До пісень, що їх М.
Костомаров окреслив “піснями про історичні події, яких дисертації “Об историческом значении русской народной поэзии” (1843), статті
час може бути визначено з цілковитою точністю” [9, с. 181] належать історичні
пісні “Свірговський”, “Серп’яга”, “Уривок про Хмельницького”, “Битва під
Берестечком”, “Битва під Почаєвом”, “Ще про битву під Почаєвом”,
“Харко”.Темою пісні “Свірговський” є допомога українських козаків під
проводом гетьмана Свірговського молдаванам у боротьбі проти турків. Сюжет
зводиться до розповіді про епізоди цієї битви:
Що з Волохами Турок дереться,
А з турками Волох б’ється,
Да Волоську землю руйнують,
Плюндрують, ще й не милують [9, с. 181].
Звичайно, із самого тексту пісні ми маємо зовсім мало інформації про
Свірговського. Є лише принагідна згадка про нього. Однак із тексту розлогих
історичних коментарів, що вміщені у примітках до пісні, отримуємо значно
більше інформації. М. Костомаров, беручи до уваги відомості з достовірних
історичних джерел (літописи, зокрема “Літопис Самовидця”, “Повість про те,
що случилося в Україні”) дає нам чітке уявлення про епоху, що зображена у
пісні, чисельність війська гетьмана, його бої та перемоги, а також тра
УДК 801.81:398.87(477.82):39-051М.Костомаров15
гічну загибель народного улюбленця, причому різні джерела подають різну
інформацію про смерть: за відомостями, що взяті з “Літопису Самовидця”,
гетьмана атакували турецькі війська під Килією й убили його. О. Кониський
пише про загибель від турецьких мін під час штурму Килії. Із “Повісті про те,
що сталося в Україні” довідуємося, що Свірговський загинув під Килією через
зраду Отож, зацікавлення М. Костомарова творами про “історичні події” не
було випадковим. Будучи скрупульозним істориком і збирачем творів
української усної словесності він підносив неповторність української нації для
минулих і прийдешніх поколінь, показував своєрідність і багатство творів
історичної тематики
М. Костомаров. Сформувавшись як науковець у лоні харківської історико-
філологічної школи, він був однаковою мірою і істориком, і філологом, про що
свідчить хоча б те, що першу маґістерську дисертацію він писав з історії, а
другу – з фольклористики. Це виразно відбилося на характері та спрямуванні
його фольклористичних студій.
Перші фольклористичні праці вченого написані на методологічних засадах
романтичної критики. До таких належать “Обзор сочинений, писанных на
малороссийском языке” (1843), більша частина тексту його маґістерської
“Литовская народная поэзия” та “Две русские народности”(1861) та інші.
У творчій спадщині М. Костомарова 1840-1850-х років центральне місце посідає
ідея народності, яку він послідовно витримував у праці “Об историческом
значении русской народной поэзии”. Учений зазначав, що українська мова до
того часу майже не мала писемних пам’яток, проте зберігалася у народних
піснях і казках. Специфіку єднання літератури з фольклором М. Костомаров
вбачав у тому, що “рухи серця”, які в народних піснях виявляються невидимо,
невловимо, письменник поєднує з думкою, втілює в образи й картини, через які
воно стає зрозумілішим, яснішим.
У праці “Об историческом значении русской народной поэзии” М. Костомаров
дійшов висновку, що народна оцінка, яка міститься у фольклорі, часто
суперечить історичним фактам, але, за висловом І. Франка, саме вона має право
на остаточну правду, бо генетично закладається в свідомості мас.
Дослідники зазначали, що та частина праці “Две русские народности”, яка
стосується фольклору, частково перегукується з його дисертацією “Об
историческом значении русской народной поэзии”, особливо там, де йдеться
про поетику народно-календарних циклів. М. Костомаров переконливо довів
велику різницю в морально-естетичному коді українців і росіян. І хоч це
питання не було новим для молодої української фольклористики, бо ще М.
