1.

Мова як явище лінгвістичне, психологічне й естетичне

Слово для людини є носієм особистісного змісту: у процесі спілкування зміст слова
у свідомості людини зазнає суб’єктивної інтерпретації, зумовленої характером участі в її
діяльності образу позначеного словом предмета (явища, ознаки, дії).
Як лінгвістичне явище, мова – це засіб людського спілкування, тобто засіб
вираження і повідомлення думок, почуттів, волевиявлень людини. Мова становить систему
знаків, матеріальних за природою і соціальних за своїми функціями. Кожний елемент мови
виявляє себе і виконує певну функцію лише у взаємному зв’язку і в єдності з іншими
елементами мови.
• Як явище естетичне, мова - синтез раціонального й чуттєвого, джерелом естетичних
почуттів людини та засіб їх вияву. Мова близька до мистецтва – вищої форми естетичної
діяльності, естетичного освоєння людиною світу, особливої форми суспільної свідомості.
• Як психологічне явище, мова - це розгорнутий процес, вид психологічної діяльності, тип
поведінки (словесний, або вербальний), який використовує мову в якості свого знаряддя. В
системі психічних процесів, всіляких властивостей, якостей, функцій і станів немає
утворень другорядних, в тій чи іншій мірі несуттєвих. Цілісна людська психіка непомітно
"розсипається", втрачає щось дуже важливе, якщо тимчасово, з метою необхідного
наукового аналізу виключити з неї будь-яку, умовно виділену складову. Так часто буває,
наприклад, до потреб, емоціями, свідомістю. У цьому, як зазначалося раніше (див. Гл. 1),
полягає одна з глобальних методологічних проблем вивчення психіки, та й світу в
цілому. Однак є психологічний феномен, без згадки якого обійтися особливо важко при
описі будь-якого компонента людської психіки. Цим феноменом є мова,яка присутня
скрізь - від відчуттів до складних конструкцій свідомості і особистості. Без використання
мови, нарешті, просто неможливо спілкуватися і взаємодіяти, неможливі людина і
соціум.

2. Дихотомічна природа літературної мови

(кодифікована мова – розмовна мова)
Дихотомічна природа мови пояснюється різницею мови і мовлення.
У логіці дихотомія – поділ обсягу поняття на два видові поняття, що суперечать
одне одному
Мова - це специфічно людський, найважливіший засіб спілкування між
членами певної групи. Мова – історично усталена система звуків,
звукосполучень, значень.
Мовлення – практичне користування мовою з різними комунікативними,
виражальними і пізнавальними цілями. Діяльність за допомогою мови, мова в
дії, мовний процес у багатьох його видах і формах (говоріння, писання,
читання, мовчазна розмова з самим собою, обдумування). Важливу роль у
формуванні мовлення відіграє мислення. Незаперечним фактом сьогодні є
діалектичність єдності мовлення й і мислення, оскільки думка оформляється за
допомогою мови.
Відмінність між мовою і мовленням по суті така ж, як між засобами діяльності
й самою діяльністю.
Мова – особливий засіб спілкування, так само, як мовлення – особлива
психічна діяльність. Мовлення також слугує спілкуванню. По суті, мовне
спілкування відбувається саме в мовленні.
Мова підкоряється нормі (закону), яка формується спеціалістами-мовознавцями
і зберігається у вигляді словників. Мовлення також, в ідеалі, підкоряється нормі
літературної мови, однак порушення норми є, оскільки мовлення на відміну від
мови – індивідуальне.
Мова стабілізує, об'єднує народність, націю, державу. Мовлення, будучи
реалізацією мови, також об'єднує, але водночас породжує жаргони, арго,
професіоналізми, зберігає діалектні та індивідуальні особливості людей.
Мовлення – індивідуальне, ситуативне.
Мовлення завжди можна оцінити (правдиве, лицемірне, художнє тощо), мову –
ні.
 У мовленнєвій практиці існує такий тип основної дихотомії як ˮмова –
діалект“: двомовність (білінгвізм), як однаково досконале володіння двома
мовами і двомовність як диглосія – неоднакове володіння двома мовами, що
застосовуються в різних умовах спілкування.
 Розрізняють активну і пасивну двомовність. Носіям активної двомовності
характерне володіння діалектним і літературним мовленням, тоді як для
пасивної двомовності властиве володіння лише діалектним мовленням, а
літературне використовується на рівні розуміння. На думку вчених, пасивна
двомовність настільки поширена в говорах, що її можна назвати ˮзагальним
типом мовленнєвої діяльності сучасних носіїв діалекту“. Саме в пасивній
двомовності криється причина структурних змін і перебудови всієї діалектної
системи, саме в ній ˮіде процес, який можна назвати інтерференцією в
широкому значенні слова.“

3. Внутрішні і зовнішні системні зв’язки мови:

а) мова і мовлення;
б) співвідношення мови і мислення;
в) співвідношення мови і свідомості;
г) співвідношення мови й об’єктивної дійсності;
ґ) залежність мовних засобів від умов комунікації й адресата.

Внутрішні і зовнішні системні зв’язки мови:

Мова і мовлення:
Мова – це найважливіший засіб спілкування між членами певної групи, а мовлення –
практичне користування конкретною мовою з різними комунікативними, виражальними і
пізнавальними цілями.
Для правильного пояснення співвідношення мови
і мовлення потрібно враховувати всі три можливих
підходи до досліджуваного явища: гносеологічний
(філософський), онтологічний (власне лінгвістичний)
і прагматичний (цільовий).
У гносеологічному (філософському) аспекті мову і
мовлення потрібно розглядати як явища різного
ступеня абстракції. Мова — це загальне, абстрактне, а
мовлення — окреме, конкретне. Знаходячись у
діалектичному зв’язку, мова і мовлення є відносно незалежними
явищами, про що свідчить факт неоднакового ступеня
їх зміни, деякої асиметричності їх розвитку. Оскільки
структура мови — явище абстрактне, то вона окремо
не спостерігається. 

Мова – особливий засіб спілкування, так само, як мовлення – особлива психічна діяльність.
Мовлення також слугує спілкуванню. По суті, мовне спілкування відбувається саме в
мовленні.
Співвідношення мови і мислення:
Мова й мислення тісно пов'язані між собою, але цей зв'язок не є простим, прямолінійним,
тому єдність мови та мислення не є їх тотожністю. З одного боку, немає слова,
словосполучення, речення, які б не виражали думки. Однак мова - це не мислення, а лише
одне з найголовніших знарядь, інструментів мислення.
У мові й
мисленні переплітаються соціальні й індивідуально-
біологічні чинники. Процес мислення прихований
від безпосереднього спостереження, це той «чорний
ящик», про роботу якого ми можемо судити
дедуктивно і перевіряти висунуті гіпотези на основі того, що
маємо на вході і виході цього ящика, тобто на основі
мовленнєвих фактів. 

Співвідношення мови і свідомости:

Мова – це є тілесна оболонка думки чи свідомости.
Свідомість нерозривно пов’язана з мовою своєю артикуляцією, тобто людина мислить за
допомогою мови. За вченням Гайдеггера: «Не людина мислить через мову, а мова мислить
через людину».
Слід розрізняти поняття «свідомість» та
«мислення». Свідомість — це весь процес відображення
дійсності нервово-мозковою системою людини; це
усвідомлене буття, суб’єктивний образ світу. Мислення — це
узагальнене відображення дійсності в свідомості у
формах понять, суджень й умовиводів (силогізмів); це вища
форма активного відображення об’єктивної реальності,
яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому й
узагальненому пізнанні суб’єктом суттєвих зв’язків і
відношень предметів і явищ, у творчому продукуванні
нових ідей, у прогнозуванні подій і вчинків 

4. Функціональний аспект культури укр мови

Культу́ра мо́ви — рівень володіння нормами усної і писемної літературної мови, а також
свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети
й обставин спілкування. Наука про культуру мови — окрема галузь мовознавства, яка,
використовуючи дані історії літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору,
виробляє наукові критерії в оцінці мовних явищ.
Важливими складовими частинами культури мови є ортологія, лінгвостилістика (функціональна
та експресивна оцінка мовних засобів). Головне завдання культури мови — виховання навичок
літературного спілкування, засвоєння і стабільне використання літературних норм у слововжитку,
граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови
або суржику.
Культура мови безпосередньо пов'язана із станом нормування, кодифікації літературної мови,
відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови. Регулювальна функція культури мови
полягає, зокрема, в досягненні діалектичної рівноваги між нормативною та історичною
граматикою, між практичними і теоретичними курсами мови. Вона по-різному реагує на
закономірності усної і писемної мови.
Культура усної мови — це традиції усного спілкування інтелігенції, освічених кіл суспільства,
багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови. У прагненні громадськості
регулювати мовні процеси, берегти чистоту мови, визначати міру вживання іншомовних слів,
неологізмів, взагалі мовних змін часом діють тенденції пуризму, коли через настійні заборони
вживати певні слова й вислови культивується мова дистильована, навіть штучна, далека від
живомовної практики. Тому культуро мовні рекомендації мають постійно враховувати
різноманітність стилів і форм висловлювання, спиратися на факти історії літературної мови для
того, щоб уникати суб'єктивних, заборонних правил. Увага громадськості до культури мови
визначається загальним рівнем розвитку
Основи культури мови закладаються у дошкільному та шкільному вихованні. Тут
формується мовний етикет, засвоюються зразки мовної поведінки, відшліфовані в процесі
культур, спілкування носіїв мови. Індивідуальна робота над культурою мови триває протягом
усього свідомого життя мовця.
Виховання культури мови — це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих художньо-
естетичних зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. В широкому розумінні
культура мови передбачає високий рівень мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до
рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та емоційної культури
нації. Культура мови як соціолінгвістична, етнопсихолінгвістична дисципліна залежить від мовної
політики, суспільних функцій мови, поширення престижу літературної мови через освіту, театр,
видавничу діяльність, засоби масової інформації.

