Семінарське заняття № 1.

Антична трагедія
1. Давньогрецька трагедія є відгалуженням античної драми, що почала
формуватися у V ст до н. е. Це був час, коли грецьке рабовласницьке
суспільство переживало, так званий, розквіт Афінської (рабовласницької)
демократії, де раби не мали громадянських прав, а афінський народ
становив привілейований прошарок населення. Простежується переплетення
полісної солідарності та відчуття самостійності людини.
Давньогрецька трагедія походила та розвивалася в межах так званого
культу бога Діоніса, символу землі, родючості, винограду та виноробства.
Він був узагальненням творчості суспільства (сином Зевса та Симеми). Саме
тому трагедію ще називають «пісня козла», а важливу роль у ній відігравала
міфічна гра, а її характерні риси е перевдягання та маски.
Трагедія походе з дифірамба – хорова пісня на честь Бога Діоніса. Хор
виконує пісню, де у стислій формі розповідає про події, що будуть
відбуватися у трагедії, тобто схематично окреслює конфлікт.
2. Структура трагедії: трагедія починається партією акторів, що
відбувається до появи хору. Це так званий пролог – розповідь глядачам про
події, що передували подіям трагедії. Другим на сцену через парод виходить
хор. Він виконує пісню, де у стислій формі розповідає про події, що будуть
відбуватися у трагедії, тобто схематично окреслює конфлікт. Далі йдуть
діалогічні частини, коли з’являються нові актори, це розмова акторів –
епісодія. У трагедії їх може бути близько 5 штук. Четвертим йде стасим –
нерухомий хор, що виконує пісні. Стасим чергується з епісодієм. Коммос –
об’єднання пісні хору та акторів, що несе емоційний характер. Може
розташовуватися за авторським бажанням. Перекладається як «ударяю себе
в груди». І заключною частиною трагедії є ексод – це заключна пісня хору та
розв’язка трагедії.
До особливістей виконання трагедії відносять актора, який веде діалог з
хором (або корифеєм = керівником хору). Хор співає пісні, а актор – декларує
вірші.
Хор також приймає участь у грі, представляючи групу осіб, яких представляв
актор. У сюжеті трагедії лежали звичаї або міфи, основним змістом було
зображення страждання.
Традиційно трактується як категорія давньогрецької філософії та естетики, що
означає сутність і ефект естетичного переживання, пов’язаного з очищенням
душі [від афектів]. Аристотель відзначав виховне і очисне значення музики,
завдяки якій люди отримують полегшення і очищаються від афектів,
переживаючи при цьому «нешкідливу радість».
Перипетія — різка несподівана переміна у перебігу подій та долі персонажа,
наслідок вторгнення в дію певного випадку.
3. ЕСХІЛ (525-456 до н. е.) = батько трагедії – трагік часів зародження
демократії
Біографічні відомості: видатний давньогрецький драматург, за загальним
визнанням, "батько трагедії" Есхіл жив і творив у період становлення
афінської рабовласницької демократії. За свідченням античних вчених,
народився він в Елевсіні поблизу Афін в аристократичній родині. Брав
активну участь у війні греків проти агресивної перської деспотії, виявив
неабияку мужність у битвах при Марафоні, де був поранений, при Саламіні,
де греки завдали поразки величезному перському флоту, та Платеях. Про
смерть Есхіла існує легенда, згідно з якою він знав від оракула, що загине від
удару з неба. Щоб уникнути випадкового падіння на голову якого-небудь
предмета в місті, він вирушав у поле і там обдумував і писав свої твори. Та
втекти від долі йому не судилось. Якось орел, тримаючи в пазурах черепаху,
шукав скелю, об яку можна було б розбити панцир своєї жертви. Оскільки
Есхіл був лисий, то орел помилково сприйняв його голову за блискучий
камінь і випустив зі своїх пазурів черепаху просто на поета.
Трагедії Есхіла є трагедіями ораторського типу, тобто, головну роль займає
хор. Він показує становлення афінської демократії. Есхіл вірив у спадкову
родову відповідальність, що міфологічно уявляв у своїх трагедіях. Боги –
охоронці правових установ нової держави. Акцент ставився на особистій
відповідальності персонажів за свої вчинки.
