1. Предмет і проблематика мовознавства.

Мовознавство-це наука про мову, її суспільну природу і функції, внутрішню

структуру, закономірності функціонування та історичного розвитку.
Предмет мовознавства: природа й сутність мови, її будова, структура,
встановлення системи мови, походження мови, зміни в мові, фактори цих
змін, виникнення та розвитку письма, його види, встановлення зв язку між
мовою та письмом, виникнення алфавітного проблеми графіки і орфографії,
класифікація мов, типологія мов, встановлення близькості мов, їх
контрастності, виділення мовних сімей, родин.
Такі основні проблеми:
 природа і сутність мови (в науці немає єдиного розуміння цієї
проблеми, різні напрями та школи по-різному її трактують);
 структура мови (мова - складне явище; чітке визначення структури
мови, вироблення строгої системи наукових понять - одне із важливих
завдань загального мовознавства);
 походження мови та закономірності розвитку мов (виникнення
людської мови, мовні зміни й фактори, які спричинюють їх тощо);
 виникнення й розвиток письма;
 класифікація мов світу за походженням і за будовою;
 шляхи й методи вивчення мовного матеріалу;
 зв'язок мовознавства з іншими науками.

2. Мовознавство конкретне і загальне, теоретичне і прикладне.

Конкретне мовознавство вивчає окремі (конкретні) мови, як, наприклад,
українську, польську, англійську, китайську або групу споріднених мов -
слов'янські, германські, романські, балтійські, іранські, тюркські тощо.
Кожна мова має своєрідну структуру, власні норми, неповторну історію. Так,
зокрема, в кожній мові є специфічні, морфеми, слова, синтаксичні
конструкції. Окремі мови різняться ступенем унормованості, стилістичною
диференціацією мовних засобів, багатством словника тощо, що зумовлено
різними історичними й суспільними чинниками. Такі особливості стосуються
однієї, а не всіх мов.
Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови абстраговано від
конкретних мов. До них належать суть мови, її природа, походження, закони
розвитку, зв'язок із мисленням, культурою тощо. Воно вивчає також
структуру й закономірності функціонування всіх мов світу. Отже, предметом
загального мовознавства, з одного боку, є мова як засіб людського
спілкування, а з іншого - загальні особливості всіх мов (тобто воно є ніби
узагальненням конкретних мовознавств).
Загальне в свою чергу поділяється ще на два підвиди – власне загальне і
теоретичне.
Теоретичне мовознавство – з’ясовує сутність і природу мови, її будову і
організацію, функціонування, розвиток. Вивчає мову як явище.
Прикладне мовознавство – вирішення завдань практичного використання
мови. (Розробка методики вивчення нової мови) (застосування мовознавчої
теорії на практиці)

3. Структура мови. Зв‘язки мовознавства з іншими науками.

Одиниці системи мови (сукупність взаємоповязаних і взаємозумовлених

елементів) об'єднані певними зв'язками. Сукупність цих зв'язків і відносин,
які організовують елементи системи, і називається «структурою мови». За
визначенням В. М. Солнцева «структура є об'єкт мінус складові його
елементи, або система мінус елементи системи». Всі відносини в системі
мови можна звести до двох типів.

1. Синтагматические відносини - відносини «лінійні» між одиницями мови

при їх безпосередньому поєднанні один з одним. Ці відносини об'єднують
одиниці мови в їх одночасної послідовності.

2. Деякі дослідники виділяють також асоціативні відносини, що виникають

на основі збігу образів явищ дійсності, і гипонимический, відносини
підпорядкування приватного загальним, видового родовому.

Ø У чому полягає відмінність між системою і структурою мови?

1. Система - сукупність мовних одиниць і зв'язків між ними, а структура -

відносини, зв'язки між мовними одиницями. Структура - це організація
системи мови.

2. Структура, в порівнянні з системою, позначає більш абстраговані поняття,

виділяючи абстрактну сторону системної організації одиниць.

Будь-яка мова є відкритою складною системою: у ній поєднуються

взаємозалежні елементи різного характеру, які утворюють підсистеми, що
перебувають у різних ієрархічних стосунках (наприклад, слова як частини
мови входять водночас і в лексичну, і в граматичну системи)/ вона дає змогу
як вилучати зі свого складу окремі елементи, так і включати нові (наприклад,
наявність архаїзмів і неологізмів, поява і зникнення деяких граматичних
значень тощо).

Мова як засіб спілкування обслуговує всі сфери життя і діяльності людей.

Оскільки мова є суспільним явищем, мовознавство належить до суспільних,
тобто гуманітарних, наук — наук про людину. Також мовознавство тісно
зв’язано з іншими науками. Наприклад, зв'язок мовознавства з
народознавством— наукою про народ, його походження, світосприйняття
— зумовлений тим, що мова є основною ознакою народу. Дані з
народознавства використовують для розв'язання проблеми виникнення мови
та з'ясування всіх етапів її розвитку.Також мовознавство тісно пов'язане з
історією. Так, у лексичному складі мови відображені певні історичні факти,
наприклад записані в літописі назви східнослов'янських племен, з яких
сформувалася українська нація: поляни, сіверяни, деревляни,тощо. Спільні
для індоєвропейських мов назви свійських тварин (корова, вівця, свиня, коза)
та культурних рослин (горох, ріпа, морква, льон, жито) свідчать про рівень
розвитку господарства індоєвропейців до поділу їх на окремі етнічні групи.
Давні запозичення слів вказують на історичні контакти певного народу.
Мовознавство пов'язане з етнографією, яка вивчає побут і культуру різних
народів (етносів). Дані етнографії допомагають у вивченні говірок, з'ясуванні
значення та походження слів, які стосуються побуту, культури (напр. лаваш.,
коровай). Зв'язок мовознавства із соціологією — наукою про закономірності
розвитку і функціонування суспільства, соціальних систем — зумовлений
тим, що мова є суспільним явищем. У мові відображена соціальна
диференціація народу. Для сучасної України важливе значення мають
соціологічні дослідження, пов'язані з мовою спілкування етнічних меншин,
ставленням до української мови. Взаємозв'язок мовознавства й психології —
науки про психічну діяльність людини — полягає в тому, що процеси
мовлення, його сприйняття і розуміння мають психічну природу. Оскільки
мова є засобом мислення, то мовознавство тісно пов'язане з логікою —
наукою про закони, форми та прийоми мислення. Найбільш помітний зв'язок
мовознавства злітературознавством. Мова є будівельним матеріалом,
першоелементом літератури. Мовознавство настільки тісно переплітається з
літературознавством, що ці дві дисципліни об'єднані в комплексну науку
про слово — філологію. Мовознавство пов'язане також із природничими
науками, зокрема фізіологією, анатомією, медициною, фізикою,
математикою, семіотикою, географією. Зв'язок мовознавства з фізіологією,
анатомією і медициною ґрунтується на тому, що ці науки вивчають будову
та функціонування апарату мовлення, мозку. Фізика, зокрема, її розділ
акустика, вивчає звукові коливання, а отже, створює теоретичні засади для
дослідження звуків мовлення.Математика забезпечує наукове вивчення
кількісного аспекту мови і мовлення. Оскільки мова належить до знакових
систем, то мовознавство пов'язане із семіотикою, яка вивчає загальні
властивості знакових систем. Відомості з географії допомагають встановити
територію поширення мови та окремих мовних явищ.

4. Методи дослідження мови.

Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-
історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи
до вивчення двох «зрізів» мови: синхронії (горизонтальний зріз мови, тобто
умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як
об'єкт лінгвістичного дослідження) і діахронії (умовно вертикальний зріз
мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток
мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні
передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний
елемент мови).

