1.

Предмет і проблематика мовознавства

Мовознавство або лінгвістика вивчає людську мову в усіх іті проявах. Вступ до мовознавства-
початковий теоретичний курс загального мовознавства.
Об’єктом лінгвістики є мова .Людська мова- білогічний і соціокультурний гібрид.
Виникнення мовознавства, як і будь-якої іншої науки,зумовили практичні потреби (навчання
грамоти, оволодіння культурою усного та писемного мовлення, вивчення іноземних мов тощо).
Цей курс охоплює такі основні проблеми:
1) природу і сутність мови (в науці немає єдиного розуміння цієї проблеми, різні напрями та школи
по-різному її трактують);
2) структуру мови (мова — складне явище; чітке визначення структури мови, вироблення строгої
системи наукових понять — одне із важливих завдань загального мовознавства);
3) походження мови та закономірності розвитку мов(виникнення людської мови, мовні зміни й
фактори, які спричинюють їх тощо);
4) виникнення й розвиток письма;
5) класифікацію мов світу за походженням і за будовою;
6) шляхи й методи вивчення мовного матеріалу;
7) зв'язок мовознавства з іншими науками.
2.Мовознавство конкретне і загальне,теоретичне і прикладне.
Виділяють загальне і конкретне мовознавство,теоретичне і прикладне.
Загальне(теоретичне )мовознавство вивчає людську мову як явище,як феномен;встановлює
загальні закони абстраговано від конкретних мов.Всі мови світу відображають реальний світ.В усіх
мовах є такі одиниці,як звук,слово,словосполучення,речення..Іх називають мовними
універсаліями.В межах загального мовознавства актуальними є теоритичні питання про природу і
сутність мови;вивчають гіпотези про похождення мови;описують мову як систему.розглядають іі
структуру.проблемою є різноманітність мов ,вивчаються класифікації мов світу, зв’язки
мовознавства з іншими науками.
Конкретне мовознавство вивчає специфічні риси конкретної мови або групи споріднених мов.В
межах конкр. мовознавства виділяється украіністика,германістика,славістика..
Прикладна лінгвістика вирішує питання практичного використання теоритичних знань про мову:
проблеми методики викладання мови,транскрипціі,стенографіі,укладання словників..
Умовно лінгвістику поділяють на зовнішню(єкстралінгвістику) і внутрішню (інтралінгвістику).
Зовнішня лінгвістика вивчає проблеми,які повязані з різноманітною діяльністю людини у
суспільстві(ці знання закріплені у соціолінгвістиці).Внутрішня вивчає будову мови,іі структуру на
різних рівнях мови як системи.
3.Структура мови. Зв’язки мовознавства з іншими науками
Науковці в 19 в. висловлювали думки про те,що мова-це система,яка має специфіну структуру,і
така структура називається ієрархічною: 5.Текстологія(текст)
4.Синтаксис(словосполучення,речення)
3.Етимологія ,лексикографія ,тексикологія,ономастика,семасіологія,фразелогія(лексема)
2.Морфологія(морфема)
1.Фонетика(звук) Фонологія(фонема)
Всі елементи взаємопов’язані .Якщо виключити хоча б один елемент ,система зруйнується.
На кожному рівні між мовними одиницями існують певні відношення:протиставлення(опозиціі).На
фонетичному рівні виділяємо такі опозиціі:голосні-приголосні,дзвінки-глухі,довгі-короткі.Групи
об’єднаних елементів утворюють парадигму,наприклад,тверді та м’які звуки утворюють
парадигму.
Отже,мова-це система систем.
Мова — явище суспільне, отже, й мовознавство належить до суспільних наук і передусім пов'язане
з такими суспільними науками, як історія, археологія, етнографія,соціологія, психологія..
Зв'язок мовознавства з історією очевидний, історія мови є частиною історії народу. Крім того,
мова в своєму словнику фіксує історичні факти життя народу, розвиток культури тощо.
Археологія постачає мовознавству віднайдені при розкопках пам'ятки писемності, які
розшифровують лінгвісти.Ефективним є зв'язок мовознавства із соціологією — наукою про
суспільство, бо мова функціонує тільки в суспільстві й суспільство впливає на розвиток та
функціонування мови. Зв'язок мовознавства з психологією полягає в тому, що в мові
відображається психічний склад, менталітет народу .З логікою,яка вивчає форми й закони
мислення, мовознавство поєднує те, що мова є найважливішим засобом мислення.

