СЕМІНАР.

БЛОК І

1. Мова як явище суспільне. Суспільна природа мови і мовної

діяльності (з конкретними прикладами, обґрунтуванням
тверджень).
Мова є важливим суспільним явищем, що впливає на всі аспекти життя людей. Вона виконує
роль не лише комунікаційного інструменту, але й відображає соціокультурний контекст та
визначає специфіку суспільних відносин. Наприклад, мовна політика країни відображає її
ідеологічні та політичні цінності. Україна, після отримання незалежності, прийняла ряд
законів для підтримки української мови як офіційної, цим підкреслюючи важливість
національної ідентичності. Мовна діяльність також є суспільною, оскільки вона включає в
себе всі аспекти спілкування, від публічних виступів і масових медіа до щоденного
спілкування.
Суспільна природа мови також проявляється у впливі мови на формування суспільних норм і
цінностей. Лексика та вирази, які використовуються в мові, можуть відобразити культурні
стереотипи та уявлення. Наприклад, в деяких культурах існують специфічні слова, які
виражають унікальні погляди на світ або соціальні уявлення. Для прикладу, в Японії існує
поняття "wabi-sabi," що виражає красу в недосконалості та минулому. Це слово відображає
особливий культурний підхід до естетики, який може бути незрозумілим у інших культурах.
Таким чином, мова визначає, як сприймаємо світ навколо нас і як формуємо свої цінності.
Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. У мові
відбиваються соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева),
демографічні процеси (зміни чисельності населення, міграція), рівень загальної освіти
народу, розвиток науки тощо. Суспільство може цілеспрямовано впливати на розвиток мови.
Свідомий вплив суспільства на мову (урядові заходи) називають мовною політикою. Від цієї
політики залежить доля окремих мов у багатомовному суспільстві. Так, унаслідок
онімечення у XVIII ст. зникли полабська і прусська мови, в результаті асиміляції в СРСР
зникло понад 90 мов, а колонізація у США знищила чимало індіанських мов.

Отже, мова не лише відображає суспільну дійсність, але і активно впливає на неї. Вона є
ключовим чинником формування культурного спадку, визначення цінностей та стереотипів,
інструментом влади і соціального контролю. Розуміння суспільної природи мови допомагає
нам краще розуміти і аналізувати суспільні процеси та взаємодії.

2. Мова і суспільство. Мовна політика (на конкретних прикладах).

