Практичне заняття №1

Літературна критика в структурі літературознавства

На зорі існування мистецтва як форми суспільної діяльності постало

питання про первісну оцінку будь-якого мистецького полотна. Така оцінка,
яка висловлювала критичну думку про той чи інший мистецький твір, була
важливим фактором не тільки аксіологічного буття твору, але й стимулювала
дальший розвиток художньої літератури, як і інших видів мистецтва.
Літературна критика з самого свого виникнення є самоусвідомлення
літератури як явища суспільного життя. На мою думку, вона виявляється як
соціальна діяльність, бо критики стежать за літературним процесом, читають
нові твори, відбирають найкращі з їх погляду для передруку, організовують
дискусії, пишуть власні різножанрові праці, публікуючи їх у загальній і
спеціальній пресі, ведуть навколо таких творів полеміку тощо.
Сьогодні існують різні думки щодо початків літературної критики як
однієї з важливих галузей літературознавства. Дослідники вважають, що
першим літературним критиком був Аристотель, інші дотримуються думки,
що перші професійні літературно-критичні судження належіть французькому
теоретикові літератури Нікола Буало, автору всесвітньо відомого твору “Lar
poеtic”(1674). Саме від цього твору дослідники починають літочислення
професійного заняття критикою, завданням якої є давати первісну оцінку
творам літератури і мистецтва. Так чи інакше, літературними критиками
вважали себе також Г.-Е.Лессінґ, Гегель, Гердер. Тільки у ХІХ ст. відбувся
поділ науки про літературу на три основні галузі: історію літератури, теорію
літератури та літературну критику. Зв’язок цих літературознавчих дисциплін
між собою був настільки очевидним, що важко вирізнити суть кожної із них.
Теорія літератури, яка встановлювала загальні закономірності розвитку цієї
галузі літературознавства, виникала на основі літературно-критичного
прочитання твору. Вона давала також інструментарій для літературного
критика чи історика літератури, завданням якого було дати аксіологічний
висновок про той чи інший мистецький твір. Таким чином, зв’язок кожної з
цих галузей науки про літературу був очевидним.
Специфіка літературної критики як окремої галузі літературознавства
почала вивчатися у ХІХ ст. Від Буало, Лессінґа, Гегеля до російських
дослідників літератури (В.Бєлінський, О.Герцен, М.Добролюбов,
М.Чернишевський, Д.Писарєв) ця проблема стала основою не тільки
критичної практики про літературні твори, але і самооцінки свого
іманентного існування.
Уже у другій половині ХІХ ст. предметом вивчення науки про
літературу стає не тільки теорія критики, але і її історія. У Німеччині, Росії
дослідники намагаються вивчати літературну критику як історію її напрямів,
шкіл,течій, зміну оцінок та інтерпретації літератури, а вже пізніше – подати
історію творчого шляху видатних літературних критиків.
З моєї точки зору, саме специфічні особливості критики значною
мірою відрізняють її від історії літератури. У французьких критиків
змішування цих двох галузей літературознавства стало правилом
літературного життя. Але історія літератури, на відміну від літературної
критки, враховує ряд тих факторів суспільного та літературного життя, які не
може враховувати літературна критика. Історик літератури мусить чекати
“аж критикований автор умре, аж будуть видані всі його твори, листи,
документи про його життя, спомини його знайомих і ворогів”.
Літературна критика у кінці ХІХ ст. ставила передусім питання
дослідження змісту літературного твору, його соціальної суті, яка у
художньому полотні втілена у специфічний спосіб. Вона була засобом
пізнання твору за допомогою життя. Саме тому літературна критика була і
залишається важливим чинником у взаєморегулюючій системі красного
письменства та суспільства.
 Практичне заняття №2

