ВСТУП ДО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

РОДО-ЖАНРОВА ФОРМА ЛІТЕРАТУРНОГО

ТВОРУ
Лекція 3
 План

1.Основи поділу літератури на роди: проблеми типології.

2. Жанротворчі фактори. Жанр як синтетична форма.

3. Епічні жанри та їх історичний розвиток.

4. Оповідні форми малої прози (памфлет, фейлетон,

мемуари).
1. Основи поділу літератури на роди: проблеми типології

Художнє мовлення, яке реалізується у літературних

творах, є неоднорідним за структурою і
виражальною специфікою, тому й виникла потреба
його родового визначення, класифікації. Уперше
такий поділ здійснив Аристотель, чиї положення
були розвинуті в трактатахи Н. Буало, Г. Е. Лессінга,
переглянуті в «Лекціях з естетики» Г. Гегеля,
витлумачені у руслі трансформаційних змін у
мистецтві слова сучасним літературознавством.
 1. 1. Сутність і генеза літературних родів

З часів Аристотеля погляди на естетичну природу і

формально-змістові ознаки літературного роду
змінилися і набули іншого визначення.

Рід (літературний) – літературознавча категорія, яка

визначає тип мовленнєвої організації твору, а
також виражає спрямованість мовлення на об’єкт,
суб’єкт чи сам акт художнього висловлювання.
1. Основи поділу літератури на роди: проблеми типології

У межах кожного літературного роду виявилися

самостійні і самодостатні художні одиниці, які хоч і
мали спільну родову ознаку, проте за змістом і
формою становили окреме явище – вид, який свою
назву «жанр» одержав лише у XIX ст. Нині
літературознавці ведуть мову про морфологію
літератури, маючи на увазі родово-жанрову будову
літератури, групування її елементів за певними
ознаками і функціями.
 1. 1. Сутність і генеза літературних родів
Словесне мистецтво (усне й писемне) поділяють на три роди: епос,
лірику, драму. Однак критерії цього поділу не завжди були
однаковими. Сократ, Платон та Аристотель за основу брали mimesis –
наслідування.
В античні часи запропонували формулювання, на яке літературознавча
наука орієнтувалася впродовж століть: «Можна наслідувати одне й те
саме одними й тими самими засобами, але так, що
або а) автор то веде розповідь як сторонній, то стає в ній чимось
іншим, як це робить Гомер;
або б) постійно залишається самим собою і не змінюється,
або в) виводить усіх наслідуваних як осіб дійових і діяльних.
 1. 1. Сутність і генеза літературних родів
У XIX ст. розпочався перегляд міметичного принципу поділу
мистецтва на роди. Новий підхід у цій справі запропонував Г. Гегель,
який характеризував епос, лірику і драму з позицій «об’єкт-
суб’єктних» відносин. На його думку, епічне зображення постає у
формі розгорнутої події, зовнішньої (об’єктивної) реальності, а
оповідач (як суб’єкт) є віддаленим від неї; зміст лірики – «усе
суб’єктивне, внутрішній світ, душа, яка розмірковує і почуває, яка не
переходить до дій, а затримується в собі як внутрішнє життя і тому як
єдина форма й кінцева мета може брати на себе словесне
самовираження суб’єкта»; драматичний спосіб зображення «поєднує
два перших у нову цілість, де перед нами постає як об’єктивне
розгортання, так і його джерела в глибинах індивіда».
 1. 1. Сутність і генеза літературних родів

У XX ст. при поділі літературних творів на роди

застосовували психологічні критерії: спогад –
епос, уявлення – лірика, напруга – драма (Е.
Штайгер); лінгвістичні: перша, друга, третя
граматичні особи, а також категорії часу –
минуле, теперішнє, майбутнє (Й. Кляйнер).
 1. 1. Сутність і генеза літературних родів

