А)Петров Андрій Станіславович

Б) 1ЗП
В)Зіставна лінгвістика
Г) Тема 4
Зіставна фонетика і фонологія
1. Предмет і завдання зіставної фонетики і фонології
Звуки мов можна зіставляти в акустико-артикуляційному і функціональному аспектах, то
розрізняють зіставну фонетику і зіставну фонологію.
Зіставна фонетика (грец. – звуковий) – розділ зіставного мовознавства, що вивчає звукову
систему мови шляхом її порівняння зі звуковою системою іншої мови з метою виявлення її
специфіки; працює із акустико-артикуляційним аспектом звуків.
Зіставна фонетика досліджує фізіологічні (артикуляційні) особливості звуків, а також
специфічність просодичних (наголос, тон, інтонація) засобів зіставлення мов.
Методика контрастивного аналізу звукових систем: спершу описують звуки в парі мов, а
відтак встановлюють співвідношення між певними звуками цих мов із метою їх подальшого
порівняння.
Контрастивний аналіз у фонетиці – це порівняння звуків зіставлюваних мов, які мають
спільну артикуляційну базу.
Зіставна фонологія (грец. – звук і вчення) – розділ зіставного мовознавства, який вивчає
особливості фонологічних систем зіставлюваних мов; працює з функціональним аспектом
звуків.
Предмет вивчення – не конкретні звуки мови, а фонеми – одиниці звукової будови мови, які
служать для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць – морфем, а через них і слів.
Відмінність між звуком і фонемою полягає у таких протиставленнях:
1) звук – індивідуальне явище, а фонема – соціальне явище;
2) звук – мовленнєва одиниця, а фонема – мовна;
3) звук – конкретна одиниця (фізична), а фонема – абстрактна (існує в уяві);
4) звук – величина залежна, а фонема – величина стала
зіставна фонологія вивчає звуки і просодичні одиниці у функціональному аспекті.
Завдання зіставної фонетики: описати звуки в парі мов; встановити співвідношення між
певними звуками цих мов із метою їх подальшого порівняння. Важливо для засвоєння
правильної орфоепії виучуваної іноземної мови.
Завдання зіставної фонології: виявлення тих ознак, на основі яких у певних мовах
розрізняються і ототожнюються фонеми.
2. Аспекти зіставлення фонологічних систем
Зіставне дослідження фонологічних систем здійснюється за такими аспектами:
1) кількість і якість інвентарю фонем;
2) кількість, характер та сила опозицій і кореляцій фонем;
3) позиційні зміни та випадки нейтралізації фонем;
4) комбінаторика та оточення фонем;
5) функції фонем у словах.
Етапи контрастивного аналізу фонологічної системи мов:
1) виявлення інвентарю фонем в зіставлюваних мовах;
2) встановлення відповідників між фонемам двох мов;
3) перелік варіантів фонем (алофонів) для кожної з мов;
4) встановлення дистрибутивних обмежень для фонем і алофонів у кожній з мов;
5) встановлення частоти кожного фонемного протиставлення в зіставлюваних мовах.
Кількісний критерій порівняння.
У мовах до 40 фонем (в українській 38, в англійській 44, в німецькій 33, у французькій 35, в
італійській 29, в іспанській 24).
Великі розбіжності між мовами й щодо кількості голосних і приголосних: в українській 6
голосних, в англійській 20, в німецькій 15. Різним є і співвідношення голосних і
приголосних: 7 до 22 в італійській, 5 до 19 в іспанській, 17 до 18 у французькій.
Мови з переважанням голосних називають вокалічними, а з переважанням приголосних –
консонантичними.
Якісний критерій порівняння.
У мовах є м’які приголосні, довгі й короткі голосні (англійська, німецька, санскрит),
інтердентальний (міжзубний) приголосний (англійська, іспанська), носові голосні
(французька, польська).
Найголовнішим у зіставному мовознавстві є встановлення опозицій і кореляцій фонем.
