ЛЕКЦІЯ 3

ТЕМА: КАРТИНА СВІТУ ТА КОНЦЕПТОСФЕРА НАЦІЇ

План
1. Мовна картина світу. Гіпотеза лінгвістичної відносності.
2. Концептуальна картина світу.
3. Чинники відмінностей між мовними і концептуальними картинами світу.
4. Зв’язок концептуальної та мовної картини світу з етнічною ментальністю.

Література

1. Бацевич Ф.С. Філософія мови: Історія лінгвофілософських учень:

Підручник. Київ: ВЦ “Академія”, 2008. 240 с.
2. Даниленко Л. Лінгвістика ХХ-початку ХХІ ст. у пошуках цілісної теорії
взаємозв’язку мови, культури і мислення. Мовознавство, 2009. № 5. С. 3-11.
3. Єрмоленко С.Я. Мінлива стійкість мовної картини світу. Мовознавство.
2009. № 3-4. С. 94-103.
4. Жайворонок В.В. Проблема концептуальної картини світу та мовного її
відображення. Культура народів Причорномор’я, 2002. №32. С. 51-53.
5. Жайворонок В.В. Українська етнолінгвістика: нариси. Київ, 2007. 262 с.
6. Лисиченко Л.А. Лексико-семантичний вимір мовної картини світу. Харків:
Основа, 2009. 191 с.
7. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми : підручник.
Полтава: Довкілля-К, 2008. 711 c.
8. Кудрявцева Н. Лінгвістична відносність і проблеми перекладу філософської
термінології: лінгвокогнітивний підхід. Мовознавство, 2018. № 3. С. 56-58.
9. Красовська К.В. Зв’язок концептуальної та мовної картин світу з етнічною
ментальністю.URL : http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/34967/32-
Krasovs%2527ka.pdf?sequen
10. Приходько А. М. Концепти і концептосистеми в когнітивно-дискурсивній
парадигмі лінгвістики. Запоріжжя, 2008. 332 с.

1. Мовна картина світу. Гіпотеза лінгвістичної відносності

Мова – це дзеркало, яке знаходиться між світом і людиною, за допомогою
якого ми можемо пізнати найважливіші властивості світу. У ньому відображені не
лише реальний світ й умови життя, але й суспільна самосвідомість народу, його
менталітет, національний характер, спосіб життя, традиції, звичаї, мораль,
система цінностей, світовідчуття, бачення світу.
Мовна картина світу – сукупність уявлень про світ, що історично склалася
у свідомості мовного колективу, цілісний образ світу, у формуванні якого беруть
участь всі сторони психічної діяльності людини. Це концептуалізація світу,
вміщена у мові.
1
 Варто зазначити, що термін «картина світу» був уведений у науковий обіг
у фізиці в кінці ХІХ – на початку ХХ століття. «Фізична картина світу»
розглядається як «сукупність внутрішніх образів зовнішніх предметів, з яких
логічним шляхом можна отримати знання про властивості та поведінку
предметів» або «образ довкілля, що формується фізичною наукою та відбиває
реальні закономірності природи». З часом поняття «картина світу» в природничих
науках стало означати специфічну концептуальну структуру, що формується за
допомогою наукових методів і понять.
Феномен «картини світу» та світобачення став об’єктом досліджень
гуманітарних наук – культурологічних, а також лінгвосеміотичних, присвячених
реконструюванню архаїчної свідомості на матеріалі міфів та фольклору.
Проблема мовного світосприймання була сформульована ще В.
Гумбольдтом, який писав: «Різні мови – це не різні позначення того самого
предмету; це різне бачення і відображення його». І далі: «Всяка мова, позначаючи
окремі предмети, насправді творить: вона формує для народу, який є її носієм,
картину світу».
Проблема мовної картини світу є актуальною для різних наук: лінгвістики,
філософії, культурології.
Для мовознавства у зв’язку із виходом на перший план у лінгвістичних
дослідженнях проблеми співвідношення мови, свідомості (індивідуальної й
колективної) й культури ця проблема набуває значного інтересу. Серед актуальних
питань лінгвістики слід відзначити спосіб відображення світу у свідомості
людини та роль вербальних засобів у цьому процесі.
Учені стверджують, що світ пізнається тільки через форми мови – будь-яка
мова спрямовує мислення її носіїв згідно з напрямком, що визначається
світоглядом, зумовленим мовою.
Тобто, мовна картина світу – це образ світу, що твориться
лінгвістичними засобами, а саме:
1) номінативними засобами мови (лексемами, фразеологізмами);
2) граматичними засобами мови;
3) функційними засобами мови;
4) образними засобами мови (переносні значення, внутрішня форма мовних
одиниць, національно-специфічна образність);
5) фоносемантикою мови;
6) дискурсивними засобами мови (засобами і стратегіями текстобудови,
аргументації, побудови монологічних текстів, діалогу і т. ін.).
У сучасному мовознавстві існують різні погляди на цю проблему. Коротко
схарактеризуємо деякі з них.
Так, В.В. Жайворонок зазначає, що світ для людини постає таким, яким
вона його пізнає, сприймає й освоює, залежно від рівня особистісного розвитку.

