Практичне заняття 3

Еволюція поетичної свідомості Г. Гейне в «Книзі пісень»

1. Специфіка творчого шляху Г. Гейне: від романтизму до реалізму.

Генріх Гейне – видатний німецький письменник XIX століття. Його

називають не тільки найзначнішою, а й чи не найхарактернішою постаттю
пізнього німецького романтизму. Він був не тільки поетом, а також і
блискучим публіцистом і видатним мислителем. Народився Гейне у 1797
році у небагатій єврейській родині торгівця сукном. Навчався він
юриспруденції, але його приваблювала поезія. Саме в університеті
завершується становлення Гейне-поета.
Одним із вдалих рукописів Гейне була «Книга пісень», яка вийшла у
1827 році і знаменувала собою перший етап у творчості поета. Він
намагається у віршах виступати продовжувачем романтичної традиції в
німецькій ліриці, і особливо чутна ця традиція у першому циклі «Юнацькі
страждання». Там Гейне використовує фольклорні мотиви, такі як народні
пісні і форми балад іспанського романсу.
«Книга пісень» не є завершеним втіленням народно-фольклорного
романтизму. Гейне не прагнув пройнятися цілісним народним
світовідчуттям. Сам він писав про це так у листі до Мюллера: «Які чисті,
які ясні ваші пісні, і всі вони — пісні народні. В моїх віршах, навпаки,
певною мірою народна тільки форма, а їхній зміст належить
«цивілізованому» суспільству, скутому умовностями». Тобто Гейне був
скоріше німецьким інтелігентом того часу, який свої почуття й
переживання виливає в дещо відсторонених і поетично абстрагованих
народнопісенних формах і образах.
 Тенденції розвитку німецької літератури 20-40-х років виразно
відбиває еволюція творчості Гейне. У літературі він з’явився на межі 20-х,
коли ще традиції раннього романтизму були актуальними, і тому його
поетична творчість розвивалася за фольклорно-народною течією. В 30-ті
роки Генріх проймається радикальними настроями і на початку 40-х
проголошує себе «барабанщиком революції» і відкрито закликає до
революції. Після таких змін в його творчості публіцистика тіснить поезію,
тобто його поезія теж значною мірою стає публіцистичною, але в останній
період свого життя і творчості він повертається до ліричної поезії, яка
через стан його здоров’я набуває нового змісту й звучання.
Але що ж спричинило перехід творчого шляху Гейне від романтизму
до реалізму? Творчість Генріха міцно пов’язана із романтизмом. Але себе
самого поет називав «романтиком-розстригою». У першій половині XIX
ст. у Європі відбувався активний процес становлення буржуазного
суспільства. Наскрізними темами у творах перехідного періоду були гроші
і влада, які визвали духовний занепад суспільства, порушення моральних
норм і взаємин людей.
Взаємодія романтичних і реалістичних елементів у творчості митців
відбувалася по-різному: з’являлися виняткові персонажі, наділені
надзвичайними якостями, деякі письменники брали усталені романтичні
теми й мотиви й надавали їм реалістичного звучання. Перші реалісти
використовували у своїх творах поетику романтизму, особливо в
зображенні природи. Герої були протиставлені суспільству, не могли
знайти в ньому свій шлях і своє місце.
Також треба сказати, що творчість Гейне, особливо 30-40-х років, не
вкладається в рамки романтизму. Це був період, коли романтизм
переживав кризу і письменники активно шукали нові шляхи й форми
творчості. Це не означало розрив із романтизмом, це були пошуки нового
в його параметрах. Романтика - муза поета, що переймається соціально-
критичним пафосом. Ще паралельно спостерігається розвиток
реалістичних тенденцій, які нерідко примхливо перепліталися в творчості
багатьох тогочасних німецьких митців, у тому числі й Гейне.

2. Композиційна своєрідність збірки «Книга пісень».