 Описовий метод. Мета описового методу — дати точний і повний опис

мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та
систематизації мовних одиниць. Цей метод має велике практичне
значення, позаяк пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На
його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні,
орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.
 Порівняльно-історичний метод. Об'єктом дослідження порівняльно-
історичного методу є генетично споріднені мови. Головне його
завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися
споріднені мови в минулому. За його допомогою можна
реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні
одиниці — звуки, слова, їх форми і значення. На основі порівняльно-
історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні
граматики мов і етимологічні словники.
 Зіставний метод. Мета зіставного методу — шляхом зіставлення
виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у
звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі
створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та
двомовні перекладні та диференційні словники.
 Структурний метод. Структурний метод застосовується при
дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної
функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою
системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х
методиках лінгвістичного аналізу: дистрибутивний аналіз, аналіз за
безпосередніми складниками, трансформаційний аналіз,компонентний
аналіз.
Трансформаційний аналіз.

Його суть полягає в тому, що основою класифікації мовних одиниць є їх

здатність чи нездатність перетворюватися (трансформуватися) на інші
одиниці. Якщо одна з досліджуваних одиниць допускає якусь
трансформацію, а інша - ні, то такі одиниці належать до різних
класифікаційних рубрик. Візьмемо дві фрази: Спів пташок і Копання
картоплі. Перша з них трансформується у фразу Пташиний спів, тоді як друга
подібного перетворення (Картопляне копання) не допускає. Ця розбіжність
трансформацій засвідчує те, що у фразі Спів пташок слово пташок є
неузгодженим означенням, оскільки воно трансформується в прикметник,
тоді як слово картопля у фразі Копання картоплі виступає в ролі додатка,
позаяк його не можна трансформувати у прикметник.

Компонентний аналіз.

Застосовується для опису значень слів. Суть його полягає в розщепленні

значення слова на його елементарні смисли, які називають семами, або
компонентами. Ці компоненти - своєрідні атоми значення. Так, наприклад,
значення слова йти складається з сем 'переміщуватися' 'по землі' 'в одному
напрямку', значення слова ходити - з сем 'переміщуватися' 'по землі' 'в різних
напрямках', значення слова бігти - з сем 'переміщуватися' 'по землі' 'в одному
напрямку' 'швидко', значення слова літати - з сем 'переміщуватися' 'в повітрі'
'в різних напрямках', а значення слова плисти - з сем 'переміщуватися' 'по
воді' 'в одному напрямку'. Як бачимо, у значеннях семи повторюються.
Різняться значення близьких за смислом слів здебільшого одним
компонентом. Компонентний аналіз виявився дуже корисним для укладання
тлумачних словників: за його допомогою кожне значення слова отримує
вичерпне і несуперечливе тлумачення.

5. Вербальні та невербальні засоби спілкування.

Люди можуть передавати свої повідомлення словами, тобто вербально (усно
або письмово) і без слів – невербально (за допомогою інтонації, сили голосу,
темпу вимови, а також міміки, жестів, положення тіла).
Вербальна комунікація – процес двостороннього мовного обміну
інформацією. Мова – це сукупність слів і систем для їх використання,
загальних для людей одного і того самого мовного співтовариства. Вербальні
комунікації є основною складовою праці таких фахівців, як менеджери,
юристи, психологи, бізнесмени, рекламісти і т.п. Визначимо, що ж означає
поняття "вербальна комунікація". Вербальна комунікація використовує як
знакову систему людської мови, так і природну звукову мову, тобто систему
фонетичних знаків. За допомогою мови здійснюються кодування і
декодування інформації: комунікатор у процесі говоріння кодує, а реципієнт
у процесі слухання декодує цю інформацію.
Невербальна комунікація – обмін невербальними сигналами, що
супроводжують мовні повідомлення. Зазвичай невербальні сигнали (засоби)
однаково інтерпретуються в цій культурі або цьому мовному співтоваристві.
Формами невербального спілкування є :
 Міміка – вирази обличчя, спричинені рухами його м'язів, які
виражають здивування й байдужість, страх і радість, задоволення й
незадоволення, гнів і спокій, порозуміння і його відсутність тощо і є
міжнародним засобом спілкування.
 Постава – звичне положення тіла людини під час сидіння, ходіння
тощо; властива манера триматися. Пози формуються тілом, руками,
ногами і символізують соціальний стан або конкретну ситуацію, в якій
перебуває людина.
 Жести – рухи, виконувані переважно руками, іноді й ногами. Мова
жестів надзвичайно виразна. Почувши, наприклад, неприємну звістку,
людина інстинктивно витягує перед собою руку з розкритою назовні
долонею, символічно намагаючись відштовхнути небажану
інформацію. Якщо інформація складна, її необхідно обміркувати,
співрозмовник береться руками за голову або потирає потилицю.
Багато людей, знаючи, що жести підсвідомо можуть продемонструвати
справжні почуття, міцно стискають руки або ховають їх під стіл..
 Умовні сигнали – побудовані на основі усного мовлення системи
передавання повідомлень за допомогою жестів, зрозумілих лише для
певного кола осіб. Як правило, такі сигнали виробляються у вузьких
професійних групах. Наприклад, брокери товарних бірж у всьому світі
користуються сигналами, зрозумілими лише їм, що символізують
вимогу знизити або підвищити ціну, згоду або незгоду на заявлені
умови угоди тощо.
Значення мови невербального спілкування:
1. Словами можна передати тільки фактичні знання. Почуття не піддаються
словесному вираженню, а передаються мовою невербального спілкування;
2. Знання мови невербального спілкування допомагає володіти (керувати)
собою;
3. Невербальне спілкування спонтанне і виявляється несвідомо, тому
можлива "передача" почуттів, які ховаються за мімікою, жестами, інтонацією
і тембром голосу. Невербальне спілкування допомагає переконатися у
вірності сказаного словами.
 6. Природа і сутність мови.
У науці відомі три погляди на природу мови:
 Одні вчені розглядали мову як біологічне явище. Так, німецький
мовознавець Август Шлейхер, який започаткував натуралістичний
напрям у мовознавстві, вважав, що мова - природний організм, який
народжується, розвивається, старіє й умирає.
 Німецькі вчені Макс Мюллер та Йоганн-Готфрід Гердер розглядали
мову як явище психічне. Можна вважати, що такого ж погляду
дотримувалися Вільгельм фон Гумбольдт, який розглядав мову як
"дух", тобто свідомість народу. Репрезентований цими вченими
напрям у мовознавстві отримав назву психологічного.
 Більшість учених інтерпретують мову як явище соціальне. Таке
трактування мови започаткували вже Дені Дідро, Жан-Жак Руссо,
Мішель Бреаль, а згодом обґрунтували Поль Лафарг, Антуан Мейє,
Жозеф, яких вважають основоположниками соціологічного напряму в
мовознавстві.

