1.Літературознавство – це наука про мистецтво слова. Вона сформувалася наприкінці XVIII – на початку XIX століть.
рельєфним і зримим, ніж те, що сталося зовсім недавно. Пам'ять людини є вибірковою та практичною. Вона видобуває з
У літературознавстві виокремлюють три основні і ряд допоміжних дисциплін. Основними є: історія літератури, теорія
літератури, літературна критика. Кожна з них має свій предмет і завдання.
2.Історія літератури (грец. historia – оповідь про минуле і лат. litteratura – буквенне письмо) вивчає особливості
розвитку художньої літератури у зв’язках і взаємовпливах; роль окремих письменників і творів у літературному
процесі; формування родів, видів, жанрів, напрямів, течій. Історія художньої літератури досліджує розвиток
літератури у зв’язку з розвитком суспільства; соціальним, культурним середовищем, починаючи від найдавніших
часів і закінчуючи творами сьогодення. Є національні, континентальні і всесвітня історії літератури. Художня
література кожного народу має свої специфічні особливості.
Теорія літератури (грец. thedria – спостереження, дослідження) вивчає загальні закономірності розвитку
художньої літератури, її сутність, зміст і форму, критерії оцінки художніх творів, методологію і методику аналізу
літератури як мистецтва слова, особливості родів, видів, жанрів, течій, напрямів і стилів. Теорія літератури
утвердилася на межі XVIII–XIX ст.
Літературна критика (грец. kritike – судження) вивчає нові твори, поточний літературний процес. Її
предмет – окремий твір, творчість письменника, нові твори кількох письменників. Літературна критика допомагає
читачам зрозуміти особливості змісту і форми художнього твору, його здобутки і втрати, сприяє формуванню
естетичних смаків.
3.Термін «літературний процес» виник на рубежі 20–30-х років XX ст. і почав широко використовуватися, починаючи
з 60-х років. Терміном «літературний процес», за В. Халізєвим, «позначається літературне життя певної країни та
епохи (у всій сукупності явищ і фактів) і, по-друге, багатовіковий розвиток літератури в глобальному, всесвітньому
масштабі. Літературний процес у другому значенні слова складає предмет порівняльно-історичного
літературознавства». На розвиток літератури впливають соціально-економічні особливості суспільства. Важливу роль
у розвитку літератури відіграють внутрішні фактори, зокрема спадкоємність, взаємовпливи, традиції та новаторство.
4.Традиції і новаторство в літературі — взаємопов'язані поняття, які характеризують вузлові моменти літературної
спадкоємності, історико-літературного процесу. Традиція (лат. traditio — передача) в будь-якій сфері людської
діяльності — те, що у формі усталених звичаїв, норм, порядків передається з покоління в покоління. У художній
літературі в процесі тривалого П розвитку традиційними стають деякі теми, мотиви, ідеї, образи, способи творення
художнього світу, зображально-виражальні засоби, жанрові структури. Новаторство (лат. novator — оновлювач,
ініціатор нового, зачинатель) — нововведення, характеристика тих граней творчої діяльності людини, якими ця
діяльність відрізняється від традиційних форм. Письменник стає новатором у відкритті тем, типів, у вдосконаленні
жанрових форм, засобів художнього освоєння світу.
5.Стиль (лат. stilus – грифель для писання, загострена паличка, якою писали на дощечках, покритих воском) –
сукупність особливостей, які характеризують твори певного часу, літературної течії, напряму, письменника.
Стиль – категорія естетична. Складниками (компонентами) стилю є мова, фабула, сюжет, композиція, ритм, темп,
інтонація, звукопис, засоби творення образів.
Стиль – категорія багатозначна. Можна говорити про стиль доби, літературної школи, течії, жанру,
письменника.
Стиль доби (нім. еросhestil) – це норми, мовні еталони, характерні для письменства відповідного конкретно-
історичного періоду
Свій стиль має кожен видатний письменник. Посередні і дрібні письменники свого стилю не мають.
Індивідуальний стиль письменника залежить від напряму, течії, змісту творів, роду, виду, жанру, особливостей
світосприйняття. Досліджуючи стиль письменника, необхідно уважно проаналізувати зміст і форму його творів. Стиль
письменника розвивається, удосконалюється, змінюється. Еволюція стилю – це не завжди поступ. Можна вивчати
стиль і одного твору.
6. ВНУТРІШНІ ЧИННИКИ ЛІТ. ПРОЦЕСУ
Важливу роль у розвитку літератури відіграють внутрішні фактори, зокрема спадкоємність, взаємовпливи, традиції та
новаторство. . Суперечності, закладені в самій літературі, її традиції і новаторство, котрі є прямим опосередкованим
відгуком на вимоги життя, — складають внутрішні фактори розвитку літератури Художні взаємовпливи — це різного
характеру впливи одних мистецьких явищ на інші, розмаїті форми впливу всередині літератури чи взаємозв'язки
сучасної літератури з художньою культурою минулих епох, звернення до творчості різних народів. При цьому відсутні
просторові та часові перешкоди, різнопланові та хронологічно віддалені явища можуть опинитися поряд, подібно до
того, як у людській пам'яті можуть зафіксуватися давно минуле і сьогодення, і це минуле може видатися більш
безлічі моментів, які відклалися в людському мозку, саме той, який є важливим для автора тепер. Механізм творчих
взаємовпливів у літературному процесі нагадує стосунки минулого й сучасного в людській пам'яті, й специфіка цих
стосунків і особливості пам'яті відбиваються в художній взаємодії. Творча взаємодія письменників має місце на різних
рівнях, починаючи від окремих творів і закінчуючи цілою літературною епохою. Прикладом творчої взаємодії на рівні
окремих письменників може бути вплив М. Коцюбинського на творчість О. Гончара чи В. Стефаника на новелістику Г.
Косинки, на рівні окремих напрямів літератури — просвітницького реалізму на становлення реалізму XIX століття, на
рівні літературних епох — значний вплив давньогрецького мистецтва на літературу доби Відродження чи римської
літератури на утвердження класицизму в Європі. Літературна взаємодія розглядається як взаємовплив цілої низки
окремих компонентів, а саме: традицій і новаторства; відштовхування; запозичення; наслідування, пародіювання,
епігонства, цитування, ремінісценцій, варіацій, концентрації тощо.
