1. Мовознавство як наука про мову. Галузі та розділи мовознавства.

Конкретне і загальне мовознавство.

Місце мовознавства серед інших наук. Соціолінгвістика, психолінгвістика
– окремі мовознавчі науки. Сфери застосування прикладної лінгвістики.

Мовознавство – наука про природні людські мови взагалі та про всі мови
світу . Мова тісно пов’язана з мисленням і свідомістю , зокрема з філософією,
з логікою, з психологією, з історією . Різноманітність функцій мови зумовила
виникнення нових наук на межі мовознавства і соціології, мовознавства і
психології: соціолінгвістика, психолінгвістика, етнолінгвістика.

Конкретне мовознавство вивчає окремі мови або групу споріднених мов –

слов’янські, германські, романські, балтійські тощо.

Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови абстраговано від

конкретних мов. До них належать суть мови, її природа, походження, закони
розвитку тощо. Воно вивчає також структуру й закономірності
функціонування всіх мов світу.

Соціолінгвістика – вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною

природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних
чинників на мову та роль, котру відіграє мова в житті суспільства. 

Психолінгвістика - наука, яка вивчає закономірності породження і сприйняття

мовних висловлювань у їх співвіднесеності до системи
мови. Етнолінгвістика – напрям у мовознавстві, що вивчає мову в її
відношенні до культури, взаємодію мовних, етнокультурних та
етнопсихологічних чинників у функціонуванні й еволюції мови.

Розділи і галузі мовознавства:

 Теоретична лінгвістика
 Фонетика — вивчає звуковий склад мови.
o Фонологія — вивчає структуру звукового складу мови
(мовленнєві одиниці та засоби) і їхнє функціонування в мовній системі.
 Граматика — вивчає будову мови.
o Морфологія — вивчає явища, що характеризують граматичну
природу слова як граматичної одиниці мови.
o Синтаксис — вивчає словосполучення та речення, їх будову, типи
й об'єднання в надфразні одиниці.
 Лексикологія — вивчає лексику (словниковий склад мови)
o Фразеологія — вивчає лексично неподільні поєднання слів.
 o Лексикографія — наука про укладання словників
o Ономастика — наука про власні назви.
o Етимологія — вивчає походження і історію слів мови.
 Семантика — вивчає значення слів і їх складових частин, словосполук і
фразеологізмів.
 Лексична семантика — наука про значення слів.
 Статистична семантика
o Структурна семантика
o Прототипна семантика
 Прагматика — розділ семіотики, що висвітлює стосунки між
учасниками комунікації, адресантом та адресатом, мовцем і слухачем.
 Історична лінгвістика
 Прикладна лінгвістика — вивчає застосування мовознавчої теорії на
практиці.
o Засвоєння мови
o Психолінгвістика — вивчає процеси мовної діяльності,
сприймання й творення мови, наміри мовця в процесі здійснення
мовного акту.
o Соціолінгвістика — вивчає комплекс питань, пов'язаних із
суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом
впливу соціальних чинників на мову та роллю, котру відіграє мова в
житті суспільства.
o Антропологічна лінгвістика
o Комунікативна лінгвістика
o Генеративна лінгвістика
o Когнітивна лінгвістика — функціонування мови розглядає як
різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності, а когнітивні
механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні
явища.
o Математична (комп'ютерна) лінгвістика — ставить своєю метою
використання математичних моделей для опису природних мов.
o Дескриптивна (синхронічна) лінгвістика — описова лінгвістика.
o Порівняльна лінгвістика — комплекс лінгвістичних дисциплін, які
використовують зіставлення, порівняння.
o Стилістика — вивчає стиль в усіх мовознавчих значеннях цього
терміна (індивідуальна манера виконання мовленнєвих актів,
функціональний стиль мовлення, стиль мови тощо)
 Приписова лінгвістика
o Корпусна лінгвістика — займається створенням, обробкою та
використанням корпусів.
 Історія лінгвістики

До традиційних проблем прикладної лінгвістики належать укладання

словників, розробка алфавітів і систем письма, транскрипції усного мовлення
та транслітерації іншомовних слів, лінгвістичне обґрунтування викладання
рідної та іноземних мов, переклад з однієї мови на іншу, стандартизація й
уніфікація науково-технічної термінології, укладання спеціальних
лінгвістичних довідників, створення штучних мов,
удосконалення орфографії і пунктуації, мовна культура тощо.