З мого великого болю творю я пісні маленькі…
Книжка ця - то тільки урна з попелом мого кохання.
Генріх Гейне
 У Берліні наприкінці 1821 року вийшла перша збірка Генріха Гейне
з назвою «Вірші Г. Гейне». Вона не лишилася непоміченою і мала
схвальні відгуки від критиків. А навесні 1823 року вийшла у світ друга
його книга, збірка поезій з двома драматичними творами - «Трагедїі з
ліричним інтермеццо». Саме ці цикли дали назву збірці «Книга пісень».
Також цей твір - своєрідний ліричний щоденник, цілісний за композицією,
змістом і формою. Це поетична розповідь про нещасливе, нерозділене
кохання, але в останніх циклах на перший план виходить тема природи.
Більшість віршів орієнтовані на фольклор, ритмомелодику, образність і
стиль німецьких народних пісень. До збірки увійшли поезії різних жанрів:
пісня, балада, романс, сонет, що свідчив про орієнтацію на народну
поезію, на ритмомелодику, образність і стиль німецьких народних пісень.
У поезіях «Книги пісень» живе дух музики, але вони за рідкістю
мелодійні, і цим пояснюється їхній незвичайний успіх серед композиторів.
За кількістю перекладів на музику збірка «Книга пісень» не має собі
рівних у світовій поезії. За підрахунками німецьких учених, на кінець XIX
ст. нараховувалося близько півтори тисячі музичних творів на тексти й
мотиви із цієї збірки, в тому числі таких видатних композиторів, як Ф.
Шуберт, Р. Шуман, Ф. Ліст, Р. Вагнер, Ф. Мендельсон, Е. Гріг, П.
Чайковсь-кий, М. Лисенко та інші.
 «Книга пісень» складається з чотирьох циклів: «Страждання
юності», «Ліричне інтермецо», «Знову на батьківщині», «Північне море».
Усі чотири цикли різні за спрямованістю, вони створювалися у різні часи,
але усі вони розкривають еволюцію ліричного героя, етапи його
внутрішньої біографії. Велике значення має побудова книги: кожний вірш
або цикл не сприймається окремо від інших, тому що думки, мотиви і
образи тісно переплітаються один із одним. Головною темою «Книги
пісень» виступає любов.
Під час переживань першої інтимної драми, кохання до кузини
Амалії, яка ним зневажила й вийшла заміж за прусського аристократа,
народжується інспірована нерозділеним коханням і породженими ним
болісними переживаннями, рання поезія Гейне, з якої потім складається
цикл «Страждання юності».
У першому циклі «Страждання юності» розкривається сила першого
почуття, мрія про кохання і прагнення знайти свій ідеал у реальній
дійсності. Молодий, замріяний ліричний герой перебуває в полоні своїх
снів і марень. Тут важко відділити справжнє від уявного, бо незрозуміло,
де пролягає межа між ними. Багато фантастичних образів: привиди,
неземна постать коханої виринають немов із забуття. Любов зображується
як велике й сильне почуття, вона — єдиний скарб на землі, порівняно з
нею всі інші блага не мають жодного значення. Любов носить фатальний
характер, межує зі смертю. Несамовита зосередженість на одному почутті
змішує межі яви і сну.
Цикл «Ліричне інтермецо» возвеличує людину, яка здатна на
глибоке почуття. Поет пише про те, що він не вірить ні в Бога, ні в злі
сили, а лише в серце людини. І хоча серце ліричного героя «розбите», бо
