Питання 1 З книги (Що таке світогляд с.

8)
Традиційно виділяють такі історичні типи світогляду:
міфологічний,
релігійний,
науковий.
У деяких трактуваннях розмежовуються певним чином філософія і наука і,
отже, науковий світогляд і філософія як теоретична форма світогляду. Сюди з
книги ( Розглянемо історичні типи світогляду…) Характерними рисами
міфологічного світогляду є антропоморфізм і анімізм, що виявляються в
одухотворенні явищ природи, перенесенні на них душевних і навіть тілесних
властивостей людини. Сонце, Земля, Вода, інші стихії сприймалися як живі й
одухотворені. У міфологічному світогляді не проводилась межа між чуттєвим
образом дійсності і самою реальністю, з другого боку, між божеством (як
духовним началом і сутністю) і тими явищами природи, з якими воно
асоціювалося. Міфологія давала фантастичне віддзеркалення дійсності. Вона
пояснювала світопорядок як родову єдність людини з природою, космосом.
Міфологія створювала цілісну й завершену картину світу людського буття в
усіх світоглядних аспектах. У доступній художній формі, яскравих чуттєвих
образах розкривалися будова космосу, доля людини, природа добра і зла,
потворного і т. д. Реальність міфологічного взаємозв'язку людини і природи,
можливість людини безпосередньо впливати на події, що відбуваються,
виявлялися у феномені магії, тобто у діях, спрямованих на об'єкт
міфологічних уявлень з метою впливу на нього (наприклад, втихомирити
шторм, викликати дощ, домогтися прихильності того чи іншого бога).
Міфологічний світогляд ґрунтувався на вірі — вірі релігійного характеру,
отже, на некритичному ставленні до дійсності і змісту міфологічних уявлень.
Перехід від міфологічного світогляду до релігійного історично досить
тривалий. Крім цього, релігійні погляди містять у зміненій формі багато
міфологічних уявлень та образів. Сюди з книги Релігія спрямована на
підкорення людини вищи силам…

Сюди з книги Релігія (від латин. Religio – побожність, зв'язок з божеством)…

Основою релігії та релігійного світогляду є ідея креаціонізму — створення
Богом світу з нічого. На відміну від міфологічного, релігійний світогляд
виходить із принципу монізму, а не плюралізму. Першоосновою і
першопричиною світу, як правило, визнається першопочаток, який створює
природу й людину, встановлює характер взаємовідносин між ними, а також
між природою та людиною, з одного боку, і Богом —з другого. Релігії,
особливо світові (буддизм, християнство, іслам), виникають на новому етапі
розвитку суспільства, коли людина, її існування більшою мірою залежать не
від сил природи, а від соціального середовища. У класовому суспільстві
людина залежить від людини, тому і Бог, як вища сила, асоціюється вже не з
явищами природи, а безпосередньо з людиною. Специфікою релігійного
світогляду, як і міфологічного, є фаталізм — визнання наперед визначеності
кимось життя людини, її долі. По суті, релігійний світогляд заперечує
свободу в бутті людини. Тією чи іншою мірою це властиво всім релігіям, а
найбільше — іудаїзму й мусульманству. Так, талмудист Елеазар Каннор
повчав: «Знай, що все — по рахунку, відповідно до вчиненого; не запевняй
себе, що могила для тебе — сховок, бо не своєю волею ти народився, не
своєю волею живеш, не своєю волею умреш і не своєю волею відповіси
перед царем царів, святим». Релігія і релігійний світогляд ґрунтуються на вірі
— вірі у надприродне. Надприродне (Бог, ангели, диявол) — особлива
духовна сутність, яка існує сама по собі. Вона протилежна і нерідко
протистоїть матеріальному світові (природі) й не підкоряється його законам.
Поділ світу на земний і божественний, тобто розділяння і протиставлення
природного й надприродного проглядається вже у міфології. В релігії цей
поділ завершується. Надприродне (Бог) визнається вищою, надсвітовою
реально творчою силою. На відміну від космоцентризму міфологічного
світогляду, релігійний світогляд — геоцентричний. Бог — центр світобудови,
буття світу й людини. Віра — це і соціально-психологічний механізм, і
спосіб передачі досвіду від людини до людини, від покоління до покоління.
Причому такого соціального й духовного досвіду, який з тих чи інших
причин людині важко або неможливо перевірити у своєму житті, оскільки це
пов'язано з певними наслідками для її існування. Цю особливість віри можна
вважати однією з причин догматичності релігійного та міфологічного
світогляду, які, як правило, не допускають сумнівів у правильності
світоглядної настанови. Релігійний світогляд догматичний ще й тому, що він
канонічний. Дані Богом ідеї, моральні цінності, норми поведінки та
спілкування визнаються абсолютними, тобто всезагальними, істинними,
історично незмінними. . Релігійний світогляд багато в чому не може бути
основою переконань, оскільки переконання — це усвідомлена віра, яка
пройшла процес самоусвідомлення, критичного осмислення вільною
людиною змісту свого буття, його цілей, цінностей, способів їх реалізації.
Оскільки предмет релігійної віри — надприродне, те, що перебуває за
межами земного, поза дією законів природи та історії, то до віри неможливо
підійти із звичними критеріями наукової і дослідної достовірності. Через це
віра нерідко протиставлялася розуму. На відміну під наукового світогляду,
релігійний і міфологічний світогляди засновані на чуттєво-емоційному
ставленні до дійсності і до самого себе. Людина пізнає Бога, його творіння,
сенс буття не розумом, а почуттями («божественним одкровенням»,
«переживанням», «інтуїцією віри» і т. д.). Співвідношення філософії і науки,
а також інтерпретація наукового світогляду і філософії як теоретичної форми
світогляду залежать від розуміння природи філософських знань і ролі науки в
існуванні людини й суспільства. Багато філософських шкіл і напрямів,
особливо сучасних, свідомо уникають розгляду чи то наукових, чи то
світоглядних проблем. Через це з'являються такі трактування співвідношення
філософії і науки, розуміння специфіки наукового світогляду і філософії як
його теоретичної форми: Філософія — це наука про найбільш загальні закони
природи, суспільства, пізнання, або філософія — це наука про методи і
форми пізнання, тобто методологія науки. Філософія — це не наука. Це
світогляд (певний тип світогляду, відмінний, наприклад, від релігійного і
міфологічного). Філософія — це і наука і світогляд, тобто філософія виконує
в культурі, духовному житті суспільства функції науки і функції світогляду.
Розглянути співвідношення філософії і науки, визначити роль філософії у
життєдіяльності людини, духовній культурі суспільства можна лише у
широкому соціально-історичному контексті, тобто не з погляду якоїсь
окремої філософської школи, а з погляду всієї історії культури і філософії
крізь призму всієї сукупності філософських знань, ролі філософії, її впливу
на розвиток науки і пізнання. Розглядаючи історичність світогляду, яка
виражається в його певних типах, доцільно говорити про науковий світогляд
як спосіб пояснення людиною світу. Філософія ж виступає основою та
теоретичним базисом усіх історичних типів світогляду – міфологічного,
релігійного, наукового. Коли людина будь-якої епохи звертається до
найважливіших світоглядних питань, вона неминуче приходить до
розв’язання філософських проблем. Виникнення філософії означало появу
особливої духовної настанови, суть якої полягає у пошуках гармонії між
картиною світу і життєвим досвідом людей, їхньою вірою, ідеалами та
сподіваннями. Соціальна значимість філософії обумовлюється прагненням її
прихильників забезпечити верховенство розуму, інтелекту, знань в процесі як
пізнання світу так і самої людини. Отже, філософія (грец. philosophia – любов
до мудрості) – теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути
всезагальне у світі, в людині і суспільстві, що зближує її з такою
світоглядною формою як наука. Остання, так як і філософія (на відміну від
мистецтва), відображає світ у загальних поняттях. Зближує науку з
філософією і та обставина, що філософія, як і наука, прагне логічно
обґрунтувати свої положення, довести їх, виразити у теоретичній формі.
Подібно до науки філософія протистоїть релігії, яка апелює до віри у
надприродне. Принципова відмінність філософії і релігії зберігається навіть
попри ту обставину, що окремі філософські вчення змістовно можуть бути
близькими до релігії. Філософія – найбільш зріла форма (історичний тип)
світогляду, тобто спосіб розв’язання питань: що є людина? що є світ та на
яких принципах має ґрунтуватися ставлення людини до світу? Істотна
відмінність філософії від двох інших типів світогляду полягає в тому, що в
ній фундаментальною здатністю людини є самоусвідомлення (рефлексія). У
зв’язку з цим специфічну рису філософії справедливо вбачають у тому, що
вона – теоретична форма розв’язання світоглядних проблем, духовного
самовизначення людини. Відповідно основою даного типу світогляду є
раціональність і розумна аргументація. Ще сюди можна додати з книги від
с.11 Філософія – наука … до ТРАДИЦІЙНО
Релігіогенного погляду дотримуються релігійні філософи. На їхню думку
філософія виникає спочатку в лоні релігії, а пізніше стає наукою, теорією.
Цієї точки зору дотримувався і К. Маркс, який писав, що “філософія
спочатку виробляється в межах релігійної форми свідомості і цим, з одного
боку, знищує релігію як таку, а з другого боку, щодо свого позитивного
змісту сама рухається ще тільки в цій ідеалізованій, перекладеній на мову
думок релігійній сфері”
Філософське знання виконує такі функції: Наукова. У філософських ученнях
на основі узагальнення, аналізу знання, набутого завдяки природничим і
гуманітарним дисциплінам про світ (його структуру, закономірності)
створюється цілісна картина світу, розглядається питання про природу
людини, її походження й способи існування. Таким чином, філософія — це
узагальнене знання про світ у цілому, основні сфери його буття (про
природу, суспільство, свідомість), а також закономірності функціонування й
розвитку цих сфер. Логіко-методологічна, або гносеологічна. У філософії
досліджується пізнавальна діяльність людини в усіх її аспектах. Світоглядна.
Це одна із головних функцій. І в цьому плані філософія багато в чому
збігається із світоглядом і називається системно-раціоналізованим
світоглядом. Цей тип світогляду за сучасних умов розглядається як один із
впливових і дійових типів. Він, як і релігія, розвинувся з первинної міфології,
успадкувавши її світоглядні функції. Але що ж споріднює і різнить
філософію і розглянуті типи світогляду? Їх об'єднує загальна спрямованість -
дати картину світу і в ньому людину з її ставленням до дійсності, що її
оточує, і з'ясувати сенс людського буття. Проте відповіді на ці проблеми
представники різних видів світогляду шукають своїми шляхами. Що ж до
сучасного філософського світогляду, то необхідно звернути увагу на такі
його особливості: а) філософському світогляду властива не чуттєво-образна,
як у попередніх світоглядах, форма освоєння дійсності, а абстрактно-
понятійна; б) філософський світогляд - це теоретична форма світогляду, що
виникла історично, і перша форма систематизованого теоретичного мислення
взагалі; в) відмінність філософського світогляду від міфологічного та
релігійного полягає в тому, що релігія і міфологія збігаються з відповідним
світоглядом, тоді як філософія становить ядро наукового світосприйняття; г)
на відміну від релігії і міфології, філософія в осмисленні світу систематично
спирається на наукові знання; д) філософія прагне поставити і розв'язати
граничні, абсолютні проблеми людського буття; е) філософія досліджує
пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне та естетичне ставлення
людини до світу; виробляє певні критерії і принципи суспільної та
індивідуальної діяльності, спираючись не на авторитет, а на знання
необхідності. Таким чином, філософський світогляд- закономірний етап у
духовному розвитку людства, який був обумовлений як змінами в
суспільному бутті людей, так і розвитком різних галузей суспільної
свідомості. Перелічені історичні типи світогляду є не що інше, як типізовані
та абстраговані форми діяльності людини в окремі історичні проміжки часу
відповідно до розвитку культури та пізнання. Ці форми діяльності є проявом
і вираженням свідомості і самосвідомості людини, практично орієнтованих
на перетворення світу і самого себе за нормами культури і цивілізації.