4.Методи дослідження мови

У загальнонауковому значенні термін метод означає шлях пізнання й витлумачення будь-якого
явища.
Спільними для всіх наук є вихідні підходи до дослідження явищ — індукція й дедукція. їх часто
називають методами.
Індукція - метод дослідження,згідно з яким на підставі знання про окреме роблять висновок
про загальне.
Дедукція - метод дослідження,згідно з яким на основі загальних положень (аксіом, постулатів, гі-
потез) роблять висновки про окремі факти.
Іншими словами, індукція — це логічний умовивід від окремого до загального, а дедукція — від
загального до окремого.
Основними методами дослідження мови є описовий,порівняльно-історичний, зіставний і
структурний.
Описовий МЕТОД. Його мета — дати точний і повнийопис мовних одиниць.
ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД. Його об'єктом є споріднені мови, тобто ті, які мають спільного
предка. Головне завдання цього методу — відкриття законів, за якими розвивалися споріднені
мови в минулому.
ЗІСТАВНИЙ МЕТОД. ЙОГО об'єктом є вивчення різних мов —споріднених і неспоріднених.
СТРУКТУРНИЙ МЕТОД. ВІН застосовується при дослідженніструктури мови, а його метою є
пізнання мови як цілісної функціональної структури.
5.Вербальні й невербальні засоби спілкування
Вербальні засоби спілкування. Мова є вербальним) засобом спілкування. Спочатку
мова існувала лише у звуковій формі, тобто реалізувалася у процесі мовлення і сприймання на
слух. Мову можно було сприймати тільки у час її звучання і на відстані,якої її можна було почути.
Для подолання цих обмежень,звукової мови винайшли письмо. Завдяки сучасним
технічним засобам (телефон, телевізор, радіо,комп'ютер) звукова мова може долати будь-які
відстані,фіксуватися, зберігатися протягом тривалого часу (магнітофоннатрічка, дискета тощо).
На основі письмової форми мови розвинулися інші її спеціальні форми, які належать до
вербальних засобів спілкування. Ними є:
азбука Морзе (використовують у телеграфному передаванні інформації);
азбука Брайля для сліпих (запис висловлення, які відтворюють алфавіт і сприймаються
на дотик);
ручна азбука для глухонімих (відповідникамибукв у ній є різні конфігурації пальців);
— морська сигналізація;
Невербальні засоби спілкування. Окрім вербальних засобів спілкування, люди використовують і
невербальні.
До них належать міміка і жести, сигнали або системи сигналів, деякі види мистецтва.
Визначенням міміки і жестів як засобів спілкування займається паралінгвістика — розділ
мовознавства, що вивчає невербальні засоби мовної діяльності.
6.Природа і сутність мови
У науці відомі три погляди на природу мови. Одні вчені розглядали мову як біологічне явище,
другі — як психічне, а треті — як суспільне.
Так, скажімо, німецький мовознавець Август Шлейхер (1821—1868), який започаткував
натуралістичний напрям у мовознавстві, вважав, що мова — природний організм, який
народжується, розвивається, старіє й умирає. Німецькі вчені Макс Мюллер (1823—1900) та
Йоганн-Готфрід Гердер (1744—1803) розглядали мову як явище психічне.
Мова, безумовно, не є біологічним явищем, бо вона не закладена в біологічній природі людини.
Якщо б вона мала біологічну природу, то дитина, народившись, одразу б сама заговорила.
Мову не можна розглядати і як явище психічне. Оскільки психіка в кожної людини своя,
неповторна, то за умови психічної природи мови на світі було б стільки мов,скільки людей.
Мова — явище суспільне. Вона виникла в суспільстві обслуговує суспільство, є однією з
найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не може.
Визнаючи суспільний характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало такого, що пов'язує її з
біологічними і психічними явищами. Так, скажімо, на відміну від інших приматів тільки людина
має мовний ген, тобто природну схильність і здатність до оволодіння мовою. У мовленні окремих
людей відображені їх психічні особливості, а в загальнонаціональній мові — психічний склад нації,
її менталітет.
7.Мова як суспільне явище.Поняття про соціолінгвістику
Про те, що мова є явищем суспільним, засвідчують її функції. Так, основними функціями мови є
комунікативна і мислетворча(функція формування й формулювання думки)., які мають виразний
соціальний характер.
Соціолінгвістика — напрям мовознавства, що вивчає суспільну зумовленість виникнення,
функціонування і розвитку мови, механізм взаємодії мови і суспільства.
Мова створена суспільством й існує для задоволення його потреб у спілкуванні, а також для
передавання інформації від покоління до покоління. Змінюються потреби суспільства —
змінюється і мова.
8.Мова і мислення.Мова і мовлення.Поняття про психолінгвістику
Мовленнєві здібності людини пов’язані с певними зонами кори головного мозку.Мозок-орган
мислення,мова-система словесного вираження думок.Однією з найважлівіших функцій мови є
мислетворча .Мова є засобом формування думок.Суто людське мислення- це мислення
понятійне,тобто оперування поняттями,які виражаються за допомогою слів.Мислити значить
оперувати словами.Мислення відбувається у формах конкретної мови, здебільшого-рідної. Процес
мислення має національну специфіку,яка обумовлена національним характером мови.
Мислення — узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях,
судженнях й умовиводах.
Однак мова — це не мислення, а лише одне з найголовніших знарядь, інструментів мислення
Мовні й немовні типи мислення тісно пов’язані між собою.Це-дві форми єдиного процесу
відображення дійсності.Домінуючим,панівним типом мислення у будь-якому суспільстві є
словесне мислення.Невербальне мислення існує на фоні вербального.
Мова і мислення іх не можна ототожнювати і не можна протиставляти.Мова є матеріальним
засобом існування мислення.Слово- це імпульс для думки й для запуску процесу мислення,що має
національну специфіку й особливості,що закріплюється в мові.
Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування.
Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації.
1. Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення —конкретне. Загальне (мова) реалізується в
конкретному(мовленні). Конкретність мовлення виявляється в тому,що його можна чути, , бачити і
прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо спостерігати неможливо. Саме тому
лінгвіст має справу з мовленням (вивчає звучне мовлення або тексти).Завдання лінгвіста "добути"
з мовлення мову.
2. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення — динамічне
(рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літературна мова її норми
(орфоепічні, орфографічні, лексичні та граматичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими.
У мові немає помилок, у ній усе правильно. У мовленні люди можуть припускатися помилок.
Психолінгвістика — напрям мовознавства, що вивчає процеси породження, формулювання,
звукового вираження і сприйняття мовлення.
Мова, зберігаючись у мозку людини,реалізується при потребі комунікації як породження
розумових спроможностей мовця і сприймається слухачем відповідно до його психічних
особливостей та настанов.
Психолінгвістика вивчає мовлення як діяльність,процеси мовлення з точки зору його організації,
механізми утворення та сприйняття мовлення, тобто досліджує живу динамічну реалізацію мовної
системи в процесі мовленнєвої діяльності.
9.Гіпотези про походження мови
Мова виникла після зародження суспільства. її створення пов'язане із необхідністю задовольняти
його потреби в обміні інформацією та її накопиченні.
Філософи античної Греції вказували на дві можливості виникнення мови. Схилялися до думки, що
мова постала природним шляхом, тобто назви речей зумовлені самими речами.Інши вважали, що
мова виникла штучним шляхом ,тобто назви речам дало суспільство. Перша точка зору має
біологічне забарвлення, а друга — соціальне.
У мовознавчій науці існують такі гіпотези походження мови: звуконаслідувальна, вигукова,
соціального договору, трудових викриків, суспільних регуляторів,жестів, ігор, контактна тощо.
Основою їх є думка про природний або штучний шлях виникнення мови.
10.Предмет і завдання фонетики
Фонетика-наука,яка вивчає звуки мови.Предметом є вивчення звуків,закономірності іх
сполучення,вивчення звукових процесів.
Крім звуків фонетика вивчає:склад,наголос,інтонацію.
Розрізняють фонетику загальну і конкретну. Загальна фонетика вивчає загальні особливості,
характерні для звуків усіх мов. Конкретна фонетика вивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов.
Відповідно до синхронії і діахронії розрізняють описову й історичну фонетику. Описова фонетика
вивчає звукову систему мови на певному етапі її розвитку. Історична фонетика встановлює фор-
мування звукової системи мови, закономірності й тенденції її розвитку.
Синхорнія і діахронія
Мову вивчають у статиці і дініміки.У звязку з цим розрізняють синхронічне
мовознавство(описове,дискрептивне) і діахронічне (історичне).
11.Три аспекти вивчення звуків
Кожний звук-явище складне.Саме тому існує різноаспектний підхід до його
вивчення.Найважливіше-матерія,тобто коливання повітря,які вивчаються за дпомогою
спеціальних приладів у фізичному або акустичному аспекті.Тут вимірюється висота звуків або
частота коливань;сила звуків;тривалість звуку.
Важливим поняттям є тембр-забарвленість звуків.За акустичними ознаками звуки поділяються на
тони і шуми,що дало можливість зробити акустичну класифікацію,яка грунутється на
співвідношенні голосу та шуму :
Чисто тональні –голосні
Тонально-шумні-сонорні
Шумно-тональні-дзвінкі
Шумні-глухі
Другий аспект-фізіологічний або анатомічний
Тут вивчаються органи людини,які беруть участь у творенні звуків,які об’єднані в
систему(мовленнєвий апарат людини)Виділяють 3 складові частини мовного апарату:
1.дихальний:легені,бронхи,трахея.
2.гортань
3.надгортанні порожнини-порожнини глотки,рота,носа.Вони є резонаторами для звуків.
Органи можуть бути активними і пасивними.
Робота всіх органів мовленнєвого апарату ,яка спрямована на утворення будь-якого
звуку,назив.артикуляцією.3 ФАЗИ АРТИКУЛЯЦІІ:
1.Приступ або екскурсію-підготовка апарату до вимови звуку
2.Витримка-процес вимови звуку
3.Відступ або рекурсія-повернення органів мовлення на вихідну позицію для перебудови для
вимови наступного звуку або переведення органів у стан спокою.
Лінгвістичний або функціональний аспект.Вивчення звуків з точки зору іх лінгвістичної функції
призвело до необхідності виділення такоі мовноі одиниці ,як фонема.Поняття «звук» і « фонема»
не співпадають,але тісно пов’язані між собою.
Фонема-найменша й неподільна одиниця мови,що служить для розрізнення смислу слів.
Фонеми втілюються у конкретних звуках і за межами звуків існувати не можуть.Але фонеми не
збугаються зі звуками.Звук-велична акустична й артикуляційна;фонема-велична
функціональна,тому що функціонує завдяки звукаму значущих одиницях мови-морфемах і словах.
Звуки мови можна одночасно розглядати як фізичні,фізіологічні і лінгвістичні явища. Фізичний
аспект звука — це його звучання, акустика, фізіологічний — творення його мовленнєвим апаратом,
лінгвістичний — його функція в мові. Відповідно до цих аспектів у вивченні мови розрізняють
акустичну, артикуляторну й функціональну фонетику.
12.Артикуляція звука.Артикуляційна база
Артикуляція звука. Утворення звука забезпечує артикуляція,тобто робота апарату мовлення. Вона
полягаєу підготовці резонаторів до вимови звука, а для приголосних ще і в утворенні на шляху
повітряного струменя перешкоди. При цьому не всі активні органи мовлення є обов'язково
активними в кожному конкретному випадку. Так, при утворенні звука [п] активну роль, крім
легенів, відіграють тільки губи.
Артикуляція у кожній мові має свої особливості. Так,для англійської мови характерне напружене
положення губ і розслаблення передньої частини язика. В українській мові більшість приголосних
утворюється зближенням передніх частин органів мовлення ( губи, передня частина язика, верхні
зуби). В англійській мові — більш далеке,більш заднє творення звуків (язик наближається до аль-
веол Сукупність артикуляційних навичок,характерних для певної мови, називається
артикуляційною базою.
Артикуляційна база рідної мови часто перешкоджає людині оволодіти вимовою звуків іншої мови,
що виявляється в акценті. Так, представникам неслов'янських мов важко оволодіти вимовою
м'яких приголосних (в російському мовленні іноземців часто можна почути нужно при-
ходит, трудно писат тощо).
Артикуляційна база є стійкою і сталою. Зберігається вона у свідомості людини як сукупність взірців,
еталонів усіх звуків та їх різновидів і поєднань, притаманних певній мові. Реалізується і
виявляється артикуляційна база в роботі апарату мовлення. Він з високою точністю
відтворює позиції та розташування органів, потрібних для творення всіх звуків мови.
Органи слуху, як і мовний апарат, призвичаєні до виокремлення звуків із потоку мовлення. Слухач
володіє перцептивною базою — здатністю розрізняти звуки певної мови у процесі мовлення.

13.Класифікація голосних.Класифікація приголосних

Всі звуки мови поділяються на голосні й приголосні, які розрізняються співвідношенням
голосу (тону) і шуму.Отже, голосні — це тональні звуки. Приголосні обов'язково містять у собі шум.

