Практичне заняття №3

1. Жанр новели в історико-літературному процесі кінця ХІХ –

початку ХХ століть.
Поетику української новели, з точки розу вираження в художньому тексті
суб‘єктивно-авторського світосприйняття
Українські письменники кінця ХІХ – початку ХХ століть переосмислюють
взаємини людини зі світом у всіх можливих його аспектах – соціальному,
національному, природному. Буття людини у світі, зміст філософії того чи
іншого автора відображають у художньому творі категорії часу і простору,
що дає підстави розглядати їх як онтологічні феномени української новели
зламу минулих століть.
Українські новелісти, осмислюючи буття людини у світі, апелюють до
власних переживань. На головного персонажа автор проектує свої власні
переживання, що на рівні поетики веде до онтологізації часу і простору.
Якщо треба уточнити, то Онтоло́ гія — вчення про буття; розділ філософії, у
якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку
сутнісного, найважливішого.
Суб‘єктивно-авторську візію буття спостерігаємо в автобіографічних новелах
«Карби» (1901) Марка Черемшини, «Моє слово» (1899), «Дорога» (1900),
«Давня мелодія» (1926), «Нитка» (1927) В. Стефаника, М. Коцюбинського
«Intermezzo» (1908). У названих творах на першому місці переживання
ліричного героя. На рівні поетики це веде до онтологізації часу і простору,
які у новелах часто закодовані в символічних образах, містких деталях, які
формують зовнішній сюжет твору, а також відображають філософське
бачення автором людини у світі, сенсу творчості.
Наприклад Суб‘єктивно-авторське вираження буття через просторові
координати наявне у новелі М. Коцюбинського «Intermezzo». Простір тут
формує ліричний сюжет твору з одного боку, а з іншого – відображає
філософське осмислення автором сенсу творчості, власного буття.
Втома від світу й людей спонукає ліричного героя «Intermezzo» здійснити
вихід за межі звичних реалій (культури, соціуму) і відчути бажану свободу.
Зміна звичного простору міста на природу («кононівські поля») відображає
метафізичний мотив повернення людини до духовних першооснов світу.

2. 8 фактів про Василя Стефаника

(https://osvitoria.media/experience/poterpav-vid-bulingu-v-shkoli-8-faktiv-z-pro-
vasylya-stefanyka/)
Цікаві факти з життя Василя Стефаника:
• В дитинстві Василь виносив тютюн та інші речі наймитам, щоби ті
розповідали йому цікаві історії, легенди, перекази.
• Навчався в Ягелонський університет на медичному факультеті, однак
навчання не завершив, і медицини ніколи не практикував.
• В часи навчання у Кракові він швидко входить в поважне культурно-
мистецьке життя. Дружить з Вацлавом Морачевським, Станіславом
Пшебишевським, Яном Каспровичем та Владиславом Орканом.
• Профінансував перші видання свого гімназійного товариша Леся
Мартовича, який потім теж став відомим письменником. За кошти
Стефаника були видані “Нечитальник” та “Лумера”.
• Стефаник одягався в найдорожчого кравця в Кракові. Гроші на одяг
пересилала мама таємно від свого чоловіка.
• Ніколи не одягав вишиванку.
• Дуже любив слухати пісні, особливо у виконанні Соломії
Крушельницької, проте сам доброго голосу не мав.
• Одружується з Ольгою Гаморак, дочкою священика, посла до
Галицького сейму. Шлюб Стефаник брав у Львові, у Соборі Святого
Юра, а вінчальними батьками були Іван Франко та Северин Данилович.
У шлюбі народилося троє синів: Семен, Кирило та Юрій.
• У сімейному житті письменник любив дисципліну та порядок. В хаті
була ідеальна чистота, коли всі збиралися за обід, завжди була точна
година, якщо сини запізнювалися, то Василь був дуже тим не
задоволений.

3. Новелістика Василя Стефаника: ідейно-тематичне спрямування.

