Доц. ВОРОБЙОВА Л.М.

ІV К У Р С, СЕРЕДНЯ ОСВІТА
Навчальна дисципліна: ЗАГАЛЬНЕ МОВОЗНАВСТВО
Дистанційне навчання – 6 год. лекцій.

ОПОРНІ КОНСПЕКТИ ЛЕКЦІЙ

Тема 1. Мова і мовлення

1. Поняття «мова» і «мовлення» в історії мовознавства.
2. Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення.
3. Теорія мовленнєвих актів.
4. Психолінгвістика як наука про мовленнєву діяльність.
5. Комунікативна лінгвістика: предмет, завдання.

Ключові поняття: мова, мовлення, мовленнєва діяльність, мовленнєвий акт,

ілокутивний акт, теорія мовленнєвих актів, психолінгвістика, комунікативна лінгвістика.

1. Поняття «мова» і «мовлення» в історії мовознавства.

Проблема мови і мовлення висвітлювалася у працях багатьох лінгвістів.
В. фон Гумбольдт виокремив важливу антиномію: мова – мовлення, висловив низку
зауважень, важливих для сучасного мовознавства: «Мова є не продукт діяльності (ergon), а
діяльність (energia)»; «Мова як маса всього витвореного мовленням не одне й те ж, що саме
мовлення в устах народу»; «Мова піднімається над окремими індивідуумами». Гумбольдт
протиставляв мову і мовлення як два різних аспекти мови чи як дві її сфери, а суть мови
трактував (щоправда, непослідовно) як процес мовної діяльності.
Розуміння мови як процесу мовної діяльності набуло подальшої конкретизації у працях
українського філолога О.О.Потебні: «Хоч мовлення живої чи мертвої мови, зображене
письменами, оживляється тільки тоді, коли читається і вимовляється, хоч сукупність слів і
правил тільки в живому мовленні стає мовою, проте.. мова є настільки ж діяльність, наскільки
і продукт». Таке розуміння мови знайшло своє вираження в підході вченого до проблем
багатозначності слова, пояснення граматичних форм, розвитку словесної творчості та ін.
Теоретична постановка проблеми мови і мовлення пов’язана з «Курсом загальної
лінгвістики» (1916 р.) швейцарського мовознавця Ф. де Соссюра, який підкреслював її
складність: «Отже, з якого боку не підходити до питання, ніде чітко перед нами не з’являється
цілісний об’єкт лінгвістики; всюди ми натикаємося на ту ж ділему: або ми зосереджуємося на
одному лише боці кожної проблеми, або, якщо вивчати явища мовлення одночасно з декількох
боків, об’єкт лінгвістики виступає перед нами як безладне нагромадження різнорідних, нічим
між собою не пов’язаних явищ». На думку Соссюра, є лише один вихід із усіх цих ускладнень:
потрібно від початку стати на грунт «мови», саме її вважати нормою для інших проявів мовної
діяльності. Мовну діяльність (langage) він поділяє на мову (langue) і мовлення (parole):
«Вивчення мовної діяльності поділяється на дві частини: одна з них, основна, має своїм
предметом мову, тобто дещо соціальне за суттю і не залежне від індивіда; це наука чисто
психічна; друга – другорядна, має предметом індивідуальний бік мовної діяльності, тобто
мовлення, включаючи говоріння: вона - психофізична». «Без сумніву, - продовжує Соссюр, -
обидва ці предмети тісно пов’язані: мова необхідна, щоби мовлення було зрозумілим;
мовлення необхідне, щоб установилася мова; історичний факт мовленні завжди передує мові».
!!!
Самостійна робота. Доповнити висвітлення основних положень концепції Ф. де
Соссюра за підручником М.П.Кочергана. У теорії Соссюра багато суперечливих моментів,
тому до практичного заняття з цієї теми продумати відповіді на такі проблемні запитання:
1. В Соссюра диференціація мови і мовлення вилилася у протиставлення соціального та
індивідуального у процесі спілкування. Чи є правильним таке протиставлення?
2. Чи можна підтвердити фактами положення Соссюра про те, що мовна система існує
потенційно в мозку людини? Чому потенційно?
У мовознавстві ХХ ст. існували різні погляди на проблему мови і мовлення. Так,
відомий англійський лінгвіст Алан Гардинер у своїй спеціальній праці «Теорія мовлення і
мови» протиставляє мову, як явище позаіндивідуальне і постійне, мовленню як явищу, що
залежить від суб’єктивного чинника, має місце тоді, коли людина «робить зауваження чи
записує речення». «Ми повинні застосовувати найменування «мова» до всього того, що є
традиційним і органічним у словах і сполученнях слів, і «мовлення» - до всього того в них, що
обумовлюється конкретними умовами, до «значення» чи «наміру» мовця…Таким чином,
«мова» і «мовлення» утворюють основну дихотомію у граматичних явищах.»
Школи структуралізму не лише приймають погляди Соссюра, але й прагнуть своєрідно
розвинути їх далі. Так, засновник глосематики – данської школи структуралізму Луї Єльмслєв
розглядає мову вже у трьох аспектах: 1) чиста форма, схема, яка встановлюється апріорно, без
опори на соціальне використання мови та її матеріальний бік; 2) матеріальна форма, норма,
незалежна від конкретної реалізації; 3) сукупність навичок, узус, який прийнятий у даному
мовному середовищі. Мова в такому тлумаченні виступає як чиста абстракція, що
використовується з науковою метою, наприклад, в описах граматичної будови мови. З позицій
глосематики Єльмслєв пропонує таке визначення мови: «Мова – це ієрархія, кожна частина
якої припускає подальше членування на класи, що визначаються через взаємні відношення».
Звертаємо увагу: Єльмслєв часто замість термінів «мова» «мовлення» вживає «схема» і
«узус».
Важливими для розуміння історичного розвитку проблеми мови і мовлення є погляди
російського лінгвіста Л.В.Щерби, викладені у праці «О трояком аспекте языковых явлений и
об эксперименте в языкознании» 1931 р. Це такі три аспекти: 1) процеси говоріння і
розуміння, тобто мовленнєва діяльність; 2) мовна система (словники і граматика); 3) мовний
матеріал, тобто «сукупність усього, що мовиться і розуміється у певній конкретній обстановці
в ту чи іншу епоху даної суспільної групи». Щерба погоджується з тими лінгвістами які
«виводять мовну систему, тобто словник і граматику даної мови, з відповідних текстів, тобто з
відповідного мовного матеріалу», і при цьому зауважує, що це якоюсь мірою штучне
розмежування, бо «мовна система і мовний матеріал – це лише різні аспекти єдино даної в
досвіді мовленнєвої діяльності».
Румунсько-італійський лінгвіст Еугеніо Косеріу виокремлює три аспекти: мову, текст і
мовлення. Визначення тексту як особливого аспекту мовленнєвої діяльності дуже важливе.
Український лінгвіст О.С.Мельничук з цього приводу наголошує: «Для ототожнення понять
мовлення і тексту немає належних підстав. Найістотніша відмінність між ними полягає в тому,
що мовлення як реальний вияв мовної діяльності має динамічний, процесуальний характер, а
текст відзначається статичністю, предметністю. Мовлення як процес може бути переведене у
форму тексту, а на основі тексту може бути з більшим чи меншим наближенням відтворений
процес мовлення».
Таким чином, в історії мовознавства існує багато поглядів на проблему мови і
мовлення.

2. Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення.

У сучасному теоретичному мовознавстві загалом визнається наявність діалектичного
зв’язку між мовою та мовленням. В енциклопедії «Українська мова» пропонується таке
тлумачення даних понять: «Мова – характерний для людського суспільства специфічний вид
знакової діяльності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній
спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ об’єктивної дійсності, їх
ідеальних відображень у свідомості з метою обміну між членами спільноти осмислюваною
інформацією та фіксації інформації. Мовлення – це процес реалізації мовної діяльності,
єдиний об’єктивний прояв мови». У сучасній лінгвістиці сформувалося три підходи до
проблеми співвідношення мови і мовлення: 1) гносеологічний (філософський) – мова і
мовлення розглядаються як явища різного ступеня абстракції: мова – узагальнене, абстрактне;
мовлення – окреме, конкретне; 2) онтологічний (власне лінгвістичний): мова – явище психо-
соціальне, ідеальне; мовлення – фізичне (фізіологічне), матеріальне; 3) прагматичний
 (функціональний): мова – узус, стійке, загальноприйняте; мовлення – оказіональне, унікальне.
Повністю це питання готується самостійно за підручниками до практичного
заняття.

3.Теорія мовленнєвих актів.

Протягом останнього часу у світовому мовознавстві з’явилося кілька нових
спеціальних наукових напрямів, які пов’язані з трактуванням проблеми «мова - мовлення»:
психолінгвістика, комунікативна лінгвістика і, насамперед, визначальний для розвитку
сучасного мовознавства напрям - теорія мовних (мовленнєвих) актів. Це логіко-лінгвістична
теорія, що вивчає прагматику та структуру мовленнєвих актів як одиниць мовної комунікації
та мовленнєвої діяльності у цілому.
Перші систематизовані характеристики мовленнєвих актів були викладені
англійським філософом Дж. Остіном у лекціях 1955 р., а його книга «How to do things with
words» (1962 р.) власне і заклала основи теорії мовленнєвих актів, яка висвітлює особливості
формування в різних ситуаціях окремих типів висловлювань, підпорядкованих певним
комунікативним цілям. Попередниками Дж. Остіна у проблематиці мовлення були
В. Гумбольдт, Ш. Баллі, К. Бюлер, Е. Бенвеніст.
Передумовою здійснення мовленнєвого акту є, по-перше, наявність двох осіб –
партнерів по комунікації: мовця, тобто відправника мовленнєвого повідомлення, та адресата
повідомлення; по-друге, наявність спільного фонду знань і, по-третє, наявність певного
предмету мовленнєвої комунікації.
Основними ознаками мовленнєвого акту вважають наступне: намір (інтенціональність);
цілеспрямованість; конвенціональність; мовленнєвий акт завжди співвідноситься з особою
мовця. Ці ознаки є універсальними. Водночас кожна культура та мова має унікальні засоби
для вираження різноманітних мовленнєвих актів.
Термін «мовленнєвий акт» майже завжди вживається як синонім терміну «ілокутивний
акт». За теорією Дж. Остіна, ілокутивний акт означає втілення у висловлюванні певної
комунікативної інтенції, комунікативної мети, що надає висловлюванню конкретної
комунікативної спрямованості.
Учень Дж. Остіна, Дж. Серль розробив класифікацію мовленнєвих актів на основі
таких параметрів: 1) мета мовленнєвого акту; 2) його комунікативна спрямованість; 3)
вираження психічного стану мовця; 4) соціальний статус мовця й адресата; 5) ставлення до
мовленнєвого контексту; 6) стиль здійснення мовленнєвого акту.
За класифікацією Дж. Серля, виокремлюється п’ять типів мовленнєвих актів:
репрезентиви, директиви, комісиви, експресиви, декларативи. Характеристику кожного типу
див. самостійно в Енциклопедичному словнику І.Б Штерн.
Існують й інші класифікації мовленнєвих актів, що свідчить про актуальність цієї
проблеми.

4. Психолінгвістика як наука про мовленнєву діяльність

Психолінгвістика – наука, що вивчає закономірності процесу мовлення і сприймання
його людиною у співвідношенні з мовою як знаковою системою. Сформувалася в 50-ті роки
ХХ ст. на перетині психології та мовознавства. Психолінгвістика базується на ідеях
В. Гумбольдта, О.О. Потебні, Б. де Куртене, Ф. де Соссюра, Л.В. Щерби, Л.С. Виготського.
Термін «психолінгвістика» вперше вжитий у праці американського психолога
Н. Пронко, а в науковий обіг увійшов після виходу в 1954 р. колективної монографії
«Psycholinguistics»за редакцією Ч. Осгуда, Дж. Керролла, Т. Сібеока.
В історії психолінгвістики існує багато визначень її предмету. Ч. Осгуд, Т. Сібеок:
«Психолінгвістика має справу з процесами кодування і декодування, тому що вони
співвідносять стани повідомлень зі станами учасників комунікації». О.О. Леонтьєв:
«Предметом психолінгвістики є співвідношення особистості зі структурою та функціями
мовленнєвої діяльності, з одного боку, і мовою як головною «утворювальною» образу світу
людини, з іншого». Поряд з терміном «психолінгвістика» використовуються терміни
«лінгвопсихологія», «психологія мовлення».
Актуальні проблеми сучасної психолінгвістики: процеси породження і сприймання
мовлення; механізми розуміння, запам’ятовування і продукування мовлення; оволодіння
мовою (онтогенез дитячого мовлення; вивчення другої/іноземної мови); феномен білінгвізму;
співвідношення «мова – людина - суспільство»; мовна особистість; мовна картина світу;
міжкультурна комунікація; особливості дитячого мовлення; мовленнєві порушення;
інтелектуальні процеси при комунікації та ін.
Галузі сучасної психолінгвістики: когнітивна психолінгвістика (або психосемантика),
психолінгвістика породження і сприймання мовлення (теорія мовленнєвої діяльності),
рефлексивна психолінгвістика, психолінгвістика розвитку, етнопсихолінгвістика,
психопоетика, патопсихолінгвістика, психолінгвістика мовленнєвого впливу, судова
психолінгвістика.