Цертелєв, порівнюючи російські та українські пісні, писав, що “перші часто
віддають грубістю і дикістю уподобань, в останніх завжди відбивається бажання
слави, любові й свободи”. Саме М. Костомаров зумів пояснити таку відмінність
фольклорного мислення цих двох народів на генологічному рівні. Зауваживши,
що в російських піснях переважає епічний стрижень, а в українських - ліричний,
він зазначив, що пісенна епіка – це загалом риса азійської культури, ліричне
вираження почуттів властиве європейській.
Ще однією відмінністю російських та українських пісень М. Костомаров
вважав незначну присутність образів природи в російських і надзвичайно
помітну в українських пісенних текстах. У цьому плані не випадковою була
його праця “Литовская народная поэзия”. За спостереженням ученого, литовські
пісні й перекази мають багато спільних ознак зі слов’янськими і за духом, і за
формами образного мислення. У литовських піснях реалії життя перебувають у
нерозривній органічній єдності з природою. Поціновуючи поетику литовської
народної поезії, дослідник виокремив її характерні особливості: “глибокі і ніжні
почуття”, “слабкі пристрасті”, “обмежені бажання”, яскрава “насолода на лоні
 природи”; бажання “роздумувати”, “немає ворожнечі, заздрості”, присутність
духу “невимушеної моралі і делікатності”. Важливими змістовими ознаками
литовських пісень учений вважав теми єднання людини з природою, кохання.
Це дало йому підставу зробити висновок, що литовці в житті й у поезії є
перехідними від дієвої індоєвропейської натури до страждального побуту
фінських народів.
У статті Г. Скрипник Миколу Костомарова названо
ученимсподвижником культурно-національного руху ХІХ ст. 152 Він одним з
перших «диференціює історичний процес за його суб’єктами, поділяючи історію на
внутрішню і зовнішню». Авторка актуалізує працю вченого «Дві руські
народності», якою Костомаров фактично започатковує новий напрям в українській
історичній науці – етнопсихологія. Вчений визначає поняття «народного духу» і
відносить його до рушійних сил історичного процессу.
Серед учених-подвижників українського культурно-національного руху ХІХ
століття поважна роль належала Миколі Костомарову, видатному українському
історику, етнографу, громадському та політичному діячеві. Він одним з перших
в українській історичній традиції диференціює історичний процес за його
суб’єктами, поділяючи відповідно історію на внутрішню та зовнішню.
Костомаров розглядав народ як творця внутрішньої історії та носія духовної
сили, яка «спроможна рухати поступ». Явища національної історії вчений
оцінював «з висоти народного духу»; він поєднував ідею особливої української
місії з орієнтацією на світовий історичний процес. У своїй розвідці «Дві руські
народності» дослідник фактично започатковує етнопсихологічний напрямок в
українській науці, подає оригінальну порівняльну характеристику українців та
росіян, ментально вирізняючи українство із російської етнічної стихії.
Костомаров постулює залежність основних етнопсихологічних рис українців від
історичних природно-географічних умов. Виокремлені вченим риси
характерології українців (демократизм, громадоправство, релігійна і етнічна
терпимість, залюбленість у природу, свободолюбство тощо) знайшли своє
підтвердження у працях наступних поколінь вчених
Першою науковою працею про особливості етнопсихології українців була
відома розвідка М.Костомарова “Две русские народности”( 1861). Розправа М.
Костомарова «Дві руські народности» була надрукована вперше в українському
місячнику «Основа», у третій книзі за 1861.
М. Костомаров був дуже захоплений красою фольклору. У дослідженні
народнопоетичних символів, у розкритті їх зв’язку з життям народу, із
природою він був справжнім новатором в українській і взагалі слов’янській
фольклористиці. Учений надавав великого значення вивченню народної
поетики, зокрема символів. Про свої відкриття в галузі пісенної символіки М.
Костомаров писав: “… Мені хочеться опрацювати символіку якнайкраще. Чим
більше заглиблююсь я в цей предмет, тим більше і більше відкриваю
цікавого…” [8, с. 22]. Учений зазначав, що символ не можна змішувати з
образом чи алегорією, адже вони є формами, в яких саме й міститься символ.