Зародження античної літературно-критичної думки й праці

Платона та Арістотеля
Літературознавство епохи античності було невіддільним від філософії.
Давньогрецькі вчені дали найменування літературознавчим термінам,
сформували основні теоретико-літературні поняття. Вони вважали мистецтво
наслідуванням природи. Під наслідуванням розуміли творче відображення
дійсності.
Найвидатніші представники естетичної думки античності — Платон і
Арістотель. Платон (427—347 рр. до н. е.) вважав, що чуттєві речі -"тіні"
ідей. Мистецтво, яке наслідує чуттєві речі, є тінню тіней і не має ні
пізнавального, ні виховного значення.
З точки зору Платона, художник наслідує лише копії, він вводить
людей в оману. Художній образ — неповноцінна форма пізнання. З усіх
видів мистецтва Платон найвище цінував музику, яка відтворює світ ідей, з
літературних творів — гімни богам і видатним людям, на які поетів надихає
Бог. Інші літературні твори розслаблюють душі людей, бо розкривають
людські почуття. Вони не можуть повноцінно впливати на виховання
громадян.
Платон вважав, що прекрасне існує лише у надчуттєвому світі ідей,
його можна сприймати лише розумом. Уявлення про прекрасне не
змінюється.
Видатним мислителем античності був і учень Платона Арістотель (384
—322 рр. до н. е.). Художній досвід давньої грецької літератури він
узагальнив у працях "Поетика", "Риторика" і "Політика". Основним
предметом мистецтва Арістотель вважав людину, а метою мистецтва —
очищення людської душі від зла. На відміну від Платона, який доводив, що
творчий процес підсвідомий, Аристотель вважав його свідомим,
контрольованим.
 Порівнюючи літературу з історією, Аристотель відзначав, що історик
пише про те, що дійсно відбувалося, а письменник — і про вірогідне, "про те,
що могло б статися. Тим-то поезія і філософськи глибша, і серйозніша за
історію — поезія говорить більш про загальне, а історія — про окреме"1.
Література змальовує предмети "такими, якими вони є, або такими, як їх
уявляють, або, нарешті, такими, якими вони повинні бути". Наслідування
дійсності не є рабським копіюванням, воно включає вигадку, узагальнення.
Аристотель дав характеристику літературним родам і видам. Він
першим в історії естетичної думки розкрив специфіку драми, основою якої
вважав дію, а не розповідь, "дія — душа трагедії". Трагедія є відтворення
"прикрашеною мовою..." важливої і закінченої дії, що має певний обсяг".
Трагедія, на думку Аристотеля, повинна викликати жах і жаль. Фабула
трагедії має бути заплутаною, її треба складати так, "щоб кожен тремтів і
співчував тому, що діється". Трагедія відтворює людей кращих, ніж наші
сучасники, а комедія — гірших.
Порівнюючи драму з епічною поезією, Аристотель відзначав, що
епічна поезія "подібна до трагедії в тому, що використовує віршоване слово,
а відрізняється від трагедії незмінністю простого розміру і розповідним
викладом. Щодо протяжності зображувальних подій у часі, то трагедія має по
можливості вмістити свою дію в одноденний кругообіг сонця або
якнайменше з нього виступати. А епопея не обмежена в часі, — тим вона і
відрізняється від трагедії, хоча спершу і в трагедіях робили так само, як і в
епічних творах". Епічна поезія відтворює картини життя в гекзаметрах,
фабули у ній повинні бути драматичні своїм складом і належати до однієї
суцільної і завершеної дії, яка має початок, середину і кінець. В епопеї може
бути багато подій, які відбуваються одночасно. В епічних творах поет
розповідає про події, як про щось стороннє, як це робив Гомер.
Важливе місце в "Поетиці" займає категорія "характер" — це те, в чому
виявляється схильність людини. Найважливішою умовою характеру
Аристотель вважав гідність, характер гідний, "якщо й ця схильність гідна".
Умовами характеру є відповідність, правдоподібність і послідовність. У
характерах, як і в ситуаціях, завжди треба шукати "ймовірності, так, щоб
слова і вчинки певної особи виникали з необхідності або ймовірності і щоб
сама послідовність подій визначалася необхідністю або ймовірністю"1.
Класифікуючи мистецтво, Аристотель бере до уваги предмет
зображення, засоби, за допомогою яких відтворюється дійсність, і спосіб
зображення. Пластичне мистецтво — живопис і скульптура — зображають
фарбами і формами, танець — ритмічним рухами, музику і спів — мелодією і
ритмом, літературу — словом і віршовими розмірами. На відміну від
Платона, він вважав, що прекрасне — властивість речей і предметів.
Особливості прекрасного: симетричність, пропорційність, гармонія. Краса
залежить від величини речі, яку легко або важко оглянути. Щоб бути
прекрасними, предмети повинні мати таку величину, яку можна охопити
одним поглядом. Тому фабула в літературному творі має бути такою в часі,
яку легко запам'ятати.
Я вважаю, що праці Аристотеля з питань мистецтва — вершина
теоретико-літературної думки давніх часів. Окремі думки вченого застаріли,
але більшість зберігає своє значення. Його "Поетика" стала взірцем для
створення багатьох поетик у Західній та Східній Європі, в тому числі й в
Україні у XVI—XVII ст. Найвідоміші з них — праці Ю. Скалігера (Франція),
О. Донатті (Італія), Я. Понтана, Я. Масена (Німеччина), Феофана
Прокоповича і Митрофана Довгалевського (Україна), М. Ломоносова (Росія).
 Практичне заняття №3

