Тема 1.

ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ, ПРОБЛЕМАТИКА ТА ФУНКЦІЇ

Мета: розкрити сутність поняття «світогляд»; познайомитись з історичними типами

світогляду; розглянути філософію як особливий тип світогляду; окреслити
особливості філософського знання; визначити предмет, завдання та функції
філософії»; з’ясувати місце філософії у системі вищої освіти.
Рекомендовані джерела

1. Горлач М.І., Кремень В.Г., Ніколаєнко С.М., Требін М.П. та ін. Основи
філософських знань. – К. : Центр учбової літератури, 2008. – 1028 с.
2. Данильян О.Г., Таряненко В.М. Основи філософіїНавч. посібник. – Харків : Право,
2003. – 352 с. – режим доступу:
3. Сморж Л.О. Філософія. Призначення філософії, Її категоріальний інструментарій
та історія : підручник (Частина 1). – К. : Кондор, 2006. — 416 с. – режим доступу:
4. Волков, О. Г. та Землянський, А. М. та Олексенко, Р. І. та Рябенко, Є.
М. (2017) Філософія: навчальний посібник-практикум. МДПУ імені Богдана
Хмельницького, Мелітополь. ISBN 978-617-7346-72-1
План
1. Світогляд і його сутність.

2. Дофілософські форми світогляду.

3. Філософське осмислення світу, його основні типи й способи.

4. Предмет і структура філософського знання.

5. Місце філософії в загальній системі знань і життя людини й суспільства.

1. Світогляд і його сутність.

Для того, щоб вивчати філософію осмислено, необхідно насамперед зрозуміти, що вона досліджує і яке місце займає в житті
суспільства й людини. Чи є вона просто однією з наук або ж філософія є щось більше, ніж наука? Навіщо вона потрібна
взагалі людям, яка її роль у функціонуванні суспільства й чи потрібна вона нам? Чи є якийсь єдиний стрижень у її
різноманітній проблематиці і якщо є, то як довкола нього організуються в єдине ціле її частини, основні філософські
дисципліни? Ось коло питань, які розглядаються в даній лекції.

Людина народжується двічі. У перший раз вона приходить у світ як жива істота, а потім, пристосовуючись до нього й
одночасно "пристосовуючи" його до себе, вона упорядковує й гармонізує свою особистість, створює собі "карту-схему"
дійсності, формує принципи світобудови й принципи життя, осмислює навколишнє, проясняє й конструює сенс життя.
Стверджуючи себе за допомогою пізнавальних здібностей, людина виробляє інтелектуальне й ціннісно-емоціональне
ставлення до світу, що у вигляді системи поглядів, ідеалів, принципів пізнання й діяльності складає світогляд. Світогляд -
це не стільки зміст, скільки спосіб освоєння навколишнього світу на основі узагальнення природничого, технічного,
соціально-історичного й філософського знання. У світогляді світ з'являється в його опосередкованості практичною й
духовною діяльністю людини, у його перетвореному вигляді.

Термін "світогляд" з'явився лише наприкінці XVIII століття як переклад німецького слова Weltanschauung, що значить
"погляд на Всесвіт", а широке його розповсюдження почалося лише в другій половині XIX в. Однак окремі уявлення про
самий світогляд, що відображає його різні сторони, властивості, стали складатися набагато раніше. Як правило, це були
уявлення про якесь вище знання, найцінніше й важко збагненне, володіння яким робить людину мудрою, тому що не тільки
озброює його розумінням усього того, що відбувається у світі й самої себе, але й учить його правильно жити, погоджувати
свої дії з діями загальних сил або з неминущими законами, що панують у світі й над самими людьми. Зачатки таких уявлень
можна зустріти в поемах Гомера.

Протягом декількох десятків століть мислителі порушували питання про джерело світоглядних знань, критерії їхньої
істинності. Однак проблема світогляду найбільш виразно була сформульована в Німеччині наприкінці XVIII століття.
Німецький натураліст і філософ І. Кант, що увів поняття "світогляд", дійшов висновку, що якщо існує наука, дійсно
потрібна людині, те це та, котра дає йому можливість знати, "як належним чином зайняти своє місце у світі й правильно
зрозуміти, якою треба бути, щоб бути людиною" (И. Кант. Додаток до "Спостережень над почуттям прекрасного й
піднесеного". 1764 // Соч. 6 т. М., 1964. - т.2. - С.204).

У сучасній літературі світогляд розглядається як "система поглядів на об'єктивний світ і місце людини в ньому, на
ставлення людини до навколишньої дійсності й самої себе, а також обумовлені цими поглядами основні життєві позиції
людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтації" (Філософський енциклопедичний
словник. М., 1989. - С. 375).

У світогляді акумулюються найрізноманітніші знання про світ і людину. Але не всяке знання, навіть саме вивірене наукою,
є складовою світогляду. Його специфіка полягає в тому, що в ньому створюється не якась узагальнена людьми модель
дійсності й буття людини в ній, а головним чином відбувається переосмислення різних типів відносин "людина - світ". Із
цього погляду у світогляді прийнято виділяти чотири аспекти - онтологічний, гносеологічний (пізнавальний), аксіологічний
(ціннісний) і практичний. Вони фіксують і розкривають основні способи й грані людського буття. Онтологічне (онтологія -
вчення про буття) відношення людини до світу проявляється в прагненні пояснити походження світу й людини, розкрити
їхні структурні особливості, характер взаємозв'язку. Пізнавальне відношення людини до світу характеризується
спрямованістю на відбиття матеріальної дійсності в її об'єктивних, загальних вимірах. У зв'язку із цим формулюються
погляди на можливості пізнання, його межі, найбільш оптимальні форми й методи пізнавальної діяльності.

