Конспект лекції зі вступу до мовознавства, загального мовознавства

ПРИРОДА І ФУНКЦІЇ МОВИ

План:
1. Погляди мовознавців на природу і сутність мови.
2. Суспільна природа мови.
3. Функції мови.
4. Загальнонародний характер мови.
5. Мова і мовлення.
6. Мова і мислення.
Література:
1. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. Київ, 2000. С. 18–34.
2. Кочерган М. П. Загальне мовознавство. Київ, 2010. С. 51–69, 183–
206, 297–332.
3. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. Київ, 2006. С. 36–64.
4. Бережняк В. М., Пасік Н. М. Вступ до мовознавства. Словник-
довідник лінгвістичних термінів. Ніжин, 2004. С. 6–15.
5. Мельничук О.С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного
мовознавства. Мовознавство. 1997. № 1. С. 39–42.
6. Пархонюк Л. До проблеми сутності мови: деякі міркування й
роздуми. Дивослово. 1996. № 11. С. 7–15.
7. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду : документи і
матеріали / упоряд. : Л. Масенко та ін. Київ : ВД «Києво-Могилянська
академія», 2005.
8. Бережняк В. М. Мова – явище суспільне. Наукові записки.
Філологічні науки. Ніжин, 2003. С. 4–11.

1. Погляди мовознавців на природу і сутність мови

Розуміння природи й сутності мови немислиме без вирішення двох

питань:
- мова ідеальна чи матеріальна;
- мова – явище біологічне, психічне чи суспільне?
В історії мовознавства відомі кілька напрямків і шкіл, представники
яких по-різному дають відповіді на ці питання.
1. БІОЛОГІЧНИЙ (натуралістичний) напрям оперував під час
вивчення мови та мовленнєвої діяльності принципи й методи природничих
наук.
Представники – німецькі мовознавці Август Шле́йхер (1821–1868);
Макс Мю́ ллер (1823–1900);
Моріц-Карл Рапп (1803–1883).
Наукові переконання:
- уважали мову матеріальною, природним організмом, який
народжується, розвивається, старіє та умирає, як і тварина;
 - історії мови немає, є тільки її біологічний ріст;
- за природою мова – фізична величина, вона успадковується, як і інші
вроджені біологічні ознаки людини: колір шкіри, волосся, розріз очей тощо;
- у людини існують гени мови, особливий генетичний код, який
визначає, якою мовою буде говорити людина (воля людини нічого не може
змінити в організмі мови, як соловей не може заспівати жайворонком
(Шлейхер) або як людина не в змозі вплинути на свій кровообіг (Мюллер);
- повністю відкидали суспільну природу мови;
- під впливом природничих наук Шлейхер створив теорію родовідного
дерева й чітко сформував поняття індоєвропейської прамови – мови, від якої
походять усі індоєвропейські мови.
АЛЕ:
- мова не закладена в біологічній природі людини: дитина б,
народившись, одразу б заговорила, однак її треба навчити мови;
- мова не передається в спадок, вона засвоюється під впливом оточення
(діти емігрантів, виховання серед тварин);
- невиправданим є і феномен «єдиної дитячої мови»: діти вимовляють
найлегші звуки, але значення слів не збігаються (мама – укр. «мати», груз.
«батько», папа – рос. «батько», укр. «хліб», баба – укр. «бабуся», турец.
«батько»);
- мову не можна вважати організмом, адже живим організмам властиві
такі процеси, як живлення, дихання, відтворення, обмін речовин, що не
характерно для мови;
- мова не є біологічним явищем, адже межі мов і рас не збігаються:
представники жовтої раси (китайці, японці, корейці) користуються різними
мовами, а представники білої і чорної рас – однією мовою – англійською;
- мовний ген справді існує, це доведено вченими (Ю. Овчинников), але
він визначає тільки здатність оформляти думки вербально, мовними
засобами.