Значення критичної діяльності В. Г. Белінського

Бєлінський не створив узагальнюючого праці, в якому були б викладені
його естетичні погляди. Однак в статтях, циклах статей, оглядах літератури
за рік (з 1841 по 1847 г.) критиком проводиться ряд ідей, які складаються в
певну систему, що і дозволяє говорити про існування літературної теорії
натуральної школи. Особливістю цієї теорії є те, що вона формувалася по
гарячих слідах літературного процесу, матеріалом її була література
виключно російська. Не менш важливо і те, що теорія, так само як і погляди
Бєлінського, зазнавала змін, була живим, що розвиваються організмом, який
реагує на нові літературні факти.
У статті «Літературні мрії» (1834) критиком намічена історична
періодизація російської літератури, в основу якої лягло уявлення про два
напрями вітчизняної словесності: панегіричні, Ломоносовський, і
сатиричному, Кантемирівському. Узагальнюючий характер носить робота
«Поділ поезії на роди і види» (1841), що планувалася Бєлінським як
теоретичне вступ до історії російської літератури, яку він збирався писати.
Даючи характеристику трьом літературним родам, Бєлінський намічає
змістовні межі кожного і говорить про те, що історично розвинене зміст
літератури вказує на проникність родових кордонів. Так, критик стверджує,
що зміст трагедії може бути втілено в епічній формі, як це відбувається в
«Тарасі Бульбі», а зміст драми укладено в спокійно-ідилічне оповідання
«Старосвітських поміщиків». Сказане зовсім не свідчить про те, що
Бєлінський допускав думку про змішування родових ознак в межах одного
твору: мова йшла про розвиток жанрових (вдвох) форм роду, які, ще за
старою традицією, теоретично співвідносилися з останнім.
В огляді літератури за 1842 р присвяченому аналізу «Мертвих душ»,
критик обгрунтовує ідею початку нового етапу в розвитку вітчизняної
словесності, який він називає гоголівським. Власне в цій статті і намічаються
основні положення теорії реалістичного мистецтва, які не втратили свого
значення і донині.
Що ж визначає суть нового, гоголівського етапу російської літератури?
Для нього, по-перше, характерний пафос критичного зображення дійсності ,
який визначив своєрідність втілення задуму в «Мертвих душах». По-друге,
цей етап у розвитку вітчизняної словесності відрізняє увагу перш за все
до російської темі , що, в свою чергу, зумовить
розвиток народності літератури - вираз в творі національної самосвідомості,
інтересів народу і нації в цілому.
В річних оглядах літератури за 1844-1845 рр., Маніфесті - передмові до
«Фізіології Петербурга», рецензії на «Петербурзький збірник» вчення
Бєлінського про реалізм отримує подальшу розробку.
Характеризуючи специфіку мистецтва, критик пояснює його природу
як мислення в образах , повторюючи тезу, висловлену в гегелівської естетики.
Мистецтво представляє собою процес пізнання людиною себе і
навколишньої дійсності, але це процес відтворення життя. У такій
постановці питання виявляється діалектика відносин між наміром
письменника і результатом його творчості, оскільки література постійно
зіштовхує дослідника, просто читача з неадекватністю світогляду
художника (системи його відносин до світу) і виразом світогляду в
творчості. У «Листі до Гоголя» з приводу «Вибраних місць із листування з
друзями», розмірковуючи про помилковість ототожнення поглядів
художника на навколишній світ і його мислення в образах - фактів
мистецтва, Бєлінський вирішує ще одну з принципових проблем естетики:
про співвідношення змісту і форми літературного твори. Як вважає
Бєлінський, мистецтво не просто відображає дійсність, а й перестворює її в
світлі певних ідеалів.
У зв'язку з бурхливим розвитком белетристики натуральної школи
Бєлінський конкретизує колишній погляд на поділ поезії на пологи і види. У
статті-огляді літератури за 1847 році він пророкує важливу тенденцію в
розвитку реалістичного мистецтва XIX, а потім і XX ст. Поява маси
літератури нового типу ставить перед критикою питання не стільки про
принципи жанрової диференціації, скільки про можливості жанрового
синтезу. Даючи характеристику повісті В. А. Соллогуб «Тарантас»,
Бєлінський зауважує: «Хороший будь рід поезії, якщо він вірно відображає
дійсність».
Судження Бєлінського про переважно негативному зображенні
дійсності в творах письменників натуральної школи дало привід до
численних критичним судженням з приводу цієї тези з боку В. І. Майкова, А.
В. Никитенко, журналістів «Північної бджоли». Дійсно, художня практика
«натуральної школи» дозволила засумніватися в правоті Бєлінського. У
повісті Гоголя «Тарас Бульба» поряд з критичним пафосом героїчна патетика
в зображенні морального ідеалу народу, що бореться за свою незалежність,
виражена дуже яскраво. У «Старосвітських поміщиків» ідеал повсякденному
житті визначає пафос оповідання. Критики Болонського змішували, однак,
поняття пафосу і ідеалу , що в естетиці Бєлінського було не одне і те ж.
Критичний пафос зображення дійсності мав на увазі, що «звичка вірно
зображувати негативне в житті дасть можливість з часом зображати і
позитивне». Ця формула Бєлінського має пряме відношення і до
характеристики основної тенденції розвитку російської літератури -
історично закономірного прагненню створити не тільки негативний, але і
позитивний тип російської дійсності. Справді, вся література другої
половини XIX ст. зосереджена на пошуку позитивного типу російського
життя, риси якого зустрічаємо в образах Лаврецький в «Дворянському
гнізді», Базарова - в «Батьків і дітей», Віри, Тушина, бабусі - у «Обрив»,
Левіна - в «Анні Кареніній», Альоші - в «Братах Карамазових», Савелія
Туберозова - в «Соборянах» і т.д. Література другої третини XIX ст. йде по
шляху, наміченому Бєлінським: «Ось новий ідеал: а мужик хіба не людина?»
Національна самосвідомість російського народу на цьому етапі розвитку
літератури пов'язується в першу чергу з його виразом в побут і буття
російського селянства. Питання про кріпосне право і селянської реформі
1861 р - центральне питання розглянутої епохи.
Отже, у літературно-критичних та естетичних поглядах Бєлінський
ішов від ідеалістичного розуміння ролі мистецтва й літератури в житті
суспільства до визнання активної ролі мистецтва у служінні інтересам
народу. Був поборником реалістичної літератури, яка б розкривала життя
народу, його прагнення. Бєлінський заклав основи революційно-
демократичної естетики, утверджував ідею служіння літератури народові,
батьківщині. Він виступав проти
апологетів «самодержавства, православ'я й народності» в літературі, проти
«чистого мистецтва», реакційного романтизму, дидактичної белетристики й
псевдонародності літератури, боровся за реалістичний метод; живу дійсність,
життя вважав основою мистецтва. Матеріалістична естетика Бєлінського,
розвинута й продовжена Чернишевським і Добролюбовим, була найбільшим
досягненням у розвитку домарксистської естетичної думки.
 Практичне заняття №4

