Філософія, коло її проблем та роль у

суспільстві
Вступ

1. Світогляд як духовно-практичний феномен.

2. Філософія, її предмет та функції.

3. Цінність філософії для особи та суспільства.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ
Нині в Україні нові часи, нові методологічні підходи до трактування співвідношення
матеріального й духовного, теорії і практики, ідей і практичних дій. Плюралізм
пізнавальних підходів підштовхує суспільствознавців не тільки до перегляду усталених
стереотипів мислення, застарілих або хибних потрактувань буття і свідомості, а й до
створення нових концепцій розуміння матеріального та духовного життя.

Є ще один найважливіший чинник розвитку науки, переосмислення ролі філософії й

усього суспільствознавства постсоціалістичної епохи, який штовхає філософів на перегляд
не лише старих підходів до реальності, матерії, духу. Це — зміна предмета філософії як
науки в сучасній Україні й усіх постсоціалістичних державах.

Водночас існує реальна проблема перегляду, уточнення предмета сучасної філософії як

науки, як навчальної дисципліни (що викладати студентам і аспірантам, якою має бути
світоглядна позиція викладача, яку систему розуміння світу, людини ми закладаємо в
розум майбутніх педагогів, інженерів, менеджерів, юристів, науковців).

Для людини, яка вірить у науку, найгірше, що сучасна філософія не має

загальновизначених результатів (того, чим може володіти більшість людей). У сучасній
науці постійно розширюється сфера визначених, загальноприйнятих знань, а те, що вже
стає загальноприйнятним знанням, не є філософією й належить до конкретної сфери
знань.

Водночас розширювався об’єкт і предмет прикладної філософії, тобто вона та інші науки
постійно зближувалися. Однак об’єкт (предмет) філософії та інших наук не збігаються
повністю. Філософія займається не об’єктами, а знаннями, отриманими внаслідок
вивчення цих об’єктів спеціальними науками, використовує ці знання для розробки
різноманітних форм людської самореалізації в конкретних соціокультурних системах.
Спираючись на цей процес, і можна говорити про приріст та розширення філософських
знань. Однак філософія взаємодіє не лише з наукою. Вона використовує матеріал для
характеристики буденної свідомості та поведінки, суперечностей і суттєвостей у
розвиткові економіки, техніки, в образах релігії та міфології. ХХ століття робить
очевидною думку: «чиста» філософія, яка розв’язує проблеми людського буття,
неможлива. Нині філософський аналіз людського буття пов’язаний із розглядом
конкретних завдань екології, семіотики, культурології, з поясненням конкретних ситуацій
повсякдення. У філософській системі кожного сучасного мислителя належна увага
приділяється життю індивіда, умовам і передумовам його самореалізації, системі
цінностей, що необхідна для його орієнтації в конкретному світі.

1. Світогляд як духовно-практичний феномен

Світогляд - це «система поглядів, звернених на об'єктивний світ і місце людини в ньому,
на ставлення людини до довколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими
поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й
діяльності, ціннісні орієнтації». [4, с. 7]

Основу світогляду формують погляди, що створюють узагальнену картину світу (природи

й суспільства), визначають місце і роль людини в ньому, фіксують норми поведінки та
цінності життя, вказують життєві орієнтири.

У світогляді акумулюються найрізноманітніші знання про світ і людину. Але не кожне,

навіть перевірене наукою знання, є складовою світогляду. Специфіка світогляду в тому,
що у ньому створюється не якась узагальнена модель дійсності і буття в ній людини, а
головним чином осмислюється сукупність відношень «людина— світ». Причому характер
цих відношень розкривається з погляду історично визначених соціально-культурних
потреб, інтересів, ідеалів і цінностей.

У будь-якій своїй історичній формі світоглядні уявлення мають відповісти на основне

питання — питання про призначення людини, тобто про те, якими є цілі, цінності та
способи справжнього людського буття.

Світогляд — це форма суспільної самосвідомості людини. У ньому відбувається

осмислення й оцінка світу і місця в ньому людини, її ставлення до навколишньої
реальності та самої себе.

У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбувається освоєння

різних типів відношення «людина — світ». З цього погляду в структурі світогляду, як
правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані
людського буття, тобто типи відношень «людина — світ».

1. Онтологічний (онтологія — вчення про буття).

У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена
картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні особливості, характер
взаємозв'язків, основні закономірності. Найсуттєвішою тут є проблема співвідношення
буття світу і людського буття, тобто те, яким чином і якою мірою зовнішні фактори (Бог,
природа, соціальне середовище) визначають сутність людини, мету, цінності та способи її
існування.

В онтологічному аспекті розглядаються відмінності між історичними типами світогляду

— міфологічним, релігійним, науковим.
2. Гносеологічний (гносеологія — вчення про пізнання). У цьому аспекті розкривається
пізнавальне ставлення людини до світу і самої себе. Визначаються можливості пізнання,
його межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяльності. З'ясовуються
критерії істинності здобутого знання. Спектр поглядів на проблему пізнання й
самопізнання досить широкий, оскільки само пізнання — стихійний процес, в якому
сумнів цілком природний.

Однією з форм пізнання є агностицизм — заперечення пізнаваності світу. Так у

філософському вченні Канта визнається можливість пізнання, але водночас
стверджується, що пізнати можна лише явища, сутність речей і процесів — буття світу і
людина в цілому непізнавані.

Інші філософські концепції, наприклад, гегелівське вчення чи філософія марксизму,

визнають можливість одержання повного й істинного знання. Гносеологічний аспект
світогляду дає вирішення проблеми співвідношення форм і методів пізнання, їхньої
оптимальності. Наприклад, проблема співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання,
віри й розуму. Цей світоглядний аспект покликаний відповісти на питання про мету
пізнання світу й самопізнання людини.

3. Практичний, або праксиологічний. У цьому аспекті світогляду розкривається ставлення

людини до світу і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності.
Найсуттєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб
досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому.

Як показує історія розвитку людських уявлень, традиційною є дискусія з приводу того, що

визначає людську поведінку, чи має людина свободу у виборі цілей та способів своєї
діяльності[3, c. 45-47].

Альтернативними є трактування, одне з яких стверджує, що життя людини наперед

визначене, інше — що людина істота вільна. Вона може довільно обирати цілі своїх дій та
шляхи їх досягнення.

Перша світоглядна настанова була властива для багатьох релігійних та філософських

концепцій, їх називають фаталістичними.

Другий підхід характерний для деяких сучасних філософських напрямів, наприклад —

екзистенціалізму. Він визнає, що людина з самого початку істота вільна, вона приречена
на свободу, її життя — це нескінченний процес вибору й здійснення своїх життєвих
шляхів.

У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання про вибір найбільш

значущих для реалізації сутності людини способів людської діяльності — пізнавальної,
виробничої (наприклад, ставлення до праці у протестантизмі), моральної.

4. Аксеологічний (аксеологія — вчення про цінності). Це центральний аспект світогляду.

Крізь нього переломлюється решта світоглядних знань про світ і людину. У цьому аспекті
відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-
політичних і т. д.). Через аксеологічний аспект пропонується вирішення проблеми сенсу
життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої мети
прагнути, як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися.
Таким чином, у світогляді через різні форми відображення розкривається сукупність
відношень «людина - світ», які називають духовно-практичними. Іноді їх поділяють на
духовні й практичні. За такого підходу перший (онтологічний) і третій (праксиологічний)
аспекти світогляду визначаються відображенням практичних відношень, другий
(гносеологічний) і четвертий (аксиологічний) — духовних відношень. Проте чітко
розмежувати відношення «людина — світ» і визначити їх як суто практичні й духовні
можна лише за значних припущень, розділивши, наприклад, пізнання і практику на
самостійні, автономні, суттєво не взаємопов'язані одна з одною реальності.

За своєю природою духовне і практичне — це два нерозривні моменти людського буття.

Практична діяльність (перетворення природи, людини людиною) грунтується на пізнанні
й усвідомленій діяльності (визначення цілей, самоусвідомлення), тобто духовному
освоєнні людиною дійсності.

З другого боку, свідомість (знання й цінності) як духовне освоєння дійсності виникає і

розвивається у процесі виробничої та суспільно-історичної діяльності.

Таким чином, світогляд як відображення людського буття у світі є формою суспільного

самоусвідомлення людини та духовно-практичним його засвоєнням. Духовно-
практичним, бо аксеологічний аспект (ставлення до світу та своєї життєдіяльності через
уявлення про сенс життя) є домінуючим[8, c. 47-49].

Світогляд —це спосіб самовираження людини у світі. Сутність людського буття — це

діяльність. Вона ґрунтується на свідомості й має історичні грані свободи. Перетворюючи
природний та соціальний світи, людина виражає в культурі, соціальних відносинах своє
«Я», тобто свої ідеали, цілі, цінності. Тому в процесі життєдіяльності людей
розкривається, виявляється у зовнішньому світі внутрішній світ людини.

У виділених чотирьох аспектах світогляду його структура розкривається з погляду

способів людської діяльності, типів відношень «людина — світ». Поряд з цим її можна
розглядати і з інших позицій.

1. Через форми відображення і відповідні їм об'єкти. За такого підходу світогляд прийнято

структурувати, поділяти на буденний і теоретичний. Традиційно вони називаються
рівнями світогляду.

Буденний світогляд виникає як відображення щоденної діяльності людини. Передусім

через почуття, настрої, емоції, логічно не оформлені уявлення.

Буденний світогляд відображає світ і людське буття, як правило, без з'ясування їхньої
сутності, причин, усвідомлення закономірностей виникнення. Буденний світогляд
емоційно забарвлений. Він рухомий і мінливий. Сукупність уявлень про світ і людину не
вимальовується у логічно струнку, завершену за формою картину.

Буденний світогляд, як правило, позбавлений моменту самоусвідомлення. Людина не

прагне пояснити сама собі, чому у неї таке бачення світу, саме таке ставлення до самої
себе, довкілля, інших людей. У своїх буденних світоглядних уявленнях вона не тяжіє до
усвідомленого вибору цілей і цінностей свого існування.

Буденний світогляд створює у людини емоційно забарвлену модель світу та власного

буття у ньому. Нерідко їй властиве полярне бачення, коли людина ділить усі явища на
«свої» і «чужі», «добрі» і «злі». Ставлення людини визначається не осмисленими
оцінками, а почуттями любові чи ненависті, особистими й груповими симпатіями й
антипатіями.

У філософській літературі буденний світогляд нерідко називають світовідчуттям, яке

визначають як переживання людиною реальності та свого буття у ній.[1, c. 31-32]

Теоретичний світогляд або теоретичний рівень світогляду.Ґрунтується він на таких

формах відображення, як поняття, концепції, теорії, гіпотези. На цьому рівні
відображення створюється концептуально оформлена модель світогляду. Світоглядна
картина ґрунтується на пізнанні сутності явищ, законів буття світу та людини. Внаслідок
цього з'являється можливість тих чи інших явищ або подій. Людина може успішно
планувати й реалізовувати свої дії, свідомо досягати визначених цілей і цінностей,
організовувати власне життя відповідно до своїх уявлень про його сенс.

У структурному відношенні теоретичний рівень світогляду характеризується логічною

стрункістю й оформленістю. Явища і події, що відбуваються, пояснюються на основі
розуміння їхньої сутності, знання причин і закономірностей.

Необхідні компоненти теоретичного світогляду — розвинене самоусвідомлення, навички

аналітичного мислення, а також момент сумніву, йому властиве практичне ставлення як
до змісту самого світогляду, так і до його практичної реалізації. Цей рівень світоглядних
уявлень стає фундаментом для формування переконань, оптимістичної життєвої позиції
людини.

Як правило, у теоретичному світогляді відображається не щоденне людське життя з усією

його унікальністю та рухливістю, а те, що властиве певним соціально-культурним пластам
історичних епох, типам культур.

Відмінності об'єктів світоглядного відображення особливо разюче виявляються у двох

його структурних утвореннях — індивідуальному і масовому світогляді. Критерієм такої
структуралізації є відмінності між соціальними суб'єктами як носіями світогляду, тобто
між індивідуальним і соціально-груповим буттям людини, а також між індивідуальною і
груповою свідомістю як типами духовності, формами свідомості.

Індивідуальний світогляд відображає специфіку, неповторні риси людської особистості,

особливості її існування.

У масовому світогляді відображається те, що властиве життєдіяльності багатьох людей,

таким соціально-історичним суб'єктам, як, наприклад, соціальні прошарки (групи), класи,
нації, а також те спільне, що характерне для буття людей на певних історичних етапах у
межах певних культур.

Структуру світогляду можна розглядати в історичному аспекті як послідовний розвиток і

зміну певних типів світогляду, що були найбільш загальними його формами чи типами на
різних етапах еволюції людського суспільства.

Традиційно виділяють такі історичні типи світогляду:

· міфологічний,

· релігійний,
· науковий.

У деяких трактуваннях розмежовуються певним чином філософія і наука і, отже, науковий

світогляд і філософія як теоретична форма світогляду[12, c, 68-70].

Аналізові світогляду, проясненню даного поняття філософи України приділяли пильну

увагу, особливо починаючи з 80х років. Добре відомі праці В.І.Шинкарука, В.П.Іванова,
М.В.Поповича та інших. Основна помилка у тлумаченні даного феномена, яка трапляється
іноді в літературі, криється в ототожненні світогляду із знанням. Проте зв'язок світогляду
із знанням не означає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко було б
проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої
муки сформувати світогляд. Це — просвітительський погляд, в основу якого покладено
уявлення про те, що є загальні закони буття, відомі філософії, а знання цих законів і
складає світогляд, тобто є сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому
світі. Однак світогляд не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше, своєрідний синтез
видів знань і різноманітних смислів осягнення світу людиною, проекція особистісних
власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а
внутрішня робота і самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької
концепції людини. Але вже в давнину знали, що всезнайство розуму не навчає. Саме
стійка презумпція, що можна за допомогою абсолютного знання і ззовні формувати
особистість, спричинила до появи репресивної педагогіки з її монологічністю та
імперативними методами виховання типу "не хочеш — примусимо".

Формується не тільки світогляд, а й особистість з її переконаннями та життєвими

установками, а тому світогляд може мати місце лише там, де є "само", тобто
самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіта,
самообмеження.

Сучасна доба пов'язана з важкими пошуками нових шляхів будівництва державності і

формування національної культури. Для філософії це означає насамперед подолання
догматизму та оновлення її проблемного поля. Але оновлення не має обернутися
кон'юнктурщиною. Дехто вважає, що вся філософська література останніх десятиліть є
фальшивкою, а істина — в нових установках, які цілком заперечують марксистську
традицію. Здатність повернутися на 180 градусів без зламів і потрясінь означає лише одне:
світогляду не було, а була сума знань, які удавано визнавалися, аби зберегти лояльну
позицію щодо режиму, але зовсім не збігалися з поведінкою. Маємо добре знайому
ситуацію розщеплення індивіда на приватну та публічну людину.

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін "світогляд" не слід

розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, — це споглядацьке, просвітницьке
тлумачення, — а як активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до
дії. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і цінностей, надій та
вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або
соціального суб'єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За
невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм,
лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді
постає проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може
функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку
суб'єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовно-практичну діяльність.
Світогляд — інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного
способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі
підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу
німецький філософ К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів,
оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних
випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших — до похмуро-
песимістичного, стурбовано трагедійного сприйняття буття. Емоційні та інтелектуальні
почуття й розуміння як компоненти людської суб'єктивності по різному представлені у
різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманітність. У міфології,
наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії — навпаки[13, c. 154-
155].

Філософія, її предмет та функції

Термін "філософія" має давньогрецьке походження, бо саме у Стародавній Греції
філософія вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної діяльності та набула
автономного характеру розвитку. Перша частина цього терміна походить від слова "філо"
- схильність, любов, бажання, відданість та слова "софія" - мудрість, яке, у свою чергу,
складається із двох слів і буквально значить - казати, промовляти, цілісно, доречно. Ще у
XIX ст. існував слов'янський термін "любомудріє", який можна вважати дослівним
перекладом слова "філософія".

Справа філософії радше полягає у тому, щоб чітко з'ясувати те, якими вже проявили себе
людина та її дійсність як історично, так і в їх інтелектуальних осмисленнях. Через це
філософія постає перед нами формою випробовування буттєвих спроможностей людини;
вона засвідчує той стан самоосвідчень людського єства, якого останнє спромоглося
реально досягнути. Виконуючи цю справу, філософія водночас вибудовує "стартовий
майданчик " для руху у майбутнє, даючи до того ж людині дещо на зразок "топографії"
людського універсуму, тобто допомагає людині зорієнтуватися у власній реальності та
отримати певні інтелектуальні інструменти для подальшого життя і діяльності.

Означена "широта" предмету та завдань філософії дозволяє зрозуміти наступні

особливості предмету філософії

Зазначені особливості предмету філософії змушують нас не стільки прагнути дати їй одне
єдине визначення, скільки спробувати окреслити характерні риси філософського
мислення, які дозволять нам побачити внутрішню особливість його самоздійснення.
Спираючись на численні існуючі визначення філософії, можна виділити такі найперші
риси філософського мислення.

Розуміння предмета філософського знання створювалось досить важко і змінювалось у

спільному зв'язку з розвитком суспільства, всіх аспектів духовного життя. Філософи
відносно рано зрозуміли, що йдеться про новий спосіб мислення, де предметом виступає
реальний світ. Реальний світ розглядається не як різноманітність речей, явищ, подій, а як
єдність різноманіття речей, явищ, подій. Тому філософи античності прагнули здебільшого
відкрити єдине джерело різноманітних явищ. Так, засновник Мілетської школи філософ
Фа-лес (625 -бл. 547 pp. до н. є.) - вважав матеріальною причиною існування воду.
Анаксімен (бл. 585 - 525 pp. до н. є.) - повітря, Геракліт (бл. 520-460 pp. до н. є.) - вогонь.
Акцентування уваги на «природі речей» обумовило ту обставину, що першою історичною
формою філософії стала натурфілософія. Але філософія не зупинилась на проблематиці
буття - космосу. Мірою нагромадження знань, створенням спеціальних методів, способів
дослідження почався процес розгляду буття людини. Це виразно сформулював Сократ
(469-399 pp. до н. є.) у тезі «Пізнай самого себе». Із трактування тези Платон робить
висновок, що Сократ мав на увазі людину з її духовним світом. Звідси висновок: людина
перебуває в центрі земного буття та побудови світу. Безумовно, для світогляду IV ст. до н.
є. ще не характерне чітке розрізнення культури та природи. Проте висунення в центр
упорядкованого всесвіту людського розуму, як повноважного представника світового
логосу, відображало ідею космосу як культури. Античні філософи вважали, що предметом
філософії є внутрішній світ людини

Фундатором європейської філософської традиції є давньогрецький мислитель Сократ (

470-399 р. до н.е.) який визначив подальший хід філософії своїм знаменитим питанням: чи
можемо ми досягнути істину не знаючи що таке істина ? чи можемо ми вважати щось
красивим, не знаючи що таке краса ? чи можемо ми бути добрими не знаючи що таке
добро ? Цим Сократ дав поштовх розвиткові трьох основних дисциплін:

а)гносеології - теорії пізнання - вчення проте, що таке істинне знання і шляхи його
досягнення ;

б)етиці - вченню про те, що таке добро і зло і як людина повинна оцінювати свої вчинки;

в)естетиці - вченню про прекрасне.