Для творення голосних звуків потрібні повітряний струмінь і голос, тобто напруження голосових
зв'язок.
Розроблені класифікації голосних за ступенем підняття спинки язика і за місцем підняття спинки
язика.
За ступенем підняття спинки язика виокремлюють голосні:
— високого піднесення (підняття): укр. [і], [и], [у];
— середнього піднесення: укр. [е], [о];
— низького піднесення: укр. [а].
За місцем підняття спинки язика :
переднього ряду: укр. [і], [и], [є];
— середнього ряду: рос. [ьі];
— заднього ряду: укр. [а], [о], [у].
В утворенні голосних бере участь не тільки язик, а й губи
За участю губ голосні поділяють на:
— нелабіалізовані: [і], [е], [а];
— лабіалізовані: найчастіше ними є голосні заднього ряду (укр. [у], [о
Класифікація голосних виокремлює не конкретні звуки, а їх типи.
Класифікують приголосні звуки за чотирма ознаками.
1. За місцем творення виокремлюють губні (лабіальні),язикові, язичкові (увулярні), глоткові
(фарингальні),гортанні (ларингальні) приголосні. Основою цієї класифікації є локалізація
перешкоди, яка утворюється наближенням або приляганням одного з активних мовних
органів до пасивного чи іншого активного.
Г у б н і п р и г о л о с н і . Ці звуки поділяють на:
а) губно-губні (білабіальні).— укр. [б], [п], [м];
б) губно-зубні (лабіодентальні). зубів —укр. [ф].
Я з и к о в і п р и г о л о с н і . Серед них розрізняють:
а) передньоязикові. У їх творенні бере участь передня частина язика.
• За пасивним артикулятором (мовним органом) виокремлюють такі звуки:
— міжзубні (інтердентальні):
— зубні (дентальні), або свистячі: наприклад, укр. [с],[з], [ц], [дз];
— піднебінні, або шиплячі: наприклад, укр. [ш],[ж], [ч], [дж].
• За ділянкою передньої частини язика, що творить звук, розрізняють такі приголосні:
— апікальні: творяться випростаним кінчиком язика.— укр. [л],
— дорсальні:— укр. [т], [д],[с], [з].
— какумінальні: , — укр. [ш], [ж], [р]. Какумінальними є більшість піднебінних передньоязикових
приголосних;
б) середньоязикові.:наприклад, в українській мові є лише один — [й]
в) задньоязикові. Ці приголосні утворюються піднесенням задньої частини спинки язика і за своїм
другим артикулятором поділяються на:
— середньопіднебінні: при їх вимові язик підноситься до межі між твердим і м'яким піднебінням
— укр. пом'якшені [ к ' ] , [х'] (кіт, хід);
— задньопіднебінні: під час артикуляції цих звуків язик підноситься до м'якого піднебіння — укр.
тверді[к], [х] (кит, хитрий);
— глибокі: творяться вони піднесенням найдальшої ділянки задньої частини язика і наявні в
тюркських мовах
Я з и ч к о в і п р и г о л о с н і . Язичковими (справді увулярними) є ті приголосні, у творенні яких
язичок бере активну участь. До таких звуків належить французький гаркавий [р]. Щоб не плутати
його з передньоязиковим [р](укр. рак).
Г л о т к о в і п р и г о л о с н і. Глотковий(фарингальний) приголосний звук існує в українській
мові — [г] (голос), а також в аварській мові.
Г о р т а н н і п р и г о л о с н і . Ці звуки утворюються в гортані. Він представлений у німецькій мові
як твердий приступ перед початковим голосним, особливо [а]: апфел(яблуко),
2. За способом творення приголосні поділяють на щілинні і зімкнені.
Щ і л и н н і п р и г о л о с н і . Особливість їх артикуляції полягає в тому, що активний мовний орган
утворює щілину на шляху повітряного струменя. Приголосні цієї групи називають також
фрикативними. Щілинними звуками є укр. [в], [ф], [з],[с], [ж], [ш], [г], [х]
З і м к н е н і п р и г о л о с н і . До цієї групи належать приголосні, при творенні яких відбувається
зімкнення двох артикуляторів, унаслідок чого перегороджується шлях повітряному струменю.
Перешкода може бути повною або частковою, охоплювати увесь час артикуляції
приголосного або лише якийсь його момент. Ці обставини контакту артикуляторів зумовлюють
поділ зімкнених приголосних на:
а) проривні. Для них характерні повне зімкнення і раптове його долання, напр.: укр. [б], [п], [д], [т],
[ґ], [к].
б) африкати .Особливістю артикуляції африкат є те, що приступ збігається з приступом проривних
приголосних: перешкода цілком закриває шлях повітряному струменю. Але витримка зовсім інша:
замість прориву перешкоди у ній утворюється вузька щілина, крізь яку й виходить повітря.
Африкатами є, наприклад, укр. [ц], [дз], [ч], [дж],
в) зімкнено-прохідні. Як і в африкат, у їх творенні поєднані зімкнення (компонент проривних
приголосних)і прохід, щілина (компонент щілинних приголосних). За способом поєднання
зімкнення і проходу зімкнено-прохідні приголосні поділяють на:
— носові: при їх артикуляції у ротовій порожнині утворюється перешкода, яка перекриває шлях
повітряному струменю .Носовими є, наприклад,укр. [м], [н];
— бокові, або латеральні:До бокових належить укр. [л].;
— дрижачі, або вібранти .при їх творенні щілина дуже швидко чергується з перешкодою:
артикулятор дрижить і то закриває, то відкриває шлях для повітряного струменя. Вібрувати можуть
язик: укр. [р] — рука;
3. За участю тону і шуму виокремлюють шумні,шумно-тональні і тонально-шумні приголосні.
Шумні ( г л у х і ) п р и г о л о с н і . Ці звуки являють собою єдиний тип приголосних (і взагалі
звуків), у вимові яких голосові зв'язки участі не беруть, тобто є пасивними. Тому шумні звуки не
містять тону, утворюються тільки неритмічними звуковими коливаннями —шумами: укр. [п], [т],
[с], [ш], [ц], [ч] та ін.
Ш у м н о - т о н а л ь н і ( д з в і н к і ) п р и г о л о с н і. У складі цих звуків наявний і тон, і шум,
однак шум переважає над тоном. Шумно-тональними є укр. [б], [д], [з],[ж], [дз], [дж] та ін.
Т о н а л ь н о - ш у м н і (сонорні) п р и г о л о с н і.При вимові сонорних звуків тон переважає над
шумом.До цих приголосних належать українські ротові (плавні)[р]> [л], носові [м], [н], губно-
губний [в] та середньоязиковий[й].
4. За додатковою артикуляцією виокремлюють пом'якшені, придихові, огублені приголосні звуки.
П о м ' я к ш е н і ( п а л а т а л і з о в а н і ) приголосн і. Артикуляція цих звуків характеризується
зсувом язика у напрямку до середнього піднебіння. Пом'якшуватися можуть майже всі приголосні,
крім середньоязикових,які є завжди м'якими. Ця група приголосних наявна в слов'янських мовах
(укр. [с], [з], [т], [д] тощо),в румунській, японській та ін.
П р и д и х о в і приголосні ( а с п і р а т и ) . Утворюються вони з допомогою додаткового звуження
голосової щілини при вимові проривних приголосних: [ph], [th].
Огублені ( л а б і а л і з о в а н і ) п р и г о л о с н і . В їх додатковій артикуляції беруть участь губи.
Найчастіше лабіалізуються задньоязикові приголосні: [к"], ["g],

14.Позиційні зміни
У мовленнєвому потоці звуки взаємодіють один з одним і внаслідок цього зазнають різних змін:
якісь ознаки у них слабшають або зникають або з’являються нові. 2 типи звукових змін:позиційні
та комбінаторні
Позиційні залежать від позиції звука у слові.Основні позиції: 1.наголошений,ненагол.звук
2.позиція звука в кінці слова . 3 .позиція звука на початку слова
1.Редукція-послаблення артикуляціі голосного в ненаголошеній позиціі
Наприклад, у словах кленок і клинок [є] в ненаголошеному складі своїм звучанням наближається
до [и], а [и]до [є], так що ці слова звучать однаково: [кле(и)нок].
Редукція голосних буває кількісною та якісною.
КІЛЬКІСНА РЕДУКЦІЯ (и,у,ы)— редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і
довготу, але зберігають характерний для них тембр. Так, якщо порівняти звучання голосного [у] в
словах дуб, дубок, дубовик, то він у другому слові є слабшим та коротшим, а в третьому — ще
слабшим і коротшим.
ЯКІСНА РЕДУКЦІЯ(о,а,э) — редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки
слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість
Часы(чисы) ,цена(цына)
Редукція може бути повною:Ваня-Вань
2.До позиційних змін належить приглушення дзвінких приголосних у кінці слова.Воно наявне в
рос,польс,нім
Хлеб(хлеп),сад(сат)
3.Протеза-це поява додаткового звука на початку слова.
Вулиця(улица),горіх (орех)
15.Комбінаторні звукові зміни(акомадація,асиміляція,дисиміляція)
Комбінаторні виникають унаслідок взаємодії звуків у мовленнєвому потоці, впливу один на
одного, що й позначається на іх якості .
1.Акомадація-пристосування артикуляції суміжних приголосного та голосних звуків.Акомодація
може бути консонантною або вокалічною, прогресивною або регресивною.
Порівняти вимову голосних у таких парах слів, як дар і доза, той і тон. У слові доза відбувається
огублення звука [д], а в слові тон — крім огублення [т], звук[о] під впливом звука [н] набуває
носового відтінку.
Прогресивна,вокалічна:под+играть=подыграть.Слова пишуться так ,як вимовляються
2.Асиміляція-часткове або повне уподібнення приголосних (рідше-голосних)звуків.
Уподібнення може відбуватися на підставі глухості,дзвонкості, м’якості, твердості,за способом
творення за місцем творення звуків.Асиміляція може бути прогресивною/регресивною,
повною/частковою,контактною(або суміжною)/дистактною(дистанційною).
Легко(лехко),боротьба(бородьба)-регресивна,контактна,часткова
Легкий(лехкий)-регресивна,неповна,суміжна,на підставідзвінкості/глухості
3.Дисиміляція- протилежне дисиміляціі.Расхождення артикуляціі двох або однакових або
подібних звуків.Буває:регресивна/прогресивна,суміжна/несуміжна
16.Інші звукові зміни:епентеза,дієреза,гаплологія
Епентеза-це явище пов’язане зі вставленням звуків у слова:
вставлення приголосного між голосними(укр.павук(рос.паук)
Дієреза-явище протилежне епентезі.Викидання звука для усунення нагромадження звуків.
Наприклад: користний —» корисний, згибнути —> згинути, гляднути —> глянути.
Гаплологія—випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних
складів.
Наприклад: мінералологія —> мінералогія, трагікокомедія —> трагікомедія,рос. знаменоносец —»
знаменосец, близозоркий —> близорукий.
17.Звук і фонема.Фонема і іі алофони
Фонема — найменша одиниця мови, яка не має власного значення і виконує функцію розрізнення
значення морфем та словоформ,будучи їх будівельним матеріалом.
Звук як фізичне явище не виконує в мові розрізнювальної функції. Об'єктом лінгвального аспекту
вивчення звуків є фонеми, їх представленість у мовленні.Фонеми реалізуються в конкретних
звуках і за їх межами існувати не можуть. Але фонеми і звуки не збігаються,вони є різними
одиницями.
Фонема є функціональним компонентом лише в межах значущих одиниць мови — у морфемах та
словоформах.
Для фонеми і звука характерні такі відмінності:
1.звук є ширшою одиницею, а фонема — вужчою.Якщо звук становить усе звукове утворення, то
фонема— тільки його частину, тобто спільне для артикуляції всіх мовців ядро
2) фонема є величиною соціальною,а звук — індивідуальною.
Фонеми спільні, однакові у всіх мовців, що належать до одного мовного колективу, а
звуки кожна людина вимовляє по –своєму
3) звук є одиницею мовлення, а фонема — одиницею мови.
4) фонеми виконують розрізнювальну, конститутивну і перцептивну функції, а звуки лише
конститутивну і перцептивну. Фонеми служать для розрізнення значущих одиниць мови.
Розрізнення слів сум і шум можливе завдяки фонемам <с> і < ш >
5) звук є величиною конкретною, а фонема — абстрактною.Звуки, на відміну від фонем, можна
почути.
6) звук є залежною одиницею, а фонема — незалежною.Звук може змінюватися залежно від його
позиції в слові, оточення. Наприклад, у слові дума голосний звук[у] між твердими приголосними
займає звичне у для себеположення в задньому ряді.
Фонема і її алофони
Алофони— звукові різновиди фонеми, які реалізуються у її варіаціях і варіантах
Одна фонема у мовленні представлена сукупністю звуків, тобто фонемним рядом. До нього
входять варіації та варіанти фонем.
Варіації притаманні лише одній фонемі, а варіанти можуть втілювати в собі дві чи більше фонем.
У формах сЕла та селО [се(и)ло] фонема <е> представлена звуками [е] та [е(и)]. Звук [е] є варіацією
фонеми <е>, оскількипритаманний лише їй, а [е(и)] — її варіантом, адже притаманний також
фонемі <и> (силач [си(е)лач]).