Практичне або праксеологічне відношення до світу - це відношення людини до світу й самої себе з погляду можливостей,
меж і способів діяльності людини.

Домінуючою є ціннісне (аксіологічне) відношення - відношення людини до світу й своєї життєдіяльності через уявлення
про сенс життя. Через нього переломлюється все інше світоглядне знання про світ і людину, відбувається осмислення
цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-політичних і т.д.).

Таким чином, у світогляді за допомогою різних форм відображення розкривається вся сукупність стосунків "людина - світ",
які називаються духовно-практичними. Іноді їх підрозділяють на духовні й практичні. При такому підході онтологічні й
праксеологічні відносини визнаються відбиттям практичних стосунків, а гносеологічні й аксіологічні відносини -
духовних. Однак провести чітку грань у відносинах "людина - світ" і визначити їх як сугубо практичні й духовні можна
лише при більших допущеннях, тобто поділі, наприклад, пізнання й практики на самостійні, автономні, істотно не
взаємозалежні один з одним реальності.

По своїй природі духовне й практичне - це два нерозривні моменти людського буття. З одного боку, практична діяльність
людини (перетворення природи, людини людиною) ґрунтується на пізнанні й усвідомленій діяльності (цілепокладенні,
самосвідомості), тобто духовному освоєнні людиною дійсності. З іншого боку, свідомість (знання й цінності) як духовне
освоєння дійсності виникає й розвивається в процесі виробничої й суспільно-історичної діяльності.

Отже, світогляд як відбиття людського буття у світі є формою суспільної самосвідомості людини й духовно-практичним
його освоєнням. Духовно-практичним, оскільки аксіологічний аспект є домінуючим.

Світогляд є способом самовираження людини у світі. Сутність людського буття – це діяльність. У розглянутих чотирьох
аспектах світогляду розкривається його структура з погляду певних способів людської діяльності, типів відносин "людина –
світ". Але разом з тим вона може бути розглянута через форми відбиття й відповідні їм об'єкти. При такому підході
світогляд прийнято структурувати, розподіляти на повсякденний і теоретичний. Традиційно вони називаються рівнями
світогляду. Якщо повсякденний світогляд відображає світ і людське буття на рівні явищ без пояснення їхньої сутності,
причин, то теоретичний світогляд пояснює їх на основі знання причин і закономірностей. Якщо повсякденний світогляд
відображає світ за допомогою почуттів, настроїв, образів, емоцій, уявлень, то теоретичний світогляд ґрунтується на таких
формах відображення, як поняття, концепції, теорії, гіпотези.

Найчастіше у філософській літературі повсякденний світогляд називається світовідчуттям, що визначається як

переживання людиною реальності й свого буття в ній, а теоретичний - як світорозуміння. На цьому рівні відображення
створюється концептуально оформлена модель світогляду. У структурному відношенні теоретичний рівень світогляду
характеризується логічною стрункістю й оформленістю.

Теоретично оформлений світогляд містить як необхідні компоненти розвинену самосвідомість, навички аналітичного
мислення, а також момент сумніву. Для нього характерно критичне відношення як до змісту самого світогляду, так і до його
практичної реалізації. Даний рівень світоглядних уявлень стає основою для формування переконань. У теоретичному
світогляді відображається, як правило, не повсякденне життя людини у всій її унікальності, рухливості, а те, що власне
певним соціально-історичним пластам і історичним типам культури.

Розбіжності між соціальними суб'єктами як носіями світогляду проявляються у двох його структурних утвореннях
- індивідуальний і масовий світогляд. Індивідуальний світогляд відображає специфічно неповторні риси людської
особистості, особливості її існування. У масовому світогляді відображається те, що властиво життєдіяльності групи людей.
Масовий світогляд немовби відсікає все, що відрізняє світогляд однієї людини від світогляду іншої, і залишає тільки
загальні риси. Масове й індивідуальне світогляду перебувають у діалектичній єдності. Масовий світогляд проявляється
через індивідуальний світогляд, що існує тільки у зв'язку з масовим світоглядом.

Залежно від видів відображення, кожний з яких проявляється у світогляді в особливих формах, виділяють основні
компоненти світогляду. Найбільш важливим з них, що становить основу всякого світогляду, є його пізнавальний компонент
– картина світу. Виступаючи як універсальний носій інтегрованого знання про світ, вона відбиває його в єдності й
цілісності. Універсальна картина світу є тією основою, на якій формуються інші компоненти світогляду. Одне з
найважливіших місць серед них займає суспільний ідеал, що представляє собою світоглядну форму цілепокладаючого
відображення дійсності, у процесі якого здійснюється духовне реконструювання, перетворення предмета або явища в такі
форми, які найбільшою мірою відповідають потребам людини. Суспільний ідеал не тільки виконує цілепокладаючу
функцію, але й служить вищим критерієм ціннісного відношення людини до світу й самої себе.

Компонент світогляду, у якому предмет виражається не через систему понять (картина світу) або ідеальних уявлень і
образів (ідеал), а через ієрархію цінностей, називають аксіологічним (ціннісним).

Наступним, нормативно-регулятивним компонентом світогляду є сукупність суспільних принципів діяльності, що

обумовлюють свідоме практичне й теоретичне відношення людини до світу й самої себе.