“Будь-яке поетичне зрівняння повинно опиратися на символ, бо інакше це буде
проста гра слів” [4, с. 59]. “Народні символи, розташовані в системі, складають
символіку народу, яка служить нам важливим джерелом для пізнання його
духовного життя. У загальному плані символіка природи є продовженням
природної релігії…”
М. Костомаров виділяє символи місцевості, символи царства рослинного,
царства тваринного, небесних тіл і стихій із їх феноменами. Однак найбільше
учений досліджував символіку рослинного і тваринного світів. До рослинного
царства він зараховує: а) квіти і трави; б) дерева.
Щодо символіки квітів він пропонує брати до уваги: 1) враження, що їх
викликають у людини квіти (наголошує на відношенні фізичної природи з
духовною); 2) різноманітне використання рослин у домашньому побуті, а також
із метою створення поетичних образів; 3) фантастичне чи традиційне їх
значення, засновані на повір’ях і переказах
. У праці “Слов’янська міфологія” М. Костомаров досліджує такі квіткові
символи: рожу, руту, барвінок, любисток, ромен-зілля, буркун-зілля, васильки,
мак. Рожа, за словами дослідника, є символом краси, ласки і веселощів. Учений
наводить приклад із пісні, у якій дівчина говорить матері: “А я, мати, так
хороша, як повная рожа”. А парубок, милуючись красою дівчини, промовляє:
“Ой, ти, дівчино, червона роже!” [5, с. 61].
Зазначимо, що кольорова гама квітів теж містить символічний зміст. Одні
кольори не помітні або виглядають узагальнено, сумарно, нечітко; інші
вирізняються й набувають символічного значення. Рожевий колір символізує
здоров’я
У весільних піснях згадують про квіт рожі, який розсипають під ноги по дорозі
до церкви та під ноги танцюристів: “Ламліте роженьку, / Стеліть дороженьку,/
Щоб м’ягче ступати / На двір танцювати”
Барвінок – символ шлюбу. Дівчина згадує про барвінок, коли говорить про
любов і порівнює з ним милого: “Зелененький барвіночку! стелися низенько! / А
ти, милий, чорнобривий, присунься близенько”. Образ розквітання барвінку, на
думку М. Костомарова, символізує щасливий шлюб, а зів’ялий барвінок означає
нещастя заміжньої жінки: “Хрещатенький барвіночку, зав’яв у прискриночку! /
Зв’ялив-зсушив, вражий сину, чужу дитиночку” [5, с. 65]. Барвінок також садять
на могилі. Можливо, з причини того таємничого зв’язку, який слов’янські
народи знаходять між шлюбом і смертю. У цьому символі можна вбачати
високе ставлення наших предків до питання міцності та святості шлюбу.
Згадує М. Костомаров у своїй праці і шавлію. Вона, на його думку, є символом
самотності. Син дорікає матері, що через неї він садить у садочку шавлію і не
одружується: “По садочку хожу, / Шевліеньку сажу; / Черезь тебе, моя мати, /
Нежонатий хож
Мак і чорнобривці є символом краси, пишності і народності. Автор наводить
приклад із пісні про козака, який йде до шинку, немов пані: “Иде до шинка, як
пани яка, / А на ему сличокь, як мак процвитае”
Із давніх-давен люди наділяли рослини магічними властивостями і
використовували їх в обрядових дійствах у період календарних свят, під час
весілля або похорону. М. Костомаров був дуже захоплений фольклором, тому
широко характеризує рослинний світ. У підгрупі “Кущі й дерева” вчений
характеризує квітку рожі. Роза / рожа – символ здоров’я, молодості, забави і
краси: “Если бы у нея было такое личико, / То она бы могла вийти замужь за
цисаревича” [6, с. 549]. У веснянках рожею називають дівчину: “Ой ти,
дивчино, червонная рожа!” [6, с. 551]. Отже, окрім дерев, кущів, трав, у працях
“Слов’янська міфологія” та “Историческое значение южно-русского народного
песенного творчества” М. Костомаров описав такі квіткові образи-символи:
руту, шавлію, фіалку, рожу, барвінок, васильки, любисток, м’яту, мак, розмай-
зілля та буркун-зілля. Багатством та різноманіттям відзначається жанровий
склад народних пісень із квітковою символікою, які слугували М. Костомарову
матеріалом для дослідження. Це і календарно-обрядові, і родинно-побутові, і
соціально-побутові пісні, а також прислів’я та приказки. Дослідник вважав, що
активне використання квіткової символіки у народній творчості є свідченням
гармонійного життя людини із природою.
