1.

Соціокультурна зумовленість філософії

Філософська галузь знань з’являється з одного боку, як
нагальна потреба окремо взятої людини, так і суспільства в
цілому. Це означає, що виникнення філ-ії має соціокультурну
зумовленість. Вона привела до того, що філософський тип
мислення з’являється насамперед, як необхідність масштабного
бачення дійсності. Масштабне бачення дійсності означає, що
філософський тип мислення-це визначення місця, ролі і
значення людини у світі або прояв співвідношення між людьми
і світом, це погляд на те, на своєму чи чужому місці у світі вона
знаходиться.Тобто філософія виникає як відгук на виклики, які
створює людина, суспільство і взагалі історія людства; виникає
тоді і там, де з’являється потреба в масштабному осмисленні
дійсності. Це означає, що філософія як знання з’являється тоді,
коли людина починає ставити себе у відношення до світу,
виконуючи наступні умови: людина розглядається як головна,
центральна, особлива, неповторна істота, а до світу вона
ставиться із позиції такого відношення, коли вона з одного
боку, осмислюючи себе, починає говорити, в якому відношенні
до неї знаходиться предмет. Людина як найбільш досконала
істота починає шукати оптимальний варіант свого життя.
Філософія — це теоретично сформований світогляд, система
загальних поглядів на світ, на місце людини в ньому. В той же
час, філософія – це особливий різновид духовної культури,
призначення якого полягає в осмисленні основ природного і
соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини
та дійсності.
Філософія – галузь знань, метою якої є схоплення сутності
задля цілісного сприймання та пізнання світу людини,
природних явищ і суспільних подій. Загалом – це знання про
весь світ. Етимологічно складається з двох слів: phileo(любити)
і sophia ( мудрість). Вперше термін запровадив Піфагор. Він має
такі тлумачення: любов до мудрості. Філософія - це наука, що
мислить понятійно.
 2. Філософське мислення та його специфіка
Філософський стиль мислення з’являється тоді, коли людина
починає масштабно мислити і шукати оптимальний варіант
свого життя. Філософія в перекладі – любов до мудрості.
Філософія дозволяє людині вирішити одне з найголовніших питань
свого існування, а саме зайняти ту чи іншу життєву позицію
(визначення осн. ідеї свого життя і обрання найбільш загальних
шляхів її реалізації). Риси філософського мислення резюмуються
тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє
про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме
вирішення своєї життєвої долі.
Філософія зводить воєдино результати дослідження різних
областей знання, створюючи всеосяжний синтез універсальних
законів буття і мислення. Виконуючи цю функцію, філософське
мислення нерідко спрямовується на об’єкти, які недоступні
емпіричному пізнанню. Найзагальніші засади сущого (буття –
небуття, простір – час, причинність, сенс людського існування,
істина, добро, свобода тощо), з яких “конструюється” світ людини, і
є предметом філософії. Тому її особливістю постають гранично
широкі узагальнення.
По-перше, філософське мислення постає внутрішньо
пов’язаним, логічно послідовним, а значить – аргументованим,
обґрунтованим. Філософія апелює до розуміння, до людської
здатності мислити та осмислювати реальність.
По-друге, філософське мислення є не тільки мисленням про певну
реальність, а ще більшою мірою воно є мисленням про мислення,
думкою про думку, тобто саморефлексією. Інакше кажучи,
найпершою реальністю для філософії постає реальність самої думки.
По-третє, філософське мислення є теоретичною формою
світоглядного знання, тому вона постає формою людського
самоусвідомлення, тобто у ньому завжди постає відчутним
момент присутності людини; це є мислення під кутом зору
людини, її життєвих зацікавлень та життєвого вибору.
По-четверте, усі зазначені ознаки філософського мислення
резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії
людина заявляє про своє бажання взяти на себе й
відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі.
 3.Своєрідність предмету філософії
Предмет будь-якої науки - це сукупність явищ дійсності,
яка досліджується цією нукою.
Питання, що вивчає філософія, є одним з
найпроблематичніших для неї, оскільки предмет її історично
змінювався. У різні епохи у філософії домінували то вчення
про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні
проблеми. Крім того, в Європі до XVII ст. філософія
охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук,
окрім хіба що математики й медицини. Навіть у XX ст. все
ще тривав процес відокремлення від філософії певних
галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові
дисципліни (психологія, соціологія, політологія).
Будь-яка наука завжди досліджує ті чи інші явища
дійсності (природи, суспільства, мислення) як об'єкти, тобто
незалежно від пізнаючої людини (суб'єкта). Філософія ж
вивчає світ і людину разом, всі здобуті знання вона
обов'язково співвідносить із людиною. Інколи кажуть, що
філософія вивчає суб'єктно-об'єктні відносини. Це
відношення має багатовекторний характер. Ця
багатовекторність окреслює коло основних проблем, тобто
філ-ія займається проблемою місця людини у світі, сутністю
світу, сенсом існування людини і суспільства, цінностями
світу.
Історично поняття предмета філософії змінювалось. В
античній філософії провідною є тенденція включення до
предмета філософії не тільки специфічної філософської
«предметності», а й усієї «предметності» об'єктів
конкретного, в тому числі об'єктів виникаючого наукового
знання. У зв'язку з цим філософія античності в своєму
предметному визначенні претендувала бути наукою всіх
наук.
 Наприкінці XVI — поч. XVII ст. виникає
експериментальне природознавство і починається процес
відпочкування від філософії конкретних наук — спочатку
механіки земних та небесних тіл, астрономії та математики,
потім фізики, хімії, біології тощо. У визначенні предмета
філософії виникає нова проблема — місце філософії в
системі конкретних наук, співвідношення предметів
конкретних наук та предмета філософії. В процесі
розв'язання цієї проблеми виявились дві протилежні
тенденції: одна, позитивістська, — нігілістична щодо
філософії і її права взагалі мати свій предмет; друга, згідно з
якою предмет філософії або включає як свій суттєвий
елемент натурфілософію — особливе філософське вчення
про природу, або як метафізика — умоглядна, спекулятивна
філософія, не спираючись на узагальнення конкретних наук,
в рамках свого предмета задає, окреслює предмети
конкретних наук (Декарт, Лейбніц).
Лише в XIX ст. вдається принципово визначити
специфіку предметів конкретних наук та філософії.
Найбільш загальні засади сущого (буття — небуття, простір
— час, причинність, сенс людського існування, істина,
добро, свобода тощо), з яких «конструюється» світ, і є
предметом філософії. При цьому філософія намагається
звести всі ці різноманітні загальності до одного принципу
— Бога, матерії тощо, пояснювати їх, виходячи із цього
принципу. Філософія передбачає здатність підноситись до
всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На
основі всезагального (ідей, принципів) філософія
намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей
є не що інше, як теорія, то філософію можна вважати
теоретичним світоглядом.
4. Історичні форми постановки основного питання філософії
Філософія, виступаючи у якості науки, світогляду, методології і
духовності, має основне питання або основні питання.
Основними питаннями в найбільш загальному розумінні є
постановка і розв’язання проблеми, від якої залежить доля
існування предмету. Стосовно основного предмету філософії
існують наступні точки зору: 1. основним питанням філософії
будь-яких періодів (етапів, шкіл, напрямків) є проблема
відношення мислення і буття, матерії і свідомості,
матеріальною і ідеальною з боку їх первинності чи вторинності.
В той же час, основне питання філософії- це також проблема,
яка розв’язує наступне питання: пізнавальний чи
непізнавальний світ; 2. суть основного питання філософії: як
співвідноситься у житті людини і сусп. такі явища як мораль,
моральність, аморальність, тобто ця філософія стверджує, що в
реальному житті людина живе і діє відповідно до моральності;
3. у всі періоди на всіх етапах розвитку філософії ця проблема
існувала і існує і постає як проблема людської свободи.
Точки зору розуміння питання філософії: 1) Проблема
визначення матерії і свідомості, мислення і буття, істини і
пізнаваності світу. 2) Кожна філософська система чи в
залежності від історії, чи в залежності від специфіки школи має
своє основне питання:
a) Екзистенціалізм – філософія існування: -вибір; -свобода
існування; -ситуація.
b) Неотомістська– співвідношення між людиною і богом, вірою
і розумом.
c) Феноменологічна (етична феноменологія) – проблема
відношення людської моралі і її конкретної діяльності.
3) Основне питання філософії – свобода. Проблема свободи у
відношенні до того життєвого світу, в якому вони реалізуються.
Має сенс при наступному розумінні свободи: свобода – це
почуття, усвідомлення, теоретично-практична визначеність
людиною (суспільством) саме свого, а не чужого місця в світі.
 5.Структура філософського знання
У міру накопичення науково-філософських знань і вироблення
спеціальних прийомів дослідження почався процес спеціалізації
нерозчленованого знання, виділення математики, астрономії,
медицини. Але поступово починається і обмеження кола проблем,
якими займається філософія, відбувається розвиток, поглиблення,
виникають різні філософські теорії і течії. В ході внутрішньої
диференціації (спеціалізації) сформувалися наступні філософські
дисципліни:
Онтологія (від греч. онтос - буття, суще) - вчення про буття (чи
про першооснови усього сущого): проблема буття розуміється тут в
універсальному (всеосяжному) сенсі ("чому є щось, а не ніщо" - одне
з перших філософських питань), аналізуються буття (сам принцип
існування), небуття (чи можливе неіснування, ніщо), буття
матеріальне (природа) і ідеальне (ідея, думка, дух).
Гносеологія, епістеміологія (від греч. гносис, епістеме - знання) -
теорія пізнання, аналіз найбільш загальних питань пізнання :
пізнаваний або непізнанний (агностицизм) світ, які можливості,
методи і цілі пізнання; у чому суть пізнання і що є істина; хто суб'єкт
і що є об'єктом пізнання.
Логіка (від греч. логос - думка і слово одночасно) - наука про
форми правильного (тобто зв'язного, послідовного, доказового)
мислення; формами такого правильного (тобто відповідно до правил
логіки, що відбиває реальні процеси дійсності) були поняття,
судження, висновки.
Етика (від греч. эйкос - що відноситься до устоїв, характеру,
поведінки) - наука про моральність, моралі як формам суспільної
свідомості, про належне і правильну поведінку людини серед собі
подібних; проблеми етики пов'язані з проблемами свободи волі,
природи моральної поведінки і його принципів, справедливості,
доброчесності, вищого блага, користі і щастя як наслідків людської
поведінки.
Естетика (від греч. аестетикос - що відчуває, чуттєвий) - наука про
художнє і ціннісне освоєння світу: вивчає принципи і умови творчого
перетворення і зображення світу в таких категоріях, як краса,
прекрасне, піднесене, потворне, естетичне сприйняття, смак, трагічне
і комічне.
 6.Співвідношення філософських і загальнонаукових методів
Оскільки філософія зорієнтована на пізнання і пошук істини, її слід
трактувати як процес філософування (міркування, роздумування на
філософські теми), як уміння філософувати.
Філософи ще з часів Френсіса Бекона (1561—1626) і Рене Декарта
(1596—1650) намагалися досліджувати проблему методів наукового
пізнання — індукцію, дедукцію, аналіз, синтез та ін. Часто ці методи
вони вважали і методами самої філософії. Однак багато з них
розробляли особливі філософські методи, відмінні від методів
конкретних наук: діалектика (Гегель, Маркс), метод
трансцендентального аналізу (Іммануїл Кант, неокантіанці),
феноменологія (Гуссерль та ін.), герменевтика (Вільгельм Дільтей
(1833—1911), Мартін Гайдеггер (1889—1976).
Метод (від грец.-шлях дослідження чи пізнання) - це спосіб побудови
та обґрунтування системи філософських та наукових знань,
сукупність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається
нове знання. Найбільш відомі методи філософського пізнання:
метафізика, діалектика, історизм, позитивізм, герменевтика,
реконструкція, деконструкція.
1.Філософські методи, серед яких найбільш старшими являються
діалектичний і метафізичний. До їх числа також відносяться
аналітичний(характерний для сучасної аналітичної філософії),
інтуїтивний, феноменолофічний, герменевтичний та інші.
2.Загальнонаукові підходи і методи дослідження, що виступають в
якості своєрідної проміжної методології між філософією і
фундаментальним теоретико-методологічним положенням
спеціальних наук. До загальнонаукових частіше всього відносяться
такі поняття, як інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція,
система, елемент, оптимальність і т. д.
3.Спеціальнонаукові методи, тобто сукупність способів, принципів
пізнання, досліджуваних прийомів і процедур, що застосовуються в
тій або іншій сфері науки, яка відповідає певній основній формі руху
матерії. Це методи механіки, фізики, хімії, біології і гуманітарних
наук. Таким чином, в науковому пізнанні функціонує складна,
динамічна, цілісна система багатообразних методів різних рівнів,
сфер діяльності, напрямків, які завжди реалізуються із врахуванням
конкретних умов.
 7.Діалектика та метафізика як філософські методи
Діалектика – це метод філософського пізнання, який
оперує полярними категоріями, вказує на суперечливу
природу тих чи інших речей і процесів через їх
протиставлення. Це філософський метод, за яким
Всесвіт і різні його сфери розвиваються шляхом
якісних змін, боротьби протилежних сил, сторін на
основі універсального зв*язку всіх явищ, об*єктів,
процесів. Засновником діалектики вважається
Платон, проте його діалектика обмежена лише
доведенням взаємопричетності полярних категорій до
буття. Гегелівською ж діалектикою, за визначенням
Ясперса, «називається логічний процес, що йде через
антитезис до вирішення в синтезі. Діалектикою
називається те, що реально відбувається під дією
протилежностей, які зіштовхуються, поєднуються й
створюють дещо нове». Принципи гегелівської
діалектики: єдність логічного та історичного, єдність
протилежного, принцип розвитку, рух думки від
абстрактного до конкретного, заперечення заперечень.
Марксисти ж не визнавали права на існування будь-
яких інших методів.
Метафізика – метод, протилежний діалектиці.
Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики".
Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією
філософської спадщини Арістотеля Андроніком
Родоським (І ст. до н.е.). Згодом термін "метафізика"
набув іншого, більш широкого філософського
значення. Метафізика — це концепія розвитку, метод
пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "ан-
тидіалектика" термін "метафізика" запровадив у
філософію Гегель. Гегель називав метафізикою
«методологію попередніх філософів, яка ґрунтувалася
на незмінності понять і виключенні суперечностей.
Метафізика, за Гегелем, це не філософський спосіб
мислення. Що цікаво, марксисти ставили метафізику на
одну ступінь з діалектикою.
Однак з розвитком науки метафізика виявила свою
недостатність і поступилась діалектиці як більш
сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.
Таким чином, історично склалися дві альтернативні
концепції — метафізика і діалектика. Вони є
протилежними за рядом важливих,
фундаментальних начал, а саме: джерелом
розвитку, руху та зміни; розумінням зв'язку старого
і нового; механізмом переходу від старої якості до
нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті
істинного знання, суті пізнання; за стилем самого
мислення, а також побудовою наукової картини
світу.
Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі
порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для
певного часу. І в цьому полягає її позитивна
(стверджувальна, або "консервативна") позиція. З
іншого боку, діалектика виходить з абсолютної
змінності, плинності речей, станів, порядків,
"ліквідації" того, що є, для розвитку того, що буде.
Однак ця ліквідація, негативність не може бути
абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку
розвиток став би неможливим.
 8.Основні функції філософії
Знання функцій дає змогу розкрити механізм
виникнення і розв'язання філософських проблем. До
функцій філософського пізнання належать світоглядна,
онтологічна, гносеологічна, методологічна, ціннісна та
праксеологічна. У межах цілісної структури філософії
основні функції філософії взаємопов'язані і взаємно
детермінують одна одну.
• Світоглядна функція філософії полягає в тому, що
вона, озброюючи людей знаннями про світ та про
людину, про її місце у світі, про можливості його
пізнання і перетворення, здійснює вплив на
формування життєвих установ, на усвідомлення
людиною цілей та сенсу життя. Філософія є
методологічною основою світогляду. Для його
побудови вона дає вихідні, основні принципи,
застосування яких дає змогу людині виробити свої
життєві настанови.
• Онтологічна: вирішує проблему, яким є світ сам по
собі, безвідносно до людини, людських форм пізнання,
в яких він (світ) дається людині, яка його природа,
сутність, структура. До онтологічних включається і
проблема людського буття, його залежності від
зовнішніх факторів, під якими мають на увазі як
природні, так і надприродні чинники.
• Пізнавальна (гносеологічна) функція полягає в тому,
що вона, орієнтуючи пізнавальні прагнення людини на
пізнання природи і сутності світу, природи та сутності
самої людини, загальної структури світу, зв'язків і
законів його розвитку, озброює людей знанням про
 світ, людину, про зв'язки і закони, здійснює вплив на
кожну форму суспільної свідомості.
• Методологічна функція. Філософія займає особливе
місце у процесі усвідомлення буття у структурі
суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної
свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності
життєдіяльності людини від певної сфери дійсності, є
відображенням саме цієї сторони людського буття.
Специфіка філософії полягає в тому, що вона в
найузагальненішій формі вивчає ставлення людини до
світу і до самої себе.
• Аксіологічна: вказує на місце цінностей у житті, на
структуру ціннісного світу, тобто на зв'язок різних
цінностей між собою, зв'язок із соціальними Й
культурними факторами та структурою особистості.
Вона досліджує моральне й естетичне ставлення
людини до дійсності;
• Практично-діяльна (праксеологічна) функція
філософії полягає в тому, що вона стає знаряддям
активного, перетворювального впливу на оточуючий
світ і на саму людину. Філософія відіграє важливу роль
у визначенні цілей життєдіяльності, досягнення яких є
найважливішою умовою забезпечення існування,
функціонування і розвитку людини.
• Гуманістична (відстоювання інтересів людини)
• Прогностична (вибудування загальних сценаріїв
розвитку майбутнього).
 9. Категорії філософії як роди буття, форми
діяльності та мислення.
Категорії філософії – універсальні форми мислення,
найзагальніші поняття, що виражають найвищу ступінь
концептуалізації і узагальнення. Вони є підсумком
пізнання, узагальненням досвіду пізнання і практики всієї
попередньої історії людства. Це вузлові пункти
пізнання, проникнення мислення в сутність речей, є
результатом руху думки від конкретного, чуттєво
сприйнятого до абстракції, від одиничного до загального.
Оскільки категорії відображують загальні властивості
матеріального і духовного світу, то їх застосовують для
дослідження явищ природи, суспільства і мислення.
Категорії діалектики відрізняються від загальних понять
окремих наук тим, що коли останні застосовані тільки в
певній сфері мислення, то філософські категорії як
методологічні принципи пронизують всю тканину
наукового мислення, всі галузі знання.
Отже, філософські категорії суттєво відрізняються від
категорій конкретних наук. Ця відмінність полягає в
тому, що філософські категорії відображують не просто
суттєві властивості і зв'язки явищ об'єктивного світу,
а найбільш загальні властивості і зв'язки, що притаманні
усім матеріальним процесам. Наприклад, категорія
"матерія" відображує таку загальну властивість процесів і
явищ, як їх об'єктивне існування, що характеризує усі
матеріальні тіла. Звідси випливає велика методологічна
цінність філософських категорій для всіх наук. Вони
застосовуються в пізнанні у будь-якій сфері дійсності.
Категорії діалектики - форми мислення, які
відображують невід'ємні властивості (атрибути)
об'єктивної дійсності. Система категорій будується на
підставі принципу єдності буття і мислення поряд з
єдністю суб'єктивного та об'єктивного, матеріального та
ідеального. Принцип єдності мислення і буття як основу
побудови системи категорій сформулював видатний
діалектик Гегель. Розглядаючи категорії діалектики,
необхідно враховувати:
♦ що категоріальне освоєння світу здійснюється через
пізнавальний рух від категорій буття до сутності і явища,
на шляху якого складається сукупність філософських
понять про світ;
♦ загальним засобом побудови системи категорій є
метод сходження мислення від абстрактного до
конкретного;
♦ система має логічний характер, тобто її предметом є
зв'язки між категоріями, за допомогою яких
відтворюються як цілісність самої дійсності, так і
ставлення мислення до неї.
Головними гносеологічними категоріями є поняття
істини, віри, знання, хиба тощо. Духовні категорії: добро,
зло, прекрасне, потворне (у контексті осягнення їх
смислового змісту та генези). Світоглядне і методологічне
значення категорій саме і полягає в тому, що вони
пронизують весь процес наукового мислення, усі сфери
знання і дозволяють правильно відображувати надто
складні, суперечливі процеси матеріального і духовного
світу.
 10. Особливості розвитку та функціонування
системи філософських категорії.
Категорії - універсальні форми мислення, найзагальніші
поняття, що виражають найвищу ступінь концептуалізації
і узагальнення.
Розвиток категорій — це розвиток зв'язку між ними. В
основі цього зв'язку лежать історичний спосіб розгляду,
методи мислення, які визначають місце і роль категорій у
системі філософського знання. Спосіб мислення виконує
функцію логіки, форм знання. В ній саме мислення
усвідомлюється й розглядається як об'єкт. У процесі
пізнання категорії виконують вимоги логіки.
Першовідкривачем категорій був Платон. Він розробив
п'ять категорій, зміст яких має надчуттєву природу. Його
категорії – ейдуси – вроджені від природи. Платон
вимагав здійснення розкриття категорій через поняття.
Викоремив такі: сутність, рух, спокій, тотожність,
різниця.
Значний внесок у розробку категорій зробив
Арістотель, який розглядав їх як загальну форму
відображення реальних речей і відношень, як найвище
узагальнення об'єктивної реальності. Він виділив десять
філософських категорій: сутність, кількість, якість,
співвідношення, місце, час, стан, володіння, дія,
страждання.
Але для арістотелівського вчення про категорії
характерний формально-логічний, метафізичний підхід.
Мислитель вважав, що категорії незмінні, не переходять
одна в одну, не перетворюються у щось більш загальне.
Значну увагу аналізу категорій приділив Кант. Він
розглядав категорії як апріорні форми розсуду, за
допомогою яких розсудок упорядковує пізнавальний
матеріал, одержуваний за допомогою відчуттів. До
кантівської системи категорій входять: кількість
(одиничність, множина, цілісність), якість (реальність,
заперечення, обмеження), відношення (субстанція,
причина, взаємодія), модальність (можливість, дійсність,
необхідність). Кант глибоко поставив питання про логічні
функції категорій. Кант оголосив категорії суб'єктивними
формами розумової діяльності, що притаманні свідомості
до досвіду, апріорі.
Вчення про категорії найбільш розвинуте у філософії
Гегеля, в якого "Наука логіки" виступає як діалектична
система філософських категорій. Заслуга Гегеля полягає
саме у створенні діалектичної логіки, де всі категорії
взаємопов'язані, переходять одна в одну і всі разом
відтворюють закономірність поступального розвитку. В
"Науці логіки" він подає у взаємозв'язку і
взаємоопосередкуванні такі категорії: буття (якість,
кількість, міра), сутність (підстава явища, дійсність, до
якої входять субстанція, причина, взаємодія),
поняття (суб'єкт, об'єкт, ідея).
Категоріальна структура мислення формується на базі
суспільно-історичної практики. Безпосередньо категорії
мислення відображують універсальні схеми, форми
суспільно-політичної діяльності. Разом з тим категорії є
розумовими формами осягнення дійсності,
способами підведення одиничного, випадкового під
загальне, необхідне.
 11.Особливості філософської думки у Стародавній Індії та
Стародавньому Китаї
ІНДІЯ Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої
давнини (2500— 2000 pp. до н.е.). Зміст цього мисленння
відображають Веди, Брахмани і Упанішади— стародавні пам'ятники
індійської літератури. Характерною особливістю
стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується
органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду
до філософії. Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко
окреслюються два їх типи: ортодоксальні, класичні (даршан) і
неортодоксальні, некласичні (настіка). Ортодоксальні, класичні
(даршан) філософські школи. До них належать веданта, міманса,
вайшешика, санкх’я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують
Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Філософські ідеї школи йога
виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення
душі й тіла, духовного і тілесного. Світогляд у санкхї' базується на
уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті
(субстрактна першопричина) і пуруша («Я», дух, свідомість). Школа
веданта яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему.
Основою веданти є обгрунтування існування Брахмана (Бога), який є
кінечною і єдиною основою буття.
Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них
належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — світова
релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими
вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що
життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди
проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна
припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Цей шлях є
нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху
досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває
сансару — безкінечність народжень. Цікавою є онтологічна
конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що
заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як
процес, безперервне становлення. Буддизм заперечує існування душі
як окремої сутності. Джайнізм виник водночас з буддизмом, має
спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття)
сансари можна аскетичним життям. Загальна особливість
староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину
спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях позбавлення
від страждань — у правильному способі життя. Однак, головною
особливістю є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано
ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії,
активно-діяльної сутності і людини, і світу. КИТАЙ Становлення
філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже у
VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів
(«Книга перемін», Книга пісень»). У цих книгах проглядаються такі
філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей; про дію
протилежних сил в єдиній субстанції; про природну закономірність;
про природність людської душі і свідомості. Особливе місце у
китайській філософії посідає вчення Лао-цзи. Центральною
проблемою філософії Лао-цзи є питання «дао». «Дао», за Лао-цзи, —
це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і
речі, і їхнє першоджерело, першооснова. Поряд із категорією «дао» у
вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія «де». Якщо «дао» — це
всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то «де» — це
конкретний шлях окремої речі або групи речей. Завдання пізнання
Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної
єдності, що прихована в «дао». Іншу позицію займав в Конфуцій.
Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики. Свою етику він
побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про
навколишню дійсність. Етика Конфуція — це раціоналізована
старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені
принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3)
ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь). Центральним
принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу
доброчесності. Бути "гуманнним" — означає любити не стільки себе,
скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за
добро платити добром. Бути гуманним — означає вміти вчасно
пожертвувати своїми інтересами. У більшості філософських шкіл
Стародавнього Китаю переважала практична філософія, яка була
тісно пов'язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання
природи і соціальним управлінням. За формою і методами
постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем,
цінніснозначимою і гуманістичною.
 12.Філософія Античності: загальна характеристика
Передумови: світогляд промислово-торговельної частини
населення; соц. протистояння; авторитарні аристократичні форми
правління→тиранічні→демократичні.
Основні характерні риси цієї філософії такі:
- наявність у ній значної кількості міфологічних та епічних образів;
- присутність елементів антропоморфізму (наділення предметів і
явищ природи зовнішністю і фізичними властивостями людини);
- наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів із силами природи;
- пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і
оцінка їх у категоріях "добра", "зла", "справедливості", "блага" та ін.;
- пошуки початку всього існуючого, що пізніше в
новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.
У розвитку античної філософії вирізняють три основних етапи.
Перший етап охоплює VIІ-V ст. до н. е. Його називають
натурфілософським, або ранньою класикою. У центрі уваги
філософів того етапу перебували проблеми фізики (природи),
Космосу, Всесвіту.
Другий етап - висока класика. Він охоплює V-IV ст. до н. е. У
цей період відбувається антропологічний поворот у грецькій
філософії - помітна чітка тенденція теми людини в системі інших
проблем.
Третій етап у розвитку античної філософії-(кінець IV ст. до н. е.
- початок VI ст. н. с.) - пізня класика, або завершальний етап
античної філософії. До нього, у свою чергу, входять періоди:
елліністична філософія (IV-! ст. до н. е.), олександрійська філософія
(І ст. до н. е. - початок VI ст.), давньоримська філософія (II ст. до н. е.
-VI ст.). Для цього етапу характерне не стільки висування нових ідей,
скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень,
створених мислителями попереднього періоду. На третьому етапі
розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно
споріднених з Грецією регіонів.
Античність – принцип об’єктивізму. Космос як абсолютне
божество. Антична філософія ототожнює Бога й природу. Космос
обумовлює необхідність, необхідність стосується людини → доля
достеменно не відома, людина може робити вибір. Немає чіткого
протистояння матеріалізму та ідеалізму. Стихійний хар-р.
 13. Специфіка філософської думки у період
Середньовіччя
Відбувається фундаментальне перетворення світогляду
людей. Соціально-економічна основа даного повороту
пов'язана з кризою рабовласницької системи господарства,
світоглядна ж — з виникненням християнської релігії.
Філософія в цю епоху осмислювала усі світоглядні
проблеми в загальних рамках релігійного світорозуміння.
Патристика – перша спроба обґрунтувати ідеї
християнства на філософському рівні (Августин
Блаженний: основа – Платон; верховенство церковної
влади над світською; ідея «Граду Божого»; перевага віри
над розумом).
У середньовічному, заснованому на християнській
релігії, світогляді світ уперше знаходить часовий вектор —
від створення його Богом до майбутнього "страшного
суду". Історія одержує спрямованість. Центральне місце
людини у світі зумовлене тим, що вона є вищим творінням
Бога, створена за образом і подобою Божими. Істотна
відмінність людини від всього іншого предметного світу
вбачалося в духовності. У зв'язку з загальним світоглядним
переворотом у розумінні місця людини у світі і статусу
самої людини в теологізованій філософії середніх століть
відбувається зміна основних тем, що підлягають
осмисленню. Філософія прагне осмислити особистісні
механізми самооцінки людини — совість, релігійний
мотив, самосвідомість. Осередок духовності людини —
віра; розуму приділялася другорядна роль. Центральним
пунктом проблематики стає внутрішній світ людини. У
середньовічному світогляді людська плоть розумілася як
носій гріховності, тому її необхідно постійно
приборкувати, умертвляти.
 Крім відношення "Бог — людина" найважливішою
темою середньовічного філософствування була тема
відносин Бога і створеного ним світу. Особливо пильно
обговорювалася ця тема втому напрямі думки, що одержав
назву "схоластика" (ІХ-ХІ ст.ст.). Представники
схоластики ставили своєю задачею раціональне
обґрунтування віри, що вже якимось чином сприяло
виправданню людського розуму, визнанню його ролі в
пізнанні (спочатку - релігійних догматів віри).
Фома Аквінський: основа-Аристотель; гармонія віри і
розуму, поміркований реаліст, виступав проти крайнього
реалізму, пантеїзму).
У середні віки знання, яким володіє людина,
розглядалося як абсолютне, незмінне, як божественне
одкровення. Під наукою розумівся зміст Біблії, під
вивченням — засвоєння вже давно віднайденого людством
знання. У пізній схоластиці виробляється концепція
номіналізму, що виходить з того, що загальні поняття —
суть продукти людського мислення, вони лише імена,
назви предметів. Існують одиничні предмети, универсалії
ж — онтологічні фікції, вони спираються не на справжню,
самостійну реальність, а тільки на подобу індивідуальних
речей. Зміст віри недоступний людині, людському розуму,
його задача — усвідомлення конкретних, індивідуальних
речей. Тим самим був зроблений важливий крок у розвитку
філософської думки, у побудові нової онтології: у
співвідношенні загального і окремого акцент зміщений на
користь окремого, якому був наданий статус справжньої
реальності; універсали, загальне було поставлено в
залежність від окремого, визнане вторинним, похідним від
окремого. До номіналістів також можна віднести Роджера
Бекона і Дуннса Скотта.
 14.Особливості філософії епохи Відродження.
Філософія епохи Відродження охоплює 14-16 ст. 3
частини: Раннє, Середнє і Пізнє. Принципи
філософського світогляду епохи Ренесансу: 1)
Антропоцентризм та пов’язаний з ним гуманізм; 2)
Пантеїстична метафізика (природа=Бог); 3)
Антисхолазитизм.
Філософія відродження поділяється на 3 періоди:
1. Гуманістичний (Данте, Петрарка, Лоренсо Валла);
2. Неоплатонічний (Козинський, Мірандула, Фічіла);
3. Натурфілософський (Коперник, Дж. Бруно,
Галілей).
Центральний принцип філософії епохи Відродження
– яскрава антропоцентрична спрямованість. Людина –
вінець творіння й джерело творчості. Завдання
філософії цього періоду: не протиставлення, а
розкриття і доведення гармонійної єдності
божественного з природним. Йде повернення до
античної культури, відродження давньогрецьких
традицій через призму християнства.
Характерною для епохи є діалектична тенденція.
Значний крок уперед було зроблено у гносеології: на
перший план висувався досвід, чуттєве пізнання (проте
досить відчутний вплив середньовічного інтуїтивізму)
Засновником Відродження в філософії є Данте
Аліг’єрі. В основу його світогляду закладена ідея двох
блаженств: божественного (небесного) і земного.
Небесне споглядання Божественного лику (образу)
інше, аніж земне споглядання, відрізняючись і зі
сторони моральних чеснот.
 Інший видатний представник цієї епохи, Петрарка,
який на перший план висував культ кохання. В
коханні, він вважав, можлива повна свобода,
проявлення найкращих якостей людини, пізнання свого
єства. Він один з небагатьох у своїх сонетах ідеалізував
красу земної жінки.
Дж. Бруно у своїх працях заперечував, що Сонце є
абсолютним центром Всесвіту. Будь-яка планета може
бути центром Всесвіту, бо Всесвіт – безкінечний.
Також він висунув ідею розумної природи. Він доводив
думку про те, що і на інших планетах може бути життя.
На його думку, Землі, як і іншим планетам
притаманний рух. Окрім того, він отототожнював
Всесвіт і Бога. Тобто повідував пантеїстичну
філософію. Матерія — само утворююча одухотворена
субстанція. Всесвіт за Бруно складається з матерії і
душі.
Мартін Лютер вважав, що стосовно Бога людина
несвободна. Релігійність, спасіння детерміновані не
мораллю, а вірою, яка залежить від Божого проведіння.
Людина є праведною за бажанням Бога.
Мартін Лютер стоїть на позиціях фаталізму; людина
завжди наштовхується на зло. Він вважав, що вірою до
Бога спасеться людина. Він розмежовував царство
земне і боже. Як наслідок, позитивна теологія. Окрім
того, філософ наголошував на тому, що пізнати Бога
можна не через ритуали (ця практика була залишком
язичества), а через віру.
 15.Філософія Нового часу
Теоретичний інтерес філософії Нового часу
розгорнувся навколо двох проблем: метод пізнання і
проблема субстанції (метафізика).
Поділяється на філософія Нового часу 2 течії:
емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що
основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого
досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було
в чуттєвому досвіді суб’єкта. Розум не привносить
ніякого нового знання, а лише систематизує дані
чуттєвого досвіду.
Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового
знання досягається через діяльність розуму, розсудку
та інтелектуальної інтуїції, а чуттєве пізнання лише
підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як
емпіризм, так і раціоналізм вважали математику (бо
математика оперує істинним), а основними
характерними рисами істинного знання визнавали
всезагальність, необхідність, суттєвість.
Основоположником емпіризму був англійський
філософ Френсіс Бекон. Головним завданням філософії
він вважав пізнання природи та оволодіння її силами,
для чого треба розробити відповідний метод, який би
найкоротшим шляхом вів до істини. Мета пізнання - це
збагачення життя справжніми відкриттями, зміцнення
влади людини над силами природи; об’єкт пізнання –
природа, а основні методи – експеримент та індукція.
Послідовники: Томас Гоббс, Джон Локк (людина –
tabula rasa), Девід Юм (виявив і сформулював основні
суперечності та парадокси емпірико-сенсуалістичної
методології суб’єктивний ідеалізм, агностицизм).
Основоположником раціоналізму був Рене Декарт
(праці «Філософствувати можна лише раз на рік»,
«Міркування про методи»). Як і Бекон, Декарт
підкреслює практичне значення науки як знаряддя
прогресу. Проте свою методологію він будує на
принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент
визнає лише як передумову пізнання. Від філософії він
вимагав достовірності, піддання всього сумніву.За
Декартом, якщо основа математики є аксіоми, то
основою філософського пізнання був принцип «мислю,
отже існую», тобто повернення філософії в круги
платонічного світогляду (тотожність мислення і буття).
В мисленні філософ доводить буття. Він наполягає на
автономії розуму. Для нього немислиме об’єднання
духовного та фізичного. Рене Декарт є представником
механістично-дуалістичного світогляду через
визначення людини як «мислячої речі».
Раціоналістичну методологію після Р.Декарта
продовжує розвивати нідерландський філософ
Бенедикт Спіноза. Можливість пізнання Спіноза
обґрунтовує єдністю душі і тіла. Спіноза заперечує і
критикує теорію вроджених ідей Р.Декарта, проте
визнає наявність у людей вроджених здібностей
здобувати знання. Завдання людини полягає в тому,
щоб удосконалювати цю природжену здатність до
пізнання. Важливу роль тут відіграє науковий метод.
 16. Класична німецька філософія
Класична німецька філософія – розвиток німецької
філософії, що охоплює період кінця XVIII – першої
половини XIX ст. Для неї характерні такі основні риси:
– відродження діалектичної традиції;
– перехід від суб'єктивного ідеалізму до об'єктивного
на основі діалектичної методології;
– критика традиційної метафізики і прагнення подати
філософію як систему наукового знання;
– звернення до історії як філософської науки і
застосування Гегелем діалектичного методу в
дослідженні історії.
Класична німецька філософія – значний і вагомий
етап у розвитку світової філософії. Вона представлена
сукупністю філософських концепцій Німеччини,
такими оригінальними мислителями як: Іммануїл Кант,
Йоган Готліб Фіхте, Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель,
Людвіг Файербах.
Родоначальником німецької класичної філософії був
Іммануїл Кант. Філософія Канта — перехідна ланка
між раціоналізмом Просвітництва і романтично
забарвленою філософією XIX ст. Кант, як і
просвітники, пройнятий ідеєю розуму, здатного
продукувати абсолютні вічні істини. Але він
переосмислює цю ідею: розум трактує не як механічне
відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне
методологічне розгортання вроджених ідей
(раціоналісти), а як творця, конструктора дійсності
(об’єкта) і знання про неї. На цій основі Кант долає
суперечність емпіризму та раціоналізму, що було
першим його внеском у розвиток філософської думки.
Другий внесок полягає в тому, що Кант теоретично
обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість
моральності зовнішнім чинникам, завдяки чому сфера
людської діяльності (культура) була винесена за межі
природної детермінації.
Вищим досягненням класичної німецької філософії є
вчення Гегеля. Вихідний пункт філософської концепції
Гегеля (як і у Шеллінга) – тотожність буття і мислення.
Мислення розглядається як процес безперервного
розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого
до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною,
вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому
розвитку три етапи. Ці три етапи Гегель сформував в
самостійні складові частини філософської системи:
логіку, філософію природи, філософію духу. Гегель
сформулював основні принципи діалектики: принцип
переходу кількісних змін у якісні і навпаки, принцип
руху думки від абстрактного до конкретного, єдність
логічного та історичного, принцип єдності
протилежностей, принцип заперечення заперечення,
принцип розвитку. Досліджуючи зростання якісності у
кількісних категоріях, Гегель приходить до категорії
міри. Міра – це єдність якості і кількості. Державу він
тлумачив як втілення ідеї Бога і розуму в світі.
Концепція Гегеля абсолютизувала тотальність, заради
якої вона нехтувала одиничним, конкретним як
несуттєвим. Іншими словами, Гегель прогледів особу,
як новий центр, навколо якого організовувалося
суспільне життя в Європі Нового часу.
 17. Своєрідність філософії українського духу
Представники: Нестор, Іларіон, Смолятич, Турівський,
філософи Відродження – Ю. Дрогобич, П. Русин, С.
Оріховський, представники Острозької академії – Г.
Смотрицький, І. Вишенський, Й. Княгицький, члени братств
16-17ст. –М. Смотрицький, І. Копистецький, К. Сакович.
Вперше в Україні філософія почала викладатися в Києво-
Могилянський академії і зазвичай мала схоластичний
характер. І. Гізель, Т. Прокопович, Г. Кониський розглядали
проблеми матерії, простору, руху.
Найвидатніші представники
Г. Сковорода (вчення про три світи, кожен з яких має
матеріальну і духовну природу; нерівна рівність; теорії
самопізнання й сродної праці; засновник «філософії серця» -
хто хоче бути щасливим, той має спершу пізнати самого себе,
тобто своє серце. У кожної людини своя природа, яку не
можна змінити, а можна пізнати й обрати життєвий шлях,
співзвучний її серцю); Памфіл Юркевич (філософські погляди
– теологічний ідеалізм, тобто шлях до істини один – Біблія,
суттю людини є не розум, а серце); Т. Шевченка (в центрі
його світогляду стоять суспільні проблеми: є заклик до
об’єднання славянських народів й проти національного гніту
Росії; природа й матерія вічні й безкінечні; людина здатна
пізнати світ, а джерелом пізнання є реальна дійсність); М.
Драгоманов (позитивіст, хоч у розумінні природи стояв на
матеріалістичних позиціях; протест проти «українського
сепаратизму», головна одиниця суспільства – людина,
критична оцінка християнства); І. Франко (предмет пізнання –
природа, можливості пізнання – безмежні, пізнання
починається звідчуттів, але повністю осягається «критичним
розумом»). Ознаки укр. філософії: наскрізна екзистенційність,
головна увага серцю, а не розуму, філософи є письменниками
водночас.
 18. Марксистська філософія: сучасне
осмислення основних положень
Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює
філософію, політичну економію і «теорію»
революційного перетворення буржуазного
суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з.
науковий соціалізм). Головним завданням цієї
ідеологічної доктрини її творці проголосили
звільнення робітничого класу (пролетаріату) від
експлуатації та побудову вільного від соціального
гноблення суспільства. В цьому плані вони
виступили продовжувачами утопічних
соціалістичних теорій, які зображали щасливе
суспільство, побудоване на засадах соціальної
рівності та вільної праці. Шлях до побудови
такого суспільства Маркс вбачав у знищенні
приватної власності, яку вважав основою
експлуатації людини людиною (причиною
«відчуження» людини). Класова боротьба
проголошувалася рушійною силою історії, і на
цій підставі виправдовувалося насильницьке
захоплення влади, встановлення диктатури
пролетаріату, яка буде правити суспільством не
на основі законів (буржуазних за своєю суттю), а
на засадах революційної доцільності.
Марксизм пов'язаний з іменами Карла Маркса і
Фрідріха Енгельса. Теоретичні джерела: німецька
класична філософія, англійська класична
політична економія, французький утопічний
соціалізм. Ідеї відчуженої праці в ранніх працях
К. Маркса: 1) сировинний матеріал і вироби не
належать працівникові, чужі йому; 2) сам процес
трудової діяльності для трудящого примусовий;
3) праця віднімає у трудящого «родове життя»,
життя природне; 4) підневільна праця породжує
відчуження між людьми. Соціальний порядок
стає ще відчуженішим і пригнічує людину ще
сильніше, чим інтенсивніше вона працює. К.
Маркс і Ф. Енгельс роблять висновок, що
перемогти відчуження можна тільки шляхом
знищення приватної власності, що можливе лише
за допомогою революційного перетворення
суспільства і самої людини. Основа життя –
матеріальне виробництво. Філософські ідеї
марксизму одержали інтерпретацію і розвиток у
країнах Європи, що не входять до так званого
соціалістичного табору. Розробкою ідей
марксизму займалися: Д. Лукач, Ж.-П. Сартр, Е.
Фромм, Г. Маркузе, Ю. Хаберманс та ін. Є
спроби синтезу марксизму з фундаментальними
положеннями психоаналізу, екзистенціалізму,
герменевтики, феноменології та ін.
 19. «Філософська антропологія» як напрям сучасної
філософії
Проблема людини як унікального творіння Всесвіту належить
до «вічних» філософських проблем, оскільки будь-яка
філософська традиція в основі свого змісту має відношення
людини до світу. Філософська антропологія в широкому
значенні – філософське вчення про сутність людини; у
вузькому значенні – течія західноєвропейської, переважно
німецької, філософії першої половини XX ст. Проблема
філософської антропології – це проблема осмислення людської
природи, її сутності, походження (генезис). Основні
антропологічні концепції: 1) антична, 2) раціоналістична, 3)
теологічна, 4) природно-наукова. Теорія антропосоціогенезу –
історично-філософське вчення про виникнення і розвиток
людини. Погляди на походження л. –релігійний, космічний,
еволюційний. Основні представники цієї течії: М. Шелер, Г.
Плеснер, А. Гелен, Е. Ротхаккер, X. Хенгстенберг.
Започаткована працями М. Шелера «Становище людини в
космосі» і Г. Плеснера «Ступені органічного світу і людина».
Тут розглядаються аспекти відношення людини до рослинного
й тваринного світу й відмінності в способі існування людини і
тварини. М. Шелер вважав, що людина не стільки біологічна, як
духовна істота, яка здатна до «чистого споглядання речей». У Г.
Плеснера підтверджується така риса людини, як
«ексцентричність», завдяки якій людина втратила свою велич і
тому «засуджена» до вічного пошуку і самовдосконалення. На
думку А. Гелена людина внаслідок біологічної недосконалості
приречена до діяльної активності, що реалізується в різних
формах культури. У Ротхаккера людина – продукт певного
стилю життя. Як бачимо, представники антропології вибирають
одну рису і вважають її визначною, ігноруючи всі інші, не
менш важливі, риси.У 60-70 роках філософська антропологія
влилася в інші філософські напрямки: екзистенціоналізм,
прагматизм, персоналізм, структуралізм і т.д.
 20. Екзистенціоналізм – загальна характеристика
Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії
Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його
народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М.
Гайдеггера «Буття і час»). Найбільшої популярності набув після
Другої світової війни.
Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — суб’єктивістське
вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість,
часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції)
людини. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у
філософію Керкегором, який різко протиставив суб’єктивне
унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об’єктивному
існуванню речей світу. Відмову приділяти увагу якимось почуттям
К’єркегор затаврував як «неуважність». Він написав приголомшливі
трактати про страх, вину й занепокоєння, намагаючись пояснити,
чому і як це може відчуватися. К’єркегор стимулював розвиток
індивідуальної суб’єктивності, турбуючись більше з приводу того,
яким чином проявляється віра індивідуумів, аніж з приводу того, у
що вони вірять. Екзистенціалізм грунтується на етиці, а отже, веде
своє походження з давніших філософських систем.
Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер(1889–1976) і
Жан-Поль Сартр(1905–1980). На основі їхніх славетних ключових
праць «Буття і час» (1927) та«Буття і ніщо» (1943) можна вивести
головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті,
тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає
об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як
немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям
життя. Завдання філософії в цій ситуації– вказати спосіб сприйняття
світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься
в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими
людьми та в усвідомленні своєї смертності. Можливо, головний
парадокс екзистенціалізму полягає в тім, що екзистенціалісти
відчувають себе здатними виробляти в рамках цього досить-таки
похмурого погляду на умови людського буття більш позитивні
настанови. Усе залежить від індивідуума – завжди вільного,
дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимсь іншим,
ніж тим, ким він був іще так нещодавно.
 21. „Філософія життя”: загальна характеристика
Наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. в Європі набула
популярності «філософія життя», яка відійшла від онтологічної та
характерної для класичної філософії гносеологічної проблематики. Її
мало цікавив об’єктивний світ і наукова істина, а більше хвилювали
людина, світ людського життя. А сама людина розглядалася нею
насамперед як земна біологічна істота — з волею, інстинктами,
підсвідомим. Філософія життя — напрям у некласичній філософії
кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя
(в біологічній, психологічній формах) основним предметом
філософії. Одним із основних джерел філософії життя є
ірраціоналістично-песімістична філософія Шопенгауєра. За
Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму воля–
сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є
проявом психічної світової волі, основою та істинним змістом усього
сущого. Другу тенденцію вирижала позитивістська концепція
Огюста Конта. Позитивізм, як філософський напрям заснований на
принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих
конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити
від будь-якої філософської інтерпретації.
Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях
християнського екзистенціалізму К’єркегора. Лише християнство за
К’єркегором дає основу для правил поведінки, лише воно здатне
навчити людину бачити істину, реальність. К’єркегор висуває
концепцію екзистенціальної(особистісної) істини, змальовує
осягнення істини як результат зіткнення протилежних„життєвих”
позицій.
Основа життя, за концепцією Ніцше– це воля. Життя з проявом
волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, визначеної волі–
волі до влади. Ніцше прагне обґрунтувати культ людини, який
ґрунтується на таких положеннях: по- перше, цінність життя є
єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем„волі до
влади”, по-друге, існує природня нерівність людей, по-третє, сильна
людина природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує
себе ніякими моральноправовими нормами.
 22. Філософські ідеї психоаналізу
Психоаналітичний підхід є однією із
найвидатніших теорій особистості. Її розробив
австрійський психоаналітик Зігмунд Фройд
(1856-1939) наприкінці 19-на початку20 ст.: а)
спершу для лікування психічних захворювань, б)
а згодом застосував для поясненняролі
несвідомого у житті людини.
