Семінар 7

Східна проблематика творчості Івана Нечуя-Левицького

1. Мотивація І.Нечуя-Левицького для звернення до східного матеріалу.
Іва́н Семе́нович Нечу́й-Леви́ цький (справжнє прізвище - Леви́ цький) -
український письменник, перекладач. Іван Семенович Нечуй-Левицький
увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої
прози, високоосвічений перекладач та критик, духовно багата особистість,
що добре розумілася та захоплювалася мистецтвом.
За півстоліття творчої діяльності він написав понад п'ятдесят високохудожніх
романів, повістей, оповідань, п'єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-
критичних статей.
У своїх працях Нечуй-Левицький осмислює особливості культурних типів –
арабського, індуського, китайського, – акцентує на спільному і відмінному в
них; простежуються визначені автором найважливіші в моделях культурних
типів чинники: релігійні, історичні, культурні тощо. У такому аспекті можна
розглядати такі художні твори І. Нечуя-Левицького, як казка "Два брати",
індуська легенда "Скривджені і нескривджені", а також "китайський" розділ
трактату "Українство на літературних позвах з Московщиною", який
розцінюється як перший в Україні нарис з історії давньої китайської
літератури. Неабияку роль мав письменник у розвитку академічного і
художнього типів орієнталістики. У зацікавленні Сходом І. Нечуя-Левицького
проглядається прагнення виробити "власну модель орієнталізації".
Питання української ідентичності, яке хвилювало Нечуя-Левицького
упродовж усього творчого шляху, і те, як і в чому воно
проявлялося/утверджувалося, змушувало випробовувати різні моделі його
вирішення/висвітлення, вдаватися до досвіду попередників, до
першоджерел, як в українській, так і світовій літературі, виносити на суд
читачів описи різних людських типів.
"Самопризначений захисник української культурної ідентичності" , І.Нечуй-
Левицький в осмисленні типів народніх виходив далеко за власні межі,
оцінював/вивчав їх у набагато ширшому контексті, відступаючи від
"антропологічних стандартів", апелюючи до ним таки проакцентованих сфер,
де найсильніше відчувається національне, особливе, українське, зіставляючи
його з іншим/особливим, часто достатньо віддаленим від українського.
Письменникова концепція національної культури мала на меті дати відповідь
на питання про те, що робить певні землі чи спільноти українськими.
Освіченість, знання дозволяли використовувати при цьому
найрізноманітніший із погляду культури і народних типів матеріал, як
оригінальний, так і перекладний.
Звертаючись до східного матеріалу (наприклад, індуської легенди
"Скривджені і нескривджені"), автор іде тим же шляхом, апробовує ті ж
методики вивчення типу народного, але спостереження ведуться в набагато
ширшому контексті: він витворює "асоціативне поле збігів і розбіжностей,
паралелей і контрастів".
Індуська легенда "Скривджені і нескривджені" разом із казкою "Два брати"
стала тим об'єктним матеріалом, на якому простежувалися визначальні риси
індійського народного типу. Про інтерес до Індії, обізнаність зі Сходом, у
тому числі й мусульманським, свідчать також ремінісценції "Хмар" .
Усвідомлення того, що "поетичні образи… то результат обидводіяння натури
й художника", спонукало приглядатися до різних культурних типів із тим,
щоб правдиво описати український.
І.Нечуй-Левицький набував певного досвіду у вивченні психології етносів
(арабів, індусів, китайців, росіян, українців), хоч українське порівняльне
літературознавство переживало в ту пору не найкращий період
позитивістської фази.Він перший звернувся до матеріалу, який у тогочасній
Україні ще не перекладався і не вивчався. Потреба "показати потрібність
порівнюючої етнографії", "правдивих етнографічних відмін та прикмет" була
нагальна: "порівнююча етнографія та антропологія,– міркував автор,–дали б
багато цікавих і докладних висновків".
З-поміж багатого фактичного матеріалу для осмислення типів народніх, автор
найбільше уваги приділяє китайському. Індійський, арабський був
доступніший завдяки появі працьТ.Бенфея, Т.Нельдке, Г.Вайса, Д.Дрепера та
інших, які енциклопедично обізнаний Нечуй міг знати, хоча б зі спілкування із
Кулішем. У китайський він, як видно із тексту трактату, входив самотужки.
2. Трактат «Українство на літературних позвах із Московщиною»:
використання східного матеріалу для доведення автентичності української
культури.