2.Методи дослідження мови. Поняття методу. Філоcофський метод у

мовознавстві. Діахронія і синхронія у вивченні мов. Поняття архетипу.

У загальнонауковому значенні термін “метод” - це шлях пізнання та

дослідження будь-якого явища. Такий спосіб вважається єдиним для всіх
наук.
Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-
історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи
до вивчення двох «зрізів» мови: синхронії і діахронії.

Пізнання зафіксованих у науках загальних законів досягається завдяки

застосуванню філософських методів, серед яких здавна в історії філософії
протистояли діалектика й метафізика. Їх принципова відмінність у тому, що
діалектика розглядає всі явища у взаємозв’язку, метафізика – ізольовано,
діалектика сприймає всі явища в динаміці (історичному розвитку),
метафізика – в статиці, діалектика пов’язує пізнання істини через осягнення
єдності протилежних ознак предмета, метафізика заперечує боротьбу
протилежностей. Якщо філософський метод встановлює вихідне розуміння
найбільш загальних, конститутивних (тобто історичних, визначних, тих, що є
головними ознаками поняття), то дослідні методи, будучи безпосередньо
пов’язаними з філософським підходом до предмета науки, встановлюють
принципи, що окреслюють межу й аспект аналізу мовних одиниць і служать
основою для формування конкретних робочих прийомів (або процедур чи методик)
дослідження.

У дослідженнях мови сучасне мовознавство спирається на діалектичний

метод, тобто аналізує мовні одиниці в єдності їх багатоманітних зв’язків з
іншими явищами, з урахуванням історичних змін у них, а значить, у
протиставленні старого і нового в мові. Саме такий підхід до вивчення мови
служить засобом пізнання нових наукових знань.

Порівняльно-історичний метод базується на наукових реконструкціях або

відтворенні давніх, ще не вивчених одиниць мови, таких як: звуки, слова,
форми та звучання слів. Порівняльно-історичний метод працює у двох
аспектах одночасно, а саме: у порівнянні мовних одиниць та в розгляді їх в
історичному плані. Основна ціль порівняльно-історичного методу – це
відкриття правил та норм, за якими розвивалися мови в давнину. Для
досягнення цієї цілі були поставлені такі конкретні настанови: зображення
зразка прамови, відображення історії подальшого її розділу на окремі нові
мови і наступного розвитку цих новоутворених мов. Не зважаючи на те, що
порівняльно-історичний метод спрямований у давнє минуле, він допомагає.

Описовий метод - це виявлення та знаходження всіх одиниць мови, їх

особливостей та функцій. Цей метод точно і ясно описує одиниці мови.
Взагалі, описовий метод дуже широко використовується, бо за допомогою
нього мовознавці описують такі одиниці мови, як: слова, морфеми, фонеми,
конструкції, а також вивчають функціонування мови. Описовий метод дуже
розвинутий, адже вже створені грамматики мов світу, різні словники:
синонімічні, антонімічні, тлумачні, фразеологічні, орфоепічні, орфографічні та
ін. Описовий метод пов'язує мовознавство з усіма суспільними потребами.

Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного

історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного
дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному
якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу,
наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні
періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної
історичної доби.

На противагу — діахронія — умовно “вертикальний” зріз мови, при якому

об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає,
що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається
простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови
(звук, слово, речення).
Первинні форми, що виведені на основі застосування порівняльно-
історичного вивчення, становлять одиниці, не зафіксовані в писемних
пам’ятках. Це, як прийнято кваліфікувати у мовознавстві, є форми слів,
реконструйовані на основі закономірних відповідностей у споріднених
мовах. Їх називають архетипами (від грецьк. аrchetypos – „праобраз”), тобто
праформами, пратипами наступних утворень мовних одиниць. Кожен
архетип становить теоретично можливу форму, яка гіпотетично
(гіпотеза - припущення) виводиться і визнається репрезентантом
(представником) прамовного стану сім’ї чи групи споріднених мов.
Як наслідок, ми можемо абсолютно чітко зазначити, що кожен метод є
індивідуальним і має свою власну сферу дослідження, і саме тому є
незамінним складником у вивченні української мови.
3. Природа мови. Звукова мова та інші засоби спілкування.
Мова, безумовно, не є біологічним явищем, бо вона не закладена в
біологічній природі людини. Якщо б вона мала біологічну природу, то
дитина, народившись, одразу б сама заговорила. Однак такого не буває.
Дитину потрібно навчити мови. 

