Мова творів Григорія Сковороди як особливе явище в історії

становлення української літературної мови

Питання про мову найвидатнішого українського філософа XVIII ст.
Григорія Сковороди належить до дискусійних питань історії української
літературної мови. Висловлюється хибна точка зору про те, що Григорій
Сковорода писав тодішньою російською мовою. Однак сучасні дослідники
аргументують, що «український Сократ» писав саме українською мовою.
Григорій Савич Сковорода народився у селищі Чорнухи Полтавська
області у 1722 році. У той час, внаслідок Переяславської угоди, Україна
перебувала під владою Московії.
Говорячи про мову творів Григорія Сковороди, варто розуміти суспільно-
політичні умови в Україні. Відбувалася тотальне зросійщення. Російську мову
вивчали у закладах освіти не як іноземну, а як літературну.; у свідомість людей
вкладали, що українське - це те, що використовується вдома і що треба
відредаговувати у своєму мовленні.
Визначальну роль у становленні мовної свідомості Г. Сковороди відіграла
освіта. Саме початкова освіта, яку він здобув наприкінці 20-х – у першій
половині 30-х років XVIII ст. у рідних Чорнухах і яка полягала у заучуванні
напам’ять Букваря, Псалтиря й Часослова, та церковна служба спричинили його
"входження" до лінгвокультурного коду, репрезентованого
церковнослов’янською мовою.
Центральне місце у становленні мовної свідомості Г. Сковороди посідає
Києво-Могилянська академія. Мислитель залишив цей навчальний заклад, не
закінчивши богословського курсу. Він здобув ґрунтовну освіту, що базувалася
на досягненнях західноєвропейської культури – античного світу, Ренесансу,
гуманізму, бароко та просвітництва. Києво-Могилянська академія не лише дала
Г. Сковороді знання мов – церковнослов’янської, латини, давньогрецької,
давньоєврейської, німецької, польської, а також поетики, риторики, філософії,
природничих дисциплін та математики з їхньою термінологією і слововжитком
(що заклало підвалини лінгвокогнітивного рівня мовної особистості
майбутнього філософа, істотно позначилося на його концептуальній та мовній
картинах світу), а й прищепила навички критичного мислення, пошуку точного
слова для досконалого вираження думки, вміння мислити в кількох площинах і
переходити з одного лінгвокультурного коду на інший.
Частину листування Сковорода вів латинською мовою.
Перші документально засвідчені відгуки про мову Григорія Сковороди
належали його другові й учневі Михайлу Ковалинському (спогади написано
1794 p., але опубліковано лише 1866), композиторові Гусаву Гесу де Кальве та
письменникові Івану Вернету (1817), які знали видатного українського
мислителя особисто.
На особливості мовотворчості найвидатнішого староукраїнського
мислителя звертали увагу Микола Сумцов, Федір Луб’яновський, Ізмаїл
Срезневський, Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Іван Франко, Олекса
Синявський, Гнат Хоткевич та ін. Вони одностайно визнавали, що у мові
Сковороди є різні за складом і походженням елементи, сперечалися щодо
мовної основи його творів.
У XX ст. мову творів Г. Сковороди досліджували Іван Огієнко, Дмитро
Чижевський, Сергій Єфремов, Євген Кудрицький, Михайло Жовтобрюх, Ірина
Ощипко, згодом — Юрій Шевельов, Макар Русанівський та інші.
Зокрема, І. Огієнко відстоював думку про її українську основу,
пояснюючи цю особливість мовно-культурною ситуацією тогочасної епохи:
«Мова його для свого часу була звичайною літературною українською мовою, в
якій на руському фоні таки багатенько й живих народних елементів; це та
звичайна мова, що поволі ставала в нас мовою науковою, в тому числі й
богословською, плеканою в Київській академії»
Співзвучні думки висловлював також і С. Єфремов. Щодо руської мови
XVIII століття І. Огієнко цілком слушно зауважував (і його думка
перегукується з міркуваннями П. Житецького), що «це не була московська чи
російська мова, — це була своя літературна мова, що природно виросла на
стародавній основі, на тому процесі, що йшов безперервно ще з княжих часів».