2
На її думку, картина ж світу – це витвір людської діяльності, але не фізичної, а
мисленнєвої, пізнавальної, результат освоєння навколишнього світу.
Феномен світу, який людина сприймає через рідну мову, постає для неї
таким, якою є для неї сама мова. Отже, ми бачимо, що сучасні лінгвісти тяжіють
до розгляду людини в мові та мови для людини, а не мови для самої себе. Відтак,
кожна мовна одиниця зорієнтована на концептуальний простір довкілля, стаючи
мовленнєвим виявом того чи іншого його фрагмента [11, 53].
Відомо, що у лінгвокультурологічній парадигмі знання мова відіграє
функцію засобу інтерпретації феномену культури та відображення психологічного
характеру народу, який послуговується цією мовою. На думку О.С. Комара, мова
відображає загальнонаціональну культуру, яка визначається культурними
надбаннями всього народу та його морально-етичними цінностями. Так, можемо
стверджувати, що результатом відбиття в мові явищ навколишньої дійсності стає
поява картини світу, однак у різних її варіантах – концептуальна, мовна, наївна –
залежно від ступеня узагальненості результатів осягнення навколишнього світу. І
тому варто бодай у найзагальнішому вигляді розмежувати ці поняття.
У досить ґрунтовному науковому доробку О.О. Селіванової “Сучасна
лінгвістика: напрями та проблеми” мовна картина світу визначається як
“представлення предметів, явищ, фактів, ситуацій дійсності, ціннісних орієнтирів,
життєвих стратегій і сценаріїв поведінки в мовних знаках, категоріях, явищ
мовлення, що є семіотичним результатом концептуальної репрезентації дійсності
в етносвідомості”[7, с. 97].
Загалом, під поняттям «мовна картина світу» (МКС) розуміють
відображені в категоріях і формах мови уявлення певної національної спільноти
про дійсність.
У разі володіння двома або більше мовами (білінгвізм та полілінгвізм)
розрізняють:
1) первинну;
2) вторинну (вторинні) мовні картини світу.
Існування мовної картини світу зумовлене гносеологічним чинником –
процесом пізнання, яке є невід’ємною частиною сутності людини.
Слід пам’ятати, що:
1) Люди, що говорять різними мовами, створюють різні картини світу.
2) Мовні відмінності впливають на зміст мислення.
3) Найбільше мовна своєрідність виявляється у фразеологічному фонді.
Наприклад, для слов’янських та деяких інших європейських мов знаковими
є певні сакральні числа (3, 7, 40), навколо яких побудовані фразеологізми,
приказки, прислів’я.
4) Найперші мовні коди пізнання світу з’явилися на етапі становлення етносу.
5) Мовну картину світу, на відміну від наукової, називають наївною, оскільки
мовні тлумачення не завжди збігаються з науковими за обсягом та змістом.
3
 На думку вчених, головними ознаками мовної картини світу потрібно
назвати такі:
1) Специфічна кваліфікація певних предметних галузей.
2) Наявність імен концептів.
3) Специфічна комбінаторика асоціативних ознак концептів.
4) Нерівномірна концептуалізація фрагментів дійсності, залежно від їх
значущості для певного етносу.
5) Специфічна орієнтація предметних галузей на певну сферу спілкування.
Варто зазначити, що існує велика кількість картин світу, які втілюють різне
світосприймання людьми, – і це не суб’єктивна забаганка історії, а її об’єктивна
необхідність.
Картини світу є надто різноманітними, тому що це завжди особливе бачення
світу, його смислове конструювання, відповідно до певної логіки світорозуміння
і світобачення, характеризуються історичною, національною і соціальною
детермінованістю.
Існує стільки картин світу, скільки є способів світобачення, оскільки кожна
людина сприймає світ і будує його образ, враховуючи індивідуальний досвід,
суспільний досвід, соціальні умови життя.
Зрозуміло, що суб’єктом картини світу (буття), який спостерігає світ і
відображає результати свого пізнання, можуть бути:
1) окрема особистість (емпіричний суб’єкт);
2) окрема група людей;
3) окремий народ;
4) людство загалом.
Ще одним феноменом – результатом взаємодії колективної мовної
свідомості, реального світу і мови як засобу репрезентації знання про світ стає
національно-мовна картина світу – це:
1) виражене етносом за допомогою засобів певної мови світовідчуття і
світорозуміння;
2) вербалізована інтерпретація мовним соціумом навколишнього світу і себе
самого в цьому світі.
На думку дослідників, “національний образ світу є диктат національної
природи в культурі...” [4, с. 52]. Центральною частиною цього мовного феномену є
той єдиний поняттєвий базис людської свідомості, на якому і ґрунтується
“психологічна єдність людства”: “Поряд з величезною кількістю понять,
специфічних для певної культури, існують також деякі фундаментальні поняття,
які підлягають лексикалізації в усіх мовах світу... Мовні та культурні системи
значною мірою відрізняються одна від одної, але існують семантичні й лексичні
універсалії, що вказують на спільний поняттєвий базис, на якому ґрунтуються
людська мова, мислення і культура...”[4, с. 52]. Поєднання універсального з

