відношення
/антоморфеми – між якими існують відношення протиставлення і виражають
протилежне значення/:
1) S руч-ен`к-а – руч-ишч-е‚ вітерець` ᴓ -вітр`-уган-, товст-ен`к-ий - товст-
езн-ий
2) P дієслова за-йти- ᴓ -.ви-йти- ᴓ; роз-ходитис`а – з-ходитися/; по-
л`убити-ᴓ - роз-л`убити- ᴓ
3) Z н`іч- ᴓ - ноч-і, висок-ий-висок-і, гарн-ий- гарн-а.
4) до кореневих антонімів відносять ден`- ᴓ - н`іч- ᴓ, зим-а - л`іт-о.
23. Морфонологія як підрозділ морфемології. Завдання морфонології.
Морфонологія як підрозділ морфемології вивчає:
 у вузькому розумінні: 1) морфонемну структуру різних типів і
фонемну будову морфів однієї морфеми та 2) лише чергування фонем
у морфах однієї морфеми;
 у широкому розумінні: 1) мор фонемну структуру морфем різних
типів і фонемну будову морфів однієї морфеми та 2) всі види
пристосувань морфем//морфів у структурі слова//словоформи –
чергування, усічення, накладання, інтерфіксацію.
Основні завдання морфонології такі:
- з’ясування меж парадигматичного варіювання морфем різних типів;
- систематизація повних і неповних парадигм морфем;
- встановлення фонемного складу морфів і морфонологічної структури
морфем;
- виявлення всіх чергувань, а також усіх граматичних позицій
(словозмінних і словотвірних), властивих кожній морфемі.
24. Поняття морфонеми. Голосні морфонеми українського
словотворення.
Ряд фонем, що чергуються в аломорфах однієї морфеми, дістав назву
«морфонема». Морфонема - це комплексний образ фонем, які чергуються в
аломорфах однієї морфеми у відповідних морфонологічних позиціях.
Графічно мор фонему позначають у фігурних або ламаних дужках через
дріб або скісну (дві скісні) між фонемами, що чергуються:
зд {зд/з'д'/ждж} йізд-и-ти
{ з’д’ } або йіз’д’- ᴓ- ᴓ-ат’
ждж <зд//з’д’//ждж> йіждж- ᴓ- ᴓ-у
Ланцюжок чергувань фонем в одній морфемі називають також
альтернаційним рядом.
Голосні кореневі морфонеми (виписала не всі, бо їх багато і запам’ятати
всі анріал):
і//о н’іч- ᴓ-ноч’-і
і//е п’іч- ᴓ-пе’ч-і
о//і віл’-н-ий,кор’ів- ᴓ
е//і с’іл’-с’к-ий, пір-й-а
е// ᴓ вітер- ᴓ-вітр- ᴓ
о// ᴓ сон- ᴓ-сн-у
ᴓ//е весн-а-весен- ᴓ
ᴓ//о іскр-а-іскор- ᴓ
о//а гон-и-ти-ган’а-ти ᴓ
У сучасному розуміння термін морфонема запровадив М.Трубецькой.
Морфонема ̶ одиниця морфонології, «комплексний образ двох чи декількох
фонем,здатних залежно від морфологічної структури слова заміщати одна
одну в межах однієї морфеми»(М.Трубецькой). Ланцюжок чергувань фонем в
одній морфемі називають також альтернаційним рядом. Кожна фонема
морфонеми є показником ступеня чергування. Аломорфія кореневих морфем
укр. мови може бути зумовлена чергуванням як на межі морфем,так і в
середині самого кореня.
25. Суфіксальний спосіб творення похідних.
Суфіксальний спосіб — це творення нового слова за допомогою
словотворчого суфікса. Суфіксація — найпродуктивніший спосіб
словотворення іменників, прикметників, дієслів, прислівників: Чорнобиль —
чорнобильський, насторожений — насторожено, фарба — фарбувати.
Продуктивність суфіксального способу словотворення визначає й той факт,
що в мові для творення різних розрядів слів виробилася певна система
суфіксів — іменникових, прикметникових, дієслівних, прислівникових.
