ГЕНЕЗИС І РОДОВІ ОЗНАКИ ДРАМИ

Драма (від грец. δρδμα — дія) — літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через
висловлювання та дію самих персонажів. Генетично драма пов'язана із народними обрядовими
дійствами. В давній Греції — батьківщині драми — обряди на честь богів — покровителів
землеробства (Діоніс, Деметра, Кора) іноді перетворювалися на культову драму (містерії в м.
Елевсині). В VII—VI століттях до нашої ери поширюється культ Діоніса, що й мав вирішальне
значення у виникненні драматичного мистецтва. Діонісові були присвячені урочисті відправи
(«діо-нісії»), під час яких люди танцювали, співали про страждання Діоніса та його перемогу,
одягали шкури цапів та маски. На честь Діоніса виконувалися дифірамби — гімни, що складалися з
партій хору й декламації заспівувача (корифея) — та сороміцькі пісні. За свідченням Арістотеля,
«трагедія й комедія виникли спершу з імпровізації. Перша — від зачинателів дифірамбів, друга —
від заспівувачів фалічних пісень». Спочатку діалог між хором і корифеєм був пов'язаний із міфами
про Діоніса, але поступово хор прославляв героїв інших міфів. У VI столітті до нашої ери
народжується власне театр (у перекладі з грецької — видовище). Процесії, які раніше ходили
вулицями, перейшли на спеціальні майдани: спектаклі показували просто неба. На діонісіях
влаштовувалися змагання трагіків і комедіографів. Саме беручи участь у таких змаганнях,
здобували перемогу Есхіл, Софокл, Евріпід, Арістофан.

З часів Арістотеля до драми постійно зверталися видатні вчені й діячі мистецтва різних країн і
народів. Теорія драми в її історичному розвиткові неодмінно відбивала всі зміни в літературній і
сценічній творчості, які відбувалися під впливом реалій життя. Видатні науковці минулого
неодноразово наголошували, що драма має найліпші умови для втілення можливостей художньої
творчості. Арістотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії як одного з жанрів
драматичного роду літератури. Його визначення трагедії як наслідування важливій і завершеній
дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь, і викликає через співчуття й
жах очищення — катарсис, на багато століть визначило підходи до драми.

Н. Буало, Ф. Шіллер, Г. Гегель, Φ. Прокопович, Μ. Дов-галевський також в основу своїх концепцій

драми ставили дію. Однак підходи в кожного з них були різні. Теорія драми доби класицизму
відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало («Поетичне
мистецтво») містили такі вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника.
Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва; відбулася
демократизація драми та її мови. На початку XIX століття досить оригінальну драматургійну
систему створили романтики (Байрон, Шеллі, Гюґо). Протягом останніх століть драма стала
активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії в мистецтво художнього слова. Велику й
багату історію як видатні літературні твори мають п'єси Бомарше, Ґольдоні, Клейста, Пушкіна,
Гоголя, Шевченка, Островського, Франка, Лесі Українки, Чехова, Винниченка, Ібсена, Роллана,
О'Кейсі, Куліша, Прістлі, Олбі. При цьому траплялося, що деякі драматичні твори так і не
пробивали собі дороги на сцену, однак завдяки їх прочитанню, вони стали відомими в суспільстві.

До того ж, деякі твори драматичного роду з певних причин не були призначені авторами для
постановки. Такі п'єси, що складають у світовій драматургії цілий пласт, іменуються «драмами для
читання» (або Lesedrama, Buch-drama — німецькою та closed drama — англійською), адже вони
створені насамперед з установкою на читача, а не на глядача. До цієї групи драм належать п'єси
Ґете(«Фауст», «Торквато Тассо», «Еґмонт»), Байрона («Сарданапал», «Манфред»), Шоу («Людина і
надлюдина», «Назад до Мафусаїла»), Роллана (цикл драм про Велику французьку революцію).
Приміром Байрон у передмові до збірки власних п'єс зазначав, що «вони були написані без будь-
якої думки про сцену», а Шіллер був певний того, що його «Дон Кар-лос» і «Орлеанська діва»
непридатні для постановки.

