1. Фонетична система мови. Три аспекти вивчення звуків.

2. Вокалічні та консонантні мови.

3. Лінгвістичний (функційний) аспект у вивченні звуків. Фонологія як наука.

4. Учення про фонему. Фонологічні школи.

5. Фонологічна система.

6. Диференційні та інтегральні ознаки фонем. Позиції фонем. Варіанти і варіації фонем.

1.Вивчають звуки мовлення у трьох аспектах: фізичному, фізіологічному і

лінгвістичному. Ф і з u ч н u й (акустичний) аспект звука виявляється у його звучанні,
завдяки якому мовлення може передаватися і сприйматися. Зважаючи на фізичну
природу звука, його визначають як коливання пружного середовища (повітря).
Фізіологічний (біологічний) аспект включає репродуктивний компонент (творення
звуків апаратом мовлення) і перцептивний компонент (сприймання звуків слуховим
апаратом). Лінгвістичний (соціальний, функціональний, мовний аспект полягає у
розгляді звуків з точки зору їх функціонального навантаження. Цей аспект звука
(фонему) вивчає фонологія. Оскільки фізіологічний аспект дослідження звуків має два
вияви — репродуктивний (артикуляційний) і перцептивний, деякі мовознавці
розрізняють акустичну, артикуляційну і перцептивну фонетику.

Фонетична система - це система звукових одиниць і засобів, за допомогою

яких утворюються мовні знаки. Фонетична внутрішня система, яка об'єднує всі звукові
засоби мови, є неоднорідною і складається з внутрішньо пов'язаних підсистем, у
межах яких маємо справу з різноманітними одиницями: фонемами, просодемами,
силабемами.

Одиниці підсистем фонетичної системи є одноплановими, вони безпосередньо не

пов'язані з мовними значеннями, але саме вони є тим матеріалом, з-якого утворюються
двопланові величини: план змісту і план вираження.

Звукова будова як внутрішня система (ендосистема - ендо - перша частина складних

слів, що відповідає слову внутрішній) мови складається з трьох тісно пов'язаних і
взаємозумовлених одна одною частин: із фонематичної,
просодичної та силабічної підсистем. Зв'язки між цими трьома підсистемами не
однакові в різних мовах. В одних мовах при утворенні морфем і слів провідну роль
відіграє фонематична підсистема (такі мови називаються фонематичними), в інших
провідна роль належить силабічній підсистемі (такі мови називаються силабічними).

2. Фонологічна типологія. За нею мови поділяються на складофонемні та

фонемні.

Складофонемний тип мов. Складофонеми або силабо фонеми виділяють у

мовах для яких характерний збіг складу і морфеми. Так у китайській мові кожен склад
є морфемою, а 40% складів – окремими словами, проте переважають у ній двоскладові
слова. Ця обставина робить зайвим поділ морфем на окремі звуки. Фонемний тип
мов. До нього належать більшість мов світу. У мові фонемного типу фонема і
морфема не збігаються, морфема поділяється на фонеми, а фонеми формують
морфему. Мови цього типу у деяких лінгвістичних працях класифікують за
розрізненням (латинська) та нерозрізненням (українська) довгих і коротких голосних,
за типом наголосу (динамічний, тонічний, кількісний), його рухомістю чи сталістю.

У фонемному типі відокремлюють:

Консонантний тип мов. Мови, у фонемному складі яких понад 70%

приголосних. (українська). Вокалічний. Охоплює мови у яких 30 % становлять
голосні. (корейська, гавайська).

3. Функціональний аспект у вивченні звуків є найважливішим. Для того щоб

вивчити функції звуків, їх необхідно зіставити і протиставити в конкретних словах.
Протиставлення в мовознавстві називають опозицією. Опозиції бувають, тобто здатні
служити для розрізнювання слів і морфем, і нерелевантні, які не здатні виконувати
таку функцію. Так, скажімо, опозиція [а] — [и] — [у] в українській мові є
релевантною, бо вона розрізняє значення слів дам, дим, дум. Для російської мови
нерелевантною є опозиція [г] — [у]: [гол] — [у°л], а для української мови вона є
релевантною: ґніт [ґн'іт] "шнур, що використовують у деяких освітлювальних
приладах — гасових лампах, керогазах тощо" — гніт [гн'іт] "гноблення". Як бачимо, в
українській мові довгота чи короткість звука не впливає на розрізнення слів, так само
як заміна [г] проривного на [g] фрикативний у російській мові.

Фонологія-наука яка вивчає фонологічні системи мов.