Мова, безумовно, не є біологічним явищем, бо вона не закладена в

біологічній природі людини. Якщо б вона мала біологічну природу, то
дитина, народившись, одразу б сама заговорила. Однак такого не буває.
Дитину потрібно навчити мови. Діти, які з якихось причин опинилися поза
суспільством, стають безмовними. Науці відомо чимало випадків, коли діти
виростали серед тварин. Вони, звичайно, не розмовляли. Більше того,
повернувшись у людський колектив, діти вже не могли спілкуватися навіть
на примітивному рівні, оскільки пропустили так званий сенситивний період
(вік від 2 до 5 років) - період найактивнішого опанування мови.
Про те, що мова не є біологічним явищем, свідчить і той факт, що межі мов і
рас не збігаються. Так, скажімо, представники чорної (негроїдної) раси, негри
США, розмовляють англійською мовою. Представники жовтої (китайці,
японці, корейці та ін.) користуються різними мовами. Дитина розмовляє
мовою людей, серед яких живе й виховується.
Дехто як аргумент на користь біологічної природи мови наводить феномен
"єдиної дитячої мови": першими "словами" всіх дітей незалежно від їх
етнічної належності є звукові комплекси типу папа, баба, мама. Однак це не
осмислені слова, а лише дитяче лепетання. Діти вимовляють першими саме
ці звукові комплекси, бо губні приголосні в поєднанні з голосним [а] є
найлегшими для відтворення (вимова губних вимагає значно менше зусиль,
ніж вимова язикових, а для вимови [а] потрібно лише відкрити рот і творити
звук). Та й значення цих слів у різних мовах не збігаються. Так, мама в
українській мові має значення "мати", а в грузинській - "батько". Отже,
єдиної дитячої мови нема.

Мову не можна розглядати і як явище психічне. Оскільки психіка в кожної

людини своя, неповторна, то за умови психічної природи мови на світі було б
стільки мов, скільки людей.

Мова - явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство,

є однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не
може.
Визнаючи суспільний характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало
такого, що пов'язує її з біологічними і психічними явищами. Так, скажімо, на
відміну від інших приматів тільки людина має мовний ген, тобто природну
схильність і здатність до оволодіння мовою. У мовленні окремих людей
відображені їх психічні особливості, а в загальнонаціональній мові -
психічний склад нації, її менталітет.
7. Мова як суспільне явище. Поняття про соціолінгвістику.
Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв'язку із
суспільством. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з
іншого — без мови не було б суспільства.
Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом
суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація
суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають
демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні
жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти
народу, розвиток науки, створення державності тощо. Суспільство також
може свідомо впливати на розвиток мови.
Свідомий уплив суспільства на мову (цілеспрямовані урядові заходи)
називають мовною політикою. Від цієї політики залежить мовна ситуація в
багатомовному суспільстві: уряд може стимулювати розвиток багатомовності
в державі, стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй,
нерідко доводячи їх до повного вимирання.

Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові,
бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивними законами. Так,
наприклад, Тарас Шевченко є основоположником сучасної української
літературної мови. Однак він створив не більше десятка слів і то переважно
складних із уже наявних у мові простих слів (широкополий, хребетносилий,
синємундирний тощо).

Соціолінгвістика— наука, яка вивчає проблеми, пов'язані із соціальною

природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних
чинників на мову і роллю мови в житті суспільства. Певний внесок у
вивчення цього питання зробили українські вчені О. С. Мельничук, В. М.
Русанівський та ін. У 60-х роках XX ст. до питання зв'язку мови і суспільства
повертаються амер. мовознавці В. Лабов, Д. Хаймс, присвятивши свої
дослідження вивченню мовної ситуації в багатомовних країнах.
Увесь комплекс соціолінгвістичних проблем у загальному вигляді можна
звести до таких питань:
1) як соціальний чинник впливає на функціонування мов;
2) як він відображається в мовній структурі;
3) як мови взаємодіють.

Соціолінгвістика розглядає такі поняття, як:

 Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або
сукупність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні і
функціональній взаємодії в межах певних географічних регіонів або
адміністративно-політичних утворень. Це взаємовідношення
використовуваних на певній території різних мов чи різних мовних
варіантів. Мовна ситуація охоплює соціальні умови функціонування
мови, сферу і середовище вживання мови, форми її існування.

Мовну ситуацію описують за кількісними, якісними й оцінними критеріями.

До кількісних критеріїв належать:
а) кількість мов у певній мовній ситуації;
б) кількість мовців, що говорять певною мовою;
в) кількість комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова.

Якісними критеріями є:
а) характер мовних форм: різновиди однієї мови чи різні мови (одномовність
і багатомовність);
б)структурно-генетичні відношення між мовами (споріднені і
неспоріднені,морфол. тип мови);
в) функціональна рівнозначність — нерівнозначність мов;
г) характер панівної мови (місцева чи іноземна). Під оцінними критеріями
розуміють внутрішню і зовнішню оцінку мов.

 Мовна політика — свідомий і цілеспрямований вплив, який має на

меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її
застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів
щодо розв'язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність
політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання
мовному розвитку бажаного спрямування.

8. Мова і мислення. Мова і мовлення. Поняття про психолінгвістику.

Мислення - узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ
дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах.
Мова й мислення тісно пов'язані між собою, але цей зв'язок не є простим,
прямолінійним, тому єдність мови та мислення не є їх тотожністю.
Так, зокрема, мислення не має властивостей матерії, воно є ідеальним, тоді як
мова має ідеальний (семантика) і матеріальний (звукова оболонка слів,
матеріально виражені граматичні форми тощо) аспекти. Будова мови і будова
мислення не збігаються. Мова і мислення оперують різними одиницями
(фонема, морфема, слово, речення - поняття, судження, умовивід).
Нарешті, ще одним вагомим доказом того, що мова і мислення нетотожні
явища, є їх неодночасне виникнення. Історично мислення виникло раніше,
воно передує мові. Саме тому й функції мови щодо мислення змінювалися.
Спершу мова лише включалася в процеси мислення, доповнювала
практично-дійове і наочно-образне мислення. З часом вплив мови на
мислення зростав і мова стала основним знаряддям мислення.

Мова – суто людський засіб спілкування в духовному і практичному житті

людини і є системою знаків для передавання, приймання і використання
інформації/ спосіб існування мислення.
Мовлення – це акт вживання людиною мови для спілкування.

Мовне спілкування між людьми завжди здійснюється якоюсь мовою і

підкоряється її законам. Ці закони визначають лад мовного спілкування, їхнє
порушення утруднює спілкування.

Загалом мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:

1. Мова - явище загальне, абстрактне; мовлення - конкретне.
Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність
мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну
стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо
спостерігати неможливо. Саме тому лінгвіст має справу з мовленням (вивчає
звучне мовлення або тексти). Завдання лінгвіста "добути" з мовлення мову.
2. Мова - явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення
- динамічне (рухливе), випадкове й унікальне.
Так, наприклад, сучасна українська літературна мова охоплює період від І.
Котляревського до наших днів. Її норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні
та граматичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими. У мові немає
помилок, у ній усе правильно. У мовленні люди можуть припускатися
помилок.
3. Мова - явище психічне, а мовлення - психофізичне.
Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які
становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще
фізичний (фізіологічний) аспект, пов'язаний із його породженням і
сприйманням. Особливо помітний цей аспект при звуковій (акустичній і
фізіологічній) характеристиці мовлення. Мовлення можна характеризувати за
темпом, тембром, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом
тощо.
4. Мовлення - лінійне, мова - нелінійна.
Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен
певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним.
А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну
від мовлення, мова має ієрархічну будову.
Термін "психолінгвістика'' увійшов у науковий обігу середині XX ст. і
закріпився на позначення науки, яка вивчає закономірності породження і
сприйняття мовних висловлювань у їх співвіднесеності до системи мови.
Психолінгвістику ще називають теорією мовленнєвої діяльності.
Становлення механізму утворення і сприйняття мовлення здійснюється на
основі психологічних експериментів. Цим і виправдана назва науки як
психолінгвістики, в якій предмет лінгвістики -мова - аналізується методами
психологічної науки.

