Загальне мовознавство

Тема: МОВА Й ІСТОРІЯ

1. Статика й динаміка мови. Функціонування й розвиток мови.

2. Чинники розвитку мови (зовнішні і внутрішні чинники мовної еволюції).
3. Проблема розвитку та вдосконалення мови.
4. Синхронія та діахронія в мові.

1. Статика й динаміка мови. Функціонування й розвиток мови

Мова постійно перебуває в русі, змінюється.
Для того щоб виконувати свою основну функцію – функцію
спілкування, мова повинна прагнути до незмінності, до усунення всього,
що заважає і перешкоджає взаєморозумінню. Тому мова одночасно поєднує
в собі дві протилежні риси: незмінність і змінність, статичність і
динамічність.
Статику й динаміку в мові розрізняли представники Казанської
лінгвістичної школи – М.В. Крушевський та І.О. Бодуен де Куртене.
Насправді ж існування мови забезпечується діалектичною єдністю її
статики і динаміки, єдністю її функціонування й розвитку.
Користування мовою і є її функціонуванням. Як тільки мова
перестає функціонувати, вона стає мертвою.
Функціонування мови – це форма її існування й діяльності.
Усі мови, які сьогодні не функціонують, але відомі науці, напр.,
хетська, латинська, функціонували раніше.
Але мова, функціонуючи, розвивається і видозмінюється.
Функціонування мови – це її використання в актах спілкування за
певними правилами даної мовної системи з її конкретними
структурними особливостями.
Функціонування мови найтісніше пов’язане з її розвитком.
І. Бодуен де Куртене писав: «Дана мова не народилася раптово, а
створювалася поступово впродовж багатьох сторіч: вона є наслідком
своєрідного розвитку в різні періоди. Періоди розвитку мови не
змінювалися по черзі, як один вартовий іншим, але кожний період
створював щось нове, що при непомітному переході до наступного складає
підмурок для дальшого розвитку… Механізм мови і взагалі її будова і
склад у даний час є результатом всієї попередньої його історії, всього
попереднього його розвитку, і навпаки, цим механізмом в певний час
зумовлюється дальший розвиток мови» [Б. де Куртене. Избранные труды
по общему языкознанию. Т. 1., С. 67-68].

1
 Функціонуючи, мова водночас розвивається, у ній відбуваються
зміни, причому змінюються не лише елементи мови та їхні структурні
відношення й функції, але й самі правила функціонування.
Функціонування мови нероздільно зв’язане і зумовлене її розвитком.
Так само як і функціонування, розвиток є формою існування кожної
живої природної мови.
Розвиток мови можливий завдяки тому, що мова ніколи не є
завершеною, закритою системою.
Розвиток мови передбачає її збагачення новими лексичними й
граматичними елементами, вдосконалення її структури.
Отже, мова функціонує у використанні, а розвивається у
функціонуванні.
В. фон Гумбольдт: формою існування мови є розвиток.

2. Чинники розвитку мови. Зовнішні і внутрішні фактори мовної

еволюції.
Розрізняють зовнішні і внутрішні фактори/чинники мовних змін.
Найбільш чітко ці протиставлення було сформульоване Ф. де Соссюром.
Чинники, що діють на розвиток мови ззовні, називають
позалінгвістичними, або екстралінгвістичними (від лат. extra- «поза,
зовні»).
Зовнішні (екстралінгвістичні) чинники у зміні мови:
1. Зміни в житті суспільства.
2. Мовні контакти.
3. Розвиток мислення (зростання абстрактності граматичних категорій,
розвитку лексики з абстрактним значенням).
4. Розвиток письма й друкарства (розвиток складнопідрядних речень,
системи мовних норм).
5. Соціальна диференціація суспільства.
6. Виникнення масової комунікації (поява нових мовних жанрів).

Жодними зовнішніми чинниками не можна пояснити деякі процеси

розвитку мови, напр., втрату носових голосних і редукованих ъ і ь чи появу
чергування о, е з і в українській мові. Такі явища розвиваються в самій
мові, зумовлені її внутрішніми потребами, тобто саморозвитком.
Внутрілінгвістичні, або інтралінгвістичні (від лат. intra-
«всередині») – це чинники, закладені в самій мові, в її внутрішніх
тенденціях розвитку, які виявляються у внутрішніх законах звукових,
словесних, граматичних змін.