Заслуга Сократа в тому, що він показав , що предмет філософії вимагає осмислення

самого способу його пізнання. Тому, по мірі того, як окремі науки, що входили раніше до
складу філософії тримували свій, відмінний від філософського метод пізнання, вони
відгалужувались від філософії: в Кінці 18 ст. німецький філософ І.Кант окреслив предмет
філософії такими питаннями: що я можу знати? що я повинен робити? чого я смію
сподіватись?

Для того щоб відповісти на ці запитання, мало знати, що таке світ і що таке людина. Тому
філософія вивчає не тільки сутність "речей, світу, людини" а сам спосіб їхнього існування.
Філософська дисципліна, що вивчає буття у всіх його аспектах, називається онтологією
(від грецького онтос - суще та логос - вчення). Предметом філософії є загальні, граничні
засади людського мислення, пізнання, буття людини у світі.

Таке розуміння предмету мислення зумовлює особливості філософського мислення, які

відмежовують філософію як від буденного так і від природничо-наукового мислення.
Першою особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює проблематику
філософії в цілому, тому філософію не можна викладати як інші науки, від більш простого
до більш складного. Другою - те, що будь-яке філософське питання охоплює не тільки
філософію в цілому, а й ставить під питання того, хто запитує, тобто філософське
мислення вимагає не тільки осмислення своїх власних підвалин та можливостей пізнання,
а й зміни того, хто мислить - зміни світоглядних, життєвих здібностей і самого способу
мислення.

Предметом філософії є виявлення найбільш загальних закономірностей розвитку світу,

виражених в принципах, філософських законах та категоріях. Предметом філософії є не
тільки вивчення наявного і минулого, але й можливого і майбутнього. Тому її називають
наукою мудрості /слово "філософія" - з грецької мови - любов до мудрості /. Крім цього,
предмет філософії характеризується своїм гуманістичним характером, бо в центрі його
змісту перебуває людина

Зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за

допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму
відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою
людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою
мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового
прояснення своєї життєвої ситуації, - саме тою мірою вона філософствує або постає
філософом.

Означені характерні риси філософського мислення дозволяють нам не лише орієнтуватись

у тому, що саме можна вважати філософією, а ще й виразно побачити те, чим філософія
відрізняється від інших провідних форм людської інтелектуальної діяльності.

. Враховуючи вищевикладене, можна визначити і сам основний предмет філософії.

Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного

кола проблем, котрі та чи інша наука досліджує, і які є для неї специфічними, особливими.
Для філософії такими особливими проблемами, як було вже показано вище, є загальні
проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку
тощо. Суб’єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна
істота. Тому в предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку необхідно
включається, як основне, - відношення “людина – світ”, його різні модифікації.

Скажімо, у Гегеля в основі його філософської системи лежить так звана “абсолютна ідея”,
котра є ні чим іншим, як гіперболізованою об’єктивованою людською свідомістю,
“абсолютним розумом”. “Абсолютна ідея, - наголошував філософ, - є розум, мислення,
розумне мислення”; у філософії екзистенціалізму, у Ж.П. Сартра, абсолютизується,
перебільшується “світ людини”, її суб’єктивність. “Немає ніякого іншого світу, окрім
людського світу, світу людської суб’єктивності”, - підкреслював Ж. – П. Сартр; Едмунд
Гуссерль, засновник так званої феноменологічної школи, в предмет філософії включав
лише “чисту свідомість” – відокремлену від існування і свідомості конкретної людини; Л.
Фейєрбах дотримувався іншої точки зору. Для нього “єдиним, універсальним і вищим
предметом філософії” є “людина і природа як базис людини”; філософські концепції,
наприклад, Д. Локка, П. Гольбаха та інших ґрунтуються на пріоритетності світу, природи,
матерії, їх об’єктивності тощо.

Отже , при осмисленні основних проблем буття філософи так чи інакше розглядали їх
через призму відношення “людина-світ”. Не випадково Йоган Фіхте, представник
німецької класичної філософії, вважав, що розвиток філософії може відбуватися двома
основними шляхами – від речі до ідеї (Фіхте називав такий підхід “догматизмом”) і від
ідеї до речі (Фіхте називав такий підхід “ідеалізмом”).

Фактично ж німецький філософ визначив два основних протилежних напрямки у

філософії – матеріалістичний (“від речі до ідеї”) і ідеалістичний (“від ідеї до речі”). Бо що
таке матеріалізм?

Матеріалізм (від лат. Materialis – речовинний) – це філософський напрямок, який виходить

з того, що природа, буття, матерія є первинними, а свідомість, мислення, дух –
вторинними. З точки зору матеріалізму, світ як природа є матеріальним, об’єктивним,
незалежним від людини, її волі, свідомості. А сама свідомість, мислення, дух є
властивістю високоорганізованої матерії, її ідеальним відображенням.

Ідеалізм (від грецьк. Idea – ідея, образ, поняття) – філософський напрямок, протилежний
матеріалізму, який виходить з того, що свідомість, мислення, дух є первинними, а
природа, буття, матерія – вторинними. Він поділяється на певні різновиди – об’єктивний
ідеалізм та суб’єктивний ідеалізм залежно від того, яке духовне першоначало кладеться в
його основу. Об’єктивний ідеалізм за основу дійсності приймає безособистісний дух,
розум, свідомість (“абсолютний дух”, “абсолютний розум”, “чиста свідомість”).
Суб’єктивний ідеалізм конструює світ на основі особливостей індивідуальної свідомості і
ставить цей світ в залежність від неї, від “Я”ю

То в чому полягає предмет філософії нині, коли стало зрозумілим, що її основне питання
не зводиться до відношення свідомості до буття, мислення до матерії, до прояснення
первинності духу або природи? Ці проблеми важливі, але мають лише методологічне
значення для розуміння найзагальніших проблем взаємозв’язку людини й природи. Якщо
ми зосередимося тільки на цих питаннях, то можемо створити багато абстрактних,
схоластичних гіпотез і концепцій, що не матимуть кінцевого розв’язання і дуже далекі від
практики, яка, на думку багатьох філософів, зокрема й Маркса, є критерієм істини.

3. Цінність філософії для особи та суспільства

Фундаментальна роль належить філософії у розвитку і обґрунтуванні культури людства. У
теоретичному плані культуроохоронна та культуротворча роль філософії полягає у
розробці онтології культури, у відповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної
культури належить до справжніх, а не ілюзорних людських цінностей. Успішний пошук
конструктивної відповіді — передумова збереження нормального культурного
середовища. Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає насамперед у її
антропологічному призначенні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як
свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті. У добу загострення
глобальних проблем філософія покликана проаналізувати допустимі межі
"інструментального" ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу, розвитку
цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічого актуальнішого, ніж збереження життя
на Землі, запобігання глобальній катастрофі людства.

Сучасна філософія не може абстрагуватися від можливого апокаліпсису, має бути

філософією життя, і в цьому полягає її покликання. Хоч зв'язок філософії з політикою,
навіть філософське осмислення політики, не дають ніяких підстав для того, щоб
змішувати, ототожнювати ці якісно різні форми суспільної свідомості. Як теоретична
форма суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи
загальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичної дальнодії. Філософія
має сенс не замикатися в "національних" межах, рамках, а долати еклектичність і
створювати фундаментальні філософські праці та нові парадигми наукового пізнання й
суспільного поступу. Серед повчальних уроків цінностей філософії чільне місце посідає і
урок з німецькою класичною філософією.

Свого часу німецька класична філософія подолала зведення філософії до теорії пізнання,
до логіки та методології науки і вийшла на рівень розуміння філософії як інтегрального
духовного феномена, як самосвідомості всієї культури, а не лише науки. В той же час
німецькі класики не створювали філософію заради філософії, а підкреслювали її слугову
роль у суспільному та особистому житті. У Канта, наприклад, теоретична свідомість
(розум), підпорядкована практичній, тобто моральній; у Шеллінга — естетичній; у Гегеля
— осягненню епохи ("філософія є у думках схоплена доба"); у Фейербаха — антропології.
Зазначені аспекти підкреслювали, що завдання філософії полягає в духовно-практичному
осягненні людиною світу, утвердженні гуманістичних цілей. Важливо наголосити, що в
індивідуальному аспекті цінність філософії — у пробудженні творчого, конструктивного
осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного
поступу в майбутньому, пробудження до свідомого світосприйняття, у потрясінні
свідомості.

Потрясінння — пролог до пробудження духу, до самостійного духовного життя особи, до

самосвідомості. У цьому випадку очевидне, те, до чого звикли, перетворюється у
проблему, в сумніви, а звідси починається внутрішній діалог людини з самою собою,
народжується процес філософствування. Якщо у людини немає пориву до нових
горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення буття, картини світу, то без цього фактично
немає філософії, і навчити її не можна. Свого часу Кант писав у трактаті "Про педагогіку":
"Взагалі не можна назвати філософом того, хто не може філософствувати.
Філософствувати можна навчитись лише завдяки самостійному застосуванню розуму"

Душа філософії — рефлексія як. принцип людського мислення, що спрямовує його на

осмислення і усвідомлення власних 4зорм та посилань. Без цього вона перетворюється у
звичайне знання про щось, але тільки не про себе. Роздуми ж є переосмисленням, тобто
перетворенням знань у проблему, яка засвідчує межі знання, досвіду, вміння та виявляє
нове незнання. А тому філософія цілком вільна від самовдоволення; вона є втіленням
скромності та самокритики. Сократ сформулював два фундаментальні завдання філософії:
"Пізнай самого себе" та "Я знаю, що я нічого не знаю". Його ж видатний учень Платон у
діалозі "Тімей" розцінив філософію як такий дарунок богів смертному людському роду,
кращого за який не було і не буде. Сказати: "Я не знаю" — означає знайти в собі мужність
взяти під сумнів завершеність, остаточність своїх суджень. Це, за словами Миколи
Кузанського, "вчене незнання", а зовсім не невігластво.

Отже, філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ і людину, але заради
продуктивної праці над собою. Тут основним імперативом філософії є навчити людину
мислити пошуково, творчо, самостійно. Сучасний світ надто складний, суперечливий,
динамічний, і місце людини в цьому світі, її мобільність і творчість завжди вимагатимуть
постійного філософського аналізу й осмислення. Філософія як методологія пізнання і
соціальної дії окреслює магістральні шляхи розвитку суспільства, визначає основні
тенденції духовно-практичного осягнення світу, постійно актуалізує докорінні проблеми
людини і буття на шляхах утвердження високих загальнолюдських цінностей.

Висновки
Отже, претензії філософії на статус науки наук, на загальну методологію вивчення законів
природи, суспільства й мислення треба залишити історії. Ці претензії були більш-менш
обґрунтовані в Давніх Греції та Римі. Коли ж суспільствознавство й природничі науки
відокремилися, предмет філософії як науки почав звужуватися. Науково-філософська
діяльність ставала дедалі специфічнішою і пов’язувалася з формуванням світогляду
людини, з питаннями формування суспільств, держав, людських спільнот, із тлумаченням
взаємовідносин особистості та природи, суспільства, з розглядом перспектив розвитку
людства тощо.

Тому предметом сучасної філософії є світогляд людини, суспільство й особистість, а

основним її питанням — людина, її мислення, дії, розвиток. У цьому основному питанні
філософії людина як особистість і суспільство як форма організації особистостей — два
складники єдиної проблеми. Філософи можуть займатися історією людини та суспільства
й розробляти філософію історії або соціальну філософію, досліджувати соціальну природу
людини (в межах філософської антропології), методології та методики філософського
пізнання, дискутувати про різні світогляди тощо. Але нині вони втратили функцію
провидців, оракулів, як філософія втратила статус «цариці наук» і є однією з наук
суспільних. Виходячи з уточнення предмета сучасної філософії, слід подумати над
створенням нових підручників з філософії. Чи варто викладати історію філософії з
Геракліта до Пітірима Сорокіна математикам? Бо не викладають історію математики
філософам. Методологічна криза зумовлює сумніви в істинності розуміння сучасності.
Причиною кризи є втрата філософією її універсальності. У середині ХХ століття
філософія на Заході (а нині це поширилося й на вітчизняну) відрікається від того, що
становило основу її буття в епоху класики, — відмовляється бути теоретично вираженим
світоглядом (осмисленням світу).
Тема 1. Релігія в структурі духовних цінностей людства. Сутність та соціальна природа
релігії

1. Релігієзнавство як наука. Предмет, об'єкт і структура релігієзнавства

Відколи людство почало задумуватися, звідки походить і на чому ґрунтується віра в

надприродне, потойбічне, відтоді беруть початок релігієзнавчі знання, які згодом розвинулися
у складну, багатоаспектну, полідисциплінарну науку — релігієзнавство, що постало на
перетині різних дисциплін, живиться їх набутками, одночасно збагачуючи їх.

Різним є бачення предмета, специфіки, завдань, методологія конфесійного(зорієнтованого на

апологію релігії) й академічного (досліджує релігію зі світських позицій)
релігієзнавства,непростим був і розвиток їх, але спродуковані ними знання про феномен
релігії, особливості релігійних систем різних народів і за різних часів розширюють горизонти
бачення людиною світу і себе у світі.

Прагнення людини до пізнання світу, до самопізнання невичерпне і вічне. У процесі

пізнавальної діяльності вона формує себе як особистість, набуває фахових знань, акумулює
енергію для подальших інтелектуальних і духовних пошуків. Різні системи знань відкривають
перед нею свій зміст. Однією з особливих систем, у координатах якої фігурують проблеми
духовного самовизначення людини у світі, її розуміння і тлумачення трансцендентного
(потойбічного), надприродного, є релігієзнавство.

Релігієзнавство — гуманітарна наука, яка досліджує суспільно-історичну природу релігії,

механізм її соціальних зв'язків з політичними, економічними, духовними системами
суспільства, особливості їх впливу на віруючих.

Як галузь гуманітарного знання, релігієзнавство сформувалося в Європі у другій половині

XIX ст., хоч окремі знання про релігію почали з'являтися у давні часи — в Китаї, Індії, Греції.
Як система наукових поглядів, воно постало на межі філософії, психології, соціології,
антропології, етнографії, археології, мовознавства, порівняльної міфології, фольклористики та
інших галузей знань.

Основоположником релігієзнавства є англійський історик-етнограф Едуард-Барнетт Тайлор

(1832-1917), який досліджував вірування первісних народів, причину появи та особливості
анімізму, зв'язок первісних релігій з розвинутими релігійними системами, започаткував
культурницький підхід до аналізу релігії. Найбільш відомі його праці «Первісна культура» та
«Антропологія».

Релігія як особливий феномен, що концентрує в собі духовну діяльність людини, була сферою
досліджень англійського філософа Герберта Спенсера (1820-1903), англійського історика,
етнографа Джеймса-Джорджа Фрезера (1854-1941), австрійського психолога Зигмунда Фрейда
(1856-1939), французького соціолога, етнолога Леві-Брюля Люсьєна (1857-1939) та ін.
Спираючись на емпіричні дані, вдаючись до раціональних методів їх інтерпретації, вони
намагалися сформулювати загальнонауковий погляд на особливості зародження та розвитку
релігійних уявлень, виробити універсальні засади науки про релігію. За тогочасних умов це
викликало відчутний спротив європейських теологів, які побоювалися, що порівняльний
аналіз різних релігій неминуче спричинить ревізію християнських цінностей. Одним із
використовуваних ними аргументів було й те, що не варто вивчати релігію за допомогою
раціональних методів, оскільки за своєю суттю
вона є ірраціональною (позасвідомою). Але це вже не могло ослабити уваги європейської
науки до релігієзнавства.

У 70-ті роки XIX ст. лекції з історії та філософії релігії читали у найбільших університетах
Англії, Голландії, Німеччини, Франції, Італії. Релігію з різних точок досліджували
антропологія, філософія.

На межі XIX-XX ст. у лоні релігієзнавства сформувалися відносно самостійні дисципліни:

філософія релігії, історія релігії, психологія релігії, соціологія релігії, остаточно окреслилися
проблеми, які вони, як і релігієзнавство загалом, досліджували. У XX ст. наукові набутки
релігієзнавства використовували не тільки світські вчені, ліберальні теологи, а й навіть
релігійні ортодокси.

Певний час, під впливом марксистської доктрини, особливо в колишньому Радянському

Союзі, релігієзнавство ототожнювали з критикою, дискредитацією релігії. З крахом
комуністичної ідеології та політичної системи цю тенденцію було подолано.

Вчення про релігію поділяють на релігійні (конфесійні) та нерелігійні(неконфесійні). Релігійні

вчення об'єднують напрями, течії, представлені теологами або дослідниками, які, хоч і не є
богословами, перебувають на позиціях релігійного світогляду, вважаючи, що по-справжньому
пізнати феномен релігії може лише віруюча душа. Нерелігійні дослідники у своїх студіях
послуговуються методологією, інструментарієм різних галузей знань, у тому числі суто
релігієзнавчими.

Релігієзнавство належить до складних за структурою, багатоаспектних полідисциплінарних

галузей знань. Його предметом є об'єктивні закономірності виникнення, становлення,
розвитку та функціонування релігій, їх структурні особливості, різноманітні феномени,
взаємозв'язки і взаємодія релігії з іншими галузями знань. Він охоплює не тільки
трансцендентні, що ґрунтуються на вірі у потойбічне, але й світські та громадянські релігії.

Світські релігії — віровчення, які наділяють надприродними властивостями осіб (вождів)

націй, держав.

Найчастіше вони формуються в тоталітарних державах і пов'язані з обожнюванням їх

правителя, в імперіях, у яких нав'язується обожнювання народу-завойовника (культ
імператора Риму, культ вождів марксизму-ленінізму). Нерідко причиною їх появи є
підневільне становище народів, боротьба за національне і політичне звільнення.

Громадянські (цивільні) релігії — релігійна єдність громадян певної країни, незалежно від їх
конфесійної належності.

Вони закликають усіх громадян поклонятися Всевишньому, їх Бог — позаконфесійний, але

віра в нього є обов'язковою для всіх громадян.

Об'єктом релігієзнавства є соціальні відносини, тобто стосунки між людьми у зв'язку із

здійсненням віросповідання, функціонування релігії в суспільстві, вплив її на державно-
правові відносини.