Поява нової науки викликана потребою теоретичного пояснення практичних

завдань, розв'язати які лінгвістичними підходами неможливо Мовознавство
дає ключ до аналізу тексту але воно не торкається таких, наприклад, питань:
як мовець говорить, як ним сприймається чуже мовлення, які закономірності
діють в оволодінні дитиною рідної мови або кількома мовами, які
лінгвістичні процесисугфовдджуюгь пізнання оточуючого світу? Розв'язання
таких питань з урахуванням впливу мислення на мову і мови на мислення
сприяє досягненню практичних результатів у навчанні дітей рідної і
особливо чужої мови.
 9. Гіпотези про походження.
Філософи античної Греції вказували на 2 можливості виникнення мови. 1
схилялися до думки, що мова постала природним шляхом, тобто назви речей
зумовлені самими речами. 2 вважали, що мова виникла штучним-шляхом,
тобто, назви речам дало суспільство. Перша точка зору має біологічне
забарвлення, а друга — соціальне.
 Звуконаслідувальна гіпотеза. Згідно з цією гіпотезою мова виникла
шляхом наслідування людиною звуків природи. Напр., рос. кукушка,
болг. кукувица є відтворенням крику зозулі {ку-ку).
 Вигукова гіпотеза. Суть її полягає в тому, що, сприймаючи предмети,
явища, людина реагувала на них вигуками — особливими словами, які
виражають емоції.
 Гіпотеза соціального договору. Суть її полягає в тому, що люди
домовилися називати певні предмети, явища певними словами.
Гіпотеза соціального договору спирається на давньогр. концепцію
виникнення мови шляхом встановлення.
 Гіпотеза трудових викриків. Мова виникла з трудових викриків що
сприяли ритмізації, організації праці. Позитивним аспектом гіпотези
трудових викриків те, що вона пов'язує походження мови з працею.
Однак трудові викрики є лише технічним прийомом виконання
 колективної праці, вони не виражають ніякої інформації і не
виконують комунікативної ф-ії.
 Гіпотеза суспільних регуляторів. вважали, що мова з'явилася не у
людини як індивіда, біологічної істоти, а в суспільстві, у людей як
соціальних істот. Поява звукового спілкування є наслідком розвитку
виробничих суспільних відносин у первісному трудовому колективі,
наслідком того, що в людей з'явилося що сказати одне одному.
 Гіпотеза жестів. Деякі лінгвісти вважають, що первісно мова була не
звуковою, а кінетичною і виражалася жестами, передусім порухами
рук.
 Гіпотеза ігор - її висунули американські вчені. Вона полягає в тому,
що мова народилася з гри: людина примітивно моделювала дійсність,
заступаючи реальні речі звуковими замінниками, що й стали з часом
елементами мови.
 Контактна гіпотеза. На думку Абаєва, у давні часи всередині племені
люди розуміли одне одного і без мови, а ось зіткнення двох різних
племен породило звукові сигнали типу ми, вони, свої, чужі. Просте
копіювання викриків чужого племені могло стати його назвою для
інших племен, а свої власні викрики підносилися до рівня самоназви.
 Прихильники гіпотези моногенезу (схиляються до думки, що людина,
а отже, й мова) виникла десь в одному місці земної кулі. Це означає,
що спочатку була тільки одна мова. В процесі її розвитку відбувалися
певні зміни, інші мови утворювалися шляхом поділу первісної. Цей
поділ багаторазово повторювався.
 Гіпотеза походження мови Ф. Енгельса. За цією гіпотезою, багато
тисячоліть тому в Південній Азії жила високорозвинена порода
людиноподібних мавп - австралопітеки. Відрізнялися вона від інших
тим, що їм була притаманна вертикальна хода, мали укорочену щелепу
і великий мозок. Пряма хода відіграла вирішальну роль у процесі
перетворення мавпи в людину. Мавпа більше бачила, що впливало на
розвиток мислення, а вивільнені передні кінцівки використовувала для
виготовлення знарядь праці, що, в свою чергу, впливало на
удосконалення руки. Жили мавпи гуртом, що вимагало взаємної
підтримки, а отже, зумовлювало необхідність спілкуватися. Спочатку
вони використовували звукові сигнали. Поступово розвивалася
гортань. Вживання м'ясної їжі впливало на розвиток мозку. Думка з
часом відривалася від конкретного предмета, тобто з'являлося
абстрактне мислення. Праця, мова і думка формувалися одночасно і в
єдності. Так 40-50 тис. років тому з'явилися кроманьйонці - Homo
sapiens (людина розумна).
 10.Предмет і завдання фонетики.

Фонетика - це розділ мовознавства, в якому вивчається звукова система

мовлення.
Отже, предметом вивчення фонетики є звуки мовлення: їх природа,
сполучуваність, закономірні зміни звуків у мовному потоці та їх
зумовленість.
Завдання фонетики - вивчити загальні закономірності творення звуків, їх
класифікацію, схарактеризувати звукові зміни, визначити інші фонетичні
одиниці - склад і наголос.

11.Три аспекти вивчення звуків.

Існує три аспекти вивчення мовних звуків:
 Ф і з u ч н u й (акустичний) аспект звука виявляється у його звучанні,
завдяки якому мовлення може передаватися і сприйматися. Зважаючи
на фізичну природу звука, його визначають як коливання пружного
середовища (повітря). Передбачає вивчення звуків з погляду їх
звучання (висота, амплітуда, тривалість).
 Лінгвістичний/ функціональний, мовний аспект полягає у розгляді
звуків з точки зору їх функціонального навантаження. Цей аспект звука
(фонему) вивчає фонологія. Звуки з погляду їх смислових функцій.
 Фізіологічний (біологічний) аспект включає репродуктивний
компонент (творення звуків апаратом мовлення) і перцептивний
компонент (сприймання звуків слуховим апаратом). Звуки як результат
певних рухів мовних органів.
12.Артикуляція звука. Артикуляційна база.
Артикуляція - вимова - робота мовних органів, спрямована на утворення
будь-якого звуку мовлення.
Артикуляційна база - призвичаєна, типова вимова звуків в будь-якій мові.
Усі люди легко вимовляють звуки рідної мови, а звуки іноземної мови
викликають певні труднощі. Наприклад, важко навчитися правильно
вимовляти французькі носові голосні, англійські альвеолярні приголосні,
польські пом'якшені людям, для яких ці мови не є рідними. Це не означає, що
вказані звуки важкі для вимови. Адже француз дуже легко вимовляє носові
голосні французької мови, увулярне [г], а українські м'які приголосні,
фарингальний [г] йому вимовити важко. Це зумовлене тим, що у всіх мовців
апарат мовлення призвичаєний до утворення звуків тієї мови, якою вони
спілкуються. У них сформована артикуляційна база — зафіксована в мозку
система рухів мовних органів при утворенні звуків певної мови.
Артикуляційна база є стійкою і сталою. Зберігається вона у свідомості
людини як сукупність взірців, еталонів усіх звуків та їх різновидів і поєднань,
притаманних певній мові. Реалізується і виявляється артикуляційна база в
роботі апарату мовлення. Він з високою точністю відтворює позиції та
розташування органів, потрібних для творення всіх звуків мови. Засвоєння
артикуляційна одиниця незалежно від позиції зберігає свою єдність доти,
доки вона виконує ту саму функцію.
13.Класифікація голосних. Класифікація приголосних.
Голосний звук — звук, що вимовляється за участю голосу й має вільну
артикуляцію (творення): /а/о/у/е/и/ і/.
Голосні залежно від положення язика поділяються на:
 Якщо при вимові звука язик посунений наперед і піднімається до
переднього піднебіння, утворюються голосні переднього ряду ([і], [и],
[е]).
 Якщо ж при вимові голосних язик зосереджений у задній частині рота
і піднімається до м'якого піднебіння, утворюються голосні заднього
ряду ([а], [о], [у]).
Ступінь підняття залежить від того, якою мірою спинка язика піднімається
до піднебіння:
 Якщо спинка язика піднята вгору найвище, утворюються голосні
високого підняття ([і], [у]).
 Трохи нижче піднімається язик при вимові голосного високо-
середнього підняття [и].
 Ще нижче – при утворенні голосних середнього підняття: [е], [о].
 Майже не піднімається язик при вимові голосного низького підняття
[а].
Щодо участі губ голосні поділяються на:
 Огубленими, або лабіалізованими, називаються голосні, при вимові
яких губи заокруглюються й витягуються вперед. Це голосні [о] та [у].
 При вимові неогублених, або нелабіалізованих, губи нейтральні. При
цьому утворюються всі інші голосні: [а], [е], [и], [і].
Приголосні звуки — звуки, що творяться за допомогою голосу й шуму або
тільки шуму. При їх вимові струмінь видихуваного повітря, проходячи через
ротову порожнину, натряпляє на різноманітні перешкоди. Приголосний звук
має напружену артикуляцію.