Фонологічна опозиція – це протиставлення двох чи більше фонем з метою виявлення
наявності чи відсутності якоїсь лінгвістично суттєвої ознаки (що виконує семіологічну
функцію). Фонологічні опозиції є специфічними для кожної мови.
Голосні вступають в опозицію за рядом, піднесенням, довготою, лабіалізацією, назалізацією,
відкритістю / закритістю тощо; приголосні – за участю голосу і шуму (дзвінкістю / глухістю),
за твердістю / м’якістю (за дієзністю), за місцем і способом творення тощо.
3. Голосні фонеми
У контрастивних дослідженнях голосні фонеми можна характеризувати за шістьма
параметрами:
1) за якісним складом, тобто за наявністю певних голосних:
Фонема <ü> є у французькій, німецькій, фінській мовах, але її немає в англійській,
іспанській, слов’янських, ескімоській; носові голосні є у французькій, польській,
португальській, але нема їх в українській, чеській, словацькій, болгарській, сербській,
німецькій, англійській;
2) за кількісним складом:
у кхмерській мові є 30 голосних, у французькій — 15 (за іншими даними — 16), в датській —
10, в іспанській — 5, в кечуа — 3;
3) за розподілом за артикуляцією:
італійська мова має дві голосні високого піднесення (<і> й <u>), французька — три (<і>, <u>,
<ü>), турецька — чотири (<і>, <u>, <ї>, <ü>);
4) за частотою використання в лексичних одиницях:
якщо розглянути голосні за спадом частот, то можна встановити таку послідовність: у
французькій мові — <а>, <ε>, <і>, <ə>, <ü>, <u> ..., в англійській — <і>, <е>, <o>, <ə> ..., в
німецькій — <а>, <і>, <u>, <ε>, <o>...;
5) за особливостями функціонування:
у тюркських і фіно-угорських мовах діє явище сингармонізму — однакове вокалічне
оформлення слова: пор.: фін. talo «дім» — tallossa «в домі», kulä «село» — kulässä «в селі»,
тур. ayak «нога», ayaklar «ноги», el «рука» — eller «руки»;
6) за діахронією (ступінь зміни фонем ряду мов стосовно спільної мови-джерела):
наприклад, для наголошених голосних у романських мовах можна встановити такі
коефіцієнти зміни щодо латинської мови: французька — 44%, португальська — 31%,
провансальська — 25% , румунська — 13%, іспанська — 20%, італійська — 12% , сардська
— 8%.
Ізоморфною є частина монофтонгів; аломорфною є кількісна репрезентація і якісна характе-
ристика вокалізму.
В англійській мові є 11 (12 дехто окремо виділяє <ə>) голосних фонем-монофтонгів і 8
дифтонгів. Фонологічний статус англійських трифтонгів залишається невизначеним,
оскільки наявні трифтонги є не трифтонги, а сполучення трьох фонем на межі двох морфем.
В українській мові 6 голосних фонем: <і>, <е>, <и>, <а>, <о>, <у>. Немає взагалі голосних
середнього і переднього ряду, довгих фонем <і:>, <и:>, <а:>, <о:>, дифтонгів.
Звукосполучення [аі] у словах типу рай, край, дай, яке дехто називає дифтонгом, насправді
дифтонгом не є, оскільки в інших формах цих слів другий (нескладовий) звук входить до
іншого складу: [pа|jy, кpа|jy, да|jу].
4. Приголосні фонеми
Системи приголосних фонем різняться за:
1) кількісним складом,
2) якісним складом,
3) за частотністю в мовленні,
4) за особливостями функціонування.
5. Фонеми у мовленні (фонетичні процеси)
У мовленні представники фонем (звуки) можуть зазнавати різних змін залежно від позиції в
слові і від сусідніх звуків.
До таких змін належать редукція голосних, оглушення приголосних у кінці слова,
акомодація, асиміляція, дисиміляція та ін.