Українська письменницька критика другої половини ХІХ ст.

Літературно-критична діяльність І. Франка
Найвищим досягненням літературознавчої думки в Україні стали
теоретико-літературні та літературно-критичні праці Івана Франка. У працях
вченого питання літературної критики у кінці ХІХ ст. починає розглядатися
під кутом зору її теорії. Специфіка критки аналізується ним як галузь
суспільної діяльності, завданням якої є формування естетичних смаків
читачів. Наукову діяльність, поетичну та літературно-критичну творчість І.
Франко розуміє як намагання сугестувати, навіювати свої думки іншим.
Літературний критик на відміну від науковця чи письменника сугестує свої
думки іншим, даючи первісну оцінку твору і мистецтва. Найефективнішою з
точки зору навіювання своїх думок вчений вважає поетичну творчість: “Поет
для доконання сугестії мусить розворушити цілу свою духову істоту,
зворушити своє чуття, напружити свою уяву, одним словом, мусить сам не
тільки в дійсності, але ще й другий раз, репродуктивно, в своїй душі
пережити все те, що хоче вилити в поетичнім творі, пережити і
найінтенсивніше, щоб пережите могло вилитися в слова, якнайбільше
відповідні дійсному переживанню...”.
Для вченого, який користується набутками людської думки, основною
метою діяльності є розширення діапазону знань. Його метою є поглибити
“розуміння механізму, яким сплітаються і доконуються явища”6 . Натомість
діяльність критика має паралітературний характер, тобто критик своїм
інтелектом пояснює хід думок творців мистецьких явищ. І.Франко вперше в
українській науці про літературу звернув увагу на специфіку критики, яка з
одного боку має риси наукової студії, а з іншого – своїми спостереженнями
наближається до художнього узагальнення, тобто має риси чисто
мистецького явища. І. Франко на рубежі ХІХ-ХХ ст. розумів критику як
прикладну естетику, яка стала особливо у ІІ пол. ХІХ ст. поетичною
критикою (І. Тен, Г. Брандес). Критика стає поетичним аналізом, аналізом з
поетичними зацікавленнями не стільки філософією, скільки поетикою
художнього мислення. Франкова критика, значну увагу приділяючи
естетичним проблемам, все настійніше проводить аналіз структури
художнього мислення як факту національної свідомості. Саме І. Франко
аналізує літературні факти як процес цілісного явища культури, мисленнєвої
діяльності на естетичному рівні.
Початки літературної критики І.Франка пов’язані з його орієнтацією
на “реальну критику” М.Добролюбова, суть якої полягала у трактуванні
художнього твору як дзеркального відображення суспільного життя. У 90-х
роках ХІХ ст. І.Франко відходить від добролюбівського трактування завдань
критики. Найґрунтовніше ці проблеми знайшли свій вияв у його трактаті “Із
серетів поетичної творчості”(1898). Якщо раніше І.Франко, ідучи за
М.Добролюбовим, вважав, що літературний твір є проявом дійсного життя,
то тепер вчений заперечує цю думку, вважаючи, що в такому разі підхід до
літературного твору, як і до газетярської новинки, має бути однаковим, що не
відповідало тодішньому Франковому розумінню завдань літератури. Йдеться
про те, що реальна критика” не приділяє належної уваги художнім засобам
естетичного впливу на читача. У трактаті І.Франко ставить питання, чи твір,
що правдиво відображає пересічну дійсність, буде естетично довершеним?
Чи може автор малювати явища виняткові, людей вигаданих і за більш або
менш вигаданих обставин? На ці питання вчений відповідає так: “На се
всереальна критика не дає ніякої відповіді. На ділі ж, оскільки вона
розвивалась була в Росії в 50-х -60-х роках, се була переважно пропаганда
певних суспільних та політичних ідей під маскою літературної критики. Як
пропаганда вона мала своє велике значення; як літературна критика вона
показалася далеко не на висоті своєї задачі”.
 Полемізуючи з М.Добролюбовим, вчений стверджує, що пересічний
літературний твір, який правдиво відображає дійсність, не можна вважати
важливим фактором літературного життя. Таким чином, у кінці ХІХ ст.
І.Франко, не заперечуючи важливого суспільного значення літератури,
вважав її вже не пропагандою суспільних ідеалів, а проявом естетичного і
духового життя народу. При цьому естетичне значення літературного твору
визначальним при його оцінці. Політичні, соціальні, релігійні ідеї, які не є
основою літературно-критичного мислення, можуть бути об’єктом
дослідження. Літературний критик, однак, може обійтисябез дискусії над
цими питаннями.
Отже, у трактуванні завдань літературної критики того часу основний
аспект, на якому наполягав І.Франко, є науковий підхід до трактування
літературного твору, який пов’язаний із зверненням літературної критики до
суміжних наук, як-от естетика та психологія.
 Практичне заняття №5

