1.

Суспільно-політичне значення перекладу з погляду світових інтеграційних процесів

Переклад відіграє важливу роль:
- у культурному розвитку людства;
- у розвитку та збагаченні національних мов та літератур;
- у спілкуванні між різномовними колективами;
- політичних відносинах між державами;
- у розвитку економіки та бізнесу.
Коло діяльності, яке охоплюється поняттям «переклад» є дуже широким.
Перекладаються з однієї мови на іншу вірші, художня проза, наукові та науково
популярні праці з найрізноманітніших сфер знань, дипломатичні документи, ділові
папери, статті політичних діячів і промови ораторів, газетні матеріали, бесіди осіб, які
розмовляють різними мовами і змушені звертатися за допомогою до посередника -
перекладача.
Як відзначає І.В.Корунець, переклад здійснюється на таких рівнях суспільно-
політичного життя:
- на рівні голів держав ( під час офіційного візиту президента однієї країни в іншу);
- на глобальному (міжнародному) рівні (тобто на рівні великих міжнародних
організацій, установ та ін. Типу ООН, ЮНЕСКО, ЄС і т.д.);
- на міждержавному рівні (економічні, спортивні, культурні та інші зв'язки між
країнами);
- на внутрішньодержавному (міжнаціональні, міжрегіональні заходи, змагання тощо);
- на індивідуальному або міжособистісному рівні (приватні зустрічі, стосунки,
приватні візити і т. ін.).
Без діяльності перекладача неможливий прогресивний розвиток політичний,
економічних, соціальних, етнічних, міждержавних та інших відносин між людьми.
2. Визначення та зміст поняття «переклад».
Переклад – це вид комунікативної діяльності, який може здійснюватися з певною
метою на різних рівнях діяльності людини, із різних джерел, за різних обставин
комунікації.
«Переклад» ще можна характеризувати як:
1) процес людської діяльності, спрямований на передання інформації з мови-оригіналу
на мову перекладу;
2) результат перекладацького процесу, тобто твір, речення і т. ін., викладений усно або
на паперi;
3) Вид людської діяльності, спрямований на відтворення певного тексту МО в МП;
Основними функціями перекладу є:
1) комунікативна, тобто забезпечення порозуміння і спілкування між носіями різних
мов;
2) інформативна, тобто розповсюдження інформації між носіями різних мов;
3) національно-культурна, тобто обмін культурними цінностями, збагачення
національних мов, літератур, ширше - культур тощо;
4) навчально просвітницька, а саме – поширення наукових знань між народностями,
країнами і т. ін.
Загальна теорія перекладу - розділ лінгвістичної теорії перекладу, який вивчає
найбільш загальні лінгвістичні закономірності перекладу, незалежно від особливостей
конкретної пари мов, які беруть участь у процесі перекладу, незалежно від способу
здійснення цього процесу та індивідуальних особливостей конкретного акту
перекладу.
У наш час перед перекладознавством постають такі конкретнi завдання:
- розкрити сутність перекладу як складного багатогранного явища; встановити
специфічні риси, які виокремлюють переклад з інших видів дiяльностi людини;
- визначити взаємозв'язки і форми взаємодії перекладу з іншими науковими
дисциплінами:
- науково обгрунтувати процес перекладу і його результати:
- дослідити основні функції перекладу у суспільстві;
- обгрунтувати постійне пiдвищення ролі перекладу і його актуальнiсть в сучасному
житті;
- визначити вимоги до перекладу:
- пiдвищити професiйний рівень сучасноï перекладацькоï практики.
3. Зв’язок перекладу з іншими галузями науки
Сучасну теорія перекладу можна охарактеризуватия як результат міждисциплінарних
досліджень.
Залежно від предмету дослідження можна виокремити психологічне
перекладознавство , літературне перекладознавство, етнографічне перекладознавство,
історичне перекладознавство.
• Літературознавці досліджують переважно художній переклад. Літературознавчий
підхід до перекладу передбачає звернення до особистості перекладача, спробу
зрозуміти його вибір виходячи з особистісних якостей.
• Соціальний статус перекладу як суспільно значимої діяльності вимагає вивчення із
залученням наукового апарату соціології. Соціологія може досліджувати переклад як
один із видів соціально-рольової взаємодії.