Нарешті, у структурі світогляду виділяють і спонукально-мотиваційний компонент, що є необхідною сполучною ланкою

між духовним і практичним освоєнням дійсності, тому що доти, поки певні знання, оцінки, цілі, принципи діяльності не
пов'язані з відповідними спонуканнями, вони не здатні впливати на об'єктивну дійсність.

Світогляд – це не просто світорозуміння, але разом з тим і знаряддя, і результат світоперетворення.

2. Дофілософські форми світогляду.

Формуючись на основі матеріально-перетворюючої діяльності людського суспільства, світогляд реалізує потреби й цілі цієї
діяльності духовно, виступаючи як спосіб "практичного духовного освоєння світу", означаючи створення образів не тільки
світу, чужого людині, але й світу вільної реалізації її життєвих цілей, надій і сподівань, а також способів досягнення цього
"становища" світу. "Практично духовне" освоєння світу як би продовжує, а іноді компенсує, доповнює його "практично-
матеріальне" освоєння.

Існує два способи духовного освоєння світу: практичний і теоретичний (См. Маркс К. Энгельс Ф. Соч. Т.12. - С. 727-
728). Перший представлений в історії людської культури міфологією й релігією, другий - філософією й наукою.

Виділення названих типів світогляду відображає лише головні етапи або віхи його розвитку в історії суспільства. Воно не
враховує безлічі різноманітних, у тому числі перехідних історичних форм, у яких реально функціонували міфологія, релігія
й філософія, а також того, що цей розвиток, як і розвиток суспільства, мав не тільки поступальний, але й суперечливий,
зиґзаґоподібний характер.

Міфологічний світогляд являє собою історично перший тип світогляду або спосіб оформлення світоглядних уявлень і
виникає на етапі становлення людського суспільства. Це світогляд властивий первіснообщинному ладу й ранньокласовому
суспільству. За цей період, що тривав десятки тисячоріч, міфологія пройшла у своєму розвитку ряд щаблів, породила безліч
форм, що виражають різні етапи становлення й розвитку докласового суспільства.

Характерною рисою міфологічного світогляду є антропоморфізм, що виявляється в наділенні явищ природи, перенесенню
на них духовних і навіть тілесних властивостей людини, а також у тому, що спосіб їхньої діяльності ототожнюється з
людською діяльністю. Таке універсальне уособлення різних природних і соціальних явищ і сил робить їх для людей
родового суспільства більш близькими й зрозумілими, а разом з тим і більш "доступними" впливові, що вони намагалися
здійснювати за допомогою погроз, прохань, магічних дій і т.п. Подібно тому, як нестача позитивних знань про різні об'єкти
дійсності заповнювалась у міфології уявою, фантазією, так і відсутність реальних засобів впливу на ці об'єкти
заповнювались ілюзорними засобами їх практичного освоєння.

Найважливішою особливістю міфологічного світогляду є відсутність грані між почуттєвим образом дійсності й самою
реальністю, між божеством (як духовним початком і сутністю) і тим явищем природи, з яким воно асоціювалося.
Наступною найважливішою особливістю міфології є генетизм, суть якого складалася в з'ясуванні природи світу,
походження роду, різних природних і соціальних явищ. Будь-яка людська спільність пояснюється не інакше як через
походження від загального предка, а розуміння природи речей зводиться до уявлень про їхній генетичний початок.

Не менш важливу роль у міфологічному світогляді грали уявлення про універсальний тип родинного зв'язку. Вся природа
представлена в міфології як величезна родова громада, населена істотами людського типу, що перебувають у тих або інших
родинних стосунках.

Існуючи протягом десятків тисячоріч, міфологічний світогляд не міг залишатися незмінним, а неминуче повинен був
еволюціонувати слідом за змінами матеріального життя людей родового суспільства й самого цього суспільства. Його
основними історичними формами є тотемізм, культ предків і анімізм.

Тотемізм був світоглядом роду. У ньому знайшла фантастичне відображення насамперед індивідуально-родова залежність
людини від основних об'єктів полювання й збирання, які сприймаються тут через призму цієї залежності й тому
наділяються невластивими їм рисами. Спочатку виникають уявлення про тотем – тварину. Усвідомлення внутрішньо
родових стосунків як зв'язків між людьми, що обумовлені їх спільним походженням, породжує уявлення про тотем-предка,
що спершу мислився, очевидно, в образі тварини, але пізніше йому почали присвоювати зовнішні антропоморфні риси, у
результаті чого виникають образи людинотваринних міфічних істот. Це свідчило про те, що людина ще не повністю
виділилася із природи й не усвідомила своєї якісної відмінності від неї.

Коли це відбувається, на зміну світогляду роду - тотемізму - приходить світогляд племені, у якому знаходить фантастичне
відбиття панування над людиною природних сил і стихії. Центральними образами в міфології цього періоду стають
уявлення про антропоморфних богів, що персоніфікують різні сили й стихії природи.

Становлення особистості і її поступове виділення з родової організації призводять у міфології до індивідуалізації богів. У
цей період поряд із силами природи персоніфікуються соціальні сили, які починають панувати над людиною ще більшою
мірою, ніж природні стихії. Уявлення про універсальний родинний зв'язок змінюється уявленням про пануючий у світі
духовно-вольовий зв'язок. Епоха розкладання родового ладу породжує уявлення про душу, про існування душі й тіла, у
результаті чого виникає перехідна від міфології до релігії форма - анімізм.