4
національним у мовній субстанції і створює “обличчя” національного менталітету,
“промальовуючи” його у мовних формах.
Також необхідно підкреслити ще окремі питання щодо різновидів картин
світу. У кожній самостійній сфері людського пізнання – міфології, релігії, науці –
існують свої особливі засоби світосприйняття, свої “призми”, через які людина
бачить світ. Результатом такого світобачення і стають відповідні картини світу –
міфологічні, релігійні, філософські, наукові.
Отже, мовна картина світу не належить до числа частковонаукових чи
спеціальних картин світу, оскільки вона є попередником багатьох інших картин
світу і певною мірою формує їх. Мовна картина світу є частиною
загальнонаукової, підсистемою концептуальної картини світу, вміщуючи ті її
компоненти, які співвідносяться із мовними знаками. Вона виступає
попередником і формувальним чинником спеціальних картин світу. Це пов’язано з
тією особливістю, що людина здатна сприймати і розуміти світ, а відтак і саму
себе, завдяки мові, у якій закріплюється загальнолюдський і національний досвід.
Саме останній визначає призму, через яку людина сприймає світ і, відповідно,
формує мовну картину світу.

Гіпотеза лінгвістичної відносності

Гіпотеза лінгвістичної відносності, або Гіпотеза Се́ піра – Во́ рфа, –
концепція, розроблена в 1930-х роках, за якою структура мови визначає мислення
і спосіб пізнання реальності. Названа за іменами американських мовознавців
Едварда Сепіра та Бенджаміна Ворфа.
Гіпотеза припускає, що люди, які говорять різними мовами, по-різному
сприймають світ і по-різному мислять. Зокрема:
1) ставлення до таких фундаментальних категорій, як простір і час, залежить
насамперед, від рідної мови індивіда;
2) з мовних характеристик європейських мов (так званого
«середньоєвропейського стандарту») виводяться не тільки ключові
особливості європейської культури, але і найважливіші досягнення
європейської науки (наприклад, картина світу, відображена в класичній
ньютонівській механіці).
Автором концепції є американський етнолінгвіст-любитель Б. Л. Ворф; ця
концепція була співзвучна деяким поглядам найбільшого американського лінгвіста
першої половини XX століття Едварда Сепіра (надавав Ворфу підтримку) і тому
зазвичай називається не «гіпотезою Ворфа», а «гіпотезою Сепіра – Ворфа».
Подібні ідеї раніше висловлював і Вільгельм фон Гумбольдт.
Зазвичай виокремлюють два варіанти інтерпретації гіпотези.
Перший частіше за все дістає назву «радикальної», «сильної» або
«консервативної» версії, а другий — «обережної», «слабкої» або «ліберальної»
версії.
5
 Радикальність першої версії полягає у твердженні про те, що «мова
повністю визначає мислення», у той час як друга версія пропонує визнати, що
«мова лише впливає на мислення». У такому «слабкому» формулюванні гіпотеза
сприймається сьогодні як дещо самоочевидне.
Передумовами виникнення цієї гіпотези, як уже зазначалося вище, були ідеї
німецького вченого В. фон Гумбольта, який був одним із перших мовознавців, хто
звернув увагу на зв'язок мови та мислення людини. Він ще раніше висловлював
ідеї, що людина сприймає світ крізь мовну призму і робить це так, як мова
дозволяє. У своїй концепції фон Гумбольдт дотримується антропологічного
підходу, зосереджуючись на зв'язку мови зі свідомістю людини. Учений
переконує, що кожна конкретна мова пов'язана із «духом народу» та є його
виявом. Гумбольдт заперечував технічну функцію мови і те, що вона потрібна
лише для вираження думок, оскільки вважав, що «мова закладена в природі
людини». Мова, на його думку, існує у взаємозв'язку з народом і культурою. Крім
цього, Вільгельм фон Гумбольдт відстоював ідею, що саме мова — той орган,
який творить думки і думки кожної людини породжені особливостями її мови.
Розвиваючи свою теорію, вчений зазначив, що не лише мислення, а й світобачення
та пізнання навколишнього середовища залежить від мови, яка не просто
відображає їх, а інтерпретує. Мови, на його думку, по-різному членують світ, адже
те явище, що в якійсь мові названо одним словом, в іншій потребує двох. Та
єдність, яка описана одним словом, втрачається в зворотах мови, яка не має
потрібної назви-відповідника. Такі думки були на той час прогресивним та брали
свій початок у вченнях німецьких філософів.
Однак, далеко не всі сучасники погоджувалися з ідеями В. фон Гумбольдта.
Його теорію піддавали критиці прибічники «технічного» призначення мови. Були
вчені, які розвинули теорію Гумбольдта, зокрема, Ф. Боас, учнем якого був Сепір.
Ідеї німецького вченого знайшли продовження у гіпотезі американських колег
Едварда Сепіра та Бенджаміна Ворфа.
У своєму радикальному формулюванні гіпотеза Сепіра — Ворфа в наш час
не має прихильників серед серйозних професійних лінгвістів. Дані щодо мови
хопі, на які спиралися багато висновків Ворфа, як вказували фахівці з мов
північноамериканських індіанців, можуть інтерпретуватися по-різному. Сама