Теоретики літератури відзначають два жанрові типи драми. Перший з них, т. зв. «арістотелівська»,
або «закрита» драма. Вона розкриває характери персонажів через їхні вчинки. Такій драмі
притаманна фабульна будова з необхідними при цьому атрибутами — зав'язкою, розвитком дії,
кульмінацією та розв'язкою. У такому типі драми зберігається хронологія подій і вчинків героїв на
відносно обмеженому просторі. Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних
письменників (Евріпід, Софокл). Свого піку вона досягла в добу класицизму (Корнель, Расін), не
зникла в епоху Просвітництва (Шіллер, Лессінґ), розвивалась у літературі XIX століття (Гюго,
Байрон, Котляревський, Квітка-Основ'яненко, Островський, Карпенко-Карий, франко). Існує вона й
у сучасній драматургії.

Іншим жанровим типом драми є так звана «неарісто-телівська», або «відкрита» драма. В її основу
покладено синтетичне художнє мислення, коли до драматичного роду активно проникають епічні
чи ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії
минулого (театри Кабукі і Но — у Японії, музична драма — в Китаї, «Обітниця Яугандхараяти
Бхаси» — в Індії, «Перси» Есхіла — у Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Б. Брехт, Н.
Хікмет, М. Куліш, Е. Іонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц).

Якщо в даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така драма

називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація
змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б.
Брехта, Η. Хікмета, Μ. Куліша, І. Кочерги.

Лірична драма — це такий драматичний твір, у якому помітну роль відіграють ліричні елементи. В
центр зображення автор виносить внутрішній світ героїв. У ліричній драмі значно посилюються
естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає
композиція, домінують асоціативні зв'язки («Чарівний сон» М. Старицького, «Одержима» Лесі
Українки, «Соло-вейко-Сольвейг» І. Драча).

Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише
в колективній творчості письменника й режисера, а також художника, композитора й акторів вона
може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. В історії українського театру
склалося кілька естетичних систем, пов'язаних з творчими пошуками драматургів, режисерів і
акторів. На рубежі XIX— XX століть такою була система М. Кропивницького, М. Старицького, І.
Карпенка-Карого; у 20-х — на початку 30-х років нинішнього століття — система М. Куліша—Л. Кур-
баса. В літературі та мистецтві далекого й близького зарубіжжя такими були системи А. Чехова—К.
Станіславського, Б. Брехта, М. Товстоногова.

В драматургії традиційно виділяють три основні жанри: трагедію, комедію і драму.

Трагедія - жанр, що показує дійсність і зображувані характери в їх трагічному становленні. Для

трагедії характерний так званий трагічний конфлікт. Події приводять героя трагедії до того, що,
наприклад, його уявлення про зобов'язання вступають у протиріччя з його поняттями про совість, з
його особистими почуттями і так далі. Ці протиріччя не можуть бути вирішеними самим героєм,
тому вони носять назву «трагічних». Спроба вирішити їх зазвичай призводить героя до загибелі -
природному виходу з тупикової ситуації. Основний пафос трагедії вкладений не в її сюжеті, не в
змісті конфлікту, а в тому, як герой намагається вирішити нерозв'язні суперечності. Саме тому
пафос трагедії, як правило, героїчний. Поняття про трагічні протиріччях дуже часто пов'язане з
поняттям про трагічну вину головного героя. Вступивши на шлях вирішення нерозв'язного,
головний герой вчиняє дії, що збільшують його внутрішній розлад, ніж більші зусилля він
прикладає до того, щоб вийти з конфлікту, тим гостріше стає цей конфлікт. У зв'язку з цим виникає
ідея приречення, фатуму, приреченості. Наприклад, трагедія Шекспіра «Гамлет». Зобов'язання
спонукає Гамлета помститися за батька, але його поняття про гуманність, його любов до матері і
Офелії вступають в протиріччя з необхідністю мстити. Вступивши на шлях помсти, Гамлет, бажаючи
вбити Клавдія (нового короля), вбиває Полонія (батька своєї коханої). Тепер на ньому лежить
трагічна вина, що збільшується ще й тим, що Офелія божеволіє і кінчає життя самогубством (в
результаті тих же трагічних протиріч - в ній борються обов'язок по відношенню до батька і любов
до Гамлета), а Лаерт (її брат) клянеться помститися Гамлету за кров батька. Внаслідок своєї клятви
Лаерт стає сліпим знаряддям в руках Клавдія (в цьому полягає трагічна вина Лаерта), а потім гине.
Клавдій, намагаючись позбутися Гамлета, підкуповує його друзів - Розенкранца і Гільдестерна, які
гинуть через те, що зрадили свого друга, Гамлета (в цьому їх трагічна вина). На матері Гамлета
також лежить трагічна вина - вона потурала вбивці, саме тому вона гине, випивши отруту замість
Гамлета.