Нововведення Есхіла у трагедію такі: він ввів другого актора (девтерагоніста),
цим самим скоротивши партії хору. Саме за нього з’явилися танці, маски та
костюми.
Жанрові особливості трагедій Есхіла:  статичність і монолітність героїв як
принцип трагедійної характеристики;  “ораторний” характер дії;  мінімум
діалогічних партій;  значна роль ліричних і епічних елементів; Есхіл вперше
ввів прийом контрасту, який пізніше був розвинений Софоклом і Еврипідом;
прийом трагічної іронії; формулу “трагічного мовчання” . Сценічні
нововведення Есхіла: введення другого актора, використання розкішних
костюмів, масок, котурнів та різного роду сценічної обстановки. Есхіл досить
часто використовував танці і навіть сам складав до них рухи.
Його трагедії: «Благальниці», «Прометей прикутий», «Перси» присвячена
сучасній авторові події — Саламінській битві (480рік до н. е.), «Орестея».
4. СОФОКЛ (496-406 рр. до н. е.) – трагік часів розквіту демократії, серединне
положення серед трагіків
Софокл народився в селищі Колонос, що існувало на відстані приблизно за
2,5 км на північ від Афінського акрополя. Різні джерела вказують на 488, 495
та 496 р. до н. е. Його батько Софілл був заможною людиною, власником
зброярні. Майбутній поет отримав гарну освіту, навчався музиці у Лампра, а
крім того, здобував відзнаки на атлетичних змаганнях. Замолоду Софокл
відрізнявся надзвичайною красою, імовірно, тому йому доручили очолити
хор юнаків, що співали вдячні гімни богам після перемоги над персами при
Саламіні (480 до н. е.).
Коли Софколу було 16 років, він співав в хорі гімни на честь перемоги греків
при Саламіні. Тому в біографіях трьох елінських трагіків є таке красиве місце:
Есхіл при Саламіні бився, Софокл Саламін прославляв, Евріпід як раз у той час
народився. Отже, дитинство й юність Софокла прийшли на той час коли все
було сповнене враженнями від блискучої перемоги на період найвищого
розквіту Афінскої демократії.
Софокл був не тільки драматургом, він обіймав державні посади: скарбника
державної каси і потім стратега. Про Софокла у державній життя збереглося
свідчення його сучасника, поета Іона з Хіос. В 411 р. Софокл брав участь у
перегляді афінської конституції після антидемократичного перевороту.
Впродовж 60 років створив 123 п’єси, але до нас дійшло лише сім: "Аякс",
"Трахінянкі", "Антігона", "Едіп-цар", "Електра", "Філоктет", "Едіп в Колоні".
У трагедіях Софокл ставить нагальні для його часу питання: ставлення до
релігії ("Електра"), божественні, неписані закони і закони писані ("Антігона"),
вільна воля людини і воля богів ("Едіп-цар", "Трахінянкі"), інтереси
особистості, держави ("Філоктет"), проблема честі і благородства ("Аякс").
Найзначнішим нововведенням Софокла в жанрі трагедії вважається
скорочення масштабів драми за рахунок відмови від форми трилогії.
Наскільки відомо, три трагедії, що Софокл представляв на щорічному
змаганні, завжди були трьома самостійними творами, без будь-яких
сюжетних зв'язків між ними. Трагедії Есхіла (за винятком трилогії, у котру
входили «Перси») незмінно поєднувалися в трилогію в буквальному значенні
цього слова — у драматичний твір у трьох частинах, зв'язаних спільним
сюжетом, спільними персонажами і мотивами. Основну увагу привертала
людина, її характер, рішення, вчинки. Нова техніка робила не другорядною
божественну волю, яка у Есхіла втручається в дію, долаючи людські мотиви
героїв, і особливо підкреслювала важливість людської волі. Софокл збільшив
хор з дванадцяти до п'ятнадцяти чоловік, але хор відігравав другорядну роль
і його пісні значно скоротились. Найбільше Софокла прославило інше
технічне нововведення: поява третього актора. Софокл впровадив
театральний декоративний живопис «сценографію».