можливість впливу мовних категорій на сприйняття світу є предметом активної
дискусії в етнолінгвістиці, психолінгвістиці та теоретичній семантиці.
Феміністична критика мови 60-70х років, яка мала 2 основних напрями —
вивчення мови з метою виявлення гендерної асиметрії та дослідження
особливості комунікації в одностатевих та змішаних групах, використала теорію
вчених. Перший напрям у пошуках «мовного сексизму» базував власні
дослідження на основі гіпотези Сепіра-Ворфа: згідно з нею, мова — це не лише
інструмент передачі думок, а й основний засіб формування мислення та
світогляду. З цього виходить, що мови, які функціонують в патріархальному
6
суспільстві («чоловічі» мови) створюють відповідну картину світу. Отож, для
усунення мовного сексизму у різних культурах, достатньо проаналізувати та
змінити відповідні мовні норми.
Одним із стимулів створення в 1950-х роках штучної мови логлан(Ло́ глан
(от англ. Logical language «логічна мова») — штучна мова, розроблена як засіб
лінгвістичних досліджень, зокрема, для експериментальної перевірки гіпотези
Сепіра – Ворфа . Творець логлана, доктор Джеймс Кук Браун (англ. James Cooke
Brown), почав роботу над проєктом орієнтовно в 1955 році. Найповніший опис
першої версії мови і пов'язаних з цим ідей міститься в його 600-сторінковій книзі
«Логлан 1: логічна мова» (англ. «Loglan 1: a logical language»), уперше виданої на
папері «Інститутом логлана» в 1975 році.) була спроба перевірити дану гіпотезу
на практиці. У спільноті найбільш динамічно розвивається ідіома цієї мови —
ложбана(Ложбан (МФА: [ˈloʒban], повна офіційна назва Ложбан: реалізація
логлану) — це штучна мова, яка була створена в 1987 році Групою Логічної Мови
та базується на логлані. Під час створення основною ціллю була повніша, вільно
доступна, зручна для використання мова. ISO 639 код, що відповідає ложбану —
jbo) – ідея його використання для перевірки цієї гіпотези регулярно
обговорюється.
На основі гіпотези Сепіра-Ворфа було проведено велику кількість
досліджень різних культур, в межах етнографії та антропології. Учені Браун та
Леннеберг також проводили дослідження на основі вчення Ворфа, намагаючись
прослідкувати зв'язок між легкістю називання кольору з легкістю його
запам'ятовування. Ленненберг також вважав, що питання співставлення у різних
мовах є одним із головних досліджень у мовознавстві.
Деякі мовознавці називали гіпотезу мовної відносності «крайнім
вираженням ідей Аристотеля, александрійців і середньовічних уявлень про
природу спілкування».
Після смерті Ворфа гіпотеза отримала як критику, так і підтримку – були
навіть спроби її подальшого обґрунтування й розвитку. Зараз багато науковців
заперечують основні положення гіпотези мовної відносності як такої, що усуває
будь-яку подібність між механізмами мислення різних народів. Н. Кудрявцева у
статті ’’Лінгвістична відносність і проблеми перекладу філософської термінології:
лінгвокогнітивний підхід’’(2018) стверджує, що така неоднозначність
’’спричинена занадто поверхневим вивченням гіпотези лінгвістичної відносності
іншими вченими’’[8, с. 56]. Вона зауважує, що Бенджамін Ворф вийшов далеко за
межі лінгвістики, торкнувшись у своїй праці таких наук, як психологія, філософія,
антропологія тощо.
У ХХ столітті виникає 2 напрямки «неогумбольдтіанства». Представники
першого напряму (Л. Вайсгербер, Е. Кассірер та ін.) повністю продовжують ідеї
Гумбольдта і розглядають зв'язок мови та народу, а вчені другого напрямку
зосередилися на відношенні мови та культури. Погляди вчених були близькими до
7
теорії мовної відносності, адже вони осмислювали мову не як знаряддя здійснення
мислення, а проміжний світ між дійсністю та людською свідомістю. Мислення
кожного народу, на думку Вайсгерберга, має національні риси і його розвиток
зумовлений розвитком мови.
Видатний український мовознавець Олександр Потебня відстоював схожі
погляди з теорією американських науковців ще до її виникнення. Говорити про
наслідування ідей Потебні було б неправильно, оскільки Сепір та Ворф не були
ознайомлені з його працями. Схожість ідей таких відомих може свідчити лише
про знаковість самої гіпотези та важливість її подальшого розвитку. О. Потебня
першим звернув увагу на вчення фон Гумбольдта, переконуючи, що явища мови
потрібно вивчати у взаємозв'язку. Український мовознавець наголошував, що мова
має психологічну сутність і є відображенням переживань людини.
Ворф, услід за Сепіром, також шукав зв'язків мови з психологією людини.
Він продемонстрував, як різні мови інтерпретують ідентичні ситуації, виділяючи
різні деталі. Потебня зауважує, що прийоми мислення залежать від
етнокультурних особливостей конкретного мовця. Український мовознавець
завжди наголошував на нерозривності мовленнєво-мисленнєвого процесу, адже
вважав мислення без мови неможливим. Отож, Бенджамін Ворф та Олександр
Потебня, незалежно один від одного, сформували схожі гіпотези.