• Зв’язок перекладу з етнографією, історією та антропологією обумовлений тим, що
культурно-історична варіативність життя і побуту, мови і світосприйняття людей дуже
різниться. Перекладачі часто мають вирішувати задачу мовної і культурної
варіативності, проблему розуміння повідомлення, яке було створено іншою мовою, в
іншій культурі, в іншу історичну епоху, людьми іншої мовної свідомості, які по
іншому сприймають і називають оточуючий світ.
• Необхідність розробки спеціальних методів навчання перекладу зробили його
об’єктом педагогіки і методики.
• Особливості поведінки і психічного стану усних перекладачів, які працюють в
умовах стресу, привертають увагу психології. Перекладацька діяльність вивчається
психологами як різновид психічної діяльності.
• Переклад вивчається семіотикою як процес переходу від одної знакової системи до
іншої.
• Для логіки переклад постає як прочес перетворення смислів.
• Для когнітивістики – як процес пізнання чужої дійсності крізь призму своєї.
• Переклад може вивчатись медициною, наприклад, для з’ясування, яким чином
змінюється артеріальний тиск та пульс у перекладачів під час перекладу.
• Переклад може вивчатись юридичною наукою в аспекті відповідальності
перекладача за результат своєї діяльності.
Але, незважаючи на все сказане, більшість праць в області теорії перекладу має
більш менш яскраво виражену лінгвістичну спрямованість. Саме лінгвістичні
дослідження внесли основний вклад у розвиток науки про переклад, і саме лінгвісти
були першими теоретиками перекладу.
4. Стратегії перекладу: від античності до сьогодення
Переклад – один із найдавніших різновидів людської діяльності, адже, як вважається,
водночас із різними мовними колективами з’явилася потреба у забезпеченні
міжмовного спілкування.
Спочатку переклад мав виключно усний характер, але з появою писемності до усних
перекладачів приєдналися письмові. Розповсюдження письмових перекладів відкрило
доступ до культурних досягнень інших народів.
За часів античності переклад активно розвивається у Давньому Римі. Для порівняння,
давньоєгипетська та давньогрецька цивілізації вважаються у цьому сенсі
«первинними». Рим у своєму культурному розвитку, навпаки, активно спирався на
запозичені джерела, причому запозичені переважно у греків. Давньоримські тексти-
переклади не були перекладами з давньогрецької у сучасному сенсі, вони були
скоріше вільними викладами, «побудованими» з урахуванням специфіки латинської
мови та культури.
У ранньохристиянський період підхід до перекладу кардинально змінюється,
оскільки головним об’єктом перекладу стає священна книга християн Біблія та інші
релігійні тексти, щодо яких у суспільстві діяла концепція недоторканості
божественного одкровення.
Наступний період, що привертає нашу увагу, – епоха класицизму, коли особистість
перекладача отримала небачену до того свободу, що дозволяла йому не тільки
привласнювати зміст оригінальних текстів, а й створювати новий стиль, відмінний від
стилю мови оригіналу. Діяльність перекладачів цього періоду, скеровану на те, аби
удосконалити вихідний текст та зробити його еталоном. Перекладач автоматично
перетворюється на творця – «покращувача» вихідного тексту, позбавляючи його
непристойної мови, недостойних сцен тощо, тобто пристосувавши його до смаків
сучасної перекладачеві публіки.
За доби романтизму перекладачі вже не прагнуть досягти ідеально- прекрасного, а
ведуть мову про індивідуальність конкретних авторів та твору, яку слід зберігати
навіть з усіма вадами, помилками, темними місцями, тобто саме на початку ХІХ ст.
вперше починають формуватися ті принципи перекладу, які є актуальними і сьогодні.
Романтиків гостро цікавлять такі питання, як «принцип точності перекладу, різні
тлумачення цього терміна, визначення межі точності, співвідношення різних
національних мов та наслідки цього для можливості та якості перекладу.
Сучасне перекладознавство виходить із того, що стратегії очуження та одомашнення у
чистому вигляді є ідеальними науковими конструктами, що існують лише в теорії
перекладу, тоді як на практиці у чистому вигляді вони ніколи не реалізуються, а
перекладач, навіть надаючи перевагу одній із них, як правило, інтуїтивно прагне
«золотої середини», вдаючись у різні моменти перекладу то до одної, то до другої.
Стратегія одомашнення орієнтована на максимально адекватну передачу смислу,
тобто є стратегією смислу, а стратегія очуження є стратегією форми. Обираючи
стратегію смислу, перекладач свідомо усуває усі перепони.