2. ПСИХОЛОГІЧНИЙ напрям розглядає мову як феномен

психічного стану й діяльності людини чи народу; виник у зв’язку з
інтенсивним розвитком психології в середині XIX ст.
Представники – німецькі вчені
Вільгельм фон Гу́ мбольдт (1763–1836);
Гейман Штейнта́ль (1823–1899);
Вільгельм Вундт (1832–1920);
укр. мовознавець Олександр Потебня́ (1835–1891).
Наукові переконання:
- трактували мову як психічне явище: вся мовна діяльність людей
визначається індивідуальною психікою особи; це прояв психічних процесів,
що відбуваються у свідомості індивіда;
- мова – ідеальне явище, вона є вираженням духу Божого або
людського. Гумбольдт убачав у мові «дух», тобто свідомість, народу;
 - «народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях,
вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше в мові, тому мовознавство «є
найкращим вступом до психології народу» (Гумбольдт).
АЛЕ:
- якщо мати на увазі під терміном «дух» свідомість, можна говорити,
що мова виражає роботу духу, але ототожнювати мову й свідомість не
можна: мова має матеріальний вияв, а свідомість ідеальна;
- психіка в кожної людини своя, неповторна, то за умови психічної
природи мови на світі було б стільки мов, скільки людей, спілкування було б
неможливим;
- мова розвивається в колективі, під його впливом, але не за бажанням
індивідуальної свідомості.
Окремі наукові ідеї цих учених покладені в основу сучасної
психолінгвістики, етнолінгвістики, соціолінгвістики, когнітивної лінгвістики.

3. СОЦІОЛОГІЧНИЙ напрям спрямований на вивчення мови

передусім як соціального явища.
Представники:
Фердинанд де Соссю́ р (1857–1913) – Швейцарія;
Антуан Мейе́ (1866–1936) – Франція;
Жозе́ф Вандріє́с (1875–1960) – Франція;
Шарль Баллі́ (1865–1947) – Швейцарія.
Наукові переконання:
- за природою мова – явище соціальне, розвивається в суспільстві;
- мова – знакова система, бо в ній функціонують двосторонні одиниці,
що мають план вираження і план змісту. Тож мова – психофізична величина;
- послідовно розмежовували мову, мовлення і лінгвальну діяльність:
мова – це система взаємопов’язаних елементів, обов’язкова для всіх членів
певного колективу; вона соціальна, нелінійна, має психічний характер;
мовлення – це мовна діяльність мінус мова, воно індивідуальне, лінійне,
випадкове, має фізичний характер (пов’язане з акустичним аспектом);
лінгвальна діяльність – це все, що стосується мовного феномену;
- розмежовували внутрішню лінгвістику (наука про власне мовні
явища) та зовнішню лінгвістику (вивчає мову в її зв’язках із культурою,
історією, політикою, географією);
- утвердили системний підхід до вивчення мови, виділили два типи
відношень (синтагматичні й парадигматичні) між одиницями мовної системи;
- розмежували два аспекти в мові та мовознавстві – синхронію
(одночасовість) та діахронію (історичний розвиток).
АЛЕ:
- суперечності в поглядах пов’язані з неправильним розумінням
сутності суспільства (будь-яка група людей, пов’язаних хоч на короткий час
спільними інтересами);
 - думка про те, що мова існує сама в собі і для себе самої, це явище
чистої форми, відриває мову від мислення, матеріального життя народу, його
потреб;
- теза про системність синхронії і несистемність діахронії неправильна,
оскільки зміни в мові мають системний характер.

4. МОЛОДОГРАМАТИЗМ – напрям у порівняльно-історичному

мовознавстві, мета якого – дослідження живих мов, які нібито розвиваються
за суворими законами, що не мають винятків.
Представники – німецькі лінгвісти
Герман Пауль (1846–1921);
Карл Бру́ гман (1849–1919);
Герман О́ стгоф (1847–1909);
рос. і польськ. мовозн. Бодуен де Куртене́ (1845–1929);
рос. мовозн. Пилип Фортуна́тов (1848–1914).
Наукові принципи:
- природа мовних явищ подвійна – напівфізична і напівдуховна, тому
що в ній звуковий склад слова – фізичне явище, а значення, поняття, яке
позначає слово, – психічне явище;
- робили акцент на психічній сутності мови і відкидали соціальний
чинник: мова – організм мовленнєвих уявлень, цих організмів мовленнєвих
уявлень стільки, скільки мовців, а значить: на світі стільки мов, скільки
індивідів. К. Бругман наголошував: мова села, міста, народу – це фікція,
наукова абстракція, ніяких мов, крім індивідуальних, немає. Вважали
психологію основою мовознавства;
- уважали необхідним історичне вивчення мови, але історію мовних
явищ розглядали несистемно.
АЛЕ:
- проблема індивідуального та соціального в мові у молодограматиків
спотворена;
- недоліком є абсолютизація історичного аспекту на шкоду
синхронічному; активне вивчення фонетики й ослаблена увага до граматики.