зазнало біль зради й кохання без взаємності, воно не втратило великих
скарбів, прихованих у його душі,— щирості, чистоти, відданості своєму
почуттю. Тут послідовно відтворилася вся історія кохання поета від його
зародження і до драматичної розв'язки - виходу коханої заміж за іншого й
страждань самотнього поета. На відміну від першого циклу, кохання
постало як людське почуття, що принесло щастя. Через мистецтво, що
породило з туги чарівну пісню, поет по-іншому сприймає навколишній
світ, можна сказати, бачить його по-новому. Художній світ у другому
циклі яскравий, барвистий, насичений голосами природи, шелестом трав і
дерев. Образ коханої стає виразнішим, постає як утілення природної краси
й гармонії. І водночас вона - ідеал поета, дівчина-сонце, перлина, лілея,
голубка. Символи сприяють увиразненню сили любовного почуття, яке
дало поштовх поетичній уяві ліричного героя.
Вірші «Ліричного інтермеццо» Гейне називав то «маленькими
сентиментально-лукавими пісеньками», то «гумористичними піснями в
народному дусі», тим самим вказуючи й на те, що в них велику роль
відіграє іронія та елемент артистичної гри.
З роками ліричний герой Г. Гейне змужнів, зазнав великих душевних
втрат – це те, про що йдеться у третьому циклі «Знову на батьківщині».
Між подіями, зображеними в першому й другому циклах, і тими, про які
йдеться в цьому, відчувається значна часова дистанція.
Кохана зникла, а світ довкола дуже змінився. Ці зміни автор описує за
допомогою образів природи. Гейне звертається до морських образів і
мотивів, у його віршах з’являються кораблі, моряки, буря, туман, чайки,
русалки, вітер і навіть загадкова морська пані. Нерідко море поєднується з
образом темряви, ночі, коли на небі немає зірок, а ліричний герой відчуває
себе сумним, нещасним і тривожним. Образ моря є багатозначним,
утілюючи, з одного боку, стихію бурхливого життя та природи, а з іншого
- вирування почуттів ліричного героя, у душі якого поєднуються різні
начала: туга, щастя, горе, біль і світла надія.
 За змістом, і за формою окремо стоїть у «Книзі пісень» цикл
«Північне море» - четвертий цикл збірки. Він наповнений величними і
живописними картинами природи. Цикл писаний здебільшого у формі
верлібру (вільного вірша). Тут образ ліричного героя органічно вписується
у пейзаж, він – його невід’ємна частка, живе разом із природою одним
життям і відкриває для себе не тільки внутрішні переживання, а й
широкий світ життя та природи. Ліричного героя цікавить тепер уся
різнобарвність світу, поєднання стихійних сил і суперечливих явищ, а не
кохання у більшості. У символічних образах (буря, вітер, море, розбитий
корабель та ін.) утілено бентежність людської душі й бурхливу атмосферу
доби.
Таким чином, прочитавши усю збірку «Книга пісень», можна
побачити, як після життєвих випробувань, негод і страждань ліричний
герой стає духовно зміцнілим, просвітленим, звільненим від усього
фальшивого й неприродного. Він відчуває себе вільною людиною в
широкому й рухливому світі. А одним із проявів цього світового руху є
життя його душі, його кохання, що завжди буде вічною цінністю на землі.

