1. Мова як засіб комунікації та інші способи спілкування.

Мова - система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні

розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення. Мова — це
найважливіший засіб спілкування і пізнання.
Мова – це національна ознака, в мові – наша культура, сутність нашої
свідомості.
Вербальна комунікація - спосіб передачі інформації, що передбачає
цілеспрямований словесний спосіб обміну певними повідомленнями, мовна
сторона яких має ієрархічну структуру (від фонеми до тексту й інтертексту) й
виступає в різних стилістичних різновидах (розмовна й літературна мова,
діалекти й соціолекти, різні стилі та жанри).
Вербальну комунікацію доцільно розглядати у кількох аспектах: —
гносеологічному — є обміном інформації між комунікантами; —
онтологічному — це мисленнєво-мовленнєва діяльність, процес комунікації; —
прагматичному — є процесом реалізації комунікативних інтенцій мовців.
Вербальна комунікація здійснюється за допомогою звукової та письмової мови.
Успіх та ефективність мовного впливу значною мірою визначається її
змістовністю, насиченістю мовними елементами й засобами, чіткістю,
виразністю мови. Мовлення є найбільш універсальним засобом реалізації
вербальної комунікації. Важливою рисою вербальної комунікації є те, що за
допомогою неї члени соціуму можуть не лише обмінюватися інформацією за
допомогою певних мовних знаків, а й впливати один на одного, формувати
думку про себе в оточенні. На основі виступу досвідченого оратора в слухачів
формується певне враження про нього як мовну особистість і як професіонала.
Неверба́льне спілкува́ння — мова тіла, вид спілкування, для якого характерне
використання невербальної (безсловесної) поведінки та невербальних
комунікацій як головного засобу передачі інформації, організації взаємодії,
формування образу, думки про співрозмовника, здійснення впливу на іншу
людину.
До таких засобів належить система знаків, які відрізняються мовними
способами та формою їх виявлення. У процесі взаємодії вербальні й невербальні
засоби можуть підсилювати або послаблювати дію один на одного. Мова
невербального спілкування є мовою не лише жестів, а й почуттів. Люди
використовують для комунікативного зв'язку цілу низку невербальних засобів:
погляди, міміку, пози, жести тощо.
Різниця: Як випливає з визначень, головна відмінність видів комунікації
укладено в способі передачі інформації. Вербальне спілкування має на увазі під
собою використання усної або письмової мови. Тобто співрозмовники
обмінюються інформацією, облачая її до слова.
В основі ж невербального спілкування лежить мова тіла. Основними
інструментами комунікації в даному випадку виступають жести, пози, міміка,
дотики. З їх допомогою людина може сказати дуже багато, навіть не
підключаючи мова. При цьому мова міміки і жестів притаманний як людям, так
і тваринам. Приміром, вилянням хвоста собака висловлює свою радість, а кішка,
навпроти, – роздратування. Звірячий оскал є застереженням сигналом, а
винуватий погляд спідлоба – ознакою каяття. І таких прикладів може бути
безліч.
Дивно, але невербальне спілкування набагато правдивіше, ніж словесне. Справа
в тому, що часто ми просто не здатні контролювати свої жести й міміку. Вони
йдуть зсередини і стають віддзеркаленням наших щирих почуттів і переживань.
Усна і письмова мова буває завідомо брехливої. Обдурити людину в процесі
розмови по телефону або інтернет-спілкування набагато простіше, ніж
розмовляючи з ним особисто. Адже в останньому випадку є можливість
простежити за мімікою і жестами опонента і помітити їх розбіжності з
промовою. Приміром, якщо співрозмовник висловлює свою версію подій, не
дивлячись вам у очі та нервово мнучи в руках який-небудь предмет, значить,
йому є що приховувати. Таким чином, обманювати за допомогою слів набагато
простіше, ніж за допомогою міміки і жестикуляції.
Ще одна відмінність вербального спілкування від невербального полягає в
сприйнятті інформації. Наприклад, щоб правильно вловити зміст промови
співрозмовника, нам необхідно підключати розум і логіку. Тоді як при
розпізнавання жестів і міміки на допомогу приходить інтуїція. Ще один момент:
якщо при словесному взаємодії між людьми може виникнути мовний бар’єр у
вигляді культурних або національних розбіжностей, нерозуміння сенсу певних
термінів, то у випадку з невербальним спілкуванням таке трапляється рідко.
Адже незалежно від місця знаходження людини його відкрита широка посмішка
буде сприйнята як ознака привітності і дружелюбності, а помах руки стане
символом привітання. Безумовно, подолати мовний бар’єр часом буває дуже
складно. Але потрапивши в іноземну державу, ми завжди зможемо
порозумітися з місцевими жителями за допомогою жестів, що говорить про
високу ефективність такої комунікації.
Вербальне мислення — мислення, що оперує поннятями, закріпленими в
словах, думками, висновками, аналізує і узагальнює, будує гіпотези і теорії.
Вербальне мислення протікає у формах, сталих в мові, тобто здійснюється в
процесах внутрішньої або (при «роздумі вголос») зовнішньої мови. Можна
сказати, що мова певним чином організовує знання людини про світ,
розчленовує і закріплює ці знання і передає їх подальшим поколінням.
Понятійне мислення може спиратися і на вторинні, штучні мови, на побудовані
людиною спеціальні системи спілкування. Наприклад, математик або фізик
оперує поняттями, закріпленими в умовних символах, мислить не словами, а
формулами і за допомогою формул здобуває нове знання.