 4. Фонема — мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для розпізнавання
й розрізнення значеннєвих одиниць — морфем і слів. Відмінність між фонемою і
звуком полягає в тому, що: 1) фонема — соціальне явище, звук — індивідуальне
явище;2) фонема — мовна одиниця; звук — мовленнєва;3) фонема — абстрактна
одиниця, звук — конкретна одиниця, фізичне явище, яке сприймається на слух і може
бути записане на магнітну стрічку тощо; 4) фонема — величина стала; звук —
величина залежна.
Санкт-Петербурзька фонологічна школа (основоположник — Л. В. Щерба;
представники — Л. Р. Зін-дер, М. І. Матусевич, О. М. Гвоздєв, Л. Л. Буланін, С. Б.
Бернштейн, Л. В. Бондарко) розглядає фонему як звуковий тип.
  Московська фонологічна школа (засновники Р. І. Аванесов, П. С. Кузнецов,
О. О. Реформатський, В. М. Сидоров, О. М. Сухотін, Н. Ф. Яковлєв, Г. О. Винокур, А.
Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовує морфемний
критерій.
5. Найнижчим рівнем мовної структури, як уже зазначалося, є фонологічний.
Основною одиницею фонологічного рівня є фонема.
У фонології розрізняють два рівні — сегментний і суперсегментний (просодичний).
Сегментний рівень складається з одиниць, які виділяються на основі сегментації.
Суперсегментний рівень складається з одиниць, які виділяються відносно сегментних
одиниць (просодія складу, слова, фрази). Основною одиницею сегментного рівня
більшості мов світу є фонема у в деяких мовах Південно-Східної Азії — силабема.
Фонеми завжди є елементами певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що
певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб
описати фонологічну систему, потрібно протиставити кожну фонему всім іншим.
Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній
мові є фонемою. Усе залежить від того, чи перебуває звук в опозиції до інших, чи є в
мові слова, які різняться семантично завдяки тому звукові. Звуки стають фонемами
лише тоді, коли вони перебувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна
пара слів, яка різниться цими звуками. Розгляд фонем у системі належить до їх
парадигматичного аспекту. Фонологічна парадигматика є системою фонемних
опозицій, серед яких виділяються два основні типи: диз'юнкція — протиставлення за
декількома диференційними ознаками і кореляція — протиставлення за однією
диференційною ознакою. Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одномірних
опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не
повторюються. За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні,
градуальні й еквіполентні. Привативні опозиції поділяються на пропорційні й
ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між фонемами така ж, як і в іншій
опозиції.
6. Диференційні ознаки — ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів
чи морфем.
 Недиференційні, або інтегральні, ознаки— ознаки фонем, які не розрізняють
значень слів чи морфем. У мовленнєвому потоці фонеми перебувають в різних
позиціях. Ці позиції бувають сильними й слабкими. Сильні позиції — позиції, в яких
протиставлення і розрізнення фонем досягають повної сили. Слабкі позиції —
позиції, в яких протиставлення фонем неповне або зовсім зникає. Для голосних сильна
позиція — наголошена,слабка - ненаголошена. Для приголосних сильною є позиція
перед голосними і сонорними, а слабкою — перед іншими приголосними
Варіанти фонем – представники фонем (алофони) (/в/-/ф/-трав-траф). Варіації фонем-
індивідуальні, територіальні й позиційні. Видозміни фонем які не впливають на смисл,
не утруднюють сприймання. Опозиція – протиставлення в мовознавстві. Опозиції
бувають привативні, градуальні та еквіполентні. Привативна опозиція — опозиція, в
якій один член має якусь ознаку, а інший її не має. Як приклад можна навести
опозицію <д> — <т>. Фонема <д> має ознаку дзвінкість, якої не має фонема
<т>. Градуальна опозиція — опозиція, в якій члени характеризуються різним
ступенем, градацією однієї и тієї самої ознаки.Так, зокрема, фонеми <е> і <і>
характеризуються різним ступенем розкриття рота. Еквіполєнтна (рівнозначна)
опозиція — опозиція, в якій обидва члени рівноправні. Так, скажімо, якщо порівняти
фонеми <п> і <т>, то виявимо, що обидві мають такі ознаки, як глухість, проривність,
твердість, але кожна з цих фонем ще має по одній ознаці, якої не має інша, а саме:
фонема <п> має ознаку губність, а фонема <т> — передньоязиковість. Корелятивна
опозиція — опозиція, члени якої різняться тільки однією ознакою, а за іншими
ознаками збігаються. У корелятивних опозиціях знаходяться фонеми <б> і <п>, <д> і
<т>, <н> і <н'>. Перша з наведених пар має спільні ознаки губність, проривність,
твердість, а розрізняється ознакою дзвінкість/глухість; друга пара фонем має спільні
ознаки — передньоязиковість, проривність, твердість і різниться ознакою
дзвінкість/глухість; третя має спільні ознаки сонорність, зімкнено-прохідність,
передньоязиковість і різниться ознакою твердість/м'якість.