Те, що увага драматурга зосереджена на вчинках людей, а божественна воля
відсувається на задній план, тобто вона, як правило, виявляється в п'єсі як
пророцтво, а не першопричина або безпосереднє втручання в дію, наводить
на думку, що автор дотримувався «гуманістичних» поглядів. Проте відомі
нам подробиці його життя вказують на глибоку релігійність, і трагедії це
підтверджують. У багатьох з них перед нами з'являється людина, що
зіштовхується в ході пережитого нею кризи із загадкою світобудови, і загадка
ця, осоромлюючи всі людські хитрування і проникливість, неминуче
призводить до поразки, страждання і смерті. Типовий герой Софокла цілком
покладається на початку трагедії на своє знання, а завершується усе
визнанням повного невігластва або ж сумніву. Людське незнання — постійна
тема Софокла.
Особливості поетики трагедій Софокла:  закінчена самостійність трагедій в
трилогії, оскільки поета цікавить доля однієї людини, а не цілого роду; 
зображення внутрішнього світу людини;  складна й стрімка дія; 
збільшення діалогічних партій і введення третього актора;  нового значення
набуває агон (суперечка), коли виявляються несумісні, але рівноцінні
моральні чи світоглядні позиції;  роль хору як вираження суспільної думки і
збільшення кількість учасників трагедійного хору з 12 до 15 хоревтів; 
використання прийому ретроспекції;  роль трагічної іронії в структурі
трагедії. Трагедії Софокла відзначаються багато проблемністю, динамічністю
й майстерністю діалогів. Мова трагедій вже не така велична, як в Есхіла: вона
втратила пафос, позбавлена архаїчних виразів і стала значно простішою.
Проте мова персонажів не стала звичною, розмовною, у ній ще присутній
елемент деякої штучності. Що ж до мови хору, то в його піснях залишилася
певна урочистість.
5. ЕВРИПІД
Еврипід (484 р. до н.е. — 406 р. до н.е.) — драматург кризи афінської
рабовласницької демократії. Народився на о. Саламіні. Вчився у Протагора,
Анаксагора. Більшу частину життя прожив у Афінах. У 408 р. до н. е. переїхав у
Македонію на запрошення царя Архілая, там і вмер. У драматургії Еврипіда
відображені його політичні (антиспартанські тенденції, орієнтація на вільних
трудівників як основу полісу), релігійні (критика олімпійських богів),
етикоестетичні (постановка проблеми становища жінки в афінському
суспільстві) погляди. Усього Еврипід написав 90 творів, до нас дійшло 17
трагедій (“Алкеста”, “Медея”, “Геракліди”, “Іполіт”, “Геракл”, “Гекуба”,
“Андромаха”, “Прохачки”, “Іон”, “Троянки”, “Електора”, “Іфігенія в Авліді”,
“Єлена”, “Фінікіянки”, “Орест”, “Вакханки”, “Іфігенія в Тавриді”; 18-ий твір –
трагедія “Рес” – приписувався Еврипіду помилково) і сатирівська драма
“Кіклоп”. Перемогу в драматичних агонах драматург одержував лише 5 разів,
остання із них – за постановку “Вакханок” і “Іфігенію в Авліді” — посмертно.
Неоцінений за життя, вже в ІІІ ст. до н.е., а потім і в епоху еллінізму та
римських завоювань Еврипід став найпопулярнішим із трьох класиків
грецької трагедії.
Значне місце у творчості драматурга посідає філософія. Еврипід навіть
називали “філософом на сцені”, що пов’язано з розвитком природничих
знань і філософських вчень за “доби Перікла”. Драматург виступає з
критикою вчення софіста Протагора, який стверджував, що “людина є мірою
всіх речей”. У трагедіях Еврипіда не раз говориться про обмеженість
людських знань, про те, що саме через незнання людина може здійснити
помилку і тим самим приректи себе на муки. Віра в богів не приводить
Еврипіда до зневажливого зображення людей. Саме в стражданнях
виявляються найкращі риси його героїв – шляхетність і стійкість духу.
Трагедіям Еврипіда властивий дух життєствердження.
Специфіка трагедійної естетики Еврипіда полягала в зображенні людей
“такими, якими вони є”, із сумнівами, недоліками, пристрастями. Драматург
мотивує дії людини її прагненнями, бажаннями. У його драмах любовна
колізія перетворюється в основу трагічного дійства.