2. Суспільна природа мови

У сучасному мовознавстві переважає думка про мову як суспільне

явище. Аргументи для доведення цієї думки:
- мова виникає і розвивається в суспільстві;
- мова обслуговує суспільство, немає жодної суспільної сфери, куди б
не проникала мова;
- розвитком мови рухає суспільство, його потреби;
- поза суспільством мова існувати не може, стає мертвою;
- суспільство без мови також не існує, тому що мова – основний засіб
вираження думок, спілкування.
Отже, мова є однією з найважливіших ознак суспільства.
 Проте в мові наявні також психологічні та біологічні риси:
- тільки людина має мовний ген, тобто природну схильність і здатність
до оволодіння мовою;
- у мовленні окремих людей відображені їх психічні особливості, а в
загальнонародній мові – психічний склад нації.

3. Функції мови

Оскільки мова обслуговує суспільство в усіх сферах його діяльності, то

є підстави говорити про її поліфункційність. Основними функціями мови є
комунікативна та мислетворча.
1. Комунікативна (лат. communicatio «спілкування») функція мови
полягає в тому, що за допомогою мови люди забезпечують взаєморозуміння
в праці та побуті, виражають свої думки, почуття, настрої. Міміка, жести,
сигнали, символи, мистецтво – допоміжні засоби щодо універсального засобу
мови слів.
2. Мислетворча функція полягає в тому, що мова є засобом
формування й формулювання думок. Ці процеси передують комунікації
(спочатку думка формується, далі – формулюється й висловлюється) або
супроводжують її.
3. Репрезентативна (від фр. representation «представництво») функція.
Сутність: мова служить для позначення світу речей.
4. Когнітивна (лат. cognitus «знання, пізнання») (гносеологічна,
пізнавальна) функція. Сутність: мислячи за допомогою мови, людина пізнає
навколишній світ.
5. Акумулятивна (лат. accumulatio «нагромадження») функція.
Сутність: за допомогою мови, її засобів людина накопичує знання про світ і
передає їх із покоління в покоління.
6. Експресивна (лат. expression «вираження») (виражальна) функція
полягає в тому, що засоби мови передають інформацію про мовця – про його
вдачу, культурний рівень, уподобання, оцінки; мова створює образ мовця.
7. Прагматична (гр. pragma «дія») функція полягає в тому, що мовні
засоби спрямовані на досягнення комунікативної мети мовця.
8. Емоційна (емотивна) функція. Сутність: мова – це засіб вираження
почуттів, емоцій.
9. Імпресивна (лат. impression «враження») функція полягає в тому, що
мова створює вплив на адресата, викликає певну реакцію, спонукає до дії.
10. Естетична (гр. aisthetikos «той, що стосується чуттєвого
сприймання») функція мови полягає в тому, що вона є матеріалом для
створення культурних цінностей.
11. Метамовна функція (від гр. meta «після, за між», використаний для
опису інших систем) виявляється в тому, що мова використовується для
опису іншої мови – спеціальної наукової мови (метамова фізики, хімії, логіки
тощо).
 12. Навчально-виховна функція: за допомогою мови здійснюється
процес навчання й виховання нових поколінь.
13. Інтегративна функція: мова здатна об’єднувати й ідентифікувати
представників однієї спільноти.
14. Диференційна функція: мова розрізнює представників різних
мовних спільнот, виявляє їх самобутність.
15. Магічна функція: мова здатна впливати на думки і почуття
адресатів на підсвідомому рівні й викликати в них бажані реакції.
Усі функції реалізуються не ізольовано, а в різноманітних поєднаннях,
бо кожне висловлювання здебільшого є поліфункційним. У кінцевому
результаті вони працюють на комунікацію, і тому комунікативну функцію
можна вважати провідною.

4. Загальнонародний характер мови

Мова має загальнонародний характер, бо її творцем і носієм є народ.