Предмет релігієзнавства – це дослідження закономірностей походження, побудови й

функціонування релігійного комплексу. Він постійно розвивається, розростаючись за обсягом,
змінюючись за структурою. Головним для нього є вироблення універсальних понять і теорій
науки про релігію. Ця особливість релігієзнавства спричинилася до того, що його наукові
пошуки та результати досліджень активно використовують історія, культурологія, психологія,
правознавство, мовознавство, фольклористика, етнографія, мистецтвознавство, інші науки, які
аналізують релігію крізь призму своїх інтересів. У своїх дослідженнях релігієзнавство
неминуче звертається до філософсько-світоглядних поглядів на людину, світ, суспільство,
спирається на історію природничих і суспільних наук, наукове тлумачення феномену релігії.

Релігієзнавство об'єднує в собі такі структурні системи, як філософія релігії, психологія

релігії, феноменологія релігії, соціологія релігії, історія релігії, географія релігії, лінгвістичне
релігієзнавство, футурологія релігії, антропологія релігії, релігійне вільнодумство, а також, на
думку деяких учених, науковий атеїзм.

Філософія релігії. Як особливий погляд на релігію, вона заявила про себе тоді, як і філософія,
окресливши свій предмет у XVII-XVIII ст., що було зумовлено намаганнями осмислити
релігію як феномен, конституюванням філософії як виду пізнавальної діяльності.

Філософія релігії — філософське осмислення природи, сутності, сенсу релігії та Бога.

Фундатором її вважають нідерландського філософа Бенедикта Спінозу (1632-1677).

Особливий внесок у її розвиток зробили англійський філософ Дейвід Юм (1711-1776),
німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804), Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770-1831),
Готхольд-Ефраїм Лессінг (1729-1781).

Філософія релігії зосереджується на проблемах релігієзнавства, пов'язаних із гносеологічними

(пізнавальними) та онтологічними (буттєвими) чинниками, вивчаючи основні релігійно-
філософські ідеї в їх історичному розвитку, сукупність філософських понять, принципів, які
тлумачать релігію. її представляють різноманітні концепції, що інтерпретують релігію під
кутом зору герменевтики (тлумачення давніх текстів залежно від культури, в яких вони
існували, і від культури суб'єкта, який здійснює інтерпретацію), феноменології(вчення про
феномен, який постає як певна реальність, її самовияв і саморозкриття),
екзистенціалізму(вчення, яке значення сущого виводить із існування людини), прагматизму
(вчення, яке зводить суть понять, ідей до практичних операцій), позитивізму (вчення, яке
єдиним джерелом пізнання вважає емпіричний досвід), матеріалізму (вчення, що проголошує
матерію першоосновою всього сущого) та ін.

Психологія релігії. Ця дисципліна вивчає психологічні закономірності виникнення, розвитку

та функціонування релігійних явищ, суспільні, групові, індивідуальні потреби, почуття,
настрої, традиції, їх зміст, структуру і спрямованість, місце і роль у релігійному комплексі,
вплив на нерелігійні сфери життєдіяльності суспільства, соціальних спільнот і особистостей.

Психологія релігії — релігієзнавча дисципліна, яка вивчає психологічні, емоційні джерела

релігії, психологію віруючої людини.

її предметом є релігійні почуття, переживання, настрої, установки, мотиви тощо. Як окрема

галузь знань, вона оформилася в середині XIX ст. у зв'язку з виходом у світ праці німецького
теолога і філософа Фрідріха-Ернста-Даніеля Шлейєрмахера (1768-1834) «Психологія» (1862),
в якій стверджувалося, що релігія є відчуттям людиною своєї єдності з Вічним і Цілим,
ґрунтується на відчутті її залежності від Бога.

Дальший розвиток психології релігії пов'язаний із працями німецького психолога і філософа

Вільгельма Вунджа (1831-1920), американського психолога Гренвінла-Стенлі Холла (1896-
1924), американського філософа Вільяма Джемса (1842-1910) та ін.

Феноменологія релігії. Як релігієзнавчий напрям, вона сформувалася в першій половині XX

ст. завдяки працям німецьких теолога і філософа Рудольфа Отто (1869-1937), філософа Макса
Шелера (1874-1928), голландського філософа Герарда ван дер Леува (1890-1950) та ін., які
зосереджувалися на описуванні, класифікації властивих релігійним явищам ознак.
Феноменологія релігії — релігієзнавчий напрям, предметом дослідження якого є релігійний
феномен.

Головна вимога до таких досліджень полягає в тому, щоб побачити релігію такою, якою вона
є насправді у своїх самовиявах, у недопущенні світоглядних, ідеологічних упереджень.

У полі її зору не тільки релігія, релігійна свідомість, а й акти віри, містичні аспекти.
Напрацювання її є важливим джерелом знань при з'ясуванні природи та сутності релігії, сенсу
релігійності.

Соціологія релігії. Функціонуючи на межі теології та соціології, вона розглядає релігію

передусім як соціальний феномен.

Соціологія релігії — галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодію релігії та суспільства,

вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп, спільнот.

Головне для неї — соціальний вимір релігії, її вплив на соціальну поведінку. У сфері інтересів
цієї галузі не релігія сама по собі, а те, як відбувається процес формування, функціонування
релігійних об'єднань, інших інститутів, стосунки всередині них і між ними. Вона виходить з
того, що належність індивідів до певної релігійної спільноти не завжди впливає на їх
поведінку, а релігійні інститути нерідко визначають дії людей незалежно від їх вірувань, а то
й навіть усупереч їм. Поза межами її дослідження перебуває все, на чому зосереджена
релігійна поведінка віруючих — Бог, трансцендентне, надприродне. Не переймається вона й
сутнісними особливостями релігії.

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці XIX ст. старанням німецьких філософів,
соціологів Макса Вебера (1864-1920), Георга Зіммеля (1858-1918), французького філософа,
соціолога Еміля Дюркгейма (1858-1917), англійського соціолога польського- походження,
етнографа, антрополога Броніслава Малиновського (1884-1942).

Нині її погляд спрямований на соціальні аспекти розвитку нетрадиційних релігій та

неорелігій, екуменістичні тенденції, процеси секуляризації, динаміку релігійності населення
та ін.

Історія релігії. Будучи однією з базових релігієзнавчих дисциплін, вона акумулює знання від
виникнення примітивних вірувань, первісних релігійних форм до становлення і розвитку
національних і світових релігій, відтворює минуле різних релігій у конкретності їх форм,
накопичує і . зберігає інформацію про них.

Історія релігії — галузь релігієзнавства, що вивчає походження і внутрішній розвиток релігії,

а також особливості її соціально-культурних зв'язків.

Передусім вона зосереджується на дослідженні ранніх вірувань і культів народів світу. Щодо
цього багатий матеріал містять праці англійських етнографа Альфреда-Едуарда Тейлора
(1869-1945), історика Джеймса-Джорджа Фрезера (1854-1941), американського соціолога
Люїса-Генрі Моргана (1818-1881), українського історика, культуролога, теолога Івана Огієнка
(митрополита Іларіона) (1882-1972) та ін.

Географія релігії. Предметом її дослідження є роль природного чинника у процесі

формування і поширення релігій, взаємозв'язок етнічності й конфесійності, питання
автохтонності (вкоріненості) релігійних утворень у конкретних країнах.

Географія релігії — галузь релігієзнавства, що вивчає загальну схему поширення релігій,

сучасну релігійну карту світу.
Засадничою тезою її досліджень є визнання того, що географічне середовище і релігії
пов'язані між собою завдяки етносу, історичний шлях, культурні, психологічні особливості
якого значною мірою впливають на особливості його релігійності. Значну увагу вона
зосереджує на прогнозуванні динаміки релігійної карти світу.

Лінгвістичне релігієзнавство. Як релігієзнавчий напрям, воно сформувалося на межі

філософії релігії, філософії мови, психології та інших дисциплін.

Лінгвістичне релігієзнавство — напрям релігієзнавства, предметом дослідження якого є мова

релігії як знакова система, що включає в себе вербальні та невербальні (образотворчі,
пластичні, музичні) засоби символічно зашифрованої інформації.

Джерелом інформації для лінгвістичного релігієзнавства є усні та писемні сакральні

(священні) тексти. Багато з них містять зашифровану інформацію, архетипи (первинні схеми
образів фантазії, що складають основу символіки), їм властивий «лінгвістичний
консерватизм». У зв'язку з цим часто постає необхідність інтерпретації священних текстів,
перекладання їх іншими мовами. Важливі сфери його досліджень — втілення релігійного
досвіду у словесній формі, зв'язок мови та свідомості віруючих, співіснування національних і
конфесійних мов.

Найпомітніший слід у пізнанні лінгвістичних аспектів релігії залишили австрійські філософи

Людвіг Вітгенштейн (1889-1951), Моріц Шлік (1882-1936), німецько-американський філософ
Рудольф Корнан (1891-1970), німецький філософ Карл Ясперс (1883-1969), англійський
філософ Джон Остін (1911-1960), українські вчені — мовознавець Олександр Потебня (1835-
1891) та історик, культуролог, теолог Іван Огієнко.

Понятійно-категоріальний апарат релігієзнавства. Власних понять, категорій релігієзнавство

виробило мало, послуговуючись у своїх студіях як загальнофілософськими, конкретно-
науковими (психологічними, правовими та ін.), так і спеціальними теологічними.

До загальнофілософських належать категорії «буття», «свідомість», «пізнання»,

«відображення», «символ», «істина», «омана», «фантазія», «суспільство», «матеріальне і
духовне виробництво», «культура», «відчуження». Часто вдається воно до понять із царини
логіки, етики, естетики: «знак», «значення», «суть», «совість», «відповідальність»,
«милосердя», «співчуття», «краса». Із загальнонаукових найпоширенішими в релігієзнавстві є
поняття «система», «структура», «функція», «роль», «закон».

З-поміж конкретно-наукових найчастіше використовуються поняття «епоха», «право»,

«ілюзія», «віра», «почуття», «настрій», «страждання», «спілкування», «мова», «життя»,
«смерть».

Найуживаніші релігієзнавчі поняття — «релігія», «теологія», «релігійнийкульт», «церква»,

«конфесія», «храм», «молитва», «теїзм», «деїзм», «пантеїзм», «атеїзм», «скептицизм».
Особливе місце посідають терміни «Бог», «ангел», «рай», «бодхісаттва», «карма» та ін.
Окремі поняття відображають динаміку релігійних процесів: «сакралізація», «секуляризація»,
«церквоутворення», «розцерковлення», «сектоутворення», «детеологізація», «деміфологізація
», «модернізація ».

Методологічні принципи релігієзнавства. Методологічні принципи є вихідним пунктом,

засобом організації пізнавальної діяльності будь-якої науки.

Релігієзнавство не ставить за мету узгодити погляди на релігію віруючого і невіруючого чи

віруючих різних конфесій, воно пізнає, досліджує релігію, продукує наукові знання про неї,
виробляє критерії аналізу та об'єктивно оцінює релігійні явища, релігію як суспільний
феномен, події, що відбуваються в релігійному житті. Світоглядна зорієнтованість наукової
школи, ученого відчутно впливає на методологічні засади, систему принципів наукових
досліджень.

Принцип об'єктивності. Будучи одним із базових, він передбачає сувору об'єктивність,

конкретно-історичний погляд на предмет дослідження, толерантність, неупередженість,
неприйняття абстрактних стереотипів, тенденційного тлумачення явищ релігії чи релігійного
вільнодумства. Важливим при цьому є дотримання вимог плюралізму, що зумовлює однакове
ставлення до різних релігій, течій, конфесій, до віруючих і невіруючих. Не терпить він
професійної, територіальної, етнічної, соціальної упередженості, нехтування
загальнолюдськими цінностями.

Принцип історизму. Він налаштовує на розгляд релігійних явищ, процесів у їх історичному

розвитку на різних культурно-історичних етапах, потребує особливої уваги до їх внутрішніх
змін, прогнозування тенденцій розвитку.

Інструментарій цього принципу в основному зорієнтований у минуле. Ним однаковою мірою,

хоч і не без певної специфіки, послуговуються як богословські, так і світські дослідники.
Найефективнішим є використання його стосовно сформованих об'єктів.

Принцип толерантності й терпимості. Передбачає взаємоввічливий діалог релігійних і

нерелігійних світоглядів у поглядах на людину, суспільство, світ тощо. Безумовно, вихідні
засади релігійних і нерелігійних світоглядів неоднакові, різняться в них і пояснення процесів
у природі, суспільстві, але економічні, екологічні, моральні, естетичні, соціально-політичні та
інші ідеї, цінності можуть бути близькими.

Принцип правового забезпечення свободи совісті. Маючи загальнофілософський, теологічний,

етичний, естетичний, політологічний і правознавчий аспекти, він передбачає за людиною
право сповідувати певну релігію чи не сповідувати жодної, відправляти чи не відправляти
релігійні культи і відповідно організовувати їх наукові дослідження.

Культурологічний принцип. Стрижнем його є необхідність розгляду релігії, релігійної

філософії, вільнодумства в контексті розвитку духовної культури. Важливість принципу
полягає в тому, що релігієзнавство вивчає особливості релігії як феномену культури,
властивості релігійно-культурних утворень, специфіку релігійної філософії, своєрідність
різних форм вільнодумства в духовному житті суспільства та особистості.

Антропологічний принцип. Використання його зосереджує увагу на проблемах буття людини,

суті, мети її життя, смерті й безсмертя. Найчастіше науковий пошук розгортається в
координатах «людина — природа», «людина — суспільство —історія», «людина —людина».

Методи дослідження в релігієзнавстві. При дослідженні релігії використовують

найрізноманітніші методи, прийоми пізнання. Нерідко вдаються до інтегрування їх, що значно
розширює пізнавальні, дослідницькі можливості.

Генетичний метод. Завдання його полягає у відтворенні розвитку релігії на всіх етапах від її
зародження. Важливим при цьому є пошук, встановлення проміжних ланок її еволюції. Але
чим більше заглиблюється дослідник в історичні пласти, тим менше фактичного матеріалу
потрапляє в його поле зору. В такому разі історизм виступає у формі актуалізму — вивчення
минулого через пізнання сучасності.

Історичний метод. Він налаштовує на вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення,

становлення та розвитку, а також взаємодії при цьому закономірностей історії та конкретних
обставин. Історичний метод може бути реалізований через генетичний підхід, коли дослідник
послідовно вивчає всі, в тому числі й проміжні, стадії розвитку релігії.

Порівняльно-історичний метод. Передбачає порівняння різноманітних ступенів розвитку

однієї релігії на різних її історичних етапах, багатьох релігій, що існують одночасно, але
перебувають на різних стадіях розвитку. Завдяки цьому стає доступним багатий науковий
матеріал через зіставлення різних аспектів й етапів розвитку конкретних релігій, конфесій. На
основі порівняльного аналізу сформувалася спеціальна галузь дослідження — порівняльне
релігієзнавство.

Структурно-функціональний метод. Він спрямований на розкриття структури і

функціонування релігій, релігійних організацій, культів тощо. Виділення елементів релігійних
систем, порівняння з іншими елементами і системою загалом дає змогу глибше пізнати
особливості їх функціонування.

Соціологічний метод. Передусім він надає широкі можливості пізнання релігії як певної
соціальної системи (підсистеми), яка є об'єктом зовнішніх впливів і водночас суб'єктом
впливу на різні соціальні інститути, буття людей. Соціологічний аналіз розкриває механізм
функціонування релігійних вірувань і вчень у різних соціальних групах віруючих, висвітлює
головні тенденції розвитку релігійних ситуацій з урахуванням впливів різноманітних
соціальних чинників.

Типологічний метод. Використання його дає змогу охарактеризувати історичні типи релігій, а
також типи вільнодумства. Виявляється він у розподілі, групуванні об'єктів дослідження
(релігійних систем, церков, конфесій тощо), внаслідок чого можна виділити стійкі групи їх
ознак. Інваріантність (незмінність) ознак певного об'єкта є підставою для віднесення його до
відповідного типу.

Каузальний (лат. causalis — причина) метод. Сприяє пізнанню причинно-наслідкових зв'язків

виникнення й еволюції різних релігійних явищ. Головним при цьому є з'ясування причин,
внаслідок дії яких релігія не може бути зрозумілою через саму себе, не єcausa sui (причина
самої себе). Цей метод допомагає пізнати різні релігійні та нерелігійні форми завдяки аналізу
відносин людей у процесі їх життєдіяльності.

Філософсько-логічний метод. Розглядаючи релігію як об'єкт філософських знань, соціально-

духовний феномен суспільства, він досліджує процес відображення релігії у свідомості
людини, формування духовних цінностей, релігійних символів і понять. За такого аналізу
об'єктом дослідження є не тільки сама релігія, а й природне та соціальне середовище, яке
впливає на її формування.

Незалежно від використовуваних методів, релігієзнавчі пошуки повинні відповідати таким

засадничим принципам:

 об'єктивність, конкретно-історичний розгляд предмета дослідження.Цей принцип

виключає упередженість, намагання підігнати висновки під заздалегідь сформовані
стереотипи, вимагає використання встановлених фактів, науково обґрунтованих
положень;
 розгляд релігії, релігійної філософії, вільнодумства в контексті розвитку духовної
культури. Це дає змогу пізнати особливості релігії, релігійних утворень, специфіку
релігійної філософії, різних форм вільнодумства як феноменів культури, а також їх
місця в духовному житті особистості й суспільства;
 аналіз світоглядних питань під кутом зору буття людини. Ця проблематика, будучи
закоріненою у філософську антропологію, стосується питань, пов'язаних із поглядами
на мету і зміст життя, смерть і безсмертя тощо;
  терпимість, толерантність, діалог релігійного і нерелігійного світоглядів. Попри те, що
релігійний і нерелігійний світогляди по-різному тлумачать світ, процеси в природі,
суспільстві, людину, вони можуть бути близькими або й ідентичними в баченні
економічних, соціальних, екологічних, естетичних та інших проблем. Водночас носії
кожного з них повинні визнавати право їх опонентів на власну точку зору.

Сучасне релігієзнавство, сповідуючи принципи світоглядного плюралізму, свободи совісті й

інші невід'ємні свободи людини, прагне пізнати особливості буття в її свідомості Бога, як і
особливості релігійного вільнодумства, дослідити загальні закономірності розвитку і
функціонування релігій світу, а також специфічні риси кожної з них.
ЛЕКЦІЯ. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

XX століття особливо гостро поставило питання про буттєві засади людини, що

спричинило підвищення інтересу до різних форм людського самовиявлення та
самоусвідомлення. Деякі особливості східного філософствування (домінування цілого над
частковим, афористичність думки та ін.) змушують звертатися до нього в пошуку
відповідей на наболілі проблеми сьогодення. Адже східна філософська думка перебуває
ближче до вихідних джерел філософії, до безпосереднього зображення місця людини у
світі, ніж західна. Особливо цінними в цьому аспекті постають оригінальні набутки
філософської думки Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.