4. Мовна норма – центральне поняття теорії культури мови

Норма і варіантність
Центральним поняттям теорії культури мови є норма мови. Норма розглядається як
сукупність найбільш стійких традиційних реалізацій мовної системи, дібраних і закріплених
у процесі суспільної комунікації. Поняття норми є водночас і власне лінгвістичною
категорією, і соціально-історичною. Норма літературної мови – це реальний історично
зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, який відповідає системі та нормі мови і
становить єдину можливість або найкращий для цього конкретного випадку варіант,
дібраний суспільством на певному етапі його розвитку зі співвідносних фактів
загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування.
У понятті норма літературної мови об’єктивно поєднуються як відносна стабільність,
уніфікованість, так і варіантність, яка передбачає збереження низки варіантів і синонімічних
засобів вираження норми. Типи нормативних диференціацій: диференціація норм усної та
писемної форм літературної мови; диференціація норм різних функційно-стилістичних сфер
використання мови; територіальні варіанти літературної норми.
Основні критерії норм літературної мови (за М.М.Пилинським): 1)
територіальний (культурно-історичний), 2) критерій авторитетних письменників 3) критерій
визнаних зразків, 4) критерій мовної традиції, 5) критерій відповідності законам
мови, системі, структурі мови, 6) критерій поширеності (статистичний), 7) національний, 8)
формально-логічний, 9) естетичний.
  1. Норми вимови (орфоепічні) регулюють вимову звуків і звукосполучень.
Наприклад, такими нормами є тверда вимова шиплячих [час], губних, вживання
фрикативного г [голос] та проривного ґ [ґрунт], у дієсловах – ться – цця,
напр., дивиться – цця. В рос. мові иітої – что? і т. і.
 2. Норми наголошування (акцентуаційні) регулюють вибір варіантів
розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (напр.,
можна байдуже-байдуже; не можна довільно замок і замок – це різні слова-
омографи; треба феномен, текстовий, фаховий, одинадцять).
 3. Норми словотворення регулюють вибір морфем при словотворенні, їх
розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна спостерігач – не
можна спостерігальник, спостережувач).
 4. Норми морфологічні регулюють вибір варіантів морфем при словозміні і
варіантів її поєднання з іншими словами, наприклад, вибір правильного
закінчення (можна грошей, не можна ношей (треба нош), можна – у мові
фольклору та художньому стилі літературної мови – зелен, дрібен, не
можна молод, стар).
 5. Норми синтаксичні регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і
речень (напр., не можна "Іхтіандр врятував дівчину від акули, з якою потім
познайомився", можна "Іхтіандр врятував від акули дівчину, з якою потім
познайомився").

Норми словотворення, морфологічні і синтаксичні іноді об'єднують в одну групу

– граматичні норми.
 6. Норми лексичні регулюють вживання слів у властивому їм значенні,
закономірності лексичної сполучуваності (напр., нормативним є
словосполучення грудна клітка, а не грудна клітина).
 7. Норми стилістичні регулюють вибір мовних засобів відповідно до їх
стилістичного забарвлення й умов спілкування (наприклад,
слова серце, серденько; очі, оченята, баньки, балухи вживаються у розмовному
стилі, а в науковому – тільки серце, очі).
 8. Норми орфографічні регулюють написання слів (це різні види орфограм).
 9. Норми пунктуаційні регулюють вживання розділових знаків, з допомогою яких
позначають інтонаційне членування тексту.
 5. Типологія мовних норм
До основних типів нормативних диференціацій належать:
• диференціація норм усної та писемної форм літературної мови;
• диференціація норм різних функційно-стилістичних сфер використання мови;
• територіально зумовлені нормативні диференціації у формі територіальних
варіантів літературної норми.
Мовна ситуація в державі зумовлює диференціацію трьох типів норм літературної
мови: формаційних, комунікативних та стилістичних. Варіантність норми пов’язана із
соціокультурними функціями, характером і складом носіїв її норми, з її розвитком, з
нормами інших мов, що контактують з нею.

 1. Норми вимови (орфоепічні) регулюють вимову звуків і звукосполучень.

Наприклад, такими нормами є тверда вимова шиплячих [час], губних, вживання
фрикативного г [голос] та проривного ґ [ґрунт], у дієсловах – ться – цця,
напр., дивиться – цця. В рос. мові иітої – что? і т. і.
 2. Норми наголошування (акцентуаційні) регулюють вибір варіантів
розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (напр.,
можна байдуже-байдуже; не можна довільно замок і замок – це різні слова-
омографи; треба феномен, текстовий, фаховий, одинадцять).
 3. Норми словотворення регулюють вибір морфем при словотворенні, їх
розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна спостерігач – не
можна спостерігальник, спостережувач).
 4. Норми морфологічні регулюють вибір варіантів морфем при словозміні і
варіантів її поєднання з іншими словами, наприклад, вибір правильного
закінчення (можна грошей, не можна ношей (треба нош), можна – у мові
фольклору та художньому стилі літературної мови – зелен, дрібен, не
можна молод, стар).
 5. Норми синтаксичні регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і
речень (напр., не можна "Іхтіандр врятував дівчину від акули, з якою потім
познайомився", можна "Іхтіандр врятував від акули дівчину, з якою потім
познайомився").

Норми словотворення, морфологічні і синтаксичні іноді об'єднують в одну групу

– граматичні норми.

 6. Норми лексичні регулюють вживання слів у властивому їм значенні,

закономірності лексичної сполучуваності (напр., нормативним є
словосполучення грудна клітка, а не грудна клітина).
 7. Норми стилістичні регулюють вибір мовних засобів відповідно до їх
стилістичного забарвлення й умов спілкування (наприклад,
слова серце, серденько; очі, оченята, баньки, балухи вживаються у розмовному
стилі, а в науковому – тільки серце, очі).
 8. Норми орфографічні регулюють написання слів (це різні види орфограм).
 9. Норми пунктуаційні регулюють вживання розділових знаків, з допомогою яких
позначають інтонаційне членування тексту.

6. Наукова мовна нормалізація і пуризм

Мовна норма – сукупність найстійкіших традиційних реалізацій мовної системи, відібраних і
закріплених у процесі суспільної комунікації [Бабич 1990: 15]. Норма як сукупність стабільних і
уніфікованих мовних засобів і правил їх уживання, свідомо фіксованих і культивованих суспільством,

— орфоепічні (регулюють правильну вимову звуків і звукосполучень.

Наприклад:

1. дзвінкі приголосні не втрачають своєї дзвінкості в абсолютному кінці слова та перед

глухими приголосними, крім [г];
2. глухі приголосні перед шумними дзвінкими вимовляються дзвінко;
3. буквосполучення дж, дз можуть позначати один звук і два звуки;). Засобами кодифікації
орфоепічних норм є орфоепічні словники. Реалізуються ці норми лише в усному мовленні;

— графічні (визначають позначення звукової мови на письмі за допомогою літер та нелітерних

знаків(апострофа, дефіса, розділових знаків));

— орфографічні (правила написання слів та їхніх частин, які регламентуються чинним

“Українським правописом”, орфографічним словником, довідниками з українського правопису,
підручниками та посібниками);

— пунктуаційні (регулюють вживання розділових знаків, які полегшують сприймання тексту і

викладу думок на папері. В українській мові одночасно діють три принципи пунктуації, які слід
враховувати, визначаючи тип розділового знака: синтаксичний(структурний, граматичний),
смисловий та інтонаційний. Пунктуаційні норми реалізуються лише в писемному мовленні);

— лексичні (встановлюють правильне вживання слів відповідно до їхніх лексичних значеннь.

Такі норми фіксуюються та затверджуються тлумачними словниками. Причинами порушення
лексичних норм можуть бути:

2.вживання слів у невдастивому їм значенні, особливо це стосується слів-паронімів);

— морфологічні (визначають правильне творення і вживання в усному та писемному мовленні

форм слів. Наприклад: творення форм вищого та найвищого ступенів порівняння прикметників;
вживання у функції звертання іменників у формі кличного відмінка; правильні відмінкові форми
числівника);

— синтаксичні (передбачають усталену побудову словосполучень, речень. Усі синтаксичні

норми можна поділити на кілька типів:

1. норми взаємоузгодження підмета і присудка в реченні;

2. норми побудови речень на основі підрядного зв’язку керування, який полягає у тому, що
головний компонент словосполучення вимагає певної відмінкової форми залежного слова);

Природність мови як знакової системи зумовлює її постійну адаптацію до умов існування

суспільства, яке вона обслуговує, а отже, і норми мови не можуть бути застиглими, вони постійно
змінюються і виявляють варіативність.