5. Комунікативна лінгвістика: предмет, завдання

Комунікативна лінгвістика – новий напрям сучасного мовознавства, предметом якого є
процеси спілкування людей з використанням живої природної мови, а також з урахуванням
усіх наявних складових комунікації (фізичних, фізіологічних, психологічних, соціальних,
контекстних, ситуативних та ін.). Як наука, почала формуватися в другій половині ХХ ст.
Ф.С. Бацевич окреслив завдання комунікативної лінгвістики: розв’язання загальних
наукових проблем, пов’язаних із формуванням знань про комунікативні процеси загалом, рух
інформації в комунікації; вивчення проблем організації засобів мови (мовного коду) у
різноманітних типах спілкування; дослідження проблем міжособистісних стосунків у
спілкуванні, зокрема в екстремальних і конфліктних умовах; виявлення нових форм
комунікативних (дискурсивних) практик, динаміки руху комунікативних потоків у сучасному
суспільстві, специфіки спілкування з використанням нових комунікативних каналів;
формування навичок безконфліктного спілкування під час дискусій, ділових розмов,
переговорів; навчання практичного аналізу комунікативних ситуацій, вивчення особливостей
мовленнєвого етикету.
Базові категоріальні поняття комунікативної лінгвістики: комунікація, спілкування,
комунікативний акт, інформація, комунікативний смисл, комунікативна діяльність, мовний
код, вербальні й невербальні засоби спілкування, інтеракція, трансакція, комунікативний крок
у діалозі та ін.
Компоненти мовної комунікації: адресант (автор, мовець), адресат, повідомлення,
канал комунікації, інформаційний (комунікативний) шум, зворотний зв’язок, контекст і
ситуація.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. Київ, 2006. С. 194-206 «Мова і мовлення»;

С. 162-163 «Комунікативна лінгвістика».
2. Бацевич Ф.С.Основи комунікативної лінгвістики. Київ, 2004. С. 7-9 «Сутність
комунікативної лінгвістики. Категорії комунікативної лінгвістики»; С. 17-18 «Завдання
комунікативної лінгвістики»; С. 169-173 «Мовленнєвий акт у структурі спілкування: Сутність
мовленнєвого акту. Складові мовленнєвого акту. Класифікація мовленнєвих актів».
3. Воробйова Л.М. Основи психолінгвістики. Рівне, 2007. С. 6-13 «Психолінгвістика як
наука»; С. 43-46 «Мовлення у співвідношенні з мовою. Види мовлення».
4. Воробйова Л.М. Психолінгвістичний глосарій. Рівне, 2011.
5. Штерн І.Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики. Енциклопедичний
словник для фахівців з теоретичних гуманітарних дисциплін та гуманітарної інформатики.
Київ, 1998.
 Тема 2. Мова як суспільне явище
1. Взаємозв’язок мови і суспільства.
2. Функції мови.
3. Соціальна диференціація мови.
4. Контакти мов як соціальний фактор.

Ключові поняття: функції мови, територіальний діалект, соціальний діалект, жаргон,

арго, сленг, мовні контакти, піджін, креольська мова, «суржик», субстрат, адстрат, суперстрат.

1. Взаємозв’язок мови і суспільства.

Мова і суспільство – одна з центральних проблем сучасного мовознавства, пов’язана з
дослідженням суспільного характеру виникнення, розвитку і функціонування мови, природи її
зв’язків із суспільством, її соціальної диференціації у відповідності з поділом суспільства на
класи, групи, прошарки і под.
Існують різні погляди на природу і характер зв’язку мови і суспільства:
1) розвиток і функціонування мови повністю детерміновані розвитком і
функціонуванням суспільства («Нове вчення про мову» М.Я. Марра, французька соціологічна
школа);
2) мова розвивається і функціонує за своїми власними законами (Єжі Курилович,
структуралізм, частково – теорія мовної відносності);
3) мова і суспільство взаємопов’язані – найбільш поширений і вмотивований погляд.
Свідченням взаємозв’язку мови і суспільства є:
- функції мови;
- сфери поширення мови й обсяг суспільних функцій;
- екстралінгвістичні чинники впливають на розвиток мови, на систему мови,
передусім лексичну;
- соціальна диференціація мови;
- обумовленість використання мовних засобів соціальними характеристиками носіїв
мови, ситуацією спілкування, функціональними стилями;
- мова і культура;
- мова та етнос.