План викладу матеріалу:

1.Проблема “Схід-Захід” в сучасній філософії та культурології. Особливості східного та

західного типів філософствування.

2.Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії.

3.Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавнього Китаю.

Ключові терміни і поняття.

ТРАДИЦІОНАЛІСТСЬКИЙ ТА ПРОҐРЕСИСТСЬКИЙ ТИП ЦИВІЛІЗАЦІЇ -

характеристики цивілізацій за їх фундаментальними ціннісними установками,
запропоновані Рене Геноном: традиціоналістська цивілізація цінує традицію і обернена
скоріше до минулого, прогресистська цивілізація цінує новації і більше орієнтована на
майбутнє. Традиціоналістські орієнтації характерні для східних цивілізацій,
проґресистські — для західних.

ДУХОВНИЙ КОНОН ЖИТТЯ - або канонічне джерело — у межах деяких, переважно -

традиціоналістських цивілізацій - збірка найдавніших, освячених авторитетом, часом і
традицією переказів, настанов на життя, міфів, розповідей про богів або божественні
об'явлення, що виконує роль нормативу - регулятора життєдіяльності людей в усіх сферах
суспільного життя („Веди" — у Стародавній Індії, „П'ятикнижжя" — у Стародавньому
Китаї, „Коран" — у мусульманських країнах).

САМСАРА - зафіксовані в текстах „Вед" давньоіндійські уявлення про переселення душі з

тіла в інше при його смерті; душа на відміну від тіла вважається безсмертною. Подальше
для душі втілення може підносити або знижувати статус попереднього життя залежно від
добрих або поганих вчинків людини. Вже в давні часи сансара була усвідомлена скоріше в
негативних оцінках, ніж позитивних: нескінченне блукання душі поставало як лише
накопичення страждань. Тому всередині І тисячоліття до н.е. у Стародавній Індії виникли
духовні течії (або рухи), що шукали шляхів подолання сансари.

КАРМА - в уявленнях про сансару - закон універсального причинного зв'язку, згідно з

яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її
життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре
впливає на долю душі в її подальших втіленнях.

МОКША - стан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які у своїх
життєвих втіленнях запобігли зла, чинили лише благодіяння.
БРАХМАН - у давньоіндійських уявленнях про світ єдиний духовно-інтелектуальний
початок світу.

АТМАН - індивідуальні, конкретні виявлення брахмана.

ДАО - вихідне поняття філософії даосизму і дуже важливе для духовної культури Китаю.
Ієрогліф, що позначає “дао”, поєднує знак людини і знак шляху, але це розуміння
людського шляху набуває у даосизмі всеохоплюючого смислу: весь Космос постає
упорядкованим саме таким чином, що він припускає буття людини та певний тип її
поведінки. Отже, “дао” — закон буття, початок Космосу, життєва доля людини і те, що
повинно бути основою правильного людського мислення.

НЕБО І ЗЕМЛЯ – у давньокитайських уявленнях про світ – універсальні сутності, що

виконують оцінні та орієнтовні функції: небо – це сфера чистих, ідеальних, правильних,
вічних рухів та явищ, земля – сфера змішаних, часткових, кінцевих, неправильних рухів та
явищ. Життя людини відбувається у проміжку між Небом тп Землею, тому людина
розглядається причетною як до ідеального, так і до хаотичного. Самоназва Стародавнього
Китаю – “Піднебесна країна”.

1. Проблема “Схід-Захід” в сучасній філософії та культурології. Особливості східного та

західного типів філософствування

Проблема "Схід-Захід", на думку багатьох дослідників культури, є однією з наскрізних

для людства. Уже давньогрецькі історики зафіксували її у своїх творах, привертаючи
увагу до суттєвих відмінностей між Сходом і Заходом у способах життя, характері
політичного правління і, головне, у способі світоосмислення. Упродовж тисячоліть
людської історії Схід і Захід досить конфліктно протистояли один одному, і напруження
цього протистояння значною мірою визначало розвиток культури та політичних процесів
суспільства. Водночас їх взаємодія і взаємовпливи ніколи надовго не переривалися.
Врешті-решт суть проблеми “Схід-Захід” полягає у тому, що людство, будучи єдиним
анатомічно та фізіологічно, постає разюче відмінним і несхожим у своїх східних і
західних соціокультурних проявах. І ця несхожість змушує, з одного боку,

розширювати і збагачувати наші уявлення про людину та її можливості, а з іншого —

намагатися зрозуміти її причини, шукати шляхів людського взаємоприйнятного
спілкування. Для філософії проблема “Схід-Захід” постає перш за все як проблема пошуку
глибинних засад та механізмів діяльності людського інтелекту, адже з точки зору фізики
ми, всі люди, живемо у єдиному космосі, проте, виявляється, що сприйматися, розумітися
та осмислюватися він може неоднозначно. Що впливає на виникнення та

прояви такої неоднозначності? Чи значить це, що сама реальність світу є багатовимірною?

Чи, може, це є свідченням лише того, що людське мислення має певну свободу власних
дій і що воно не підпорядковане прямо і однозначно впливам зовнішнього світу? Нарешті,
як можна скористатися відмінностями між західною та східною філософією задля того,
щоб зробити людську думку більш гнучкою, активною та результативною? – Усі ці
питання і постають перед філософією, коли вона звертається до порівняння західного та
східного типів філософствування.

Основні відмінності між східними та західними типами цивілізацій можна показати в

такому їх порівнянні:

Західні цивілізації:
-Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.).

-Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє (прогресизм).

-Активізм, прагнення змінювати дійсність

-Домінування індивідуального над загальним.

-Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення.

Східні цивілізації:

-Наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери
життя.

-Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле

(традиціоналізм).

-Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей.

-Домінування цілого (загального) над індивідуальним.

-Образний, притчовий, афористичний стиль мислення.

Наведене порівняння засвідчує існування досить контрастних відмінностей у самому

фундаменті того способу життя, який сформувався та розвинувся у вигляді різних типів
цивілізації. Зазначені відмінності приводять врешті до дещо іншої, а інколи – принципово
іншої людської поведінки. Усі зазначені характеристики можна віднести і до
особливостей західної і східної філософій. Так, східна філософія орієнтується на вихідні
канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер суспільного життя
(Коран, Веди, Китайське п'ятикнижжя), цінує найбільше те, що освячене віками,
намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне у
світовому цілому. При тому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж
до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть
техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки,
тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій,
має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як
індивідуального, так і суспільного життя. У зв’язку із цим західна філософія має
переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом
життєвого самоутвердження.

Історично філософія розвивалася у контексті саме цього протистояння цивілізацій: відомо,

наприклад, що деякі філософи Стародавньої Греції мали контакти із східними мудрецями;
не виключено, що й вони чинили на них певний вплив. Відомо також і те, що в
інтелектуальному обігу античного світу функціонували деякі образи та міфологеми
Стародавнього Сходу. Тому співставлення вихідних ідей східної та західної філософії
допомагає нам глибше зрозуміти джерела філософського мислення та його
фундаментальні особливості. Із розглянутих відмінностей стає зрозуміло, чому саме
західна філософія сприяла виникненню сучасної науки, а східна філософія сформувала
привабливий образ “гуру” — духовного вчителя, наставника життя; чому західна
філософія цінувала оптимістичний активізм, а східна була більше просякнута
відстороненим життєвим спогляданням, сповненим зачаруванням грандіозністю
світобудови як у просторі, так і в часі. При осмисленні даного питання слід враховувати
дискусійний характер даної проблеми; існує досить велика кількість культурологів та
філософів, які вважають, що зазначені відмінності є перебільшеними, що на Заході інколи
люди відрізняються між собою більше, ніж у порівнянні із представниками Сходу. Проте
дана проблема не вигадана, її прояви ми бачимо й сьогодні на прикладі певних політичних
подій. Але слід враховувати, що вказати в наш час країни із “чисто” східним або західним
цивілізаційним типом практично неможливо, але є сенс виділяти в їх житті панівні риси
або тенденції. Крім того, протистояння "Схід—Захід" не вичерпує усієї строкатої картини
життя сучасного людства, але воно є найвпливовішим і контрастним. Певною мірою із
цим протистоянням пов'язана й історія України: чим далі ми йдемо в минуле, тим
тіснішими виявляються її зв'зки зі східною культурою (контакти з хозарами, половцями,
кримськими татарами, Туреччиною та ін.), але вже в епоху Нового часу і далі Україна все
більше наближалась до західноєвропейської культури. Отже, розуміння проблеми
"СхідЗахід" дає нам змогу уважніше придивитись до певних аспектів української культури
і філософії.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Європа відкрила для себе своєрідний, у чомусь
екзотичний і багато в чому незрозумілий світ давньосхідної філософії. З того часу інтерес
до неї не згасає. У чому секрет цієї привабливості давньосхідної філософії? Який
особливий філософський акцент вносить вона у філософію узагалі?

Насамперед не може не викликати симпатій властивий східній думці момент

незацікавленого духовного самозаглиблення, якогось невтомного прагнення шукати
найціннішого у глибинах людського духу, шукати заради самого пошуку. Ця “зацікавлена
відстороненість” — вічна таємниця східної філософії.

По-друге, парадоксальним виглядає прагнення східної мудрості досягти стану

повного розчинення індивідуального в загальному, прагнення зануритися у якусь первісну

порожнечу, первісну світову тишу. Герман Гессе, німецький письменник і знавець східної
думки, окреслював зазначений момент так: “Коли власне “Я” буде цілком подолане й
умре, коли змовкнуть у серці всі порухи й пристрасті, тоді має прокинутись заповідне в
людському єстві, найпотаємніше, що вже перестало бути власним “Я”, — прокинеться
велика таїна”. Французький філософ і мислитель XX ст. Жорж Батай відзначав, що це
зосередження на порожнечі приводить до ефекту надзвичайної чутливості до
найдрібніших проявів реальності: “Завдяки відірваності від усього, що заторкує відчуття,
чуттєвість ця стає настільки внутрішньою, що всілякі рухи ззовні — падіння шпильки або
тріск — супроводжуються найсильнішим і далекосяжним відлунням...”. Ця велика світова

тиша або безмежна ніч нірвани виконують роль піднесення кожної життєвої дрібниці до
рівня всесвітньої події.

Нарешті, не може не вражати побудова східної думки, яка нібито розчиняє слова,
залишаючи нас у полоні чистих сенсів. Наприклад: “Одного разу Чжуану Чжоу наснилося,
що він — метелик, метелик, що весело пурхає. Він насолоджувався від усього серця і не
усвідомлював, що він Чжоу. Раптом прокинувся, здивувався, що він — Чжоу, і не міг
зрозуміти: чи снилося Чжоу, що він — метелик, чи метеликові, що він — Чжоу. Це й
зветься перетворенням речей...”.

Отже, можна стверджувати, що особливості давньосхідної філософії дають можливість

західній філософській думці краще усвідомити себе і відкрити дещо зовсім неочевидне як
у людині, так і в людському мисленні. Безперечно, оцінюючи значення філософії
Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю, не слід впадати у крайнощі і підкреслювати
лише позитивні моменти. Традиціоналізм, консерватизм, який був притаманний
мислителям Стародавнього Китаю та Індії, суттєво вплинув на подальший розвиток
філософської думки. Скажімо, необхідність “культурної революції” у Китаї 70-х рр. ХХ
ст. обґрунтовувалась посиланнями на авторитет стародавньої філософії. Тому не слід
забувати, що давньоіндійська та давньокитайська філософії були продуктом своєї епохи і
мали відповідні особливості свого розвитку.

2. Джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії.

Зародки філософського мислення Індії і Китаю сягають у глибоку давнину (середина І тис.
до н. е.). Проте, варто звернути увагу на такий факт: давньосхідна та давньогрецька
філософія виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію
філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити? По-перше, тим, що східна філософія
була значно тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності
суспільства – із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами;
звертаючись до перших кроків давньосхідної філософської думки ми знаходимо її у
процесі формування, що дозволяє краще зрозуміти природу філософської рефлексії.
Подруге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась, як вже вказувалося, на деякі
попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала
своїми коріннями значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість “зазирнути”
у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки
людської раціональності.

Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, відомими сьогодні науці, були Шумер та

Стародавній Єгипет; знайомство їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме
тут вже були присутні деякі найперші філософеми, тобто зародки майбутніх філософських
ідей та концепцій. Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам універсальна
класифікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), у відповідність яким були
поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. Окрім того, знаменитий
епос про шумерського царя Гільгамеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та
емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просякнулася думкою про
неминучість смерті. В Стародавньому Єгипті важливу роль відігравав міф про Осиріса –
бога, що вмирав та воскресав, а також існували уявлення про неодномірність людського

єства. Проте, як вже було сказано, це були лише перші паростки філософської думки.
Значно далі вона пішла в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.

Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є “Веди” (із їх назвою споріднено

наше слово “відати”, “знати”), записані на листках пальми приблизно за 1,5 тис. років до
н. е. До “Вед” входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди
входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду
найцікавішими є тексти під назвою “Упанішади” (від слова “сидіти поруч”; мається на
увазі — поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в
основних текстах “Вед” - самхітах). У тексті “Упанішад” зафіксовано:

*найдавніші версії виникнення світу, серед яких важливе значення мали: а) виникнення
світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого у якості живого); б)
виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження (тапасу) первинного духу; в)
виникнення світу внаслідок жертвопринесення (ідея, згідно якої народження та смерть
невід’ємні одне від одного);
*трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман),
який ототожнюється з індивідуальною духовною сутністю людини, з її душею (атман);

• певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі
(сансара і закон карми);

• позитивна оцінка ролі пізнання як самозосередження на первинних сутностях світу

(необхідність усвідомлення єдності Брахмана і атмана як умови “звільнення” від
безмежного кола перевтілень);

• думка про можливості та умови здійснення людської свободи, яка здатна подолати
космічний закон карми;

*міркування про співвідношення дії, активності людини і свободи.

Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про
фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні
шляхи звільнення від кармічних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового
самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про
зовнішній світ, а людське “Я” стає ключем до пояснення природи. Виникненню
філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили
певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від
нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" — повного
блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.

Джайнізм (від слова “джіна” — переможець) закликав людину підпорядкувати своє життя
суворим аскетичним регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та ще й не
заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.

Йога також ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала
впорядкування (це один із перекладів слова “йога”), гармонізацію фізичного, психічного
та духовного станів людини. Відомо, що в цій справі йоги досягали і досягають
вражаючих результатів. Значним досягненням йоги (Патанджалі) була спроба дослідити
людину як систему (“мікрокосмос”), що складається з чотирьох підсистем:
“мінералолюдини”, “рослино-людини”, “тварино-людини” і “людино-людини”,— ідея про
синтез їх

у вищій підсистемі — “людино-людині”. Це була одна з перших спроб філософського

обґрунтування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи.

Але найважливим з погляду розвитку філософської думки постає буддизм. За переказами,

його засновником був принц Гаутама Сідхарта з роду Шак'їв (563—483 рр. до н. е.).
Життя Гаутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних
відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих
прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського
старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-
решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не
знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став
Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ("діамантові")
істини:

-життя — це страждання;
-причиною страждань є бажання і жага життя;

-існує шлях подолання страждань;

-він полягає у приглушенні бажань і жаги жити.

Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану "нірвани"

— повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій

тиші світу. Буддизм створив оригінальне трактування світобудови. Реальність, доступна
чуттєвому спогляданню, є несправжньою, ілюзорною. Насправді існують лише
енергетичні “крапки”, згущення під назвою “дхарми”. Вони перебувають у збудженому,
динамічному стані і тому вступають між собою у з'єднання та переплетення. Уся
навколишня реальність, як і людина, постає певними вузликами енергетичних зв'язків
дхарм. Людина може свідомими зусиллями розв'язати їх сплетіння і випустити дхарми у
вільний стан. Це і буде нірвана. Іноді нірвану описують так: у суцільній темряві на
поверхні океану плаває лампа з вогником, що ледве освітлює невеличку частину простору.
Олія у лампі поступово вигоряє, і вогник згасає. Коли він згасне остаточно, ніхто не зможе
сказати, де небо, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я
(обчислення, точне знання), засновником якої вважають Капілу (VII ст. до н.е.). На
першому плані в судженнях школи — питання про вихідні сутності світу, з яких
складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких
сутностей дві:

•"пракріті", або "прадхана" (природа)

•та "пуруша" (свідомість, споглядання).

Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають
разом свої можливості і переваги. Зв'язок між “пракріті” та “пурушею” нагадує союз
сліпого та кульгавого: “перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу.
Так само пуруша (чиста душа) не здатний діяти сам собою, а нібито втягується в
активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею”
(Антология мировой философии. Т.1, кн.1. – М., 1969. С, 146—147). Зв'язок пракріті та
пуруші призводить до виявлення їх якостей: маси (тамас), енергії (раджас) та прояснення
(саттва). Останні породжують п'ять світових стихій (або елементів): вогонь, повітря, воду,
землю та ефір. Але в союзі пракріті та пуруші останній виявляється могутнішим.

Проявляючись у людському “Я”, пуруша спрямовує його до самозаглиблення та

подолання карми.

Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті, VII—VI ст. до н. е.) відносять до

натураліститчних: Локаята вважають, що “не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні
дхарми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя...” (Цитоване
джерело, с.152). Представники школи визнавали існування лише того, що можна
сприйняти чуттям (“лока”), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів:
землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали
людину з її якостями, навіть — людську душу: “...як від змішування частин напоїв
виникає сила сп'яніння, так із поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і “Я”
(атмата)”. (Цит. джерело, с.153). Зі смертю людини елементи роз'єднуються, і зникає те,
що називають душею. Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись
єдиним — земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники
“червакилокаяти” вважали вміння уникати страждань.

Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Готама

—III ст. до н. е.). Тут докладно розглядали основи та засоби пізнання, форми умовиводів,
ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділяли на чотири види: сприйняття,
виведення, аналогія та усне свідчення.

Деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада, (VI—V ст. до н. е.) дають
підстави вважати її школою своєрідного атомізму: “...щодо особливостей: воістину вони

—одиничні, і визначаються як те, що лежить в основі субстанцій”. (Цит. джерело, с.150).

Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань
найважливіші світоглядні проблеми: початок буття, будова світу, особливості людини,
роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій
проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя,
хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та
індивідуального протистояння загальному.

3. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософії Стародавнього Китаю.

Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване “П'ятикнижжя” (“У- цзін”):
Ші-цзінь (Книга пісень); І-цзінь (Книга змін); Чунь-цю (Книга літописів); Шу-цзінь
(Книга історій, переказів); Лі-шу (Книга ритуалів). Тут в образно-міфологічній формі
подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із
версій, що мала важливе значення для китайської культури, світ утворив першопредок
Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували
ідеальні закони буття, на Землі навпаки — панують стихійність і випадковість. Китайська
держава — це “Серединне царство”, тобто людина і держава поєднують у собі властивості
як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома
відмінними типами поведінки. Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних
початків буття — Інь і Ян. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок
буття, а Ян — світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Ян
утворюють 5 світових стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Може здатися, що
перелік названих стихій не відповідає єдиному вихідному принципові їх виділення, але в

такому разі засоби людської дії — дерево та метал — вписано у світові процеси, а це
означає, що людину розглядають як органічну частину Космосу.

Давньокитайська філософія порівняно з давньоіндійською виглядає стрункішою,

деталізованішою (аж до нумерології та побудови вичерпних систем комбінаторики
подвійних символічних елементів світобудови) та більше зануреною у глибину
суперечливого, парадоксального мислення.

Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а таких давні джерела налічували до
ста, хоча конкретно називали лише шість) найважливішими були дві до розгляду ідей яких
ми і звернемося. Конфуціанство заснував Кон-Фу-цзи, або Конфуцій (551—479 рр. до н.
е.). Це була школа соціально-етичного спрямування, тобто на першому плані тут —
проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцієві приписують
визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами.
Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба.
Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон і вибудовувати свою
поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як
“шляхетна” — цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність (“де”): “Небо
породило в мені де” (Антология мировой философии. – Т.1, кн.1.- М., 1969. С.191). Отже,
шляхетна людина у своїх діях внутрішніми чинниками має певні життєві принципи, серед
яких обов'язковими є: "жень" — людинолюбство; "сяо" — повага до батьків (старших);
"лі" — виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов'язкових
норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин.

Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє
під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: “Шляхетний муж дбає про
обов'язок, а низька людина — про зиск”. На запитання, “чи можна одним лише реченням
виразити правило, якого треба дотримуватися усе життя?”, учитель відповів: “Людино!
Чого не бажаєш собі, того не роби й іншому”.

Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя. Держава і

сім'я в аспекті взаємин між людьми були для нього неподільні. А вихідним принципом
організації суспільного життя він вважав шанування традицій: “Той, хто повторює старе і
довідується про нове, може бути проводирем” (Там само, с.194). І про себе він казав: “Я
наслідую старовину, а не вигадую, вірю у старовину та полюбляю її” (Там само).
Найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу
“виправлення імен”: “Правитель завжди буде правителем, слуга — слугою, батько —
батьком, а син — сином” (Там само, с.192). Сьогодні ми могли б передати цей принцип
висловом: кожен повинен займатися тією справою, для якої його призначила суспільна
роль. Порушення цього принципу, за Конфуцієм, веде до безладдя. У II ст. до н.е. вчення
Конфуція було канонізоване й донині відіграє важливу роль у духовній культурі Китаю.

Іншу важливу школу Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзи (VI—V ст. до н. е.) —
майже легендарна особа, бо про нього немає достовірних відомостей. У цій школі на
першому плані — ідеї світобудови; людину з її діями виведено з космічних законів.
Вихідне поняття школи "дао" (звідси — і назва школи) не має однозначного визначення. У
трактаті “Дао-де-дзин” його пояснено так: “Дао, яке можна виразити словами, не є стале
дао. Ім'я, яке можна назвати, не є стале ім'я. Лише те, що не має імені, може бути

початком неба і землі... Дао породжує єдине. Єдине породжує два початки: інь і ян. Двоє
породжують третє. Третє породжує усе, що існує...” (Цитоване джерело, с.183—184). Як
звичайно, ці рядки коментують так: під “дао” розуміється єдиний і універсальний початок
буття. Якщо це так, то саме “дао” не може мати ніякого визначення, адже визначення є
лише там, де межа і відмінність. Якщо є межа, то “дао” буде обмеженим і не зможе
породжувати все без винятку; якщо є відмінність, то “дао” буде змінним і втратить якість
універсального єдиного. Тому “перше дао” є єдність інь та ян. Інь та ян — два протилежні
початки всього, що існує. Інь уособлює собою страждальне, пасивне, вологе, темне —
загалом жіноче начало, Ян, відповідно, — активне, ділове, сухе, світле, тобто чоловіче
начало. Їх об'єднання дає частину “ці” — щось на зразок атома. Якщо в ній переважає інь,
вона зветься інь-ці, якщо ян — ян-ці. Взаємодія інь-ці та ян-ці утворють уже згадані п’ять
стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Названі елементи, або стихії, утворюють усе
існуюче.

Але на цьому визначення “дао” не закінчено. Його тлумачать також як універсальний

закон світобудови, як людську долю і, нарешті, як закон правильного мислення (або
правильної свідомості). Тобто “дао” пронизує собою усе, що існує, знаходячи, врешті,
своє виявлення у правильному спрямуванні думки. Тому саме слово “дао” передається
ієрогліфом, що поєднує шлях та голову людини. Конкретні виявлення “дао” в речах та
процесах позначають як “де”, котре, як уже згадано, у людській поведінці постає у вигляді
доброчесності. Життєве завдання людини — осягнути “дао” (своє і космічне) і йти за ним.
Із вихідного розуміння “дао” випливає також даоський принцип недіяння як першої якості
мудреця: “Не виходячи за браму, можна знати про справи Піднебесної. Не виходячи з
вікна, можна бачити природне дао. Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому велемудрий
(мудрець) не шукає знань, але пізнає усе; не виставляє себе на оглядання, але всім
відомий; не діє, але досягає успіху” .

У державних справах Лао-цзи також віддавав перевагу зменшенню активності. Він

вважав, що маленькі держави з нечисленним та недійовим населенням житимуть
стабільним, урівноваженим життям. Просвітництво та виконання ритуалів Лао-цзи вважав
ознаками розбрату, незадоволення і занепаду держав. Звідси випливає мотив
протистояння даосизму та конфуціанства в культурній історії Китаю. Але ці великі школи
радше розвивали свої ідеї як взаємовпливами, так і своїми дискусіями. Всі інші
філософські школи Стародавнього Китаю у своєму змісті так чи інакше відбивали ідеї і
світоглядну спрямованість даосизму та конфуціанства.

Отже, давньокитайська філософія розробила цілу низку впливових філософських ідей та

запровадила у пізнання та мислення важливі філософські поняття; в цілому вони
дозволяли осмислювати людину в її єдності із засадами та універсальними законами світу,
а також орієнтували людину в сфері суспільно-політичного життя.
 ЛЕКЦІЯ 2: Філософія стародавнього Сходу

План.
1. Своєрідність східної культури.
2. Філософія стародавньої Індії («ведична»філософія, буддизм).
3. Філософські вчення стародавнього Китаю (Конфуцій і конфуціанство, даосизм).

1. При виясненні першого питання слід уяснити, що в історії людської цивілізації

склалися два глобальних типи культури — східна і західна, котрі досить відчутно
відрізняються одна від одної. Ці відмінності вплинули і на філософські вчення Сходу і
Заходу. Свідомо залишаючи поза увагою численні відмінності між виокремленими типами
культур, звернемося лише до тих, які визначальним чином вплинули на стиль
філософствування на Заході і Сході.
Вся східна культура побудована на підпорядкуванні індивіда колективу, на
розчиненні індивідуального в суспільному. Культ спільності тут переважає над культом
людської особистості, її суверенності і недоторканості. Це зумовило той факт, що
індивідуальне творче начало в філософії стародавнього Сходу виражено вкрай слабо.
Історія практично не залишила нам імен індійських філософів, їх індивідуальний внесок
розчинений у колективній творчості. У філософських вченнях людина розглядається як
атомарна форма вияву всезагального (брахмана-атмана, рита), а проблема особистості не
знайшла в цій філософії актуалізації. В такому підході знайшла відображення стабільність
соціально-економічних форм східної цивілізації і повне підпорядкування особи
жорстокому кастовому поділу суспільства.
Якщо в західній культурі домінує раціоналістичний підхід в розумінні світу і
людини, то в східній на перший план висуваються ірраціоналістично-містичні форми
осягнення дійсності. Будучи переважно споглядальною щодо природного буття, східна
культура головну увагу звертає на проблему постійного самовдосконалення людини, а не
на перетворення світу відповідно до потреб людини, що характерно для Західної
цивілізації. Східна культура формує сприйняття реального предметно-чуттєвого світу як
химерної фікції, яка лише через невігластво буденної свідомості здається чимось
«справжнім». Тим-то філософія Сходу обертається своєрідною філософською міфологією,
орієнтованою на містичне переживання одухотвореності буття і практично байдужої до
раціоналістичних методів осягнення світу.
2. Першим пам'ятником міфологічно-філософської думки стародавньої Індії були
«Веди» (слово «веди» означає в перекладі з санскрітського «знати», «відати»). «Веди»
були створені між другим і першим тисячоліттям до нашої ери і є одним із найдавніших
літературних витворів людства. Веди в основному складаються із гімнів богам. Але в них
є і чимало космогонічних гімнів, в яких робляться спроби осмислити проблеми
походження світу, його витоків. А це є зародження філософської думки, хоча і в
міфологічних образах.
Найбільш чітко філософський аспект виражений в «Упанішадах», в котрих
філософська думка превалює над міфологічною. Упанішади, що означає «прихована
таємниця», є переказом релігійно-філософського вчення про Брахму, або світову душу і
сутність світу. Початком світу, його витоком є Брахма (Бог), якась безтілесна субстанція,
яка пронизує світ, є його початком і, в підсумку, завершенням. Брахма не є особою, як Бог
у християнстві, це - Дух. Оскільки Бог пронизує Всесвіт, то в Упанішадах висловлюється
думка про те, що в світі діє універсальний закон, якому підпорядковується і становлення
конкретних тіл і явищ, і великі" космічні періоди розвитку.
Саме в Упанішадах вперше висловлена ідея відплати у потойбічному житті за земне
життя (карма) і сформульована думка про те, що душа людини безсмертна і після смерті
свого «господарі» переселяється в інше тіло — людини, тварини чи навіть рослини (це
перевтілення душі отримало назву «сансара»). Соціальне значення перевтілення душі
полягає в тому, що кожне нове її втілення залежить від поведінки людини, її життєвого
шляху. Якщо людина виконує моральний закон карми, то її душа вселяється у тіло
людини вищої касти, якщо ж ні, то в тіло людини нижчої касти або навіть тварини.
Нагородою за праведне життя є піднесення душі до всесвітнього духу - брахмана, злиття з
ним і отримання вічного життя.
Одним з філософських напрямків, який бере свій початок з релігії брахманізму, є
буддизм, який виник в Стародавній Індії у VI ст. до н.е. і в ході історичного розвитку став
поряд з християнством і ісламом однією з найпоширеніших релігій. Засновником цього
вчення вважають царевича Гаутаму, прозваного Буддою (що в перекладі означає
«просвітлений»). Основні ідеї буддизму викладені у праці «Тіпітака» ("Три корзини
законів").
Центральними в буддистському вченні є чотири благородні істини. По-перше,
існування кожної людини нерозривно пов'язане із стражданням, незалежно від того,
праведний чи неправедний спосіб життя вона веде. Народження, хвороба, старість,
смерть, зустріч з неприємним і розлука з приємним, неможливість досягнути бажаного —
все це веде до страждань.
Життя людини в буддизмі — потік невгамовної , спраги, нездійсненних прагнень і
бажань, бо досягнення їх веде до нових бажань і так безкінечно. Людина стає вічно
незадоволеною і тому страждає.
По-друге, причиною страждань є прагнення до життя, спрага життя, прагнення до
насолоди і чуттєвих задоволень.
По-третє, буддизм ставить за мету вийти із «ланцюга» страждань. Звільнитись від
страждань потрібно і можливо при житті, «перервавши» ланцюг перевтілень і
звільнившись від спраги життя. Для цього в буддизмі вироблені певні засоби,
оволодіваючи і використовуючи які, людина може досягти особливого стану - нірвани.
Досягнення нірвани є вищим благом і метою буддизму. Нірвана,— це стан
абсолютного спокою, коли відсутні усі бажання, прагнення, пристрасті і пов'язані з ними
страждання. Це такий стан душі, коли для людини втрачає значення будь-яка чуттєвість і
людина живе в зовсім іншому світі, в світі іншої духовності і отримує якесь особливе
задоволення. Нірвана — це не смерть, але повна втрата свого «Я», розчинення
індивідуального життя в океані Всесвіту. Якщо для європейців велику цінність має саме
збереження і збагачення себе як особистості, а щастя для них — це повнота життя у всіх
його проявах і можливостях, то для Сходу ідеалом стає зречення від життя, позбавлення
від індивідувальності і суб'єктивності, духовне злиття з божественним абсолютом.
На основі філософської концепції буддизму базується багато прикладних вчень, які
розробляють певні фізичні і духовні вправи для вдосконалення тіла і духу, «наслідок чого
людина формує в собі нош здатності, нове переживання світу і певним чином змінює свою
психологію.
По-четверте, буддизм виробив основні напрямки звільнення людини від чуттєвості.
Для цього потрібно зрозуміти чотири істини буддизму, а також знати, дотримуватись і
пройти вісім шляхів позбавлення від страждань. Вісім шляхів включають в себе:
правильну віру, правильну мову, істинну рішучість і волю, правильні дії, правильний
спосіб життя, правильні думку, правильні наміри і правильне споглядання. Головним
моральним ідеалом буддизму виступає любов до всього живого і утримання від
заподіяння стану зла. Будда приділяв велику увагу не зовнішнім вчинкам, а мотивам і
намірам, тобто тому, що здійснюється всередині людини, у самій глибині її душі. Будда,
наприклад, вважав, що вбивцею є кожен, хто бажає зла Своєму ближньому. Людина тому
й повинна пройти ланцюг перероджень, щоб звільнитись від зла у своїй душі, накопичити
чесноти, досягти духовної досконалості.
У буддизмі вироблені вихідні засади того, як людина, приречена своїм Народженням
для страждання, може жити в світі і знаходити в житті вищі цінності.
Крім буддизму філософська думка Стародавньої, Індії представлена великою
кількістю вчень, напрямків як матеріалістичної так і ідеалістичної орієнтації: йога,
чарвака-локаята, ньяя, санкх'я, міманса, вайшешика та інші.
Усі філософські школи Китаю, висуваючи та обґрунтовуючи свої ідеї, постійно
зверталися до класичних книг китайської освіченості: «Книга пісень» (Ши цзин), «Книга
історії» (Шу цзин), «Книга порядку» (Лі шу), «Книга перемін» (І цзин). У «Книзі перемін»
містяться перші філософські осмислення проблем людського існування, основи і
принципи філософського мислення. Разом з тим — це книга ворожби і пророкувань.
Основні поняття «Книзі перемін» — інь, ян і дао. Теорія «Інь-ян» єдина для всієї
китайської культури. Згідно з цією теорією існують дві сили, дві тенденції, які взаємно
заперечують одна одну, але й взаємодоповнюють. Одна сила потенційно завжди містить у
собі іншу і на вищому ступені розвитку може перетворюватися у неї.
Сполучення «інь» і «ян» породжує усе існуюче в світі. Це дві космічні сили, які
упорядковують хаос і утворюють три основні реальності — землю, небо і людину. «Ян»
— символ неба, щось активне, світле, уособлення чоловічого начала у світі «Інь» —
жіноче начало, символ землі, темний бік світу, йому належить пасивна очікування.
Чергування «інь» і «ян» називається шляхом (Дао). Дао означає «шлях» усіх речей в
світі, позбавлений індивідуальності світовий закон, принцип єдності світу. Дао
підкоряються і природа, і суспільство, і людина.
Філософія стародавнього Китаю представлена багатьма школами але найбільш чітко
її характерні риси репрезентовані в конфуціанстві і даосизмі.
Одним з найважливіших філософських вчень Стародавнього Китаю було
конфуціанство, засновником якого уважають Кун Фу-цзи (551-479 рр. до н.е.). Вчення
Конфуція викладене у книзі «Луньюй» («Бесіди та висловлювання»). В філософському
плані Конфуцій не розробляє нового вчення про буття, а виходить з традиційних уявлень
про небо і землю. Небесний світ визначає основні положення, які лежать в основі
людського життя. В цілому концепція Конфуція є соціально-політичною і етичною за
своєю суттю.
Центральне місце у конфуціанстві займають проблеми моральної поведінки людини,
проблеми життя держави, сім'ї і управління суспільством. Конфуцій особливе місце
приділяв вихованню людини у дусі поваги до інших людей, до суспільства.
Аналізуючи відносини між людьми, Конфуцій висуває тезу, що в основі цих
відносин лежить принцип «жень» (гуманність). До проявів гуманності Конфуцій відносив
такі якості як справедливість, повага до старших, синівська увага. «До гуманності
наближається той, хто твердий і наполегливий, простий і неговіркий», — твердив
Конфуцій. Конкретним механізмом реалізації принципу «жень» виступає система
традицій, ритуалів, які складаються в суспільстві. Тому Конфуцій надає традиціям і
ритуалам великого значення.
Центральний конфуціанський термін — «благородна людина», протилежний йому за
значенням — «негідна людина». «Благородна людина» — це той ідеал, до якого повинна
прагнути людина. Основні риси його — вимогливість до себе, прагнення до
самовдосконалення, вміння зберігати внутрішній спокій, витримку і самовладання.
Конфуцій висуває 4 основні вимоги, яких повинна, дотримуватись «благородна людина»:
1) виявляй до батька таке відношення, якого ти вимагаєш від свого сина;
2) виявляй до володаря таке відношення, якого ти вимагаєш від своїх підданих;
3) виявляй до старшого брата таке відношення, якого ти вимагаєш від молодшого
брата;
4) виявляй до друзів таке відношення, якого ти хочеш від друзів.
Велику увагу приділяв Конфуцій ідеї порядку і управління у державі. Спочатку
людина повинна навести порядок у собі, в своїй моральній поведінці, потім - у своїй сім'ї і
врешті-решт, у державі. Коли людина вміє управляти собою, — говорив Конфуцій, людям
не наказують, але вони виконують; коли ж людина не управляє собою, хоча вона і наказує,
її не слухаються».
 Відповідальне ставлення до своїх обов'язків вимагало від конфуціанців виховання
своїх вольових якостей. Не можна навчитися управляти державою і людьми, якщо ти не
вмієш управляти своєю психікою, — вважав Конфуцій. Але не тільки психіка, а й одяг і
зачіска, смаки і звички, манери і мова — усе було впорядковане конфуціанською
мораллю. Згідно її правил між старшими і молодшими, між вчителем і учнями, між
чоловіком і жінкою повинна існувати сувора ієрархія і субординація. Кожен має знати
своє місце і не претендувати на чуже.
Етика Конфуція розуміє людину в єдності її соціальними функціями. Головна мета
виховання - підготувати індивіда до найкращого виконання своїх соціальних і службових
обов'язків. Таким чином, індивід для конфуціанства був лише функціонером в соціальній
ієрархії. Причому правила конфуціанської моралі допомагали державі повністю
контролювати життя особистості.
Конфуціанський ідеал культурної людини визначив магістральну лінію розвитку
китайської культури. На ідеал «благородної людини» орієнтувалася більшість китайської
бюрократичної інтелігенції, яка безпосередньо управляла державою, а також освічені
люди з інших верств населення і значна частина творчої інтелігенції.
Головною метою конфуціанського вчення було досягнення стабільного, поступово
еволюціонуючого суспільства. З погляду Конфуція, будь-які соціальні катаклізми,
революції є злом і відбуваються внаслідок того, що люди не дотримуються закону неба.
Ще в той час він вірно підмітив, що науковий і технічний прогрес далеко не завжди
супроводжуються моральним вдосконаленням людини; часто спостерігається зворотнє: з
матеріальним прогресом відбувається духовна деградація людини і суспільства. Конфуцій
і пробував виробити механізм для поєднання прогресу в матеріальній і духовній сферах,
наголошуючи при цьому, що вирішальна роль належить традиціям, ритуалам.
Вчення Конфуція отримало широке розповсюдження в Китаї та за Його межами і в
модифікованому вигляді існує і понині.
Засновником філософії даосизму є Лао-цзи (друга половина VI .«— перша половина
V ст. до н.е.) Основні положення даосизму викладені у книзі «Даодецзин», написаної
послідовниками Лао-цзи.
Якщо в конфуціанстві основна увага приділяється моральним і соціально-
політичним проблемам, то даосизм — це насамперед філософське вчення про Всесвіт, про
буття. Філософська концепція Лао-цзи дещо суперечлива. З одного боку, він визнає
оточуючу людину природу єдиним буттям, а з другого — виходить із Існування дао —
вічного, незмінного і, непізнаваного начала. Саме дао є справжня основа всіх речей і явищ
природи, але дао не зводиться до них і не тотожне їм. Дао є діалектичним за своєю
природою, оскільки йому притаманні протилежні властивості: воно і незмінне і рухоме, і
безкінчено велике і найдрібніше, і єдине і всеохоплююче і т.п. Для правильного розуміння
даосизму потрібно уяснити зміст таких понять:
- Де - уречевлене, конкретне виявлення дао в речах і поведінці людини.
- Ці - найдрібніша тілесна частинка, що виникає в результаті опредмечення дао.
Легкі, світлі частинки ці утворюють чоловіче начало ян, важкі, темні — жіноче начало
інь. Поєдання цих частинок породжує, згідно з вченням даосизму, все існуюче у світі.
На відміну від конфуціанців, які прагнули упорядкувати стосунки в державі, між
людиною і суспільством, даосизм був спрямований на гармонізацію взаємин людини з
природою. Три основні мети ставили послідовники даосизму: досягнення довголіття,
досягнення стану просвітлення і, нарешті, здобуття безсмертя.
В основу лаоської практики досягнення довголіття покладена давня
натурфілософська концепція здоров'я, яка базується на принципах «інь-ян». З далекої
давнини люди помітили, що усе в світі взаємопов'язане, що Всесвіт є єдиним цілим і
безперервно змінюється. Людина, вважали даоси, теж, до певної міри — Всесвіт, або
космічне тіло, на якому є свої гори, ріки, канали, меридіани. Формою прояву життєвої
енергії в людині є боротьба і взаємозв’язок двох начал — інь і ян. Регулювання відносин
між інь і ян забезпечує збереження енергії, а отже, і здоров'я. Шлях до довголіття лежить
через наслідування природи. Уся лаоська методика підтримки життєвих сил в організмі
(дихальні і гімнастичні вправи, спеціальна дієта, масаж і самомасаж, прийоми мистецтва
двобою (наприклад, так зване У-шу) побудовані на цьому принципі наслідування
природи, на гармонізації двох протилежних начал — інь та ян.
Просвітлення душі, стан великої єдності з Дао — більш висока мета, ніж здобуття
довголіття. Головний акцент в досягненні цієї мети робився на основі ідеї «природності» і
«недіяння». «Природність» вимагає від звільнення від усіх пристрастей і бажань (від
жадоби слави, від лінощів, злоби, заздрості, страху, смерті тощо), вміння управляти
своїми емоціями і почуттями. Подібні цілі ставили і конфуціанці. Але, якщо вони
наполягали на придушенні пристрастей, їм приборканні природного у людині, то даоси,
навпаки, прагнули виявити у людей природний космічний початок. Природне в людині —
не зло, з яким потрібно боротися, вважали вони. Природне в людині є втіленням дао,
універсального космічного закону. Відкрити його в людині — смисл всього даосизму.
Для цього даоси пропонувала «не-діяння», що вимагає від людини не втручатися в
закономірності природи, але слухняно підкорятися їй. Якщо не перекручувати свою
природу, то вона заспокоїться, прийде у стан покою і рівноваги. Подібно до каламутної
води, яка стає чистою і спокійною, якщо залишити її у спокої. Людина повинна
наслідувати природу, а не йти за соціальними нормами, які висували конфуціанці. Кінцева
мета даосизму — безсмертя — досягається внаслідок досягнення стану єдності з Дао,
просвітлення душі. Тоді людина в змозі опинитися серед інших небожителів.
Даосизм, поряд з конфуціанством, здійснив надзвичайно вагомий милив на
подальший розвиток філософських ідей в Китаї.
 Конспективний виклад теми