Пуризм (франц. purisme, від лат. purus – чистий) – намагання очистити літературну мову від
іншомовних запозичень, різних новоутворень, від елементів позалітературної мови (діалектизмів,
просторіччя тощо). Позитивні сторони пуризму пов’язані з турботою про розвиток самобутності
національної культури, зверненням до багатств рідної мови, її лексико-семантичних та словотворчих
ресурсів. Негативний аспект пуризму – суб’єктивність його послідовників, неісторичність, нерозуміння
поступального розвитку мови.
 8. Сучасні орфоепічні норми
Голосні звуки [а], [о], [у], [і] у наголошеній позиції завжди вимовляються чітко і
виразно, однак артикуляція цих звуків лише дещо змінюється у ненаголошеній позиції,
місцезнаходженні у слові по відношенню до інших звуків та говорах певних наріч. Голосний
[а] ніколи не переходить в літературній мові в інші звуки. Голосний [о] в сучасній
українській літературній мові вимовляється повнозвучно, і не тільки під наголосом, а й у
ненаголошених позиціях, що є найвизначнішою рисою українського вокалізму.
Голосний звук [е] у літературній мові вимовляється чітко і виразно лише в
наголошеній позиції та на початку слова. Ненаголошений [е] вимовляється з наближенням до
голосного [и]. Голосний [и] також вимовляється виразно в позиції під наголосом та перед [ῐ]
(граф. й). Вимова ненаголошеного [и] дещо знижена і наближається до вимови [е]. Ступінь
такого наближення залежить від темпу мовлення та від характеру голосного в наступному
складі.
Приголосні звуки вимовляються чітко як у позиції перед голосними звуками, так і в
кінці слова. Однак вимова окремих груп приголосних характеризується певними
особливостями. Зокрема: специфічною рисою губних приголосних [б], [п], [в], [м], [ф] є їх
тверда вимова, вони ніколи не пом’якшуються в кінці слова; передньоязикові та
середньоязикові приголосні [д], [з], [ж] в кінці слів не оглушуються, африкати [д͡ж], [д͡з]
вимовляються як один звук; шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш] вимовляються твердо.
Пом’якшено вимовляються лише здвоєні шиплячі та напівпом’якшено перед голосним [і];
приголосний [р] в кінці слова і складу постійно твердий, лише на початку складу перед
голосним [і] або [а] вимовляється м’яко; передньоязикові [л], [д], [т], [з], [с], [ц] бувають
твердими і м’якими; середньоязиковий приголосний [j] вимовляється лише перед голосними
[а], [у], [о], [е], [і]; задньоязикові приголосні [к], [х]; щілинний [г] вимовляється як дзвінкий
фрикативний надгортанний; проривний [ґ] наближається вимовою до латинського [g] .
9. Акцентуаційні норми
Акцентуаційні норми – це норми, які визначають правильний словесний наголос.
Наголосом називається виділення в слові складу за допомогою артикуляційних засобів,
властивих мові (посилення голосу, підвищення тону в поєднанні зі збільшенням тривалості
звучання. Розрізняють наголоси: словесний, або складовий, логічний, емфатичний,
синтагматичний, або тактовий. Наголошеним може бути будь-який склад.
Словесний наголос служить для фонетичного об'єднання слова.
Виділення одного із складів відбувається трьома способами: підвищенням тону,
посиленням голосу, збільшенням тривалості звучання.
 
У префіксальних віддієслівних іменниках наголос падає на префікс, напр.:
виняток, випадок, виклик, виробіток, загадка, приказка, посвідка, позначка, але:
вимова.

4. Іменники, що поєднуються з числівниками два, три, чотири у формі

називного відмінка множини, мають наголос родового відмінка однини, напр.:
два брати, три томи, чотири сини.

5. Іменники з частинами -лог, -метр мають наголос на останньому складі,

напр.: монолог, діалог, некролог, каталог, кілометр, сантиметр, міліметр.

6. Числівники другого десятка мають наголос на складі на, напр.: одинадцять,

дванадцять, тринадцять, чотирнадцять.

7. Числівник один, одно (одне) у формах непрямих відмінків має наголос на

останньому складі, напр.: одного, одному, одним. Місце наголосу змінюється у
прийменниково-числівникових словосполученнях типу один до одного, один
на одного.

8. Вказівні, присвійні займенники виявляють подібну до числівника один

закономірність, пор.: цього, того, мого, твого, свого, але до цього, до того.

9. Варто запам'ятати місце наголосу деяких часто вживаних прикметників,

напр.: корисний, черговий, судовий, пересічний і пересічний.

10. Особові форми дієслів теперішнього часу (1 особи однини і множини) часто
мають наголос на кінцевому складі, напр.: пишу, беру, кажу, несу, йдемо,
несемо, беремо. Наголос у дієслові прошу залежить від значення: прошу „будь
ласка" і прошу „дія за значенням дієслова просити".

Наголос, пов'язаний з виділенням у реченні слова, яке несе особливе

смислове навантаження, називають логічним. Від логічних наголосів
(основних і побіжних) залежить логічна виразність висловлювання.
Змінюючи логічний наголос, можна надавати висловлюванню різних
смислових відтінків, напр.: Сьогодні у нас лекція, або Сьогодні у нас лекція;
або Сьогодні у нас лекція.

Існують певні правила логічного виділення слів у фразі6: 1. Підмет і присудок

(у непоширеному реченні - один з головних членів), напр.: Сонце заходить,
гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє, радіють люди, що одпочинуть, і я
радію... (Т. Шевченко).

2. Протиставлення (явне або приховане), зіставлення, напр.: Не шукай правди

в інших, коли в тебе її немає (Нар. творчість); Важливим є не процес
виконання роботи чи обсяг затрачених зусиль, а вклад в успіх банку в цілому.

3. Нове поняття (стрижень інформації), напр.: Запрошено відомих науковців.

Побудували новий банк.

4. Останнє слово у багатослівному понятті, напр.: Львівський національний

університет імені Івана Франка.

5. Слова у функції порівняння, напр.: Роботу в сучасному банку можна швидше

за все порівняти з греблею, ніж зі спринтом.

6. Повтори (частіше наголошується друге слово, рідше - перше), напр.: Але ж

він це знав, він знав це!

7. Іменник в родовому відмінку, якщо разом з іншим іменником він виражає

одне поняття, напр.: єдність протилежностей, культура поведінки.

Звертання, що стоїть на початку фрази, напр.: Шановний колего, смію Вас

запевнити...

9. Постпозитивні означення, тобто ті, які стоять після іменника, напр.: Рішення
ефективні, зміни швидкі — це умови успіху. Бажання досягти мети, здатність
повірити у свої сили — важливі риси для банківського працівника.
 10.Прислівник, якщо він пояснює дієслово, напр.: Фірма самостійно планує
свою діяльність.

11.Пояснювальне слово (чи слова) при дієслові. Саме дієслово, як правило, не

наголошується, напр.: Ми стежимо за змінами.

12.Слова, що передають перелік. З двох однорідних членів речення -

іменників, дієслів, прислівників - сильніше наголошується другий, з двох
прикметників у ролі означення - перший, напр.: Ми вітаємо і всіляко
підтримуємо атмосферу довіри.

аріантом логічного наголосу вважають емфатичний наголос (емоційно-

експресивний, виражальний), який робить виділене слово емоційно
насиченим. Найчастіше він виражається подовженням наголошеного голосного
(деколи приголосного) звука і передається на письмі повторенням тих самих
букв, напр.: Вона ду-у-уже симпатична! Розу-у-умний!

Ступінь вираження смислових і стилістичних відтінків залежить від

синтагматичного та фразового наголосу, який виділяють у межах синтагми,
фрази. Ритмічно-інтонаційну та смислову єдність усного мовлення, що
складається з одного чи кількох слів, називають синтагмою. Синтагма
створюється мелодикою, темпом, паузами, наголосом. За допомогою пауз
фраза членується на синтагми. Поділ речення на синтагми збігається з
частиною мовленнєвого потоку, який вимовляється одним напором
видихуваного повітря, без пауз. Синтагматичний наголос здебільшого падає на
останнє слово синтагми, напр.: Я добре знаю,/ що твої спортивні успіхи великі/
і ти скоро завоюєш титул чемпіона/.