Наприклад: бог — боженько річка — річечка, лісовий — лісовик
(іменникові); реактор — реакторний, душа — душевний (прикметникові);
жебрак — жебракувати, учитель — учителювати (дієслівні); тяжкий —
тяжко, душевний — душевно (прислівникові). Додавання суфіксальної
морфеми до твірної основи може супроводжуватися: чергуванням голосних
або приголосних у корені (село — сільський, крапати — крапля),
накладанням морфем (Одеса — одеський) тощо. До продуктивних
словотвірних типів прикметників належать відприкметникові та
відіменникові деривати з суфіксами -ав- (-яв), -аст- (-яст-), -ист-, -уват-, (-
юват), які виражають неповноту або частковий вияв ознаки, названої
мотивуючим словом (жовтавий, чорнявий); додаткову дію до основної
ознаки предмета (дірчастий, глинястий) або надмірно виявлену ознаку
(зубастий, гіллястий); частковий вияв ознаки предмета, названого
мотивуючим словом (милуватий, гіркуватий, червонястий); подібність до
предмета (землистий) або знову ж надмірно виявлену ознаку (плечистий,
норовистий, жилавий, кістлявий, талановийтий, хазяйновитий).
26. Усічення та накладання морфів як характерні явища українського
словотворення.
Усічення – це таке явище морфемного шва, у результаті якого усіченою є
твірна або словозмінна основа, тобто коли фіналь основи не входить до
похідного слова або до словоформи.
Залежно від того, які саме сегменти усікаються, розрізняються усічення
морфні і неморфні.
Усікатися можуть морфеми// морфи – усічення морфне: біг-а-ти-ᴓ ---- біг -
( а – #)-ун- ᴓ
Усікатися можуть окремі фонеми – усічення неморфне: тбіл’іс’і – тбіл’іс’ (і –
#) – ец’ - ᴓ
Залежно від того, чи з’являється на місці усіченого морфа фонемно
виражений морф, усічення розрізняють субститутивні і несубститутивні.
Субситутивне передбачає, що замість усіченого морфа з’являється інший
морф.
Несубситутивне усічення має місце тоді, коли на місці усіченого морфа не
з’являється фонемно виражений суфікс, у такому випадку замість
морфемного суфікса з’являється нуль мофрем :
Ход-и-ти ---- ход (и - #) - ᴓ- ᴓ
Основною причиною усічення є несумісність морфем// морфів у структурі
похідного або парадигматичного слова.

Накладання – явище морфемного шва (знак накладання ↔), що полягає в

суміщенні фонемно-однакових фіналів твірної основи і початку наступного
морфа.
Накладання вбачають тоді, коли фіналь попереднього і початок наступного
морфа однакові за фонемним вираженням: одна чи дві фонеми наступного
морфа накладаються на кінець попереднього. Накладання є морфотактичним
засобом пристосування твірної основи до словотвірного форманта, що може
відбуватися у процесі словотворення.
Накладання може бути повне або часткове.
Повне накладання відбувається тоді, коли наступний морф за фонемним
складом однаковий із попереднім: Томс’к ↔ с’к – ий → томс’ – к – ий
Накладання часткове, коли початок наступної і фіналь попередньої морфеми
// морфа мають спільні за фонемним вираженням одну(дві), але не всі
фонеми: Одес-а ↔ -с'к-ий → одес'-к-ий.
27. Інтерфіксація на морфемному шві. Види інтерфіксів. Умови їх
виникнення.
Інтерфіксацію як морфонологічне явище вперше описав М. С. Трубецькой.
Інтерфіксація – явище морфемного шва, яке відбув. у простих словах і
полягає в тому, що між основою (або коренем) і формантом (словотв.
суфіксом або закінч.) вставл. фонеми або фонемосполуки, що не мають
власного значення у складі слова.