7.Літературна школа – це професійна близкість групи письменників. Автори «Словника літературознавчих термінів»
В. Лесин і О. Пулинець під школою розуміють «тенденції, ідейно-художні особливості», манеру письма, «властиві
літераторам, що знаходяться під значним впливом великого письменника, свого сучасника чи попередника. Так
говорять про пушкінську і некрасівську школи в російській класичній поезії, про шевченківську та франківську школи
в українській літературі».
Найбільш точне визначення школи дає Ю. Ковалів: «Специфічне утворення в літературі, група
письменників, об’єднаних спільними стильовими уподобаннями, жанровою практикою, тематичними інтересами,
проблематикою, передовсім естетичною програмою, що, проектуючись у новий творчий простір, спирається на
певну традицію, полемізує з нею, переосмислює її». Літературна школа формується на основі стильової подібності.
Вона може мати різні часові рамки. може не мати відомих (помітних) учнів.
Літературна школа іноді орієнтується на творчість відомого письменника (Т. Шевченка, І. Франка), в
такому випадку йдеться про «шевченківську», «франківську» школи. Школа може переростати у стильову тенденцію
(байронізм), течію (французький символізм), набувати особливостей методу («натуральна школа»), угруповання
(«парнасці», «неокласики»).
8.Ширшою категорією від літературного угруповання є літературна течія.
Течія – це група письменників, об’єднаних ідейно-естетичними поглядами та художньо стильовими особливостями.
Це історико-типологічне утворення, що охоплює як змістовний, так і формальний рівні мистецтва, які між собою
взаємопов’язані. Літературна течія має конкретно-історичний характер, творчу історію, національні особливості.
Літературна течія може мати свій стиль. Його мали символісти, футуристи, імпресіоністи.
9.Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-
естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом
(поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія напряму передбачає
об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну схожість індивідуальних стилів. Кожному
літературному напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного
літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів.
10. Літературознавчі школи ХІХ ст.
Міфологічна школа
XIX століття було багатим на різні літературознавчі школи і напрями. На початку XIX ст. у німецькій фольклористиці
та літературознавстві виникає міфологічна школа, яка ґрунтувалася на естетиці Ф. В. Й. Шеллінга та братів А. і
Ф. Шлегелів. Вони дотримувалися думки про те, що міф – основне джерело поезії.
Основоположником біографічного методу був французький літературознавець Шарль Огюстен Сент-Бев (1804–
1869 рр.), який вважав, що на творі завжди позначається авторська особистість, зокрема її характер, психіка,
походження, факти інтимного життя.
Родоначальник культурно-історичної школи – французький історик, мистецтвознавець Іпполіт Тен (1828–1893 pp.).
Школа базувалася на філософії позитивізму, основоположником якого був Огюст Конт (1798–1857 pp.). Під впливом
позитивізму І. Тен вимагав від мистецтва правдивості фактів, вважав, що особливості мистецтва перебувають у
прямій залежності від суспільства.
Поширеним методом вивчення літературного процесу є компаративізм (порівняльно-історичний). Його засновник
німецький орієнтолог Теодор Бенфей (1809–1881 рр.)
11. Методологія літературознавства - це система наукових методів, що їх використовує наука про літературу,
включаючи їх теоретичне осмислення.
Феноменологія. Засновник феноменології Е.Гусерль досліджував проблему людської свідомості.
суть феноменологічного вчення полягає у визнанні того, що достеменність буття розкривається тільки через людське
самопізнання, через саморозуміння і самоусвідомлення особистості в просторі культури.
герменевтика. Ключове поняття герменевтики -Розуміння. Герменевтика передбачає індивідуальне прочитання,
освоєння тексту, яке спирається на попередній естетичний і мисленнєвий досвід реципієнта .
. Між твором та інтерпретатором виникає діалог, як між минулим та сучасним.
Психоаналіз і теорія архетипів. Психоаналітичний метод заснований австрійським лікарем-невропатологом
З.Фройдом.Суть методу полягає у тлумаченні підсвідомого у психічній (і
творчій, зокрема) діяльності людини. Художня творчість розглядається крізь призму примирення "принципу
задоволення" і "принципу реальності". Цей процес передбачає перехідпідсвідомих бажань в художні образи,
реалізацію душевних сил і розв’язання внутріпсихічних конфліктів.
Структуралізм. це виявлення структури, сукупності відношень, стійкої основи будь-якого об’єкта, системи правил,
спираючись на які можна розчленити об’єкт, отримати на його фундаменті нові «часткові» об’єкти – з одного мати два,
три і т. д.
12.
Постструктуралізм набув популярності у 70-ті роки XX століття. Він становить своєрідну реакцію на досягнення
структуралізму і сформувався завдяки Ж. Дерріді та Ж. Фраю.
Цей напрям з’явився у Франції наприкінці 60-х років XX століття. Основоположник деконструктивізму Жак Дерріда
(1930–2004 рр.) Основне гасло у працях Дерріди – децентрування структури, відсутність центру, структура не
піддається зцентрованій тоталізації у замкнену цілість. За Деррідою, текст – поле гри, плетиво, текстура, не структура.
Його можна конструювати, реконструювати, дописати, переписати, описати, розписати. Таким чином, текст не має
контексту.
Фемінізм (лат. femina – жінка) – напрям постмодернізму, що набув популярності в другій половині XX століття.
Сімона де Бовуар поставила мету поглянути на художній твір очима жінки, звернувши увагу на жіночі образи і ті
функції, які відводили своїм героїням автори і творили, таким чином, цілу міфологію про жіночу роль і призначення.
13.Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі й мистецтві, що виник наприкінці 18 століття
у Німеччині, Англіїй Франції, поширився з початку 19 століття в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 століття охопив
інші країни Європита Північної і Південної Америки.
Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній
творчості, культ почуттів людини. Його ідеологія спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу
людської особистості до психологічних проблем, її внутрішнього «Я». У центрі зображення романтиків — винятковий
характер у виняткових обставинах.
14.Реалі́зм (від лат. realis — «суттєвий», «дійсний») — стиль і напрям у літературі та мистецтві, які ставили метою
правдиве відтворення дійсності в її типових рисах. Панування реалізму слідувало за добою романтизму і передувало
символізму. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для
реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування
духовного світу (характеру) особистості
риси реалізму: раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка
позасвідомих процесів); правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових
обставинах при правдивості деталей; принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій
художності, як сама художність; характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем,
умовами повсякденного життя; конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування
художньої правди; вільна побудова творів; превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі,
послаблення ліричного струменя мистецтва; розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.