Мислитель Григорій Сковорода залишив нам свої окремі міркування про
мову своїх творів (зокрема байки «Басня Есопова», вміщеної в кінці діалогу
«Разговор, называемый алфавит, или букварь мира»; пісень 14-ї і 24-ї «Саду
божественных пѣсней»; «відхідної» пісні, присвяченої Г. Якубовичу, у
передмові до перекладу твору Цицерона «Про старість»), яку він оцінював як
«малороссійску», «малороссійскій діалект», «простонародну», «здѣшнеє
нарѣчіе» (Варто наголосити, що у той час Україна перебувала у складі
Московії; російські землі називали Великоросією, а українські – Малоросією.
Семантично «малоросія» не несе негативної конотації. За аналогією до Малої
Азії. Мала Азія – це територія, звідки почалася цивілізація, ті терени, де перше
з’явилися держави. Тобто Малоросія – це ті терени, звідки розширилася
держава, ще з часів Київської Русі.).
Характеризуючи мовний феномен Г. Сковороди, Гнатюк Лідія стверджує,
що його необхідно розглядати з позицій реконструйованої мовної свідомості
мислителя та тогочасного староукраїнського суспільства, а не оцінювати з
погляду носія української літературної мови, орієнтованого на сучасну мовну
норму. Мовна свідомість давніх українців «опредметнена» передусім у текстах,
для адекватного прочитання яких потрібне грунтовне вивчення мовно-
культурного контексту епохи. На думку Л. П. Гнатюк, приписування Г.
Сковороді мовного хаосу зумовлене як складністю самого об’єкта вивчення,
так і невизначеністю оцінки «українське / неукраїнське» щодо явищ
староукраїнської літературної мови в цілому і мовної практики видатних
староукраїнських діячів зокрема. Мовна свідомість староукраїнського
суспільства першої половини XVIII ст., у тому числі української еліти, хоча й
формувалася під впливом несприятливих політичних та культурних чинників,
усе ж зберігала стрижневі константи суспільної мовної свідомості
попереднього періоду (кінця ХУІ-ХУІІ ст.), позначені ідеєю цінності рідної
мови.
Лідія Гнатюк наголошує на тому, що мислитель спирався переважно на
староукраїнську орфографічну традицію. Мова його творів відбиває всі
специфічні риси фонологічної системи української національної мови, що
формувалася на основі південно-східного діалектного масиву.
 Спираючись на здійснені І. Огієнком ґрунтовні дослідження відмінностей
у наголошуванні слів в українській та російській редакціях
церковнослов’янської мови, які окреслилися вже в кінці XVI — на початку
XVII ст., Лідія Гнатюк показує, що й акцентуаційні особливості текстів Г.
Сковороди засвідчують його належність до староукраїнської мовнокультурної
парадигми.
На особливу увагу заслуговують питомі українські лексичні та
фразеологічні одиниці, що й сучасною мовною свідомістю сприймаються як
українські.
Текстам Г. Сковороди властиві граматичні варіанти, які є однією з форм
вияву динамізму староукраїнської літературної мови. Граматична варіативність
у староукраїнській літературній мові зумовлювалася традиційним
співіснуванням церковнослов’янських та українських флексій, їх
непротиставленням у мовній свідомості мовців. Серед морфологічних
варіантів, властивих староукраїнській літературно-писемній традиції, увагу
привертає варіативність іменникових флексій, передусім -ію/-ью, -ю в О. в. одн.
іменників жін. р. колишніх основ на *-ĭ, рідше – Р. в. одн. (-а/-у) іменників чол.