3. Традиції романтизму в «Юнацьких стражданнях»: мотиви сну та

смерті, самотності, інфернальна та середньовічна образність, поетика
контрастів. Переосмислення романтичного світогляду («Розмова в
Падерборнському степу»).
Перший розділ, «Юнацькі страждання», є найбільш романтичним.
Тут особливо гостро звучить біль нерозділеного кохання, змальовано силу
першого почуття, мрію ліричного героя про кохання й неможливість
досягнення ідеалу в реальній дійсності. Ми бачимо переживання і муки
нерозділеної любові. Ліричний герой впадає у відчай. Він сприймає свою
трагедію як найбільшу у світі. Життя і смерть борються в його свідомості.
Як і інші поети-романтики, Гейне віддає данину популярній у його часи
готичній фантастиці, «романтиці жахів». У першому циклі кохання –
фатальна, ірраціональна сила, що несе страждання і загибель. Іноді
постають цвинтарі, розриті могили, з них виходять привиди, з якими веде
бесіди юнак, чиє серце спливає кров’ю через нещасливу любов.
Відповідною є й лексика, для якої характерними є слова: «похмурий син
ночі», «саван», «зловіщий сон», «мертвяк» тощо.
У вірші «Зловісний увижався мені сон...» (Ein Traum, gar seltsam
schauerlich...) йому є в квітучому саду діва, яка готує саван йому на гроб,
рубає дерево для самого гробу, риє яму для могили. Однак кінець вірша
явно переводить всі «жахи» в комічний план:
... in die dunkle Grabesnacht. .. Я скотився
Sttirzt' ich hinein - und bin erwacht. У могильну темряву - і прокинувся.
(Переклад М. Міхайлова)
Один з розділів збірника носить назву «Сновидіння». У сні поетові
бачаться могили, мерці, що встають з домовин, і сам він мріє лише про
смерть, в якій сподівається знайти спокій. Кохана зображена як
романтична мрія, нестерпне чекання, химерне сновидіння. Як і властиво
сну, «картини» розірвані, а їхній порядок сплутаний.
Кожний вірш розділу «Сновидіння» – це опис або сну, або видінь,
що їх бачив поет. Уві сні він бачить «її» – невірну кохану, втрачену
назавжди; він присутній на її весіллі з іншим; він продає душу пекельним
силам за радість побачення з нею; уві сні вона з’являється до нього,
подібна вихідцям з того світу – бліда і холодна мов мармур. Наяву поету
уявляється цілий пекельний кортеж – він заплатив дияволу страшну ціну
за неї, і ось з’являється вона, в супроводі самого диявола, котрий і поєднує
поета з його коханою. Повертаючись від коханої, автор йде цвинтарем – і з
могил встають привиди, кожний з них – жертва нещасливого кохання. У
світі, де живе поет, здається, немає живих, справжніх людей. Це привиди,
або живі личини, які приховують то підлість, то убогість. Оманливе
видіння – і сама кохана поета.
 Образна мова Гейне в цьому циклі умовно романтична: усі нічні
видіння, привиди, «безумний сміх», «дике полум’я в грудях», «похмурий
демон», «блаженний біль» – романтичного походження. Ще зовсім
недавно ці образи, метафори, порівняння були дійсним художнім
відкриттям романтиків і передавали інший в порівнянні з лірикою ХVIII
століття лад почуттів. Тепер вони все більше ставали літературною
умовністю. Щирість і самобутність Гейне проривається через цю
літературність.
«Розмова в Падерборнської степу» передає ту подвійність по
відношенню до романтизму, до зіткнення уяви і реальності, які будуть
властиві поету протягом всього його життя. Цей вірш переводився на
російську мову неодноразово, що свідчить про особливий до нього
інтерес. Його форма - розмова, при якій кожна непарна строфа передає
романтично-піднесене уявлення про мир, а кожна парна його грубо
руйнує.
Horst du nicht die femen Tone, Чуєш, до нас мчать звуки
Wie von BrummbaB und von Geigen? Контрабаса, флейти, скрипки?
Dorten tanzt wohl manche Schone Це танцюють поселянки
Den gefliigelt leichten Reigen. На лугу, під сенью липки.
Еі, mein Freund, das nenn'ich irren, Контрабаси, флейти, скрипки!
Von den Geigen hor 4 ich keine, Уже чи не з'їхав з глузду з розуму ти?
Nur die Ferklein hor' ich quirren, Це хрюканью свиному
Grunzen nur hor' ich die Schweine. Вторять виском поросята.
Отже, ідейно-тематична спрямованість вищезгаданих творів, а також
соціальні мотиви, які нерідко звучать і у віршах про кохання, зумовили
особливості романтичної поетики Гейне, які відрізняли її від поетики
інших романтиків. Це відчувається, наприклад, у витлумаченні теми
смерті і теми природи. Любов у Гейне виступає як рокова сила, що несе
загибель. Образ самого поета розривається лише з одного боку: він
нещасний закоханий, що тяжко переживає «її» невірність, одна з
багаточисельних жертв цієї рокової сили, подібна до тих жертв, котрі
пройшли перед ним на цвинтарі.