1. Загальна характеристика філософії Середньовіччя,

основні етапи її розвитку
Якщо грецька філософія виникла на ґрунті античного рабо-
власницького суспільства, то філософія Середньовіччя належить до епохи феодалізму (V—XV
ст.).
Особливості філософії Середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка була пов’язана
з язичницьким багатобожжям (політеїзмом), філософська думка середніх віків ґрунтується на
вірі в єдиного бога (монотеїзм). Основу християнського монотеїзму становлять два важливі
принципи: ідея божественного творіння та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно
взаємопов’язані і сповідують єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея творіння
становить основу середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії пізнання (через
бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних
інститутів — від церкви. Середньовічне мислення за своєю суттю є теоцентричне: реальністю,
яка визначає все суще, є не природа, а Бог.
Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова «creatio»,
що означає творити.
Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, Бог створив світ із нічого, створив
актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може
бути лише Бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На
відміну від Бога, створений світ не має такої самостійності, тому що існує не завдяки собі, а
завдяки Богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.
Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині,
і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання.
Вивчення Святого Письма привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних
текстів, який дістав назву екзегетика. Отже, знання про створений світ можна одержати тільки
надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра.
У середньовічній філософії необхідно розрізняти буття та сутність пізнання тієї чи іншої речі,
яка починається з відповіді на такі запитання:
1.Чи є річ?
2.Що вона собою являє? Яка вона?
3.Для чого вона існує?
Відповідь на перше запитання дає змогу з’ясувати існування речі. Відповівши на решту
запитань, можна з’ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає
Боецій. Згідно з його поглядами, буття і сутність сходяться тільки в Богові. Що ж стосується
створених речей, то вони складні, і буття та сутність у них не ототожнюються. Щоб та чи інша
сутність дістала своє існування, вона має бути створена Богом.
Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні
відповіді: одна з них — це біблійне визначення сутності людини як «образу і подоби» Божої.
Існували й інші визначення: людина — це розумна тварина. Виходячи з цього, філософи
Середньовіччя ставили таке запитання: яке начало переважає в людині — розумне чи тваринне?
Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку,
людина створена за «образом і подобою» Божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі: по-
перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І Бог
наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є
сутність людини, образ Божий в ній. А для того, щоб людина була царем у світі, що складається з
тілесних речей та істот, Бог дає їй тіло і душу, як ознаку зв’язку з природою, над якою він царює.
Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу. Вона
начебто вирвана з космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і
повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє
собою і повністю залежить від милосердя Бога. Двоїстість становища людини — найважливіша
риса середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є
насамперед духовне начало. Вона усвідомлює себе не просто «греком», «громадянином»,
«рабом», а насамперед одухотвореною (такою, що має душу) істотою.
 Феодальна епоха — це не тільки «темні віки» у поступальному русі людської цивілізації.
Феодальні виробничі відносини забезпечують людині значно ширші можливості для активного
впливу на навколишнє буття, зростання ролі духовного моменту порівняно з античними. Зв’язки,
що включають індивіда у сакральні зв’язки, а таким є насамперед церква, мають винятково
духовний характер.
Філософія у Візантії. Візантійська культура являє собою неповторний сплав античних
традицій зі стародавньою культурою народів, що її населяли, — єгиптян, сирійців, вірмен та
інших народів Малої Азії і Закавказзя, племен Криму та арабів. Візантійці з великою повагою
ставилися до науки та освіти. Візантійські філософи зберегли античне розуміння науки,
об’єднавши всі на-
укові знання під іменем філософії.
Найвпливовішим філософським напрямом був неоплатонізм. Його головні представники
Плотін (205—270 pp.), Ямвліх (245—330 pp.) і Прокл (412—485 pp.).
Вчення про буття. Для неоплатоніків світ являє собою ієрархічну систему, в якій кожний
нижчий щабель зобов’язаний своїм існуванням вищому. На найвищій сходинці цієї «драбини»
перебуває єдине — це бог, це благо, або те, що існує по той бік всього сущого, тобто в
трансцендентальному світі. Єдине є причиною всякого буття. Все суще існує остільки, оскільки
воно наближається до єдиного. Другий щабель — це розум, це чисте буття, це ідеї, породжені
єдиним. Третій — душа. Вона вже не єдина, вона виступає як душа демонів, людей, тварин,
рослин. Крім того, вона рухається, душа — джерело всякого руху. Ще нижче розташований
четвертий щабель, на ньому знаходяться тіла. Згідно з поглядами неоплатоніків, душа виявляє
найкращі свої якості; здатність мислити, гармонію вона одержує від розуму, а тіло завдяки душі
одержує форму.
Візантійці з великою шаною ставилися до освіти і науки. Знаменитий візантійський богослов і
філософ Іоанн Дамаскін написав відому працю «Джерело знань», у якій є такі слова: «Вчення —
світло, неуцтво — тьма». Дамаскін дав наукове визначення філософії, наголосивши на
важливості таких її рис:
1) філософія є знання про природу сущого;
2) філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього видимого і невидимого;
3) філософія є справа смерті;
4) філософія — уподібнення Богові, а уподобитися Богові можна трьома способами:
а) мудрістю, або знанням істинного блага;
б) справедливістю, яка передбачає рівний розподіл і неупередженість в судженнях;
в) благочестям, яке стоїть вище справедливості, бо вимагає відповідати добром на зло;
5) філософія — початок усіх мистецтв і наук, бо філософія — любов до мудрості. Оскільки
істинна мудрість — це Бог, то любов до Бога і є справжня філософія.
Вчення про людину. Людина в системі неоплатоніків є поєднання божественного і
самототожного розуму з мертвим, інертним тілом. Мета і сенс життя полягає у тому, щоб
звільнити розум, дух від пут матерії і з’єднатися з єдиним розумом. З точки зору неоплатоніків,
джерело усякого зла — матеріальне і тілесне; джерело блага — найвище знання, філософія.
Людина повинна навчитися мислити і підкоряти собі тіло шляхом вправ, аскези. Філософія
неоплатоніків — Плотіна, Ямвліха, Прокла — мала великий вплив на християнських мислителів
Візантії. Найбільш значною фігурою серед них був Псевдо Діонісій Ареопагіт (V ст.), який
виклав християнське віровчення в термінах та поняттях неоплатонізму. Твори Діонісія лягли в
основу подальшого розвитку містичного напряму в богослов’ї та філософії як Візантії, так і
Заходу. Термінологія та аргументація неоплатоніків використовується й іншими мислителями —
Василієм Кесарійським, Григорієм Назіанзіном, Григорієм Ніським.
Починаючи з Х—XI ст., в розвитку богословсько-філософської думки Візантії слід зазначити
дві тенденції — раціоналістично-догматичну і містично-етичну. Для першої характерним є
інтерес до зовнішнього світу, його будови, а отже, до астрономії, яка у середньовічній свідомості
тяжіла до астрології й пробуджувала інтерес до окультних наук і демонології, а також інтерес до
людського розуму, до логіки. Для раціоналістичної тенденції характерним є також інтерес до
історії філософії та політики. Друга тенденція — ісихазм — знаходить свій вияв у творах
монахів-аскетів — Іоанна Лествічника і Григорія Палами. Вона зосереджувала свою увагу на
внутрішньому світі людини і на практичних заходах щодо його удосконалення в дусі
християнської етики. Ісихія — вміння досягати спокою, безмовності, відчуженості від конкретної
реальності.
 Боротьба між містичним і раціоналістичним напрямами особливо загострилась в останній
період існування Візантійської імперії. Великої популярності в країні набуло вчення Палами,
особливо у середнього та нижчого духовенства. Проти нього виступав калабрійський філософ-
гуманіст Варлаам (1290—1348 pp.), який обстоював тезу про пріоритет розуму над вірою. В
XIV—XV ст. гуманістично-реалістичний напрям у філософії і науці набуває значного поширення
у Візантії, виявляючи в багатьох аспектах спільність із західноєвропейським гуманізмом.
Візантійська богословська та аскетична література багато в чому визначила склад та
спрямованість мислення в Київській Русі. Найбільше це виявилось у виборі православної релігії
на Русі та введенні князем Володимиром християнства (X ст.).

2. Основні напрями середньовічної філософії

(номіналізм та реалізм)

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та

номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого
спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм — це вчення, згідно з яким об’єктивна
реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з ученням
реалістів, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та
ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність
речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів (Ансельм
Кентерберійський (1033—1109 pp.) та ін.) пізнання можливе лише за допомогою розуму, який
має божественну природу.
Номіналізм. Термін «номіналізм» походить від латинського слова «nomen», що означає
«ім’я». На противагу середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують
лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (т. зв. універсалії) — лише назви, знаки
або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були:
Д. Скот, І. Росцелін, У. Оккам.
Крайні номіналісти, до яких належав Росцелін (XI—XII cm.), обґрунтовували думку про те, що
загальні поняття — це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне
— це ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.
Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної
проблеми про характер реальності «святої трійці».
Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді
реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте «проблема трійці» була лише зовнішньою
формою, так би мовити, «офіційним приводом», який в умовах середньовіччя мусив бути
теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком
філософською проблемою статусу реальності категорій загального і окремого.
Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунтовували, по суті, об’єктивно-
ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних
понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали
реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. Зрештою це і приводило номіналізм до
матеріалістичної тези про об’єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у
вигляді суми окремих речей.
Фома Аквінський (1125/26—1274 pp.) — один з найвидатніших представників середньовічної
філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його
вчитель, Фома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології,
спираючись на вчення Аристотеля. При цьому вчення Аристотеля було пристосоване таким
чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.
Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї
волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття.
Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться
неорганічні стихії та мінерали.
На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй
притаманна доцільність, яку ще Аристотель назвав «рослинною душею» — це рослини.
Третій рівень — тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На
четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища
із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не пов’язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла.
Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі
тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав Фома
Аквінський розуму.
Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна
розрізняти добро і зло. Практичний розум — це воля, що спрямована не на пізнання, а на
діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.
Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла
в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки
через зв’язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній
природі. За Фомою, розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його.
Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою схоластики.
Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену
на службу теології, як служницю теології. Проте, незважаючи на її абстрактну обмеженість та
апологетизм, вона зробила крок вперед у розробці логіко-гносеологічної та етичної
проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про духовний світ
людини).

3. Загальна характеристика та світоглядні

основи епохи Відродження

Починаючи з XІV ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи

відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, що увійшла в історію під назвою
епохи Відродження. Ці зміни були пов’язані насамперед з процесом секуляризації (звільнення
світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися спочатку досить повільно і по-
різному протікали у різних країнах Європи.
Нова епоха утверджує відродження античної культури, античного способу життя, античного
мислення, звідси і нова назва «Ренесанс», тобто «Відродження». В дійсності ренесансна людина і
ренесансна культура та філософія суттєво відрізняються від античної. Хоч Відродження
протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку
середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності.
Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на
мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на
релігію, то Відродження — це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було
природно-космічне життя, а в середні віки — Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження
— людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським.