Таким чином, міфологія – це цілісне світорозуміння, у якому різні уявлення вв'язані в єдину образну картину світу, що
сполучає у собі реальність і фантазії, природне й надприродне, знання й віру, думку й емоції. Міфологія синтезувала в собі
різні функції світогляду. Однак вони були ще недостатньо розвинені. У них в основному переважали нормативно-
регулятивна й оцінююча функції. Все, що відбувалося в міфах здобувало значення своєрідного способу для відтворення.
Поряд з оповіданням про події, важливі для людей, їх сьогодення й майбутнє, стверджувалася прийнята в суспільстві
система правил і цінностей. Це було своєрідне моделювання людської поведінки в певних умовах. Міфи слугували свого
роду способом збереження життєвого досвіду народу. При цьому запам'ятовувалися не тільки уявлення про дійсність, але й
способи мислення, які допомагали орієнтуватися в навколишньому світі.

Італійський філософ Джамбатіста. Віко (1668-1744) дотепно назвав міфи першим виданням розумового словника людства.
Осягаючи міфи свого народу, людина співвідносила свій особистий досвід з досвідом колективу. Міфи в умовах своєї
безписемної епохи були своєрідною "живою пам'яттю", що зберігала всю сукупність знань, умінь, досвіду, накопичених
поколіннями людей. Втративши своє пануюче положення, міфологія продовжувала відігравати особливу роль у більш пізні
періоди в житті суспільства, зберігшись найбільшою мірою в сферах художнього освоєння дійсності. Великий вплив
зробили міфологічні уявлення на розвиток різних областей культури – літературу, образотворче, хореографічне мистецтво й
ін. Тому без знання міфології неможливо як належить зрозуміти живопис, поезію, музику. Міфологія слугує також одним із
джерел вивчення історії. Невипадково вона продовжує привертати до себе увагу вчених в усьому світі.

Другим історичним типом світогляду була релігія. Релігійний світогляд володів багатьма спільними рисами з попереднім
йому міфологічним світоглядом, але мав й свої особливості.

Насамперед, релігійний світогляд відрізняється від міфологічного по способу духовного освоєння дійсності. Міфологічні
образи й уявлення були багатофункціональні: у них у ще не розвинутій формі перепліталося пізнавальне, художнє й оцінне
освоєння дійсності, що створювало передумову для виникнення на їхній основі не тільки релігії, але й різних видів
літератури й мистецтва. Релігійні образи й уявлення виконують лише одну функцію - оціночно-регулятивну.

Невід'ємною рисою релігійних міфів і уявлень є їхній догматизм. Виникнувши, релігія зберігає відомий запас уявлень
протягом декількох століть.

Релігійні образи багатозначні: вони допускають різні їхні тлумачення, у тому числі абсолютно протилежні. Тому на основі
однієї системи релігійних догм складається завжди безліч різних напрямків, наприклад у християнстві: католицизм,
православ'я, протестантизм.

Ще однією особливістю релігійних образів і уявлень є те, що в них прихована ірраціональність, що підлягає сприйняттю
тільки вірою, а не розумом. Останній розкриває зміст образа, але не спростовує й не руйнує його. Ця особливість
релігійного образа лежить в основі визнання пріоритету релігійної віри над розумом.

Центральне місце в будь-якому релігійному світогляді займає завжди образ або ідея Бога. Бог тут розглядається як
першооснова й першопочаток всього існуючого. Причому це вже не генетична першооснова, як у міфології, а першопочаток
– що творить, що творить, виробляє.

Наступна особливість релігійно-світоглядного способу освоєння дійсності – універсалізація духовно-вольового зв'язку,

уявлення про яку поступово витісняє міфологічні уявлення про загальний родинний зв'язок. З погляду релігійного
світогляду все існуюче й те, що відбувається у світі залежить від волі й бажання бога. Усім у світі править божественне
провидіння або встановлюваний й контрольований вищою істотою моральний закон.

Для релігії характерне визнання примата духовного над тілесним, чого немає в міфології. Відношення до дійсності,
обумовлене релігійним світоглядом, істотно відрізняється від ілюзорно-праксеологічного способу дій, пов'язаних з
міфологічним світоглядом. Це пасивне відношення до дійсності. Домінуюче положення в релігії займають шанування
різних предметів, наділених надприродними властивостями, молитви, жертвоприношення й інші дії).

Таким чином, релігійний світогляд — це спосіб освоєння дійсності через її подвоєння на природну, земну, й надприродну,
небесну, потойбічну. Релігійний світогляд пройшов тривалий шлях розвитку, від первісних до сучасних (національних і
світових) форм.

Виникнення релігійного світогляду було кроком уперед на шляху розвитку людської самосвідомості. У релігії осягалася
єдність між різними родами й племенами, на основі яких створювалися нові спільності - народності і нації. Світові релігії,
наприклад християнство, піднімалися навіть до усвідомлення спільності й проголошення рівності перед Богом всіх людей.
У той же час кожна з них підкреслювала особливе положення своїх послідовників.

Історичне значення релігії полягало в тому, що вона й у рабовласницькому, і у феодальному суспільствах сприяла
становленню й зміцненню нових суспільних відносин і формуванню сильних централізованих держав. Тим часом в історії
траплялися релігійні війни.

Не можна однозначно оцінити й культурне значення релігії. З одного боку, вона, безсумнівно, сприяла поширенню освіти й
культури. У храмах накопичувалися й зберігалися різноманітні знання. Саме з релігією зв'язані видатні досягнення в
архітектурі, живописі, музиці й хоровому мистецтві. При храмах створювалися перші навчальні заклади, наприклад братні
школи на Україні й Білорусії. Велике пізнавальне й виховне значення мало й має читання священних книг. У той же час ми
знаємо про масове знищення християнами пам'ятників язичеської культури, про інквізицію, що знищила сотні тисяч людей.