4. Посилення іронічного начала в «Ліричному інтермеццо». Звернення

до фольклору, використання художніх засобів народної пісні.
«Ліричне інтермецо» називають гімном піднесення на честь кохання.
Якщо в першому циклі кохання належало до сфери снів і марень ліричного
героя, то тепер воно стає цілком земним, реальним почуттєм. Також у
цьому циклі має великий вплив мистецтво. Воно дає ліричному героєві
сили жити.
Момент «народження пісні» у душі ліричного героя змінює увесь
світ довкола: фіалки «сміються й ластяться», «дивляться на зірки»,
троянди «розповідають запашні казки», у лісі співають пташки й
стрибають газелі... Через мистецтво, що породило з туги чарівну пісню,
поет по-іншому сприймає навколишній світ, можна сказати, бачить його
по-новому.
Художній світ у другому циклі яскравий, барвистий, насичений
голосами природи, шелестом трав і дерев. Образ коханої стає виразнішим,
постає як утілення природної краси й гармонії. І водночас вона — ідеал
поета, дівчина-сонце, перлина, лілея, голубка. Характерно, що до образу
коханої автор добирає образні порівняння зі світу природи, бо кохання і
природа — невід’ємні одне від одного складові руху Всесвіту. Ліричний
герой уперше долає тугу:
Ти не любиш мене, ти не любиш мене,
Я не дуже за теє журюся;
Як погляну на личенько любе, ясне,
То веселий, мов цар, я роблюся...
(Переклад Лесі Українки)
 Другий цикл відзначається розмаїттям символіки. Символічні не
тільки предмети, але й явища природи, і кольори, і навіть звуки. Блакитна
квітка тут - символ першого почуття, ідеал юності; чорний колір серпанку
- символ втрати кохання, зради; хвилі - символ розбурханої душі; спів
солов’я - символ гармонійного буття ліричного героя в тісному зв’язку з
природою й людством; «безмовний» світ - символ втрати гармонії; лісові
хащі - символ суперечливого й тяжкого духовного буття людини.
У «Ліричному інтермецо» ще йдеться про «гострий біль», про
«зранене серце», тому «зірки ридають і стогнуть». І все ж таки ліричний
герой прагне «зцілення». І це зцілення пов’язане в його поетичній
свідомості з природою та мистецтвом:
Щоб квіти довідались пишні,
Як серце болить мені,
Заплакали б, невтішні,
З болю мого, смутні...
(Переклад Андрія Малишка)

Завершення циклу «Ліричне інтермецо» дуже драматичне. Високі почуття

Ліричного героя не знайшли відгуку в реальному житті, але це вже тема
подальших віршів. У фіналі лунає важлива думка про те, що душа людини
- велика таємниця, яку ще ніхто не пізнав.
Всі давні та прикрії співи,
Всі мрії тяжкії страшні —
Я хочу тепер поховати
Навіки в великій труні.
Чи знаєте ви, чого буде
Труна та велика й важка? —
Кохання моє в неї ляже
І вся моя туга тяжка.
(Переклад Лесі Українки)

Вірші «Ліричного інтермеццо» Гейне називав то «маленькими

сентиментально-лукавими пісеньками», то «гумористичними піснями в
народному дусі», тим самим вказуючи й на те, що в них велику роль
відіграє іронія та елемент артистичної гри.