4. Діалектика епохи Відродження

Процес формування нової буржуазної культури супроводжувався принциповою зміною

світоглядних орієнтирів. Але на ранніх своїх етапах цей процес набуває своєрідної перехідної,
компромісної форми. Буржуазний спосіб життя орієнтував на природу, природне буття як справжню
реальність, але феодальні відносини, які продовжували на цей час панувати в суспільстві, як і раніше,
орієнтували на духовність, на Бога, як на єдине істинне розуміння суті реальності.
Протягом досить тривалого часу ці різні світоглядні установки не виявили своєї несумісності,
тому конкретним об’єктом існування для ідеологів молодої буржуазії виступає не природа, як
така, а природна людина.
Природна людина претендує на роль найвищої реальності, не принижуючи божественно-духовної
реальності. Бог продовжує відігравати почесну роль творця світу, але поряд з ним з’являється
людина. Формально вона залишається залежною від Бога, бо створена ним, але будучи наділеною, на
відміну від решти природи, здатністю творити і мислити, людина поряд з Богом фактично починає
відігравати роль істоти, співрівної Богові.
Вчення про людину. Згідно з роздумами одного з гуманістів XV ст. Джованні Піко Мірандоли,
Бог, створивши людину, поставив її в центрі Всесвіту і звернувся до неї зі словами про те, що не
дасть людині ні визначеного місця на Землі, ні особистого образу, ні особливих зобов’язань, щоб
місце, обличчя і обов’язки свої людина мала б за власним бажанням, згідно з своєю волею і своїм
рішенням. У Піко ми чуємо відлуння вчень про людину, якій Бог дав свободу і волю, а людина
повинна насамперед сама вирішити свою долю, знайти своє місце у цьому світі. Людина не
просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від інших природних істот. В
міру того, як людина усвідомлює себе творцем свого життя і долі, вона стає безмежним
господарем над природою. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим людина не відчувала ні
в античності, ні в середні віки. Людині тепер не потрібна милість божа, вона сама творець, а тому
фігура художника — творця, архітектора, скульптора, митця стає символом Ренесансу.
Проблема діяльності. В епоху Відродження будь-яка діяльність, чи то діяльність художника,
скульптора, архітектора, чи інженера сприймається інакше, ніж в античності або в середні віки.
У стародавніх греків споглядання вважалось вищим за діяльність. У середні віки ставлення до
діяльності змінюється. Християнство розглядає працю як спокуту за гріхи, але вищою формою
діяльності вважається те, що веде до спасіння душі. Душа де в чому схильна на споглядання: це
молитва, богослужіння, читання священних книг. І тільки в епоху Відродження творча діяльність
набуває сакрального, тобто священного, характеру. За допомогою цієї діяльності людина не
просто задовольняє свої потреби. Вона творить новий світ, створює красу і творить найвище, що
є у світі — саму себе.
В епоху Відродження зростає цінність окремої людини. Тому нерідко зустрічається
судження про те, що в цей час формується поняття особистості та індивідуальності. Поняття
«особистість» та «індивідуальність» слід розрізняти. Індивідуальність — це категорія
естетична, особистість — категорія морально-етична.
Якщо ми розглядаємо людину з точки зору її відмінностей від інших людей, то в цьому разі
єдиним критерієм цінності може бути критерій оригінальності. Що ж стосується особистості, то
головне в ній — це здатність розпізнавати добро і зло, й поводитись згідно з цим. Особистість
передбачає також здатність нести відповідальність за свої вчинки.
5. Натурфілософія епохи Відродження

Вчення про природу. Пантеїзм. В епоху Відродження філософія знову звертається до

вивчення природи. Але в розумінні природи, як і в тлумаченні людини у цей період, філософія
має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачиться пантеїстично. В
перекладі з грецької мови «пантеїзм» означає «всебожжя». Християнський бог втрачає свій
трансцендентальний, надприродний характер, він неначебто зливається з природою, а остання
тим самим обожнюється і набуває рис, які не були притаманні їй в античності.
Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства, військової справи, тобто розвиток
матеріального виробництва, обумовило розвиток техніки, природознавства, математики, механіки.
Все це вимагало звільнення розуму від схоластики і повороту від суто логічної проблематики до
природничо-наукового пізнання світу і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначніші
мислителі епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гуманізму.
Одним із характерних представників ренесансної філософії цього спрямування був Микола
Кузанський (1401—1464 pp.). Аналіз його вчення дає змогу особливо яскраво побачити різницю
між старогрецьким трактуванням буття і трактуванням буття в епоху Відродження.
Микола Кузанський, як і більшість філософів його часу, орієнтувався на традицію
неоплатонізму. Однак при цьому він переосмислював вчення неоплатоніків, починаючи з
центрального для них поняття «єдиного». У Платона і неоплатоніків, як ми знаємо, єдине
характеризується через протилежність «іншому», не-
єдиному. Цю точку зору поділяли піфагорійці та елеати, які протиставляли єдине множинності,
границю — безмежності. Кузанець, який поділяв принципи християнського монізму, заперечує
античний дуалізм і заявляє, що «єдиному ніщо не протилежне». А звідси він робить характерний
висновок: «єдине є все» — формула, яка звучить пантеїстично і безпосередньо передує
пантеїзму Джордано Бруно (1548—1600 рр.).
Ця формула неприйнятна для християнського теїзму, який принципово відрізняє творіння
(«все» від творця («єдиного»), але, що не менш важливо, вона відрізняється і від концепції
неоплатоніків, які ніколи не ототожнювали «єдине» з «усім». Ось тут і проявляється новий підхід
до проблем онтології.
З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, що єдине тотожне з
безмежністю, нескінченністю. Нескінченність — це те, більшим від чого ніщо не може бути.
Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж — це «мінімум». Отже, Микола Кузанський
відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Щоб зробити більш наочним цей
принцип, Кузанець звертається до математики, наголошуючи, що при збільшенні радіуса кола до
нескінченності, коло перетворюється на нескінченну пряму. У такого максимального кола
діаметр стає тотожним колу. Більш того, з колом сходиться не тільки діаметр, але й центр, а тим
самим крапка (мінімум) і нескінченна пряма (максимум) становлять одне й те саме. Аналогічно
відбувається з трикутником: якщо одна з його сторін нескінченна, то й інші дві також будуть
нескінченні. Таким чином доводиться, що нескінченна лінія є і трикутник, і крапка, і коло.
Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії
Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики. У
Платона, одного з найвидатніших діалектиків античності, ми не знаходимо вчення про збіг
протилежностей, оскільки для старогрецької філософії характерний дуалізм, протиставлення ідеї
(форми) і матерії, єдиного і нескінченного. Навпаки, у Кузанця місце єдиного займає поняття
актуальної нескінченності, яка є, власне, поєднанням протилежностей — єдиного і безмежного.
Проведене, хоч і не завжди послідовно, ототожнення єдиного з безмежним, зрештою, потягло
за собою перебудову принципів не лише античної філософії і середньовічної теології, а й
античної і середньовічної науки — математики і астрономії.
Ту роль, яку у греків відігравало неподільне (одиниця), яке вносило міру як в суще в цілому,
так і в кожний рід сутнього, у Кузанця виконує нескінченне. Тепер на нього покладена функція
бути мірою всього сущого. Якщо нескінченність стає мірою, то парадокс виявляється синонімом
точного знання. І справді, ось що випливало з прийнятих Кузанським передумов: «... Якщо одна
нескінченна лінія складалася б з безкінечного числа відрізків в одну п’ядь, а інша — з
безкінечного числа відрізків в дві п’яді, вони все-таки з необхідністю були б рівні, оскільки
нескінченність не може бути більшою від нескінченності». Як бачимо, перед нескінченністю всі
кінцеві різниці зникають, і двійка стає рівною одиниці, трійці чи будь-якому іншому числу.
У геометрії, як показує Микола Кузанський, все складається, як і в арифметиці. Різницю
раціональних та ірраціональних відношень, на якій трималась геометрія у греків, Кузанець
проголошував як таку, що має значення лише для найнижчої розумової здібності розсудку, а не
для розуму. Вся математика, включаючи арифметику, геометрію та астрономію, є, за
переконанням Кузанця, продуктом діяльності розсудку; розсудок якраз і виражає свій основний
принцип у вигляді заборони протиріччя, тобто заборони поєднувати протилежності. Микола
Кузанський повертає нас до Зенона з його парадоксами нескінченності, з тією, однак, різницею,
що Зенон вбачав у парадоксах знаряддя руйнування неправильного знання, а Кузанець — засіб
створення знання істинного. Правда, саме це знання має особливий характер — воно є
«навченим незнанням».
Теза про нескінченне вносить перетворення і в астрономію. Якщо в галузі арифметики і
геометрії нескінченне як міра перетворює знання про кінцеві співвідношення на наближені, то в
астрономію ця нова міра вносить, крім того, ще й принцип відносності. І справді, оскільки точно
визначити розміри та форму Всесвіту можна лише через відношення його до нескінченності, то в
ньому не можуть бути різні центр і коло.
Роздуми Кузанця допомагають зрозуміти зв’язок між філософською категорією єдиного і
космологічним висновком древніх про наявність центру світу, а тим самим — про його кінець.
Здійснене ним ототожнення єдиного з нескінченним руйнує ту картину космосу, з якої виходили
не тільки Платон і Аристотель, а й Птолемей та Архімед. Для античної науки і більшості
представників античної філософії космос був дуже великим, але кінцевим тілом. А ознака
кінцевості тіла — це можливість розрізнити в ньому центр і периферію, «початок» і «кінець».
Згідно з Кузанцем, центр і коло космосу — це Бог, а тому, хоч світ і не нескінченний, його
неможливо уявити кінцевим, оскільки у нього немає меж, в яких він був би замкнений.
Філософські погляди кардинала католицької церкви Миколи Кузанського іноді порівнюють з
дволиким Янусом, один бік якого звернений до схоластики, а другий — до майбутньої
філософської класики XVII ст. Під це порівняння певною мірою підпадає вся філософія
XV—XVI ст.
Сутність епохи Відродження характеризується не тільки піднесенням людини, а й докорінною
зміною світогляду. На зміну арістотельсько-біблійному світогляду про те, що центром Всесвіту є
Земля (геоцентрична система) приходить геліоцентрична система (в центрі — Сонце, а Земля —
зовнішня планета). Автором цієї концепції був видатний польський учений М. Коперник
(XVI ст.), який фактично здійснив революційний переворот у світорозумінні. Його вчення
розглядається як початок звільнення природознавства від теології (Енгельс). На захист учення
М. Коперника виступив італійський учений-філософ Г. Галілей (1564—1642 pp.), який
переслідувався інквізицією як єретик. Далі від Коперника в світорозумінні пішов італійський
вчений філософ Дж. Бруно (1548—1600 pp.), який проголосив гіпотезу про існування можливості
світів, за що був жорстоко покараний інквізицією — прилюдно спалений. В Україні вчення
М. Коперника, Г. Галілея та Дж. Бруно широко пропагувалося в Києво-Могилянській академії та
морських школах (Ф. Прокопович та ін.).
Із викладеного раніше можна зробити висновок про те, що філософська думка епохи
Відродження створила надійні основи в подальшому поступі наукової революції та розвитку
філософії Нового часу (XVII—XVIII ст.).

6. Реформація, її ідеї

Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних

представників католицької церкви. Ситуація різко змінюється після того, як у XVI ст.
Відродження обертається феноменом Реформації.
М. Лютер (1483—1548 pp.) піддав критиці офіційну католицьку доктрину. Його позиція
виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта, августиніансько-платонічних
уподобань та ренесансного критицизму Еразма Роттердамського. М. Лютер закликав
повернутися до первісної «чистоти» християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у
вигляді папських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне «священство», він робив
непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індивідуальний шлях кожного віруючого до
Бога. М. Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим
принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» його критики. Він переклав Біблію
німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим для основної маси
віруючих німців. Реформа М. Лютера позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала
її світській владі.
Ж. Кальвін (1509—1564 pp.) був автором іншого, більш радикального варіанта Реформації. Від
лютеранства кальвінізм відрізнявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як
вчив Ж. Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише
якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він
каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру
божественного вибору обранцем може вважати себе кожний.
Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Водночас вона
істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами
Контрреформації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, її
свободи збігається з натуралістичним монізмом пізнього Відродження, який так само заперечує
автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який
утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому
ідеалістичному монізмі XIX ст., а натуралістичний монізм — у матеріалістичному механіцизмі
світогляду Нового часу.

Питання для самоконтролю

1. Які дві ідеї лежать в основі християнського монотеїзму?

2. Що таке креаціонізм?
3. Яким чином вирішується проблема людини у християнському віруванні?
4. У чому полягає «боротьба» між номіналізмом та реалізмом?
5. Яким чином вирішується проблема пізнання в середньовічній філософії?
6. У чому полягає вчення Ф. Аквінського та яке його історичне значення?
7. Що таке схоластика?
8. Яким було ставлення до природи у період Середньовіччя?
9. Що таке патристика?
10. У чому полягає сутність томізму?
11. Що таке секуляризація і яка її сутність?
12. У чому полягає сутність антропоцентризму?
13. У чому полягає сакральний характер діяльності людини в епоху Відродження?
14. Що таке пантеїзм? Як він поєднується з матеріалізмом та атеїзмом?
15. Яке значення Ренесансу в історії людства?
16. Яке значення для науки і світогляду мало вчення геліоцентризму?
17. Що таке Реформація?
18. Що таке Контрреформація?
19. У чому полягає сутність матеріалістичного монізму?
20. У чому полягає сутність натуралістичного монізму?
21. Дайте визначення філософії у томізмі.
22. У чому полягає вчення про діалектику М. Кузанського?
ЛЕКЦІЯ. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ
Антична філософія, висунувши та розробивши цілу низку ідей, являє собою колиску
не лише європейської філософії, а й культури загалом. Вивчаючи вихідні ідеї античної
філософії, можна простежити розвиток людського мислення від простої єдності до
диференційованої багатоманітності та свідомої деталізації. Ідеї античної філософії донині
пронизують науку, філософію, духовне життя суспільства.

Після вивчення теми Ви повинні:

знати:
- на яких загальнокультурних засадах виникла та отримала початкові імпульси
розвитку антична філософія;
- в чому полягає відмінність між поняттями “антична філософія” та
“Давньогрецька філософія”;
- якими були основні етапи розвитку античної філософії та як змінювалась на цих
етапах її проблематика;
- проблематику основних філософських шкіл античної філософії, їх найперших
представників та термінологічне означення їх позицій.
вміти:
- провести порівняння вихідних ідей античної та давньосхідної філософії;
- продемонструвати (в тому числі – прикладами) сучасне значення ідей античної
філософії;
- аргументовано виявляти особливості історичного розвитку людської думки;
- застосовувати характеристики провідних філософських позицій до аналізу
світоглядних ідей.
розуміти:
• загальні умови та чинники розвитку філософської думки;
• закономірності розвитку як процесу, так і предмета мислення;
• внутрішній зв'язок між різними спрямуваннями людського пізнання (на природу,
людину, форми мислення та ін.);
• евристичне (творчо-пошукове) значення філософських ідей і теорій античного
світу.

План (логіка) викладу матеріалу:

1. Поняття античної філософії. Етапи її розвитку та загальні особливості.

2.Розвиток ідей у натурфілософських (“фізичних”) школах Стародавньої Греції.
3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної
філософії.
4.Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї,
представники.
Ключові терміни і поняття.

ФІЗИС (або ФЮЗИС) — з давньогрец. — природа; у вихідному значенні те,

що становить основу будь-чого, що довільно, без впливу ззовні діє, проявляє
активність, зростає, розширюється, породжує свої різноманітні прояви.

АРХЕ - з давньогрец. — початок; перший, вихідний головний пункт; засада. У

давньогрецькій філософії — універсальний початок усього сущого.

АТОМ - дослівно-неподільний, неруйнівний; найменша частинка речовини,

яка не підлягає ніяким змінам; за Демокрітом, наявність такої частинки є
запорукою незнищуваності світу.

КОСМОС - з давньогрецької: порядок, краса, влаштування, оздоблення; розу-

міння Всесвіту як розумно та закономірно впорядкованого.

ІДЕЯ (або ЕЙДОС) – дослівно: вид, вигляд; основне поняття філософії

Платона, що позначає внутрішню неподільну цілість будь-чого, завершену,
одвічну його сутність; за дещо модеренизованим тлумаченням – сукупність
необхідних та достатніх елементів будь-якого явища або його конструктивний
принцип.

ГІЛЕМОРФІЗМ - (з давньогрец.: гіле та морфе) — за Арістотелем, вихідні

складові будь-якого сутнього; матерія — невизначении пасивний матеріал;
форма — активне впорядкування матерії.
НООС (або НУС) — з давньогрец. — розсудок, розум, мудрість; у
давньогрецькій філософії — Світовий розум, розпорядник та впорядник
усього сущого у світі.

АТАРАКСІЯ - незворушність, безпристрасність; у школах завершального

циклу античної філософії — душевний стан, до якого повинен
спрямовувати своє самовдосконалення прихильник мудрості.

