Філософія іспит

1 Гуманітарні засади філософування
По-перше, поняття «гуманітарне» – відносно замкнута множинність природної людської життєдіяльності, тобто поняття
«гуманітар» виникає як відображення існування людини у всій багатовимірності природного, соціального і духовного буття. По-друге,
цю багатовимірність людського життя окреслюють і фізика, і біологія, і хімія, і історія, і правничі науки. По-третє, поняття
«гуманітарне» окреслює, що всі науки існують у трьох вимірах – природничі, гуманітарні і суспільствознавчі науки. Таким чином
приходимо до висновку, що поняття «гуманітарне» розкриває природно-людське джерело життєдіяльності, причому кожна наука це
«гуманітарне» реалізує по-своєму. Філософія окреслюється теж межею утворення і систематизацією знань про «людське».
Виявляється, що з позиції поняття «гуманітарне», філософія окреслює людське існування з позиції наявності в людини таких
здатностей, які визначаються поняттями – бажання, потреби та інтереси. Ствердженням цього є той факт, що в загальнолюдській
культурі поняття «любов» функціонує в органічній єдності з такими поняттями «надія» і «віра». «Любов» породжує суто людське
гуманітарне бажання філософствувати, тобто уявити своє життя через найвищу міру вдоволеності – «щастя». Гуманітарний вимір
налаштовує людину на філософський лад, бо спонукає до життя «в надії», тобто надихає на потребу ціннісної самореалізації.
Гуманітарне підґрунтя філософувань людини постає як «віра», що є любов’ю і надією щодо найвищого інтересу у самовизначенні і
самоствердженні людини – «мудрості». «Отже, любов як надія і віра, через бажання, потреби і інтереси у природно-людській
життєдіяльності витворює «любомудріє», тобто те, що окреслюється поняттям філософії».
2 Соціокультурна зумовленість філософії

Соціокультурне – це все те в життєдіяльності людини і суспільства, що стало їх ціннісним надбанням. Якщо гуманітарне –
природно людське, соціокультурне – штучно людське.
Соціокультурна зумовленість філософії визначається:
1) масштабністю мислення;
2) критичністю мислення – поєднання логіки, інтуїції і осяяння;
3) комунікативними процесами – це єдність психологічної, теоретичної і соціальних практик як основних чинників організації
життєдіяльності людини і суспільства;
4) процесом модернізації;
5) економічною сторона (робота, труд і праця);
6) політичною сторона.
3 Поняття, рівні та форми існування філософії

Термін «філософія» вперше використовує Піфагор, а його тлумачення пов’язане з ім’ям Платона. Філосо́ фія— особлива форма
пізнання світу, що вивчає найбільш загальні суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини,
відносин людини і світу.
Рівні філософії-чуттєвий, раціонально-логічний, синтезувальний
Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: - відчуття(фіксують окремі властивості речей (холод- не, світле, гладке та ін.));
- сприйняття (постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей); - уявлення є відтворенням
образу без безпосереднього контакту з річчю. Чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних
недоліків: відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати; відчуття мінливі, нестійкі, відносні;самі
відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого. Названі недоліки надолужуються подальшим
рівнем пізнання: раціонально-логічним (або абстракт- ним) мисленням. Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його
особливості:- поняття - це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів;- судження - це речення,
які зв’язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;- умовиводи -
сукупність речень (суджень), пов’язаних між собою законами логічного виведення.Зауважимо, перш за все, що при переході до
абстрактного мислення відбувається зміна об’єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то
абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв ‘язків між речами.
Синтезувальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і
набувають реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах: досвід - особисте свідоме
виявлення умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів; експеримент -
дослідження певних, спеціально властивостей та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням
дій чинників, факторів і т. ін.; практика - свідомо фіксований досвід.
У сучасній постановці і вирішенні проблем, філософія є такою, що органічно реалізується стосовно конкретних проявів
життєдіяльності людини і суспільства на наступних (трьох) основних рівнях: буденна філософія, теоретична філософія і практична
філософія.
При такому (рівневому) підході, цілковито виправданою є думка про те, що філософія – це почуття, усвідомлення, теоретична і
практична означеність сутності, сенсу і цінностей всього сущого. Більше того, таке визначення філософії дозволяє стверджувати, що
філософія як формоутворююче явище є одночасно і світогляд, і наука, і духовність, і методологія.
4 Поняття об’єктивної реальності та об’єкту філософії

Об’єктивна реальність – це те, що існує незалежно від індивідуальної свідомості; перш за все – це фізичні речі та явища у
просторі й часі; інші люди, їх дії і стани свідомості; власне тіло індивіда.
Об’єктом зазвичай називають все те в реальному існуванні, що заслуговує людської уваги; те на що спрямована активність
(реальна і пізнавальна) суб’єкта. Об’єкт не тотожний об’єктивній реальності: по-перше, це та частина останньої, яка не вступила у
відношення до суб’єкта; по-друге, об’єктами можуть бути і стани свідомості.
Об’єкт починає своє існування тільки по відношенню до суб’єкта. В цьому плані об’єктом філософії є система людина-світ. Ця
система є об’єктивною реальністю, вона є суб’єктивно означеною, бо саме людина шукає це відношення.
Предмет філософії — історично рухливий і конкретний. Він постійно вдосконалюється, уточнюється і змінюється. Ці процеси
відбувалися і відбуваються за двома основними шляхами: «відгалуженням», тобто відокремленням від різноманітних систем знань у
міру їх накопичення, і «самовизначенням».
5 Предмет філософії
Предмет філософії можна визначити як «...світ у цілому у своїх найзагальніших закономірностях, розглядуваний під кутом зору
суб’єкт-об’єктного відношення». Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень «людина - світ».
Проблема «людина — світ» виступає як універсальна і може розглядатися як загальна формула, смислова спрямованість,
зорієнтованість практично кожної філософської системи.
Фундатором європейської філософської традиції є давньогрецький мислитель Сократ, який визначив подальший напрям
філософії своїми знаменитими запитаннями: чи можемо ми досягти істини, не знаючи, що таке істина? Чи можемо ми вважати щось
красивим, не знаючи, що таке краса? Цим Сократ дав поштовх розвиткові трьох основних дисциплін: а) гносеології — теорії пізнання,
вченню про те, що таке істинне знання і які шляхи його досягнення; б) етиці — вченню про те, що таке добро і зло, і як людина
повинна оцінювати свої вчинки; в) естетиці — вченню про прекрасне. Заслуга Сократа полягає і в тому, що він показав, що предмет
філософії вимагає осмислення самого способу його пізнання. Наприкінці XVIII ст. німецький філософ І. Кант окреслив предмет
філософії такими запитаннями: Що я можу знати? Що я повинен робити? Чого я смію сподіватись?
6 Основне питання філософії

Основне питання філософії має наступне розуміння: це віднайдення людиною в абстрактній формі однозначних відповідей
щодо сутності, сенсу, цінностей світу, відношення людини до світу та особливостей самовизначення та самоствердження людини в
реальному існуванні.
Таке питання існувало завжди, але у різних формах. Основне питання філософії, питання про відношення свідомості до буття,
духовного до матеріального взагалі. Те або інше рішення цього питання (матеріалістичне, ідеалістичне, дуалістичне) утворює основу
кожного філос. навчання. Багато філософів не вважають питання про відношення духовного до матеріального основним питанням
філософії. Для Ф. Бекона, напр., основне питання філософії – це проблема оволодіння стихійними силами природи. А. Камю вважав,
що основним питанням філософії є питання про те, чи варто жити. Кант визначив 4 основні питання філософії: 1) що я можу знати?; 2)
на що я можу сподіватись?; 3) що я повинен робити?; 4) Що таке людина?
Щоб вирішувати будь-яке питання, треба 2 основні моменти: 1. Щоб це питання було 2. Знайти від- ходи, а потім підходи.
Основне питання філософії в усі часи ґрунтувалося на низці принципів:1.Принцип первинності/вторинності –що від чого
походить. 2.Принцип пізнаваності – ідея, що означає, що людина за своїм бажанням чи ні, але вона творить образ дійсності. 3.Принцип
цінності – людина визнає себе найціннішою. 4.Принцип практичності – будь-яке питання, що ставиться людиною, ставиться для того,
не щоб дати відповідь, а щоб , в першу чергу, отримати результат.
Різні відповіді у вирішенні цього питання обумовили виникнення двох основних напрямів філософії – матеріалізму та
ідеалізму. Матеріалізм виходить з того, що світ за своєю природою матеріальний, вічний, несотворимии, безкінечний у часі і просторі.
Ідеалізм виходить із визнання первинності духу, свідомості, мислення та вторинності природи, матерії. Ідеалізм, як і матеріалізм,
набував конкретних форм, наповнювався конкретним змістом на різних етапах історії. Виокремлюють два види ідеалізму: об’єктивний
та суб’єктивний. Існує також дуалістичний підхід – визнання духу і природи, свідомості і матерії, мислення і буття двома
самостійними і рівноправними началами, що діють одночасно.
7 Поняття світогляду та його структура

Поняття світогляду, започатковане І. Кантом, характеризує здатність людини усвідомлювати свою унікальність та відмінність
щодо всього іншого у світі. Відповідне самоусвідомлення характеризує світогляд як цілісне, інтегративне явище, що постає формою
людського самовизначення. Світогляд визначається як система поглядів, звернених на об’єктивний світ і місце людини в ньому, на
ставлення людини до навколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їхні
переконання, ідеали, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації. Формування світоглядної картини світу відбувається за
допомогою різних типів людського пізнання (буденного, теоретичного, практичного, художнього тощо). Своєрідність світогляду як
прояву суспільної самосвідомості людини полягає в тому, що, засвоюючись індивідами й проходячи через їхні життєві потреби й
інтереси, він виступає як засіб визначення їх власної «позиції» у відношенні до всіх життєво важливих явищ і подій у світі. На основі
світогляду формуються світоглядні установки щодо тієї або іншої оцінки подій, що відбуваються у світі, щодо вибору тих або інших
цілей і засобів своєї життєдіяльності.
Світогляд є поліструктурним утворенням, що має компонентну і рівневу будову. Якщо розглядати світогляд з точки зору зміни
його змісту в процесі практичного освоєння світу і його теоретичного усвідомлення, то основними структурними компонентами
постають:
-уявлення (це процес утворення образу предмету або явища, які в даний момент не сприймаються; але були сприйняті раніше);
-погляди (точка зору);
-переконання (це внутрішні соціально-психологічні елементи духовності, завдяки яким сприймають- ся або ж, навпаки,
відкидаються світоглядні знання);
-принципи;
-ідеали;
-цінності (це позитивне або негативне ставлення до явищ навколишнього світу, яке ґрунтується на потребах та інтересах людей,
культур певного соціуму);
-вірування (не набуті власним практичним чи пізнавальним досвідом, вони сприймаються як очевидні факти чи характеристики
об’єктивної дійсності сущого і належного);
-життєві норми (це зразки, стандарти діяльності, що склалися історично або усталилися як певні правила поведінки);
-стереотипи (це усталений шаблон мислення).
За ступенем самосвідомості та формами відображення у світогляді виокремлюють буденний (життєво-практичний чи здоровий
глузд) та теоретичний рівні.
8 Міфологія як світогляд
Найбільш ранньою формою світогляду є міфологія. Вона виникала в первісному суспільстві. У міфах людина насамперед
прагнула відповісти на так звані космічні питання: походження та будова світу; виникнення та сутність найбільш важливих явищ
природи. Значна увага приділялася також питанням походження людини, її народження та смерті, труднощам та випробуванням, що
стояли на її життєвому шляху. Важливе місце в міфах відводилося культурним досягненням, які відігравали особливо важливу роль в
життєдіяльності людей, – добуванню вогню, землеробству, звичаям, обрядам тощо.
У цілому міфи виконували надзвичайно важливі функції. Вони допомагали усвідомити зв’язок минулого із сучасним і
майбутнім, завдяки ним складалися колективні уявлення певного народу, забезпечувався духовний зв’язок поколінь. Міфи сприяли
виробленню та збереженню суспільної системи цінностей, успішному впровадженню норм поведінки.
Основні риси міфологічного світогляду:
– уявлення про кровно-родинні зв’язки природних сил та явищ. З тим щоб подолати відчуження природи в первісному
суспільстві, якось пояснити незрозумілі природні явища, коли людина не здатна була пояснити їх, повністю залежала від них і була
безсилою подолати негативні наслідки природних явищ, вона переносила людські риси на навколишній світ;
– персоніфікація, уособлення природних сил та способів людської діяльності. Явища природи отримували певні імена,
«оживлялися» з тим, щоб пояснити їх, щоб була змога звернутися до них, «задобрити», принести жертву тощо;
– міфологічне мислення оперує образами, а не поняттями. Картина відображення дійсності постає як поєднання реальності й
фантазії, природного і надприродного, думки й емоції. Майже відсутнє абстрактне мислення, узагальнення, аналіз, класифікація.
Подібне мислення спостерігаємо у дітей, художників, поетів;
– міфи сприймалися як реальність, що не потребує доказовості, обґрунтування та перевірки. Все сприймалося на віру, не було
ніяких сумнівів. Міф передавався від покоління до покоління, від народу до народу, не було навіть думки щодо перевірки,
підтвердження практикою;
– людина розумілася як іграшка в руках природних чи надприродних сил, її життєвий шлях визначався долею, фатумом.
Вважалося, що всі людські дії, вчинки, весь життєвий шлях було наперед визначено. Звідси – пасивно-пристосовницька поведінка
людини.
9 Загальна характеристика релігійного світогляду

У міру розвитку суспільного життя, переходу від його первісних форм до більш високих, міф втрачає своє значення як
особливий ступінь розвитку суспільної свідомості. Виникає потреба в пошуку нових відповідей на ті самі корінні питання світогляду –
про походження світу, людини, культурних навичок, сенсу життя, таємниці народження і смерті, соціального устрою. На них прагне
дати відповідь нова історична форма світогляду – релігія.
Релігійний світогляд. Це другий історичний тип світогляду. Умовами для його формування стали: перехід від первісного ладу
до рабовласницького суспільства і певні досягнення в організації суспільного виробництва, передусім в розподілі праці, зокрема
виділенні розумової праці. Як соціально- історичне явище релігія змінювалась разом із зміною форм суспільного життя, які вона
спотворено відображала. Етапами її еволюції були первісні вірування (тотемізм, магія, фетишизм, анімізм), на- ціональні (іудаїзм,
індуїзм, синтоїзм, даосизм, конфуціанство), світові релігії (буддизм, християнство, іслам). Як і міфологія, релігія вдається до фантазії і
почуттів. Але на відміну від міфу релігія розрізняє земне і неземне, надприродне, вона розводить їх на два протилежних полюси.
Релігія формувалася на основі постійного вторгнення в життя людей «чужих» їм природних і соціальних процесів. Ці таємничі,
непомірні сили усвідомлювалися безсилими перед ними людьми як «вищі сили». «Вищі сили» виступали як уособлення добра і зла, як
демонічні і божественні начала. Звідси – поєднання страху і поваги у людей, прагнення знайти захист і порятунок у зверненні до
божественних сил. Основні риси релігійного світогляду:– поділ світу на поцейбічний («земний») і потойбічний («небесний»);– віра в
існування надприродних сил та відведення їм головної ролі у світобудові та житті людей;– наявність культу – системи усталених
ритуалів, догматів;– поклоніння Богові як вищій істоті.
10 Специфіка наукового світогляду

Науковий тип світогляду ґрунтується на експериментальних та теоретичних знаннях про світ у цілому, які характеризуються
об’єктивністю, істинністю, детермінованістю, необхідністю, цілеспрямованістю.
Науковий світогляд є теоретичною формою відношення до світу, в ньому світ розглядається об'єктивно, таким, яким він є
незалежно від людини. Людина розглядається в ньому тільки як частина світу - природи чи суспільства. Теоретичне відношення до
світу дозволило людині поставити закони природи собі на службу і створити комфортний світ цивілізації.
Науковий світогляд — найбільш загальна вища форма свідомості.
Він дозволяє особистості правильно сприймати та усвідомлювати явища навколишнього життя, надавати їм об’єктивну оцінку.
Науковий світогляд дає відповідь не лише на питання «як?», а й на питання «чому?». Суттєвою ознакою наукового світогляду є його
системність, тобто така сукупність знань, яка впорядкована на засадах певних теоретичних принципів. Проста сукупність різних знань,
не об’єднаних у взаємопов'язану систему, це ще не науковий світогляд. Основою наукових знань є певні вихідні положення,
закономірності, які й дають змогу об’єднувати відповідні знання в єдину систему. Знання перетворюються на наукові тоді, коли
цілеспрямований збір фактів та їхній опис доводиться до рівня введення їх у систему понять, тобто до складу теорії.
Науковий світогляд докорінно відрізняється від релігійного. І основою цих відмінностей є відношення їх до віри. Як відомо,
релігійна віра – це фактичне прийняття за-істину того, що в принципі не піддається ніякій практичній перевірці й логічному
доведенню. Успадкувавши від релігійного світогляду поняття віри, науковий світогляд якісно по-новому трактує це поняття. Віра в
науковому розумінні набуває органічної, природної єдності з істиною. Віра в науці розглядається передусім як впевненість, що
ґрунтується на знанні, яке має системно-теоретичну організацію і практично-логічне під- твердження. Наукова віра існує як логічний
зв’язок у системі знання і сприймається як необхідність, яка випливає чи то з фактів, чи з раніше встановлених істин.
11 Природа філософського знання та його основні рівні
1. Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяють спільні риси, ознаки,
відношення речей і процесів, що мають місце в об’єктивному світі. Процес узагальнення здійснюється шляхом
абстрагування – логічного засобу відхилення від того, що не є предметом дослідження на даному етапі пізнання, і
концентрації уваги на тому, що є таким предметом.
2. Філософські знання – це знання найбільш загальних проблем буття, а саме: світу, його єдності, людини, її походження,
мислення, пізнання, розвитку суспільства тощо. Іншими словами, це знання загального в системі відношення «людина –
світ».
3. Філософське знання – це таке знання, яке дає можливість з допомогою свого понятійного апарату адекватно відобразити
рух і розвиток – плинність всього існуючого.
4. Філософське знання становить теоретичну основу світогляду, з допомогою якого людина здатна відобразити цілісну
картину світу в його багатоманітності.
Рівні: (??? – вообще хз че за рівні, нигде про эти ебаные уровни нихуя нет, мб кто то чет другое найдет, есть еще такой варик в какой
то левой методтичке: «Основні рівні філософського знання: онтологічний, теоретико-пізнавальний, методологічний.», но типа как
фунции эти хуйни есть, а как уровни – нет. Короче ебал я в рот эти рівні, полчаса на них убил)
Онтологія — це вчення про все, що є. Вона вивчає найбільш загальні форми буття, відволікаючись від своїх конкретного змісту. Ці
форми виражаються у основних онтологічних категоріях: буття й небуття, матеріальне і ідеальне, матерія і знепритомніла, простір та
палестинці час, переривчастість і безперервність, рух, зміну цін і т. буд.
Філософська антропологія - вивчає проблеми походження людини, сенсу його існування, взаємовідносин людини з і суспільством.
Гносеологія - вивчає суть і зміст процесу пізнання, досліджує стосунки між суб'єктом і об'єктом пізнання, розглядає проблеми
кордонів, джерел, форм та способів пізнання існуючого світу.
Логіка — наука про закони мислення. Логіка вивчає закони, форми, способи, мислення, розглядає проблеми, пов'язані з інтелектом,
зокрема і штучним (машинним). Логіка зародилася в античний період.
Етика— вчення про моральність мораль. Етика досліджує природу, суть і сталий зміст моральності, вивчає основні цінності
людського життя.
Естетика — вчення про закони прекрасного. Естетика, як і етика, є найдавнішим розділом філософії. Вона вивчає сутність, форми,
типи прекрасного у природі, мистецтві, людського життя.
12 Основні підсистеми філософського знання
Для філософського знання характерна складна структура, яка включає в себе наступні підсистеми (розділи): історія філософії,
філософія науки, соціальна філософія, філософія історії, філософія економіки, філософія політики, філософія права, філософія
культури, філософія моралі (етика), естетика, філософія релігії, філософія мови.
Соціальна філософія — наука про основні закони існування суспільства.
Естетика — вчення про закони прекрасного. Вона вивчає сутність, форми, типи прекрасного у природі, мистецтві, людського життя.
Етика— вчення про моральність мораль. Етика досліджує природу, суть і сталий зміст моральності, вивчає основні цінності
людського життя.
Історія філософії — розділ філософії, що вивчає історичні типи філософії. В його рамки включені, як філософські системи окремих
філософів, так і розвиток їхніх поглядів в рамках філософських шкіл.
Філосо́фія нау́ки — розділ філософії, який вивчає поняття, границі і методологію науки.
Філософія права — це розділ філософії та юриспруденції, який займається дослідженням сенсу права, його сутності та поняття, його
місця у світі, його цінності та значимості, його ролі в житті людини, суспільства і держави, у долях народів і людства.
Філософія культури (культурфілософія) — ділянка філософського знання, головною метою якого є пояснення суті, специфіки
культури, її взаємовідносин із природою й суспільством; система метафізичних тверджень про суть, генезис та найзагальніші закони
культури, що прямо не спираються на емпіричні факти
Філософія релігії — наука і навчальна дисципліна філософського циклу, яка займається філософською інтерпретацією релігії.
Філосо́фії мо́ви — розділ філософії, предметом якого є вивчення підстав і меж залежності пізнавального процесу від мови.
13 Класичні і сучасні методи філософії
До класичних філософських методів відносять – метафізичний та діалектичний.

Метафізичний метод осягнення дійсності ґрунтується на умоглядному редукціонізмі (у зведенні розмаїття сущого до функціонування
єдиної «причини» чи «сутності»). Метод, що заперечує якісний саморозвиток буття через протиріччя, прагнучи до побудови
однозначної, статичної, умоглядної картини світу. Засадничими принципами діалектичного методу є принципи руху думки від
абстрактного до конкретного, єдності логічного та історичного, єдності та взаємопроникнення протилежностей, заперечення
заперечення, взаємозв’язку та розвитку.
До некласичних методів належать – феноменологічний, герменевтичний, структураліський, психоаналітичний, лінгвістичний аналіз.
феноменологія в основному розглядає та вивчає структури свідомості й явища, які в ній відбуваються.
психоаналітичний - дослідження ролі підсвідомого у людській психіці, впливу підсвідомого на життя і поведінку людини, на історію
та культуру людства.
Філософська герменевтика - це напрям у філософії, що опрацьовує теорію і практику тлумачення, інтерпретації, розуміння.
Структуралізм - виявлення структури досліджуваних систем і розробкою структурних методів дослідження.
Лінгвістична філософія (філософія «буденної мови») — філософський напрямок, що ставить своїм основним завданням аналіз
природної мови строгими методами.
14 Засадничі і допоміжні функції філософії
До засадничих функцій філософії слід віднести світоглядну та методологічну.
Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, озброюючи людей знаннями про світ та про людину, про її місце у світі, про
можливості її пізнання і перетворення, здійснює вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення людиною цілей та сенсу
життя.
Методологічна - Філософія є методологічною основою світогляду. Для його побудови вона дає вихідні, основні принципи,
застосування яких дає змогу людині виробити свої життєві настанови, що стають головними орієнтирами, визначають характер та
спрямованість її ставлення до дійсності, характер і спрямованість практичної діяльності.
Гносеологічна - одна із засадничих функцій філософії - має на меті правильне і достовірне пізнання навколишньої дійсності (тобто
механізм пізнання).
Доп. ф-ції. :
Філософія допомагає людині не лише відносно правильно розуміти навколишній світ, але й впливати на нього, тобто виконувати
практичну, творчо-перетворювальну (креативну) функції.
Пропонуючи модель світоставлення, яка має насамперед враховувати людські, а не технічні, технологічні, політичні цілі і потреби
(забезпечувати "людський вимір" економіки, виробництва, культури тощо), філософія виконує антрополого-аксіологічну функцію. Ця
функція безпосередньо забезпечує формування у людини духовних якостей, які зумовлюють виникнення і вдосконалення світу
цінностей культури.
15 Поняття категорій філософії, їх соціокультурна зумовленість та історичний характер
Традиційно у філософії категорії визначаються як універсальні форми мисленнєвого узагальненя реального світу, в котрих
конкретизуються найбільш загальні властивості, ознаки і відношення предметів, процесів та явищ дійсності.
Категорії філософії є продуктом тривалого розвитку людства. Вони не можуть бути вироблені окремою особистістю, оскільки є
узагальненнями не індивідуального, а суспільного духовно-практичного досвіду. Для кожного нового покоління ці категорії постають
як щось задане наперед додосвідне (апріорне), тоді як щодо людства в цілому – вони мають досвідний характер виникнення і розвитку
(апостеріорні). В означених формах філософського мислення культурний досвід не лише відображається, а й узагальнюється,
акумулюється, зберігається і транслюється від покоління до покоління.
16 Категорії як форми відображення і засоби предметного поділу світу
Приметка: я хуй знает как отвечать на вопрос в такой формулировке, понятно что ни в методчике ни в интернете такой хуйни
нету, по єтому смотрите преддыдущий вопрос (там ответ из методички) и то что я тут нашел (это интернет), и в общем из этих
двух вопросов что то ответить толковое получиться
Кожна наука виробляє свої поняття, щоб точніше і глибше відображати досліджувані об'єкти. Філософія фіксує за допомогою
категорій найбільш загальні властивості, зв'язки і відношення речей, закономірності розвитку, які діють і в природі, і в суспільстві, і в
людському мисленні. Як універсальні форми наукового мислення категорії виникли і розвиваються на основі суспільної практики. За
своїм змістом вони відображають існуючу поза ними дійсність, властивості й відношення об'єктивного світу. Завдяки категоріям
одиничні речі сприймаються і осмислюються як часткові прояви загального.
Категорії філософії є підсумком пізнання, узагальненням досвіду пізнання і практики всієї попередньої історії людства. Це вузлові
пункти пізнання, "сходинки" проникнення мислення в сутність речей. Вони є результатом руху думки від конкретного, чуттєво
сприйнятого до абстракції, від одиничного до загального.
Питанням вироблення філософських категорій значну увагу приділяли багато видатних філософів, узагальнюючи розвиток людського
пізнання. Так, уже Платон розробив п'ять категорій: сутність, рух, спокій, тотожність та різниця. Значний внесок у розробку категорій
зробив Арістотель, який розглядав їх як загальну форму відображення реальних речей і відношень, як найвище узагальнення
об'єктивної реальності. Він виділив десять філософських категорій: сутність, кількість, якість, співвідношення, місце, час, стан,
володіння, дія, страждання. Але для арістотелівського вчення про категорії характерний формально-логічний, метафізичний підхід.
Мислитель вважав, що категорії незмінні, не переходять одна в одну, не перетворюються у щось більш загальне.
+ див пит. 15
17 Система філософських категорій
Філософські категорії ґрунтуються на всьому пізнавальному досвіді людства і являють собою складний синтез знань про світ, оскільки
відображають його у відповідній цілісності, а разом вони складають систему базових понять – фундамент філософії. Оскільки категорії
постають структурними елементами філософських систем і покликані відображати цілісність, організованість та системність світу, то і
самі вони з необхідністю мають розглядатися саме в системному вимірі.
Серед науковців прийнято вважати, що кожне філософське вчення має загальну систему категорій. Але, будучи єдиною, система
філософських категорій, тим не менше, багаторазово викладається різними методами і в різному порядку. Виникає питання, чи
викладається при цьому одна і та ж система категорій, чи кожного разу ми маємо справу з різними системами? Це питання представляє
серйозну філософську (гносеологічну, логічну, методологічну) проблему. З приводу цього оригінальним є підхід у вітчизняній
філософії, згідно з яким запропоновано розрізняти систему категорій і категоріальний апарат, що є двома вимірами загальної мережі
філософських категорій.
Система категорій філософії постає для дослідника, котрий здійснює пошук нових знань про світ, як мета, пізнавальний ідеал,
постаючи своєрідною кінцевою метою його діяльності. Натомість, категоріальний апарат – це функціональна і функціонуюча система
категорій, яка використовується кожним дослідником для розв’язання конкретних завдань на даний момент часу.
+ вот какую систему категорий выделял Аристотель: Найвідомішою з арістотелівських таблиць категорій є та, де він виокремлював
десять категорій: сутність (субстанція), кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання (хоч у нього ця
таблиця не єдина). Грецькі стоїки помітно спрощують дану таблицю, звівши її до чотирьох категорій: субстрат (субстанція), образ
існування, якість і відношення. Філософ-платонік, основоположник неоплатонізму Плотін у своїх "Еннеадах" обґрунтовує
необхідність поділу категорій на умосяжні (первинні) і чуттєві (вторинні), відносячи до перших суще, рух, спокій, тотожність і
відмінність (як і Платон), а до других — субстанцію, відношення, кількість, якість тощо
18 Характерні риси стародавньої філософії
Зародження філософських ідей в культурі Китаю, Індії, країн Близького Сходу і Стародавньої Греції дослідники датують початком І
тис. до н.е. З цього часу починається відлік історії філософії як процесу.
Філософія стародавньої Індії має свою специфіку. Розвиток її шкіл обумовлений відношенням до Вед. Веди – це стародавні пам’ятки
індійської літератури, написані як прозою, так і віршами. Це сукупність різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-
філософського змісту. Виокремлюють школи ортодоксального та неортодоксального спрямування. До ортодоксальних відносяться –
веданта, вайшешика, санк’я, міманса, н’яя, йога. До неортодоксальних належать буддизм, джайнізм, чарвака-лакаята.
Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже у VIIст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських
трактатів «Книга перемін», «Книга пісень», «Книга історії». У названих книгах розглядаються наступні філософські проблеми: про
єдність та різноманітність речей; про дії протилежних сил в єдиній субстанції; про природну закономірність; про природність
людської душі і свідомості. Основними школами філософії Стародавнього Китаю були – даосизм, конфуціанство.
Становлення філософії у Стародавній Греції відбулося в VI-V ст. до н. е. Саме в цьому періоді відбувається перехід від міфологічно-
релігійних уявлень до поки що ще наївного філософського світогляду. Біля витоків розвитку філософії стояла Мілетська школа,
Ефеська, Піфагорейський союз, атомістична школа Левкіпа-Демокріта.
Наступний період – висока класика, представниками якої були Сократ, Платон, Аристотель, софісти (Протагор, Горгій, Гіппій, Продік,
Крітій та ін.).
Завершальним етапом у розвитку філософії Стародавньої Греції був еллінізм. Основними відомими школами були – епікурейська,
скептична, стоїчна, неоплатонівська.
19 Специфіка філософської думки в період Середньовіччя
Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — і саме нею є патристика.
В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень 1-8 століть, коли
їхні представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин Аврелій захищали християнську доктрину від
філософії язичників, юдейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З 3 століття
патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для
обґрунтування християнського віровчення.
Наступним етапом у розвитку західнохристиянського Середньовіччя була схоластика. Схола́стика (від школа) — панівний у
середньовічній Європі філософський і педагогічний метод, сконцентрований навколо університетів, що був синтезом християнського
(католицького) богослов'я та логіки Арістотеля. Схоластика поєднувала теологічно-догматичні засновки з раціоналістичною
методикою та інтересом до формально-логічних проблем.
У ранній схоластиці домінує суперечка про універсалії: що більше належить до сутності — одиночні речі чи загальні (універсальні)
поняття? Реалісти (послідовники Платона) вважали, що універсальні поняття реально існують як сутності речей, тобто створюються
перед окремими речами. Номіналісти (послідовники Арістотеля) вважали, що справжня суть полягає в окремих речах, а універсальні
поняття не більше, ніж сформовані в голові людей
У період зрілої схоластики (XII–XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький
університет, де культивувався платонізм, що поступово витіснявся арістотелізмом. У цей період домінують вчення Томи Аквінського,
учня Альберта Великого, який у своїй системі багато в чому йде за вченням Арістотеля.
Пізня схоластика (XIII–XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоан
Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Томи Аквінського свій волюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на
користь індивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, притаманної аверроїзму, що руйнує «гармонію» віри та
розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології. Розмежування віри та розуму як окремих речей
можна також обґрунтувати тим фактом, що освіту здобувало все більше людей, не пов'язаних із церквою.
20 Особливості філософії епохи Відродження
Філосо́фія епо́хи Відро́дження — напрям європейської філософської думки XV–XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух
Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в XIV ст., що в XVII ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність
філософії Відродження — антропоцентризм та гуманізм.
Термін «відродження» свідчить про бажання людини повернути щось втрачене, віднайти в минулому відповіді на суттєві світоглядні
питання.
Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя — католицької релігії, а водночас і
схоластичної філософії, які зумовили певні соціально-культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства.
Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не
з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування.
Характерні риси:
Антропоцентризм — домінування філософського принципу, згідно з яким людина є центром і метою всесвіту.
Гуманізм — домінування філософського принципу, згідно з яким утверджується повага до гідності й розуму людини, її права на
щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
Пантеїзм — філософська позиція (світогляд), згідно з яким Бог і світ перебувають у нерозривній єдності.
Філософія Відродження характеризується також появою нової натурфілософії, інтересом до держави, індивідуалізмом, формуванням
ідеї соціальної рівності та опозиційністю до церкви.
21 Філософія Нового часу