Мову не можна розглядати і як явище психічне. Оскільки психіка в кожної

людини своя, неповторна, то за умови психічної природи мови на світі було б
стільки мов, скільки людей.

Мова - явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, є

однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не
може.

Мова, як головний інструмент людського спілкування або вербальна

комунікація, спирається на використання людьми звукової та письмової
мови, за допомогою якої найбільш повно передається семантичний бік
інформації, його зміст. Успіх та ефективність мовного впливу в значному
ступені визначається її змістовністю, багатством мовних засобів, культурою,
виразністю мови. У мовному спілкуванні велике значення відіграють такі
якості мови як: інтонація, гучність, темп, наголос, паузи.

Людство винайшло безліч видів і способів комунікації. Це усна і письмова

мова, штучні мови типу азбуки Морзе, мови комп'ютерного програмування, а
також технічні види зв'язку: радіо, телеграф, телебачення. Штучні помічники
людини істотно перевершують природні. Людська мова, тобто звукова мова -
це система фонетичних знаків, включаюча два елементи: лексичний і
синтаксичний. Розмовна мова за сотні тисяч років удосконалилася за своїм
змістом, але і за технічними способами вимовлення звуків він залишився,
практично очевидний: ускладнилася граматика і семантика мови, прийоми
ораторської майстерності, мови багато яких народів прогресували у бік
більшої благозвучності, виразності, різноманітності.

4. Мова як суспільне явище. Функції мови у суспільстві та роль мови у

розвитку суспільства. Територіальні та соціальні діалекти.
Загальнонародний характер мови
Мова – це надбання певного народу, що є найважливішим засобом
спілкування, мислення та пізнання. Вона є однією з найважливіших ознак
суспільства і поза ним існувати не може. До того ж вона творить історію
народу, його світогляд та культуру. Крім цього, мова є важливим державним
чинником, тому кожний свідомий громадянин має дбайливо ставитися до неї
та оберігати.

Функції мови у суспільстві та роль мови у розвитку суспільства.

Так як мова є суспільним явищем, вона виконує багато функцій, але
найголовніші лише дві:
 Комунікативна функція (функція спілкування). Мова створена для
спілкування, а воно можливе лише в суспільстві. Коли люди
спілкуються за допомогою мови, а не жестів чи міміки, всі приблизно
однаково розуміють висловлене. Тому-то мову вважають
найважливішим засобом людського спілкування. До того ж
комунікативну функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й
написані чи надруковані тексти. Тобто мова є інформаційним зв'язком
у суспільстві.
 Мислетворча функція – функція формування й формулювання думки,
а також її вираження і передачі.

Решта функцій є похідними від двох головних, згаданих вище. Також їх

можна назвати уточненням або детальнішою видовою класифікацією їх.
Отже з комунікативною функцією пов’язані:
 Фатична функція – тобто контактоустановлювальна. Її метою є
встановлення доброзичливої атмосфери перед початком власне
розмови. Йдеться про ввічливі запитання та відповіді, які не несуть
конкретного змісту, а використовуються співбесідниками для
вираження взаємоповаги: «Доброго дня!», «Як справи?», «Добре. А в
тебе?», «Ще побачимось».
 Репрезентативна – функція позначення світу речей, явищ, понять тощо.
 Емотивна – функція вираження почуттів, емоцій.
 Експресивна – функція самовираження, створення образу мовця,
автора. Мова надає більше можливостей розкрити неповторний світ
інтелекту, почуттів та емоцій людини. Кожний може впливати силою
своїх переконань чи почуттів на інших.
 Волюнтативна – функція волевиявлення. Вона полягає в тому, що мова
є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання,
прохання, вибачення, спонукання, запрошення тощо).
 Прагматична – функція, що вказує на ставлення мовця до
висловленого.
  Естетична – функція вираження прекрасного, виховання естетичного
смаку й уподобання своїх носіїв. Естетика мови виражається у контексті
мистецтва.