Питання 2 Ще сюди можна додати з книги від с.11 Філософія – наука … до

ТРАДИЦІЙНО З книги с. 14 до вважав І. Кант… отже, вивчення історії
філософії (с.15)
Зародження філософії як специфічної форми духовної діяльності відноситься
до початку першого тисячоліття до нашої ери, тобто відбулося приблизно три
тисячі років тому. Зародження було тривалим процесом переходу від
міфологічного світосприйняття до світогляду, який спирається на знання.
Термін «філософія» ввів в обіг давньогрецький мислитель і математик
Піфагор (середина VI ст. до н.е.). Однак філософія як духовна діяльність
людини розпочала своє буття не тільки у Стародавній Греції. Існували і
давніші цивілізації в країнах Далекого і Близького Сходу, таких як Китай,
Індія, Вавилон, Єгипет, що також мали філософську культуру, але цим
терміном не користувались. На відміну від міфологічного та релігійного
світогляду філософська думка принесла з собою принципово новий тип
світорозуміння, міцним фундаментом якого стали аргументи інтелекту.
Реальні спостереження, логічний аналіз, узагальнення, висновки, докази
поступово витісняють фантастичну вигадку, сюжети, образи та самий дух
міфологічного мислення, надаючи їх сфері художньої творчості З іншого
боку, що існують у народі міфи переосмислюються з позицій розуму,
набувають нового, раціонального тлумачення. Саме поняття мудрості несло у
собі піднесений, небуденний сенс. Мудрість протиставлялася більш
звичайним розсудливості і розсудливості. З нею пов'язувалося прагнення
інтелектуального розуміння світу, заснованому на безкорисливе служіння
істині. Розвиток філософської думки означало таким чином прогресуюче
відмежування від міфології, раціоналізацію міфу, а також подолання тонких
рамок повсякденного свідомості, його обмеженості. Отже, любов до істини та
мудрості, ретельний відбір, зіставлення найцінніших досягнень розуму
поступово стає самостійним родом діяльності. В Європі народження
філософії було однією зі складових частин великого культурного
перевороту в Стародавній Греції VIII-V століть до н.е., у контексті якого
виникла і наука (Насамперед грецька математика VI - IV століть до н.е.).
Слово "філософія" було синонімом раціонально-теоретичного
світорозуміння, що зароджується. Філософську думку надихало не
накопичення відомостей, не освоєння окремих речей, а пізнання "єдиного у
всьому". Цінували саме таке знання давньогрецькі філософи вважали, що
розум "керує всім за допомогою всього" (Геракліт). Крім пізнання світу
любов до мудрості передбачала також роздуми про природу людини, її долі,
про цілі людського життя та її розумний устрій. Цінність мудрості вбачалася
і в тому, що вона дозволяє приймати продумані, зважені рішення, вказує
правильний шлях, служить керівництвом людського поведінки. Вважалося,
що мудрість покликана врівноважити складні взаємини людини зі світом,
привести у згоду знання та дії, спосіб життя. Важливість цього життєво-
практичного аспекту мудрості глибоко розуміли і перші філософи, і великі
мислителі пізнішого часу. Таким чином, виникнення філософії означало
появу особливої духовної установки - пошуку гармонії знань про світ з
життєвим досвідом людей, з їх віруваннями, ідеалами. У давньогрецькій
філософії було схоплено та передано наступним століттям прозріння те, що
знань самих собою недостатньо, що вони набувають сенсу лише у поєднанні
сценностями людського життя. Геніальним здогадом ранньої філософської
думки було і розуміння того, що мудрість – не щось готове, що можна
відкрити, затвердити та використати. Вона – це прагнення, пошук, що
вимагає напруження розуму та всіх духовних сил людини. Це шлях, який
кожен з нас, навіть долучаючись до мудрості великих, до досвіду віків і
наших днів, все ж таки повинен пройти й сам.

(ДОДАТКОВО) Стосовно розуміння сутності філософії, то головна

суперечка серед філософів точиться навколо питання: філософія – це наука
чи теоретичний світогляд. Вихід із цієї суперечки я вбачаю у виділенні
різних типів філософування. На сьогоднішній день в наукових публікаціях
виділяються такі типи філософування: теоретичний, есеїстсько-
афористичний, художньо-образний, релігійномістичний тощо. Теоретичний
тип філософування дає теоретичну філософію. Серед філософів цього
напряму можна виділити Арістотеля, Б. Спінозу, Р. Декарта, І. Канта, Г.
Фіхте, Г.В.Ф. Гегеля, К. Маркса тощо. Саме цей тип філософування слід
віднести до системи теоретичного знання, або до науки. Система знання
проявляється у формах – концепції, теорії, науки. Знання поєднується у
певну цілісність (систему) за допомогою способів синтезу. В основі
концепції як вихідної форми системного знання лежить принцип. В основі
теорії – ідея, а в основі науки – метод. Тому зрозуміло, що кожна теоретична
філософія має свій вихідний основний принцип (положення, що лежить в
основі системи знання), а перехід від однієї філософської системи до іншої
відбувається шляхом критики як специфічного виду теоретичної діяльності.
Критика завжди повинна бути принциповою, тобто критикою основних
принципів, а не окремих положень цілісної системи. Завдяки принциповій
критиці відбувається перехід від однієї теоретичної філософської системи до
іншої. Тому А. Шопенгауер якоюсь мірою був правий, підкреслюючи, що
“кожний новоявлений філософ поступає так само, як кожний новий султан:
щонайперше приречує своїх братів на страту” [16, с. 585]. Більш “гуманно” в
цьому плані поступив Гегель, який підкреслює: “кожна система філософії
необхідно існувала і продовжує ще і зараз існувати: жодна з них, отже, не
зникла, а всі вони збереглися в філософії як моменти одного цілого. Але ми
повинні розрізняти частковий принцип цих систем філософії, взятий як
частковий принцип, і проведення цього принципу через увесь світогляд” [2,
с. 40]. Свою філософську систему Гегель вважає завершальним етапом в
розвитку філософії. Тому він, образно кажучи, приречує на страту не своїх
попередників, а своїх наступників. Проте його думка про завершеність
філософії, на мій погляд, цілком закономірна і доречна. Все залежить від
розуміння філософії. Однак вона чи не найбільше піддавалася критиці. В
чому тільки не звинувачували Гегеля? Замість того, щоб збагнути хід думок
генія, його просто третирували. Передовсім зауважу, що гегелівське
розуміння філософії виникає не на голому місці. Воно є подальшим
уточненням розуміння філософії як самоусвідомленням людиною свого
буття. Специфічність філософії Гегель вбачає в тому, що вона є
самоусвідомлюючим мисленням. Правомірно критикувати Гегеля за те, що
він зводить всі прояви духовності людини до мислення. Але явно недоречно
критикувати його за намагання повністю розкрити форми та способи
діяльності самоусвідомлюючого мислення. Вперше ця проблема, як відомо,
була усвідомлена Парменідом та його прийомним сином Зеноном. Пізніше –
софістами, Сократом, Платоном, Арістотелем, І. Кантом та Г. Фіхте.
Особливе місце в розкритті само-усвідомлюючого мислення належить
Арістотелю та І. Канту. Арістотель першим в історії людської культури
аналізує діяльність мислення за допомогою самого мислення і тим самим
створює логіку – науку про форми та закони мислення. Але, як відомо, за
часів Арістотеля мислення не поділяли на розсудкове і розумне. Вперше це
зробить лише І. Кант. Тому логіка Арістотеля, будучи історично першим
проявом теоретичної філософії, є логікою лише самоусвідомлюючого
розсудку. Розсудок же за способом своєї діяльності принципово
антиномічний. Така специфіка розсудку не є його недоліком. Без цієї ознаки
мислення перестає бути дискурсивним і стає повністю релятивним. Але ця
специфіка розсудку чітко проявляється в логіці. У Арістотеля маємо логіку
(логіку розсудку), але логіку без діалектики (без законів діяльності розуму). І.
Кант в своїй праці “Критика чистого розуму” показує, що розсудок у своїй
діяльності проходить етапи – антиномій, паралогізмів, ідеалів. Його
діяльність відрізняється на кожному з цих етапів. На етапі ідеалів розсудок
закономірно переростає в розум, а тому виникає діалектика. Тобто
антиномічне мислення стає діалектичним. Але діалектику, що виникає
закономірно, І. Кант вважає цензурою, мета якої не допустити, щоб розсудок
вийшов за свої межі. Один крок залишилося зробити І. Канту, щоб перейти
до аналізу форм і способів діяльності розуму, але він його так і не зробив.
Самоусвідомлююча діяльність як розуму, так і мислення взагалі, стає
об’єктом дослідження Гегеля. Розум за способом своєї діяльності
принципово діалектичний. Тому діалектика виступає у Гегеля як
самоконструюючий шлях розвитку самого самоусвідомлюючого мислення.
Самоконструюючу діяльність самоусвідомлюючого мислення Гегель і
розкриває у цілісній системі наук про дух, або про самоусвідомлююче
мислення. Коли ж форми і способи самоусвідомлюючого мислення повністю
розкриті, залишається лише визнати: філософія як самопізнання мислення
віднайшла відповідну її сутності форму прояву і на цьому завершує свій
розвиток. Мушу відверто заявити: якщо визнати, що “філософія же
специфічна тим, що вона самопізнаюче мислення” [5, с. 16], то слід
беззастережно визнати і правоту Гегеля. Проте жодні уточнення, пояснення,
що подаються в філософській літературі під час обгрунтування тези, що
філософія це само-пізнаюче мислення, не спроможні заперечити основний
аргумент протилежної точки зору: філософія не зводиться лише до
самопізнаючого мислення. Філософія – це самопізнаюча свідомість.