В українській мові є 32 приголосні фонеми.

Приголосні звуки класифікують:

- за участю голосу й шуму;
- за місцем творення, тобто за місцем дії активних і пасивних мовних органів,
які беруть участь у вимовлянні звуків;
- за способом творення, або як саме утворюється звук;
- за акустичним вираженням;
- за твердістю і м'якістю, що залежить від ступеня наближення середньої
частини язика до твердого піднебіння.

Сонорні звуки — приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом
([в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [й]).

Шумні звуки — приголосні, що творяться за допомогою голосу й шуму.

Залежно від наявності голосу, вони поділяються на:
- дзвінкі — у цих звуках шум переважає над голосом ([б], [д], [д'], [г], [з], [з'],
[ж], [ґ], [дж], [дз], [дз'])
- глухі — ці звуки складаються тільки з шуму ([к], [п], [с], [с'], [т], [т'], [ф],
[х], [ш], [ц], [ц'], [ч])

Губні – різновид приголосних звуків, що утворюються зближенням чи

зімкненням нижньої губи з верхньою губою або з верхніми зубами: [б], [п],
[в], [м], [ф].
Поділяються на:
1. Губно-губні приголосні: м, б, п, в
- Губно-задньопіднебінні
- Губно-ясенні

Язикові — приголосні, які в залежності від того, яка частина язика

торкається до піднебіння, поділяються на:
- задньоязикові: [ґ], [к], [х]
- середньоязикові: [й]
- передньоязикові: [д], [д'], [т], [т'], [з], [з'], [c], [c'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [ж], [ч],
[ш], [дж], [л], [л'], [н], [н'], [р], [р'

14.Позиційні зміни.
- Редукція - ослаблення вимови ненаголошених голосних, результатом якого
є якісна видозміна або повне зникнення.
Редукція голосних буває кількісною (редукція, за якої голосні
ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають
характерний для них тембр - звучання голосного [у] в словах дуб, дубо́к,
дубови́к, то у другому слові цей звук слабший і коротший, а в третьому — ще
слабший і коротший, проте його тембр, зумовлений формою резонатора при
високому піднесенні задньої частини язика і витягненими вперед
заокругленими губами, залишається незмінним) та якісною (редукція, за якої
голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але
й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість - для української
мови якісна редукція не характерна. Усі голосні в ненаголошених позиціях
зберігають свої якісні характеристики, тільки [о] перед [у] стає більш губним,
а [е] і [и] в ненаголошеній позиції звучать однаково).
- Оглушення дзвінких приголосних в кінці слова – Українська орфографія
фіксує його в написанні ряду слів (ліщина, піщаний, дощаний, натхненний)
та префікса з- (спалахнути, схил). Оглушення є нормативним у словах нігті,
кігті, легко, вогко, дьогтю і в їхніх похідних, а також у префіксі (й
прийменнику) з-перед глухими приголосними: зсув [с: уу], зчеп [шчеп]. Для
української літературної вимови не є властивим оглушення приголосних у
кінці слова (дуб, листопад).
- Протеза - поява на початку слова додаткового звука для полегшення вимови
(вулиця «улица»/ гострий – «острий»). Найчастіше приєднуються приголосні
[г], [в] : Анна - Ганна, рос. усеница - гусеница; она - вона, оспа - віспа, рос.
отчина - вотчина.
15. Комбінаторні звукові зміни (акомодація, асиміляція, дисиміляція).
- Акомодація – зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове
пристосування сусідніх звуків. При вимові звуків органи мовлення
настроюються на наступний звук і таким чином відбувається накладання
екскурсії наступного звука на рекурсію попереднього. Це добре відчутно,
коли порівняти вимову голосних у таких парах слів, як дар і доза, той і тон. У
слові доза відбувається огублення звука [д], а в слові тон - крім огублення [т],
звук [о] під впливом звука [н] набуває носового відтінку.

Акомодація буває консонантною (акомодація під впливом приголосних

звуків) та вокалічною (акомодація під впливом голосних звуків): саду [саду] і
сяду [с"аду], тук [тук] і тюк [т'ук]; рос. сок [сок] і сёк [с'ок], сэр [сэр] і сер
[с'эр].

Акомодація також може бути прогресивною (попередній звук упливає на

наступний) і регресивною (наступний звук упливає на попередній).

- Асиміляція – артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в

мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення (наприклад, у слові
боротьба [бород0'ба] - дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т'] і
уподібнює його собі, тобто одзвінчує його).

Асиміляція від акомодації відрізняється тим, що, по-перше, при асиміляції

взаємодіють однорідні звуки (приголосний і приголосний або голосний і
голосний), а, по-друге, асимілюватися можуть не тільки сусідні звуки, але й
звуки, які знаходяться на відстані один від одного.

Розрізняють декілька різновидів асиміляції:

1) за результатами – повну( - асиміляція, за якої звуки уподібнюються
повністю, тобто стають абсолютно однаковими/ знання - [знан'а]) - і
неповну/ часткову (- асиміляція, за якої звуки наближаються за ознаками, але
повністю не збігаються/ просьба - [проз'ба]);
2) за спрямуванням – прогресивну (- асиміляція, за якої попередній звук
упливає на наступний/ прогресивної асиміляції в сучасній українській мові
немає) і регресивну (- асиміляція за якої наступний звук впливає на
попередній/ молотьба - [молод'ба]);
3) за розташуванням звуків, які взаємодіють, - контактну/суміжну ( -
асиміляція, за якої взаємодіють сусідні звуки) і дистанційну/ несуміжну (-
асиміляція звуків на відстані/ сочевиця - чечевиця, желізо -> залізо).
- Дисимиляція – розподібнення артикуляції двох однакових або подібних
звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак (Кто-Хто).
Це протилежний асиміляції процес.
Дисиміляція, як і асиміляція, може бути:
 прогресивною (срібро -> срібло)
 регресивною (рицар –лицар)
 контактною (легкий - лехкий)
 дистанційною (велблюд –верблюд).

16. Інші звукові зміни: епентеза, дієреза, гаплологія.

- Епентеза - поява у словах додаткового звука.

Наприклад: страм із срам "сором" ("Тепер всяк хам показує натуру, а нам
мовчать? Се був би чистий страм". - Леся Українка), строк із срок, верства із
верста, павук із паук. Явище епентези спостерігається також при засвоєнні
запозичених слів зі збігом двох голосних: Italia - Італія, лат. cancellaria -
канцелярія, італ. cavalleria - кавалерія та ін.

- Діереза - викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.