15.Модернізм (фр. modernisme) - загальний термін, що використовується для виниклих на початку ХХ століття спроб
порвати з художніми традиціями ХІХ століття; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. У
літературі — письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді. Характерні також тяжіння до
умовних засобів, антиреалістична спрямованість. В епоху модернізму відбулося органічне з’єднання романтичного і
реалістичного типу світосприйняття, коли суб’єкт, тобто митець, усвідомив себе як головний об’єкт для естетичного
опанування».
Творчість модерністів має елітарний характер, вона складна для сприйняття, це мистецтво «усвідомлено
суб’єктивне». Модерністи виявляють глибоку увагу до підсвідомого у людській психіці.
16. Постмодернізм (лат. post – після, за і франц. modernisme – сучасний) – напрям, який прийшов на зміну
модернізму. Постмодернізм з’явився на Заході у другій половині XX століття і став визначальним напрямом в
естетиці. Цей термін уперше вжив Р. Ранвіц у праці «Криза європейської культури» (1917 p.). У західноєвропейському
літературознавстві термін «постмодернізм» вважають синонімом деконструктивізму і пост структуралізму.
Усе це визначає особливості світосприйняття постмодерністів:
1. Вони захоплюються колективним позасвідомим, міфологією, пропагують культ незалежної особистості.
2. Намагаються поєднати різні філософські релігії і культури, їхні твори позначаються надмірною
ерудованістю.
3. Постмодерністи сприймають реальне життя як театр абсурду, апокаліптичний карнавал, у якому
людина втрачається, перетворюючись на маску, маріонетку.
4. Постмодернізму властивий ігровий стиль. Постмодерністи обіграють старі класичні і неокласичні
зразки творів, пародіюють, травестіюють здобутки літератури попередніх епох.
5. Поєднання, гібридизація різних стилів (класичного, сентиментального, натуралістичного,
гумористичного). У художні твори включаються наукові трактати, звіти.
6. Сюжети постмодерністичних творів – це алюзії на сюжети творів минулих епох.
7. Іронічність і пародійність – характерні ознаки стилю постмодерністів.
17.Тема (у літературі) — коло подій, життєвих явищ, представлених у творі в органічному зв'язку з проблемою, яка з
них постає і потребує осмислення.
Тема художнього твору відрізняється від життєвих подій, явищ дійсності тим, що вона характеризує явище,
сприйняте, побачене митцем. Тема іманентно пов'язана з конкретно-чуттєвим, образним мисленням, тяжіє
до сюжету як розвитку подій, в яких беруть участь персонажі. Таким чином, тема, сюжет, персонаж, проблема є
різними гранями цілісного бачення людиною дійсності, пошуку прихованої сутності, сенсу буття.
Соціальні(, «Собор» О. Гончара), побутові («Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненк)а – історичні («Чорна рада»
П. Куліша) соціально-психологічні («Intermezzo» М. Коцюбинського)
18.Ідеєю (грец. ιδέα — образ, початок) називається та головна думка, що служить узагальненим вираженням змісту
всього твору й містить у собі оцінку зображених у ньому життєвих явищ.   дея немовби підводить підсумок усьому
зображеному в художньому творі й виступає як мотивований усім його змістом тип духовного оціночного ставлення
митця до дійсності, як думка, що виражає певну, сповідувану автором концепцію світу й людини. 
19. Часово-просторові переміщення в художній структурі твору є звичним явищем для літературної творчості, тому в
літературознавчій науці виник термін на його позначення – хронотоп.
Хронотоп (грец. chronos – час, topos – місце) – це художня одиниця, що позначає часово-просторове зображення
дійсності у творі.
Час у художньому творі вимірюється зображеними подіями у їхньому розвитку. Він може бути фабульним
(хронологічно послідовним), як у новелі, або сюжетним (розповідним, наративним).
20. Пафос (грец. pathos – почуття, пристрасть) – натхнення, пристрасне переживання душевного піднесення,
викликане ідеєю чи подією. У пафосі думка і почуття складають єдине ціле. Предметом героїчного пафосу є героїка
самої дійсності – діяльність людей, які долають стихію природи, борються з реакційними силами суспільства,
відстоюють свободу і незалежність Вітчизни.
Сентиментальність як пафос потрібно відрізняти від сентименталізму як напряму.
Коли люди ведуть гостру політичну боротьбу, стають жертвами репресій, свідомо готуються до визвольних воєн,
виникає глибокий драматизм дій і переживань людей. Письменник може співчувати персонажам, які опинилися в
драматичній ситуації, такий драматизм є ідейно утверджуючим пафосом.
21. Зміст — це сукупність елементів і процесів явища, те, з чого воно складається. Форма — внутрішня і зовнішня
структура, спосіб існування змісту, певне співвідношення елементів і процесів у часі і просторі, тривалі зв’язки між
ними.
Зміст і форма можуть бути у єдності. Тоді зміст — головний бік явища, тому що розкриває його природу та складає
сутність. Форма сприяє розвиткові змісту, якщо вона йому відповідає, та гальмує розвиток, якщо застаріла і не
відповідає змісту. Між старою формою і новим змістом загострюється суперечність, яка спричиняє конфлікт. І тоді
стара форма має бути замінена новою. Це завжди відбувається як у природі, так і у суспільстві.Отже, взаємозв’язок
змісту і форми полягає у тому, що зміст вимагає відповідної форми, такої, яка найбільш повно і пра вильно втілювала
б творчий задум митця. Такий взаємозв’язок є об’єктивною закономірністю естетичного розвитку. Кожний художній
твір характеризується певною мірою єдності змісту і форми, а цінність художнього твору залежить від того, наскільки
високопрофесійно, високохудожньо створені всі складові елементи художнього твору, в тому числі й елементи змісту
і форми.
22. Композиція (з лат. — упорядкування, розташування) — це структурна побудова художнього твору, розміщення і
співвідношення всіх його елементів і частин у єдиному цілому. Композиційна побудова твору підпорядкована змісту,
сприяє розкриттю руху, динаміці дії, почуттів і думок автора. (Наприклад, у середні віки у живописі — архітектонічна
композиція — симетричне, ритмічне зображення; у живописі бароко — діагональна композиція, яка сприяє
вираженню руху, бурхливої зміни почуттів, сильних переживань). Кожен вид мистецтва має свої засоби композиції. У
живописі, наприклад, усі образи подані одночасно, і тому їх розміщення є особливо складним. У скульптурі
композиція постає як просторове розташування художніх елементів і частин, наприклад зображень людського тіла у
статуї або фігур у статуарній групі.