Творці нової філософії — Ф. Бекон, Р. Декарт, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк — теоретично підсуму-
вали здобутки Відродження і Реформації. Однак нова філософія мала й власний зміст:
• Утвердження природничо-наукового підходу;
• закладені основи детерміністської картини світу та матеріалістичного розуміння природи;
• метафізичне протиставлення матеріального і духовного світів, проблема співвідношення
душі й тіла, антиномія сцієнтизму і гуманізму, природної необхідності та людської свободи;
• проблема методологічного обгрунтування науки;
• Зв’язок з наукою. Критика схоластики;
• Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;
• Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.
• Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;
• Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;
• Просвітництво;
• Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.
Філософська парадигма Нового часу створила сприятливі умови для існування філософського
матеріалізму у власному розумінні цього слова.
Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство.
В цей час складалися два неначе протилежні напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм проголошує, що наукове пізнання отримує основний зміст від чуттєвого досвіду, у знаннях немає нічого, чого раніше
не було б у чуттєвому досвіді суб’єкта пізнання. (Бекон). Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається
через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності.
(Декарт) Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними характерними
рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Раціоналізм протистоїть ірраціоналізму й
емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним
представником раціоналізму є дуаліст Декарт. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в розробці та обґрунтуванні
методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології.
У Новий час матеріалізм виник спершу в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін. Матеріалізм
цього часу — це матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук.
22 Класична німецька філософія

На межі XVIII – XIX століть. На її розвиток суттєво вплинули три фактори: розвиток природознавства, досягнення філософії
Нового часу, зокрема ідеї Просвітництва, та Французька революція XVIII століття. Німецька класична філософія представлена такими
оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724–1804), Йоган Готліб Фіхте (1762–1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775–
1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804–1872).
Можна виокремити такі загальні риси німецької класичної філософії:
1) раціоналізм, успадкований від філософів епохи Просвітництва. Для усіх німецьких філософів-ідеалістів XIX століття
характерним було переконання, що дійсність достатньо глибоко пізнати і переосмислити, щоб її виправдати; філософським
переосмислюванням може бути виправдана й релігія;
2) критика усіма представниками німецької класики матеріалізму XVIII століття за його механіцизм;
3) вироблення діалектичного методу мислення в процесі критики метафізичного методу з використанням діалектичної традиції
– завжди дуже впливової у Німеччині ( Кузанський, Лейбніц, Гете);
4) критика споглядального характеру попереднього матеріалізму та розробка принципу діяльності, активності. Підкреслення
творчої активності теоретичного мислення;
5) прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії, розробка філософії історії та пошук об’єктивних підстав для
періодизації історії, пошук яких здійснювався у сфері духу;
6) критика традиційної розумової метафізики, прагнення перетворити філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену
наукоподібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах праць німецьких класиків: “Науковчення” Фіхте, “Енциклопедія
філософських наук” Гегеля;
7) безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей. У німецькій класичній філософії стався перехід від
матеріалістичних ідей докритичного Канта до суб’єктивного та трансцендентального ідеалізму критичного Канта, через суб’єктивний
ідеалізм Фіхте до суб’єктивного ідеалізму Шеллінга та об’ективного ідеалізму Гегеля і, нарешті, до матеріалізму Фейєрбаха.
Родоначальником класичної німецької філософії є Іммануїл Кант.
Схема 2.11. Джерела пізнання за І. Кантом
Вищим досягненням класичної німецької філософії є вчення Георга Гегеля. Воно характеризується винятковою широтою та
глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Основні праці Гегеля такі: “Феноменологія духу” (1807),
“Наука логіки” (1812 –1816), “Енциклопедія філософських наук” (1817), “Філософія природи” (1817), “Філософія права” (1821).
23 Посткласична філософія
Філософію, яка існувала до середини XIX століття, називають класичною. Вона була значним кроком у становленні
теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком. Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в
розум. Філософам – класикам властивий пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання, наука є тією силою, яка
згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи
людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала
необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.
Філософія XX століття (некласична) формується насамперед як антитеза класичній, як певне "нове філософське мислення". Для
некласичної філософії характерні такі суттєві риси.
1. Сучасна філософія характеризується наявністю різноманітних шкіл. Найбільш відомими є такі: герменевтика,
екзистенціалізм, неопозитивізм, неофрейдизм, неотомізм, персоналізм, прагматизм, структуралізм, феноменологія, філософська
антропологія та ін. (схема 3.1). Проте це аж ніяк не означає її "космополітизацію". Навпаки, сучасна філософія набула
"загальнолюдського", "планетарного" характеру. Річ у тім, що XX століття – це час становлення нового рівня цілісності людства, яке
починає активно визначати себе як суб'єкт загальнолюдської практики. В цих умовах філософія вперше за всю свою історію стає
реально "світовою філософією" – її провідні школи набувають статусу світових тенденцій планетарності філософської думки. Такому
процесу значною мірою сприяє інтернаціоналізація філософських досліджень, об'єднання зусиль філософів різних країн і напрямків у
розробці фундаментальних теоретичних проблем. Ці процеси виступають важливою передумовою для формування взаєморозуміння
представників різних культур.
2. Сучасна філософія відмовляється від раціоналізму: стає на позиції ірраціоналізму. Ірраціоналізм (від лат. irrationalis -
нерозумний, несвідомий) – це система філософських вчень, які обстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому
інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання. В історії філософії ірраціоналістична тенденція була притаманна неоплатонізму,
августиніанству та іншим філософським школам. Як філософська течія ірраціоналізм сформувався в XIX столітті. У XX столітті цей
стиль філософствування починає домінувати в західній філософії; "філософію мислення" замінює "філософія життя".
Ірраціоналізм з його приниженням або запереченням раціонального пізнання слід відрізняти від агностицизму, який затверджує
принципову неможливість об'єктивного пізнання світу взагалі.
3. Більшість сучасних філософських систем має антропологічний характер. Вони поєднуються загальною особливістю:
наявністю спільного підходу до визначення головної філософської проблеми, а саме проблеми людини. Антропологізм проявляється у
спробах визначати основи і сфери людської особистості та суб'єктивності, розглядати людину як "міру всіх речей", із неї та завдяки їй
намагатися зрозуміти як її саму, так і навколишнє середовище (природу, суспільство), а також культуру. На розвиток філософського
антропологізму мали вплив такі ідеї: по-перше, людина – це істота, яка володіє розвинутим даром створювати символи; по-друге,
людина, отримавши відносну самостійність від природи, набула можливості саморозвитку, перевтілення; по-третє, спонтанність
людської природи, здатність людини змінювати людське буття ніби знову відтворює саму людину не тільки духовно, а і як біологічний
вид.
4. У філософії XX століття спостерігається суперечливе ставлення до науки. З'явились погляди, які дістали назву сцієнтизму і
антисцієнтизму. Сцієнтизм (від лат. scientia і англ. science – знання, наука) – позиція світогляду, в основі якої лежить уявлення про
наукове знання як про універсальну культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі. Наука – це універсальне
"всезнання" , що містить відповіді на всі питання і дає людині абсолютну гарантію успішності її безпосередніх дій у будь-яких
життєвих ситуаціях. Такий погляд ігнорує суттєву рису науки, яка, зокрема, відрізняє її від релігії – наука завжди передбачає сферу
непізнаного як необхідну умову свого функціонування.
Як усвідомлена орієнтація, сцієнтизм утверджується в західній культурі в кінці XIX століття, причому одночасно виникає і
протилежна світоглядна позиція – антисцієнтизм. Останній стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського
існування, звертає увагу на негативні наслідки науково-технічного прогресу. Антисцієнтизм тлумачить науку як "дегуманізуючу
силу", що є джерелом трагічності людського існування.
5. У XX столітті дістала подальшого розвитку релігійна філософія. Спроби релігійного осмислення дійсності відрізняються від
наукових методів, мають свою специфіку. Однак і в руслі релігійної думки народжувались і народжуються видатні філософські
вчення, що значно впливають на культуру людства.
6. У XX столітті переважна більшість філософських шкіл і течій протистояла філософії марксизму. Це визначалось тим, що на
довгі роки марксизм стає наріжним каменем ідеології та політики суспільства, яке намагалось на практиці реалізувати комуністичні
ідеї. У прагненні довести неспроможність принципів марксизму більшість представників філософських течій віддали данину їх
критиці. Довгі роки розвиток філософії здійснювався у сфері ідеологічного протиборства. Замість того щоб, вирішувати суто
філософські проблеми, сторони відшукували вади та слабкі місця у філософських концепціях одна одної. На цьому фоні
підсилювались намагання побудови філософських систем, які прагнули до звільнення від впливу ідеології, природознавства і навіть
науки.
Серед безлічі напрямів і течій філософії XX століття є кілька ліній, які найбільш яскраво характеризують основні тенденції її
розвитку. Це, по-перше, ірраціоналістично-гуманістична; по-друге, сцієнтистська; по-третє, релігійна.
24 Своєрідність філософії українського духу

Філософію українського духу ми не розглядаємо у такій класичності, про яку говоримо у німецькій філософії. Філософія
українського духу немає ні методу, ні системи. Українська філософія створює оригінальне вчення про духовність. Сковорода вперше
на основі дослідження релігії говорить про духовність - це оригінальний момент своєрідного кільця, яке складається із наступних
явищ: дух, душа і духовність. Саме одним із перших основоположних принципів його філософствування є концепція “двох натур”.
Сковорода стверджує, що весь світ, все існуюче має дві натури: зовншішню, видиму, і внутрішню, невидиму. Концепцію
двонатурності світу Сковорода повторює неодноразово.
Поряд з теорією “двох натур” Сковорода розробляє теорію “трьох світів. Разом вони і повинні були дати відповідь на питання:
“світ – що ти є?” Згідно з цією теорією Сковорода ділив усю дійсність, що оточує на три гармонійно взаємопов’язані світи: макрокосм,
мікрокосм і символічний світ, або Біблія, кожен з яких складається з обох натур, як видимої, так і невидимої. В найбільш закінченому
вигляді концепція “трьох світів” викладена в діалозі “Потоп зміїний”. Ідея кордоцентричності. Суть кордоцентричності відповідно з
якою серце розглядається як джерело, тобто людина – це ірраціональна істота у своїй дії, а це означає, що почуття домінують по
відношенню до розуму і це домінування є ситуативним. Українська філософія створює оригінальну ідею „сродної праці”. Сродна – це
визначення того, що людина завдяки своїй природі схильна до того чи іншого роду діяльності, який вона може розвинути сама,
індивідуально, і в цьому її сила. Українська філософія класична тим, що сама має оригінальний екзистенціональний вимір і включає в
себе філософію віри, надії, любові, які заключаються в свободі. Важливу роль відіграв також Франко. У філософських поглядах
І.Франка є чітко виражені елементи діалектики. Її він вважав універсальним методом у науці. Саме такий метод дає можливість
правильно зорієнтуватись в багатоманітності і вічності світу, постійних закономірних змінах, які відбуваються в природі і суспільстві.
25 Основні філософські течії ХХ століття

XX ст. формується та поширюється своєрідний світоглядний плюралізм, викликаний переломним характером епохи. В умовах
пошуків нових орієнтирів перспективи людського майбуття пошук нових світоглядових засад і є тією реальністю, котра змушує
зважувати кожну цікаву думку. Період панування однієї, навіть найпривабливішої, точки зору на проблему розвитку людства минув.
Спільною особливістю всіх філософських течій XX ст. є так званий «антропологічний поворот» у філософії. У сучасній філософії
сформувалися різні напрями, відмінні за своїм головним предметом, за типом мислення, вихідними принципами й підходами:
позитивістський, пов’язаний, головним чином, з точною наукою і орієнтований на властиві їй методи дослідження та зразки
тлумачення одержаних даних; екзистенціально-антропологічний, зорієнтований на проблеми людського буття і нерідко схильний до
ірраціоналізму; феноменологічний, предметом дослідження якого є феномен свідомості, її змісту, структури в «чистому»
(початковому) вигляді, що зберігає традиційні для цієї форми духовного освоєння світу ідеї й уявлення, оновлюючи й модернізуючи
їх. Відмова від класичних зразків філософського мислення не має бездумного й однозначного характеру: поряд із створенням нових
його типів і форм характерною також є орієнтація на збереження й продовження класичних традицій з пристосуванням їх до вимог
нового часу.
Аналізуючи сучасний стан світової філософії, слід мати на увазі, що в існуючих концепціях знайшли специфічне відображення,
по-перше, суперечності нинішнього суспільства і, по-друге, об’єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини,
культури, глобальні проблеми і т.д. Тому основне завдання сучасної філософії − вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки
співвідношень між різними сферами (наукою, технологією, політикою, мораллю та ін.) в усьому її різнобарв’ї та суперечливій
взаємодії різних пластів. Сучасна філософія містить у собі широкий спектр проблем і підходів до їх вирішення, насущні проблеми
життя і особливо проблему людини.
Отже, можна виділити три ідеї, що мали вплив на філософську думку XX ст. По-перше, людина − це істота, яка володіє даром
створювати символи, жодна жива істота на Землі не будує між собою і природою символічного середовища − це здатна робити тільки
людина (Е. Кассірер). По-друге, людина, отримавши відносну самостійність від природи, набула можливості саморозвитку (М.
Шелер). По-третє, спонтанність людської природи, та здатність людини змінювати людське буття ніби знову відтворюють саму
людину не тільки духовно й екзистенціально, а й як біологічний вид
26 Онтологічні категорії
Субстанція. Категорія субстанції була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу
світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось
іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів — Бог.
Простір і час. Це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Поняття «простір»
охоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих.Протяжність є продовженням
одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності — довжина, ширина і висота. Час також відображає дві
фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість аналогічна
протяжності. Вона охоплює продовження одного і того ж.Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому просторі (те
відбулось раніше, а це пізніше).
Причинність —це певний тип відношення між речами. Причинність — породження, зумовленість однією річчю (подією) іншої
речі (події).Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), називається причиною. Та, що виникла,наслідком(дією). Вважають, що
причина передує в часі наслідку (дії). Також основними онтологічними категоріями класичної філософії, які вказують на специфіку
метафізичного дискурсу є такі категорії: якість – притаманна буттю і тотожна з ним його безпосередня (зовнішня) визначеність,
кількість – буття, яке байдуже до зовнішньої визначеності, якості; міра – якісно визначена кількість; сутність – внутрішня визначеність
буття, видимість – буття, позбавлене сутності; існування (річ) – матеріально визначена сутність, явище – існування або річ у її сутності
(істина безпосередньо предметного буття), дійсність – єдність сутності та існування, або внутрішнього та зовнішнього; можливість –
сутність дійсності; випадковість – ймовірна дійсність; необхідність – сутність випадковості; субстанція – філософське визначення
сутності, першооснова буття та ін.
Положення, які розкривають сутність категорії буття:
1.Світ існував, існує і буде існувати як безмежна і неминуча цілісність, як відносно стабільне ціле.
2.Світ у своєму існуванні утворює нерозривну єдність минущого і неминущого, універсальну цілісність.
3.Світ існує як неминуща єдність поза і незалежно від волі і свідомості людини, тобто об'єктивно.
Філософська категорія "буття" є однією із найзагальніших: вона не виражається ні через жодну з інших категорій, а лише
зіставляється з категоріями "суще", "сутність", "існування", що є похідними від "буття" і представляють собою її різні сторони й
аспекти.
Сутність (есенція) - філософська категорія, що виражає головне, основне, визначальне в предметі, таке що зумовлене
глибинними, необхідними, внутрішніми зв'язками й тенденціями розвитку і пізнається на рівні теоретичного мислення.
27 Метафізичний підхід до проблеми буття

Починаючи з античності в метафізиці головною стала тема буття. Розвиваючи проблему буття, філософи серйозно займалися
з’ясуванням співвідношення буття реальності і світу чуттєвості. В онтологічному плані буття це все те, що реально існує, здатне
впливати на свідомість людини і в той же час бути реальним існування людини, а також її свідомості. Категорія буття має і
метафізичні смисли. Метафізика – галузь філософського знання, яка продукує категорії, відображає найбільш загальні властивості,
особливості, абстрагуючись від зв’язків того чи іншого предмета, зосереджуючись лише на його суті. З точки зору метафізики як
концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, старе абсолютно знищується новим, оскільки вони є
протилежностями. Метафізика вбачає джерело розвитку (руху, змін) у зовнішньому поштовху. З точки зору метафізики «механізмом
руху» є процес зменшення чи збільшення, тобто кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами. Метафізика розуміє
напрямок розвитку ніби по замкненому колу, його стадії періодично просто повторюються. Метафізика в бутті абсолютизує завдяки
мисленню те, що вона намагається побачити там як неповторне. Метафізика вказує на величезну силу мислення.
Проблема буття – це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Проблема буття
відноситься до так званих «вічних проблем» філософії, оскільки воно стосується найістотніших параметрів людського життя, а, отже,
й світогляду людини. В метафізичному смислі буття – визнання того, що визначається таким, що воно є. Перш ніж про щось сказати,
люди повинні визначити, що воно є. Тому в метафізичному вимірі буття має свою протилежність – ніщо. Бо те, що є з позиції
метафізики це щось, а те, на що ми не звертаємо уваги – ніщо. Буття поділяється: Природне буття (буття природи), Буття суспільства
Буття людини Буття свідомості Буття людського мислення
28 Поліфонічність поняття «матерія»
Матеріалістична філософія загальною субстанцією, субстратом будь-яких властивостей, зв'язків, відносин і форм руху вважає
матерію (від лат. речовина).
У матеріалістичних вченнях мілетської школи в старовинній Греції в ранг субстанції зводились конкретні форми речовини:
вода (Фалес), повітря (Анаксімен), вогонь (Геракліт), які утворюють сонце, зірки, всі інші тіла і обумовлюють вічну змінюваність
світу. У філософії Анаксімандра субстанцією вважалась не конкретна речовина, а якась нескінченна і невизначена матерія – алейрон.
Демокріт, Епікур, припускали існування найпростіших частинок - атомів, які нестворювані і незруйнівні, перебувають у
безперервному русі. Вперше був висунутий у конкретно визначеній формі принцип збереження матерії як принцип неподільності
атомів. З ідеї збереження і абсолютності матерії неминуче випливало положення про вічність і нескінченність світу, первинність
матерії відносно свідомості людини, про закономірну зумовленість усіх явищ.
Серія наукових відкриттів наприкінці 19 ст призводить до кризи механічної картини світу у фізиці і метафізичного розуміння
матерії. Починається розробка філософського поняття матерії, на відміну від конкретно-природничого, яке існувало до XIX ст.
Матерія стала розглядатися як філософська категорія для означення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яку
людина може і намагається пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від самої людини. Отже, матерія не зводиться до якихось
визначених її видів - частинок речовини, чуттєво сприйманих тіл тощо.
Матерія охоплює всю нескінченну багатоманітність різних об'єктів і систем природи, які існують і рухаються в просторі і часі,
мають невичерпну різноманітність властивостей: рух, структурність, просторово-часові зв'язки і взаємодії та багато інших загальних і
часткових властивостей. Поза конкретними об'єктами і системами матерія не існує, і в цьому розумінні немає матерії в чистому
вигляді і як первинної структурної субстанції.
Таким чином, в історії філософії і природознавстві розвивались два аспекти, дві точки зору на розуміння матерії: філософський
і природничо-науковий (фізичний). Природничо-на-уковий аспект включає знання про фізичну, структурну будову матерії,
досліджується окремими конкретними науками, особливо фізикою і хімією. Філософський аспект - це погляд на матерію як сутність -
субстанцію, яка лежить в основі внутрішньої єдності усього різномаїття явищ і предметів. Філософське поняття матерії є найбільш
широким і універсальним.
Матерія як об'єктивна реальність має безліч властивостей, притаманних її різноманітним видам і станам. Одним з універ-
сальних властивостей матерії є її структурність, тобто розчленованість на якісно різні рівні її організації, яка полягає у тому, що вона
завжди і всюди у просторі і часі певним чином організована у конкретні матеріальні системи, зв'язок між елементами у яких є більш-
менш стійким і тривалим. Основні типи матеріальних систем і відповідні їм структурні рівні матерії: 1) система неживої природи; 2)
система живої природи; 3) суспільство..
Структурність матерії характеризує її стан з точки зору перервності і неперервності. Матерія перервна, оскільки існує у вигляді
множини окремих структурних систем. Одночасно вона неперервна, бо простір між матеріальними структурними системами не є
абсолютною порожнечею, а містить у собі матеріальні поля: гравітаційні, електромагнітні, ядерні та інші. Перервний і неперервний
характер будови матерії яскраво виявляється у класифікації видів матерії за її фундаментальними фізичними властивостями. У зв'язку
з цим розрізняють два види матерії: речовина і поле.
Речовина - все те, що має в основному механічну масу спокою. Вона знаходиться у різних станах, у стані електронів, протонів,
газів, рідини і твердих тіл, біополімерів, живих організмів. Поле - це вид матерії, який не має маси спокою. Електромагнітні,
гравітаційні поля забезпечують взаємодію і зв'язок речовини.
Слід визначити також, що в світі може існувати і багато інших, невідомих нам видів матерії з незвичайними специфічними
властивостями, але всі вони - елементи об'єктивної реальності, яка існує незалежно від нашої свідомості.
29 Філософський зміст понять руху, простору та часу