2. Концептуальна картина світу. Концептосфера нації

Концептуальна картина світу (ККС) — система концептів як значущих
психоментальних координат, за якими визначають межі колективної національної
свідомості, концептосфери нації.
Основою формування концептуальної картини світу є особлива одиниця
ментальності — концепт.
Концепт (лат. соnсеptus — думка, поняття) має два значення:
1) у когнітивній лінгвістиці та психології — одиниця ментальності,
свідомості, пам’яті, якою оперує людина в процесі мислення і за допомогою якої
здійснюється, зберігається та відображається зміст досвіду і знань;
2) у лінгвокультурології — одиниця, яка виражає етнонаціональну
специфіку і вербалізується в словах, фразеологізмах та інших мовних засобах.
Концепт є глобальною розумовою одиницею, яку можна дослідити лише
крізь призму значень слів, адже слова вербалізують інформаційне наповнення
концепту.
Концептуальна картина світу має такі особливості:
1) Єдина для всіх мовних колективів.
2) Породжується національною свідомістю.
3) Характеризується об’єктивним характером відображення реального світу;
“інваріант” інтернаціонального людського пізнання.
4) Знаходиться у постійній динаміці.
8
 5) Характеризується стрімкими періодами розвитку і частими їх змінами.
Слід звернути увагу на аспект динамічності картин світу. Ураховуючи
те, що під час пізнання навколишнього світу відбувається постійне поповнення
і зміна концептуальної картини світу, в той час як мовна картина світу є
більш консервативною і довго зберігає аспекти застарілих уявлень людини
про світ.
Щодо структурного аспекту картин світу, то тут яскраво виявляється
їхній взаємозв’язок, зумовлений схожістю їхньої внутрішньої структури:
концептуальна структура може бути організована у вигляді фреймів(Фрейм (англ.
frame — «каркас, остов», «будова, структура, система», «рамка», «окремий кадр
фільму» та ін.) — структура, що репрезентує стереотипні ситуації у свідомості
(пам'яті) людини або інтелектуальної системи і призначена для ідентифікації
нової ситуації. Візьмемо до прикладу англійське слово Tuesday «вівторок».
Tuesday може бути визначений лише відносно ідеалізованої моделі, включаючої
єдиний цикл, який задається рухом сонця, стандартні методи визначення, коли
закінчується один день і починається інший. Семиденний календарний цикл
більшого розміру — тиждень), що базується на такому ситуативному шаблоні
або ідеальних когнітивних моделей.
Мовна структура – у вигляді тезауруса(ТЕЗАУРУС, а, ч., лінгв. Словник, що
подає лексику певної мови в усьому її обсязі)з , окремі блоки якого можуть бути
схожими із семантичними, асоціативними або тематичними полями.
Так, С.Єрмоленко наголошує, що одиниці мовної картини світу – це
етнопсихолінгвальні явища, лінгвокультуреми. Зазначимо, що такий підхід до
розгляду мовної картини світу є досить оригінальним. До цього мовна картина
світу членувалась на такі одиниці: концепти, фрейми, сценарії [3, с. 96].
Одиницями мовної картини світу також визначаються лексичні
парадигми, побудовані за принципом організації тематичних груп лексики;
лексико-синонімічні ряди; семантичні поля, що об’єднуються навколо
ядерного слова-поняття; лексико-асоціативні поля тощо [3, с. 98].
Принагідно звернемось до розкриття поняття “лінгвокультурема”. Так,
О. Селіванова подає таке тлумачення поняттю: “мовний знак, який містить
культурну інформацію” [7, с.303]. Зрозуміло, що лінгвокультурема не може
відповідати певній лексемі, планом її змісту є культурна інформація, яка має
чотири способи вираження у мові й мовленні:
1) культурна сема;
2) культурний фон;
3) культурний концепт;
4) культурна конотація.
Нагадаємо, що картина світу – результат не лише когнітивної діяльності
людини, але й усієї духовної діяльності особистості. Відомо, що вчені
виділяють два найважливіші способи осягнення людиною навколишнього світу:
9
 1) світ, який актуалізується під час звичайного, розумного емоційного