Природа епосу, лірики і драми може бути пояснена і

за допомогою теорії мовлення, запропонованої
німецьким психологом і лінгвістом К. Бюлером. За
його твердженням, висловлювання (мовленнєві акти)
мають три аспекти: повідомлення про об’єкт
(репрезентація), що відповідає епосу; експресія
(вираження емоцій мовця) – лірика; апеляція
(звернення мовця до когось, що і робить
висловлювання дією) – драма.
 1. 1. Сутність і генеза літературних родів
Достатньо обґрунтовану теорію походження літературних родів
запропонував Олександр Веселовський в «Історичній поетиці»
(1899), яку підтримав і розвинув у першому томі «Історії української
літератури» (1923) Михайло Грушевський. Ця теорія ґрунтується на
визнанні того, що первісне мистецтво мало синкретичний характер, а
словесна творчість у ньому функціонувала як елемент художньо-
образного самовираження. Художня свідомість давньої пори була
сповнена анімістичними, тотемістичними, міфологічними
уявленнями, вірою в магію ідієвість слова. Найпоширеніша форма
синкретичної творчості – обрядове дійство, у якому поєднувалися
слово, міміка, спів, малюнок, музика, рольова гра.
 1. 1. Сутність і генеза літературних родів
Для формування словесного мистецтва велике значення
мало освоєння людиною ритму: «провідна роль випадала
на долю ритму, який послідовно нормував мелодію і
поетичний текст» (О. Веселовський). За твердженням М.
Грушевського, «людський колективний крик
(неартикульований хоровий спів у примітивній формі),
ритмічний рух (танець) і ритмічний гук, викликаний різкими
ударами, почавши від ударів голих рук і різних інструментів
(примітивна форма оркестра), – се той ґрунт, на котрім
виростають, очевидно, найстарші форми словесного
мистецтва».
 1. 1. Сутність і генеза літературних родів
В обрядовій пісні, що виникла у хоровому співі,
виокремилася її початкова частина, яку виконував один
співак – керівник хору (корифей). Драма (драматургія),
поєднавши пантоміму і ритмізовану мову дійових осіб,
виникла завдяки розігруванню якоїсь дії в особах.

Сам обряд постав як скомпоновані в певній послідовності

дії, прообраз драматичного мистецтва. Віршовий епос виник
у військовому хоровому обряді і поступово розвинувся в
урочисту героїчну сольну пісню-розповідь (героїчний епос).
Міфологічні легенди і військові сказання започаткували
 1. 1. Сутність і генеза літературних родів
Із хорової обрядової пісні виникла і лірика. Якщо спів
корифея чи хору, виражаючи певні переживання, набував
особливого словесно-емоційного й інтонаційно-ритмічного
забарвлення, такий твір отримував ліричний (грец. lіrа –
струнний музичний інструмент, у супроводі якого
виконували пісні й вірші) характер.

Так поступово із синкретично-обрядового мистецтва

виникли три роди словесної творчості: епос, лірика, драма.
 1. 1. Сутність і генеза літературних родів

Лірика (грец. lyrikos – ліричний) – рід художньої літератури,

який виражає внутрішнє життя людини (переживання,
враження, різноманітні рефлексії, роздуми), не має
сюжетності та розповідності.

Ліричне Я є безпосереднім вираженням особистості автора,

його художньої свідомості. Багато в чому лірика співмірна з
поняттями «поезія», «віршова творчість», оскільки в процесі
історичного розвитку словесної творчості вона знайшла
адекватні для вираження форми у ритмізованій, образній
мові.
 1. 1. Сутність і генеза літературних родів
Епос (грец. epos – слово, оповідання) – один із основних родів
літератури, для якого характерні масштабність художнього відтворення і
тлумачення дійсності, сюжетність, розповідність, наявність характерів-
персонажів, у вчинках яких розкривається динаміка зображуваного.

Епічні твори поєднують віршову і прозову оповідь. Ранній епос був

віршовим, здебільшого відображав подвиги, незвичайні мандри
легендарних героїв, змальовував екзотику дальніх земель. Кожен народ
має свій епос: греки – «Іліаду» та «Одіссею» Гомера, німці – «Пісню про
Нібелунгів», фінни – «Калевалу», естонці – «Калевіпоег», грузини –
«Витязя в тигровій шкурі», українці – билини, думи. З розвитком художньої
творчості у фольклорі виник прозовий епос (казка, легенда, переказ,
притча), у літературі – роман, повість, оповідання, новела тощо.
 1. 1. Сутність і генеза літературних родів

Драма (грец. drama – дія, сценічний твір) – рід художньої

літератури, оснований на імітації, моделюванні дії,
призначеної для розігрування персонажами на сцені.