Василь Стефаник увійшов в українську літературу як неперевершений
майстер новели.
Порівняно з П. Мирним і Франком, новеліст відмовився від докладних
описів, дуже мало уваги приділяв зображенню етнографічно-побутових
обставин життя персонажів, звичаїв, обрядів.
Перенесення основної уваги на душевні процеси людини зумовило значні
зміни в композиції творів Стефаника. Він будує сюжети не стільки на
розвитку зовнішніх подій, скільки на змінах почувань і переживань,
Письменник не визнавав надмірні авторські роз'яснення та пояснення.
Говорять, згадують, роздумують самі персонажі. Тому таку велику роль у
Стефаникових творах відіграють майстерно написані діалоги і монологи.
Новеліст прагнув, щоб кожне повнозначне слово було немов згустком
людського болю й звучало повноголосо. У Стефаника немає довгих періодів,
ускладнених синтаксичних конструкцій. Речення стислі, прості за будовою,
іноді уривчасті, з пропущеними окремими членами. Особливо важливі слова
виділяються за допомогою інверсій. Письменник не захоплювався творенням
тропів. Їх мало, але вони влучні, яскраві. Яке писав анонімний рецензент у
"Вестнику Европы" (1907), у Стефаника на двох-трьох сторінках - ціла драма,
від якої серце стискається гострим болем".
Стефаникові новели пройняті глибоким ліризмом. Хоч цей ліризм
прихований, а все ж кожне слово виявляє його намагання показати життя
сільських злидарів не з точки стороннього спостерігача, а як щось власне.
"М. Яцків у своїх спогадах про Стефаника писав, що той "глибоко перекивав
вчинки своїх героїв, вживався з ними в такій мірі, що писав не про них, а про
себе". В одному із листів Стефаник зізнався: "Кожна моя дрібниця, яку я
пишу, граничить з божевіллям...".
Ліризм новел пов'язаний із народною піснею. Але використовував її
письменник рідко в формі цитатній, як це часто робили його попередники, чи
прямо переносячи в літератури образотворчі пісенні засоби, як це вмів його
побратим Марко Черемшина.
I. Основний об'єкт художнього осмислення В. Стефаника. (Протягом свого
творчого шляху новеліст бачив і розкривав галицьке село з його горем, бідою
і наругою над хліборобським родом. Усвідомлюючи потребу у найчеснішому
письменницькому слові, В. Стефаник "цілком входив у чуже життя". Те, про
що писав, переживав новеліст, нагадувало процес самоспалення, від чого
"цілими жменями паде... волосся", а ті історії, "як опирі, кров випивають". У
цьому криється секрет новел письменника, лаконізму і точності його слова.)
II. Неповторність творчого обличчя В. Стефаника: (Трагізм і правдивість
ситуації, максимальна згущеність, стислість викладу, точність слова й деталі
— це ті риси неповторного творчого стилю В. Стефаника. О. Кобилянська в
одному з листів до нього писала: "...В мене нема тої сильної мужицької руки
Стефаника — тої залізної сили, котра кількома рисами ставляє пам'ятники...")
1. Трагедія безземельного селянина. (Біда і розпука галицького села на зламі
століть "коротко, сильно і страшно" відображена письменником у новелі
"Камінний хрест". Адже слово Стефаника володіє такою магічною силою, що
читач, переймаючись авторським текстом, активно співпрацює з ним,
додаючи свою емоційну інформацію.)
2. Своєрідна "мелодія смерті" у новелах Стефаника. (У новелах "Похорон",
"Озимина", "Сама-самісінька" відчувається своєрідна "мелодія смерті"
людини, яка проживає останню годину. Людина жива доти, доки не згасне в
ній свідомість того, що вона людина, хоч і були даровані за життя лише біди
та нещастя.)
3. Трагедія дітовбивства. (У новелі "Новина" В. Стефаника до глибини душі
вражає не лише зовнішній конфлікт, трагедія дітовбивства як наслідок
нелюдських умов існування, а й надзвичайний за силою емоцій конфлікт
внутрішній — трагічне роздвоєння в душі батька: дати дітям повільно
сконати в голодних муках чи позбавити їх від цих страждань. Не моральне
звиродніння, а соціальні умови штовхають головного героя на цей жахливий
крок.)
4. Використання В. Стефаником психологізованих пейзажів. (Ці короткі
описи природи дають можливість зрозуміти внутрішній стан героїв, не все
втрачено, може, чорна барва розколеться білим променем надії на краще.)
III. Внутрішня мораль героїв новел В. Стефаника. (Покалічені життям,
затуркані бідою і безвихіддю, герої Стефаника все ж таки мають внутрішню
мораль. Вони здорові й чисті душею, навіть коли тіло холоне від стужі й
голоду, в душі тліє іскра надії, що стримує людину від втрати гідності.
Недаремно. В. Стефаника називали "селянським Бетховеном": музика його
прози трагічно-велична.)
IV. Оптимістичне звучання творчості В. Стефаника. (Світло від великості
малої людини у новеліста таке потужне, що не помітити його було
неможливо. Письменник сам стверджував: "Я оптиміст... Коли я найшов у
ваших душах такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі, — то
це оптимізм".)