Невербальне мислення являє собою такий спосіб відображення дійсності, при

якому задіюються наступні знакові системи: оптико-кінетична, пара- і
екстралінгвістичні, візуальна, організація простору і часу.

Оптико-кінетична система знаків включає в себе жести, міміку, пантоміма. Ця

система постає як більш-менш чітко сприймається властивість загальної
моторики різних частин тіла (рук - жестикуляція, обличчя - міміка, пози -
пантоміма). Загальна моторика різних частин тіла відображає емоційні реакції
людини, що надає спілкуванню нюанси. Ці нюанси виявляються
неоднозначними при вживанні одних і тих же жестів в різних культурах.
Наприклад, кивок від низу до верху у російських означає «так», у болгар - «ні».

Паралингвистическая система знаків - Це система вокалізації, тобто якість

голосу, його діапазон, тональність. Екстралінгвістична система є включення в
мову пауз, плачу, сміху, покашлювань.

Якщо дивитися з того факту, що розмовляти люди починають з дитинства, то це

природне явище. Але якщо дивитися на той факт, що існують різні мови, то це
більш суспільне явище. Мова розвивається у суспільстві, це інструмент для
пізнання світу.

2. Загальнонародна мова та її диференціація

Національним (загальнонародним) мовою називається мова, яка, поряд із

загальною територією, економікою, духовним складом, релігією, формує націю.
Також це мова певного народу (певної нації), що формується сукупністю слів,
особливостями їхньої вимови, морфологічних форм і синтаксичних моделей, які
використовуються для щоденного спілкування.

Загальнонародна – національна мова охоплює літературну мову, територіальні

та соціальні діалекти, просторіччя. Отже, загальнонародна мова – це система
систем. У її межах виділяються підсистеми.
Літературна мова — це оброблена, унормована форма загальнонародної мови,
яка  обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності.
За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб
спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти,
науки, мистецтва, засобів масової інформації. За словами М.Горького,
“літературна мова від нижчих форм (просторіччя, діалекти, жаргон) тим, що
вона оброблена майстрами”.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Писемна форма

літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської,
наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує без
посереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Наддіалектність полягає в тому, що літературна мова, на відміну від

територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території
України. Наддіалектність літературної мови допускає її регіональне варіювання.

Діалект - лінгвістична одиниця територіальної диференціації діалектичної

мови, що становить об'єднання субдіалект/говірка

Відтак, розрізняють територіальний і соціальний різновиди діалектів.

Найчастіше поняття діалект уживають у значенні територіального діалекту,
натомість на означення соціального діалекту уживають терміни соціолект або
жаргон, арго, сленг, просторіччя як різновиди соціодіалектів.
Територіальний діалект — різновид національної мови, якому властива відносна
структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об'єднаних
спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури,
історично-культурних традицій, самосвідомості.
Соціальний діалект — різновид національної мови, якому властива відносна
структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об'єднаних спільним
соціальним колом, як наприклад спільною роботою, спортивною командою,
гуртком тощо.

Діалекти належать до загальнонародної мови, вони також складають важливу

частину нашої мови на тому ж рівні, що і літературна мова та просторіччя.

