Стефанович Микита, 5 курс, польська та українська мова та література

РОБОТА № 4 на тему «Неокласична основа художнього мислення Юрія

Клена. Збірка «Каравели»: основні мотиви, образи, поетика»

Відомо, що за всіх відмінностей класицизму різних епох, усі його

модифікації відзначаються нормативністю поетики і зорієнтованістю на античну
класику.
Простежуючи розвиток європейських класицистичних течій,
літературознавець Д. Наливайко вирізняє такі найфундаментальніші художньо-
стильові інтенції класицизму, як «превалююча пов'язаність зі сферою
раціонального, а не емоційно-інтуїтивного, духовна дисципліна й воля до
подолання безформності й хаотичності, чітка структурна організація, тяжіння до
пластичного й виразного образу, до відкритого та ясного стилю».
У XX столітті поетика класицизму здобула певні позиції у творчості
українських неокласиків, правда, позбавленій претензійної
регламенгованості найвідоміших класицистичних теорій.
У критичних оглядах літературного процесу початку XX століття, в
спеціальних дослідженнях донедавна спостерігалося намагання авторів
відшукувати в естетиці неокласиків ілюстрації до відповідних теоретичних
моделей класицизму.
При цьому нерідко наводились поетичні фрагменти самих неокласиків
(наприклад, ходовим стереотипом стали рядки М. Зерова: «Класична пластика,
і контур строгий, і логіки залізна течія»), такі стильові самохарактеристики, як
«кларизм» (М. Зеров), «рафінованість» (П. Филипович), «парнаська
досконалість» (М. Рильський).
Стильовий рельєф «грона п'ятірного», попри індивідуальні мистецько-
філософські візії кожного репрезентанта зосібна, тяжіє до спільного естетичного
ядра, означеного С. Павличко як «філософізм», «інтелектуалізм», «естетизм».
 Неокласики «актуалізували ряд проблем культурологічного характеру,
започаткованих у добі Ренесансу та Бароко, до художнього осмислення яких
зверталися П. Куліш, В. Самійленко, Леся Українка, І. Франко». Невипадково
значущою гранню їхньої художньої парадигми став «високий рівень
інтертекстуальності» та широкий «культурно-історичний і літературний
претекст».
Кладучи в основу своєї творчості ідею культури, неокласики керувалися
критеріями стильової досконалості європейської класичної мистецької
традиції.
Творчість Клена засвідчує, настільки неподібними (і не тільки в цьому
сенсі, а загалом) були неокласики.
Як поет він став «репрезентантом київської «неокласичної» традиції,
світоглядних принципів «вісниківської квадриги» та трагічного оптимізму
«празької школи».
Не відмежовуючись від нових модерних естетичних віянь, поет і в
еміграційних умовах (1931-1947 рр.) активно розвивав принципово важливі для
неокласиків мистецькі засади, культурологічну масштабність насамперед. Вона
виявлялася у типологічній спорідненості із цілими культурно-історичними
пластами - як на діахронному (Данте, Жофруа Рюдель, Ередіа), так і на
синхронному (Блок, Гумільов) зрізах.
В особистості О. Бургардта, явленій у поетичній творчості, бачяться
традиції вітчизняної та світової класики. Поет неодноразово й сам пояснював
естетичну природу своєї лірики відповідними мистецькими орієнтирами («І нам
були однаково близькі Фет і Бодлер, І Леся, і Петрарка»). Маємо вдосталь
свідчень того, що поезія О. Бургардта первісно була налаштована на
актуалізацію високої європейської культури. Згадуючи у поемі-епопеї «Попіл
імперій» студентські роки, він писав, що його зачаровував «не тільки Блок,
Бальмонг, а навіть Віктор Гофман».
У ранніх віршах О. Бургардта виявилися ті особливості мистецької манери,
що пізніше стануть атрибутивними ознаками його поетики. Йдеться про
настанову на чітку структурну організацію поезії, долання розхристаності вірша,
тяжіння до високої культури слова.