18.Види письма.Значення письма

Письмо — штучно створена система фіксації мовлення, яка дає змогу за допомогою графічних
елементів передавати мовленнєву інформацію на відстані й закріплювати її в час.
Види:предметне письмо,піктографія,ідеографія,звукове письмо,графіка.
1.В той час передавали повідомлення за допомогою предметів, які були спеціально для цього
призначені і мали загальноприйнятий зміст. Загалом предметне письмо є обмеженою формою
передавання інформації. Ним можна передати коротке конкретне повідомлення, проте абстрактні
роздуми, поетичний твір ним зафіксувати неможливо.
2. Піктографія — передавання повідомлення у формі малюнка.
3. Ідеографія — письмо,в якому засобом передавання повідомлення є усталені графічні
знаки (ідеограми), що позначають поняття. В ідеографії кожен знак виражає окреме поняття і,
відповідно, слово, бо поняття передають словом. Ідеографічний запис понять, як правило,
охоплює фонетичну частину (фонетик ) , яка передає звучання, і семантичну частину (ключ,
детермінатив),яка натякає на значення.
4. Звукове письмо, або фонографія, — тип письма, в якому графічні знаки позначають склади
або окремі звуки. Найдавнішою формою звукового письма є силабічне, у якому окремий знак
виражає певну послідовність звуків, найчастіше склад.
5. Графіка— сукупність усіх засобів письма (у звуковому письмі літер і допоміжних знаків), які
використовуютьдля передавання звукової мови; розділ мовознавства,
що вивчає форми літер і співвідношення їх зі звуками мови.
Отже, завданням графіки є забезпечення максимальної зручності запису звукового мовлення.

19.Орфографія.Принципи орфографіі
Орфографія - розділ мовознавства, який вивчає й опрацьовує систему правил, що забезпечують
однакові написання.
Існує чотири принципи орфографії: фонетичний, морфологічний, історико-традиційний та
ідеографічний.
ФОНЕТИЧНИЙ ПРИНЦИП. Суть його полягає в тому, що слова пишуть так, як вимовляють.
За цим принципом в українській мові пишуться префікси з- і с- (зробити, здерти, зняти, але
спитати, стихати, схопити
МОРФОЛОГІЧНИЙ ПРИНЦИП. ДЛЯ НЬОГО характерне однакове написання однієї й тієї самої
морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції.
За морфологічним принципом пишуться слова боротьба, сміється, братський, пісня, агентство, де
однакове написання морфем зберігається, незважаючи на вимову.
ІСТОРИКО-ТРАДИЦІЙНИЙ ПРИНЦИП. Він полягає в тому, що слова пишуться так, як вони писалися
колись, хоч таке написання не відповідає ні звучанню слова, ні його морфемній структурі.
До традиційних написань в українській мові належать написання я, ю, є, ї, щ на позначення двох
звуків, збереження подвоєння приголосних в іншомовних власних назвах (Голландія, Руссо, Уатт) і
написання без подвоєння іншомовних загальних назв (каса, клас, колектив).
ІДЕОГРАФІЧНИЙ, або символічний, ПРИНЦИП . Опирається на смислові відмінності подібних
написань.
Так, наприклад, в українській мові є слова компанія і кампанія. Слово компанія вживається тоді,
коли потрібно виразити значення "товариство", а кампанія, коли слово має значення "сукупність
заходів для здійснення в певний період якогось важливого громадсько-політичного або госпо-
дарського завдання.
20.Лексикологія як розділ науки про мову
Лексикологія- розділ мовознавства,який вивчає лексичний склад мови.
Розрізняють загальну, конкретну, історичну, зіставну й прикладну лексикологію.
Загальна лексикологія встановлює загальні закономірності будови, функціонування
й розвитку лексики.
Конкретна лексикологія вивчає словниковий склад однієї мови.
Історична лексикологія займається історією словникового складу, причинами й закономірностями
його зміни.
Зіставна лексикологія досліджує словниковий склад двох чи більше мов із метою виявлення
структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними або з метою виведення спільних
семантичних закономірностей.
Прикладна лексикологія вивчає питання укладання словників, перекладу, лінгводидактики й
культури мовлення.
До лексикології належать такі науки:
1) власне лексикологія — наука про словниковий склад;
2) семасіологія —наука про значення слів.
3) ономасіологія— наука, яка вивчає процеси найменування
4) етимологія (від гр. etymon "істина") — наука, якадосліджує походження слів;
5) фразеологія — наука про стійкі словосполучення;
6) ономастика— наука про власні назви,
антропоніміки— науки про імена людей
топоніміки— науки про географічні назви та ін;
гідронімія-вивчає назви природних водоймищ-річок,озер,морів ,океанів
7) лексикографія — наука про укладання словників.
Основна одиниця лексикологіі-слово. "
Слово — найменша смислова одиниця мови, вільно відтворювана в мовленні для побудови
висловлювань"(Б.М. Головін);
21.Слово і лексема.Лексичне значення слова
Ми орієнтуємося на такі ознаки слова, які виділив Ю. Карпенко:
1) самостійність (здатність слова змінювати місце в реченні); слово може існувати самостійно та
ізольовано, навіть утворює речення (на відміну від звука, фонеми тощо);
2) цільнооформленість, або формальна цілісність (мається на увазі звукова (фонетична) та
граматична оформленість);
3) ідіоматичність означає довільність у зв’язку звучання слова і його значення. Зважаючи на ці
ознаки, Ю. Карпенко визначає слово як основну структурно-семантичну одиницю мови, якій
властиві самостійність, цільнооформленість та ідіоматичність.
Слово:повнозначні (ім,прикм,дієслова,числ,прислів)та неповнозначні(вигуки,вказівні-
займ,службові-частки,артиклі,прийм,сполучники
Слово є конкретною одиницею.
Слово як одиницю лексикології називають лексемою. Лексема – це узагальнене, абстрактне
поняття; це сукупність усіх можливих словоформ того чи іншого слова. Словоформа – це слово у
конкретній граматичній формі (наприклад, дуб, дуба, дубові тощо). Конкретні ж форми і значення
будь-якої лексеми називають алолексами (або лексами).
Лексичне значення - історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з певним
явищем дійсності.
В ЛЗ слова виділяють три чинники:
1) денотат – реальний предмет (або явище) навколишнього світу;умовно кажучи, денотат – це
ядро ЛЗ.Узагальнений, абстрактний образ денотату в нашій уяві (свідомості) – це сигніфікат.
Денотативним є значення таких слів: книга, яблуко, кішка тощо.
2) На образ реального предмету в нашій свідомості (сигніфікат) можуть накладатися індивідуальні
враження, оцінки, емоції. У такому разі в ЛЗ слова з’являється додаткове, відтінкове значення, яке
називають конотативним. Конотат – це стилістична забарвленість, додаток до денотату.
Наприклад, дієслово іти має денотативне значення. Дієслова шкандибати, плестись тощо мають і
конотативне значення. Іменник обличчя в ЛЗ має денотативну частину; лік, личко, фізіономія тощо
мають і конотативну частину в ЛЗ.
3) ЛЗ слова може уточнюватися контекстом. Наприклад, порівняйте ЛЗ прикметника білий у
словосполученнях: білий хліб, біла сукня, біле обличчя, білі гриби, білі ночі, біла гарячка тощо.