Літературно-критична діяльність М. Грушевського

М. Грушевський-літературознавець був вільний від ідеологічного
гіпнозу, що хворобливо впливав на багатьох його сучасників. Як історик
літератури він невипадково два томи (з п’яти виданих) своєї
фундаментальної праці присвятив фольклорові. Позбавлена шаблонів і
схематизму, літературно-критична спадщина М. Грушевського має
концептуальний характер. Грушевський-учений інтегрував різні профілі
інтелектуальної праці – історика, фольклориста, літературного критика,
публіциста.
Своєю неймовірно великою творчою спадщиною та широтою
культурних і наукових зацікавлень Михайло Грушевський здобув славу
геніального вченого і відомого політичного діяча. М. Грушевський – автор
найвизначнішої (в десяти томах із тринадцяти книжок) «Історії України-
Руси», в якій зробив виклад української історії до середини гетьманування
Івана Виговського. А замірювався учений написати повну історію і якби не
терор 30-х років, то, напевне, цю роботу завершив. Окрім того, М.
Грушевський залишив нащадкам шеститомну «Історію української
літератури», де дослідив найдавнішу нашу літературну. Відредагував 112
томів «Записок наукового товариства ім. Т. Шевченка». Знаходив час писати
чудові художні оповідання. Автор численних літературно-критичних статей і
рецензій, ряду розвідок з етнографії, фольклору, соціології.
М.С.Грушевський увійшов до національного літопису як взірець
державотворця й ученого. А ще як символ неперервності української
державницької традиції та, без сумніву, найвизначніша постать у плеяді 
непересічних особистостей доби Української Народної Республіки –
демократичного державного утворення, ідейним наступником якого є
сучасна Україна.
Навіть перелік назв рецензованих М.Грушевським філологічних праць
демонструє широкий обсяг і специфіку його зацікавлень. Крім короткого викладу і
характеристики змісту рецензованих праць, узагальнюються також дослідження на
цю тему, коротко оцінюються досягнення і прорахунки автора. Особливо пильну
увагу М.Грушевського привертають епізоди, певним чином пов’язані з історією
України. Кожна крупинка нової інформації, кожна влучна історична паралель
викликають схвалення рецензента. Водночас ставлення авторів до українського
питання також ніколи не проходило повз його увагу, а якщо воно було негативне,
— повною мірою виявлявся хист М.Грушевсько- го-публіциста.
Зокрема, висловлена М.Грушевським потреба “пера публіцистичного”
свідчить про змістові та естетичні вимоги до таких виступів, — активна
громадянська позиція автора, національна заангажованість, жвавий стиль
викладу. М.Грушевський не наголошує саме на потребі глибокого знання предмета
обговорення, натомість для нього це завжди була незаперечна передумова,
аксіома. Його літературно-критичні виступи дають змогу пересвідчитись, наскільки
ґрунтовними були його знання з великого кола наук, і як доречно він їх
використовував.
Своєрідним прологом до наступних літературно-критичних виступів
можна вважати нотатки в щоденнику Грушевського-гімназиста (у цьому томі
вони подані в “Додатках”) — спроби аналізу прочитаних творів, фахової
оцінки письменницького продукту. Ще помітна несамостійність деяких суджень,
однак виразно виступають окремі риси, які згодом стануть типовими для
Грушевського-критика: велика увага до сюжету, оцінювання ідеї твору з точки
зору її суспільної корисності, намагання співвідносити висновки свого
аналітичного процесу з реальним життям.
Літературознавчі праці М.Грушевського написані в кількох жанрах,
хоча, варто зауважити, не завжди їхні межі достатньо чіткі. Це оглядова
стаття, літературний портрет, передмова чи післямова, рецензія на окремий
твір, видання чи наукову працю, бібліографічні нотатки, некролог. Тема-
тика їх також різноманітна — від давнини до сучасності; крім української
літератури, ще російська, польська, французька та ін. Здебільшого ці праці
були підготовлені спеціально для “Літературно-наукового вістника” і публі-
кувалися там від першої книжки у 1898 р. до 1919 р. Розглянемо найбільш
прикметні літературознавчі виступи М.Грушевського.
Практичне заняття №6

