Семінарське заняття 5.

 Творчість Т. Шевченка
1.
Тематично-мотивні комплекси Біблії у творах Т. Шевченка (на матеріалі поем
«Кавказ», «Тризна», «Марія»).
Біблія супроводжувала Т. Шевченка протягом усього його життя. Із цією
Вічною книгою він познайомився ще в дитинстві: слухав біблійні легенди,
пісні, житія святих, розглядав ікони. Уже в зрілому віці поет звертався до
Біблії, щоб знайти відповіді на питання, які хвилювали його. З неї він
запозичував сюжети, образи, мотиви, котрі переплавлялися завдяки його
таланту в оригінальні твори. Так народилися «Псалми Давидові», «Ісаія. Глава
35», «Царі», «Подражаніє 11 псалму», «Во Іудеї во дні они», «Марія»,
«Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осії глава XIV», «Саул». З Біблії узяв Т.
Шевченко епіграфи до таких творів, як «Тризна», «Сон» («У всякого своя
доля...»), «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Неофіти». А, як
відомо, епіграф — своєрідний компас у розумінні художнього твору, його
основної думки.
Поет знав напам’ять частину Біблії, Псалтир. Він — свідомий християнин —
вважав Бога всюдисущим і милосердним, оплотом духовності людини. Т.
Шевченко звертався до Нього зі щирою молитвою, прохаючи про долю-
талан, про натхнення, а найбільше — про любов («Молитва»):
Мені ж, мій Боже, на землі
Подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!
Т. Шевченко схилявся перед подвигом Христа, у якому він убачав ідеальне
втілення людини. Водночас поет сумнівався в тому, чи гідне людство такої
самопожертви. Більше того, Т. Шевченко був переконаний, що з іменем
Христа діялося у світі не лише добро, а й зло. Його обуренню не було меж,
коли він спостерігав, як можновладці паразитували на Божому вченні,
прикривали ним ниці вчинки й негідні думки. Не можна не погодитися із
твердженням І. Дзюби, який писав: «... Тарас Шевченко був чи не перший, хто
в Російській імперії на весь голос сказав про блюзнірство офіційного
православ’я, що благословляло вбивство людей і нищення цілих народів».
І як приклад — рядки з поеми «Кавказ»:
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом Твоїм
Неутомленнії поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар Тобі приносять
З пожару вкрадений покров!
У поемі «Марія» Шевченко звертається до образу тієї, яка народила
Христа. Поема починається молитвою до Богородиці за тих, хто зазнає кари і
мук за свій народ, з прохання до Божої Матері зглянутися на страждання,
дати сили «хрест, кайдани донести до самого, самого краю», просить зіслати
їм «благий кінець», за що в подяку обіцяє «псалмом і тихим, і веселим»
оспівати її трагічну «святу доленьку». Швидше за все сама поема і є тим,
«подячним псалмом». Неможливо оминути увагою той факт, що,
змальовуючи нелегкий життєвий шлях Марії (жила в «…убогій і чужій хатині»;
породивши сина була вимушена переховувати його від Ірода; аби
прогодувати, пішла в найми; коли син виріс і пішов «меж люди», пішла вслід
за ним), її почуття та переживання. Шевченко з великою любов’ю говорить
про Марію-матір Невідповідність фактам, викладеним у «Біблії» про зачаття
Христа, жодним чином не нівелює поему, не позбавляє її конкретного
повчального змісту. Навіть упереджені трактувальники «Кобзаря» розуміють,
що, описуючи муки Богородиці, Шевченко закликав до пошани та
наслідування її життєвого шляху.

Поетичне слово Кобзаря сповнене Божої благодаті і святої правди. Це

слово щирої християнської любові. Слово Тараса – неначе кадильний дим,
що підноситься до неба, освячуючи все довкола і проганяючи злі сили:
 Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило…

І на Украйні освятилось

Те слово, Божеє кадило.

Тарас Шевченко «Тризна»

Візантійські традиції у творах Т. Шевченка: адаптації, переосмислення,

переробки. Візантійство як асоціація з тогочасною імперією, алегорія на
означення політичних процесів, символ не свого, чужого (поеми «Гамалія»,
«Кавказ», послання «І мертвим і живим»).