Композиція може містити різні елементи: у літературному творі — це експозиція, зав’язка, кульмінація і розв’язка, у
театральному спектаклі — мізансцени, дії, сцени, акти.
Композиція тісно пов’язана із сюжетом
23. Мотив (франц. motivus від лат. moveo – рухливий). Поняття «мотив», яке прийшло у літературознавство з
музикознавства, залишається недостатньо вивченим. Мотив ототожнюють з темою, ідеєю. Називають патріотичні,
громадянські, соціальні мотиви. Мотиви визначають вчинки персонажів. Провідний мотив називають лейтмотивом.
У XIX–XX ст. термін «мотив» використовували при вивченні фольклорних сюжетів. Особливістю мотиву є його
повторюваність. У ліричному творі мотив – це повторюваний комплекс почуттів та ідей. Окремі мотиви в ліриці більш
самостійні, ніж в епосі чи драмі, де вони підпорядковані розвитку дії. У мотиві повторюються психологічні
переживання. Є мотиви пам’яті, совісті, волі, свободи, подвигу, долі, смерті, самотності, нерозділеного кохання.
 28. Хронотоп (грец. chronos – час, topos – місце) – це художня одиниця, що позначає часово-просторове
зображення дійсності у творі.
24. Портрет у літературному творі – засіб творення персонажа, а його функція полягає у типізації чи
індивідуалізації образу. Портрет може мати зображальний характер, мета якого – змалювати зовнішність людини.
Здебільшого портрет у літературному творі виконує виражальну функцію, яка полягає не тільки у прагненні
письменника індивідуалізувати персонаж, а й через зовнішні деталі відобразити його психічний стан, розкрити риси
характеру.
Динамічний пейзаж здебільшого виражає психічний стан персонажа.
Інтер’єр (франц. interieur – внутрішній) – словесний малюнок, який зображує внутрішню частину якого-
небудь приміщення. Призначення такого опису – відтворити обставини подій, надати розповіді побутової
достовірності, створити культурний контекст діяльності персонажа.
Авторські відступи (ліричні, філософські, публіцистичні, історичні). У ліричних відступах письменник
виражає своє ставлення до героя. Ліричні відступи можуть бути у ліро-епічних, рідше – ліричних творах.
Вставні епізоди – позасюжетні чинники композиції (сцена, новела). Вставні епізоди використовуються в
романах, повістях, оповіданнях, поемах. Рідше зустрічаються вони у драматичних творах.
Позасюжетним елементом є назва (заголовок) твору. Іноді вона містить тему, ідею. Є заголовки,
утворені за іменем головного героя, істоти, рослини, предмета, місця дії, часу дії, прислів’я.
25. Зміст твору не обмежується тематикою, він включає й проблематику. Грецьке problema — це щось,
кинуте вперед. Важко погодитися з думкою, що проблема — "це ідейне осмислення письменником тих соціальних
характерів, які він зобразив у творі". Вважаємо, що проблеми — це питання, які автор ставить перед читачами,
героями, часом. Ці проблеми можуть мати соціальний, етичний, екологічний, психологічний характер. Іноді назви
творів мають проблемний характер: "Хто винен?" — О. Герцена, "Батьки і діти" — І. Тургенєва, "Що робити?" — М.
Чернишевського, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" — Панаса Мирного та Івана Білика.
Не в кожному творі є проблеми. Вони можуть бути відсутніми у творах розважального, альбомного характеру. Г.
Абрамович ототожнює проблематику з тематикою. Ці категорії дійсно взаємопов'язані, але не тотожні. Проблемою
називаємо питання, які ставляться або вирішуються в твори Причому письменник не зобов'язаний давати відповіді
на всі питання. Іноді важливо поставити питання — відповідь на нього дасть хтось інший.
Сукупність питань, які вимагають дослідження і розв'язання, називається проблематикою. Ю. Ковалів вважає, що
"поняття "літературна проблематика" стосується передусім ідейно-тематичних аспектів художньої творчості; тому не
завжди зведене до соціальних, національних, моральних, психологічних, економічних, онтологічних,
екзистенціальних чинників, інколи передбачає задоволення розважальних потреб, зазвичай стосується естетичних
критеріїв. Переважно проблематика спрямована на ідейне осмислення характерів, зображених у творі, з огляду на
світоглядні засади автора".
26.Синонімічним поняттю точки зору є поняття фокалізації, що визначене як вибір наративної інформаці.
Інструментом цього можливого вибору є обмежений центр, тобто вид інформаційного потоку, який пропускає лише
те, що дозволено ситуацією. Фокалізатор бере на себе свого роду відповідальність за організацію вираженої в
оповіді точки зору.
У наратології розроблені три категорії фокалізації:
1)  нульова фокалізація (всевидюче бачення), де потік інформації не обмежений, оповідач знає все про події
та персонажів;
2)  внутрішня фокалізація, де за вихідне взято чуттєвий світ оповідача. Розвиток тексту скерований його
свідомістю. Те, що бачить і знає оповідач, збігається з тим, що бачить і знає персонаж . Таким чином, відтворюється
“голос” одного персонажа, який опиняється в переважному становищі
3)  зовнішня фокалізація, коли оповідач не вводить себе в перспективу жодного персонажа . Думки і почуття
останнього невідомі, бо він описаний “збоку”.
27. Використання міметичного і дієгетичного типів нарації. Міметичний тип нарації полягає в «драматизації» –
повільному, послідовному розгортанні оповіді, у якій сказане «інсценізується» для читача, створює ілюзію, що він
сам бачить і чує те, що відбувається. Дієгетичний (франц. diegesis – розповідь, виклад) тип оповіді передбачає
подання художньої інформації якомога ефективнішим способом, створення ілюзії «присутності» події тут-і-тепер. Він
подібний до репортажу, коли розповідають про те, що сталося, а не про те, як і чому це відбулося. На практиці
письменники поєднують обидва типи розповіді.