Естетика та критика В. Соловйова

Естетика Соловйова теургічна - про це скаже будь-який підручник.
Теургія1 є загальна установка естетики Соловйова, згідно з якою мистецтво
не просто має відображати життя, який вона є насправді, не просто має бути
якоїсь губкою, що вбирає в себе життєві соки, але воно повинно
перетворювати життя, має брати участь в акті творіння нового світу,
ідеального, тобто має проектувати погляд людини на ідеальний світ.
«Естетично прекрасне має вести до реального поліпшення дійсності». Або
ще ось: «Мистецтво має бути», - стверджує Соловйов у промові в пам'ять
Достоєвського, - «реальною силою, просветляющей і перероджується весь
людський світ» (курсив мій. - А.К.). Тут слово «реальної» дуже важливо, бо
Соловйову дуже потрібно було довести реальність краси; важливо було
довести, що краса дійсно є, що вона реальна. А для цього красу потрібно
спершу зрозуміти - і зрозуміти саме як реальність, а не видимість. Цим, на
мій погляд, і визначається вся літературна критика Соловйова, сам вибір тем
і їх послідовність.
І ось Соловйов довів реальний самостійний зміст краси. Це доказ у
нього було пов'язане з роботою над його літературною критикою (а саме над
поезією Фета і Тютчева, яких хвилювала та ж проблема реальності краси і які
вирішували цю проблему багато в чому інакше, але вихідна точка у всіх була
одна). І після цього докази Соловйову вже можна було звертатися до інших
тем, до теми долі, наприклад, до теми призначення поета і художника.
 «Художній твір», - пише Соловйов у статті «Значення поезії в віршах
Пушкіна», - «є всяке відчутне зображення якого б то не було предмета і
явища з точки зору його остаточного стану, або в світлі майбутнього світу».
І далі, розбираючи пушкінського «Пророка», пише: «Пророк» - це «ідеальний
образ справжнього поета в його сутності і вищому покликання». По суті -
тобто «з точки зору остаточного стану», бо у Соловйова сутність - це
остаточне стан, а все інше - буття, тобто стає. «У пушкінському" Пророка
"значення поезії і покликання поета є у всій повноті і цілісності ідеального
образу». І ще цитата: «У" Пророка "Пушкіна вища значення поезії і
поетичного покликання взято як один ідеальний закінчений образ, у всій
цілісності, в сукупності всіх своїх моментів, не тільки що пройшли і
справжніх, а й майбутніх».
 Практичне заняття №7