Характерним для творчості Еврипіда є звернення до так званої “жіночої”
тематики. Увага до сильних жіночих характерів виявляється повною мірою у
“Медеї”, найвидатнішій трагедії Еврипіда. В основі трагедії фрагмент циклу
міфів про аргонавтів і їхнього ватажка Ясона. Але міф розкривається у
несподіваному для афінського глядача ракурсі: Ясон постає не як славетний
героймандрівник, а як примхливий коханець, невірний чоловік, невдячна
людина. Забувши, що саме Медея допомогла йому здобути золоте руно,
Ясон закохується в іншу жінку, царівну Главку, хоче з нею одружитися, а
Медеї наказує покинути місто і синів, для яких він готує царське майбутнє. І
хоча Медея – чаклунка, вона нічим не може собі зарадити, і страждає, як
звичайна зраджена жінка. На відміну від своїх попередників, Еврипід обирає
для розкриття складності людини сферу, яка не підлягає однозначній
моральній оцінці й раціональному осмисленню, – кохання. У
давньогрецькому суспільстві патріархальна мораль регулювала шлюбні
стосунки, але була байдужа до кохання. Та виявляється, що й шлюбна мораль
у часи Еврипіда потрапила в залежність від примхи, суб’єктивного бажання і
набула небезпечної неоднозначності. Так, Ясон, бажаючи виправдати свою
зраду застосовує софістичну логіку: переконує Медею, що вона має бути
вдячна за те, що потрапила з ним до Греції, а не залишилася в Колхіді, де її
дар чаклунки ніхто б не оцінив. Крім того, Ясон звертається до материнських
почуттів Медеї, яка, на його думку, мала б радіти за своїх синів, бо коли він
одружиться з Главкою, то вони перестануть бути метеками (метеки –
мешканці Афін, що були народжені у шлюбі з громадянином іншого полісу,
або іноземці), а одержать повноцінне афінське громадянство, до того ж
царське! Попри всю логічну, формально-юридичну справедливість цих
аргументів, Медея не може їх прийняти, бо вони суперечать її жіночим
почуттям. Оскільки однозначної моралі не існує, вона вважає, що має право
діяти на власний розсуд і обирає шлях помсти. Вона отруює Главку, разом із
нею гине її батько. А наостанок Медея вбиває своїх синів, залишивши Ясона
без спадкоємців, що в умовах патріархальних традицій було найстрашнішою
бідою. В образі головної героїні драматург розкриває суперечливий
внутрішній світ людини. Змагаються дві Медеї: одна – любляча мати, яка
боїться скривдити своїх дітей, а друга – ображена жінка, готова на будь-яку
помсту. Ставлення до Медеї в афінського глядача було неоднозначним: він і
співчував їй, і засуджував. З погляду культового дійства це було
неприпустимо. Проте саме в цьому й полягало психологічне новаторство
драматурга – у переконливому розкритті неоднозначності і суперечливості
почуттів. Кульмінацією трагедії став знаменитий монолог Медеї в останньому
епісодії. На відміну від раціонально-оповідного монологу Прометея в трагедії
Есхіла, він має лірико-експресивний характер. Важливо відзначити, що, на
противагу героям Есхіла, зокрема Орестові в трилогії “Орестея”, який
приймає рішення з підказки богів, Медея змушена сама все вирішувати і
діяти. У цьому виявився антропоцентризм Еврипіда, його індивідуалізм.
Отже, доля Медеї, її вчинки відбивають засудження поетом софістичної теорії
“Людина – мірило всіх речей”, адже Медея, всупереч нормам полісної етики,
іде на злочин. Водночас як тонкий психолог, Еврипід показав глибоку
внутрішню боротьбу обов’язку та пристрасті, закцентував увагу на проблемі
нерівноправного становища жінки у тогочасному суспільстві. Вихід за межі
класичної трагедії спостерігаємо в трагедії “Іфігенія в Авліді”: Еврипід
зображує розвиток характерів; внутрішній перелом і боротьбу почуттів. У
творі поступове наростання напруги в розвитку дії; введення нових дійових
осіб. Сімейно-побутові драми Еврипіда “Іон”, “Єлена” – попередниці античної
побутової комедії. Отже, основна проблематика трагедій Еврипіда – критичне
осмислення філософської тези Протагора “Людина – мірило всіх речей”.