У наш час релігія продовжує залишатися одним з найпоширеніших світоглядів, що займає значне місце в житті будь-якого
суспільства. І міфологія, і релігія виникли із практичного відношення людини до світу й були спрямовані на подолання
сторонності, ворожості зовнішнього світу. Хоча в них і намітилися основні світоглядні проблеми, однак вони не змогли
забезпечити усвідомлення людиною всієї складності її соціального буття.

3. Філософське осмислення світу, його основні типи й способи.

Відділення розумової праці від фізичної, з одного боку, міфологія й нагромадження емпіричних знань, з іншого боку, а
також прагнення людини осягнути свою власну сутність сприяли виникненню спільного цілісного погляду на світ і місце
людини в ньому – філософії. Зароджується принципово інший тип світогляду, що по-іншому осмислює сформовані в
міфології й релігії уявлення про світ і людину, що виробляє при цьому принципово інші способи осмислення й розв'язання
світоглядних проблем. Особливістю філософського світогляду стала абстрактно-понятійна, а не чуттєво-образна, як в інших
типах світогляду, форма освоєння дійсності.

Але відмінність філософського світогляду від міфологічного й релігійного не у формі, а в змісті освоєння дійсності. У
ньому вже розрізняються природний і соціальний світ, людський спосіб дій і прояв природних сил і явищ. Стало це
можливим завдяки нагромадженню математичних, фізичних і астрономічних знань, появі календаря й поширенню
писемності. Якщо попередні історичні типи світогляду можна визначити як переживання людиною реальності й свого
буття в ній, то філософський світогляд є міркування людини про існуюче, є самозбагнення.

Якщо людина хоче зрозуміти зміст свого життя, вона звертається не до наукових трактатів. Наукове знання може багато
чого пояснити йому, але не через це знання він буде рухатися до своїх ідеалів. Вони лежать в іншій площині. Збагнення
сенсу життя є сутнісною характеристикою філософського знання. Філософія дає можливість людині знайти себе в
безбережному океані подій, глибоко усвідомити не тільки зовнішній, але й власний духовний світ, осмислити, у чому її
призначення в потоці буття. Ніяка інша наука не вчить тому, яким треба бути, щоб бути людиною.

Збереглося уявлення про те, що давньогрецький мислитель Піфагор був першою людиною, що назвав себе “філософом”,
указавши при цьому, що людині не слід переоцінювати своїх можливостей у досягненні мудрості, одна любов до мудрості,
прагнення до неї відповідає кожній живій істоті. І дотепер ми розуміємо під цим давньогрецьким словом любов до мудрості
(phileo - люблю, sophia - мудрість).

З поняттям мудрості в давньогрецькій філософії пов'язувався вищий ідеал знання й поведінки. Немає жодного значного
філософа, який би не вніс свій внесок в осмислення поняття «мудрість». «Під мудрістю, - писав Рене Декарт, - розуміється
не тільки розсудливість у справах, але також і досконале знання всього того, що може пізнати людина: це те знання, що
направляє саме життя, служить збереженню здоров'я, а також є відкриттям у всіх науках» (Декарт Р. Вибрані твори. - М.,
1950. - С. 411).

Гносеологічні, етичні й екзистенціальні характеристики мудрості, які утворилися історично, зберігаються в наш час і не
можуть бути скинуті з рахунків. Прагнення до інтегративного уявлення про феномен мудрості обумовило розуміння її як
прагнення до інтелектуального збагнення сутності світу.

Філолофсько-теоретичною трансформацією фундаментальної світоглядної проблеми є основне питання філософії, у якому

відносини "людина - світ" перетворюються у відносини "дух - тіло", "свідомість - природа", "мислення - буття". Те або інше
вирішення цього питання утворює основу філософського вчення. В історії філософії простежуються кілька варіантів
вирішення проблеми співвідношення матеріального й духовного, що виступає як перша сторона основного питання
філософії. Однак всі вони є або моністичними (вихідними з визнання одного початку світу),
або дуалістичними (вихідними з визнання двох початків світу). Та й філософський монізм неоднорідний. Протягом
існування філософського знання він виступав як матеріалізм і як ідеалізм у двох його
різновидах: об'єктивний і суб'єктивний. Матеріалізм походить із визнання первинності матеріального початку. Ідеалізм
первинним, визначальним оголошує духовний. Однак ідеалісти розходяться в його тлумаченні. Одні вважають, що
духовний початок, що обумовлює все, що відбувається у світі явищ, існує у вигляді людської свідомості, відчуттів,
сприйняттів, уявлень. Це - суб'єктивні ідеалісти. Інші - це духовне представляють у вигляді нічийної, так званої
абсолютної свідомості, духу, чистої ідеї й т.п. Це - об'єктивні ідеалісти.

Основне питання філософії містить у собі, крім питання про первинність матеріального й духовного, також питання про
пізнавальне відношення людини до світу.
Матеріалісти розглядають пізнання світу як відображення в людській свідомості незалежної від ннї реальності. Ідеалісти ж
виступають проти теорії відображення, витлумачують пізнавальну діяльність як комбінування почуттєвих даних, як
конструювання об'єктів пізнання за допомогою апріорних (переддосвідних) категорій, як чисто логічний процес отримання
нових висновків з наявних аксіом і допущень.