О.С.Мельничук: Соціально значуща суть мови як діяльності виявляється не стільки в її

процесуальному характері, скільки у здійсненні фактів мовного спілкування, пов’язаних з
різними видами і сферами взаємодії людей, чи у формуванні мовних виявів, розрахованих на
таке спілкування.

2. Функції мови.
Це питання складне. Одним із перших спробував систематизувати функції мови
німецький компаративіст Якоб Грімм, хоча він і не використовував термін «функція». Він
говорив про те, що людство передає мову «у спадщину нащадкам, які повинні зберігати її,
користуватися нею та збільшувати». У перекладі сучасною лінгвістичною термінологією,
названо такі функції мови, як: інформативна («передає у спадщину»), архівна («зберігати»),
спілкування («використовувати»), накопичувальна («збільшувати»). Роман Якобсон (Празький
лінгвістичний гурток) виокремив функції «пізнавальну, комунікативну, експресивно-
емоційну, спонукальну (або апелятивну), фактичну (безпосередньо-контактну), поетичну».
З погляду сучасної науки необхідно говорити про дві головні, базові функції, пов’язані з
самою сутністю мови: комунікативну і мислеформувальну (когнітивну). Це базові функції, які
можуть конкретизуватися.
Комунікативна функція конкретизується залежно від ситуацій спілкування (часткові
прояви комунікативної функції):
- інформативна;
- історико-культурна;
- культуроносна;
 - прагматична (директивна, імперативна);
- емотивна (емоційна);
- етична (форми ввічливості, дипломатичний протокол);
- естетична (поетична);
- контактна (фатична);
- експресивна;
- номінативна (називна);
- дейктична (вказівна);
- метамовна (використання мови для опису іншої мови, мови іншої науки);
- державотворча (проф. С.Я. Єрмоленко говорить про таку функцію стосовно
української мови);
- магічна (Роман Якобсон назвав таку).
Когнітивна функція (зв’язок мови з мисленнєвою діяльністю людини, з пізнанням)
співвідноситься з такими похідними функціями: пізнавальна, кумулятивна (накопичувальна),
конструктивна (формування мислення), референтна (засіб позначення предметів та явищ
зовнішнього світу і свідомості).
Додатковий матеріал див. у підручнику «Загальне мовознавство» М.П.Кочергана,
С.299-301.

3. Соціальна диференціація мови.

Це теж одна з форм взаємозв’язку мови і суспільства, яка зумовлена соціальною
неоднорідністю суспільства. Б. де Куртене (Казанська лінгвістична школа) розглядав
горизонтальне (поділ мови на територіальні діалекти) і вертикальне (відображення в мові
відмінностей професій, спеціальностей, рівнів освіти і под.) членування колективу мовців.
Відомий соціолінгвіст Л.П. Крисін свідченням соціальної диференціації вважає наявність у
національній мові різних форм її існування – літературна мова, територіальні діалекти,
просторіччя, професійні жаргони, групові жаргони (вболівальників, наприклад), молодіжний
жаргон.
Більшість сучасних розвинених національних мов має декілька варіантів:
- територіальні діалекти;
- соціальні діалекти;
- літературна мова як соціально і функціонально найбільш значуще мовне утворення;
- у деяких народів існують чоловічі та жіночі варіанти мов.
Питання про розмежування територіальних і соціальних діалектів складне, адже ще не
існує абсолютних лінгвістичних критеріїв розмежування мови та її діалектів територіальних.
Так, наприклад, чеська і словацька мови та їх діалекти не мають різких диференційних ознак.
Відмінності між діалектами німецької мови в структурному відношенні достатньо великі, але
всі вони складають німецьку мову (підтвердити це мовними фактами). У Великій Британії
існує багато регіональних, міських діалектів (до відповідного практичного заняття
підготувати інформацію про це, а також про кокні).
Соціальний діалект – відгалуження загальнонародної мови, уживане в середовищі
окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення. Характеризується
специфічними особливостями у формуванні, доборі та використанні певної частини лексичних
і фразеологічних засобів. Використовуються ще терміни «соціальний жаргон», «соціолект». У
сучасній соціолінгвістичній літературі виокремлюються такі види соціальних жаргонів
(діалектів): професійні лексичні системи (на зразок професійної лексики моряків);
групові, або корпоративні жаргони (наприклад, студентський жаргон);
жаргони декласованих елементів (арго);
умовні мови торговців (офені, наприклад), ремісників.
Самостійно до практичного заняття характеристика (з прикладами) названих форм
соціальних діалектів – за підручниками, Інтернет-ресурсами.