2
 Внутрішні причини мовних змін:
Внутрішніми чинниками є мовні антиномії, тобто протилежні начала в
організації мови:
1. Асиметрія мовного знака сприяє розвитку багатозначності та
синонімії знаків у мові (лексеми пакет, ієрархія, їх синтагматика).
2. Антиномія мовної норми і можливостей мовної системи (укр. кіно,
метро, авто, пальто).
3. Антиномія мовця і слухача (ноутбук – ноут, общежитие – общага,
автомобіль – авто).
4. Антиномія інформаційної та експресивної функцій мови (телефон –
мобілка, повідомлення – есемеска).
4. Антиномія коду і тексту (мови й мовлення): чим більше в кодові
одиниць, тим коротшим є текст і навпаки (залікова книжка – заліковка;
нафта – чорне золото, рибалка – лицар гачка та наживки).
Ці антиномії є конкретним виявом загального закону
розвитку – суперечності між потребами спілкування і мовними
можливостями.

Внутрішні причини мовних змін виявляються в таких тенденціях

мовного розвитку:
- тенденції до економії мовних засобів;
- тенденції до вираження різних значень різними формами, тобто
позбавлення омонімії;
- тенденції до обмеження складності мовних повідомлень;
- тенденції до полегшення вимови, або теорія мінімального зусилля;
- тенденції до вираження однакових значень однією формою тощо.

За який час відбуваються мовні зміни?

Відповісти однозначно на це питання неможливо. Одні зміни
поширюються дуже швидко, інші прокладають собі дорогу досить
повільно. Східнослов’янські пам’ятки свідчать про те, що в основному
правильне вживання форм двоїни існувало до 13 ст. Після цього часу
настає період невпевненого вживання форм двоїни (14 ст), а ще пізніше
форми двоїни поступово зникають зовсім.
Взагалі процеси втрати якихось мовних елементів чи категорій
відбуваються повільніше, ніж процеси поширення новацій, новотворень.
Отже, до зовнішніх причин мовної еволюції належать ті імпульси, що
надходять із зовнішнього середовища, а до внутрішніх – тенденції
розвитку, які закладені в самій мові.

3. Проблема розвитку та вдосконалення мови

3
 Однією з центральних у мовознавстві є проблема вдосконалення мов.
Щоб вирішити її, потрібно відповісти на два питання:
1) чи завжди зміни в мові прогресивні і являють собою вдосконалення
мови;
2) у чому виявляється процес вдосконалення мови?
Ще у XVIII ст. виник історичний погляд на мову, але він пояснював
розвиток мови не як висхідну лінію, а як поступове псування мови.
1. Теорія двох періодів в історії індоєвропейських мов (А. Шлейхер):
І-й період – доісторичний, коли мова виникає, розвивається,
вдосконалюється (індоєвропейські мови розвивалися від аморфної будови
до синтетичної шляхом прогресу, який був пов'язаний з багатством
флексій).
ІІ-й – історичний, коли мова нібито поступово псується, руйнується,
деградує. У нові часи індоєвропейські мови втратили багато флексії, а
разом з тим – і здатність до розвитку.

2. Паралельно із цією теорією була сформульована інша, яка

оголошувала морфологічні типи мов окремими еволюційними ступенями
розвитку мови. На нижчому рівні перебували кореневі ізолюючі мови, а
флективні мови трактувалися як вершина мовного розвитку – твердження
Августа Шлегеля та його послідовників.
Гумбольдт критикує теорію розвитку мов від ізолюючих до
флективних. Він певний, що перехід з одного морфологічного класу в
інший неможливий.

3. В. фон Гумбольдт запропонував оригінальну теорію поступового

розвитку кожної мови: кожна мова, залишаючись в межах свого класу,
прагне до певної ідеальної форми, яка найкращим чином відповідає духу
даного народу. Але практично такого ідеалу немає. Мови лише прагнуть до
нього. «По своей природе он (язык) представляет собой устремленное
вперед развитие, движимое духовной силой каждого говорящего».

4. Теорія кругообігу: мова розвивається по колу, щоразу повертаючись

у свій первісний стан. В. Вартбург: у класичній латині була система
«уступительных» сполучників; пізніше вульгарна латинь їх втратила; ще
пізніше в романських мовах ці сполучники знову сформувалися,
повторюючи той самий процесс.

5. Жозеф Вандрієс: в основі законів будь-якого розвитку мови лежить

боротьба двох протилежних тенденцій – диференціації та уніфікації. Так,
Вандріес пояснює причини мовних змін диференціацією мов – розселенням
народів, уніфікацію – війнами, еволюцію мови – ускладненням соціальних
4
відносин, звукові зміни – прагматичними проблемами суспільства як
зручністю вимови).
6. Прогрес у мовних змінах вбачав І. Бодуен де Куртене:
1) пересунення вперед більш задніх артикуляцій, що робить мовлення
більш членороздільним і чітким;
2) скорочення довжини слів, як це сталося в більшості мов (у результаті
занепаду редукованих тощо);
3) спрощення граматичних систем.