Попереднє уявлення про зміст і функції філософії може дати формулювання

одного з основоположників німецької класичної філософії – І. Канта. На його
думку, філософія повинна дати людині відповідь на наступні питання: Що я
можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися? Що таке
людина, в чому сенс її буття? Цей перелік питань достатньо чітко змальовує
основну проблематику філософії. Разом із тим він потребує суттєвого
доповнення й уточнення. Річ у тому, що І. Кант виключив із цього переліку
питань одну з найбільш важливих і фундаментальних проблем філософії, що
постійно знаходилася в її центрі. Йдеться про граничні підстави
універсального буття, про фундамент, у межах якого здійснюються і
пізнання, і життєдіяльність людини загалом. Те, що І. Кант обійшов цю
проблему, – прямий наслідок вихідної, фундаментальної установки його
вчення. Великий мислитель вважав, що людина не може вийти за межі
власного пізнання та мислення. Усе, що пізнається людиною, фіксується за
допомогою її свідомості і мислення, пропускається через інтелект, а отже,
завжди несе на собі певний відбиток діяльності свідомості та мислення. Тому
ми осягаємо світ не таким, яким він є сам по собі, а таким, яким він нам
представляється в наших образах. У людини немає ніяких способів уникнути
цієї дії людської свідомості, немає шляхів, що дозволяють вступити в прямий
і безпосередній контакт зі світом речей, що існують незалежно від
свідомості, самих по собі в тому вигляді, які вони є насправді. Ця передумова
і кінцевий висновок відкидаються практично всіма 12 філософами –
попередниками І. Канта, а також подальшим розвитком філософської думки.
У людини є можливість подолати межі своєї свідомості та мислення. Ця
можливість полягає в перетворюючій діяльності людини та продуктах цієї
діяльності. Спираючись на свої уявлення про світ, людина створює реальні
матеріальні предмети, які існують не тільки в її свідомості і уяві, але й
включаються в існуючий поза свідомістю людини світ об’єктивних предметів
і процесів. Так, наприклад, створюючи комп’ютер, людина спирається на
знання про властивості електрики, електромагнітних хвиль і випромінювань,
на особливості зорового і слухового сприйняття людини, на властивості
матеріалів, з яких будуть виготовлені всі вузли цього складного пристрою.
Вказана конструкція дає зображення, несе звук тільки завдяки тому, що
людина осягла саму суть фізичних, хімічних, біологічних і інших природних
процесів. Це вже не просто продукт уяви, фантазії або чисто розумова
конструкція, а певне проникнення людини в саму суть буття в тому вигляді,
як воно існує саме по собі.

Питання 3 Суспільна свідомість є сукупність ідеальних форм , які охоплюють

і відтворюють суспільне буття , вони вироблені людством у процесі
створення природи і соціальної історії. З появою людини виникає цілісний,
воістину людський світ. Різні сторони цього світу відображаються у
свідомості людини. Усвідомлення значення різних сторін для забезпечення
існування та розвитку людини знаходить своє відображення в різних формах
суспільної свідомості. В сучасних умовах докорінних змін у суспільстві
процес розвитку суспільної свідомості розглядається як важлива умова
реалізації багатогранних знань , що стоять перед людством, як активний,
інтегруючий фактор прогресу суспільства. Суспільна свідомість містить у
собі форми, тобто окремі види її, кожний з яких характерний повним
співвідношенням цінностей, знань та норм що існують як на стихійному так і
на усвідомленому рівні форм суспільної свідомості народжуються як
відображення суспільних відносин і живуть власним внутрішнім життям.
Філософія тісно пов'язана з усіма формами суспільної свідомості: з
економікою, педагогікою, інформатикою, теорією культури. Не можливо не
бачити тісного зв'язку філософії з практикою по відношенню до якої вона
виступає в ролі методології . Жодна з глобальних проблем сучасності ( війна
і мир ,збереження національного середовища) не вирішується без
філософського осмислення, по-скільки всі вони вирішуються в контексті
філософсько-світоглядних питань-людина і світ, людина і суспільство , добро
і зло і т.д. Філософія суспільної свідомості з точки зору змісту ,
проблематики виступає в ролі науки про всезагальне і одночасно не є наукою
яка розглядає ті частини проблем , які виходять за межі наукового знання в
філософії. Тому інколи говорять, що філософія звичайна наука ,але вона
більше ніж наука ,тому що вирішує і такі питання, які більше відносяться до
релігії і мистецтва. Філософія – форма суспільної свідомості, що дає
теоретичне рішення питань світогляду з точки зору відношення людини до
світу, мислення і буття, духовного і матеріального, раціонально обґрунтовує
свої принципи. Вона виробляє загальний цілісний погляд на світ і місце
людини в ньому, виробляє засоби світоглядної орієнтації людини, принципи
дослідження в галузі конкретних наук. Оскільки з самою філософією, її
ідеями, змістом її положень погоджуються, остільки вона не тільки
обґрунтовує себе раціональними аргументами, а й породжує переконання,
вірування в неї. У суспільстві мають місце багатоманітні відносини:
матеріальні (економічні), політичні, правові, моральні, культурні тощо. Але
не всі вони рівнозначні. Матеріальні (економічні) відносини складають
основу життя людини і суспільства. Вони є визначальними, однак, щоб
зрозуміти складні взаємовідносини людини і суспільства, людини з людиною
цього ще не достатньо. Бо люди у своїй діяльності керуються не лише
матеріальними (економічними) інтересами, але і духовними. Вони мають
відповідні політичні, правові, філософські, моральні, естетичні і т.п. ідеї та
погляди. Останні виділяються, стають загальними для певних соціальних
груп і носять суспільний характер. Вони складають суспільну свідомість.
Суспільна свідомість – це сукупність ідей, теорій, концепцій, поглядів людей,
котрі відображають їх суспільне існування або буття. Оскільки суспільне
буття людини є складним і багатоманітним, остільки такою є і суспільна
свідомість. Викристалізованими формами суспільної свідомості є політична,
правова, філософська, моральна, релігійна і т.п. Всі ці форми представляють
собою відображення різних сторін життєдіяльності людини і суспільства.
Специфiчною рисою фiлософiї є те, що вона одночасно виступає i як наука, i
як свiтогляд. Фiлософiя – це форма суспiльної свiдомостi, яка дає теоретичне
розв’язання проблем свiтогляду з точки зору вiдношення людини i свiту,
iдеального й матерiального. Протягом всієї своєї історії філософія ставила і
прагнула дати відповіді на важливі питання щодо людини. Чи є вона творцем
своєї власної долі? Чи здатна вона стати володарем тих сил, у боротьбі з
якими їй доводиться забезпечувати своє існування? Чи спроможна вона
пізнати саму себе, проникнути в таємниці своєї душі? Чи може вона
досягнути щастя і в чому воно полягає? З ускладненням взаємозв´язків
людини з умовами свого буття, а також відносин між самими людьми,
виникла потреба у специфічному способі бачення, розуміння, аналізу, оцінки
явищ, що визначає характер ставлення до них, характер вчинків та дій.
Іншими словами, виникає потреба у світогляді, формування якого зумовило
потребу в узагальненому погляді на світ і саму людину. З теоретико-
пізнавальної точки зору філософія, як різновид суспільної свідомості є
формою відображення дійсності у свідомості людини. Це відображення є
складним, теоретичним. Скажімо, людина відображає світ, вона бачить
насамперед те, що очевидне, що дається у її відчуттях. Це відображення
дійсності на рівні «світовідчуття», «світосприйняття». Для філософії як
форми суспільної свідомості специфічним, притаманним їй є
«світорозуміння», «світоз’ясування». Останнє здійснюється людиною лише у
процесі її теоретичного мислення, шляхом абстрагування, проникнення у
найбільш суттєве, загальне. Такий спосіб осягнення дійсності дає можливість
з’ясувати те, що не сприймається на рівні відчуттів. Об’єктивні закони
розвитку природи чи суспільства не можна, наприклад, сприйняти за
допомогою зору, дотику чи смаку. Вони сприймаються лише на рівні
мислення. Філософія як форма суспільної свідомості ґрунтується саме на
такому узагальнюючому відображенні дійсності, і це є досить важливим для
розуміння її специфіки, відмінності від інших наук. Філософія, за висловом
Гегеля, «є сучасна епоха, котра осягнута в мисленні». Бо епоху, її сутність,
тенденції розвитку можна осягнути не у процесі «світовідчуття», а в
результаті «світорозуміння» - теоретичного мислення. Це – єдиний спосіб
охопити в цілому таке складне явище, як епоха. Саме це дає філософія,
сутністю якої є найбільш узагальнене відображення дійсності у свідомості
людини, розвиток її теоретичного мислення. Людина – єдина істота на Землі ,
здатна до пізнання буття та власної самосвідомості. Результатом цієї
здатності є знання про світ і про себе. Знання в свою чергу може
матеріалізуватися , опредметнюватися і як найважливіша складова входить
до світогляду. Світогляд – одна з форм свідомості людини. Філософія –це
також світогляд: послідовно – раціональний, теоретичний. Оскільки з самою
філософією, її ідеалами ,змістом її положень погоджуються, оскільки вона не
тільки обґрунтовує себе раціональними аргументами, а й породжує
переконання, вірування в неї . Тому окремі філософи дотепно називають її
віро знанням. При подвійному розумінні філософія характеризується такими
художньо-образними інтуїціями, як мудрість, премудрість, любомудрування,
мрійність тощо. Важливо підкреслити, що і за такого звуженого розуміння
філософія не втрачає повністю своєї єврестичної цінності і дає певні
позитивні результати . Довільне тлумачення філософії ,що випливає з
етимології слова, закарбувалося зокрема на рівні суденної свідомості. Якщо
людина говорить щось не зовсім зрозуміле для інших, то їй часто
приписують ознаку – філософує. Філософія як теоретичний світогляд поряд
із наукою, мистецтвом, мораллю, правом як формами суспільної свідомості-
одне із найважливіших надбань людської культури. історично так склалося,
що сам філософія була тією колискою, з якої виросли і наукою і мистецтво, і
мораль, і право і набули статусу особливих проявів людського духу та
практики життєдіяльності людини і суспільства. У наш час зв'язок
світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в
широкому використані філософських принципів та ідей у розробці як
конкретно-наукових( фізичної, хімічної, біологічної тощо), такі
загальнонаукових картин світу. Філософія , звичайно-не конкретна наука , не
сума наукових знань . Але наука ,поряд із повсякденним
знанням ,художнім ,народним і професійним мистецтвом ,усіма видами
правового ,політичного , морального й іншого досвіду та знань – це джерело
усієї філософської проблематики. У науки з філософією спільним є також
те ,що вони обидві ґрунтуються на теоретичному способі аргументації ,
мистецтві логічного оперування поняттями. Складається , здавалося б ,
парадоксальна ситуація . З одного боку , філософія є теоретична ,
раціональна форма світогляду. А з іншого – далеко не всі форми практичної
життєдіяльності людей ,які узагальнює філософія , належать до теоретичної
або раціональної сфери. Але парадоксу тут немає. Скільки буття взагалі
буття людей «різнобарвні», «мозаїчні», то теоретичність філософії полягає не
в тому ,щоб як у тиглі «переплавити» в одну сіру теоретикоподібну масу
якісне багатство світу , а в тому , щоб засобами раціонального дискурсу
відтворити як єдність , спільні риси , зв'язок різноманітних форм світу , так і
неповторну «тональність звучання» кожної групи (об’єкта , події , процесу)
Всесвіту . Фактично протягом усієї історії філософії ідеал Піфагора –
виразити Всесвіт як «гармонію сфер» - не покидав найбільш далекоглядних
філософів . Це стосується і Платона ,і Аристотеля , і Лейбніца ,і Канта , і
Гегеля. “Лише філософія і відрізняє нас від дикунів та варварів” Рене Декарт.
У всі історичні епохи виявляло себе і зберігається в наші дні світогляд,
заснований на здоровому глузді та різноманітному повсякденному досвіді.
Ця стихійно складається форма світогляду включає світовідчуття, навички
поведінки широких верств суспільства. Її нерідко називають "життєвою чи
життєвою філософією". Вона грає важливу роль, оскільки є масовою і
реально "працюючою", не "книжковою" свідомістю. І зовсім не випадково в
епохи змін нове політичне, економічне, релігійне, моральне мислення
утверджується лише тоді, коли освоюється тисячами, мільйонами людей і
починає визначати їхнє життя та вчинки. Життєво-практичний світогляд
неоднорідний, оскільки великий розкид у рівні освіти та інтелекту його
носіїв, у характері їхньої духовної культури, національних, релігійних та
інших традицій. Звідси і широкий спектр його можливих варіантів від
примітивних, обивательських форм свідомості до освіченого "здорового
глузду". Життєва філософія людей освічених нерідко складається під
впливом їх знань та досвіду у різних сферах діяльності. Так, по праву
говорять про світогляд вчених, інженерів, політиків, чиновників.
Аналізуючи, узагальнюючи різноманітний життєвий досвід, педагоги,
публіцисти, майстри художньої творчості формують свідомість багатьох
людей. Як історія, так і сучасна ситуація свідчать про те, що особи, що
становлять розум і совість народу, колір культури, що глибоко і масштабно
розмірковують про великі, життєво важливі проблеми, впливають і на
погляди окремих людей, на суспільний світогляд загалом і на мислення
філософів.