Час оповіді може не збігатися з часом події (повернення назад, погляд уперед). Ретроспекції (минулі події) і
випередження подій (натяки на їх розвиток) виправдані логікою художньої оповіді, оскільки мають художнє
призначення (інтригування, передбачення, нагадування) для розкриття теми
29. Для сучасної української літератури явище, пов’язане з особливостями функціонування в тексті автора й
персонажа, стає знаковим. Відбувається їхнє взаємоперетікання, змішування в тексті твору. Цей процес можна
простежити, скажімо, у грі автора зі сподіваннями читача: письменник спонукає останнього сприймати вигадану
фігуру персонажа чи «авторський голос» як біографічно-авторське відображення у тексті твору.. У межах усталеного
погляду про художню цілісність літературного твору, що переважав у літературознавстві ХХ ст., автора уявляли тим
організуючим елементом, який впорядковує, втілює, виражає емоційно-смислову єдність твору, та, відповідно, щодо
персонажа та інших складників художнього тексту-структури є елементом домінуючим, стрижневим; персонаж,
натомість, розглядався як центр розбудови художнього світу. Таке ціннісне ставлення до автора і персонажа відбиває
характерне для ХХ ст. розуміння людини як головного об’єкта літератури. Аналізуючи постмодерні ризоматичні
тексти варто враховувати ту специфічну непослідовність зв’язків, яка сприяє появі відповідних стосунків між автором
і персонажем; зв’язків, які суттєво відрізняються від моделей взаємодії автора й персонажа, що простежуються у
межах тексту-структури.
В сучасній українській літературі можна виокремити два найбільш поширені типи співвідношення автора і
персонажа, які відрізняються специфікою втілення в тексті авторської позиції: чи децентрованої, полісемічної (твори
Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Забужко), чи моноцентричної, однозначної (твори Є. Пашковського, Г. Пагутяк). У
першому випадку автор-гравець визначає, регулює дію персонажа, перетворює його на фігуру авторської гри. У
другому – послідовна суб’єктивізація, посилення авторського «Я» спричиняє послаблення функцій персонажа
(стирання характеру,особистості героя) завдяки або метафоризації, або ж символізації персонажної сфери.
«Новомолода» ж література вирізняється уже не просто гіпертрофованою суб’єктивністю: текст центровано,
«замкнуто» на «Я» автора.
30. Термін «сюжет» з’явився у XVI столітті. Сюжет – це форма розкриття змісту твору через конфлікт,
взаємовідносини персонажів. Дехто говорить і про сюжет у ліричних творах, розуміючи під цим динаміку думок і
почуттів.
 Невід’ємним чинником сюжету є фабула (лат. fabula – байка, розповідь, переказ, казка, історія). В епоху античності
термін «фабула» мав два значення – байка, розповідна частина трагедії
Автори «Літературного словника-довідника» відрізняють фабулу від сюжету за такими ознаками:
1) послідовністю викладу подій, які в тексті змальовуються не так, як вони відбуваються в житті, з
пропусками важливих ланок, з перестановками, з інверсією, з наступним впізнаванням, обернено
2) мотивуванням розповіді – як спогад
3) суб’єктом розповіді – від першої і другої особи, від автора, що не виявляє своєї присутності, від автора,
що виявляє свою емоційну настроєність, від імені біографічного автора, оповідача-маски, оповідача-персонажа.»
Фабула може мати документальний, фактичний характер. В основі фабули можуть бути легенди, балади,
міфи, анекдоти.
31. Термін проза походить від латинського prosus - вільний, незв'язний, прямий. Вірш від латинського versus - оберт,
ряд, порядок.У віршах обов’язково є виражений ритм, а в прозі він не явний, прихований, не завжди відчувається.

Рима — відмітна ознака вірша, не дивлячись на окремі форми без неї, а в прозі рима може
використовуватися тільки як віршованих вставок.
 Вірші дають більш стислу завуальовану головну думку за допомогою образів і метафор, а проза
більш описова.
 Рівні відрізки. Сама форма запису віршів тяжіє до рівних коротків відрізків. Проза записується
послідовно, широко і не зосереджена в коротких висловах.
32. Худо́жній о́браз — особлива форма естетичного освоєння світу, за якої зберігається його предметно-чуттєвий
характер, його цілісність, життєвість, конкретність, на відміну від наукового пізнання, що подається у формі
абстрактних понять.
Формою мислення у  мистецтвівиступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення
художнього образу — головний критерій приналежності до різних видів мистецтва. Образи виникають у свідомості
людей під впливом реальної дійсності, сприйнятої за допомогою органів чуття. Вони є копіями, відбитками дійсності.
Образи зберігаються в пам'яті і можуть бути відтворені уявою. На основі образів пам'яті митець створює нову
реальність — художній образ, який у свою чергу викликає у свідомості людей (слухачів, глядачів) низку уявних
образів. В художньому творі образ виступає на перший план, і через нього пізнається значення, думка, ідея.
33. Поетична мова багата на експресію, образність, поетичність висловлення та використання тропів ( метафора,
епітет, синекдоха, метонінмія тощо), відсутній об'єктивний опис подій, широкий спектр лексики та багатозначність
слів. Часто використовується пасивна лексика ( архаїзми, неологізми, історизми та діалектизми) і надається велике
значення інтонації та римтомелодиці. Дану мову нерідко можна зустріти у творах художньої літератури.
Наукова мова є лаконічною, її головною метою є чіткий опис явища, при якому мінімальний або взагалі відсутній
суб'єктивізм. Твори, написані цією мовою, містять наукову інформацію, тому до неї ставляться жорсткі вимоги в
дотриманні норм.
Сфера застосування наукового стилю — наукові й науково-технічні праці, призначені для спеціалістів, підручники
для вищих шкіл.
Основне призначення стилю — викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явища природи,
обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз’яснення явищ,
збудження інтелекту читача для їх осмислення.
Основні ознаки наукового стилю: ясність і предметність тлумачень, логічна послідовність і доказовість викладу,
узагальненість понять і явищ, об’єктивний аналіз, точність і лаконічність висловлювань, аргументація та
переконливість тверджень.
Головна ознака наукового стилю — термінологічність. Навколишній світ описується через терміни. Часто даються
визначення різних понять, явищ, процесів тощо
34. З погляду літературного напряму образи можуть бути класицистичними (Тартюф, Гарпагон Мольера),
романтичними (Мцирі Лермонтова, Тарас Бульба Гоголя). Є образи символічні (каменярі, вічний революціонер І.
Франка). У байках, притчах, прислів'ях, приказках, загадках стрічаються алегоричні образи. Вовк втілює зажерливість і
тупість, лисиця — хитрість, осел — упертість.