пізнання в результаті повсякденного досвіду і різних видів перетворюючої
діяльності людини;
2) світ, створений у процесі наукового пізнання і відображення реальної
дійсності.
Відповідно до цього розмежовуються наївна і наукова картин світу.
Тобто, оскільки поняття «картина світу» ґрунтується на вивченні уявлень
людини про навколишній світ, то можна стверджувати, що наша
концептуальна система залежить від фізичного і культурного досвіду.
Концептосфера (лат. concеptus — думка, поняття і sphaira — куля)
сукупність специфічних для певної національної лінгвокультурної спільноти
концептів культури, які найповніше виражають її особливості.
О. Селіванова називає концептуальною системою (концептосферою)
«систему концептів у свідомості людини, що відтворює у вигляді структурованих
й упорядкованих знань уявлення про світ, дійсність і результати внутрішнього
рефлексивного досвіду людини» [7, с. 261].
У сучасному мовознавстві термін «концептосфера» має два значення.
Згідно з першим, концептосферу називають також ідеосферою, концептуальною
картиною світу або концептуальною моделлю світу. У такому розумінні «одна
концептосфера може сполучатись з іншою. Скажімо, є концептосфера мови
загалом, але в ній – концептосфера інженера-практика, а в ній – концептосфера
родини, а в ній – індивідуальна концептосфера» [10, с. 282]. З огляду на це,
концептосфери можна поділити на національні, етнічні, групові та індивідуальні
[9] (такий погляд збігається із класифікацією картин світу за суб’єктом).
Концепти як одиниці етнокультурної інформації відображають світ
національного світосприйняття предметів і понять, позначених мовою.
Учені виокремлюють чинники відмінностей між мовними і
концептуальними картинами світу.
1. Природа. Цей чинник охоплює зовнішні умови життя людей: кліматичні,
географічні особливості, флору, фауну тощо, які по-різному відображені
в мовах.
2. Культура. Вона охоплює те, що людина не отримала від світу природи, а
привнесла, створила сама.
3. Гендерні відмінності. Такі розбіжності можуть безпосередньо вказувати
на соціальну нерівність чоловіків і жінок, і не лише в мусульманських
країнах.
4. Релігійні відмінності. До культурних належать відмінності релігійних
вірувань, які виражені у специфічних для різних народів концептах і
їхніх мовних позначеннях.
5. Пізнання. Різний ступінь глибини пізнання виявляється в неоднаковості
мовного членування світу.
10
 Отже, мовна картина світу — історично сформована в повсякденному
пізнанні спільноти та відображеною в мові сукупністю уявлень про світ, певним
способом відображення і концептуалізації дійсності крізь призму культурно-
національних особливостей, притаманних певному мовному колективу;
інтерпретація навколишнього світу за національними концептуально-
структурними канонами відображення дійсності у свідомості етносу, які
засвоюються дитиною у процесі її соціалізації.
Проблема відображення цілісної картини світу в свідомості людини стала
однією з найважливіших проблем когнітивної лінгвістики. Ця картина містить
“певний образ світу, який ніколи не є дзеркальним відображенням світу” [9]; вона
представляє собою певне бачення та конструювання світу згідно з логікою
світорозуміння. Картина світу, яку можна назвати знанням про світ, лежить в
основі індивідуальної та суспільної свідомості. Мова ж є спеціальною
матеріальною формою, так званою мовною картиною світу, в якій закріплюються і
реалізуються ці знання.
Ціннісна картина світу — комплекс найважливіших для нації та
особистості оцінних суджень, що співвідносяться з правовими, релігійними,
моральними кодексами, загальноприйнятими судженнями і уявленнями певної
соціокультурної спільноти.
Основними чинниками, які утримують цілісність концептосфери нації,
є національні цінності – аксіологічні(ціннісні) орієнтири, які визначають
пріоритети духовного життя народу. Схарактеризуємо національні цінності деяких
народів.

