1.

В історію літератури Григорій Федорович Квітка (літературний псевдонім - Грицько

Основʼяненко) увійшов як фундатор нової української прози й визначний драматрут,
популярний російськомовний письменник, один із представників натуральної школи
періоду її формування. Квітка-Основʼяненко належав до тих українських письменників
перших деятиріч XIX ст., які зуміли теоретично осмислити й застосувати в художній
практиці творчі принципи літературного напряму - просвитницького реалізму.
Проживши все життя в Основі під Харковом або в самому Харкові, Квітка-Основʼяненко
брав участь в усіх важливих культурноосвітних починаннях; зокрема, він став одним із
засновників Товариства благодіяння, Інституту шляхетних панночок у Харкові, був
ініціатором заснування журналу «Украинский вестнию», альманахів «Утренняя звезда»
і «Молодик» та співпрацював у них, учасником заснування першої публічної бібліотеки
в Харкові, перебував У творчій співдружності з колективом Харківського театру, став
одним із перших істориків українського театру. Йому було надане звання члена
Королівського товариства антикварії Півночі (Копенгаген). Літературно-естетичні
погляди Квітки-Основʼяненка в основних виявах були прогресивними. Це був час, коли
укаїнці фактично вже «втратили» свою дворянську еліту в результаті асиміляції
імперською культурою та службою. Тогочасне українське панство було
зденаціоналізоване, воно прийняло російську мову та російсько-європейські звичаї.
Більшість у суспільних «верхах» ввжала українську мову «мужицькою», непридатною
для створення серйозної літератури, визнвавала її придатність тільки для творення
жартівливих творів у бурлескно-гумористичному дусі. Головним Квітка-Основʼяненко
вважав орієнтованість на дійсність, використання народнопоетичних мотивів, художніх
принципів, жанрово-стильових засобів. Для художньої практики Квітки характерна
ідеалізація в зображенні позитивних героїв та тенденційність у змалюванні негативних
персонажів пильна увага до негативних явищ дійсності. Ha формуванні просвітницько-
реалістичних _принципів Квітки-Основ'яненка позначився вплив раціоналізму
класицистів, чуттєвості сентименталістів, орнаментальності й метафоричності
барокового стилю, народнопоетичних стильових засобів. У ряді творів письменник
користувався романтичними засобами. Головним для Квітки-Основʼяненка були
«прагнення показати, чому в нас є зло», реалістична типізація. Він, як і всі просвітники,
вірив у всепереможну силу слова й моральнгоо прикладу в боротьбі зі злом, створював
ідеалізовані образи доброчесноі особистості як взірця для наслідування. Одним з
перших в українській естетиці Квітка-Основʼяненко виступив із пропагандою «теми
народу», в чому виявилася важлива тенденція часу. Сміливо й рішуче за умов, коли
кріпосники ставились до мужика як до робочої худоби, прозвучала його заява про те, що
українські селяни мають цілковиту підставу та провідне становище серед позитивних
героїв літератури. Квітка надає перевагу в літературі простій людині як найцікавішому
обʼєкту зображення. У ній він бачить «натуральність», природність життя й поведінки,
почуттів, розуму, щиросердість, незіпсованість умовностями світського життя.
Наприкінці 20-х - на початку 30-х років він написав російською мовою сім комедій, у
яких сміливо й гостро викривав характерні явища беззаконня, розбещеність,
експлуататорсько-кріпосницькі звички дворянства, поміщицтва. У них письменник
показував вороже ставлення селян до дворянства, робив натяки на те, що аморальна
поведінка дворянства зумовлена його становими правами й привілеями. У побудові
комедій драматург значною мірою орієнтується на літературні зразки, що виявляється
як у використанні традицій класицистичної сатири, принципів художнього узагальнення
образів, так і в застарілих тоді вже принципах різкої поляризації позитивних і
негативних героїв, однозначності образів-персонажів, у вживанні прізвищ-
характеристик. Особливе значення комедій Квітки 20-х - початку 30-х років полягало в
тому, що їх автор пішов у напрямі заперечення тогочасної «мерзотної дійсності».