З мислетворчими функціями поєднано значно менше. Наприклад когнітивну

функцію – тобто пізнавальну. Мислячи за допомогою мови, людина пізнає
навколишній світ,нагромаджує знання про нього.
Багато функцій переплітаються. Так, виховані люди завжди почнуть розмову
зі контактовстановчих питань-відповідей (фатична функція мови), потім
обмінюватимуться досвідом (когнітивна), використовуючи найменування
різних предметів, понять і явищ (репрезентативна) та намагаючись показати
власне ставлення до висловлювання і вплинути на співрозмовника
(прагматична). А оскільки спілкування (комунікативна) неможливе без
мислення (мислетворча), то майже всі функції матимуть місце у звичайній
бесіді. Отже, всі функції мови та мовлення не існують окремо, а реалізуються
у взаємодії.
Територіальні та соціальні діалекти
Діалект – різновид певної мови, що разом із літературним становить
національну мову; засіб спілкування між представниками однієї
територіальної чи соціальної групи.
Розрізняють територіальний і соціальний діалекти. Але поняття діалект
здебільшого вживають у значенні територіального діалекту, а щодо
означення соціального діалекту уживають терміни соціолект або жаргон,
арґо, сленг, просторіччя як різновиди соціодіалектів.
Територіальний діалект — різновид говору, який є засобом спілкування
людей, об'єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і
духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості. Тобто
вони відомі лише в певній місцевості.

Переважно територіальний говір поділяють на три групи:

 Північний діалект — охоплює північ Сумської і Київської областей,
Чернігівську, Житомирську, Рівненську і Волинську області;
 Південно-східний діалект — охоплює більшу частину Київської,
Одеської та Сумської областей, Полтавську, Черкаську, Харківську,
Луганську, Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Кіровоградську,
Миколаївську і Херсонську області;
 Південно-західний — охоплює частину Київської та Одеської областей,
Вінницьку, Хмельницьку, Чернівецьку, Закарпатську, Львівську, Івано-
Франківську і Тернопільську області.
Кожному з цих наріч властиві, крім фонетичних та граматичних, певні
лексичні особливості, не відомі літературній мові. Наприклад у північних
говорах гливою називають грушу, конопляником - горобця, веселухою -
веселку, ляскавицею – грім тощо.

Соціальний діалект — це мова, якою розмовляє певна соціальна група,

соціальний прошарок або яка переважає всередині певної субкультури. До
соціальних діалектів належать: арґо (таємні мови), жаргон (професійні,
групові, вікові діалекти), сленг, просторіччя.

Загальнонародний характер мови

Мова - загальнонародне явище. Народ - творець і носій мови. Одна особа

безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за
своїми об'єктивними законами. Тож мова має загальнонародний характер і є
нажиттям народу, що говорить нею.
.
Проте не всі використовують здатність спілкування мовою однаково.
Відмінності у використанні мовних засобів різними людьми або різними
групами людей, які розмовляють тією чи іншою мовою, багато в чому
залежать від соціальних, професійних, вікових особливостей мовців, їх
культурного, освітнього рівня і т.д.

Таким чином, один і той же мова може виступати в різних видозмінах, або
різновидах. Основними, найважливішими різновидами мови, пов'язаними з
відмінностями серед мовців людей, або з внутрішнім членуванням мовного
колективу, є наступні: літературна мова, просторіччя і діалекти.

5.Мова і мовлення.
Мова і мислення. Взаємовідношення мови і мислення.
Мова і мовлення тісно між собою пов’язані і передбачають одне одного:
мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим і тим самим було
ефективним, а мовлення у свою чергу необхідне для того, щоб усталилася
мова; історично факт мовлення завжди пе редує мові.
У мові людина матеріалізує свою думку, втілює її у слово, надає її форму
предметності. Мислення людини реально виявляється у формі її мови,
мовного виразу.
Людина може виявляти свої думки, своє мислення, різними способами
(звуками, жестами, фарбами, знаками, діями, виробами, поведінкою і т.д.).
однак універсальним засобом мислення є мова.
 Зв'язок мови і мислення обумовлена реальною дійсністю, трудовою
діяльністю людей, без чого неможливе існування ні мови, ні мислення, так
само як і останні неможливі у відриві від трудової діяльності. Саме через
мислення здійснюється зв'язок мови з об'єктивною дійсністю.