Закономірно, що уже на початках творчості О. Бургардта бачиться його
схильність до вживання канонічних форм, серед яких пріоритетного значення
набуває сонет («Аскет», «Король», «Бог», «Голгофа» та ін.). Особливою
вишуканістю вирізняється сонет «Сковорода», написаний українською мовою. У
ньому втілено сковородинівську етику й натурфілософію, що помітно
актуалізувалася в багатьох філософських віршах неокласиків:
І, може, іншого шляху немає,
Щоб з хаосу душі створити світ.
Чутливий до суспільних дисонансів пореволюційної епохи, О. Бургардт в
умовах духовного спустошення й деградації невипадково звертається до образу
Сковороди, у творчості якого найповніше в українській літературі представлена
«калокагатія» - єдність добра і краси як основна прикмета грецького естетичного
ідеалу. Закликаючи «з хаосу душі створити світ», поет прославляє дух гармонії
як невідповідник тодішнього дисгармонійного суспільно-політичного життя.
У київський період (20-ті роки) О. Бургардт опублікував українською
мовою ще кілька віршів («На переломі», «Жовтень. 1917»). У них виявилася
принципово важлива риса естетичної системи поета (як і всіх неокласиків),
що домінуватиме у збірці «Каравели».
Художньо осмислюючи революційні зміни в країні, О. Бургардт творить
поетичний світ шляхом тісного переплетення культурологічних ремінісценцій із
власне українськими культурними традиціями. Колізії сучасності резонують тут
із давніми культурно-історичними епохами («Ой, так само у присмерки давнього
Риму Дикий вітер гуляв у розірваних хмарах...»).
Збірка «Каравели» (1943) – це ода свободі мандрів як втіленню
внутрішньої свободи людини.
Цей мотив надає цілісності збірці, у якій під однією обкладинкою
уживаються язичницькі боги й образи Святого Письма, де підкорювачі
невідомих земель – не загарбники, а справдешні мрійники, яким «снились вежі
гостроверхі, тих міст, що завтра, може, їм падуть».
Чому так гаряче обстоював цю тему Юрій Клен? Можливо, так він
віднаходив порятунок і гармонію, коли доводилося давати лад проблемам
непривабливої дійсності таборів і думкам про страшну реальність рідної країни,
куди годі було й мріяти повернутися.
Крім того, світові мотиви, екзотичні образи вабили його ще з далеких часів,
коли «гроно п'ятірне нездоланих співців» плекало свою, на жаль, так і
недоспівану «неокласику».
Для творчої людини будь-якої епохи мандри завжди мають особливе
значення насамперед через філософію свободи. Існує кілька версій щодо
етимології слова «мандри». Згідно з однією, воно походить із санскриту й
етимологічно близьке до «мантра». На думку одного із сучасних письменників-
мандрівників Я. Мельника, мандри й мантру пов'язує ідея повторюваності й
пошуку, адже «Мантра – це повтор кількох слів чи фрази в певному ритмі, які
занурюють людину в інший, містичний вимір, де живе істина. Тобто йдеться про
істинний стан духу, свідомості.
Людина ніби долучається до божественного, її вузьке буденне «я» зникає,
розчиняється в так званій «пра-свідомості» (у термінології К. Юнга –
«колективному підсвідомому)».
Збірка «Каравели» – результат п’ятнадцятирічної діяльності (1928-
1943) – укладена не за хронологічним принципом.
Основою для композиції є ідея духовної еволюції особистості, пошуку нею
власного місця у світі. «Особливість книги поезій Клена – наявність єдиного
ліричного героя, який постає в кількох іпостасях: лицаря («Услід
конкістадорам»), філософа («Серед озер ясних»), патріота («У Первозданного на
горах»).