«візантинізм» - це специфічний метакультурний феномен, що сформував не

лише релігійну, а й естетичну свідомість народів-реципієнтів, насамперед,
позначився на їхніх літературномистецьких пам’ятках. Зокрема о. Іоан
(Економцев) пише з цього приводу, вживаючи термін «візантинізм»:
«Візантинізм - це вселенський феномен, у формування якого внесли свою
лепту і грецький світ, і латинський Захід, і Близький Схід, і Єгипет, а з VII—IX
століть, коли вже можна говорити про візантинізм як про особливу культуру,
відмінну від пізньо античної і ранньохристиянської, - і слов ’яни»
Християнський антропоцентризм походив із теологічної традиції західного
християнства. Історично перебуваючи в межах Речі Посполитої, українське
православ'я зазнало впливів відповідної релігійної світоглядної системи.
Тому розуміння Ісуса Христа у Т. Шевченка часто протистоїть культурним
формам та офіційній моральності московського православ'я. Я. Розумний
вказує на таке протистояння: «В Шевченковій оцінці значну ролю відіграла
політична й церковна ідеологія Візантійської імперії, перенесена на терен
Московщини... У переносному сенсі "візантійство" означало в Шевченковому
розумінні автократію, політичне підлабузництво та закріпачення, що існувало
в Російській імперії»
Вперше Т. Шевченко вжив топонім «Візантія» у поемі «Гамалія», де йшлося
про напад запорожців на історичний район Стамбула - Скудар (Ускюдар) у
його азійській частині. В цьому творі ворожу Османську імперію названо
Візантією п’ять разів, зокрема: Реве, лютує Візантія, Руками берег достає;
Достала, зикнула, встає - І на ножах в крові німіє. (Т. Шевченко «Гамалія»,
1842 р.). Якщо абстрагуватися від визнання Османами спадкоємності власної
держави від Візантії, то можна дійти висновку, що поет співвідносив з
Візантією імперію як таку, у її негативній конотації. Шевченкова візія Візантії
як ворожого Іншого явно була обумовлена працями Ф. Вольтера і Ш.
Монтеск’є, що створили вкрай непривабливий образ.
У світоглядному сенсі Т. Шевченко використовує концепт «візантійство». О.
Бігун вважає, що у такий спосіб поет, котрий поділяв погляди демократичних
кіл суспільства, опонував слов’янофілам у міфологізації устрою Візантії, який
став основою їхньої політичної програми. Поняття «візантійство» у творах Т.
Шевченка має тісну прив’язку до суспільно-політичних репрезентацій у
сучасній йому Російській імперії. «Візантійство» не імпонує Шевченкові не
лише як суспільнополітична доктрина, а й як мистецький стиль, що
сприймався аналогією чогось метафоричного і варварського на кшталт
«безобразных суздальских идолов», «индийского безобразия»,
«византийских чудовищ»26. Так само не шанував Шевченко і «російсько-
візантійський» стиль, що зародився за підтримки імператора Ніколая І у 1830-
х рр.,

2. Інтертекст поеми «Кавказ» Т.Шевченка: прометеїзм в орієнтальному

дискурсі.

Інтертекстуальність (фр. intertextualite — міжтекстовість) — міжтекстові

співвідношення літературних творів.
Полягає у:
1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших
творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та
ін.; 2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих
письменників, літературних шкіл І напрямів)
Поема «Кавказ» як текст Тараса Шевченка відкрита для текстуальних та
позатекстуальних за характером епох і культур тлумачень, сягаючи своїм
семантичним полем в античну, середньовічну, новітню епохи, виявляючи
свою зорієнтованість на суспільні, філософські й культурні явища людства»
Досліджуючи антиколоніальні мотиви «Кавказу» Т.Шевченка, О. Ткачук
зауважує типологічну спорідненість поеми з творами Дж. Байрона, Персі Біші
Шеллі, Вордсворта, Самюела Тейлера Кольриджа, Адама Міцкевича,
Шандора Петефі, Генріха Гейне в жанровій матриці, а також щодо наявності
ліричного начала, своєрідності героїв, структурної організації творів,
ліричного формату моделювання картини світу, підкреслюючи спільне,
відмінне та своєрідне у творах письменників, позиціонуючи поему «Кавказ»
Т. Шевченка як феноменальне мистецьке явище в українській та
європейській поезії ХІХ ст
У добу романтизму, коли творив Тарас Шевченко, спостерігається нова
інтерпретація образу Прометея, він означується новітньою семантикою,
набуваючи неповторних символів»
Спираючись на традиції європейської культури, в якій митці (наприклад,
Байрон, Шеллі) зверталися до алегорії, символів, гіпербол, Т. Шевченко дбав
про універсалізм образу Прометея, опускає чимало мотивів міфів,
зосереджуючись на кардинальних проблемах своєї епохи, надаючи міфології
й сюжету максимально сучасного звучання.
Прометеїзм — характеристика героя-бунтівника, тираноборця, що виникла
його від порівняння з персонажем давньогрецької міфології — титаном
Прометеєм, який викрав у богів-олімпійців вогонь і дав його людям, за що
зазнав жорстокого покарання, котре без страху прийняв і пережив.
Прометея уславив Тарас Шевченко в поемі «Кавказ». Мотиви тираноборства
звучать у багатьох творах Кобзаря. «Караюсь, мучуся… але не каюсь», —
скаже про себе український Прометей, перебуваючи на засланні. Поет
виражає гаряче співчуття до тих, хто піднімається на боротьбу за свободу.
Російський царський уряд постійно проводив жорстоку колонізаторську
політику, до якої належала і загарбницька війна 1840-1845 років. Війна
царської Росії проти народів Кавказу. Волелюбні горці не підкорялись,
мужньо чинили опір. Нерівною була ця багатолітня боротьба, яка закінчилася
приєднанням Кавказу до Росії.
Створюючи образ Прометея, Т. Шевченко не йшов сліпо за відомим грецьким
міфом, а взяв тільки деякі його деталі, потрібні для втілення задуманого, а
саме: трагічність і безсмертя Прометея. Згадавши його страждання, поет
найбільше говорить про стійкість закутого Прометея, яку не зможе подолати
орел. Народ безсмертний, його кров “живуща”.