У світі все постійно рухається, видозмінюючись, перетворюючись, коливаючись між буттям і небуттям всього одинично
сущого. Рух - це спосіб існування матерії, бути – означає бути в русі. Питання про першопричину матерії і першоджерело руху – по
суті одне і те саме питання. Матеріалізм, особливо діалектичний, виходить з того, що рух, як і матерія, несотворимий і незнищуваний.
Рух є саморух у тому сенсі, що тенденція до зміни стану притаманна самій матерії. І якщо Всесвіт походить від великого вибуху, то
причини цього вибуху слід шукати не у зовнішньому сенсі, а у самій матерії.
ВЛАСТИВОСТІ РУХУ:
1. Універсальність – матерія не може існувати без руху чи поза рухом.
2. Співвідношення стійкості і мінливості. Будь-який матеріальний об’єкт існує завдяки взаємодії внутрішніх елементів, а також
завдяки контактам з іншими об’єктами. Взаємодії призводять до зміни властивостей і об’єкта в цілому.
3. рух суперечливий, рухатися і не змінюватися – бути і не бути одночасно.
4. рух незнищуваний – незнищуваність матерії означає і незнищуваність і основного її атрибуту – руху.
За Енгельсом, рух поділяється на механічний ( просторове переміщення), фізичний (електромагнетизм, гравітація, теплота,
звук), хімічний (перетворення атомів і молекул речовин), біологічний (обмін речовин у живих механізмах), соціальний (суспільні
зміфни, процеси мислення).
ТИПИ РУХУ:
1. Динамічний – збереження стійкості об’єкта.
2. Пост реляційний – перехід від якісного стану одного рівня до якісного стану іншого рівня – це докорінна зміна якості, коли
об’єкт руйнується або трансформується в якісно новий об’єкт. Зміною якості характеризується розвиток – необоротна, закономірна
зміна матеріального і ідеального об’єктів, що призводить до виникнення нової якості. Слід вважати розвиток вищою формою руху і
зміни, а точніше сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища і предмета.
Отже, матерії без руху не існує, або ж, як кажуть, рух є атрибутом матерії. Рух визначається як будь-яка зміна, «зміна взагалі».
Рух являє собою суперечність, а її джерелом, внутрішнім імпульсом є взаємодія протилежностей.
Простір і час є загальними формами буття всіх матеріальних систем і процесів. Не існує об'єкта, який перебував би поза
простором і часом, як немає простору і часу самих по собі, поза матерією, що рухається. Абсолютного простору як нескінченої
порожньої протяжності не існує. Простір і час існують об'єктивно і незалежно від свідомості, але зовсім не від матерії.
Філософський зміст уявлень про простір зазнав тривалої і суперечливої еволюції. Деякі стародавні філософи розглядали
простір як однорідну, нескінчену, нерухому порожнечу, заповнену атомами, субстанціями (Демокріт, Епікур). У науці Нового часу
простір уявляли однорідною і нескінченою протяжністю. У релігійних і об'єктивно-ідеалістичних концепціях простір і час
трактувались як утворені разом з матерією Богом або абсолютним духом. З точки зору теології до Бога поняття простору і часу
неприйнятні, оскільки він існує за межами простору і часу у вічності. У суб'єктивно-ідеалістичних концепціях висувались еклектичні і
внутрішньо суперечливі тлумачення простору і часу як апріорних форм чуттєвого споглядання (Кант) або як форм упорядкування
комплексів відчуттів (Берклі).
Простір - це форма буття матерії, яка характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів в усіх
матеріальних системах.
Час - форма буття матерії, яка виявляє тривалість її існування, послідовність зміни станів у розвитку всіх матеріальних систем.
Поняття часу нерозривно пов'язане з рухом (змінюваністю) матерії. Дійсно, змінюваність є зміна одного стану іншим, але саме ця
зміна станів і дозволяє говорити про час.
Історично склались два підходи до простору і часу. Перший може бути названий субстанціональною концепцією. Простір і час
тлумачаться тут як щось самостійно існуюче поряд з матерією, як її порожня місткість. Простір - це чиста протяжність, а час - чиста
тривалість, у які ніби то «занурені», «розміщені» матеріальні об'єкти. Таким чином, простір і час уявлялись як арена, на якій
відбуваються різні події (Демокріт, Ньютон)
З точки зору реляційної концепції, простір і час - не особливі субстанціальні сутності, а форми існування матеріальних об'єктів.
Простір виявляє співіснування об'єктів,- час - послідовність їх станів. Реляційна концепція у філософському, плані була сприйнята і
розвинута діалектичним матеріалізмом, а у природничо-науковому плані - релятивістською фізикою і у наш час найбільш повно
відповідає рівню розвитку природознавства.
Існують дві концепції часу: динамічна і статична.
Згідно з динамічною концепцією, існують події тільки теперішнього часу, минулого буття немає, воно лише залишило свої
сліди в теперішньому і пішло в небуття. Майбутні події не існують взагалі, є тільки їхні передумови. Тому є минуле, теперішнє і
майбутнє.
Згідно зі статичною концепцією, не існує поділу на минуле, теперішнє, майбутнє. Всі вони існують реально одночасно. Різниця
між ними обумовлена не об'єктивними характеристиками, а властивостями нашої свідомості, яка рухається по світовій лінії.
До загальних властивостей простору і часу відносяться: Обєктивність і незалежність від свідомості людини; їх абсолютність як
атрибутів матерії; нерозривний зв'язок часу і простору між собою, а також з рухом матерії; залежність від структурних відносин і
процесів розвитку у матеріальних системах; єдність перервного і неперервного у їх структурі; кількісна і якісна нескінченність.
Поряд з єдиними характеристиками, притаманними як простору, так і часу, для них характерні деякі особливості. До
властивостей простору відносяться протяжність, зв»язність, неперервність, тривимірність, симетрія і асиметрія, конкретна форма і
розміри, місце, відстань між тілами, просторовий розподіл речовини і поля, межі кожної системи. Час одномірний, асиметричний,
незворотний і спрямований завжди до майбутнього.
Розвиток науки у XX ст. розкрив нові аспекти залежності простору і часу від матеріальних процесів. Загальна теорія
відносності блискуче підтвердила тезу: простір і час - не самостійні сутності, а форми існування матерії.
30 Екзистенція як особливий спосіб буття

Екзистенціалізм-це філософська течія XX ст. На перший план висувається абсолютна унікальність людського існування, яка не
може бути виражена за допомогою понять. В основі екзистенціалізму лежить відчуття принципової несамостійності людини,
залежності її від чогось іншого. На відміну від класичної філософії представники екзистенціалізму висувають на перший план не
стільки вчення про належне буття, скільки вчення про реально існуюче буття в даний момент і в даному місці (суще). Основною
проблемою тут є визначення місця екзистенції в загальній структурі сущого. Та модель людини, яка є характерною для
екзистенціалізму - це людина, що знаходиться в пограничній ситуації - ситуації на грані життя і смерті, у стані страху, відчаю та
страждання.Саме в стані страху, на думку екзистенціалістів, людині відкривається та прірва, на краю якої людина усвідомлює, що не
існує спокою, що залишився ще ризик рішення. Це й є справжнє існування, яке витримати набагато важче, ніж повсякденне існування
в межах установленого порядку. Особливість екзистенціального підходу до людини полягає в тому, що вивчається не людина взагалі
(людський рід), а конкретна одинична жива людина.
Трагічність існування людини в тому, що вона завжди чимось поглиналась, якоюсь тотальністю - родом, державою, церквою; в
XX столітті людина поглинається технічною цивілізацією, яка веде з собою знеособлювання зв’язків, світові форми і катастрофи.
Звідси ідея скінченності, абсурдності людського буття, її розгубленість в цьому світі і песимістичному фарбуванні всієї
екзистенціальної філософії.
Одна із центральних проблем у філософії екзистенціалізму - проблема життя і смерті. Погроза смерті, скінченності буття
людини змушують її задуматися про сенс життя, повернутися від побуту, від повсякденності до самого буття, екзистенції.
31 Визначальні категоріальні характеристики світу

Визначення змісту поняття «світ» можливе і дійсне тільки у системі відношення «людина - світ». Це свідчить про те, що воно
слугує людині для відображення існування того, на тлі чого виявляє, «висвічує» себе людина.Іншими словами, світ є все те, що
відмінне від людини і що, одночасно, органічно має людину в собі. Це те, від чого вона, людина, відрізняється. Однак людина як
унікальна і неповторна істота виявляється і стосовно самої себе. Отже, на противагу об’єктивно існуючому світу є «внутрішній світ
людини». Тому найпростіше визначення поняття «світ» можна навести таке: Світ - це все суще,що є в людині та поза нею. Спираючись
на таке визначення, можна сказати, що поняття «світ» насамперед використовується через протиставлення «людина в світі - світ у
людині». Людина завжди перебуває у стані внутрішнього роздвоєння на свідомо визначені «Я» і «не-Я». При цьому під «Я» прийнято
розуміти саме внутрішній світ людини, а під «не-Я» - довкілля, яке безпосередньо чи опосередковано «обіймає» людину, є водночас
основою і простором життєдіяльності людини. Наше сприйняття світу, його розуміння і пізнання, ставлення до нього виявляються у
слові світогляд. Існує ряд обґрунтованих різними вченнями системно-теоретичних понять, через які історично відбувалася
конкретизація визначення світу. Проте який би вимір світу ми не обирали, незмінним залишається визнання, що світ - це все те, що
«висвічується» людині (чи протистоїть), і водночас усе те, у чому «висвічується» людина, тобто само реалізується. Отже, тільки
порівнюючи себе як окрему особу зі світом, людина здобуває досвід та усвідомлення власної індивідуальності. Лише побудувавши
світ у собі, ми отримуємо можливість знайти його за межами себе. Може трапитися так, що наші уявлення помилкові. У такому разі
реальний світ заперечить наші сподівання. Індивідуально сформована свідомість може здійснити пізнання об’єктивного, чужого й
цілком відмінного від себе за допомогою саме відтворення будівництва світу в собі. Фактично кожна людина, яка діє свідомо, має
великий дар бути творцем світу. Тобто світ з’являється людині як творіння її (людського) розуму та рук, в якому ще так багато нового і
невідомого.
32 Вчення про ноосферу: філософський зміст
Термін «біосфера» вперше вжито у 1804 р. французьким ученим Ж. Ламарком Сьогодні це поняття має декілька можливих
тлумачень: 1) - сукупність всіх організмів; 2) - область сучасного життя; 3) - особлива оболонка Землі, що включає поряд з
організмами і середовище їх перебування; 4) - результат історичної взаємодії живого і неживого. Філософський зміст поняття біосфери
отримало у В. Вернадського, який ввів термін «жива речовина», що охоплює сукупність населяючих Землю організмів, а біосферою
став називати все те середовище, в якому ця жива речовина знаходиться. Тому діяльність людини по зміні природного середовища
розглядається як закономірний етап еволюції біосфери, який повинен привести до того, що під впливом наукової думки і колективної
праці біосфера Землі повинна перейти в новий стан, що називається ноосферою. У В. Вернадського ноосфера - це якісно новий етап
еволюції біосфери, визначається історичним розвитком людства, його працею і розумом. У цьому процесі ноосфера виступає гарантом
розумної діяльності людини у Всесвіті, що робить її моделлю абсолютної розумності та світової гармонії. Серед складових частин
Ноосфери виділяють антропосферу (сукупність людей як організмів), техносферу (сукупність штучних об’єктів, створених людиною,
та природних об’єктів, змінених в результаті діяльності людства) та соціосферу (сукупність соціальних факторів, характерних для
даного етапу розвитку суспільства і його взаємодії з природою). Ноосфера, згідно з Вернадським - це перетворена в інтересах людини
природа, рівноважний стан якої підтримується цілеспрямованою діяльністю людства, що усуспільнилося. Ноосфера ж - свідомо
створюваний людиною стан природного середовища. Вона включає постійний прояв природних процесів природи, але це кероване
людиною природне середовище його існування. Дійсно, сучасне людство ще не перебороло небезпеки виникнення руйнівних війн,
розкрадання ресурсів біосфери, забруднення природного середовища. Однак сучасний стан взаємодії суспільства з природою не може
бути причиною сумнівів у можливості створення ноосфери. Ноосфера не сумісна з антропогенною деградацією природного
середовища. Тому «одним з перших ознак створення ноосфери буде ліквідація небезпеки глобальної екологічної кризи».
33 Поняття глобалізації та форми її існування

Глобалізація – це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції(поєднання, взаємопроникнення. Це
процес об’єднання будь-яких елементів (частин) в одне ціле. Процес взаємозближення й утворення взаємозв’язків) та
уніфікації(приведення до одноманітності, до єдиної форми або системи. Раціональне скорочення числа видів об’єктів однакового
функціонального призначення) , відбувається в світі і стосується всіх. В результаті глобалізації світ стає більш зв’язаним і залежним
від усіх його суб’єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих
суб’єктів. Розрізняють: глобалізацію «зверху» - зачіпає інтереси всіх (обєктивна); глобалізацію «знизу» - виникає локально, але стає
надбанням всіх (субєктивна) Формами існування є: Фінансово-економічна глобалізація, яка призводить до розвитку в усьому світі
ринкової економіки, посилення міжнародного поділу праці, зростання транснаціональних корпорацій, створення широко розгалуженої
системи міжнародних банків і фондів, перетворення долара на міжнародну валюту та ін. Культурнa глобалізація- процес виникнення і
поширення «світової культури» (тобто, такої культури, яка вбирає в себе йінтегрує найкращі надбання всіх культур світу, котрі колись
існували й існують сьогодні). Політична глобалізація- забезпечила і забезпечує поширення по всьому світу таких політичних
цінностей як розподіл влади, парламентаризм, політичний плюралізм, багатопартійність, пошанування міжнародного права, пріоритет
прав людини, захист національних меншин та багатьох інших. Ідеологічна глобалізація, тобто поширення по всій планеті якихось
певних ідей. Етнополітичнa глобалізація(нова форма) – це історичний об’єктивний процес розповсюдження по всій земній кулі
етнічних, національних та етнополітичних ідей і концепцій, піднесення етнічного ренесансу, посилення політизації етнічності, вибуху
націоналізму та етніцизму, поглиблення етнополітичної дезінтеграції та інтеграції тощо.
34 Екологічні проблеми та шляхи їх розв’язання

Екологія — це сучасне вчення про умови існування і взаємозв'язку живих істот із середовищем їхньої життєдіяльності. В
останній час у всьому світі дуже загострилася проблема охорони навколишнього середовища та екології, оскільки людина як
біологічна істота не може існувати без чистого довкілля. Основною причиною виникнення глобальних екологічних проблем є
нераціональне природокористування та постійні викиди шкідливих речовин у атмосферу. Проблема виснаження природних ресурсів
посилюється тим, що слаборозвинені країни намагаються подолати свою економічну відсталість за рахунок посиленої експлуатації
природних ресурсів, що призводить до погіршення стану довкілля. Забруднення атмосфери. Для атмосфери найбільш гострими є
проблеми "парникового ефекту", "озонових дір", кислотних дощів, пилового забруднення. "Парниковий ефект", тобто різке потепління
клімату на земній кулі, спричинений зростанням у повітрі вмісту вуглекислого газу, що утворюється внаслідок згоряння органічного
палива. Важливою проблемою є і наявність, так званих, "озонових дір". Вони небезпечні тим, що зменшення вмісту О3 дає змогу
вільно проникати на поверхню Землі ультрафіолетовим променям, які є шкідливими для живих організмів. Негативно впливають і
кислотні дощі на органічний світ. Значних збитків завдають кислоти матеріалам й спорудам. Забруднення гідросфери. Найбільш
забрудненими у гідросфері є річкові і озерні води. Підземні води, завдяки природним фільтруючим властивостям гірських порід,
забруднені значно менше. Основними ознаками глобальності екологічних проблем є такі: вони мають планетарний характер, зачіпають
інтереси не окремого регіону, а людства в цілому; несвоєчасність їх вирішення загрожує існуванню людства;вони потребують
спільних зусиль усіх держав і народів; їм властивий надзвичайно високий динамізм. Виникає потреба виробити єдину глобальну
екологічну стратегію людства, налагодити управління сучасною екологічною ситуацією. Перш за все йдеться про регулювання
споживання ресурсів. В більш широкому смислі – про створення здорового життєвого середовища для людини. Втім, головне знайти
такі форми діяльності людини в природі, які б не зашкодили подальшому існуванню як людини, так і природи. Якщо не можна
зупинити науково-технічний прогрес – треба зменшити негативний техногенний тиск на природу
35 Поняття людини: філософсько-антропологічний вимір

Філософська антропологія в широкому сенсі - філософське вчення про природу і сутність людини. Представники антропології
наполягали на тому, що найпершим об’єктом філос. дослідження повинна бути людина, проте людину слід розглядати та вивчати
всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаючи до її розуміння результати багатьох наук. Одним із основних у філософській
антропології є питання про природу і сутність людини, які іноді невиправдано ототожнюють. Людина як біосоціальна істота є
складною єдністю тілесного (природного) і духовного (соціального, суспільного). Такий дуалізм (подвійність) людського начала дає
підстави стверджувати, що за своєю тілесною природою людина - високоорганізована біологічна істота, а за своєю сутністю -
соціальне утворення. У цій подвійності все важливе - і тілесне, і духовне (соціальне). Однак людина якісно відрізняється від інших
природних істот своєю специфічною соціальністю. Завдяки наявності таких соціальних якостей, як свідомість, мислення, здатність до
перетворювальної, творчої діяльності, соціальні почуття, людина існує і діє не як природна, а як суспільна істота. Соціальне стає її
глибинною сутністю, воно істотно впливає на зміст природної, психічної структури людини. На думку відомого німецького
антрополога Арнольда Гелена, визначальною якістю людської сутності є культура. Завдяки їй людина як «природна тварина»
позбавляється жорсткої залежності від природи, долає свою тілесну недосконалість, нерозвинутість, на відміну від інших природних
істот. Завдячуючи наявності духу, психічного начала - практичного інтелекту, емоційно-чуттєвому становленню до світу, здатності
діяти, а не тільки пристосовуватися до навколишнього середовища, людина являє собою «істоту, яка відкрита світові».
Використовуючи культуру, людина вибудовує свою власну «іншу природу», набуває соціальної сутності. Важливою складовою
філософської антропології є вчення про місце людини у світі. Визнання людини як вищого творіння природи, надприродних сил
спричинило появу антропоцентризму - сукупності поглядів на людину як на кінцеву мету світобудови та центр Всесвіту, володаря
природи.
36 Історичність філософських вчень про людину

Античний образ людини космоцентричний. Людина розглядається як частина космосу. Це "малий світ", мікрокосм, який є
відображенням і символом Всесвіту, макрокосмосу. Людина поєднує в собі всі основні елементи космосу і складається із тіла і Душі,
які є двома аспектами єдиної реальності (арістотелізм), або дві різнорідні субстанції (платонізм). Середньовіччя – теоцентричне
уявлення людини як "образ і подобa Бога", поєднується зі вченням про поєднання божественної і людської природи в особі Христа і
можливості, внаслідок цього, внутрішнього залучення кожної людини до божої "благодаті". Поцейбічний світ, як і сама людина,
розглядаються не такими, якими вони є в дійсності, а лише як момент руху людини до Бога. Епоха Відродження – автономія
(самостійності) людини, її безмежних творчих можливостей (Мірандола та ін.).Людина вірить у себе. Характерними в цей час є думки
філософа Декарта про людину, де "людина є мисляча річ". Класична німецька філософія характереризується розмаїтністю відповідей
відносно сутності люд. Кант вважає, що, людина – істота, яка належить двом різним світам – природній необхідності й моральній
свободі (дуаліст. підхід). Кант розділяє антропологію в "фізіологічному'' і "прагматичному" плані. Перша досліджує те "...що робить з
людини природа...", друга – те, що людина як вільна діяльна істота "робить або може і повинна робити з себе сама". Ірраціоналістична
концепції XIX–-XX ст. - домінуючим у людини є позамислительні здібності та сили – почуття, воля тощо. Екзистенціалізм та
персоналізм стверджують, що людину не можна зводити до якої-небудь "сутності" (біологічної, психологічної, соціальної, духовної).
В екзистенціалізмі і персоналізмі заперечується соціальна природа особистості, розділяються і протиставляються поняття
індивідуальності (як частки природного і соціального цілого) й особистості (як неповторного духовного самовизначення). У
філософській антропології XX ст. відтворюється антропоцентризм романського Відродження, тобто: все буття світу визначається
через людське буття; людина трактується майже телеологічно як завершення еволюції світу. Марксисти розглядають людину як
суспільну істоту, яка є вищим ступенем розвитку живих організмів на Землі, здатна виробляти знаряддя праці, використовуючи їх у
своєму впливові на навколишній світ і володіє членороздільною мовою, свідомістю і світоглядом.
37 Ірраціональне єство людини

Каркегор і Шопенгауер – мислителі, яких вважаються засновниками сучасного ірраціоналізму.Людина – розумна душевно-
духовна природно-соціальна істота. Поняття ірраціоналізм об'єднує різні філософські вчення, які відстоюють обмеженість
раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт, як основні види пізнання. Головні ідеї: Нестійкість соціального
буття індивіда перетворюється в онтологічну неврівноваженість всієї світобудови.Заперечення водночас як пізнавальної так і
діяльнісної активності особи. Пошук емоційно-моральних установок, які служать для орієнтування людини в міжособистісних
ситуаціях. Людина розглядається як суб’єкт спілкування-(комунікації).Головною стає проблема оцінки світу з погляду умов буття в
ньому особистості. А людину характеризує, передусім, здатність до моральної оцінки.Як адекватний спосіб осягнення реальності
визнається інтуїція, віра тощо. На передній план висуваються такі поняття, які за своєю природою не можуть дати образів зовнішнього
світу, а лише відображують субєктивні переживання особистості: страх, зневіру,нудьгу,піклування, любов.Логіка висувається на
задній план, але це не означає заперечення ролі розум. Ірраціоналізм проголошує основою світу і людини волю, інстинкти, життєві
поривання, протиставляючи їх розумові, вважаючи їх такими, що вислизають з раціоналістичної схеми, непідвладні розумному
пізнанню та регулюванню. Причиною виникнення ірраціоналізму можна вважати також усвідомлення обмеженості розуму як чинника
людської поведінки. Як засвідчує психологія і філософська антропологія, в поведінці людини часто вирішальна роль належить
емоціям, волі, підсвідомому, тобто так званим ірраціональним чинникам.
38 Співвідношення понять «людина», «індивід», «особистість»

Людина – як біологічна і соціальна істота. Індивід – конкретний представник людської спільності.Особистість – свідомий
індивід, що залучений до повноцінних суспільних взаємин.Індивідуальність – це людина в своїй неповторності, своєрідності та
унікальності Людина – це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю
працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша
ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну
індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід». Поняття "індивід"
характеризує людину як відособленого, поодинокого, конкретного представника людської спільності (конкретний учень, студент,
викладач, бізнесмен). Це поняття використовується тоді, коли треба розглянути конкретних людей як членів якоїсь спільноти, групи,
класу, нації чи представників вибіркової сукупності. Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо
про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість – системна соціальна характеристика
індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин. Особистість - це ознака
свідомого індивіда, який займає певну позицію у суспільстві і виконує певні соціальні ролі. Неповторність, оригінальність особистості,
сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру,
в інших - малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки. Задоволення людини
наслідками своєї праці, становищем у суспільстві, взаємовідносинами з іншими людьми значною мірою пов'язане з можливістю
розвитку і реалізації індивідуальних рис характеру. Цим пояснюється необхідність детального вивчення індивідуальних якостей
особистості в педагогіці, управлінні та інших галузях. Поняття "індивідуальність" є похідним від поняття "індивід" і відтворює те
неповторне, специфічне, унікальне, своєрідне, чим один індивід відрізняється від іншого. Ці відмінності можуть бути абсолютно
різними, починаючи від природних рис, особливостей поведінки та закінчуючи манерою ходи чи специфікою одягу
39 Проблема людської свободи і відповідальності

Свобода – це одна з основних, найскладніших філософських категорій, яка визначає сутність людини, що складається з її
здатності мислити і діяти відповідно до своїх намірів, бажань та інтересів, а не внаслідок якогось примусу. Проблема свободи у
філософії осмислюється, як правило, по відношенню до людини і її поведінки. Вона отримала розвиток в таких філософських
проблемах, як свобода волі і відповідальності людини, можливостей бути вільним, осмисленням свободи як сили, регулюючої
громадські стосунки. Для особи володіння свободою - це історичний, соціальний і моральний імператив, критерій її індивідуальності і
рівня розвитку суспільства. Довільне обмеження свободи особи, жорстка регламентація її свідомості і поведінки, зведення людини до
простого "інструменту" в соціальних і технологічних системах завдає збитку як особі, так і суспільству. Саме завдяки свободі особи
суспільство отримує здатність не просто пристосовуватися до природних і соціальних обставин навколишньої дійсності, але і
перетворювати їх відповідно до своїх цілей. Конкретним матеріальним носієм свободи, її суб'єктом завжди є особа, а відповідно і ті
спільності, в які вона включена, - нації, соціальні групи, класи. Відповідальність – це соціально-філософське поняття, що відбиває
об'єктивно-історичний характер взаємин між особистістю і суспільством, особистістю і соціальною групою, які сформувалися в ході
задоволення взаємних вимог. Як правило, залежно від сфери діяльності розрізняють політичну, правову (юридичну), моральну
відповідальність, а залежно від суб'єкта відповідних дій – індивідуальну, групову, колективну тощо. Відповідальність формується
внаслідок тих вимог, що їх ставить до особистості суспільство, соціальна група, колектив. Засвоєні особистістю, вони стають основою
мотивації її поведінки. Формування особистості припускає виховання в неї почуття відповідальності, яке стає її головною рисою.
Важливим питанням для розуміння співвідношення свободи і відповідальності є визначення межі свободи діяльності людини. Свобода
і відповідальність – нероздільні поняття. Свобода неможлива без відповідальності і обв’язку людини перед світом, у якому вона існує.
Відповідальність - це неминуча ціна свободи, плата за неї.
40 Життя, смерть і безсмертя як виміри людського існування

За деякими стародавніми переказами, людина була створена з глини або землі, з дерева або безформних живих істот. Людина
смертна. Смерть будь-якої живої істоти біологічно неминуча, вона запрограмована на генетичному рівні. Смерть не є просто
зовнішньою протилежністю життя, вона — момент самого життя. В соціологічному сенсі смерть є передумовою суспільного розвитку.
Проблема смерті й безсмертя завжди була й залишається предметом філософської та релігійної думки, наукових досліджень. В
античній, греко-римській культурі переважало спокійне ставлення до смерті. Грецький філософ Епікур писав, що найстрашніше зло —
смерть — не має до нас жодного стосунку, бо коли ми існуємо, вона ще не присутня, а коли вже смерть присутня, тоді ми не існуємо.
У християнстві неприйняття смерті виступає як віра у воскресіння й вічне блаженне життя праведників. У середні віки панівна церква
вчила, що тимчасове земне життя — це тільки підготовка до вічного життя в потойбічному світі, а смерть — перехід від тимчасового
до вічного. З другої половини XIX ст. і в XX ст. поширюються філософські вчення, які ставлять проблему смерті й трагічного
сприйняття її неминучості на одне з перших місць. Усвідомлення неминучості смерті — перевага людини перед тваринами.Своє
вирішення цих питань пропонує релігія, обіцяючи безсмертя в тому або іншому варіанті: або у вигляді переселення душ (індуїзм,
буддизм), або як вічне блаженство праведників у потойбічному світі (іудаїзм, християнство, іслам). Але особисте безсмертя не
доведено. В історії духовного життя людства було чимало концепцій життя, смерті і безсмертя, заснованих на безрелігійному і
атеїстичним підході до світу і людини. Безрелігійних людей і атеїстів часто дорікають за те, що для них земне життя - це все, а смерть -
нездоланна трагедія, яка, по суті, робить життя безглуздим.
41. Проблема походження свідомості
Можна виділити декілька основних концепцій, які намагаються пояснити походження свідомості: 1) релігійна; 4) дуалістична; 2)
інформаційного поля; 5) еволюції; 3) суспільної праці; 6) субстанційна.
Релігійна концепція стверджує, що свідомість людини є божим даром: створюючи людину, Бог «вдихнув у неї дух живий», наділивши,
таким чином, людину часткою божественного світла. Дану концепцію не можна вважати ідеальною через те, що вона залишає поза
розглядом зв'язок свідомості із людським організмом, соціальною історією. Окрім того, вона пояснює не походження свідомості, а
лише те, що вона притаманна людині.
Концепція єдиного інформаційного поля: свідомість є одним із проявів дії єдиного світового інформаційного поля, тобто усі процеси
світу супроводжуються обміном інформацією. Але недоліком є те, що ця концепція не здатна пояснити складності реального
функціонування свідомості, у тому числі єдність свідомості людських почуттів, переживань, прагнень до вищого та кращого.
Концепція походження людини свідомості внаслідок розвитку праці: людина і свідомість формуються по мірі розвитку суспільної
праці. Але нажаль «трудова теорія» не пояснює, чому при наявності «праці із знаряддями» історичний процес формування свідомості
був відсутній, або загальмований на дуже тривалий час.
Дуалістична концепція: в основі всіх світових процесів лежать два начала: матеріальне і духовне. Свідомість є виявленням духовного
начала. Концепція еволюції: свідомість є результатом поступового розвитку живих організмів або форм відображення дійсності. Дану
концепцію не можна вважати ідеальною через те, що вона не пояснює інформаційних можливостей людського розуму і спрямованості
самої еволюції до людини, мислення.
Субстанційна концепція: намагається подати свідомість як конкретне, на рівні людини виявлення вихідної засади світу – духу, або
світового розуму. Але і ця концепція ставить перед нами низку складних питань: наприклад, субстанційні характеристики за самою
своєю якістю повинні бути найпершими, а, значить, найпопулярнішими, проте, свідомість тримається на постійному внутрішньому
зусиллі; якщо свідомість початково є ідеальною, навіщо для її проявів потрібна недосконала матеріальна реальність?
Яку роль у субстанційному процесі відведено людському стражданню та надіям на безсмертя? Отже, перегляд основних концепцій
походження свідомості дозволяє зробити висновок про те, що жодна з них не може пояснити усіх складностей свідомості як явища
людського буття, проте вони виділяють та акцентують справді дуже важливі риси свідомості.
Додатково: Геґель обґрунтував думку про існування трьох рівнів діяльності свідомості: чуттєвість (це те, що надане свідомості),
рефлексія (це свідома фіксація чуттєвості, розумове оперування її матеріалом) та рефлексія рефлексії (самосвідомість, фіксація
свідомістю своїх власних актів)
42. Свідомість як найвища форма відображення