Розрізняють:
1) позиційні зміни, тобто спричинені впливом загальних умов вимови (початок і кінець
слова; положення під наголосом і в ненаголошеному складі), це редукція, оглушення
дзвінких приголосних (в кінці слів), протеза;
2) комбінаторіні зміни, тобто зумовлені впливом одного звука на інший, це асиміляція,
дисиміляція, акомодація, діереза, епентеза, метатеза, субституція.
Редукція (від лат. reduсtio ‘відсунення, повернення, відведення назад’) – ослаблення
артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання; це фонетичне явище, де задіяні
голосні звуки, при якому вони змінюють свою довготу / якість, або навіть випадають у
ненаголошеній позиції.
Типи редукції:
1) кількісна, коли спостерігається скорочення довготи голосного звуку без зміни його якості,
(кількісна редукція: [у] в словах дуб, дубок, дубовик);
2) якісна, коли змінюється якість голосного (якісна редукція: рос. молоко, водяной, (И)ван
(И)ван(ов)ич; англ. I am busy [aim’bizi], it is [its]);
3) нульова – випущення голосного (рідше приголосного) (кінцеві зредуковані голосні зовсім
зникли: face [feis], game [geim], name [neim]).
Оглушення дзвінких приголосних у кінці слова – характерне для багатьох мов фонетичне
явище.
Протеза (від гр. prothesis ‘додавання, приєднання’) – поява перед голосним, що стоїть на
початку слова, приголосного для полегшення вимови.
До комбінаторних змін належать: асиміляція, дисиміляція, акомодація, діереза, епентеза,
метатеза, субституція.
Асиміляція (від лат. assimilatio ‘уподібнення’) — артикуляційне уподібнення звуків одного
типу в потоці мовлення в межах слова або словосполучення; фонетичний процес, який
впливає на два сусідні приголосні звуки в межах одного слова або на межі слів. Результат
цього процесу: артикуляція одного звука уподібнюється або збігається з артикуляцією
іншого звука.
За ступенем вияву асиміляція буває:
а) неповна – асимільований приголосний зберігає свої основні фонетичні риси і лише
частково уподібнює свою артикуляцію до асимілюючого звуку: укр. боротьба [бород’бá],
англ. dogs [dogz], birds [bə:dz];
б) повна – артикуляція асимільованого приголосного повністю збігається з артикуляцією
асимілюючого: укр. знання [н’:], безжурний [ж:];
в) проміжна (асимільований приголосний перетворюється на інший звук, але не збігається з
асимілюючим).
За напрямком розрізняють:
а) прогресивну асиміляцію: англ. voiced [voist], reads [ri:dz];
б) регресивну асиміляцію
За відстанню між уподібнюваними звуками виділяють:
а) контактну (суміжну) асиміляцію
б) дистанційну (несуміжну) асиміляцію
Дисиміляція (від лат. dissimilatio ‘розподібнення’) – розподібнення артикуляції двох
однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак
Акомодація (лат. пристосування) – часткове пристосування артикуляції суміжних
приголосної й голосної, поширене в українській та інших слов'янських мовах.
Після м'яких і між м'якими приголосними звуки заднього ряду стають більш передніми
Діереза (від гр. diairesis ‘поділ, розділяння’) – викидання звука чи складу для зручності
вимови: сълньце → сонце, сьрдьце → серце, чьстьный → чесний; рос. обвращение →
обращение, нуждный → нужный.
Епентеза (від гр. epenthesis ‘вставка’) – поява у словах додаткового звука: укр. павук ←
паук, явище епентези поширене у говірках: радійо, окіян, константувати.
Метатеза (від гр. metathesis ‘перестановка’) – взаємна перестановка звуків або складів у
межах слова: суворий ← суровий, ведмідь ← медвѣдь; найчастіше спостерігається у
запозичених словах: нім. Teller → польськ. talers → укр. тарілка, лат. Marmor.