Належної уваги заслуговує й питання про те, як світ улаштований, які існують зв'язки й відносини між предметами і
явищами, процесами, які закони характеризують цей світ з погляду руху й розвитку. Інакше кажучи - питання про загальну
структуру світу й стан, у якому останній перебуває.

Це питання знайшло своє вирішення у двох основних концепціях - діалектичної й метафізичної.

Діалектика — концепція, відповідно до якої світ по своїй структурі становить єдине ціле, де все взаємозалежне й
взаємообумовлене, а з погляду стану — він перебуває в русі, розвитку.

Згідно метафізиці, світ по своїй структурі - це сукупність не пов'язаних між собою взаємопереходами предметів, явищ,
процесів. Що стосується стану світу, то метафізика визнає рух і розвиток тільки в обмежених рамках, як зменшення й
збільшення, як повторення.

Вирішення проблеми загальної структури світу, що включає в себе й людину, і стан, у якому вона перебуває, являє собою
відносно самостійне питання. Воно може вирішуватися в принципі однаково при різному підході до основного питання
філософії. Тобто матеріалізм може бути метафізичним і діалектичним. Точно так само й ідеалізм може бути як
метафізичним, так і діалектичним.

Отже, матеріалізм і ідеалізм, метафізика й діалектика суть різні способи розкриття відношення «людина - світ». Це
відношення є універсальною проблемою для всіх епох людської історії - від виникнення людини й доти, поки не припиниться
її існування. Хоча на кожному етапі історії воно наповнюється конкретним змістом і усвідомлюється по-різному,
осмислення його є необхідною умовою життєдіяльності суспільства в його поступальному розвитку.

Типи й способи філософського осмислення світу визначаються загальними філософськими парадигмами (парадигма -
вихідна концептуальна схема, модель постановки проблем і їх вирішення, методів дослідження, що панують
протягом певного історичного періоду в науковому співтоваристві).

Саме вони акцентують увагу на тих або інших сторонах вічних філософських проблем. До таких парадигм
філософствування відносять парадигму онтологізму й парадигму епістемологізму. Вони можуть бути виявлені в будь-якому
історичному типі філософії, при цьому одна з них здатна відігравати домінуючу роль.

Парадигма онтологізму орієнтує людину в пізнанні й діяльності на світ поза людиною, на світ не тільки об'єктивний, але й
абсолютний, з яким людина повинна узгоджувати як свій розум, так і свої цілі й цінності.

Парадигма епістемологізму зароджується в давньогрецькій філософії, але по-справжньому розвивається в Новий час на
основі тези Рене Декарта «Мислю, отже, існую». Вона орієнтує на обґрунтування вірогідності наукового знання. Під її
впливом розвивалися такі риси сучасної європейської культури, як раціоналізм, технологізм, операціоналізм, прагматизм.

У другій половині XIX століття розвивається нова парадигма, що як би поєднує в собі онтологічний й епістемологічний
початки. Вона орієнтує на бачення дійсності, що не є ні чистим буттям, ні чистим мисленням. Ця парадигма повернула
філософів до людини. Вона ж показала недоступність пізнанню розумом неповторного і єдиного буття людини як
особистості й поставила філософію перед необхідністю пошуку об'єкта, що репрезентував буття людини й був би доступний
людському розуму. Таким буттям виступає культура. Народжується нова парадигма філософського мислення.

4. Предмет і структура філософського знання.

Проблема співвідношення мислення й буття є серцевиною філософських теорій. Основні аспекти цієї проблеми дозволяють
осмислити предмет і структуру філософії.
Що ж являє собою предмет філософії самої по собі, без порівняння її з наукою, мистецтвом, політикою? Він історично
змінювався в тісному зв'язку з розвитком всіх сторін духовного життя суспільства, з розвитком науки й самої філософської
думки.

Як було вже сказано, зародження філософії історично збігається з виникненням зачатків наукового знання, з формуванням
потреби в теоретичному дослідженні. Філософія власне й склалася як перша історична форма теоретичного
знання. Спочатку філософія відповідала на питання, які були вже поставлені міфологією й релігією. Однак спосіб
розв'язання цих питань у неї вже був іншим, він ґрунтувався на теоретичному, що узгодиться з логікою й практикою, аналізі
цих питань.

Перші мислителі античного світу прагнули головним чином зрозуміти походження різноманітних природних явищ. Але вже
в той час починається розмежування між окремими областями занародженого знання. Виділяються математика, медицина,
астрономія й т.д. Поряд з обмеженням кола проблем, якими займалася філософія, відбувався також розвиток, поглиблення,
збагачення власне філософських уявлень, виникали різні філософські теорії й напрямки. Формувалися такі філософські
дисципліни, як онтологія - вчення про буття, або про сутності всього існуючого; гносеологія - теорія пізнання; логіка -
наука про форми правильного, тобто зв'язного, послідовного, доказового мислення; філософія історії; етика; естетика.

Починаючи з епохи Відродження й особливо в XVII – XVIII століттях процес розмежування між філософією й
спеціальними науками відбувається трохи прискореними темпами. Механіка, фізика, а потім хімія, біологія, юриспруденція,
політична економія стають самостійними галузями наукового пізнання. Це прогресуючий поділ праці в сфері наукового
знання якісно змінює роль і місце філософії в системі наук, її взаємини із приватними науками. Філософія вже не займається
вирішенням спеціальних проблем механіки, фізики, астрономії, хімії, біології, права й т.д., а знаходить своє коло проблем.
Вона досліджує гранично загальні характеристики як самої людини й умов її життя, так і того світу, у якому вона живе.