Водночас у ряді драматичних творів Квітка пропонує ліберально-просвітницькі способи
усунення суспільних вад, удосконалення суспільства. Тут письменник продовжував
традиції російської сатири другої половини XVIII ст. Талант Квітки-Основʼяненка як
українського письменника найповніше виявився в художній прозі. До 30-х років ХХ ст.
в новій українській літературі розвивалися лише поетичні й драматичні жанри. Потреби
часу вимагали аналітично-пізнавального зображення дійсності в ї широкому охопленні.
Для здійснення цих художніх завдань найбільш придатними були прозові жанри. В
російському письменстві проза вже починала завойовувати провідні позиції.
Зʼявляються «Повісті Белкіна» (1831) О. Пушкіна. В Україні особливого резонансу
набули гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-1832), в яких розроблялася
українська тематика. В колах української інтелігенції активізувалися давні дебати про
творчі потенції української літературної мови, про перспективи творення цією мовою
літератури в усьому її жанрово-стильовому багатстві. Прагнення довести «силу и
оригинальность» української мови, можливість творити нею «і звічайне, і ніжненьке, і
розумне, і полезне» стало одним із факторів звернення Квітки до україномовної
творчості в жанрі «чутливої», сентиментально-реалістичної повісті. Роль Квітчиного
оповілача як композиційного елемента складна й багатозначна. Надання автором слова
представникові простого народу було й засобом поширення своїх просвітницьких думок
та суджень, і прийомом обʼєктивації зображуваного, і формою висловлення народних
інтересів, вираження народного світосприймання й естетичного світобачення. Це був
також засіб зорієнтувати літературний твір на народного читача або слухача. Введення
народного оповідача зумовлювалося й наявністю станової дистанції між автором-
дворянином і зображуваним простим людом та потребою своєрідного «буфера»,
громовідводу між автором і недоброзичливими критиками. У застосуванні форми усної
оповіді очевидця, людини з народу, виявилась і настанова на документально-фактичну
вірогідність як один із засобів художньої правдивості. Така оповідь надавала
зображуваному життєвої переконливості, визначала самі критерії життєвих явищ із
орієнтацією на народну шкалу моральних цінностей. Вона стала важливим для тих часів
способом демократизації літератури. Художня проза Квітки-Основʼяненка поділяється
на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання та повість; сентиментально-
реалістичні повісті. У цьому поділі відбилися особливості двох основних стильових
течій в українському просвітницькому реалізмі. Головний стильовий принцип
бурлескно-реалістичних творів Квітки - комічно-бурлескне, нерідко гротескне
змалювання персонажів переважно фольклорного походження, насиченість художньої
структури уснопоетичними мотивами й прийомами. Поетика підпорядкована створенню
критичного пафосу, висміюванню й викриттю негативних соціальних моральних явищ.
Стильовою домінантою сентиментально-реалістичних повістей Квітки є співчутливе,
більш чи менш ідеалізоване зображення селянського героя з заглибленням у його
внутрішній світ, із широким використанням народнопісенних мотивів і засобів ліризації.
Письменник виробив свій специфічний жанр оповідання переважно шляхом
олітературення фольклорних оповідних жанрів створення нової жанрової структури на
межі двох художньо-естетичних систем - фольклорної та літературної; художня природа
його оповідань (усі вони написані за народнопетичними сюжетами, мотивами) великою
мірою визначається жанровими ознаками тих фольклорних творів, які слугують
письменникові за основу. Це оповідання-анекдот («Салдацький патрет», «Пархімове
снідання», «Підбрехач»), фантастичне оповідання («Мертвецький Великдень», «От тобі
і скарб»), оповідання-притча («Перекотиполе»; 1840), оповідання новелістичного
характеру («Малоросійська биль»).

2. «Салдацький патрет» — оповідання Григорія Квітки-Основ'яненка, написане у 1833

році. Надруковане вперше в альманасі «Утренняя звезда» у Харкові 1833 року.