Центральним у творах Еврипіда є конфлікт між суспільним і особистим,
обов’язком і почуттям, пристрастю у житті людини. У творах “Медея”,
“Іфігенія в Авліді” подається подвійне вирішення цього конфлікту. Еврипід
також протестував проти загарбницьких війн, критикував релігійні традиції,
проводив ідею гуманного ставлення до людей.
Особливості поетики трагедій Еврипіда:
 зниження ролі хору як дійової особи;
 скорочення об’єму партій хору, вираження ліричних почуттів самими
героями (а не хором);
 наближення мови трагедії до розмовної,
 використання деталей для змалювання персонажів;
6.Ідейно-художня своєрідність трагедій Еврипіда
Трагедії Еврипіда набувають вигляду сімейно-побутової драми, яка майже не
торкається широких проблем соціальнополітичного характеру: з’являється
інтрига, вводяться комічні сцени, у деяких творах має місце і щасливий фінал.
Нових якостей набуває конфлікт — це конфлікт психологічний. Еврипід
поновому трактує міф, нерідко критикуючи його. Таким чином, у своїх
трагедіях драматург ставив і розв’язував з прогресивних позицій ряд
актуальних питань свого часу — питання про обов’язок і особисте щастя, про
роль держави і її закони.
7. ЕСХІЛ, СОФОКЛ ТА ЕВРИПІД ЯК ПРЕДСТАВНИКИ АНТИЧНОЇ ТРАГЕДІЇ.
ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТРАГЕДІЙ ЦИХ АВТОРІВ.
8. Розвиток давньоримської трагедії
Трагедія — драматичний твір, в основу сюжету якого покладено гострий,
непримиренний конфлікт особистості, нерозв'язні моральні проблеми, які
часто призводять до загибелі героя (героїв). Давньоримська трагедія
виступає на світовій арені набагато пізніше за грецьку. Саме тому, вона
практично вся базується на трагедіях грецьких авторів. Рим доволі уміло
скористався результатами багатовікового розвитку грецької літератури.
Засвоївши їх, давньоримські трагіки переробили давньогрецькі твори на
римський манер, намагаючись догодити смакам римських глядачів,
дозволяючи собі всілякі зміни з метою максимального наближення грецьких
текстів до уподобань і потреб римлян. Отож з самого початку створення
трагедії давнього Риму ми можемо відчувати значний грецький вплив на неї.
Але не варто говорити, що давньоримські трагедії є прямим віддзеркаленням
їх давньогрецьких попередників. Римляни скоріше взяли літературну драму в
готовому вигляді у греків, переклали її латинською мовою та підігнали те, що
вийшло, до своїх понять. Однак, наприклад, роль хору в римській трагедії
значно зменшилася у порівнянні з грецькою. Хорові партії почали
перекладати в монодії і дуети акторів. Драматурги намагалися надати
римського характеру деяким епізодам, а характерам героїв – суто римських
рис. Варто зазначити, що їх переробка мала на меті насичати трагедію
подіями, ускладнити й заплутати драматичну дію. Грубо кажучи, головним -
було посилення видовищного боку трагедії. Така специфічність була
спричинена, на сам перед, очевидною культурною відсталістю Риму в
порівнянні з Грецією. Вагомий вплив на специфіку давньоримської трагедії
мала непідготовленість публіки. Римський народ був доволі войовничого та
суворого характеру, викликаного частими війнами, саме тому сюжети
грецької трагедії були для нього чимось незнайомим і незвичним. Тому
давньоримські трагіки для того, щоб їхні сюжети викликали відповідну
реакцію, були вимушені перебільшувати зображувані події, унаслідок чого
римські трагедії стали більш пафосні ніж грецькі. Дається взнаки недостатній
розвиток міфології. Якщо у грецькій трагедії фінал міфу був відомий публіці
наперед і цікавість до п’єси підтримувалася трагічною іронією деталей, то
римський трагік не міг розраховувати на обізнаність публіки зі сюжетом міфу.