У цьому зв’язку Н. Генкен-Русова у статті «Дві стихії у творчості Юрія
Клена» зауважує: «Перша частина «Услід конкістадорам» уся просякнута
духом нордійця-номада, тривожним духом мандрівника, моряка, завойовника,
лицаря і поета, що відбивається в її тематиці, образах і мотивах. Друга
частина «Серед озер ясних» – це ліричне звено, що поєднує першу частину
героїчної романтики, середньовічної лицарськости і авантюри з третьою
частиною збірки, що носить назву «У Первозданного на горах», ... – сплавом
духовости і обітницею мудрости».
Справді, збірка «Каравели» є прикладом духовного єднання традицій
світової й української літератури: її перша частина пов’язана з Біблією («Лот»,
«Предтеча»), античністю («Антоній і Клеопатра», «Шляхами Одіссея»),
середньовіччям («Прованс», «Вікінги»), новою Європою («Кортес»,
«Конкістадори», «Жанна Д’Арк»).
Друга частина збірки включає у світове (Січневий Діоніс, Лесбія, Беатріче,
Франкфурт-на-Майні) рідне українське («Сковорода», вірші про красу рідного
краю).
Третій розділ повністю посвячено Україні.
Як на мене, головною цінністю Юрія Клена Бурґгардта в доробку
українських неокласиків є саме те, що автору вдалося вчасно покинути
територію СРСР, тим самим уберігши себе від репресій 30-х років, а це надало
змогу продовжити неокласичну традицію далі, описавши нею як страшний
період репресій (поема «Прокляті роки» 1937 року, видана у Львові, присвячена
рокам сталінського правління), в якій автор продовжує традицію не лише стилем,
а й згадавши митців Розстріляного відродження («…Тоді в кларнети ще трубив
Тичина, І кликав Рильський в сині далечини») – через цю поему, можна сказати,
говорять розстріляні українські поети: «Тепер кати не ходять у китайці/ Ні
Лаціса, ні Петерса нема/ Бо з моди вийшли латиші й китайці/ Тепер організована
чума/ Нас винищить, як білогузих зайців/ Скоривсь нам пес та тварі всяка
тьма», констатуючи крах ідей національного відродження під комуністичною
владою: «Він — стоголовий звір, ні в чім не винний…/ Він правду нам дає, для всіх
єдину/ Нехибну й непомильну, як закон… Склепляє очі нам червоний сон/ І
крутяться невпинно каруселі/ Де ми — страшні фігури в грі веселій...»,
засвідчуючи шокуючого масштабу репресії: «… І я затерті написи читав/На
вапні стін... Ніхто у книгу слави/ Тих смертників імена не вписав/… «Чекаю
розстрілу. Петро Палій». — «Сьогодні вмру за тебе, мій народе. Іван Мазнюк».
— «Кінець. Нема надій./ Прокляття шлю катам. Василь Макода»» та
Голодомору 33-го року: «Тоді дурні Грицьки і Опанаси/ Вмирали, як у зливу
комарі/ Тоді по селах їлось людське м'ясо/ І хліб пекли з розтертої кори».
Також автор мав можливість пройти через Другу світову перекладачем при
штабі 17-ї армії, що робить ще більш цінною іншу монументальну працю автора
«Попіл імперій», яка, на жаль, не була допрацьована, але містить описи й погляд
автора на історичні події з 1917 року і аж по сучасність поета (повний збір
написаного доробку поеми міститься у другого тому творів Ю. Клена, виданого
у Торонто, 1957 року).
 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Віра Просалова. Текст у світі текстів празької літературної школи
2. Клен Юрій. Каравели/ Юрій Клен. – Видавництво Юрія Тищенка. – Прага,
1943.
3. Мельник Я. Мандрувати – не належати нікому/ Ярослав Мельник
//Літературна Україна. – 2014.
4. Слабошпицький М. Профіль з "гронап'ятірного". Юрій Клен / Михайло
Слабошпицький // 25 поетів української діаспори. – К.: Ярославів Вал, 2006.
5. Шевельов Ю.Леґенда про український неоклясицизм / Юрій Шевельов //
Вибрані праці: у 2 кн. – К.: Києво-Могилянська академія, 2008. – Т. 2.
Літературознавство.