Наприклад: корыстный -> корисний, обвластъ -> область, згибнути ->

згинути, гляднути - глянути, кивнути - кинути, утопнути -> утонути, солнце -
> сонце, сердце - серце, честний - чесний.

- Гаплологія - випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх

однакових або подібних складів.

Наприклад: мінералологія -" мінералогія, трагікоко медія -> трагікомедія,

дикообраз - дикобраз, пеперець (лат. piper) -> перець, стипепендія (лат. stips
"подаяния",pendere "оплатити") – стипендія.
Результатом гаплології є староукраїнська назва березня - березоль (березіль),
яка виникла з березозолъ, що спочатку позначало час, коли спалювали березу
на золу, для того щоб нею золити білизну, тобто парити, заливши її
спеціально для цього приготовленим розчином золи.
17.Звук і фонема. Фонема і її алофони.
Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема
й звук не одне й те саме. Це різні величини. Відмінність між фонемою і
звуком можна пояснити так:

1. Фонема — соціальне явище, тобто це те спільне в звуці, що робить його

впізнаваним незалежно від особливостей його вимови різними людьми; звук
— індивідуальне явище.
2. Фонема — одиниця мови, а звук — одиниця мовлення.
3. Фонема — абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців), а звук —
конкретна одиниця, фізичне явище, яке сприймається на слух і може бути
записане на електронний пристрій.
4. Фонема — величина стала; звук — величина залежна: наприклад, у слові
футбол звук [т] під впливом сусіднього дзвінкого [б] вимовляється як [д],
однак цей звук [д] представляє фонему [т] (З довідника).

Звук - це найменша одиниця мови, яка звучить. Фонема це звукова одиниця,

здатна розрізняти звукові оболонки (звукову сторону, звучання) різних слів і
морфем.

Співвідношення між фонемами і звуками мови може бути різним:

1) фонема може складатися тільки з одного звуку, наприклад, в слові сон
кожен звук відповідає фонемі;
2) фонема може складатися з двох звуків, наприклад, в англійських словах
sky [skai] і grey [grei] останні два звуки представляють собою одну фонему;
3) дві фонеми можуть бути представлені в мові одним звуком, наприклад, в
українському слові спалити [жеч '] один довгий звук [ж] об'єднує дві фонеми
- <с> і <ж>.

Алофони - звукові різновиди фонем,які реалізуються у її варіаціях і

варіантах. Алофони наявні в таких випадках:
1)коли різні звуки взаємозмінні при збереженні значення слова;
2)коли різні звуки не є взаємозмінними - вони вживаються кожен у своїй
позиції,і їх не можна поміняти місцями.
3)коли взаємозмінність звуків теоретично можлива,але на практиці немає
пари слів,де б вона реалізувалася.

Головний алофон- найуживаніша варіація фонеми. Головний алофон фонеми

визначають статично,тобто за частотою використання. Головним виявом
фонеми є алофон, який уживається найчастіше.

Основні алофони:
 для голосних — ізольована вимова;
 для твердих приголосних — перед наголошеним «а»;
 для мяких приголосних — перед наголошеним «і».
Алофон виникає внаслідок накладення один на одного артикуляцій сусідніх
звуків (явище коартикуляция). Так, назалізація (носовий призвук)
викликається сусідством гласного з носовими приголосними; лабиализация
приголосних (округлення і витягування губ) викликається сусідством з
подальшими огубленность голосними [у] і [про].
Алофон визначається положенням звуку в слові, зокрема по відношенню до
наголосу. Ударні голосні вимовляються ясно і чітко; ненаголошені, будучи
менш тривалими, вимовляються менш чітко. Чим далі відстоїть
безударнийголосний від ударного складу, тим менше його виразність.
Ненаголошені голосні в початковому складі (народ) і в абсолютному початку
слова, коли перед голосним немає приголосного (араб), відрізняються більш
чіткою вимовою в порівнянні з голосними інших позицій.
Суттєвих змін зазнають глухі смичние, носові і плавні приголосні в
абсолютному кінці слова (то т, са м, смот р, воп л ь). Алофон, обумовлені
позицією в слові, називаються позиційними.
18. Види письма. Значення письма.
Типи письма — це організований і більш-менш стандартизований набір
знаків для передачі ідей. Письмо відрізняється від інших існуючих або
можливих систем символічного спілкування тим, що воно завжди
асоціюється з якоюсь мовою і мовою, якою розмовляють цією мовою.
На відміну від письма, різні види візуальних і графічних зображень
інформації, такі як малюнки, картини, невербальні картографічні елементи
тощо, не співвідносяться з жодною конкретною мовою. Символи на
інформаційних знаках також не мають відношення до мови, хоча можуть
бути її частиною, якщо їх активно використовувати в поєднанні з іншими
мовними елементами.
Деякі інші символи: цифри, логограми - вони не мають прямого зв'язку з
певною мовою, але часто використовуються на письмі і тому можуть
вважатися частиною писемної мови. Хоча письмо і розмова корисні для
передачі повідомлення, письмо відрізняється тим, що це також форма
відстеження та передачі інформації.

Спочатку люди не володіли ніякою писемністю. Тому було досить важко

передавати інформацію на великі відстані. Відома легенда (яку розповів
Геродот) про перського царя Дарія I свідчить, що одного разу він отримав
послання від скіфів. Послання включало чотири предмети: птаха, мишу, жабу
і стріли. Гонець, що доставив послання, повідомив, що більше нічого
повідомляти йому не веліли, і з тим розпрощався з царем. Постало питання,
як же інтерпретувати це послання. Цар Дарій вирішив, що скіфи віддають
себе в його владу і на знак покірності принесли йому землю, воду і небо, бо
миша означає землю, жаба — воду, птах — небо, а стріли означають, що
скіфи відмовляються від опору. Проте один з мудреців заперечив Дарію. Він
тлумачив послання скіфів зовсім інакше: «Якщо ви, перси, як птахи, не
відлетите в небо, або, як миші, не зариєтеся в землю, або, як жаби, не
пострибаєте в болото, то не повернетеся, уражені цими стрілами». Як
виявилося надалі, цей мудрець мав рацію.

Переказана легенда розкриває той факт, що спочатку люди намагалися

передавати інформацію за допомогою різних предметів. Відомими
історичними прикладами наочного письма також є вампум (ірокезьке письмо,
представлене різноколірними черепашками, нанизаними на мотузок) і кіпу
(перуанське письмо, в якому інформація передавалася кольором і кількістю
вузликів на мотузці). Звичайно, предметне письмо не було найзручнішим
засобом передачі інформації та з часом люди придумали більш універсальні
інструменти.

Перші схеми місцевості відомі навіть у племен, які не мали писемності.

Ймовірно, малюнок на бивні мамонта, знайдений на Межиріцькій стоянці
(близько середини XV тисячоліття до н. е.) є найдавнішою картосхемою,
відомою в Східній Європі. Одними з найдавніших є так звана Туринська
папірусна карта (XII ст. до н. е.) однієї з долин неподалік Нілу, а також
Вавилонська карта світу (кінця VIII — початку VII століття до н. е.).