Праця Ю. Крістевої «Руйнування поетики»

Філософські погляди Кристевої формувались під впливом
структуралізму. У своїх ранніх працях досліджувала семіотичні, літературні і
психоаналітичні структури, розглядаючи ці дискурси у площині їх
взаємозв'язку і взаємовпливі. Кристева зосереджує особливу увагу на
структурних опозиціях — дуалізмах, які у психоаналітичному контексті
виражаються як стосунок між суб'єктом та Іншим. Суб'єкт трактується нею
як суперечливе змішання несвідомих і свідомих мотивацій, психологічних
процесів і чинників соціального обмеження. Мова розуміється нею як
динамічний процес або гетерогенна структура, що втілює і формує людські
суб'єктивності.
Кристева надає особливого значення функції матері в розвитку
суб'єктивності, культури і мови. Материнське начало розуміється як
нерозділеність протилежностей, неконкретизованість, хаос і абсурд, але
також і потенціал. Батьківське начало обмежує материнське, виділяє з нього
протилежності та впорядковує. Символічне вбивство матері позбавляє від
страху, зумовлює закони та порядок, але також спричиняє «забування»
материнського, що проявляється в маргіналізації жінки, применшенні чи й
зовсім запереченні її значення в історій та культурі, уникненні фемінітивів.
Безпосередньо впорядковуюча роль батьківського начала проявляється в
релігії через поняття сакрального, де першість належить негативному
сакральному — пов'язаному зі смертю, насильством, абсурдом, божевіллям,
відразою, на проти вагу якому виділяється позитивне. Зневаження
материнського необхідне в патріархальному суспільстві, щоб стати
суб'єктом. Тому потрібен новий дискурс материнства, де увага приділяється
відносинам між матерями і дочками, жінками між собою, щоб з'явилася нова
жіноча суб'єктивність
Ю. Кристєва у праці «Руйнування поетики» потрактовує текст в
аспекті продуктивності: це означає, що «текст розташовується в мові та
становить пермутацію інших текстів, інтертекстуальність. У просторі того чи
іншого тексту перехрещуються та нейтралізують одне одного декілька
висловлювань, що взяті з інших текстів» [4, с. 136]. Дослідниця вказує на три
типи зв’язку, за допомогою яких можуть співвідноситися різні уривки
віршованих творів: повне заперечення, симетричне заперечення або часткове
заперечення. Щоб виявити ці чинники, потрібно дотримуватися
«параграматичного прочитування «творів, тобто читати їх одночасно.
Поняття інтертекстуальності Ю. Кристєва пропонує на заміну «текстового
діалогу», який допомагає дослідити структурування тексту як
трансформацію, що відбувається в діахронії. Інтертекстуальність дослідниця
уналежнює до генераторів романного тексту, нарівні з генератором
комплексів та генератором актантів, а до інтертекстових функцій –
ідеологему, що розповсюджується по всій траєкторії тексту, надаючи йому
історичних та соціальних координат. Насамкінець, інтертекстуальність, за
твердженням Ю. Кристєвої, надходить на заміну поняття
інтерсуб’єктивності, що дає змогу говорити про подвійне прочитання тексту.
У пізніших працях Ю. Кристєва відмежовується від «критики джерел» та на
зміну поняттю інтертекстуальності запроваджує в науковий обіг поняття
параграматизму