У анатомії особистості він виділяв три
взаємодіючі компоненти:
1. «Воно» - несвідомий компонент, який є
успадкуванням людською організацією
глибинним шаром, « киплячим котлом
інстинктів», невгамовним потягів людини, які
підкоряються принципу задоволення. 2. «Я» -
свідомий компонент, Який є посередником
між«Воно» і зовнішнім світом. « Я» виконує
функцію впливу цього світу на несвідоме . 3.
«Над-я» - це сукупність суспільних норм і
стандартів поведінки», які виконують
роль»цензора»
Аналізуючи «Воно», Фройд виділивдві основні
природжені інстинктивні потреби, які визначають
психічну діяльність людини:
1)лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до
життя,л юбов, сексуальний потяг); 2)агресивну
(потяг до руйнування,смерті,війни).
 Задоволення цих потреб стикається із
перешкодами з боку навколишнього світу,
суспільства. Тому вони витискуються і
створюють сферу «несвідомого». Несвідоме –
одна із складових душевної організації, становить
основу для розвитку психоаналітичної теорії;
символізує енергію витіснених із свідомого
бажань. Взаємодія трьох компонентів: «Я»
звичайно перебуває у конфлікті, оскільки вимоги
«Воно»і «Над –я» несумісні. Тому «Я» постійно
звертається до механізмів психологічного
захисту, роль яких виконують: а) сублімація; б)
проекція; в) заміщення; г) витиснення. Це
відбуваєтьсянесвідомо, однак мотиви,
переживання, почуття, що переміщуються у
сферу несвідомого, виявляють себе у
вигляді символів, у формі діяльності, найчастіше,
творчої.
Один із його представників Е. Фром (1900-1980)
– німецько-американський психолог, заперечив
біологізм Фройда, переглянув символіку
несвідомого, зміщуючи акценти з придушення
сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені
соціальними причинами, Він уві поняття
«соціального характеру», трактуючи його як
сполучну ланку між психологією індивіда й
соціальною структурою суспільства.
 23. Герменевтика як напрям сучасної філософії
В античності герменевтикою називалося мистецтво роз'яснення
перекладу, тлумачення. Свою назву цей вид діяльності отримав
від грецького бога Гермеса, в обов'язки якого входило
роз'яснення простим смертним волі богів. У християнських
письменників герменевтика розумілася як мистецтво тлумачення
Біблії.
Загальнофілософська проблема герменевтики вперше була
розроблена німецьким протестантський теологом Ф.
Шлейєрмахером (1768–1834) та істориком культури, філософом
В. Дільтеєм (1833–1911). У Ф. Шлейєрмахера герменевтика
мислиться як мистецтво розуміння чужої індивідуальності.
Основне завдання герменевтичного методу – зрозуміти автора і
його текст краще, ніж він сам розумів себе і своє творіння.
Предметом герменевтики виступає насамперед вираз, а не зміст,
тому що саме вираз є втілення індивідуальності. Німецький
філософ Г. Гадамер (1900–1987) розуміє герменевтику не просто
як метод гуманітарних наук, а як вчення про буття як онтологію.
Він надав герменевтиці універсального значення, а проблема
розуміння стала головною в філософії. Філософська
герменевтика останнім часом набула широкого розповсюдження
в світі. Фактично текст; мова перетворилися в альфу і омегу
філософської герменевтики. Одне з найбільш впливових в
сучасної буржуазної філософії напрямків- герменевтична
філософія- претендує на, не менш, ніж справді адекватне
критичне розуміння наукового nізнання і самої проблеми
розуміння. Межі цього напрямку, який складається з різних шкіл
і концепцій, і його впливу на західне філософський світогляд
виявляються сьогодні досить легко. Теорія герменевтичного
розуміння в особистості таких її представників, як Г.-Г. Гадамер і
К.-О, Апель в ФРН, П. Рікер у Франції, протиставляє себе
науковому пізнанню і пояснення дійсності, а на підставі
гуманітарного образу знання роблять спроби побудувати вже
«некласичну» методологію і теорію філософії культури та історії.
 24. Філософські ідеї структуралізму
Структуралізм – інтелектуальний напрям у сучасній філософії.
Виник в 60 – х роках ХХ століття у Франції. Неймовірний вплив
здійснив на подальший розвиток семіотики. Філософський
структуралізм виник в руслі структуралізму - ідейного руху в
галузі гуманітарних та суспільних наук (лінгвістики,
літературознавства, психології, етнографіі, соціології), що
розвивалося з 20-х років XX в в Європі під впливом позитивізму і
фрейдизму. Структуралістів об'єднує спільна методологічна
установка на прийняття структурного аналізу в якості ведучого
методу дослідження. Пріоритетним вважається вивчення не змісту,
а форми, що не елементів, а зв'язків між елементами.
Структуралісти вважають, що наукове соціально-гуманітарне
пізнання має спиратися на методи природничих і точних наук,
оскільки культурна освіта розглядається як аналогічний
природному об'єкт. Особливість культурного об'єкта в тому, що він
володіє глибинною структурою, створеної колективним
несвідомим, і є основою тієї або іншої знаково-сим-волічної
системи.Засновником структуралізму вважають швейцарського
лінгвіста Сосюра. Сосюр намагається ввести різницю реальних
актів висловлювання, які лежать в основі лінгвістичної системи,
якою людина володіє при вивченні мови. Ф. Сосюр доводив, що
лінгвістика повинна стати єдиною системою, за допомогою якої
можна описати структуру шляхом визначення певних елементів в
термінах (поняттях) і їх співвідношеннях. Основну свою увагу
лінгвістика привертала в історичній еволюції елементів мови.
Філософ настоює на тому, що синхронічна лінгвістика повинна
отримати пріоритет над історичною лінгвістикою. Якщо ж мова
розглядається як система знаків, то в структурній лінгвістиці вона
постає комбінованими правилами, які дають змогу керувати
побудовою мовної послідовності. У Центральній та Східній Європі
важливе значення мали ідеї польського та російського науковців
Бодуена і Куртуньє. Їх також відносять до числа засновників
структуралізму. Таким чином в Швейцарії утворюється школа
структуралізму в Женев’єві, в Данії – Копенгагенська школа, а в
Чехсловаччині сформувався лінгвістичний гурток.
 25. Світогляд як духовно-практичний спосіб освоєння світу
Світогляд — система найзагальніших знань, цінностей,
переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення
людини до світу. У сучасних філософських працях про світогляд
мовиться таке: “ світогляд– це форма суспільної відомості;
“ світогляд– це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд–
це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі”;
“світогляд– це система принципів діяльності людини”; “світогляд–
це погляд людини на світ як ціле”; світогляд– це спосіб духовно-
практичного освоєння світу”.
Центральна проблема світогляду — відношення людини до світу.
Людина, на відміну від тварин, тільки частково включена в світ.
Вона виокремлює себе з нього, протистоїть йому, вступає з ним у
певне відношення, але так, наче перебуває поряд або ззовні світу.
Виокремлюють три основні типи виявів відношення людини до
світу: пізнавальний, оцінювальний і практичний. Пізнавальне
відношення людини до світу виявляється в тому, що світогляд
охоплює насамперед найбільш загальне знання про світ, історію
людства й окрему людину. Це знання має відповідати дійсності,
бути істинним, щоб гарантувати успішну практичну діяльність.
Водночас світогляд включає цінності, ідеали, які регулюють
соціальні стосунки в суспільстві і на основі яких відбувається
оцінювання соціальних явищ (добро — зло, прекрасне — потворне,
справедливе — несправедливе, корисне — некорисне тощо). У
цьому полягає оцінювальне відношення людини до світу.
Практичне відношення людини до світу передбачає наявність у
світогляді певних практичних настанов: чинити або не чинити так
чи інакше. Філософія і світогляд в цьому контексті мають
органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом.
Певним способом духовно-практичного освоєння світу. Філософія
як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ,
природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд
теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні
принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної
діяльності людини, тобто освоює світ як духовно(теоретично), так і
практично.
 26.Структура світогляду
Світогляд-це сукупність поглядів, оцінок,
принципів, знань, ідеалів, переконань, надій та
вірувань, котрі визначають діяльність індивіда або
соціального суб’єкта, а також ціннісні орієнтації
людей, їх життєві позиції. Якщо проаналізувати
сукупність елементів світогляду, то можна виділити
органічно взаємопов’язані підсистеми. Це –
пізнавальна, ціннісна та підсистема поведінки.
Пізнавальна підсистема. Світогляд формується за
допомогою знань (повсякденні і наукові). Також до
складу світогляду входять різноманітні форми
суспільної свідомості (політична, правова, моральна,
естетична, релігійна). Ступінь пізнавальної
насиченості, продуманості, внутрішньої узгодженості
елементів того чи іншого світогляду може бути
різним.
Ціннісна підсистема. У свідомості людей
формується конкретне ставлення до всього, що
відбувається, залежно від їх цілей, потреб, інтересів
розуміння сенсу життя. Відповідно виникають
світоглядні ідеали (моральні, політичні, естетичні).
Завдяки ідеалам здійснюється оцінка, визначення
цінностей того, що відбувається. Одним із
найважливіших понять, пов’язаних із ціннісною
свідомістю, були і є поняття добра і зла, краси та
потворності.
Підсистема поведінки. Від знань та системи
ціннісних орієнтацій залежить поведінка людини, її
життєва позиція, яка може бути як творчо-активною,
так і пасивно-пристосовницькою. У зв’язку з цим слід
підкреслити бажаність, навіть необхідність,
гармонізації, узгодженості пізнавальних аспектів та
ціннісного способу освоєння світу в людській
свідомості.
Структура світогляду залежить від співвідношення
інтелектуального та емоційного досвіду і поділяється
на: 1. світовідчуття–це емоційно-психологічний бік
світоляду на рівні настрою, почуттів. 2.
світорозуміння–це пізнавально-інтелектуальний бік
св. 3. світосприйняття–це досвід формування
пізнавальних уявлень про світ за допомогою наочних
образів(сприйняттів). За ступенам загальності
розрізняють світогляд особистості, груповий
(професійний, класовий, національний),
загальнолюдський. За ступенем історичного розвитку-
античний, середньовічний і тд. За ступенем
теоретичної „зрілості” - стихійно-повсякденний
(житейський) і теоретичний (філософський).
Світогляд виконує найважливіші функції в житті
людини. Як активний духовний чинник світогляд є
основою життя. Він забезпечує освоєння та зміну
людиною навколишнього світу. Адже світогляд
об’єднує знання і почуття у переконання. А це
визначає певну поведінку та дії особистостей,
соц.груп, націй, народів.
 27. Історичні типи світогляду
У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні
історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи:
міфологічний, релігійний, філософський. Міфологічний світогляд.
Історично міфологія передує релігії та філософії. Міфологія є
синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості.
Міфологія не знала трансцендентного (що існує поза реальним
світом, тобто поза простором і часом) Бога. Її боги хоча й
відрізняються від людей, але тільки за ступенем могутності, розуму,
а не за суттю, своєю природою. Міф — це насамперед зовнішній
контроль над індивідом.
Релігійний світогляд. Релігія виникла як засіб соціального
контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилась з
роду, усвідомила свою окремішність. Як наслідок родові зв’язки
слабнуть; особа перестає вважати справедливим покарання одних за
гріхи інших — кожен має сам нести свій хрест, і соціальний механізм
покарання, який становить основу міфу, вже не спрацьовує. Релігія
постулює потойбічне життя як відплату за земне життя. У такий
спосіб релігія здійснює соціальний контроль за поведінкою особи.
Релігія виникає в такому суспільстві, де зовнішній контроль (звичаї,
табу) виявляється недостатнім, тому для зміни чи посилення його
виникає внутрішній контроль — мораль. Принципова відмінність
релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного
світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на
особу. Серцевиною міфу є страх і зовнішній контроль, релігії — віра
і мораль. Релігія поясненню світу приділяє значно менше уваги, ніж
міфологія.
Філософський світогляд. Філософія виникла водночас із релігією.
Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова
відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в
тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія — на вірі,
міфологія — на страхові.Ррелігія та міфологія оперують чуттєвими
образами, філософія — абстрактними поняттями. І нарешті,
філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального
контролю. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді,
часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня.
Філософія ж є справою особи, вона ґрунтується на засадах свободи.
 28. Класична онтологія та її фундаментальні проблеми
Філософія завжди тяжіла до пізнання світу через першооснови,
першопричини, першосутності. Категорія буття є фундаментальною.
Буття – все те, що реально існує, об*активно і незалежно від
свідомості окремої людини, і разом з тим загальний спосіб існування
самої людини у її відношенні зі світом. Термін онтологія – Гоклініус.
Під онтологією розуміють окрему галузь філософського знання, в
якій досліджують сутність буття світу, основи всього сущого:
матерію, простір, час, рух, розвиток, становлення, кількість, якість,
міру, можливість, необхідність, причинність, порядок, хаос та ін.
Онтологія (грец. ontos — єство і logos — слово, вчення) — вчення
про першооснови буття, сфери буття і категорії. Вона виділяє різні
сфери буття — неживу і живу природу, соціальний світ, сферу
ідеальних предметів тощо, зводячи у певні галузі та види все, що
становить буття. Онтологія також розглядає найзагальніші
характеристики різних видів буття (просторово-часові, причинні та
ін.). Вона охоплює вчення про категорії. Періоди онтології: класична
о.(орієнт на пізнання субстанційно-сутнісної основи світу у сенсі
вічності, незмінності, об*активності; класичну онтологію
ототожнюють з метафізикою, яка тяжіла до натурфілософії; типи
класичної онтології: монізм, дуалізм, плюралізм), екзистенціальна
(буття осмислюється через призму трансценденційного), постмодерна
(орієнт на пізнання псевдо буття, виникнення якого зумовлено
технологічним розвитком сучасної цивілізації).
До традиційних проблем онтології належали поділ світу на окремі
сфери та обґрунтування цього поділу. Система зв'язків між
категоріями онтології відображає найсуттєвіші, найзагальніші
властивості буття. Вона дає змогу охопити мисленнєвим зором,
сконцентрувати увагу на єдності багатоманітного і універсального у
зв'язках та взаємодіях, що реально і об'єктивно, ідеально і суб'єктивно
існують у світі, відображаються у свідомості і перетворюються нею у
метод осягання сутності світу, щоб після оволодівання
фундаментальними знаннями змінювати світ власного буття.
Філософія, на відміну від буденної свідомості, порушує проблему
буття свідомо, намагається з’ясувати смисл, який людська культура
вкладає в це поняття.
 29. Основні рівні буття
Серед розмаїття форм буття прийнято виділяти основні,
найбільш важливі й поширені.
І. Буття людини У цьому бутті можна виокремити деякі
найбільш характерні для людського буття форми: 1) предметно-
практичну діяльність. Людина як фізичне тіло здійснює вплив на
інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб. У цьому
разі вона виступає як мисляча річ серед інших речей, що
особливо підкреслювали матеріалісти минулого; 2) практика
соціального творення. Людина – істота суспільна. Неможливо
стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в ізоляції від
інших людей, без запозичення знань та знарядь праці. Тому люди
систематично докладають зусилля для створення оптимального
для їх життя соціального устрою; 3) самотворення,
самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше,
пошуком ідеалів, що її приваблюють, по-друге, людина прагне
одержати максимально адекватне уявлення про світ, в якому
живе та пізнає. В житті будь-якої людини обов'язково наявні всі
форми буття, хоча розвинутість тієї чи іншої у різних людей
суттєво відрізняється. II. Буття речей, процесів Це буття
ділиться на: а) першу природу, тобто на буття речей, процесів,
станів природи, буття природи як цілого; б) другу природу –
буття речей та процесів, створених людиною. Матеріалістичне
вирішення проблеми буття передбачає існування світу поза і
незалежно від існування людини, яка, однак, є частиною цього
світу. Людина суттєво змінює навколишню дійсність, створює
"штучну природу", сприятливу для задоволення потреб свого
життя. Але "штучна природа", задовольняючи потреби людини,
одночасно призводить до загрозливого стану щодо збереження
"першої природи". Дедалі більше відчуваються кризові явища в
навколишньому середовищі.
III. Буття соціальне Поділяється на: а) індивідуальне буття,
тобто буття окремої людини в суспільстві і в історичному
процесі; б) буття суспільства. Про буття людини вже йшлося.
Суспільству присвячено цілий розділ "Соціальна філософія".
 30. Філософський зміст категорії «матерія»
Поняття "матерія" має складну; тривалу історію свого розвитку.
Спочатку філософські уявлення про матерію як першооснову і
сутність всіх речей ототожнювались З конкретними речами (земля,
вода, повітря, вогонь тощо) або з безструктурною якоюсь
першоречовиною (апейрон), деякими фізичними елементами,
атомами з притаманними їм певними якостями. Один із
засновників античної філософії, Фалес вважав, що першоосновою,
тобто матерією всіх речей, є вода. Анаксімандр основу світу зводив
до апейрону. Це – безкінечна, невизначена, незнищувана та
всеохоплююча матеріальна частка, що вічно рухається та творить.
Анаксімен першопочаток, що дає життя всьому живому, пов'язував
із повітрям. Давньогрецький філософ Геракліт начало всього
існуючого вбачав у вогні. Все існуюче, за Гераклітом, було і буде
вічно живим вогнем, проявом його спалаху чи згасання. Видатний
вчений-енциклопедист Демокріт, один із засновників атомізму,
розвиваючи вчення Левкіпа, стверджував, що матерія складається з
атомів (неподільних часток). На думку Арістотеля матерія –
пасивний "матеріал", – сама по собі не здатна розвиватися, в
"чистому вигляді" може тільки мислитися, існує лише у зв'язку з
формою, будучи "оформленою". Все існуюче в світі є матерією і
формою, але матерія "сама по собі" – це чиста можливість, форма
реалізує, перетворює можливість в дійсність, тобто у конкретну
річ. Важливим кроком у розумінні матерії були погляди
матеріалістів XVIII–XIX ст. І філософи, і природознавці у цей час
визначили матерію як сукупність неподільних корпускул (атомів), з
яких побудований світ. Тобто, в цілому, і в античності, і пізніше
матерію розглядали як таке, що існує на рівні з речами, як якась
тілесність, праматерія, з якої виникають і в якій зникають
конкретні речі. Можна виокремити: Онтологічні складові: рух та
його форми, простір, час, детермінація. Гносеологічні принципи:
пізнаваність, об’єктивність, реальність.
Таким чином, узагальнене визначення категорії «матерія»
базоване на тому, що це – об’єктивно реальне буття світу в часі,
просторі, русі, детерміноване та безпосередньо чи опосередковано
пізнаване людиною.
 31. Рух, як спосіб простір та час як форми існування матерії
Рух – світоглядна та наукова категорія, яка символізує будь-які
зміни, що відбувається у матеріальних та нематеріальних системах
(система – це модель зв’язку між елементами цілого, якісно
визначеними та взаємозамінними так, що зміни, які відбуваються в
одній структурі неодмінно призводять до змін іншої).
Рух вважається абсолютним, на той час як спокій— відносним:
спокій— це лише один із моментів руху.
Першу наукову класифікацію форм руху матерії дав Ф. Енгельс.
Форми руху альтернативні структурним рівням матеріальної
системи:
1. Механічний (притаманний будь-якому вияву матерії)
2. Фізичний (охоплює теплові, електричні магнітні процеси у
твердих тілах, рідких тілах та газах)
3. Лінійний
4. Біологічний (один із найскладніших, охоплює різноманітні
процеси у живих організмах, які пов’язані із обіном речовин з
навколишнім середовищем)
5. Соціальний (суттєво відрізняється від усіх інших та виникає з
появою людського суспільства)
Такі філософи як Дж. Берклі і Д. Юм розглядали простір і час як
форми індивідуальної свідомості, І. Кант— як апріорні форми
чуттєвого споглядання, Г.Гегель— як категорії абсолютного духа
(це— ідеалістичні концепції), І.Ньютон— як вмістилища.
Простір – наукова та онтологічна категорія, що характеризує
систематизування, взаємодію та структурованість матеріальних
систем. Матеріальні ознаки: протилежність, тривимірність, єдність
перервності та неперервності.
Час – універсальний спосіб існування матеріальних систем, як
процесів у їх непослідовності, незворотності, тривалості, темпі.
Форми часу: минуле, сучасне, майбутнє.
Часові характеристики: темперальність та хронологія.
Минуле – відділилось від теперішнього та переходить у нього.
Теперішнє – одночасність подій і процесів. Майбутнє – те, що не
сталося, але неодмінно перейде в теперішнє і стане минулим.
 32. Некласична онтологія: загальна
характеристика
Онтологія - розділ філософії, який вивчає буття.
Термін «Онтологія» був запропонований Гоклініусом.
Періоди: Класична онтологія (орієнтована на пізнання
субстанційно-сутнісної основи світу у сенсі вічності,
незмінності та об’ктивності). Екзистенціальна (буття
осмислюється через призму трансцендентного).
Постмодерна (орієнтована на пізнання псевдо буття,
виникнення якого зумовлене бурхливим технологічним
розвитком сучасної цивілізації).
Вперше про поняття буття почали говорити ще в
стародавній філософії, але своє теоретичне визнання
категорії буття отримало лише в ХVІІІ ст. у німецькій
класичній філософії. Найважливіший внесок у розробку
онтологічної проблематики внесли Платон і Арістотель.
У середньовічній філософії центральне місце займала
онтологічна проблема існування абстрактних об'єктів
(універсалій).
У філософії XX століття спеціально онтологічної
проблематикою займалися такі філософи як Ніколас
Гартман, Мартін Гайдеггер та інші. Особливий інтерес у
сучасній філософії викликають онтологічні проблеми
свідомості. Основні поняття онтології: буття, структура,
властивості, форми буття (матеріальне, ідеальне,
екзистенціальне), простір, час, рух.
Основним предметом онтології являється буття, яке
визначається як повнота і єдинство всіх видів
реальності: об’єктивної, фізичної, суб’єктивної,
соціальної і віртуальної. Буття, як те, що може мислити,
протистоїть немисленому ніщо. За Гегелем: буття це те,
що протистоїть ніщо.
Першоосновою екзистенціалістської онтології є
особливе людське буття. Його особливості і переваги,
роз'яснює Хайдеггер, полягають в тому, що воно - єдине
буття, що здатно 'питати' про самого себе і буття взагалі,
якось 'встановлювати себе' ('встановлюватися') по
відношенню до буття. Ось Чому таке буття-екзистенція і
є фундамент, на якому повинна будуватися всяка
онтологія.
Сартр, вживаючи поняття екзистенція, робить акцент
на індивідуальному виборі, відповідальності, пошуках
власного 'Я', хоча, звичайно, ставить в зв'язок з
екзистенцією і світ в цілому.
Сучасна онтологія передбачає наявність приватних
онтологій, які сприймаються не як концепція, а як
подію, як «онтологія сьогодення» (Дельоз). Тут на
перше місце можуть виходити категорії життя,
творчості, свободи, або, в інших випадках, категорія
«симулякра» - як засобу заміни колишніх понять, як
підробка, імітація, яка зберігає колишню форму, але
зовсім втратила зміст.
У цілому постмодерна онтологія відображає таке
існування, що остаточно позбавлене духу. Тобто
основним є поняття «симулякру», під яким розуміється
організація псевдо буття, як продукту створення
безмежної кількості ілюзій, брехні стосовно різних
суспільних явищ, ствердження не існуючих в реальності
речей та подій (представники - Батай, Бодріяр).
 33. Визначальні категоріальні характеристики світу
В процесі розвитку людини змінюється уявлення про світ, ці
уявлення наповнюються історичністю та чуттєвим змістом. Світ
являє собою єдність природної та суспільної дійсності. Знання про
світ є складною частиною вчення про людину. Оскільки саме через
пізнання світу, його сутності, структурних рівнів організації законів
розвитку та існування людина може пізнати саму себе, свою природу
і сутність, зв'язок з іншими людьми. Категорія світ визначає
передусім особливості людського практично-діяльного відношення
до себе та до умов свого існування.
Світ – це цілісна система, яка розвивається в діалектичній єдності
природи і суспільства. В процесі активної цілеспрямованої діяльності
людина перетворює природу на світ свого буття, який з одного боку
забезпечує її існування та життєдіяльність, а з іншого руйнує
природу та створює загрозу власному існуванню. Світ – це
визначення буття, в якому людина самовизначається як суб’єкт
діяльності, котрий створює власний світ, тобто світ людського буття.