Поет радіє з приводу того, що серце народу “знову оживає і сміється знову”.
Прометей – символічний образ нескореного народу, що бореться і
перемагає.
Легенда про мужнього титана живе й житиме віками. Ніколи не загине
незламний Прометей, образ якого став символом мужності, непоборимості,
символом служіння людям, жертовності в ім’я людей.
Багато письменників різних часів звертаються до образу легендар ного героя.
Ним надихалися і античні автори, і письменники пізніших часів: Кальдерон,
Вольтер, Шеллі, Гете, Байрон, Рилєєв.

3. Цикл «Давидові псалми», подражанія як форми біблійного пророцтва у

творах («Ісаія». Глава 35 (Подражаніє)
Вихований у християнській родині, Шевченко, безперечно, був знайомий із
біблійними текстами, у яких його приваблював глибокий філософський зміст і
висока патетика, співзвучна з його власними настроями. Псалми (з грец.
ψαλμόζ — хвалебна пісня) — пісні релігійного змісту, створені біблійним
царем Давидом. Зібрання ста п'ятдесяти псалмів увійшло до Святого Письма
під назвою Псалтир, ставши навчальною книгою. Своєю образністю й тонким
ліризмом вони захоплювали митців доби бароко, мали вплив на творчість Г.
Сковороди (пригадайте його збірку «Сад божественних пісень»). Саме за
псалмами Сковороди навчався Т. Шевченко, який написав поетичний цикл
«Давидові псалми» (1845). "Псалми Давидові" Т. Шевченка — це вільні
обробки десяти біблійних творів. Поет звертається до тих псалмів, які
знаходять відгук у його серці та дають відповіді на запитання морального й
духовного змісту. Так, наприклад, у першому псалмі є роздуми про життєвий
шлях, віру в Провидіння Боже як у винагороду за добро. Шевченко вважає,
що має бути рівність перед Богом кожної людини незалежно від соціального
становища і справедливість Божого суду: "Царі, раби — однакові Сини перед
Богом". Поет виступає проти зла, лицемірства, сваволі, що панують у світі. Він
гірко допитується в Бога, доки це триватиме. В останньому псалмі Шевченко
все ж виражає віру в те, що "...осудять губителей Судом своїм правим, І
вовіки стане слава, Преподобних слава".
Переспів з Біблії («подражаніє») — один із улюблених жанрів поета.
«Ісаія. Глава 35» (1859) — один із найвідоміших творів Т. Шевченка на
біблійну тематику. Цей твір є переспівом («подражанієм») 35-ї глави
біблійної книги пророка Ісаії.
Ісаія — стародавній єврейський пророк, автор однієї з книг Біблії. Саме його
пророцтва стали джерелом наслідування для Шевченка, за якими буде нове
пришестя Ісуса й майбутнє райське життя на землі, коли люди позбудуться
всіх вад і стануть жити відповідно до Божих заповідей.
Вірш розпочинається зверненням до землі, яка поки що дощами неполитая,
квітучими злаками не повитая. Тарас Шевченко зберіг у переспіві не лише
образи оригіналу, а й специфіку мови. Щоб передати колорит біблійного
стилю мови, автор вдається до використання старослов'янізмів (омофором,
отверзуться уста, воздає), давніх нестягнених форм прикметників (неполитая,
не повитая, широкії, святії, веселії), початкового «і» («І спочинуть
невольничі // Утомлені руки», «...І воздає // Злодіям за злая!»). Мова
переспіву багата звуковими засобами — асонансами й алітераціями. Отже,
твір відзначається не лише метафоричністю мови, а й музикальністю.