10. Фонетична транскрипція

Коли є потреба в письмовій формі точно передати звуковий склад окремих слів чи
цілого тексту, застосовують спеціальне фонетичне письмо, або фонетичну транскрипцію.
Фонетична транскрипція – це письмо, за допомогою якого найточніше передаються звуки в
усій їх різноманітності й незалежно від їх ролі в звуковій системі мови.
Вимоги, на яких будується фонетична транскрипція:
1) кожна буква вживається для позначення одного звука;
2) кожен звук позначається однією й тією ж буквою.
За допомогою діакритичних (розрізнювальних) знаків, що ставляться над і під
буквами, збоку їх, передаються різні відтінки звуків.
У фонетичному записі здебільшого використовують букви українського алфавіту.
Оскільки мовних звуків дуже багато і для позначення усіх їх не вистачає букв,
використовують додаткові букви і позначки.
скісна риска — [ ‘ ]
— після приголосного — м’якість приголосного: [с’іл’];
• апостроф — [ ’ ] — після приголосного — напівпом’якшену вимову приголосного,
що позначається також крапкою над буквою [ * ]: [ч’іп];
• двокрапка — [:] — після приголосного — подовжену вимову приголосного:
[жи-т’:а], що позначається також рискою [ ] над буквою, наприклад [зна-на];
• дужка над у або і чи під ними — нсскладотворчу вимову голосних:

Додаткові букви, що використовую ться

у фонетичній транскрипції
Злиті звуки (африкати) позначаються двома з’єднаними дужкою літерами, що
відповідають частинам складних звуків: [дж], [дз], [дз ]. Дляпозначення^африкат [дж],
[дз] існують також спеціальні лігатури — [Ас], [§] і [^]:[джи-г’іт], [дзен’к], [дз’об],
$и-ґа], [бдго-ла].
Губно-зубний [в] передається латинською [vj: [у’і-теир]; а губно-губний — латин
ською літерою [w]: [wa-3a].
Щілинний звук [г] — літерою г, а зімкнений [ґ] — г.
Звук [й] — літерою j (перед голосними) і літерою Г (після голосного): [ja], [гаГ].
Нечітку вимову ненаголошеного [е] — знаком [є**]: [кеинаф]; нечітку вимову ненаго-
лошеного [и] — знаком [ие]: [зи^мовйк]; нечітку вимову ненаголошеного [о] — знаком
[0у]: [зо*зул’а].

11. Палаталізація приголосних

Пом’якшення, або палаталізація, приголосних звуків відбувається внаслідок
додаткового підняття язикової спинки до твердого піднебіння, що виникає в певному
фонетичному оточенні приголосного звука. Різні приголосні мають неоднаковий ступінь
палаталізації. Так, за даними експериментальних досліджень, найвищий ступінь
пом’якшення виявляють передньоязикові зімкнені приголосні, за ними йдуть
передньоязикові африкати, передньоязикові щілинні, далі – губні, задньоязикові та дрижачий
[р].
У зв’язку з цим розрізняють серед палаталізованих приголосних:
м’які – [д′],[ т′], [н′], [л′], [j],
пом’якшені – [з′], [с′], [ц′], [д͡з′], [р′],
напівпом’якшені – губні ( б’ / п’ / в’ / м’ / ф’],
задньоязикові [к’ / х’],
горловий [г’],
неподовжені шиплячі ([ж’, ш’, д͡ж’, ч’).
Пом’якшення приголосних здійснюється в українській мові у чітко визначених
позиціях: 1) усі приголосні набувають палатальної вимови перед голосним переднього ряду
[і], якщо вони не розділені паузою на стику префікса і кореня, або частин
складноскороченого слова; 2) усі передньоязикові приголосні можуть пом’якшуватися перед
голосними [а], [о], [у], [е]; 3) м’які і пом’якшені приголосні [д′, т′, з′, с′, ц′, л′, н′, д͡з′]
можуть вживатися також у кінці слова та в кінці складу; 4) в обмеженій кількості
українських слів зберігає незначне пом’якшення приголосний [v’] перед [а], коли перед цим
[v’] вимовляється [с′], [ц′], [д͡з′].
У словах іншомовного походження можуть вимовлятися пом’якшено всі приголосні
звуки, включаючи й губні, задньоязичні та глотковий.

12. Асиміляція приголосних

Асиміляція – уподібнювання одного звука іншим, причому обидва такі звуки можуть
входити до складу того самого слова або до складу двох різних слів, що стоять поруч.
Розрізняється асиміляція прогресивна (попередній звук впливає на наступний) і регресивна
(наступний звук впливає на попередній).
За шириною охоплення розрізняють асиміляцію повну і часткову. Повна асиміляція
можлива між такими сусідніми приголосними, в яких усі ознаки, крім однієї, спільні.
Часткова асиміляція можлива між такими приголосними, що мають дві і більше відмінних
ознак.
Регресивна асиміляція в сучасній українській літературній мові буває:
1) за дзвінкістю і глухістю приголосних;
Асиміляція в групах приголосних за дзвінкістю і глухістю, тобто за участю
голосу в їх творенні, полягає в тому, що дзвінкі приголосні перед глухими,
уподібнюючись їм, втрачають голос і вимовляються як глухі, а глухі перед
дзвінкими вимовляються дзвінко. Найважливіші наслідки такої асиміляції:

а) префікс (і прийменник) з у позиції перед кореневим глухим приголосним

звичайно асимілюється з цим приголосним і змінюється на с: зписати
—  списати,  з  хати — с  хати.

б) глухі приголосні майже послідовно асимілюються наступними шумними

дзвінкими: боротьба, молотьба, просьба, вокзал  (вимовляється бород'ба,
молод'ба, проз'ба, воґзал).

2) за місцем і способом творення їх;

2. Асиміляція в групах приголосних за місцем і способом творення дає такі
найголовніші наслідки:

а) зубні приголосні перед шиплячими змінюються на шиплячі:

с + ш — шш: принісши — принішши; з + ш — жш — шш:без шуму —

беижшуму — беишшуму; з + ж — жж: зжити —жжити  тощо.

б) шиплячі перед зубними змінюються на зубні: ш + с' — с'с': купаjешся —

купаjес'с'а;  ч + с — ц'с': не мучс'а — не муц'с'а.

в) проривний т  перед ч  і ш  змінюється на шиплячий: т + ч —

чч: закві'тчати — закві'ччати.

г) проривний т  перед ц  змінюється на ц: коритце — корицце.

3) за м’якістю і твердістю вимови приголосних.

Наслідком асиміляції є пом’якшення д, т, з, дз, с, ц, н, л у позиції
перед іншим наступним пом’якшеним приголосним:д'н'і,  ц'в'ах.
 13. Дисиміляція приголосних
При дисиміляції (розходженні, уподібненні) відбувається заміна одного з двох
однакових щодо способу творення приголосних на інший, відмінний щодо способу творення.
Дисиміляція, або розподібнення, у фонетичній системі української мови спостерігається
рідше, ніж асиміляція. Розрізняють дисиміляцію прогресивну (розподібнюється другий
приголосний) і регресивну (розподібнюється перший приголосний). Дисиміляція
спостерігається у таких найважливіших випадках:
а) в інфінітивах і віддієслівних іменниках;
а) у спільнослов’янських групах [дт] і [тг], що виникали здебільшого в інфінітивах
і віддієслівних іменниках, у зв’язку з дією закону відкритого складу в результаті
дисиміляції ([тт] -* [ст]) або асиміляції й дисиміляції ([дт] -> [тг] -> [ст]) утворилося
відоме слов’янським мовам сполучення [ст]: *крадти! -> *кратги —> красти (але
краду), *плетти —> плести (але плету), *пов*Ьдть —» ♦пов’Ьтть —> повість (але опо
відання);
б) у нових групах приголосних, що творилися після занепаду редукованих у
давньоруській мові;
б) у нових групах приголосних, що з’явилися після занепаду редукованих у
давньоруській мові, дисиміляція розвинулася після розпаду давньоруської мови і .
закріпилася в українській фонетичній системі: [кьт]о —» [кт]о —> хто (рос. кто);
[чьн] —> [чн] —> [шн]: рушник (4- ручьникь), мірошник (<— мтЬрьчьникь) і под. Однак
у більшості слів із названою групою звуків дисиміляція не відбулася: безперечний,
значний, нічний, пшеничний і под.;
в) при творенні форм вищого ступеня порівняння прикметників.
в) в групах приголосних [шш] ч- [сш] та [жш] [зш], що з’являлися при творенні
форм вищого ступеня порівняння прикметників, в результаті дисиміляції відбувся
перехід у [шч] та [жч\. висший -> вишший (асиміляція) -» вишчий (дисиміляція);
низший —> нижший (асиміляція) -> нижчий (дисиміляція).

14. Поняття лексико-фразеологічної норми

Лексико-фразеологічні норми – розрізнення значень і семантичних відтінків слів,
закономірності лексичної сполучуваності. Мовне багатство людини залежить від
уміння користуватися лексичним складом мови (синонімами, антонімами,
паронімами, фразеологізмами та іншими лексико-семантичними категоріями).
Псують мову плеоназми, тавтологія, кальки з російської, просторічні елементи,
мовні штампи, жаргонізми.
Виконуючи номінативну функцію, лексика миттєво відгукується на зміни в житті:
1) передає до фонду пасивної лексики слова, що позначають об’єкти, які перестали
існувати;
2) актуалізує одне зі слів синонімічного ряду;
3) розширює значення наявних у мові слів, позбавляє їх ідеологічного нашарування;
4) засвоює нові слова на позначення об’єктів, що щойно з’явилися чи існують давно.
Позамовними чинниками впливу на лексику є:
демократизація суспільного життя; істотне послаблення цензури;
статус української мови як офіційної; зміни в соціальній структурі українського
суспільства;
практичні потреби мовців; мода на певні слова; пошуки нових засобів вираження.
Зміни не зачіпають основного фонду, збереженого з індоєвропейської та
праслов’янської епох. Неологізація, оновлення лексики відбувається передусім завдяки
продуктивності власних словотворчих засобів. Так, у сучасній мові активізувалося
словотворення за допомогою суфікса –ник- для називання осіб певного роду діяльності,
певної професії або носіїв якоїсь ознаки. Продовжується також традиція ХХ століття у
творенні складних слів.