«Салдацький патрет» є першим україномовним оповіданням Г. Квітки-Основ'яненка,
яке стало своєрідною передмовою до «Малороссийских повестей», що становили
початок розвитку нової української прози. Оповідання вважається своєрідним художнім
маніфестом автора. Написане у бурлескному жанрі з метою просвітництва, де
фольклорні джерела втілилися у просвітницьких ідеях. Сміх у цьому оповіданні має
подвійний зміст: з одного боку — бурлеск як універсальне явище, а з другого — модні
віяння того часу — сміх над неосвіченістю та недосконалістю. У формі оповідання-
притчі автор хотів провчити критиків, які, не розуміючи української мови, беруть на себе
сміливість сміятися над усім, написаним цією мовою. «Латинська побрехенька, по-
нашому розказана», — так написано у заголовку тому, що один з латинських анекдотів
(про художника Апеллеса) був використаний автором при написанні цього оповідання.
До сьогодні твір зберігає живий інтерес, як талановите і реалістичне зображення
ярмарку, як художнє свідчення побуту України на початку XIX ст. Сюжет оповідання
дуже простий, збудований нечітко, наголос зроблений на окремих епізодах, об'єднаних
картиною ярмарку. Події твору розгортаються на ярмарку у селі Липці, де «скусний»
маляр Кузьма Трохимович виставив власноруч мальований «патрет» солдата-москаля.
Він так був схожий на справжнього, що перекупки підносили йому бублики, з ним
загравали дівчата, а розгадав несправжність солдата швець, який побачив недоліки
насамперед у погано змальованих солдатських чоботях. Портрет у творі виконує
подвійну функцію. З одного боку, він — витвір народного мистецтва і сприймається як
реальність, з іншого — це штучність, копія дійсності. Крім того, він створює безліч
комічних ситуацій: чим довше перебуває на ярмарку, тим більше народу долучається до
розваги, при цьому портрет є високим зразком народного малярства. Мальований солдат
сприймається як справжній, але постає як декорація. Народ спочатку сприймає його як
живу реальність і до нього йдуть з подарунками, пропозиціями. Поведінку персонажів
об'єднує одне — неготовність сприйняти побачене як витвір мистецтва. Цим Квітка-
Основ'яненко підкреслив думку, що не кожен спроможний правильно оцінити й
сприйняти зразки мистецтва на належному рівні. Складна, майстерно створена ідейно-
художня система, оригінальна за жанровою структурою. За композицією оповідання
схоже з вертепною драмою: має 11 самостійних епізодів чи портретів, об'єднаних
спільним образом Кузьми Трохимовича. При цьому письменник орієнтується на
народну казку про різнотипні пригоди героя й на літературні твори з ланцюговою
композицією. Оповідь хоча й близька до усно-анекдотичної, але вона докладна,
розважлива, спокійна за темпом. Оповідач постає мудрою, досвідченою, добродушною
людиною з народу. Дуже помітне використання розмовного стилю на початку
оповідання. Багато коротких, обірваних речень, питальних і окличних. Ефект живої
розмови зі слухачем досягається неодноразовими звертаннями до нього. Твір насичений
простонародними словами, діалектизмами, зворотами. Враховуючи бурлескність твору,
вживається багато емоційно-забарвлених фразеологізмів. Використаний гротеск —
образ самого Кузьми Трохимовича. Етнографічно точно передані автором матеріал,
колір, форма одягу персонажів, різного краму. Але ці докладні описи Квітки зовсім не
обтяжують твір і не втомлюють читача, бо автор зумів майстерно передати все
багатоголосся людського натовпу, шум, гамір, суєту, рух, експресію. Це все
відтворюється шляхом зображення бажань, прагнень частини персонажів, поданих
найбільш детально в ярмарковій метушні: циган і циганка намагаються когось обдурити,
перекупка — продати з вигодою, парубки й дівчата — пожартувати і позалицятися;
Матвій Шпонь продав сіль і на всі гроші гуляє, п'є, бешкетує на радощах, а інші селяни
прагнуть вторгувати на «подушне», кожен купець наперебій вихваляє свій крам.
Талановито змальована картина ярмарку в Україні початку XIX ст., сповнена зорових,
слухових образів, багатства життєвих фарб, галасу, руху.