5. Методологію міфологічної школи М. Костомарова дослідники вбачають ще в
першій його монографії “Об историческом значении русской народной
поэзии”.Утім автор не виказує ще в цій праці ані своєї прихильності до
міфологічної школи, ані не претендує на власну частку в розвитку міфологічної
критики. Лише кілька разів у праці згадано побіжно про міф загалом. Уперше –
коли він пише, що “ім’я “рожі” має якась міфологічна істота жіночої статі, яка
виступає в події (історії) втілення Дунаю; сліди цієї події залишились у
веснянках”. Удруге – про міфологічне значення явора, але у зв’язку з тим, що на
яворі, згідно з карпатською. колядкою, висіла колиска божого дитяти.
Ще двічі – про міфологічні догмати птаховолхвування у слов’ян та міфологічні
легенди про птахів [6, 88]. Ще раз згадано про образ півня в міфологічних
системах не лише слов’ян, а й германців. І це все.
Більше підстав представляти міфологічний метод має написана того ж року що
й дисертація, стаття М. Костомарова “О цикле весенних песен в народной
южнорусской поэзии”. У ній автор знаходить у весняних піснях не лише образи-
символи, а й антропоморфічні уособлення Весни з її дочкою та сином, Лади,
Марени, Івана Купального. Та методика дослідження цих образів зводиться у
статті фактично до виокремлення названих імен із тексту, тобто до їхнього
пізнання. Трохи більше аналітики стосовно встановлення статусу Весни в ролі
жінки, у якої є принаймні дочка і син, та тотожності функцій Івана Хрестителя
та Купала. Зміст цієї кількасторінкової статті настільки фрагментарний, що в
ньому важко помітити наявність будь-якої наукової методики. Та все ж таки в
ньому більше угадується метод романтичної школи, в основі якого лежало й
виявлення цікавих елементів, які б викликали захоплення та здивування.
У “Славянской мифологии” М. Костомаров подає докладний опис свят
язичницьких слов’ян, які пов’язані з трудовим ритмом життя, порами року,
сезонними циклами робіт. Такими святами були: Лади – зустрічі весни; Купала
– зустрічі літа; Коляди – зустрічі нового сонця. У підсумках “Славянской
мифологии” М. Костомаров зазначає, що: ‚ наша міфологія була повнішою, ніж
її представив Нестор; ‚ вона мала тісний зв’язок з міфологією західних слов’ян
Тогочасне розуміння міфології, у тому числі і своє власне, М. Костомаров
відобразив у праці “Несколько слов о славяно-русской мифологии в языческом
периоде, преимущественно в связи с народною поэзиею”. Її виклад на сторінках
періодики вчений розпочав 1872 року, а останні її сторінки були опубліковані
посмертно. Уже на початку праці її автор зазначає, що “міфічні погляди
первісних народів звичайно мають одне з трьох джерел: ‚ перенесення
язичницьких ознак на довколишню стихійну природу; ‚ уявлення про
замогильний світ і виникнення звідти вшанування померлих; ‚ визнання
таємничої сили в речах і явищах або волхвування” [7, 257]. Далі М. Костомаров
описує механізми міфотворення. У спілкуванні з подібними до себе, – пише він,
– “людина переживає різні відчуття, то приємні, то неприємні, радість, любов,
задоволення, а також страх, гнів, ворожість, злість. Подібні відчуття вона має й
від впливу предметів і явиш, які безпосередньо не входять у коло людського
світу. Отже, вона помічає схожі ознаки поза собою і в довколишній природі
починає бачити сама себе”. Із тексту стає очевидним, що одним зі способів
міфотворення автор вбачає антропоморфізацію природи, тобто наділення її
власними властивостями
Подальше міркування автора стосовно олюднених природних стихій не
полишають межі так званої “метеорологічної теорії”,
. Друге джерело давніх міфологічних уявлень М. Костомаров виводить із
“властивої людині ідеї безсмертя і нескінченності буття”. Виникнення цих
поглядів учений пов’язує з прогресом людської свідомості, спрямованої на те,
щоб дійти до абстрактного розуміння.