Британські Американські Німецькі

цінності цінності цінності
дім свобода порядок
приватність рівність можливостей пунктуальність
здоровий глузд справедливість акуратність
джентельмен досягнення дисципліна
стриманість патріотизм педантизм
чесна гра демократія чітко визначені
ставлення

Тобто, національні цінності – це матеріальні й духовні цінності, які нація

отримала у спадщину від своїх пращурів.
Отже, у мовознавстві розрізняють картину світу концептуальну і мовну.
Першій як одиниці відповідають поняття, другій – значення слова.

11
 3. Зв’язок концептуальної та мовної картини світу з етнічною
ментальністю

У наші дні проблема національного менталітету стає все більш актуальною.

Розбудова української державності нагально вимагає глибокого та об’єктивного
вивчення особливостей нашого народу. Знання базових рис конкретної нації
виконують прогностичну функцію, дозволяють, придивившись глибше до себе,
зазирнути у майбутнє, адаптуватися до нього.
Відомо, що ментальність – це спосіб сприйняття і відображення світу,
характерний для певного національного колективу, який виражається через
настрої, установки певного індивіда, формується в залежності від традицій
культури, соціальних структур, у яких живуть люди.
Мова стає посередником між світом предметів, що їх людина пізнає, та
індивідуумом, який прагне пізнати. Так виникає мовна картина світу, під якою, як
говорилося вище, звичайно розуміють зафіксовану в мові і специфічну для
конкретного мовного колективу схему сприйняття дійсності; за допомогою цього
поняття з’ясовують специфіку буття людини, народу.
Зв’язок між ментальними рисами народу та мовними знаками культури
можна простежити у двох напрямах:
1) ідучи від ментальних рис, знайти їх відображення у мовних знаках
культури;
2) за допомогою аналізу мовних знаків культури виявити ментальні риси,
характерні для народу-носія мови.
Учені дослідили, що краще осмислюється й засвоюється той матеріал, який
частіше зустрічається у побуті, що зв’язаний зі щоденною практичною діяльністю,
який емоційно відчутний і – що дуже важливо – відповідає національному
способу мислення. Наприклад, англійці й американці краще осмислюють логічно
просто побудовані міркування, французи люблять оригінальні ідеї, емоційно
забарвлені повідомлення, китайці – образні вислови, німці – систематизовані
відомості, подані традиційно. Найдієвішими повідомленнями є не нові, а вже
записані в масовій свідомості поняття, тобто стереотипи.
Досліджуючи мовну ментальність як спосіб представлення світу, учені-
мовознавці у центр дослідження ставлять фольклор, бо саме в ньому
концептуалізовано знання про мовну картину світу, яку вивчає етнолінгвістика.
Нагадаємо, що етнолінгвістика як напрям мовознавства, пов’язаний з
дослідженням мови через призму духовної культури етносу, остаточно
сформувалася у працях етнографа Ф. Боаса і мовознавця та етнографа Е. Сапіра
на основі вивчення мови і культури американських індіанців.
Зв’язок мови і культури уявлявся як чітко детермінований: тип мови
залежить від типу культури і навпаки. З’ясовано, що відбитий у мові зв’язок
понять, уявлень повторюється у різних виявах культури – обрядових текстах,
12
дійствах, ритуалах, народному мистецтві, що зумовлює проекцію історії мовних
одиниць, їхню етимологію та явища культури і навпаки.
Ідея картини світу з’являється на початку ХХ століття. Дослідник
О.Шпенглер зазначав, що “кожній культурі притаманний індивідуальний спосіб
бачення та пізнання природи… Так само у кожної культури…, у кожної окремої
людини, є свій неповторний вид історії…” [10, с. 307].
Картини світу структуровані категоріальними, класифікаційними схемами,
які і повинні вивчатися історією ментальності.
М. Фуко вважав, що у людини існує ,,мережа уявлень” – скелет картини