Але мові властива багатоаспектна диференціація.
Загальнонародну мову поділяють на літературну мову (ядро) і
позалітературні елементи.
Літературна мова – це відшліфована форма загальнонародної мови,
яка характеризується поліфункційністю, унормованістю, стандартністю,
уніфікованістю, писемною кодифікацією, розвиненою системою стилів.
Це мова державного функціонування, засіб вираження національної
культури і самосвідомості. Обслуговує потреби офіційно-ділової сфери,
засобів масової інформації, науки, освіти, культури.
До позалітературних елементів належать просторіччя та діалекти.
Просторіччя – різновид загальнонародної мови з неправильними,
ненормативними формами (здрастє, сьодні, шо, бухвет, тухлі, тілівізор,
радіво) та згрубілими, зниженими одиницями (варнякати, тріпатися,
бовкати, шарахнути, кумекати, пузо).
Англ.: батько – father – daddy, dad;
дівчина – gіrl – lass; lass, maid, maidservant, servant;
дитина – child – kid;
гроші – money – dough (тісто), beans (боби).
Це наддіалектна форма функціонування мови (не обмежена
територіально або соціально).
Діалекти поділяються на територіальні та соціальні.
Територіальні діалекти (гр. «розмова, говірка») – місцеві різновиди
загальнонародної мови: легінь, файний, чічка, кияхи, кілахи, кікі, ковтахи,
калачики, пшеничка, кістені (укр.); грузовик – британське lorry, американське
truck; осінь – британське autumn, американське fall.
Чим суспільство слабше економічно й політично, тим у ньому більше
місцевих говорів. Наприклад, на кілька тисяч аборигенів Австралії припадає
200 діалектів.
Соціальні діалекти – це соціальні відгалуження мови.
 Жаргон (сленг) – це ненормативний різновид мови, що обслуговує
широкі групи носіїв, об’єднаних спільними інтересами, уподобаннями,
тривалим перебуванням у певному середовищі. Використовується з метою
мовного виділення, оживлення, увиразнення сказаного (сленг молоді,
школярів і студентів): портрет – обличчя, коза, риба – зразок, бігунок –
направлення на перескладання, хвіст – академзаборгованість, кумекати,
шурупати – думати; англ. підлітковий сленг: jam «джем» – гарно проведений
час, smoke «дим» – легкі гроші, долари.
Арго – мова антисоціальних, декласованих елементів (рекетирів,
злодіїв, жебраків, бомжів, картярів-шулерів), що використовується з метою
мовної конспірації.
Арго сліпих кобзарів і лірників – шлепецька (сліпецька) мова; мова
рашевців (бродячих торговців):
гальомий – великий мікрий – малий,
котинь – віз скрепи – двері,
ботняк – буряк ставреник – вареник.
Англ.: the big house «великий дім» → «в’язниця»,
сhalk «крейда» → «молоко»
Професійно-виробнича лексика (професіоналізми) – слова і вислови,
притаманні мові певної професійної групи. Як правило, це емоційно
забарвлені одиниці, що виступають синонімами до професійної
номенклатури, термінів і виходять за межі літературної норми:
у водіїв: легкова машина підвищеної прохідності – бобик,
руль – бублик, рос. баранка,
автопокришка – гума, рос. резина;
у льотчиків: літак «ІЛ-2» - горбатий,
слід від реактивного літака – ковбаса-зебра.
Отже, літературні та позалітературні елементи мови формують одну
загальнонародну мову, яка забезпечує потреби в спілкуванні всіх верств,
прошарків і груп носіїв.

5. Мова і мовлення

У мовознавстві вживають два терміни – «мова» і «мовлення».

Розмежування цих понять теоретично обґрунтував швейцарський
лінгвіст Фердинанд де Соссюр. Він наводив аналогію із шахами: шахова
дошка, фігури та привила гри – це мова, а розігрування партії, конкретні ходи
– мовлення.
Мова – це система одиниць спілкування і правил їх функціонування
(набір виражальних засобів: морфем, слів, правил їх зміни та поєднання).
Мова – це інвентар (словник) і граматика, які існують у потенції, в
можливості, в уяві.
Мовлення – це конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх
реалізації (практичне використання виражальних засобів). До мовлення
належить говоріння і результати говоріння – тексти.
Мова – це абстрактна
величина, вона існує в уяві, в
думках, її не можна спостерігати
Мова – суспільне,
загальнонародне явище,
незалежне від волі індивіда
Мова – об’єктивна величина
Мова досить стабільна,
статична, довговічна,
загальноприйнята. У ній немає
помилок, вона відповідає
правилам, нормам
Мова має ієрархічну
організацію, де все існує в
певній системі (система фонем,
морфем, відмінків, дієслівних
форм), їй властива
взаємопідпорядкованість
елементів
Мова історична, вона має свою
історію виникнення і розвитку
Мова з історичного погляду
вторинна, а в плані синхронії
первинна
Мова не залежить від ситуації,
вона нецілеспрямована
Мовлення – конкретне, його можна
чути, бачити, записувати
Мовлення індивідуальне, психологічно
маркована величина, залежить від
знань, волі, бажання, індивідуальних рис
мовця
Мовлення суб’єктивне
Мовлення змінне, динамічне,
випадкове, унікальне, мовець щоразу
використовує виражальні засоби по-
іншому, може помилятися,
використовувати оказіональні форми
Мовлення лінійне, воно розгортається в
часі, у ньому почергово менші одиниці
об’єднуються в більші
Мовлення позаісторичне (ахронічне),
воно існує в одному часовому зрізі, не
має історії розвитку
Мовлення в плані діахронії первинне, а
в плані синхронії вторинне
Мовлення цілеспрямоване, ситуативно
зумовлене