22.Співвідношення слова і поняття

Всі слова в мові мають ЛЗ. В основі ЛЗ лежить поняття. Значення слова є ширшим від поняття.
Поняття (як і концепт, який є ширшим за поняття) – це категорія мислення, яка матеріалізуються у
словах і лежить в основі ЛЗ.
Наприклад, «дерево» як рослина з належними й загальними ознаками – це поняття; а от
конкретне дерево, що росте під вікном (дубок), – це ЛЗ слова дубок .
Не всі слова здатні виражати поняття. Не виражають понять вигуки, бо вони виражають емоції
(страх, біль тощо); службові слова. Поняття ж не може бути виражене інакше, ніж словом.
Суть відношень слова,поняття і концепту можна з'ясувати за допомогою семантичного
Трикутника.Значення слова передбачає зв'язок звучання(С) з предметом (А). Цей зв'язок може
здійснюватися двома шляхами: безпосередньо - СА і опосередковано- через поняття — СВА.Шлях
СА зумовлений номінативною функцією слова, а шлях СВА — семасіологічною.
Отже,слова за обсягом свого значення є ширшими,ніж поняття,а концепти — ширшими, ніж слова.

23.Омоніми.Синоніми.Антоніми
ОМОНІМИ - слова, які звучать однаково, але мають різні значення.
Наприклад: ключ "знаряддя для замикання і відмикання замка" і ключ"джерело
Розрізняють два типи омонімів: гомогенні ( однорідний) і гетерогенні (різнорідний) .
Гомогенні омоніми. Вони мають спільне походження і є наслідком розпаду полісемії.
Наприклад,омоніми баба — «батькова чи материна мати», баба — «різновид печива», баба —
«пелікан розвинулися з одного змісту — «бабуся, стара жінка», тобто з полісемії.
Г е т е р о г е н н і о м о н і м и . Ці омоніми мають різне походження і з'явилися внаслідок збігу слів.
Збігтися можуть звучання похідних слів однієї мови: рись —«хижа тварина» і рись — «швидкий
алюр»; звучання слова питомого і запозиченого: вал — «хвиля» — незапозичене слово і вал —
насип — запозичене слово;
Розрізняють повні й неповні омоніми.
Повні ОМОНІМИ мають абсолютний збіг форм при їх змінюванні (ключ )
НЕПОВНІ ОМОНІМИ збігаються не в усіх формах. Так, скажімо, омоніми образ' "ікона" й образ
"обличчя, художній засіб, тип" мають розбіжність у формах родового відмінка однини (образа й
образу.
Крім власне омонімів існують суміжні з омонімією явища, до яких відносять омоформи, омофони
й омографи
Омоформи—слова, в яких збігаються тільки окремі форми.
мати (іменник)і мати (дієслово)
Омофони— слова, яківимовляються однаково, але різняться написанням.
Лук и луг,роман и Роман
Омографи - слова,які пишуться однаково, а вимовляються по-різному.
мУка-мукА,зАмок –замОк.
Пароніми. До них відносять близькі за звучанням і морфемним складом, але різні за значенням
слова.
Паронімами можуть бути спільнокореневі слова:людський — людяний, залежалий — залежний,
загадка— згадка, а також співзвучні слова різного походження: суд і суть, галка і галька.
СИНОНІМИ — слова, близькі або ТОТОЖНІ за лексичним значенням, але відмінні за звучанням і
написанням.
Наприклад: веселка, райдуга; фонтан, водограй; врода, краса, красота.
Розрізняють повні і неповні синоніми.
Повні с и н о н і м и . Це слова, однакові за значенням і стилістичним забарвленням. Повні
синоніми взаємозамінні: століття — сторіччя, мовознавство— лінгвістика.
Неповні с и н о н і м и . Вони не зовсім тотожні за значенням: кубок — келих, лопата —заступ,
короткий — куций, глянути — зиркнути.
Неповні синоніми поділяють на дві групи.
1. Поняттєві, або ідеографічні, синоніми. Ці синоніми відрізняються відтінками значення,
способами відображення дійсності: шабля (вигнута) — меч (прямий),
пурпурний (червоно-фіолетовий) — багровий(густо-червоний)
2. Конотативні синоніми. Вони вказують на ті самі предмети, явища об'єктивної дійсності, але
розрізняються конотацією, тобто додатковими семантичними або стилістичними значеннями.
очі — баньки, їсти— жерти, йти — плестись, плентатись, чвалати,чалапати, тюпати;
АНТОНІМИ— слова, які мають протилежне значення.
Розрізняють чотири групи антонімів: контрарні, комплементарні, контрадикторні та векторні.
24.Табу та евфемізми.Історизми й архаізми
Історизми-застарілі слова,які зникли у процесі історичного
розвитку:гетьман,волость(адміністративно-територіальна одиниця),лихвар(особи,що позичають
гроші),кріпак,смерди
Архаізми-застрілі слова, не зникають із життя,а лише змінюють свою назву
вікторія — перемога,конфузія — поразка, зріти —дивитись, вельми — дуже.
Табу— заборона використання певних слів, зумовлена моральними, культурними факторами.
Евфемізми— слова,які використовують замість табуйованих.(чорт-дідько,
25.Етимологія .Деетимологізація.Народна етимологія
Етимологія— розділ лексикології, який досліджує походження слів.
Завдання й основна мета етимології - знайти й пояснити давні (первинні) значення та форми слів.
Важливим поняттям етимології є внутрішня форма, тобто спосіб мотивації слова, семантична й
структурна співвіднесеність морфем, із яких воно складається, з іншими морфемами. Іншими
словами, внутрішня форма - це покладена в основу називання ознака при утворенні нового
значення, яке відображає ту ознаку, за якою названо предмет. Внутрішня форма мотивує звуковий
вигляд слова, вказує причину, за якою дане значення виражене саме цим словом.
Є слова з виразною (ПРОЗОРОЮ) внутрішньою формою, як, наприклад, читальня "приміщення, де
читають", їдальня "приміщення, де їдять", пральня "приміщення, де перуть"
Деетимологізація уможливлює поєднання слів, які за живої етимології були б неможливими (біла
білизна, синябілизна, чорне чорнило, червоне чорнило, рос. путешествовать поездом).
Внутрішню форму слова можна встановити лише шляхом наукового етимологізування, тобто
враховуючи закономірності фонетичних, словотвірних і семантичних змін.
НАРОДНА (ПОБУТОВА) ЕТИМОЛОГІЯ — етимологізування за першим випадковим співзвуччям, без
врахування фонетичних законів, способів переходу значень, морфемного складу та його змін і
переосмислення невідомого (незрозумілого)чи маловідомого слова за випадковою подібністю з
відомим і зрозумілим, що призводить до хибного встановлення внутрішньої форми, а часто й до
фонетичного"спотворення" слова.
26.Основні види словників
Усі словники поділяють на енциклопедичні й лінгвістичні.
ЕНЦИКЛОПЕДИЧНІ СЛОВНИКИ описують світ, пояснюють явища, поняття, дають бібліографічні
довідки про знаменити людей, відомості про країни й міста, про видатні події тощо.
До енциклопедичних належать і галузеві термінологічні словники
Лінгвістичні словники - це словники слів. Вони дають інформацію не про речі, явища, поняття, а
про слова. Якщо енциклопедичні словники подають лише назви предметів та явищ, які в мові
представлені іменниками та іменними словосполученнями, то лінгвістичні словники пояснюють
усі типи слів, їх граматичні та стилістичні ознаки, особливості їх функціонування.
Лінгвістичні словники поділяють на одномовні й багатомовні
ОДНОМОВНІСЛОВНИКИ
ТЛУМАЧНІ СЛОВНИКИ. У цих словниках розкривається значення слів. У слові позначається наголос,
вказується на його граматичні й стилістичні властивості.
Словники НЕОЛОГІЗМІВ. Це словники тлумачного типу, в яких зібрані слова, що недавно з'явилися
в мові.
Словники іншомовних слів. Ці словники охоплюють запозичену лексику
ДІАЛЕКТНІ СЛОВНИКИ. У діалектних словниках зібрано й розтлумачено лексику одного діалекту
або декількох діалектів однієї мови.
Словники мови ПИСЬМЕННИКІВ. У цих словниках зареєстровано всі слова, які використав
письменник у своїх творах
ІСТОРИЧНІ словники. В історичних словниках подано лексику певного історичного періоду
ЕТИМОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ. ЕТИМОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ розкривають походження слова, зокрема в
них вказується, власне чи запозичене слово; якщо запозичене, то коли і з якої мови.
СИНОНІМІЧНІ,АНТОНІМІЧНІ СЛОВНИКИ
Словники ОМОНІМІВ. До словників омонімів включено слова, які збіглися за звучанням.
ФРАЗЕОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ. У фразеологічних словниках зібрано усталені звороти
ОРФОГРАФІЧНІ СЛОВНИКИ. В орфографічних словниках слова наводяться в алфавітному порядку
ОРФОЕПІЧНІ СЛОВНИКИ. В орфоепічних словниках подано перелік слів літературної мови з
позначенням нормативного наголосу і з вказівкою на вимову.
Словники ПРАВИЛЬНОСТІ МОВЛЕННЯ. Такі словники містять найскладніші в уживанні слова. В них
пояснюється написання й вимова слів, словотворення, даються граматична і стилістична
характеристики слів
ЧАСТОТНІ СЛОВНИКИ. У цих словниках подаються слова не за алфавітом, а за спадом частот, тобто
розташовуються в порядку від найбільш частотного до найменш частотного
ЗВОРОТНІ СЛОВНИКИ. У зворотних (інверсійних) словниках слова розташовані за алфавітом із їх
кінця
СЛОВОТВІРНІ ТА МОРФЕМНІ СЛОВНИКИ. У цих словниках членуються слова на морфеми,
визначається твірна основа слова і морфема, за допомогою якої утворене від твірної основи слово.
ІДЕОГРАФІЧНІ словники. В ідеографічних словниках слова розташовано не за алфавітом, а за
групами, які виділяють на основі спільних значень, тем
Словники АСОЦІАТИВНИХ НОРМ. У словниках цього типу докожного реєстрового слова наведено
асоціації, які це слово викликало у людей, що брали участь у психолінгвістичних експериментах
БАГАТОМОВНІ СЛОВНИКИ
У багатомовних (перекладних) словниках дається не пояснення (тлумачення) значень слів, а
переклад, тобто підбирається слово-відповідник іншої мови