Таким чином дія трагедії будувалася не на деталях, а на напруженому
чеканні фіналу. Не дивлячись на спроби драматургів прилаштувати грецьку
трагедію до римських смаків, вона все ж таки виявилася занадто складною за
змістом для значної частини римської публіки. Отже, грецька трагедія на
римській сцені пережила ряд змін, які, на мою думку, перетворили класичну
трагедію схожою на мелодраму. Але ці зміни були корисні для розвитку
європейської літератури, адже саме римська драма стала зразком для
новоєвропейських трагіків.
Відомим римським драматургом був Луцій Анней Сенека молодший. Серед
його художніх творів важливе місце посідають дев’ять трагедій, основаних на
традиційних міфологічних сюжетах: «Медея», «Едіп», «Федра», «Троянки»,
«Несамовитий Геракл», «Агамемнон», «Тієст», «Октавія», «Геркулес на Еті».
За структурою трагедії Сенеки суголосні з грецьким першотвором, тим не
менш, вони є самобутніми творами, хоча б тому, що в них наявна філософія
стоїцизму. Трагедії Сенеки були написані ним не для театральних вистав. Всі
вони витримані в декламаційному стилі, розрахованому, головним чином, на
читання. Такі твори відзначаються особливим загостренням поведінки
головних героїв, що перебувають у напруженому емоційному стані, стані
афектів. Його трагедії тяжіють до зображення прямих вад і страждань, виявів
гніву й жорстокості. Зовні трагедії Сенеки нічим не відрізняються від творів
Софокла чи Еврипіда: вони так само мають 5 актів, їх написано на ті самі
міфологічні сюжети, у них спостерігається таке ж саме чергування монологів
та діалогів з ліричними партіями хору, але образи героїв і характер трагічного
у Сенеки стають зовсім іншими. Образи його героїв значно примітивніші за
їхні грецькі аналоги. Самі герої сповнені пристрастями, що робить їх
жорстокими і невмолимими. Психологічна зумовленість характерів значно
поступається. У своїх монологах вони здебільшого розповідають про причини
своїх болісних почуттів і виправдовують цими почуттями свої жахливі дії.
Характерна ознака всіх трагедій Сенеки полягає в тому, що вони насичені
кривавими ефектами, сценами вбивств і злочинів, моральними повчаннями.
Вони не мають логічно розвинутого сюжету, дії героїв не зумовлені тонкими
психологічними мотивуваннями. Тим не менш, його трагедії мали виняткове
значення в процесі становлення європейської драматургії Нового часу,
оскільки упродовж тривалого часу всі уявлення про античну трагедію
базувалися власне на п’єсах Сенеки.
Дія «Медеї» Сенеки відбувається в місті Коринфі після вигнання Медеї та
Ясона з Іолка, але передісторію їхню автор не згадує, адже міф був добре
відомий. У першому ж монолозі Медея обіцяє жорстоко помститися за зраду
Ясона. Тобто вже на початку трагедії героїня, у котрій жага помсти переборює
всі інші почуття, постає такою, якою мала б стати в кінці — мстивою, лютою і
невблаганною. Отже, маємо сталий образ, позбавлений будь-якої динаміки.
Чаклунка ще не знає, якою буде н помста, але готує себе до найстрашнішого
вчинку. А хор, ніби не чуючи похмурих промов героїні, співає шлюбну пісню,
вихваляє наречену, бажає щастя молодим Отже, про Ясона Медея вже
говорить як про маловинувату людину, для неї тепер головним злом стає
Креонт, який скоро побачить «вогонь і дим» над своєю оселею. Вона просить
у царя дозволу зачекати до ранку, коли виїде з міста, але сама думає про
помсту йому. Проте розмова з Ясоном знову змінює її плани, Медея нагадує
невірному чоловікові все, чим для нього пожертвувала, обвинувачує Ясона в
усьому, що сталося з нею. Після відмови Ясона віддати дітей жінці вона
розуміє, шо він їх дуже любить, і вирішує цим скористатися. Медея вдає, шо
замирюється з Ясоном, а сама починає готуватися до помсти. Годувальниця
докладно розповідає, як Медея збирає отруйні рослини, шо «цвітуть квітками
смертоносними», а потім і сама чаклунка в довгому монолозі знайомить
слухачів із таємницями свого похмурого ремесла. Врешті вона здійснює свій
задум, передавши з дітьми нареченій Ясона Креусі отруєні плані і шлюбний
вінець. Наляканий хор, уражений поведінкою і виглядом Медеї, бачить у ній
утілення нестримної люті. З’являється вісник, який дуже коротко повідомляє
про страшну смерть Креуси та її батька, які згоріли разом з палацом.