Питання 4 з книги призначення філософії с.12

Про що ж розмірковували і продовжують розмірковувати ті, кого називають
філософами? Їхню увагу протягом століть привертала природа. Саме природу
зробили предметом вивчення перші грецькі мислителі, у працях яких
філософія постала насамперед у образі натурфілософії (філософії природи).
Кожне конкретне спостереження вони намагалися приєднати до розуміння
принципових питань, що їх хвилювали. Насамперед їх займало виникнення
та будову світу - Землі, Сонця, зірок (тобто космогонічні та космологічні
питання). Ядром філософії на ранніх стадіях її розвитку, та й пізніше, було
вчення про першооснову всього сущого, з якої все виникає і в яке все
повертається. Вважалося, що раціональне розуміння того чи іншого явища по
суті означало зведення його до єдиної першооснови. Щодо її конкретного
розуміння погляди філософів розходилися. Але у різноманітті позицій
зберігалося основне завдання: пов'язати фрагменти людських знань докупи.
Тим самим проблема першооснови, першопочатку стулялася з іншою
важливою проблемою: єдиного та багато чого. Пошук єдності у різноманітті
світу виражав характерне для філософської думки завдання синтезу
людського досвіду, знання природи. Ці функції зберігалися за філософською
думкою протягом багатьох століть. Хоча на зрілих стадіях розвитку науки,
особливо з появою її теоретичних розділів, вони суттєво видозмінювалися,
філософський інтерес до природи не згас і, наскільки можна судити, згаснути
не може. Поступово у сферу філософії увійшли і стали постійним предметом
її інтересу питання суспільного життя людей, її політичного, правового
устрою та ін. Філософи розробляли картину соціального життя людей,
теоретичні принципи знання про суспільство. Формування у лоні цього
знання спеціальних суспільно-історичних дисциплін (подібно до народження
конкретних наук про природу) буде відбуватися пізніше вже на основі
філософського опрацювання цієї тематики. Поряд із вивченням суспільства
філософи багато думали про його найкращий устрій. Наступним століттям,
поколінням великі уми заповідали знайдені ними гуманістичні ідеали розуму,
свободи, справедливості як принципи життя людей. Що ще хвилювало
філософів? Предметом їх роздумів незмінно виступала і сама людина, а тому
в полі уваги включалися розум, почуття, мова, мораль, пізнання, релігія,
мистецтво та інші прояви людської природи. У грецькій думці поворот від
космосу до людини здійснив давньогрецький філософ Сократ, який зробив
проблему людини фокусом філософії. Тим самим на перший план висувалися
теми пізнання та істини, справедливості, мужності та інших моральних
чеснот, сенсу існування, життя і смерті. Це був новий образ філософії як
життєрозуміння. Проблематика, що отримала свій імпульс від Сократа,
зайняла важливе місце у філософії. Людські проблеми мають для філософії
важливе значення. І відколи філософія склалася в самостійну галузь знання,
культури з особливими завданнями, ці проблеми в ній постійно присутні.
Найбільшу увагу вони приділяють у періоди великих історичних
трансформацій суспільства, коли відбувається глибинна переоцінка
цінностей. Не випадково такий великий інтерес до проблеми людини,
скажімо, в епоху Відродження (XIV-XVI століття), вся культура якої
прославляла людини та людські цінності: розум, творчість, самобутність,
свободу, гідність. Отже, предметом філософських роздумів (і нерозривно
пов'язаних з ними спочатку наукових вишукувань) стали природний і
суспільний світ, а також людина в їх складній взаємодії. Але це основні теми
і всякого світогляду. У чому позначилася своєрідність філософії? Насамперед
у характері мислення. Філософи створювали не сказання з фантастичними
сюжетами, не проповіді, що закликають до віри, а переважно трактати,
звернені до знань, розуму людей. Разом з тим тісний зв'язок ранніх
філософських навчань з міфологією, з одного боку, і елементами науки, що
народжується - з іншого, затушовувала специфіку філософської думки, не
завжди дозволяла їй виявитися чітко. Формування філософії як самостійної
галузі знання, культури зі своїми особливими завданнями, що не зводяться ні
до міфологічним, ні до наукових, ні до релігійних, ні до будь-яких інших
завдань, триватиме століття. Відповідно розтягнеться у часі і поступово
наростатиме з'ясування природи філософії. Першу спробу виділити
філософію як особливу сферу теоретичного знання зробив давньогрецький
філософ Аристотель. З того часу багато мислителів замислювалися над
питанням "що таке філософія?" і вносили свій внесок у його з'ясування,
поступово усвідомлюючи, що це, можливо, одне з найважчих філософських
питань. До найбільш зрілих і глибоких тлумачень суті справи, досягнутих в
історії філософії, безумовно належить вчення німецького мислителя Імануїла
Канта. Спираючись перш за все на його погляди, ми і спробуємо дати
уявлення про особливу сферу знань, думок, проблем, ім'я якої - філософія.
Предметом філософії, за Беконом, є бог, природа і людина. Однак бог не
повинен бути в центрі філософії, бо бог – предмет вивчення релігії. Завдання
філософії є створення образу природи, зображення того, що є в самій
дійсності. Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає
окреслення відповідного кола проблем, котрі та чи інша наука досліджує і які
є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими
проблемами, як було вже сказано вище, є загальні проблеми існування світу
як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб’єктом
же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота.
Тому предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку
необхідно охоплює, як основне, - відношення «людина – світ», його різні
модифікації. Отже, при осмисленні основних проблем буття філософи так чи
інакше розглядали їх через призму відношення «людина – світ». Упродовж
майже трьохтисячолітньої історії філософії розуміння предмета філософії
постійно змінювалося та уточнювалося. Проте найбільш суттєві
трансформації в цій сфері відбулися у середині XIX століття. З цієї точки
зору предметом філософії є аналіз універсалій культури, тобто її загальних
характеристик, властивостей, що виражаються в гранично загальних
поняттях – категоріях або універсаліях. Цей підхід досить продуктивний,
оскільки відкриває нові горизонти розвитку філософської думки. Він тільки
почав формуватися і тому ще не набув систематичного обґрунтування. Світ
людської культури при всій його безперечній своєрідності – надбудова над
природним світом. Тому філософія як була, так і залишається нині вченням
про граничні основи буття взагалі і людського буття в першу чергу.
Недоцільно обмежувати її лише людською культурою. Природа завжди була
і залишається передумовою та фундаментом усієї людської активно-
перетворюючої діяльності. З урахуванням цього зберігає свою значущість
традиційне розуміння філософії як особливої форми духовної діяльності
людини, що претендує на вироблення цілісної універсальної картини буття,
теоретичного ядра світогляду, погляду на світ загалом. Знаряддям, що веде
до досягнення цієї мети, є культурно-творча діяльність людини у всьому її
багатстві та різноманітті.
Питання 5 В історії філософії була спроба виділити основне питання
філософії. Воно було в найбільш узагальненому вигляді сформульоване
Ф.Енгельсом у праці “Людвіг Фейєрбах і кінець німецької класичної
філософії”. За Енгельсом основне питання філософії – це питання про
відношення мислення до буття, свідомості до матерії, природи. Основне
питання філософії, згідно з працею Енгельса, розглядається з двох сторін: що
є первинним – мислення чи буття, природа чи дух, що кого породжує і
визначає, тобто, що чому передує: матеріальний світ свідомості чи свідомість
матеріальному світові? як стосуються наші думки про світ, що нас оточує,
власне цього світу? чи спроможне наше мислення пізнати дійсний світ, дати
правильне відображення дійсності? Іншими словами: доступний чи
недоступний навколишній світ для пізнання? Не випадково Йоганн Фіхте,
представник німецької класичної філософії, вважав, що розвиток філософії
може відбуватися двома основними шляхами – від речі до ідеї (Фіхте називав
такий підхід «догматизмом») і від ідеї до речі (Фіхте називав такий підхід
«ідеалізмом»). Фактично ж німецький філософ визначив два основних
протилежних напрямки у філософії – матеріалістичний («від речі до ідеї») та
ідеалістичний («від ідеї до речі»). Звертаючись до питання про те, пізнаний
чи непізнанний світ, Ф.Енгельс зазначав, що більшість філософів стверджує
пізнаванність світу. Бо що таке матеріалізм? Матеріалізм (від лат. Materialis –
речовинний) – це філософський напрямок, який виходить з того, що природа,
буття, матерія є первинними, а свідомість, мислення, дух – вторинними. З
точки зору матеріалізму, світ як природа є матеріальним, незалежним від
людини, її волі, свідомості. А сама свідомість, мислення, дух є властивістю
високоорганізованої матерії, її ідеальним відображенням. Ідеалізм (від
грецьк.idea – ідея, образ, поняття) - філософський напрямок, протилежний
матеріалізму, який виходить з того, що свідомість, мислення, дух є
первинними, а природа, буття, матерія – вторинними. Він поділяється на
певні різновиди – об’єктивний ідеалізм та суб’єктивний ідеалізм – залежно
від того, яке духовне першоначало кладеться в його основу. Об’єктивний
ідеалізм за основу дійсності приймає безособистісний дух, розум, свідомість
(«абсолютний дух», «абсолютний розум», «чиста свідомість»). Суб’єктивний
ідеалізм конструює світ на основі особливостей індивідуальної свідомості і
ставить цей світ у залежність від неї, від «Я». Окрім звичного нам
матеріального буття є речі, котрі можуть існувати лише у сфері ідеального, а
іноді їх існування обмежується виключно свідомістю. Числа, думки та зміст
символьних позначень – речі надзвичайно високої абстракції. Хоч немає
сумнівів у об’єктивності існування цих речей, їх виключно ідеалістичне
буття виявляють примат ідеального перед матеріальним, з іншого боку,
поняття суті ідеальних речей входить у поняття субстанції, духовної матерії,
отже, як висновок, відповідь на основне питання філософії не може бути
цілковито однозначною, адже вона найпершим чином залежить від того, що
саме мається на увазі під поняттям матеріальної субстанції. Відповідь на
основне питання філософії, котре надає діалектичний матеріалізм,
ґрунтується на упевненості в абсолютності й незмінності матеріальної
субстанції, але така упевненість не має під собою твердого підґрунтя, адже,
як виявилось, елементарні частинки, „цеглинки” атомів – протони, нейтрони,
електрони, тощо, складаються з кварків, а останні є не чим іншим, аніж
згустками енергії. Чиста енергія – поняття вельми абстрактне, ідеальне, отже,
ідея – чиста енергія – є основою буття будь – якої відомої матерії. Як відомо,
енергія у будь – якому вигляді не може існувати сама по собі, не переходячи