4. Основні ознаки екпресіонізму. Новели «Камінний хрест» та «Сини» як

типовий приклад експресіонізму в українській
«Камінний хрест»
Структурно-стильовий аналіз новели „Камінний хрест” передбачає розкриття
особливостей експресіоністичного стилю Василя Стефаника:
- психологізм у розкритті внутрішнього світу героїв,
- авторське глибоко особистісне, емоційне ставлення до зображуваного,
- напружене, нервово-трагічне художнє письмо,
- лаконізм і місткість художнього вислову,
- драматично-трагічна загостреність конфлікту,
- екстремальність умов, у яких діють герої,
- відтворення почуття тривоги та відчаю,
- використання засобів підвищеної виразності для нагнітання емоцій
(виразні художні деталі, порівняння, гіперболи, гротеск, темні, густі,
контрастні кольори),
Стефаник використовує вражаючі, короткі художні деталі (особл. експрес.
стилю), які викликають в уяві цілу картину нужденного життя Івана.
Наприклад, штрихом до портретної характеристики героя – „ліва рука Івана
обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі” – письменник
вказує на фізичне виснаження селянина. «Івана кликали в селі
Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні
краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.»
Невигадана правда про селянську працю передається за допомогою ще й
таких конкретних подробиць, які динамічно-експресивно відтворюють
неймовірно тяжку працю героя – Іван, лишаючи „за собою сліди коліс, копит
і його широченних п’ят”, підтягував воза з гноєм до крутого горба, а на горб
виносив у мішку.
Під час психологічного аналізу новели «Камінний хрест» необхідно
акцентувати увагу старшокласників на тому, що В. Стефаник уникає прямих
описів, що також є виявом психологізму в творі. Письменник не подає
чіткого портрета Івана Дідуха, а зображує героя в асоціативному зіставленні
з конем.
Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п'ят
Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки
за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону
на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня.
Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де
бодяк забився.
За цими деталями ховається важливий для твору підтекст (особл. експрес.
стилю) – Іван працював, як кінь, (худ. деталь) від того й сам став „конем” від
нелюдської праці, яка все одно не могла забезпечити достойне життя його
родини.
 Стефаник використовує один із засобів підвищеної виразності, а саме
яскраве порівняння (особл. експрес. стилю) – ”залягала тінь Іванова,
як велетня, схиленого в поясі” – яке посилює експресивність у
творенні художнього образу селянина, який не зрікся бажання
обробляти піщаний горб. «Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє
листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно раз на раз не
 зупиняється на кожнім ярочку і дрожить подертими берегами, як перед
смертю».