Виходить Медея і в останньому монолозі говорить, шо її помста ще не
завершена, натякаючи на дітовбивство. Після приходу Ясона з озброєними
коринфянами вона піднімається на дах і, тішачись стражданнями чоловіка,
заколює й другого. Залишивши мертвих дітей Ясонові, вона відлітає на
колісниці. Порівняно з трагедією Евріпіда п’єса Сенеки сприймається як
значно примітивніша, образ героїні — спрощеним і однолінійним. Те ж саме
можна сказати і про ідейну сторону твору Сенеки. Евріпід заклав у свою
трагедію досить сміливі думки про роль і місце жінки в суспільстві, про
надання їй більших прав і свобод у громадському житті, він критикує
застарілу мораль тощо. Ці проблеми Сенеку не турбували, тому дії його
героїв і героїнь спонукуються, як правило, гіпертрофованими почуттями,
вибухами пристрастей. У Медеї це ревнощі. Медея Еврипіда – це жінка-
страдниця, велична трагічна постать, у Сенеки ж вона – злісна фурія, що
мислить лише про помсту, форма якої неодмінно має перевершити усі
попередні жорстокості, на які вона була здатна. На відміну від Еврипіда,
Сенека не піднімає й не розв’язує у своїй “Медеї” жодних проблем і
конфліктів, досягаючи трагічного враження лише комбінуванням страшних
картин і патетичних монологів.
Амазонка Антіопа народила своєму чоловікові Тесеєві сина. Хлопчика
назвали Іполитом. Потім амазонка гине і в Тесея з'являється нова дружина, а
в Іполита мачуха. Її звуть Федра. Поки Тесей воював із ворогами, вона
закохалася у свого пасинка. Іполит, який шанував Діану, і ведучи цнотливий
спосіб життя, відмовив Федрі. Жінка розгнівана його поведінкою. Вона не
може зазнати приниження. Нею знехтували. Мачуха бажає помститися
своєму пасинку. Федра каже Тесеєві, що Іполит її домагався. Батько виганяє із
ганьбою сина. Потім Тесей послав розправу з Іполитом биків. Тварини
розривають юнака на шматки. Після цих подій Федра зізнається чоловікові,
що очорнила його сина. Хлопець ні в чому не винний. Вона сама закохалася в
нього і чіплялася, Іполит же відмовив. Жінка вбиває себе кинджалом. Тесей
кається у своєму вчинку. Він наказує слугам принести останки його сина.
Невтішний батько намагається скласти частини тіла Іполита правильно, щоб
тим самим хоч якось викупити провину перед своєю дитиною.
9. Вплив античної трагедії на європейську культуру.
Трагедії Сенеки мали виняткове значення в процесі становлення
європейської драматургії Нового часу, оскільки упродовж тривалого часу всі
уявлення про античну трагедію базувалися власне на п’єсах Сенеки.
Популярність Овідія в античності та в середні віки була величезною.
«Метаморфози» сприймалися як язичницька Біблія, що підлягала
алегоричному тлумаченню. Для світської поезії Овідій був вчителем любові, а
навколо життя складалися легенди. Епоха Відродження принесла з собою
численні новелістичні переробки овідієвих міфів, а в XVII–XVIII ст. ці міфи
слугували невичерпним джерелом оперних та балетних тем. Цитуваннями з
Овідія підкріплювали свої настанови автори поетик, читаних в Києво-
Могилянській академії. В цьому середовищі (свідоцтва Б. Коннора, Шерера)
вважалося, що могила Овідія знаходиться десь на території України, і це
переконання дожило до доби Просвітництва. Овідія наслідував Г. Сковорода
(«Похвала астрономії») В XIX ст. образ поета-вигнанця звертав увагу О.
Пушкіна, захоплено відгукувався про нього Т. Шевченко, називаючи
«найдосконалішим творінням всемогутнього творця вселенної».
10. Вплив античної літератури на подальший розвиток європейської
літератури.