4. Контакти мов як соціальний фактор.

Контакти мов це взаємодія двох чи більше мов, яка впливає на структуру і словник
однієї чи багатьох мов. Це важливий зовнішній чинник розвитку природних мов.
Вперше в історії мовознавства звернув увагу на роль мовних контактів у розвитку мов
австрійський лінгвіст Гуго Шухардт. Самий термін «мовні контакти» запропонував
американський лінгвіст Уріель Вайнрайх у праці 1953 р. «Languages in contact. Findings and
problems». Її майстерно перклав український лінгвіст Ю.О.Жлуктенко: «Языковые контакты.
Состояние и проблемы исследования» (К., 1979).

У соціолінгвістиці пропонується типологія мовних контактів:

1. А) прямі, безпосередні (внаслідок насильницьких завоювань одних народів іншими,
внаслідок створення великих колоніальних імперій);
Б) непрямі, опосередковані (книжним шляхом; наприклад, вплив латини у
середньовічній Європі).
2. А) співробітництво;
Б) пристосування;
В) суперництво і конфлікт.
3. За роллю мов у контактах розрізнюють субстрат, адстрат, суперстрат ( ці типи
самостійно – повторення матеріалу зі «Вступу до мовознавства»).
4. За кількістю людей, що включені до контактування мов і є носіями двох і більше
мов, розрізнюють двомовність (багатомовність) групову і масову.

Характеристика мовних контактів другої групи.

Співробітництво - відбувається взаємне збагачення мов, одна мова може обиратися як
засіб спілкування. Виникають мовні союзи (термін М.С. Трубецького) – група контактуючих
мов, не завжди споріднених. Відомий приклад – балканський мовний союз: румунська,
болгарська, македонська, сербська, хорватська, албанська, новогрецька мови.
В умовах пристосування до чужої мови виникають піджіни – спрощені комунікативні
системи для спілкування людей з різними рідними мовами. «Потреба створила такі мови», -
писав про них Г. Шухардт. Піджін – це контактна мова: кожна людина, яка користується нею,
двомовна, адже зберігає рідну мову. Відомий приклад – pidgin English: вкрай спрощена мова,
що виникла в багатомовних портах Південного Китаю в якості додаткового засобу
спілкування.
Креольська мова – це вже повноцінна мова, але особливого походження, з достатнім
лексичним складом, із самостійно виробленою граматикою. Можуть мати навіть писемність.
Сьогодні у світі існує більше 120 змішаних мов - піджінів і креольських мов. До
змішаних мов відносять і наш суржик. За останніми науковими публікаціями, суржиком (це
неофіційний термін) називають українсько-російське змішане мовлення (або напівмовність).
Питання про суржик – індивідуальне завдання на практичне заняття.
Наслідки мовних контактів в умовах суперництва і конфлікту, зазвичай, незначні,
виявляються в запозиченні слів.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. Київ, 2006. С. 297-301 «Суспільна природа

мови. Суспільні функції мови»; С. 311-316 «Залежність стану мови від стану суспільства».
2. Палінська О.М. «Українськість» vs «суржик»: українська культура у сприйнятті
носіїв українсько-російського змішаного мовлення. Мовознавство.2018. № 1. С. 36-48.
3. Ставицька Л.О. Про взаємодію жаргону і сленгу. Українська мова і література. 2000.
№ 15. С. 7-8.
4. Ставицька Леся. Арго, жаргон, сленг. Соціальна диференціація української мови.
Київ, 2005.
5. Українська мова. Енциклопедія. Київ, 2007.
 Тема 3. Мова і культура
1. Мова і культура: наукові потрактування.
2. Мова і культура: спільне і відмінне.
3. Національно-культурний компонент мови.
4. Лінгвокультурологія: мета, завдання.
5. Лінгвокраїнознавство: філологічний і методичний аспекти.