5. Поєднання романтичних та реалістичних елементів в «Поверненні

на батьківщину». Іронічне сприйняття минулого, образ двійника
(«Ніч тиха, всі вулиці в сні спочивають»).
У третьому циклі «Повернення на батьківщину», любовні
страждання юності вже сприймаються на часовій відстані, герой
переосмислює усе, що сталося. У цьому розділі більше дотепності, іронії, і
водночас послаблення ліризму та майже немає переспівування самого
себе. Автор використовує мотив мандрів, де розчарований ліричний герой
полишає рідні місця і коли повертається, дивиться на все просвітленим
поглядом. Юнацькі страждання тепер дорогі для нього лише як спогади.
Кохана заміжня за іншого, і тепер світ навколо героя досить інший. Зміни
можна побачити через виразні образи зі світу природи. У «Ліричному
інтермецо» події супроводжувалися яскравими кольорами, золотими
зірками, сонячним світлом, а у третьому циклі усе змінюється на темну
ніч, дощ, негода, беззоряне небо.
Пройшло багато часу, ліричний герой психологічно виріс, зазнав
перших втрат, тому у третьому циклі усе більше звучать мотиви його
самотності і відчуження, а також – німоти світу. Часто герой гуляє там, де
немає перехожих, шукає сліди або тінь своєї коханої. Також у цій частині
присутньо багато фантастичних образів, які персоналізуються, автор
уводить їх у реальний контекст: привиди, мерці, могили. Вони є ознаками
минулого, супроводжують теперішнє, нагадуючи про колишні любовні
стосунки та втрати. Згадування про свою кохану, про світлі дні дитинства
й юності не можуть повернути непоправних втрат.
Все зрушилось навколо тебе,
Нужда й гризота скрізь тепер,
Неначе Бог помер у небі,
І в пеклі чорт давно помер.
( Переклад Л. Первомайського)
Щоб якось вижити у таких психологічних умовах, ліричний герой
потрапляє у місто мрій, де вже немає милої і лише її сестра Тереза нагадує
про страждання юності. Світ навколо нього втратив гармонію та цільність,
тому стає спустошеним, непривітним, «фрагментарним», «роздертим».
Також у цьому циклі використано іронію та сатиру на німців-
філістерів, високопосадовців, аристократів, для яких має значення лише
матеріальний статок, а не духовність. Автор викриває людську
обмеженість і жадібність, зображує своїх співвітчизників таких, які будуть
«жерти устриці й пити рейнське вино прямо з тротуару». Контрастом до
такого ницого існування є багатство внутрішнього життя ліричного героя,
який, хоча й страждає, але він «живіший за мерців». Незважаючи на те, що
ліричний герой у циклі «Знову на батьківщині» багато перестраждав і
пережив, у його душі залишилися життєві сили. Туга й біль не означають
припинення життя, вони, навпаки, дають поштовх його думці, роздумам
про кохання, а головне - творчості.
Романтична сторону цього циклу – це знаменитий вірш,
присвячений рейнській красуні Лорелей. У поезії «Лорелей» яскраво
відбилося захоплення поета німецькою народною творчістю. За
старовинною німецькою легендою, чарівна русалка Лорелей жила на
скелястому порозі посеред Рейну. Своєю незвичайною вродою вона
причаровувала рибалок. Лорелей стала для Гейне символом фатального
кохання, тому що поета теж причарувала горда красуня, яка розбила його
серце.
У поезії «Лорелей» фольклорним є не тільки сюжет, а й сам стиль
вірша, який написано у простій, співучій манері народної пісні. Краса
русалки передається через ознаки, характерні для народної творчості:
«золоті коси», «блискучі шати», «із золота гребінь має».
Поезія «Лорелей» — одна з вершин лірики Гейне. Використовуючи
народну легенду і народні образи, поет створює романтично піднесений
твір про кохання, його красу та згубність. На Рейні досі є скеля, що
славиться своєю дивовижною луною і називається Скелею Лорелей.
У баладі Гейне епічне розповідне начало подається не стільки через
зображення дії, скільки через поетичний опис: золотоволоса красуня на тлі
вечірнього неба над велично живописним Рейном, у золотому сонячному
сяйві— цей образ і є епічним елементом у суб’єктивно-ліричних
інтонаціях балади Гейне. Але її зміст, по суті, є ліричним — він не в
розвитку дії, а у вираженні почуття, у трагічному пориванні рибалки, який
зачарований красою Лорелей і платить за це смертю.
Перша її строфа вводить у сюжет ліричне «я» поета, охопленого
глибоким сумом, якому так відповідає драматизм згаданої ним рейнської
легенди:
Не знаю, що стало зі мною,
Сумує серце моє, —
Мені ні сну, ні спокою
Казка стара не дає.
(Пер. Л. Первомайського)
Чотири наступні строфи несуть у собі власне розповідний елемент,
точніше, розповідно-описовий. Остання, шоста, завершує сюжет балади в
формі припущення, яке висловлюється від імені автора:
Зникають в потоці бурхливім
І човен, і хлопець з очей,
І все це своїм співом
Зробила Лорелей.
У вірші Гейне згубна зваба рейнської чарівниці, що пробуджує до
себе невідворотне почуття у приреченого Рибалки, переплітається з
почуттями самого поета, з історією його власного кохання. Тому
романтичне, з відтінком містики, тлумачення кохання істотним чином
послаблюється у Гейне переведенням його на рівень природного
людського почуття. Водночас деякі романтичні мотиви посилені у
трактуванні сюжету про Лорелей у Гейне. Лорелей Гейне виступає як
холодна спокусниця-чарівниця, позбавлена тих природних людських
якостей, які притаманні її брентанівському прототипу:
Із золота гребінь має,
І косу розчісує ним,
І дикої пісні співає,
Не співаної ніким.
У художньому відношенні третій розділ — найцінніша частина
збірки. Поет шукає забуття в мандрах. Причиною тому — нерозділене
кохання. Він повертається до рідного міста, несподівано зустрічається з
родиною колишньої коханої. Оживають згаслі спогади. Головна тема
розділу — змалювання недооцінки суспільством високих душевних
якостей героя. Гейне страждав від невизнання себе як особистості. Поет
пише, що тільки прості та щирі люди можуть оцінити всю глибину і красу
його душі:
Вродливице рибачко,
До суші плинь в човні,
Зостанься тут поруч зі мною І руку дай мені.
Прилинь до мого серця І страх даремний забудь, —
Щодня ж у дикім морі Ти прокладаєш путь.
Як море, в мене серце —
Нуртує і кипить,
І скарб чудових перлів
На дні його лежить.
(«Вродливице рибачко...» Пер. Дм. Паламарчука)
Тема спогадів підкреслює самотність та неприкаяність поета. Він
бачить себе в минулому, переживає колишній біль:
Ніч тиха, всі вулиці в сні спочивають,
Колись моя люба в цій хаті жила; її вже немає, її тут не знають,
Оселя ж лишилася та, що й була.
І там хтось стоїть, вгору глянув, здригнувся І в розпачі руки ламає свої;
Ось місяць його освітив, —я жахнувся:
Обличчя і постать у нього мої!
Ти, марище зблідле, ти, тінь моя власна!
Нащо мене дражниш коханням моїм?
І так не забута година нещасна,
Як серцем я рвався на місці оцім.
(«Ніч тиха...» Пер. Лесі Українки)