27.Предмет і склад граматики

Граматика —розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мов.
У межах граматики розрізняють: описову граматику (або дескриптивну, синхронічну), її вивчають у
школах; історичну (або діахронічну), що вивчає граматичну будову мови в історичному розвитку з
урахуванням поступових змін. Важливими є поняття формальна граматика, яка вивчає граматичні
форми та їх структуру, і контенсивна (семантична) граматика, що вивчає значення цих форм і
структур
Граматика складається з двох розділів: морфології й синтаксису.
Морфологія - розділ граматики, що вивчає граматичні властивості слова, зміну форм слів і
пов'язаних із ними граматичних значень.До морфології належить і вчення про частини мови.
Можна сказати, що морфологія — це граматика слова.
Синтаксис - розділ граматики, який вивчає засоби і правила побудови висловлювань, тобто
його предметом є речення.
Із граматикою тісно пов'язаний ще один розділ мовознавства— дериватологія, або словотвір
(мовознавча наука про словотвір). В ієрархічній системі мови – це самостійний розділ між
морфологічним та лексичним рівнями.
Граматика, у порівнянні з лексикологією, є більш абстрактною. Слова-лексеми, називаючи
предмети, розчленовують світ. Граматика об’єднує слова, незалежно від індивідуальних ЛЗ, у
великі групи за спільними ознаками у їх граматичному значенні.

Граматичну будову мови, яка є об’єктом граматики, можна порівняти зі скелетом мовного тіла.
Граматична будова організує та систематизує мову.. Граматична будова мови охоплює
морфологію та синтаксис. Порівняно недавно сформувалася морфеміка як самостійний розділ
мовознавчої науки, який вивчає морфемну структуру слів. Отже, правильним є і таке визначення:
граматика – наука про граматичну будову мови.
Морфологія вивчає систему словозмін, а також способи вираження ГЗ. Крім цього, морфологія
включає учення про частини мови. Синтаксис описує способи поєднання слів у реченні, типи
речень.
Слід розрізняти підхід до вивчення слова у лексикології та в граматиці. У лексикології слово
функціонує як одиниця мови, за якою закріплене певне значення (ЛЗ). В граматиці – слово – це
одиниця, у якій значення тісно пов’язане з формою вираження. Отже, одиниця лексикології –
слово, одиниця граматики – форма слова.

28.Граматичне значення
Граматичне значення — абстрактне значення, яке характерне групам слів і має регулярне
формальне вираження.
Від лексичного значення граматичне відрізняється передусім тим:
1.що воно притаманне не одній лексемі, а групі слів.
2.Якщо лексичне значення розрізняє слова, то граматичне значення об'єднує їх, відрізняючи від
інших груп слів.
3. Граматичне значення, порівняно з лексичним, характеризується значно вищим рівнем
абстрактності. Так, різні за семантикою слова високий, зелений, яскравий, гострий мають спільні
узагальнені значення прикметника, називного (або знахідного) відмінка, однини, чоловічого роду.
4.Граматичне значення наявне лише в протиставленнях(відмінків, чисел, родів, осіб, часів тощо). В
українській мові слово трава має граматичні значення іменника, називного відмінка, однини,
жіночого роду.
Граматичні значення бувають трьох типів: дериваційні, реляційні й модальні
ДЕРИВАЦІЙНІ ЗНАЧЕННЯ — це незмінні, постійні показники слова, що дають йому певну
граматичну класифікацію. Так, значення роду іменників, виду дієслів, перехідності, зворотності є
дериваційними.
РЕЛЯЦІЙНІ ЗНАЧЕННЯ є змінними. Вони видозмінюються від однієї словоформи до іншої.
Реляційні значення використовуються мовою для зв'язку слів у реченні. До них належать значення
роду прикметників, значення відмінків, значення особи та ін.
МОДАЛЬНІ ЗНАЧЕННЯ виражають відношення людини до висловленої думки і до об'єктивного
світу — ствердження, заперечення, умовність, бажаність, запитання, волевиявлення тощо.

29.Морфема.Види морфем
Морфема – це найменша, неподільна й несамостійна, значуща одиниця мови (або значуща
частина слова), яка виділяється на основі зіставлення слів.
Морфему називають мінімальною двосторонньою одиницею мови, що має план вираження
(тобто матеріальну форму) і план змісту (або значення). Поділ морфеми на менші значеннєві
елементи – неможливий. Морфему можна поділити на фонеми, які є мінімальними одиницями
звукової будови мови, що не мають значення.
Морфеми, як правило, мають матеріальне вираження. Але є випадки, коли ми стикаємось з
поняттям нульова морфема (коли матеріальне вираження відсутнє в якійсь одній формі слова,
але в інших – воно є наявним; наприклад, нульова флексія у формах родового відмінка, множини в
словах: вода – вод, рука – рук тощо).
Одна й та ж морфема може реалізуватися як певна сукупність варіантів. Наприклад, у словах
рука, руці, ручний виділяється корінь рук-, руц’-, руч-.
Поєднанням морфем формується не тільки матеріальний бік слова, а і його лексичне та
граматичні значення. Наприклад, слово хатинка складається з чотирьох морфем: хат-ин-к-а. Корінь
хат- і суфікси-ин, -к виражають лексичне значення цього слова(житлова будівля невеликого
розміру), а флексія -а —граматичні значення (іменник, називний відмінок, однина,жіночий рід)
Слід розрізняти морфеми: 1) за значенням і 2) за місцем у слові.
Існує три типи значення морфем: речове, дериваційне та реляційне.
Морфеми з речовим значенням – це корені. Тільки корінь як основна смислова частина слова є
носієм речового значення. Пам’ятаємо, що слів без кореня не буває, і корінь – єдина морфема, яка
обов’язково є в кожному слові в різних мовах.
Крім кореня, всі інші морфеми називаються афіксами .Афікси не є самостійними одиницями, вони
завжди пов’язані з коренем, тому їх називають службовими морфемами, які прикріплюються до
кореня або вставляються в корінь, видозмінюючи його.
За значенням афікси поділяються на: дериваційні (або словотворчі), реляційні (або формотворчі
реляційні) і формотворчі семантичні.
Афікси, які утворюють нові слова називаються дериваційними, а сам процес утворення нових слів
називається деривацією. Наприклад, додаючи до кореня сад різні дериваційні афікси, ми
утворюємо слова з новими лексичними значеннями: садити, садівник, садівництво, посадка
тощо.
Формотворчі семантичні афікси не утворюють слова з новим лексичним значенням, а тільки
вносять у це лексичне значення додаткові відтінки; наприклад, зелений – зеленіший, гарний –
гарніший.
Коли ж афікси ніяк не впливають на ЛЗ слова, змінюючи лише його форму, тобто, коли афікси
служать лише для поєднання слів, тоді вони мають суто реляційне значення.
Наприклад, лексема зелений має різні форми: зелена, зелене, зелені. Незважаючи на різні флексії:
-ий, -а, -е, -і, словоформи лексеми зелений позначають той самий колір. Такі флексії вказують на
зв’язки прикметника з іншими словами: зелений кущ, зелена левада, зелене поле, зелені дерева.
Типовим реляційним афіксом є флексія, яка служить для вираження граматичних значень і
передачі синтаксичних відношень між словами. Дериваційними бувають префікси і суфікси,
оскільки вони частіше виступають як словотвірні елементи.
Реалізується морфема через аломорфи , або морфи,— сукупність варіантів. Вони можуть бути
тотожні за змістом і близькі за звуковим складом (стіл, стол-а;знав, знала) або, навпаки, тотожні
за звуковим складом і близькі за змістом (морфема -ець може позначати особу: мудр-ець,
українець, предмет: руб-ець, холодець).Зрідка трапляються аломорфи, що розрізняються як
звуковим складом, так і змістом: садзк-ати і сід-ати(саджає хтось, сідають самі).