Свідомість - це вища, найбільш розвинута і складна форма, відображення, яка властива тільки людині. Виникнути вона могла лише
завдяки тому, що становила собою подальший розвиток тих менш досконалих форм відображення, які сформувалися в процесі
еволюції живих організмів. Людська свідомість існує у формі думок, цілей, норм тощо, в яких знаходять своє відображення
різноманітні предмети та їх властивості, а також відношення між ними. Крім того, свідомість нерозривно пов’язана з мовою.
Наші думки втілюються у словах і мовних конструкціях, завдяки йому вони можуть зберігатися і передаватися іншим людям.
Сприймаючи слова або речення, сказані чи написані кимсь іншим, людина знов-таки перетворює їх у форми своєї свідомості.
Органом, за допомогою якого людиною здійснюється свідоме відображення дійсності, є мозок. Але наявності тільки мозку ще не
досить для виникнення Свідомості. Для розвитку свідомості людина повинна жити серед людей, постійно спілкуватися з ними,
займатися різними видами діяльності.
Це значить, що свідомість може розвиватися лише в суспільстві.
Той факт, що свідомість не підлягає прямому чуттєвому спостереженню, що вона не фіксується за допомогою приладів чи індикаторів,
врешті визначається як її ідеальність . Ідеальність протиставляється реальному, речовому: речове (а слово «реальне « походить від
слова «річ ‘’) має просторово-часові характеристики, а ідеальне виходить за межі простору й часу. Свідомість завжди є усвідомленням
чогось.
Будь-який акт свідомості є змістовним. Свідомість спроможна утримувати та вільно відтворювати образи речей тоді, коли ці речі не
дані безпосередньо в чуттєвому сприйманні. У творчій уяві(фантазії) людина може вільно переміщуватися у просторі та часі. За
допомогою (інтелекту) мислення, інтуїції та уяви свідомість здатна створити у формі ідеального те, чого раніше не було. Творчість є
необхідною умовою розвитку людини та культури. Соціальний спосіб життя виявляє в свідомості людини таку властивість як
здатність до формування життєвих смислів, реалізації цілей та завдань в контексті ставлення до себе, так і до інших людей.
Ознаками свідомості є:
· рефлексивна здатність, тобто спроможність людини відображати саму себе.
· мисленне уявлення дійсності – побудова схеми буття в психіці людини, причому стосовно минулого і майбутнього
· використання мови для позначення психічних образів, здатність до комунікації
· найскладніші прояви інтелектуальної діяльності – абстрактне мислення
· регуляція окремих вчинків і поведінки в цілому.
Свідомість поза людським буттям неможлива: свідомість народжується в бутті, створює буття, відображає буття. Таким чином,
свідомість виконує такі функції:
· пізнавальна
· прогностична
· комунікативна
· рефлексивна
· регулятивна.
43. Феноменологічна концепція свідомості
1.Свідомість – продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального утворення;
2.Свідомість – вища форма відображення дійсності;
3.Свідомості передують більш прості форми відображення;
4. Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об’єктивної дійсності; свідомість не може
бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям.
5. Свідомість детермінована біологічно,генетично;
6. Свідомість обумовлена соціально – детермінована суспільними відносинами.
У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне з’ясувати сутність,
особливості, природу та походження явища. Друга – констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою
з’ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція– матеріалістична. Друга– феноменологічна, ідеалістична. Останній
напрямок– феноменологічний– представляють такі філософи, як Гуссерль, Гегель.
У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив
свою працю“Феноменологія духу”. Поняття “феноменологія” означає вчення про Єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним,
на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен (з грецької)– явище, єдине, унікальне, неповторне. Під
свідомістю феноменологія розуміє“чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по
собі і є людина, яка цієї свідомості не має. Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом,
незалежним від людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля, може бути зрозумілою як“строга наука”, лише
тоді, коли вона своїм предметом має таку “чисту”свідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі важливі
питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо.
Близька до матеріалістичної концепції свідомості точка зору відомого французького філософа, вченого і богослова Тейяра де Шардена.
Феноменологія останнього виходить з того, що людина, її свідомість, як феномени, є складовими частинами еволюційного розвитку,
вони виникають природним шляхом. Філософ відкидав старозавітний міф про створіння Богом першолюдини– родоначальника всього
людства.
44. Проблема несвідомого у філософії

Проблема несвідомого знайшла відображення у вченні Платона про пізнання як спогад, що тісно пов’язане з ідеєю про наявність у
душі прихованих, неусвідомлюваних знань, про які сам суб’єкт може навіть нічого і не підозрювати. Платон вважав, що людина не
шукала б того, що їй не відомо, якби попередньо не мала його несвідомо у власній душі.
Августин аналізував несвідоме в «Сповіді», де він порівнює сферу спогадів із неоглядним, прихованим від свідомості внутрішнім
приміщенням. Те, що розташоване поза межами доступного для суб’єкта у сфері його душевної діяльності, і складає неусвідомлюване.
Зовсім інше забарвлення отримало питання несвідомого у концепції Декарта, що виходив із тотожності психіки та свідомості. Звідси й
ідея про те, що за межами свідомості відбуваються лише фізіологічні, а не психологічні процеси.
Спіноза стверджував, що люди усвідомлюють свої бажання, але не причини, котрі їх визначають. Саме існування несвідомих
мотивацій складає людський тягар. Здобуття ж свободи засноване на усвідомленні людиною реальності всередині та поза межами
себе.
Лейбніц вважав, що всі прояви свідомості виникають у несвідомому житті і що у активному стані поруч із найбільш яскраво
виступаючими свідомими уявленнями існують схожі на сплячі чи притухлі уявлення – малі перцепції. Згідно Лейбніца, в розумі немає
нічого, що вже не дрімало у вигляді уявлень у темній душі.
Несвідомими бувають вроджені ідеї, набуті та витіснені зі свідомості ідеї, так звані малі переживання, які не усвідомлюються через
свою малу значимість. Він намагався «восполнить пробел, когда сознание не подтверждает факта существования психики в субъекте».
Цікаво, що психіка, яка перейшла у несвідоме, для Лейбніца не є чимось “глибинним”, як пізніше у Фрейда, а просто продовжує своє
існування у вигляді ослабленого свідомого чи «малого сприйняття». І ще більш рішуче: «Лейбніц, безперечно, правильно вказав, що
свідомість та психіка не ідентичні і для заповнення простору між ними він ввів поняття «мале сприйняття».
Кант пов’язував поняття несвідомого з чуттєвим пізнанням, інтуїцією. Він вказував на наявність сфери сприйняття та почуттів, котрі
не усвідомлюються, хоча й можна прийти до висновку про їх існування. Несвідоме – це темні уявлення всередині людини, число яких
безмежне.
Рішучий крок було зроблено К.Юнгом, котрий розробив концепцію колективного несвідомого, хоча вона і опинилася за межами
основного напрямку сучасної науки.
На противагу принципам раціоналізму представники теорії романтизму, такі як Шопенгауер, Ніцше, Э.Гартман висунули свою
концепцію несвідомого, розглядаючи його як волю в природі, джерело життя, стихійний життєвий початок, якому протистоїть
безпорадна свідомість. Так, наприклад, Гартман стверджував, що «життя світу - не розумний, але цілеспрямований процес, у якому
свідомість - лише знаряддя сліпої світової волі як рушійної сили розвитку».
Деякі психологи, поклали початок психологічному дослідженню проблеми несвідомого. Так, наприклад, В.Вундт намагався
встановити зв'язок законів логічного розвитку думки з несвідомими явищами. Він стверджував існування не лише усвідомлюваного,
але і неусвідомлюваного мислення..
45. Поняття і форми суспільної свідомості

Суспільна свідомість являє собою сукупність ідей, теорій, поглядів, представлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких
відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин.
Суспільна свідомість формується і розвивається разом з виникненням суспільного буття, тому що свідомість можлива тільки як
продукт соціальних відносин. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона у своєму впливі на буття може як би оцінювати його,
розкривати його потаєний зміст, прогнозувати, через практичну діяльність людей перетворювати його.
У цьому полягає та історично сформована функція суспільної свідомості, що робить його необхідним і реально існуючим елементом
будь-якого суспільного пристрою.
Рівні: психологічний, буденний (емпіричний) і духовний (теоретичний, інтелектуальний, розумний).
Емпіричний рівень суспільної свідомості є відображенням дійсності в межах повсякденного життя. Теоретична свідомість
проявляється як сукупність ідей, поглядів, переконань, які відображають суспільне буття.
Кожен рівень суспільної свідомості характеризується своїми типовими суб'єктами, інтересами, методами пізнання, формами знання,
характером відтворення і розвитку громадського буття.
У рівнях суспільної свідомості тісно переплетені пізнавальна і управлінська сторони. Психологічний, буденний, духовний рівень
свідомості притаманні як індивіду, так і соціальній групі, і народу, і людству. Рівні суспільної свідомості тісно взаємозв'язані, чинять
серйозний вплив один на інший. Так, вплив буденної свідомості на духовну свідомість здійснюється через потреби і інтереси,
враження і судження, які стихійно виникають у людей під впливом громадського буття, матеріальних потреб і інтересів.
Суспільна свідомість має свою структуру. Є декілька бачень, однак найбільш працездатною ж є на сьогодні наступна структура. У
суспільніц свідомості виділяють два основних рівні, це суспільна психологія та ідеологія. Форми: технічна свідомість, економічна,
політична, художня тощо. Ці форми суспільної свідомості включають свій предмет; спосіб (метод) пізнання; психічний, буденний,
духовний рівень вираження; спосіб регуляції життєдіяльності людей; роль в суспільстві.
Перераховані форми суспільної свідомості є елементами відповідних громадських сфер. Свідомість, як уся сукупність духовної
творчості є єдністю індивідуальної і суспільної свідомості. Індивідуальна свідомість – це духовний світ людини.
46. Теорія масової свідомості

Масова свідомість — один з видів суспільної свідомості, найбільш реальна форма її практичного існування та втілення. Це особливий,
специфічний вид свідомості суспільства, властивий величезній кількості людей ("масі", «масам").
В "ідеалі" масова свідомість мала б дорівнювати сумі свідомостей окремих індивідів, соціальних груп. Однак об'єктивно це
неможливо, а тому йдеться про масову свідомість як збіг (поєднання або перехре¬щення) основних, найбільш значущих компонентів
певної кількості різноманітних (великих і малих) груп суспільства.
Масова свідомість має специфічні ознаки. Це якості, що відповіда¬ють певній масі людей у конкретний час. Інакше кажучи, у масовій
свідомості сконцентровані знання, уявлення, цінності, норми, які по¬діляє певна сукупність індивідів. Вони формуються у процесі
спілкуван¬ня, спільного сприйняття соціально-політичної інформації, визначення ставлення до неї.
Поняття "маси", як уже зазначалося, надто мінливе, ситуативне, а тому суб'єкт масової свідомості не є сталим, цілісним утворенням.
Масова свідомість не є окремим видом свідомості, який протистоїть суспільній. Це та сама суспільна свідомість, але актуалізована в
часі й просторі певною спільнотою під упливом конкретнихсоціальних, культурологічних, політичних та інших чинників. Масова
свідомість розглядається як збіг у якийсь певний момент основних і значущих компонентів свідомості різних груп та індивідів, але
певним чином структурованих та поєднаних. “Масова свідомість включає основний (первісний), емоційно-дійовий, і вторинний,
раціональний рівні. В основі масової свідомості, зазвичай, лежить яскраве емоційне переживання якоїсь соціальної проблеми, що
викликає загальну заклопотаність
47. Основні складові пізнавальної діяльності: суб’єкт, об’єкт, мета і ціль, засоби та результат
Пізнання – це особливого роду процес взаємодії між суб’єктом і об’єктом, коли основним результатом є знання. Особливостями є те,
що у процесі пізнання функціонує суб’єкт і об’єкт; у пізнання є мета і ціль; характеризується з боку засобів та результатів;
Суб’єктом пізнання – людина чи формоутворення її спільності;
Об’єкт пізнання – те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта, або на що спрямована його діяльність з метою отримання
знання.
Між О і С існує взаємозв’язок, цей взаємозв’язок з одного боку має діалектичний характер, а з іншого він проявляється в метафізичній
формі.
Діалектичність відношення суб’єкта і об’єкта представлена такою формулою: без суб’єкту немає об’єкту, а без об’єкту немає суб’єкту,
що означає таке: пізнання не буде, якщо не буде кому пізнавати, пізнання не буде, якщо не буде що пізнавати.
Метафізичний характер відношення С і О полягає в тому, що поза С немає О, тому що саме ті знання, які витворює суб’єкт і є
об’єктом; знання існують транцендентно (за Кантом), вони передують існуванню об’єкту, немає нічого в дійсності (Декарт), чого б не
було у знанні, яке витворює суб’єкт.
Мета – те, що прагне пізнати суб’єкт, те чого він хоче досягнути в процесі пізнання. Метою пізнавального процесу є істина. Ціль – це
те, що отримує, те, що він має в процесі пізнання. Звідси, з точки зору філософії: мета – це орієнтир, вона не досяжна; а ціль – це те,
куди ми потрапляємо на шляху до мети. В пізнавальному процесі існують засоби пізнання, засобами пізнання є: досвід, експеримент,
використання тих чи інших приладів, понять, категорій, використання закономірностей, а також принципів, прийомів, за допомогою
якого здійснюється процес пізнання.
Пізнання має свій результат. З точки зору мети пізнання суб’єкт отримує чи повинен отримати істину, якщо брати до уваги мету, то
основний результати – істина; а з точки зору цілі – суб’єкт отримає знання, яке претендує на істинність чи хибність.
48. Гносеологія та епістемологія

Гносеологія (Віттгенштайн, Гадамер) – розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей,
відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності.
Гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які функціонують в психіці, що дозволяють тому або
іншому суб'єкту дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як
знання, що виражає реальний, дійсний стан речей.
Основне питання — чи пізнаваний світ у принципі? Відповіді на це питання дає:
1) оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби.
2) агностицизм — світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття. 3)
скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману.
Епістемологія (Декарт, Поппер)— філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова,
структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англоамериканській філософії XX ст. Традиційно
ототожнюється з теорією пізнання. Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з
об'єктивних структур самого знання.
Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і
практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони «життя», зміни і розвитку знань?
Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого
спостереження, а епістемологія — це більше явище некласичної філософії. Гносеологією називається вчення про пізнання в широкому
розумінні – це і буденне, і міфологічне, мистецьке, наукове, філософське пізнання; предмет її вивчення – не тільки логіка, а й інтуїція.
Саме в такому діапазоні пізнавальні процеси досліджувалися в історії філософії з давніх давен. Тоді як епістемологія, що
сформувалася вже в сучасну добу, є фактично теорією наукового пізнання і є значною мірою спорідненою з філософією науки.
49. Емпіричний та теоретичний рівні пізнавального процесу

Емпіричний рівень пізнання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і
відношень об’єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.
Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення. Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і
містить відомості про внутрішні закономірності спостережних явищ.
Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з об’єктом дослідження, коли ми безпосередньо впливаємо на нього, взаємодіємо з
ним, обробляємо результати і робимо висновок. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин.
Для того щоб пізнати сутність, необхідно обов’язково перейти до теоретичного рівня наукового пізнання.
Характерні риси емпіричного рівня пізнання

1. Об’єкт пізнання вивчається з боку зовнішніх зв’язків
2. Метою пізнання є протокольна фік-сація різних вимірів явища
3. Логічною формою відображення знання є просте судження
4. Сфера застосування отриманого знання вузька, вона обмежена кількістю вивчених явищ
Характерні риси теоретичного рівня пізнання

1. Об’єкт пізнання вивчається з боку внутрішніх зв’язків
2. Метою пізнання є з’ясування сутності явища
3. Логічною формою отримання знання є умовивід
4. Сфера застосування отриманого знання широка, вона обмежена лише законами даної теорії
Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов’язані між собою і взаємообумовлюють один одного. Так, емпіричне
дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед
ним нові проблеми та завдання. В свою чергу, теоретичне дослідження, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки,
відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує емпіричне знання.
https://pidru4niki.com/12090613/filosofiya/empirichniy_teoretichniy_rivni_piznannya
50. Поняття раціонального та ірраціонального у теорії пізнання

РАЦІОНАЛЬНЕ ТА ІРРАЦІОНАЛЬНЕ (від лат. ratio - розум, розсудок; irrationalis - заперечення ratio) - антитетичні форми
пізнавального відношення до реальності. Раціональне - уявлення про пізнавальний процес як дзеркально подібний до змісту
реальності, як "світло самої природи" (Декорт), що "осягає" останню за принципом: "порядок ідей у розумі той же самий, що і порядок
речей у природі" (Спіноза). Раціональне є дискурсивним, логічно послідовним мисленням, що систематизує результати пізнання в
логічно упорядковані теоретичні системи знання, як множину певних дискретичних елементів. На відміну від Р. як опосередкованого
знання, Ірраціональне є знанням безпосереднім, інтуїтивним "переживанням" ("осяянням", "вбачанням", "вчуванням" і т. п.) змісту
реальності, що не спирається на логічне доведення, "дискурсію", і "закріплюється" головним чином механізмами "гносеологічної
віри". Специфіка раціонального та ірраціонального метафорично визначалася у взаєминах того, що називалось "логікою голови" і
"логікою серця". Спробою подолання антитетичності раціонального та ірраціонального в сучасній філософії є концепція
неораціоналізму.
Ірраціоналістичний умонастрій одержує широке розповсюдження і особливо виявляється в таких течіях, як «філософія життя»
(Дільтей, Бергсон та ін.), екзистенціалізм (Хайдеггер, Ясперс та ін.) та деякі різновиди неопозитивізму
Ірраціональне виявляє себе в двох аспектах: перший — ірраціональне є таким, що цілком може бути раціоналізованим; другий —
ірраціональне визначається в його абсолютному значенні як ірраціональне-саме-по- собі, як таке, що в принципі ніколи і ніким пізнане
бути не може» [3, с.23].
Але з певною часткою умовності нашу емоційну, інтуїтивну, афективну, тобто чуттєву сторону все ж таки швидше всього можна
вважати ірраціональною, аніж раціональною.
Раціональне — це культ розуму, розсудку, що допомагає людині орієнтуватися в зовнішньому світі. Ірраціональне — це визнання
важливості чуттєвої, емоційної сторони людської природи, увага до внутрішнього світу людини.
Філософія, на думку А.Шопенгауера, подібно маятнику, коливається між раціональнім та ірраціональним. Раціоналізм має своїм
органом інтелект, ірраціональне — «внутрішнє просвітлення», інтелектуальне споглядання, віщу свідомість, безпосередньо пізнаючий
розум, богосвідомість, уніфікацію і т.п. і презирливо ставиться до раціоналізму як «маяку природи». Проте ірраціоналізм, подібно до
містики, не володіє мовою, здатною передавати внутрішній стан індивіда, тому раціоналізм, поряд із скептицизмом, знову і знову
стверджує себе в пізнанні» т[3, с.34].
Український мислитель, перший митрополит Української автокефальної православної церкви В.Ліпківський висловив цікаві думки з
приводу абсолютизації у філософії раціонального початку і вважає, що розум і віра, це дві властивості людини, що підносять її над
усіма земними створіннями. У інтерпретації мислителя розум і віра виступають як «два ока душі» людини, що «дають їй повноту
справжнього людського життя».
51. Проблема істини в теорії пізнання

Проблема істини в пізнанні. Істина та якісні характеристики знання. Із самого початку усвідомлення пізнавальної проблематики перед
людьми постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути
впевнені в їх надійності? Зазначене питання постає у гносеології як питання про істину пізнання.
Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але таке тлумачення не витримує серйозної
критики. Так, людський інтелект у процесі пізнання створює так звані «ідеальні об'єкти» («ідеальне коло» в геометрії, «ідеальний газ»
у фізиці та ін.), але реально нічого ідеального не існує. Далі: в процес пізнання ми залучаємо свої прагнення, уподобання, інтереси,
ідеали, переконання, проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами
дійсності.
Пізнаючи об’єкт, ми розчленовуємо його на предмети різних наук та напрямів пізнання. Але реально об’єкт єдиний. Чому
відповідають наші предметні «зрізи» певного об’єкта? На це запитання навряд чи існує якась переконлива відповідь. Далі: теоретичне
(абстрактне) пізнання неможливе без використання слів і термінів. Їх правильне вживання часто стає запорукою правильного
розуміння процесів і результатів мислення. Але давно відомо, що остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, що всі
слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності суттєво
спрощує реалії пізнання.
Спробою обминути згадані складнощі була конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей
погоджується визнавати таким (у науці або й повсякденному житті). В науці з давніх часів існує переконання, що істиною можна
вважати логічну несуперечливість наукової теорії. Доповнює ці погляди прагматичне тлумачення істини як ступеня корисності,
ефективності, практичної виправданості знання. Але всі ці концепції істини мають свої досить помітні недоліки.
Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як
і корисністю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання
розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі
світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною
реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика. У такому разі істина постає як
інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життєвого
самоздійснення.
Отже, істина постає не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процес функціонування інтелектуального складника суспільно-
історичного життя. У цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. Тому й ознаки
істини на різних рівнях її функціонування можуть бути різні: чуття засвідчує нам фактичність існування або неіснування будь-чого;
мислення фіксує суттєві та необхідні зв'язки, характеристики, риси реальності; практика та досвід окреслюють умови та межі
застосування розумових конструкцій. Відзначимо найважливіше в понятті істини.
Насамперед істина — це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. Але, крім того, істина — це не
картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти
суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання.
Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду,
тобто в кінцевому підсумку істина — це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт,
коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань. Але це поняття, як і будь-яке
еталонне, ідеальне утворення свідомості, виконує функцію оцінки, виявлення ступеню наближення реального до еталонного,
належного.
В дійсності ж ні ідеального, ні еталонно завершеного не існує, а існують часткові, фрагментарні елементи можливої чи бажаної
повноти. Тому істина наявна в реальному пізнанні, інакше ми були б неспроможні оцінювати знання, проте вона наявна тут у вигляді
лише окремих елементів, частинок нашого максимального наближення до оптимальних взаємодій із світом через інтелектуальне
відтворення дійсності, багатоаспектне в усій її повноті та складності. Але дійсності не самої по собі, не відстороненої від людини, а
дійсності як царини людської життєдіяльності.
Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко збагнути у всій повноті, тому нерідкісними, а, скоріше, типовими, постають
однобічні підходи до неї, які можуть виливатись:
• у позицію догматизму — перебільшення значення сталого, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважати здобуті знання
абсолютною істиною;
• у позицію релятивізму — перебільшення значення мінливості знань, проголошення усіх знань відносними;
• у позицію утилітаризму — зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і корисними;
• у позицію нормативного ставлення до істини – істина недосяжна, проте важливим є не її отримання, а лише рух до неї.
Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямованість до
ідеальної повноти) входить у зміст наших знань. Залежно від їх конкретних складників, особливостей побудови та обґрунтування
знання якісно характеризуються як очевидні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні. В останньому випадку йдеться
насамперед про наукові знання.
Очевидність характеризує максимально повне співпадіння ментальних засобів та утворень із тим, що входить в людське сприйняття
або розуміння. Як правило, очевидність супроводжується відсутністю найменших сумнівів щодо точності знання. Достовірність
засвідчує наявність у певних знання тих чи інших (чуттєвих, логічних, смислових, об’єктивних чи суб’єктивних) ознак істинності.
Вірогідність стосується оцінки знань на міру їх виправданості, коли немає точних свідчень про їх помилковість або про достовірність.
Правильні знання – це знання, що відповідають усталеним нормам або правилам їх вибудовування та використання. Правдивість, як
характеристику знання, окреслимо спеціально в останньому підрозділі даної теми.
В негативному плані якість знання оцінюється через поняття:
• а) заблудження – коли знання сприймаються як достовірні, достатньо повні, хоча мають такий ступінь неповноти, який
реально виводить їх за межі достовірності; заблудження – це не навмисне, а мимовільно невиправдане відношення до якості знання;
• б) помилки – коли порушується правильність у змісті, формі або функціонуванні знання;
• в) хиби (хибності) – коли знання свідомо перекручуються, але подаються як істинні чи достовірні (щоправда, в логіці існує
свій, спеціальний та більш чіткий критерій хибності).
У науці істинність знань визначають максимальним ступенем їх відповідності критеріям та нормам науковості. На першому плані тут
фігурують:
• а) підтвердження фактами;
• б) підтвердження експериментальними перевірками;
• в) узгодженість із принципами наукової теорії;
• г) коректність і точність застосування термінології;
• д) логічна та концептуальна несуперечливість.
52. Основні критерії істини
Проблема істини нерозривно пов’язана з пошуками її критерію – способу, за допомогою якого встановлюється істинність знання,
відмінність істини від помилки.
Філософи-емпірики вважали таким критерієм дані відчуттів і сприйнять, відповідність знань чуттєвому досвіду. У сучасній західній
філософії цей критерій висунули неопозитивісти (принцип верифікації). Філософи раціоналістичного напряму (Декарт, Спіноза,
Лейбніц) бачили критерій істини в ясності і виразності розуму, у виведенні знань із загальних очевидних положень.
Було б неправильно заперечувати певну роль цих критеріїв в пізнанні. Чуттєвий досвід, якщо не розглядати його субъективістськи, а
визнавати джерелом відчуттів і сприйнять об’єктивну реальність, в деяких випадках, наприклад, в пізнанні окремих явищ і їх
властивостей, є достатнім критерієм істинності. Стверджуючи, наприклад, що йде дощ, гримить грім, ми довіряємо нашим органам
почуттів, не вдаючись до інших способів перевірки. Однак чуттєвий досвід обмежений. За допомогою відчуттів і сприйнять
неможливо пізнати суть явищ, розкрити закони природи і суспільства.
Виведення знань з деяких загальних істинних положень відповідно до законів логіки (логічний критерій) застосовується в умовах,
коли неможливо використати інші критерії, наприклад відносно минулих подій. Цей критерій є досить надійним в багатьох науках,
особливо в математиці. Загальний формальний критерій істини, відповідність пізнання загальним і формальним законам розуму і
розуму Кант вважав єдино можливим. Однак і цей критерій обмежений. Загальні положення, з яких виводяться інші положення, не
завжди виявляються істинними. Знання розвивається, і багато які положення, визнані очевидними істинами, переглядаються,
замінюються іншими положеннями. Таких прикладів в науці немало.
Певне значення для встановлення істинності має вимогу внутрішньої узгодженості, несуперечності знання.
Загальний недолік цих і деяких інших концепцій полягає в тому, що критерій істинності знання знаходиться в самому знанні. Але чи
може знання бути власним критерієм? Таким критерієм повинна бути не духовна, пізнавальна діяльність, а діяльність практична.
Гегель вивів критерій істини за межі пізнання, в сферу практичної діяльності. Однак практика трактувалася ним як активність
абсолютної ідеї, що перетворює предмет по його поняттю. У діалектичному матеріалізмі під практикою розуміється цілеспрямована
предметно-чуттєва діяльність суб’єкта по перетворенню матеріальних систем.
+Це діяльність не окремого індивіда, ізольованого від суспільства, а соціального суб’єкта, озброєного знаннями, навичками,
прийомами, які має в своєму розпорядженні суспільство на даному етапі свого розвитку. Практика має соціально-історичну природу,
вона спирається на результати практичної діяльності і досвід попередніх поколінь.
Критерій практики висуває не тільки діалектичний матеріалізм, центральне місце він займає в філософії прагматизму. Практика, що
трактується як користь, успіх, має суб’єктивну природу; істинність знання визначає сам суб’єкт незалежно від її об’єктивного змісту.
Тому прагматистський критерій істини по суті не вийде за межі пізнання: знання співвідносяться не з об’єктивною реальністю, а з
діяльністю суб’єкта.
Зрозуміло, знання можуть і повинні розглядатися і з точки зору їх практичної корисності, але вони приносять користь, якщо містять
об’єктивну істину, в іншому випадку те, що корисно одному (людині, соціальній групі, суспільному класу), може виявитися
некорисним або навіть шкідливим для іншого.
Таким чином, практика не є єдиним критерієм істини, існують і інші критерії: почуттєвий, логічний, естетичний і ін. Але всі вони
зрештою опосередковані практикою. Тому суспільна практика є вирішальним і загальним критерієм істини.
53. Істина і правда