У мовознавствіві розрізняють абсолютний і відносний прогрес.

У мові переважає відносний прогрес – це вдосконалення мовної
техніки.
Абсолютний прогрес – це розвиток можливостей виразити мовний
зміст.
Отже, прогрес і вдосконалення мови полягає в розвитку можливостей
виражати новий зміст. Ці можливості визначаються багатством словника і
стилістичною спеціалізацією мовних засобів. Удосконалення в граматиці –
це формування засобів передачі часових і просторових значень, причинно-
наслідкових зв'язків, модальних відношень і под.

4. Синхронія та діахронія в мові

У мові поєднуються дві протилежні сили – статичність і динамічність,
які виявляються у функціонуванні та розвитку.
2 аспекти – синхронічний і діахронічний.
Ці терміни, а також необхідність чіткого розмежування відповідних
понять відстоював Ф. де Соссюр.
Ф. де Соссюр запропонував чіткіше розмежовувати ті вісі, уздовж яких
розташовуються об’єкти лінгвістичного дослідження, зокрема, вісь
одночасності, яка об’єднує відношення між співіснуючими явищами, де
будь-яке втручання часу виключене, і вісь послідовності, що охоплює ті
самі явища, але з усіма їх змінами в часі. На цій основі виникло
протиставлення синхронії та діахронії, протиставлення фактів статики й
динаміки мови: «Синхронічне явище не має нічого спільного з
діахронічним…: перше – це відношення між водночас співіснуючими
елементами, друге – заміна в часі одного елемента іншим, тобто подія»
[Соссюр, Труды по языкознанию, С. 124].
«Синхронічним є все, що стосується статичного аспекту науки,
діахронічним є все, що стосується еволюції».
Синхронія (від грец. «одночасний») – аспект лінгвістичного
дослідження, що передбачає вивчення стану певної мови у даний
конкретний невеликий відрізок часу, протягом якого мова начебто не
змінюється.
5
 Діахронія (від грец. «крізь час» – це протилежний синхронії аспект
дослідження, спрямований на вивчення мови чи її явищ і елементів у
процесі їх історичного розвитку.

Не поділяв поглядів Соссюра його учень Шарль Баллі.

Заперечують значення діахронічних досліджень і англ. структуралісти:
Дж. Лайонз – «Факти історичного розвитку самі по собі, очевидно, не
істотні для розуміння того, як влаштована система…».

Е. Косеріу: антиномія синхронія – діахронія слід віднести не до

площини об’єкта, а до площини дослідження.
Засновники глосематики поглиблюють це вчення і вводять поняття
панхронії, або ахронії.
Панхронія (від грец. «все») – це розгляд мовних явищ як властивих
людській мові за будь-яких часів.

Найголовнішим здобутком сучасної лінгвістики науковці вважають

подолання поглядів Соссюра, за якими динаміка характеризує нібито лише
мовну еволюцію. Динаміка присутня і в щоденному процесі
функціонування мови.
«Синхронічний опис не може цілком виключати поняття еволюції,
тому що навіть у синхронічно розглядуваному секторі мови завжди наявна
свідомість того, що існуюча стадія змінюється стадією, яка перебуває в
процесі формування» [Празький лінгв.гурток].
Отже, в синхронічному стані мови слід зважати водночас і на її
статичні, і на її динамічні явища. Однак розвиток мови – це не лише
змінність мовних елементів, а й збереження елементів попередніх періодів,
крім того, розвиток мови – це не тільки зміна окремих її частин, як уявляв
собі Соссюр, а й постійна зміна і вдосконалення цілої системи, адже всі
складові частини мови взаємопов’язані.
Отже, синхронія – діахронія – це не атрибути об’єкта, що його
роздвоюють, а аспекти дослідження єдиного об’єкта.

Сучасне мовознавствово виходить з того, що статика й динаміка є

невід’ємними атрибутами мови в будь-який момент її існування; що в
кожному синхронному зрізі мови діалектично поєднується статика й
динаміка, що історичний розвиток мови – це розвиток системи, а не окремо
взятих мовних явищ, і що цей розвиток можна уявити як послідовність
відносно статичних станів, які безперервно змінюють один одного.