Поняття про соціолінгвістику. Яку роль відіграє суспільство у
формуванні і розвитку мови? У яких взаємозв’язках перебувають
мова і народ, мова й індивід, мова і класи та інші соціальні групи?
Функціональні стилі мови ще раз засвідчують, що мова залежить від потреб суспільства. Від
функціональних стилів треба відрізняти зовсім інший вид стилістичної диференціації мови –
експресивні стилі, що характеризуються своїм забарвленням, емоційністю: урочистий
(піднесений), риторичний, офіційний (холодний), фамільярний, інтимний, жартівливий
(гумористичний), іронічний (насмішкуватий), сатиричний та ін.
Мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв’язку. Немає жодної суспільної сфери,
куди б не проникала мова. Вплив суспільства на мову і мови на суспільство вивчає
спеціальна лінгвістична дисципліна – соціолінгвістика. Соціолінгвістика (соціологічна
лінгвістика) – спеціальна галузь мовознавства, що вивчає загальні закономірності
функціонування мови в суспільстві, особливості розвитку мови в різних суспільних умовах,
вплив соціальних факторів на мову.
Основні проблеми, які досліджує соціолінгвістика: мова і нація, вивчення національної мови
як історичної категорії, що пов’язана з формуванням нації; соціальна диференціація мови на
всіх рівнях її структури і зокрема характер взаємозв’язку між мовними та соціальними
структурами; типологія мовних ситуацій, тобто розподіл функцій у суспільстві між різними
мовами і діалектами, що використовуються певними колективом; закономірності взаємодії
мов у різних соціальних умовах; соціальні аспекти двомовності і багатомовності; мовна
політика як одна з форм свідомого впливу суспільства на мову тощо. Помітних успіхів
останнім часом досягла українська соціолінгвістика
Питання мовної політики в Україні визначене такими законодавчими актами як “Закон про
мову в Україні”, Конституція України, стаття 10 якої звучить так (редакція 1996 р.):
“Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і
функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов
національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”. У
конституціях багатьох країн світу наявне поняття “державна (офіційна) мова” (наприклад,
стаття 13 Конституції Румунії та ін.) Особливо активно на законодавчому рівні питання
мовної політики здійснювалися протягом століть у Франції; останнім законом 1994 р. у
Франції заборонено рекламу англійською мовою, невмотивоване вживання англіцизмів і т.д.
Про те, що мова є явищем суспільним, засвідчують її функції (від лат. functio “виконання,
звершення”). Так, основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають
виразний соціальний характер. Комунікативна функція (від лат. communicatio “спілкування”)
– це основна функція мови, яка полягає в передачі й прийомі думок про об’єктивну дійсність,
в обміні інформацією між членами мовного колективу. Саме в цьому випадку мова є засобом
спілкування людей. Мислетворча функція (її іноді називають когнітивною від лат. cognoscere
“пізнавати”) – функція формування й формулювання думки; мислення (думка) не тільки
виражається словом, але й здійснюється в ньому. Обидві ці функції дуже тісно пов’язані між
собою: для того, щоб спілкуватися, потрібно мислити й уміти передавати свої думки за
допомогою мовних засобів.
Усі інші функції мови похідні від головних, вони є ніби уточненням, детальнішою видовою
класифікацією їх. З комунікативною функцією пов’язані такі конкретні функції: фатична (від
гр. φάτις “розказане”), або контактовстановлююча, яка має своєю метою звернути на себе
увагу слухача, підготувати його до сприйняття інформації, до продовження чи припинення її
(під час телефонної розмови слова “алло”, “слухаю”, іт. pronto, “до побачення”, іт. ciao
тощо); репрезентативна (лат. repraesentare “наочно представляти”) або номінативна (лат.
nominare “називати”) – функція позначення об’єктів дійсності, їхніх властивостей і
відношень між ними.
3. Загальнонародна мова та її диференціація. Територіальна і
соціальна диференціація мови. Чому німецька й італійська мови
мають діалектну строкатість?
Мова – загальнонародне явище, оскільки нею користується весь народ, одна особа
безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об’єктивними
законами. З цього приводу ще з часів Стародавнього Риму існує латинська приказка Caesar
non supra grammatĭcos "Цезар не вище за граматиків", тобто навіть імператор мав
підпорядковуватися мовним нормам.
Загальнонародна мова виступає на всій території свого поширення у вигляді певних варіантів
або форм існування, які характеризуються відмінностями у вимові, словниковому складі та
граматичній будові. Наприклад, не на всьому масиві поширення української мови звукові [о]
у відкритому складі (столи, воли) відповідає звук [і] в закритому складі (стіл, віл). В окремих
північно-східних областях (Чернігівській, Сумській) замість [і] чуються звуки [у], [и] (стул,
вул, стил, вил). У Західній Україні частка -ся не виступає складовою частиною зворотного
дієслова, а існує окремо і ставиться перед дієсловом, як-от: ся сміяла (сміялася). На півночі
Німеччини вулицю називають Straβe, а на півдні – Gasse. Локальні варіації (різновиди) мови
називають територіальними діалектами. Їхнє існування й зумовлює територіальну
диференціацію мови, основними одиницями якої у лінгвістиці прийнято вважати говірки,
говори (діалекти) та наріччя.
Територіальні діалекти в системі національної мови – це залишки попередніх мовних
утворень, що відбивають процеси мовної диференціації періоду племінного ладу, епохи
феодалізму з її феодальною роздробленістю або наслідки переміщення населення на тій чи
іншій території; отже, діалект – поняття глибоко історичне. Основною причиною виникнення
територіальних різновидів мови є утруднення і послаблення зв’язків між різними місцевими
угрупованнями мовної спільності, що зумовлюється географічними, економічними,
політичними, релігійними, демографічними та іншими чинниками. Для феодального
суспільства це передусім територіальна одиниця, оскільки певним діалектом говорить усе
населення даної області – і селяни, й феодали. За спостереженнями В. М. Жирмунського, Р.
О. Будагова та інших лінгвістів, в епоху капіталізму становище істотно змінюється. Не
втрачаючи територіального значення, діалект разом із тим набуває яскравого соціального
відтінку. Тепер діалектом спілкується вже не все населення певної місцевості, а лише її
неосвічені мешканці (переважно селяни). Діалект виступає вже своєрідним засобом класової
диференціації суспільства за мовною ознакою.
Нерідко мовні діалекти настільки відрізняються, що це утруднює взаєморозуміння між
членами одномовного суспільства. Наприклад, німцю, що розмовляє нижньонімецьким
діалектом, важко зрозуміти німця, який розмовляє верхньонімецьким, оскільки Німеччина
аж до 1870–1871 рр. була роздробленою (до кінця XVIII ст. – на майже 300 земель,
курфюрст, герцогств, а після 1815 р. – на 38). Між діалектами китайської мови різниця
більша, ніж, скажімо, між українською та білоруською мовами. Діалектно строкатою є
сучасна італійська мова, адже Італія, як і Німеччина, до 1860 р. була роздробленою
(Венеційська область увійшла до складу Італії у 1866 р., Папська держава з Римом у 1870, а
місто-порт Трієст у 1918). В Італії у наш час відбувається своєрідна реактивізація діалектів
(хоча загалом у національну епоху розвитку етнічної спільності діалекти стають
пережитковим явищем, зберігаючись у більш або менш чистому вигляді у старших поколінь
сільського населення). У сучасній Італії діалектами пишуть художні твори, ставлять