Драмою ще вважають твір, в основу якого покладено

гострий життєвий конфлікт, що зумовлює напруженість дії,
відображає складні переживання персонажів.
 1.2. Міжродові форми

Виокремлення літературних родів зовсім не

означає, що ці словесні форми мають чіткі межі.
Виникнувши із синкретичної творчості, вони й
досі схильні до взаємодії, внаслідок чого в
одному творі поєднуються принципи
зображення, притаманні різним родам.
 1.2. Міжродові форми

Лірику й епос синтезують у собі поеми, романи

у віршах, лірична новелістика (поезія в прозі),
байки, балади, ліричні відступи в епічних
творах. В українській літературі творцями поем
були І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко,
М. Рильський, Д. Павличко.
 1.2. Міжродові форми

Поезію в прозі писали В. Стефаник, Ольга Кобилянська, М.

Коцюбинський. Досить тривалою є традиція байкарства – від Г.
Сковороди до Л. Глібова, С. Руданського, А. Косматенка, М.
Годованця. Не менш традиційна в українському письменстві балада,
започаткована у фольклорі і розвинута у творчості Т. Шевченка, В.
Забіли, І. Франка, П. Тичини, В. Союсюри, І. Драча, Ліни Костенко, О.
Ірванця. Яскраві приклади роману у віршах – «Дон Жуан» Дж.
Байрона, «Пан Тадеуш» A. Міцкевича, а в українській літературі –
«Скелька» І. Багряного, «Поліська трилогія» О. Підсухи, «Емігранти»
М. Тарнавського, «Маруся Чурай» та «Берестечко» Ліни Костенко.
 1.2. Міжродові форми

Епічна драма є результатом епізації драми, тобто

найширшого використання драматичним мистецтвом
змістових і формальних ознак епосу. Фундатор
епічної драми та її теорії – німецький письменник Б.
Брехт, а її творцями в літературі стали Л. Курбас, М.
Куліш.
 1.2. Міжродові форми

До міжродових утворень зараховують драматичну поему, яка

синтезує драматичні, ліричні та епічні способи відображення
дійсності. Її початки сягають творчості Й.-В. Гете («Фауст»), , а в
українській літературі драматична поема утвердилася передусім у
художній спадщині Лесі Українки («Кассандра», «У пущі», «Бояриня»,
«Лісова казка»). Ця традиція мала продовження у творах О. Олеся
(«Над Дніпром»), М. Рильського («Бенкет»), І. Кочерги («Свіччине
весілля », «Ярослав Мудрий»), І. Драча («Дума про вчителя»,
«Соловейко-Солвейг»), Ліни Костенко («Сніг у Флоренції», «Дума про
братів неазовських»), Б. Стельмаха («Тарас»).
 1.2. Міжродові форми

У постмодерній літературі відбувається активна

взаємодія словесних родів, що зумовлено
переглядом літературних канонів і пошуком нових
форм художнього вираження. У цьому творчому
процесі розмиваються межі між окремими родами,
дедалі частіше практикуються міжродові форми, у
яких синтезуються найрізноманітніші властивості
епосу, лірики і драми.
 2. Жанротворчі фактори.
Жанр як синтетична форма

У процесі свого історичного розвитку література,

виділившись в окремі роди, продовжувала
дифенціюватися на дрібніші художні форми і види,
появу яких зумовило як саме суспільне життя, так і
естетичні пошуки письменників. Твори, написані
ними у новаторській манері, не підпадали під відомі
зразки, тому потребували теоретичного осмислення і
відповідної назви. Так і з’явилося поняття «жанр»,
призначене для точнішої класифікації новотворів.
 2. Жанротворчі фактори.
Жанр як синтетична форма

Жанр (лат. genris – вид ) – форма мистецького осмислення світу та

художньої організації тексту, яка визначається єдністю теми,
композиції, образотворчих засобів і наративного стилю.