За своїм характером образи можуть бути трагічними (Гамлет, Ромео і Джульетта, Король Лір Шекспіра), комічними
(Коробочка, Собакевич М. Гоголя).
За місцем у творі образи можуть бути головними, другорядними, епізодичними. Онєгін і Тетяна в романі О. Пушкіна
"Євгеній Онєгін" — головні, Ленський і Ольга — другорядні.
За ставленням автора образи можуть бути позитивними і негативними. У комедії Івана Карпенка-Карого "Хазяїн"
Золотницький, Соня, Калинович — позитивні образи, а Феноген, Ліхтаренко — негативні.
За способом творення (типом асоціювання) образи ділять на зорові, слухові, дотикові, смакові, запахові. Ми
сприймаємо світ органами чуття, через них письменник доносить до нас свій художній світ.
За рівнем художнього узагальнення розділяють мікрообрази (тропи, фігури, фоніка), макрообрази (характери,
символи, картини), мегаобрази (Всесвіт, природа, буття, Людина).
За предметом змалювання образи поділяються на: образи-персонажі (Іван Палійчук, Марія Гутснюк з повісті М.
Коцюбинського "Тіні забутих предків");
образи-пейзажі (картина літнього поля у новелі М. Коцюбинського "Intermezzo");
образи-речі (кухоль, віник, мотовило у повісті І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я");
образи-емоції (радість, любов, ненависть, гнів);
образи-поняття (честь, слава, обов'язок, доля).
За типом співвідношення між чуттєвим образом та його ідеєю образи ділять на автологічні і металогічні. Грецьке autos
— сам, logos — слово.
35. Автологічний образ - це образ, в якому чуттєвий образ і його значення належать до одного кола явищ, є
самозначущим частіше — образом-типом: образ-гротеск та ін. Гротеск — один із найстаріших типів образності.
Французьке grotesque — незвичний, химерний, італійське — gratta — грот, печера. Особливості гротеску:
1) тяжіння до незвичайних, ексцентричних, спотворених форм;
2) поєднання в одному предметі несумісних, контрастних явищ (піднесеного і грубо натуралістичного, комічного і
фантастичного, реального і фантастичного);
3) заперечення сталих норм (зв'язок гротеску з бурлеском, пародією, травестією);
4) стильова неоднорідність (поєднання "високого" і "низького", грубого і поетичного). За допомогою гротеску
письменник створює химерний образний світ. Гротеск використовувався в літературі з часів античності. Спочатку
гротеском називали тип орнаменту, знайдений у гротах (печерах). У ньому поєднувались рослинні і тваринні форми.
Гротеск плідно використовували Аристофан, Плавт, Лукіан, Шекспір, Еразм Роттердамський, Свіфт, Гофман, Салтиков-
Щедрін, Шевченко.
Металогічні образ - це образ, в якому чуттєвий образ та ідея належать до різного кола явищ: образ-символ, образ-
алегорія, образ-підтекст.Так, природа у творах письменника розкриває людські переживання. Звірі і речі в байках
відтворюють людські стосунки.
36.Алего́рія (дав.-гр. αλληγορία — іносказання) — спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на
приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповіднимиасоціаціями, з
характерними ознаками приховуваного.
Си́мвол (з грец. знак) — умовне позначення якого-небудь предмета, поняття або явища; художній образ, що умовно
відтворює усталену думку, ідею, почуття. В українських піснях наявні традиційні уснопоетичні народні символи:
сонце, місяць, зіроньки, човен, терен, верба, весна та ін. Символ дав митцеві можливість сконцентрувати в образі
широке коло життєвих явищ, дозволяє гранично «згущати» і перебільшувати зображуване.
37. Метафора (троп) - перенос назви з одного предмета на іншій на підставі подібності
Епітет (троп) - образне визначення предмета або явища.
Порівняння (троп) - зіставлення двох предметів, явищ, якостей на підставі подібності
Уособлення (троп) - перенос властивостей, дій людини на неживі предмети, тварин, наділення їх людськими
якостями.
Гіпербола (троп) - образний вислів, що складається в перебільшенні розмірів, сили, краси, значення описуваного
Літота ( троп) - різновид метонімії (протилежний за значенням гіперболі), в якому міститься художнє зменшування
величини, сили, значення зображуваного предмета чи явища.
Антитеза (троп) - фігура контрасту, різкого протиставлення предметів, явищ, властивостей
Інверсія (ст. фігура) - розташування слів, що порушує звичайний порядок слів
38. Метафора - це троп, тобто якийсь образ, заснований на вживанні слів у переносному значенні. Зміст метафори як
тропа в тому, щоб підсилювати емоційну виразність мови. Метафора являє собою перенесення властивостей одного
предмета на іншій за принципом їх подібності. Приклади метафор: «золоте волосся», «сонячна посмішка».
За стилістичним забарвленням серед метафор розрізняють:
 стерті метафори, які втратили свою образність: ніжка стола, ручка дверей, вушко голки, чутки ходять,
день пройшов;
  образні загальномовні метафори: час біжить, дні летять, гроші тануть, холодний прийом, тепла
атмосфера;
 образні індивідуально-авторські метафори: кипить у нас в артеріях сучасність; поезія згубила
камертон (Ліна Костенко).
Персоніфікація – це різновид метафори, в якому перенесення назви відбувається з особи на предмет, тобто
відбувається своєрідне олюднення.
39. Метонімія (грец. μετωνυμία — перейменування) — це слово, значення якого переноситься на найменування
іншого предмета, пов'язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою.
Наприклад, такий вислів, як «весь театр аплодував», містить у собі метонімію, виражену словом «театр». Це слово
вжите тут не у прямому, а в переносному значенні, оскільки, кажучи так, ми маємо на увазі те, що аплодував не
театр, а глядачі, які в ньому знаходилися. При цьому поняття «театр» і «глядачі» перебувають у тісному
взаємозв'язку, виступаючи як близькі за самою своєю природою, реально, а не умовно, як це має місце в метафорі.
Синекдоха – це перенесення назви з одного предмета на інший за кількісним співвідношенням між ними. Синекдоха
– це різновид метонімії. ( соняшник у полі (замість: соняшники в полі);)
40. Стилісти́чні фігу́ри (від лат. stilus ‘грифель для писання’ figura ‘образ, зовнішній вигляд’), фігу́ри
мовлення — синтаксичні мовні звороти, орієнтовані на незвичність слововживання, посилення емоційності,
образності вислову,  оздобу мовлення.