спектаклі, у зв’язку з чим говорять про "діалектний вибух" (esplosione dialettale). Зокрема,
активно пропагує сицилійський діалект італійської мови сучасний італійський письменник,
культурний і громадський діяч Маріо Грассо (народився 1932 р.), ініціатор розширення
італійсько-українських культурних зв’язків, який і переклав "Заповіт" Тараса Шевченка
сицилійським діалектом.
Якщо територіальна диференціація мови охоплює все населення певної місцевості, то
соціальна диференціація стосується його окремих верств (класів, прошарків). Заперечуючи
класовий характер мови (про класовість мови говорив М. Я. Марр у 1920–1930-і рр.), не
можна заперечувати класовий підхід до використання мови. При соціальній диференціації
відмінності між різновидами мовлення пов’язані насамперед із лексичними явищами.
Практичний досвід мовців у певній галузі діяльності примушує їх створювати особливі слова
для позначення понять, які невідомі людям іншої професії.
Це здебільшого розмовна чи просторічна лексика, що існує поруч із нормативними
літературними назвами спеціальних понять. Інколи за допомогою такої лексики
деталізуються ці поняття, відбиваючи їх існуючі різновиди. Так, поряд із назвами сітка, невід
у мові рибалок уживається ряд назв для знарядь лову цього типу, які дещо відмінні за
розміром, формою, будовою тощо: бродяк, волок, волочок, галиця, дель, мережа, накидка,
поріж та ін. Професійна лексика дуже диференційована. Нерідко одному найменуванню
предмета в загальнонародній мові відповідає цілий набір професійних назв. Слово човен
відоме всім людям, але тільки рибалки розрізняють різні види човнів, називаючи їх: дуб
"великий човен, видовбаний із суцільного дерева", байдак "великий човен для плавання по
морю", шаланда "плоскодонний риболовецький вітрильник", баркас "великий
багатовесловий човен", переруб "невеликий майданчик посеред човна" тощо. До професійної
лексики, що виникає стихійно, близька створювана цілеспрямовано наукова й технічна
термінологія. Відмінність між ними полягає в тому, що наукова термінологія не допускає
існування регіональних варіантів, а професійна лексика іноді може набувати й локального
характеру
Трапляються випадки співіснування терміна й професіоналізму: друкарська помилка – ляп.
Спортивний журналіст напише: Суддя показав гравцю N. жовту картку, а друзям скаже:
Показав гірчичника. Іншим різновидом соціальної диференціації мови є жаргон. Жаргон
(фр. jargon, від галло-романського gargone "базікання") – це соціальний діалект, що
відрізняється від літературної мови специфічною як правило емоційно забарвленою
лексикою й особливостями вимови, але не має власної граматичної будови, існуючи завжди
на основі певної мови. Паралельним терміном для позначення цієї форми існування мови
виступає сленг, який ширше вживається в англомовній науковій літературі.
Розрізняють станові, групові (чи корпоративні) жаргони і жаргони декласованих елементів.
Станові жаргони властиві, як правило, панівній верхівці в соціальній стратифікації
суспільства (дворянський, буржуазний жаргони). Так, в епоху, що передувала Французькій
буржуазній революції 1789–1794 рр., верхівка французької аристократії, відмежовуючись від
решти суспільства, створила свою особливу "салонну мову", в якій певні слова
загальнонародної мови вважалися "непристойними" й замінювалися манірними описовими
висловами: замість les oreilles "вуха" вживали les portes de l’entendement (букв. "ворота
слуху"). Микола Гоголь висміював у "Мертвих душах" (т. І, гл. VIII) звичку світських дам
свого часу, які "вирізнялися незвичною обережністю й пристойністю у словах і
висловлюваннях. Ніколи не говорили вони: "я висякала носа", "я спітніла", "я плюнула", а
вимовляли: "я полегшила собі ніс", "я використала носовичок". Корпоративні жаргони
характеризують мовну діяльність людей, які пов’язані між собою спільними інтересами,
умовами життя та праці (колекціонування, навчання в школі чи вищому навчальному
закладі, служба в армії тощо). Основу таких жаргонів складають професійні жаргонізми.
Наведемо приклади вузівського жаргону: пара "лекція", шпори "шпаргалки", шеф (шефиня)
"керівник дипломної чи курсової роботи", по діагоналі "дуже поверхово (читати книжку чи
конспект)", завалити "не скласти залік або екзамен; викладач зумисне не поставив залік чи
екзамен", хвіст "нескладений залік чи екзамен", латиніст "викладач латинської мови",
відповідно й українець "викладач української мови і/або літератури, культури". Можна
говорити і про існування молодіжного жаргону. Серед частини сучасної надміру
американізованої української молоді побутують такі слова: бакси, зелені, капуста "долари",
штука "тисяча", лимон "мільйон", базар "розмови", пакет "наряд міліції", стрілочник "той,
кого безпідставно звинувачують у чомусь", гнати "говорити неправду", купити
"пожартувати", кинути "ошукати", наїжджати "чіплятися, погрожувати", кльово "дуже
добре", мобіла "мобільний телефон", воділа "водій" тощо.
Від жаргонів треба відрізняти арготичне мовлення, зокрема арго.
Арго (від фр. argot "жаргон") – мова якоїсь вузької соціальної чи професійної групи,
переважно декласованих елементів (злодіїв, жебраків та інших антисоціальних угруповань),
яка створюється з метою мовного відокремлення від решти мовців.
У злодійському жаргоні царської Росії, який називався "блатная музыка", уживалися такі
специфічні арготизми, як скамейка "кінь", колёса "чоботи", мокрое дело "вбивство", царева
дача "в'язниця" тощо. Арготизми, як правило, мають прямі відповідники в загальнонародній
мові та є назвами найважливіших явищ природи, предметів, дій, ознак, пов’язаних із
діяльністю, вчинками людей певної соціальної групи
Арготизми, як і жаргонізми, стоять поза межами літературної мови. На жаль, чимало
сучасних письменників-початківців (і не лише) надміру вживають у власних опусах
ненормативну лексику (Оксана Забужко, Андрій Кокотюха та ін.), а зловживання
жаргонізмами й арготизмами призводить до зниження культури письма і мовлення, духовної
деградації суспільства.
Просторіччя – ще один різновид (або варіант) загальнонародної мови, що займає проміжне
місце між діалектом і літературною мовою. До просторіччя належать усі мовні явища, що
не є діалектними (тобто не мають територіального характеру) і водночас не є
літературними.
Тут групуються неправильні форми з порушенням літературних норм, як-от укр. звиняйте,
транвай, рос. местов нет, много делов, ляж замість ляг, а також форми згрубілі, знижені
(варнякати, базікати, верзти, бовкнути, цвенькати, белькотати замість говорити, 134 сказати).
Яскравим зразком просторіччя є так звані "одесизми": "я с вас смеюсь", "слушай сюда",
"холодно в ноги" тощо, які іноді жартома іменуються навіть "одеською мовою", що
утворилася переважно шляхом проникнення в розмовну російську мову елементів
української та інших мов. У французьких лінгвістів є поняття щодо просторіччя – français
regional. Ним позначають різновид французької мови, який не є літературним, бо не зовсім
позбавився регіональних рис, але вже не є й діалектним. Це і є типова форма просторіччя як
особливого засобу спілкування, що виникає внаслідок неповного стирання діалектних
відмінностей.
Просторіччя – це наддіалектний різновид загальнонародної мови, що виник в епоху
утворення національних мов.
Наддіалектні (чи інтердіалектні) форми існування мови, які "не дотягували" до літературної
мови, існували й раніше. Їх прийнято називати терміном койне.
Койне (від грецьк. κοινή "спільне") – мова, яка служить засобом міждіалектного
спілкування на певній території, виникаючи на базі одного (або кількох) діалектів, що
поширені на цій території.