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння
істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення
було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і
метафізики.
Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна
реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат
— істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою,
достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина— це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке
відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.
Види істини
·* Абсолютна істина- це безперечне, незмінне, раз і назавжди встановлене знання
·* Відносна істина- філософське поняття, що відображає твердження, що абсолютна істина(або істина в останній інстанції) важко
досяжна. Теорії, що затверджують існування абсолютної істини, часто називають метафізикою, відносної істини- релятивізмом
.*Поняття відносної істини використовується у вченні про діалектику.Різновидом
відносної істини єправда(!)
· *Об'єктивна істина- це такий зміст наших знань, який не залежить від суб'єкта за змістом(формою завжди залежить, тому істина
суб'єктивна формою). Визнання об'єктивності істини і пізнаваності миру рівнозначні і не мають нічого спільного з відносним поняттям
ірраціоналістичною філософією.
Слово«правда» в своїх основних значеннях не використовується як термін. Разом з тим, в розмовній мові воно вживається як синонім
ряду спеціальних термінів. Його багатозначність обіграється у ряді назв.
1. Правда- синонім терміну істина(у різних його значеннях), а також суб'єктивне
сприйняття істини.
2. Правда- синонім терміну справедливість(у різних його значеннях). У стихійній
свідомості"Правда" визначає або виправдовує"легітимність" рішень і дій суб'єктів.
3. Правда- рідко використовуваний синонім терміну правдивість.
Правда артикулює власний божествений початок, на відміну від істини як дійсності, як початок людського. Збагнення істини, за умови
осмислення існування ще і правди, виступає процедурою життєдіяльності, компонентом цілісного людського буття,а не функцією
суб'єкта, що"пізнає".
54. Методологія та її основні функції
етодологія науки- це система методологічних і методичних принципів і прийомів, операцій і форм побудови наукового знання.
Філософський рівень методології функціонує у вигляді загальної системи принципів діалектики. Вона формує світоглядну концепцію
світової науки, тобто основні вихідні теоретичні положення, які затвердилися в науці і які рівною мірою треба знати: і філософію, і
правознавство, і туризмологію, і філологію. У кожній галузі науки є, крім загальних, ще й свої специфічні теоретичні вихідні
положення, які становлять її теоретичний фундамент.
У вітчизняній науковій традиції методологію розглядають як учення про методи пізнання або систему наукових принципів, на основі
яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів. Найчастіше методологію
тлумачать як сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в якійсь науці. Методику розуміють як сукупність прийомів
дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактичним матеріалом.
Методологія виконує такі функції:
- визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динаміку процесів та явищ;
- передбачає особливий шлях, за допомогою якого може бути досягнута науково-дослідна мета;
- забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що вивчається;
- допомагає введенню нової інформації;
+- забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці;
- створює систему наукової інформації, яка базується на об´єктивних явищах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання.
55. Взаємозв’язок дискурсивного та інтуїтивного у філософії

Як логіко-дискурсивний, так й інтуїтивний способи пізнавального осягнення реальності спрямовані на розкриття чогось
“прихованого” від безпосереднього погляду, але розкриття здійснюється по-різному. Логічне передбачення, на думку М. Борна, є
“аналітичним передбаченням”. У його основі лежить аналіз, тобто розчленування “видимої” частини досліджуваного явища на
складові елементи з метою-встановлення їх тотожності (чи близької подоби) чомусь добре відомому. Оскільки закономірності зв'язку
цього добре відомого зафіксовані у відповідній теорії, то на основі встановленої тотожності робиться висновок про справедливість
теорії і щодо “прихованої” частини явища.
Аналітичне передбачення — високоефективний спосіб наукового пізнання. Проте, вказуючи на такі його приклади, як гіпотеза Адемса
— Левер'є і передбачення Гамільтеном конічної рефракції, і називаючи їх “дивовижним подвигом математичного мистецтва і
терпіння”, М. Бори зауважував: “Не применшуючи їх значення, слід сказати, що це не розширювало кругозір теорії” Що ж до інтуїції,
то вона дає іншого роду передбачення — синтетичне. Синтетичне передбачення, згідно з Берном, базується на гіпотетичному
припущенні, що реальний образ частково відомого явища відрізняється від того, який він здається. Базою синтетичного передбачення
є не аналіз, а синтез. Інтуїтивне передбачення завжди спрямоване на специфічність досліджуваного явища, на те, що робить його
специфічною (відмінною від усього відомого досі) цілісністю.
Інтуїція, на відміну від логіко-дискурсивного осягнення об'єкта, є свого роду відчуванням справжньої сутності об'єкта, вона ніби
проникає “всередину” об'єкта і безпосередньо “чує” його єство. Знання, отримуване інтуїтивно внаслідок такої його
““безпосередності”, набуває характеру очевидної істини, тобто такої, що не вимагає логічного обґрунтування. Очевидність ця може
мати характер як чуттєвої наочності (якщо інтуїтивний контакт з об'єктом здійснюється у сфері матеріальної діяльності), так і
інтелектуальної наочності (якщо породжуюча її діяльність лежить у сфері ідеальної діяльності), у зв'язку з цим розрізняють чуттєву й
інтелектуальну інтуїцію. Надаючи своїм результатам характеру очевидної істини, інтуїція тим самим обов'язково супроводжується
почуттям глибокої певності в істинності своїх результатів.
56. Основні форми наукового пізнання

Застосування різноманітних методів наукового пізнання дає наукове знання, але це знання виникає не відразу у готовому вигляді, а
розвивається поступово у процесі пізнання у різних формах. Для наукового пізнання перш за все характерні такі форми, як емпіричний
факт, проблема, ідея, гіпотеза, теорія.
Фундаментом всього знання в кожній науці є фактичний матеріал або конкретні факти. Фактом (від лат.: factum -здійснене, зроблене)
називають подію, явище, процес, що мають місце в об'єктивній дійсності і е об'єктом дослідження. Факт -це речення, що фіксує
емпіричне знання.
Установлення фактів, їх опис - початкова, найбільш проста, але дуже важлива форма, в якій виявляється наукове знання. У науковому
пізнанні сукупність фактів утворює емпіричну основу для висування гіпотез і створення теорій. Завданням наукової теорії є
описування фактів, їх пояснення, а також про¬рокування раніше невідомих фактів. Факти відіграють важли¬ву роль у перевірці,
підтвердженні і спростуванні теорій: відповідність фактам - одна із суттєвих вимог до наукових теорій. Розходження теорій з фактами
розглядається як суттє¬вий недолік теоретичної системи знання.
+У розумінні природи фактів у сучасній філософії науки виділяються дві основні тенденції: фактуалізм і теоретизм. Якщо перший
підкреслює незалежність і автономність фактів відносно різних теорій, то другий, навпаки, стверджує, що фак¬ти повністю залежать
від теорії і при зміні теорії відбувається зміна усього фактуального базису науки. З точки зору діалек¬тичного матеріалізму, невірне як
абсолютне протиставлення фактів теорії, так і повне розчинення фактів у теорії.
У результаті наміру пояснити явище, знайти його причини виникає наукова проблема. Наукове дослідження завжди являє собою
ланцюг прямуючих одна за одною проблем. Проблема -це теоретичне або практичне запитання, що потребує свого вирішення,
вивчення і дослідження. У перекладі з грецької мови цей термін означає: перешкоди, складність, завдання.
Поштовхом до створення наукової проблеми є нові факти, що виникають на практиці; вони не вкладаються в існуючу систему знань і
тому вимагають для свого пояснення нових ідей. Формування проблеми - це важливий момент розвитку наукового знання, тому що
правильно поставити проблему, значить, частково вирішити її. Невірна постановка проблеми є однією з причин виникнення вигаданих
проблем (псевдопроб¬лем), тобто таких проблем, постановка яких може суперечити фактам і законам; такі проблеми практично не
вирішувані.
Однією із важливих форм розвитку наукового знання є ідея. Термін «ідеї» (від гр. jdea - вид, образ) був вперше введений
дав¬ньогрецькими філософами і вживається в різних значеннях в історії філософії. Матеріалістичні напрями у філософії розгляда¬ли
ідеї як відображення дійсності. Демокріт, наприклад, називав ідеями атоми, що є неподільними формами, які осягаються розу-мом. За
ідеалістом Платоном, ідеї - це прообрази речей, чуттє¬вого світу, істинне буття. У середні віки вважалось, що Бог тво¬рить речі згідно
зі своїми ідеями, що є ідеальними формами.
У Новий час, у XVII - XVIII ст. на перший план висуваєть¬ся теоретико-пізнавальний аспект ідей, розробляється вчення про ідеї як
спосіб пізнання, ставиться питання про походжен¬ня ідей, їх пізнавальну цінність і ставлення до об'єктивного світу. Емпіризм
пов'язував ідеї з відчуттями і сприйняттями людей, а раціоналізм - із спонтанною діяльністю мислення. Велике місце вчення про ідеї
займало у німецькому класично¬му ідеалізмі: Кант називав ідеями поняття розуму, яким немає відповідного предмету у нашій
чуттєвості; за Фіхте, ідеї - це іманентні цілі, згідно яким «Я» творить світ; за Гегелем, ідея є об'єктивною істиною, увінчує весь процес
розвитку. Якщо ж пізнання розуміти як відображення дійсності, то ідея виступає як специфічна форма цього відображення. Однак ідея
не зво¬диться до фіксації результатів досліду, але є відображенням речі, властивості або відношення не просто у їх наявному бутті, а у
необхідності і можливості, у тенденції розвитку.
Відображення об'єктивної реальності і постановка практич¬ної мети перед людиною, що знаходяться в органічній єдності, визначають
специфіку ідеї і її місце у русі людської свідомості. Отже, ідея е активною, посередньою ланкою у розвитку дійсності, що створює нові
форми реальності, які не існували раніше. Ідеї не тільки підсумовують досвід попереднього розвитку знання у тій або іншій області, а
служать підґрунтям, па якому знання синтезуються у деяку цілісну систему. Ідеї виконують роль ак¬тивних еврістичних принципів
пояснення явищ, пошуків но¬вих шляхів вирішення проблем. Під ідеєю розуміється також форма розвитку наукового знання, коли у
вигляді ідей форму¬ються якісь узагальнення, теоретичні знання, пояснюючії сутність, закон явищ. Наприклад, ідея про
матеріальність світу, про корпускулярно-хвильовий характер світла, речовину і поле тощо. Отже, в ідеї як формі наукового пізнання,
відображаєть¬ся фундаментальна закономірність, яка лежить у підґрунті тієї чи іншої теорії. В такому розумінні ідея виявляється
найваж¬ливішою формою розвитку наукового дослідження.
Провідна ідея для систематичного висвітлення предметів і явищ одержала у теорії пізнання назву «концепція». Концеп¬ція (від лат.:
conceptio - розуміння, система) - певний спосіб розуміння, трактовки будь-якого явища, процесу, основна точка зору на предмет або
явище, провідна ідея для їх систематичного тлумачення.
Цей термін використовується також для позначення про¬відної думки, конструктивного принципу у науковому, худож¬ньому,
технічному, політичному та інших видах діяльності.
Величезну роль у розвитку наукового знання відіграє така форма теоретичного мислення, як гіпотеза.
Гіпотеза (від гр. основа, припущення) - це нау¬ково обгрунтоване припущення про існування явищ, про внутрі¬шню структуру або
функції явищ, про причини виникнення і роз¬виток явищ, вірогідність яких на сучасному етапі виробництва і науки не може бути
перевірена і доведена. Гіпотеза являє собою форму імовірнісного знання, оскільки вона є таким висловлюван-ням, істинність і
помилковість якого ще не встановлені.
В яких же випадках використовується гіпотеза у процесі розвитку наукового знання? По-перше, тоді, коли відомі факти недостатні для
пояснення причинної залежності явищ і є потреба, щоб їх пояснити. По-друге, коли факти складні і гіпо¬теза може принести користь
як обособления знань в даний момент, як перший крок до пояснення їх. По-третє, тоді, коли причини фактів недоступні для досвіду,
але дії і наслідки їх мо¬жуть бути вивчені. Важливою вимогою наукової гіпотези є та¬кож можливість практичної перевірки. Як
форма наукового пізнання гіпотеза в своєму розвитку проходить чотири стадії: накопичення фактичного матеріалу, його опис і
вивчення; фор¬мування гіпотези про причинні зв'язки явищ; перевірка одер¬жаних висновків на практиці, перетворення гіпотези у
вірогід¬ну теорію або заперечення раніше висунутої гіпотези і висування нової гіпотези.
Будь-яка гіпотеза, розвиваючись, одночасно підлягає пе¬ревірці, необхідність котрої витікає із самої сутності гіпотези як тільки
наукового припущення, як тільки імовірного знан¬ня. Перевірка гіпотези полягає у тому, що її теоретичні на¬слідки і висновки
співставляються з результатами дослідів. При цьому дослід не відразу може підтверджувати гіпотезу. Від виникнення гіпотези до
перетворення її в доказ нерідко проходить значний час. Ступінь імовірності гіпотези тим ви¬щий, чим різноманітніші і
багаточисленніші дослідження, що підтверджуються досвідом. За достатніх умов імовірності гіпо¬теза теоретично і практично межує
з вірогідністю. Перевірена і доведена на практиці гіпотеза переходить в розряд вірогідних істин і стає науковою теорією.
Теорія є найбільш розвиненою формою наукового пізнання. Теорія - це система, узагальненого знання, основних наукових ідей,
законів і принципів, що відображають певну частину навколиш-нього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей.
57. Поняття мови, її сутність та функції

Поняття про мову та її функції
Найбільш загальними та необхідними умовами продуктивної психічної діяльності є МОВА, МОВЛЕННЯ та СПІЛКУВАННЯ.
З одного боку, вони пронизують усе психічне життя людини і забезпечують можливість активного задоволення її пізнавальних і
суспільних потреб, а з іншого – є засобом реалізації внутрішнього світу та можливостей особистості.
Мова та мовлення виконують дві функції:
1. Вони є знаряддям мислення та інтелектуальної діяльності;
2. Оволодіння суспільно-історичним досвідом людства, окремого народу, нації, спільності.
Мовлення розглядається і як мовна діяльність, коли мовлення може набувати вигляду мовних дій, що є складовими елементами іншої
цілеспрямованої діяльності – трудової чи навчальної. Мовна діяльність складається із двох підструктур: внутрішня та зовнішня.
Мова є специфічно людським засобом спілкування, що існує в житті людського суспільства. Мова виникла у процесі становлення
самої людини як суспільної істоти, у процесі спільної трудової діяльності. Мова – це суспільне явище.
Виділяють такі основні елементи мови:
- словниковий запас слів;
- граматична будова мови.
СЛОВНИКОВИЙ ЗАПАС - це сукупність слів у кожній окремій мові. Його специфіка полягає в тому, що багатший та різноманітніший
словник, тим багатша та різноманітніша мова. Розрізняють АКТИВНИЙ СЛОВНИК, тобто слова, якими людина користується для
вираження думок, і ПАСИВНИЙ СЛОВНИК – слова, які вона розуміє, коли читає чи чує, але не вживає. Обсяг активного та пасивного
словника людини залежить від її освіти, професії, характеру та змісту діяльності.
ГРАМАТИКА – визначає правила зміни слів, сполучення їх у речення. Слова, що є в реченні потрібно не лише розуміти, а й
відповідно взаємоузгодити для того, щоб передати зміст думки. Слова, як одиниця мови є носієм інформації, що означає певний
предмет або явище дійсності. Слово – це умовний звуковий знак предмету. Значення кожного слова складається історично.
Функції мови:
1. Сигніфікативна (означальна – за допомогою слова);
2. Комунікативна ( передача інформації);
3. Емоційна4
4. Вольова або функція впливу (можна примусите себе чи іншу людину, щось діяти).
Елементи та функції мови реалізуються і використовуються людиною в процесі мовлення.
МОВЛЕННЯ – це процес використання мови.
Мовлення і мова поняття не тотожні:
- Люди говорячи на одній мові, володіють своїм мовленням по-різному;
- Мовлення людини залежить від віку, освіти, професії.
У мовленні реалізуються всі багатства мови, всі її виражальні можливості. Водночас мова збагачується через мовлення.
Мови та мовлення:спільне й відмінне:
Мова Мовлення
1. Мова - знакова система; знаки – це слова, звуки, морфеми, словосполучення, фразеологічні одиниці тощо 1. Мовлення - це саме
спілкування, вираження думки, самовираження
2. Мова – потенційна система знаків 2. Мовлення – це дія та її продукт, це діяльність людей, воно завжди мотивоване – викликане
обставинами, ситуацією, завжди має певну мету
3. Мова консервативна, стабільна 3. мовлення припускає винятки, саме у мовленні з’являються нові слова
4. Мова підкоряється закону, який формується спеціалістами-мовознавцями і зберігається у вигляді словників 4. Мовлення також, в
ідеалі, підкоряється законам літературної мови, однак порушення норми є, оскільки мовлення на відміну від мови – індивідуальне
5. Мова стабілізує, об’єднує народність, націю, державу5. Мовлення, будучи реалізацією мови, також об’єднує, але водночас породжує
жаргони, арго, професіоналізми, зберігає діалекти
6. Мова має рівневу структуру (фонетичний, лексичний, морфемний і т.і. рівні), а також певну кількість звуків, морфем, відмінків тощо
6. Мовлення ж – лінійне, воно розгорається у часі та просторі. Кількість речень і текстів може бути необмежена
7. Мову не можна оцінити 7. мовлення завжди можна оцінити (правдиве, лицемірне, художнє тощо)
Все ж ці поняття взаємопов’язані, бо мовлення не існує і не може існувати поза будь-якою мовою. І мова існує, розвивається і
вдосконалюється лише за умови, що активно використовується людьми в процесі спілкування, розв’язання мислительних та інших
завдань. Мовлення у вигляді мовних дій може виступати складовою іншої діяльності (трудової чи навчальної).
58. Мова і мислення

Мислення - узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Мисленню
властиві такі процеси, як абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розв'язання,
висунення гіпотез тощо.
Щодо мови і мислення в науці існували два протилежні й неправильні погляди - ототожнення мови й мислення (Д. Шлейєрмахер, Й.-Г.
Гаман) і відривання мови від мислення (Ф.-Е. Бенеке). Представники першої точки зору вважали, що мова - це всього лише форма
мислення. А оскільки відомо, що кожне явище має форму і зміст, то мова й мислення разом становлять один об'єкт. Представники
протилежного погляду стверджували, що мова й мислення між собою абсолютно не пов'язані, мислення не залежить від мови, воно
здійснюється в інших формах.
Насправді мова й мислення тісно пов'язані між собою, але цей зв'язок не є простим, прямолінійним, тому єдність мови та мислення не
є їх тотожністю. З одного боку, немає слова, словосполучення, речення, які б не виражали думки. Однак мова - це не мислення, а лише
одне з найголовніших знарядь, інструментів мислення. З іншого боку, існують й інші форми мислення, які здійснюються невербально
(несловесно).
Загалом існує три типи мислення: а) чуттєво-образне (наочно-образне); б) технічне (практично-дійове); в) поняттєве (словесно-
логічне).
Чуттєво-образне мислення - мислення конкретними образами, картинами (в мозку прокручується своєрідний фільм). Воно притаманне
не тільки людині, а й вищим тваринам - собакам, кішкам, мавпам тощо. Уявіть собі таку картину. Увечері господиня залишила
незакритою сметану на кухні. Вранці приходить на кухню приготувати сніданок і бачить, як кішка доїдає сметану. Розлютившись,
господиня хапає кішку і вдаряє її. Наступного ранку, побачивши господиню на кухні, кішка стрибає зі столу й ховається за буфетом,
хоч на цей раз вона нічого поганого не вчинила. Перед нею виник учорашній образ розлюченої господині.
Чуттєво-образне мислення властиве всім людям, а особливо представникам творчих професій (письменникам, художникам, артистам,
режисерам, балетмейстерам тощо). Існування цього типу мислення переконливо заперечує поширену донедавна думку, що мислення
протікає тільки в словесній формі. Коли художник-мариніст І. Айвазовський писав картину "Дев'ятий вал", він не обмірковував її за
допомогою слів, а переніс на полотно образ, який визрів у його романтичній уяві: неосяжна велич й буйна могутність морської стихії,
вогненні присмерки, грайливе на хвилях місячне світло, відвага людей, які мужньо борються з розбурханою стихією.
Технічне (практично-дійове) мислення - здійснюється без участі мови. Воно, як і наочно-образне мислення, властиве вищим тваринам і
людині. Чи не першим на цей тип мислення звернув увагу німецький філософ Г.-В.-Ф. Гегель, який, зокрема, вказав на те, що
безпосередня трудова діяльність, скажімо праця каменяра, обов'язково вимагає мислення. Трудові дії людини, як елементарні дії
вищих тварин, осмислені. Так, наприклад, якщо високо підвісити банан, то мавпа, щоб його дістати, ставить ящик, бере в передні
кінцівки палку, вилазить на ящик і збиває банан.
Практично-дійове мислення притаманне всім людям, але найбільшою мірою спеціалістам технічних професій. Інколи інженеру легше
створити нову машину, ніж захистити свій проект (важко підбирати потрібні слова та вирази). А від тих, хто працює на комп'ютерах,
можна почути, що вони мислять машинною (комп'ютерною) мовою.
Поняттєве мислення - здійснюється за допомогою мови. Абстрактні поняття про любов і ненависть, життя і смерть, мову й мислення,
науку й культуру, теорію відносності А. Ейнштейна чи гіпотезу вроджених граматичних структур Н. Хомського осмислити і передати
без участі мови неможливо. Однак слід зауважити, що людина і в цьому випадку не завжди мислить вслух, тобто вимовляючи слова.
Частіше люди мислять за допомогою внутрішнього мовлення ("про себе"), яке відрізняється від зовнішнього тим, що є згорнутим,
зредукованим.
У людей усі типи мислення переплітаються, але превалює поняттєве, тобто основним знаряддям мислення є мова.
Про те, що мова і мислення не тотожні, засвідчують й інші факти. Так, зокрема, мислення не має властивостей матерії, воно є
ідеальним, тоді як мова має ідеальний (семантика) і матеріальний (звукова оболонка слів, матеріально виражені граматичні форми
тощо) аспекти. Будова мови і будова мислення не збігаються. Мова і мислення оперують різними одиницями (фонема, морфема, слово,
речення - поняття, судження, умовивід). Щоправда, багатовіковий процес оформлення й вираження думок за допомогою мови зумовив
розвиток низки граматичних категорій, які частково збігаються з деякими категоріями мислення (підмет - суб'єкт, присудок - предикат,
додаток - об'єкт, означення - атрибут).
Нарешті, ще одним вагомим доказом того, що мова і мислення нетотожні явища, є їх неодночасне виникнення. Історично мислення
виникло раніше, воно передує мові. Саме тому й функції мови щодо мислення змінювалися. Спершу мова лише включалася в процеси
мислення, доповнювала практично-дійове і наочно-образне мислення. З часом вплив мови на мислення зростав і мова стала основним
знаряддям мислення.
59. Природні та штучні мови

Природні мови виникли як засіб спілкування між людьми. Їх формування та розвиток являє собою тривалий історичний процес і
відбувається в основному стихійно. Як знаків тут використовуються вимовлені вголос або написані слова і словосполучення. До числа
природних мов відносяться такі розмовні мови як російська, англійська, французька і т.п.
штучні мови свідомо створюються людиною для вирішення певних завдань. Тут в якості знаків використовуються спеціальні символи.
Прикладами штучних мов є музичні ноти, азбука Морзе, мова сурдоперекладу і т.д. Логічні теорії також використовують штучні мови
для вираження внутрішньої структури суджень і умовиводів.
Природна мова, прекрасно пристосований для спілкування людей, з формальної точки зору має ряд негативних властивостей.
1)багатозначність: Значення деяких виразів можна зрозуміти тільки з контексту («замок», «ручка», «ключ», «коса» і т.п.).
2)Некомпозіціональность: В природній мові відсутні чіткі правила, що дозволяють визначати значення складного висловлювання,
коли відомі значення всіх вхідних в нього слів («Він зустрів її на сонячній галявині з ромашками»).
3)семантична замкнутість: Семантичні атрибути виразів природної мови (сенс, значення, істинність та ін.) Визначаються в рамках
самого цієї мови.
Важливою особливістю штучних мов є те, що вони дають змогу не просто фіксувати інформацію про світ, але фіксувати її в
максимально чіткої та ефективної формі. Всі сучасні наукові теорії або створюють свої формалізовані мови, або, як мінімум, прагнуть
дотримуватися найпростіші семантичні принципи, що дозволяють уникнути мовних «пасток» і парадоксів.
60. Знак, символ і значення в мові