3. Українські прозові твори Григорія Квітки-Основ’яненка (1778-1843) поділяються

на дві групи: бурлескно-реалістичні оповідання («Салдацький патрет»,
«Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач»),
повість («Конотопська відьма»), новела («Мало­російська биль») і сентиментально-
реалістичні повісті («Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов»
тощо). Сатира Квітки-Основ’яненка пов’язана з розвитком сатири Гоголя, з традиціями
славнозвісної «Енеїди» Котляревського, творчістю Григорія Сковороди. Він
продовжував бурлескно-реалістичні тенденції передової європейської літератури XVIII
– початку ХІХ ст. Г. Квітка-Основ’яненко є зачинателем бурлескно-реалістичного
напрямку в українській прозі. Використовуючи бурлеск­ні прийоми, народний гумор,
фольклор, письменник створює реалістичні у своїй основі твори. Сатирично-реалістичні
твори Квітки мають народну основу. У змалюванні дійсності письменник широко
використовував усну народну творчість: казки, приказ­ки повір’я, перекази та прислів’я.
Гумористичні твори Основ’яненка є художнім переказом і літературною обробкою
народних анекдотів і легенд. Повісті й оповідання сповнені українського
національного коло­риту. Автор виявив глибоке знання побуту і етнографії, створив
різноманітні характери української молоді. Усією своєю творчістю Квітка захищав
право на існу­вання української мови і літератури. Для характеристики образів у творах
письменник використовував стильові прийоми фольклору і на­родного гумору. У свій
час І. Франко писав: «Елемент гумористично-сатиричний дуже багатий у нашого
наро­ду; його гострий дотеп, його сльозами поблискуючий сміх послужив за основу
безсмертним творам Миколи Гоголя, сплодив знамениті Квітчині повісті «Салдацький
патрет», «Конотопську відьму»».
Твір «Салдацький патрет» (1833) написано на захист нових естетичних прин­ципів –
наближення літератури до життя. Твір мав неабиякий успіх у читача. Квітка-
Основ’яненко першим в українській літерату­рі виступив у жанрі гумористичного
оповідання. Крім того, «Салдацький патрет» за своїм задумом є захистом на закидання
про нездатність писати українською мовою серйозні твори. Мова твору Квітки-
Основ’яненка колоритна, образна, багата на народні приказки та прислів’я. В основі
мови творів ле­жать говори Слобідської України, дуже близькі лексикою і
син­таксичною будовою до київсько-полтавського діалекту. Оповідання «Салдацький
патрет» – справжній зра­зок української гумористики – спрямоване про­ти
недоброзичливої критики тво­рів української літератури з простонародного життя, є
своєрід­ним літературним маніфестом письменника. В оповіданні майстерно створена
динамічна, мальовнича й багатоголоса картина ярмаркового дійства, що відбиває
чимало характерних сторін тогочасного життя й побуту українського народу. Автор
віддає данину традиції бурлеску і вводить деякі зразки низької лексики. Вживається
низка емоційно забарвлених фразеологізмів. Твір має виховний характер: висміюється
забарливість і непрактичність українського селянина.
«Мертвецький Великдень» (1833) – одне з найкращих гумористичних оповідань
талановитого письменника. В основу оповідання Квітка поклав фольклорно-
фантастичні та побутові мотиви. Образ Нечипора наділений негативними рисами
ха­рактеру. Це нероба і п’яниця, що прогайнував усе своє господарство, яке дісталось
йому після смерті батьків його дружини, в яких у минулому він був годованцем. Від
батька Нечипір успадкував найогиднішу рису харак­теру – пияцтво. Ще парубком він
крав, пиячив, бився з хлопцями, обдурював хазяїв своїх. Народною приказ­кою автор
підкреслює: «недалеко відкотиться яблучко від яблуньки». Твір «Мертвецький
великдень» має соціально-викривальне спрямування. Автор засуджує марнотратів,
дармоїдів, викриває зло­вживання царських чиновників та різних хабарників. У творі
виразно звучать мотиви ненависті народу до всякого гніту і поневолювачів. Безправне
становище зне­доленого селянства знаходить своє відображення в сло­вах мерців, яким
можуть позаздрити живі люди. Письменник досить вдало використовує народні
приказки: «Часом з квасом, порою з водою», «Рада б мама за пана, так пан не бере»,
«Катюзі по заслузі», «Шукай вітра в полі». Твір має і повчальний характер. Автор
показує пия­цтво, як велике зло, що приводить до зубожіння і мораль­ного занепаду
людей: «Оттак-то! от до чого ся горілочка доводить, що йому такеє привиденіє було...