Від античності до романтизму жанр залежав від теми, а з

посиленням суб’єктивного начала в літературі набув авторської
інтерпретації, світоглядних та структурних атрибутів, виявив
відцентрову рухливість від сталих форм. Поліфонічні літературні
утворення в межах одного твору вимагають визначення жанрової
домінанти, яка надає творові системної організованості.
 2. Жанротворчі фактори.
Жанр як синтетична форма

Міркування про жанр як мистецьку категорію, висловлені ще в

античні часи (Аристотель, Горацій), набули чіткої окресленості і
конкретики в добу класицизму (Н. Буало), багато в чому змінилися і
відійшли від аристотелізму в нову епоху (Г. Лессінг, Г. Гегель), а ще
більше трансформувалися в останнє століття (Ф. Брюнетьєр, О.
Веселовський, О. Фрейденберг, С. Аверінцев, М. Бахтін, Д. Лихачов, Р.
Веллек та Р. Воррен). Проте здебільшого йшлося про можливості
художнього освоєння дійсності, а серед тих можливостей
виокремлювали тематику, структурну та функціональну здатність.
 2. Жанротворчі фактори.
Жанр як синтетична форма

У концепціях різного часу жанр осмислювався як форма

мистецької філософії, авторського існування в художньому
творі, як художня модель світу та спосіб обсервації життя;
були запропоновані синхронні та діахронні аспекти
вивчення жанру. Зрештою, мовилося про те, що цю
категорію неможливо редукувати до чіткого теоретичного
визначення, оскільки жанр – явище, яке постійно
змінюється, тому є сенс говорити про нього в межах певної
епохи, навіть окремого твору.
 2. Жанротворчі фактори.
Жанр як синтетична форма
У сучасній жанрології існує декілька ключових понять, які стосуються
функціонування жанру в літературному просторі. До них належить
жанровий канон (грец. каnоn – палиця, переносно – норма, правило) –
усталена, нормативна, остаточно традиціоналізована у процесі
історичного розвитку форма певного жанру.
У розвитку жанру виокремлюють три етапи: становлення, канонізацію,
модернізацію. Наприклад, жанр новочасного роману почав формуватися у
XII–XIII ст. («лицарський роман»), а утвердився (канонізувався) лише у XIX
ст. у реалістичній літературі. Протягом XX ст. роман відійшов від канону,
зазнаючи багатьох структурних змін, урізноманітнюючись тематично, тому
сучасна його форма відображає модерністські і постмодерністські художні
пошуки: зображення світу культури, а не реального буття, використання
гіперболи, фантастики, гротеску, іронії, травестування.
 2. Жанротворчі фактори.
Жанр як синтетична форма
Деякі жанри, проіснувавши певний час у літературі, зникли
з ужитку, як це сталося, наприклад, з літописом, який в
українській літературі виник на межі X–XI ст., був
канонізований ще за часів Київської Русі, плідно розвивався
до середини XVIII ст., а потім занепав, вичерпавши свої
літературні можливості. Жанровий канон у літературі
відіграє роль формально-змістового і мовленнєвого
орієнтира та еталона для письменників, які беруть його за
основу у творчій праці.
 3. Епічні жанри та їх історичний розвиток
Зародження роману припадає на античні часи («Дафніс і Хлоя»
Лонга, «Ефеська повість» Ксенофонта, «Ефіопіка» Геліодора). В епоху
Середньовіччя сформувався самобутній лицарський роман. У XII–XIII
ст. романом у Європі називали будь-який розповідний твір,
написаний однією з романських мов (французькою, іспанською,
португальською, італійською). В епоху Відродження активно
розвивався авантюрний роман, зародився роман реалістичний.

В українській літературі роман утвердився відносно пізно – у XIX ст.