Питання:
1. Які відмінності між територіальною та соціальною диференціацією мови?
Відповідь: Територіальна диференціація мови охоплює все населення певної місцевості, тоді
як соціальна диференціація стосується його окремих верств (класів, прошарків).
Територіальна диференціація пов'язана з географічними, економічними, політичними,
релігійними, демографічними та іншими факторами, тоді як соціальна диференціація
пов'язана з професійною діяльністю, рівнем освіти, культурним рівнем тощо.
2. Яка роль соціальної диференціації в розвитку мови?
Відповідь: Соціальна диференціація сприяє розвитку мови, оскільки вона стимулює появу
нових слів та виразів, які відображають нові поняття та явища. Наприклад, розвиток науки і
техніки призвів до появи великої кількості наукової та технічної термінології, яка є частиною
соціальної диференціації мови.
3. У чому полягає відмінність між професійною лексикою та науковою термінологією?
Відповідь: Професійна лексика виникає стихійно, тоді як наукова термінологія створюється
цілеспрямовано. Професійна лексика може мати регіональні варіанти, тоді як наукова
термінологія повинна бути єдиною для всіх носіїв мови.
4. Який вплив соціальна диференціація мови має на суспільство?
Відповідь: Соціальна диференціація мови може мати як позитивний, так і негативний вплив
на суспільство. З одного боку, вона сприяє розвитку мови, з іншого боку, вона може
призводити до соціальної роздробленості та непорозумінь між людьми з різних соціальних
верств.
4. Літературна мова, її ознаки. Що розуміють під літературною
мовою? Якими рисами характеризується літературна мова?
Чим вона відрізняється від загальнонародної мови? А від мови
художньої літератури? Нетотожність понять “літературна
мова” і “мова художньої літератури”. Стилі мови та їх
різновиди, ознаки стилю.
Однією з форм існування загальнонародної мови є літературна мова.
Літературна мова - унормована, відшліфована форма (варіант) загальнонародної мови, що
обслуговує основні сфери діяльності певного народу, його культурні потреби; це мова
публіцистичних творів, періодичних видань, радіо, театру, науки, державних установ, школи
тощо. Літературна мова є вищою формою загальнонародної, не збігається із жодним
територіальним або соціальним діалектом, вона багатша, розвиненіша, досконаліша за будь-
який із них.
Історично зʼявляючись пізніше за діалекти, літературна мова після свого утвердження,
укорінення стає в період формування нації - провідною формою мови й починає
видозмінювати, а згодом і витісняти діалекти.
Норма літературної мови формується як результат сукупної дії таких чинників:
територіального, мови авторитетних письменників, статистичного. На певному етапі у
формуванні літературної мови мовлення населення, що мешкало у найроз- винутішому в
економічному, політичному чи культурному аспекті регіоні, поступово висувалося на
перший план, сприймаючись як найбільш правильне, зразкове.
Літературна мова – категорія історична, її функціональне навантаження неоднакове в різних
історичних умовах, визначальну роль тут відіграє рівень суспільного розвитку й загальної
культури народу, а також умови формування літературної мови.
Літературна мова як особлива форма існування загальнонародної мови характеризується
низкою ознак: 1) наявність писемності, писемної фіксації; 2) унормованість (кодифікація);
3) загальноприйнятість, тобто загальнообов’язковість норм; 4) поширення на всій мовній
території, що зумовлює її наддіалектний характер; 5) розгалужена стилістична
диференціація; 6) наявність двох різновидів – писемно-книжкового та усно-розмовного.
Літературних мов є незрівнянно менше, ніж узагалі мов на світі, тому що багато мов
(переважно з незначною кількістю носіїв) не мають своєї писемності і, отже, літературної
форми.
Літературна мова і загальнонародна мова відрізняються за ступенем нормативності
(літературна мова базується на нормах та правилах мовлення, які визнаються офіційними для
писемного мовлення в даному суспільстві); стандартизацією (літературна мова має більш
вищий ступінь стандартизації, що означає більшу уважність до точного виразу, граматичної
правильності і стилю); формальністю (літературна мова, як правило, відзначається більшою
формальністю у виразі, і вона частіше використовується в літературних творах, наукових
публікаціях та офіційних документах) та стилем (вона може містити більше образних
виразів, метафор та стилістичних прийомів, що роблять мову більш виразною та
літературною). Але обидві вони є важливими аспектами мовного манеризму і співіснують у
мовному просторі.
Літературна мова і мова художньої літератури відрізняються тим, що літературна мова
включає в себе більший спектр літературних стилів і областей, включаючи і ті, які не є
художніми, а мова художньої літератури - це окрема, більш специфічна категорія, яка
використовується для творчого вираження в художніх творах.
Слід підкреслити нетотожність понять "літературна мова" і "мова художньої
літератури", бо до мови художньої літератури можуть потрапляти й діалектизми або
жаргонізми та інші елементи, які перебувають за межами літературної мови. З другого боку,
літературна мова обслуговує не лише художню літературу, а й науку, техніку, виробництво,
державну адміністрацію тощо. Разом із тим, мова художньої літератури спирається на
літературну мову, втілюючи в собі її досягнення.
Літературна мова характеризується стилістичною диференціацією.
Стиль - це суспільно усвідомлена, внутрішньо обʼєднана сукуп-ність прийомів відбору,
поєднання та уживання засобів мовного спілкування у сфері тієї чи іншої літературної мови.
Традиційно у ХХ ст. у Вітчизняній лінгвістиці виділяли розмовно-побутовий, газетно-
публіцистичний, офіційно-діловий, науковий стилі та стиль художньої літератури.
Наразі термін "газетно- публіцистичний стиль" не використовується, йому на зміну прийшов
термін іншого семантичного наповнення – стиль ЗМІ. Кожен стиль має лексичні та
граматичні особливості. Так, зокрема, яскравою ознакою наукового стилю є спеціальна
термінологія, офіційно-ділового – мовні штампи, газетно-публіцистичного – публіцистич-ні
слова та вирази. Функціональні стилі мови ще раз засвідчують, що мова залежить від потреб
суспільства. Від функціональних стилів треба відрізняти зовсім інший вид стилістичної
диференціації мови – експресивні стилі, що характеризуються своїм забарвленням,
емоційністю: урочистий (піднесений), риторичний, офіційний (холодний), фамільярний,
інтимний, жартівливий (гумористич- ний), іронічний (насмішкуватий), сатиричний та ін.