Ключові поняття: лінгвокультурологія, лінгвокраїнознавство, безеквівалентна лексика,

слова-реалії.

1. Мова і культура: наукові потрактування.

Починаючи з ХІХ ст., проблема взаємозв’язку, взаємодії мови і культури є однією з
центральних у мовознавстві. Перші спроби її вирішення спостерігаються у працях В.
Гумбольдта, основні положення концепції якого можна звести до наступного: 1) матеріальна і
духовна культура втілюється у мові; 2) будь-яка культура національна, її національний
характер виражений у мові через особливе бачення світу; мові притаманна специфічна для
кожного народу внутрішня форма; 3) внутрішня форма мови – це вираження «народного
духу», його культури; 4) мова пов’язує людину з оточуючим її світом. Концепція В.
Гумбольдта отримала своєрідну інтерпретацію у праці О.О. Потебні «Думка і мова», у працях
Ш. Баллі, Ж. Вандрієса, Б. де Куртене, Р. Якобсона та ін.
У сучасному мовознавстві сформувалося декілька підходів у вирішенні проблеми
«мова - культура» . Перший підхід розроблявся переважно філософами – Г. Брутяном, Є.
Кукушкіним, Є. Маркаряном. Сутність: взаємозв’язок мови і культури є рухом в один бік;
мова відображає дійсність, а культура – невід’ємний компонент цієї дійсності, відтак мова –
просте відображення культури. Тут йдеться про вплив культури на мову.
Сутність другого підходу складає питання про вплив мови на культуру, що знайшло
висвітлення у різних школах неогумбольдтіанства, у теорії лінгвальної відносності (гіпотезі
Сепіра - Уорфа). Провідні положення цієї теорії такі: 1. Мова зумовлює спосіб мислення
народу-носія. 2. Спосіб пізнання реального світу залежить від того, якими мовами мислять
суб’єкти пізнання. Зокрема, Е. Сепір під впливом В. Гумбольдта писав: «Люди живуть не
лише у світі соціальному, як це прийнято думати; значною мірою вони перебувають під
впливом тієї конкретної мови, котра є засобом вираження у даному суспільстві».
Американські вчені вважали, що індивіди – учасники міжкультурної комунікації мають різні
уявлення про світ, обумовлені структурними відмінностями їхніх мовних систем. Теорія
лінгвальної відносності оцінюється сучасними науковцями далеко не однозначно. Тим не
менш, до неї звертаються всі дослідники проблеми взаємовідношень мови і культури
(наприклад, етнолінгвістична школа М.І. Толстого), вона набуває «нової» актуальності у
зв’язку з розробкою поняття «мовна картина світу» і проблем міжкультурної комунікації.
Третій підхід полягає в наступному. Мова – це факт культури, тому що: 1) вона
складова частина культури; яку ми наслідуємо від наших предків; 2) мова – основний
інструмент засвоєння культури; 3) мова – найважливіше явище культурного порядку, бо якщо
ми хочемо зрозуміти сутність культури – науку релігію, літературу, то повинні розглядати ці
явища як певні коди, що формуються подібно до мови. Тому концептуальне осмислення
культури може відбуватися лише через мову.
Таким чином, співвідношення мови і культури пояснюється по різному: культура
впливає на мову (І підхід), мова впливає на культуру (2-й підхід), мова і культура взаємодіють,
взаємопов’язані.
2. Мова і культура: спільне і відмінне.
Мова і культура як семіотичні системи мають багато спільного:
1) і культура, і мова – це форми свідомості, що відображають світогляд людини;
2) культура і мова мають індивідуальні та суспільні форми існування;
3) суб’єкт культури і мови – це індивід чи соціум, особистість чи суспільство;
4) норма притаманна і мові, й культурі;
5) історизм – одна з сутнісних характеристик культури і мови;
 6) мові та культурі притаманна антиномія «статика - динаміка».

