Значення творчості Менандра в античності та в «Нові часи»

Епоха нової комедії почалася ок. 336 до н. е., від неї зберігся лише один
автор - поет Менандр. (Філемона ) З його робіт вціліла одна повна комедія,
«Відлюдник», і великі уривки ще з трьох творів - Третейський суд, Саміянка і
Відрізана коса. Від інших відомі лише дрібні фрагменти. У «Відлюднику»
дратівливий старий живе з дочкою і служницею в селі. Молодий багатий
афінянин закохується в дівчину. Після багатьох пригод закоханому вдається
переконати старика, що він відповідний жених для його дочки. Це типовий
для нової комедії сюжет. Очевидно, в комедіях Менандра зовсім не було
хору.
Творчість Менандра розвивалася у річищі нової аттичної комедії. На відміну
від давньої аттичної комедії, де ставилися передовсім політичні та
філософські проблеми, у Менандрових комедіях переважала сімейно-
побутова, любовна та моралістична проблематика.
У комедіях утілюється також думка Аристотеля про необхідність дотримання
«золотої середини»: не слід бути ані занадто відлюдькуватим, ані занадто
ревнивим, ані занадто нестриманим тощо. Інакше — люди засміють, і вийде
справжнісінька комедія.
Менандра можна назвати батьком європейської комедії. Його п'єси були
зразком для римських комедіографів Плавта і Теренция, він був відомий у їх
переробках, які, в свою чергу, вплинули на європейських драматургів
подальших епох, особливо на Мольера і Шекспіра.
За життя Менандр здобув у поетичних змаганнях лише вісім перемог. Однак
згодом його твори часто цитувалися, а ім’я комедіографа навіть ставили
поряд з іменем Гомера.
Творчість Менандра була джерелом сюжетів і тем для римської комедії. З-
поміж прикладів — відверто наслідувальна комедія «Свекруха» Теренція.
Проте Менандрової довершеності римляни не досягли, тому Юлій
Цезар називав Теренція «напів-Менандром».
Закручування комедійної інтриги навколо однієї гіпертрофованої риси
головного героя (такий відлюдькуватий, що аж смішно; такий скупий, що аж
смішно тощо), та ще й називання твору цією провідною рисою (наприклад,
«Відлюдник») також було підхоплено спочатку римською комедією (Плавт,
Теренцій), а пізніше — європейською драмою, насамперед класицистами
(наприклад, «Скупий» або «Мізантроп» у Ж. Б. Мольєра). Це характерно
також і для української драматургії («Глитай, або ж Павук» І. Карпенка-
Карого).
Дидактизм, наявність повчань (про природу людини, необхідність
дотримання міри, всесилля випадку, поведінку в конкретній життєвій
ситуації тощо), часто втілених у афористичній формі, є ще однією
характерною рисою як творчості Менандра, так і всієї нової аттичної комедії.
Пізніша моралістична література рясніє цитатами з його творів.
Менандр зображає людей з співчуттям і любов'ю. Він прощає своїм героям
недоліки і вірить в можливість їх виправлення. Він вважає, що поліпшення
вдач благотворно вплине на життя суспільства. Тому він відчуває себе
покликаним захищати людей від помилок і допомагати їм долати вади. "Як
чарівна людина, коли він дійсно людина", - говорить поет. Персонажам
Менандра не доводиться виявляти себе на суспільному терні. Державні пости
не передбачені для всіх цих торговців, офіцерів, землеробів. У цьому
відчутне дихання часу.

Питання для СРС

1.Які політичні уподобання «батька комедії» відбилися у його творах?

Хронологічно літературна діяльність Арістофана належить на період між

427-388 рр. е.; в основним своїм частини це збігається з часом
Пелопоннеської війни" та кризи Афінської держави. Обострена боротьба
різних угруповань навколо політичної програми радикальної демократії,
протистояння між містом і селом, питання та світу, криза традиційної
ідеології й нові течії у філософії й літератури - усе це знайшло яскраве свій
відбиток у творчості Арістофана. Його комедії, крім свого художнього
значення, є найціннішим історичним джерелом, які відбивають політичну та
культурне життя Афін наприкінці V в. е.

Комедиям Арістофана найчастіше дають визначення “політичної сатири”.