Наступним етапом на шляху формування писемності стало письмо на основі

зображень (піктограм). Можна пригадати, що зародження образотворчого
мистецтва відбулося ще в часи стародавніх людей раніше появи державності.
Проте ці ранні спроби все ж таки не доходили до рівня систематично
використовуваного для передачі інформації інструменту. Суть
піктографічного письма полягає в тому, що за допомогою певного знаку
виражається деяке поняття. Наприклад, поняття «людина» може бути
передане зображенням людини. Поступово спрощуючись, піктограми все
більше віддаляються від початкових зображень, починають набувати
множинних значень. Проте піктографія не могла виконувати всі потреби
письма, що виникають з розвитком понять і абстрактного мислення, і тоді
народжується ідеографія («письмо поняттями»). Вона використовується для
передачі того, що не володіє наочністю. Наприклад, для позначення поняття
«зіркість», яке намалювати неможливо, зображали той орган, через який воно
виявляється, тобто — око. Таким чином, малюнок ока як піктограма означає
«око» і як ідеограма — «зіркість». Отже, малюнок міг мати пряме і переносне
значення.

В ієрогліфічному письмі часто важко розрізнити початкове зображення, що

лежить в його основі. У ієрогліфах з'являються типові конструктивні
елементи, що повторюються в різних знаках. Ймовірно, причиною цього
було прагнення людини спростити запис письмового тексту, спростити
навчання письма. Проте, ієрогліфічне письмо як і раніше зберігало істотний
недолік: воно не мало ніякого зв'язку з вимовою слова. В результаті письмова
та усна мова існували ніби окремо. Крім того, в мовах, для яких характерна
зміна форми слова залежно від його синтаксичної ролі, доводилося
доповнювати ієрогліфи спеціальними позначеннями для форм слів.

Значним кроком на шляху зближення усної та письмової мови стало

формування складової писемності. Найбільш відомими складовими
писемностями є клинописні (давньоперська, аккадська та інші спадкоємці
шумерського письма), західносемітські (фінікійська, арабська та інші
спадкоємці давньоєгипетської ієрогліфіки) і японські складові системи
(катакана і хірагана). Фінікійське письмо зіграло в житті людства дуже
важливу роль. Саме воно лягло в основу грецького письма, від якого
походять латиниця, кирилиця і відповідно більшість сучасних писемностей.

Коли фінікійським письмом почали користуватися греки, вони зіткнулися з

проблемою повноцінної передачі звучання слів за допомогою складової
фінікійської системи. Річ у тому, що у фінікійському письмі, по суті, були
відсутні букви для позначення голосних звуків. Для греків через специфіку
утворення форм слів це виявилося незручним. Тому з'явилися спеціальні
символи для позначення голосних. В результаті письмо перейшло на ще
універсальніший рівень. Тепер, використовуючи близько 30 знаків, які з
легкістю могла вивчити будь-яка людина, можна було передати практично
будь-які слова усної мови. Алфавітне письмо через свою простоту швидко
розповсюдилося по всьому світу (хоча в деяких цивілізаціях перехід до нього
не відбувся).

Типи писемності людських мов:

  протописьмо («предметне письмо») — оптичні мнемонічні системи, які
не відтворюють безпосереднього мовлення, а є нагадуванням чи
підказкою для особи, яка приймає повідомлення.
 піктографія (малюнкове письмо) — відображення змісту повідомлення
у вигляді малюнка або послідовності малюнків
 ідеографічне письмо (ієрогліфічне письмо) — за допомогою знаків
записуються думки (ідеї), слова. Часто називається малюнковим, адже
кожній речі в цьому письмі відповідає свій малюнок.
 складове письмо — за допомогою знаків записуються окремі склади
цієї мови. Як правило це письмо виникає з ідеографічного, в якому
цими знаками позначали односкладові слова.
 звукове (фонетичне) письмо — за допомогою знаків записуються
окремі звуки даної мови. Як правило такі системи письма називають
абеткою. Найдавнішою відомою абеткою є фінікійська. На її основі
виникли староєврейська, арабська, грецька, кирилична і латинська
абетки. Більшість сучасних народів користується саме звуковим
письмом.

Письмо - штучно створена система фіксації мовлення, яка дає змогу за

допомогою графічних елементів передавати мовленнєву інформацію на
відстані й закріплювати її в часі.
Справді, звукова мова, яка є одним із найгеніальніших винаходів людства,
обмежена в просторі й часі. За допомогою звукової мови неможливо
передати інформацію на великі відстані, як і неможливо передати її
безпосередньо майбутнім поколінням. Тому цілком природно, що людство
шукало допоміжний засіб передачі інформації, який би усунув названі
перешкоди. Таким засобом стало письмо.

Винайдення письма без перебільшення можна вважати за важливістю другим

після мови винаходом людства. Поява письма знаменувала інтелектуальну
революцію. Люди отримали можливість передавати свій досвід прийдешнім
поколінням, а нащадки отримали можливість чути "голос минувшини". Це
вплинуло на прискорення розвитку науки, техніки, культури та й загалом
усієї цивілізації. Досвід поколінь став загальносвітовим набутком, наукові
ідеї та відкриття стали загальнодоступними, зникла необхідність відкривати
уже відкрите, а все це позначилося на інтенсифікації мислення й на науково-
технічному й культурному прогресі загалом.
Письмо виникло в епоху, коли в людей з'явилася потреба передати
інформацію віддаленим членам роду чи іншим племенам або щось
увіковічнити, тобто в період уже складніших суспільних відносин.
19. Орфографія. Принципи орфографії.
Орфографія - це правопис. Орфографія містить кілька розділів, кожен з яких
є сукупністю правил, що базуються на певних принципах.
Головний розділ орфографії- це розділ про позначення звуків мови буквами.
Окремий розділ орфографії складають правила написання слів разом, окремо
чи через дефіс, що залежить від змісту та поєднання з іншими словами
(нарешті ми з вами зустрілися! - на решті теріторії люди також неодноразово
стикалися з цим загадковим явищем).
 20. Лексикологія як розділ науки про мову.
Лексикологія — розділ мовознавства, що вивчає лексику (словниковий склад
мови).
Лексикологія суттєво відрізняється від фонетики і фонології. Якщо фонетика
і фонологія вивчають односторонні одиниці, що мають лише план
вираження, то лексикологія – двосторонні одиниці, які мають план
вираження і план змісту.

Розрізняють:
 Загальна лексикологія встановлює загальні закономірності будови,
функціонування й розвитку лексики.
 Конкретна лексикологія вивчає словниковий склад однієї мови.
 Історична лексикологія займається історією словникового складу,
причинами й закономірностями його зміни.
 Зіставна лексикологія досліджує словниковий склад двох чи більше
мов із метою виявлення структурно-семантичних подібностей і
відмінностей між ними або з метою виведення спільних семантичних
закономірностей.
 Прикладна лексикологія вивчає питання укладання словників,
перекладу, лінгводидактики й культури мовлення.

Об'єктом лексикології є слова, а також стійкі словосполучення,

фразеологізми, тобто лексичні одиниці мови в широкому розумінні цього
терміна.

Завдання:
1) визначення поняття слова як основної одиниці мови;
2) з'ясування взаємин між лексичними одиницями і одиницями інших рівнів
мови;
3) визначення меж слова, встановлення критеріїв його окремо і тотожності,
розробка проблеми варіантності слова;
4) встановлення системних зв'язків між лексичними одиницями мови,
парадигматических відносин між ними, їх класифікація за різними ознаками;
5) семантична характеристика слова, визначення таких понять, як лексичне
значення слова, семантична структура слова, структура лексичного значення
слова;
6) класифікація лексичних значень слів за різними ознаками;
7) вивчення питань поповнення та розвитку словникового складу мови.
 21.Слово і лексема. Лексичне значення слова.
Слово – основна формально-семантична одиниця мови, яка призначена для
називання предметів, явищ, властивостей, дій, процесів, станів, кількісних
ознак тощо і якій притаманна сукупність лексико-семантичних, фонетичних і
граматичних (морфологічних, синтаксичних і словотвірних) ознак,
специфічних для кожної мови.
Для слова характерні цілісність, виділюваність і відтворюваність у мовленні.
У слові виокремлюються такі структури: фонетична, морфологічна
(сукупність морфем), словотвірна (для похідних слів) і семантична
(сукупність значень).
Лексема – слово, розглядане як одиниця словникового складу мови в
сукупності його конкретних граматичних форм і пов’язаних із цими формами
флексій, а також можливих конкретних значеннєвих варіантів.