Питання:
1.Якими рисами характеризується літературна мова? Чим вона відрізняється від
загальнонародної мови? А від мови художньої літератури?
2.Які стилі літературної мови Ви знаєте?

5. Функції мови. У чому їхня специфіка? Які функції мови

називають основними? Чому?
Основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають виразний соціальний
характер.
КОМУНІКАТИВНА ФУНКЦІЯ (від лат. communicatio "спілкування") — функція
спілкування. Мова й створена для того, щоб спілкуватися, а спілкування можливе лише в
суспільстві. Щоправда, існують й інші комунікативні засоби, наприклад, жести й міміка. У
мовознавстві навіть існує думка, що спочатку люди спілкувалися за допомогою жестів і
міміки і лише згодом — звуковою мовою. Як доказ комунікативної придатності жестів та
міміки можна навести пантоміму. У театрі пантоміми та балетному спектаклі, де пантоміма
відіграє значну роль, глядачам цілком зрозумілі "діалоги" дійових осіб і всі колізії подій.
Однак у звичайному людському спілкуванні жести й міміка є лише допоміжними
супровідними щодо звукової мови засобами. Допоміжними засобами спілкування можна
якоюсь мірою назвати музику й живопис, проте якими б досконалими вони не були, замінити
мови не можуть. У кожної людини музика й живопис викликають свої враження, почуття,
думки. А от спілкуючись за допомогою мови, всі люди приблизно однаково розуміють
висловлене. Тому-то мову вважають найважливішим засобом людського спілкування. До
того ж комунікативну функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й написані чи
надруковані тексти.
МИСЛЕТВОРЧА ФУНКЦІЯ МОВИ — функція формування й формулювання думки.
Мислення (думка) не тільки виражається словом, але й здійснюється в ньому. Не випадково
один із найвидатніших мовознавців XIX ст. Гумбольдт назвав мову "органом, який творить
думку". Яка ж із названих двох функцій є головнішою? Одні вчені вважають, що
найголовнішою функцією є комунікативна, інші — функція мислення. Обидві ці функції
дуже тісно пов'язані між собою: для того, щоб спілкуватися, потрібно мислити й уміти
передавати свої думки за допомогою мовних засобів.
Усі інші функції мови, про які йдеться в мовознавчій літературі, похідні від головних, вони є
ніби уточненням, детальнішою видовою класифікацією їх. Так, з комунікативною функцією
пов'язані такі конкретні функції: фатична (від гр. phatos "розказане"), тобто
контактоустановлювальна; репрезентативна (від фр. representation "представництво") —
функція позначення світу речей; емотивна — функція вираження почуттів, емоцій;
експресивна (від лат. expressio "вираження") — функція самовираження, створення образу
мовця, автора; волюнтативна (від лат. voluntas "воля") — функція волевиявлення;
прагматична (від гр. pragma "дія") — функція, що вказує на ставлення мовця до
висловленого; естетична (від гр. aisthetikos "такий, що стосується чуттєвого сприйняття") —
функція вираження прекрасного, виховання естетичного смаку; метамовна (від гр. meta
"після, за, між"; у сучасній термінології вживається для позначення таких систем, які
використовують для дослідження чи опису інших систем) — функція використання мови для
опису іншої мови, тобто спеціальної наукової мови (метамова фізики, хімії, кібернетики,
логіки тощо).
Із мислетворчою функцією пов'язані когнітивна (від лат. cognitus "знання, пізнання"), або
гносеологічна (від гр. gnosis "знання, пізнання"), тобто пізнавальна, й акумулятивна (від лат.
accumulatio "нагромадження") функції. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає
навколишній світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає всі
інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків. Так, зокрема, у
словнику відображено результати розумової діяльності людства, класифікований і
систематизований весь навколишній світ. Мова навіть часто підказує людині, як чинити в
тому чи іншому випадку, що, наприклад, засвідчують усталені мовні звороти —
фразеологізми: Не знаючи броду, не лізь у воду; Сім раз відмір, один відріж тощо.
Засвоюючи мову, людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях
пізнання, оберігає людину від зайвих помилок.
Деякі часткові функції, наприклад, інформативна, або референтна (від лат. referens "такий,
що повідомляє"), пов'язані з обидвома головними. Інформація спершу осмислюється
(формується і формулюється), а відтак передається. Усі функції, як правило, реалізуються не
ізольовано, а в різноманітних поєднаннях, бо кожне висловлювання здебільшого є
багатофункціональним. У кінцевому результаті всі функції працюють на комунікацію, і в
цьому сенсі комунікативну функцію якоюсь мірою можна вважати провідною. Функції мови
не можна сплутувати з функціями мовних одиниць (фонем, морфем, лексем, речень), про які
йтиметься у відповідних розділах.

6. Мова і мислення. Чи є паралелізм і певна відповідність між

елементами мови і мислення? У чому полягає єдність мови і
мислення? Чим зумовлена ця єдність? У чому виявляється
нетотожність мови і мислення? Що Вам відомо про гіпотезу
мовної відносності (гіпотезу Сепіра-Ворфа)? Які її положення
критикують?
Мислення — опосередкована форма пізнання, яка розкриває суттєві і закономірні зв’язки
дійсності. Зміст мислення — свідомість як найвища форма відображення дійсності. Це явище
суто ідеальне, інтернаціональне, його одиниці: поняття, судження, умовиводи.
Мова — форма мислення, його матеріальна оболонка. Це явище матеріально-ідеальне,
національне, що складається з фонем, морфем, лексем, словосполучень та речень.
Ці 2 явища безпосередньо пов’язані, адже мова виступає продуктом мислення, його
матеріальним втіленням. Думки виражаються в мовленні, мовлення формується під час
мислительних процесів. Наголошуючи на цій взаємодії, німецький філософ Й. Діцген
зазначав, що «мислення слугує художником, за допомогою якого можна відобразити світ, а
мова є своєрідним пензлем для цього художника, яким він змальовує загальну спорідненість
усіх речей».
З приводу єдності мови та мислення американські мовознавці Едвард Се́ пір та Бенджамін
Ворф розробили гіпотезу лінгвістичної відносності (гіпотеза Сепіра-Ворфа). За
розробленою в 1930-х роках концепцією науковців, структура мови визначає спосіб пізнання
реальності і прямо впливає на склад свідомості. Тобто світосприйняття і картина
навколишньої дійсності залежить від мови, якою послуговується людина. Наприклад,
розуміння таких фундаментальних понять як час першочергово залежить від рідної мови
особи. Із характеристик мов Європи лінгвісти вивели ключові особливості як європейської
культури, так і здобутки науки.
У наш час виокремлюють 2 точки зору щодо цієї теорії. «Консервативна» версія стверджує,
що мова повністю визначає мислення. «Ліберальна» версія ж, не заперечуючи гіпотезу
повністю, пропонує звузити її і твердить, що мова лише впливає на мислення. Остання
«слабка» версія може сприйматися надто очевидною.
Гіпотеза має як прихильників, так і тих, хто критикує. Серед тез, нерозв’язані теорією
Сепіра-Ворфа, що суперечать гіпотезі наступні:

 Відсутність емпіричних доказів. Методологічні способи чіткого вимірювання впливу

мови на мислення відсутні. Доказова база для цієї гіпотези скупа і недостатньо
широко обґрунтована.
 Універсальність людського мислення. Незалежно від мови люди все одно однаково
сприймають колір, простір та інші загальні та абсолютні аспекти дійсності.
  Якщо мова визначає мислення, то чому можливий переклад між різними мовами?
Чому людина може вчитися іноземної мови і розуміти ідеї та концепції цього іншого
мовного співтовариства?
Питання:
1. На чому ґрунтувалася теорія Сепіра-Ворфа? Чи були вони першими, хто зробив ці
висновки?
Відповідь: Теорія була логічним продовженням роздумів В. фон Гумбольдта, який одним із
перших помітив взаємозв’язок мови й мислення. У роздумах Гумбольдт казав, що людина
сприймає світ через мовну призму в тій мірі, в якій це дозволяє зробити мову. Він
заперечував технічну складову мови і вважав що вона закладена в природу людини. Гіпотеза
лінгвістичної відносності є продовженням роботи Гумбольдта, послідовниками якого були
Ворф та Сепір.

7. Мова і мовлення. Як і чим розрізняються мова і мовлення?

Спробуйте сформулювати, яку користь для науки і для практики
дає розрізнення мови і мовлення?
Визначення: мова — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні
розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; мовлення — це процес
породження мови чи спілкування за допомогою мови, а також створення та передача
повідомлення за допомогою радіо чи телебачення.
Чим розрізняється: Мова - система одиниць спілкування і правил Їх функціонування. Іншими
словами, мова - це інвентар (словник) і граматика, які існують у потенції, в можливості.
Мовлення - конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. До мовлення
належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити
про мовлення окремої людини, про мовлення молоді, усне побутове мовлення, художнє
мовлення тощо. Усе це - рівне використання можливостей мови. Загалом мову і мовлення
розрізняють за такими параметрами:
1. Мова - явище загальне, абстрактне; мовлення - конкретне. Мова реалізується в
конкретному (мовленні). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути,
записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову
безпосередньо спостерігати неможливо. Саме тому лінгвіст має справу з мовленням (вивчає
звучне мовлення або тексти). Завдання лінгвіста "добути" з мовлення мову.
2. Мова - явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення - динамічне
(рухливе), випадкове й унікальне. Мовні норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні та
граматичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими. У мові немає помилок, у ній усе
правильно. У мовленні люди можуть припускатися помилок. Мову можна порівняти з
написаною композитором симфонією. Підчас виконання симфонії (мовлення) хтось із
музикантів помилково може "взяти" не ту ноту.
3. Мова - явище психічне, а мовлення - психофізичне. Мова існує в індивідуальних мозках,
у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім
психічного, має ще фізичний (фізіологічний) аспект, пов'язаний із його породженням і
сприйманням. Особливо помітний цей аспект при звуковій (акустичній і фізіологічній)
характеристиці мовлення. Мовлення можна характеризувати за темпом, тембром,
тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо.
З історичного погляду мовлення первинне, а мова вторинна. Спершу виникали в мовленні
окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова. З погляду сучасності,
навпаки, мовлення твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови
необхідні мовні одиниці й оформляє їх у фразу за наявними в мові граматичними правилами.
Однак слід пам'ятати, що мова і мовлення тісно пов'язані між собою. Отже, мова - це
система, в той час як мовлення - це конкретний спосіб використання цієї системи для
комунікації. Мовлення базується на мові і виражається через неї, і воно може відрізнятися
від особи до особи і в різні моменти часу.
Користь: Розрізнення мови і мовлення має важливі користі як для науки, так і для практики в
галузі лінгвістики та комунікації:
1. Дослідження мови і мовлення: наука може вивчати мову як абстрактну систему символів
і правил, що лежать в її основі. Це дозволяє лінгвістам розуміти, як мова працює і які є
загальні закономірності між мовами. Мовлення дозволяє лінгвістам вивчати конкретні акти
мовлення, аналізувати вимову та структуру текстів. Це допомагає виокремлювати
індивідуальні варіації в мовленні та досліджувати вплив культури, діалекту та інших
факторів на спосіб вираження думок.
2. Вивчення мов та мовлення: практика в навчанні мовам: Розрізнення мови і мовлення
допомагає у навчанні мов. Учні можуть навчати певну мову, оволодіваючи мовленням і
вивчаючи мову як систему. Розвиток комунікативних навичок: Розуміння різниці між мовою
та мовленням сприяє розвитку навичок ефективної комунікації, включаючи правильну
вимову, структуру розмови та інтонацію.
3. Мовна практика і переклад: перекладачі і лінгвісти повинні розуміти, як функціонує
мова (мова) та як вона використовується в конкретних ситуаціях (мовлення), щоб
здійснювати точний та ефективний переклад між різними мовами. Мовна практика важлива
для всіх, хто вивчає чи використовує іншомовну мову, оскільки це допомагає розвивати
навички вимови, слухання та мовлення.
Отже, розрізнення мови і мовлення сприяє розумінню, вивченню та використанню мов в
науці, навчанні, комунікації та практичних застосуваннях, допомагаючи людям ефективно
спілкуватися та вивчати різні аспекти мовознавства.