У широкому розумінні — це будь-які мовні засоби, включаючи тропи, що надають мовленню образності і виразності.
Фігура слів
Фігура слів — це свідомо спрямований уклад стилістичних виразів додаванням, насиченням ознак
(анафора, полісиндетон, синонімія), фігури мінусового характеру, що характеризуються відсутністю якоїсь ознаки чи
елемента (асиндетон, еліпсис) і фігури за схожістю (параномазія, антитеза).
Фігура думки
Фігура думки — це вид вираження думки. До фігур думки у класичній риториці
належали: анотування (підстави), епілог, звертання, виклад,парадигма, умовчання, відхилення від теми, оклик,
лихослів’я, заклинання, розважання, вагання, нагадування (і ніби нагадування), підставлення особи, затримування
оповіді, згода, розмірковування, риторичне питання, побажання, застереження, сентенції, дефініції,
опис, іронія, літота, дистрибуція, наслідування, нав’язування, упередження, уособлення, тавтологія, вдаване
незгадування (вже не кажемо про те...; вже не будемо згадувати..., але ж...) тощо.
41. Поетика — це один з найдавніших термінів літературознавства. 
У сучасному літературознавстві є багато визначень поетики. Проаналізувавши деякі з них, Г. Клочек називає такі
значення цього терміна:
1) художність;
2) система творчих принципів;
3) художня форма;
4) системність, цілісність;
5) майстерність письменника.
42. Лірика (грец. lyrikos – ліричний) – Один із трьох родів художньої літератури, в якому навколишня дійсність
зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора.
Гімн - урочистий твір символічно-програмового змісту.
Романс - це невеличкий ліричний вірш любовного змісту, призначений для вокального виконання.
Ода - урочистий твір уславлення, писаний на честь якоїсь видатної особи чи події, виражаються почуття поваги,
захоплення.
Сонет - канонічний жанр ліричного вірша, який складається з двох катренів і двох терцин написаних переважно
п'ятистопним ямбом з усталеною римою: абаб, абаб, ввд, еед (італійський сонет) або з трьох катренів і одного
дистиха (англійський або шекспірівський сонет).
Елегія - ліричний вірш, пройнятий сумним настроєм.
Епіталама - твір панегіричного характеру, написаний з нагоди одруження.
Епіграма - невеличкий вірш, який висміює яку-небудь особу чи негативне суспільне явище.
Ідилія - невеликий, переважно віршований твір, в якому поетизується сільське життя.
Медитація - вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми,
інколи глобального значення.
Акровірш - вірш-загадка, у якому початкові букви рядків складають слово-відгадку.
Фігурний вірш - це вишуканий поетичний твір, в якому домінував зоровий ефект.
Верлібр - це вірш без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини.
Послання - це віршований літературний твір, написаний у формі листа або звернення до якоїсь особи чи багатьох
43. Епос (грец. epos – слово, оповідання) – один із основних родів літератури, для якого характерні масштабність
художнього відтворення і тлумачення дійсності, сюжетність, розповідність, наявність характерів-персонажів, у
вчинках яких розкривається динаміка зображуваного.
Роман (давньофранц. roman – оповідь романською мовою) – складний за побудовою і великий за обсягом епічний
прозовий (віршовий) твір, у якому широко охоплено життєві події певної епохи та багатогранно змальовано
персонажів, кількість яких часто значна.
Повість – розповідний художній твір з нерозгалуженим сюжетом, невеликою кількістю персонажів, з охопленням
незначної кількості подій
Оповідання – невеликий за обсягом розповідний твір здебільшого про одну або декілька подій у житті людини чи
кількох людей.
Притча – повчальне алегоричне оповідання про людське життя з яскраво вираженою мораллю.
Новела – невеликий епічний твір з гострим сюжетом і несподіваною розв’язкою, для якого характерні лаконічне
письмо і психологізм.
Нарис – оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому автор відтворює зауважені ним у житті дійсні факти, події і
людей.
44. Драма (грец. drama – дія, сценічний твір) – рід художньої літератури, оснований на імітації, моделюванні дії,
призначеної для розігрування персонажами на сцені.
Драмою ще вважають твір, в основу якого покладено гострий життєвий конфлікт, що зумовлює напруженість дії,
відображає складні переживання персонажів.
Трагедія (грец. tragoedia – цапина пісня) – драматичний твір, в основу якого покладено дуже гострий,
непримиренний конфлікт, що призводить до трагічної розв’язки – герой, вступаючи в боротьбу, гине фізично або
духовно.
Комедія (грец. komоdia, від komos – весела процесія і ode – пісня) – драматичний твір, у якому сатиричними та
гумористичними засобами змальовано смішне в житті, висміюються потворні суспільні і побутові явища, негативні
риси характеру людей.
Інтермедія (лат. intermedius – проміжний, середній) – невеликий за обсягом розважальний драматичний твір
переважно комічного характеру, який виконувався між актами основної вистави.
45. Жанр (лат. genris – вид ) – форма мистецького осмислення світу та художньої організації тексту, яка
визначається єдністю теми, композиції, образотворчих засобів і наративного стилю.
У розвитку жанру виокремлюють три етапи: становлення, канонізацію, модернізацію.Літературний жанр - це
відносно самостійна художня одиниця, однак є твори, які мають у собі прикмети кількох жанрів. Таке явище
називається жанровим синкретизмом. Поєднання ряду жанрових форм бачимо у літописі, полемічному трактаті,
проповіді, паломницькому ходінні. З розвитком літератури відбувається розмежування жанрових форм - виділення з
одного виду творчості кількох жанрів. І все ж література не знає ’’чистих" жанрів, що є цілком природнім в
історичному розвитку літератури.
Жанрову систему можна розглядати як стійку єдність жанрових форм у синхронному аспекті, коли ці форми існують у
єдиному художньо-світоглядному просторі, контактують між собою, мають певні зв’язки, притягання й
відштовхування.
46. Роман (давньофранц. roman – оповідь романською мовою) – складний за побудовою і великий за обсягом
епічний прозовий (віршовий) твір, у якому широко охоплено життєві події певної епохи та багатогранно змальовано
персонажів, кількість яких часто значна.
Зародження роману припадає на античні часи. В епоху Середньовіччя сформувався самобутній лицарський роман. У
XII–XIII ст. романом у Європі називали будь-який розповідний твір, написаний однією з романських мов. В епоху
Відродження активно розвивався авантюрний роман, зародився роман реалістичний.