Антична трагедія включає шість обов'язкових елементів (про них іде мова у праці Арістотеля
"Поетика"):

1) розповідь (міф);

2) характери;

3) думка (вміння говорити про доречне та істотне);

4) мова (метрична або прозова);

5) музика;

6) видовище.

На думку Арістотеля, основне у трагедії — дія, трагедія може обійтися без характерів. "Трагедія, —
за словами Арістотеля, - є відтворення прикрашеного мовою (причому кожна частина має саме їй
властиві прикраси) важливої і закінченої дії, що має певний обсяг, відтворення не розповіддю, а
дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почувань".

Трагедія захоплює душу перипетіями та впізнаванням. Третя складова трагедії — страждання.

Арістотель торкається композиції трагедії. Вона включає пролог, епісодії, ексод, хорову частину. В
хорову частину входять парод і стасим. Пролог — частина трагедії перед виходом хору, епісодій —
частина трагедії поміж хоровими співами, ексод — частина трагедії, після якої немає хору. Парод
— перший виступ хору, ексод — останній. Арістотель вважав, що композиція трагедії повинна бути
заплутаною, "відтворювати жахливе і гідне співчуття".

Розмірковуючи над характерами в трагедії, Арістотель вважав, що вони мають бути благородними.

Комедія - жанр, в якому характери, ситуації та дії представлені в смішних формах або пройняті
комічним. Аж до класицизму під комедією малося на увазі твір, протилежний трагедії, з
обов'язковим щасливим кінцем, її герої, як правило, були з нижчого стану (1 «Класицизм»). Довгий
час комедія вважалася «низьким жанром», і тільки в епоху Просвітництва (починаючи з Мольєра)
це було порушено визнанням «середнього жанру», так званої «міщанської драми». В XIX і
особливо в XX столітті комедія - вільний і вельми різноликий жанр. Комедія спрямована в першу
чергу до осміяння потворного («недолжного», що суперечить суспільному ідеалу або нормі): герої
комедії внутрішньо неспроможні, недолугі, не відповідають своєму становищу, призначенню і цим
приносяться в жертву сміху, який і розвінчує їх, виконуючи тим самим свою «ідеальну» місію.
Однак і в гострій соціальній комедії (напр. В «Горе від розуму» Грибоєдова) зображення людських
страждань («Мільйон мук» Чацького) припустиме лише в певній мірі; інакше співчуття витісняє
сміх і комедія перетвориться в драму.

Драма - подібно до комедії, відтворює переважно приватне життя людей, але її головна мета - не
осміяння характеру, а зображення особистості в її драматичних відносинах із суспільством.
Подібно трагедії, драма операється до відтворення гострих протиріч, але разом з тим її конфлікти
не настільки напружені і нерозв'язні і допускають можливість благополучного закінчення, а її
характери не настільки виняткові. Як самостійний жанр драма виникає в XVIII столітті у
просвітителів («міщанська драма» у Франції та Німеччині); її інтерес до соціального укладу і побуті,
моральним ідеалам демократичного середовища, до психології «середньої людини» сприяв
зміцненню реалістичних початків в європейському мистецтві. В процесі розвитку драми її
внутрішній драматизм згущується, благополучна розв'язка зустрічається все рідше, герой
залишається звичайно в розладі з суспільством і самим собою («Гроза», «Безприданниця»
Островського, п'єси Чехова, Горького). Драма XIX-XX вв. є переважно психологічною.

 Трагікомедія - драматичний твір, у якому поєднані риси трагедії і комедії (І. Карпенко-
Карий «Мартин Боруля»).

 Мелодрама - повчально-моралізаторський, підкреслено емоційний драматичний твір з

гострою фабулою, в якому персонажі різко діляться на добрих і лихих.

 Водевіль - невелика, часто одноактна весела п'єса, в основу якої покладено анекдотичну
подію і в якій розмови героїв чергуються з жартівливими піснями, танцями.

 Містерія - масова драматична вистава на сюжети релігійних легенд.

 Драма-феєрія - це різновид драми з фантастичним сюжетом, з неймовірними

перетвореннями, де поряд із людьми діють фантастично-міфічні істоти.