- використання символів,
 Символічний (особл. експрес. стилю) зміст образу горба розкривається
влучною авторською фразою – „той горб його переломив”, за що й
стали прозивати Івана в селі Переломаним.
Горб (символ виснажливої селянської праці; тяжкої долі селянина;
безталанності на батьківщині);
Камінний хрест. Образ хреста є символом страдницької хліборобської праці.
(Це пам’ятник родині Дідуха, усім емігрантам; символ терпіння й титанічної
марної праці; символ могили для людини, заживо похованої тяжким
життям;символ страдницької долі народу-трудівника);
Прізвище Дідух. Прізвище головного героя новели «Камінний хрест» вказує
на споконвічне хліборобське коріння.
П’яний танець Івана й Катерини (символ смерті, прощання-смерті з рідною
землею);
Тужлива пісня про осіннє листя (символ туги, жалю, нещасливої долі);
Кінь (Муки, терпіння, безмежна
працездатність, самовіддана любов до землі).
Хата (знак душевного стану родини)
Камінь (омертвіння душі, втрата духовного життя, сльоза, «як перла по
скалі», розрив зв’язку з рідною землею)
- глибокий підтекст,
- домінування монологів героїв,,
Одним із найяскравіших засобів індивідуалізації головного героя є його
монологи, у яких домінує образ горба, на якому Іван поставив собі й дружині
хрест.
Сповіді героя про своє життя вражаючі. Монологи, що є важливим засобом
його індивідуалізації, обертаються насамперед навколо образу горба, на
якому Іван Дідух установив на пам’ять селу камінний хрест із вибитими
іменами — своїм і дружини.
Оцеї ночі лежу в стодолі, та думаю, та думаю: господи милосердний, ба що-м
так глібоко зогрішив, що женеш ні за світові води? Я ціле житє лиш роб, та й
роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно
молюси до бога.
Але господь милосердний знає, що робить. Нагадав-єм собі за свій хрест та й
мене геть відійшло, їй, як не побіжу, як не побіжу на свій горб!
- максимально узагальнені образи – одиничне піднесено до всезагального.
Сини
Свого героя, його оточення, природу Стефаник малює лаконічно,
добираючи найпотрібніші деталі. Змальовуючи образ Максима на початку
новели „Сини”, письменник подає його портрет, але, крім портретної
характеристики, розкривається настрій: „Максим кинув капелюх на ріллю,
сорочка розіп’ялася і впала аж на плечі.
Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях.
Він галасував, лютився...” Герой постає перед читачем як живий — з
сивим волоссям, змученим обличчям, з нервовими рухами. Портрет,
поданий письменником у розвитку, дозволяє уявити не тільки зовнішність
героя, а і його внутрішній стан.
Портретна характеристика доповнюється ще кількома деталями в кінці
новели, коли читач вже пройнявся душевними муками самотнього батька:
„До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть
замовк. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в
землю”.

Неперевершений психолог, Стефаник геніально змалював горе селянина.

Особливість композиції полягає в тому, що твір являє собою майже

суцільний монолог старого Максима, який виплескує свій біль, жаль і
розпач всьому світові. Після короткої експозиції, у якій відбувається
знайомство з героєм, старий Максим галасує під час оранки на полі через
загибель синів. Але вражаючими є не його думки вголос, а стан напруги,
тривоги, збентеження, злості й зворушливості.
Внутрішній монолог веде читача від осиротілої хати, куди герой не
поспішає повертатися з поля, до спогадів про дружину і синів. Потім
перебивається побічними міркуваннями і реакціями на зовнішні
подразники (поранені ноги, спів жайворонка). Переплетення цих думок, їх
швидка зміна роблять картину вражаючою і художньо переконливою.
Без синів і сонце померкло, але у Максима є ще внутрішня сила, щоб
витримати трагедію. Ця сила у ньому, бо йому призначено Богом
трудитися коло землі, і так має бути завжди. Ця думка зміцнює його
оптимізм: „Ану, звіздочолий, поки сам бог назначив, берімся, брє, до цеї
землі”. Земля в новелі олюднена, і Максим звертається до неї, як до живої
істоти. Праця на землі дає Максимові відчуття безсмертя і влади над
життям.
Кульмінацією твору у новелі „Сини” є звернення до Бога. У хвилини
напруги герой сумнівається у всемогутності Бога-отця, бо немає такої
міри, щоб зміряти горе батька, що втратив синів. Його (горе) ні з чим не
порівняєш, хіба з муками Святої Марії: „А ти, Мати Божа, будь мойов
ґаздинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по
боках... Ти дала сина одного, а я двох”.