Просторіччя — одна з форм національної мови, поряд з діалектами, жаргонним

мовленням та літературною мовою. Разом з народними говорами та жаргонами
просторіччя складає усну некодифіковану сферу загальнонаціональної мовної
комунікації — народно-розмовну мову.
Просторіччя має понаддіалектний характер, на відміну від говорів та жаргонів
— це мовлення, загальнозрозуміле для носіїв національної мови. Будучи
універсальною для національних мов категорією, просторіччя в кожній з них
має специфічні особливості та властиві лише йому взаємовідносини з
літературною мовою. У просторіччі представлені одиниці всіх мовних рівнів.
Особливо чітко своєрідність просторіччя виявляється у використанні елементів
літературної мови, в граматичному та фонетичному оформленні слів загального
словникового фонду. Для просторіччя властивими є експресивно «занижені»
оцінювальні слова з палітрою відтінків від фамільярності до грубості, до яких у
літературній мові є нейтральні синоніми: «дрихнути» — «спати», «гепнути» —
«ударити».

Професійна диференціація мови - Мова обслуговує різні сфери науки і техніки.

Вона використовується представниками різних професій для спец. спілкування

У середині професійної мови виділяються:

- Офіційна мова, яка строго науково позначає явища дійсності

- Проф. жаргон, тобто неофіційна мову, що використовується людьми однієї

професії для спілкування на виробничі теми.

Специфіка жаргона в лексиці: слова можуть відрізнятися за формою або навіть

за значенням.

Соціолект або соціальний діалект - це мова, якою розмовляє певна соціальна

група, соціальний прошарок або яка переважає всередині певної субкультури.
До соціальних діалектів належать: арґо (таємні мови), жаргон (професійні,
групові, вікові діалекти), сленг, просторіччя.

Соціолекти є відгалуженням загальнонародної мови та зумовлені соціально-

професійною диференціацією суспільства.

Соціальні діалекти характеризуються специфікою у формуванні, доборі й

використанні певної частини лексико-фразеологічних (а іноді й фонетичних,
морфологічних та синтаксичних) мовних засобів. Обсяг словника таких
професійних, соціальних, вікових або ціннісно-світоглядних груп зумовлюється
ступенем їхньої відособленості від решти носіїв мови і включає в себе певну
кількість специфічних слів: жига (запальничка), лох (нікчемна людина); але
найчастіше — загальнонародних слів у специфічних значеннях: абзац (кінець),
тачка (автомобіль), торба (погане закінчення подій), жир (багатство).
Побутують соціолекти переважно в усній неофіційній формі спілкування,
частково в художній літературі та публіцистиці; з поширенням електронних
засобів почали активніше відображатися на письмі.

3. Стилістична диференціація мови

Функціональний стиль — це суспільно усвідомлений внутрішньо цілісний

спосіб використання мови, принцип вибору і комбінування мовних засобів, який
забезпечує реалізацію функції суб'єктивно-духовного впливу. Стиль мови
формується мовцями в результаті послідовного добору мовних засобів
відповідно до соціально-комунікативної мети, умов, ситуації і змісту
спілкування. За В. Виноградовим «Стиль — це суспільно усвідомлена і
функціонально зумовлена, внутрішньо об’єднана сукупність прийомів
уживання, відбору і поєднання засобів мовного спілкування у сфері тієї чи тієї
загальнонародної, загальнонаціональної мови, співвідносна з іншими такими
самими способами вираження, що слугують для інших цілей, виконують інші
функції в мовній суспільній практиці певного народу».

Кожна високорозвинена сучасна мова поділяється на стилі, які в свою чергу,

мають: сферу поширення і вживання (коло мовців); функціональне призначення
(регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо); характерні
ознаки (форма та спосіб викладу); система мовних засобів і стилістичних норм
(лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо). Ці складові
конкретизують, оберігають, певною мірою обмежують, унормовують кожний
стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови.

На сьогодні виділяють п’ять стилів української літературної мови: художній,

розмовний, науковий, офіційно-діловий та медійний. Питання щодо
виокремлення інших стилів (конфесійний, епістолярний) є дискусійними. Ці
стилі — історично сформовані, суспільно усвідомлені різновиди
загальнонаціональної літературної мови, які різняться принципами відбору та
організації мовних засобів відповідно до сфер спілкування та мають власні
норми. Тобто в сучасній мові кожен функціональний стиль є відображенням
функціонування мови у відповідній сфері суспільно-виробничої діяльності і
життя. Стилі постійно розвиваються і вдосконалюються, підпорядковуючи собі
мовні засоби інших.

Функціональні стилі розрізняються кількісними показниками вживаних мовно-

структурних одиниць, а також функціями, які вони виконують у конкретних
текстах. Деякі науковці виділяють також епістолярний (стиль приватного
листування) і ораторський стиль, однак диференційні ознаки цих стилів
перекриваються ознаками більш узагальнених структурно-функціональних
стилів (офіційно-ділового, публіцистичного, розмовного).Кожний стиль володіє
певним ступенем поширення в мові, сферою використання мовцями. Тому для
виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й
писемна, книжна й розмовна. Усі стилі мають усну й писемну форми, але для
одних (розмовного) основною є усна форма, а для інших (наукового, офіційно-
ділового, публіцистичного, художнього) – писемна.