У предмет філософії входить загальне в матеріальному бутті й загальне, що характеризує цілісне буття людини. Але
предмет філософії в ще більшому ступені відмінний від предмета приватних наук, що вивчають матеріальне буття й
людину, тим, що вона складає особливе відношення людини до світу, світу до людини.

Філософія - це знання про світ і про відношення людини до цього світу. На загальне в системі "світ - людина", що складає
предмет філософського пізнання, і спроектовані проблеми філософії. Вони самі загальні, граничні - граничні для буття
людини, для її загальної програми діяльності, для всієї людської культури. Проблеми філософського світогляду охоплюють
світ у цілому, життя людини в цілому, відношення людини до світу в цілому. Більш широких проблем, ніж світоглядні (по
їхній значимості для діяльності людини), не буває.

Філософські проблеми, безпосередньо пов'язані з корінними питаннями людського буття, носять інваріантний і вічний
характер і, більш того, найчастіше пропонуються "вічні й незмінні" вирішення цих проблем. Однак як все живе отримує
розвиток у безперервному процесі самовідновлення своїх основних форм, так і "вічні" філософські проблеми знаходять своє
життя в постійному відтворенні їхніх вирішень на основі нових досягнень реального пізнання й перетворень у суспільному
житті людини.

Основним способом розв'язання філософських проблем є теоретичне мислення, що спирається на сукупний досвід людини,
на досягнення всіх наук і культури в цілому.

Цілісність, системність предмета філософії обумовлює її складно організовану, багаторівневу, поліаспектну структуру, яку
можна представити в такий спосіб:

У різних філософських системах зазначені дисципліни в різному ступені виражені, по-різному пов'язані один з одним,
здобувають різний зміст і спрямованість.

Що стосується методів, за допомогою яких філософія вивчає свій предмет, то вони зводяться до засобів одержання знання.

Питання про метод філософського пізнання - це й питання про саму можливість вирішувати філософські проблеми
науково.

Як відомо, проблема методу філософського пізнання виникла в Новий час, коли була усвідомлена неефективність
застосування спеціально-наукових методів до розв'язання традиційних філософських проблем. "Дотепер, - писав Гегель, -
філософія ще не знайшла свого методу. Вона дивиться із заздрістю на систему побудови математики, запозичаючи в неї її
метод або методи тих наук, які являли собою лише змішання виходячи з досвіду положень... або виходили із труднощів тим,
що просто відкидали цей метод" (Гегель Г.В.Ф. Наука логіки. - М., 1970. - С.107).

Пошуки філософського методу в другій половині XIX століття відбувалися у формі вимоги відмови філософії від
традиційних світоглядних проблем. Це була реакція на реальні протиріччя філософського пізнання при абстрагуванні від
соціально-практичної природи його основи. Дійсне завдання полягало в усвідомленні зв'язку методу філософського
пізнання з його соціальним призначенням.

Безвідносно до конкретно-історичної форми прояву філософського методу і його усвідомлення загальним для нього є те, що
він являє собою особливу теоретичну діяльність по узагальненню й осмисленню всього наявного досвіду пізнання й
практики.

Це те, що називається філософською рефлексією (рефлексія (від лат. reflexion - звертання назад) - принцип людського
мислення, що направляє його на осмислення власних форм і передумов) конкретно-історичний зміст якої визначається
рівнем розвитку суспільно історичної практики. Історично сформованими формами філософської рефлексії є діалектика й
метафізика, які у своєму конкретному історичному змісті визначають методологічну спрямованість філософського знання.

5. Місце філософії в загальній системі знань і життя людини й суспільства.

Філософія - це така система розуміння й пояснення світу й місця людини в ньому, що спирається на науку,
конкретизується й розвивається разом з наукою, і сама впливає на розвиток науки.

Навколо проблеми науковості філософії дотепер тривають суперечки. Широке поширення отримали наступні точки зору:

1) Філософія - це наука про загальні закони природи, суспільства, пізнання, або: філософія - це наука про методи й
форми пізнання, тобто методологія науки;

2) Філософія - це не наука, це світогляд (певний тип світогляду, відмінний, наприклад, від релігійного й міфологічного);

3) Філософія - це й наука, і світогляд, тобто філософія виконує в культурі, у духовному житті суспільства функції
науки й функції світогляду.

Вирішити проблему співвідношення філософії й науки, визначити роль філософії в життєдіяльності людини, у духовній
культурі суспільства можна лише в широкому соціально-історичному контексті, тобто не з погляду якоїсь окремої
філософської школи, а з погляду всієї історії культури й філософії, через призму всієї сукупності філософських знань, ролі
філософії, її впливу на розвиток науки й пізнання.

Філософія прагне до наукового пізнання світу, але в той же час вона намагається максимально виразити інтереси суб'єкта
(класів). Філософія як система ідей про світ (у цілому) залучена в класовому суспільстві в ідеологію й політику. Наслідком
цього є, на думку вчених, посилення конфронтації між окремими філософськими напрямками. Оскільки філософія
виявляється пов'язаною з ідеологією, остільки в її змісті є ідеологічна сторона, а філософію можна віднести (у даному
аспекті) до ідеології.