Водночас ці дві семіотичні системи відрізняються одна від одної:

1) у мові як феномені переважає установка на масового адресата, тоді як у культурі
цінується елітарність;
2) культура – продукт соціальної, а не біологічної активності людей; мова є явищем і
культури, і природи;
3) культура як знакова система, на відміну від мови, не здатна самооргонізовуватися;
4) мова автономна відносно культури в цілому і розглядається як незалежна семіотична
система.
Таким чином, співвідношення мови і культури є дуже складним і визначається по-
різному. Мова – складова частина культури, її знаряддя, вона виражає специфічні риси
ментальності. Як зауважив К. Леві-Строс, мова є одночасно і продуктом культури, і її
важливим складником, і умовою існування культури. Більше того, мова – специфічний спосіб
існування культури, чинник формування культурних кодів. Відношення між мовою та
культурою можуть розглядатися як відношення частини і цілого. Е. Сепір так охарактеризував
ці відношення: «Не можу я визнати і справжньої причинової залежності між культурою і
мовою.Культуру можна визначити як те, що дане суспільство робить і думає. Мова ж є те, як
думають».
Кожний носій мови водночас є й носієм культури, а відтак мовні знаки набувають
здатності виконувати функцію знаків культури і тим самим слугують засобом презентації
культури. Саме тому мова здатна відображати культурно-національну ментальність її носіїв,
завдяки чому створюється національно специфічна мовна (національно-мовна) картина світу,
яка складається із системи соціальних чинників, культурних традицій, а також специфічних
особливостей мовленнєвої поведінки.

3. Національно-культурний компонент мови.

З культурним розвитком народу в мові пов’язується:
- багатство функцій мови і сфер її використання;
- взаємовідношення між літературною мовою та діалектами;
- стилістична диференціація мови;
- наявність великої кількості абстрактних та інтернаціональних слів;
- система переносних значень, образних засобів;
- особливі структурні типи речень (наприклад складнопідрядні).
Повністю питання висвітлюється самостійно із залученням відомої інформації з
попередніх лінгвістичних дисциплін. Перевірка на практичному занятті.

4. Лінгвокультурологія: мета, завдання.

На основі ідеї про взаємозв’язок мови і культури наприкінці ХХ ст. виникає нова наука
– лінгвокультурологія Ця фундаментальна міждисциплінарна наука досліджує прояви
культури, які відобразилися і закріпилися в мові.
В.І.Кононенко: «Об’єктом лінгвокультурології є встановлення взаємних зумовленостей
культури й мови залежно від культурологічної і мовної компетенції людини – носія цієї мови
та цієї культури. Предметним наповненням лінгвокультурології є передусім тексти в їхніх
різновидах і виявах з урахуванням духовно-концептуальних, образно-метафоричних,
символічних та інших знань як результату дії людської свідомості, світовідчуття з опертям на
національно орієнтовані форми вираження».
На сьогодні сформувалося декілька напрямів:
1. Лінгвокультурологія окремої соціальної групи, етносу в певний період, тобто
дослідження конкретної лінгвокультурної ситуації.
2. Діахронічна лінгвокультурологія, тобто вивчення змін лінгвокультурного стану
етносу за певний період часу.
3. Порівняльна лінгвокультурологія (різних етносів).
4. Зіставна лінгвокультурологія.
 5. Лінгвокультурна лексикографія - створення лінгвокраїнознавчих словників.
Наприклад: Рум А.Р.У. Великобритания: Лингвострановедческий словарь (М.,1999).
Томахин Г.Д. США: Лингвострановедческий словарь (М., 1999). Мальцева Д.Г. Германия:
страна и язык. Лингвострановедческий словарь (М., 1995).

5. Лінгвокраїнознавство: філологічний і методичний аспекти.

Питання готується самостійно як повторення положень окремої навчальної
дисципліни «Лінгвокраїнознавство» (ІІ курс) та використання їх у навчальному процесі з
іноземної мови.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. Київ, 2006. С. 321-325 «Мова і культура».

2. Воробйова І.А. Основи лінгвокраїнознавства. Київ, 2014.
3. Кононенко В.І. Українська лінгвокультурологія. Київ, 2008.
4. Маслова В.А. Лингвокультурология. Москва, 2001.

Методичні рекомендації. Матеріал опорних конспектів лекцій опрацьовується з

використанням додаткових джерел. Завдання для самостійної роботи вказано у текстах лекцій.
Контроль за їх виконанням здійснюватиметься на відповідних практичних заняттях, а також у
формі тестування на першому аудиторному навчальному занятті. Слід звернути особливу
увагу на ключові поняття до кожної теми.