Типи афіксів за місцем у слові

Морфеми поділяються на сегментні й несегментні.
Сегментні морфеми - морфеми, які виділяються шляхом сєгментування (членування) лінійної
одиниці — слова.
Сегментні морфеми, в свою чергу, поділяються на корені й афікси.
АФІКС— службова морфема, приєднана до кореня, яка виражає граматичне і словотвірне
значення. Афікси мають лексико-граматичне,тобто дериваційне (руч-к-a, ви-ручити), або власне
граматичне, реляційне значення (рук-а, руки, рук-ою).
Афікси поділяються на префікси, суфікси,постфікси, інтерфікси, інфікси, циркумфікси і трансфікси.
Суфікс – це словотвірна морфема, що стоїть після кореня, є співвиразником ЛЗ слова і вносить у
нього відповідне граматичне значення (ГЗ). баб-ус-я, знахар-к-а, поль-к-а, орл-ин-ий
Префікс – словотвірна морфема, що стоїть перед коренем, може видозмінювати й уточнювати
значення слова. на-писати, до-писати, за-писати, при-писати
Флексія – реляційний, формотворчий афікс, який стоїть у кінці слова і виражає синтаксичні
відношення між словами у реченні: весна, люблю весну, весною тепло
У деяких словах наявна нульова флексія, тобто матеріально не виражене закінчення. Вона
характерна для словоформ відмінювання або дієвідмінювання, які супроводжуються іншими
словоформами з матеріально вираженими закінченнями: ліс (лісу, ліс-ом), луг (лугу,
луг-ом); грав (грала, грали), читав (читал-а, читал-и).
Постфікс – афікс, що стоїть після кореня
смію-сь,смієш-ся, смієть-ся; хто-небудь, кого-небудь, кому-небудь;
Інфікс – це афікс, що стоїть всередині основи або вставляється в середину кореня.. У латинській
мові за допомогою інфікса -n- утворювалась форма теперішнього часу: пор. vinco (я перемагаю) і
vici (я переміг).
Інтерфікс – це афікс, що пов’язує морфеми у слові, під яким розуміють сполучні звуки між двома
(або більше) коренями (основами), що творять складне слово, наприклад, земл-е-трус, пар-о-
плав.
Циркумфікс— перерваний афікс,який охоплює з двох боків корінь.
Дехто до циркумфіксів відносить усі випадки префіксально-суфіксального словотворення: за-річ-ч
(я), рос. за-тыл-ок. напр.: укр. пасинок, спів-бе-сід-ник, о-край-ець.
Трансфікс— перерваний афікс, вставлений у перерваний корінь. Трансфікси наявні в арабській
мові: bank "банк" — bunuk "банки" (трансфікси а, и-и)
Несєгментні морфеми — морфеми, які не можливо вичленити сегментуванням слова.
До них належать нульова морфема і суперсегментні морфеми.
НУЛЬОВИМИ можуть бути флексії (вода — водо, зима —зим0; суфікси (киян-ин — киян0, бол-
гарин — болгарв) і префікси (болг. охубав — по-хубав —най-хубав "найкращий").
СУПЕРСЕГМЕНТНИМИ є морфеми, які розміщуються над сегментами. Це морфеми наголосу (ру-
ки — руки)і морфеми тону
Із функціонального погляду афікси поділяються на словотворчі і формотворчі.
СЛОВОТВОРЧИЙ АФІКС — афікс, який служить для творення нових слів. Наприклад: учи-пги —
учитель — учите-лъ-к-а;
ФОРМОТВОРЧИЙ АФІКС — афікс, який служить для творення форм того самого слова: стіл — стола,
стол-у, іду —ідеш — іде, голосний — голосн-іш-ий, писа-ти — писа-в —писа-л-и;
30.Спосіб граматики.Синтетичні та аналітичні способи граматики
Способи вираження граматичних значень або граматичні способи – це матеріальні засоби
вираження граматичних значень, які наявні або в межах слова, або їх слід шукати за межами
слова.
Синтетичні способи .Граматичні значення слова можуть виражатися за допомогою мовних засобів,
які знаходяться у його межах.Ці способи вираження граматичних значень є синтетичними.
До синтетичних способів належать афіксація,внутрішня флексія, редуплікація, суплетивізм,
синтаксичне словоскладання, наголос.
А ф і к с а ц і я . Вона полягає у вираженні граматичних значень з допомогою різних афіксів.
Виокремлюють такі різновиди афіксації:
а) суфіксація — вираження граматичних значень за допомогою суфіксів. Ці морфеми мають. як
правило, дериваційне значення (вовк — вовч-их- а)
б) префіксація — полягає у вираженні граматичних значень префіксами: малювати (недоконаний
вид) —на-малювати (доконаний вид), робити (недоконаний вид) — зробити (доконаний вид)
Внутрішня флексія– це звукова зміна в корені слова, при цьому змінюються: а) голосний на
голосний; б) приголосний на приголосний; в) голосний на нуль звуку. Така зміна звуків – єдиний
розрізнював різних ГЗ: а) рос. у-мир-ать – у-мер-еть (ГЗ виду); англ. man – men; woman – women;
foot - feet (ГЗ числа); give – gave (ГЗ часу) б) рос. избегать – избежать (ГЗ виду);
Редуплікація – це повторення кореня, або цілого слова для вираження різних граматичних
значень. Наприклад: Пшеницю засіяли рівними-рівними рядами (тут редуплікація є виразником ГЗ
ступенів порівняння прикметників, зокрема, найвищого ступеня).
Суплетивізм – спосіб вираження граматичних значень різнокореневими словами.
наприклад: я – мене (ГЗ відмінка); брати – взяти (ГЗ виду); гарний – кращий (ГЗ ступенів
порівняння); рос. ребёнок – дети (ГЗ числа); англ. I am – they are – I was (ГЗ особи, числа, часу);
Наголос. Іноді єдиним розрізнювачем ГЗ у слові може бути навіть наголос. Наприклад, ноги – ноги
(ГЗ числа, відмінка); рос. подать – подать (ГЗ частини мови);
Аналітичні способи. які виражають граматичні значення мовними засобами, що знаходяться за
межами слова.
До аналітичних способів належать службові слова, порядок слів,інтонація.
До аналітичних належать наступні три способи граматики.
1. ГЗ виражають службові слова, зокрема, прийменники виражають відношення між словами в
реченні, частково або повністю виконуючи функцію відмінків, наприклад, англ. the works by
Shevchenko; артиклі служать для вираження ГЗ означеності / неозначеності в англ. мові;
Роль службових слів можуть виконувати допоміжні дієслова: укр.: буду співати; англ.: be, have;.

Частки теж можуть бути виразниками певних ГЗ, наприклад, умовного способу дієслів в укр. та рос.
мовах: зрадів би, виконав би.
2. Порядок слів. Наприклад, в англ. мові: the round home (круглий будинок) і the home round
(домашнє коло) – порядок слів виражає ГЗ різних частин мови;
3. Інтонація в багатьох мовах розрізнює оповідальні, окличні та питальні речення, наприклад: Ви
вивчаєте іноземні мови. Ви вивчаєте іноземні мови? Ви вивчаєте іноземні мова!
31.Граматична форма .Парадигма
Граматична форма — поєднання граматичних значень і граматичних
способів їх вираження.
Вона вказує, які саме граматичні значення властиві конкретному слову і якими граматичними
способами вони виражені. Наприклад, граматична форма слова зима представлена граматичними
значеннями іменника, називного відмінка, однини, жіночого роду і виражена флексією -а.
Матеріально тотожну флексію -а має словоформа стола, однак її граматична форма інша —
іменник родового відмінка однини чоловічого роду.
Різні форми слова становлять його парадигму. Наприклад: читати, читаю, читаєш, читає, читаємо,
читаєте,
Парадигма-вся сукупність форм слів,що утворюють лексему,а також зразок,схема словозміни.
32.Поняття граматичноі категоріі.Своєрідність граматичних категорій
Граматичні категорії – це граматичні абстракції, які узагальнюють однорідні граматичні значення.
Всі граматичні категорії діляться на реляційні та дериваційні. Іноді одна й та сама ГК в одних
випадках є дериваційною, в інших – реляційною. Наприклад, категорія роду в іменниках –
дериваційна (стіл, вікно, книга), а у прикметниках – реляційна (білий, біла, біле). Кожна
граматична категорія має своє матеріальне вираження, і це – граматичний спосіб, або спосіб
граматики.
Формальне вираження — дуже важлива ознака граматичної категорії, бо саме її наявність чи
відсутність є основним критерієм виділення граматичної категорії.. Звідси розрізняють граматичні
й поняттєві категорії. Наприклад, існує поняттєва категорія статі й граматична категорія
роду.Поняттєва категорія статі є універсальною, тобто всі люди незалежно від використовуваної
ними мови розрізняють чоловічу і жіночу стать
Граматичні категорії поділяють на морфологічні й синтаксичні.
До морфологічних належать категорія роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи; до
синтаксичних — категорія активності/пасивності, комунікативної спрямованості (розповідність,
питальність, спонукальність), стверджуваності/заперечуваності, синтаксичного часу й
синтаксичного способу.

33.Генеалогічна класифікація мов індоєвропейська та інші мови

У сучасному світі нараховується більше 6 тисяч мов. Проте серед них виділяються групи з певними
спільними рисами.
Існують різні наукові критерії класифікації мов. При генеалогічній класифікації мови групують за
їхнім походженням, тобто встановлюється спорідненість в плані діахронії. При типологічній
класифікації беруться до уваги структурні особливості мов, наприклад, при морфологічній
класифікації враховують будову слів; при синтаксичній – спосіб вираження підмета
Класифікація мов за спорідненістю називається генеалогічною. Мови, що походять від однієї
мови-основи (прамови) становлять мовну сім’ю. Мовна сім’я, у разі якщо це велике угрупування,
розпадається на групи, а групи – на підгрупи. У світі виділяється приблизно 40 мовних сімей, кожна
з яких включає від однієї до кількох сотень мов.
Найбільш поширеними є такі мовні сім’ї:
1. Індоєвропейська – найчисельніша. Мовами цієї сім’ї розмовляє приблизно 45% усього
населення земної кулі. В ній виділяють більше 10 груп. Серед них (треба запам’ятати!): 1.
Слов’янська група, яка включає: а) східнослов’янську підгрупу (українська, російська, білоруська
мови) ; б) західнослов’янську підгрупу (польська, словацька, чеська та інші мови); в)
південнослов’янську підгрупу мов (болгарська, македонська, сербська, хорватська та інші).
2. Германська група мов включає: а) східну підгрупу (мертві мови: готська, бургундська і
вандальська); б) західну підгрупу (англійська, німецька, голландська та інші); в) північну або
скандинавську підгрупу (датська, ісландська, норвезька, шведська мови).
3. Романська група мов включає іспанську, португальську, французьку, італійську, мертву
латинську та інші мови.
4. Кельтська група: ірландська, шотландська та інші мови.
 5. Балтійська група: литовська, латвійська і мертва прусська мови. Про інші мовні групи в межах
індоєвропейської сім’ї можна прочитати в підручниках. Знати треба вказані вище групи (з
прикладами конкретних мов, які входять у ці групи).
Інші мовні сім’ї. Наприклад, китайсько-тибетська. Цікава тим, що найбільша кількість людей у світі
розмовляє китайською мовою. Семіто-хамітська сім’я: арабська, іврит та інші мови. Тюркська
сім’я: турецька, узбецька мови.