6. Філософська проблематика та художня специфіка циклу «Північне

море».

Людині потрібні не три аршини землі,

не садиба, а вся земна куля, вся природа,
де на просторі вона могла б проявити
всі свої властивості свого вільного духу.
Антон Чехов
 Четвертий цикл «Книги пісень» стоїть окремо від усіх інших трьох і
за змістом, і за формою, наповнений величними і живописними картинами
природи, позначений динамізмом, що охоплює всі сфери Всесвіту.
Написаний цикл здебільшого у формі верлібру (вільного вірша).
Тепер головною темою виступає природа, співвіднесена з людиною,
і людське життя вимірене масштабами світобудови. Величні картини
природи створюються в циклі за допомогою різноманітних тропів, фігур,
фольклорних засобів, міфологічних образів.
Тут поєднані природа й людські почуття, народна творчість і світ
античної міфології, небо й земне життя. Усе це дозволяє поетові говорити
про людину та її переживання в широкому філософському та культурному
контексті. Образ коханої вже не є домінуючим, він тут присутній як
згадка, світлий спомин. У символічних образах (буря, вітер, море,
розбитий корабель тощо) втілено бентежність людської душі й бурхливу
атмосферу епохи. Образ ліричного героя органічно вписаний у пейзаж, він
є його невід’ємною часткою, живе разом із природою одним життям і
відкриває для себе не тільки внутрішні переживання, а й широкий світ
життя та природи. Його цікавить тепер уся різнобарвність світу,
поєднання стихійних сил і суперечливих явищ.
Буянню стихій протиставляється прагнення митця гармонізувати
людський світ за законами мудрої природи й духовності. В епілозі знову
звучить спогад про кохання як найкращий вияв душі особистості. І хоча
любов не потрібна суспільству, в якому живе поет, автор вірить, що
кохання пробудить до життя юні серця й одухотворить світ.
В останньому розділі домінує аналітичне начало. Ліричний герой, який
пережив розчарування, втрати, прагне тепер жити одним життям з
природою, відчути себе малою, але необхідною часткою всесвіту. Йому
здаються тепер марнотою пусті хвилювання, він позбувся романтичних
мрій та ілюзій. Символічним у цьому плані є вірш «Корабельна аварія».
Тема спогадів підкреслює самотність та неприкаяність поета. Він бачить
себе в минулому, переживає колишній біль:
Ніч тиха, всі вулиці в сні спочивають,
Колись моя люба в цій хаті жила; її вже немає, її тут не знають,
Оселя ж лишилася та, що й була.
І там хтось стоїть, вгору глянув, здригнувся І в розпачі руки ламає свої;
Ось місяць його освітив, —я жахнувся:
Обличчя і постать у нього мої!
Ти, марище зблідле, ти, тінь моя власна!
Нащо мене дражниш коханням моїм?
І так не забута година нещасна,
Як серцем я рвався на місці оцім.
(«Ніч тиха...» Пер. Лесі Українки)
«Північне море» було написане під впливом могутньої стихії: на
березі моря поет прожив деякий час. Велич картин природи народжувала
роздуми про могутні сили, про богів древності. Всі дрібні людські
пристрасті відступали на другий план. Навіть любов у вірші «Морське
бачення» стає предметом іронії: коли ліричний герой побачив вигляд
коханої в хвилях моря і кинувся до неї, то капітан встиг вчасно вхопити
його за ногу, дивуючись, чи не вселився в нього диявол (find sie des
Teufels).
Змінюється і будова вірша: ритм підкоряється руху хвиль, рима
втрачає значення. Гейне виступає тут попередником верлібру, так
характерного для кінця віку. Йому він необхідний для того, щоб
зосередити всю увагу на найважливіших проблемах буття. Вони
переходять в цей цикл з «Повернення на батьківщину», але можливість їх
дозволу здається все менш вірогідної:
was bedeutet der Mensch?
Woher ist er kommen? Wo geht er hin?
Wer wohnt dort oben auf goldenen
Sternen?
... що є людина?
Звідки прийшов він? Куди піде?
І хто там над нами на зірках
живе?
Питання звернені до хвиль. Задає їх юнак, який знає, що багато
людей думало над ними - в ковпаках з ієрогліфами, і в беретах, і в чалмах і
ще тисячі тисяч інших, але безрезультатно. Назва головних уборів
говорить про те, що ці проблеми хвилювали людей різних часів і країн.
Остання строфа підкреслює безсилля і людину, і самої могутній стихії
вирішити цю загадку життя:
Es murmeln die Wogen ihr ew'ges
Gemurmel, Es wehet der Wind, es fliehen die
Wolken,
Es blinken die Sterne, gleichgiiltig
und kalt, Und ein Narr wartet auf Antwort.
Хвилі дзюрчать своїм вічним
дзюрчанням; Віє вітер; біжать хмари;
Блищать зірки безучастнохолодние...
І чекає божевільний відповіді!
(Переклад М. Міхайлова)
Німецький іменник der Narr можна перевести двома росіянами -
«дурень» і «божевільний». Однак питання про значення життя навряд чи
може задавати дурень або божевільний. Хто ж той юнак, який задає ці
питання?
Отже, ліричний герой збірки «Книга пісень» після життєвих
випробувань, негод і страждань став духовно зміцнілим, просвітленим,
звільненим від усього фальшивого й неприродного. Він відчув себе
вільною людиною в широкому й рухливому світі. А одним із проявів
цього світового руху є життя його душі, його кохання, що завжди буде
вічною цінністю на землі.