Категоріальна визначеність світу полягає у його основних
характеристиках – цілісність, саморозвиток, конкретна
всезагальність. Так цілісність знайшла відбиток у проблемі єдності
світу. Сучасна наука сприяє філософському вирішенню проблеми
єдності світу. Цю проблему слід розглядати в трьох аспектах. По-
перше, єдина основа, тобто субстанціональна єдність. По-друге,
єдність законів, що діють у світі. По-третє, єдність відносно
виникнення і розвитку всіх існуючих в світі форм реальності.
Характеристика саморозвитку світу пов’язана із питанням про його
виникнення та становлення, пізнанням Всесвіту, природи, людини, їх
причинності та доцільності.
Типологія світу: матеріальний, духовний, об’єктивно-реальний,
суб’єктивно-ідеальний.
Визначення змісту поняття "світ" можливе і дійсне тільки у
системі відношення "людина — світ". Це свідчить про те, що воно
слугує людині для відображення існування того, на тлі чого виявляє
себе людина. Світ є все те, що відмінне від людини і що, одночасно,
органічно має людину в собі. Це те, від чого вона, людина,
відрізняється. Тому найпростіше визначення поняття"світ" можна
навести таке: Світ — це все суще, що є в людині та поза нею.
 34. Поняття природи
Взагалі поняття «природа» має кілька значень.
1) У широкому розумінні — органічний і неорганічний
матеріальний світ, Всесвіт, у всій сукупності і зв'язках його
форм, що є об'єктом людської діяльності і пізнання,
основний об'єкт вивчення науки. Все те, що не створене
діяльністю людини.
2) Сукупність природних умов існування людського
співтовариства. В побуті слово «природа» часто вживається
у значенні природне середовище, в якому живе людина (все,
що нас оточує, за винятком створеного людиною).
3) Сукупність основних якостей, властивостей чого-
небудь.
Природа - це об’єктивний характер існування світу, це те,
що виникає, існує не залежно від волі і свідомості людини,
це те, що не створено людиною, те що було і існувало до
нас.
В системі філософського мислення на різних етапах
розвитку людського суспільства природа розумілася по-
різному.
Вчення про природу, як привід-причину, найбільше
розгорнуте у античності у «Метафізиці» Арістотеля.
Арістотель підкреслює, що природа в найпершому і
єдиному розумінні, є суттю, і саме сутність того, що має
початок руху у собі; матерія зветься тому природною, що
має здатність приймати на себе цю сутність.
Феофан Прокопович у роботі 1708 р. “Натурфілософія,
або фізика” уже дає принаймні п’ять значень “природи”: 1)
природа в смислі Бога; 2) сутність будь-якої речі; 3)
природа як всезагальність речей; 4) як природна причина;
5) “назвою “природа” послуговуються для визначення
народження живого”.
 35. Народонаселення як природне явище
Сукупність людей, які здатні до самовідтворення та
саморозвитку й проживають на певній території (країна, регіон,
континент чи будь-яка інша частина планети), називають
населенням, або народонаселенням. Населення в сукупності з
природними умовами, способом виробництва та системою
соціальних відносин є основою людського суспільства.
Цю сторону природи людини вивчає демографія. Центральним
питанням демографії є питання відтворення населення, тобто
процес зміни поколінь. Філософське бачення демографічних
відносин полягає у тому, що демографічна система внутрішньо
спрямована на самозбереження і до того – це цілісність, динамічна
система, яка змінюється з історичним розвитком. Можна виділити
два основних напрямки в розумінні ролі народонаселення в
розвитку суспільства.
Перший напрямок. Здавна існували теорії, в яких доводилося, що
розвиток суспільства визначається зростанням народонаселення,
його густотою, що це необхідна умова успішної життєдіяльності
будь-якої держави. Автори цих теорій (В. Петті, Дж. Мілль та ін.)
вважали, зокрема, що народонаселення, його густота, визначає
соціальні відносини і сприяє зростанню продуктивності праці.
Другий напрямок мав значну кількість прихильників і отримав
назву "мальтузіанство" за прізвищем засновника – англійського
економіста і священика Т. Мальтуса (1766–1834). Його прибічники
вважали зростання народонаселення злом, що породжує злидні та
страждання. Т. Мальтус сформулював закон, згідно з яким
населення має тенденцію до зростання в геометричній прогресії, а
засоби до існування – в арифметичній. Наслідком цього є
абсолютне перенаселення, що спричиняє голод, злидні,
страждання. Обґрунтовуючи свою думку, Т. Мальтус абсолютизує
біологічний фактор та деякі тенденції виробництва.
Варто відзначити, що найважливішими показниками стану
народонаселення є народжуваність, природний приріст населення,
характеристика типу відтворення населення. Важливими
показниками є якісний стан населення. Це органічні
характеристики стану життя суспільства, усіх його сторін.
 36. Поняття біосфери і ноосфери
Біосфера — це сфера існування живої речовини, найскладніша
природна підсистема географічної оболонки. Термін "біосфера"
вперше застосував австрійський геолог Е.Зюсс, називаючи ним
окрему оболонку Землі, наповнену життям. Детально вчення про
біосферу розробив В.І.Вернадський. Вернадський В.І. дав таке
визначення біосфери: “Біосфера – це оболонка життя – область
існування живої речовини”.
Організованість є однією з головних особливостей біосфери, і ця
особливість визначається способом існування живого природного
тіла. Живе виступає у біосфері організатором потоків речовини та
енергії, що прагнуть до замкненості за принципами циклічності. На
думку Вернадського В.І., організованість біосфери повинна
розглядатися як рухома рівновага.
Важливою особливістю біосфери є її стабільність, підтримання
динамічної рівноваги між різноманітними компонентами біосфери.
Стабільність біологічних структур виражає не просто їх незмінність,
а виступає у формі динамічної стабільності, що являє собою єдність
стабільності і пластичності, причому остання – специфічна умова
гомеостазу системи в цілому. Аналізуючи процеси у біосфері землі,
Вернадський В.І. дійшов висновку, що еволюція видів переходить в
еволюцію біосфери, і відзначив, що спостерігається перехід біосфери
в якісно новий стан – ноосферу.
Вернадський В.І. зазначив, що біосфера еволюціонує, поява
людини і зміни, внесені в біосферу людською діяльністю, є
природним етапом цієї еволюції, внаслідок якого біосфера з
необхідністю повинна докорінно змінитись і перейти у свій новий
стан – ноосферу – сферу людського розуму, тобто в таку біосферу, в
якій людська свідома діяльність стає визначальним фактором
існування та розвитку.
Так само, як біосфера утворюється взаємодією усіх організмів на
Землі, ноосфера складається усіма розумами, що взаємодіють.
Ноосферу можна розглядати як єдність «природи» і культури,
особливо починаючи з того моменту, коли «культура» досягає (за
силою впливу на біосферу та геосферу) потужності «геологічної
сили». Серед складових частин Н. виділяють антропосферу,
техносферу та соціосферу.
 37. Поняття глобалізації та форми її існування
Поняття глобалізація є одним із ключових у філософії. Ортега-і-
Гассет відмітив, що ІІ пол. ХХ ст. характеризується глобалізацією
світу. Глобалізація відображає такі процеси існування світу, які
зачіпають інтереси всіх людей і є такими, що стають надбанням усіх
людей. Глобалізація – це існування таких явищ, які впливають на
життя кожної людини і до цих процесів відноситься екологічні,
політичні, економічні явища тощо. Глобалізм – це такий процес
глобалізації, коли абсолютизується те, або інше явище.
Деякі дослідники вважають, що початковими формами глобалізації
була торгівля та захоплення нових територій (5 тис. років тому). Інші
ведуть відлік глобалізації від Великих географічних відкриттів, коли
«світ замкнувся», тобто практично не залишилось невідомих земель.
Більшість дотримуються думки, що початок глобалізації має місце
у ХХ ст. Глобалізацію можна поділити на фінансово-економічну,
технологічну, політичну, культурну, ідеологічну, етно-політичну
тощо. Фінансово-економічна глобалізація призводить до розвитку в
усьому світі ринкової економіки, посилення міжнародного поділу
праці, зростання транснаціональних корпорацій, створення широко
розгалуженої системи міжнародних банків і фондів, перетворення
долара на міжнародну валюту та ін. Під культурною глобалізацією
мається на увазі процес виникнення і поширення так званої "світової
культури". Згідно із західними концепціями, політична глобалізація
забезпечила і забезпечує поширення по всьому світу таких
політичних цінностей як розподіл влади, парламентаризм,
політичний плюралізм, багатопартійність, пошанування
міжнародного права, пріоритет прав людини, захист національних
меншин та багатьох інших. Відбувається ідеологічна глобалізація,
тобто поширення по всій планеті якихось певних ідей.
Процес глобалізації збільшує взаємозв'язок і взаємозалежність всіх
країн та етнонаціональних спільнот. Етнополітична глобалізація - це
історичний об'єктивний процес розповсюдження по всій земній кулі
етнічних, національних та етнополі-тичних ідей і концепцій,
піднесення етнічного ренесансу, посилення політизації етнічності,
вибуху націоналізму та етніцизму, поглиблення етнополітичної
дезінтеграції та інтеграції тощо.
 38. Глобальні проблеми сучасності
Будь-яка з глобальних проблем сучасності — надзвичайно складна
і важлива. Крім того, усі вони так чи інакше пов’язані між собою,
утворюючи єдиний комплекс. Глобальними їх назвали саме тому, що
вони охоплюють та впливають певною мірою на усе людство, усю
земну кулю. Глобальні проблеми не можна розв'язати в межах
окремих країн або окремих регіонів Землі.
Чи не найважливішою з глобальних проблем в другій половині XX
століття стала екологічна проблема. Вона викликана внаслідок
надмірного і не контрольованого впливу на природу з боку
суспільства, що поставило під загрозу існування як біосфери, так і
самих людей. Серед глобальних соціально-економічних проблем
актуалізуються енергетична проблема і проблеми, пов'язані з
хімічним виробництвом. Ресурсна проблема пов'язана з
недостатньою забезпеченістю сировинними компонентами процесу
виробництва і життєдіяльності людей. Однією з актуальних
глобальних проблем сучасності є й проблема ліквідації небезпечних
хвороб. Незважаючи на досягнення й успіхи медицини, стан
людського здоров'я на планеті лишається вкрай напруженим.
Однією з причин загострення згаданих глобальних проблем можна
вважати різке збільшення чисельності народонаселення.
Найголовнішою «внутрішньою» проблемою сучасного людства є
збереження миру і відвернення воєн. У XX столітті, як ніколи
раніше, загострилися суперечності між різними соціальними
системами, класами, націями і державами, що і призвело до
виникнення двох світових і багатьох локальних воєн, у яких
загинуло понад 100 млн людей.
Нарешті, до найважливіших проблем сучасності належить і
проблема збереження й розвитку людської культури, її уніфікація і
масовизація, руйнування культурних пам'яток і заміна справжніх
культурних цінностей низькопробними підробками, в яких
пропагуються не людяність і гуманність, а жорстокість і насильство,
ведуть людство до бездуховності, втрати розуміння людиною свого
високого призначення. Загалом глобальні проблеми сучасності
вимагають від людства нового рівня міжнародної інтеграції.
 39. Екологічні проблеми та шляхи їх розв’язання
Екологія - це наука про взаємовідносини живих організмів і
утворюваних ними спільнот, про взаємодії між ними та
навколишнім середовищем.
У XXI ст. значно погіршилася якість середовища, що оточує
людину: забруднені річки, озера, моря, повітря; збільшені шумові
навантаження, особливо в містах; захаращені великі території
різноманітними відходами; зменшені природні компоненти та
видовий склад тваринного й рослинного світу; деградовані ґрунти
тощо. Усе це свідчить про порушення цілісності природи.
Екологічні проблеми — це проблеми, пов’язані з впливом на
природне середовище діяльності людини, що спричинює
порушення структури та функціонування природних систем
(екосистем, ландшафтів) і викликає негативні соціальні,
економічні та інші наслідки.
Механізми вирішення екологічних проблем:
Перш за все реалізація такої екологічної політики, яка
спрямована на запобігання виникненню нових проблем і
поглиблення існуючих.
Підходи і механізми:
- формування екологічної свідомості (навичок прийняття
екологічно виважених рішень на рівні кожного члена суспільства,
екологічної поведінки) шляхом освіти, інформування та
залучення до діяльності
- посилення регулювання природокористування, охорони
довкілля та екологічної безпеки (розвиток законодавства,
стандартів, нормативів та забезпечення їх суворого дотримання)
- розвиток науки і технологій, спрямованих на удосконалення
виробничих та інших процесів з метою зменшення чи повного
припинення негативного впливу на навколишнє середовище.
Також усунення уже існуючих екологічних проблем різними
методами, що залежить від характеру проблеми (наприклад
припинення вирубування лісів, збільшення кількості зелених
насаджень).
 40. Інтелект, почуття, пам’ять і воля як
здатності людини
Виділяють 3 сфери психічного:
А) пізнвальна; Б) емоційна; В) вольова.
1.Пізнавальна сфера. Інтелект – система
пізнавальних здібностей індивіда, яка виявляється
в: здатності швидко і легко набувати нові знання і
вміння, долати несподівані перешкоди, знаходити
вихід із нестандартних ситуацій, глибоко розуміти
те, що відбувається навколо, в умінні адаптуватися
до складного та мінливого середовища.
2. Емоційна і вольова сфери. Емоція (почуття) і
воля.
А. Емоції – психічні стани і процеси, в яких
відображається безпосереднє, ситуативне
переживання життєвих явищ, зумовлене їх
відношення до потреб суб’єкта. У процесі еволюції
емоції виникли як засіб, що дає змогу живим
організмам визначити біологічну значущість
зовнішніх впливів і внутрішніх станів. Емоції –
відображення ситуаційного ставлення людини до
певних об’єктів. Почуття – стійке й узагальнене
ставлення до об’єктів.
Б. Регулюючу функцію виконує воля. Воля - це
активність особистості, це активність регуляції в
умовах подолання труднощів. Регулюючі функції
волі: 1) завдяки волі ми маємо вищі (довільні)
форми інших психічних процесів (уваги, процесів
пам’яті та ін.), які властиві лише людині; 2) воля
сприяє становленню людини, здатної до
самовизначення та свободи; 3) воля робить
діяльність людини цілеспрямованою та
впорядкованою.
3.Пам'ять є складною системою процесів, що
здійснюють повний цикл перетворень інформації
суб'єктом: запам'ятовування, зберігання,
відтворення і забування. Запам'ятовування – це
процес пам'яті, який забезпечує приймання, відбір і
фіксацію інформації завдяки утворенню й
закріпленню тимчасових нервових зв'язків.
Запам'ятовування, як і інші психічні процеси, буває
мимовільним і довільним.
А) Мимовільне запам'ятовування має місце тоді,
коли людина не ставить собі за мету щось
закріплювати і в подальшому використовувати цю
інформацію. Мимовільне запам'ятовування
залежить від зусиль, яких докладає індивід для
досягнення своєї мети, від активної розумової
роботи над текстом.
Б) Для повного засвоєння і відтворення знань,
вмінь, навичок необхідне довільне
запам'ятовування. Цей процес пов'язаний
звизначенням субєктом цілі запам'ятати, завчити і
зберегти певний обсяг матеріалу для наступного
відтворення у формі словесних звітів чи вмінь,
навичок у діяльності.
 41. Співвідношення понять «людина», «індивід»,
«особа», «особистість», «індивідуальність»
Суть людини в тому, що людина - істота розумна,
людина - істота, яка має самосвідомість, людина - істота
моральна і вільна та ін. Поняття людини, насамперед,
охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину
від інших живих істот. Поняття людини в такому
визначенні стосується не якоїсь конкретної людини, а
людини як представника роду людського. Людина
реалізується не тільки як індивідуальне явище, а
одночасно є соціально-культурним явищем. Вияв
людини як соц.-культурне явище здійснюється через
аналіз таких понять як людина, індивід, особистість.
Індивід — окремий представник людської спільноти
(без вирізнення його рис). Однак, коли ми хочемо
побачити людину у найвищому її вимірі, а також, що
вона являє собою у середовищі собі подібних вона
проявляється у такому вимірі як індивідуальність, що
вказує на наявність таких рис і характеристик, які
вирізняють його з-поміж інших і дозволяє стверджувати
його значимість, відокремленість. Індивідуальність
формує ті важливі характеристики людини, котрі
забезпечують властивий лише їй стиль взаємозв'язків з
навколишнім світом.
Наступний, більш високий ступінь характеристики
суспільних властивостей людини, - поняття
"особистість". Особистість - це найвищий ступінь
духовного розвитку людини, що являє собою стійку
сукупність соціально вагомих якостей, які
характеризують індивіда як унікальну суб'єктивність,
здатну освоювати і змінювати світ. Інакше кажучи,
кожна особистість - людина, але не кожна людина є
особистістю. Людським індивідом народжуються, а
особистістю стають. Особистість – має екстраординарні
здібності.
Поняття “особа” характеризує міру зрілості людини,
ступінь втілення в неї суттєвих, власно людських
якостей. Особа — це динамічна, відносно стійка система
морально-вольових, соціально-культурних,
інтелектуальних якостей людини, виражених в
індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності.
Особою не народжуються. Особа характеризується
унікальним поєднанням природних, соціальних і
духовних складових: тілесної організації людини, її
соціальних ролей в різних формах спілкування і
спрямованості до певних духовних цінностей і ідеалів.
Необхідно відрізняти поняття “особа” від поняття
“індивід” і “індивідуальність”.
Індивід — це окрема людина, одиничний представник
людського роду, який відрізняється від інших людей
перш за все тілесно. Індивідуальність означає
унікальність і неповторність людини, її своєрідні
особливості. Але властивості особи не зводяться лише
до таких особливостей. Особа тим значніша для
оточуючих, чим більше в її індивідуальних проявах
репрезентовано спільних, загальнолюдських
характеристик. Таким чином, особа та індивідуальність
нетотожні.
 42. Проблема визначення сутності людини
Проблема людини є центральною для філософії.
Антропологія (грец. anthrdpos - людина і logos -
вчення) - сукупність наукових дисциплін, які
вивчають людину (людство) на всіх історичних
етапах розвитку.
Одним із основних у філософській антропології є
питання про природу і сутність людини, які іноді
ототожнюють. Людина як біосоціальна істота є
складною єдністю тілесного (природного) і духовного
(соціального, суспільного). Такий дуалізм
(подвійність) людського начала дає підстави
стверджувати, що за своєю тілесною природою
людина - високоорганізована біологічна істота, а за
своєю сутністю - соціальне утворення.
Філософи античності сприймали людину як "малий
космос", середньовічні мислителі трактували її як
істоту, що поєднує в собі три частини - тіло, душу,
дух. У Новий час найхарактернішими особливостями
людини вважали її розум, здатність раціонально
мислити, логічно і послідовно діяти. Філософи-
фройдисти і їх послідовники-неофройдисти
переконували, що природу людини зумовлюють її
пристрасті та інстинкти, серед яких особливу роль
відіграють статеві, еротичні потяги. Існують
також марксистська (діалектико-матеріалістична,
природно-еволюційна), феноменологічна (фіксує
фактичність, предметність людського буття),
екзистенціальна (досліджує проблеми існування
людини), герменевтична (займається переважно
поясненням, інтерпретацією, тлумаченням поняття
людини та її природи), аналітична (комплектно-
предметна), постмодерністська (наголошує на
необхідності розуміння цієї проблеми як "тексту")
інтерпретації природи людини.
Поняття “сутності людини” характеризує її
глибинні, специфічні, суто людські якості. Религійно-
філософьскі вчення наполягають на визнанні духовної
сутності людини, джерелом якої є Бог. Новий час
поклав початок ототожненню людини з розумом
(Декарт, Гегель та ін.). Марксистська філософія
обґрунтовує діяльну сутність людини, підкреслюючи,
що саме в діяльності проявляються її духовність і
розумність. В наш час одним з напрямків західної
філософії — постмодернізмом — заперечується
реальність особистого “Я” і тому вважається дане
поняття ілюзорним.
В сучасній філософії заперечується можливість
створення остаточної цілісної картини людини.
Замість цього пропонується "принцип відкритого
запитання", готовність до "нових неочікуваних
відповідей" стосовно людини.
Багатогранна природа людини, її творча сутність
проявляється у тій реальності, яку вона створює, у
світі культури, можливостях передбачити наслідки
власної діяльності, з'ясувати перспективи свого
існування. Ця проблема є основою одного з розділів
філософського знання - теорії передбачення.
 43. Проблема сенсу життя людини
Сенс життя - це поняття, яке відбиває постійне
прагнення людини співвідносити свої вчинки із
системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб
у такий спосіб діставати можливість виправдовувати
себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи
перед якимось авторитетом, Богом. Інакше кажучи, це
пояснення собі й іншим, для чого ти живеш.
Сенс життя кожної людини унікальний і
неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна у
виборі сенсу і в його реалізації. Але свободу не можна
ототожнювати зі свавіллям, її слід сприймати з точки
зору відповідальності. З точки зору змісту вищого
блага вирізняють такі типи обгрунтування життя:
гедонізм, аскетизм, евдемонізм, корпоративізм,
прагматизм, перфекціоналізм, гуманізм.
Представники гедонізму метою життя людини і її
вищим благом вважають насолоду. Представники
аскетизму сенс життя вбачають у крайньому
обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові її
від життєвих благ і насолод з мстою
самовдосконалення або досягнення морального чи
релігійного ідеалу. В основі евдемонізму лежить
прагнення людини до щастя, що є головною метою
життя. Корпоративізм сповідує груповий егоїзм, що
вбачає сенс життя в належності до обмеженої
спільноти, для якої головне - приватні інтереси.
Прагматизм виражає прагнення людини до вигоди,
блага. Перфекціоналізм пов'язує сенс життя з
особистим самовдосконаленням, навіть коли воно
здійснюється за рахунок інтересів інших людей.
Схематично і досить умовно можна окреслити такі
варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії
людської культури.
1. Сенс життя споконвічно існує в глибинах самого
життя. Для цього варіанта характерне релігійне
тлумачення життя. Єдине, що робить осмисленим
життя і має для людини абсолютний сенс, є не що
інше, як активна співучасть у Боголюдському житті.
2. Сенс життя перебуває за межами життя. Його
можна назвати "життям заради інших людей". Для
людини життя стає осмисленим, коли вона служить
інтересам родини, нації, суспільства, коли вона живе
заради щастя прийдешніх поколінь. їй небайдуже, що
вона залишить після себе. Недаремно прожити життя
- це і продовжитися у своїх нащадках, і передати їм
результати своєї матеріальної і духовної діяльності.
3. Сенс життя створюється самим суб'єктом. Цей
варіант можна розуміти як "життя заради життя".
Його фундатором був давньогрецький філософ
Епікур. Жити потрібно так, вважав філософ, щоб
насолоджуватися життям, отримувати задоволення від
життєвих благ і не думати про смерть. Цінність
епікурейської позиції полягає в тому, що вона
застерігає нас від ситуації, за якої пошук сенсу життя
відсуває на другий план саме життя.
 44. Проблема свободи і відповідальності
Свобода – це одна з основних, найскладніших
філософських категорій, яка визначає сутність
людини, що складається з її здатності мислити і
діяти відповідно до своїх намірів, бажань та
інтересів.
В древній філософії (в Сократа і Платона) мова
йде перш за все про свободу в долі (приреченні),
потім про свободу від політичного деспотизму (в
Арістотеля та Епікура) і про біди людського
існування (в Епікура, стоїків, в неоплатонізмі). В
середні віки малася на увазі свобода від гріха та
прокляття церкви. В епоху Відродження і
наступний період під свободою розуміли
безперешкодне усестороннє розгортання людської
особистості. За часів просвітництва виникає
поняття свободи, запозичене з лібералізму і
філософії природнього права. Свобода у Канта —
ключ для пояснення автономії волі, в
метафізичному аспекті моральність тотожна
свободі, інтелігібельна сутність людини. Для Г.
Фіхте свобода – єдина абсолютна реальність, а
Гегель розумів під свободою багатопланову
реальність, що у всіх своїх проявах являє форму
об’єктивізації абсолютного духу.
На думку багатьох дослідників однією з
найбільш розроблених концепцій свободи є
концепція марксизму. Карл Маркс визначав
свободу як усвідомлену необхідність.