Під знаком розуміють матеріальний об'єкт, який символічно, умовно представляє і відсилає до означуваного ним предмета, явища,
події, властивості, відношення.
Щодо мови, то в ній знаками виступають слова і словосполучення. Справді, слова і словосполучення є матеріальними об'єктами (при
усній мові - коливання повітря, при письмовій - сліди чорнила, фарби). При цьому слова і словосполучення завжди мають певні
предметні значення, тобто вказують на відповідні об'єкти.
Застосування знаків властиве різноманітним формам людської діяльності. Предметом спеціального вивчення знак стає за часів
античності. У Новий час до цієї проблеми зверталися Локк, Гоббс, Лейбніц.
Лейбніц вказував на те, що знак своєю чуттєвою наочністю полегшує логічні операції. Використовуючи знаки, люди не тільки
передають думки один одному, а й підвищують ефективність процесу мислення.
Лейбніц вважав, що знаки повинні відповідати двом основним вимогам:
• по-перше, бути короткими і стислими за формою і містити максимум смислу в мінімумі протяжності;
• по-друге, ізоморфно відповідати позначуваним ними поняттям, представляти прості ідеї найбільш природним способом.
Знаки поділяють на три види:
• знаки-індекси;
• знаки-образи;
• знаки-символи.
Знаками-індексами називають знаки, які безпосередньо вказують на позначуваний ними предмет. У цьому випадку між знаком і
предметом існує зв'язок, аналогічний зв'язку наслідку з причиною. Наприклад, дим вказує на наявність вогню, зміна висоти ртутного
стовпчика — на відповідні зміни в атмосфері.
Знаки-образи мають певну подібність з відповідними предметами. Наприклад, карта, план місцевості, картина, креслення.
Знаки-символи фізично ніяк не пов'язані з предметами на які вони вказують. Тут зв'язок між знаком і предметом складається або за
угодою, або стихійно при формуванні мови і практичного її засвоєння конкретною людиною. Саме ці знаки складають основу мови.
Слова і є знаками-символами.
Перевага знака-символу над іншими знаками полягає в тому, що за його допомогою можна відображати різноманітний зміст; маючи
гнучкий зв'язок з предметом, знак-символ може виразніше представити зміст (мається на увазі саме той аспект змісту, який зараз нас
цікавить).
Тобто, використовуючи знак-символ, ми можемо однозначно вказати на те, що для нас суттєве саме зараз у предметі, про який ми
говоримо, який ми розглядаємо, досліджуємо.
Іншими словами, відмінність між знаками полягає саме в характері зв'язку, який може мати знак конкретного виду з предметом.
Найдосконаліший за характером зв'язок між знаком-символом і предметом. Це дає право розглядати основні характеристики знака на
прикладі знаку-символу, оскільки все, що притаманне знака-символу, можна з певною мірою умовності екстраполювати на знаки-
індекси і знаки-образи.
Кожний знак повинен вказувати на певний предмет і нести певну інформацію про цей предмет. Тобто, кожний знак характеризується
предметним значенням і смислом.
Предметним значенням знака називається об'єкт, який позначається цим знаком. Такими об'єктами можуть бути окремі предмети,
множини предметів, явища, події, властивості, відношення тощо.
Смислом є інформація, яку несе знак про предмет. Тут необхідно зауважити, що, говорячи про смисл знака, ми маємо на увазі
інформацію про предмет, завдяки якій ми однозначно виділяємо предмет і відрізняємо його від інших предметів. Тобто не будь-яка
інформація про предмет може відігравати роль смислу. Таку інформацію називають прямим смислом.
Прямий смисл слів і словосполучень необхідно відрізняти від переносного та етимологічного (буквального).
Переносний смисл слова вказує лише на подібність одних об'єктів до інших. Наприклад, для характеристики нафти застосовують вираз
"чорне золото". Етимологічний смисл слова вказує на буквальне походження слова. Наприклад, "біографія" - буквально означає "опис
життя".
Символи — це найважливіший механізм пам'яті культури, вони переносять тексти, сюжетні схеми й інші семіотичні утворення з
одного шару культури до іншого. Константні набори символів беруть на себе функцію механізмів єдності, вони не дають культурі
розбитися на ізольовані хронологічні шари. Єдність набору домінантних символів і тривалість їхнього культурного життя значною
мірою зумовлюють національні й ареальні межі культури (див.: 13).
Причому кількість таких синтезаційних символів, як констатує К. Гірц, є обмеженою в будь-якій культурі. "Однак значення можна
"накопичувати" лише в символах: хресті, півмісяці чи крилатому змії" (Гірц К. Інтерпретація культур. Вибрані есе. К., 2001. С. 152).
Отже, символ — найпотужніший з усіх інструментів реалізації духовних можливостей культури. Він виконує роль семіотичного
конденсатора, є осередком усіх принципів знаковості, розгорнутим знаком. Можна сказати, що структура символів, властивих певній
культурі й відтворюваних нею, вибудовує систему, ізоморфну генетичній пам'яті індивіда.
61. Поняття комунікації та її основні форми

Комунікація є важливим чинником існування суспільства, оскільки суспільства без спілкування немає. Комунікація є тим
процесом, який і забезпечує утворення суспільства.
Комунікативний процес - це взаємодія між різними суб'єктами комунікації, при якому здійснюється обмін інформацією. Він
включає динамічну зміну етапів формування, передавання, приймання, розшифрування і використання інформації в обох напрямках
при взаємодії комунікантів.
Ми живемо у світі комунікації, де більшість свого часу людина витрачає на спілкування. Дослідження показали, що близько
70% часу індивідуума припадає на комунікацію: людина пише, читає, говорить, слухає. Жодна людина чи група людей не може
існувати без комунікації. Тільки комунікація забезпечує передачу інформації та ідей.
Основні види комунікації
Міжособистісна комунікація - являє собою безпосередній контакт людей.
У тих ситуаціях, коли люди вступають в спілкування в малих групах (кількість їх членів може бути від 3 до 20-30 чоловік),
прийнято говорити про групову комунікацію.
Масова комунікація - це процес поширення інформації і впливу в суспільстві за допомогою спеціальних коштів, друку,
телебачення, радіо, кіно і т. д., в результаті чого повідомлення надходить відразу до великих груп людей.
62. Об’єкт і предмет філософії історії

Предмет філософії історії можна поділити на дві основні сфери. Перша сфера — онтологія історії вивчає питання про рушійні
сили, основні етапи історичного процесу, його сенс і мету, роль і місце людини в історії. Друга — гносеологія історії (критична
філософія історії, аналітична філософія історії) вивчає умови, можливості, способи і форми історичного пізнання, відтворення
історичного процесу таким, яким він відбувався насправді. Онтологія історії досягла найвищого розквіту у XIX — на початку XX ст.,
коли була запропонована ціла низка найрізноманітніших за підходами, але однакових за своєю глобальністю моделей «всесвітньої
історії». Від 1930-х рр. завдяки працям Р. Арона, А. Данто, Ґ. Вайта фокус дослідницької уваги зсунувся в бік гносеологічної
проблематики. Наслідком цього стало формулювання принципової неможливості встановлення об'єктивного перебігу історичного
процесу, а лише його умовної, суб'єктивної реконструкції.
Об'єктом філософії історії є сегмент історичного життя суспільства та історія всесвіту в цілому
63. Проблема суб’єкта історичного процесу

Проблема суб'єкта історичного процесу відноситься до питань, які, незважаючи на плин часу і накопичений досвід вирішення,
не втрачають свіжість, адже, уявлення про суб'єкт історії виявляється тим дзеркалом, у якому індивіди бачать своє ідеальне
відображення і оцінюють свою поведінку, свій спосіб життя. Буквально поняття "суб'єкт" означає те, що лежить в основі. То ж хто
(що) є носієм предметно-практичної діяльності і пізнання, джерелом активності, яке рухає історію? Які рушійні сили і фактори
визначають суспільний розвиток, як через них суб'єкт реалізує історичний процес? В різні часи мислителі по-своєму намагалися дати
відповідь на ці та подібні запитання. Відчуваючи важливість проблеми, прагнучи визначити закономірності історичного процесу, вони
шукали те, що його спричиняє, тих, чиїм задумом, інтересом, діяльністю окреслювався історичний шлях людства.
У філософській традиції все розмаїття концепцій історичного процесу представлене через діалог класичних субстанціально-
раціоналістичних уявлень про історію та сучасних тлумачень природи людської суб'єктивності.
Згідно уявлень давніх мислителів історія твориться почуттями та прагненнями видатних державних діячів, які при цьому
спираються на знання і науку, є носіями активної розумової діяльності, втілюють наукові знання в практику (Левкіп, Демокріт, Епікур,
Лукрецій).
Платон вважав, що народ створює державу, яка є "початковою точкою відліку, початком людської історії". Рівновага в
суспільстві забезпечується завдяки постійному балансуванню розумного і вольового початків, причому розумний початок завжди
стоїть вище вольового, а також на основі взаємної поваги і спільності інтересів трьох станів (філософи, захисники, трудівники),
спрямованих на служіння ідеї. Зміни держави він пов'язував з причинами суб'єктивного (ріст чисельності населення і розширення
виробництва, нововведення в мистецтві і системі виховання) і об'єктивного (космічного, непідвладного контролю людини) характеру
64. Періодизація історії та її критерії

Періодизація історії — особливого роду систематизація, яка полягає в умовному діленні історичного процесу на певні
хронологічні періоди. Ці періоди мають ті або інші відмітні особливості, які визначаються залежно від вибраної підстави(критерію)
періодизації.
Для періодизації можуть обиратися самі різні підстави: від зміни типу мислення(О. Конт, До. Ясперс) до зміни способів
комунікації(М. Маклюен) і екологічних трансформацій
(Й.Гудсблом). Багато учених, починаючи від мислителів XVIIIстоліття (А.Барнав,А. Фергюсон, А. Сміт) до сучасних
постіндустріалістов ніби Д. Белла і Е. Тоффлера, спираються на економіко-виробничі критерії.
Перші донаукові періодизації історії були розроблені ще в глибокій старовині(наприклад, від золотого століття людей до
залізного), але наукові періодизації з'явилися тільки в Новий час, коли в результаті праць італійських гуманістів, але особливо Жана
Бодена поступово затвердилося те, що збереглося і до теперішнього часу ділення історії на стародавню, середньовічну і
нову(Вважається, що хронологічно найбільш чітке таке ділення було проведене в роботах німецького професора Келлера.
Періодизація — дуже ефективний метод аналізу і впорядкування матеріалу. Через періодизацію можна більш глибоко показати
співвідношення розвитку історичного процесу в цілому і окремих його аспектів. Вона володіє великим евристичним потенціалом,
здатна додати стрункість теорії, багато в чому структурує її і— головне— дає їй шкалу вимірювання. Не випадково багато учених
відзначають велику важливість періодизації для дослідження історії.
Філософія Нового часу виробляє раціональні пояснення ходу історичних процесів. Сам розум визнається джерелом прогресу
(Бекон, Декарт), поступального, від менш досконалого до досконалішого, рухи суспільства. Все частіше час і хід історії вважаються
лінійними процесами.
Спочатку, аналізуючи історію, її підрозділяють за хронологічним принципом. Тричленне ділення "всесвітньої історії" на
Древню, Середню і Нову історію було запропоноване ще в 15 столітті (в епоху відродження). Тоді за цією схемою стояло уявлення про
середні віки як про якусь похмуру "перерву" в ході історії ("темних віках" і пануванні релігії і забобону), що розділяє античність і
Відродження. Це була одна з перших періодизацій - гуманістична періодизація історії.
Окрім хронологічного, в історіософії застосовували просторово-географічний принцип ділення. Оскільки впродовж тривалого
часу всесвітньо-історичний процес складався з суми відносно самостійних процесів розвитку окремих країн, народів і держав,
природнім шляхом склалася спеціалізація історії за геополітичним, регіональним чинником (історія Європи і європейських країн,
історія Близького Сходу, історія Індії, Китаю і тому подібне). Усі ці окремі процеси зливалися, проте, у всесвітню, або загальну,
історію, що охоплює увесь всесвітньо-історичний процес, куди історія окремих країн і народів входять лише як окремі випадки. Але в
цій всесвітній історії центральне положення у філософів історії Відродження, Нового часу займала Європа і європейська історія,
виступаюча загальним критерієм цінностей, розвитку, прогресу для інших культур. Уявлення про всесвітньо-історичний процес в
цілому в європейській філософії історії було пов'язано з "европоцентризм". Аж до кінця XIX століття ця концепція єдності історії
людства була дуже популярна. Багато чим здавалося, що будь-яке суспільство живе за тими ж самими правилами і законами, що інше.
65. Основні підходи тлумачення початку, спрямованості та кінця всесвітньої історії

Однією з найважливіших проблем філософії історії є проблема змісту та спрямованості історичного процесу. Її суть полягає в
одержанні відповіді на питання: чи змінюється людське суспільство, а якщо «так», то в якому напрямку і яка періодизація цих змін?
Ця проблема цікавила ще античних мислителів. Вони виокремлювали три найважливіших напрямки лінійної філософії історії:
прогресивний, регресивний і циклічний. Наприкінці ХIX – початку ХХ століть була обґрунтована так звана нелінійна концепція
історичного розвитку
Більшість античних мислителів, у тому числі Протагор, Демокріт, дотримувалися точки зору, що суспільство розвивається в
основному за висхідною, від дикості до «золотого століття». Їх можна вважати засновниками прогресивного напрямку. Гесіод,
Сенека, навпаки, стверджували, що розвиток суспільства має регресивний напрямок від «золотого» століття до залізного століття, для
якого характерні повна деградація суспільства, падіння його моральності і т. ін. Платон, Арістотель, Полібій та інші вважали, що
суспільство рухається по висхідній, але по замкнутому колу з постійним поверненням назад, до вихідного етапу.
Філософи середньовіччя, не відкидаючи ідею, що історія є направленим процесом, вважали, що її спрямування задане Богом.
Одним з перших дослідників, який у своїх роботах найповніше охопив проблеми спрямування, а також співвідношення єдності
і різноманітності в історичному процесі, був італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668–1744). У своєму трактаті «Підстави нової
науки про загальну природу націй» він показав світську концепцію всесвітньої історії як історичного кругообігу, єдиного для всіх
народів. На думку Віко, усі народи у своєму розвитку проходять однакові стадії – від первісного варварства («століття богів») через
феодалізм («століття героїв») до епохи демократичної республіки чи представницької монархії («століття цивілізації»). Кожний цикл
завершується загальною кризою і розпадом даного суспільства. По завершенні циклу розвиток відновляється і проходить ті самі стадії,
але на більш високому рівні. Таким чином, ідеї Віко лежать в основі теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій
(Данилевський, Шпенглер, Тойнбі).
У сучасній філософії історії співіснують два основних підходи до пояснення логіки і спрямованості історичного процесу:
формаційний і цивілізаційний підходи. (про підходи як хочте, то почитайте детальніше, бо якби я ще і їх сюди в'їбашив би, то був би
піздєц)
66. Проблема свободи історичного вибору у філософії історії

Свобода як філософське і політичне поняття не має чіткої однозначності. В історії філософії її розуміли і визначали по-різному.
В цьому сенсі тут не має нічого дивного. Адже думка про зовнішній світ, суспільство і людину залежала від розвитку певної
історичної доби, відповідної культури, політичних побудов та інших чинників, які наповнювали та формували зміст і розуміння
поняття свободи. Незважаючи на різноманітні визначення цього унікального феномену, в історії філософії, (особливо у античних
стоїків і середньовічних неоплатоників) свобода людини тлумачилася саме такою, що не піддається зовнішнім обставинам
навколишнього світу. Натомість пригадаємо відому теорію Епіктета, яка твердить, що і раб, маючи вільну душу, може бути так само
вільний як і імператор, водночас політично вільний громадянин - може бути рабом, якщо у нього душа раба. Все залежить від людини:
наскільки сильно вона намагається протистояти зовнішнім обставинам. Немає людини, яка б не хотіла бути вільною. Але не знаючи,
що таке свобода, людина може малювати для себе хибне уявлення щодо останньої. Якщо людина не здатна перебороти слабкості
власного тіла - вона на все життя залишиться рабом. Відтак жити заради шлунку, на думку Епіктета, і підкорятися різним принизливим
обставинам, є найгірше рабство для людини [1,с.289]. Незважаючи на певну привабливість такого розуміння свободи натомість маємо
настільки мізерний вибір останньої, який, в свою чергу, заперечує саму сутність свободи.
Ще одна концепція свободи, пов’язана з природною людиною, трактування якої визначалось по-різному: суспільним
договором, характером суспільної людини, суспільства в цілому, де зміст свободи залежав від розвитку позитивного права. Рівень
свободи тут розуміється в залежності від суспільної угоди, яка, у свою чергу, визначає рівень справедливих законів. В ідеалі,
справедливі закони повинні ґрунтуватися на таких принципах суспільної домовленості, де свобода всіх була б умовою свободи для
кожного. Але цей зрозумілий демократичний ідеал важко втілити у реальне життя переважно через обмежені можливості суспільного
буття: панівної релігії, культурної традиції, рівнем соціально-економічного життя тощо. Якщо під природною людиною розуміти не її
доцивілізаційну сутність, а індивідуальну, автономну і особистісну абсолютну досконалість; а під позитивною людиною - певні
історичні досягнення в історичному процесі, то доцільно допустити певне еволюційне реформування позитивної людини до безмежної
досконалості її природної сутності, де свобода особистості поступово набуває абсолютного значення. Уявити, чи визначити таку
свободу у позитивному світі з її обмеженою природою неможливо. Якщо природне право визнає неоднаковість кожної унікальної
особистості, а тому об’єктивну їх різність, то позитивне право таку неоднаковість розглядає як нерівність. Як би люди не відрізнялись
один від одного політично, економічно, соціально - формальне визнання рівності є тією умовою, що веде до удосконалення стосунків
між людьми, зберігаючи свободу. “Рівність загальних норм закону і поведінки є єдиним видом рівності, який веде до свободи, і
єдиною рівністю, яку ми можемо гарантувати без знищення свободи”
Сучасна свобода поєднана з демократією неможлива без справедливості. Відомо, що не кожна людина може пристосуватись (в
силу суб’єктивних якостей) до сучасного світу. Незважаючи на це, вона має бути забезпечена мінімальним рівнем цивілізованого
існування аби не руйнувалась її людська гідність і не знищувалась культурна сутність. Сучасний “лібералізм стверджує індивідуальну
свободу не тому, що формально байдужий до того, що люди роблять зі своїм життям, а тому, що він вважає: свобода має сенс лише
тоді, коли люди живуть добре”
67. Поняття «суспільство», «суспільне», «соціум», «соціальне»

Поняття «суспільство» в філософії має не одне визначення. Суспільство – найзагальніша система зв’язків і відносин між
людьми, що складаються в процесі їхньої життєдіяльності.
Соціальна філософія, як одна із галузей філософського знання, визначає специфіку і тенденції розвитку людського суспільства,
механізм його утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будову суспільства, рівні і форми його організації,
спрямованість та сенс людської історії. Духовні основи суспільства.
Історично визначеними типами суспільств були: первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне.
Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи.
Однак для конкретної людини найголовнішим є усвідомлення того, що суспільство — це природно-духовне буття, її існування
в предметно-соціальному середовищі. Саме такий вимір суспільства найяскравіше демонструють поняття "суспільне", "соціальне",
"соціум".
Суспільне — це реальність відносин, які створені людьми в суспільстві.
Ця реальність виникає природно, об'єктивно, незалежно від волі і свідомості окремого індивіда. Люди з необхідністю
вступають у низку економічних, політичних, культурних, релігійних та інших відносин, бо природно прагнуть задовольнити свої
основні інстинкти, природно посіяний інтерес і природно окреслені потреби. Зазвичай, наприклад, під суспільно-економічним
процесом розуміється вся та низка відносин між людьми, яка виникає у зв'язку з тим, що люди природно хочуть їсти, пити, одягатись,
мати житло тощо.
Поряд із природним у суспільному процесі існує нерозривно пов'язане з ним соціальне.
Соціальне — це реальність відносин, які створені особистостями в суспільстві.
Реальність соціального виникає завдяки соціалізації людини. Тобто природний процес розвитку людини набуває у системі
суспільних відносин свого вищого рівня — соціального. Людина в натуральний процес відносин починає вносити корективи
особистого плану. Соціальне — те штучне, чим людина намагається виділитись у середовищі собі подібних. Соціальним, наприклад, є
не тільки прагнення влади людиною, а й одночасно те, якої і чиєї влади прагне вона чи спільнота, до якої людина належить. А в
наведеному вище прикладі стосовно суспільно-економічного соціально-економічне — це не тільки те, що людина хоче їсти, пити,
одягятись тощо, а й насамперед, що їсти-пити, як і для кого одягатись, яке мати житло і т. ін.
Таким чином, поняття "суспільне" і "соціальне" показу ють, що суспільство обов'язково трансформується у своєму розвитку в
певну форму свого соціального існування, що й позначається поняттям "соціум".
Отже, соціум — це соціалізоване суспільство.
Сутність соціалізації того чи іншого суспільства показує, наскільки те, що створили люди як особистості, відповідає їхній
дійсній природі, споконвічно зорієнтованій на гума нізм, гармонію людини і природи, прогрес людини і людства.
68. Поняття соціальної структури суспільства

Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій,
інститутів, об'єднаних стійкими зв'язками і відносинами.
Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що
взаємодіють між собою.
Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести:
багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група,
соціальна спільність тощо);
різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища,
відмінність їхніх соціальних ролей;
наявність відносно стабільних зв'язків між складовими елементами соціальної структури суспільства, взаємозалежність
останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної структури не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він
поєднаний соціальним зв'язком з іншими структурними підрозділами суспільства;
взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й ті ж соціальні суб'єкти можуть бути
частинами різних складових одиниць суспільства. Наприклад, одна і та ж особистість може бути включена до різних соціальних груп
та спільностей;
багатофункціональність і стабільність — кожен елемент соціальної структури суспільства виконує свої специфічні функції, які
є відмінними від ролей інших соціальних елементів, що й передбачає значну кількість соціальних функцій суспільства.
69. Сім’я в контексті соціальної філософії

Сім'я є універсальним соціальним інститутом. Вона виконує функції відтворення населення, турботи про дітей і їх соціалізації,
тобто навчання їх дотриманню соціальних норм, що робить можливим передачу культури суспільства від покоління до покоління.
Один час прийнято було протиставляти розширену сім'ю і ядерну (нуклеарну) сім'ю. Розширена сім'я - соціальна одиниця, що
включає батьків і дітей, а також інших більш далеких родичів - можливо, бабусь і дідусів, дядьків або тіток, які живуть разом йод
одним дахом. Ядерна сім'я - це сім'я, що складається з чоловіка і жінки і їхніх дітей.
Процес індустріалізації в чому веде від розширеної сім'ї до ядерної. Остання, будучи вільною від широких родинних зв'язків,
більш мобільна географічно і соціально, забезпечує більшу емоційну свободу, не обмежує вибір партнера по шлюбу і дає можливість
визначити професію кожного з подружжя на основі їх власних схильностей і успіхів. Сучасні сім'ї частіше є, однак, модифікованими
розширеними родинами. В індустріальному і тим більше в постіндустріальному суспільстві відносини між родичами дійсно стають
більш вільними. Вони далеко не завжди проживають разом. Але ядерна за зовнішньою формою сім'я продовжує підтримувати
регулярні контакти з ріднею і отримує від неї практичну допомогу у багатьох справах, починаючи з виховання дітей і закінчуючи
великими покупками. У цій системі взаємної підтримки важлива роль може належати і тим, хто не перебуває в родинних стосунків з
даною сім'єю, що призводить до утворення навколо кожної сім'ї певної групи підтримки, що включає як родичів, так і тих, хто не
належить до них.
Не тільки Маркс, але й інші великі мислителі XIX і XX ст. висували гіпотезу більш-менш швидкого зникнення родини. Одні
про це жалкували, інші радісно квапили даний процес. "Однак родина не тільки не зникла, - пише А. Бургьер, - вона часто є єдиним
незламним оплотом, який чинить опір тиску ззовні (опір пролетаріату капіталістичної експлуатації, опір тиску тоталітарної держави).
Можливо, це одна з протиріч нашого часу ... Вітчизна, церква, держава перетворилися на позбавлених сенсу чудовиськ, Пустозвонов
мова яких тільки й робить, що відсилає особистість до самої себе. Залишається тільки одна релігія (в первинному сенсі цього слова),
здатна з'єднати особистість з минулим, а її вчинки - з вчинками вже досконалими і запалими в пам'ять з дитинства. Це сім'я. Ось чим
можна пояснити майже релігійний трепет, який сьогодні викликає сім'я у французів, відірваних як ніколи від традиційних цінностей "
70. Соціальний ідеал:загальна характеристика
Результати аналізу наукових джерел і публікацій свідчать, що соціальний ідеал, а також форми і способи соціального розвитку
розроблялися дослідниками різних напрямків. Ідеальне та ідеал виявлялись предметом інтересу людини з давніх–давен; недарма
питання про співвідношення ідеального й матеріального вважається основним питанням філософії. Різні аспекти ідеального та ідеалу є
об’єктом досліджень філософів, культурологів, соціологів, мистецтвознавців, релігієзнавців, істориків, психологів. Разом з тим, у
сучасних умовах виникає нагальна потреба уточнення деяких сутнісних аспектів проблеми суспільного ідеалу, що і є метою даної
статті.
Соціальний ідеал як образ бездоганно організованого суспільства стає однією з найважливіших проблем філософії, як тільки
з’являються перші теоретичні моделі державного устрою. Ідеал представляв собою концептуально–змістовну модель суспільного
устрою, принципи організації держави (справедливості, свободи, прогресу тощо).
Дослідження соціального ідеалу як феномена певної культурно–історичної ситуації передбачає розгляд його у двох діалектично
взаємопов’язаних контекстах: ідеал як структура свідомості суспільства (когнітивний контекст); і ідеал як функція суспільного
розвитку (соціокультурний аспект).
Розуміння сутнісних характеристик ідеалу базується на концепціях ідеального у філософії. Будь–яка філософія неминуче
звертається до ідеального, пропонуючи своє розуміння цього феномена. Без цього неможливий аналіз свідомості суспільства й
людини.
Є всі підстави вважати соціальний ідеал образом, що структурує суспільну свідомість, визначає спосіб мислення й діяльності
людини і соціальної групи, ідеальний образ бездоганного соціального устрою, такого внутрішньо несуперечливого суспільного ладу, у
якому зняті реальні дефекти, а реальні потреби задоволені.У найзагальнішому вигляді соціальний ідеал, залежно від того, яка
соціальна сфера представлена у ньому більш випукло, включає у свій зміст форми, цінності й норми двох сторін соціального життя:
соціально–економічної та соціально–політичної, які ставлять на перше місце відповідно економічний або ж політичний устрій
суспільства. Соціально–економічний ідеал передбачає образ зняття протиріч економічного суспільного стану,ідеальну модель
економіки.
71 Рушійні сили суспільного процесу

У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні
суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції,
потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням,
з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих
чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані
насамперед з діяльністю людей.
Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому
ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують
лише у людській діяльності. Акцентування на тому, що суспільство — це діяльність людей, має глибокий методологічний сенс.
Здатність бути рушійною силою — це найсуттєвіша властивість людської діяльності взагалі.
Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя,
характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і
репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів.
Часом у науковій літературі рушійні сили суспільства пов'язують з певною спрямованістю, з прогресивними перетвореннями
суспільства. Але такий підхід, мабуть, є однобічним: вся історія суспільства, його життя є цілісним процесом, який складається із
складного переплетіння протиборства різних людей, націй, народів. І в цьому розумінні будь-яка діяльність людей є рушійною силою,
людською суспільною діяльністю.
Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в
цілому надзвичайно велику амплітуду коливань — від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в
дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в
історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли
звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати
швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і
впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності
видатної історичної особистості.
Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей
можуть бути:
● від здібностей, таланту чи геніальності;
● від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі);
● від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси — більша чи менша '(і роль, прогресивна чи консервативна);
● від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку
(і від того, з якою енергією вона діє);
● від того, наскільки сприяють їй об'єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка
"надвидатна" особистість не зможе підняти маси на боротьбу
72 Поняття духу та духовного у філософії.
Проблема духовності була, є і залишається однією з центральних в філософії, суспільстві, житті кож- ного індивіда.
Філософська культура напрацювала свій механізм бачення духовності. Зокрема, такі філософи, як Сковорода, Гегель, Юркевич та ін.
показали, що про духовність слід говорити тільки в системі тріади таких понять: дух, душа, духовність.
Дух – об’єктивно існуюче начало; все те, що здатне спрямовувати життя людини, соціуму в тому чи іншому напрямку; існує як
начало, трансцедентно, незалежно від волі і свідомості людини (об’єктив- но).
Духовність – єдність об’єктивного і суб’єктивного в людині, суспільстві; змога, здатність, вибір того чи іншого виду діяльності,
а також спрямовуючий потенціал. Духовність – така сфера реального іс- нування людини і суспільства, яка покликана і виконує
функції основного визначальника напрямків людської діяльності: як завдяки почуттям, так і завдяки усвідомлення дійсності.
Якщо дух – це усвідомлення, то духовність – усвідомлення та почуття будь-чого, як керуючої сили, як визначальної здатності,
як тієї діяльності, яка спрямовує нашу діяльність в тому чи іншому напрямку, діяльності (як об’єктивного існуючої (поза нами) так і
суб’єктивно (в нас)). Духовність, як така, має свої конкретні виміри, тобто ціннісний аспект духовності проявляється через такі
поняття, як віра, надія, любов, честь, порядність, прихильність, добро, зло, нахабність (негатив), безвідповідальність. Духовність має
як позитивне, так і негативне.
Філософія як духовність – все те, що скеровує наше життя незалежно від того, хочемо ми цього чи ні. Філософія є духовністю
тому що, вона єдина, яка вказує на те, що все, що творить людина – вона творить задля себе, відповідно зі своїми ідеями, ідеалами і що
вона єдина, яка є носієм добра і зла.
73 Творча спрямованість духовності