Офіційно-діловий стиль функціонує у писемній формі як засіб, що задовольняє

потреби офіційного спілкування у державному, громадському, економічному,
політичному житті. характеризується логізацією викладу, вживанням усталених
конструкцій, зокрема безособових та наказових, відсутністю емоційного
забарвлення, двозначних слів і висловів. Характерні риси: документальність,
стабільність , стислість, чіткість, висока стандартизація, виразна логізація
викладу,використання суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської
термінології, специфічна термінологія. Обов’язковим є чітко регламентоване
розміщення і побудова тексту, обсяг основних частин, наявність обов’язкових
стандартних висловів. Це мова законів, указів, розпоряджень, діловодства та
листування.

Науковий стиль – функціональний різновид літературної мови, що

використовується з пізнавально-інформативною метою в галузі науки, техніки й
освіти. Йому властиве широке використання термінів та абстрактних слів,
складних речень, зокрема складнопідрядних, за допомогою яких відтворюються
причинно-наслідкові зв’язки між частинами тексту. Основними стильовими
ознаками є абстрагованість і узагальненість, підкреслена логічність,
однозначність і точність, зрозумілість та об’єктивність викладу, унормованість
мови, стандартизація, уніфікованість, своєрідна клішованість засобів вираження
.

Медійний стиль – це функціональний різновид літературної мови, яким

послуговуються в засобах масової інформаціїї. Найхарактернішою
ознакою стилю медіа є поєднання логічності викладу, доказовості й
переконливості з образністю та емоційністю, спрямованість на новизну;
динамічність; актуалізація сучасності; інформаційність. Завдання медіа полягає
не лише в тому, щоб викладати певні факти, явища дійсності, а й давати їм
оцінку, формувати громадську думку. Цей стиль пронизує усі сфери діяльності
людини, а сьогодні доступний кожному у соціальних мережах.

У художньому стилі найяскравіше виявляється лексичне багатство мови. Для

цього стилю характерне вживання слів у прямому й переносному значенні,
використання лексичних, синтаксичних фразеологічних засобів виразності
(синоніми, антоніми, омоніми, фразеологізми, епітетів, метафор, порівнянь,
історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів), широкий вияв
авторської індивідуальності. Основне призначення художнього стилю —
впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття і
волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні
смаки. ознаками є образність, поетичність, естетика мовлення, експресія як
інтенсивність вираження. у художньому стилі мовні засоби служать побудові
художнього образу, що здійснюється через поєднання елементів усіх
функціональних стилів мови + загальна образність мови + індивідуальне
образне слововживання. Художній стиль використовує матеріал усно-
розмовного стилю та вводить у літературні норми побутове мовлення.

Розмовний стиль вдовольняє потреби безпосереднього спілкування людей у

повсякденному житті. Крім суто мовних засобів (розмовні, а часом і просторічні
варіанти слів, короткі прості, неповні, еліптичні речення й под.), складниками
цього стилю є інтонація, міміка, жести, конкретна ситуація. В основному цей
стиль представлений усною формою. У письмовому вигляді використовується
як діалогічне або полілогічне мовлення в художніх творах.

Кожен зі стилів має свої характерні особливості й реалізується у властивих

йому жанрах.

Експресивні стилі української мови - експресивні стилі в сучас. розумінні —

це використання таких засобів мови, які або викликають у співрозмовників
почуття піднесеності, урочистості, співвідносне з високим стилем, або
становлять нейтр нейтральну інформацію, звичне спілкування (середній стиль,
нейтральний) чи бути орієнтованим на досягнення ефекту іронії, зневаги
(низький стиль). Наприклад, різні емоції передаються лексичними синонімами
типу говорити, балакати, казати, промовляти, ректи, гомоніти, цокотіти,
лебедіти, щебетати.

При цій класифікації найчастіше виділяють такі різновиди: урочистий,

офіційний, інтимно-ласкавий, жартівливий, насмішкуватий та ін.