Марксистське розуміння свободи в його
діалектичній взаємодії з необхідністю відкидає як
волюнтаризм, з його ідеєю довільності людських
вчинків, так і фаталізм, що розглядає їх як наперед
визначені. Свобода, отже, не абсолютна, а
відносна і перетворюється на життя шляхом
вибору того чи іншого плану дій.
Відповідальність – це соціально-філософське
поняття, що відбиває об'єктивно-історичний
характер взаємин між особистістю і суспільством,
особистістю і соціальною групою, які
сформувалися в ході задоволення взаємних вимог.
Відповідальність формується внаслідок тих вимог,
що їх ставить до особистості суспільство,
соціальна група, колектив. Формування
особистості припускає виховання в неї почуття
відповідальності, яке стає її головною рисою.
Важливим питанням для розуміння
співвідношення свободи і відповідальності є
визначення межі свободи діяльності людини.
Свобода є фундаментальною цінністю для
людини, але вона повинна мати свої кордони,
межі, щоб не стати свавіллям, насильством над
іншими людьми, тобто не перетворитися на
неволю.
 45. Свідомість як найвища форма
відображення
Свідомість – здатність людини осмислено
відображати світ в ідеальних образах; властивий
людині спосіб осмисленого відношення до світу
та самї себе через вироблену систему знань,
цінностей.
Підходи до визначення свідомості:
- Ідеалістичний (свідомість Декарт подав у
формі «я мислю», тобто фактично звів її до
мислення, або до когнітивних актів. Кант, Гегель
– метафізичний принцип автономії мислення)
- Матеріалістичний (Маркс, Енгельс, Ільєнко
– свідомість – найвища форма відображення та
розвитку матерії)
- Феноменологічний (Е. Гусерль – центральне
поняття для визначення свідомості –
інтенсійність (спрямування свідомості на
предмет)
- Екзистенціальний
- Психоаналітичний (Фрейд, Юнг)
Концепції свідомості, що існували в історії
філософії, умовно можна поділити на два типи:
індивідуалістські та колективістські.
Індивідуалістські розглядали як вихідне
(абсолютне) свідомість окремого індивіда, а
суспільні форми свідомості — як похідне, таке,
що створене індивідуальною свідомістю.
Колективістські концепції, навпаки. До
індивідуалістичних концепцій схилялися
філософи Нового часу, а також І. Кант,
позитивісти, представники феноменології.
Колективістська традиція яскраво представлена
у Гегеля і Маркса.
Можна виокремити рівні свідомості:
1. Чуттєво-сенситивний: відчуття,
сприйняття, уявлення
2. Емоційний: емоції(афекти)
3. Мотиваційно-вольовий (мотиви і потреби)
4. Інтуїтивний (Інтуїція – безпосередній
спосіб пізнання, заснований на інтелект.-
творчому спогляданні)
Свідомість набуває своєї завершеності та
цілісності через самосвідомість, яку
розглядають у двох аспектах:
— як усвідомлення людиною самої себе, свого
становища у світі, своїх інтересів і перспектив,
тобто власного «Я»;
— як спрямованість свідомості на саму себе
або усвідомлення кожного акту свідомості. Ці
підходи до розуміння самосвідомості є
взаємодоповнюючими.
46. Феноменологічна концепція свідомості
Що ми знаємо про свідомість з точки зору науки і філософії? Ми
достовірно знаємо, що: 1.Свідомість – продукт людського мозку як
високоорганізованого матеріального утворення; 2.Свідомість –
вища форма відображення дійсності; 3.Свідомості передують
більш прості форми відображення; 4. Свідомість не має свого
змісту, котрий не був би взятий з об’єктивної дійсності; свідомість
не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям. 5.
Свідомість детермінована біологічно, генетично; 6. Свідомість
обумовлена соціально – детермінована суспільними відносинами.
У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають
проблему свідомості. Перша з них прагне з’ясувати сутність,
особливості, природу та походження явища. Друга – констатує те,
що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою
з’ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція–
матеріалістична.
Друга– феноменологічна. Останній напрямок–
феноменологічний– представляють такі філософи, як Гуссерль,
Гегель. У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу,
незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель
присвятив свою працю “Феноменологія духу”. Поняття
“феноменологія” означає вчення про Єдине у своєму роді,
неповторне. Цим неповторним, на думку філософів цього
напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен (з грецької) –
явище, єдине, унікальне, неповторне. Під свідомістю
феноменологія розуміє “чисту” свідомість, абстрактну, відірвану
від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є
людина, яка цієї свідомості не має. Гуссерль вважав, наприклад, що
свідомість саме є таким унікальним феноменом, незалежним від
людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля,
може бути зрозумілою як “строга наука”, лише тоді, коли вона
своїм предметом має таку “чисту” свідомість. Однак при цьому
поза увагою феноменології залишаються такі важливі питання, як:
що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження,
генезис, біологічні та соціальні передумови тощо.
47. Чуттєве, раціонально-когнітивне та емоційно-
вольове у структурі свідомості
Свідомість має надзвичайно складну структуру.
Фахівці не мають відносно неї одностайної думки. Це
пов'язано зі складністю свідомісті, яка взагалі
вирізняється важкодоступністю наукового вивчення.
Багато аспектів, властивостей свідомості ми ще не
знаємо, спостерігається дискусійність, навіть
протилежність поглядів відносно механізмів,
властивостей, функцій, структури свідомості.
Можна виділити такі рівні свідомості та їх
елементи.
1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є
чуттєвий пласт, до якого належать: – відчуття –
відображення в мозкові окремих властивостей
предметів та явищ об'єктивного світу, що
безпосередньо діють на наші органи чуттів; –
сприйняття – образ предмета в цілому, який не
зводиться до суми властивостей та сторін; – уявлення
– конкретні образи таких предметів чи явищ, які в
певний момент не викликають у нас відчуттів, але які
раніше діяли на органи чуттів; – різного роду афекти,
тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні
подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика
радість).
2. Емоційно-вольовий рівень, до якого належать: –
воля – здатність людини ставити перед собою мету і
мобілізовувати себе для її досягнення; – емоції –
ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній
вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси,
потреби особи в єдності зі здатностями у досягненні
мети.
3. Абстрактно-логічне мислення. Це
найважливіший пласт свідомості, який виступає в
таких формах: – поняття – відображення в мисленні
загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ
об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних
зв'язків і законів; – судження – форма думки, в якій
відображається наявність чи відсутність у предметів і
явищ яких-небудь ознак і зв'язків; – умовивід – форма
мислення, коли з одного чи кількох суджень
виводиться нове судження, в якому міститься нове
знання про предмети та явища– різні логічні операції.
4. Необхідним компонентом свідомості можна
вважати самосвідомість і рефлексію: –
самосвідомість – це виділення себе, ставлення до
себе, оцінювання своїх можливостей, які є
необхідною складовою будь-якої свідомості; –
рефлексія – це така форма свідомості, коли ті чи інші
явища свідомості стають предметом спеціальної
аналітичної діяльності суб'єкта.
У деяких літературних джерелах можна зустріти
думку, згідно з якою до структури свідомості
належать також несвідоме (сукупність психічних
явищ, що не входять до сфери розуму) та підсвідоме
(психічні явища, що супроводжують перехід певної
діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму).
48. Еврестична і творча функції інтуїції
Інтуїція (середньолат. - споглядання, уважно
дивитися) - термін, який набув різних смислів у
філософії, психології, логіці, евристиці. Це:здатність
суб'єкта пізнання безпосередньо (поза
опосередкованим, логічно побудованим міркуванням)
відкривати істину; здатність суб'єкта миттєво осягати
своїм розумом сутність речей, явищ, процесів, дій,
подій; достовірність, чіткість певних тверджень, які
не виводяться через логічний доказ істинності, а
постають самоочевидно. Інтуїцію часто пов'язують:
1) з інстинктом, чи інстинктивною здогадкою, 2) з
прямим, безпосереднім розсудом істини, 3) з
відсутністю причин чи посилок, призводять до того
чи іншого результату інтелектуальної діяльності, 4) з
раптовістю і швидкістю знаходження правильного
рішення. Поняття "інтуїція" вживається у
наукознавчих дисциплінах у двоякому сенсі: частіше
за все як інтуїція-здогад, розсуд результату
"стрибком", без проміжних міркувань. Інший зміст, в
якому про інтуїцію зазвичай говорять філософи,
полягає в тому, що будь-який дедуктивний висновок,
зроблений на основі узагальнення сукупності
спостережуваних явищ, є інтуїтивним судженням,
оскільки логічно недовідний. Є.Л. Фейнберг називає
перший тип інтуїції "інтуїцією-здогадкою"
або"евристичної інтуїцією", тоді як другий -
"інтуїцією-думкою." Причетність інтуїції до творчого
процесу стала для багатьох дослідників такою
очевидною, що перетворилася на умову і початковий
пункт позитивного рішення як тій, так і іншої
проблеми.
Питання про співвідношення творчого і інтуїтивного
в значній мірі ускладнюється тим, що зміст самого
поняття “творчість” залишається навряд чи
змістовнішим, ніж поняття “інтуїція”. Творчість є
соціально історичним продуктом, не віддільним від
поняття праці, пов'язаним з ним і історично і логічно.
Творчий процес детермінований самою природою
людського мислення і є якісно вищою його формою.
До певної міри це відноситься і до інтуїції, як
елементу творчого мислення. Звичайно, не всяке
інтуїтивне є творче в справжньому сенсі цього слова,
але творчість як таке не може бути без “інтуїтивних
прозрінь”, припущень, припущень. “Безінтуїтивна
творчість” – не більше ніж психічна ілюзія. В інтуїції
тісно стуляються мислення, відчуття. Вона зближує
наукове пізнання з художньою творчістю і навпаки.
По характеру новизна інтуїція буває
стандартизованою і евристичною. Першу з них
нерідко називають інтуїцією-редукцією. Евристична
(творча) інтуїція істотно відрізняється від
стандартизованої: вона пов’язана з формуванням
принципово нового знання, нових гносеологічних
образів, плотських або понятійних.
49. Рівні та форми суспільної свідомості
Суспільна свідомість не є простою сукупністю
індивідуальних свідомостей. Особливістю суспільної свідомості є те,
що вона, що вона пронизуючи індивідуальну свідомість набуває
об’єктивної форми існування – в мові, науці, філософії, соціальних
нормах. Всі ці елементи духовного світу людини існують відносно
незалежно від індивідуальної свідомості і суспільного буття, вони
відносно самостійні, мають власні особливості розвитку,
упорядковуються, передаються від покоління до покоління.
Суспільна свідомість має складну структуру – різноманітні рівні
і форми. За пізнавальними можливостями і особливостями
відображення суспільного буття виділяють рівні суспільної
свідомості – емпіричний (буденна свідомість) і теоретичний. Сфера
ціннісного відношення до дійсності, соціальне бачення буття з
позицій певних соціальних груп і суспільства в цілому представлені
соціальною психологією і ідеологією. Емпіричний рівень суспільної
свідомості є відображенням дійсності в межах повсякденного життя.
Часто емпіричну свідомість називають здоровим глуздом людини.
Буденна свідомість формується стихійно в процесі безпосереднього
життя. Вона включає в себе накопичені за всі віки емпіричний
досвід, знання, норми, та зразки поведінки, уявлення, традиції.
Теоретична свідомість проявляється як сукупність ідей, поглядів,
переконань, які відображають суспільне буття.
Залежно від сфер суспільного життя розрізняють виділяють
такі форми свідомості політику, мораль, право, мистецтво,
релігію, філософію. Політика - сфера суспільного буття, діяльність
класів і партій, яка визначається їхнім становищем у суспільстві та
їхніми інтересами. Політичні ідеї, політичні установи, інститути,
політичні відносини є найважливішою складовою частиною
надбудови відповідно до економічного базису. Мораль - система
поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють моральну поведінку
людей. Вона виконує пізнавальну, оцінювальну, виховну функції.
Релігія являє собою найбільш консервативну форму, що спирається
на "вічні і незмінні" догмати релігійного віровчення. Мистецтво -
естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості -особливого
виду людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-
чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів.
50. Несвідоме, свідоме і надсвідоме
Зв’язок свідомого та несвідомого розкрито, зокрема,
австрійським психоаналітиком Зігмундом Фройдом наприкінці
ХІХ - на початку ХХ ст.в рамках психоаналітичного підходу.
В анатомії особистості він виділяв три взаємодіючі
компоненти:
1. «Воно» - несвідомий компонент, який є успадкуванням
людською організацією глибинним шаром, «киплячим котлом
інстинктів», невгамовним потягів людини, які підкоряються
принципу задоволення.
2. «Я» - свідомий компонент, Який є посередником між
«Воно» і зовнішнім світом. «Я» виконує функцію впливу цього
світу на несвідоме.
3. «Над-я» - це сукупність суспільних норм і стандартів
поведінки», які виконують роль цензора» (надсвідоме)
Аналізуючи «Воно», Фройд виділив дві основні вроджені
інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність
людини:
1) лібідіозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя,
любов, сексуальний потяг); 2) агресивну (потяг до руйнування,
смерті, війни).
Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку
навколишнього світу, суспільства. Тому вони витискуються і
створюють сферу «несвідомого».
Взаємодія трьох компонентів:
«Я» звичайно перебуває у конфлікті, оскільки вимоги «Воно»
і «Над –я» несумісні. Тому «Я» постійно звертається до
механізмів психологічного захисту, роль яких виконують:
а) сублімація - механізмі, який знімає напруження в ситуації
конфлікту шляхом трансформації інстинктивних форм
поведінки в більш прийнятні для індивіда та суспільства.
(Конкретним випадком є переключення енергії лібідо на
процеси творчості);
 б) проекція – неусвідомлене наділення іншої людини
притаманними для даної людині мотивами, рисами та
властивостями;
в) витиснення - процес, в результаті якого неприйнятні для
індивіда думки, спогади, переживання «виганяються» із
свідомості і переводяться в сферу несвідомого, але при цьому
вони продовжують впливати на поведінку індивіда і
переживатися ним у вигляді тривоги, страху та ін.
в) заміщення – зміна обєкта, на який спрямовані почуття
Включається тоді, коли пряме вираження почуттів стосовного
даного об’єкта може мати загрозу і викликає тривогу.
Суттєво доповнив теорію 3. Фрейда Карл Юнг, основна ідея
якого полягає в тому, що він довів: у психічному розвитку
людини, окрім індивідуального несвідомого, суттєве місце
займає «колективне несвідоме» і саме засвоєння його змісту
становить сутність розвитку особистості. Цей підхід дає
можливість розглядати структуру особистості також за
трирівневою схемою.
Перший рівень - це наше «Я», наша свідомість, здібність
оцінювати і критикувати тощо. Це видима частина психіки
особистості, а значно більша частина — невидима (модель
айсберга). Другий рівень значно більший за обсягом. Це наша
підсвідомість, яка керує фізичними і психічними процесами, що
мають місце в організмі людини, та визначає її ставлення до
навколишнього світу.
На третьому рівні знаходиться колективна підсвідомість, що
уявляється як первісно вроджене знання. Тут концентрується
вся інформація, накопичена людством у процесі його еволюції.
Отже, життєвий шлях визначає підсвідомість, і людина
залежить від нагромадженої інформації, тобто власної історії,
пережитих подій і накопиченого досвіду.
51. Основні складові пізнавальної діяльності: суб’єкт і
об’єкт, мета й ціль, засоби та результат
Пізнання – це процес цілеспрямованого, активного
відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений
суспільно-історичною практикою людства. Він є
предметом вивчення такого розділу філософії як теорія
пізнання (гносеологія). Процес пізнання можливий лише
при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у
гносеології осмислюється через категорії «об’єкт» та
«суб’єкт».
Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як
продукт суспільно-історичної практики і пов'язана з усією
сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом
засвоєння надбань матеріальної та духовної культури
суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як
суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і
можливості, вся пізнавальна діяльність у своїх суттєвих
проявах реалізується лише в суспільстві і через
суспільство.
Суб'єкт пізнання - це людина, яка включена в суспільне
життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує
суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та
пізнавальної діяльності, як матеріальні знаряддя праці,
прилади, експериментальні установки і т.п.), так і духовні
(категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови,
правила її структурної побудови та вживання); це людина,
яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від
неповного знання до більш повного і точного, нарощуючи
суспільне необхідне нове знання про дійсність.
Об'єкт пізнання - це те, на що спрямовується на основі
практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом
пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в
тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта.
Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між
собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся
об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже
введена в практику людства і становить коло його
пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не
лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і
відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість,
пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій
поліфонії її проявів. Об'єкт не є чимось раз і назавжди
рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики
та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та
поглиблюючись, та частина матеріального і духовного
світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим
самим стає об'єктом інтересів суб'єкта. Об’єкт і суб’єкт
находяться в процесі взаємодії задля досягнення
конкретної цілі і відповідно із обраної суб’єктом метою.
Мета пізнавального процесу - це те, чого прагне
людина.
Ціль-це ті конкретні результати, яких ми досягаємо на
шляху до мети. Мету ми плануємо, а цілі здобуваємо.
Засоби пізнавальної діяльності – сукупність правил, які
регулюють діяльність суб’єкта, комплекс, який
уможливлює чіткий порядок пізнавального процесу.
Засоби,якими послуговуються: спостереження,
експеримент, дедукція, аналіз, абстрагування, аналогія,
моделювання. Результатом процесу пізнання є
пізнавальний (гносеологічний) образ, суб'єктивний образ
дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є
діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного.
 52. Гносеологія та епістемологія
Гносеологія - розділ філософії, який спрямований на дослідження
сутності пізнавального процесу, у ньому вивчаються проблеми
природи пізнання і його можливостей, відношення знання до
реальності, досліджуються загальні передумови пізнання,
виявляються умови його достовірності та істинності. Гносеологія, як
філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які
функціонують в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єкту
дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які
дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає
реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання
— матеріалізм та ідеалізм. Гносеологія як сукупність знань про
пізнавальний процес та його загальні характеристики є висновком,
підсумком, квінтесенцією історії пізнання, усієї матеріальної та
духовної культури.
Епістемологія — філософсько-методологічна дисципліна, у якій
досліджується знання як таке, його будова, структура,
функціонування і розвиток. Традиційно ототожнюється з теорією
пізнання. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції
«суб'єкт-об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція «об'єкт —
знання».
Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які
механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і
практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони
«життя», зміни і розвитку знань? При цьому, механізм свідомості, що
бере участь у процесі пізнання, враховується опосередковано, через
наявність у знанні інтенціональних зв'язків (номінації, референції,
значення та ін). Об'єкт при цьому може розглядатися як елемент у
структурі самого знання (ідеальний об'єкт) або як матеріальна
дійсність віднесення знань (реальність).
Відсторонена від проблеми гносеологічного суб'єкта епістемологія
лише опосередковано зачіпає і механізми свідомості, такі цікаві для
гносеології. Якщо філософсько-гносеологічна підготовка науковця
забезпечує загальне світоглядне орієнтування, то епістемологія є
більш приземленою до конкретних питань наукової галузі, де йому
належить працювати. Тому епістемологія тісно поєднується з
філософією науки, з її методологією.
53. Можливості та межі пізнавального процесу
Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти,
а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних
гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно
відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи
пізнання, так і в самому обґрунтуванні можливості досягнення
об'єктивно істинного знання.
Процес пізнання, будучи процесом активного творчого
відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного
предметно-практичного відношення до світу можливий лише при
взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології
осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт".
Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес
пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ
(матерія, природа), а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як
те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Результатом
процесу пізнання є пізнавальний (гносеологічний) образ,
суб'єктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ,
який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного.
Пізнавальний образ не може вийти за межі суб'єктивності в тому
плані, що, по-перше, він завжди належить суб'єкту; по-друге, він
завжди є лише ідеальним образом об'єкта, а не самим об'єктом з
усіма його властивостями і матеріальними проявами; по-третє, об'єкт
у пізнавальному образі відображається з різною мірою адекватності,
глибини проникнення в сутність, всебічності.
Основне питання — чи пізнаваний світ у принципі?
Відповіді на це питання дає:
- оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні
лише час і засоби.
- агностицизм — гнос. вчення, яке встановлювало межі пізнав.
процесу, заперечуючи його універсальний характер.
- скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу
недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману.
54. Проблема істини в теорії пізнання
Проблема істини – серцевинна проблема теорії пізнання. Всі
філософські школи і напрями намагалися сформулювати своє
розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель:
істина як відповідність наших знань дійсності.
Платон обстоював можливість знань лише про вічні та
незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ
недостовірними. За переконаннями Аристотеля, істина є
відповідністю між певними твердженнями, судженнями,
висловлюваннями і тим, про що у них ідеться.
Історії філософії відомі найрізноманітніші концепції істини.
Відмінності між ними зумовлені різним розумінням дійсності.
Платон розглядав її як незмінні надлюдські ідеї; Гегель — як
світовий розум, що розвивається. Матеріалістичні вчення
тлумачать дійсність як об'єктивну реальність, що існує поза
людиною й незалежно від неї. Оскільки істина не існує окремо
від знання, тому, згадуючи про неї, людина має в думці істинне
знання, виражене в поняттях, судженнях, теоріях та інших його
формах.
Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в
тому, що дійсність, відображена в істині, трактується як
об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і
сутність якої виявляється через явище, по-друге, пізнання та
його результат – істина нерозривно пов’язані з предметно-
чуттєвою діяльність людини, з практикою, достовірне знання
сутності та її проявів відтворюється в практиці. Отже, істина –
це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює
об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта
пізнання.
Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує
традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв’язок
таких понять як об’єктивна істина, абсолютна істина, відносна
істина, конкретність істини, заблудження. Також постає
проблема виділення критеріїв істини.
55. Абсолютність і відносність як властивості істини
Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну
концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять:
"об'єктивна істина", "абсолютна істина", "відносна істина",
"конкретність істини", "заблудження". Об'єктивна істина
визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не
залежить ні від суб'єкта, ні від людини, ні від людства, при цьому ні
суб'єкт, ні сама істина не залежать один від одного.
Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно
постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом.
В цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому
конкретно-історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою
однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні
розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною.
Відносна істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але не
повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу.
Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого
розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись,
уточнюватись, замінюючись новими. Історичний процес розвитку
пізнання саме в тому і полягає, що неповне, однобічне знання
замінюється більш точним, всебічнішим.
Абсолютна істина — це такий зміст знань, який тотожний своєму
предмету і який не буде спростований подальшим розвитком
пізнання та практики. Абсолютність істини пов'язана з її
об'єктивністю. Оскільки істина об'єктивна за змістом, вона
одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому
об'єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно і
відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по
відношенню до них. Є лише одна істина – об’єктивна за змістом, яка
є діалектичною єдністю абсолютного і відносного, тобто є істиною
абсолютною, але відносно певних меж.
Як писав філософ Павло Копнін, абсолютна і відносна істина
протилежні одна одній, але не в тому ступені, як істина і помилка.
Вони перебувають у рамках однієї й тієї самої якості – процесу руху
пізнання шляхом об'єктивної істини, відмінність між ними полягає в
ступені повноти, глибини збагачення об'єктивної природи предмета.
56. Проблема критеріїв істини
Критерії істини — це підходи, завдяки яким
знання, що збігається зі своїм предметом, можна
відрізнити від омани. Філософи з найдавніших
часів прагнули розробити теорію пізнання, яка
буде відрізнятися абсолютної правдивістю, не
викличе протиріч і не призведе до помилкового
умовиводу в процесі аналізу досліджуваного
об’єкта. Ще з часів античності філософи
розробляли вчення про уродженості істинних
суджень і понять. Виділяють наступні критерії
істини:
І. Верифікація або практика (встановлення
істинності в процесі емпіричної перевірки).
Практика є цілепокладальною пізнавальною
діяльністю людини, головною функцією якої є
перетворення матеріальних систем, освоєння
світу та соціуму у відповідності до потреб
людини. Практика є одночасно і абсолютним, і
відносним критерієм істини, значення її в
пізнанні визначається тим, що це основний і
всезагальний критерій істини, єдиний спосіб
виявлення об'єктивного змісту наших знань про
дійсність.
ІІ. Науковість або логіка (в основі лежить
відповідність раціональним принципам). Логічне
доведення має широке і багатогранне
застосування в науковому пізнанні. Постановка
питання про логічний критерій істини
безпосередньо пов'язана з існуванням логічного
доказу, можливого без звернення до практики.
Усунення логічних помилок забезпечує лише
логічну правильність висновків, яка є необхідною
основою наукового мислення, ефективного
дослідницького пошуку, попередньої перевірки
умовиводів.