34.Принципи типологічноі класифікаціі мов

Типологічне мовознавство встановлює певний тип мови за схожістю ознак з іншими мовами.
Типологічна схожість мов визначається за трьома різними видами класифікації: фонетичної,
синтаксичної та морфологічної.
Фонологічна типологія (фонемний тип мов) – це порівняння мов на фонологічному рівні, і тут мови
групуються за такими ознаками:
1) бідність / багатство голосних і приголосних (багаті голосними: англійська, французька,
німецька, фінська, угорська мови; багаті приголосними: українська, російська, польська, чеська,
арабська та інші мови). Якщо співвідношення голосних і приголосних 15% і 85%, то це –
консонантний тип мов. Якщо голосних 30% і більше, то це – вокалічний тип. Є також і мішаний
тип, якщо пропорції інші. Українська мова належить до консонантного типу, бо у нас таке
співвідношення між голосними і приголосними: 15% і 85%. Давньоруська мова – вокалічна, бо там
було 34% голосних і 66% приголосних;
2) наявність / відсутність музичного наголосу; китайсько-тібетські мови мають багату систему
словесних тонів; музичні тони є в японській, шведській, сербській та інших мовах.
3) місце наголосу в словах: наголошений 1-й склад (чеська, угорська і більшість германських мов);
наголошений передостанній склад у польській, італійській, іспанській мовах; наголошений
останній склад у французькій, турецькій та інших мовах; вільний наголос в українській, російській
та інших мовах.
Синтаксична типологія передбачає виділення різних типів речень за такими ознаками:
1) вільний або стійкий порядок слів (англійська, китайська – мови зі стійким порядком слів;
українська, російська, польська – вільний порядок слів);
2) місце прикметника у реченні (постпозиція: прикметник після іменника стоїть у французькій,
арабській, івриті та інших мовах; пригадайте, в якій позиції стоїть прикметник в українській мові);
3) тип присудка у реченні: іменний (без дієслова-зв’язки «бути» в теперішньому часі) або
дієслівний присудок зі зв’язкою. Іменний присудок характерний для української, російської та
інших мов, наприклад, я – викладач; ви – студенти. Дієслово-зв’язка є характерною ознакою
англійської, німецької, французької та інших мов світу, наприклад, you are students.

35.Морфологічна типологія
Типологічна класифікація мов на морфологічному рівні вивчена найкраще. Саме тому, коли ми
говоримо про типологічну класифікацію без уточнення рівня (фонологічного або синтаксичного),
мається на увазі саме морфологічна класифікація. Ця класифікація базується на зіставленні (або
протиставленні) коренів і афіксів у будові слів у різних мовах.
Залежно від морфологічної будови слів, виділяють чотири типи мов:
1) кореневі (або аморфні, ізолюючі);
2) аглютинативні (від лат. agglutinare – склеювати);
3) флективні (або фузійні від лат. fuzio – сплавлення);
4) полісинтетичні (або багатоскладові, інкорпоруючі).
 Фрідріх Шлегель виділив флективні і нефлективні мови. Його брат Август додав 3-й тип – аморфні
(від гр. a – заперечення (як у слові а-моральний ) + morphe – форма), тобто мови без граматичної
структури. Гумбольдт завершив класифікацію, виділивши 4-й тип – інкорпоруючі мови.
У кореневих (ізолюючих, аморфних) мовах слова існують ізольовано до тих пір, поки їх не
вимовляють, або не вводять у речення. Це слова типу наших там, тут, туди, які
характеризуються незмінністю і відсутністю афіксів. Деякі науковці поняття аморфні мови
вважають неточним, тому що у більшості слів у цих мовах обов’язково є одна морфема – корінь.
Роль суфіксів тут виконують морфеми, які вживаються і як самостійні слова. Наприклад, у
китайській мові слова гунжень (робітник) і нуйжень (жінка) мають спільну частину жень (людина).
Пор. зі словом женьшень (людський корінь або корінь-людина). Граматичне значення в таких
мовах виражається порядком слів та інтонацією. До ізолюючих мов належать китайська, тібетська,
в’єтнамська та інші мови.
Два типи мов – аглютинативні та флективні – мають афікси у словах і розрізняються тільки
способом прикріплення цих афіксів до кореня: аглютинативні мови мають афікси-приклейки, а у
фузійних мовах афікси часто настільки органічно зливаються з коренем, що їх навіть важко
виділити у морфемному складі слів. Розглянемо ці мовні типи.
В аглютинативних мовах афікси механічно додаються до кореня і не змінюють його, наприклад, у
казахській мові є незмінний корінь шек- (межа). За допомогою суфікса -сіз утворюється
прикметник шексіз (безмежний). Афікси-приклейки в аглютинативних мовах однозначні, тобто
мають якесь одне значення, наприклад, відмінка, числа тощо. Наприклад, у казахській мові у слові
жолларда (на дорогах) чітко виділяється корінь жол- (дорога), суфікс -лар зі значенням множини і
суфікс -да, який має значення місцевого відмінка. Аглютинативні мови: тюркські, уральські,
японська, корейська та інші.
У фузійних (флективних) мовах корінь може мати аломорфи, тобто змінюватися, наприклад, в
українській мові: рік / у тому році; птах / птаство. У цих мовах афікси багатозначні, наприклад, у
формі слова книгою закінчення -ою є виразником орудного відмінка, жіночого роду й однини. З
іншого боку, одне й те саме ГЗ може виражатися різними афіксами, наприклад, в українській мові
значення множини виражається різними афіксами: степ-и, крил-а, зелен-і, ід-уть тощо. У
флективних мовах є нульові афікси, зокрема, флексія: рук, ніг тощо. Фузійними мовами є
індоєвропейські та семітські мови.
Порівняємо аглютинативні та флективні мови і сфокусуємо увагу на спільних і відмінних рисах
у цих мовах:
1. В аглютинативних мовах корінь незмінний; відсутня внутрішня флексія. У флективних мовах
навпаки, корінь змінюється і виступає в різних аломорфах: гора, гори, горі, гір. Аломорфами є: гор-,
гор’-, гір; є поняття «внутрішня флексія».
2. В аглютинативних мовах афікси однозначні, тобто кожний афікс служить для вираження лише
одного граматичного значення, з яким би коренем він не сполучався. Наприклад, у казахській мові,
як і в турецькій, суф. лар- має значення множини: авиллар (села), урамлар (вулиці), язгилар
(весняні), язалар (пишуть) тощо. У флективних мовах афікси, як правило, – багатозначні, тобто є
носіями декількох граматичних значень, наприклад, у словоформі на столах флексія -ах є
виразником ГЗ відмінка і числа.
3. В аглютинативних мовах існує, як правило, єдиний виразник того чи іншого ГЗ, отже, – й
граматичної категорії. Наприклад, суф. лар- виражає ГЗ множини і водночас є виразником
граматичної категорії числа. У фузійних мовах одна й та сама ГК має різні вираження, наприклад, ГК
числа, зокрема, ГЗ множини в укр. мові виражається різними флексіями: -и (сади); -а (села); -ів
(хлопців); нульова флексія (крил). Отже, у наведених вище прикладах ми спостерігали явище
синонімії афіксів, яка властива афіксам флективних мов. У цих же мовах, афіксам (флексіям)
 властива й омонімія, наприклад, в укр. мові флексія -а у формах різних слів виражає ГЗ різних
відмінків і різне число: міста (Н. в., мн.); рука (Н. в., одн.); листа (Р. в., одн.). Лише фузійні мови
мають флексію як спеціальний вид афіксів. В аглютинативних мовах флексій немає; там є лише
словозмінні афікси. Саме тому фузійні мови ще називають флективними.
4. У флективних мовах на стикові морфем відбуваються різні фонетичні процеси, внаслідок яких іноді
розмиваються межі між коренем і афіксами, наприклад: птах + ств + о – птаство; праг (від Прага)
+ ськ + ий – празький. Такий тісний зв’язок морфем у слові називають фузією (від лат. fuzio -
сплавлення), а мови – фузійними. В аглютинативних мовах межі між морфемами чіткі; на стикові
морфем фонетичні процеси не виникають.
Аглютинативних мов у світі більше, ніж флективних, але немає а ні аглютинативних, а ні
флективних мов у чистому вигляді. Елементи аглютинації є у фузійних мовах, і, навпаки, елементи
фузії – в аглютинативних.
4) Останній тип мов у морфологічній класифікації – це полісинтетичні або інкорпоруючі мови. Для
таких мов характерною є інкорпорація, тобто речення у цих мовах оформлюються як слова
(речення = слову). До інкорпоруючих мов (досить рідкісний тип мов!) належить більшість
індіанських мов Північної Америки і деякі палеоазіатські мови (чукотська, коряцька). Приклади
речень-слів у таких мовах подивіться у підручниках (запам’ятовувати їх не треба). Зверніть увагу,
що приклади фраз, які нагадують полісинтетичні слова є у французькій, німецькій і англійській
мовах (англ. I’ve got’er – я спіймав її).
Шановні студенти, ми завершили з вами лекційний курс. З наступного тижня (з 11 травня)
починаються практичні заняття. За розкладом: одне заняття на тиждень. Тема 1-го:
Фонетика і фонологія. Там 5 питань. Особливу увагу слід приділити 5-му: Позиційні та
комбінаторні звукові зміни. Про формат занять (скайп або Zumm) я повідомлю в кінці тижня.