1) урочистий (або риторичний) різновид має на меті викликати у слухачів або

читачів почуття поваги, здивування, захоплення величчю подій, подвигів, осіб;

2) офіційний (або холодний) підкреслює ділові стосунки без виявлення

особистої оцінки того, що викладається;

3) інтимно-ласкавий забарвлює виклад висловленням співчуття, дружньої

симпатії, інтимної близькості;
4) жартівливий прагне викликати в читачів або слухачів веселий чи
поблажливий сміх;

5) насмішкуватий створює негативне ставлення до зображуваного, має на меті

дискредитацію, розвінчання, затаврування його.

Функціональний стиль використовують у певних сферах спілкування і це

суспільно усвідомлена система мовних засобів, а експресивні стилі мають
певний колорит, який визиває емоції у співрозмовника.

Раніше класифікація була універсальна, але зараз вони поєднуються і

доповнюють один одного. Кожен стиль підрозділяється на підстилі, тобто
відбувається диференціація стилів. Це визначається різноманітністю змісту
промови і її різної комунікативною спрямованістю, тобто цілями спілкування.

4. Мова і мислення
Незважаючи на те що проблему взаємозв'язку мови і мислення досліджують від
найдавніших часів до наших днів, вона далека від свого розв'язання. У сучасній
філософській, логічній, психологічній і лінгвістичній літературі дають різні,
інколи взаємозаперечні відповіді на питання про співвідношення цих
феноменів. Це зумовлене кількома причинами. У мові й мисленні
переплітаються соціальні й індивідуально-біологічні чинники. Процес мислення
прихований від безпосереднього спостереження, це той «чорний ящик», про
роботу якого ми можемо судити дедуктивно і перевіряти висунуті гіпотези на
основі того, що маємо на вході і виході цього ящика, тобто на основі
мовленнєвих фактів. Не сприяє розв'язанню проблеми й термінологічна
неусталеність.В сучасній науці немає однозначного розуміння
термінів мислення і свідомість. Слід розрізняти поняття «свідомість» та
«мислення». Свідомість — це весь процес відображення дійсності нервово-
мозковою системою людини; це усвідомлене буття, суб'єктивний образ
світу. Мислення — це узагальнене відображення дійсності в свідомості у
формах понять, суджень й умовиводів; це вища форма активного відображення
об'єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому й
узагальненому пізнанні суб'єктом суттєвих зв'язків і відношень предметів і
явищ, у творчому продукуванні нових ідей, у прогнозуванні подій і вчинків.

Мислення — вищий ступінь людського пізнання; воно уможливлює отримання

знання про такі речі, які не можуть бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому
рівні. Чуттєве сприйняття не дає повного відображення дійсності. Мислення,
оперуючи найвищими абстракціями, переборює обмеження чуттєвого
сприйняття й повнокровно відтворює дійсність.
Поняття «свідомість» є ширшим від поняття «мислення» і включає його в себе.

Щодо питання взаємовідношення мови й мислення існують дві протилежні й

однаковою мірою неправильні тенденції:

1) відривання мови від мислення і мислення від мови;

2) ототожнення мови і мислення. Так фран. Матем.Жак Адамар заявив: «Я

стверджую, що слова повністю відсутні в моєму розумі, коли я думаю. Усі слова
зникають саме тієї миті, коли я починаю думати; слова з'являються в моїй
свідомості тільки після того, як я закінчу дослідження».

Ототожнювали мову і мислення німецькі лінгвісти Вільгельм фон Гумбольдт і

Макс Мюллер. На думку Мюллера, мова і мислення — «лише дві назви однієї й
тієї ж речі». До тієї групи належать і вчені, які розглядають мову як форму
мислення (А. Шлейхер), бо форма і зміст завжди стосуються одного й того
самого явища.

Так, різні відношення до мислення і його зв'язку з мовою лежать в основі

двох різних напрямів— менталістичного, в якому чітко виявляється
прагнення до ототожнення мови і мислення, приписування мові тієї ролі в
психіці людини, яка належить мисленню, і механістичного, який відриває мову
від мислення, розглядає мислення як щось позамовне і вилучає його з теорії
мови, оголошуючи мислення фікцією.

Мову не можна сприймати лише як засіб передачі думок, обміну ними між
людьми. Вона безпосередньо пов’язана з формуванням думки. Більш того, у
людини мислення здійснюється на мовній основі. Воно й виражається, і
відбувається у слові, у формах мови, на основі граматичної будови, властивої
мовній системі певного роду.