р., -ом (-ем)/-ам (-ям) у Д. в. мн. іменників чол. р.; варіативність
прикметникових флексій, зокрема флексій Р. та З. в. одн. прикметників,
дієприкметників, займенників і порядкових числівників чол. та сер. р. -аго, -
яго/-oго, -eго. Унаслідок взаємодії церковнослов’янської і живої народної мов
на тлі тенденції до узагальнення флексій прикметників, дієприкметників та
займен-ників у Н., З. та Кл. в. мн. постала і варіативність -ыи (-іи), -ыя (-ія), -ая
(-яя) / ие (-іе), -ии (-іи). У текстах Г. Сковороди представлено як варіативність
церковнослов’янських / живомовних флексій прикметників, дієприкметників та
займенників у Н., З. та Кл. в. мн., так і змішування в названих відмінках
церковнослов’янських флексій різних родів, що свідчить про їх витіснення
живомовними, а також простежується притаманна староукраїнській книжній
практиці варіативність енклітичних і повних форм З. в. одн. (або Р. в. одн. при
запереченні) особових та зворотного займенників, тот/ той та ін.
 Органічним складником мовної свідомості автора були
церковнослов’янські дієслівні форми, найчастіше минулого часу. Природно, що
цитати зі Святого Письма містять форми аориста та імперфекта. В аналізованих
текстах засвідчено паралельне вживання інфінітивних форм (з основою на
голосний) на -ти/-ть-, форм дієслів 2-ї особи одн. теперішнього часу –ши/ -шь,
дієприслівникових форм теперішнього часу на -ачи/-ячи, -учи/-ючи поряд із
формами на -а,-я, а форм минулого часу на -ши – поряд із формами на -в.
Аналіз пам’яток кінця XVI–XVIII століть дає підстави стверджувати, що в
мовній свідомості тогочасних українських авторів багато розгляданих
формантів були здебільшого функціонально тотожними. Переважання в мовній
практиці тієї чи тієї флексії зумовлювалося суб’єктивними чинниками,
власними мовними уподобаннями книжника. У текстах Г. Сковороди
спостерігаємо і вагання у формі роду деяких іменників: луч/луча, ярем/ярмо,
чучел/ чучела, салат/салата. Має місце і варіативність синтаксичних
конструкцій, зокрема по + Д.в. / по + М.в.; к + Д. в. / до + Р. в. тощо. Отже,
граматичні особливості текстів Г. Сковороди свідчать переважно про
функціональну тотожність у його мовній свідомості генетично гетерогенних
одиниць, передусім церковнослов’янських та українських, що спиралося в
цілому на староукраїнську літературно-писемну практику кінця XVI – XVIII ст.
Проте в окремих випадках філософ надавав перевагу церковнослов’янським
формантам, що було зумовлено передусім впливом на його мовну свідомість
граматичних параметрів Святого Письма.
Властива староукраїнській літературній мові варіативність відбита у
текстах Г. Сковороди і на словотвірному рівні, що добре видно зокрема на
прикладі вживання прикметникових форм. Спостерігаємо варіативність
прикметників – дериваційних синонімів – із суфіксами -н-/-ск-/-ичн-; -ичн-/-
еск-; -н-/-ск-; -н-/-инн-; -н-/-ев-; -н-/-ив-; -н-/-ичн-/-ич-еск-; -н-/ев-/-ев-н-; -н/-ян-/
-ен-/ -енн-; -н-/-; -ичн-/-альн-;-ян-/-ск-; -/-еск; -ов-/-ов-ск-/ -ан-ск- та ін. Меншою
мірою тексти Г. Сковороди відбивають варіативність іменникових суфіксів: -
енн-/-янн-; -иц-/-к-; -иц-/-ичн-ость тощо.
 Отже, мову творів Г. Сковороди варто розглядати крізь призму
староукраїнської мовної свідомості. Як реалізація мовно-світоглядних засад
мислителя вона спирається на староукраїнську літературно-писемну традицію
кінця XVI — XVTII ст., плекану і в стінах Київської академії. Це простежується
на всіх мовних рівнях — лексико-семантичному, словотвірному,
морфологічному, синтаксичному, частково — на фонетичному.