світу. Сукупність та перетинання ,,мереж” складають ментальність. Картина світу,
як мозаїка, складається з концептів та зв’язків між ними, її іноді називають
концептуальною картиною світу [9].
Мовна картина світу – спосіб відбиття реальності у свідомості людини крізь
призму мовних та культурно-національних особливостей.
Мовна картина світу представлена мовокраїнознавчими відомостями про
слова-поняття, крилаті вислови, ті словесні образи класичної літератури, що стали
надбанням національної культури, що презентують мовні знаки культури.
Наприклад, мовна картина світу українців реалізується в певних образах-
символах: зоря, місяць, соловейко, зозуля, кінь, верба, калина. Групування всіх
мовних знаків культури, фразеологізмів за тематичними полями допомагає
сформувати у свідомості носіїв української мови системне уявлення про мовну
картину світу.
Тобто, мовна картина світу формується за допомогою:
1) художньої системи фольклору, зокрема, народнопоетичної символіки, що
вказує на її етнічну означеність, національну специфіку;
2) основних літературно-культурних, історичних понять, що входять до
свідомості освіченої людини(наприклад, для українців: князь Ігор,
Запорозька Січ, “Заповіт” Т. Шевченка тощо).
До джерел формування мовних знаків культури належить також наукова
література, публіцистика, побутові реалії.
Мовна картина світу вивчається етнолінгвістикою, а також пов’язана з
етнопсихологією, мистецтвом, релігією, вивченням духовної культури етносу,
звичаїв та традицій українського народу.
На сучасному етапі часто вживають терміни філософська, художня,
релігійна картини світу, хоча найбільш універсальним поняттями є концептуальна
картина світу, пов’язана з усіма знаннями про світ, і мовна картина світу як засіб
вираження цих знань. Мовна картина світу розглядається як характер
відображення в мові концептуальної картини світу і мовні засоби вираження знань
про неї.
Саме в мовній картині світу виявляється своєрідність членування
концептуальної картини світу у різних народів. Концептуальна картина світу є
13
підґрунтям мовної картини, однак концептуальна картина світу універсальніша і є
спільною для народів з однаковим рівнем знань про світ, водночас мова
відображає досвід кожного народу і виявляє не тільки спільні знання, а й
своєрідність бачення світу.
Для мовної картини світу важливі три явища, тісно пов’язані між собою:
1) людина;
2) світ;
3) мова.
Саме людина виступає на першому місці, є вихідною точкою, оскільки вона
пізнає незалежний від неї світ і створює засоби фіксації та передачі знань про
нього іншим людям і для власного пізнання. Відповідно для побудови мовної
картини світу ключовою є постать людини.
Усі мовні знаки культури будуються на сприйнятті не тільки значень слів,
але й тих зорових, слухових асоціацій, які з’являються у носія мови. Сукупність
усіх уявлень та образів, відбитих у символах, мовних знаках культури,
фразеологізмах, створює мовну картину світу кожного народу.
Підхід до усної народної творчості як віддзеркаленої в ній мовної картини
світу допомагає розв’язувати загальнотеоретичні проблеми історії народної
культури, виявити її специфіку у взаємодії з культурами інших народів.
Мова формується незалежно від інших мов і може існувати самостійно
завдяки тому, що її носії не спроможні зрозуміти культуру свого народу чужою
мовою. Це пояснюється тим, що у різних народів абсолютно різне бачення однієї і
тієї ж речі.
Власна мовна картина світу дозволяє помітити певні відтінки, розкрити
внутрішній прихований зміст, розгадати авторські натяки. Знання традицій,
звичаїв, культурних надбань власного народу, що виражається у наявності у
читача певних знань, концептів, дає можливість отримати потрібну інформацію.

14