зрештою у якісну зміну матерії, отже, існування кварків можливе лише за
умови наявності у енергії, котра є їх суттю, інформації про форму свого
буття. Фактично, можна твердити, що, оскільки усі атоми побудовані з
кварків, які є згустками насиченої інформацією енергії, уся фізична матерія
складається з ідеї буття, але ця – ж фізична матерія є передумовою буття
свідомості, крім того, між мисленням та матерією є ще й зворотній зв’язок,
адже свідомість, маючи певну ступінь самостійності буття у відриві від
зовнішнього об’єктивного світу, у свою чергу генерує ідеї, які згодом
шляхом екстраполяції на матеріально – духовну дійсність, відповідним
чином змінюють її. Для розумiння сутностi фiлософiї, окрiм знання її
внутрiшньої структури, певне значення має i розумiння структури самої
фiлософської культури, фiлософської науки як складової частини суспiльної
свiдомостi. Довгий час в iсторiї фiлософської культури Європи iснував подiл
на матерiалiстичне та iдеалiстичне фiлософствування. Матерiалiстична
концепцiя пiдтримувалась природодослiдниками, iдеалiстична —
тогочасними суспiльниками та частково i опосередковано церквою. Звiдки
взявся цей подiл? Справа в тому, що онтологiчна проблема — походження
свiту i людини була сформульована як загальнофiлософська: "Що первинне:
матерiя чи свiдомiсть, природа чи дух?" Для розумiння сутностi природи та
сутностi людської свiдомостi це дiйсно важливе питання. Особливо гострого
характеру проблема спiввiдношення матерiї i духу набирає в добу
просвiтництва i Нового часу. Йде своєрiдне змагання природодослiдницького
свiторозумiння з свiторозумiнням, яке вiдстоювали гуманiтарiї того часу, якi
взяли собi в спiльники теологiю, хоча нiколи з нею не зливались. В
марксистській фiлософiї подiл на матерiалiзм та iдеалiзм догматизувався.
Звiдси вся фiлософська мудрiсть минулого i сучасного розглядалась пiд
кутом зору подiлу на матерiалiзм та iдеалiзм. Матерiалiзм розглядався як
наукова фiлософiя, iдеалiзм як антинаукова. А вiдтак фiлософськi теорiї, якi й
не претендували на новi онтологiчнi розробки в галузi природи, космосу
обов'язково квалiфiкувались як матерiалiстичнi, або iдеалiстичнi. Лише з
позицiй матерiалiзму визначався і рiвень науковостi фiлософiї. Та в iсторiї
фiлософiї багато, навiть бiльшiсть фiлософiв, не визнавали й не визнають
питання спiввiдношення матерiї та свiдомостi головним для всiєї
фiлософської науки. В свiй час I. Кант сформулював три основнi питання, на
якi мусить вiдповiсти фiлософiя: "Що я можу знати?", "Що я повинен
робити?", "На що я можу надiятись ?". Заперечувати нiмецькому фiлософу
немає пiдстав. Питання, якi вiн поставив, є дiйсно важливими фiлософськими
проблемами, та справа в тому, що не лише цi проблеми вирiшує фiлософiя.
Видатний французький фiлософ ХХ ст. А. Камю основне питання фiлософiї
сформулював так: " Вирiшити, чи варте життя працi, бути прожитим, чи воно
не варте цього, — це означає вiдповiсти на основне питання фiлософiї" . На
користь такого способу постановки основного питання фiлософiї орiєнтує
аксиологiя. Як бачимо, якоїсь чiткої єдиної орiєнтацiї в основному питаннi
фiлософiї рiзнi фiлософськi школи не мають. Та якi б питання не
розглядались i не вирiшувались представником того чи iншого
фiлософського напрямку, нiхто в iсторiї фiлософської культури ще не
поминув людини та її вiдношення до себе й до оточуючої реальностi.
Фiлософiя як наука розглядає комплекс проблем, без освоєння яких
сформувати теоретичний рiвень свiтогляду просто неможливо. Намагання
звести всю фiлософську проблематику до одного, єдиного, навiть
найважливiшого питання, обов'язково звузить, а звiдси певним чином
обкарнає /критинiзує/ фiлософську науку. Загалом матеріалісти вважають, що
матерія є первинною, свідомість – вторинною. Ідеалісти дотримуються
протилежної точки зору. Обидві ці концепції мають однакове право на
існування, обидві вони є гіпотезами, отриманими шляхом екстраполяції
реальних явищ і процесів, обидві мають ідеологічне підґрунтя. Протягом
тисячоліть як матеріалісти, так й ідеалісти висували різноманітні аргументи
на користь своїх поглядів, але суперечка між ними триває й досі. Це схоже на
дискусію щодо існування Бога. Досвід свідчить, що жодні аргументи нічого
не доводять людині, яка не вірує, і не потрібні людині, яка вірує. Залежно від
вирішення питання «Що є філософія?» створюються концепції, визначаються
конкретні проблеми і використовуються ті чи інші категорії для її розкриття.
Кожна філософська система має власне стрижневе головне питання,
розкриття якого становить її основний зміст і сутність. Прикладом цього є
різне розуміння основного питання філософії в історії філософії: для
античних філософів – це питання про першооснови сущого; для Сократа –
принцип «пізнай самого себе»; для філософів Нового часу – як можливе
пізнання; для сучасного позитивізму – у чому суть «логіки наукового
відкриття». Єдиним матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав
вогонь. Він як першоелемент лежить в основі всіх речей; сама природа є
вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. «Світ, єдиний із всього, не
створений ніким із богів і ніким із людей, в був, є і буде вічно живим вогнем,
що закономірно запалюється і закономірно згасає». Це важливий виклад
початків стихійної діалектики. Піфагор стверджував, що в основі всього
існуючого, його першоелементом є число. Весь світ – це гармонія чисел та їх
відношень. Навіть душа є число, котре само собою спричиняє рух. Завдяки
числам утворюється «космічним порядком». Пізнання світу – це не що інше,
як з’ясування чисел, які цим світом керують. Завдяки числам всі речі
піддаються численням. Основою всіх чисел піфагорійці вважали одиницю,
яку вони обожнювали. Піфагор висловив глибоку й оригінальну думку про
те, що Земля повинна мати форму кулі, оскільки у природі остання є
«найдосконалішою формою гармонії». Однак у вченні Піфагора і
піфагорійців про числа та їхню сутність неприховано відображена
ідеалістична тенденція в давньогрецькій філософії, перебільшення,
абсолютизація чисел, перетворення їх у самостійні сутності, визнання за
ними незалежного існування. Демокріт разом із Левкіппом розробив античну
атомістичну теорію побудови матерії. З точки зору цієї теорії, всі речі, котрі
нас оточують, складаються з неподільних частинок матерії – атомів. Останні
є вічними і незмінними. Самі вони рухаються завдяки тому, що є пустота і
відрізняються один від одного лише величиною, формою, порядком і
положенням. Всі тіла – це різноманітне поєднання атомів. Рухаючись у
різних напрямках, вони з’єднуються, утворюють нові тіла, а коли
розпадаються, то тіла гинуть. Так відбувається народження всієї
багатоманітності речей і світів, котрі не створені богом, а існують самі по
собі, за необхідністю. У природі немає випадкових явищ – все у ній
перебуває у зв’язку і взаємодії. Все має свою причину. Це дійсно так. Але не
все відбувається з необхідності, бо є і випадковість. З точки зору діалектики,
причина співвідноситься не з необхідністю, а з наслідок. Необхідність же
корелюється не з причинністю, а з випадковістю. Однак, відкинувши
випадковість та звівши все до необхідності, Демокріт ототожнив причинність
з необхідністю і довів свій детермінізм (причинну обумовленість явищ) до
фаталізму – точки зору на те, що хід подій наперед визначений, оскільки
випадковостей не буває – все «передбачення». Демокріта про атомну будову
матерії, про нескінченність Всесвіту, вічність руху, причинність, про їх
об’єктивне існування відігравали виняткову роль у подальшому розвитку і
філософії, і природознавства. Сократ відмовився від дослідження природи,
вважав це заняття не гідним і безбожним. Він був ярим противником
матеріалістичних вчень своїх попередників. Природа, світ речей не повинна
цікавити справжнього філософа. Предметом філософії може бути лише те,
що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. Звідси і відомий
афоризм Сократа: «Пізнай самого себе». Він стверджує, що пізнати світ
людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне
завдання філософії. Таким чином, філософське вчення Сократа було у своїй
основі ідеалістичним. Його характерними рисами було: відмова від
дослідження природи, віра у світовий дух, світовий розум, концентрація
зусиль лише на самопізнанні, абсолютизація етичних проблем.
Продовжувачем філософського вчення Сократа його учень Платон. Сутність
філософського вчення Платона можна відобразити у таких положеннях: Існує
два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей – дійсний, справжній, вічний,
вічний, вихідний. Світ речей – недійсний, залежний від світу ідей, він є
хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, -
нестабільний, змінний, перебуває у невпинному русі, тоді коли світ ідей –
стабільний, постійний, вічний. Платон виходить, таким чином, із роздвоєння
світу, підпорядкування «світу речей» «світу ідей». Кожна річ (світу речей)
має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі.
Речі виникають і зникають, а ідеї про речі залишаються завжди, вічно. Від
ідей залежить світ предмети об’єктивної діяльності. Кожна ідея про речі – це
поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше,
ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки. Кожна ідея – це сама
сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і
сутність речі – тотожні. Отже, Вчення Платона – це об’єктивний ідеалізм,
оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, сама матерія, розглядається
ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам та існують самі
по собі, незалежно від людини і її свідомості. Аристотель, будучи учнем
Платона, поставив під сумнів його ідеалістичну «теорію ідей», спробу
пояснити існування «світу речей» завдяки існуванню «світу ідей».
Аристотель піддав платонівське вчення про ідеї глибокій, змістовній критиці.
Йому належить крилата фраза: «Хоч Платон та істина мені дорогі, однак
святий обов’язок наказує віддати перевагу істині». Філософ не погоджувався
з думкою Платона про, те що нібито ідеї утворюють особливий, надчуттєвий
світ, котрому підпорядковується світ реальний. Аристотель був переконаний,
що «ідеї» Платона не може існувати окремо від самих речей. На противагу
Платону, Аристотель визнавав об’єктивне існування матеріального світу.
«Намагання довести що природа існує, - смішне», бо все це «відомо само по
собі». Матеріальний світ існує без втручання будь-яких вигаданих «ідей».
Природа на думку філософа, – це сукупність речей, що перебувають у
вічному русі і змінах. «Я називаю матерією перший субстрат кожної речі, з
якого виникає яка-небуть річ», - цим філософ виступав проти основних
положень ідеалістичного вчення Платона. Разом з тим, визначаючи матерію
як «перший субстрат» речі, Аристотель сам відступає від істини,
стверджуючи, що матерія сама по собі інертна, невиразна. Вона активна
лише тоді, коли є форма. Форма робить матерію тим, чим вона фактично є.