Про те, що мова і мислення не тотожні, засвідчують й інші факти. Так, зокрема,
мислення не має властивостей матерії, воно є ідеальним, тоді як мова має
ідеальний (семантика) і матеріальний (звукова оболонка слів, матеріально
виражені граматичні форми тощо) аспекти. Будова мови і будова мислення не
збігаються. Мова і мислення оперують різними одиницями (фонема, морфема,
слово, речення - поняття, судження, умовивід). Щоправда, багатовіковий процес
оформлення й вираження думок за допомогою мови зумовив розвиток низки
граматичних категорій, які частково збігаються з деякими категоріями мислення
(підмет - суб'єкт, присудок - предикат, додаток - об'єкт, означення - атрибут).

Якщо мова змушує Вас говорити про дерева, чи вікна, чи стільці та інші неживі
предмети у чоловічому чи жіночому роді, то лише ця звичка створює дуже
сильні асоціації. Наприклад, у тих мовах, де міст, як у німецькій (Brücke),
жіночого роду, то носії цих мов частіше пов’язують мости з жіночими
характеристиками. Вони частіше думають про них як стрункі, елегантні і
красиві. Якщо у Вашій мові міст чоловічого роду, як, наприклад, в іспанській
(puente), то носії цих мов частіше пов’язують з цим словом чоловічі риси –
сильний, міцний, масивний. Мова не впливає на логічну здатність мислення, але
може сильно впливати на асоціації, як ми маємо про світ довкола нас.

5. мова і мовлення
Мовлення — це процес породження мови чи спілкування (людей між собою) за
допомогою мови, а також створення та передача повідомлення за допомогою
радіо чи телебачення.
Мова — знакова система; знаки — це слова, звуки, морфеми, словосполучення,
фразеологічні одиниці тощо. Під системою розуміються рівні мови, її внутрішні
зв'язки, взаємодії, правила мови, парадигми, моделі. Мовлення — це саме
спілкування, вираження думки, це вербальне, мовне спілкування,
самовираження.
Мова — потенційна система знаків. Мовлення — це дія та її продукт, це
діяльність людей, воно завжди мотивоване — викликане обставинами,
ситуацією, завжди має певну мету.
Мова консервативна, стабільна (як правило). Мовлення припускає винятки,
саме у мовленні (узусі) з'являються нові слова.
Мова – історично усталена система звуків, звукосполучень, значень і т. ін., а
мовлення – діяльність за допомогою мови, мова в дії, мовний процес у багатьох
його видах і формах (говоріння, писання, читання, мовчазна розмова з самим
собою, обдумування). 
Мова підкоряється нормі (закону), яка формується спеціалістами-мовознавцями
і зберігається у вигляді словників. Мовлення також, в ідеалі, підкоряється нормі
літературної мови, однак порушення норми є, оскільки мовлення на відміну від
мови – індивідуальне.

Мовлення - лінійне, мова - нелінійна.

Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен
певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А
в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від
мовлення, мова має ієрархічну будову.
Дослідження психологів свідчать про те, що характер мовлення залежить від
багатьох умов, а саме: змісту, складності та новизни розумової діяльності,
мовного досвіду та індивідуальних особливостей людини.

Мовлення у різних людей має індивідуальні особливості, що виявляються в

темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності, голосності, логічній
послідовності, образності висловлювання думок.

Індивідуальні особливості мовлення людини залежать від її вміння володіти

мовленням, використовувати його як засіб спілкування, регулювати його.
Залежно від цього одні люди балакучі, інші відзначаються певною стриманістю,
замкненістю. Вольова саморегуляція мовлення є важливим моментом його
функціонування. Характер діяльності позначається на мовленні й разом з тим
потребує володіння певними його особливостями. Кожний фахівець висуває
власні специфічні вимоги ставлення до мовлення. Мовлення повинно бути не
лише стилістично та логічно досконалим, а й переконливим, емоційно-
образним, науково доказовим і впливовим. Такі властивості професійного
мовлення не просто виробляються у процесі набуття практичного досвіду, вони
потребують і власної саморегуляції, прагнення до вдосконалення мови