Нині роман – один із найрозвинутіших її жанрів.
За змістом розрізняють романи:
– історичні, у яких у художній формі відтворено якусь епоху, а історична правда поєднана з художнім вимислом
– соціально-побутові, для яких характерні ідеологізація приватного життя, побуту персонажів, зображення його на тлі
проблем суспільства, епохи;
– родинно-побутові, основною темою зображення в яких є побут, приватне життя і проблеми родини
– філософські, що є великими епічними творами, в яких автори безпосередньо викладають свої етичні і світоглядні
позиції
– пригодницькі, сповнені незвичайних подій, динаміки і несподіваних поворотів сюжету;
– науково-фантастичні, що мають прогностичний характер, оскільки описують події майбутнього відносно часу
написання роману;
– біографічні, у центрі опису яких життя певної історичної особи тощо.
Особливий вид епічних творів – романи у віршах.
47. Жанр – явище, яке постійно змінюється, тому є сенс говорити про нього в межах певної епохи, навіть окремого
твору. У сучасній жанрології існує декілька ключових понять, які стосуються функціонування жанру в літературному
просторі. До них належить жанровий канон (грец. каnоn – палиця, переносно – норма, правило) – усталена,
нормативна, остаточно традиціоналізована у процесі історичного розвитку форма певного жанру. У розвитку
жанру виокремлюють три етапи: становлення, канонізацію, модернізацію. Наприклад, жанр новочасного роману
почав формуватися у XII–XIII ст. («лицарський роман»), а утвердився лише у XIX ст. у реалістичній літературі. Протягом
XX ст. роман відійшов від канону, зазнаючи багатьох структурних змін, урізноманітнюючись тематично, тому сучасна
його форма відображає модерністські і постмодерністські художні пошуки: зображення світу культури, а не
реального буття, використання гіперболи, фантастики, гротеску, іронії, травестування. Деякі жанри, проіснувавши
певний час у літературі, зникли з ужитку, як це сталося, наприклад, з літописом, який в українській літературі виник
на межі X–XI ст., був канонізований ще за часів Київської Русі, плідно розвивався до середини XVIII ст., а потім
занепав, вичерпавши свої літературні можливості. Жанровий канон у літературі відіграє роль формально-змістового і
мовленнєвого орієнтира та еталона для письменників, які беруть його за основу у творчій праці. Жанрову систему
можна розглядати як стійку єдність жанрових форм у синхронному аспекті, коли ці форми існують у єдиному
художньо-світоглядному просторі, контактують між собою, мають певні зв’язки, притягання й
відштовхування. Вона притаманна певному типові літературної творчості (бароко, класицизм, сентиметалізм,
романтизм, реалізм, модернізм) і характеризується спільними тематичними, сюжетними, образними, художньо-
виражальними параметрами
48. Феноменологія — напрям філософських досліджень початку XX-го століття. Найвизначнішим представником
феноменології був Едмунд Гуссерль. Термін «феноменологія» походить від грецьких слів phainómenon, яке
означачає «те, що з'являється» і lógos — вивчення. У викладі Гуссерля феноменологія в основному розглядає та
вивчає структури свідомості й явища, які в ній відбуваються. Цей розгляд повинен відбуватися з точки зору «першої
особи», але вивчаються явища не так, як вони постають перед моєю свідомістю, а перед будь-якою свідомістю.
Гуссерль вірив у те, що збудована таким чином наука про явища, феноменологія, може забезпечити міцну основу
для усього людського знання включно із знанням науковим. Метод феноменологічного аналізу полягає у розгляді
будь-якої проблеми через призму феноменів культури, тобто у відповіді на питання, як певна проблема виникла в
історії культури, як вона відображена в матеріалі культури, який її культурний сенс. Феноменологічний аналіз
передбачає неупереджений погляд на предмет дослідження, осмислення свідчень культури про цей предмет, його
безсторонній, але повний і точний опис, позбавлений попередніх суджень і оцінок: не судити, а описувати, не
пояснювати предмет в термінах причинно-наслідкових зв’язків, а розуміти його, дати йому самому розкрити свій
смисловий зміст і значення в процесі його інтуїтивного споглядання.
49. Структурний метод – це виявлення структури, сукупності відношень, стійкої основи будь-якого об’єкта, системи
правил, спираючись на які можна розчленити об’єкт, отримати на його фундаменті нові «часткові» об’єкти – з одного
мати два, три і т. д. Якщо йдеться про об’єкти культури, то «процедура» структурного методу починається з фіксації
«масиву» текстів, у яких дослідник передбачає наявність єдиної структури. Потім починається процес
«анатомування» текстів на сегменти (частини), в яких типові, неодноразово повторені відношення зв’язують
різнорідні пари елементів, виявляються найбільш суттєві у кожному елементі якості. На основі проведеного аналізу
розкриваються зв’язки між сегментами, будується абстрактна структура шляхом формально-логічного або
математичного моделювання.
50. Рецептивна естетика розглядає художній текст як зорієнтовану на читача відкриту структуру, вивчає читацькі
реакції, оцінки. У системі «автор – твір – читач» увага акцентується на останньому компоненті.
Рецептивний підхід передбачає діалог між твором та читачем; структура словесного твору розрахована на
потенційний діалог, тому вона діалогічна за своєю природою.Художній твір, хоч і має свій інваріант (реалізований
авторський задум), у художньому сприйманні багатоликий, багатогранний, тобто йому властива рецептивна
варіантність.Характер рецепції залежить від того, що зображено у творі, емоційно-психологічного стану читача в
момент сприйняття твору (настрій), рівня культури, естетичного досвіду, розуміння літератури (її естетичної природи,
законів художньої умовності, ігрової функції тощо), здатності перевтілюватися, піддаватисясугестії слова.
Реципієнт – не споживач літератури, а співучасник творчого процесу (його функція – відтворення, співтворчість).
Будь-яка рецепція має право на самовияв і не повинна залежати від думки автора, літературного критика чи іншого
інтерпретатора.
Художня мова – це мова гри. Рецепція художнього твору – також гра за певними правилами. Грати або підігрувати
може той, хто розуміє і приймає ці правила.
Рецепція – це завжди нове прочитання художнього твору. Йдеться не просто про багатоваріантність інтерпретації
(тим більше коли це твори різних історичних епох), а про нетотожність різночасового сприймання і тлумачення твору.