Арістофан написав 44 комедії, у тому числі донині дійшло лише 11,

одержувані у зв'язку з тодішньої соціально-історичної епохою діляться
втричі періоду.
1. Перший період: 427-421гг. е., тобто. перший етап Пелопоннеської війни -
яскраво політичний. Сюди відносяться: “Ахарняне” (425 р.), “Вершники”
(424 р.), “Хмари” (423 р.), “Осы” (422 р.), “Світ” (421 р.).
2. Другий період: 414-405 рр. е. - менш яскраво політичний, тематика
скоріш просто суспільно-сатирична. Сюди відносяться: “Птахи” (414 р.),
“Лісістрата” (411 р.), “Жінки на святі Фесмофорий” (411 р.), “Жаби” (405 р.).
3. Третій період: 392-388 рр. е. - катастрофа старої ритуально-політичної
комедії, культивування утопічних ідеалів. Сюди відносяться: “Жінки у
Народних Зборах” (392 р.), “Плутос” (388 р.).
Щодо політичних уподобань Арістофана все автори дотримуються єдиної
думки: Арістофан так само сучасну радикальну демократію, підтримує
інтереси аттических землевласників, проникнуть явною антипатією до
ораторам і демагогам й виступає проти війни.

Комічними ситуаціями й прямими висловлюваннями хору Аристофан

критикував афінських державних діячів, агітував за мир, зображував розклад
суспільної моралі, глузував зі своїх літературних ворогів. Хор у комедіях
Аристофана виступає у вигляді ос, жаб, птахів, навіть хмар. Грубий
натуралізм Аристофана поєднується з патетичною лірикою, а комедійність
доведена подекуди до буфонади. Проте твори Аристофана в основі своїй
реалістичні і за змістом глибоко народні. Нестримно смілива своїм
сатиричним характером, вільним і одвертим сміхом, комедія Аристофана в
історії літератури — неповторне явище.

Комедія Аристофана найчастіше передає політичні настрої аттичного

селянства, яке було не задоволене війною і негативно ставилося до політики
радикальної демократії.

2.Який внесок творчості Арістофана у політичну боротьбу, що точилася тоді

в Афінах?

Творчість Аристофана припала на часи, коли афінська демократія

переживала глибоку кризу і в Афінах загострилася соціально-політична
боротьба. Аристофан брав найактивнішу участь у цій боротьбі. Він сміливо й
уїдливо висміював правлячі кола афінської держави, їхню внутрішню й
агресивну зовнішню політику, що призвела до згубної Пелопоннеської війни.
Війну Аристофан вважав найбільшим соціальним лихом. Тема війни й миру
посідає в його творах центральне місце.

3. Кого обирав Арістофан головним персонажем своїх комедій? Як подав він

серйозні міфологічні сюжети («Жаби»)?

Дійові особи Аристофана — здебільшого типи відомих класів і груп; риси

їхнього характеру часто перебільшені до шаржу, однак поряд з цим вони
майстерно наділені і реальними рисами, як надзвичайно реальна і та
обстановка, у котрій вони діють.

Властива Аристофану пародійність в “Жабах” анітрохи не знижується.

Літературно-критичні цілі не послаблюють традиційного, балаганного стилю
комедії з постійним блазенством, бійками і переробкою старовинного
ритуалу на комедійний лад. Навіть основна сюжетна лінія “Жаб” –
сходження Діоніса в підземний світ – є не більше ніж пародія на
загальновідомий і старовинний міф про сходження Геракла в пекло і про
виведення звідти пса Цербера на поверхню землі. Крім хору жаб у другій
частині комедії мається хор так званих мистів, тобто присвячених в
Елевсінські містерії; але він теж виступає в контексті балаганного
блазенства.
Знаменитий міфологічний суддя підземного світу Еак перетворений
Аристофаном в забіякуватого слугу підземних богів.

4. Як використовує Арістофан травестію у «Жабах» і «Хмарах»?

Хор у комедіях Аристофана виступає у вигляді ос, жаб, птахів, навіть хмар.
Таким чином Комічними ситуаціями й прямими висловлюваннями хору
Аристофан критикував афінських державних діячів, агітував за мир,
зображував розклад суспільної моралі, глузував зі своїх літературних ворогів.

5. За що критикує Арістофан софістів у «Хмарах» та чи справедливо

скеровує він свою критику проти філософа Сократа?