«Форма стоїть попереду матерії, - підкреслював Аристотель, - і є щось
більшою мірою існуюче». Вона визначає матерію, бо є активним, рухливим,
виразним началом. «Формою усіх форм» є світовий дух, бог. У цьому
виявляється непослідовність Аристотеля, його ідеалізм. Основна риса
філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта виявляється у
його вченні про так звані субстанції. З одного боку, субстанція, як начало, є
об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не
потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку,
філософ допускав матеріальну, ідеальну, «мислячу субстанцію», котра існує
незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала –
матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм. Фактично
І. Кант сформулював «вічні» питання філософії, які протягом історії
людської думки зосереджувалися навколо трьох об’єктів – природи,
суспільства, людини. Марксизм, який виник у 50-х роках XIX століття, є ра-
дикальною соціально-політичною, економічною і філософською концепцією,
спробою дати цілісне уявлення про світ, людину, суспільство, загальні
закони його розвитку, соціально-класові суперечності та шляхи їх подолання.
У своїх вихідних засадах філософія Марксизму є матеріалістичною
концепцією. Матеріальний світ є вічним і безкінечним; його розвиток
приводить до виникнення людини, якій притаманна свідомість. Свідомість є
похідним феноменом від матерії . За Марксом , сутність і зміст свідомості
визначається суспільним буттям людей, тими соціально – економічними
умовами, в яких вони живуть. Сутність матеріалістичного розуміння історії,
отже, полягає в тому, що в основі життя суспільства лежать фундаментальні
матеріальні чинники, а суспільна свідомість, її різноманітні форми в
кінцевому результаті визначаються цими матеріальними чинниками і
залежать від них. Головнi напрямки фiлософiї — iдеалiзм та матерiалiзм.
Дуалізм (Досить стійке філософська течія, згідно з яким в основі універсуму
лежать два самостійних начала: і духовне, і матеріальне; і свідомість, і
матерія. Вони існують одночасно, паралельно, незалежно один від одного.
Тіло не залежить від духу, дух не залежить від тіла; психіка не залежить від
нервових процесів мозку; мозок не є субстратом свідомості), Діалектики (все
розвивається за законами взаємодії протилежностей, з переходом кількісних
змін у якісні), Метафізики (в універсумі і в людині або все статично, стійко,
постійно (догматики), або все тече, все мінливе, немає нічого постійного),
Еклектики (У універсум і людині є постійне і мінливе, є відносне і
абсолютне, тому нічого певного про стан об'єкта, системи сказати не можна),
Гностики (визнавали можливість пізнання об'єктивного світу, здатність
людської свідомості адекватно відображати реальний світ), Агностики
(заперечували можливість пізнання світу людиною), Скептики (однозначної
відповіді на питання "про пізнаванності світу" бути не може, тому що є
явища пізнані і непізнані, є явища загадкові, таємничі, є "світові загадки"),
Моністи (Пояснення світу, універсуму, людини можливе на основі єдиного
принципу: матеріального чи ідеального) та інші.
Питання 6 Важливо звернути увагу на те, що сутність філософського
світогляду визначається не тільки тим, що вважається первинним і чи
визнається пізнаванність світу. Філософію завжди цікавили такі питання.
Змінюється, рухається світ чи перебуває у спокої, у незмінному стані? І якщо
світ змінюється, розвивається, то як і через які причини, у якому напрямку
відбуваються рух і зміни у світі? Ці питання, як і питання про взаємини
свідомості та матерії, також є світоглядними і мають методологічне
значення. Залежно від відповіді на них у філософії є два погляди на стан та
розвиток світу: діалектичний та метафізичний. Філософія – це наука про
узагальнене. Воно може бути пізнаним на шляху до використання широких
абстракцій, найбільш загальних понять, теоретичного мислення - на рівні
застосування діалектики, її основоположних принципів: єдності світу,
відображення, практики, суперечності, історизму і т.д., на рівні
діалектичного методу. Філософське знання – це таке знання, яке дає
можливість з допомогою свого понятійного апарату адекватно відобразити
рух і розвиток – плинність всього існуючого. Життя – змінне, рухливе.
Спокій, що спостерігається у природі, - річ відносна. Лише рух є абсолютною
величиною. Бо якщо предмет перебуває в даній системі у спокої, то щодо
іншої системи він перебуває в русі. Такий закон природи. Діалектика
відображає ці зміни, плинність. Але як? Це непросте запитання. Одна річ – це
визнати, що рух, зміна існує. Інша річ, більш складна, - відобразити цей рух,
зміну у мисленні. Якщо світ змінюється, рухається, то філософія повинна
мати такий понятійний апарат, який давав би адекватне уявлення про такий
рух і розвиток. Філософія, ще з часів Гегеля, має змогу завдяки своїм
поняттям дати точне уявлення про рух, зміну, розвиток, взаємозв’язок речей
в об’єктивній дійсності. Бо філософські поняття самі є рухливими, плинними;
вони вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість
переходить в якість, а якість переходить в кількість; можливість стає
дійсністю, остання ж є основою для нових можливостей; причина переходить
у наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, що зв’язане з
ним; зміст визначається формою, але остання може бути змістом для іншого
процесу і т. д. Таким чином, знання, що фіксуються в понятійному апараті
філософії дають змогу адекватно відобразити рух, зміни, взаємопереходи
речей через власну гнучкість, рухливість. Єдиним матеріальним
першоелементом світу Геракліт вважав вогонь. Він як першоелемент лежить
в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не
згасає. «Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, в
був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно
згасає». Це важливий виклад початків стихійної діалектики. Стихійна
діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни,
перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу. Всесвіт – плинний,
змінний. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які
стали вже крилатими: «все тече, все змінюється»; «неможливо двічі ввійти і
одну і ту ж річку», в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, «бо
протікає інша вода». Глибокі здогадки висловлює Геракліт стосовно
протилежностей, їх взаємозв’язок, переходів одна в одну. Він один із перших
обґрунтував думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей, і
висміював тих, хто цього не розумів. Піфагор стверджував, що в основі
всього існуючого, його першоелементом є число. Весь світ – це гармонія
чисел та їх відношень. Навіть душа є число, котре само собою спричиняє рух.
Завдяки числам утворюється «космічним порядком» . Пізнання світу – це не
що інше, як з’ясування чисел, які цим світом керують. Завдяки числам всі
речі піддаються численням. Основою всіх чисел піфагорійці вважали
одиницю, яку вони обожнювали. Виступаючи проти (мілецької) філософії
стосовно вічності руху, Ксенофан доводив, що руху у природі як такого не
існує – «ніщо не рухається», «все є одне, причому без змін», «ніщо не
виникає , не знищується і не рухається». Демокріт разом із Левкіппом
розробив античну атомістичну теорію побудови матерії. З точки зору цієї
теорії, всі речі, котрі нас оточують, складаються з неподільних частинок
матерії – атомів. Останні є вічними і незмінними. Самі вони рухаються
завдяки тому, що є пустота і відрізняються один від одного лише величиною,
формою, порядком і положенням. Всі тіла – це різноманітне поєднання
атомів. Рухаючись у різних напрямках, вони з’єднуються утворюють нові
тіла, а коли розпадаються, то тіла гинуть. Так відбувається народження всієї
багатоманітності речей і світів, котрі не створені богом, а існують самі по
собі, за необхідністю. У природі немає випадкових явищ – все у ній
перебуває у зв’язку і взаємодії. Все має свою причину. Це дійсно так. Але не
все відбувається з необхідності, бо є і випадковість. З точки зору діалектики,
причина співвідноситься не з необхідністю, а з наслідок. Необхідність же
корелюється не з причинністю, а з випадковістю. Однак, відкинувши
випадковість та звівши все до необхідності, Демокріт ототожнив причинність
з необхідністю і довів свій детермінізм (причинну обумовленість явищ) до
фаталізму – точки зору на те, що хід подій наперед визначений, оскільки
випадковостей не буває – все «передбачення». Демокріта про атомну будову
матерії, про нескінченність Всесвіту, вічність руху, причинність, про їх
об’єктивне існування відігравали виняткову роль у подальшому розвитку і
філософії, і природознавства. даним із найбільш цінних надбань філософій
Аристотеля є його вчення про різні види (форми) руху матерії. Він розрізняв
шість таких форм: виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший,
збільшення, зменшення, переміщення. Категорії Аристотеля – рухливі,
плинні, переходять одна в одну. Аристотель пояснює це на прикладі мідної
кулі. Остання є єдністю матерії (міді) і форми (кулеподібності). Матерії і
форми – протилежності, але вони переходять одна в одну. Мідь є матерією
щодо кулі (як форми). Однак таж мідь (як матерія) є формою щодо своїх
фізичних елементів, які її становлять. Мідь є можливість форми. Форма є
дійсністю того, чим являється мідь. Думка про можливість руху понять,
переходу одного стану в інший є геніальною. І. Кант стверджував, що
народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний
процес оновлення світу. У «докритичний період» Кант зробив важливе
відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на
швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя,
котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою
для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це
відіграло важливу роль у розвитку діалектики. Таким чином, у «докритичний
період» вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а
саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція
природної історії Сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії
Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння
відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання
фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі
існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки
відчуттям, які є джерелом знань. За основу усіх явищ природи і суспільства
Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його «світовим духом»,
«абсолютною ідеєю», «світовим розумом». «Абсолютна ідея» - об’єктивна, ні
від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива.
Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму. «Абсолютна
ідея» у своєму русі проходить три етапи: 1. розвиток цієї ідеї на першому
етапі своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей
процес з’ясував у своїй праці «Наука логіки»; 2. ідея завдяки своїй
суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є
матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці «Філософія
природи»; 3. на третьому етапі розвиток ідеї завершується повним збігом
(тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, «абсолютним
знанням». Лише на цьому етапі «абсолютна ідея», як «абсолютне знання»,
знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес
розвитку «абсолютної ідеї» завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці
«Філософія духу». Схематично це можна відобразити таким чином:
«абсолютна ідея» - природа – абсолютне знання (філософія). Найбільш
змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель
розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про
буття, де Гегель вперше обґрунтовує ним створений один з основних законів
діалектики – закон взаємного переходу кількісних змін у якісні – і визначає ті
категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість,
становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де
Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови
будь-якого руху, будь-якої життєвості і яка міститься у самих речах і явищах,
іманентно їм притаманна. «Принцип усілякого саморуху,- писав Гегель, - є не
чимось іншим, як зображенням суперечності». У своєму вченні про сутність
Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів
діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його
як закон мислення – закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує
його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність
(тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо.
Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, -
найвище досягнення світової філософії XIX століття, надбання високої
гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у
фундаментальну, глибинну сутність всіх речей і явищ дійсності. Вчення про
поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом,
утворюючи поняття логіки. Гегель розглядає поняття загального, особливого
й одиничного, їх суперечливість. Поняття особливого «знімає» у собі
одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття «зняття» у
Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим вища
категорія «знищує» у процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі
все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в переробленому,
«знятому» вигляді. Далі. Поняття загального у свою чергу включає в себе
особливе, тобто «знімає» його, і тому є його другим запереченням. Отже, рух
думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення
одиничного) – загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель
підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і
синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка
філософа про важливий загальний закон діалектики – закон заперечення
заперечення. Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного
методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і
принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод
тотожний діалектиці. А це означає, що діалектичний метод передбачає
розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості; зв’язку з іншими
явищами; плинності категорій; якісних перетворень; утримання, «зняття»
старого у новому тощо. До заслуг гегелівської філософії слід віднести також
змістовну розробку категорій діалектики, розкриття їх сутності та
особливостей. Це низка таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище,
можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок,
частина і ціле і т.д. Гегель показав, що категорії діалектики є рухливими,
змінними, плинними, як наслідок плинності тих речей, які вони
відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно
можливості пізнання сутності речей; він був переконаний, що «у затаєній і
замкнутій сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти
дерзанню пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої
багатства і свої глибини …» Гегель розробив і застосував такий важливий
метод наукового дослідження, як сходження від абстрактного до
конкретного. Вся його філософська система є ілюстрацією цього методу – від
загальної, абстрактної «абсолютної ідеї» до філософії з її конкретним
багатством понять, категорій і принципів. Гегель ставить, таким чином, дуже
важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності проникнути у
давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до
зовсім іншої епохи. Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою,
якою вона є: історичною, емпіричною - такою, яка не допускає апріорних
вигадок. Філософська історія займається не окремими ситуаціями, а їх
узагальненням, проникає в ціле – прослідковує загальні закономірності його
розвитку. Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні
свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах.
Всесвітня історія – це прогрес у розвитку й усвідомленні свободи. Філософ
приходить до фундаментального історичного висновку, що всесвітньо-
історичний процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається
закономірно. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний
метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою
систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого ж боку, його
діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, які, з точки зору
діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною
суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між
його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом.
Діалектика як метод, на думку Гегеля, може бути застосована лише для
усвідомлення, аналізу тільки минулого. А не теперішнього і майбутнього. На
протилежність Гегелеві Маркс розуміє діалектику як логіку розвитку явищ та
процесів, які існують поза свідомістю і незалежно від неї. Таким чином
прийнято виділяти три ключові історичні етапи розвитку діалектики як
методології пізнання: 1) античний, так звана «наївна діалектика» (Сократ,
Платон, Арістотель); 2) ідеалістичний, ідеалістична діалектика (І. Кант,
Г.В.Ф. Гегель); 3) матеріалістичний, матеріалістична діалектика (К. Маркс,
Ф. Гегель, радянські філософи). Водночас можна спробувати виділити і
початок становлення четвертого, сучасного етапу розвитку діалектичної
методології, для якого властива тенденція діалектичного подолання всього
хибного та застарілого у попередніх формах діалектики, насамперед
усунення рис догматичності і претензій на всезагальність, пов’язану з
принципом тотожності мислення та буття; співвіднесення її на паритетних,
плюралістичних засадах з іншими методологіями, зокрема, метафізичною,
синергетичною, феноменологічною та деякими іншими. Отже, діалектика це
філософське вчення про рух і розвиток. Метафізика це рух по колу, якість
залишається та ж сама. Метафiзика це такий спосiб мислення i метод
пiзнання, який розглядає предмети i явища поза їхнiм внутрiшнiм зв’язком,
вiдiрваними одне вiд одного i як такi, що перебувають у застиглому,
незмiнному станi. Метафiзика вiдображає дiйснiсть однобiчно. Вона фiксує
тiльки вiдносну сталiсть предметiв та явищ, iгноруючи їх мiнливiсть,
розвиток. Для метафiзики, на противагу дiалектицi, характерне заперечення
внутрiшнiх суперечностей в речах i явищах об’єктивного свiту, iгнорування
якiсних змiн у процесi розвитку. Термін «метафізика» у грецькій мові
дослівно означає «після фізики». Зазначений термін був уперше застосований
у зв’язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком
Радоським (І ст. до н.е.), який об’єднав різні лекції і замітки Арістотеля з
філософії під такою назвою. Згодом термін «метафізика» набув іншого,
більш широкого філософського значення. Місце, яке займає «перша
філософія» (метафізика) в структурі умоглядного знання, окреслюється
Арістотелем так: «Вчення про природу займається предметами, що існують
самостійно, але не нерухомими; деякі частини математики досліджують хоч і
нерухоме, однак те, що існує не самостійно, а як таке, що відноситься до
матерії; перша ж філософія досліджує те, що існує і самостійно, і як
нерухоме». Врешті-решт предметом цієї першої філософії є умоглядне,
найбільш надчуттєве, божественне буття. На відміну від Платона, Арістотель
не зводить наукове знання тільки до знання метафізичного, що абсолютно
протилежне фізичному і математичному, оскільки вони теж є знаннями про
надчуттєве. Арістотель просто ставить метафізику вище інших видів знання
завдяки її засадничій ролі, та завдяки її повної, благородної безкорисливості,
не відмовляючи в науковості й іншим видам знань. У середні віки метафізика
була повністю зведена до теології, де перше начало (Бог) не стверджується
шляхом доведення, а приймається на віру. Найбільш яскравий представник
середньовічної схоластики Фома Аквінський запозичив майже всі основні
поняття з «першої філософії» Арістотеля (сутність, існування, матерія, форма
тощо), але наповнив їх суто християнським змістом. Так, тільки Бог, на його
думку, втілює в собі єдність сутності і існування, окремі ж речі існують не
завдяки власній сутності, а завдяки їх причетності до Творця. На думку
Аквінського, метафізика, досліджуючи підстави всього сущого, повинна
проникати в його першу причину – абсолютне буття Бога. Як би там не було,
але до Нового часу метафізика дійшла, і дійшла в подвійному значенні. З
одного боку (наприклад, у Р. Декарта і Г. Лейбніца), метафізика більше
виконувала роль засобу конечного обґрунтування наукового знання, а з
іншого – залишалась відносно самостійним «знанням» про надчуттєве, де її
предметами були Бог, Душа та Світ-у-цілому в аспекті їх сутності й
існування. Радикальні сумніви щодо права метафізики на життя починаються
з Д. Юма, продовжуються у творах французьких просвітників, І. Канта і
сягають аж до позитивізму XIX–XX ст. Відштовхуючись від емпіризму, в
якому досвід зведено до чуттєвого враження, відкидаючи стару схоластичну
метафізику, Д. Юм звів завдання філософії до дослідження відчуттів і
сприйнять та з’ясування тих відносин, що складаються між ними в нашій
свідомості. Особливо сильний резонанс у наступних філософських дискусіях
набула критика Д. Юмом об’єктивності причинно-наслідкової залежності.
Сам Д. Юм використав її для заперечення існування матеріальної субстанції.
До метафізики, додає І. Кант, людину буде спонукати постійна неповнота
досвіду і природна присутність у розумі апріорних ідей Бога, Душі і Світу.
Не як система науково-теоретичного знання на зразок природознавства, а як
категорійний аналіз, як зведена в таблицю система понять, розділених за їх
різними витоками (чуттєвість, розсудок, розум) можлива метафізика. Г.
Гегель надав терміну «метафізика» негативного значення в контексті
антидіалектичного способу мислення, який заперечує з догматичних позицій
рухливість понять. Водночас до певної міри він став послідовником Канта в
позиції про ту метафізику, що досліджує спекулятивними засобами загальні
поняття розуму.