(«Чорна рада» П. Куліша, «Люборацькі» А. Свидницького). Нині
роман – один із найрозвинутіших її жанрів
 3. Епічні жанри та їх історичний розвиток
Основними характеристиками епічних жанрів є
оповідальність (наративність), домінування форм минулого
часу, часова тяглість, опис, авторський роздум, образ
оповідача, наявність сюжету, персонажів, значний обсяг
тексту та ін. До сучасних епічних літературних жанрів
традиційно зараховують: роман, повість, оповідання,
новелу, нарис.
3.1. Роман (давньофранц. roman – оповідь романською
мовою) – складний за побудовою і великий за обсягом
епічний прозовий (віршовий) твір, у якому широко охоплено
життєві події певної епохи та багатогранно змальовано
персонажів, кількість яких часто значна.
 3. Епічні жанри та їх історичний розвиток
За змістом розрізняють романи:
– історичні, у яких у художній формі відтворено якусь епоху, а історична правда
поєднана з художнім вимислом;
– соціально-побутові, для яких характерні ідеологізація приватного життя, побуту
персонажів, зображення його на тлі проблем суспільства, епохи
– родинно-побутові, основною темою зображення в яких є побут, приватне
життя і проблеми родини ;
– філософські, що є великими епічними творами, у яких автори безпосередньо
викладають свої етичні і світоглядні позиції
- пригодницькі, сповнені незвичайних подій, динаміки і несподіваних поворотів
сюжету
– науково-фантастичні, що мають прогностичний характер, оскільки описують
події майбутнього відносно часу написання роману;
– біографічні, у центрі опису яких життя певної історичної особи .
 3. Епічні жанри та їх історичний розвиток

Особливий вид епічних творів – романи у віршах ( «Маруся

Чурай» і «Берестечко» Ліни Костенко) та романи в новелах
(«Вершники» Ю. Яновського, «Тронка» Олеся Гончара).
Кілька романів одного автора, пов’язані однією темою і
персонажами, об’єднуються в дилогію, трилогію, тетралогію,
цикл романів
 3. Епічні жанри та їх історичний розвиток

3.2. Повість – розповідний художній твір з нерозгалуженим сюжетом,

невеликою кількістю персонажів, з охопленням незначної кількості подій.
У давнину повістю називали будь-який розповідний твір («Повість
минулих літ»; а «Слово про похід Ігорів» починається так: «Не ліпо ли ны
бяшет, братия, начяти старыми словесы трудных повістій о полку
Игореві...»).
Жанр повісті в українській літературі став популярним у першій половині
XIX ст. (повісті Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Нечуя-
Левицького), активно розвивався і пізніше (повісті Б. Грінченка, М.
Коцюбинського, Ольги Кобилянської, І. Франка, М. Хвильового, В. Барки,
Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, Оксани Забужко, В. Діброви, Ю. Покальчука). За
тематикою повісті, як і романи, досить різноманітні.
 3. Епічні жанри та їх історичний розвиток

3.3. Оповідання – невеликий за обсягом розповідний твір здебільшого

про одну або декілька подій у житті людини чи кількох людей.
Розмаїте за тематикою, оповідання здавна відоме в українській літературі:
історичні оповідання в літописах (літопис як жанр – це синкретичне
поєднання «сказань», оповідань, повідомлень), сатирично-гумористичні
віршові оповідання XVIII ст., оповідання Г. Квітки-Основ’яненка, Марка
Вовчка, М. оцюбинського, В. инниченка, Б. рінченка, С. асильченка, Г.
Косинки, В. Підмогильного, М. Хвильового, Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, В.
Шевчука, В. Діброви, В. Даниленка, Марії Матіос, Любові Пономаренко,
Галини Пагутяк.
Своєрідними видами оповідання є притча, новела, нарис.
ІІ. Історія літератури – вивчає літературні явища, події,
факти, постаті в процесі літературного розвитку:
1) досліджує художню літературу від її зародження до
нашого часу;
2) вивчає національні літературі ( старі та новітні);
3) досліджує взаємозв’язки та взаємовпливи різних
літератур;
 • Теорія літератури – дисципліна, яка досліджує,
узагальнює і систематизує загальні літературознавчі
процеси
1) узагальнює історико-літературнів факти;
2) осмислює закономірності та особливості створення,
розвитку і завмирання художніх явищ;
3) досліджує літературний процес з позицій методології,
концепції, структури
4) вивчає сутність, зміст і форму художньої літератури,
її специфіку та функції як виду мистецтва;