1) Стилістично немотивована тавтологія - повтор слова, спільнокореневих слів в одному

або сусідніх реченнях: "Школярам доручили прибрати шкільний двір".
2) Дублювання значення у двох словах: "Кожному гостеві нашого закладу
подарували пам’ятний сувенір" (слово "пам'ятний" тут зайве).
3) Стилістично немотивоване багатослів'я - уживання зайвих слів: "Похід князя Ігоря на
половців відбувся у квітні місяці" (слово "місяці" тут зайве).
4)  Уживання слів у невластивому значенні: "Молоко дуже корисливе для дитячого
організму"; "Я рахую, що..."; "вірні рішення"; "задати запитання". Правильно: молоко
дуже корисне…, я вважаю, що…, правильні рішення, запитати.
5) Порушення сполучуваності слів: "Ми зайняли перше місце на конкурсі". Правильно:
ми посіли перше місце...
6) Уживання слів, не властивих літературній українській мові (немотивовані
діалектизми, полонізми, росіянізми): "Треба приймати участь у
різних міроприємствах". Правильно: треба брати участь у різноманітних заходах.
7) Уживання слів, не властивих зображуваній епосі: "Солдати князя Ігоря були
відважними". Правильно: воїни князя…  або дружина князя…
8) Некоректне вживання фразеологізмів: "Я і природа - це дві сторони медальйона".
Правильно: дві сторони медалі.

15 . Аналіз лексичних відхилень

Залежно від змісту й мети висловлювання у процесі спілкування кожна людина добирає й
комбінує найбільш точні та влучні слова для вираження своїх думок. Цей вибір має бути
вмотивованим і доцільним. Тільки продумане вживання слова виправдовує його появу в тексті,
незалежно від того, яке це слово за походженням чи яке місце його в літературній мові. Чим вищою є
мовна культура особи, тим менше у неї проблем, пов’язаних з вибором слова та вживанням його у
властивому значенні. Чуття мови в освіченої людини дає їй змогу підібрати потрібне слово, яке в
контексті найточніше передаватиме потрібний відтінок думки, усі інші варіанти будуть здаватися їй
недосконалими або неграмотними
1) Стилістично немотивована тавтологія - повтор слова, спільнокореневих
слів в одному або сусідніх реченнях: "Школярам доручили
прибрати шкільний двір".
2) Дублювання значення у двох словах: "Кожному гостеві нашого закладу
подарували пам’ятний сувенір" (слово "пам'ятний" тут зайве).
3) Стилістично немотивоване багатослів'я - уживання зайвих слів: "Похід
князя Ігоря на половців відбувся у квітні місяці" (слово "місяці" тут зайве).
4)  Уживання слів у невластивому значенні: "Молоко дуже корисливе для
дитячого організму"; "Я рахую, що..."; "вірні рішення"; "задати запитання".
Правильно: молоко дуже корисне…, я вважаю,
що…, правильні рішення, запитати.
5) Порушення сполучуваності слів: "Ми зайняли перше місце на конкурсі".
Правильно: ми посіли перше місце...
6) Уживання слів, не властивих літературній українській мові (немотивовані
діалектизми, полонізми, росіянізми): "Треба приймати участь у
різних міроприємствах". Правильно: треба брати участь у
різноманітних заходах.
7) Уживання слів, не властивих зображуваній епосі: "Солдати князя Ігоря
були відважними". Правильно: воїни князя…  або дружина князя…
8) Некоректне вживання фразеологізмів: "Я і природа - це дві сторони
медальйона". Правильно: дві сторони медалі.

16.Робота зі словником як засіб збагачення лексичного запасу

Славнозвісний ˮСловарь української мови“ за редакцією Бориса Грінченка містить
близько 70 тисяч слів.
Вершиною українського словникарства став одинадцятитомний ˮСловник української
мови“ – перший тлумачний загальномовний український словник, опублікований в 1970 –
1980 роках. Це найбільша мовна скарбниця нашого народу. У ˮСловнику“ близько 135 тисяч
слів, однак коли пильніше придивитися, то в ньому виявиться трохи більше слів, оскільки
частина слів не розглядається як реєстрове слово.
Жоден з українських словників за кількасотлітню історію українського
словникарства, починаючи від знаменитого ˮЛексикона“ Памви Беринди, не містив такого
словесного багатства.
Обсяг словника конкретної особи залежить від роду її занять, освіченості та
здібностей. Встановлено, що мовець активно використовує близько 3000 слів, а розуміє в 10
разів більше.

17. Логічність мови

Логічність мовлення формується на рівні «мислення – мова – мовлення».
Погане мовдення є свідченням поганого мислення і лише потім поганих знань
мови. Логічність буває предметна і понятійна. Предметна полягає у
відповідності смислових зв’язків і відношень одиниць мови, предметів і явищ у
реальній дійсності. Логічність полягає у відображенні структури логічної
думки.
Логічність мовлення формується на основі
 Навичок логічного мислення, спрямованого на збільшення нових знань і
передавання цих знань співрозмовнику
 Знання паралінгвістичних засобів, якими можна оформити думку
 Володіння логікою викладу
Кожен фактор удосконалюється впродовж усього життя людини. Якщо логіку
викладу може контролювати оточення, то логіку пізнання контролює сам
мовець. Людина, яка хоче навчитися говорити і писати логічно повинна
навчитися логічно мислити, бо дотримання логіки позитивно впливає на
розуміння змісту висловлювання. Для логічно правильної побудови важливе
значення мають займенники, синоніми, повторення окремих слів тощо.
Логічним вважають таке мовлення: сполучення одного слова не є суперечливим
з іншим; не порушені інтонаційні, смислові та структурні зв’язки( та слова
розташовані в логічній послідовності).
 18. Чистота мови
Мовлення вважається чистим, якщо немає лексичних стилістичних,
орфоепічних та інших норм. Чистота мовлення тісно пов’язана з правильністю і
нормативність і досягається тоді, коли всі елементи (граматичні, стилістичні,
лексичні) є літературними. У цьому полягає мовленнєва чистота усного і
писемного висловлювання. Орфоепічні ознаки стосуються нормативності
вимови кожного окремого звука. Лексичні порушення трапляються тоді, коли
слово вживається з невластивим йому значенням. Наприклад, здійснити це з
честю – виконати це з честю. Чистота виявляється у таких аспектах: орфоепія –
відсутність акценту, плеоназмів, слів-паразитів. Інтонаційний – відповідність
інтонації та експресії висловлення. Зміна ситуацій спілкування може призвести
до появи у мовленні позалітературних лексичних одиниць. Просторічні слова
мають знижений колорит, тому властиві розмовно-оповідним різновидом
мовлення. Жаргонізми близькі до просторічних, проте тісно пов’язані з певною
соціальною групою людей. Діалектна лексика застосовується в розмовному і
художньому стилях. У науковому стилі діалектні лексеми вживаються як
ілюстративний матеріал. Канцеляризми і професіоналізми сприймаються як
ознака бідності мовлення, знижують дієвість усного і писемного слова,
позбавляють емоційності. Засмічують мову недоречно вжиті іншомовні слова.
Втрата контролю над власним висловленням може призвести до появи слів-
паразитів.