Мова як суспільне явище. Ця проблема доводить, що ні біологічне, ні психічне

трактування природи мови не розкривають її сутності як явища, адже вона не
передається за спадковістю і не є виявом індивідуальної психіки людини. Мова
– явище колективне (суспільне), яке передається від покоління до покоління як
засіб порозуміння. Вона й існує для задоволення потреб суспільства. З
суспільною діяльністю пов’язаний розвиток мови, розвиток суспільного
мислення.
6. Функції мови
Функції мови: Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона —
найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів
у сучасному суспільстві (у науковій, технічній, політичній, діловій, освітній та
інших галузях життя людства). У цій ролі мова має універсальний характер: нею
можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи
символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати з
мовою за ступенем виразності.
Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах.
Через мову сучасна людина відчуває свою спільність і з пращурами, і з
нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна
людина має своєрідний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у
якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні,
вікові та інші параметри. Лише для тих хто знає мову, вона є засобом
спілкування, ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Для тих, хто
її не знає зовсім або знає погано, вона може бути причиною роз'єднання,
відокремлення, конфліктів і навіть ворожнечі.
Етнічна функція — функція, за допомогою якої ідентифікуються члени тієї чи
тієї етнічної спільноти, рівень їх згуртування й відмежування від інших
лінгвокультурних спільнот. Мова є однією з найважливіших та найстабільніших
ознак і властивостей етносу, вагомим фактором розвитку і критерієм
ідентифікації етногенетичних й етнокультурних процесів
Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є універсальним засобом
вираження внутрішнього світу людини. Кожний Індивід має унікальний
неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі
емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших
лише мова: чим досконаліше володієш мовою, тим виразніше, повніше,
яскравіше повстаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і
про націю, народ: «Говори — і я тебе побачу», — запевняли мудреці
античності.
Гносеологічна функція (пізнавальна) мови виражається в тому, що вона є
своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот
людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім
набутком своїх попередників і сучасників, тобто суспільним досвідом. Але за
умови досконалого знання мови, й далеко не однієї. Пізнаючи будь-яку мову,
людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. Оскільки кожна
мова є неповторною картиною світу — зникнення якоїсь із них збіднює
уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Гносеологічна
функція мови полягає не лише в прийнятті й нагромадженні досвіду
суспільства. Вона безпосередньо пов'язана з функцією мислення, формування та
існування думки.
Мислетворча функція реалізується в тому, що, формуючи думку, людина
мислить мовними нормами. Мислення може бути конкретним (образно-
чуттєвим) й абстрактним (поняттєвим). Понятійне мислення — це оперування
поняттями, позначеними певними словами, що без цих слів перестали б
існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються,
протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо за
допомогою специфічних мовних засобів. Тому «мислити» означає «оперувати
мовним матеріалом», Відомий вислів «обмінятися думками» насправді означає
обмінятися певними мовними одиницями, у яких і закодовані думки. Цей обмін
не завжди буває корисним для обох співрозмовників. Недарма кажуть: «Хто
ясно мислить, той ясно висловлюється».
Естетична функція мови полягає в тому, що вона є першим джерелом
культури, знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей.
Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає
безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури. Ось
чому виховання відчуття краси мови — основа естетичного виховання.
Культурологічна функція мови відіграє важливу роль у житті будь-якої нації.
Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові.
Для глибшого пізнання нації необхідне знання її мови, яка виконує функції
своєрідного каналу зв'язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову,
ми репрезентуємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову
культуру. Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління
до покоління. Чим повнокровніше функціонує в суспільстві мова, тим
надійніший зв'язок та багатша духовність наступних поколінь. Дотримання
мовних норм, популяризація рідної мови — це поступ у розвитку загальної
культури нації.
Номінативна функція усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і
тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвілізацією —
«oмовленням» світу. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами
предметів, процесів, якостей, понять ознак тощо. У назвах не лише зафіксовані
певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але також її помилкові
уявлення, і реальні сутності, фантазії тощо.
Фатична функція – обмін неінформативними з погляду реальної комунікації
повідомленнями, які виконують важливу етикетну функцію. “Це є своєрідна
мовна гра, яку зобов’язані підтримувати члени суспільства, дотримуючись
етикетних настанов.” Це зачин розмов, стримані відповіді, стереотипні
запитання про життя, сім’ю, справи, здоров’я, врожай, як-от: Як справи? Дякую,
добре. А у вас? Як життя? Що нового? Як успіхи? та ін. Поетеса Ліна Костенко
порівняла цей обмін репліками з ”настільним тенісом розмов”. Характер цих
запитань умовний, але для встановлення контакту, підтримання розмови вони
дуже важливі. Фатична комунікація має національну специфіку, а також
відповідає нормам народної етики. Без дотримання фатичних ритуалів не буде
мати успіху дипломатія, ділові перемовини.
7. Знаковий характер мови
Під знаком розуміють матеріальний об'єкт, який символічно, умовно
представляє і відсилає до означуваного ним предмета, явища, події, властивості,
відношення.
Основні властивості знаку — це властивість інформативності (знак повинен
нести смислову інформацію про означуваний об'єкт) та властивість
перцептивності (знак повинен бути доступним для сприйняття адресатом).
Умовні знаки — це картографічні або графічні рисунки відповідного розміру,
форми і кольору, якими відображаються на картах об'єкти місцевості (населені
пункти, річки, озера, рельєф, рослинність, залізниці, автомобільні дороги тощо),
використовуються для топографічних карт та планів місцевості.
Під довільністю знака розуміється відсутність будь-яких відносин з
позначається цим знаком предметом. Так, поняття «сестра» не пов'язане
жодними внутрішніми відносинами з послідовністю звуків французького
слова soeur [S-o-r] і могло б бути виражено будь-яким іншим поєднанням
звуків.
Мова на відміну від інших знакових систем, які є штучними, особлива, дуже
складна природна знакова система. Ця особливість стосується не тільки її
структури, яка має багаторівневу організацію, а й багатства її функцій. Мова є
універсальною, всеосяжною знаковою системою. 
Мовні знаки представляють собою двосторонню сутність. З одного боку, він є
матеріальним (тобто має план вираження), з іншого – він є носієм
нематеріального смислу.
Знак має такі ознаки (особливості):