В історії філософії науковість і ідеологізм витісняли один одного, але ця обставина ніяким чином не скасовувала ні
спрямованість філософії на досягнення істини, ні можливостей повного або часткового збігу цієї спрямованості з інтересами
соціального суб'єкта. Однак філософія не повинна захоплюватися ідеологічною роллю. Як інтегративний центр всіх наук і
як втілення системного підходу до всього людства, до всієї біосфери, філософія повинна бути загальнолюдською й
відповідати інтересам суспільства. Загальнолюдські позиції філософії не виключають негативне ставлення до вождів-
диктаторів, соціальної нерівності, експлуатації, гноблення й політичного насильства.

Наукову форму філософії не можна вважати свідомо кращою або єдино вірною. У випадку зведення філософії тільки до
науки виникають закономірні питання: "Чи можна вважати філософом Г.С. Сковороду? Чи був Т. Шевченко філософом?"
Обидва піднімали й найчастіше вперше ставили найважливіші філософські проблеми. У зміст філософського знання, та й у
сам процес філософського пізнання включаються компоненти, специфічні для художньої літератури й мистецтва.
Досить значну частину філософського знання складають естетичні уявлення. Створення філософської картини світу
передбачає наявність у її творців почуття краси, гармонії, причетності до світу. Філософська картина світу містить у собі
також і естетичне ставлення до світу. Про спорідненість філософії й мистецтва, про їхнє взаємопроникнення свідчить
творчість А. Камю, М. Реріха, М. Чюрленіса, Р. Тагора, І.В. Ґете.

Філософська проблематика є найважливішою частиною різних релігійних вчень. Разом з тим не можна ставити знак рівності
між філософією й релігією, оскільки остання не зводиться до філософських міркувань. Досить вказати на обрядовість як
найважливіший компонент будь-якої релігії.

Далеко не всі поети й письменники у своїх творах зверталися до філософських проблем, та й немає жодного художнього
твору, цілком присвяченого розв'язанню філософських проблем. І проте релігія й художня література грали й відіграють
величезну роль у філософії. Переплетення літератури, мистецтва, філософії й релігії мало місце протягом всієї історії
філософії аж до наших днів.

Отже, функціонуючи в системі культури суспільства, філософія розробляє теоретичні основи світогляду, аксіологічні
проблеми, логіко-методологічні основи науки. В умовах зростаючої диференціації наукового знання філософія приймає саму
активну участь в інтеграційних процесах, у синтезі досягнень окремих наук у єдину картину світу.

Соціальна значимість філософії як живої душі культури, квінтесенції епохи виражається в її функціях.

Світоглядна функція філософії проявляється в тому, що, озброюючи людей знаннями про світ і людину, про її місце у
світі й можливостях його пізнання й перетворення, впливає на формування життєвих настанов, на усвідомлення
соціальними суб'єктами цілей і сенсу життя.

Пізнавальна функція філософії полягає в тому, що вона, орієнтуючи людину на осмислення природи й сутності світу,
природи й сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і законів його розвитку, забезпечує збільшення нових
знань про світ, людину, зв'язки й закони і впливає на кожну сферу діяльності людини. Цей вплив виявляється в тому, що
філософське знання здобуває значення загального методу пізнання дійсності, а також у тому, що пізнання в будь-якій сфері
в остаточному підсумку складає різні аспекти усвідомлення взаємовідносин "людина - світ".

Методологічна функція філософії полягає в тому, що вона дає для всіх форм суспільної свідомості вихідні, основні
принципи, застосування яких визначає загальну спрямованість підходу до осмислення дійсності, спрямованість пізнавальної
й практичної діяльності. Однак варто пам'ятати, що універсальні принципи мислення, досліджувані філософією, не
визначають однозначно лінію творчих пошуків істини. Будучи універсальними, вони є необхідною умовою розв'язання
різноманітних конкретних завдань, але не підмінюють собою спеціальних приватнонаукових методів, а конкретизуються
ними.

Таким чином, філософія не тільки дає єдине розуміння явищ, що відбуваються у світі, але й розробляє загальний метод
пізнання, що являє собою сукупність взаємозалежних принципів або вимог, сформульованих на основі відкритих у дійсності
й у пізнанні загальних законів, які є висновком з історії розвитку суспільного пізнання.

Роль філософії особливо зростає на переломах історії в періоди революційних змін, коли людина ставить перед собою,
суспільством вічні питання про свою сутність, про сенс життя, перспективах соціального прогресу.

Розв'язання глобальних проблем сучасності вимагає неординарних рішень, демократизму й мужності мислення, сміливості
аналізу минулого, сьогодення, перспектив майбутнього. Без відомої філософської культури вирішити конструктивно ці
проблеми навряд чи можливо. Саме філософське знання, якому властиві постійний пошук, сумнів, критика, сприяє
формуванню людини думаючої, творчої, гуманістично діяльної.

Вивчення філософії - необхідна умова становлення людини як активного суб'єкта соціальної діяльності, творця світу, свого
буття, творця свого щастя.

Тільки осягнувши свою соціально-діяльну функцію, окрема людина може усвідомити, хто вона є, яке місце займає в житті
суспільства, піднятися до самосвідомості. Філософія бачить своє призначення в культивуванні потреби й
спроможності бути людиною. "Як родюче поле - писав Ціцерон, - без оброблення не дасть урожаю, так і душа. А
оброблення душі - це і є філософія. Вона висапує в душі пороки, готує душу до прийняття посіву й довіряє їй - сіє, так
би мовити, - тільки ті насіння, які, визрівши, приносять багатий урожай". (Ціцерон. Вибрані праці. - М., 1975. -
С.252).