Цур же їй, тій горілці... Ей, бережіться, хлопці, не удавайтеся у теє п’янство!», застерігає
автор.
Назва оповідання «Пархімове снідання» (1833) походить з народної приказки «Бачили
очі, що купували, їжте, хоч повилазьте». Багатий, але дурний Пархім Перевертень був
цілком залежний від своєї зрадливої дружини. Вона все прибрала до своїх рук, тримала
чоловіка впрого­лодь. Вдаючи з себе хворого, Пархім вимагає від дру­жини ласощів. За
три шаги, що дала дружина, він за­мість ласощів купив хріну і, з’ївши, зрештою сказав:
«Бачили чортові очі, що купували, їжте ж». Оповідання закінчується словами: «От з
такого-то Пархімового сні­дання пішла меж людей і приговорка».
Автор розширює рамки сюжету прислів’я, зображує побут селянської родини, висміює
розумово обмеженого Пархіма і його хитру, вередливу дружину, яка ні в чому собі не
відмовляла, ласувала добрими пожитками, розгу­лювала з паничами. В оповіданні
«Малоросійська биль» («Купований ро­зум») (1842) використано мотиви анекдотів
про неуків-школярів. Автор створив образ нерозумного Харка, який, на­вчаючись у
дяків і закордоном, повернувся додому не­уком. Вся премудрість Харка висловлена в
запитанні до тих, хто прийшов послухати його: «А скажіть мені: як згорить батькова
хата, де будуть тогді горобці водитися?». Об’єктивно ідейне вістря твору спрямоване
проти тогочасної школи, що морально і духовно спотво­рювала учнів, робила з них
перевертнів, вбивала кращі риси людяності. Разом з тим, вістря сатири спрямоване і
проти тих, хто цурається рідної мови, культури, сліпо схиляється перед іноземщиною.
Гумористичне оповідання «От тобі і скарб» (1833) побудо­ване на народно
фантастичних переказах про існування скарбів. Критику Квітка спрямовує проти
ледарів, які хочуть розбагатіти, не працюючи. У пошуках скарбів Хома Масляк
потрапляє в пекло до чорта Юдуна, який обіцяє йому знайти скарб. Зрештою, шукач
скарбів, не здійснивши своїх намірів, вмирає. В оповіданні є ряд життєвих фактів.
Зокрема, опис побуту головного чорта Юдуна. Зіставлення Юдуна з «ваше
високоблагородіє» носить тенденційний викри­вальний характер. Автор порів­нює
також недобру поведінку чортенят з паненятами: «хоч на них було і платтячко дівоче та
тільки на­скрізь і світиться: і руки голі і шиї голі, точнісінько, як на панях, що у городі
берлинами роз’їжджають... та учить паненят, що таки у нашому селі». У показі чорта
Юдуна, його аристократичного домашнього побуту використовується прийом
алегоричного зображення тогочасного панства.