19. Виразність мови

У мові є невичерпні ресурси виражальних засобів, серед яких насамперед слід
виділити виражальні засоби художнього мовлення і виражальні засоби
звукового мовлення. До перших належать тропи, слова звукового і зорового
зображення, емоційно-оцінна лексика, синтаксичне конструювання тексту і т.
д., до інших — сила виділення синтаксично вагомого слова, видозміни голосу,
зупинки у мовленні, темп мовлення, емоційна тональність, що передає настрій,
оцінку сприйнятого, моделює перспективу сприйняття та ін. Оволодіння
виражальними засобами звукового і художнього мовлення забезпечить його
виразність, адже говорити виразно — значить добирати з арсеналу понятійних,
емоційно-експресивних і навіть екстралінгвістичних засобів такі, що
викликають діяльність уяви, тобто змушують бачити почуте і давати йому
оцінку. Звичайно, це неможливо без правильності мовлення — тобто
дотримання діючих норм (як і обізнаності з історичними змінами норм під час
читання текстів попередніх епох), точності мовлення— тобто відчуття і відбору
семантично найбільш точних і стилістично виправданих у даній ситуації
мовних засобів, доречності мовлення — тобто його відповідності меті та
умовам спілкування виразне мовлення — невід’ємна складова культури
мовлення. Виразність мовлення формується впродовж усього життя: і
мовленням середовища (сім’ї, друзів), і мовленням авторитетів (учителів,-
майстрів сцени, екрана та ін.), і художньою літературою, читання якої вголос —
для себе і для слухача — виробляє н е тільки чуття мови, а й чуття образу,
емоції — «душі» тексту. А д ж е з допомогою мови люди передають свої
почуття і переживання, захоплення і здивування, радість, горе і т. д., які
передбачають не лише комунікативні цілі, а й служать засобом самовираження.
Анатолія Коні
2. Говорити слід голосно, ясно, чітко, немонотонно, ПО МОЖЛИВОСТІ
виразно й просто. У тоні повинна вчуватися впевненість, переконаність, сила.
Не потрібно повчального тону: нетактовного — для дорослих, нудного — для
молоді.
3. Мовлення не треба вести «одним махом»; воно має бути живим словом. Тон
мовлення слід змінювати — підвищувати і знижувати його залежно від змісту і
значення конкертної фрази, адже тон завжди виділяє. Не можна забувати про
паузи між окремими частинами усного мовлення (вони — як абзац у писемному
мовленні) .
4. Мовлення ефективно оживлюють жести, але користуватися ними слід
обережно: жести повинні відповідати змістові і значенню певної фрази або
окремого слова, мусять діяти одностайно з тоном, тільки тоді вони посилюють
мовлення. Слід остерігатися частих, одноманітних, метушливих, різких рухів
рук — це набридає і дратує.
5. Мовець не повинен «прикипати» поглядом до якоїсь однієї точки (напр., до
відкритих, допитливих очей одного учня або стіни, в яку впирається погляд
понад головами учнів) — це призведе до втрати контакту з аудиторією,
контролю над її настроєністю на тему тощо.
7. У мовленні недопустимий шаблон, штампи особливо небезпечні на початку і
наприкінці тексту.
8. Простота і ясність викладу — найвищі його якості.
9. Щоб досягти мети, добитися успіху, потрібно: а) завоювати увагу,
«зачепити» її; б) утримати увагу до кінця комунікативної ситуації. Цьому
сприяє лаконізм, добрий темп мовлення, короткі свіжі відступи, обрамлення
тексту та ін.

20. Образність мови

У лінгвостилістиці часто послуговуються поняттям образності. По-перше,
образність мови є однією з тих ознак, за допомогою яких досягається
виразність мовної комунікації. По-друге, образність є головним поняттям
стилістики художньої літератури, оскільки є таким і для самої художньої
літератури, що відображає світ через систему образів. Словесний образ – це
слово чи словосполучення, яке несе не тільки предметну, а й образну
(художню)інформацію. Відповідно до цього образність можна трактувати як
властивість слів, словосполучень передавати не лише логічну,
а й конкретно-чуттєву, емоційно-оцінну інформацію.
Образне мовлення стосується емоційної сфери людини, позитивно чи негативно
налаштовує її щодо інших, спонукає до словесної відповіді, певних фізичних
дій, роздумів. Протиставляється звичному мовленню. Образність мовлення
характерна для розмовно-побутового стилю, рідше у науковому й офіційно-
діловому. Отже, образність мовлення — одна з його своєрідних позитивних
якостей. Образність найвиразніше передає розумово-почуттєвий стан людини.

21. Принципи української орфографії

Сучасний український правопис, або орфографія, базується на певних

принципах – тих закономірностях, які визначають правиловивідні
теоретичні положення. Більшість дослідників орфографії вважає, що в
основі українського правопису лежить фонетичний і морфологічний
принципи.

Для фонетичного принципу характерна передача слів на письмі так, як

вони чуються і вимовляються в літературній мові. фонетичний принцип
найпоширеніший у білоруській та сербсько-хорватській орфографії.

Морфологічний принцип полягає в тому, що морфеми незалежно від

звучання і позиції в слові завжди пишуться однаково. Морфологічний
принцип охоплює не тільки мотивовані, а й немотивовані орфограми,
характерні для написання коренів. Сюди відноситься, напр., написання слів з
голосними, які не можна перевірити: вокзал, товар, дорога, команда, асфальт,
лабораторія, горизонт, зигзаг, інститут, ідея тощо.

За традиційним принципом слова передаються так, як вони писалися в

історичному минулому. В українському правописі названо також
диференційні, або семантико-диференційні написання, вживання яких
залежить від смислового значення слів чи словосполучень. Таке
написання, як мир – мирний тощо, є морфолого-фонетичним, оскільки
відображає одночасно і вимову слова, і його морфемний склад. Таке
написання в теорії орфографії називається опорним. Більшість інших написань
перевіряються опосередковано, шляхом зміни слова і з’ясування основного
варіанта фонеми (Ми пишемо підписати,  тому що є підпис).

Оскільки письмо в українській мові в своїй основі фонематичне,

співвідносність писемних знаків з фонемами не завжди послідовна, в ряді
випадків вона порушується. Цим зумовлюється потреба у правилах, що
регулюють передачу на письмі звукового складу мови.
 23. Пунктуаційні норми

Пунктуаційні норми – загальноприйняті правила вживання розділових знаків.

Традиційна пунктуаційна система в усьому істотному забезпечує потрібне
розуміння текстів ділового, наукового, художнього змісту.
Крапка ставиться у кінці розповідного речення або спонукального,
якщо воно без окличної інтонації, між пов’язаними частинами тексту

Крапки ставляться на позначення неперервності або недокінченості

речення, пропуску в цитаті, а також коли цитата береться з середини
речення або цитоване речення наводиться не до кінця,

Знак питання ставиться у кінці питального речення, в дужках у

середині цитати або після неї для виявлення сумніву або критичного
ставлення того, хто цитує, до наведеного матеріалу,

Знак оклику ставиться у кінці окличного речення, після вигуків,

звертань, слів так, ні, коли вони стоять на початку речення й
вимовляються з виразною інтонацією

У дужки беруться підзаголовки, пояснення іншомовних та

маловідомих слів; вставні слова, речення як зауваження до тексту;
прізвище автора, що стоїть після цитати, наведеної з його творів

лапки беруться цитати, застарілі, незвичайні слова або вжиті вперше;

індивідуальні назви заводів, фабрик, клубів, організацій, підприємств,
наукових праць, літературних творів, газет, журналів, фільмів тощо.

У простому реченні кома ставиться між однорідними членами

речення, з’єднаними інтонаційно, одним, двома або кількома
однаковими сполучниками,

для виділення порівняльних зворотів, що вводяться словами як, мов,

наче, немов, ніби, як і, ніж та ін

для виділення прикладок, а також відокремлених прикладок

для виділення вставних слів, речень,

для виділення відокремлених уточнювальних обставин часу, місця

тощо; відокремлених обставин, виражених дієприслівниковими
зворотами та одиничними дієприслівниками, які означають час,
причину, умову дії,
 У складному реченні кома ставиться для відокремлення частин, що
входять до безсполучникового, складносурядного, складнопідрядного
речень, а також до складних речень з кількома типами синтаксичного
зв’язку,

Крапка з комою ставиться між поширеними однорідними членами

речення, особливо якщо в середині хоч би одного з них є коми; між
частинами, що входять до складного речення, коли вони поширені
або в середині їх уже є розділові знаки; між групами незалежних
речень, коли необхідно вказати межі між ними, на відміну від
розмежування окремих речень

Двокрапка ставиться перед однорідними членами речення після

узагальнюючого слова або коли його немає, між двома частинами у
безсполучниковому реченні, коли друга розкриває зміст першої в
цілому або одного з її членів, а також вказує на причину того, про що
йдеться в першій частині

Тире ставиться між підметом і присудком, коли вони обидва виражені

іменником або кількісним числівником у Н.в., а дієслова зв’язки
немає,

перед це, оце, то, ось, (це) значить, якщо присудок виражений
іменником у Н.в. або неозначеною формою дієслова і приєднується
за допомогою цих слів до підмета,

після переліку, якщо перелік іде за узагальнюючим словом і не

закінчує речення,

між частинами заперечного порівняння

24. Морфологічні норми й поширені відхилення від них

Морфологічні норми – загальноприйняті правила вживання граматичних

форм слів, що вивчає морфологія. Від вибору доцільної морфологічної
норми, залежить смислова точність, логічна послідовність, чіткість та
багатства. При цьому причина появи помилок – невластиве використання
певних морфологічних норм частин мови.

25. Речення

 Речення — це граматично й інтонаційно оформлена за

законами певної мови комунікативна одиниця, яка є
основним засобом формування, вираження й повідомлення
думок, вольових почуттів, емоцій:
Найістотнішими ознаками речення є предикативність, комукативність
модальність та інтонація.

Предикативність — це відношення повідомлюваного до дійсності. Вона

охоплює ті особливості речення, що репрезентують:

а) повідомлюване як реальне (у теперішньому, минулому або майбутньому

часі):

б) повідомлюване як ірреальне, тобто можливе, бажане, необхідне:.

У наведених прикладах не тільки говориться про окремі події, стверджується

наявність їх, а й виражається ставлення авторів до змісту повідомлення (його
бажаність чи небажаність, необхідність, імовірність).

Оцінка змісту мовцем реальності/ірреальності

називається модальною. Засобами вираження модальності є форми способів
дієслів-присудків, інтонація, модальні слова, частки.