 матеріальне вираження;
 значення;
 інформує про щось відмінне від цього;
 використовується для передачі інформації;
 функціонує у певній знаковій ситуації.
Знак має зовнішню і внутрішню структурні сторони. Зовнішня сторона — це
матеріальна оболонка знака. Предмет, який виступає у ролі знака, обов'язково
володіє певною формою, щоб бути сприйманим, здатним фіксувати і передавати
інформацію у просторі і часі. Жест, світло світлофору, морський прапорний код,
звук мовлення не можуть слугувати знаками для документа.
Знак існує у певній знаковій системі. Будучи вилученим з неї, він може втратити
або поміняти своє значення.
8. Система та структура мови
Система мови — множинність елементів будь-якої природної мови, які
перебувають у відношеннях і зв'язках один з одним і утворюють певну єдність і
цілісність.
Мовними одиницями є різнотипні елементи мови, її складові. До основних,
визначальних мовних одиниць належать фонеми (звуки), морфеми (корені слів,
афікси), слова, словосполучення, члени речення і речення.
Усі мовні одиниці матеріальні за своєю природою, бо становлять фізіологічно-
акустичні складові частини мовлення, вимовляються й сприймаються на слух
або зором (будучи записаними). Така мовна одиниця, як фонема, ніякого
лексичного значення не має, але в складі слова виконує словоутворювальну
функцію. Водночас інколи й окрема фонема (один з основних звуків мови) може
впливати на стилістичну (функціональну) видозміну слова: пор.: вільний —
сучасна узвичаєна всенародна форма і вольний — форма колишня, тільки
поетична, урочиста, нині нелітературна, ненормативна.
Різні мовні одиниці об'єднуються в дві групи. Перша визначає вид звукових
оболонок. Для цієї категорії існують матеріальні типи, які мають постійну
звуковий оболонкою. Зокрема, до них відносяться такі одиниці мови, як
фонема, слово, морфема і навіть пропозицію. Існує також щодо матеріальний
тип. Він являє собою модель побудови словосполучень і пропозицій, яка має
узагальненим вживаним значенням. Є й таке поняття, як одиниці значення.
Вони не можуть існувати за межами матеріальних і щодо матеріальних видів,
так як є їх смисловий частиною. Крім того, матеріальні одиниці мови додатково
підрозділяються на односторонні і двосторонні. Перші не володіють значенням,
вони лише допомагають створювати звукову оболонку. До них відносяться,
наприклад, фонеми і склади. А ось двосторонні мають значення, через що їх
навіть зараховують до вищих одиницям мови. Такими є слова і пропозиції.
Мовні рівні представляють собою складні системи або є їх складовими. 
Візьмемо одиницю мови, яка знаходиться на найнижчому рівні - фонему. Сам
по собі звук не несе ніякого смислового навантаження. Однак він, взаємодіючи
з іншими елементами, що знаходяться з ним на одному рівні, допомагає
розрізняти окремі морфеми і слова. До фонетичним елементам ставляться
склади. Однак через те, що їх значимість не завжди достатньо обґрунтована,
деякі вчені не поспішають погоджуватися з тим, що склад - теж мовна одиниця. 
Найчастіше виділяють 4 основних рівні мовної структури: фонологічний
(одиниця — фонема), морфологічний (одиниця — морфема), лексичний
(одиниця — лексема) та синтаксичний (одиниця — речення). Названі рівні
мають ієрархічні відношення: одиниці кожного попереднього рівня є
будівельним матеріалом для одиниць наступного рівня.
Структура мови — це спосіб організації системи, її внутрішня будова.