Іва́н Семе́нович Нечу́й-Леви́ цький (справжнє прізвище - Леви́ цький) -
український письменник, перекладач. Іван Семенович Нечуй-Левицький
увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої
прози, високоосвічений перекладач та критик, духовно багата особистість,
що добре розумілася та захоплювалася мистецтвом.
За півстоліття творчої діяльності він написав понад п'ятдесят високохудожніх
романів, повістей, оповідань, п'єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-
критичних статей.
Судячи з його листів і культурологічних трактатів, І. Нечуй-Левицький був
добре обізнаний із філософськими й політологічними працями мислителів
Европи і світу, кваліфіковано в них розбирався. Зі зрозумілих причин
покоління українців не знали про глибокий і багатий його світогляд, явлений
не тільки в хрестоматійних і позахрестоматійних (зокрема й замовчуваних,
як-то згадані твори й нариси історичної тематики чи навіть „Хмари“, на які
імперська влада поглядала вельми підозріло), а особливо в його
культурологічних трактатах, захованих у глибокі сейфи і схрони. Ідеться про
культурологічні трактати „Непотрібність великоруської літератури для
України і для слов’янщини (Сьогочасне літературне прямування)“ та
„Українство на літературних позвах з Московщиною“.
У праці "Українство на літературних позвах з Московщиною" (1891) Нечуй-
Левицький досить виразно висловлює націоналістичні погляди на історію і
культуру України.
Видання об’єднує три головні культурологічні антиімперські трактати І.
Нечуя-Левицького , першодруки яких за життя автора вийшли в світ за
межами Російської імперії анонімно або під псевдонімом. Досі їх не
передруковували, за винятком одного, спотвореного радянською цензурою;
зберігаються в архівних рідкісних виданнях і практично не доступні навіть
фахівцям-філологам та іншим науковцям. У трактатах письменник-
народознавець і культуролог розкриває витоки і зміст шовіністичної ідеології
московських великодержавників-українофобів, її ворожість ідеалам свободи,
рівності і справедливості.
У праці чітко простежуються східні мотиви. Так "китайський" розділ трактату
"Українство на літературних позвах з Московщиною" розцінюється як перший
в Україні нарис з історії давньої китайської літератури. Питання української
ідентичності, яке хвилювало Нечуя-Левицького упродовж усього творчого
шляху, і те, як і в чому воно проявлялося/утверджувалося, змушувало
випробовувати різні моделі його вирішення/висвітлення, вдаватися до
досвіду попередників, до першоджерел, як в українській, так і світовій
літературі, виносити на суд читачів описи різних людських типів.
Письменникова концепція національної культури мала на меті дати відповідь
на питання про те, що робить певні землі чи спільноти українськими. І.Нечуй-
Левицький набував певного досвіду у вивченні психології етносів (арабів,
індусів, китайців, росіян, українців), хоч українське порівняльне
літературознавство переживало в ту пору не найкращий період
позитивістської фази.Він перший звернувся до матеріалу, який у тогочасній
Україні ще не перекладався і не вивчався. Потреба "показати потрібність
порівнюючої етнографії", "правдивих етнографічних відмін та прикмет" була
нагальна: "порівнююча етнографія та антропологія,– міркував автор,–дали б
багато цікавих і докладних висновків". Усвідомлення того, що "поетичні
образи… то результат обидводіяння натури й художника", спонукало
приглядатися до різних культурних типів із тим, щоб правдиво описати
український. Освіченість, знання дозволяли використовувати при цьому
найрізноманітніший із погляду культури і народних типів матеріал, як
оригінальний, так і перекладний
 3. Схід у творчості письменника. Легенда «Скривджені і нескривджені»:
специфіка жанру. Індійські мотиви у творі. Накладання індійських і
українських реалій: способи, мета.
Іва́н Семе́нович Нечу́й-Леви́ цький - український письменник, перекладач.
Іван Семенович Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як
видатний майстер художньої прози, високоосвічений перекладач та критик,
духовно багата особистість, що добре розумілася та захоплювалася
мистецтвом.
За півстоліття творчої діяльності він написав понад п'ятдесят високохудожніх
романів, повістей, оповідань, п'єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-
критичних статей.
У своїх працях Нечуй-Левицький осмислює особливості культурних типів –
арабського, індуського, китайського, – акцентує на спільному і відмінному в
них; простежуються визначені автором найважливіші в моделях культурних
типів чинники: релігійні, історичні, культурні тощо. У такому аспекті можна
розглядати такі художні твори І. Нечуя-Левицького, як казка "Два брати",
індуська легенда "Скривджені і нескривджені", а також "китайський" розділ
трактату "Українство на літературних позвах з Московщиною». Неабияку роль
мав письменник у розвитку академічного і художнього типів орієнталістики. У
зацікавленні Сходом І. Нечуя-Левицького проглядається прагнення виробити
"власну модель орієнталізації".