Творчість – соціальний феномен, продуктивна людська діяльність, процес виникнення чогось якісно нового, відмінного від
попереднього.
Творчість – притаманна людині здатність створювати нові цінності, що є засобом самовираження людини як прояву
цілепокладаючої активності її свідомості та потреб суспільно – історичної практики.
Ознаками творчості є: свідоме цілепокладання, створення принципово нових цінностей, орієнтація на досягнення соціально
значущих результатів. У ній наявні розум і праця, гра, інші прояви якостей людини. Особливу роль у ній відіграє стихійне, несвідоме
начало: творчий порив, натхнення, осяяння та ін., про що неодноразово говорили вчені, поети, художники, мислителі.
Духовність насамперед пов’язана з креативним проявом творчості.Творча спрямованість в тому, що вона не тільки відображає
реальні відносини, але в є їх творцем.
Одним з важливих різновидів творчої діяльності є вміння бути творцем самого себе і свого життя. Духовність людини
знаходить найповніше вираження в творчій активності суб’єкта. За М. Бердяєвим, питання про роль творчості в духовному житті є
основним. Від цього залежить майбутнє духовності у світі та можливість нової духовності. Філософ писав, що лише творчість
виправдовує існування людини.
Поняття духовності включає розвиток певних творчих умінь особистості, серед яких Г. Лаустер виділяє такі: сприйнятливість
до нового; висока спонтанність; самодисципліна та зосередженість; різнобічність інтересів;наявність естетичних смаків;підвищена
потреба самовираження; прагнення соціального визнання; високий рівень самосвідомості
74 Проблема цінностей та соціального порозуміння

Ці́нність — будь-яке матеріальне або ідеальне явище, яке має значення для людини чи суспільства, заради якого вона діє,
витрачає сили, час, гроші, здоров'я тощо, заради якого вона живе. Вивченню людських цінностей присвячений розділ філософії
аксіологія, який підрозділяється на етичну й естетичну аксіологію. Сучасні емпіричні дослідження людських цінностей охоплює теорія
цінності.
Цінність — властивість того чи іншого предмета, явища задовольняти потреби, бажання, інтереси соціального суб'єкта
(індивіда, групи людей суспільства)[1].
Цінності духовні — це також соціально схвалювані уявлення більшості людей про те, що таке добро, справедливість,
патріотизм, любов, дружба тощо.
За результатами «Світового обстеження цінностей», що проводиться під керівництвом Рональда Інґлегарта, цінності людей
зазнають поступових змін під впливом поліпшення матеріальних умов життя.
Проблема цінностей, в широкому значенні, завжди виникає в епохи обезцінювання культурної традиції та дискредитацій
ідеологічних засад суспільства. Так, криза Афінської демократії заставила Сократа вперше поставити запитання: “Що є благо?”, - це і є
основне питання загальної теорії цінностей. В Античній і середньовічній філософії ціннісні (етико-естетичні й релігійні)
характеристики були включені в саме поняття реальності істинного буття. Традиція ідеалістичного раціоналізму йде від Платона до
Гегеля й відрізняється невіддільністю онтології й аксіології, буття і цінностей. Аксіологія як самостійна область філософського
дослідження виникає тоді, коли поняття “буття” розщеплюється на два елементи: реальність і цінність як об’єкт бажань і прагнень
людини.
75 Поняття етичних та естетичних цінностей

Етичні цінності — це норми поведінки, які встановлювались на протязі всього життя людства. Це неписані правила поведінки
людини. Без них не склались нормальні відносини в суспільстві.
Є етичні цінності які склались історично. Кожну дитину з дитинства виховують батьки, розповідаючи їй які повинні бути
моральні норми поведінки, показують власним прикладом, як вона повинна себе вести в суспільстві, виховують вихователі в дитячому
садку, вчителі в школі, та все одно, в будь яких ситуаціях вона вибирає сама, як їй поводитися, вибирає ті моральні цінності, які їй
підходять, або подобаються. Людина має прагнути бути етичним, та високоморальною особистістю. Та намагатися самостійно
виховувати в собі найкращі моральні якості.
Естетична цінність виражається в суспільній свідомості у формі естетичних норм: певних чуттєвих зразків, еталонів досягнутих
у суспільстві досконалостей і узагальнених критеріїв краси та ідеалів як комплексних уявлень про вищу довершеність життя.
Естетичне ставлення до дійсності, починаючи від сприймання, що приносить насолоду, до формування оцінок “прекрасне”,
“потворне”, здійснює виховну функцію, яка полягає в розвитку естетичної культури і здатності творити за законами краси.
Обов’язковим елементом естетичного ставлення є естетичне оцінювання, під час якого визначається естетична цінність (краса і
потворність, комічність, трагічність) сприйманих предметів і явищ, тобто міра відповідності їх суспільній потребі в удосконаленні
середовища і самої людини в напрямку все більшої гуманізації, доцільності, позитивності.
76 Філософське тлумачення понять «економіка», «виробництво», «робота», «труд», «праця»
Поняттям «економіка» у філософському значенні фіксується наявністю у суспільстві особливого роду соціальної взаємодії,
завдяки якій створюються умови для задоволення тілесних та духовних потреб людини.
Саме тому економіка – основа існування суспільства, фундамент розвитку держав і цивілізацій. Поняттям «економіка» ми
фіксуємо, що створення таких умов вимагає використання як природних ре- сурсів, так і сутнісних сил людини (здатність мислити,
працювати).
Поняттям «економіка» підкреслюється взаємодія людини і природних ресурсів посередництвом відповідних знарядь, тут
підкреслено, що саме від цих знарядь суттєво залежить економіка.
Поняттям «економіка» визначається міра результативності та ефективності організації суспільства і управління цим процесом.
Таким чином, економіка – відносини у соціумі стосовно виробництва та його результатів, а також міра успішності організації та
управління цими відносинами
Виробництвово – процес в ході якого люди, використовуючи природні ресурси та знаряддя його перетворення, вступаючи між
собою у зв’язки і взаємодії, опираючись на соціальний потенціал, духовність, індивід здібності, створ блага для задоволення своїх
тілесних та духовних потреб.
Робота – це діяльність, що відповідає неприродності людського існування, в ході якої створюється «друга природа». Робота –
це першооснова та необхідна умова життя людей та суспільства. Робота забезпечує «штучний» світ речей, виразно відмінний від
природного середовища. Для К. Маркса робота є доцільною діяльністю людини, в процесі якої вона за допомогою знарядь праці
впливає на природу, використовуючи її з метою створення предметів, необхідних для задоволення власних потреб.
Робота – це, перш за все, доцільна діяльність людей по створенню благ та послуг, яка має бути ефективною та раціонально
організованою. Робота постає однією з головних умов життєдіяльності не тільки окремої особи, але і будь-якої організації, суспільства
в цілому. Завдяки змінам, які в процесі перетворювальної діяльності людина вносить у реальність, не тільки забезпечується її
існування, але і створюються умови для розвитку та прогресу суспіль ства.
Г. Зиммель зазначає, що праця є цінністю сама по собі. Філософ розглядає теорії, згідно з якими еквівалентом оцінки праці є
затрачені зусилля, час, витрати, винагорода, корисність тощо. Проте, «жодна культура не може існувати без відмінностей між вищою
та нижчою працею; найроз винутіша – але, на жаль, цілком утопічна, – може, завдяки об’єктивному прогресу та психічній переоцінці,
привести до того, що це розрізнення в своїх практичних наслідках буде точно відповідати розрізненню між більшою та меншою
витратою праці, об’єктивно з нею ні в якому випадку не спів падаючи» [5, с. 485]. Отже, об’єктивним критерієм оцінки праці є лише
процес його віднайдення, адже врахування всієї поліфонічності передумов, специфіки, засобів, зусиль, наслідків тощо є досить
відносним. Праця – це сутнісне покликання людини, її екзистенційна могутність.
Труд — целесообразная, сознательная деятельность человека, направленная на удовлетворение потребностей индивида и
общества. В процессе этой деятельности человек при помощи орудий труда осваивает, изменяет и приспосабливает к своим целям
предметы природы, использует механические, физические и химические свойства предметов и явлений природы и заставляет их
взаимно влиять друг на друга для достижения заранее намеченной цели.
77 Філософські смисли поняття «власність»

Поняття "власність" достатньо складна категорія. Найчастіше його ототожнюють з привласненням. Відносини привласнення в
багатьох концепціях власності вважаються базовими. Привласнення вказує, кому належать блага (об'єкти власності), як вони
розподіляються і з якою метою використовуються. Об'єктами власності є речі, які присвоюються, тобто всі елементи суспільного
багатства, результати та фактори виробництва. Суб'єктами власності можуть бути окремі особи (громадяни), колективи, організації,
фірми, асоціації, держава.
Таким чином, відносини власності - це певна система відносин з приводу володіння, розпорядження, користування,
привласнення і споживання людьми як засобів виробництва, так і результатів праці.
Володіння - головна передумова власності. Але саме по собі володіння ще не означає власності в її повному економічному
змісті. Володіти можна і пасивно. Володіння тільки фіксує об'єкт власності, визначає його конкретно. Володіння цінне тим, що дає
можливість розпоряджатися майном.
Користування - це відносини до об'єкту використання, спрямовані на отримання з нього корисного ефекту, при цьому
реалізується ідея корисності, яка є абсолютним стимулом еволюції як виробництва конкретних цінностей, так і соціально-
економічного розвитку суспільства.
Людству відомі дві основні форми власності - приватна і суспільна.
78 Поняття історичності виробництва

Виробни́цтво — процес створення матеріальних і суспільних благ, необхідних для існування і розвитку. Створюючи певні
блага люди вступають у зв'язки і взаємодію — виробничі відносини. Тому виробництво є завжди суспільним.
79 Філософсько-економічна категорія «капітал»

Капітал – це соціальна, розширено-самовідтворювальна на основі додаткової вартості продуктивна сила суспільства. Ця якість
капіталу обумовлена ринково-конкурентним середовищем його обігу, яке підштовхує його власників до створення найкращих умов
для більш продуктивного функціонування свого капіталу.
Соціальний капітал – це капітал спілкування, співробітництва, взаємодії, взаємної довіри та взаємодопомоги, що формується у
просторі міжособистісних (інтерперсональних) економічних відносин. Більше того, варто також підкреслити, що соціальний капітал як
потенціал реалізації моралі, права, політики, культури, освіти, релігії, інформації тощо в окремій людині створюється не тільки
приватним шляхом. Це також публічний процес. Держава і громадянське суспільство у соціально розвинутих системах активно
включені у процес творення соціального капіталу.
80 Поняття споживання: філософсько-економічний вимір

Споживання — використання продукту в процесі задоволення потреб. В економіці споживання прирівнюється до отримання
благ або послуг. Споживання стає можливим внаслідок отримання доходу або витрати заощаджень. Розгляд споживання як процесу
задоволення потреб заснований на постулатах економічної теорії. Але крім економічної теорії, проблематикою споживання зайнята
також економічна соціологія. «Споживання традиційно розглядалося або як матеріальний процес, вкорінений в людських потребах,
або як ідеальна практика, вкорінена в символах, знаках і кодах», — каже в своїх лекціях Баліхар Сангера, професор Кентського
університету у Великій Британії. Це висловлювання говорить про основні відмінності між розглядом споживання в економічній теорії
та економічної соціології.
81 Політика як суспільне явище

У пошуках ефективних засобів досягання суспільної злагоди люди використовували різні механізми регуляції відносин між собою.
Створювалися, наприклад, такі регулятиви життєдіяльності індивідів та соціальних груп, як традиція, звички, тотем і табу, релігія і
мораль, культура, політика, право тощо. Вони взаємодіють між собою. Складається система регулятивів, яка підтримує громадський
порядок, злагоду, дисципліну в суспільстві.
Політика (від гр. politike – мистецтво управління державою, державна діяльність) – це сфера відносин соціальних спільнот, свідома
лінія поведінки соціальної групи щодо інших груп, держави, суспільних явищ) яка відображає становище цієї групи та її інтереси.
Сутність політики проявляється в трьох основних формах життєдіяльності суспільства:
● – теоретична і практична діяльність класів, націй, соціальних груп, партій та індивідів, спрямована на завоювання,
використання та утримання політичної влади;
● – участь в діяльності держави і суспільств^
● – теоретична і практична діяльність соціальних груп та індивідів, спрямована на усвідомлення та відстоювання своїх
групових інтересів на рівні суспільства.
Політика виконує різноманітні функції:
● – організаційну – забезпечує практичну участь громадян, партій, соціальних груп у формуванні та роботі органів влади;
● – комунікативну – забезпечує консолідацію суб'єктів політичної діяльності;
● – мобілізаційну – створює умови для участі в політичних процесах;
● – інтегруючу – об'єднує соціальні сили суспільства, підкоряючи їх політичним, суспільним цілям;
● – управлінську – спрямовує діяльність соціальних груп на створення ефективних регулятивних механізмів суспільного життя;
● – соціально-економічну – прагне до найбільш ефективного функціонування економіки суспільства;
● – культурно-виховну та ін.
Політика реалізується в суспільстві засобами влади. Остання складається з влади держави, органів самоврядування, партій і груп,
влади політичних лідерів, засобів масової інформації тощо.
Регулятивні можливості політики спрямовуються насамперед на сферу економіки. Матеріальний інтерес проявляється в
концентрованому вигляді в політиці. Остання виражає сутність економіки. Але не можна цей факт абсолютизувати. Слід взаємодію
економіки і політики розглядати діалектично, враховуючи конкретно-історичний характер розвитку цих явищ суспільного життя.
Політика проникає майже в усі сфери соціального життя – науку і культуру, релігію і мистецтво, філософію і мораль, тому будь-яка
проблема набуває політичного забарвлення, якщо її розуміння чи вирішення торкається життєвих інтересів держави, націй, класів,
партій тощо, тому у зв'язку з цим слушно говорити про наукову, культурну, соціальну та іншу політику.
Розрізняють внутрішню політику, яка регулює життя громадян всередині держави (взаємовідносини
соціальних груп, націй, верств, класів, партій) і зовнішню політику – міждержавні зв'язки та процеси (взаємовідносини між державами,
народами, націями).
82 Поняття «політична система суспільства» та її структура

Поняття «політична система» за змістом дуже об'ємне. Політичну систему можна визначити як сукупність політичних інститутів,
громадських структур, норм і цінностей, а також їх взаємодію, в якій реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив.
Тому в політичну систему включають не тільки політичні інститути, які безпосередньо й активно беруть участь у політиці (держава,
партії, лідери і т. д.), а й економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, які мають політичне значення і
впливають на політичний процес. Призначення всіх цих політичних і громадсько-політичних інститутів полягає в тому, щоб
розподіляти ресурси (економічні, валютні, матеріальні, технологічні і т. п.) і спонукати населення до прийняття цього розподілу як
обов'язкового для всіх.
*Політична система – це сукупність і механізм взаємодії державних і політичних інститутів, політичних відносин, а також політичних
і правових норм.*
Політична система має досить складну структуру. Остання, як правило, піддається змінам залежно від етапів розвитку суспільства.
Але водночас, вона є явищем відносно самостійним і суттєво та безпосередньо впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства
– економіку, науку, освіту, мораль тощо. Разом з тим, вона зазнає суттєвого впливу цих сфер.
До основних елементів структури політичної системи належать:
● – держава. Це ядро політичної системи. Вона становить сукупність установ і організацій, що здійснюють управління
суспільством. Основні ознаки держави: система органів та установ, які виконують функції державної влади, наявність певної
території, права, яке закріплює систему державних норм;
● – партії і партійні системи. Партія – це організація, що об'єднує громадян одного політичного спрямування. Визначальними
рисами партій є їх місце і роль в політичній системі, внутрішня структура та методи діяльності, соціальна база, ідеологія.
Як правило, в суспільстві функціонують декілька партій. В сукупності вони становлять партійну систему, яка використовує певний
механізм та методи в боротьбі за владу.
Структура політичної системи:
1) інституційний блок — суб'єкти політики: громадяни, партії, громадські організації та рухи, профспілки, держава;
2) нормативний блок — система політичних і правових норм і принципів, що регулюють відносини між суб'єктами політичної
системи. Вони містяться в законодавстві, у програмних і статутних документах партій, політичних деклараціях і договорах;
3) функціональний блок — політичні відносини, політичний процес, політична діяльність, політичний режим, що визначає ступінь
участі суб'єктів політичної системи у формуванні та функціонуванні політичної влади;
4) ідеологічний блок — політична ідеологія, політична свідомість і політична культура, політичні погляди;
5) комунікативний блок — інтеграційні зв'язки міжусіма елементами політичної системи суспільства, а також між партіями,
суспільством і державою, між політичною та іншими системами — економічною, правовою тощо.
ІСНУЄ БАГАТО ТЕОРІЙ ЩОДО СТРУКТУРИ. читайте тут http://politics.ellib.org.ua/pages-2111.html
83 Поняття держави: філософські смисли
Держава є базовим інститутом політичної системи суспільства. Як політичний інститут, вона виникає на ранньому етапі розвитку
суспільства, в період розкладу родового строю. Поняття держави є доволі складним і далеко не ординарним. Це зумовлено як
складністю і багатогранністю самої держави як явища, так і різноманітним сприйняттям вченими одних і тих саме державно-правових
явищ.
Крім цього, як справедливо підкреслював відомий австрійський юрист Г. Кельзен, «труднощі у визначенні поняття «держава»
поглиблюються ще й тим, що даним терміном здебільшого позначаються різноманітні предмети і явища»2. Поняття «держава» має
неоднаковий зміст у різних філософських, правових, соціологічних, політологічних теоріях.
Так, Аристотель розумів державу як об’єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Саме через
державу, на його думку, реалізується в людях природний потяг до спілкування. В розумінні Е. Канта, держава – це об’єднання
багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Сутність держави, на його думку, зводиться до максимальної відповідності
державного устрою і режиму принципам права. Г.-Ф. Гегель розглядав державу як втілення ідей розуму, свободи і права.
Субстанція держави, за Гегелем, проявляється як абсолютна влада ідеального цілого над одиничним, особливим і кінцевим, над
життям, власністю і правами окремих осіб та їх об’єднань. Представники класової теорії держави К. Маркс і Ф. Енгельс наголошували
на класовій сутності державної влади. Держава, на їх думку, це комітет, який управляє загальними справами всього класу буржуазії.
Різні погляди на поняття держави зумовлені різним розумінням її сутності. Сутність як філософська категорія означає головне,
основне, необхідне в тому чи іншому явище. Сутність держави – це внутрішній зміст її діяльності, що виражає єдність (спільність,
солідарність) загально-соціальних і вузько-класових (соціально-групових) інтересів громадян4.
Головне в сутності держави – її змістовна сторона, іншими словами, те, чиї інтереси насамперед дана організація політичної влади
здійснює, які пріоритети встановлює в своїй політиці. У цьому зв’язку можна виділити класовий, загальнолюдський, релігійний,
національний, расовий та інші підходи до сутності держави. У межах класового розуміння соціальної сутності держави вважається, що
держава виникає тоді, коли розвиток економіки досягає визначеного рівня, при якому стає об’єктивно невигідною система рівного
розподілу суспільного продукту, що існувала протягом багатьох тисячоліть.
84 Громадянське суспільство: поняття, проблеми формування і розвитку

Громадянське суспільство як теоретична категорія використовується для аналізу і пояснення явищ соціальної реальності в різних її
аспектах.
На сучасному етапі поняття отримало багатофункціональність застосування. Якщо раніше його використовували для аналізу
стабілізаційних процесів у західному суспільстві, то тепер використовують при поясненні трансформацій у східних країнах, де
відбувається дещо відмінне від становлення інститутів громадянського суспільства в західних країнах.
Д. Локк розглядав громадянське суспільство як форму державності, що володіє визначеним соціально-економічним і духовним
змістом. У Т. Гоббса громадянське суспільство — це «союз індивідуальностей», у якому його члени набувають високих людських
якостей. Ж. Руссо називав громадянським суспільство, в якому громадяни користуються своїми правами безпосередньо, а не через
представницькі інститути. Т. Пейн визначав його як галузь самореалізації приватних інтересів громадян. Для Г. Гегеля громадянське
суспільство є проміжною між сім'єю і державою формою людської спільноти, яка забезпечує життєздатність суспільства і реалізацію
громадянських прав. К. Маркс вбачав у ньому сукупність соціально-економічних відносин. У А. Токвіля громадянське суспільство —
це позадержавна сфера соціуму. І. Фергюсон ототожнював його з усім суспільством у цілому.
Усі ці культурно-історичні традиції відлилися згодом у три концептуальні підходи до розуміння природи і проблем формування
громадянського суспільства: індивідуально-особистісний, корпоративно-груповий і індивідуально-груповий.
Розгляд громадянського суспільства недоцільно розпочинати з окреслення його як певного стану розвитку суспільства або окремої
сфери суспільного життя, а слід з'ясувати сутність громадянського суспільства від його інтегральної якості, яка вирізняє його з поміж
інших суспільних утворень, адже громадянське суспільство, насамперед — це суспільство громадян.
Громадянське суспільство не просто сукупність ізольованих громадян. Громадянським робить його не їх сукупність, а така інтегральна
якісна визначеність, як громадянство. Остання є однією з фундаментальних категорій концепції громадянського суспільства і означає
наділення і забезпечення громадян відповідними пра-
вами та умовами існування. Ознаками громадянина є легальний статус його як повноправного члена суспільства і володіння ним
сукупністю громадянських прав і свобод, належність яких власне і робить особу громадянином.
Громадянство постає у відносинах між громадянами і являє собою соціальний статус індивіда як агента публічної діяльності,
фіксуючи його зв'язок з державою, який виявляється у їх взаємних правах і обов'язках. Саме завдяки громадянству громадянське
суспільство певною мірою дистанціюється від держави і соціуму в цілому, набуваючи характеру автономної сфери суспільного життя.
Однак щоб повністю з'ясувати природу громадянського суспільства, однієї вказівки на громадянство ще недостатньо. Громадянство є
лише формальною характеристикою соціальної діяльності і не враховує конкретної активності індивіда та її спрямованості. Щоб
глибше проникнути в сутність громадянського суспільства, варто поставити поняття громадянства в залежність від реальних запитів
людей, їх потреб, інтересів, цінностей.
У такому разі метою громадянської активності виступатиме реалізація громадянами своїх матеріальних і духовних інтересів, а
напрямом її розгортання буде їх прагнення розширення доступу до матеріальних і культурних благ суспільства. З огляду на це,
громадянське суспільство постає як системне об'єднання громадян, у якому вони забезпечують свої власні інтереси. Задоволення
інтересів громадян у громадянському суспільстві здійснюється ними власноручно, шляхом їх самоорганізації.
У громадянському суспільстві різні великі і малі соціальні групи проявляють себе як групи інтересів громадян, які існують і
функціонують тому, що всі його члени поділяють загальноприйняті усіма цілі, установки, цінності, а це передбачає взаємозалежність
членів груп інтересів у справі реалізації спільних інтересів і цілей. Групи інтересів є ключовим елементом громадянського суспільства.
Вони виступають єднальною ланкою між суспільством і державою. Вони представляють у відносинах між ними приватні і колективні
інтереси громадян і домагаються від них створення відповідних умов для їх реалізації.
Для реалізації своїх інтересів окремі громадяни та їх групи утворюють різного роду інститути, які знаходяться в певній автономії від
держави. Ці інститути виконують як специфічні, так і загальні функції. Вони сприяють відтворенню і соціалізації громадян як суб'єктів
спеціалізованої діяльності і формуванню несучої конструкції і середовища громадянського суспільства.
Через різного роду організації груп інтересів громадянське суспільство вступає в особливі стосунки з державою. З одного боку,
громадянське суспільство бере участь у формуванні і функціонуванні держави відповідно до своїх інтересів і цінностей, утворюючи її
природний соціальний фундамент, певним чином утримуючи і здійснюючи контроль над нею. З другого боку, держава бере участь у
формуванні і функціонуванні громадянського суспільства, впливаючи на структурування відносин у ньому, здійснюючи регулювання і
контроль, захищаючи інтереси громадянського суспільства в цілому і його суб'єктів зокрема — від елементів і структур, що мають
антигромадянську спрямованість або які через свою недосконалість можуть хибити на крайнощі. Внаслідок такої взаємодії
відбувається взаємопроникнення держави і громадянського суспільства (схема 15).
85 Поняття політичної організації суспільства