Питання 7 Філософія виконує низку вирішальних для людини функцій, а

отже, відіграє важливу роль у житті суспільства. Це зумовлюється, перш за
все, особливою роллю філософії у системі знань. Вона, з одного боку, черпає
матеріал для своїх гранично широких узагальнень із природничих і
суспільних наук, з людської практики. Це не просто сукупність знань,
оскільки філософські узагальнення завжди пов’язані з основним питанням
філософії і з проблемою сутності розвитку. З другого боку, філософія є
загальнотеоретичною і загальнометодологічною основою наук, озброює їх
знаннями принципів, законів, категорій науково-творчого мислення, дає їм
найголовніші пізнавальні орієнтири. Тому для того, щоб юрист, правознавець
був на висоті вимог сьогодення, йому необхідно володіти глибокими
філософськими знаннями. Питання про функції філософії в навчальній і
науково-дослідній літературі висвітлюється по-різному. Це пояснюється тим,
що різноманітні соціальні суб’єкти по різному осмислюють її значення в
їхньому житті, а також тим, що об’єктивно її значення багатогранно, вона
виконує велику кількість різноманітних призначень. Проте, для того, щоб
уявити значення філософії в життєдіяльності суспільства й особистості як
певної цілісності, необхідно не перераховувати всі її функції, що проявилися,
а згрупувати їх так, щоб виділити найбільш важливі з них, а також визначити
логічну послідовність їхнього освітлення. Таке виділення головних функцій
дозволяє потім виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них
функцій. У межах цілісної структури філософії основні функції філософії
взаємопов’язані і взаємно детермінують одна одну. Основними функціями
філософії є: методологічна, ідеологічна, гносеологічна, світоглядна,
практично-діяльна. У системі філософського знання всі без винятку функції
філософії перетинаються, тобто жодна частина філософського знання, яка
реалізує кожну із функцій філософії, не може ефективно розвиватись без
ефективного розвитку інших. Так, гносеологічні висновки щодо можливості
або неможливості пізнання істини зумовлюють різні і навіть протилежні
світоглядні, онтологічні, праксеологічні, методологічні й аксіологічні
висновки. Можна порушити питання, чому саме така пропонується
послідовність розгляду цих функцій. Адже частіше усього на перше місце
висувається світоглядна функція. Виокремлення методологічної функції як
визначальної зумовлене тим, що філософія посідає особливе місце в процесі
духовно-практичного освоєння світу, усвідомлення буття в структурі
суспільної свідомості. Кожна із форм суспільної свідомості, виступаючи як
усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери
реальності, являє собою відображення саме цієї конкретної сторони
суспільного буття. Філософія ж, розглядаючи в самій узагальненій формі
відношення людини до світу і до самої себе, розглядає не окремі сфери буття
людини як такі, а їхній взаємозв’язок через призму розкриття природи і
сутності світу, природи і сутності людини і їхнього взаємозв’язку. Тому
основні положення філософії є загальнозначущими, мають методологічне
значення для кожної із форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення
свого специфічного предмета, для усвідомлення людиною свого відношення
до всіх сфер дійсності і до самої себе. На думку сучасних науковців,
загальною для філософії є функція загальнометодологічна, яка полягає в
тому, що її основоположні принципи, закони, понятійний апарат можуть
бути використані в будь-яких сферах наук пізнання як загальні методи
дослідження тих чи інших явищ. Під методологією варто розуміти систему
вихідних, основних принципів, що визначають засіб підходу до аналізу й
оцінки явищ, характер відношення до них, характер і спрямованість
пізнавальної і практичної діяльності. Таким чином, методологічна функція
філософії не зводиться лише до методології пізнання, а охоплює й весь
рівень методології людської діяльності. Ця функція підкреслює, що
філософія повинна обґрунтовувати вихідні, основоположні принципи,
застосування яких визначає загальну спрямованість осмислення дійсності,
направленість пізнавальної і практичної діяльності. Ця функція передбачає,
що відношення людини до світу повинно виходити з усвідомлення нею
сутності світу й людини, найзагальніших основ буття, усвідомлення
людиною свого місця у світі і відношення до нього, усвідомлення загальної
структури наукової картини світу. Важливою функцією філософії є
ідеологічна. Про неї варто пам’ятати особливо в сучасних умовах, коли
спостерігається негативне відношення до ідеології як феномену політичного
управління. Ідеологічна функція уточнює, що філософські вчення і напрями
виражають не тільки «чисте прагнення до абсолютної істини», а й інтереси та
позиції певних суспільних сил, спільнот (держав, націй, класів тощо). Тому,
переважна більшість філософських шкіл із позицій певного класу формують
світогляд і впливають на суспільну діяльність із певних соціальних
(класових, національних, групових тощо) інтересів. Гносеологічна функція
філософії полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальне відношення
людини на розкриття природи й сутності світу, природи та сутності самої
людини, загальної структури світу, зв’язків і законів його розвитку, з одного
боку, збагачує людей знанням про світ, про людину, а з іншого – впливає на
кожну з форм суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з
них у відношенні «людина – світ», а також визначає загальну логіку
пізнавального відношення людини до дійсності: «Завдяки теорії
філософського пізнання розкриваються закономірності природних та
суспільних явищ, досліджуються форми просування людського мислення до
істини, шляхи і засоби її досягнення, узагальнюються результати інших
наук». Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, збагачуючи
людей знаннями про найзагальніші підстави світу і людини, про її місце у
світі й можливості пізнання і освоєння світу, впливає на формування
життєвих принципів, на усвідомлення соціальними суб’єктами цілей і сенсу
життя, а також орієнтації та мотивації в суспільному процесі. Практично-
діяльна функція філософії полягає в тому, що вона перетворюється в
знаряддя активного, перетворювального впливу на навколишній світ і на
самого людину. Вона відіграє важливу роль у визначенні цілі
життєдіяльності, досягнення найважливіших умова існування,
функціонування і розвитку людини. Виховна функція філософії: показує, що
оволодіння філософськими знаннями, філософським мисленням сприяє
формуванню в людини потреб і прагнень до розуміння світу й самої себе,
свідомого визначення свого місця у світі, своїх найвищих цінностей, ідеалів,
життєвих орієнтацій і цілей, сенсу життя. На особливу увагу заслуговує
проблема формування такого групового світогляду, як професійний, зокрема
правника. Отже, на становлення світогляду юриста впливають: – соціально-
політичні чинники, оскільки юристи завжди знаходяться в полі інтересів
державної влади і їх діяльність має політичне забарвлення; – соціально-
правові чинники, пов’язані з тим, що юристи відображають принципи
діючого права, якість законодавчих, урядових і відомчих актів. До соціально-
правових факторів належать стан правосвідомості населення, працівників
державних і недержавних установ, з якими працівники працюють, юридичні
гарантії законних і ефективних способів дії співробітників, їхня юридична
захищеність перед необ’єктивною оцінкою їхніх дій, а також правовий статус
юристів, їхня озброєність юридичними повноваженнями; – соціально-
психологічні фактори – конфліктність роботи, постійні контакти зі
аморальними елементами, неофіційні корпоративні настрої (цілі, норми,
цінності соціальної групи), вдоволення або невдоволення роботою,
престижність професії; – суттєво вплив на формування світогляду юристів
здійснюють культурно-етнічні фактори, які містять у собі і загальний рівень
культурного розвитку, і елементи «батьківської» культури. Звісно, правові
знання співробітників поліції мають специфічне змістовне забарвлення. Такі
знання характеризуються усвідомленням та активним застосуванням на
практиці норм чинного законодавства, яке належить до компетенції поліції.
Співробітник з огляду на виконання своєї професійної ролі повинен постійно
демонструвати власні правові знання, оскільки рівень його професійної
свідомості безпосередньо залежить від обсягу і засвоєння нормативних
документів. Проте крім суто «корпоративних» знань, працівник поліції
повинен володіти знаннями про право як явище соціокультурного характеру,
повинен бути поінформований про суть правових явищ, закономірності їх
функціонування та ін. Працівники поліції здобувають правові знання в
системі організованого правового навчання (пасивне сприйняття знань) та в
міру необхідності для ефективного виконання професійних обов’язків
(активне засвоєння вимог чинного законодавства шляхом самостійного
вивчення документів, а також під час занять зі службової та спеціальної
підготовки). Аксіологічна функція вказує на місце цінностей у житті, на
структуру ціннісного світу, тобто на зв’язок різних цінностей між собою,
зв’язок із соціальними й культурними факторами та структурою особистості.
Вона досліджує моральне й естетичне ставлення людини до дійсності. Крім
того, аксіологічною дисципліною вважають і філософію права, яка вивчає
такі цінності, як справедливість, легітимність тощо. Натомість інтегративна
функція показує, що філософія забезпечує узагальнення висновків часткових
(спеціальних, «конкретних») наук, пов’язуючи їх із постановкою і
розв’язанням визначальних світоглядних проблем. Таким чином, філософія
сприяє створенню цілісної системи наукового знання, елементи якої (окремі
науки, галузі, розділи) між собою не пов’язані. При цьому філософія не
підміняє конкретні науки, не претендує на розв’язання «своїми методами» їх
проблем. Отже, філософія – особлива форма теоретичного знання про світ як
цілісність, про найзагальніші підстави світу й можливості їх осягнення
людським розумом, які відтворюються в найбільш загальних поняттях
(категоріях). Вона спрямована на вироблення системи знань, що виражають
ставлення людини до природної та соціальної дійсності, і тим самим
слугують її світоглядно-методологічними орієнтирами, програмуючи
поведінку в суспільстві. Особливістю філософії є її історичність.
Історичність притаманна самій філософії, адже без цієї історії важко
зрозуміти, що є філософія взагалі. Історія філософії є постійним визначенням
самої себе, яке ніколи не може завершитися. Завдяки своїй історичності
філософія демонструє свою здатність до регенерації. Історія філософії
нагадує собою рамкову структуру художнього твору, схожу на «Декамерон»
Бокаччо, – усі філософські системи представляють невеликі «новели», які
об’єднуються між собою спільною темою пошуків (прагненням віднайти за
явищами предметності гуманістичні принципи) та використанням «спільної
мови понять». Але основна відмінність «рамковості» історії філософії від
роману полягає в тому, що вона не має епілогу. Така відкритість вічності
зумовлена «вічністю» існування суперечки людей про остаточні істини,
пошуки яких людство постійно здійснює, адже наперед визначені цілі
можуть означати лише вирішення технічних та адміністративних проблем.
Історія філософії є передусім філософією думки, яка конструює сама свою
тематику в істинно історичних термінах. Розгортання філософської думки в
часі може бути представлене в історико-графічному або в світоглядному
плані. Якщо перший варіант передбачає зображення філософії у вигляді
історії ідей або думок великих людей, то другий шлях є історією світогляду,
що дозволяє нам, перефразовуючи М. Гайдеггера, назвати філософію
«світоглядною проповіддю». Філософію та історію філософії не можна
відділити від культури, внаслідок чого філософія перебуває в безперервному
пошуку цінностей, здатних конструювати той чи інший ідеал суспільного
життя та ідеал людини як такої. Історія філософії як світогляд, історія ідей, як
феномен культури і науки, є зовнішньою історією філософії, тоді як
внутрішня історія є завершення філософської думки самою собою і тим
самим визначає свою історію. Тому філософія є історією висловлювань
людської думки про дійсність, яка включає в себе здатність людини бути
уважним до всього сущого, і до того, що відбувається.Філософія як форма
суспільної свідомості, як система певних знань, законів і принципів має
досить вагомий функціональний потенціал. Найважливішими з них є
світоглядна, методологічна, виховна, пізнавальна (гносеологічна),
онтологічна. Світоглядна функція філософії виявляється в тому, що вона
осмислює і обґрунтовує світоглядні ідеали, накреслює шляхи їх досягнення.
У філософії відбувається пізнання світоглядних проблем, виробляється
понятійний інструментарій для аналізу і порівняння різних світоглядів, для
обґрунтування переваг одного світогляду над іншим. Порівняння,
обґрунтування неоднакових підходів до світу дає здійснюється за допомогою
загальних законів мислення, що і дає можливість виконувати світоглядну
функцію. Світогляд не може бути лише сумою знань. У світогляді
відбувається певне ставлення до світу. Світогляд має спрямовувати
поведінку, діяльність людини у сфері практики і в пізнанні. Але коли
світогляд починає виконувати роль активного регулятора діяльності, то
виступає й у ролі методології. Методологія - це світогляд, що виступає у
вигляді методу та теорії методу. Інакше, методологія - це сукупність
найбільш загальних ідей та принципів, що застосовуються у вирішенні
конкретних теоретичних та практичних завдань, це й наукове обґрунтування,
розробка ідей та принципів, шляхів та засобів пізнання та практики.
Методологічна функція вказує на шляхи дослідження, пізнання та
перетворення дійсності. Виробляє загальні принципи і норми пізнавальної
діяльності. Філософія пропонує метод діалектики з його вихідними
настановами аналізу всіх природних, соціальних і духовних процесів із
визнання універсального зв’язку всіх явищ , процесів, предметів їх розвитку
як прояву єдності протилежних сил і тенденцій, переходу кількісних змін в
якісні та іншими. Виховна функція прищеплює інтерес і смак до
самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення,
творчого підходу до життя, пошуку смислових сенсів. Пізнавальна функція
озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та
ознаками правильного руху на шляху до дійсних, достовірних знань.
Онтологічна - функція формування у особистості цілісного уявлення про
світ, про світобудову і його будову. Культурологічна функція передбачає
експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для
виявлення найзагальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Важливе місце серед
них займають: категорії, узагальнені способи буття - вчення про буття -
онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини -
практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіологія).
Раціоналізації у відображення в логічній, поняттєвій формі результатів
людського досвіду. Систематизація - теоретичне відображення сумарних
результатів людського досвіду. Інтегративна функція полягає в об'єднанні
практичного, пізнавального і ціннісно-орієнтованого досвіду життя людей.
Це важлива умова збалансованого розвитку суспільного життя. У процесі
суспільного розвитку або при реалізації складних наукових проблем люди
відмовляються від застарілих поглядів та уявлень, стереотипів, цінностей,
хибних світоглядних настанов. Філософія допомагає усувати помилки,
звільнитися від застою, віджитих догм. Так реалізується критична функція
філософії у системі культури. Аксіологічний характер філософських знань
виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя,
моральні принципи, гуманістичні ідеали. Це особливо важливе в умовах
загострення глобальних проблем сучасності, коли актуальними стають
світоглядні аспекти різних видів діяльності. Велика роль філософії в світі, що
постійно розвивається, змінюється. Практично-діяльна (праксеологічна)
функція філософії полягає в тому, що вона стає знаряддям активного,
перетворювального впливу на оточуючий світ і на саму людину. Філософія
відіграє важливу роль у визначенні цілей життєдіяльності, досягнення яких є
найважливішою умовою забезпечення існування, функціонування і розвитку
людини. Філософія виконує і критичну функцію, прагнучи зруйнувати старі
ідеали і погляди, сформувати новий світогляд, що супроводжується
сумнівами і критикою прийнятих догм і стереотипів. Філософ постійно
стикається з розбіжністю соціальної дійсності з ідеалами. Роздуми над
соціальною дійсністю, її зіставлення з суспільним ідеалом призводять до
критики цієї дійсності. У критиці виражається незадоволеність суб’єкта
об’єктом, бажання його змінити. Філософія критична по своїй суті. Основою
і сутністю критичної роботи філософа є виявлення і розкриття протиріч,
невідповідності між прийнятою системою понять і цінностей і тим змістом,
який в них вноситься новим етапом розвитку світової історії. За допомогою
регулятивної функції філософія впливає на взаємоузгодженість конкретних
дій і напрямків життєдіяльності людини на основі розуміння загальних
принципів і цілей, які визначаються за допомогою філософського
світосприйняття.