Найвизначніший бурлескно-реалістичний твір Квітки-Основʼяненка композиційно
багатошарова й багатопланова повість «Конотопська відьма» - це насамперед гостра
сатира на панівну верхівску українського суспільства XVIII ст. Письменник показав
типові ризи тієї козацької старшини, значна частина якої в часи поступової ліквідації
російським царизмом української державності, послідовних обмежень ним
демократичної суті полково-сотенного ладу в Україні у XVIII ст. виродилася в зивчайну
експлуататорську верхівку, розкрив тогочасну потворність адміністративних порядків,
порушення характерного для колишніх часів Запорозької Січі республіканського
виборного принципу комплектування командного складу за особистими здібностями та
бойовими заслугами, а не за знатністю походження чи спадковістю. Але Квітка у
«Конотопській відьмі» думав не так про виразність історичного колориту, як про
створення соціальної сатири. У переродженій старшині впізнавалися риси сучасного
українського панства, яке вийшло з колишньої старшини, нагромадивши маєтності та
одержавши від царського уряду дворянські привілеї. Сюжет повісті становить складну
інтригу з фантастичними епізодами, з переплетенням ліній, чого не простежується в
інших українських творах Квітки. побудованих за зразками народної прози. Розвиток
сюжету, розвʼязка певною мірою виражають просвітницьку ідею приреченості світу
сваволі властей, невігластва, забобонності. Улюблені прийоми сатиричного
висміювання в повісті - теленційна деформація, перебільшення й карикатурне
загострення, що сприяє виявленню провідних, найістотніших вад. Оригінально
поєднуються в повісті відображення міфологічних уявлень, вірувань темних людей та
використання народної демонології для висміювання й гострого осудження
забобонності, невігластва панівних верств, виявлення їхнього розумового убозтва й
моральної потворності. Широко користується письменник прийомом натуралістично
знижених портретних зарисовок. Головна творча мета автора «Конотопської відьми» -
розкрити внутрішні причини історичного занепаду й загибелі Української козацької
держави в середині й другій половині XVIII ст. Ці внутрішні причини Квітка-
Основʼяненко художньо демонструє й пояснює так: розпилися, розледащіли, втратили
відповідальність з козацько-лицарську справу, державу. Він показав те, що різко
дисонувало з великою добою козаччини, руйнувало менталітет нації. Художньо-
історіософський діатноз причин історичних лих нації Квітка здійснює у формі
самобичування й догани, йдучи за принципом олітературення фольклорно-
етнографічного матеріалу, користуючись езопівською мовою, принципом «бий в
минулому сучасне». 3 просвітницьких позицій розкривається потворний, язичницько-
варварський звичай «топлення відьом».
Спираючись на бурлескні традиції І. Котляревського, народної пісенності й гумору,
інтермедії XVIII ст. Квітка-Основ’яненко написав українською мовою багату на
жанрові сцени сатирично-побутову комедію «Сватання на Гончарівці» (1835), де
вперше в українській літературі вивів образ крі­пака-робітника. У цій пе­ршій
українській комедії поєднуються жанрові риси комедії, ко­мічної опери, водевілю.
Квітка-Основ’яненко виявляє майстерне во­лодіння комізмом слова, образу, ситуації,
уміло користується народ­ними засобами висміювання, спрямовуючи їх на
дискредитацію пер­сонажів з маєтних кіл, знижену чи викривальну їх характеристику.
Цей твір входив до репертуару таких видат­них акторів, як М. Щепкін, М.
Кропивницький. У соціально-побутовій комедії «Сватання на Гончарівці»
розробляється гострий життєвий конфлікт: на перешкоді одру­женню закоханих Уляни
й Олексія стоїть належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Уперше в
українській літературі спе­ціально порушуючи кріпацьке питання, драматург, з одного
боку, на­магається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого
пани – добрі люди.
Одним з найвищих досягнень Квітки-Основ’я­ненка в драматургії є двомовна соціально-
побутова комедія «Шельменко-денщик» (1829). Квітка-Основ’яненко, майстерно
користуючись творчими принци­пами комедії, інтриги і характерів, показує, як
спритний, кмітливий і винахідливий, хоча й простакуватий з вигляду денщик перехитрує
обмежених і бундючних панів та ще й глузує з них. У фабульному мотиві про перемогу
героя з простолюду над панством виявляється демократична ідея. Образ Шельменка
створювався з орієнтацією на українські народні анекдоти й перекази про селянина чи
слугу, які своєю кмітливістю, а то й лукавством перемагають тупих панів. По­значилися
на ньому й риси лукавого слуги з комедій Мольєра («Ви­тівки Скапена» та ін.) і Гольдоні
(«Слуга двох панів»). Дотепно висміюються й викриваються в комедії обмеженість,
самовдоволене не­вігластво, паразитизм, гнобительські звички, пошлість існування
пан­ства, (Шпак, його дружина, Лопуцьковський).