Субституція (від лат. substitutio ‘підстановка’) – заміна в запозичених словах чужого звука
своїм: нім. фрикативний придиховий [h] замінюється українським фрикативним гортанним
[г] або фрикативним задньоязиковим [х], рос. проривним задньоязиковим [г]: нім. Herzog –
укр. Герцог.
6. Типологія складів у мовах світу.
Дослідження структури складів у зіставлюваних мовах:
1) обмеженість допустимих поєднань голосних і приголосних. Наприклад, в арабській мові
можливі склади з приголосного і голосного (CV) або приголосного, голосного і
приголосного (CVC);
2) проста структура внутрішньоскладових консонантних сполучень, що відповідає принципу
«хвилі звучності» (у дагестанській мові в кінці складу можуть бути тільки сполучення
«сонорний + шумний»);
3) наявність дистрибутивних обмежень, які описуються в термінах складових позицій
(наприклад, у німецькій мові дзвінкі приголосні не можуть бути в кінці складу);
4) компенсаторні відношення за тривалістю між голосним і приголосним, який завершує
склад (у шведській мові за коротким голосним іде довгий приголосний, а за довгим голосним
— короткий приголосний);
5) залежність місця наголосу від кількісної структури складу (у латинській мові наголос
падає на передостанній склад, якщо в складі є довгий голосний або якщо він закінчується на
приголосний, і на третій склад від кінця в інших випадках (тобто якщо голосний у другому
складі від кінця є коротким);
6) наявність складової просодії — тональної або тембрової (тембровий сингармонізм за
м’якістю / твердістю у праслов’янській мові);
7) тенденція до кореляції складоподілів і граматичних одиниць; це виявилося у мовах, де
збігаються морфема і склад.
Більшість мов характеризується фонетичними ознаками складовості, тобто в них звукові
ланцюжки однозначно діляться на склади.
У більшості мов світу склад — фонетична одиниця, однак у деяких мовах (китайсько-
тибетських, в’єтнамській) склад збігається з морфемою, через що експонент морфеми
фонологічно не може бути коротшим від складу, морфемна межа всередині складу
неможлива
Склад є мінімальним елементом, необхідним для утворення морфеми. Це робить його
одиницею рівнозначній фонемі в інших мовах- силабемою.
У більшості мов між морфемою і складом не існує співвіднесеності.
Класифікація складів залежно від наголосу:
1) наголошені склади,
2) ненаголошені склади.
Для визначення специфіки складу в певній мові зіставляють типи і структуру складів.
Розрізняють чотири типи складів:
1) відкритий неприкритий (V): укр. і (сполучник), у, о (прийменники); англ. are [а:] «є», eye
[ai] «око»;
2) закритий прикритий (CVC): укр. сад, кіт; англ. hat [hast] «капелюх», top [top]
«вершина»;
3) відкритий прикритий (CV): укр. на, те, до; англ. far [fa:] «далеко», day [dei] «день»;
4) закритий неприкритий (VC): укр. ар, ось, от; англ. is [iz] «є», ice [ais] «лід», arm [a:m]
«рука».
У деяких мовах існують певні обмеження щодо звуків, які можуть відкривати і прикривати
склад.
Для визначення типу структури складу використовують такі критерії:
1) який звук (голосний чи приголосний) є складотворчим;
2) яка кількість приголосних знаходиться перед складотворчим звуком;
3) яка кількість приголосних знаходиться після складотворчого звука.
І. На основі першого критерію виділяють два типи мов:
1) мови, в яких складотворчим виступає тільки голосний (українська, польська, болгарська),
2) мови, в яких складотворчим висту пає не лише голосний, а й приголосний (сербська, хор-
ватська, чеська, словацька, англійська.
ІІ. Ще більше різняться мови за критерієм кількості приголосних перед і після
складотворчого складу. В укр. мові може бути від одного до чотирьох приголосних, склади
можуть мати вигляд CV, CCV, CCCV, CCCCV (ти, сто, скло, Брестський). В англ. мові
перед складотворчим може бути не більше трьох приголосних, при цьому існують
обмеження у сполучуваності звуків на відміну від української.