5) вивчає специфіку худрожньої творчості й аналізує

конкретні літературні явища, а також поділ
літератури на роди і види;

6) досліджує літературний процес, зміну напрямів,

течій, шкіл, стиль окремого письменника та літератури
певної доби;
7) вивчає закономірності художньої мови, особливості
віршування тощо;
8) досліджує загальні та спільні для всіх національних літератур
закони і закономірності, які пов’язують літературу з дійсністю
та внутрішньолітературні закони;
9) основні жанри: монографія, стаття, огляд, есе

Іноді вважають, що поняття теорії літератури збігається з поняттям

поетики (у більш вузькому розумінні значення терміна поетикою
називають коло проблем, пов'язаних з художніми особливостями
творчості окремого письменника, наприклад поетика Т. Шевченка,
поетика М. Рильського).
5) Зорієнтована на потреби поточного
літературного процесу – аналізує переважно
твори своїх сучасників;
6) Виступає засобом регулювання і корекції
літературного процесу, спілкування автора із
читачем;
7) анотації, рецензії, статті(проблемні), огляди,
есе, літературні портрети, діалоги, пародії,
фейлетони, ювілейні промови, листи,
дискусійні статті, монографії.
• Інтенціональність (лат. - intentio, потяг до дії, намір,
мотив)– дослідження тієї властивості свідомості та мови,
яка ґрунтується на тому, що свідомість є завжди
усвідомленням чогось, вона спрямована на предмети, що
знаходяться поза свідомістю, але розуміє їх згідно з
власною природою і притаманними їй правилами
функціонування. У теорії літератури цей принцип
втілюється у трактуванні літературного твору як такого, що
своїм побутуванням відрізняється від реальних та
ідеальних предметів. Інтенціональність становить основу
дослідження створеного письменником світу як
самостійного і своєрідного утворення, якому властиві
ознаки літературної фікції і який своєю будовою та
прикметами відрізняється від реального світу ( категорія
обґрунтована Е.Гссерлем, Р.Інгарденом, М.Бахітним).
Літературознавчий словник-довідник . –
2-ге вид., випр., допов. – Київ: Академія,
2007. – 751 c.

Літературознавча енциклопедія: У двох

томах / Авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. К. : ВЦ
«Академія», 2007.-Т.1

Літературознавча енциклопедія: У двох

томах / Авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. К. : ВЦ
«Академія», 2007.-Т.2
 Ткаченко А. О. Мистецтво слова : Вступ до
літературознавства: Підручник для студентів
гуманітарних спеціальностей вищих навчальних
закладів. 2-е вид., випр. І доповн. К.: ВПЦ «Київський
університет», 2003. 448 с.

Орлова О.В., Орлов О.П. Основи літературознавства. Тексти

лекцій: навчально-методичний посібник для підготовки
здобувачів освітнього ступеня «бакалавр» галузь знань 01
Освіта/Педагогіка за спеціальністю 014 Середня освіта «Мова і
література (англійська/німецька)». – Полтава : ПНПУ, 2020 –
134 с.

Білоус, Петро Васильович. Вступ до літературознавства :

навч. посіб. – Київ: Академія, 2011. – 336 c.
 Моклиця М. ВСТУП ДО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА.
Посібник для студентів
філологічних факультетів.- Луцьк – 2011 – 467с.

Галич, Олександр Андрійович.

Теорія літератури : Підручник для студ. філол.
спец. вищ. закладів освіти / О. А. Галич [та ін] ;
наук. ред. О. А. Галич. – Київ: Либідь, 2001. – 486 с.

Безпечний Іван Теорія літератури. – ВИДАВНИЦТВО

«MOJIOДA УKPAЇHA»