Отже, суть праці М. Костомарова в галузі дослідження міфології, вочевидь,
полягала не настільки в ознайомленні українського читача з російськомовною
версією представлення міфологічної системи слов’ян, яка й до того була вже
непогано представлена у працях І. Гануша, наскільки в тому, щоб запровадити в
науковий обіг міфологічні погляди українців, котрі описані в його монографії та
статтях найрепрезентативніше. До того ж М. Костомаров виступив фундатором
міфологічної школи не лише в українській фольклористиці, але і в російській,
бо швидко знайшов своїх послідовників і там, і там.
6. М. Костомаров зізнавався в “Автобіографії”, що “Запорожская старина” і
особисте знайомство з її автором мали сильний вплив на формування і
утвердження його українознавчих прагнень. Уже у відгуках на перші дві
книжки 1833 р., зокрема в рецензіях М. Максимовича, праця І. Срезневського
здобула позитивну оцінку і схвалення
В опублікованій того ж року просторій рецензії М. Костомарова на видання В.
Антоновича і М. Драгоманова [15, с. 573–629] продовжено і розгорнуто дискурс
щодо “Запорожской старины”. До вказаних попередниками головних ознак
нефольклорності низки вміщених у цьому виданні пісень і дум (дисонування зі
стилістикою, духом і характером народної поезії, порушення характерних
прикмет народної мови, елементи літературної стилізації) М. Костомаров додає
ще факт відсутності цих творів у традиційному фольклорному обігу, що
засвідчують записи інших збирачів, зокрема обширні збірки матеріалів народної
словесності, а також розбіжність змісту цих творів із властивою історією,
анахронізми подійності та дійових осіб. Під цим кутом зору М. Костомаров
здійснив докладний аналіз групи запідозрених у нефольклорності текстів
“Запорожской старины”, вказуючи за пунктами те, що суперечить народному
походженню кожного з них [15, с. 613–628]. На основі даних аналізу вчений
ствердив очевидність підробки, зокрема, пісень про Свирговського
(Свірчовського), дум про дари Баторія, похід на поляків, Чигиринську перемогу
Наливайка над польським гетьманом Жулкевським, пісень про спалення
Могилева, полонення Наливайка, Лободу, Чурая, двох пісень про Тетеренка [15,
с. 615]. Істотною є додана тут заувага М. Костомарова про те, що М.
Максимович, ознайомившись уже на схилі життя (помер 1873 р.) із його (М.
Костомарова) судженнями і доказами щодо нефольклорності вказаних текстів
“Запорожской старины”, погодився з їхньою рацією.
М. Костомаров у рецензії на Записки о Южной Руси високо оцінив їх вказуючи
на новаторський внесок Куліша у виданні етнографічних матеріалів Зазначив,
що його книга на противагу існуючим збірникам усної народної творчості
являється як би для того щоб показати що багатство народних пам’ятників ще
не вичерпано. Наголошуючи на її суспільній вартості. Критик писав. Наступила
потреба знати і зображати свою народність фундаментально з усіма її вигинами.
Ніхто з такою досконалістю не задовольняє цієї потреби в науковому смислі як
П Куліш у своїх легендах переказах повір’ях записаних із слів народу.