Питання української ідентичності, яке хвилювало Нечуя-Левицького
упродовж усього творчого шляху, і те, як і в чому воно
проявлялося/утверджувалося, змушувало випробовувати різні моделі його
вирішення/висвітлення, вдаватися до досвіду попередників, до
першоджерел, як в українській, так і світовій літературі, виносити на суд
читачів описи різних людських типів.
Звертаючись до східного матеріалу (наприклад, індуської легенди
"Скривджені і нескривджені"), автор іде тим же шляхом, апробовує ті ж
методики вивчення типу народного, але спостереження ведуться в набагато
ширшому контексті: він витворює "асоціативне поле збігів і розбіжностей,
паралелей і контрастів".
Діяльність Івана Семеновича Нечуя-Левицького у галузі фольклористики й
міфології розгорталася в річищі досягнень західноєвропейської та
слов’янської міфологічних шкіл і в руслі зацікавлення усною народною
творчістю, народознавством та етнографією загалом.
У підзаголовку твору «Скривджені й нескривджені» І. Нечуй-Левицький
акцентує на його жанровій приналежності — «легенда індуська», хоча в
самому творі не ставить перед собою завдання дотримуватися жанрового
канону власне міфологічної легенди, характерними ознаками якої є
фантастичність, фабульність (розвинений сюжет), зовнішня форма епічної
позиції (оповідач не виступає ні учасником, ні свідком описуваних подій),
давноминулий час, наявність надприродних персонажів або перенесення
їхніх властивостей на реальних осіб, та, на відміну від казки, установка на
достовірність оповіді 
Насправді ж Нечуєва оповідь більше нагадує чарівну казку літературного
походження. На відміну від легенди, для якої не характерна усталеність
композиції, твір композиційно довершений і має рамкову будову. 
Відчувається особливий вплив на І. Нечуя-Левицького індуїстської міфології,
яка у кінці І тис. до н. е. прий шла на зміну ведичному брахманізму в Індії.
Найпопулярніший міфологічний персонаж Вед та індуїстської міфології Індра
— бог війни, грому й блискавки, — стає прообразом Саіба-Громовика у творі.
За індуїстською міфологією Брахма, що утворив всесвіт, призначає Індру
царем над богами на небі й людьми й на землі.
Можна думати, що І. Нечуй-Левицький не випадково означує твір
«Скривджені й нескривджені» як «легенда індуська», акцентуючи на
генетичному зв’язку української міфології з ведичною. Зазначимо, що
міфологічні герої легенди «Скривд жені й нескривджені» належать до
ведичної міфології, але вони є носіями українського національного характеру
й світосприйняття. У підтексті письменник нагадує читачеві про генетичне
коріння української міфології, як це робив і в розвідці «Світогляд українського
народу»: «Зоря в гімнах індуських Вед і в грецькій міфології скрізь
показується в жіночім образі, як мати, як сестра сонця, як його жінка чи
коханка» [5, с. 15]. Або: «У Ведах Індра, бог Громовик, описується воїном, з
мідним і золотим оружжям, а блискавка зветься золотими списами.
Побіждаючий Індра своєю палицею розбиває городи Врітри, злого бога
темних хмар і холоду, котрий зимою будує городи, запирає туди небесних
корів, тобто дощові хмари, і держить там золото, тобто сонце» [5, с. 19]. У
ведичній міфології Індра воює не лише проти демонів, а й супроти племен,
ворожих аріям. Потужна символіка образу Індри-воїна дає можливість І.
НечуєвіЛевицькому закцентувати увагу на важливій і актуальній для його
сучасників соціальній проблемі, що реалізується не лише в назві твору
«Скривджені й нескривджені», а й у його змісті.
Суміщення в творі декількох часових та просторових координат: світ богів,
світ двору індуського раджі та пашів, світ індуських селян та картина світу
українців, що структурує всі ці світи, — дає автору змогу сягнути витоків
предковічного генетичного коду українців, закладеного в сюжеті міфу. Тим
самим письменник ніби реінкарнує в художньому творі ті основи сакрально-
національного характеру, що мають допомогти українцям у вирішенні
історичних та соціальних проблем.