ІІІ. За третім критерієм (кількість приголосних після складотворчого) різняться,
наприклад, українська й англійська мови. Якщо в українській не може бути більше чотирьох
приголосних, то в англійській їх п’ять або шість: minstrels ['min-strlz] «міністрель; музикант;
поет». У скандинавських мовах у постпозиції (після складотворчого) може бути не більше
двох приголосних.
7. Суперсегментні засоби
До суперсегментних (лат. super — над і segmentum — відрізок) засобів належать наголос та
інтонація.
Наголос – це виділення в мовленні певного складу в послідовності інших складів за
допомогою фонетичних засобів.
У зіставному мовознавстві для виявлення своєрідності наголосу порівнюваних мов
використовують чотири критерії:
1) природа наголосу,
2) місце наголосу в слові,
3) якість наголосу,
4) функція наголосу.
Наголос може бути:
1) силовим, або динамічним, еспіраторним (визначається силою видиху струменя повітря)
– українська, англійська;
2) музикальним, або мелодійним, тонічним (пов’язаним із висотою тону) – японська,
китайська, норвезька;
3) кількісним, або довготним, квантитативним (визначається тривалістю звучання) –
грецька.
Наголоси виділяють акцентні й тональні мови.
В акцентних мовах як просодичний засіб використовується динамічний або квантитативний
наголос. Сюди належить більшість індоєвропейських мов.
У тональних мовах просодичним засобом виступає тон. Музикальний (тонічний) наголос
властивий норвезькій, шведській, литовській, латиській, словенській, сербській, хорватській,
японській, давньогрецькій, санскритській мовам.
Мови які не мають ні тону, ні наголосу називають анакцентними (монгольські й тюркські)
За місцем у слові наголос буває:
1) фіксованим (зв’язаним), тобто закріпленим за певним складом у слові,
2) нефіксованим (вільним), коли він може падати на будь-який склад.
Фіксований наголос (польська, чеська, французька, естонська)
На першому складі у чеській, словацькій, латиській, шведській, угорській, естонській,
фінській, чеченській, монгольській мовах.
На передостанньому — польській, гірській марійській, більшості індонезійських мов.
Нефіксований (вільний) наголос (українська, сербська, хорватська, литовська, мордовська,
абхазька)
У мовах із фіксованим і нефіксованим наголосом наголос може бути:
1) нерухомим, постійним (коли у всіх формах слова він падає на один і той самий склад)
2) рухомим (коли в межах морфологічної парадигми, тобто в межах форм одного й того
самого слова, він може бути то на основі, то на закінченні або на різних складах основи).
Спільною для всіх типів і видів наголосу є кульмінативна функція (забезпечення
цільнооформленості слова шляхом виділення просодичного його центра).
Інтонація (від. лат. intono – голосно вимовляю) – сукупність звукових мовних засобів,
завдяки яким передають смисловий, емоційно-експресивний і модальний характери
висловлення, комунікативні значення та ситуативну зумовленість, стилістичні забарвлення
тексту, індивідуальність виражальних прийомів мовця.
Вона складається з мелодики, інтенсивності, тривалості, темпу мовлення і тембру вимови,
корелює з синтаксисом.
У висловленні виконує такі функції:
1) розрізняє комунікативні типи висловлення (запитання, спонукання, розповідь, оклик),
2) розрізняє частини висловлення відповідно до їх смислової важливості,
3) оформлює висловлення в єдине ціле, одночасно розчленовуючи його на синтагми,
4) виражає конкретні емоції,
5) розкриває підтекст висловлення,
6) характеризує мовця і ситуацію спілкування.
Інтонація різних мов зіставляється за двома критеріями:
1) характеристика руху тону;
2) характер завершення синтагми.
Розрізняють:
1) висхідний, низхідний і рівний рухи тону і
2) низхідне та висхідне завершення синтагми.