Політична організація суспільства — це сукупність конкретних організацій і установ, які виконують певні функції. В результаті їх
взаємодії і здійснюється політична влада в даному суспільстві.
Політична організація об'єднує:
1) державу;
2) політичні партії;
3) масові громадські організації і рухи;
4) засоби масової інформації;
5) церкву.
Держава і партії є власне політичними організаціями, тобто вони прямо і безпосередньо здійснюють політичну владу в повному обсязі
або прямують до неї. Здійснення влади або боротьба за владу — це головне в їхній діяльності.
Опосередковані політичні організації пов'язані із здійсненням політичної влади, але це лише один із аспектів їхнього функціонування
(профспілки, молодіжні політичні організації).
Організації неполітичні майже не беруть участі у здійсненні політичної влади (добровільні спортивні організації, різноманітні рухи і
асоціації). Процес їхньо політизації відбувається на певних етапах життя країни (висування депутатів до Верховної Ради від
громадських організацій).
Функціонування політичних організацій передбачає їх систематичну діяльність через належні ним засоби масової інформації, активну
участь у політичному житті суспільства, підзаконність, яка проявляється в реєстрації всіх політичних організацій і можливості
державних органів здійснювати необхідний контроль за їхньою діяльністю.
Засоби масової інформації (ЗМІ) — це складний інститут, який складається з великої кількості органів і елементів, які призначені для
інформування населення про події і явища, що відбуваються в кожній конкретній країні і в усьому світі ЗМІ іноді називають
«четвертою владою», розуміючи під трьома іншими законодавчу, виконавчу і судову. Політична роль ЗМІ зумовлена перш за все тим,
що вони є достатньо самостійним підприємством з виробництва політичної інформації, формують громадську думку, здійснюють
вплив на всі політичні процеси, сприяють політичній освіті широких мас населення.
У різних політичних системах владні структури завжди сумлінно відбирали інформацію. Подача рішень органів політичної влади
контролюється цією владою прямими та опосередкованими методами, що допомагає закріплювати легітимність. Тому інформація
«зверху», як правило, має ряд викривлень Це спричинює необхідність урізноманітнити джерела і канали інформації. Існує і потік
інформації «знизу», через неформальні канали, який несе дані про думку мас з тих або інших питань.
В ЗМІ інформація «зверху» і «знизу» існує як одне ціле. Нерідко політичні потреби проявляються у вигляді громадського настрою або
певних психологічних станів. Ця обставина враховується ЗМІ, вони підсилюють суспільну думку або, навпаки, послаблюють її.
Влада будь-якими засобами намагається контролювати ЗМІ. Той, хто контролює інформацію, може не лише вирішально впливати на
колективну свідомість, а й здатний певною мірою спрямовувати поведінку мас. В демократичних системах ЗМІ діють досить
автономно, тому важлива інформація широко розповсюджується в суспільстві, нерідко вона різко опозиційна по відношенню до
діючих політичних сил. Відомі факти, коли статті в газетах призводили до політичних скандалів і навіть криз, до відставок політичних
лідерів.
+
Нині в Україні докорінно змінилось відношення до ЗМІ. Вони все більше займають роль незалежних, об'єктивних, вільних. «Ми
будемо чути один одного, — заявив Президент України Віктор Ющенко, — бо у нас буде свобода слова і незалежна преса».
У тоталітарному суспільстві ЗМІ виступають засобом контролю за всією суспільною діяльністю, в тому числі соціальних груп і
особистості.
Помітну (а в ряді держав — дуже помітну) роль у політичній системі суспільства відіграє церква — особливий вид релігійної'
організації, яка об'єднує віруючих на основі спільності релігійних поглядів і обрядів. Церква має централізоване управління, віруючі і
служителі культу підпорядковуються певній системі норм релігійної моралі. Релігія і політика протягом багатьох віків так або інакше
взаємодіяли одна з одною. При цьому ступінь і характер впливу релігійного фактора на політику різні, але його наявність у політичних
діях і рухах далеко не випадкове явище.
86 Поняття культури
Культура - (лат. cultura - обробіток, виховання, освіта, розвиток, вшанування) історично визначений рівень розвитку суспільства,
творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також в створенні ними
матеріальних і духовних цінностей.
Поняття "культура" вживається для характеристики історичних епох (антична культура), конкретних суспільств, народностей і націй
(культура майя), а також специфічних сфер діяльності чи життя (культура праці, політична культура, художня культура); у більш
вузькому значення - сфера духовного життя людей. Включає в себе предметні результати діяльності людей (машини, побудови,
результати пізнання, твори мистецтва, результати, норми моралі і права та ін.), а також людські сили і здібності, що реалізуються в
діяльності (знання, вміння, навики, рівень інтелекту, моральний та естетичний розвиток, світогляд, способи і форми спілкування
людей)".
Така полісемантичність поняття "культура" та глибина змісту викликали до життя безліч наукових визначень. Широта охоплюваних
культурою явищ впливає на закріплення за цим поняттям багатьох смислових відтінків, що у свою чергу сприяє варіативному його
тлумаченню, розумінню й використанню різними дисциплінами.
На перший план висувалася світоглядна функція (А.Швейцер), ціннісно-духовна (М.Човгавадзе), діяльнісна (В.Давидович, Ю.Жданов,
М.Мамардашвілі, Е.Маркарян), предметно-змістовна (А.Коган, В.Межуєв), регулююча відносини між людьми (З.Фрейд), життєтворча
(О.Лосєв) - при всіх цих коливаннях найважливіша роль найчастіше відводилася духовно-практичній функції, культурі як фундаменту
людського взаєморозуміння, як універсальній властивості суспільного життя, повернутого обличчям до особистісного становлення
людини.
Філософсько-антропологічна спрямованість у визначеннях поняття культури не випадкова. Адже власне людина є суб'єктом і носієм
культури. Існування культури можливе лише у людському суспільстві і служить потребам людини. Яскравою ілюстрацією цього є
"поетична" версія культури Миколи Реріха, за якою культура розглядається "як любов до людини, як синтез дієвого блага, осередок
просвіти і краси".
Зв'язок людини і культури не може бути безпідставним. Основою цього зв'язку є природа, в широкому розумінні цього слова. Отже,
для опанування феномену культури у його суттєвих та історичних проявах слід з'ясувати співвідношення природного і культурного у
сфері людської життєдіяльності.
87 Культура і цивілізація
Культура і цивілізація. Поняття «культура» і «цивілізація», не будучи тотожними, часто вживаються як синоніми. Однак, і в
етимологічному, і семантичному відношенні значення слова «цивілізація» має низку суттєвих відмінностей, з’ясування яких дає змогу
поглибити розуміння історико-культурних явищ і процесів. «Цивілізація» походить від латинського civitas («місто-держава»,
«громадянська спільнота»), яке означало не просто населений пункт міського типу й адміністративний центр певної території, а було
також відмінною ознакою, зосередженням і найповнішим виразом античного світу.
Греки і римляни не знали національної чи расової виключності, але вони ділили весь світ на зону цивілізації і зону варварства. Для
римлянина його civitas – це те єдине місце на землі, де він відчував своє єднання з іншими людьми на основі права, тільки там він, як
член роду – безперервного ланцюга смертей і народжень, мав визначене місце у нескінченному потоці буття і тільки там могли
реалізуватись культурні цінності, без яких життя втрачало сенс. У зв’язку із цим, civitas — це «державний», «громадянський»,
«політичний», але — й «чемний» і «поштивий».
В епоху Середньовіччя з її антиміською установкою (у Біблії місто – це осередок пороків, «місто-блудниця», як його називає пророк
Міхей), все пов’язане з civitas оголошується «від диявола»: згідно св. Августина (354-430) «місто земне» (держава, політика,
громадянськість) — це гріховна сфера, від якої слід звільнитись, щоб осягнути «місто небесне» — сферу істинного буття, Царство
Боже. Натомість епоха Ренесансу з її культом Античності, відроджує й ідеал homo civilis, згідно якого людина, як громадянин міста-
держави має право на свободу, щастя, розвиток і реалізацію своїх здібностей; благо людини є критерієм оцінки соціальних інститутів,
а принципи рівноправ’я, справедливості, людяності є бажаною нормою відносин між людьми. Діячі культури Ренесансу
протиставляли засновану на античній освіченості «цивілізованість» - середньовічному християнському «варварству».
У XVІІІ ст. спочатку у французькій, а потім і в інших європейських мовах утверджується слово «цивілізація». Початково це поняття
функціонує у руслі теорії прогресу і його вживають тільки в однині як протилежну «варварству» стадію всесвітньо-історичного
розвитку та як його ідеал в європоцентричній інтерпретації. Зокрема, просвітителі називали «цивілізацією» суспільство, засноване на
розумі, справедливості та суспільній гармонії.
У XІX ст. – Буржуазному віці - «цивілізація» розуміється як «стан суспільного розвитку», те, що «зроблено руками й душами людей».
Так тлумачить це слово французький історик Франсуа Гізо (1787-1874), публікуючи у 1828 р. свою працю «Історія цивілізації у
Європі», а через два роки як її продовження - «Історію цивілізації у Франції». Ще раніше про важливість «всесвітньої цивілізації»
писала французька письменниця Мадам де Сталь (1766-1817). У 1857 р. англійський культуролог Генрі Бокль публікує перший том
своєї «Історії цивілізації в Англії».
Втім, поряд із словом «цивілізація» вживається і слово «культура»: у 1860 р. швейцарський культуролог Якоб Буркхардт (1818-1897)
видає свою знамениту працю «Культура Італії а епоху Ренесансу». Таким чином, поняття «цивілізація» звичайно стосується цілих
народів, великих епох, виступає як синтетичне означення всього, що створено людством. Натомість «культура» тепер вже ніби й не
претендує на подібне узагальнення і виступає для найменування чогось більш часткового, менш синтетичного.
У кінці XІX – на початку XX ст. це розходження між «цивілізацією» і «культурою» поглиблюється. У 1869 р. російський історик і
соціолог Микола Данилевський (1822-1885) видає працю «Росія і Європа», де висуває теорію відособлених «культурно-історичних
типів» — цивілізацій, що розвиваються подібно до біологічних організмів. Кожен такий тип являє собою специфічний для даного
народу чи групи споріднених народів «синтез» релігійного, соціального, побутового, промислового, політичного, наукового і
художнього розвитку.
В основі цього «синтезу» — «духовна природа» народу, яка «розгортається» згідно «закладених» у ній потенцій. Культурно-
історичний тип у своєму розвитку проходить три стадії: етнографічну, політичну і цивілізаційну, причому, Данилевський відзначає,
що деякі з цих типів не досягають третьої стадії внаслідок різного роду історичних причин. Натомість і серед цивілізацій існують
відмінності: одні з них характеризуються рівномірним розвитком релігії, наук і мистецтв, політичної сфери й економіки (наприклад,
Єгипет і Китай); інші ж відзначились найвищим рівнем лише однієї із сторін культурного життя (євреї — у релігійній сфері, греки — в
науках і мистецтвах, римляни — в політиці тощо).
Класичну для XX ст. концепцію цивілізації висунув німецький культуролог Освальд Шпенглер (1880-1936) у праці «Сутінки Європи»
(1918-1922). На його думку, ніякої «світової культури» не існує; життя людства – це безперервний процес народження і загибелі
культур, які представляють собою своєрідні «організми» зі своєю внутрішньою організацією, кожен з яких є замкненим й абсолютно
неповторним. Вони можуть існувати 1200-1500 років, а потім зникають, залишивши різноманітні пам'ятки і сліди, які лише й можуть
бути використані іншими культурами, — натомість запозичення й розвиток їх внутрішніх принципів (прафеноменів) неможливе.
Отже, Шпенглер заперечує культурне спадкоємство, єдність культури людства й діалог культур. Процес розгортання культури у часі,
на його думку, пов’язаний з омертвінням її «органів», спрощенням структури, переходом від різноманітності до одностайності, і,
разом з тим, від органічної цілісності всіх складових культури до механічного їх поєднання. Врешті-решт, «культура» перероджується
у «цивілізацію», для якої характерне заперечення самого життя — інтелектуалізм й техніцизм, відмова від безпосереднього і творчого
сприйняття світу. Таким чином, цивілізація — це заключний етап розвитку якої-небудь культури, для якого притаманний високий
розвиток наукових і технічних досягнень і занепад релігії і мистецтва.
Незважаючи на критичне ставлення до конкретно-історичних побудов Шпенглера (зокрема, його «пророцтв»), сучасна культурологія
значною мірою будує свою теоретичну базу на основі його ідей. Так, нині прийнято вважати, що культура – це той етап розвитку
суспільства, який характеризується становленням, ціннісною орієнтацією і динамізмом; це час творення культурних форм. Натомість
цивілізація – це результат культури, її кристалізовані форми, яким притаманна довершеність і, разом з тим, застиглість. Російський
мислитель Микола Бердяєв (1874-1949) писав: «Культура є релігійною у своїй основі, цивілізація — безрелігійною...
Культура походить від культу, вона пов'язана з культом предків, вона неможлива без священних переказів. Цивілізація є волею до
могутності, до облаштування поверхні землі. Культура є національною, цивілізація – інтернаціональною. Культура є органічною.
Цивілізація – механічною. Культура заснована на нерівності, на якостях. Цивілізація проникнута прагненням до рівності, вона хоче
засновуватись на кількостях. Культура є аристократичною. Цивілізація – демократичною».
Разом з тим, якщо між культурою і цивілізацією немає цілковитої гармонії, то немає і фатальної несумісності. Реальні взаємозв’язки
між ними виступають у трьох основних формах:
● генетична: культура творить цивілізацію; перша не є повною, завершеною, поки не втілилась у другій;
● структурно-функціональна: культура і цивілізація є різними сторонами людської діяльності як системи і жодна з них
неможлива без іншої;
● дисфункціональна: цивілізація створюється культурою як реалізація її творчого потенціалу, в інтересах вільного розвитку
людини; однак, часто досягнуті результати стаючи стереотипними, шаблонними, ведуть до втрати сенсу, «висоти»
культурних цінностей, формують ілюзію самодостатності й самовдоволення цивілізації.
У взаємозв’язку із культурою вона прагне до підміни функцій, намагається відігравати роль лідера, залишаючи культурі роль
аутсайдера. У такі епохи занепаду цивілізацію покидає «душа» культури; це епохи розпаду і глухого кута у взаємовідносинах культури
й цивілізації. Для культури – це сигнал до оновлення своїх вічних сенсів та їх об’єктивації у новій цивілізації.
88 Масова та елітарна культура
Елітарність і масовість. Відносне розшарування культури на «культуру усіх» і «культуру обраних» існувало завжди. Навіть в
первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної
культури. З появою писемності виникло розрізнення між елітарною культурою «грамотних» людей і фольклорною (народною,
етнічною культурою). В XX столітті це розрізнення отримало форму елітарної й масової культури.
Елітарна культура, зорієнтована на думку її творців, на сприйняття елітою як кращої частини суспільства, яка має особливу
сприйнятливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків
суспільства.
Об'єм інформації, що міститься у сучасних наукових виданнях, надзвичайно важкий зміст сучасного мистецтва малозрозумілі,
важкі для сприйняття і вимагають для свого розуміння певних розумових зусиль і відповідного рівня знань.
Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощенність, розважальність. Її світ
багатоликий: пригодницька і детективна література, любовна лірика, кінематографія з бійками, вампірами, вбивцями, еротикою, поп-
музика рок, реп, реггі, популярні очерки про наукові, навколонаукові і псевдонаукові справи, зразки техніки, магазини, сенсаційні
новини, реклама, спорт, містика... Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів — навпаки, під її впливом вона
деградує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції. Тому не дивно, що вона звертається до древніх міфів з їх
іраціонально-емоційним настроєм і створення нових міфів, що сприймаються також безпосередньо — «не розумом, а серцем»
(чаклунство, астрологія, гадання, віра в чудеса, расистські, націонал-соціалістичні, більшовистські утопії).
У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних
інстинктів (секс, агресія), і у своєму крайньому відображенні породжує контркультуру і антикультуру войовничо-вульгарну і ворожу
до існуючих у світі порядків взагалі; інша з урахуванням властивого простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і
освітній рівень (популяризація науки, комікси з коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо). До кінця XX ст.
друга тенденція помітно посилилася і культурологи стали казати про зростання мідкультури — культури середнього рівня. Проте
розрізнення між масовою та елітарною культурою так само залишається гострою проблемою.
Виникненню масової культури сприяв розвиток засобів масової комунікації - газет, популярних часописів, радіо, грамзапису,
кінематографу, телебачення, магнітної і відеомагнітного запису. Завдяки цим засобам на ринок хлинули численні бойовики, «мильні
опери» і бестселери. Названі процеси оцінюються неоднозначно. З одного боку, вони призвели до демократизації культури, відкривши
до неї доступ широкої аудиторії.
З іншого боку, комерціалізація засобів масової інформації обумовила використання ряду прийомів, що знижують її творчий
потенціал, що опошлюють високу культуру. Індивідуальна культура - міра соціальності людини. Яка людина, така і її культура. Вона
характеризується в поняттях рівня культури, її наявності або відсутності. Індивідуальна культура може мати більш-менш системний
характер, але може бути і «мозаїчною», що складається під впливом безлічі випадкових розрізнених чинників. Людина - не тільки
витвір, але і творець культури. Вона культурна, оскільки освоює і реалізує вищі цінності суспільства, перетворює їх у своє внутрішньо
духовне надбання. Про людину можна судити не тому, які в неї судження про культуру, а тому, як вона реалізує ці уявлення.
89 Контркультура й антикультура в сучасному світі

Контркультура - це субкультура, цінності ті норми якої суперечать цінностям і нормам пануючої культури. Даний термін був
запроваджений Т.Роззаком після студентських бунтів 60-х рр. XX ст., а теоретиками контркультури можна вважати таких філософів,
як Г.Маркузе та Ж.-П.Сартр. Характерними ознаками контркультури були критика репресивності сімейного життя, буржуазних
цінностей, заклик дати людині можливість робити те, що вона хоче і т.п.
Контркультура, звичайно, - теж культура. Але вона спрямована проти, так би мовити, соціального "болота" (вираз Ніцше), того
звичного і вже давно застарілого, яке слід змінити. Контркультура в усі часи направляла свої зусилля проти байдужості та
заспокоєності, лицемірства, «буржуазності» і соціального конформізму (пристосуванства, однодумності).
Контркультура вимагала від суспільства більшої свободи для самореалізації особистості, повного вивільнення підсвідомих сил і
потягів під соціального контролю, оновлення всіх людських зв'язків і контактів і т. п. Таким чином, виражався соціальний протест
проти заорганізованості суспільства. Відповідними стали і передбачувані засоби досягнення поставлених цілей «звільнення» - і
вживання наркотиків, і релігійний екстаз, і неформальні зв'язки між людьми, об'єднаними в невеликі групи - альтернативні комуни.
Контркультура зазвичай буває викликана кризовим станом суспільства, дегуманізацією суспільних відносин. Ця дегуманізація
проявляється у приниженні значущості окремої особистості, бюрократизації, відчуженні людини від суспільства (від політики, праці,
культури), кризою та втратою авторитету системи освіти та виховання.
Контркультура також ототожнюється з молодіжною субкультурою 60-70 р.р., що відбила критичне сприйняття сучасної культури,
заперечення нею т.зв. «Культури батьків». Для американської молодіжної контркультури того часу була характерною відмова від
стандартів і стереотипів масової культури, способу життя, основні цінності якого - респектабельність, соціальний престиж,
матеріальне благополуччя, але при тому вона не була зорієнтована і на культуру елітарну. Відмова виявлялась, як правило, в
негативному ставленні до визнаних культурних досягнень людства, екстравагантності мислення, поведінки, зовнішнього вигляду.
Ідейно-теоретичне підґрунтя американської молодіжної контркультури являло собою довільне й еклектичне поєднання різноманітних
положень екзистенціалізму, фройдизму, марксизму, анархізму східної філософії, релігії та ін.. Позитивні лозунги контркультури
виходили з трьох основних положень: 1) виховання нового типу особистості, з новими формами свідомості й дії; 2) формування нових
стосунків між людьми; 3) формування і прийняття нових цінностей, соціальних і моральних норм, принципів, ідеалів, етичних та
естетичних критеріїв. Для практичного втілення цих положень організовувалися різноманітні комуни. Невід'ємними складниками
контркультури були наркокультура та сексуальна революція.
В останні 80-100 років активізувалася антикультура, що позначає такі суспільні явища, процеси та ідеї, які суперечать принципам
гуманізму. Спочатку вона вразила Захід, а після 1991 року активно впроваджується в російську та українську дійсність. Основні риси
антикультури:
1) постійна спрямованість до теми смерті, некрофилия: нескінченні романи й фільми жахів, катастроф, трилери, бойовики й т.п.,
інформаційна некрофілія в засобах масової інформації;
2) проповідь-пропаганда анормального в різних його видах: театр абсурду; філософія абсурдизму; психоделічна філософія;
наркотична антикультура; романтизація злочинця (коли антигерої-злочинці зображуються як герої), надмірна увага до відхилень у
сексуальному поводженні (садизму, мазохізму, гомосексуалізму); пристрасть до зображення психопатології, хворобливих проявів
людської психіки;
3) нігілізм стосовно старої культури, розрив з нею або спроби її "осучаснення" до невпізнанності, одним словом, порушення балансу
між традиціями й новаторством на користь останнього; новаторство заради новаторства, змагання за те, щоб своїм "новаторством"
сильніше здивувати, уразити уяву глядача, читача, слухача.
4) войовничий ірраціоналізм: від постмодерністських вивихів до вихваляння містицизму.
Одним словом, добро, краса, істина - фундаментальні людські цінності, на яких ґрунтується життя, - діячів антикультури майже не
цікавлять, а якщо й цікавлять, то тільки в обгортці-оточенні анормального (такого, що відхиляється, або патологічного).
Антикультура - це надмірний розвиток певних тіньових сторін культури, ракова пухлина на її тілі. Небезпека антикультури не тільки в
прямій дії на свідомість і поведінку людей. Вона мімікріює, маскується під культуру. Люди нерідко обманюються, потрапляють на
вудку антикультури, приймаючи її за культуру, за досягнення культури. Антикультура - хвороба сучасного суспільства. Вона руйнує
культуру, руйнує людське в людині, вона вражає людину зсередини, її дух, свідомість, тіло.
Феноменом антикультури є тоталітарна держава. Віддати людині волю, якої у неї нібито не було, а потім узурпувати її волю. Зняти з
людини «одяг» культури, і, залишивши її «голою» і беззахисною, запропонувати один єдиний вихід - жити й підкорятися загальним
законам, або не жити зовсім. Така філософія тоталітаризму.
Культура - це те, що зв'язує людину з минулим, дає їй пам'ять. Культура є форма одночасного буття й спілкування людей різних -
минулих, дійсних і майбутніх - культур. Людина, позбавлена культури, губить зв'язок з минулим, він стає відірваною від свого
коріння, самотньою і беззахисною. Знищення культури є одночасне знищення пам'яті. «Щоб знищити націю, треба знищити її
пам'ять», - писав Гітлер в «Mein Kampf».
Антикультура дає людині уявну свободу й, на відміну від культури реальної, культури позитивної, котра йде від людини й
народжується в суспільстві, антикультура нав'язується суспільству через систему пропаганди з метою трансформації суспільного
мислення й життя. Руйнуючи культуру й моральність, диктатор змінює систему цінностей, будує нову антиморальність, нову
антикультуру, тим самим йому вдається вплинути на спосіб мислення людини.
Прикладом антикультури є фашистська політика, різні прояви расизму, тероризму.
90 Поняття міжкультурної комунікації та крос культурних процесів

Термін "міжкультурна комунікація" відноситься до обміну знаннями, ідеями, думками, концептами та емоціями між людьми з різних
культур. Перше визначення міжкультурної комунікації запропонували в 1972 р американські вчені Ларрі Самовар і Річард Портер у
книзі "Комунікація між культурами" ( "Communication between Cultures"). Згідно з цим визначенням, міжкультурна комунікація - це
такий вид комунікації, в якому відправник і одержувач належать до різних культур [1] .
Американські вчені Р. Портер і Л. Самовар дають таке визначення комунікації: "те, що має місце щоразу, коли хтось реагує на
поведінку або наслідки поведінки іншої людини" [2] .
У тлумачному словнику російської мови С. І. Ожегова і Н. Ю. Шведової міжкультурна комунікація охарактеризована як сукупність
досягнень людства у виробничому, громадському і розумовому відношенні.
Існують і інші визначення міжкультурних комунікацій. В цілому, грунтуючись на різних підходах до існуючих визначень, можна
зробити висновок, що міжкультурна комунікація - це особлива форма комунікації двох або більше представників різних культур, в
ході якої відбувається обмін інформацією і культурними цінностями взаємодіючих культур.
Також під міжкультурної комунікацією розуміють і особливу галузь науки, що вивчає взаємодію індивідів з різними зразками
історично похідного поведінки.
Міжкультурна комунікація - це складне, комплексне явище, яке включає різноманітні напрямки і форми спілкування між окремими
індивідами, групами, державами, які належать до різних культур.
Процес міжкультурної комунікації є специфічна форма діяльності, яка передбачає знання іноземних мов, матеріальної і духовної
культури іншого народу, релігії, цінностей, моральних установок, світоглядних уявлень і т.д., в сукупності визначають модель
поведінки партнерів по комунікації. Тільки поєднання цих двох видів знання - мови і культури - забезпечує ефективне та плідне
спілкування, служить основою ефективної міжкультурної комунікації.
Предметом міжкультурної комунікації є контакти, які відбуваються на різних рівнях, в різній аудиторії, в двосторонньому,
багатосторонньому, глобальному аспектах. Метою міжкультурної комунікації має бути створення умов для розвитку конструктивного
діалогу, рівноцінного стосовно представників інших культур.
думка фахівця
На думку російської дослідниці взаємодії культур І. Н. Халєєва, міжкультурна комунікація - це процес спілкування (вербального і
невербального) між комунікантами, які є носіями різних культур і мов, або, інакше, - сукупність специфічних процесів взаємодії
людей, що належать до різних культур і мов .
Міжкультурна комунікація передбачає взаємодію (комунікацію) між культурами, расами, етнічними Грунь, релігіями, субкультурами
всередині великих культур.
Поряд з поняттям міжкультурної комунікації в науковій літературі зустрічається поняття крос-культурної комунікації. Однак вона
зазвичай застосовується до вивчення деякого конкретного феномена в двох або більше культурах і має додаткове значення
порівнювання комунікативної компетенції спілкуються представників різних культур.
Незважаючи на те що проблема міжкультурних комунікацій сьогодні викликає цілком виправданий інтерес, багато питань, що
примикають до даного явища, відносяться до досить дискусійним і викликають полеміку в науковому співтоваристві. Вони
випливають із самої сутності феномену, а також обумовлені різними методами і підходами, пов'язаними з вивченням і аналізом
спілкування в сфері культури.
У процесі свого існування культура постійно звертається або до свого минулого, або до досвіду інших культур. Це звернення до інших
культур отримало назву міжкультурної комунікації. Культура і комунікація тісно взаємопов'язані. Культура нс тільки впливає на
комунікацію, а й сама піддається се впливу. Найчастіше це відбувається в процесі інкультурації, коли людина в тій чи іншій формі
комунікації засвоює норми і цінності культури. Читаючи, слухаючи, спостерігаючи, обмінюючись думками та новинами зі знайомими
або незнайомими людьми, ми впливаємо на свою культуру, і цей вплив стає можливим за допомогою тієї чи іншої форми комунікації.

Філософія іспит

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Філософія іспит

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

1 Гуманітарні засади філософування

2 Соціокультурна зумовленість філософії

3 Поняття, рівні та форми існування філософії

4 Поняття об’єктивної реальності та об’єкту філософії

6 Основне питання філософії

7 Поняття світогляду та його структура

9 Загальна характеристика релігійного світогляду

10 Специфіка наукового світогляду

11 Природа філософського знання та його основні рівні

12 Основні підсистеми філософського знання

13 Класичні і сучасні методи філософії

До класичних філософських методів відносять – метафізичний та діалектичний.

15 Поняття категорій філософії, їх соціокультурна зумовленість та історичний характер

16 Категорії як форми відображення і засоби предметного поділу світу

17 Система філософських категорій

18 Характерні риси стародавньої філософії

19 Специфіка філософської думки в період Середньовіччя

20 Особливості філософії епохи Відродження

21 Філософія Нового часу

22 Класична німецька філософія

24 Своєрідність філософії українського духу

25 Основні філософські течії ХХ століття

27 Метафізичний підхід до проблеми буття

29 Філософський зміст понять руху, простору та часу

30 Екзистенція як особливий спосіб буття

31 Визначальні категоріальні характеристики світу

33 Поняття глобалізації та форми її існування

34 Екологічні проблеми та шляхи їх розв’язання

35 Поняття людини: філософсько-антропологічний вимір

36 Історичність філософських вчень про людину

37 Ірраціональне єство людини

38 Співвідношення понять «людина», «індивід», «особистість»

39 Проблема людської свободи і відповідальності

40 Життя, смерть і безсмертя як виміри людського існування

42. Свідомість як найвища форма відображення

44. Проблема несвідомого у філософії

45. Поняття і форми суспільної свідомості

46. Теорія масової свідомості

48. Гносеологія та епістемологія

49. Емпіричний та теоретичний рівні пізнавального процесу

Характерні риси емпіричного рівня пізнання

Характерні риси теоретичного рівня пізнання

50. Поняття раціонального та ірраціонального у теорії пізнання

51. Проблема істини в теорії пізнання

53. Істина і правда

55. Взаємозв’язок дискурсивного та інтуїтивного у філософії

56. Основні форми наукового пізнання

57. Поняття мови, її сутність та функції

58. Мова і мислення

59. Природні та штучні мови

60. Знак, символ і значення в мові

61. Поняття комунікації та її основні форми

62. Об’єкт і предмет філософії історії

63. Проблема суб’єкта історичного процесу

64. Періодизація історії та її критерії

65. Основні підходи тлумачення початку, спрямованості та кінця всесвітньої історії

66. Проблема свободи історичного вибору у філософії історії

67. Поняття «суспільство», «суспільне», «соціум», «соціальне»

68. Поняття соціальної структури суспільства

69. Сім’я в контексті соціальної філософії

70. Соціальний ідеал:загальна характеристика

71 Рушійні сили суспільного процесу

73 Творча спрямованість духовності

74 Проблема цінностей та соціального порозуміння