8. Мова як особлива знакова система. Чим відрізняється мова як

особлива знакова система від інших (штучних) знакових систем?
У світі існує різноманітні системи знаків, призначені для передачі інформації. Між ними,
наприклад, можна виділити дорожні знаки, морську сигналізацію у вигляді прапорців, воєнні
сигнали, азбуку Морзе, знаки ввічливості, математичні, хімічні, топографічні та інші знаки.
Дослідження різних систем знаків відбувається в рамках особливої науки, яка називається
семіотика (походить від грецького слова "semeion", що означає "знак").
Знак - це матеріальний об'єкт, який можна сприймати за допомогою органів чуття, і який
використовується для передачі, зберігання і передачі інформації. Основними
характеристиками знака є його матеріальність (можливість сприймання органами чуття),
використання для позначення чогось, що перебуває поза ним, і інформативність. Знак не має
природного зв'язку з тим, що він позначає, і його значення є умовним і довільним. Тобто
один і той же знак може мати різне значення в різних системах знаків.
Мова є однією з систем знаків. Її особливість полягає в тому, що будь-який знак з іншої
семіотичної системи може бути переданий словом або іншим мовним виразом. Наприклад,
можна виразити знак "вийдіть" жестом руки або словом. Математичний знак "+" можна
передати словом "плюс", а сигнал азбуки Морзе (• • • • • • —) словом "сос" (абревіатура від
англійської фрази "save our souls", що означає "врятуйте наші душі").
Проте не все в мові можна вважати знаками. Лише ті елементи мови, які служать для
передачі інформації, можна вважати знаками. Отдельно взяті звуки мови не є знаками,
оскільки вони не несуть інформації самі по собі і мають лише звуковий аспект. Неможливо
спілкуватися, використовуючи лише окремі звуки мови.
Також, морфема як окрема одиниця мови не є повноцінним знаком, оскільки вона не має
самостійного значення і функціонує тільки в складі слів.
Лексема (слово), навпаки, є справжнім знаком, оскільки вона має як план вираження, так і
план змісту. Лексема складається з фонем, і обмежена кількість фонем може створити безліч
знаків (лексем). Це демонструє принцип мовної економії.
Речення не є знаком, оскільки воно вже містить в собі знаки і належить до рівня структур
мови.
Мова як особлива знакова система відрізняється від інших штучних знакових систем за
декількома критеріями. По перше така мова є природньою, вона створювалась та
змінювалась роками, століттями, тисячоліттями, тощо. Також мова вкорінена в культурний
контекст і відображає особливості культури, історії, традицій і способу життя спільноти, яка
несе цю мову.
Штучні знакові системи були створені людиною для конкретних цілей та зазвичай не несуть
історичних та культурних ознак спільноти. Наприклад мова Esperanto була створена для
полегшення спілкування між різними мовними спільнотами. Така ж ціль у Міжслов’янської
мови яка була створена для спілкування народів слов’янського походження. Також штучні
знакові системи розроблені для шифрування та конфіденційності деякої інформації. Сфера
розваг теж розроблює штучні мови для фільмів (Наприклад «Аватар») та ігор (Наприклад
«Sims»).

9. Система і структура мови. Основні одиниці мови та їх функції:

фонема-морфема-слово (лексема)-речення. Інваріант і варіант у
мові. Мова як система систем, чому її так називають? Які
системи (підсистеми) мови вам відомі? Як називаються основні
величини кожної системи (підсистеми)? Які лінгвістичні
дисципліни вивчають різні рівні мовної структури? Назвіть
проміжні мовні системи. У чому їх специфіка?
Система мови включає в себе різні рівні структури, такі як фонологічний, морфологічний,
лексичний, синтаксичний та семантичний рівні. Основні мовні одиниці на цих рівнях
включають фонеми, морфеми, слова (лексеми) та речення.
 o Фонема: Фонема - це найменша звукова одиниця в мові, яка визначає значення слів.
Фонеми можуть бути різні для різних мов, і їх зміна може призвести до зміни
значення слова. Наприклад, в англійській мові "pat" і "bat" відрізняються за однією
фонемою /p/ і /b/, і це призводить до різниці в значенні.
o Морфема: Морфема - це найменша значуща одиниця мови, яка містить інформацію
про значення. Морфеми можуть бути кореневими (несуть основне значення) або
афіксами (додають додаткову інформацію). Наприклад, в слові "написали" є коренева
морфема "пис" і афікси "на-" і "-али".
o Слово (Лексема): Слово або лексема - це одиниця мови, яка має значення і може бути
незалежною одиницею мовленнєвого виразу. Вона складається з морфем, які
додаються разом для створення слів. Наприклад, слово "книга" складається з однієї
лексеми.
o Речення є найвищим рівнем мовної структури, яке виражає повне значення і має
синтаксичну цілісність. Це граматична одиниця, яка складається зі слів та виражає
повідомлення або думку. Речення має структуру та синтаксис, які визначають
відношення між словами і фразами.
Інваріант і варіант у мові:

 Інваріант - це та частина мовної системи, яка залишається стабільною і незмінною

впродовж часу. Наприклад, фонеми або граматичні правила, які залишаються
незмінними в рамках мовної спільноти.
 Варіант - це змінна частина мовної системи, яка може зазнавати змін в залежності від
контексту, соціокультурного середовища, діалекту тощо. Наприклад, варіації акцентів
або виразів в різних географічних областях.
Загалом, система і структура мови дозволяють нам виражати думки, ідеї та спілкуватися
один з одним. Фонеми, морфеми, слова та речення є основними будівельними блоками мови,
а інваріанти і варіанти допомагають розуміти, як мова розвивається і пристосовується до
різних умов і потреб мовної спільноти.
Мова є системою систем, оскільки вона складається з різних підсистем, які взаємодіють між
собою. Взаємодія цих систем і підсистем створює багатоманітність і складність мови, яка є
ключовою для мовного спілкування. Наприклад:
Фонетична система:

 Фонеми: Фонеми - це найменші звукові одиниці, що визначають значення слів.

 Акустичні та артикуляційні характеристики фонем: Наприклад, час тривалості,
інтенсивність голосу тощо.
Морфологічна система:
o Морфеми: Морфеми - це найменші значущі одиниці мови, які містять інформацію про
значення та граматичні характеристики.
o Суфікси, префікси, інфікси, корені тощо: Ці компоненти визначають граматичну та
семантичну інформацію в словах.
Синтаксична система:

 Речення: Речення - це базова граматична одиниця, яка включає підсистеми

синтаксису.
  Фрази, групи слів, залежності між словами: Ці компоненти визначають порядок слів і
граматичні відношення між ними.
Семантична система:
o Смислові одиниці (смисли): Це слова або концепти, які передають значення.
o Семантичні відношення, такі як синонімія, антонімія, гіпонімія: Вони визначають
способи вираження смислу та відношення між словами.
Прагматична система:

 Зворотний зв'язок, інтенція та контекст: Визначають, як мова використовується в

реальних комунікаційних ситуаціях та які мети переслідуються спікером та слухачем.
 Акти мовлення: Це ситуативні вираження мовлення, такі як прохання, запити,
обіцянки.
Лінгвістичні дисципліни, які вивчають різні рівні мовної структури, включають фонетику,
морфологію, синтаксис та семантику. Фонетика вивчає звукову структуру мови, морфологія
вивчає структуру морфем та їхні взаємозв'язки, синтаксис вивчає структуру речень та їхні
синтаксичні відношення, а семантика вивчає значення слів та речень.
Проміжні мовні системи, такі як фразеологія, лексикологія та стилістика, вивчають
специфічні аспекти мовної структури. Фразеологія вивчає фразеологічні одиниці, які мають
фіксовану структуру та значення. Лексикологія вивчає лексичні одиниці та їхні значення.
Стилістика вивчає стилістичні особливості мови та їхні виразні можливості.
Таким чином, мова є складною системою, яка включає різні рівні структури та підсистеми,
які вивчаються різними лінгвістичними дисциплінами.