Критерієм істини не може бути ні свідомість
суб'єкта в будь-яких її проявах, ні предмет
пізнання, ні людські цінності, оскільки критерій
істини може виконувати свою функцію лише в
тому випадку, якщо він включається як певна дія
в сам процес пізнання і в той же час підкоряється
закономірностям дійсності.
Особливу увагу критеріям істини приділяли
представники німецької класичної філософії. Так,
Імануїл Кант висуває наступні критерії
істинності знань: 1) критерій необхідності; 2)
критерій всезагальності. У своїх працях він
притримувався позиції агностатизму –
гносеологічного вчення, що встановлює межі
пізнавальному процесу та заперечує його
абсолютний характер (наука пізнає тільки явища).
57. Істина і правда
Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих пошуків
істини. Багато мислителів, учених, митців присвячували своє життя
цим пошукам. Поняття «істина» людство поєднало з моральними
поняттями «правда» і «щирість», завдяки чому істина і правда
стали метою науки і мистецтва, ідеалом моральних спонук.
Цінність істини неосяжна.
Істина — адекватна інформація про об´єкт (ним може бути і
сам суб´єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи
інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню
(повідомленню) про нього.
Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність.
Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та
ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю.
У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і
предмета зі знанням. Правда — це почуття і усвідомлення
людиною будь-якого знання (істини чи хиби) як істини. У
відношенні уявлень про об'єктивну дійсність до людських ідеалів
буття, людина є ніби критерієм оцінок притаманнох об'єктивній
дійсності. Тому такі оцінки не можуть бути визнані об'єктивною
істиною, вони суб'єктивні. Незважаючи на суб'єктивне джерело
формування, правда — це істинне знання про стан речей, до якого
не байдужа людина і з огляду на який вона будує образ мети
діяльності, бажаного буття, світу. Поряд з процесом перетворення
істини на правду (виникнення небайдужого ставлення до відомих
властивостей дійсності) відбувається процес протилежний — від
правди до істини. Перетворення правди на істину веде до набуття
бажаним позалюдського існування. Тепер сенс існування людини
переміщується з уже здоланого у щось інше. Тому правда — ніби
"жива" істина, а істина — "застигла" (здобута) правда. За правду
людина стоїть — рухається до істини. Згідно з правдою людина
живе — істину захищає. Правду ми можемо назвати і принципом
формування світу реального відповідно до образу світу належного.
Розглядаючи правду як принцип, її часто називають "крилами"
можливого, перетворюючою світ силою, яка виявляє істинний сенс
людського життя.
58. Поняття методу та методології
Навчитися філософії, по суті, означає навчитися за
допомогою відповідного категоріального апарату вмінню
робити певні філософські узагальнення. Метод наукового
пізнання – це спосіб побудови та обґрунтування системи
наукових знань або сукупність, послідовність прийомів та
операцій, за допомогою яких здобувається нове знання. Різними
вченими розроблялися особливі філософські методи, відмінні
від методів конкретних наук: діалектика (Платон, Гегель,
Маркс), метод трансцендентального аналізу (Іммануїл Кант),
феноменологія (Гуссерль), герменевтика (Дільтей,
Хайдеггер).
Діалектика – це метод філософського пізнання, який оперує
полярними категоріями, вказує на суперечливу природу тих чи
інших речей і процесів через їх протиставлення. Засновником
діалектики вважається Платон, проте його діалектика
обмежена лише доведенням взаємопричетності полярних
категорій до буття. Гегелівською ж діалектикою, за
визначенням Ясперса, «називається логічний процес, що йде
через антитезис до вирішення в синтезі. Діалектикою
називається те, що реально відбувається під дією
протилежностей, які зіштовхуються, поєднуються й створюють
дещо нове». Принципи гегелівської діалектики: єдність
логічного та історичного, єдність протилежного, принцип
розвитку, рух думки від абстрактного до конкретного,
заперечення заперечень. Марксисти ж не визнавали права на
існування будь-яких інших методів.
Метафізика – метод, протилежний діалектиці. Гегель
називав метафізикою «методологію попередніх філософів, яка
ґрунтувалася на незмінності понять і виключенні
суперечностей. Метафізика, за Гегелем, це не філософський
спосіб мислення. Що цікаво, марксисти ставили метафізику на
одну ступінь з діалектикою.
 Феноменологічний метод – метод філософського пізнання,
головним своїм завданням вбачає формування понять, якими
оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається
шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей
(загального) в одиничному. Найяскравішим представником
даного методу був Гуссерль. Вадою цього методу є довільність
інтуїції.
Герменевтика – метод філософського пізнання, який
передбачає проникнення в смисл деяких феноменів на основі
з´ясування їх місця та функції в контексті культури.
Герменевтика як напрям у філософії є мистецтвом трактування
літературних текстів. З точки зору герменевтики задача
філософії полягає у дослідженні граничних значень культури,
оскільки реальність ми бачимо крізь призму культури, яка
представдяє собою сукупність основоположних текстів.
Представниками герменевтики є Дільтей, Гадамер та інші.
Під методологією розуміють вчення, науку про методи
наукового пізнання та перетворення дійсності, це один з
аспектів гносеології, який розробляється таким її розділом, як
логіка та методологія науки. Становлення методології як
зрілого і всебічного вчення про принципи, методи і прийоми
пізнання відбулось у філософії Нового часу в XVII— XVIII ст. в
зв'язку з бурхливим розвитком науки. Відтоді розробка
наукової методології стає центром теоретичної думки. При
цьому слід мати на увазі, що сучасна класифікація методів
пізнання враховує як своєрідність, так і зв'язок методів різних
конкретних наук, емпіричного і теоретичного пізнання,
загальнофілософських методів. Однією з найбільш актуальних
проблем сучасного етапу розвитку науки є питання про
необхідність осмислення поряд з емпіричним та теоретичним
рівнями наукового пізнання ще одного відносно самостійного
рівня – мета теоретичного, який є передумовою самої
теоретичної діяльності в науці.
59. Основні форми наукового пізнання
Наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного
розвитку людства. Застосування різноманітних методів наукового
пізнання дає наукове знання, але це знання виникає не відразу в
готовому вигляді, а розвивається поступово в процесі пізнання в
різних формах. Для наукового пізнання насамперед характерні такі
форми, як емпіричний факт, проблема, ідея, гіпотеза, концепція,
теорія.
1. Фундаментом усього знання в кожній науці є фактичний
матеріал або конкретні факти. Факт (від лат. - здійснене,
зроблене) - подія, явище, процес, які мають місце в об'єктивній
дійсності і є об'єктом дослідження. Факом є речення, що фіксує
емпіричне знання.
Установлення фактів, їх опис - початкова, найбільш проста, але
дуже важлива форма, в якій виявляється наукове знання. Роль
фактів у науковому пізнанні величезна. Без фактичного матеріалу,
умілого відбору їх і обособлення не може бути ніякого наукового
знання. Але знання фактів в усій їх сукупності не є ще справжнє
наукове знання.
2. Внаслідок наміру пояснити явище, знайти його причини
виникає наукова проблема. Проблема (від грец. – перешкоди,
складність, завдання) – суб’єктивна форма вираження необхідності
розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і
дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є водночас
засобом і методом пошуку нових знань.
3. Однією із важливих форм розвитку наукового знання є Ідея
(від грец. – вид, образ) - форма наукового пізнання, яка відображає
зв'язки, закономірності дійсності та мету її перетворення. Ідея в
науковому пізнанні виконує цілий ряд функцій, основними з яких
є: 1) підсумовування досвіду попереднього розвитку знання; 2)
синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних
евристичних принципі пояснення явищ; 4) спрямування пошуку
нових шляхів вирішення проблем.
4. Провідна ідея для систематичного висвітлення предметів і
явищ одержала в теорії пізнання назву "концепція". Концепція (від
лат. - розуміння, система) - це форма та засіб наукового пізнання,
яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї
теорії, це науково обґрунтований та в основному, доведений вираз
основного змісту теорії.
5. Величезну роль у розвитку наукового знання відіграє така
форма теоретичного мислення, як Гіпотеза (від грец. - основа,
припущення) - науково обгрунтоване припущення про існування
явищ, про внутрішню структуру або функції явищ, про причини
виникнення і розвиток явищ, вірогідність яких на сучасному етапі
виробництва і науки не може бути перевірена й доведена. Гіпотеза
являє собою форму імовірнісного знання, оскільки вона є таким
висловлюванням, істинність і помилковість якого ще не
встановлені.
Як форма наукового пізнання гіпотеза в своєму розвитку
проходить чотири стадії: 1) накопичення фактичного матеріалу,
його опис і вивчення; 2) формування гіпотези про причинні зв'язки
явищ; 3) перевірка одержаних висновків на практиці; 4)
перетворення гіпотези у вірогідну теорію або заперечення раніше
висунутої гіпотези і висування нової гіпотези.
6. Теорія є найбільш розвинутою формою наукового пізнання.
Теорія - це система узагальненого знання, основних наукових ідей,
законів і принципів, які відображають певну частину
навколишнього світу, а також матеріальну й духовну діяльність
людей.Термін "наукова теорія" використовується і в більш
вузькому розумінні – як сукупність понять і суджень щодо деякої
предметної сфери, об'єднаних у єдину істинну, вірогідну систему
знань за допомогою певних логічних принципів.
Наукова теорія як система знання характеризується деякими
ознаками:
♦ предметність,
♦ адекватність і повнота відображення об'єктивної реальності,
♦ перевірочність,
♦ істинність та вірогідність.
Усі наукові методи пов’язані між собою. З їхньою допомогою
наука осмислюється в єдиному контексті суспільно-практичної
діяльності і дає можливість оцінювати перспективи пізнавального
процесу.
60. Мова як засіб комунікації та пізнання
Мова – система словесних знаків. Історичною основою
виникнення мови була праця, її творцем і носієм є народ. Мова існує
і розвивається лише в процесі її практичного використання.
Мова – найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб
вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі
людська мова має універсальний характер: нею просто передавати
все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи дорожніми
знаками, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може
конкурувати у вираження з мовою.
У структурі мови виділяють: словниковий запас– це сукупність
слів, які використовуються в певні й мові; граматична будову мови,
яку вивчає -морфологія (правила зміни слів); синтаксис – правила
побудови речення. Мова реалізується в мовленні людей. Мовлення –
це застосування людиною певної мови в її спілкуванні з іншими.
Реалізуючи думкооформляючу й комунікативну функції, мова, як
природна, так і штучна, сама, власне кажучи, виступає передумовою
становлення й функціонування наукового знання. Будучи соціальною
за своєю природою й генезисом, мова в опосередкованій, часто
неявній, формі здійснює соціальну детермінацію всієї науково-
пізнавальної діяльності, а також форми й змісти самого знання.
Мова, опосередковуючи відношення суб'єкта до предметного світу,
проявляє себе в цій якості як особлива, фундаментальна основа
спілкування, а також як вираження специфічного «язикового
світогляду» (по В.Гумбольдту).
Таким чином, оскільки мова в остаточному підсумку виражає
об'єктивні відносини й форми реальності, а також сама історично
обумовлена, то вплив, надаваний їй на пізнання в цілому, на мислення
зокрема, не може бути зведене до довільно-суб'єктивних і
конвенціональних моментів. Вплив мови на мислення й пізнання не
повинний ні абсолютизуватися, не трактуватися спрощено. Уже в
природній мові досить відчутна «сила слова» - мовне регулювання й
нормування. У якості таких відносних регулятивів виступають,
зокрема, різного роду мовні стереотипи у формі нормованих зворотів
мовлення. Вони виникають у процесі формування розумових
стереотипів, але здобувають певну самостійність і впливають у свою
чергу на мислення.
 61. Функції мови
Мова – духовне надбання всього народу, всієї нації, це суспільне
явище, безпосередньо пов’язане з усім матеріально-виробничим,
загальнокультурним, інтелектуальним, психічним, з усім
суспільним і побутовим життям людини. Будь-які зміни в житті
людей безпосередньо відбиваються в мові. Саме тому рівень
розвитку мови й визначає рівень розвитку суспільства. У
мовознавчій літературі немає загальноприйнятого чіткого
визначення і поділу функцій мови та їх назв. З-поміж багатьох
функцій мови в житті людини і суспільства основними
називаються такі:
1. Комунікативна функція або функція спілкування. Суть її полягає
в тому, що мова використовується як засіб спілкування між
людьми, як інформаційний зв’язок у суспільстві.
2. Номінативна функція або функція називання. Усе пізнане
людиною (предмети, особи, явища, властивості, процеси,
закономірності) одержує назву і так під цією мовною назвою існує
в житті і в свідомості мовців.
3. Мислетворча функція. Мова є не тільки формою вираження і
передачі думки, а й засобом формування, тобто творення самої
думки.
4. Гносеологічна, тобто пізнавальна, функція мови. Вона полягає в
тому, що світ людина пізнає не тільки власним досвідом, скільки
через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума
знань про світ.
5. Експресивна або виражальна ф. мови. Мова надає найбільше
можливостей розкрити неповторний світ інтелекту, почуттів та
емоцій людини для ін. людей, вплинути силою своїх переконань чи
почуттів на інших людей.
6. Естетична функція. Мова фіксує в собі естетичні смаки і
уподобання своїх носіїв.
7. Культуроносна функція. Мова є носієм культури народу-
мовотворця.
8. Ідентифікаційна функція мови полягає в тому, що мова виступає
засобом індентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх
до однієї спільноти, певного ототожнення.
 62. Поліструктурність мови
Поліструктурність передбачає різноманітний характер поєднання її
елементів різного типу відносинами. Це означає що в одній системі
має місце поєднання декількох структур. Структура мови —
будова мови в її ієрархічній співвіднесеності, за якою одиниці
нижчих рівнів використовуються для будови одиниць вищого рівня.
Конкретно ця співвіднесеність виявляється у мовному потоці, в
послідовному розташуванні мовних одиниць: на базі звуків
утворюються частини слова — префікси, корені, суфікси, з яких у
свою чергу складаються слова, а з них — речення. Визначення мови
як системи сходить до Ф. де Соссюра, досліджувалась в працях В.
Гумбольдта та І.А. Бодуен де Куртене.
Існує і функціонально-стилістичне розшарування мови (розмовна,
офіційна, газетно- публіцистична, наукова). Типи мови: Природна
мова - мова, яка використовується для спілкування людей, створена
не штучно, а тому вона не має автора. Сукупність довільно
відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства
звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також
загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження
думок. Штучна мова - спеціально створена семіотична система.
Поняття «штучна мова» протиставляється поняттю «природня мова»
(яке позначає мову, яка виникла природнім, випадковим шляхом). До
штучних мов належать універсальні мови, створені для
міжнародного спілкування, що представляють собою сурогати
природних мов (есперанто, ідо), і спеціалізовані знакові системи для
запису необхідної інформації із певних галузей науки і техніки.
Типи відношень у структурі мови Парадигматичні відношення
— це ті відношення, що об'єднують одиниці мови одного рівня в
групи, розряди і категорії. Наявність у системі мови
парадигматичних рядів дозволяє мовцям у мовленні залежно від
наміру сформулювати думку, яку вони прагнуть передати, вибрати
той чи інший член цього ряд (фонетичного, словесного,
морфологічного чи синтаксичного), який відповідає задуму.
Синтагматичні відношення — лінійні відношення в системі мови,
об'єднують одиниці мови в їх одночасній послідовності; відношення
всередині однієї синтагми. Асоціативні відношення виникають на
основі збігів у часі уявлень (образів) і явищ дійсності.
 63. Соціокультурна комунікація
Соціокультурна комунікація - процес взаємодії між суб'єктами
соціокультурної діяльності (індивідами, групами, організаціями і
т.п.) з метою передачі або обміну інформацією за допомогою
прийнятих в даній культурі знакових систем (мов), прийомів і засобів
їх використання. Соціокультурна комунікація виступає як один з
базових механізмів і невід'ємна складова соціокультурного процесу,
забезпечуючи саму можливість формування соціальних зв'язків,
управління сумісною життєдіяльністю людей і регулювання її
окремих областей, накопичення і трансляцію соціального досвіду.
Необхідними умовами і структурними компонентами
соціокультурної комунікації є наявність спільної мови у суб'єктів
комунікації, каналів передачі інформації, а також правил здійснення
комунікації (семіотичних, етичних). Комунікативними є лише дії,
здійснювані із спеціальною метою комунікації, тобто що мають
мотиваційну підставу, орієнтацію на передачу інформації і
здійснювані з використанням адекватної цій меті знакової системи.
Відмінність інтерпретації соціокультурної комунікації, засновані на
відмінність методологічних парадигмах,акцентують її суть або як
сукупності засобів передачі соціальної інформації.
Специфічною сферою соціокультурної комунікації виступає
масова комунікація, яка може бути визначена як культурна область,
що складається з відкритих, впорядкованих процесів трансляції
соціально значущої інформації, що піддаються цілеспрямованому
породженню і регулюванню. У змістовному відношенні
соціокультурна комунікація має такі інформаційні напрямки:
- новаційна (що залучає споживача інформації до нових для нього
знань про властивості і ознаки явищ, об'єктів і процесів, про
технології і норми здійснення якої-небудь діяльності);
-орієнтаційна (що допомагає споживачеві інформації
орієнтуватися в системній структурі природного і соціального
простору);
- стимуляція (що впливає на мотиваційні підстави соціальної
активності людей, актуалізує знання людини про навколишню
дійсність і технології діяльності і ін.);
- кореляційна (що уточнює або оновлююча окремі параметри
перерахованих вище видів знань, орієнтацій і стимулів).
 64. Об’єкт і суб’єкт філософії історії
Філософія — це теоретичний світогляд конкретної історичної
епохи і конкретної людини, її загальна орієнтація в історично
конкретному світі. Філософські ідеї та концепції, відірвані від
історичного тла, є штучними, абстрактними «речами в собі»,
оскільки неможливо зрозуміти ні їх сенсу, ні соціальної функції.
Історія — джерело багатьох філософських проблем. Філософія
історії — сфера філософського знання про загальність і сутність
історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства.
Предметом філософії історії є історичний вимір буття людини.
Об'єктом філософського розгляду стає той або інший сегмент
історичного життя людства або всесвітня історія в цілому.
Поняття «філософія історії» запровадив у науковий обіг Вольтер у
праці «Філософія історії» (1765). Всесвітньо відомий філософ Гегель
зробив значний внесок у вивчення філософії історії. «Філософія
історії» Гегеля мала безперечні здобутки, оскільки саме в ній
вчений виробив процесуальне поняття історії, створив всезагальну,
логічну її модель на основі загальних закономірностей, розробив
проблеми співвідношення необхідності, випадковості та свободи.
Вони істотно вплинули на розвиток світової філософсько-історичної
думки, сприяли поступові філософії історії, більш чіткому
окресленню її предмета. Ним є іманентна логіка всесвітньої історії,
аналіз її сутності, внутрішнього існування, механізмів
функціонування і розвитку.
Щодо суб’єкта філософії історії, можна сказати, що ним є
особистість. Але не кожна особистість є суб'єктом історичного
процесу. Для цього особистість повинна володіти певними рисами:
по-перше, необхідно мати знання, що характеризують ситуацію, в
якій перебуває індивід, тобто усвідомлювати соціальне середовище,
в якому знаходиться людина, своє місце в ньому, роль, яку вона
може виконувати в процесі соціального розвитку; по-друге, суб'єкт
історії повинен на основі знань, усвідомлення існуючого вміти
прогнозувати, передбачати можливі наслідки діяльності; по-третє,
особистість має бути діяльною; по-четверте, вона має нести
відповідальність за свою діяльність. Також суб’єктами можуть
виступати соціальні групи, класи, за умови, що вони володіють усіма
цими рисами та внутрішньою єдністю.
 65. Періодизація історії та її критерії
В сучасній філософії існують 2 підходи до періодизації історії:
формаційний та цивілізаційний. Різниця між ними полягає в баченні
історії: чи є вона лінійним процесом, рухом вперед чи історією
«броунівського руху», замкнених цивілізацій. Формаційний підхід
однозначно вирішує цю проблему: історія є прогресивним розвитком,
лінійним процесом сходження від менш досконалої формації до більш
розвиненої. Формаційна теорія ґрунтується на розумінні
суспільства як соціально-економічної цілісності, тобто вирішальна
роль відводиться економічному фактору. Розробка поняття
"суспільно-економічна формація" належить К.Марксу.
Суспільно-економічні формації - це конкретно-історичні типи
суспільства, послідовні "сходинки" історичної еволюції, що
обумовлені певним способом виробництва і специфічною формою
виробничих відносин, насамперед - формою відносин власності.
Суспільно-економічна формація розглядається як загальна
характеристика основних типів суспільства. Первіснообщинне,
рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне
суспільство - такі ступені розвитку соціуму. Світовий історичний
процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до
іншої. Формаційний підхід, на який спирався К.Маркс в аналізі
суспільства, був історично виправданий, проте сьогодні
формаційний підхід є недостатнім для пояснення історичного
розвитку. Потребам більш досконалого осмислення сучасного
суспільства відповідає цивілізаційний підхід, що утверджується в
сучасній філософії. В його основі лежить факт перетворення історії
людства в глобальну, загальнолюдську історію. На відміну від
формаційної типології (членування) суспільства, яка базується на
економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття
"цивілізація" фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на
сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства - матеріально-
економічній, політичній, культурній, моральній. Історія людства
постає у формі реальних, окремих,самодостатніх соціокультурних
світів. Освальд Шпенглер є одним із засновників цивілізаційної
концепції. На його думку, в історії існувало 23 цивілізації, з яких
залишилось лише 8: вавилонська, індійська, єгипетська,
давньогрецька, західноєвропейська, арабська, китайська, російська.
 66. Проблема спрямованості, сенсу історії та її цінностей
Проблема спрямованості і сенсу історії – суто філософська
проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і
саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє
історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як
реальність, яка створюється людиною і має для неї
значущість, цінність.
Людина не може жити і творити без бачення перспективи
свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до
історії, визначення свого місця в ній. Саме в процесі
безпосереднього життя людей створюється певний
узагальнений образ історії. Історія набуває певного сенсу, коли
люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення
історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В
залежності від обставин життя люди по-різному відчувають
себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо
минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії.
Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх
уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир.
Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює
набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії.
Зокрема це стосується досить складної і неоднозначної
проблеми – проблеми історичного прогресу. Спрямованість
історичного процесу залежить від цілого ряду чинників
(релігійні, моральні і т.д.).
В економічній сфері спрямованість історичного розвитку
залежить від класової взаємодії і одночасно визначається
спрямованість розвитком інтелекту, соціальної мобільності
людини і нарешті кінець історії, який філософія історичного
бачить по-різному.
Історія наділена змістом, незалежним ні від людини, ні від
людства в цілому. Хід історії визначений, її цінність як засіб
або самої по собі існує незалежно від якихось планів або дій
людей.
 67. Поняття суспільного і соціального у філософії
Як відомо, «суспільство» походить від лат., що означає
товариський, громадський, суспільний і символізує все те, що
пов’язано із свідомим сумісним співіснуванням та взаємодією
людей між собою. Факт сумісного співіснування живих організмів
у вигляді специфічної соц. організації зустрічається і в природі.
Але на відміну від природи, людське співтовариство постійно
змінює моделі поведінки та взаємодії у напрямку або еволюції або
деградації. В історії перші спроби осягнути сутність суспільства,
побудову перших соц. проектів ми знаходимо в працях Платона.
Щодо співвідношення понять «соціальне» і «суспільне», можна
сказати, що протягом тривалого періоду поняття соціальне
розглядалось як синонім поняття суспільне й громадське. Проте з
розвитком соціології термін соціальне набуває самостійного
значення. У широкому розумінні соціальне означає все те, що
стосується суспільства взагалі на відміну від природи і є синонімом
суспільного. У вузькому розумінні соціальне означає аспект
суспільних відносин, із яких складається суспільство, стосується
ставлення людей один до одного і до суспільства; метод взаємодій
між соціальними групами, верствами та індивідуумами як
представниками груп, верств, спільностей, їх становище і роль у
суспільстві, способі і укладі життя, забезпечення умов для повної
реалізації їх потреб та інтересів.