Мова реалізується в мовленні, мовлення формує і живить мову. Мова

не існує без мовлення, і мовлення не існує без мови – одне без одного вони
мертві.
Проте термін «мова» вживається в лінгвістиці і ширше: водночас це
слово позначає і мовні засоби, і мовлення – їх практичне використання.

6. Мова і мислення
Мова нерозривно пов’язана з мисленням.
Мислення – це абстрактне узагальнене відображення мозком людини
явищ дійсності в поняттях, судженнях та умовиводах.
Мисленню властиві такі процеси: абстрагування, узагальнення, аналіз,
синтез, постановка завдань і знаходження шляхів їх розв’язання, висунення
гіпотез.
Формування думок відбувається в такому порядку:
 - під впливом якихось подразників у підсвідомості людини виникають
почуття й спонуки;
- на межі підсвідомості й свідомості вони переходять в уявлення,
образи, трансформуються у внутрішнє мовлення;
- у свідомості внутрішнє мовлення перетрансформовується в
цілеспрямоване зовнішнє мовлення.
Перший етап мислення не пов’язаний з мовою.
На другому етапі мозок членує сприйняту дійсність (те, що бачить, чує,
відчуває, переживає людина) на більші й менші шматки і, щоб позбутися
всяких несуттєвих деталей у них, замінює їх знаками: схематичними
образами, штрихами, м’язовими зусиллями, образами слів. Це внутрішнє
мовлення. Воно фрагментарне, скорочене порівняно із зовнішнім, слова
усічені, неповні, словник індивідуальний, перемішаний з абстрактними
образами, граматичні значення передаються не так, як у зовнішньому
мовленні. Щоб ця мова стала зрозумілою для інших, її треба перекодувати на
зовнішню загальнозрозумілу мову.
Третій етап: людина шукає слова, добирає вислови, формує речення. Це
зовнішнє мовлення. Це легше зробити тому, хто краще володіє
виражальними можливостями мови.
Сприймання чужого мовлення відбувається у зворотному порядку:
спочатку людина перекладає зовнішнє мовлення на внутрішнє, а потім
переплавляє його на образи й спонукання.
В історії лінгвістики існували два протилежні неправильні погляди:
- ототожнення мови й мислення (Й.-Г. Гаман): мова – це форма
мислення, а мислення – це зміст мови;
- відривання мови від мислення (Ф.-Е. Бенеке): мислення не залежить
від мови і здійснюється в інших формах.
Мова і мислення взаємопов’язані, але не тотожні:
- слова, словосполучення і речення виражають думку, але мова – це
одне з найголовніших знарядь, інструментів мислення;
- мислення не має властивостей матерії, воно ідеальне, а мова має
ідеальний і матеріальний аспекти (семантика і форми);
- будова мови і мислення не збігаються (суб’єкт, зв’язка, предикат – у
мисленні; суб’єкт, предикат, об’єкт, атрибут – у мові);
- історично мислення первинне, воно передує мові;
- мова і мислення оперують різними одиницями (фонема, морфема,
лексема, синтаксема – поняття, судження, умовиводи).
Три типи мислення:
Чуттєво-образне (наочно-образне) – це мислення конкретними
образами; передбачає єдність сприйняття, уявлень та оцінок. Притаманне
людині та вищим тваринам – собакам, кішкам, мавпам.
Технічне (практично-дійове) – передбачає поєднання образу і поняття
з технічним їх утіленням; здійснюється без участі мови. Властиве людині і
вищим тваринам (елементарні і трудові дії осмислені).
 Поняттєве (словесно-логічне) – побудоване на дотриманні правил
вживання понять і побудови суджень. Здійснюється за допомогою мови і
втілюється у внутрішньому або зовнішньому мовленні.
Залежно від участі мови у процесі мислення останнє поділяють на
вербальне і невербальне.
Вербальне мислення здійснюється за участю мови.
Невербальне – без участі мовних засобів.
Як правило, у людей усі типи мислення переплітаються, але переважає
поняттєве, тобто основним знаряддям мислення є мова.