Дієслова дійсного способу позначають дії реальні, що відбуваються чи не

відбуваються, дієслова наказового способу виражають дії бажані, а дієслова
умовного способу — дії ірреальні, імовірні. До модальних слів належать
повнозначні слова, за допомоги яких виражається оцінка повідомлюваного (на
щастя, на жаль, мабуть, напевно, безперечно, до речі та ін.).

Модальні частки (наче, неначе, мов, немов, ніби), інтонація можуть надавати

висловлюванню характеру невизначності. Пор.: Він думає. — Мабуть, він
думає. — Він ніби думає.

Істотною ознакою речення є інтонація, яка виступає засобом оформлення

предикативності й модальності. Інтонація оформляє речення як цілісну
комунікативну одининю. Залежно від комунікативного призначення речення
виділяють інтонацію повідомлення, запитання, спонукання тощо. А в дзвінкій
прохолодній сині пропливають ключі журавлині! (Н. Кащук)

Інтонація виконує і роль супровідного способу виділення комунікативного

центру висловлювання. Інтонаційні особливості є важливим засобом
розрізнення типів речень за метою висловлювання: розповідних, питальних і
спонукальних.

Предикативність та інтонаційна завершеність є основними ознаками речення,

що відрізняють його від словосполучення і слова.

Комунікативність— це спрямованість висловлювання на слухача, яка

виражається за допомогою інтонації (підвищення й пониження тону,
інтонаційне виділення окремих слів тощо), вставних слів на зразок чуєте,
знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо.
Той, хто говорить, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.
 26. Типи речень за метою висловлювання
Розповідне реченнямістить якесь повідомлення про щось.

Розповідні речення бувають:

а) стверджувальні, у яких щось стверджується:  У стверджувальних реченнях можуть вживатися

частки так, авжеж, ага, еге, гаразд, атож',

б) переповідні, у яких висловлюється чужа думка: У цих реченнях вживаються вставні слова як
кажуть, на думку такого-то, за словами такого-то, мовляв, сказав такий-то  тощо;

в) ймовірнісні, у яких висловлюється припущення. У цих реченнях вживаються вставні слова мабуть,

можливо, очевидно, певно, здається, думаю, гадаю; частки навряд, навряд чи, ледве чи, наче,
ніби тощо;

г) заперечні, у яких щось заперечується: ). У цих реченнях вживаються частки не,

ні; займенники ніхто, ніщо, ніякий, ніскільки; прислівники ніде, нікуди, нізвідки, ніколи,
ніяк; слова неправда, брехня тощо.

Заперечні речення своєю чергою поділяються на:

а) загальнозаперечні — заперечення стосується всього висловлювання: Правди зрадою ніколи не

здолати (Р.. Братунь);

б) частковозаперечні — заперечення стосується окремих членів речення: Побіг

він  [Осел] навпростець, нічого не минає, чи нива, чи баштан — не розбирає, толочить і ламає  (Л.
Глібов).

Інтонація розповідного речення характеризується пониженням тону наприкінці речення. У кінці

такого речення ставиться крапка.

Питальне речення містить якесь запитання.

На початку питального речення можуть стояти питальні займенники хто, що, який, чий, котрий,
скільки;  питальні прислівники як, де, куди, звідки, коли, доки, відколи, чому, навіщо;  питальні
частки хіба, невже, чи, що за.

Питальні речення бувають:

а) власне питальні — на них передбачається обов'язкова відповідь

б) питально-риторичні -- вони не вимагають відповіді: 

в) питально-спонукальні — містять спонукання до дії.

У питальному реченні тон підвищується на слові, яке передає зміст питання. У кінці такого речення
ставиться знак питання,

Спонукальне реченнямістить наказ, вимогу, заклик, побажання, пораду, прохання тощо.

У спонукальному реченні дієслово, як правило, стоїть у наказовому способі, часто використовуються

звертання, а також можуть вживатися спонукальні частки хай, нехай, бодай, годі, ну, давай  тощо: 

Спонукальні речення бувають:

а) власне спонукальні, у яких міститься спонукання до дії: Берімось краще до роботи, змагаймось за

нове життя  (Леся Українка);

б) бажальні, у яких висловлюється якесь бажання: Хай краще я самотужки всі лямки тягтиму, аніж
маю нарікання терпіти  (О. Гончар).
Для спонукального речення характерна специфічна спонукальна інтонація — часом більш
напружена, часом менш.

Розповідні, питальні й спонукальні речення можуть вимовлятися із сильним почуттям радості,

захоплення, здивування, гніву, страху тощо. Тоді таке речення стає ще й окличним і в кінці його
ставиться знак оклику (у питальному реченні - знак питання і знак оклику): Краю, ти мій краю,
кращого за тебе я в житті не знаю! Так хто сказав тепер, що наша доля хляне й свободи на землі ще
не прийшла пора?!Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами! (З тв. В. Сосюри).

Такі речення можуть починатися окличними словами що то за, ну й, як, який; вигуками о, ой, ох,
гей  тощо.

23. Порядок слів у реченні

Порядком слів (або словоладом) називається властиве мові взаєморозташування слів у
реченні, зумовлене змістом і граматичною структурою самого речення. Розрізняють два типи
порядку слів: 1) прямий, або звичайний, порядок і 2) зворотний порядок, або інверсія.
Порядок слів в українській мові виконує три пов’язані між собою функції:
синтаксичну, семантичну і стилістичну. Прямий порядок слів має свої закономірності, що
склалися історично.
Порядок слів допомагає відрізняти: а) підмет від іменного присудка, коли вони
обидва виражені формою називного відмінка – підметом у таких реченнях є іменник, що
стоїть на першому місці; б) підмет від складової частини головного члена в безособовому
реченні, коли вони виражені інфінітивом: препозитивний інфінітив є в ролі підмета; в)
означення, виражене прикметником, від присудкового члена, вираженого прикметником:
препозитивний прикметник – в ролі означення, постпозитивний – в ролі присудкового члена.
У простому двочленному реченні підмет (його група) посідає перше місце, а
присудок (його група) – друге.
Прямий порядок допомагає розрізнити підмет (перше місце) і прямий додаток (третє
місце), тобто розпізнати називний відмінок і знахідний.
За прямого порядку слів різні дієслівні та іменні присудки – на другому місці щодо
підмета. Інфінітив дієслівного складеного присудка, іменна частина іменного складеного
присудка, відповідна їм частина головного члена одночленного речення, дієслівні присудки,
що означають рух або буття, а також головний член заперечних безособових речень немає
(нема) та його синоніми при прямому порядку слів стоять на першому місці в реченні.
Головний член в означено-особових та узагальнено-особових реченнях, дієслівний присудок
у складеній формі наказового способу в бажальних двочленних реченнях, у реченнях із
зображенням стану природи присудок вживається на першому місці.
Другорядні члени речення також розміщуються за певними правилами. Прямий
додаток міститься після пояснюваного слова. Додаток в О.в., означаючи знаряддя, речовину
чи матеріал має звичайне місце після дієслова – після присудка чи голосного члена в
одночленних реченнях. Додаток у формі Д.в., означаючи особу, якої стосується стан,
виражений пояснюваним предикативним членом займає перше місце у реченні при прямому
порядку слів. Місце додатка змінюється залежно від необхідності його наголошення.
Означення: а) невідокремлені узгоджені означення містяться перед пояснюваним
словом; б) неузгоджені та відокремлювані (переважно) – після іменника.
Прямий та змінений порядок слів властивий і обставинам.

28. Складносурядні речення відкритої і закритої структури

Складносурядним реченням відкритої структури притаманні: а)
потенційна необмеженість (відкритість) сурядного ряду (формально-синтаксична ознака); б)
вираження єднальних і розділових відношень (семантико-синтаксична ознака); в)
сполучниковий і безсполучниковий зв'язок (формально-синтаксична ознака). Ці конструкції
поділяють на дві групи: єднальні і розділові.
Єднальні складносурядні речення відкритої структури охоплюють варіанти:
сполучниковий, безсполучниковий і сполучниково-безсполучниковий. Вони виражають
часові відношення одночасності і часової послідовності.
Розділові складносурядні речення бувають тільки сполучникові і мають два
різновиди: 1) речення зі значенням взаємовиключення; 2) речення зі значенням чергування.
Складносурядні речення закритої структури поєднують тільки дві предикативні
частини. Вони не вживаються без сполучників. Залежно від граматичної природи
сполучників ці речення поділяють на зіставні, протиставні, приєднувальні і градаційні.
Зіставним складносурядним реченням характерне зіставлення в одному часово-модальному
плані. Протиставним конструкціям притаманний контрастний зміст сурядних частин,
орієнтований на відображення невідповідностей між діями, процесами або станами.
Приєднувальні складносурядні речення є специфічним різновидом речень закритої
структури. Їм характерне взаєморозташування сурядних частин.
Градаційні складносурядні речення є відмінними від інших різновидів конструкцій
закритої структури: по-перше, елементи парних сполучників розташовуються у двох
сурядних частинах, по-друге, наявне актуальне членування, що виявляється у смисловому
вирізненні сурядної частини у постпозиції.
Складносурядні речення закритої структури зі сполучником і є вторинними
конструкціями. Вони передають такі семантико-синтаксичні відношення:
1. Часові – семантичний різновид єднальних складносурядних речень. Їм властива
повна або часткова часова симетрія.
2. Зіставні – виражають зіставні відношення між сурядними частинами.
3. Протиставні – характеризуються контрастним змістом сурядних частин.
4. Розділові – вказують на реальний вияв лише одного із двох явищ.
5. Приєднувальні – виражають відношення доповнення.
6. Градаційні – побудовані на розрізненні сурядних частин у комунікативних позиціях
теми і реми.
7. Причинно-наслідкові – побудовані на двобічних відношеннях: одна сурядна
частина вказує на причину, інша – на наслідок.
8. Умовно-наслідкові – являють собою трансформацію складнопідрядних речень із
підрядними умови.
9. Обмежувальні – вказують на обмеження вияву якогось явища.