Відмінність між поняттями суспільне й соціальне є не лише
теоретичне, а й практичне. Суспільні відносини, що
характеризують взаємодію особи через соціальні спільності із
суспільством, є важливим аспектом економічних, політичних,
культурних відносин. Таким чином, вони є синонімами, коли
йдеться про суспільство в цілому як надприродну частину буття, як
соціальну форму руху матерії, тобто власне у філософському
розумінні. З іншого боку, соціальне є одним з аспектів суспільного
з точки зору підходу сфер. У суспільстві як цілісній системі
виокремлюються такі сфери: економічна, політична, соціальна й
духовна. Деякі вчені додають ще й екологічну. Отже, суспільне є
більш широким порівняно із соціальним.
 68. Основні характеристики суспільства
Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх
соціальної організації. Це система, що розвивається на основі
об'єктивних соціальних законів. Супільство як соціальна реальність
є вищою формою руху матеріального світу. Суспільство виникло
внаслідок еволюції природи і з самого початку мало характерні
риси.
По-перше, це специфічна системна організація, що відрізняється
від інших матеріальних систем особливою структурною базою, яка
поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво, різні форми
суспільних відносин, соціальну структуру, політичні інститути
тощо. По-друге, суспільство володіє особливим механізмом
передачі інформації і способом успадкування. По-третє, головною
відмінністю соціальної матерії від інших її форм руху є те, що вона
поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси,
свідомість.
Характеристика структури суспільства передбачає не лише
виявлення його елементів, а й визначення місця і ролі кожного з
цих елементів у його функціонуванні і розвиткові. Так, основними
факторами життєдіяльності суспільства є матеріально-виробничий,
соціальний, політико-управлінський і духовний.
Кожний новий етап цивілізаційного процесу характеризувався
освоєнням більш високих технологій ускладненням соціальної
структури, більш широким масштабом взаємодії з навколишнім
середовищем певними формами колективної суспільної діяльності.
Але головними показниками в розвитку суспільства завжди були:
– характер суспільних відносин;
– рівень духовності людського фактора;
– рівень демократичності соціальних структур.
Характерними рисами сучасного суспільства є:
– глобальні масштаби виробництва (матеріального і духовного);
– інформаційно-технологічний спосіб відтворення всієї системи
суспільних відносин;
– утвердження демократичних форм життєдіяльності;
– випереджаючий розвиток науки і духовної культури загалом
відносно всіх інших сторін сучасного суспільства.
 69. Соціальна структура суспільства
Сукупність соціальних спільностей і груп, що певним чином
взаємодіють між собою, становить соціальну структуру суспільства.
Соціальна структура суспільства поєднує насамперед соціально-
класові елементи (класи і суспільні прошарки). До неї належать
також такі структури, як соціально-етнічна (рід, плем'я, народність,
нація), соціально-демографічна, яка пов'язана з розподілом людей на
групи за віком, статтю та іншими демографічними ознаками (молодь,
жінки, пенсіонери). До важливих елементів соціальної структури
суспільства належать також трудові колективи, населення міста і
населення села, працівники фізичної і працівники розумової праці,
сім'я.
Залежно від кількісного складу соціальні спільності поділяються
на:
– великі (класи, нації, професійні та галузеві групи тощо);
– середні (територіальні спільності, виробничі колективи тощо);
– малі (сім'я та інші).
Соціальна структура суспільства – поняття історичне. Кожний тип
суспільства залежно від характеру і способу виробництва має певну
соціальну структуру.
Соціальна структура в остаточному результаті залежить від
економічної основи суспільства, але вона має відносну самостійність
і певним чином впливає на економічні відносини, політичну, духовну
та інші сфери життя людей.
Визначальним елементом соціальної структури виступають класи.
Це найбільш важливий елемент структури. Класове розмежування
має вирішальний вплив на всі суспільні відносини та елементи
соціальної структури. Воно обумовлює характер інших соціальних
груп і спільностей, накладає свій відбиток на їх розвиток.
Основним критерієм при диференціації класових спільностей є їх
ставлення до власності (володіння, користування, розпорядження).
Виникнення класів відбувається в період становлення
рабовласницького суспільства, коли внаслідок росту продуктивних
сил стало можливим одержання додаткового продукту, становлення
приватної власності і системи економічної нерівності між людьми.
 70. Сім’я як соціальна ланка суспільства
Сім'я як мікросоціальна група – соціально-біологічна
спільнота, що існує на основі шлюбних зв'язків, кровної
спорідненості або всиновлення, яка регулює стосунки між
чоловіком і дружиною, батьками і дітьми й відповідає за
виконання притаманних їй різноманітних функцій. Сім'я - це
складне соціокультурне явище. Специфіка й унікальність її в
тому й полягає, що вона фокусує в собі практично всі аспекти
людської життєдіяльності і виходить на всі рівні соціальної
практики: від індивідуального до суспільно-історичного, від
матеріального до духовного. Більшість дослідників вважає, що
сім'я як історичне явище в своєму розвитку пройшла кілька
етапів, форм. Первинною формою сім'ї вважають
кровоспоріднену, яка складалася із кровних родичів – батьків і
дітей, між якими були заборонені статеві зв'язки.
Наступним етапом була групова сім’я, де заборонялися
статеві стосунки не тільки між батьками і дітьми, але й між
братами і сестрами. Родовід визначався материнською лінією.
Подальший її розвиток репрезентує парна сім'я, де вже
конкретно визначені чоловік та жінка об'єднувалися на більш-
менш тривалий термін їхнього життя. Родовід продовжувався
по материнській лінії. Сутність сім'ї розглядається, перш за все,
через її функції.
Основними суспільними функціями сім'ї є:
 репродуктивна (дітонародження), пов'язана з відтворенням
собі подібних, тобто населення країни;
 виховна, яка пов'язана з батьківською та материнською
любов'ю, через яку дитина набуває суспільно значущих якостей
особи;
 господарсько-побутова (економічна), пов'язана із
забезпеченням матеріального добробуту сім'ї;
 рекреативна, що полягає у забезпеченні відтворення
фізично-психічних, духовних сил людини;
 71. Нація як соціокультурний феномен
Нація – різновид етносу, форма спільності людей, що
історично склалася. Сьогодні немає єдиної думки щодо
визначення поняття "нація". Є десятки, якщо не сотні, визначень
нації. Це можна пояснити складністю цього соціального
феномену, його різнобарвністю, а також тим, що він постійно
змінюється, розвивається відповідно до умов соціальної
трансформації. Це вельми складний організм, що фактично
перебуває в безкінечній динаміці. Нація – це історична спільнота
людей, яка має такі ознаки:
– спільність психологічних ознак, які виступають під
загальною назвою "національний характер". Останній
формується в процесі спільної діяльності людей. Складно
визначити особливості, специфічні риси національного характеру
тієї чи іншої нації, але в сукупності вони дають можливість чітко
визначити відмінність характеру тієї чи іншої нації;
– нація виникає на основі одного етнічного складу (етносу).
Нація-етнос – природне утворення. Ознаками етносу є,
насамперед, спільність походження, мова, самосвідомість, єдині
звичаї, традиції, історія тощо;
– територіальна спільність, тобто кожна нація має свою, чітко
окреслену територію. Спільна територія консолідує націю, і,
навпаки, втрата території спричиняє втрату єднання, живучість
нації і в кінці-кінців призводить її до зникнення;
– значну роль у формуванні нації відіграють такі фактори, як
спільна мова, традиції, звичаї, обряди культура в цілому. Але
слід мати на увазі, що за будь-яких класових суперечностей
основоположні специфічні риси національних культур
залишаються незмінними. Завдяки чому можна визначити
загальнокультурні цінності будь-якої нації;
– спільність економічного життя. Економічні зв'язки єднають
людей, сприяють формуванню самосвідомої нації. Господарські
зв'язки, економічні інтереси, їх носії, прагнення до певних
результатів змушують людей знаходити спільну мову, єднатися,
зберігати національну специфіку тієї чи іншої нації.
 72. Ідеологія та утопія як форми організації суспільства
Ідеологія – це поняття, за допомогою якого традиційно
означується сукупність ідей, міфів, настанов, гасел, програмних
документів партій, філософських концепцій. Її призначенням є
формування, актуалізація, спрямування, структурування і
виправдання певних способів чи напрямів одних видів діяльності
і засудження інших. У рамках ідеології (тобто в контексті
усвідомлення людьми власного ставлення до дійсності, а також
сутності соціальних проблем і конфліктів) містяться цілі та
програми активної діяльності, спрямованої на закріплення або
зміну існуючих суспільних відносин. У сучасних умовах
докорінних змін, що відбуваються у світі, зокрема в сфері
духовних процесів, важливим є переосмислення змісту і ролі
ідеології в духовному житті суспільства. Нова якість сучасного
розуміння ідеології полягає в тому, що ми маємо пам'ятати: ніяка
ідеологія не повинна набувати характеру державної, офіційної,
примусової, носити монополістичний характер, утопізуватися, а
виходити з ідеологічного плюралізму, суперництва різних
ідеологій. Старий зміст ідеологічних принципів багато в чому
був пов'язаний з ідеологічним диктатом, духовним насиллям над
особистістю, маніпулюванням її свідомістю, мало залишав місця
для своєрідності індивідуальних проявів людей. А тому
найважливіше завдання нової ідеології полягає в утвердженні
духу суверенності та незалежності ідейних, ідеологічних
орієнтації особистості, свободи визначення світоглядних ідеалів.
Утопія - від гр. місце якого немає, модель вигаданого сус-ва як
втілення сусп. ідеалу, світоглядна форма освоєння
майбутнього. Різні соціально-політичні правові теорії знаходили
в ній форму для викладення програм майбутнього. Утопію
розглядали у співвіднесенні з наукою (Енгельс), ідеологіює
(Маннгейм), міфом (Сорель), релігією (Бердяєв, Булгаков,
Франк). Утопія може проявити себе у вигляді мрії, екстраполяції,
альтернативи дійсності, зразка для досягнення в майбутньому.
Вона виступає як позитивно (еутопія), так і негативно
(антиутопія).
 73. Рушійні сили та суб’єкти соціального процесу
У соціальній філософії рушійними силами розвитку
суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні
суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва
та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів,
соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви
тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями
суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним
детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками
історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих
чинників. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані
насамперед з діяльністю людей. Адже життя суспільства, його
історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей,
соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має
розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони
суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у
людській діяльності. Акцентування на тому, що суспільство —
це діяльність людей, має глибокий методологічний сенс.
Здатність бути рушійною силою — це найсуттєвіша властивість
людської діяльності взагалі.
Найважливішими проблемами в широкому спектрі
проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного
життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей,
завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та
суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій
діяльності, її піднесень та спадів.
Великі соціальні групи є основними суб’єктами суспільного
розвитку. Серед них особлива роль належить класам, які
з’явилися на історичній арені суспільного життя понад 5 тисяч
років тому: давнє єгипетське суспільство (так званої
Династичної доби), Царство Шумеру й Аккаду, імперія Хатті
(Хетське Царство) тощо.
 74. Дух душа і духовність: особливості взаємозв’язку
Погляди міфології, релігії і науки на поняття «дух», «душа» та
«духовність» є досить обмеженими. Філософія намагається подолати
цю обмеженість, підкреслюючи єдність духу, душі, духовності. За
форму цієї єдності філософи визнають своєрідне "кільце" (Г.
Скоровода — "світ — кільце"), яке складається з духу, душі,
духовності. Тому ми, використовуючи як основоположне те чи інше
поняття, здатні виявити, що, наприклад, поза духом немає сенсу
говорити про душу й духовність. Бачення душі неможливе без
окреслення сфери реалізації духу і духовності. Про духовність —
основний чинник людської діяльності — є сенс вести мову тільки як
про явище, що веде до нових вершин духу та душі. Дух — це
об'єктивно існуюче, надіндивідуальне начало, здатне спрямовувати
діяльність людини і суспільства. Душа — індивідуалізований дух,
суб'єктивно існуюче начало. Духовність — це почуття й
усвідомлення реальності, яка безпосередньо чи опосередковано
спрямовує життєдіяльність людини. При цьому слід мати на увазі,
що духовність — єдність об'єктивного і суб'єктивного стосовно
визначеності людського життя. Оскільки духовність визначають як
здатність людської душі керуватися не тільки тілесним, а й
духовним, духовність треба розуміти як таку властивість душі, що
дає змогу людині ставити матеріальне в залежність від ідеального.
Поняття «дух» вказує нам на існування об’єктивного начала, яке
може впливати на життєдіяльність окремої людини. Поняття «душа»
вказує на неповторність кожної людини, її феноменальність на рівні
соціального і природного начал. Поняття «духовність» демонструє,
що в об’єктивному плині світових подій людина та людство мають
унікальну можливість керуватись як об’єктивно існуючими
чинниками, так і своїми власними почуттями та думками, поєднувати
чуттєве і раціональне в організації свого власного життя. Тому, коли
йдеться про необхідність злету духовності, треба мати на увазі
невблаганний потяг людини до прогресу і щастя. Цей потяг буде
спонукальним у життєдіяльності доти, доки існуватиме єдність духу
(об’єктивно існуюче джерело людського життя), душі (суб’єктивний
прояв духу, індивідуалізований дух) і духовності (реально існуюча,
душею пережита сила духу, що безпосередньо спрямовує діяльність
людини).
 75. Цінності як ядро духовного світу
Філософське вчення про природу цінностей, їх структуру та місце
в життєдіяльності людини називається аксіологією (від гр. аксіс –
цінність і логос – вчення). Цінність – це поняття, яке вказує на
людську, соціальну і культурну значимість певних явищ і предметів
діяльності.
Цінність є особливим типом світоглядної орієнтації людини,
уявленнями, які склалися в тій чи іншій культурі про ідеал,
моральність, добро, красу. Будь-які події та явища в природі,
суспільстві, житті індивіда сприймаються ним не лише за допомогою
науково обґрунтованих теорій, а й пропускаються через призму
власного ставлення до них.
Цінності є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість
людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої
потреби,іи саме існування цінностей відрізняє людину від тварини.
Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем
формування цінностей є культура. Ці категорії невіддільні одна від
одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що
слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму.
Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності —
осередком духовного життя суспільства.
Цікавим твердженням давньогрецької філософії є те, що найвищим
мірилом цінності та найвищою цінністю є людина. Відома теза
Протагора: "Людина є мірою всіх речей".
Вищі цінності відображають фундаментальні відносини і потреби
людей, становлять фундамент індивідуального світогляду. Вищі
цінності - це ємні емоційно-образні узагальнення провідних
соціокультурних орієнтацій, що визначають всі сфери життя людини.
Це цінності суспільного ладу, спілкування, діяльності,
самозбереження, цінності особистих якостей, а також
загальнолюдські цінності. До вищих духовних цінностей належать і
цінності, що характеризують вибір особистих якостей людини, такі
як добро і зло. Поняття "добро" визначає морально-позитивне
ставлення до різних явищ із позиції визначення їх необхідними для
співіснування людей. У межах морального засвоєння світу добро
відіграє таку ж роль, яку в межах наукового пізнання відіграє істина,
а в межах художнього засвоєння світу - краса.
 76. Гуманізм філософії.
Гуманізм - це система поглядів, що історично змінюється, яка
визнає цінність людини як особистості її права на свободу, щастя,
розвиток і вияв усіх здібностей, яка вважає благо людини
критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи рівності,
справедливості, людяності бажаною нормою взаємин між
людьми.
Термін «гуманізм» спершу означав світське знання. Посилення
світської влади, яка протягом всього Середньовіччя вела
боротьбу за верховенство з владою духовною (церквою), значною
мірою зумовило зародження світської науки. Суперечки світської
та духовної влади сприяли звільненню філософів від
абсолютного впливу релігії. В цей період набула поширення
концепція двох істин — релігійної та філософської. Релігійна,
вважалось, дана Богом через Біблію як одкровення, філософська є
знанням, отриманим на основі вивчення природи — божого
творіння. Ці відмінні за формою істини повинні збігатися за
змістом. Завдяки концепції двох істин філософія набула відносної
незалежності від релігії.
Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність.
Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який
орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний
індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних
цінностей стає не походження чи багатство, а особисті
достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не
спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям,
суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи
Відродження є її гуманізм.
Основним смислом свого життя гуманісти вважали заняття
філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів
античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю
гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей.
Культура виступає головним критерієм особистого благородства
та достоїнства. Звідси – проповідування гуманістами
індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.
 77. Поняття філософії економіки
Філософія економіки — сфера філософського знання про
сутність економічного буття людини в багатовекторному полі
соціуму й гуманістичному аспекті. Філософія економіки
розглядає систему господарювання як багатовимірний,
суперечливий, об’ємний світ (світ суспільства і природи), який
перебуває у постійному русі й розвитку. Філософський підхід дає
змогу розглядати економіку як складну, відкриту, нелінійну
систему з її незворотністю, можливістю виникнення нових зв’язків
і відношень, з’ясувати місце і роль поодиноких людських зусиль у
цій системі, які за певних станів соціального середовища можуть
суттєво впливати на макросоціальні процеси.
Визначаючи суспільну взаємообумовленість різних типів
розподілу і кооперування людської діяльності, перспективи її змін,
філософія економіки вирішує методологічне і світоглядне
завдання. Вона не лише задає систему координат, а й продукує
найскладніші фрагменти загальної картини економічної реальності,
виявляє необхідні орієнтири, завдяки яким людська особистість
здійснює перспективне моделювання власної життєвої поведінки,
створює необхідні й різноманітні умови для свого існування і
розвитку. Факт економічної діяльності у філософській
інтерпретації осмислюється у всій його глибині, позбавляється
чисто об’єктивного сенсу і розкривається у сфері духу. Духовна
сфера господарювання охоплює настрої, переживання, оцінки,
світовідчуття, світорозуміння, світоусвідомлення, з чого й
започатковуються філософська інтерпретація, осмислення,
світоглядне обґрунтування економічних проблем.
Водночас філософія економіки дає філософське розуміння змісту
багатьох основних економічних категорій («економіка»,
«господарство», «виробництво», «праця», «гроші», «економічна
людина», «свобода», «потреба» та ін.), які за своєю суттю і
значенням виходять за сферу економіки. Пізнання їх змісту
забезпечує формування загальних уявлень про природу
господарської діяльності, окреслює її місце і роль у духовному
бутті, моралі, життєвому світі людини, тобто сприяє осягненню
людиновимірної сутності економіки.
 78. Поняття суспільного виробництва та його різновиди
Суспільне виробництво — процес, завдяки якому люди
(суспільство), використовуючи речовини і сили природи, суспільні
відносини і соціальні сили, свої духовні багатства та здібності,
відтворюють власне і суспільне життя. Забезпечує структуризацію
суспільства.
Суспільне виробництво існує на всіх етапах розвитку людської
спільноти, воно властиве всім історичним епохам, оскільки люди, які
створюють матеріальні блага і духовні цінності та нові форми
суспільних відносин, неодмінно вступають у певні взаємозв’язки і
взаємовідносини. Завжди й у всіх своїх виявах воно є суспільним,
розгалуженою системою, що передбачає наявність таких важливих
структурних елементів, своєрідних підсистем (виробництв):
— матеріальне виробництво, яке забезпечує життєві людські
потреби, предметні умови людського життя;— виробництво
необхідних соціальних умов існування людей; — духовне
виробництво, яке є основою формування власне людського в людині
— духовності, її шляху до самовдосконалення і саморозвитку.
Усі складові суспільного виробництва перебувають у постійній
взаємодії, особливості якої визначаються законом суспільно-
історичної виробничої домінанти, згідно з яким на певному щаблі
суспільного розвитку домінує відповідна складова виробництва,
надаючи іншим його складовим особливих ознак.
Суспільне виробництво інколи ототожнюють з матеріальним
виробництвом. Цієї позиції дотримується передусім марксизм, в
тлумаченні якого суспільне виробництво постає переважно як процес
створення і розвитку суспільства, основна рушійна сила історії.
Особливого значення він надає матеріальним виробничим
відносинам.
Виробничі відносини — відносини між людьми у процесі
виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.
Сучасне розуміння сутності і ролі суспільного виробництва в
історичному процесі перебуває під впливом теорії «інформаційного
суспільства», яка, конкретизуючи теорію постіндустріального
суспільства, вважає основною ознакою цього суспільства
виробництво і поширення інформації, перетворення її на головний
вид послуг, на товар і навіть на владу.
 79. Поняття власності та її форми
Власність – максимально можливе розпорядження предметами
різного роду, встановлене звичаєм чи писаним правом. Суб’єктами
власності можуть бути окремі індивіди чи колективи; відповідно
розрізняють індивідуальну та колективну власність. Індивіди
можуть виступати співвласниками, і таку форму власності
відрізняють від колективної власності, оскільки суб’єктом
колективної власності є певний колектив, узятий в цілому.
Об’єктами власності можуть бути природні та штучні об’єкти,
включаючи ідеї, проекти, задуми, різного роду інформацію. У
деяких суспільствах у минулому узаконеним об’єктом власності
були люди (рабовласництво). Інститут власності, що його
встановлює звичаєве чи писане право (включаючи поєднання
обох), передбачає певні способи набуття права власності,
використання цього права та способи відмови від власності:
переведення власності в статус нічийності, передачі права
власності іншій особі (продаж, дарування тощо).
Особливості інституту власності залежать від типу суспільства,
вони змінюються також історично. З власністю, як правило,
пов’язаний рівень добробуту, суспільне становище, влада, рівень
свободи, повага, престиж. Тому форма власності та норми, які
регламентують право власності, перебувають у центрі уваги
політичної філософії. Різні концепції політичної філософії та
відповідні політичні ідеології відрізняються тим, який інститут
власності вони вважають прийнятним. Оскільки центральним у
політичній філософії є поняття «справедливість», то найчастіше
право власності розглядають під кутом зору забезпечення бажаного
рівня соціальної справедливості.
Не можна розуміти власність як щось безсуб'єктне,
деперсоналізоване економічне явище або як юридичну норму. При
аналізі відносин власності важливо враховувати, що це завжди
характеристика людини, її особистісних якостей. Всі форми
власності (суспільна, приватна й інші) функціонують остільки,
оскільки в їхній основі закладений індивідуально-людський
компонент. Інакше кажучи, стрижнем відносин власності є
людський фактор.
 80. НТР: сутність, закономірності та соціальні наслідки
НТР та НТП суттєво пов’язані. НТР – сучасний етап НТП -
поступальний рух науки й техніки, еволюційний розвиток усіх
елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі
широкого пізнання і освоєння зовнішніх ефектів природи.
НТР – більш вузьке поняття, являє собою одну зі стадій НТП, коли
він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом є
докорінна перебудова усієї технічної та технологічної основи
виробництва, його організація і управління, які здійснюються на базі
практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної
науки. Соціальні наслідки НТР: Загострення екологічної
обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок
забруднення та отруєння навколишнього середовища;
 Зміна взаємовідносин у системі «людина - техніка» (робітник
стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує
технологічним процесом);
 Зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага
творчих, пошукових визначальних функцій, що веде до стирання
суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці);
 Зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і
спеціалістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології
(це вивільняє трудові ресурси);
 Підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної
підготовки кадрів; Прискорення структурних змін у співвідношенні
сфер людської діяльності (перекачування трудових ресурсів із
сільського господарства в промисловість, а з неї – в сферу науки,
освіти, обслуговування);
 «інтернаціоналізації» суспільних відносин (зокрема, неможливо
виробляти що-небудь в одній країні, не рахуючись з міжнародними
стандартами, з міжнародним поділом праці);
 Втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження,
формалізація контактів, одностороння, технічна свідомість;
 Виникнення проблем біологічної і психологічної адаптації
людини в звичайних і екстремальних умовах навколишнього
середовища (надвисоких і наднизьких тисків, температур,
електромагнітних полів, радіоактивності і т. д.).
 81. Поняття політики
Політика (від гр. politike – мистецтво управління державою,
державна діяльність) – це сфера відносин соціальних спільнот,
свідома лінія поведінки соціальної групи щодо інших груп, держави,
суспільних явищ) яка відображає становище цієї групи та її інтереси.
Сутність політики проявляється в трьох основних формах
життєдіяльності суспільства: – теоретична і практична діяльність
класів, націй, соціальних груп, партій та індивідів, спрямована на
завоювання, використання та утримання політичної влади; – участь в
діяльності держави і суспільств; – теоретична і практична діяльність
соціальних груп та індивідів, спрямована на усвідомлення та
відстоювання своїх групових інтересів на рівні суспільства.
Політика має складну внутрішню структуру, вона включає:
– сферу політичних відносин; – політичні організації та установи,
цілі, зміст та методи їх діяльності; – політичні погляди і теорії.