10. Поняття про синтагматику і парадигматику. Синхронічний

та діахронічний аспекти дослідження мовного матеріалу. У чім
полягає різниця між синхронічним та діахронічним
мовознавством? У яких випадках виправданий суто синхронічний,
а в яких суто діахронічний підходи до вивчення мови? Чим
відрізняються синхронія і діахронія від статики й динаміки?
Поняття про синтагматику і парадигматику.
Поняття синтагматики і парадигматики в мовознавстві є ключовими для розуміння
структури і функціонування мови. Синтагматика - це аспект мовної структури, який вивчає
способи, якими мовні одиниці об'єднуються у послідовних конструкціях для створення
змістовних текстів та висловлення ідей. У мовленні слова, фрази і речення зв'язуються одне з
одним за певними синтаксичними правилами. Прикладом синтагматичної структури може
бути речення: "Сонце світить ясно." У цьому реченні слова і фрази розташовані в певному
порядку, дотримуючись граматичних норм, і створюють смисловий контекст.
Термін "парадигма" має багато значень та застосувань у мовознавстві. Ось декілька
способів, якими цей термін може використовуватися
Парадигма як сукупність мовних одиниць:
У широкому розумінні парадигма вказує на наявність різних мовних одиниць, які
взаємодіють між собою на основі відмінностей та спільних ознак. Ці одиниці можуть
об'єднуватися в групи або класи на основі різних мовних відношень, таких як синонімія
(однакове значення), антонімія (протилежне значення), гіперонімія (більший клас) та
гіпонімія (менший клас). Ця сукупність мовних одиниць може бути організована за
допомогою певної системи чи структури.
Парадигма як модель чи схема організації мовних одиниць:
Термін "парадигма" також може вказувати на модель або схему, за якою організовані мовні
одиниці в мові. Ця модель допомагає розуміти, як взаємодіють слова та фрази у мовленні та
тексті.
Парадигма як система словоформ однієї лексеми:
У вузькому розумінні, парадигма вказує на систему різних словоформ одного слова чи
лексеми. Наприклад, для дієслова "читати" парадигма включає в себе словоформи "читаю,"
"читаєш," "читає," "читали," тощо. Ця система відображає способи змін слова в залежності
від часу, числа, роду, особи тощо.
Парадигма як таблиця словозміни:
У лінгвістиці парадигму також можна представити у вигляді таблиці, яка відображає всі
можливі словоформи лексеми та їхні відмінювані форми, наприклад, для дієслова, іменника
чи прикметника.
Взаємодія парадигматичних та синтагматичних відносин між словами або термінами
допомагає розкрити структуру мови та розуміти, як вони функціонують у мовленні. Це
важливо для аналізу мовних явищ і побудови точних та змістовних висловлень.

Поняття про синхронічні та діахронічні аспекти в мовознавстві

Мова — це одночасно і жива діяльність, і продукт минулого. Відповідно в мовознавстві
розрізняють стан мови та розвиток мови. Існує 2 підходи до вивчення мови: вивчення мови
на певному часовому зрізі та вивчення мови в її історичному розвитку протягом тривалого
часу.
Синхронія (від гр. syn "разом" і chronos "час", тобто "одночасність"):
1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху;
2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника).
Діахронія (від гр. dia "через" і chronos "час", тобто "різночасність"):
1) історичний розвиток мови;
2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.
Для дослідника мови важливі обидва аспекти — синхронічний і діахронічний.
Для мовців важлива синхронія, тобто мову треба знати такою, якою вона є нині. Щоб добре
володіти сучасною мовою, не обов'язково знати історію мови, як змінювалися звуки, які з
них зникли, а які з'явилися, скільки колись було форм граматичного числа (однина, двоїна,
множина), часових форм дієслова тощо.
Для того щоб добре усвідомити сучасний стан мови, необхідно дослідити її історичний
розвиток. Відповідно до двох підходів до вивчення мови розрізняють мовознавство
синхронічне і діахронічне. Результати синхронічного мовознавства використовують для
створення описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів для
безписемних мов, для теорії і практики машинного перекладу. Коли ж мовознавець хоче
дослідити історію мови, закони її розвитку, він це може зробити лише за діахронічного
підходу до вивчення мови.
Синхронію і діахронію не можна ототожнювати й змішувати. На це ще в XIX ст.
вказував російський мовознавець П.Ф. Фортунатов: "Велика помилка — змішування фактів,
які існують у даний час у мові, з тими, які існували у ній колись". Про це завжди повинен
пам'ятати вчитель-словесник. Якщо, скажімо, дається завдання визначити морфемний склад
слова подушка, то з погляду сучасного стану мови в ньому можна виділити корінь подуш-,
суфікс -к- і закінчення -а. Колись це слово членувалося на морфеми по-іншому: префікс под-,
корінь -уш-, суфікс -к- і закінчення -а. Мотивація слова була такою:
"те, що кладеться під вушко". Нині ця мотивація забута і слово подушка не пов'язується
живими словотвірними зв'язками зі словом вухо.
Водночас синхронію і діахронію не можна розривати, оскільки сучасний стан мови є
продуктом минулого її розвитку. Глибинне пізнання мови можливе лише за умови
всебічного її вивчення як у синхронії, так і в діахронії.
Слід пам'ятати, що синхронію і діахронію не можна ототожнювати зі статикою і
динамікою. На будь-якому синхронному зрізі, тобто в будь-який момент, мова є жива
діяльність, вона не є статичною, а постійно змінюється.