29. Складнопідрядні речення

Складнопідрядним називають різновид складного речення, дві або більше
предикативних частин якого поєднані підрядним зв’язком і в якому одна
частина підпорядковується іншій. Диференційною ознакою таких конструкцій є
синтаксична нерівноправність поєднуваних підрядним зв’язком частин.
Частина складнопідрядного речення синтаксично залежна від іншої називається
підрядною, а яка підпорядковує підрядну – головною. Розрізняють такі види
підрядного зв’язку: передбачуваний і непередбачуваний. Важлива формальна
ознака таких речень – сполучниковий і безсполучниковий зв'язок. Головна
формально-синтаксична і семантико-синтаксична ознака складнопідрядних
речень – елементарність / неелементарність їх структури. У формально
елементарних складнопідрядних реченнях дві предикативні частини (головна і
підрядна) поєднані підрядним сполучниковим чи безсполучниковим зв’язком.
Семантично елементарне складнопідрядне речення утворюють тільки дві
семантично елементарні предикативні частини (вихідні семантично
елементарні прості речення) та одне семантико-синтаксичне відношення
(часове, причинове, цільове, допустове, умовне, порівняльне). У формальному
плані семантично елементарні складнопідрядні речення є сполучниковими і
безсполучниковими конструкціями.

складнопідрядні речення класифікують за логіко-граматичним, формально-

граматичним і структурно-семантичним (семантико-структурним) принципами.
Логіко-граматична (традиційна) класифікація відповідно до членів речення
(підмет, присудок, додаток, означення, обставина) виділяє і підрядні речення:
підметові, присудкові, додаткові, означальні, обставинні (ряд різновидів).
Формально-граматична класифікація ґрунтується на засобах зв’язку
головної і підрядної частини: а) складнопідрядні речення, в яких підрядні
поєднуються з голосними сполучниками; б)складнопідрядні речення, в яких
підрядні поєднуються з головними сполучними словами; в) складнопідрядні
речення з роздільною паузою.
Структурно-семантична класифікація враховує: до чого відноситься
підрядна частина (до окремого слова, словосполучення чи головної частини в
цілому); якими формально-граматичними засобами підрядна частина
приєднується до головної; які змістові відношення між цими частинами. Єдиної
класифікації складнопідрядних речень у сучасному мовознавстві немає донині.
Наявний загальний поділ складнопідрядних речень на нерозчленовані
(одночленні) і розчленовані (двочленні ) конструкції.
За характером синтаксичних засобів зв’язку частин складнопідрядного
речення виділяють такі різновиди їх конструкцій: сполучниковий тип;
відносний (сполучнослівний) тип; займенниково-співвідносний тип.

30. Безсполучникове скл реч

Безсполучникове складне речення відрізняється від рівновеликих
сполучникових складнопідрядних складносурядних речень тим, що в
об’єднанні його частин використовуються як спільні для безсполучникового і
сполучникового типів зв’язку засоби (взаємодія видо-часових форм дієслів-
присудків, інтонація, спільні члени речення предикативних частин тощо), так і
суто специфічні. У семантико-синтаксичному аспекті частини
безсполучникового складного речення характеризуються такими засобами
зв’язку:
1) наявністю спільного граматичного члена для обох частин:
2) виявом в одній з частин співвідносного слова:
3) наявністю в одній із частин незайнятих (незаповнених) синтаксичних
позицій (конструктивна неповнота):
4) взаємодією модально-часових форм дієслів-присудків:
За походженням безсполучниковість давніша від сполучниковості, оскільки
сурядність і підрядність постали із витворенням окремого класу слів –
сполучників, відповідно – сурядності та підрядності. Безсполучниковим
складним реченням називається таке складне речення, предикативні частини
якого об’єднуються в одне синтаксичне та смислове ціле не за допомогою
сполучників, а ритмомелодійними засобами, інтонацією. У формальному плані
безсполучникові складні речення поділяються на формально елементарні (дві
предикативні частини: Птахи летять у вирій – буде зима) та формально
неелементарні (три й більше предикативних частин. У семантичному плані
безсполучникові складні речення поділяються на семантично елементарні (дві
предикативні частини, кожна з яких є семантично елементарною – містить одну
пропозицію (предикацію): І плаче коник – нема мелодій (Л. Костенко)) і
семантично неелементарні (в таких реченнях міститься три й більше
пропозицій (предикацій): Клюють ліщину співом коси, дзвенить, мов мідь,
широкий шлях, схилилась верба в задумі своїй). За експресією безсполучникові
складні речення поділяються на окличні й неокличні:. За комунікативною
настановою безсполучникові складні речення можуть бути розповідні,
питальні, спонукальні, бажальні та ін.

За структурно-семантичними ознаками предикативних частин і за характером

смислових взаємозв’язків цих частин безсполучникові складні речення
поділяються на речення з однотипними частинами та речення з різнотипними
частинами. До перших належать такі, в яких частини однакові за будовою:
Минають дні, минають ночі (А. Яна). До безсполучникових речень з
різнотипними частинами належать такі, в яких поєднувані частини різнотипні:
Не можна сьогодні відпочивати: заборонив директор. З-поміж цих основних
типів відокремлюють різновиди за характером смислових відношень між
частинами. Серед безсполучникових складних речень розрізняються речення
відкритої та закритої структури. Усі речення відкритої структури
сполучникового та безсполучникового типу подібні за будовою, оскільки їм
властива внутрішня однорідність: Наступила зима, випали глибокі сніги, село
наче завмерло (М. Стельмах) → *Наступила зима, і випали глибокі сніги, і село
наче завмерло. Особливістю безсполучникових складних речень відкритої
структури виступає максимальне наближення відношень між їхніми
предикативними частинами до відповідних відношень у складносурядному
реченні (єднальні (Весною земля зацвітає, весною приходить любов
(М. Стельмах)), розділові (Сонце заховалось, вітер налетів, знову сонце
заховалось (А. Яна) відношення). Для складних речень закритої структури
протиставлення безсполучникового і сполучникового зв’язків надзвичайно
суттєве. З-поміж безсполучникових складних речень закритої структури наявні
такі, в яких відношення між предикативними частинами максимально
наближені до відповідних відношень між предикативними частинами в
складнопідрядних реченнях (Проліски заясніли на галявині – там сніг розтав).
Загалом сполучникові речення закритої структури становлять окремий тип, і в
більшості з них зняте протиставлення сурядного та підрядного зв’язку. В таких
реченнях повною мірою виражений недиференційований зв’язок, пор.:
Врахування різноманітних спектрів смислових відношень між частинами
безсполучникового складного речення з неоднотипними й однотипними
частинами дозволяє розрізняти безсполучникові складні речення зі значенням:
1) часу; Охоплює речення, в яких виражаються ті чи ті значення послідовності або одночасності
зображуваних подій
2) зіставлення (зіставлення-протиставлення) Поширене з-поміж речень, у яких зміст першої
частини зіставляється / протиставляється зі змістом другої частини:
3) Поширювально-приєднувальне Охоплює речення, в яких друга частина або поширює один
із членів першої, або поширює всю першу частину. Саме тому для них властивим є вживання у другій
частині речення анафоричних займенників зразка він, той, там, туди, звідти, це та ін., хоча
анафоричний елемент може знаходитися і в першій частині,
Пояснення Наявне в реченнях, у яких один із членів першої частини розкривається однією або
кількома постпозитивними частинами
Безсполучникові речення зі значенням пояснення відрізняються від
поширювальноприєднувальних тим, що за пояснювальних відношень наявне слово, яке прогнозує
наявність наступної предикативної частини
Умовно-наслідкове Поширене в реченнях, у яких перша частина вміщує умову, а друга – її
наслідок. У такому разі ядром взаємодії двох частин виступають модально-часові форми дієслів-
предикатів
Причиново-наслідкове Наявне в реченнях, де перша частина окреслює причину, а друга
частина – наслідок. З-поміж них розрізняються: 1) безсполучникові речення з причиновими
відношеннями 2) безсполучникові речення з відношеннями наслідку. Безсполучникові речення з
причиновими відношеннями вміщують в одній зі своїх частин причину перебігу дії іншої частини.
З’ясувально-об’єктне Поширене в реченнях, у яких перша частина містить дієслово з
незаповненими валентними гніздами, що передбачають наявність наступної частини.

31. Аналіз спол-безспол скл конструкцій

Конструкції сполучниково-безспол.