У простих словах інтерфікси найчастіше займають позицію після кореня чи
структурного суфікса перед словотвірним суфіксом або закінч. Виконують
структурну та морфолог. роль, використ. як з’єднувальний компонент між
основою (коренем) і суфіксом (закінч.):
 для зняття зяяння на морфемному шві. Вони усувають невластивий
для укр.мови збіг голосних на межі кореня або суфікса, що закінч. на
голосну, і суфікса або закінч., що почин. на голосну:
с'віт-а- + -ок- →світ-а-(н)-ок- ᴓ;
 для усунення збігу кількох приголосних на морф. шві, що утруднюють
вимову:
америк- + -с′к- → америк-(ан)-с′к-ий
 для адаптації іншомовної основи до типової укр. основи:
арго- + изм→ арго-(т)-изм- ᴓ
купе- + -н- →купе-(й)-н-ий
 для збереження зрозумілості значення слова, якщо твірною основою є
односкладовий або нескладовий корінь:
міф- + -н- → міф-(іч)-н-ий
коли_ -н- →коли-(ш)-н′-ій
У складних словах вони мають не лише фонемне вираження, а й виконують
словотвірну функцію і виражають, за В. Лопатіним, особливе –
синтагматичне – значення. Такими є інтерфікси:
 -о-, -е-, - ᴓ- (край-е-вид- ᴓ, л′іс-о-степ- ᴓ, ом- ᴓ-метр- ᴓ);
 -о-, -и-, -а-, -ох- (дв-о-денний, сорок-а-градусний, тр′-ох-йарусний,
чотир-и-р′ічний);
 -и-, - ᴓ- після дієслівної основи (перекот-и-поле, Гул′ай- ᴓ-поле).
28. Морфемні та інверсійні словники. Принципи укладання.
Морфемний словник — словник, що описує морфеми мови переважно
шляхом виділення їх у складах слова. Існує кілька різновидів морфемного
словника залежно від одиниць реєстру і способів їх упорядкування.
Типи морфемних словників:
У морфемному словнику за алфавітом подають:
1.слова, поділені на морфеми (це словник морфем, будови слова);
2.морфеми в алфавітному порядку з частотними характеристиками викорис-
тання — це частотний (прямий чи зворотний) словник морфем;
3.морфеми з їх валентними та частотними характеристиками — частотно-
валентний словник морфем;
4.корені зі спільнокореневими словами, поділеними на мор-
феми — гніздовий морфемний словник.
В українській лексикографії є три морфемні словники:
1.«Морфемний аналіз. Словник-довідник» І. Яценка (т. 1-2. К., 1980-81) —
найповніший на сьогодні довідник з морфем, будови слів української мови
(114 000 слів).
2.«Морфемний словник» Л. Полюги (К., 1983) — поєднує у собі словник
морфем, будови слова.
3.частотно-валентний «Словник афіксальних морфем української мови» Н.
Клименко, Є. Карпіловської, В. Карпіловського, Т. Недозим (К., 1998) 

Інверсі́йний або зворотний словник — словник, в
якому слова розташовуються з урахуванням алфавіту не від початку слова до
кінця (як у більшості словників), а від кінця до початку. Для зручності
пошуку вирівнювання списку слів у такому словнику йде не за лівим, а за
правим краєм (для мов з читанням зліва направо).
Зворотні словники складаються для мов, у яких кінець слова
(закінчення, суфікси) грає велику граматичну роль.Можуть бути корисними
при вивченні словотвору (суфіксального, постфіксального) і особливостей
будови кінця слів. У комп'ютерній лінгвістиці вони використовуються як
основа для складання і перевірки словників словоформ.
Українські інверсійні словники:
Український зворотний словник / Василь Ніновський — Мюнхен-Едмонтон,
1969
Інверсійний словник української мови: Методичні матеріали до спецсемінару
з українського словотвору / Уклад. С. П. Бевзенко, А. Т. Бевзенко та ін. —
Одеса. — 1971–1976 (3 випуски).
Інверсійний словник української мови / Уклад. С. П. Бевзенко, О. І. Бондар та
ін. — Київ: Наукова думка, 1985.
Граматичний словник української літературної мови. Словозміна / Відп.
ред. Н. Ф. Клименко. — К.: Вид. дім Дмитра Бураго, 2011. — 760 с.