Арістофан виступає противником софістів та запропонованої ними системи

виховання та навчання юнаків. Він звинувачує їх в безбожництві і вигадує їм
таких богів, як Хаос, Хмари, Вихор, Язик: «Жени їх, бий, рубай їх,
заслужили-бо, а що найбільше – до богів зневагою!» Критикує комедіограф і
доведену софістами до крайності ідею Протагора про те, що людина є мірою
всіх речей, а отже, сама може визначати для себе, що є добре, а що погано.
Звідси, вважає Арістофан, лише один крок до безпринципності і
аморальності в політиці.
Арістофан звинувачує філософа Сократа у тому, що він вчить молодих
людей «фізичним наукам» і таким чином проповідує невіру у старих
грецьких богів. Так, дійсно, більшість простих громадян того часу вважала
фізичні науки безглуздими і навіть шкідливими, особливо астрономію.
Вивчаючи небесні явища, людина накликає гнів богів не тільки на себе, але й
на свою общину, - вірили вони. Плутарх писав, що «народ не любив фізиків і
думав, що вони принижують силу божества, приписуючи дії природи
нерозумним причинам, силам без промислу і невідворотним явищам».
Усе це в подальшому може породити атеїзм, і тоді закони справедливості і
моральності фактично будуть підірвані, адже не буде вищої сили, що
каратиме злих і нагороджуватиме добрих людей. Отже, знищуючи богів, на
думку людей, софісти перекреслювали і моральний обов’язок.
Також софісти навчали діалектиці – мистецтву ведення дискусії з подальшим
переконанням у будь-якому, навіть безглуздому, твердженні. За допомогою
цього мистецтва можна було виправдати фактично будь-який аморальний
вчинок, чим і займалися герої комедії «Хмари». Сократ також неодноразово
підкреслював цю негативну сторону діалектики, застерігаючи молодих
людей, що після того, як вони «відкинуть багатьох і самі будуть відкинуті
багатьма, вони скоро дійдуть до такого стану, що не признають нічого з того,
що визнавали до цього…»
Усі ці звинувачення цілком справедливі по відношенню до софістів, однак не
до Сократа. Можливо, Арістофан дивився на нього іншим поглядом і тому
називав його «метеорософістом». Дійсно, зовнішньою діяльністю Сократ
мало відрізнявся від софістів, хіба що не брав грошей за викладання і бідно
одягався. Тому можна сміливо передбачити, що більшість афінян того часу
на прохання назвати головних софістів назвала б Сократа в числі перших.
За що ще могли не любити Сократа афіняни – так це за його неприхильне
ставлення до демократії та її інститутів. Також він виступав з ідеєю про те,
що вільні громадяни мають займатися фізичною працею, як і раби, що,
зрозуміло, не сприяло росту його популярності серед співвітчизників.
Як наслідок, через 24 роки після постановки комедії «Хмари» проти Сократа
було розпочато судовий процес і засуджено на смерть. Арістофан, який був
твердо переконаний у шкідливості сократового вчення, також по-своєму
доклав руку до суспільного засудження філософа. Як і більшість афінян,
Арістофан неохоче розлучався в традиційними поглядами і стародавніми
віруваннями, а тому не треба вбачати в його критиці Сократа особисті
мотиви. Це був лише опір новим і, на думку комедіографа, руйнівним ідеям.

6. Як розумів великий комедіограф мету і засоби виховання афінської молоді

та яким чином він розробив мотив «учня-невдахи» («Хмари»)?

У творі Стрепсіад представлений як учень-невдаха. Ми спостерігаємо, як

Сократ виходить із себе через те, що його учень не може зрозуміти
елементарного та швидко все забуває.
Учні Сократа зображені захопленими навчанням, з яким ентузіазмом вони
розповідають про набуті знання.

7. Яку мораль обстоює Арістофан у цій комедії?

Він мав власну чітку позицію і відкрито виступав проти нового розуміння
реальності, проти софістів і Сократа, якого несправедливо вважав софістом.
Він обстоював традиційну патріархально-полісну мораль, поведінку,
світогляд. Якби цей поет жив на два-три століття пізніше, його могли б
віднести не просто до консерваторів, а й навіть до реакційних мислителів.
Проте у суперечливих політичних умовах кінця Vст. позиція Арістофана
була по-своєму логічна і знаходила підтримку в більшості громадян.
8. У чому, на Вашу думку, виявляється художнє перевтілення сюжетів
Арістофана у драматургії 20 ст.?

Як комедія політична комедія Арістофана не знайшла собі наслідувачів у

пізнішій літературі Греції, але вже з XVI ст. викликала наслідування як у
Франції, так і в Англії, особливо ж у Німеччині. Платону приписується
епіграма: «музи улаштували собі в нім притулок», а Ґете називає Арістофана
«невихованим улюбленцем муз». За рішенням Всесвітньої Ради Миру 1955 в
усьому світі широко відзначено 2400-ліття з дня народження А., великого
поета й палкого поборника миру.