1.Поняття античної філософії. Етапи її розвитку та загальні особливості

Слово “античний” в перекладі з латинської означає "давній". Але у звуженому й
усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-
римський давній світ. Відповідно до “античної філософії” входять філософські здобутки
цього світу. Зауважимо, що поняття “антична філософія” ширше від поняття
“давньогрецька філософія”, бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й
олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять чітко видно у розгляді етапів
розвитку античної філософії:
1 етап — натурфілософський (фізичний), абo рання класика (VII— V ст. до н.е.)
2 етап — висока класика (V—ІV ст. до н.е.)
 З етап — пізня класика, або завершальний цикл античної філософії. До нього
входять періоди:
• елліністична філософія (IV—І ст.до н.е.).
• олександрійська філософія (І ст. до н.е. — V—VІ ст.).
• римська філософія (І—VI ст. н.е.).
Отже, на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з
поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися
і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і
надалі грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії,
оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець і
філософствування, і філософської поведінки.
Найважливішою особливістю античної філософії було те, що саме в античному світі
вона вперше відокремилась від інших сфер діяльності і постала як автономний напрям
знання та пізнання (1). Антична філософія була також відкритою і доступною (для усіх
вільних громадян, крім жінок) (2), терпимою до різних думок і позицій (3), динамічною і
пластичною (4). Останнє проявилось у тому, що в античній філософії були наявні зародки
різних напрямів подальшої філософії.
Чому ж завдячує антична філософія такими своїми якостями? Відповісти на це
запитання означає зрозуміти, які умови й донині необхідні для нормального розвитку
філософії і побачити в історії античної філософії деякі виходи на сучасність. Серед умов,
що сприяли появі феномену античної філософії, виділимо такі:
• географічно-кліматичні — розміщення Балканського півострова, де починався
розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів (Європа, Азія, Африка);
сприятливий клімат; наявність різноманітних природних зон (гори, долини, ріки, морські
затоки), що, врешті, створювало ефект своєрідної “природної лабораторії” для
випробовування людської кмітливості, розумності та активності;
• культурно-історичні — Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із
давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити і
використати; сама вона у цьому плані була "цивілізацією другого порядку";
• соціальні — високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності,
багатоманітність напрямів життєдіяльності; існування полісної (невеличкі міста-держави)
форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій
життя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, культивуванню навичок
формування ясних, виразних думок, їх аргументації та доведенню (у демократичних
полісах найважливіші державні рішення приймалися на загальних зборах, де всі законні
громадяни мали право висловити свою позицію);
• відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини;
- талановитість, активність та рухливість стародавніх греків. Отже:
- антична філософія є першою історичною формою європейської філософії;
- в античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших сфер
життєдіяльності людини та набула автономного характеру розвитку,
– завдяки сприятливим умовам розвитку вона дала початок багатьом ідеям і
напрямам європейської науки та філософії.
 2. Розвиток ідей у натурфілософських ("фізичних") школах Стародавньої Греції
Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній
чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається
антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.
Натурфілософія — це філософське осмислення природи (“натури” — лат.). Грецькою
мовою слово природа звучить як “фізис”, тому таку філософію у Стародавній Греції
називали “фізичною”, а філософів цього періоду — “фізиками”. Світ природи з його
масштабом, розмаїтістю та міццю найперше впадає в око допитливої людини, тому й
думка, що осягає буття, розпочинається з осмислення природи. Для ранньої
давньогрецької думки природа поставала як “все”. Із чого ж може розпочати свої дії
думка, яка хоче охопити “все”? Вона й повинна розпочати з деякого “початку”, тобто з
того, з чого може це “все” постати або початися: з “архе” — найпершого, або давнього.
Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об'єкт, а
першою проблемою цієї філософії— проблема пошуку вихідного початку буття (“архе”).
Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес із
Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624—526 рр. до н.е.).
Від нього до нас дійшло дві тези: “Усе з води” та “Усе має душу”. Філософом
Фалеса називають не лише тому, що мислитель висунув думку про першопочаток (“архе”)
світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на те,
що без води немає життя, що агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують
можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над
причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній
природі речей.
Якщо поміркувати над тезами Фалеса, то можна оцінити їх пізнавальне значення:
• вони зводили багатоманітність реального світу до одного початку (води), і тому
“все” поставало єдиним, взаємопов'язаним;
• йдучи подумки за цим єдиним крок за кроком, ми можемо не просто сприймати
дійсність, а й розуміти її, пояснювати, інтелектуально моделювати.
Але виникають при цьому і запитання: що відбувається з водою, коли вона
перетворюється на все? Адже багато речей не схожі на воду. То, може, й першопочаток
буття не схожий ні на що, але дає усьому початок?
Напевно, так міркував учень Фалеса - Анасимандр (610—546 рр. до н.е.),
стверджуючи, що “архе” само по собі не схоже ні на що; це — “апейрон”— невизначене
та безмежне. Думка Анасимандра була прониклива, але вона не могла задовольнити
людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні “апейрона”.
Внаслідок того третій представник мілетської школи Анаксимен (588—525 рр. до н.е.)
синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але
доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Анаксимена, саме
таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.
Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері інших питань—
наприклад, Фалес був видатним математиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток
— розроблення ідей про світобудову, таке розроблення, що виявляє рух людської думки
від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.
 До того ж мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже
продуктивної для науки та філософії тези про те, що “все подібне до числа або пропорції”.
Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570—бл.
500 рр. до н.е.). Як Піфагор прийшов до ідеї числа як вихідного виміру всього, що існує?
Якщо виходити з міркувань його попередників і вважати, що “все” є щось “одне”, то тоді
світ (“все”) стає однорідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між
речами вже не якісні, а кількісні, усе можна виміряти числом.
Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного
обчислення, а також відокремив думку від наочного, адже число, хоч воно й пов'язане з
речами, є невидиме само по собі, тобто абстрактне. Піфагор визначив також числове
співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття, як “космос”, “гармонія”,
“філософія”. Давні джерела переповідають, що саме Піфагор уперше назвав себе не
мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).
Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів
шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора - Геракліт Ефеський
(544—483 рр. до н.е.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної
філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із
наочністю.
Оскільки до Геракліта вже були створені філософські вчення, відмінні між собою, то
він вважав за необхідне в розумінні світобудови перенести акцент із питання "Що?" (Що є
світ? Що є початком світу?) на питання "Як?" (Як слід мислити, щоб мати достовірні
знання?).
Питання "Що?" і "Як?" від часів Геракліта Ефеського стають основними питаннями
пізнання (у т.ч. й наукового), що перебувають в органічній єдності між собою.
На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: “Усе тече, усе
змінюється”. Розгортаючи свої думки, Геракліт дає відповідь на запитання, що саме тече,
як тече, куди тече7 У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь,
повітря, вода і земля. Вони Геракліт Ефеський переходять одна в одну, але не хаотично, а
мірами, і загалом виходить, що світовий колообіг здійснюється через виміряний рух від
протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню до інертної,
темної, вологої землі і навпаки. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і
найдинамічніша стихія: “Весь цей Космос... є нічим іншим, як вогнем, що мірами
спалахує та мірами згасає”. Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це
свідчить про наявність єдиного світового закону—“логосу”. "Логос" — це слово,
мовлення, хід думки, і, отже, — розумний порядок. Саме лоґос визначає міри поєднання
протилежностей у світі: “Війна всьому батько”. Такий погляд на світ, у якому він постає
динамічним, змінним унаслідок боротьби та поєднання протилежностей, дістав назву
діалектики. Отже, Геракліт є засновником діалектичного мислення, мислення, яке
намагається багатоманітність сущого звести да певної його внутрішньої енергетики.
У реальному світі логос проявляє себе у вигляді блискавки — особливої дії
особливого вогню (згадаймо, що Зевс керує світом за допомогою блискавки). Геракліт
пояснював дією вогняної стихії усе, у т. ч.—душу людини (особливий, сухий і чистий
вогонь) і роботу інтелекту (просвітлення, “спалахи” при усвідомленні й т.ін.).
Після Геракліта філософські вирішення питання про світобудову розвивалися через
поєднання питань “Що?” і “Як?”.
 Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натруфілософії слід
звернути на чотири школи. Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші
представники Парменід (540—450 рр. до н.е.) та Зенон (490—430 рр. до н.е.). Парменід
стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати:
“Лише буття є, а небуття узагалі немає”. Бо про що б ми не мислили, думка буде
непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент
існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі
самому і є незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на
нерухливі, незмінні, самототожні згодом (у німецього філософа Г.Гегеля) дістали назву
метафізичного світобачення, яке за вихідними спрямуваннями протистоїть діалектиці.
Парменіда вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.
Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення
оригінальних задач-головоломок (“апорії Зенона”), які доводили немислимість руху і змін.
Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480—390 рр. до
н.е.) виходив із тези, що “ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо”. Якщо у
світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і
дробити речовину, але не нескінченно; край, межа можливого поділу — атом
(неподільний); його існування — запорука незнищенності світу. З атомів утворюються
світові стихії, а з останніх — усе, що існує. А. Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з
найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явищ.
Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483—423 рр. до н.е.), який вважав,
що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів
(вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і
ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі
навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово
встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах
прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до
розпаду (який неминучий після панування любові).
Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500—428
рр. до н.е.), на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі
якості та властивості світу, — із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й
бачимо багатоманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією
світового розуму — Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На
початку XX ст. Володимир Вернадський використає термін “ноон” для позначення
ноосфери — тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій
діяльності людини.
Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при
цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого до
складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до
диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку
продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.
 3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії.

У період високої класики об'єктом осмислення для філософії стають усі сфери
людської життєдіяльності.
Першими повернення проблематики від пізнання природи в напрямі людини та
реалій її буття здійснили софісти — платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії
знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та
доведення виправданості власної позиції. Їх більше цікавило саме це, а не пошук істини,
але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство,
державу, людську доброчесність. Теза Протагора (481—411 рр. до н.е.) “людина є мірою
усіх речей” вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип “все є
відносним”) у позиції софістів.
Саме проти цих принципів виступив Сократ (469—399 рр. до н.е.), який вважав, що
людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути
остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати
гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого
життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі
(“Пізнай себе!”), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло “космічних
перевтілень”, потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та
нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою
собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками (“сократичні
бесіди”), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із
самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю
суперечність. У бесідах Сократ, як звичайно, ставив запитання, а співбесідник на них
відповідав. Задля досягнення своєї мети Сократ розробив спеціальний метод “маєвтики”
— пологодопомоги, але, звичайно, бажав допомогти народитись справжньому знанню.
Цей метод мав кілька особливостей. По-перше, Сократ включав до нього цілу низку
методик та прийомів (уподібнення, посилання на авторитети, аналогії, індукція і дедукція
та ін.), які були спрямовані до одного: привести людину до самосперечання (тепер це має
назву “проблемної ситуації”). По-друге, роздуми Сократа, як звичайно, стосувалися
понять, що позначали принципи, засади, орієнтири людської поведінки (справедливість,
знання, доброчесність, прекрасне). Ці поняття не мали чуттєвих аналогів (не можна
вказати пальцем на “справедливість як таку”), а тому переводили міркування у русло
духовних пошуків. Нарешті, як неодноразово відзначали дослідники історії філософії,
метод Сократа містив у собі досить відчутний елемент іронії — прихованого кепкування.
Іронія Сократа значною мірою була зумовлена його вмінням побачити за очевидним і
нібито зрозумілим дещо зовсім неочевидне, але важливе, глибинне. Крім того, Сократ
натрапив на один із парадоксів людського буття: досить часто люди не лише не прагнуть
мати істину, а й відвертаються від неї, затуливши її чимось прийнятним, простим,
зручним. Іронія Сократа, за його власними словами, була спрямована на доведення тези:
справжньою мудрістю володіє лише Бог. Людська ж мудрість обмежена, а іноді — і
самообмежена. Так і не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ
проголосив: “Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того”. Було
би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в
усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно – “Я знаю”. Але про що знає
Сократ? – Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для
того, що відрізнити справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і
також зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, яки б витримали
належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знання прискіпливо,
виробляти критерії його оцінки, - все це можна вважати важливим і виправданим.
Сократа вважають уособленням філософії, і не лише тому, що він був виразником
невпокореного духу, і також не тільки тому, що він шукав неочевидного, глибинного,
початкового. Сократ жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його
непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх
знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. У
в'язниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть він прийняв мужньо і спокійно.
Деякі культурологи й історики схильні бачити у страті Сократа певну аналогію з
невинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі ми можемо стверджувати: життя і
смерть Сократа постають колосальним чинником морального і культурного розвитку
людства.
Платон (427—347 рр. до н.е.), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки
останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї
— незмінні сутнісні основи буття усього сущого. Речі течуть і змінюються, міркував
Платон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності.
Їх не можна побачити, але можна осягнути розумом, адже, розуміючи сутність речей, ми
можемо впізнати їх у змінних образах та з'явленнях. Ідеї постають як умови переходу від
сприйняття речей до їх осмислення.
Чим є ідеї за змістом? — Це миттєво схоплена повнота та єдність кожної речі
(“ейдос” — вигляд). Можна було б сказати, що це є сукупність елементів, необхідних і
достатніх для існування певних речей, якщо, знову-таки, побачити їх у необхідній єдності.
“Єдине” у Платона є синонімом ідеї. Продовжуючи лінію міркувань своїх попередників,
Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей — це
особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе
чуттєве. Речі — лише тіні ідей.
Але вже сучасники Платона почали справедливо вимагати показати їм ідеї (“стіл я
бачу, але не бачу ніякої ідеї столовості”, — закинув Платонові один з його сучасників). Де
і як існують ідеї? Чому ми можемо зруйнувати стіл, якщо в основі його буття лежить вічна
ідея? У якому співвідношенні перебувають ідеї та речі? Ці проблеми для Платона
виявилися невирішуваними до кінця, хоча він і запропонував кілька варіантів їх
вирішення.
1-й варіант: ідеї існують як вихідні взірці для Бога — деміурга — творця та
оздоблювача світу. Він як митець у своїх діях керувався ідеями — взірцями. Людина,
пізнаючи речі, повинна за допомогою розуму піднестися над чуттям, що лише затемнює
пізнання, до споглядання (в інтуїції) ідей.
2-й варіант: у пізнанні дійсності людина повинна поступово сходити від часткових
ідей до більш загальних, поки не підніметься до першої ідеї, або “ідеї усіх ідей”— це ідея
Блага, повного, досконалого завершеного буття. Складається вона з ідей Добра, Істини та
Краси. Отже, в усьому, що існує, повинні бути закладені ці три хоронительки буття, а
саме буття є Благо. Міра прилучення до буття і є мірою блага.
 Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло — в'язниця для душі),
суспільство, мистецтво і т.ін. Платона вважають одним із фундаторів утопічного
мислення, бо він розробив проект “ідеальної” (а тому — і неможливої) держави, в якій,
поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні
споглядати ідеї), він вводив певні елементи казарменного— тоталітарного правління
(наприклад, кращою музикою вважались військові марші, воїни та службовці жили в
загальних приміщеннях та ін.) В усякому разі можна стверджувати, що саме Платон
відкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для розуміння
пізнання та людської діяльності. Крім того, Платон у 386 р. до н.е. відкрив в Афінах
Академію — перший вищий навчальний заклад.
Арістотель (384—322 рр. до н.е.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав
славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думок учителя,
Арістотель не прийняв його теорії ідей (“Платон мій друг, але істина дорожча”).
Арістотель проголосив, що ідея та річ — це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а
ідея — у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо
ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та
їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Матерія є пасивним
матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у
визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для
скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, що їх продукує “форма
всіх форм”, або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми.
Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна,
формальна (вже згадані), причина дійова (з'єднує форму та матерію) і фінальна, або
цільова причина. Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце
конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух речей зумовлений
насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.
Ототожнивши річ та ідею, Арістотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати
певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями і не звертаючись до речей. Він створив
науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою. В основу логіки
покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони
мислення (закон тотожності предмета думки, неприпущення суперечності та виключеного
третього). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У
335 р. до н.е. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей.
Платон і Арістотель — неперевершені мислителі античної філософії, їхні думки
багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення
окреслюють гранично відмінні орієнтири європейського мислення: Платон розробив
екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образний, символічний,
Арістотель — стиль раціонально-логічний, чіткіший та детально продуманий.

4. Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники

Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на

захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу
(Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за
межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала
індивідуалістичною, суб’єктивно забарвленою. Через це тут не стільки продукували нові
ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без
достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших
шкіл цього етапу.
Епікурейство заснував Епікур (342—271 рр. до н.е.) і продовжив римлянин Тит
Лукрецій Кар (95—55 рр. до н.е.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від
можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне
безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхідності в
космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії
свого польоту), можливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного
зв'язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, —
це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди,
серед яких найбільша — уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу,
незворушність і, безпристрасність (давньогрецькою мовою — досягнення стану
“атараксії”).
Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон (360—270 рр.
до н.е.), звертав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але
висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної
філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома
відповідями: 1. Якими є усі речі ? — Не більше такими, ніж будь-якими іншими. 2. Що
можна сказати про такі речі ? — Краще не казати нічого, утримуючись від суджень. З. Що
робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? — Зберігати самовладання
(автаркію). Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливостях
пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумніватися сприяли
розвиткові наукового критичного мислення.
Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк (340—
265 рр. до н.е.). У Римі його послідовниками були Луцій Аней Сенека (4 р. до н.е.—65 р.),
Епіктет (5—138) та Марк Аврелій Антонін (121 — 180). Стоїцизм також закликав людину
до життєвої мудрості та самовладання, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і
людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми
(дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не
варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. (“Того, хто бажає, доля
приваблює, того, хто не бажає, штовхає”). Стоїки пояснювали свою думку притчею про
карету та собаку: собака прив'язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух
визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчайдушні крики. Через це і
людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того,
чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого — спокій,
незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації
філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до
логіки і розуміння пізнання.
Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки
Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне
благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий
Розум, у деяких тлумаченнях — Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все
сутнє, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися
до вищого — до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє
собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає
людині спрямування — прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму —
Плотін (205—270) та Прокл (412—485).
Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на
те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального
самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне
відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим
обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток
інтелектуальних досягнень наступній епосі — християнському європейському
Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була
зосереджена на духовному як першому початку буття.

Висновки

Антична філософія — великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше

відкрила широкі обрії людського інтелектуального світоосмислення, а й зафіксувала
великі прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія уперше окреслила основні
напрями філософської проблематики, визначивши на віки людське розуміння світу,
Космосу, природи, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки. Певною мірою
усе це ввійшло і в духовну скарбницю України, де з першими християнськими текстами з
Візантії мислителі Київської Русі засвоювали ідеї Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля
і Сенеки.

Резюме
1. Антична філософія – початок європейської філософії; в Стародавній Греції вона
вперше відокремилась від інших напрямів людської життєдіяльності; завдяки
збігу сприятливих умов вона набула тут унікальних властивостей: постала
відкритою та доступною, толерантною, пластичною та динамічною в своєму
розвитку, а тому вперше накреслила майже всі основні напрями розвитку
філософсько-світоглядної проблематики.
2. Класичність античної філософії зокрема проявилася в тому, що вона
розбудовувала свої теорії та ідеї від “початку” – від намагання збагнути природу,
космос, але в їх цілісності, тобто через деяке перше буття (“архе”); на цьому
шляху були створені теорії світових стихій, рухливого та пов’язаного єдиним
законом космосу, космосу, пронизаного математичною гармонією, теорії
атомізму, еволюціонізму, світового розуму; при цьому антична філософія
продемонструвала неперервний розвиток думки у напрямі її деталізацій та
поглиблення.
3. В період високої класики в поле зору філософії поступово входять всі основні
сфери людської життєдіяльності; філософія стає деталізованою,
систематизованою, розгалуженою; основна увага тут переноситься на
вироблення виправданий, надійних способів осмислення дійсності: Платон і
Арістотель – ці неперевершені корифеї античної думки – створюють дві провідні
 парадигми європейського мислення і пізнання: парадигму екзистенціально-
містичну та раціонально-логічну.
4. Пізня антична філософія за умов руйнування античного полісу спрямовує свої
зусилля на захист окремого індивіда, а тому стає суб’єктивно спрямованою,
еклектичною; на цьому шляху вона робить грандіозне відкриття – відкриття
автономії людського розуму щодо обставин життя.
5. Своїм історичним розвитком антична філософія постає школою людського
мислення, оскільки проходить певний завершений цикл: від осмислення космосу
- через акцентування питань пошуку способів пізнання дійсності в усіх її
аспектах – до входження в засади людської суб’єктивності.

Питання для обговорення на семінарському занятті.

1. Особливості, умови формування та етапи розвитку античної філософії.
2. Розвиток ідей в античній натурфілософії.
3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії: софісти, Сократ,
Платон та Арістотель.
4. Загальні риси та провідні школи пізньої античної філософії.

Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.

1. Феномен античної філософії в європейській історії.
2. Умови та чинники формування античної філософії.
3. Значення ідей античної натурфілософії для сучасної філософії та науки.
4. Оцінка ролі софістів в розвитку античної філософії та культури: позитивне та
негативне в їх діяльності.
5. Життя та філософська діяльність Сократа.
6. Філософське вчення Платона.
7. Вихідні ідеї філософії Арістотеля.
8. Здобутки філософських шкіл пізньої античної філософії.
9. Впливи античної філософії на розвиток української філософської думки та культури.

Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.

Завдання 1. Розкрийте співвідношення понять “антична філософія” та “давньогрецька
філософія”. Завдання 2. Позначте основні напрями розвитку ідей в античній
натурфілософії.
Завдання 3. В чому полягали основні здобутки представників мілетської школи?
Завдання 4. Поясність значення філософських ідей Піфагора.
Завдання 5. Охарактеризуйте найважливіші особливості філософії Геракліта Ефеського.
Завдання 6. Поясність позитивні та негативні сторони діяльності давньогрецьких
софістів.
Завдання 7. Охарактеризуйте основні здобутки філософської діяльності Сократа.
Завдання 8. Розкрийте зміст та значення основних ідей Платона.
Завдання 9. Поясніть значення провідних ідей філософії Арістотеля.
Завдання 10. Порівняйте ідей Платона та Арістотеля і обгрунтуйте свої висновки.
Завдання 11. Поясніть особливості та здобутки філософських шкіл пізньої античної
філософії.
Додаткова література з теми.

1. Антология мировой философии.—Т. І.—Кн. 1.— М., 1969.

2. Асмус В. Ф. Античная философия.—М., 1978.
3. Богомолов А. С. Античная философия.—М., 1983.
4. Виндельбанд В. История древней философии.—К., 1995.
5. Кондзьолка В. В. Нариси історії античної філософії.—Львів, 1993.
6. Конрад М. Нарис історії стародавньої філософії.— Рим, 1974.
7. Татаркевич Вл. Історія філософії.- Т.1. – Львів, 1997.
8. Філософія стародавнього світу :Читанка з історії філософії.—К., . 1992.
9. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии.— М., 1981.