Політика виконує різноманітні функції:
– організаційну – забезпечує практичну участь громадян, партій,
соціальних груп у формуванні та роботі органів влади; –
комунікативну – забезпечує консолідацію суб'єктів політичної
діяльності; – мобілізаційну – створює умови для участі в політичних
процесах; – інтегруючу – об'єднує соціальні сили суспільства,
підкоряючи їх політичним, суспільним цілям; – управлінську –
спрямовує діяльність соціальних груп на створення ефективних
регулятивних механізмів суспільного життя; – соціально-економічну
– прагне до найбільш ефективного функціонування економіки
суспільства; – культурно-виховну та ін.
Політика реалізується в суспільстві засобами влади. Остання
складається з влади держави, органів самоврядування, партій і груп,
влади політичних лідерів, засобів масової інформації тощо.
Регулятивні можливості політики спрямовуються насамперед на
сферу економіки. Політика проникає майже в усі сфери соціального
життя – науку і культуру, релігію і мистецтво, філософію і мораль,
тому будь-яка проблема набуває політичного забарвлення, якщо її
розуміння чи вирішення торкається життєвих інтересів держави,
націй, класів, партій тощо, тому у зв'язку з цим слушно говорити про
наукову, культурну, соціальну та іншу політику.
 82. Поняття політичної системи та її структури
Політична система – це впорядкована, складна,
багатогранна система державних і недержавних
стосунків соціальних (суспільних та політичних)
інститутів, що виконують певні політичні функції.
Політична система бере участь у розв’язанні таких
загально соціальних завдань як інтеграція суспільства,
розподіл у ньому матеріальних та духовних
цінностей; монополія на державний примус у
масштабах всього суспільства і використання для
цього спеціального апарату; має складну внутрішню
будову, що включає різноманітні політичні
організації, принципи, норми, механізми, комунікації,
які забезпечують прямий і зворотній зв'язок
соціальних груп і членів суспільства з політичною
владою. Політична система має монополію на
здійснення влади. Основним стрижнем виступає
політична організація суспільства, що включає
державу та її установи, політичні партії, громадсько-
політичні організації і рухи, трудові колективи зі
своїми органами самоврядування. Політична
свідомість являє відображення політичного життя
суспільства в ідеях та поглядах , уявленнях,
традиціях, соціально-політичних почуттях людини,
соціальної групи, нації, народу. Політична
свідомість – розуміння суспільством самого себе як
політичної цілісності; в реальному житті виступає як
сукупність реальних знань та оцінок.
 Значну роль у політичній системі відіграє
політична культура, яка характеризує якісний стан
політичних відносин і діяльності в суспільстві, а
також розкриває ступінь соціально-культурного
розвитку людини та міру її активності у
перетворення політичної дійсності. Політичні і
правові норми - сукупність затверджених або
санкціонованих державою загальнообов’язкових
правил політичної поведінки, дотримання котрих
забезпечується певними заходами державного впливу,
на основі них утворюються регулятори суспільних
відносин щодо влади і закріплюються основні
принципи діяльності суб’єктів політики. Засоби
масової інформації – засоби духовного спілкування
великих мас людей, держави і суспільства, людини і
держави, держави з іншими політичними інститутами
і міжнародними організаціями.
Функції політичної системи:
1) визначення цілей і завдань суспільства;
2) мобілізація ресурсів;
3) владно-політична інтеграція суспільства;
4) регулювання режиму соціально-політичної
діяльності;
5) легітимізація;
Виконуючи їх, забезпечує цілісний керівний вплив
на суспільство як єдиний організм, що ефективно
управляється політичною владою. Це управління
свідоме, пов’язане з визначенням стратегічних
пріоритетів суспільства.
 83.Держава — складова політичної організації
суспільства
Держава – основне знаряддя влади, носій
суверенітету, тобто найвищої політичної, суверенної
влади. Поняття «держава» виникло близько трьох
тисяч років тому.
Погляди на походження держави:
- теологічна(пояснюється Божою волею);
- патріархальна (держава походила від сім’ї,
абсолютна влада монарха є продовженням влади
батька в сім’ї);
- договірна (прихильниками були Гоббс, Руссо –
виникла внаслідок угоди між людьми, тобто
безпосередньо з волі і свідомості людей);
- психологічна (психологічна потреба людей у
підпорядкуванні);
- теорія насильства.
Згідно з марксизмом держава виникає разом з
поділом суспільства на класи, соціальні групи.
Тлумачення суті держави за Вебером доволі своєрідне,
оскільки влада означає можливість здійснення волі
всередині певного соціального відношення, навіть
всупереч опорі інших його учасників. Основною
ознакою панування він вважає в здатність апарату
управління гарантувати порядок на даній території
шляхом погроз або застосування психічного чи
фізичного насильства.
Держава як політична організація – суспільний
механізм, який покликаний захищати інтереси людей
певної території і регулювати за допомогою правових
норм взаємовідносини між ним, використовуючи при
необхідності спеціальні органи примусу.
Як особливий конституйований суб’єкт держава
виражає суспільний характер людської діяльності,
тобто в міру своєї еволюції вона виявляє відділення
суспільної свідомості самого суспільства.
Властивості держави, які відділяють її від інших
організацій:
- суверенітет (тільки держава виступає як
універсальна, всеохоплююча організація, офіційно
представляє суспільство всередині і за межами країни);
- держава уособлює публічну владу і підпорядковує
собі всі виявлення інших суспільних властей,
застосовує владні методи,а в разі необхідності примус;
- держава за допомогою права регулює суспільні
відносини і своїм велінням надає їм обов’язкового
змісту;
- управління справами суспільства.
Держава здійснює внутрішні (господарську,
соціальну, національно-інтеграційну, демографічну,
освітянську, культурно-виховну, екологічну,
правоохоронну) та зовнішні (дипломатична, оборонна).
Найвищим щаблем розвитку є держава – нація, що
виступає повним втіленням сутності держави, оскільки
повністю відокремлена від суспільства, заперечує сама
себе, обриси держави розмиваються і відбувається рух
суперечності між індивідом та суспільством.
 84. Правова держава і громадянське суспільство:
поняття, проблеми формування і розвитку
Держава – традиційна форма існування суспільства,
яка виконує низку важливих функцій: здійснює
управління органами соціального життя, соціальними
процесами, змінами тощо; регулює національні та
міжнародні відносини; гарантує дотримання
суспільно-нормативної бази; забезпечує
громадянський порядок і національну безпеку;
функціонує в інтересах суспільства як цілого.
За Гегелем, якщо в основу держави закладено
принцип загального благоденства, то основу
громадянського суспільства складає приватний
інтерес. Згідно з Гегелем, Гоббсом і Локком істотною
ознакою існування громадянського суспільства в
державі є приватна власність та наявність
громадянських прав і свобод. У трактаті про державне
управління Локк відстоює ідею, що всі народи
народжені рівними, що ця рівність стає громадською
внаслідок суспільного договору. Держава не має
втручатися в ринкові відносини, оскільки відносини
власності є результатом приватних контрактів.
Правова держава – механізм для обмеження влади
більшості або узурпації цієї влади однією особою.
Історія поняття громадянського суспільства та
правової держави пов’язана з формуванням
ліберально-демократичного суспільства.
Громадянське суспільство – це суспільство, в
якому спосіб життєдіяльності індивідів, потреби та
інтереси задовольняються не державними та
політичними методами, а сукупністю природних
форм їх життєдіяльності. Історично громадянське
суспільство сформувалось насамперед як суспільство
міських мешканців. Воно асоціюється з тією
частиною соціуму, що здатна відстоювати свої права
чи інтереси. Механізм розподілу влади в
громадянському суспільстві і контроль за її
реалізацію здійснюється на основі особистої і
громадської ініціативи індивідів, за їх підтримки та
довіри. Громадянське суспільство – це суспільство, в
якому повною мірою втілюється принцип соціальної
справедливості, тісно пов'язане з правовою державою.
Успішне функціонування, виконання суттєвих
принципів громадянського суспільства можливе лише
в умовах правової держави. Основною характерною
рисою правової держави є беззаперечне панування
закону в усіх сферах суспільно-політичного життя.
Отже, громадянське суспільство сприяє
самовизначенню, праву вибору, реалізації природних
прав. Взаємозв'язок громадянського суспільства і
правової держави проявляється в обов'язковій
взаємній відповідальності держави та особистості. А
це, у свою чергу, передбачає, по-перше, чіткий
розподіл влади і, відповідно, чітке функціонування
законодавчої, виконавчої і судової гілок влади. По-
друге – чітке законодавче закріплення та дотримання
політичного і правового статусу особистості.
 85. Поняття культури
Духовно-практичний та морально-етичний вимір
культури постає континуумом соціально-значущих
цінностей, вироблених людством у процесі
історичного розвитку. В широкому аспекті культуру
розглядають як сукупність результатів людської
діяльності, визначають сукупністю матеріальних та
духовних цінностей, вироблених людством;
специфічний спосіб розвитку людської
життєдіяльності людини з освоєння світу; міру
ставлення людини до себе, до суспільства і природи;
сферу становлення розвитку соціологізації людини в
природному і соціальному оточенні. Західні
культурологи розуміють культуру як сукупність
духовних символів (Вебер), форму розумової
діяльності (Кассірер), систему знаків, комунікацію
(Леві-Стросс), інтелектуальний аспект штучного
середовища (Люнь).
Основною структурною складовою є поняття
цінності, що є найбільш релевантним для суб’єкта
суспільно-історичного процесу (індивіда).
Фундаментальна категорія, за допомогою якої
розглядається культура, є поняття творчості –
духовно-практична діяльність людини, спрямована на
перетворення дійсності, завдяки якій виникає світ
артефактів, тобто культура, або світ креатосфери.
Культура постає у контексті буття, що протистоїть
природі, тобто класичному трактуванню (німецький
філософ Шеллінг: об’єктний світ вторинного
характеру). Виникнення людини на арені історії слід
розглядати як феномен культури, оскільки вона
найістотнішим чином пов’язана з людською сутністю
і є частиною визначення людини як такої. Культура є
контраверсою до буденності (мистецтво) – клас
трансцендентального.
Розрізняють матеріальну та духовну культуру.
Матеріальна охоплює всю сферу діяльності людей та
її результати. Сюди відносяться засоби виробництва і
продукти праці, форми суспільної організації трудової
діяльності людини. Духовна охоплює сферу
духовного виробництва - сукупність форм суспільної
свідомості, способів створення і використання
духовних цінностей, форма комунікації людей.
Культуру як явище можна розглядати у двох
аспектах:
— як те, що виокремлює людину з природи, що є
формою адаптації людини до природи;
— як узагальнюючу характеристику людини,
певний щабель її саморозвитку, зовнішній вияв
духовної сутності людини.
Отже, поняттям «культура» позначають як смислову
відмінність буття людини від буття природи, так і
власні смислові ресурси людського буття. В
аксіологічному аспекті культура — це сукупність
досягнутих у процесі освоєння світу матеріальних і
духовних цінностей, а в гуманістичному —
найважливіший чинник духовного розвитку людини,
вияву її творчих здібностей.
 86. Масова культура, контркультура і антикультура
Відносне розшарування культури на «культуру усіх» і
«культуру обраних» існувало завжди. В XX столітті це
розрізнення отримало форму елітарної й масової культури.
Елітарна культура (контркультура), зорієнтована на думку її
творців, на сприйняття елітою як кращої частини суспільства, яка
має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає
образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена
для вищих прошарків суспільства. Контркультура виникла і
існує на противагу чи як альтернатива масовій культурі і
додатково підкреслює її характерні риси і специфіку сутність
культури сучасного та індустріального та постіндустріального
суспільства. Під контркультурою розуміють сукупність
політичних, соціальних, ідеологічних рухів, дій та ідей
західноєвропейської спрямованості. Вона виникла на початку 60-
х років і досягла кульмінації в часи травневої революції 1968 р. у
Парижі. Контркультура протистоїть культурі не негативним або
ворожим, а просто іншим соціальним явищем.
Масова культура має на історичній меті забезпечення
інформацією широких прошарків населення про можливості
культури, про мову, про навики необхідні для сприйняття
мистецтва, але масова культура не може замінити дотик з
високим мистецтвом. Негативний зміст вияву масової культури
полягає в тому, що часто не маса представляє можливість
піднятися до рівня справжньої культури.
Для масової культури характерним є загальнодоступність,
легкість сприйняття, спрощенність, розважальність. У масовій
культурі протистоять дві тенденції: примітивні відчуття й
бажання, майже до біологічних інстинктів, і у своєму крайньому
відображенні породжує контркультуру і антикультуру; бажання
підвищити свій соціальний статус і освітній рівень.
Антикультура - прояв і результат дегуманізації людських
стосунків, відхід від загальнолюдських цінностей і пріоритетів,
втрата глибинних моральних орієнтирів, які ґрунтуються на
розумі, вірі, істинній любові до людей.
 87. Поняття цивілізації
Цивілізація — локально-етнічна цілісність, що ґрунтується на
єдності культурних традицій, насамперед мов, релігійних вірувань.
У вихідному значенні латинський термін "civilis" перекладається як
"громадський" та "міський".
Ознаки цивілізації за Морганом: виникнення та розвиток міст;
оброблення та використання металів; виникнення письма; поява
держави та публічних органів влади; виникнення сім’ї. Наведені
характеристики цивілізації свідчать, що поява цивілізації суттєво
стабілізувала суспільне життя та хід історії, створила умови для
нагромадження історичного досвіду і, звичайно, сприяла
продуктивнішому розвитку культури. Поняття цивілізації не
співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби концентрує
переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують
функціонування технологічної складової культури, а не її
смислових засад.
О.Шпенглер розглядав цивілізацію як стадію занепаду певної
культури, оскільки для цивілізації гонитва за нескінченним
нарощуванням матеріальних ресурсів суспільного життя стає
провідним чинником її дії. Після книги О. Шпенглера "Присмерк
Європи" проблема взаємозв'язку культури та цивілізації стає
визнаною і надзвичайно актуальною. Культурою рухає безкорисне
прагнення самореалізації, а цивілізацією — саме користь,
матеріальні зацікавлення.
Головні ознаки цивілізації за Шпенглером: високий рівень
розвитку техніки і науки; скупчення людей у гігантських містах;
деградація мистецтва та культури; перетворення народів із виразно
окреслених етнічних спільнот у безлику сіру масу людей; падіння
зацікавленості духовними цінностями; моральний занепад
суспільства; нівеляція індивідуальних людських особливостей.
Сьогодні поняття "цивілізація " найчастіше застосовують для
означення досягнутого ступеня суспільного розвитку, а також
набутого рівня функціонування культури в усіх її складових.
Іншими словами: цивілізація — це такий рівень і стан суспільства,
якому притаманні високий злет культури та її ефективне
функціонування в усіх галузях буття суспільства.
 88. Традиції і новаторство в культурі
Культурна традиція - це процес використання культурних
надбань у незмінному вигляді, завдяки якому відбуваються
накопичення і передача людського досвіду в історії, і кожне нове
покоління людей може використовувати цей досвід, спираючись у
своїй діяльності на створене своїми попередниками.
Спадкоємність культури - це процес передачі культурно-
історичного досвіду. І в цьому вимірі спадкоємність є відтворенням,
збереженням вічних цінностей шляхом переосмислення їх у процесі
творчості. Саме в спадкоємності як органічному поєднанні традиції і
новаторства реалізується історичність культури, її самозбереження й
саморозвиток. Культура як процес і результат суспільно-історичної
діяльності людини функціонує через органічне поєднання минулого,
сучасного і майбутнього, а формою цього поєднання є спадкоємність
як мірило єдності минулого і майбутнього в сучасному, міра
співвідношення репродуктивності і творчості в діяльності людини.
Нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури,
призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас сліпе
схиляння перед традицією породжує консерватизм і застій у
розвитку суспільного життя і, відповідно, культури. Тому
формування і розвиток людини як суб’єкта культуротворення
відбувається через освоєння і засвоєння соціально-культурних
традицій, залучення до них у процесі соціалізації, виховання, освіти.
Традиція в культурі виступає певним типом відношення між
послідовними стадіями культурного розвитку, коли старе переходить
у нове і продуктивно працює у ньому.
Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися
втіленню вищих духовних цінностей: добра, правди, краси, любові,
інакше матимемо антикультуру і знелюднену, бездуховну людину.
Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою
впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності,
а з іншого - смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є
новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку,
уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох
протилежних тенденцій - традицій і новаторства через органічний
взаємозв’язок свободи і відповідальності на принципах вищих
духовних цінностей людяності, гуманізму.
 89. Співвідношення національного та загальнолюдського в
культурі
У соціальній філософії існують різні трактування співвідношення
національного та загальнолюдського у суспільному розвитку та
культурі. З них полярними, альтернативними є концепції "лінійного"
розвитку світової історії, загальнолюдського начала в культурі та
концепції циклічності (культурно - історичних типів).
Уперше проблема співвідношення національного і
загальнолюдського в історії та культурі була висунута у філософії
історії Г.Гегеля, який створив класичну для західноєвропейського
мислення XIX - XX століть концепції єдності людської історії. Через
аналіз розвитку форм духовного життя та його вищої, за Гегелем,
реальної "самосвідомості народу", німецький філософ не тільки
показав глибоку спадкоємність між культурами різних століть і епох,
але і спробував розкрити діалектику загальнолюдського у її
конкретно - історичному вияві (національному). Загальнолюдське
Гегель порівнює з культурою окремих народів.
Незважаючи на зовнішні відмінності між двома розглянутими
альтернативними трактуваннями національного та
загальнолюдського в культурі, у них чимало спільного. Однією з
таких спільних точок є те, що фактично - загальнолюдське
ототожнюється з національним. У концепціях культурно -
історичних типів, тобто циклічності, загальнолюдське - це сукупність
національних культур.
Відповідно до такої інтерпретації культури національне та
загальнолюдське у ній розглядається як діалектична єдність.
Національну культуру слід вважати "процесом становлення і
розкриття сутності людської цивілізації у конкретному народі (нації)
упродовж усієї цієї історії", а також "сукупністю матеріальних і
духовних цінностей, створених як самим народом, так і запозичених
в інших народів і використовуваних народом у своєму розвитку"; це
поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного ( національно
- особливого ).
Загальнолюдське характеризує не лише загальне в культурі різних
народів, а насамперед соціальність людини та її буття. Той
соціальний зміст матеріальної та духовної діяльності, культуру, яка є
сутністю людини та її життєдіяльності.
 90. Поняття міжкультурної комунікації
Під комунікацією розуміється спілкування як процес
соціальної взаємодії, взятий у знаковому аспекті. Міжкультурна
комунікація - це процес взаємного зв'язку і взаємодії
представників різних культур; це специфічна суб'єкт-суб'єктна
взаємодія, у якій відбувається обмін інформацією, досвідом,
уміннями і навичками носіїв різних типів культур.
Можна виділити пряме міжкультурне спілкування
(безпосередній контакт) і непряме, коли між партнерами існує
просторово- часова дистанція.
Виділяють різні типи та рівні суб'єктів культури, спілкування
між якими можна розглядати як міжкультурне. Можна говорити
про культуру нації, субкультуру, контркультуру, а також про
культуру окремої соціальної групи, спілкування між
представниками даних спільнот містить елементи, що становлять
міжкультурну комунікацію. До міжкультурного спілкування
відноситься також спілкування між представниками різних
цивілізацій як культурних суперсистем.
Культура визначає не тільки обличчя суспільства, але й його
здатність сприймати цінності інших народів. Сьогодні жодна
культура не може вижити в ізоляції. Культурна самобутність і
культурне співробітництво не суперечать один одному, а є
взаємодоповнюючими факторами в загальному процесі розвитку.
Варто враховувати, що саме етнічний початок у культурі
кожного народу становить її ядро і є проявом особливого
стосовно загальної культури нації. Воно може бути зафіксоване
через уявлення про характерні риси власної етнічної спільності
(чим відрізняється вона від інших етнічних груп), через традиції,
звичаї і ритуали, а також через соціальні регулятори, що
виконують функцію соціального контролю й оберігають етнічну
групу від змішування з іншими. Культура є тим елементом, що
формує в людей почуття приналежності до групи. Члени однієї
культурної групи більше розуміють і симпатизують один одному,
ніж стороннім. Ці загальні для членів групи почуття
відбиваються в різноманітних культурних особливостях.
1. Соціокультурна зумовленість філософії.
2. Філософське мислення та його специфіка.
3. Своєрідність предмету філософії.
4. Історичні форми постановки основного питання філософії.
5. Структура філософського знання.
6. Співвідношення філософських і загальнонаукових методів.
7. Діалектика та метафізика як філософські методи.
8. Основні функції філософії.
9. Категорії філософії як роди буття, форми діяльності та мислення.
10. Особливості розвитку та функціонування системи філософських категорій.
11. Особливості філософської думки у Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.
12. Філософія Античності: загальна характеристика.
13. Специфіка філософської думки в період Середньовіччя.
14. Особливості філософії епохи Відродження.
15. Філософія Нового часу.
16. Класична німецька філософія.
17. Своєрідність філософії українського духу.
18. Марксистська філософія: сучасне осмислення основних положень.
19. «Філософська антропологія» як напрямок сучасної філософії.
20. Екзистенціалізм: загальна характеристика.
21. «Філософія життя»: загальна характеристика.
22. Філософські ідеї психоаналізу.
23. Герменевтика як напрям сучасної філософії.
24. Філософські ідеї структуралізму.
25. Світогляд як духовно-практичний спосіб освоєння світу.
26. Структура світогляду.
27. Історичні типи світогляду.
28. Класична онтологія та її фундаментальні проблеми.
29. Основні рівні буття.
30. Філософський зміст категорії «матерія».
31. Рух як спосіб, простір і час як форми існування матерії.
32. Некласична онтологія: загальна характеристика.
33. Визначальні категоріальні характеристики світу.
34. Поняття природи.
35. Народонаселення як природне явище.
36. Поняття біосфери і ноосфери.
37. Поняття глобалізації та форми її існування.
38. Глобальні проблеми сучасності.
39. Екологічні проблеми і шляхи їх розв’язання.
40. Інтелект, почуття, пам’ять і воля як здатності людини.
41. Співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «особистість»,
«індивідуальність».
42. Проблема визначення сутності людини.
43. Проблема сенсу життя людини.
44. Проблема свободи і відповідальності.
45. Свідомість як найвища форма відображення.
46. Феноменологічна концепція свідомості.
47. Чуттєве, раціонально-когнітивне та емоційно-вольове у структурі свідомості.
48. Евристична й творча функції інтуїції.
49. Рівні та форми суспільної свідомості.
50. Несвідоме, свідоме і надсвідоме.
51. Основні складові пізнавальної діяльності: суб’єкт і об’єкт, мета й ціль, засоби та
результат.
52. Гносеологія та епістемологія.
53. Можливості та межі пізнавального процесу.
54. Проблема істини в теорії пізнання.
55. Абсолютність і відносність як властивості істини.
56. Проблема критеріїв істини.
57. Істина й правда.
58. Поняття методу та методології.
59. Основні форми наукового пізнання.
60. Мова як засіб комунікації та пізнання.
61. Функції мови.
62. Поліструктурність мови.
63. Поняття соціокультурної комунікації.
64. Об’єкт і предмет філософії історії.
65. Періодизація історії та її критерії.
66. Проблема спрямованості, сенсу історії та її цінностей.
67. Поняття суспільного та соціального у філософії.
68. Основні характеристики суспільства.
69. Соціальна структура суспільства.
70. Сім’я як соціальна ланка суспільства.
71. Нація як соціокультурний феномен.
72. Ідеологія та утопія як форми організації суспільства.
73. Рушійні сили та суб’єкти соціального процесу.
74. Дух, душа і духовність: особливості взаємозв’язку.
75. Цінності як ядро духовного світу.
76. Гуманізм філософії.
77. Поняття філософії економіки.
78. Поняття суспільного виробництва та його різновиди.
79. Поняття власності та її форм.
80. НТР: сутність, закономірності та соціальні наслідки.
81. Поняття політики.
82. Поняття політичної системи та її структури.
83. Держава – складова політичної організації суспільства.
84. Правова держава та громадянське суспільство: поняття, проблеми формування і
розвитку.
85. Поняття культури.
86. Масова культура, контркультура та антикультура.
87. Поняття цивілізації.
88. Традиції і новаторство в культурі.
89. Співвідношення національного та загальнолюдського у культурі.
90. Поняття міжкультурної комунікації.