Слово має два типи мовного значення — лексичне та граматичне.

Реальний зміст слова становить його лексичне значення.
Лексичне значення — це зміст слова, закріплений у свідомості людей
зв’язок певного звучання з певним явищем дійсності, поняттям, дією.
Лексичне значення — продукт мислення людини. Слово здатне називати не
лише предмет чи явище, а й поняття. Будь-яке поняття закріплюється у
слові і виражається словом. Без такої здатності існування мови було б
неможливим так само, як без здатності узагальнювати поняття було б
неможливим людське мислення.
22.Співвідношення слова і поняття.
Поняття є нерозривно пов'язаним з мовною одиницею - словом. Поняття
виражаються і закріплюються в словах або словосполученнях. Наприклад,
"людина", закон", "студент", "злочин проти особи", "найвища вершина світу"
тощо. Слова виступають матеріальним носієм понять, без якого були б
неможливими ні їх формування, ні оперування ними.
23. Омоніми. Синоніми. Антоніми.
Омоніми – слова, які збігаються у звучанні й на письмі, але мають різні, не
пов’язані між собою лексичні значення.
Клуб – «летюча маса диму, пари», клуб – «частина тіла людини або
тварини», клуб (англ.) – «культурно-освітня організація».
Бар (грец.) – «одиниця тиску», бар (фр.) – «берегова, вузька витягнута вздовж
берега наносна смуга суходолу, здебільшого піщана», бар (англ.) –
«невеликий ресторан, закусочна».
Метр (грец.) – «одиниця довжини, віршовий розмір», метр (фр.) – «вчитель,
вихователь, шаноблива назва людини».
Синоніми — слова, які звучать по-різному, але мають приблизно однакове
лексичне значення.
Кілька синонімів утворюють синонімічний ряд: гарний, красивий, вродливий,
прекрасний, чудовий, чарівний. У цьому ряду першим стоїть так зване
стрижневе (головне) слово з якнайширшим, стилістично нейтральним
значенням. У наведеному синонімічному ряду таким є слово гарний.
Розрізняємо:

1. Семантичні синоніми різняться відтінками значень: товариш

(“спільник”), приятель (“близька людина”), друг (“дуже близька
людина”), побратим (“надзвичайно близька людина”), нерозлийвода
(розмовне, “нерозлучна людина”)
2. Стилістичні синоніми відрізняються сферою вживання. Вони, як
правило, емоційно забарвлені: обличчя (стилістично нейтральне), лице
(наближене до розмовного), фізіономія (розмовне), писок (розмовне з
негативним забарвленням), пика (зневажливе), мармиза (вульгарне),
морда (лайливе).
3. Семантико-стилістичні синоніми водночас різняться і відтінками
значень, і сферою використання: іти (нейтральне), чимчикувати
(розмовне, “іти часто ступаючи”), плентатися (розмовне, “йти
 повільно”), шкандибати (розмовне, “іти накульгуючи"), телющитися
(розмовне, зневажливе, “іти далеко або неохоче”).
Щасливий (який приносить або приніс щастя, успіх) — радісний, гарний,
благополучний.

Антоніми — слова з протилежним лексичним значенням.

Багатозначні слова мають різні антоніми відповідно до свого конкретного
значення: свіжий хліб — черствий, свіже сало — старе, свіжий букет —
зів’ялий, свіжа сорочка — брудна, свіже повітря — застояне, свіжий вітер —
теплий, свіжий слід — давній, свіжа голова — втомлена.
4. Морфологічна типологія.
Морфологічна класифікація мов — типологічна класифікація мов світу на
основі принципів морфологічної будови слів.

Відповідно до цієї класифікації усі мови поділяються на:

 Кореневі мови. У кореневих мовах слова не розпадаються на морфеми:
корені й афікси. Слова таких мов являють собою морфологічно
неоформлені одиниці типу невідмінюваних слів української мови там,
тут, звідки, куди. Кореневими є мови в'єтнамська, бірманська,
старокитайська, значною мірою сучасна китайська. У ізолюючих
(кореневих) мовах граматична форма проявляється не зміною слова, а
порядком слів та інтонації.
 Аглютинативні мови. У їх будові крім кореня, виділяють афікси (і
словозмінні, і словотворчі). Своєрідність афіксів у цих мовах у тому,
що кожен афікс однозначний, тобто кожен з них служить для
вираження лише одного граматичного значення, з яким би коренем він
не сполучався. Цим вони відрізняються від флективних мов, у яких
афікс виступає носієм одразу кількох граматичних значень. Наприклад,
в українській мові, яка належить до типу флективних мов. одна флексія
-єй у формі слова (від) людей передає і значення множини, і значення
родового відмінка. Зовсім інше спостерігається у турецькій мові, яка
має аглютинативний тип граматичної будови. У цій мові для кожного з
перелічених граматичних значень існує окремий афікс: -лар- — суфікс
множини (і тільки множини), -дай — суфікс родового відмінка (без
вираження ознак числа — однини чи множини). Отже, для передачі
всіх тих граматичних ознак, що їх виражає флексія -ей в українській
 мові, у турецькій мові до кореня додаються кілька афіксів з
відповідними граматичними значеннями.

До аглютинативних мов належать тюркські й фінно-угорські мови. Для

аглютинативних мов характерне послідовне приклеювання до основи
особливих афіксів, кожен з яких висловлює одне граматичне значення.
До цього типу належить мова уральської сім'ї, алтайської сім'ї та
японська мова. Однозначність афіксів спричиняє довгі багато морфемні
слова. Аглютинативні афікси чітко обмежуються від кореня, таких мов
нехарактерна внутрішня флексія основи слів в агглютинативних
мовами самостійні, тобто. можуть бути використані з пропозицією без
афіксів.
 Флективні мови. Виділяти тип флективних мов почали на початку XIX
ст. Усі флективні мови поділяються на:
- синтетичні — мови, у яких відношення між словами виражаються завдяки
формам слів, оскільки словоформа у них передає і лексичне, і граматичне
значення, зокрема значення відмінків, форми яких відтворюють граматичні
відношення слів. Синтетичні мови: українська, російська, польська,
литовська, мертві: латинська, готська, давньогрецька.
- аналітичні — мови, у яких відношення між словами у реченні виражаються
з допомогою службових слів і порядком розташування повнозначних слів. В
аналітичних мовах або зовсім немає відмінкових форм, або вони слабко
виражені. До аналітичних мов належать англійська, французька, болгарська і
деякі інші індоєвропейські мови. 1Полісинтетичні мови
 Полісинтетичні, або інкорпоруючі — мови, у яких різні частини
речення у вигляді аморфних слів-основ об'єднуються в єдині складні
комплекси, схожі на складні слова. Так, у мові ацтеків (індіанської
народності, що живе в Мексиці) слово-речення пинакапілква, яке
означає «Я їм м'ясо», утворилося від складання слів пи — я, накатл—
м'ясо і квя — їсти. Таке слово відповідає нашому реченню.
Пояснюється це тим, що в полісинтетичних мовах різні об'єкти дії і
обставини, в яких відбувається дія, можуть виражатися не окремими
членами речення (додатками, обставинами), а різними афіксами, які
входять до дієслівних форм. Почасти до складу дієслівних форм
входить підмет.